Огнище. 2 год. 14

2 год. 14

ПАСКАЛЬ, доросла

ДЕНІ, дорослий

КАТРІНА, підліток

БЕРТЬЄ, підліток

ЖАД, підліток

ФРАНСУА, підліток

ШАРЛЬ, підліток, голос, що звучить з радіо

Другорядні дійові особи:

Учитель англійської

Психолог

Мати Бертьє

Батько Бертьє

Дівчата в бікіні

Ліс

Людство

Образи від 1 до 22

Марк

Татуювальник

Лікар

Дама з черв’яком солітером

Відвідувачі музею

Гниль

Компліменти від 1 до 20

Учень, який не любить диктанти 1,

Учень, який не любить диктанти 2,

Ввічлива дівчина

Друга ввічлива дівчина

Дві одночасно ввічливі дівчини

Дві дівчини в багні

Психолог, сексолог і уролог

Санта

Недорозвинений підліток 1

Недорозвинений підліток 2

Недорозвинений підліток

Паскаль, у масці ластівки, підходить до радіо.

ПАСКАЛЬ: Я не черепаха. Скажіть це поштарю, касиркам, сусідам. Скажіть це кур’єрам, батькам, пішоходам. А найперше скажіть це по телевізору: я не черепаха. Я ластівка.

Вона вмикає радіо.

ШАРЛЬ (голос): Доброго дня. Ласкаво просимо на хвилі Радіо Шарло.

Музика. Крещендо.

Музичний апогей.

КАТРІНА: Fuck you.

ДЕНІ: Усе почалося з моєї лазаньї.

БЕРТЬЄ: Дві рукавиці. Чотири долоні.

ЖАД: 32 887 разів.

ФРАНСУА: Раніше я був нормальним.

КАТРІНА: Fuck you. Fuck you. Fuck you.

ДЕНІ: Після лазаньї була моя китайська запіканка.

БЕРТЬЄ: Просто щастя: дві рукавички. Чотири руки.

ЖАД: Я це чула 32 887 разів.

ФРАНСУА: Раніше я був нормальним. Тепер я відчиняю двері.

КАТРІНА: Мене вигнали з моєї старої школи, бо я вдарила вчителя англійської. Він сказав мені...

УЧИТЕЛЬ АНГЛІЙСЬКОЇ: Today we learn!

КАТРІНА: Єдині два слова, які мені треба англійською, я вже знаю їх: fuck you. Він наполягав. Я його вдарила. В новій школі я змушена була зустрічатися з психом двічі на тиждень.

ПСИХОЛОГ: Розкажи, що ти переживаєш усередині себе...

КАТРІНА: Я відповіла: «Мій батько ненавидить мою матір, моя мати ненавидить мого батька, ну, а я, я ненавиджу обох. То я пішла?» Вона запропонувала мені вести журнал. Записувати весь мій гнів туди. Наступного разу я могла би просто зачитати уривки звідти, замість того, щоб відповідати на її запитання. Думаю, це добра думка.

БЕРТЬЄ: Усі трохи повернуті. За винятком мене. Я запитав у матері, чи думає вона, що колись у мене з’явиться подруга. Вона відповіла...

МАТИ БЕРТЬЄ: По життю, є гарні хлопчики і хлопчики розумні. А ти — найкращий у класі!

БЕРТЬЄ: Я запитав у батька, чи думає він, що колись у мене з’явиться подруга. Він відповів...

БАТЬКО БЕРТЬЄ: Не переживай за це, хлопчику. Краще підстрижи газон.

БЕРТЬЄ: Я довго думав, що у дівчат на мене алергія. Це пояснювало, чому вони ніколи до мене не підходять. Та одного дня я зрозумів. Ніякої алергії. Їм просто було нецікаво.

ФРАНСУА (вдихає вміст якогось флакона й відлітає): Я відчиняю двері. Я — на вершині гори. Найспекотніший день літа. Я з дівчатами в бікіні купаюся в медові. Дівчат багато. Вони скандують моє ім’я...

ДІВЧАТА В БІКІНІ: Франсуа! Франсуа! Франсуа!

ФРАНСУА: Я знімаю плавки. Вони аплодують. П’ємо лимонад. Я відчиняю двері. Я — посеред лісу. На деревах немає кори. Лише шкіра. Шкіра у них гладенька. Гаряча. Жива. Ліс скандує моє ім’я...

ЛІС: Франсуа! Франсуа! Франсуа!

ФРАНСУА: Я відчиняю двері. Я — скальпель. Я допомагаю жінкам знову стати молодими й бажаними. Мене номінували на Нобелівську премію великих булок і надутих губок. І я перемагаю. Людство скандує моє ім’я...

ЛЮДСТВО: Франсуа! Франсуа! Франсуа!

ФРАНСУА: Скрізь аплодисменти. Скрізь натхненні маренням натовпи. Скрізь... (ульот закінчився). Я в лікарняній палаті своєї бабусі... Всі двері зникають.

ЖАД (у неї струнке тіло): 32 887. Оце та кількість разів, коли мене називали товстою. Я записала їх у блокнотику. У 16 блокнотиках насправді.

ОБРАЗА 1: Жирний опецьок!

ОБРАЗА 2: Жирна воша!

ОБРАЗА 3: Жирна дуринда!

ОБРАЗА 4: Жирне теля!

ОБРАЗА 5: Жирна рохля!

ОБРАЗА 6: Жирна невдаха!

ОБРАЗА 7: Жирна морда!

ОБРАЗА 8: Жирна, аж репається!

ЖАД: Порівнювали з тваринами...

ОБРАЗА 9: Жирна сука!

ОБРАЗА 10: Жирна свиня!

ОБРАЗА 11: Жирна корова!

ЖАД: Жирна з лайкою...

ОБРАЗА 12: Жирна шалава!

ОБРАЗА 13: Жирна блядь!

ОБРАЗА 14: Жирна срака!

ЖАД: А ще до жирна додавались слова на -уха:

ОБРАЗА 15: Жирна товстуха!

ОБРАЗА 16: Жирна макуха!

ОБРАЗА 17: Жирна пампуха!

ЖАД: Ну. І різні комбінації, як от...

ОБРАЗА 18: Жирна воша...

ОБРАЗА 18,5: ...охуїла!

ОБРАЗА 19: Жирна блядська...

ОБРАЗА 19,5: ...срака!

ОБРАЗА 20: Жирна опецькувата...

ОБРАЗА 20,25: ...шалавська...

ОБРАЗА 20,50: ...морда...

ОБРАЗА 20,75: ...аж репається!

ЖАД: А, і не забути б іще два своєрідні прізвиська...

ОБРАЗА 21: Жирна скотина, п’ятьма шакалами вагітна!

ЖАД: І...

ОБРАЗА 22: Жир-пром-комбінат!

ЖАД: 32 887 хрестиків, лише образи від інших. Коли сама називала себе жирною, я не робила помітку в блокнотику. Бо розорилась би на олівцях.

ДЕНІ: Того вечора я наготував чималенько: брускету, салат з авокадо й креветок, лазанью чотири сири, шоколадний мус і до того всього — пляшка гарного червоного вина. Ми сіли. Я спитав у Марка, як минув його день.

МАРК: Усі в офісі тільки й роблять, що западло. Хочу вина.

ДЕНІ: Вау. Накльовується приємний вечір... Я взяв шматочок лазаньї. Якийсь незвичний смак. Спитав у Марка, чи йому не здається лазанья якоюсь не такою.

МАРК: Та така лазанья, така. Це в офісі усі не такі. Хочу ще вина.

ДЕНІ: Вино. Так, воно допоможе приховати присмак. Я зробив ковток. Вино теж мало смак... Я скуштував салат. Те ж саме. Ну, наче все, що я їв, мало смак... піску. Я почистив зуби. І далі смак піску. Прополоскав рота. І далі смак піску.

Звідтоді все, що я б не їв, має смак піску.

КАТРІНА: Я щось поспішила. Щоденник — не найкраща думка. Що я в ньому писатиму? «Дорогий придуркуватий щоденнику. Сьогодні всі дорослі нестерпні. Бувай». І що то буде? Замість цього стала малювати. Іноді буває легше щось сказати без слів, так мені здається. Розглядаючи малюнки, зрозуміла: мені не журнал потрібен. А тату. За годину я була у татуювальника.

КАТРІНА (показує йому малюнок): Хочу таке. На животі. Зараз.

ТАТУЮВАЛЬНИК: Тобі призначено?

КАТРІНА: Ні.

ТАТУЮВАЛЬНИК: Батьки знають?

КАТРІНА: Ні.

ТАТУЮВАЛЬНИК: Ти завжди робиш, як у голову ­стукне?

КАТРІНА: Завжди.

ТАТУЮВАЛЬНИК: Сідай.

БЕРТЬЄ: Я якось бачив пару, що йшла вулицею. Посеред завірюхи. У них на двох була одна пара рукавиць. На дівчині була ліва. На хлопцеві — права. На інші руки їм рукавички були не потрібні: вони трималися за руки. Я сказав собі тоді: оце і є щастя. І виникло бажання спробувати й собі.

ПАСКАЛЬ: Моя маска ластівки впала, один раз. Це сталося у продуктовій крамниці. Я чекала, щоб заплатити. Ніхто не знав, що я там. Аж поки маска не впала. І я почула: «Он вона. Он черепаха. Я впізнала її». І всі розвернулись до мене, як по команді. У мене в голові крутилися дві речі: заплатити й піти. Я простягла гроші. Касирка сказала: «Я краще втрачу роботу, ніж обслуговуватиму вас». І хтось навіть у долоні заплескав. Я нічого не сказала. Я не кричала. Я не плакала. Я просто пішла. Я знаю, на їхньому місці я зробила б так само.

*

ШАРЛЬ (голос): Доброго дня... Вітаємо на хвилях Радіо Шарло.

ДЕНІ: Після двох тижнів сніданків зі смаком піску, обідів зі смаком піску і вечер зі смаком піску я вирішив піти до лікаря.

ЛІКАР: Що вас привело до мене?

ДЕНІ: Все, що я їм, має смак піску.

ЛІКАР: І як давно?

ДЕНІ: Два тижні.

ЛІКАР: За шкалою від одного до п’яти, де 1 має значення «неіснуючий», а п’ять — «дуже високий», як ви оціните ваш рівень чуттєвого розвитку...

ДЕНІ: Три.

ЛІКАР: Ваш рівень професійного розвитку...

ДЕНІ: Три.

ЛІКАР: Ваш рівень особистого розвитку...

ДЕНІ: Три.

ЛІКАР: І ваш рівень загального розвитку...

ДЕНІ: Один.

ЛІКАР: Ваше тіло намагається вам щось сказати. Моя порада: почніть з того, що підведіть підсумки свого життя. Наступний!

ДЕНІ: Підсумки життя? У мене нема життя. Тож це буде нескладно.

ЖАД (демонструє свою тендітну фігуру): Після 32 887 разів я знайшла вирішення для своєї жирності. І ні, не анорексія, не булімія, не speed, не кокс і не вправи. Я все спробувала — жодного результату. Я вже пила ЛИШЕ морквяний сік протягом трьох тижнів. Єдине, що я втратила, — три тижні. А схудла перед телевізором. Чи не глузування, га? Клацаючи пультом, наткнулася на документалку, в якій ішлося про паразитів.

ДАМА З ЧЕРВ’ЯКОМ СОЛІТЕРОМ: Вони знайшли восьмиметрового черв’яка солітера. Саме тому я весь час втрачала вагу. Черв’як з’їдав усе замість мене.

ЖАД: В яблучко! Мені залишилося лише знайти черв’яків. Я взяла стейк і залишила лежати на сонці три дні. Коли повернулася до нього, він був увесь білий і сам ворушився. І я з’їла його. Наступного дня я почала втрачати вагу.

ФРАНСУА: Я у лікарняній палаті своєї бабусі... Всі двері зникають. Бабуся спить, все як завжди. Тут чую голос: «Водка єсть?» Повертаюся. На сусідньому з моєю бабусею ліжку є ще одна бабуся. «Водка єсть? Найди водку». Кажу їй, що мені не продадуть алкоголь, років замало. Вона простягнула мені банкноту 50 доларів. «У твоєму віці, якщо хочеться водки, то знаходять водку». А тоді підморгнула мені і сказала здачу забрати собі. Я вирішив прислужитися їй. Краще б цього не робив... (Вдихає вміст пляшечки й відлітає). Я відчиняю двері. Я живу в музеї. У мене троє жінок, п’ятнадцятеро дітей, шість котів, один паркан. Відвідувачі музею скандують моє ім’я...

ВІДВІДУВАЧІ МУЗЕЮ: Франсуа! Франсуа! Франсуа!

ФРАНСУА: Вони фотографують нас. Сім’ю і мене, ми єдині. Щасливі. Нормальні. Я відчиняю двері. Я перед холодильником. Я перевіряю термін придатності. Я викидаю все, що застаре. Гниль скандує моє ім’я...

ГНИЛЬ: Франсуа! Франсуа! Франсуа!

ФРАНСУА: Я відчиняю двері (ульот скінчився). Я в лікарняній палаті своєї бабусі... В руках — пляшка горілки.

КАТРІНА: Вперше в житті я робила все, що мені сказали робити. По годинах міняла перев’язки, мазала кремом, уникала будь-якого контакту із сонячними променями. За два тижні моє татуювання було ідеальним. Від пупка на весь бік, я була готова відкритись. Я зайшла на кухню, подивилася на батька, подивилася на матір, а тоді показала їм свій живіт...

МАТИ КАТРІНИ: Ні! Для чого ти це зробила?

БАТЬКО КАТРІНИ: Не чіпай... Все ж зробила хоч щось.

МАТИ КАТРІНИ: Я не до тебе. Їж свої тости.

БАТЬКО КАТРІНИ: Її татуювання кращі за твої розтяжки...

МАТИ КАТРІНИ: Ти себе хоч бачив? У тебе на сраці більше волосся, ніж на голові!

БАТЬКО КАТРІНИ: Пішла нахер!

МАТИ КАТРІНИ: Сам пішов нахер!

БАТЬКО КАТРІНИ: Ні, ти пішла!

МАТИ КАТРІНИ: Ні, ти!

КАТРІНА: Такий звичний ранок... Коли прийшла до своєї психічки, сказала: «Хочеш знати, що я думаю про школу, про майбутнє, про любов, про сім’ю, а ще про життя? Дивись! Ось так я і думаю!» І зняла свого светра. «Я думаю, що єдиний спосіб вижити — бути чорнішим від того, що нас оточує. Тоді ніхто нас не побачить. Тому я й витатуювала собі пантеру».

ПСИХОЛОГ: Я рада, що ти висловлюєшся, Катріно. А тепер злазь з мого столу, будь ласка.

КАТРІНА: Того дня я стільки разів знімала светра, що не варто було його взагалі вдягати. Я почувалася добре. Сильною. Й небезпечною.

ПАСКАЛЬ: Я не черепаха. Черепахи народжують на березі, біля води. Там, де їхні немовлята мають один шанс із двох бути з’їденими хижаками. І потім ідуть собі. Наче те, що станеться з їхніми дітьми, не так і важливо. Я ж не така.

Я ластівка. Я будую гнізда. Мої гнізда гарні. Міцні. Безпечні. Я — гарна мати. Спитайте у мого чоловіка. У двох моїх дітей. Спитайте у будь-кого, хто мене знає.

Те, що сталося о 2 год. 14, — не моя провина. Скажіть-бо мені, що то не моя провина.

ШАРЛЬ (голос): Доброго дня... Ласкаво просимо на хвилі... Радіо Шарло.

БЕРТЬЄ: Моє життя змінилося того дня, коли я вирішив прогулятися сам. Без рукавиць. Без руки в руці. Я опинився перед розпродажем старих речей.

ПРОДАВЕЦЬ: П’ять піастрів за брелок з верблюжам, що засмагає!

БЕРТЬЄ: Фе...

ПРОДАВЕЦЬ: П’ять піастрів за курточку кольору зеленого лайму, майже цілу.

БЕРТЬЄ: Гм...

ПРОДАВЕЦЬ: П’ять піастрів за колоду карт з голими жінками!

БЕРТЬЄ: Цікаво... Але там, мабуть, не вистачало карт. Коли вже йшов, то побачив між шафою і старим стільцем вирішення усіх моїх проблем з дівчатами. Саме те, що мені було потрібно. І всього за п’ять доларів. Я заплатив. І відразу почав розробляти свій план наступу.

ФРАНСУА: Я в лікарняній палаті своєї бабусі... В руках — пляшка горілки. Віддаю пляшку пані. Вона питає, чи хочу я склянку. Кажу ні. Вона каже: «Якщо тобі краще поговорити з твоєю бабусею...» Я дивлюся на бабусю. Вона спить. Вирішую випити склянку. Анрієт. Її звати Анрієт. Їй 77 років. Її горілка з апельсиновим соком зовсім не має смаку апельсинового соку. Вона пропонує зіграти в карти, в ток. Я сміюся їй в обличчя. Після двох наступних склянок кажу: «Чому б і ні!» Після першої партії кажу собі: вона кльова, ця Анрієт. Після двох партій кажу собі: вона прикольна, Анрієт. Після трьох партій кажу собі: Вона гарна, Анрієт. Їй 77 років. Але очі набагато молодші. Дивлюся на її руки... На її волосся... На її губи... (Зупиняється). Я втікаю.

ЖАД: Повернутися до школи після цілого літа, коли втрачала вагу, було як ступити на нову планету...

ОБРАЗА 1: Жирний опецьок!

ОБРАЗА 2: Жирна воша!

ОБРАЗА 3: Жирна дуринда!

ЖАД: Стали...

КОМПЛІМЕНТ 1: Вау!

КОМПЛІМЕНТ 2: Айой!

КОМПЛІМЕНТ 3: Класно!

КОМПЛІМЕНТ 4: Не можу повірити!

КОМПЛІМЕНТ 5: Просто супер!

КОМПЛІМЕНТ 6: А ти сексі!

ЖАД: Я отримала багато гарних компліментів...

КОМПЛІМЕНТ 7: Що ти робиш сьогодні ввечері?

КОМПЛІМЕНТ 8: Ти справжня жінка, ти диви!

КОМПЛІМЕНТ 9: Спробуй торкнись до мого хлопця, вдарю!

КОМПЛІМЕНТ 10: А тобі личить бути гарною.

ЖАД: Я зустріла багато нових людей...

КОМПЛІМЕНТ 11: Привіт, я — Патрік.

КОМПЛІМЕНТ 12: Я — Матьйо.

КОМПЛІМЕНТ 13: Карлос.

КОМПЛІМЕНТ 14: Стів.

КОМПЛІМЕНТ 15: Гамед.

КОМПЛІМЕНТ 16: Філіп.

КОМПЛІМЕНТ 17: Стефан.

КОМПЛІМЕНТ 18: Стефані.

ЖАД: Але два наступні панегірики залишаться найулюбленішими:

КОМПЛІМЕНТ 19: Тебе просто не впізнати!

КОМПЛІМЕНТ 20: Трахнутись не хочеш?

ЖАД: Я ввела нову систему підрахунку. Коли хтось із хлопців казав, що я гарна, я викреслювала один хрестик. Коли хлопець цілував, то викреслювала 10. А коли трахалася, то викреслювала 100 хрестиків. І 150 при ввімкненому світлі. Я назвала це мистецтвом поставити хрест на минулому. Мета була ясна: викреслити всі 32 887 хрестиків. Щоразу, колись хтось торкався мене, складалося враження, що я видужую. Я увійшла у смак. І почала видужувати багато, багато, багато разів на тиждень.

ПАСКАЛЬ: Я дещо пропустила. Не бачила. Але що? Так, мій син говорив усе менше й менше. Так, він усе більше й більше часу проводив у своїй кімнаті. Та я казала собі... підлітковий вік. Його брат і сестра пройшли через це, і в нього минеться.

ДЕНІ: Я почав підбивати підсумки під час усних доповідей своїх студентів. І моя перша помилка відразу кинулась у вічі. Я став учителем. Французької до того ж! Треба ж бути таким дурнем! Мені не подобається жоден з моїх обов’язків. Усні доповіді, наприклад... Уже 15 років я задаю одні і ті самі сюжети: «За антидепресанти чи проти них», «За легкі наркотики чи проти них», «За евтаназію чи проти неї»... Ну, і після 30 доповідей я за всі три. А ще нестерпнішими, ніж усні доповіді, бувають диктанти.

ДЕНІ (проводить диктант): Леоні з’їла свою карамельку і...

УЧЕНЬ, ЯКИЙ НЕ ЛЮБИТЬ ДИКТАНТИ, 1: Повільніше!

ДЕНІ: Леоні... з’їла... свою...

УЧЕНЬ, ЯКИЙ НЕ ЛЮБИТЬ ДИКТАНТИ, 2: Сказали ж, повільніше! Ти спеціально?

ДЕНІ: Леоні...

Чекає.

ДЕНІ: З’їла...

Чекає.

ДЕНІ: Свою...

Дзвонить дзвоник.

ДЕНІ: Я, коли я не проводжу диктанти, я мушу їх перевіряти. Ні, «карамелька» не пишеться через О. Ні, у слові «карамелька» немає двох Р. Ні, у «з’їла» ставиться апостроф. Це що? Молодь так зайнята своїми текстовими меседжами, що не має часу навчитися писати? А до того ж, відколи провели реформу, я маю проводити індивідуальні зустрічі з учнями. Просто кошмар...

*

ДЕНІ: Франсуа, ти любиш школу?

ФРАНСУА: Ні.

ДЕНІ: У тебе є якась мета в житті?

ФРАНСУА: Ні.

ДЕНІ: А є щось таке, що може тебе розтормошити?

Пауза.

ФРАНСУА: Ні.

ДЕНІ: Впевнений?

*

ДЕНІ: Катріно, ти вдариш мене, якщо я скажу, що «карамелька» не пишеться через О?

КАТРІНА: Залежить від того, яким тоном ти мені скажеш.

ДЕНІ (найувічливішим тоном): Катріно, «карамелька» не пишеться через О.

КАТРІНА: А через що вона пишеться?

ДЕНІ: Через А.

Катріна (дивиться прямо йому в очі): Як «ананас»?

ДЕНІ: Так...

КАТРІНА: Я зрозуміла. А ти?

*

ДЕНІ: Бертьє, не маю чого сказати. Ти найкращий у класі.

БЕРТЬЄ: Знаю. І в цьому вся проблема. Та я її незабаром вирішу.

*

ДЕНІ: Жад, у тебе труднощі з дієприкметниками і давноминулим часом.

ЖАД (звабливо): Це вже давно в минулому, всі проблеми. А тепер я дію прикметно. Часто. І дуже добре...

ДЕНІ: Уф... Браво!

*

ДЕНІ: Шарль? Шарль?

ПАСКАЛЬ: Зателефонували зі школи, щоб попередити, що Шарль прогуляв уроки. Я запевнила їх, що ми з ним поговоримо. Але це ще не все. Йшлося не тільки про прогули. За тиждень до цього Шарль замкнувся в кімнаті студентського радіо. «Ви, як і я, добре знаєте, наскільки ваш син вболіває за свою передачу. Але не треба марно­славства». Я сказала — так. Я знаю. Та я не знала. Я нічого не знала. Шарль ніколи нам не казав про студентське радіо. І ще менше про те, що він робить його вже чотири роки.

В моєму гнізді був чужинець. Такий собі Шарль, якого я не знала.

Я розпитала його про радіо. Шарль просто сказав: «Мені стає краще від музики, мамо». Краще, ніж що, запитала я. Він не відповів.

БЕРТЬЄ: Наступного вівторка я почав виконувати свій план. Я пішов туди, де мене ніхто не знає. Визначив стратегічні перехрестя. Дочекався, коли на мене ніхто не дивиться, потім одягнув сонячні окуляри і дістав своє рішення...

Бертьє розмахує палицею для незрячих. Якась дівчина зупиняється поруч.

ВВІЧЛИВА ДІВЧИНА: Чи можу тобі допомогти?

Бертьє киває. Дівчина бере його під руку. Вони переходять вулицю.

БЕРТЬЄ: Як тебе звати?

ВВІЧЛИВА ДІВЧИНА: Веронік.

БЕРТЬЄ: Дуже люб’язно з твого боку було допомогти мені, Веронік. Дякую.

Інше перехрестя. Бертьє махає своєю палицею. Інша дівчина зупиняється поруч.

ДРУГА ВВІЧЛИВА ДІВЧИНА: Ти куди йдеш?

БЕРТЬЄ: Он туди, шість вулиць.

ДРУГА ВВІЧЛИВА ДІВЧИНА: Хочеш, я тебе проведу?

БЕРТЬЄ: Гаразд. Та попереджаю: це забере трохи часу. Я не можу йти швидко.

Вона бере його під руку. Він посміхається. Інше перехрес­тя вулиці. Бертьє махає своєю палицею. Біля нього зупиняються відразу дві дівчини.

ДВІ ВВІЧЛИВІ ДІВЧИНИ ВОДНОЧАС: Можу я тобі...

БЕРТЬЄ: Так, можете, обидві!

Кожна бере Бертьє під руку. Вони разом переходять вулицю.

БЕРТЬЄ: У мене було враження, що я левітую... Я ще не дійшов до етапу французького поцілунку, та вже наближався. План мій був геніальним. Як мінімум, я так думав, поки зі мною не трапилася найстрашніша річ, яка лише могла трапитись. Я опинився поруч із тим, кого знав. І це була... була... дівчина, яка б’є вчителів.

КАТРІНА: Тобі потрібна допомога, сліпий?

ПАСКАЛЬ: Я записалася на заняття із соціальних танців. Вони мені потрібні. Мені подобаються соціальні. Подобається бути в лінії з іншими. Всі рухаються одночасно. Разом. Ти знаєш, де люди. Знаєш, куди люди йдуть. Вони тут, з тобою. Поруч. Вони не кричать. Вони не стікають кров’ю. Вони не вмирають. Вони танцюють.

Є одна, одне... Я готую для Шарля гарячий шоколад. Він сидить у піжамі перед телевізором. Він питає мене, чи скоро буде готово. Я кажу: так. І бачу, як він усміхається. І це той Шарль, якого я знала.

*

ШАРЛЬ (голос): Доброго дня... Ласкаво просимо... на хвилі... Радіо... Шарло.

Бертьє махає своєю палицею. Катріна зупиняється поруч.

КАТРІНА: Тобі допомогти?

Заскочений зненацька Бертьє намагається відійти.

КАТРІНА: Вулиця в іншій стороні.

Він змінює напрямок.

КАТРІНА: І не в тій. Тебе зіб’ють.

Вона бере його під руку. Переходять мовчки.

КАТРІНА: Може, тобі здається, що я схожа на пантеру? Знаю, ти сліпий, та все ж, може, в моєму голосі чи в дотику руки відчуваєш щось від пантери?

Бертьє знизує плечима.

КАТРІНА: То ти ще й німий до всього?

Бертьє киває.

КАТРІНА: Ой-йой... Як тебе... (Коротка пауза). Питаю, бо зробила собі татуювання пантери. І хочу, щоб усі знали про це, навіть коли не бачать. Ось, доторкнися.

Вона підіймає светра, бере руку Бертьє й кладе собі на живіт.

КАТРІНА: Відчуваєш?

Бертьє киває.

КАТРІНА: Прийшли. Наліво — парк. Направо — лікарня. Удачі.

Вона відходить і повертається.

КАТРІНА: Вона гарна, та чорнота, яку ти бачиш?

Бертьє киває.

КАТРІНА: Я теж гарна.

Вона йде. Бертьє збентежений, знімає свої окуляри з темними скельцями й дивиться їй услід.

ФРАНСУА: Усе через алкоголь. То не я. То не можу бути я. Їй 77 років. Це все алкоголь. Та назавтра я все ще думаю про неї. І післязавтра також. Через три дні мені треба точно знати. Я повертаюся. Без горілки. Вона там. Анрієт там... Дивлюся на бабусю. Вона спить. Анрієт робить знак підійти. Маю втекти. Та йду вперед... До самого її ліжка... Я точно хворий. Я той, кого слід лікувати. Я... Я кладу свою руку... На її... Відчуваю її шкіру... Тонка... Зморщена... Холодна... Я ніколи ще не відчував такої... Цікавості... Хочу про неї знати все... Бачити все... Відчути все... Ні. Ні. (Вдихає вміст пляшечки й відлітає). Відчиняю якісь двері. Там дівчата в багні. Вони скандують моє ім’я...

ДІВЧАТА В БАГНІ: Збоченець! Збоченець! Збоченець!

ФРАНСУА: Відчиняю ще одні двері. Там психологи, сексологи, урологи. Вони скандують моє ім’я...

ПСИХОЛОГИ, СЕКСОЛОГИ Й УРОЛОГИ: Збоченець! Збоченець! Збоченець!

ФРАНСУА: Пробую втекти. Вони перегороджують дорогу. Хочуть робити тести. На мені. Прооперувати. Зробити розтин мого черепа. Розтин серця. Розтин члена. Подивитися, що там всередині. Порівняти мій склад із тим, що описаний у їхніх книжках. Я відчиняю двері. Я — вікно. Моя шкіра — зі скла. Моя найбільша таємниця. Її всі бачать. Всі дивляться крізь мене. Тикають в мене пальцями. Говорять про мене. Про мою проблему. Про моє задоволення. Відчиняю інші двері. Бачу стетоскоп. Відчиняю ще одні двері. Бачу мікроскоп. Відчиняю двері. Бачу... Санту?

САНТА: Хо-ох. Хо-ох. Хо-ох-ох. Посунься. (Важко сідає біля Франсуа, у того вилазять на лоба очі). Так, ти повний валянок. Чого тобі хочеться на Різдво, мій гарний Франсуа?

Пауза.

ФРАНСУА: Стати нормальним.

САНТА: Ага, ще один... Ну і молодь, ви всі хочете одного й того самого. «Нормальний» — слово, яке вигадали «психи», щоб мати роботу. Прокиньтеся нарешті.

ФРАНСУА: Ти вважаєш, що я нормальний, чи як?

САНТА: Я сказав: «Хо-ох». Я тут, щоб давати. А не судити.

Пауза.

ФРАНСУА: Найгірше, що може бути, — ненавидіти себе за те, що любиш. Тепер уже нічого доброго не залишилося.

Пауза.

САНТА: Ти точно знаєш, що тобі дійсно подобається. І в цьому твоя проблема. Згадай, коли ти торкнувся до її руки, наскільки вона була гарячою у твоїх...

ФРАНСУА: Можемо поговорити про щось інше?

САНТА: залюбки. Тобі відомо, що слон продукує за рік п’ять тонн гімна? (Франсуа дивиться на нього з відразою). Франсуа, те, що ти відчуваєш до Анрієт, зветься просто: бути живим аж до кінчика свого члена. І воно минуще. Ти маєш скористатися цим, поки воно ще є.

ФРАНСУА: Ти хворий чи...

САНТА: Ні. А ти? У вас скільки там? Шістдесят років різниці? Що таке шістдесят років для життя?

ФРАНСУА: Дитинство, підлітковий вік і дорослість.

САНТА: Точно... Уяви тепер той досвід, який усе це супроводжує.

ФРАНСУА: Я... Такого не повинно бути.

САНТА: Маєш рацію. Вона все одно помре за 6 місяців, а ти не бажаєш бути вдівцем наступні 85 років. Усе владналося.

Пауза.

ФРАНСУА: А вона справді помре за 6 місяців?

Пауза.

САНТА: Я знаю, що подарувати тобі на Різдво. Пораду. Бачиш он там дівчину? (Вказує на Жад). Вона завтра піді­йде до тебе й заговорить. Скористайся нагодою, щоб бути «нормальним», якщо це справді те, чого ти хочеш... І якщо не вийде, то просто ковтни ось це. (Дає йому пігулку). Ти відчинятимеш двері так, як іще ніколи не робив... (Важко підводиться). Хо-ох. Хо-ох. Ох, спина.

ДЕНІ: За вечерею я вирішив поговорити про свої підсумки з Марком.

ДЕНІ: Я втомився, Марку.

МАРК: Добре, що ти працюєш не в офісі.

ДЕНІ: У мене ні до чого душа не лежить.

МАРК: Як і в народу в офісі.

ДЕНІ: Ти мене не слухаєш... Думаю, в мене депресія.

МАРК: Саме це і стається в офісі.

ДЕНІ: Заткнись зі своїм офісом! Ти що ж думаєш? Що працювати під кондиціонером — найгірше, що може бути у світі? Ні, тоді що не так? Хочеш знати, що гірше від офісу? Бути довбаним учителем французької! Це просто жах! А ти чув, щоб я жалівся хоч колись? Ні! Ніколи! А в мене було би що розказати. Ого, ще й скільки! Я всі дні проводжу в класі серед підлітків! Підлітків, сука! Це просто неможливо витримати! Половина з них мають вигляд розумово відсталих. Хоч уявляєш, скільки всякої бридні я вислуховую за день! Га? Знаєш? Сьогодні, от лише сьогодні, я чув...

НЕДОРОЗВИНЕНИЙ ПІДЛІТОК 1: Ой-йой, олівець.

НЕДОРОЗВИНЕНА ДІВЧИНА-ПІДЛІТОК 2: Якщо хочеш подобатися, вистав цицьки.

НЕДОРОЗВИНЕНИЙ ПІДЛІТОК 3: Це де, бібліотека?

ДЕНІ: Це де, бібліотека? Ти вже чотири роки у першому секондері, мав би вже знати. І йдеться не лише про брак розуму, цікавості, ввічливості чи красномовства. Зовсім ні! Проблема в тому, що вони смердять! А якщо не смердять, то купа всього на шкірі. Мене вже нудить від прищів! Видавіть їх, намажте кремом, зробіть хоч щось. Все, більше не можу. Через той сморід. Смо-рід. Не можу!

МАРК? Тоді чому не підеш працювати в офіс?

ДЕНІ: Я пішов завалився перед телевізором. Узяв чіпси з сіллю і оцтом. Зі смаком піску, хоч гопки скач. Думав, телевізор мене заспокоїть. Де там. Я забув, наскільки дурнуватою може бути реклама. Мені не потрібно дивитися на ведмедя в пальто, щоб купити те пальто. Мені не потрібно бачити напівголих людей, щоб захотіти жуйку. Мені не потрібно дивитися на парасольки... і на хвилі... щоб захотіти... Ага. На язиці. То був смак не піску. А відпустки. Пляжу. Відпочинку. Рішення прийнято: я поїду в подорож. Лише я і мій наплічник, пригода всього життя. Наступного дня я прокинувся і в мене з’явилися дві речі, яких уже давно не було. Енергія. І прищ.

БЕРТЬЄ: Цього вечора я заснув з думкою про дівчину, яка б’є вчителів. Я торкався до її тату, як читають шрифт Брайля. Я й досі відчував свою руку на її животі. Він був гарячим. Як рукавичка. Я вирішив: завтра скажу їй, що тим сліпим, якому вона допомагала, був я. І що саме з нею мені хочеться йти, рука в руці. Без палиці. І без окулярів.

Вона знімає маску ластівки.

ПАСКАЛЬ: Я зупинила всі годинники в будинку о 2 год. 13. Знаю, що від цього нічого не зміниться. Та це нагадує мені час, коли у мене ще була моя дитина. А в інших — їхні діти.

*

ШАРЛЬ (голос): Ласкаво... просимо... на ... хвилі... Радіо... Шарло... Шарло... Шарло...

БЕРТЬЄ: 6 год. 25. Я прокидаюся. Ще до будильника. Я занадто збуджений, щоб знову заснути. Прискіпливо вибираю одяг. Розчісуюсь. І мащу голову гелем. Коли мене бачить моя мати, то каже: «Вау! А ти красунчик!» Я відповідаю їй: «Так. Я знаю».

КАТРІНА: 7 год. 05. Я раптово прокидаюся. У мене погане передчуття. Щось не так, як звичайно. Вмикаю світло. Дивлюся на живіт. І кричу. Моє тату... воно змінилося. На моєму шлунку. Вже не пантера. А... А... Квітка. Квітка, яке паскудство! Я, Катріна-не-грай-мені-на-нервах, і в мене тату квітки на животі. Ще ніколи в житті я не відчувала такої ганьби. Я одягаю футболку, светра, водолазку, пальто й іду до школи.

ДЕНІ: 9 год. 00. Учительська. Я зустрічаю директора. Кажу йому, що хочу поговорити після закінчення уроків. Він питає, з якого приводу? Кажу, що з приводу мого прища.

ЖАД: 10 год. 15. Перевіряю свої блокнотики. У мене залишилося 10 хрестиків, щоб досягти мети тижня. Один поцілунок, і готово. І тут бачу хлопця з мого курсу французької. Вперед.

ФРАНСУА: 10 год. 15. Я снідаю, один пих. Два пихи. Три пихи. Якась дівчина йде до мене.

ЖАД: Алло, Франсуа.

ФРАНСУА: Ти хто?

ЖАД: Жад, ми в одній групі на французькій.

ФРАНСУА: Ти колись була жирною.

ЖАД: Колись. А тепер гарна.

Франсуа палить свій косяк.

ЖАД: Даси затягнутися?

ФРАНСУА: Трішки. Мені самому треба.

Вона затягується й кашляє.

ЖАД: Уффф. Міцна.

ФРАНСУА: Аякже.

Пауза. Жад підходить ближче до Франсуа. Він ніяковіє. Вона кладе руку йому на стегно. Жодної реакції.

ЖАД: Нічого собі! Ти що, гей?

ФРАНСУА: Ні. Але спробував би.

Пауза. Франсуа дивиться на Жад. Непереконливо цілує її.

ЖАД: У тебе хтось є? Ти цілуєшся як пацан, що зраджує своїй подрузі.

Франсуа ніяк не реагує. Потім дістає пігулку.

ФРАНСУА: Хочеш половину?

ЖАД: Що це?

ФРАНСУА: Не знаю. Санта дав.

ЖАД: Гмм... Я краще косячок.

Франсуа ковтає пігулку. Жад затягується й кашляє.

ФРАНСУА: Ой-йой...

ЖАД: Що?

ФРАНСУА: Ну, наче...

ЖАД: Що?

ФРАНСУА: Повно маленьких білих черв’яків у твоїй слині. І на губах. Огидно, дуже.

ЖАД: 10 год. 25. Моє рішення вилазить мені через рота. Я сховалася в дівчачому туалеті. Беру олівець. Жирна осоруга. (Ставить хрестик прямо на тіло). Жирна свиня. (Ще один). Жирна бридка свиня. (І ще один.) Жирна бридка гидотна тупорила свиня. (Багато хрестиків). Жирна брудна осоружна сука. (Багато хрестиків).

ШАРЛЬ (голос): Радіо... Шарло...

ФРАНСУА (під кайфом): 12 год. 05. Я дивлюся на свого макарона. 12 год. 06. Макарон дивиться на мене. 12 год. 07. Не знаю, що я тут роблю, біля макарона, бо ну зовсім не голодний, та я — біля макарона. 12 год. 08. Я люблю свого макарона. Ми з макароном справді гарні. Хочу обійняти його. Повести в кіно. Познайомити з батьками. Я закоханий. Маю право. Двері, скрізь двері. Я не відкриваю їх. Хочу залишатися зі своїм макароном.

БЕРТЬЄ: 1 год. 17. Бачу її. Вона біля своєї шафки. Йду туди.

КАТРІНА: 1 год. 17. Мені жарко, я пітнію, мені бридко. Не хочу думати, що залишився ще один урок. Сука, який довгий день. До мене йде якийсь курдупель. Йому ж краще буде, якщо не говоритиме зі мною.

БЕРТЬЄ: Тобі не жарко?

КАТРІН: Відчепися.

БЕРТЬЄ: Я б зварився...

КАТРІН: Кажу тобі: відчепися.

БЕРТЬЄ: Кажу так, бо на мені набагато менше одягу, ніж на тобі, і мені досить жарко. Але думаю, це тому, що трохи нервуюся. Не знаю, як ти, а я, коли нервуюся, починаю швидко говорити і кажу речі, які...

КАТРІНА: У тебе три секунди, щоб зникнути, бо зроблю боляче. Раз...

БЕРТЬЄ: Люб’язно з твого боку попередити мене. Дякую!

КАТРІНА: Два...

БЕРТЬЄ: Вау, вже два. Швидко.

КАТРІНА: Тр...

БЕРТЬЄ: Я — той сліпий, якому ти вчора допомагала. Знаю, теоретично слід казати «з вадами зору», та то так само я. Кажу тобі, бо... Бо мені сподобалося переходити з тобою вулицю. Мені хотілось би, щоб там було багато смуг або ціла траса, щоб усе тривало якнайдовше, але було всього дві смуги, і все тривало недовго. Але досить довго, щоб я сказав собі, що зі мною щось коїться. Може, з тобою також.

Коротка пауза.

КАТРІНА: Ти прикинувся сліпим? Для чого?

БЕРТЬЄ: А ти пішла б зі мною через дорогу, якби я не був сліпим?

Коротка пауза.

КАТРІНА: Якщо я тобі покажу дещо, сміятимешся?

БЕРТЬЄ (робить знак, що ні): Надто боюся наслідків.

Вона підіймає светра, показує живіт.

БЕРТЬЄ: Вау! Dionaea muscipula...

КАТРІНА: Га? Що?

БЕРТЬЄ: Dionaea muscipula, ще кажуть Венерина мухоловка. Рослина-хижак.

КАТРІНА: То це не квітка?

БЕРТЬЄ: Зовсім ні. Ця рослина — справжній живоїд. Харчується мухами й павуками. Ходять навіть чутки, що може з’їсти дитинча гризуна.

КАТРІНА: Тобто вона небезпечна?

БЕРТЬЄ: Ще й як! Справжній Кінг-Конг серед рослин.

Катріна посміхається.

БЕРТЬЄ: А чому ти змінила тату?

КАТРІНА: То не я. Коли я вчора лягла спати, там була пантера. Я прокинулася сьогодні вранці – з’явилась рослина. Чому, як думаєш?

БЕРТЬЄ: Це значить, що ти зроблена не для ночі. Ти зроблена для сонця.

КАТРІНА: Занадто просто. І непереконливо.

БЕРТЬЄ: Іноді краще, коли просто. Як гадаєш? (Катріна не реагує.) Ти кінчена дуринда і мусиш бути сама. Тобі таке хочеться почути?

КАТРІНА: Так.

БЕРТЬЄ: Тоді звернись до когось іншого. Я такого ніколи не скажу.

Пауза. Катріна цілує Бертьє.

БЕРТЬЄ: ...

КАТРІНА: Це не значить, що я закохалася в тебе. Чи що ти можеш говорити зі мною при свідках. Просто я рада зустріти когось, хто більш затраханий, ніж я сама. Удавати, що сліпий... Це вже взагалі!

БЕРТЬЄ: Я знав, що ти не пантера.

ДЕНІ: 2 год. 09. Уявляю вже, що я гріюся на пляжі. І з рота зник смак піску. Він під ногами. Усміхаюся до кожного учня, хто входить у клас. А вони зрештою не такі вже й погані, ці підлітки. Досить знати, що кидаєш їх, щоб оцінити.

ШАРЛЬ (голос): Радіо...

ЖАД: 2 год. 11. Я сиджу за столом. Вирішую: після уроків іду до вчителя. Скажу, що мені потрібна допомога. Але не з дієприкметниками минулого часу.

ШАРЛЬ (голос): Радіо...

БЕРТЬЄ: 2 год. 12. Сиджу на своєму місці. Дивлюся на Катріну. Хочу купити нам пару рукавичок. Права — для неї. А ліва — для мене. І підемо гуляти. У заметіль.

ШАРЛЬ (голос): Шарло...

ФРАНСУА: 2 год. 13. Сідаю за свій стіл. Думаю про свого макарона. І тану. Як моцарела. Мене звати Франсуа спечений. Ніхто не може заборонити мені кохати.

ШАРЛЬ (голос): 2 год. 14...

На саундтреку чути, як Шарль виходить з кімнати студентського радіо, йде до свого класу й відкриває вогонь.

Паскаль вимикає радіо.

ПАСКАЛЬ: Вперше я вдягла маску, щоб піти до школи. Мені було необхідно знати, чи це правда... Коли прийшла до школи, побачила багато свічок. І тисячі квітів. Це була правда.

Я поклала п’ять квіток. Одну кожній жертві. І ще одну. Для Шарля, яким я його знала.

Соціальні танці, мені добре там. Знаєш, де люди. Знаєш, куди люди йдуть. Вони тут, разом з тобою. Поряд з тобою. І вони танцюють. Вони не кричать. Вони не стікають кров’ю. Вони не вмирають. Вони танцюють.

Вона знову вдягає маску.

Я йду туди після обіду. Стаю там. І заплющую очі. Уявляю, що людей біля мене звати Жад (Жад приєднується до неї), Франсуа (Франсуа приєднується до неї), Дені (Дені приєднується до неї), Катріна (Катріна приєднується до неї), Бертьє (Бертьє приєднується до неї).

Може, танцюючи, я почую їх. І їхні історії пролунають на повний голос, незважаючи на їхню смерть.

Вона танцює соціальний танець. Світло гасне.