Огнище. 2 год. 14

Дійові особи

КЛОДЕТ

КЛОДІ

КЛОДІН

КЛЕМЕНТ

КАРОЛЬ

КАРОЛІН

Примітка: У п’єсі може бути задіяно від трьох до шести акторів.

Перша частина. Похоронне багаття

На сцені три жінки: Клодін, Клодет і Клоді.

Клодет схиляється над колискою.

КЛОДЕТ: МА-МА... МА-МА... МА-МА... Ага, ось так. Відкриваємо ротика. МА-МА... Я знаю, тобі хочеться. Так! Я знаю, тобі хочеться сказати мамі, як ти її любиш! Так! Скажи щось своїй матусі, матусі, як ти її любиш, а матуся тебе, любить тебе, любить тебе! (Підскакує.) О! Так... Ось так... Відкриваємо ротика... Не блюємо... Не плачемо... Тільки одне словечко...

ҐАБРІЕЛЬ, притишеним голосом: Ма-ма...

КЛОДЕТ: Так! Молодець!

ҐАБРІЕЛЬ: Коли... я ста-ну... великим... я ... кину тебе... у вогонь.

КЛОДЕТ, до публіки: Ох... Вибачте.

Клодет набирає номер телефону.

КЛОДЕТ: Клодін?

КЛОДІН: Так, Клодет?

КЛОДЕТ: Ґабріель хоче кинути мене у вогонь.

КЛОДІН: О! Він говорить! Класно!

КЛОДЕТ: Думаєш?

КЛОДІН: Точно! Це значить, що Клоді помилилася.

КЛОДЕТ: Помилилась? Ти про шо?

КЛОДІН: Е-е... Ну... Вона боялась, що Ґабріель... того...

КЛОДЕТ: Чого того?

КЛОДІН: Ну... це...

КЛОДЕТ: Кажи вже.

КЛОДІН: Ну... Вона боялась, що Ґабріель трохи того...

КЛОДЕТ: МІЙ СИН НЕ ПРИШЕЛЕПКУВАТИЙ.

Дає відбій і набирає інший номер.

КЛОДЕТ: Клоді?

КЛОДІ: Так, Клодет?

КЛОДЕТ: Це правда, що ти вважаєш Ґабріеля пришелепкуватим?

КЛОДІ: Ага.

КЛОДЕТ: Справді? Ти ж його хрещена!

КЛОДІ: Я йому ще й подарунки роблю.

КЛОДЕТ: ЗАБУДЬ.

Кладе слухавку.

Біля дека, заповненого паруючим печивом.

КЛОДІН (до публіки): Не знаю, як ви, а я розмовляю зі своїм печивом.

Не бійтесь, воно не відповідає.

Коли я кажу, що розмовляю зі своїм печивом, то не йдеться про справжню розмову між нами.

Воно ніколи мені не казало: «Ну, Клодін, мені треба більше коричневого цукру» чи там: «Будь уважною, ти забула змастити деко».

Ні, ні.

По-іншому.

Це як наче у нас із ним балачка, в якій балакаю тільки я.

Я говорю, а воно слухає.

Я видаю, а воно сприймає.

Ну, це — як ось із вами.

Якщо подумати, то ви точно як моє печиво.

А коли так, то можу довірити вам свою таємницю.

Я ходжу до терапевта.

Але я йому брешу.

Я його запевнила, що я вдова.

Що мого чоловіка звали Ектор.

Таким чином, я можу говорити про життя, яке мені хотілось би прожити.

КЛОДІН (у свого терапевта): Лікарю, а знаєш, який у мене найкращий спогад про Ектора? Ні, не день нашого весілля. І навіть не весільна подорож. Ні. Радше перша неділя, яку ми провели разом у нашому новому будинку. Того дня ми хотіли впорядкувати територію, там, підрізати кущі, вирвати бур’ян, покосити газон. Хотіли все підготувати для нового садочка. Та щойно зібралися вийти надвір, пішов дощ. Сильний, про такий кажуть: ллє, як із відра. Ми дивились на дощ через вікно. Я сказала Екторові: «Ну от і кінець нашим планам, як у воду впали». Він відповів мені: «Ні, то вода впала на наші плани». Ми засміялись. Потім він повернувся до мене і сказав: «Клодін, я навчу тебе готувати печиво». І ми робили печиво. Разом. У теплі. А надворі лило.

Бере шматочок печива.

КЛОДІ (до публіки): Мої дві сестрички несповна розуму.

І я теж, як не крути.

Троє з трійні: три божевільні.

То ми такі.

Це нормально...

Знаєте, які слова нашої матері ми чули найчастіше?

ТРИ СЕСТРИ: «Бля, треба було спіраль поставить».

КЛОДІ: Такою вона була, наша мати.

Це були її улюблені слова.

Так, у неї були й інші, як то...

КЛОДЕТ: «Я ненавиджу тебе за те, що ти зробила з моїми стегнами, і ненавиджу твоїх сестер за те, що вони зробили з моїми цицьками».

КЛОДІ. Або ще...

КЛОДІН: «Першою моєю помилкою було вас виносити. Другою — вас виростити».

КЛОДІ: Та улюбленими її словами завжди були...

ТРИ СЕСТРИ: «Бля, треба було спіраль поставить».

КЛОДІ: Через те ми й стали такими, якими є.

Та хочу уточнити: мої сестри божевільніші за мене.

Клодін завжди була несповна розуму.

«Хочете печива? Хочете печива?»

«На смак як гівно, твоє печиво».

Моя ж сестричка Клодет стала божевільною того дня, коли народила.

Раніше з нею можна було говорити про що завгодно.

Зараз у нас три теми для обговорення: пелюшки, кака, компот.

Як ніби дитя половину її розуму вихлюпало.

А в неї його і так небагато було...

Доказ: вона вибрала в чоловіки бакалійника.

Не дивно, що все погано скінчилося.

Я ж їй казала: «Клодетт, хоч ти й бридка, та це не привід задовольнятись бакалійником. Той, хто цілий день тільки й робить, що складає щось у пакунки, не може зробити тебе щасливою. Краще вже бути самотньою, ніж у поганому оточенні. Пам’ятай про це».

Не думайте тільки, що я безсердечна.

Коли вона попросила мене стати хрещеною, я погодилась.

Мені не дуже хотілось: її пацан такий же бридкий, та й подарунки купувати, а я цього просто не терплю, але я все ж сказала «так».

Для того сім’я і потрібна: казати так, коли зовсім не хочеться.

КЛОДЕТ: У вогонь...

Кинути мене у вогонь...

Мій син хотів кинути мене у вогонь.

То я не так зрозуміла.

Та коли я побачила, як Ґабріель встає у своїй колисці, я втямила, що все зрозуміла правильно.

Він щось тримав у руці.

Він простягав мені щось, як подарунок.

Я підійшла.

Там була мертва пташка, у його руці.

Я зробила те, що зробила б кожна мати на моєму місці, коли її дитя почало б втрачати контроль.

Я посадила свою дитину в клітку.

Дістає клітку з колиски і ставить на підлогу.

Якщо Ґабріель і дійшов до цього, то тільки через Анрі, свого батька.

Цей чоловік був душею нашої сім’ї.

Одного ранку я прокинулась.

Анрі у мене під боком не було.

Я подивилася скрізь: нема Анрі.

Я пошукала на першому поверсі: нема Анрі.

Я пішла у підвал: Анрі.

З пластиковим пакетом на голові.

І записка біля ніг.

«Щастя як ключ. Якщо ти його згубив, то залишишся надворі».

Мій чоловік ніколи не розповідав мені, що має проблеми з відчуттям радості.

Якби хоч натякнув, я зробила б йому дублікат того ключа.

В один день центр мого всесвіту перетворився на чорну діру.

Нікому такого не бажаю.

А найперше — своєму синові.

Нахиляється і відчиняє клітку.

КЛОДЕТ: Можеш вийти, Ґабріелю. Мама вибачається.

КЛОДІН (їсть своє печиво): Коли я останнього разу була у свого терапевта, він сказав мені дивну річ.

Вона ніяк не йде мені з голови...

КЛОДІН (у свого терапевта): Лікарю, цього тижня у мене було багато потрясінь. Вечеря з сестрами, вечеря з мамою, вечеря з сім’єю Ектора, вечірка з колегами з роботи, турнір з боулінгу, свято на честь добровольців Клубу маленьких снідальників, вечірка з моїми подругами і цілий день на природі з племінником. Мені довелось відмовляти тим, хто хотів бути зі мною.

Я знаю, що тим самим зробила їм боляче.

КЛОДІН: Мій терапевт відповів мені: «Брехати — марнувати ваш час, та й мій теж. Майте мужність бути чесною».

Мужність бути чесною...

За кого він мене має, цей, га?

Бере інший шматок печива.

Клодін набирає номер.

КЛОДІН: Клодет?

КЛОДЕТ: Так, Клодін?

КЛОДІН: Я знаю, що ти дуже зайнята з Ґабріелем, але хочу тебе про щось запитати: ти щаслива?

КЛОДЕТ: Коли я була маленькою, то казала собі: щастя — це переїзд. Після першого переїзду я сказала собі: щастя — це заміжжя. Коли вийшла заміж, то вирішила, що щастя — бути матір’ю. Тепер, коли я стала матір’ю, я кажу собі: щастя — бути тобою.

КЛОДІН: Мною? З чого б це?

КЛОДЕТ: Тому, що ти сама. Ніхто не може тебе розчарувати.

КЛОДІН: Приходь, поїмо печива.

КЛОДЕТ: Твоє печиво недобре, Клодін.

КЛОДІН: Та знаю я. Це тому, що домашнє печиво є, а дому немає.

Набирає інший номер.

КЛОДІН: Клоді?

КЛОДІ: Алло, Клодін?

КЛОДІН: Я нещасна.

КЛОДІ: Я теж.

КЛОДІН: Думаєш, ми станемо щасливішими, коли будемо нещасними разом?

КЛОДІ: Більш... Менш... Заскладна вона якась, оця твоя фраза.

КЛОДІН: Ти вже кілька місяців не виходиш з дому. В тебе депресія?

КЛОДІ: Клодін, ми всі живемо в одному будинку на три квартири. То нам ще треба й бачитися?

КЛОДІН: Приходь на печиво.

КЛОДІ: У твого печива смак гівна.

КЛОДІН: Іноді ти буваєш така ж зла, як і мама.

Кладе слухавку.

КЛОДІ: О!

Я не така, як моя мати!

Я ніколи не стану такою, як моя мати!

Це неможливо — бути як моя мати!

Моя мати ніколи нікого не любила.

А я любила.

Армана, поштаря.

У мене завжди було таке враження, що цьому чоловікові хочеться полизати ще щось, окрім тих своїх марок.

Я зрозуміла, що закохалася, коли почала з нетерпінням чекати на свої рахунки.

Але раз на місяць, коли ти закохана, зовсім недостатньо.

Тож я почала надсилати сама собі рекомендовані лис­ти.

Я писала бла-бла-бла, клала аркуші в конверт і відправляла поштою.

Чим більше я писала, тим частіше його бачила.

Чим більше його бачила, тим більше закохувалась.

Це було замкнуте коло.

Але недостатньо, як на мій смак...

Мені треба було більше.

Я намагалася.

Я намагалася без упину.

Я питала його: «Ти голодний?», «Хочеш пити?», «Ти змерз?»

Безуспішно.

Потім я почала відчиняти двері в нічній сорочці.

Він ввічливо усміхався і простягав мені олівець.

Я пішла далі: «Ой, мені погано», — і повільно сповзла вниз, прийняла позу, яка підкреслювала мої принади.

Прийшла до тями, а поряд лежав лист...

Відповідь була однозначною.

У своєму останньому листі я написала собі: «Клоді. Те, чого він не помічає, існує».

І відправила поштою.

Лист повернувся до мене в той день, коли в будинок навпроти в’їхали нові сусіди.

Сусіди і їхній пес Ганнібал.

Поштар стукав у мої двері і кричав: «Швидше, швидше, цей пес загризе мене!»

Я відповіла: «За однієї умови...»

Через дев’ять місяців я народила.

Та мені зовсім не хотілося, щоб мої сестри знали, що я вагітна.

Саме тому я й не виходила з дому протягом кількох місяців.

У мене були інші плани на цю дитину...

А ще хотіла впевнитися, що я ніколи не стану такою, як моя мати.

КЛОДЕТ (уважно дивиться на клітку): Я сказала, ти можеш вийти, Ґабріелю. Мама вибачається. Ти зможеш зателефонувати до відділу захисту дітей, коли станеш достатньо великим, щоб говорити з ними.

Пауза.

КЛОДЕТ: Ґабріелю?

Б’є по клітці.

КЛОДЕТ: Ґабріелю?

Кілька разів б’є по клітці. Нічого не відбувається.

КЛОДЕТ: Я взяла клітку в руки.

Я дуже, дуже, дуже сильно її потрусила.

Тіло Ґабріеля впало додолу.

Він був мертвий.

Я вбила його.

Моя дитина померла, зачинена у клітці, а мій чоловік помер, зачинений іззовні.

Що зі мною не так?

Я дивилась на його тіло на підлозі.

Я не хотіла торкатися ще одного трупа.

Але це було сильніше за мене.

Я нахилилась, щоб доторкнутися до його волосся.

Коли мої пальці доторкнулися до його голови, я сказала: «Ну ось, мій маленький вилупку!»

Це була лялька!

Лялька, одягнута точнісінько як Ґабріель!

Мій син не помер.

Він здобув свободу.

Клодет набирає номер.

КЛОДЕТ: Клодін?

КЛОДІН: Так, Клодет?

КЛОДЕТ: Ґабріель утік!

КЛОДІН: Ой! Він ходить! Це ж просто супер!

КЛОДЕТ: Клодін, тепер не час радіти.

КЛОДІН: Вибач. Він утік куди?

КЛОДЕТ: Коли люди тікають, то нікому не відомо, куди вони йдуть. В протилежному разі вони б не «тікали». Вони просто були б «деінде».

КЛОДІН: Не розумію.

КЛОДЕТ: ЗАБУДЬ.

Дає відбій і набирає інший номер.

КЛОДЕТ: Клоді?

КЛОДІ: Так, Клодет?

КЛОДЕТ: Ґабріель утік!

КЛОДІ: Чи це значить, що ми зможемо говорити і про інші речі, а не лише про компот?

КЛОДЕТ: ЗАБУДЬ! ЗАБУДЬ! УСІ ЗАБУДЬТЕ.

Виходить і знову з’являється на сцені з вогнегасником.

КЛОДІН: Наступного дня після смерті чоловік моєї сест­ри, Анрі, прийшов до мене.

Він сказав мені: «Я знаю, тебе також зачинили ззовні.

Тримай. Якщо стане зовсім холодно».

І дав мені маленьку скриньку.

В тій скриньці був маленький слоїк.

А в тому слоїку — смерть.

Сьогодні вранці я сказала собі, що стає холодно.

І що настав час змінити рецепт.

Тож я додала вміст слоїка до суміші.

І зробила печиво.

Бере шматок печива.

КЛОДІ: Коли народилось моє дитя, я поклала його в коробку.

Разом з пляшечкою і соскою.

І послала його рекомендованим поштовим відправленням у найкращий будинок села.

У нас, в усіх, смерть у крові.

Я хотіла, щоб моє дитя пізнало щось інше.

І тепер, коли я це зробила, я можу вийти з дому.

Підводиться і йде до Клодет.

КЛОДЕТ: Клоді?

КЛОДІ: Ну?

КЛОДЕТ: Ти вийшла?

КЛОДІ: Ну, так би мовити. Гаразд... де він, цей маленький бастард?

КЛОДІН: Я стояла біля плити і чекала, в животі судомило, ніби печиво вже почало діяти.

По запаху я зрозуміла, що то було не звичайне печиво.

Це було останнє печиво.

Коли діставала його з духовки, то думала про свого терапевта.

Якщо я з’їм це печиво, то єдине, що залишиться після мене, — це буде брехня.

Неправдива історія про неправдиву Клодін.

Мені ж цього не хотілося.

Піти, так і не відбувшись, — гірше, ніж ніколи не приходити.

Тож я викинула все печиво у сміття.

І зробила інше.

Звичайне.

Те, що на смак як гівно.

І понесла його до свого терапевта.

КЛОДІН: Лікарю, на весіллі моєї сестри мене посадили за стіл з дітьми. Я купую лотерею, лише коли можливий виграш більше п’ятнадцяти мільйонів, а я була б рада виграти лише два з тих мільйонів. Іноді, коли йду вулицею, то збираю недопалки. Роблю так, навіть якщо ніколи в житті й не палила. Мені подобається вулиця, на якій нема недопалків. Я не здатна запрограмувати відео так, щоб записувати телепередачі, тому завжди намагаюся прийти додому вчасно. Я дуже пунктуальна. Можеш спитати у мого телевізора. Минулого тижня я сиділа на лавці поряд з однією парою і їла. Коли встала, щоб піти в туалет, то побачила, як вони тримаються за руки. Я плакала, коли робила піпі. У третьому класі вчитель сказав, що в мене гарний почерк. Я пам’ятаю це протягом усього свого життя. А якось я ледве не втопилася. На щастя, мене врятували. Того вечора я пішла в шикарний ресторан і залишила багато чайових. Я люблю Гелловін. Я готую гарненькі пакетики, переодягаюсь принцесою і роздаю цукерки всім дітям, які приходять до мене. І завжди залишаю один пакетик для себе. Я їм цукерки з нього в ліжку. В піжамі. Настане день, я зроблю печиво і воно комусь сподобається.

КЛОДІН: Мій терапевт сказав мені, що я пережила випробування вогнем.

Я спитала його, а що воно таке, це випробування.

Він відповів, що це тоді, коли знаходиш сили оголитись і при цьому не знаєш, чи вогонь зігріє, чи опалить.

Я сказала йому: «Ого, я ж не зовсім гола. Та дякую».

КЛОДІН: Я швиденько повернулась додому, щоб повідомити добру новину своїм сестрам.

КЛОДІН: Клодет! Клоді! Я пережила випробування вогнем!

КЛОДЕТ (дивиться на щось позаду Клодін): Не думаю. Ні.

КЛОДІ (дивиться на щось позаду Клодін): Зовсім ні. Ніскілечки.

КЛОДІН: Коли я обернулась, то побачила дим.

КЛОДІ: Через десять секунд усе палало: штори, двері, стіни.

КЛОДЕТ: Так, моє дитя було офіційно визнано психопатом.

Три сестри дивляться на вогонь.

КЛОДЕТ: Клоді?

КЛОДІ: Так, Клодетт?

КЛОДЕТ: Ти бачиш те саме, що бачу я?

КЛОДІ: Так.

КЛОДЕТ: А ти, Клодін?

КЛОДІН: Я теж.

Невелика пауза.

КЛОДЕТ: Клоді?

КЛОДІ: Так, Клодет?

КЛОДЕТ: Ти знаєш, як користуватись цією штукою, вогнегасником?

КЛОДІ: Ні.

КЛОДЕТ: А ти, Клодін?

КЛОДІН: А я тим більше не знаю.

Невелика пауза.

КЛОДЕТ: Клоді?

КЛОДІ: Так, Клодет?

КЛОДЕТ: Клодін?

КЛОДІН: Так, Клодет?

КЛОДЕТ: Ми помремо.

КЛОДІ: Еге ж. Таке іноді трапляється.

КЛОДІН: Могло бути ще гірше.

КЛОДІ: Думаєш?

КЛОДІН: Так. Ми могли б згоріти кожна у своєму кутку.

Невелика пауза.

КЛОДЕТ: Вибачте мені за Ґабріеля... Треба було поставити спіраль.

КЛОДІ: Не кажи так. Діти — це щастя.

КЛОДЕТ: Я знала, що ти будеш гарною хрещеною.

Невелика пауза.

КЛОДІ: Клодін?

КЛОДІН: Так, Клоді?

КЛОДІ: В тебе ще залишилось печиво?

КЛОДІН: Так.

КЛОДІ: Я візьму шматочок.

КЛОДЕТ: Я теж візьму.

Кожна їсть по шматку печива.

КЛОДІН: Дякую, що ви були моїми сестрами.

КЛОДЕТ: Якщо чесно, у нас просто не було вибору.

КЛОДІ: Та все ж нам подобалось.

КЛОДЕТ: Саме тоді й почала валитися стеля.

КЛОДІ: Ми сховалися під столом.

КЛОДІН: Як тоді, коли ще були малими.

КЛОДЕТ: Через п’ять секунд загорівся стіл.

КЛОДІ: Не залишилось жодної шпаринки, щоб сховатися.

КЛОДІН: Ми з сестрами притиснулися щільніше одна до одної.

Як наче хотіли зігрітися, не дивлячись на вогонь.

КЛОДЕТ: В останню секунду я відчула дотик маленької долоньки.

Це був Ґабріель.

ҐАБРІЕЛЬ: Ма-ма, і та-то, і я... Ра-зом.

Як ко-лись.

КЛОДЕТ: Мій хлопчик не був психопатом.

Ані пришелепкуватим.

Він був таким, як і я: він хотів знову бути з Анрі.

Я обійняла його.

КЛОДІ: Коли моя шкіра почала горіти, я усміхалася.

Я думала про своє дитя і його пляшечку з соскою в його гарному будинку, в якому не палає вогонь.

Я вчинила правильно.

Я була гарною матір’ю.

КЛОДІН: Останнє, що я пам’ятаю, — запах власної шкіри.

Вона пахла паленим.

Вона пахла печивом.

Домашнім печивом.

Друга частина. Дракони

На сцені чоловік і жінка: Клемент і Кароль.

КЛЕМЕНТ: У мого брата є жінка, двійко дітей, один басейн, один пес і одна дача.

У мене ж однокімнатна квартира.

Він завжди мені каже: «Клементе, ти проводиш своє життя перед комп’ютером. Тільки не пробуй мене переконати, що ти щасливий...»

Я йому відповідаю: «Ні, не щасливий. Чого б це?»

Він дав мені адресу.

Він сказав мені: «Ти підеш туди грати в карти, замість того, щоб грати в інтернеті. Ти зустрінеш там багатьох людей в такому ж становищі, як ти сам».

«В моєму становищі? Яке таке моє “становище”?» — спитав я його.

Він сказав мені: «Ну... відстороненість».

Він мав рацію.

І я пішов.

КАРОЛЬ: Якби ж то знати, що остання банка тунця, яку я відкриваю для Кукі, стане останньою банкою тунця, яку він їстиме.

Я б відкривала її повільніше.

Мені подзвонили сміттярі.

Вони сказали: «Мадам, ми знайшли вашу кицю».

«Прекрасно!»

«Під однією з наших вантажівок. Нам шкода...»

Я поклала слухавку.

Я зашторила вікна.

Вимкнула світло.

Я перестала ходити на роботу.

Вночі іноді я чула муркотіння Кукі: «Твоя провина. Ти залишила відчиненим вікно. Твоя провина».

Після тижня «Твоя провина. Твоя провина» настав час усе ж вийти з дому.

Я взяла газету і проглянула оголошення.

Я знайшла: «Вечір гри в карти організовує громадський клуб церкви Святого Об’єднання. Будуть сандвічі. Ласкаво просимо всіх».

Я пішла за вказаною адресою.

КЛЕМЕНТ: Це було в підвалі церкви.

Я зійшов сходами і натрапив на двері.

Я був єдиним, у кого не було сивого чи білого волосся, а чи лисини.

Я розвернувся.

КАРОЛЬ: На сходах лицем до лиця зіткнулася з чоловіком.

Ми були незнайомі. Але склалося таке враження, наче він радий мене бачити.

КЛЕМЕНТ: У неї не було ні сивого, ні білого волосся, ані лисини.

Я їй посміхнувся.

І вона теж посміхнулася.

І тоді, само собою вийшло, от просто так, я раптом сказав: «Хочеш піти зі мною в кафе навпроти, пограємо в Драконів і королів, така рольова гра в карти, у мене є моя колода в куртці».

КАРОЛЬ: Дракони і королі?

Щоб я грала в Драконів і королів?

Я сказала йому: «Невже я схожа на принцесу?»

І він відповів: «Так».

Тоді ми пішли в кафе навпроти.

КЛЕМЕНТ: Я пояснив їй суть гри: треба врятувати все людство і королівство мирних драконів у безперервній боротьбі проти злих сил темряви й руйнування.

КАРОЛЬ: Я думала, що ми йдемо просто випити кави.

Наприкінці я витягла карту з деревом життя.

Вона зцілила наші армії від жахливих ран, завданих орденом проклятих, і дала нам змогу по справедливості врятувати все людство і королівство мирних драконів.

КЛЕМЕНТ: Вона витягла дерево життя!

Це найкраща карта з усіх двохсот двадцяти п’яти карт!

Вона зцілила наші армії від жахливих ран, завданих орденом проклятих, і дала нам змогу по справедливості врятувати все людство і королівство мирних драконів!

КАРОЛЬ: Я була задоволена.

Ми дивились одне на одного і не казали ні слова.

Це неймовірно, чого тільки не скажуть очі за п’ять секунд.

КЛЕМЕНТ: На прощання спитав її, чи хоче вона піти в кіно в п’ятницю.

І вона відповіла...

КАРОЛЬ: «Авжеж, так!»

КЛЕМЕНТ: Назавтра я розмовляв з братом.

Я сказав йому: «Я змінив “становище”».

А потім описував йому Кароль протягом двадцяти хвилин.

Він запитав мене: «Ти любиш Кароль більше за Фейс­бук?»

Я відповів йому: «Авжеж, так!»

КАРОЛЬ: Коли я повернулась до себе, то зателефонувала в центр допомоги.

Я сказала їм, що наступної п’ятниці йду в кіно.

І що я зроблю макіяж.

Я не могла їх бачити, але точно знала, що вони раділи за мене.

КЛЕМЕНТ: Тієї п’ятниці ми пішли в кіно.

І наступної п’ятниці теж.

А потім іще однієї.

Ми ходили туди чотири п’ятниці підряд.

Щоразу ми дивилися фільм, а потім пили каву і грали в Драконів і королів.

Ми називали це п’ятницями Кароль і Клемента.

КАРОЛЬ: На першому фільмі ми взяли два маленьких попкорни і два маленьких напої.

На другому — один великий попкорн і два маленьких напої.

На третьому — один великий попкорн і один великий напій з двома трубочками.

Минулого тижня вже був один великий попкорн, один великий напій і одна трубочка.

КЛЕМЕНТ: Одна трубочка.

Лише одна.

Це як наче ми цілувались, але в листуванні.

Я хотів сказати їй: «Кароль, твої губи як стиглі фрукти».

Замість цього я вирішив підготувати їй сюрприз до наступної п’ятниці.

І я точно знав, що це повинно бути.

КАРОЛЬ: Наступного тижня залишилося всього три фільми, яких ми ще не бачили.

Зал номер два: S.O.S. Тарантули.

«Бійня на борту круїзного лайнера, на якому на волю вириваються тисячі смертоносних павуків. Арахнофобія зустрічається з “Титаніком”».

Ні, дякую.

КЛЕМЕНТ: Зал номер п’ять: Квіти навесні.

«Хвора на лейкемію жінка закладає сад, який хоче залишити у спадок своїм нащадкам».

Мене дратують фільми про овочі, які ростуть.

КАРОЛЬ: Зал номер сім: Вуффі-Гавкун!

«Чоловік прокидається в шкурі собаки після того, як висловив побажання напередодні на святкуванні свого тридцятого дня народження. Сімейна комедія сезону».

Можливо, через кілька років з нашими дітьми...

КЛЕМЕНТ: Щодо мене, то я думав тільки про свій сюр­приз.

Я хотів якнайшвидше перейти до нього.

Я вибрав найкоротший фільм.

Ми пішли дивитися S.O.S. Тарантули.

КАРОЛЬ: І саме тоді сталося те, чого раніше ніколи не траплялось протягом чотирьох попередніх п’ятниць Кароль і Клемента.

Ми не купили попкорну.

Ані напою.

Ми взагалі нічого не купили.

Клемент не сказав: «Ти голодна? Може, хочеш пити? Ні, ні, я плачу за все, я наполягаю».

Клемент взагалі нічого не сказав.

Він минув прилавок з їжею і попрямував до залу номер два.

Це було кумедно.

Але веселитися чомусь не хотілось.

КЛЕМЕНТ: У мене в голові склався добре обдуманий план. Після того, як вийдемо з кіно, я скажу їй: «Ходімо в кафе іншою дорогою, мій брат загубив там гаманець учора, може, нам пощастить його знайти, на жаль, ми його не знайшли, о, шоколадна крамничка, я ніколи її раніше не бачив, цієї крамнички, присягаюсь, давай зайдемо».

Всередині я звернусь до продавця і підморгну йому: «Нам, будь ласка, два маленьких шматочки чорного шоколаду».

Продавець піде до службового приміщення і повернеться з величезним шоколадним драконом, якого зробили цього тижня на замовлення.

Кароль побачить дракона, схожого на зображення на картах, і здивується.

Потім вона прочитає записку, яку я залишив у пащі дракона.

Там написано: Ти запалила вогонь у мене в грудях.

Саме тому я й не купив попкорну.

Я хотів бути певним, що Кароль зголодніє і їстиме шоколад.

КАРОЛЬ: Я не могла зосередитись на фільмі.

Попкорну нема.

Нема попкорну.

Попкорну нема.

Можливо, Клементові не сподобався перехід до одного великого напою і однієї трубочки?

Можливо, Клементові вже набридло ходити в кіно?

Можливо...

Можливо, я була єдиною, кому подобалось, що ми удвох?

На відміну від останнього фільму жахів, я не робила вигляд, що мені страшно, щоб сховатися за його плечем.

КЛЕМЕНТ: Коли королева павуків стрибнула на горло капітанові й, ужаливши його, закричала: «Цей корабель належить мені! Цей корабель належить мені!» — Кароль навіть не підскочила.

Минулого разу на фільмі жахів вона боялася всіляких дрібниць.

Саме тоді до мене дійшло: Кароль не схожа на людину, яка розважається.

Треба було вибрати Вуффі-Гавкуна!

Так і є: я зробив неправильний вибір.

Знову.

Коли ми вийшли з кіно, вона сказала...

КАРОЛЬ: «Я змерзла.

Я сяду в автобус».

КЛЕМЕНТ: Сам, один, раптом, отак, я сказав: «Але ж мій брат, нова дорога, ти голодна, його гаманець, я хочу їсти, не ти, треба, щоб ти пішла, ходімо».

КАРОЛЬ: Я не розуміла сенсу сказаного.

Запала тиша.

Ми дивились одне на одного.

Його очі мені сказали: «Я знаю, я видаюся зараз диваком, я не можу тобі прямо тут усе пояснити, але довірся мені».

Мої очі відповідали йому: «Я не знаю, що відбувається, та я піду за тобою, бо ти Клемент».

Ми пішли новою дорогою.

Не тією, що веде до кафе Драконів і королів.

Іншою вулицею.

Потім іще однією.

І знову іншою.

Я вже не знала, де ми.

Ми повернули за ріг, і він сказав: «Усе, прийшли!»

Я вклякла на місці.

КЛЕМЕНТ: Усе, прийшли!

Нарешті прийшли!

Іще кілька секунд, і я зможу подарувати гостинець своїй принцесі.

КАРОЛЬ: Я більше не могла рухатись.

Мене як наче пришпилило до місця.

Приголомшило.

Моє серце, мої руки, мої ноги — вони прагли втекти.

Ми були на тому самому розі, де Кукі загинув під вантажівкою.

КЛЕМЕНТ: Я запустив руку до кишені і витягнув один долар.

Я сказав: «О! Шоколадна крамничка! Я пропоную тобі шматочок чорного шоколаду!»

КАРОЛЬ: Я бачила той контейнер для сміття.

Я бачила ту вантажівку для збирання сміття.

Я чула, як Кукі каже: «Так, усе трапилось саме тут».

КЛЕМЕНТ: Я сказав: «Ходімо! Ходімо, Кароль! Ти, мабуть, зголодніла?»

КАРОЛЬ: Я бачила Кукі, розплющеного між колесом і дорогою.

КЛЕМЕНТ: «Ходімо, давай зайдемо! Я куплю тобі маленьку шоколадку!»

КАРОЛЬ: Я чула, як кричить Кукі, і його крик глушить гуркіт пресу для сміття у вантажівці.

КЛЕМЕНТ: «Маленька шоколадка, зовсім малесенька!»

КАРОЛЬ: Я чула, як Кукі каже: «Твоя провина!»

КЛЕМЕНТ: «Ходімо, Кароль!»

КАРОЛЬ: «Твоя провина! Все через тебе!»

КЛЕМЕНТ: «Ходімо ж!»

Мені дуже нетерпеливилося.

Я взяв її за руку.

КАРОЛЬ: Тільки він доторкнувся до мене, я закричала: «Ти придурок!

Ти придурок, для чого ти мене привів сюди?»

Я пошкодувала відразу, щойно воно з мене вискочило.

Клемент дивився на мене нерухомо, рот напіввідкритий.

Ну, точно як труп.

Долар, що його він тримав, падав.

Повільно.

Я почула стук від його удару об землю.

Я хотіла було розповісти Клементові все, що трапилось.

Пояснити, що одного дня мій батько зайшов до мене в кімнату і сказав: «Кароль, твій брат, він не твій брат. Твоя мати, вона не твоя мати. І я, я не твій батько. Ми отримали тебе поштою. Там іще була пляшечка з соскою. Рекомендованою доставкою. Ми вирішили тебе залишити. Треба було сказати тобі раніше».

В одну мить я втратила всі свої орієнтири.

Ті, кого я вважала своєю сім’єю, виявилися чужинцями.

А чужинці, до певної міри, були моєю сім’єю.

Вони подарували мені кота, щоб вибачитись.

Усе, що в мене залишилось справжнього, був саме цей кіт.

Я назвала його Кукі.

І втратити Кукі було як втратити все знову.

Оце я й повинна була сказати Клементові.

А замість цього я крикнула: «Ти придурок!»

Я заслужила бути самотньою.

Я втекла.

КЛЕМЕНТ: Я дивився, як віддаляється Кароль.

Тікає.

Від мене.

Вогонь у центрі моїх грудей дракона погас.

Я опустив очі.

Там, куди впав мій долар, була невеличка плямка червоного світла.

Воно нагадало мені ті цятки, які можна побачити на міських планах.

Але замість слів ви перебуваєте тут це значило тут щось померло.

Я підвів голову.

Я побачив іще одну червону цятку світла з іншого боку вулиці, біля контейнера для сміття.

А на тротуарі були інші червоні цятки.

Їх було багато.

На машинах.

На вікнах будинків.

На кінці кожної гілки кожного дерева.

Скрізь, де побувала смерть, я бачив червоні цятки.

Я ніколи не помічав раніше: ми живемо на яблуні.

Назавтра я пішов у кіно, на Квіти навесні.

Я проплакав від початку до кінця.

КАРОЛЬ: Через три дні самотність стала нестерпною.

Я пішла до зоомагазину.

Я купила тарантула.

Вмощується поряд із кліткою.

КЛЕМЕНТ. Після мільйонів червоних цяток мені потрібне було життя.

Я пішов до оранжереї.

І купив рослину.

Вмощується поряд з рослиною.

КАРОЛЬ, до свого тарантула: Їж свого тунця.

Пауза.

КЛЕМЕНТ, до своєї рослини: Рости, рослино.

Пауза.

КАРОЛЬ: Їж свого тунця.

Пауза.

КЛЕМЕНТ: Рости, рослино.

Пауза.

КАРОЛЬ: Та їж уже свого тунця.

Пауза.

КЛЕМЕНТ: Рости вище, рослино.

Кароль трясе клітку. Клемент трясе рослину. Обоє зітхають. Клемент дивиться на Кароль, яка дивиться на свою клітку. Деякий час він не наважується, а потім іде до Кароль.

КЛЕМЕНТ: Ку-ку. Та знаю я, не треба приходити до тебе просто так, треба було попередньо зателефонувати чи повідомити про свій прихід. Так, я знаю, це не зовсім порядно, а то й невеличкий злочин — зламати інтернетівський сайт, щоб знайти твою адресу. Знаю, я взагалі нічого не повинен був робити і що я придурок, але мені було просто необхідно тобі сказати ось що: ти моє зелене яблуко у червоному світі. І тому твої губи як стиглі фрукти. Мені набагато легше залишитись без комп’ютера, ніж без тебе. І я не хочу чекати, поки в мене почнеться лейкемія, щоб усе це тобі сказати. У мене все. Дякую. Прощавай.

Він розвертається, щоб іти; Кароль зупиняє його.

КАРОЛЬ: Я люблю свого мертвого кота. Я пробувала забути, але у мене не виходить. Його переїхали поряд з шоколадною крамничкою. Тому я закричала. Кукі і я, ми прожили разом сімнадцять років. Ми знали все одне про одного: наші настрої, наші улюблені передачі... Ми любили одне одного навіть вранці, ще до того, як почистити зуби і розчесатися. Ніхто більше не буде лизати мені пальці на ногах. (Коротка пауза. До тарантула.) Їж свого тунця.

КЛЕМЕНТ: Мого тунця?

КАРОЛЬ: Та не ти. (Показує на клітку.) Самородок.

КЛЕМЕНТ: О! Ти купила маленького котика замість... (Бачить тарантула.) Ой! Він небезпечний?

КАРОЛЬ: Так.

КЛЕМЕНТ: Привіт, Самородку. Я Клемент.

КАРОЛЬ: Він поки ще не говорить.

КЛЕМЕНТ: Ти впевнена?

КАРОЛЬ: Ну...

КЛЕМЕНТ: Я думаю, що... Ти не чула?

КАРОЛЬ: Не чула чого?

КЛЕМЕНТ. Самородок щось сказав. Клянусь. Ти не зрозуміла?

КАРОЛЬ: Ні. А що він сказав?

КЛЕМЕНТ: Він сказав... (Ворушить клітку.) — «Цей корабель належить мені! Цей корабель належить мені!»

Кароль голосно сміється.

КЛЕМЕНТ: Сідай.

КАРОЛЬ: Навіщо?

КЛЕМЕНТ: Сідай, сідай.

Кароль сідає. Клемент стає перед нею на коліна.

КАРОЛЬ: Що ти...

Клемент знімає з неї одного черевика.

КАРОЛЬ: Клементе, не роби...

Клемент знімає з неї другого черевика.

КАРОЛЬ: Не жартуй із цим.

КЛЕМЕНТ: Це не жарт. Мені хочеться.

Він повільно знімає з неї панчішки.

КЛЕМЕНТ: Дозволь мені опікуватися тобою.

Він починає ніжно лизати їй пальці ніг. Вона ледве стримує сльози.

КЛЕМЕНТ: Тобі добре?

КАРОЛЬ (підводить голову догори): Не зупиняйся...

Клемент продовжує.

КАРОЛЬ: Аа! Як лоскотно між пальцями.

Клемент продовжує. Кароль розслабляється.

КЛЕМЕНТ: Ня-яв!

КАРОЛЬ: Ні. Кукі нявкав, лише коли йому було щось потрібно. Коли він був коло мене, то мурчав.

КЛЕМЕНТ: Вибач. Мурррррр...

КАРОЛЬ: Ага, отак.

КЛЕМЕНТ: Мурррр...

КАРОЛЬ: Довше...

КЛЕМЕНТ: Муррррррррр...

КАРОЛЬ: Ще.

КЛЕМЕНТ: Муррррррррррррр...

КАРОЛЬ: Кукі?

Вона починає пестити його волосся.

КЛЕМЕНТ: Мурррррррррррррррррр...

КАРОЛЬ: Кукі, ти маєш рацію. Це моя провина. Я залишила вікно відчиненим.

КЛЕМЕНТ: Муррррррррррррррррррррррр...

КАРОЛЬ: Вибач мені.

КЛЕМЕНТ: Мурррррррррррррррррррррррррррррр...

Пауза. Кароль бере в свої долоні обличчя Клемента.

КАРОЛЬ: Ти не придурок, Клементе. Ти повна протилежність придуркові.

Клемент цілує Кароль.

КАРОЛЬ: Я не знаю, чи зможу тебе любити так, як любила Кукі.

КЛЕМЕНТ: Я хотів би, щоб ти любила мене так, як ти можеш любити Клемента.

Кароль посміхається до нього.

КАРОЛЬ: Але не треба ставати бездоганним, добре? Мені бездоганні діють на нерви. А ще я при них комплексую.

КЛЕМЕНТ: Я далеко не бездоганний.

КАРОЛЬ: Доведи.

КЛЕМЕНТ: Ну-у...Мене мало не поставили на кримінальний облік.

КАРОЛЬ: Невже? А чому?

КЛЕМЕНТ: Не можу сказати. Ти мене осудиш.

КАРОЛЬ: Я люблю свого кота. В мене не те становище, щоб осуджувати.

КЛЕМЕНТ: Обіцяєш, що це ніяк не вплине на те, що між нами?

КАРОЛЬ: Клянусь головою Кукі.

КЛЕМЕНТ: Я спалив усю сім’ю, коли був іще малим.

КАРОЛЬ: Ну-у добре... Чому?

КЛЕМЕНТ: Не знаю. Пожежники знайшли мене між трупами трьох жінок. Вони так здавили мене між собою, що вогонь не зміг добратися до мене. Один із пожежників запропонував узяти мене до себе. Він не міг уявити, як я ростиму без сім’ї. Коли прийшли додому, пожежник дав мені нове ім’я. Він назвав мене Клементом, спокійним, бо я зберігав спокій посеред страхіття.

КАРОЛЬ: Тобто твоя сім’я — це не твоя сім’я.

КЛЕМЕНТ: Ні.

Кароль цілує Клемента.

КЛЕМЕНТ: Та я все ж хочу познайомити тебе зі своїм братом. У нього одна дружина, один басейн, один собака й одна дача.

КАРОЛЬ: Це так нудно. Давай сходимо замість цього знайомства в кіно.

КЛЕМЕНТ: Що будемо дивитися?

КАРОЛЬ: Вуффі-Гавкуна!

КЛЕМЕНТ: За однієї умови. Візьмемо одну трубочку на двох.

КАРОЛЬ: Гаразд, я тільки за.

Виходять. Невдовзі Самородок починає їсти тунця.

Третя частина. Лихоманка

На сцені одна жінка: Каролін.

КАРОЛІН: Ага, у мене в телевізорі молоток.

Ага, я винна.

Ага, я скажу, чому.

Це через моє статеве збочення.

Я зрозуміла, в чому моя проблема, коли пилососила.

Не бійтеся: нема ніякого зв’язку між пилососом і мо...

До цього моменту я ніколи в житті не відчувала потреби в...

Я, коли хтось казав: «У мене все просто палає внизу» а чи «Я не в змозі стримувати себе», — я робила вигляд, що розумію.

Але я не розуміла.

Мені здається, що зовсім не важко...

Ну...

Не займатися коханням.

Як на мене, раз на рік достатньо.

І найчастіше, коли я це робила, я була сама.

Я сказала собі, що в моєму віці так буде до кінця життя.

Я оплакувала себе.

Я погодилась, що лібідо, воно не було частиною моєї... вдачі.

Перші ознаки ненормальності з’явились у мене ще у шість років.

Якось уночі Самородок, тарантул моїх батьків, утік із клітки.

Він прийшов до мене в ліжко.

І вкусив мене за шию.

Але не він мене, а я його отруїла.

Він зразу ж упав замертво, лапи випростані, ну як морська зірка.

Я пішла розбудила батьків, щоб спитати у них, що з моєю кров’ю.

Вони так ніколи й не змогли відповісти мені.

Самородок знайшов їх до того, як прийшов до мене.

Так от, цього дня після обіду я якраз пилососила.

А я люблю пилососити.

Як звичайно, був увімкнений телевізор.

Я бачу картинки, але нічого не чую: я слухаю шум пилососа.

І якраз тоді...

Якраз тоді мене накриває.

В животі.

В крижах.

У стегнах.

Я відчула власне тіло в тих частинах, про які воно й не здогадувалось, що вони існують.

Уух...

На екрані було обличчя чоловіка.

Одного з тих, що вміють розігріти тебе там, унизу.

Я сказала собі, що це вперше і востаннє в житті у мене таке відчуття.

Помилка.

Друге фото з’явилося на екрані.

Іншого чоловіка.

Ті ж відчуття.

З тією ж силою.

Мені хотілося його переді мною.

В мені.

Вперше в житті мені хотілось.

Мені хотілося сильно, мені хотілося тепер, мені хотілося кожним шматочком у штанях.

У мене було все, що потрібно, щоб бути щасливою: рот, крижі, та в першу чергу була потреба.

Мені треба було дізнатися, хто ці чоловіки.

Треба знайти спосіб зв’язатися з ними і потім зустрітися.

І до них... доторкнутися.

Я вимкнула пилосос і почала дивитися передачу.

Саме тоді...

Коли я ледве не...

Це був...

Це був документальний фільм про...

Серійних убивць.

Я фантазувала на душогубів.

Ті чоловіки були вбивцями.

Перший — той колекціонував гомілки своїх колишніх дружин.

А другий зняв скальпи з вісімнадцяти осіб: він хотів зробити собі килимок для ванної кімнати.

А я, перед їх фото я відчувала... дійсно багато всього.

Мене запалили монстри.

Запалили, як ніхто і ніколи до цього.

Я взяла молоток.

І я запобігла можливості мого оживлення через телевізор.

Та було вже пізно.

Їхні обличчя віднині закарбувались у моїй голові.

Вони почали мені снитися ночами.

Я почала мріяти, щоб один з тих чоловіків узяв мене.

І щовечора в іншій позі.

Я вже навіть...

Уже навіть мріяла про двох.

Одночасно.

Ууф...

Я ніколи стільки не дихала в своєму житті.

Я прокидалась в гарній формі.

Свіжою, легкою, зарядженою енергією.

Я прибирала вдома, робила покупки, готувала, я мила вікна, свої і сусідські.

Усі побачили зміни.

М’ясник, пекар, пані з аптеки: вони всі мені сказали, що в мене гарний колір обличчя.

Я світилася.

Якою ж я була яскравою.

Я сказала їм, що закохалась.

І молилась, щоб це було правдою.

Через деякий час я почала...

Почала думати про них, навіть коли не спала.

Я не хотіла, але...

Воно захоплювало мене після обіду.

Або ввечері.

Якось непомітно це стало сильнішим від мене.

Я вже не могла більше чинити опір.

Я пішла в бібліотеку.

Під’єдналась до Інтернету.

На клавіатурі я набрала їхні імена.

Я не стала читати всі ці історії про вбивства і кров.

Звичайно ж ні.

Я просто дивилась на фото.

Одна рука на мишці.

А інша поміж ніг.

Як тільки повернулась додому, я пішла в душ.

То було чимось ненормальним, такого хотіти.

Справжнім монстром була я.

Я мала зупинитись.

Я знайшла рішення: збирати фігурки.

Вони гарні, ці фігурки...

Відтепер саме їх і роздивлятимуся.

Так буде безпечніше.

Щоразу, коли я відчувала потяг, я йшла купувати якусь фігурку.

Я знаходила різні.

Мавпи, що грають в кеглі, але...

Але кеглі у формі бананів!

Маленькі мишки, що скачуть на дроті, при цьому їхні черевики завеликі для них.

Закохані пінгвіни, які тримаються за руки.

Або радше за плавники...

Мурахи у солом’яних брилях, усміхнені повітряні змії, бджоли, які їдять мед.

Але моєю улюбленою завжди була фігурка каруселі.

Карусель, на якій катаються діти.

Усміхнені діти.

І це спрацювало.

Я втратила отой колір обличчя.

Моє життя знову стало нудним.

Я була нещасною: все було відмінно.

До випуску новин 18 квітня.

В газеті було написано: «А чи бачили ви Молотка?»

І фоторобот поряд.

Мої крижі прокинулись.

У місті нишпорить убивця.

Чотири ночі — чотири жертви.

Усі вбиті ударом молотка.

Якщо вірити фотороботові, то цей чоловік був не лише небезпечним.

Він був... надзвичайно приємним.

Мені стало жарко.

Як сонячний удар, тільки там, унизу.

Від голови до п’ят усі мої м’язи розслабились.

Мені було добре.

І я хотіла, щоб так і залишалося.

Щодня мільйони людей забувають бути щасливими.

Мені набридло бути однією з них.

У мене був вибір між статуетками і власною суттю.

Я вибрала суть.

Я дочекалась півночі.

Провела час за судоку.

А потім я вийшла пройтися.

Я ішла темними кварталами.

У цих закутках прогулюватись не рекомендують.

Я швендяла по вуличках, які обходять навіть собаки.

Я не знала, куди йти.

Я слухала свій пульс.

Це як слідувати за компасом.

Та я не дивилась на нього.

Я відчувала.

Коли звернула за ріг, то побачила, що зайшла в тупик.

Темно, порожньо, ні душі.

Я почала пітніти.

Я повинна була туди піти.

Мені траплялися баки для сміття.

Щури.

А там далі була тінь.

Я підійшла ближче.

Вималювався силует.

Це був чоловік.

А в руках у нього був молоток.

Я побігла.

До нього.

Він теж побіг.

До мене.

Я бачила його порив.

Як його рука піднімається до неба.

Як він цілить у мій череп.

Я сказала: «Я — Каролін».

Я ніколи не дізнаюся, щó чоловік побачив у мені, але удару молотком не було.

Був тільки погляд.

Саме так почалась моя лихоманка.

Мені здавалося, що я горю.

Для чого потрібен цей светр?

Я зняла все.

Мені набридло торкатися до свого одягу.

Я не могла більше залишатись одягненою.

Чоловік робив, як я.

Я лягла.

Просто в бруд.

Він ліг зверху, на мене, на мою шкіру.

І він увійшов.

У мене.

Повільно.

Я заплющила очі.

Воно існує.

Те, що я відчуваю.

Воно існує.

Коли я розплющила очі, мої дрібнички були поряд.

Вони йшли за мною.

Вони створили навколо нас велике коло.

Вони всі були там.

На вуличці.

Рухались.

Мавпи грали в кеглі.

Пінгвіни прогулювалися.

Миші скакали на дроті.

А інші танцювали.

Мурахи з повітряними зміями.

Дельфіни з літаками.

Мед із бджолами.

А карусель кружляла.

Кружляла.

Кружляла сама по собі.

І діти усміхалися.

Усміхалися.

Усміхалися все більше і більше.

Я навіть почала чути пісні.

Бачити феєрверки.

Конфетті.

Це вже була не вуличка.

Це був тунель.

Я була тунелем.

Тунелем кольорів.

Квиток в один бік у напрямку спеки.

Видовище стало оркестром.

Парадом фігурок.

Я чула барабани.

Труби.

Оплески.

Вони почали голосувати.

Фігурки почали голосувати.

Вони тримали невеличкі плакатики над головами і голосували за нас.

Десять із десяти.

На кожному плакаті.

Десять із десяти.

Десять із десяти.

Саме цього я й заслужила.

Я сама була успіхом.

Десять із десяти.

Я навіть бачила дванадцять із десяти.

Я мала рацію робити те, що робила.

Мала рацію згубити раціо.

Гарчати, як собака в глибині вулички.

Грати в квача, в квача, в квача барбекю.

Давай.

Їж моє м’ясо.

Стегна, груди, ребра. Я відчуваю тебе, а ти відчуваєш мене.

Давай.

Торкнись моєї діри.

Моєї чорної діри.

Зроби, щоб я зникла.

Я ковтаю тебе, ти ковтаєш мене, ми сковтуємось.

Розвипльовуємось.

Миємося слиною іншого.

Я відчуваю тебе, а ти відчуваєш мене.

Ми відчуваємо і стискаємо одне одного.

Ми проникаємо одне в одного.

Ведемо розкопки.

Спускаємось у рай.

Веселка в бруді.

Сьоме небо в глибині вулички.

Восьме чудо світу між моїми стегнами.

Мої ноги стуляються.

Мої очі розширюються.

Більше ніяких обмежень.

Як вершки.

Як мед.

В’язкий.

Порочний.

Радісний.

Я — похоронне багаття.

Опік.

Огнище.

Фіолетове.

Жовте.

Червоне.

Жовтогаряче.

Крапля.

Слина.

Потік.

Плювок.

Ковток.

Пече.

Пече.

Пече.

Коли я отямилась, я була сама.

Чоловік зник.

Фігурки також.

Була тільки я.

Я одягла свої штани.

Свого светра.

Свої черевики.

Свою куртку.

Свого шалика.

І пішла додому.

Пішки.

Вдома лягла відразу в ліжко.

Я спала немов немовля.

В душ не пішла.

Я прокинулася в прекрасній формі.

Я приготувала собі яйця, бекон, сосиски, млинці, смажену картоплю, квасолю з салом, каву і сік.

Ууф...

Я зголодніла.

А потім я побачила газету...

«Молоток знову завдає удару».

Чоловік, чи то до, а чи після мене, вбив бабусю і її ­внука.

Коли приїхала поліція, то їм було важко ідентифікувати тіла, настільки...

Настільки сильно бив Молоток.

Я вже не хотіла їсти.

Я пішла в душ.

Треба забути.

Ніякого телевізора, ніяких фото, ніяких газет.

Тільки фігурки.

Ніякого щастя, ніякої вулички, ніякого Молотка.

Тільки фігурки.

Ніякої лихоманки, ніякого тепла, ніякої шкіри, ніякої шкіри, ніякої шкіри.

Тільки фігурки.

Гарні фігурки.

Гарні, гарні фігурки.

Але забути було неможливо.

В моєму животі залишився спогад.

І то була не дрібничка.

Я вирішила зберегти його.

Те, що зайшло, повинно вийти.

І все стане, як і раніше.

Я народжу маленького хлопчика, щоб він замінив того, хто зник тієї ночі.

І якщо пощастить, то я теж стану бабусею.

І я зможу повернутися до свого пилососа.

Питання про ехографію навіть не стояло.

Я боялася, що мені скажуть: «Мадам, ви вагітні монстром».

Я й сама знала, що це так.

У той день, коли були пологи, я не кричала.

Я не плакала.

Я не сумнівалась.

Я тільки тужилась.

Я хотіла мого маленького хлопчика.

На жаль, не було ніякого хлопчика.

Була дівчинка.

І ще одна.

І ще одна.

Трійня, бля.

Вони вискочили одна за одною.

Я відчувала себе фабрикою.

Квочкою.

Піччю з печивом.

Це був дійсно виклик.

Особливо, коли вони не спали.

Крик.

Плач.

Сміх.

Помножене на три.

Іноді одночасно.

Це було зовсім не схоже на гарні фігурки.

Коли ставало занадто, я себе не контролювала.

Я починала кричати: «Бля, треба було спіраль поставить».

А вночі я дивилась, як вони сплять.

Вони були для мене найкращими.

Вони були настільки схожими на...

Я навіть співала їм пісеньку:

крутись, біжи, карусель,

карусель,

карусель,

смійтеся, смійтесь усі,

життя

у русі.

Я любила моїх дівчаток.

Але не могла їм цього показати.

Я лише сподівалася, що в них не моя кров.

І не кров їхнього батька.

Переклад: Ростислав Нємцев

Монреаль, 2016–2020