Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

### 1907

Про машиніста Фелікса Пфайфера з Богданівки Галина довідалася зі старої газети, яку знайшла серед бабциних речей у скрині. З цієї газети бабця зробила колись викрійку, всередині якої Галина прочитала оголошення про те, що від Фелікса Пфайфера 22 листопада пішла дружина, котрій того дня виповнилося 22 роки, а сам машиніст вирішив розшукувати її через газету, а також із допомогою поліції. Броніслава, Феліксова дружина була середнього зросту. Шатенка. З бородавкою на обличчі. Була одягнута у сукню кремового кольору, на голові — білий капелюшок. Галина уявила собі тоді й навіть намалювала на листочку контури обличчя цього розлюченого чи, може, навпаки, зневіреного в собі ще зовсім молодого юнака з вусами та з бакенбардами, зі злегка кучерявим і старанно припомадженим волоссям, із вузькими губами, з карими очима та з рівним римським носом. Він мав бути худорлявим, ледь помітно сутулитись, а вирізнявся насамперед руками: вони були надміру грубі й масивні як для його статури, — товсті сарделькуваті пальці звужуються донизу й пітніють. Після того, як потискаєш йому руку, хочеться обтерти свою долоню.

Й ось він прокидається вранці двадцять другого листопада, в день двадцять других уродин своєї красуні-дружини, дістає зі сховку куплений заздалегідь подарунок і раптом помічає, що дружина зникла. Не те щоби безслідно: на стільчику з відламаною ніжкою, який стоїть по її бік ліжка, залишилися старий корсет і нижня спідниця з пропалиною спереду. Броніслава не встигла вчасно зняти залізко зі спідниці, бо він непомітно підкрався ззаду, щоби поцілувати її. Та, коли підійшов ближче, від неї так апетитно запахло, що він не стримався, запхнув руку їй під спідницю і провів пальцями по лону. Відчувши на пальцях вологу, розстебнув штани і проникнув усередину, зі силою нахиливши Броніславу вперед.

Відчувши в собі знайому сухувату твердість, вона випнула зад, аби менше боліло, і приречено спостерігала, як під праскою розростається чорна пляма.

— Забери праску, — задихано прошепотів їй ззаду чоловік. — Я зараз, ще трішки, — він знайшов під блузкою її груди й міцно стиснув їх у долонях.

І тут Броніслава шарпнулась уперед, праска впала на підлогу, прутень вислизнув із неї, а Фелікс хитнувся, дивлячись на дружину здивованим поглядом. Тоді вона повалила його на землю й сіла зверху. Броніслава поклала чоловікові руки собі на груди і почала розхитуватись у тому ритмі, який відчувала в собі, замість підлаштовуватися під ритм чоловіка. Через кілька хвилин її охопила солодка судома, вона застогнала й підвелася. Фелікс із настовбурченим прутнем лишився лежати на підлозі. Броніслава повернулася до праски. Через кілька секунд вона знову відчула ззаду в собі чоловіка, та цього разу він рухався вже обережніше, погладжуючи її лоно спереду. Вони кінчили разом — уперше за кілька років спільного життя.

Фелікс любив кохатися з дружиною в найбільш невідповідні моменти. Спершу вона ще силкувалась опиратися, бо самій їй не подобалися такі раптові, швидкі, а іноді й болючі любощі. Вона не встигала ще нічого відчути, як чоловік уже закінчував свою справу, цмокав її в шию і йшов геть, задоволено насвистуючи. А в ній усередині закипала лють, і ставало огидно від того, що її стегнами стікає його сім’я. Вона почувала в цьому якусь неправильність і час від часу намагалася робити все інакше. Коли вони вкладалися спати, Броніслава оголювала груди і притискалася животом до чоловіка, та він, утомлений після роботи, лише незадоволено бурчав і відвертався на інший бік. А потому вранці, коли вона ще спала, вдирався в неї несподівано і через кілька коротких рухів було вже по всьому. Фелікс пишався тим, що так часто кохається з дружиною і не міг дочекатися, коли вона вже нарешті завагітніє, щоби доказом його чоловічої сили стала дитина. А Броніславі зовсім не хотілося вагітніти, принаймні поки вона сама не відчує після любощів щось інше, крім розчарування й огиди. І ще їй хотілося поїхати кудись у мандри, побачити Венецію, Париж, Відень, Єгипет, Індію, Персію. Вони з Феліксом іноді говорили про мандри, та розуміли під цим словом цілковито різні речі. Він тішився своїм правом пільгового проїзду залізницею і планував мандрівку разом із дружиною в неділю до Брюховичів, аби погуляти лісом, а вона хотіла кудись в екзотичні та незнані краї — надовго, можливо, навіть назавжди.

Уранці 22 листопада 1907 року машиніст Фелікс Пфайфер раптом виразно усвідомлює, що дружина покинула його, хоча жодних вагомих доказів цього наразі немає. Цілком може бути, що вона просто затрималась у пекарні чи навіть зачаїлась у кухні, готуючи йому сніданок. Але, попри відсутність доказів, Фелікс переконаний у правильності свого припущення.

Спершу він ніяк не може отямитись, а тоді намагається відтворити звичний ранковий ритуал: умитися, вбратись і поснідати, перш ніж вийти з дому. Та зібратися виявляється непросто. Машиніст безпорадно тиняється по хаті в пошуках таких звичних речей: свіжої сорочки, кави, кавника, масла, цукру, сірників. Він уже встиг звикнути, що все це готує для нього Броніслава, яка прокидається раніше, накриває стіл до сніданку й акуратно складає все необхідне біля миски з теплою водою для ранкового вмивання. Й ось виявляється, що хліб зачерствів, масло вкрилося пліснявою, сир закінчився, кава вивітрилась, а весь одяг безнадійно брудний. Фелікс бере до рук кавник, зазирає всередину і бачить закам’янілі вчорашні фуси. Його дратує, що Броніслава не помила кавник учора. Він ставить його на стіл, а зі столу на підлогу сиплються крихти. Фелікс підходить до вікна, кілька секунд стежить за чоловіком, котрий поспіхом перебігає вулицю, притримуючи капелюха на голові й озираючись, чи не їде ззаду бричка. Чоловік зникає за рогом. Фелікс обертається до заставленого брудним посудом столу, рішучим рухом змітає з нього все, переступає через уламки посуду, обсмикує на собі не вичищений від бруду вчорашній одяг і вибігає на вулицю. Спершу ноги несуть його звичним маршрутом, на двірець, де Фелікс працює. Але, так і не дійшовши до будівлі вокзалу, він раптом розвертається й біжить у протилежному напрямку.

— Моє поважання, пане Феліксе, доброго ранку! — кричить йому навздогін двірник, котрий уже вдруге за ранок замітає привокзальну площу, та Фелікс не озирається і не зупиняється викурити з ним папіроску, як зазвичай.

Так само, як чоловік, за котрим він нещодавно спостерігав із вікна, Фелікс притримує капелюха на голові та швидкими рішучими кроками йде через вулицю. Він не озирається по боках, суне навпростець, не оминає перехожих, рухаючись зі застиглим зосередженим виразом на обличчі. Дівчата злякано тікають йому з дороги, літні пани осудливо зиркають, коли він зачіпає їх ліктями, та Фелікс нічого цього не помічає. Він зіскакує з підніжки кінного трамвая ще під час руху, перебігає вулицю, не зважаючи ні на що, і мало не потрапляє під копита трамвайних шкап, які злякано харапудяться і шарпаються вбік. Візник, а за ним і кондуктор синхронно свистять. З вікна вагона вихиляється літня пасажирка, щось кричить Феліксові навздогін, Фелікс чує лише фрагменти фрази і «най би його» та «гет подуріли», а сам біжить далі, повертає і вже незабаром бачить перед собою будинок Головної пошти.

Він роззирається у просторому вестибюлі, посеред якого застиг у величній позі поважний вартовий із високою шапкою австрійського возного та з відзнакою — жовто-чорним бончком із вишитими на ньому ініціалами, — з хрестом багаторічної вислуги в цісарсько-королівському війську на мундировому довгому сурдуті з двома рядами вичищених «на ґлянц» ґудзиків і з вусами «на шторц». Вартовий озирає Фелікса з ніг до голови і переступає з ноги на ногу, ніби дивуючись, куди так поспішає цей розхристаний чоловік. Фелікс на мить зупиняється, віддихується, а тоді заходить у масивні дерев’яні двері праворуч, стає в чергу. Перед ним роззирається на всі боки гімназист у новенькому мундирі з крамниці Зайдлека, що біля прохідної брами на площі Святого Духа, де працює продавчинею апетитна маленька чорнявка з ямочкою на підборідді, до котрої свого часу Фелікс нерівно дихав. Гімназистові хочеться, щоб усі побачили його чорну високу шапку з морою — хвилястою, вишитою золотом емблемою гімназії «G IV», — помітили його рукавички ґлясе, які ще пахнуть, як усі нові речі; тож він роззирається навсібіч, поправляє шапку, в якій йому явно надто гаряче, а потому витягає зі сумки газету і голосно шурхотить сторінками. Фелікс зазирає через плече йому в газету і машинально пробігає поглядом по сторінці оголошень. «Пристійний кавалєр, на становиску, бажає при помочі переписки познайомитись з моральною, молодою, зграбною та з гарним личком панною. Про посаг не ходить. Виміна знимок конечна. Адресувати в редакцію “Неділі” під “Самітний”». А під ним — іще одне: «Оженюсь із молодою, гарною і господарною панною. Посаг неконечний. Письмо і світлину прошу слати до редакції».

Феліксову увагу привертає найдовше оголошення. Його подала жінка, котра загубила косу «вартости 12 корон», коли переходила вулицями Академічною, Галицькою, Кілінського, а потому Кароля Людвіка. Фелікс уперше за цей ранок мимоволі усміхається й уявляє собі цю невродливу та неуважну Сальку Г., мундантку, котра стратилася на косу, але так і не встигла похизуватися нею перед кавалерами. А потім у розпачі віддала ще немаленьку суму, щоби надрукувати оголошення в ранковій газеті. Фелікс згадує густе волосся своєї дружини — волосся кольору кавової пінки, лише ледь-ледь світліше за колір самої кави вже після того, як пінка опаде. Кілька пасем завжди вибивалися з-під білого капелюшка. Думає про сукню кремового кольору Броніслави, намагається пригадати, скільки гачечків йому доводилося розстібати на тій сукні, перш ніж зняти її ввечері, і як із кожним гачечком зростало бажання торкнутися нарешті теплого та пахучого тіла дружини. На якусь мить Фелікс забувається, поринає у мрії, а потому згадує про мету свого приходу і знову нахмурюється. Коли надходить його черга, він зосереджено слинить олівець, виводячи літери для оголошення, і старанно обдумує кожне слово, бо заплатити за нього доведеться щонайменше десять крейцерів. На мить замислюється, як описати колір її волосся, бо «пінка від кави» — це аж три слова, та й не відомо, чи зрозуміють таке порівняння, — тож пише просто: «Шатенка». Про косу дружини вирішує не згадувати.

### 1969—2008

Галина народилася за годину до півночі 18 серпня 1969 року. Того самого дня, точніше, тієї самої ночі, тільки на двадцять один рік раніше, в київській в’язничній лікарні було виписано довідку про смерть її дідуся, українського полковника, полкового командира Січових Стрільців, засудженого на 5 років ув’язнення в Парижі, позбавленого австрійського громадянства у Відні, ласого до молодих моряків і вродливих жінок клієнта паризьких борделів, шпигуна англійської та французької розвідок, симпатика ОУН, ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа.

Для Галини він був дідом Вільгельмом, рідше — Вілюсем. Власне, Вілюсем його називали в дитинстві, а потому — вже аж у глибокій старості. Вільгельм, наймолодший син Карла-Штефана фон Габсбурґа, народився 10 лютого 1895 року, за півроку до того, як Зиґмундові Фройду наснився знаменитий сон про укол Ірми. Завдяки цьому сну Фройд зробив висновок, що кожне сновидіння є здійсненням бажання. Цим він спершу викликав у науковому середовищі скандал і недовіру, а лише згодом саме завдяки цьому відкриттю став усесвітньо відомим ученим.

«Перше вражіння, яке собі пригадую з діточих літ, — це море. Багато води», — написав дідусь Вільгельм в автобіографії, мову якої Галина розуміла тільки частково, так багато було там спотворених польських і німецьких слів. Наприклад, вона не відразу збагнула, що «маринаркою» дідусь називав не піджак, а морський флот, «репарація» означала операцію, «бельфер» — учителя, а годинник у дідуся називався «дзиґарем». Дідусів дзиґар завжди показував на годину менше, ніж було на годиннику в самої Галини. Вільгельм і бабця Софія так ніколи й не перейшли на запроваджений радянською владою час. І коли домовлялися з кимось на певну годину, то завжди з’ясовували, чи точно йдеться саме про «московський» час.

Написати спогади дідусь вирішив так само раптово та несподівано, як вирішував майже все у своєму житті. Якось узимку Галина захворіла вітрянкою й кілька тижнів не ходила до школи. Вільгельм сидів біля її ліжка, старанно мастив червоні прищі зеленкою і розповідав історії з пережитого, щоби відволікай онуку від того, як свербить її шкіра.

— Дідусю, ти мене дуриш, не може це все бути правдою, — вередувала Галина. — Ти прочитав якусь пригодницьку книжку, а тепер переказуєш мені.

Саме тоді Вільгельм і вирішив, що його біографія — це готова пригодницька книжка, яку він сам і напише.

Урочисті приготування до початку праці над мемуарами тривали приблизно місяць. Вільгельм довго облаштовував кабінет. То був колишній кабінет батька бабці Софії, де той відпочивав після роботи. Тут стояв накритий зеленим сукном стіл, численні шухлядки замикалися на ключ, і майже всі ключі все ще були на місці.

Перш ніж почати працю над спогадами, Вільгельм хотів підібрати якнайзручніші подушки на крісло, та жодна йому так і не підійшла, тож, марно перепробувавши багато варіантів, він віддав крісло в ремонт, аби на ньому повністю змінили оббивку. Проте й після цього Вільгельм не був задоволений і спробував улаштуватися в одному з глибоких шкіряних фотелів, які мали доволі широкі западини між бильцями та сидінням, і звідти Софія дитиною часто випорпувала різні дрібні предмети: монети, напильники, ложечки, гребінці.

Вільгельм поміняв у кабінеті штори, щоби створити якнайбільш затишний настрій, довго вибирав папір, ручки, олівці. Усе те показував Галині, радився з нею. Вона позичила йому для нотаток кілька своїх грубих зошитів у клітинку. Вільгельм заявив, що в зошитах із обкладинками зі штучної шкіри депресивного бурячкового кольору він точно нічого путнього не напише. Галина запропонувала обклеїти зошити папером і розмалювати. Так вони і зробили. Урешті Вільгельм оголосив, що від завтрашнього дня розпочинає роботу над мемуарами.

Наступного дня вранці, відразу після сніданку, він заявив:

— Нині мене прошу не турбувати. Буду писав. — Гордовито поправив шляфрок і зник у своєму кабінеті.

Він перетягнув туди бабцину стару друкарську машинку і тепер намагався навчитися швидко друкувати. З кабінету спершу кілька хвилин долинало стукотіння по клавішах, а потому дідусь чимось голосно гупнув — мабуть, стільцем, — і крикнув:

— Фердамт нох маль!

Мабуть, це означало, що заклинило якусь літеру або ж він зробив одруківку. Десь приблизно через годину він вийшов із кабінету трохи знервований і запитав бабусю, чи немає чогось смачненького, бо щось писання не йде. Бабуся приготувала йому чай, канапку з варенням і сир зі сметаною — улюблений його десерт. Вільгельм зник за дверима. Минула ще година, й він знову вийшов. Цього разу налаштований дуже рішуче:

— Ну, що можна написати у шляфроку! — з порогу кинув він і рвучко відчинив двері шафи з одягом. — Який одяг, таке і письмо. Мушу привести себе до пор’ядку.

Потому почалися тривалі переодягання, миття, гоління, зачіска, манікюр — дідусь завжди дуже ретельно робив собі манікюр, його страшенно нервували поламані, обгризені, брудні нігті чи ороговіла шкірка кутикул. Манікюр забирав досить багато часу і цього разу затягнувся аж до обіду. Зате обід відбувся в урочистому парадному одязі, дідусь навіть знайшов у шухляді, відчистив від пилу і начепив на руку свій швейцарський дзиґар, якого не носив уже багато років і який дивом уцілів під час ув’язнення. Після обіду дідусь задоволено позіхнув і сказав:

— Ну, тепер можна троха відпочити!

І пішов до кабінету на післяобідній сон. Після сну він пив каву, грав із Галиною в шахи, читав і того дня про писання вже не згадував. Наступного ранку все повторилося. За час хвороби Галини він таки спромігся написати кілька сторінок. З кожною з них вибігав із кабінету, по-дитячому радісний і збуджений, затягував пасок шляфрока й одразу ж читав Галині вголос усе щойно створене. Щоправда, до кожного прочитаного речення він долучав іще довгу усну розповідь, без якої ледве чи можна було би зрозуміти написане. Розповідав Вільгельм значно цікавіше, ніж описував. На письмі кожне речення давалося йому з великими труднощами, він довго мучився, щоби сформулювати найпростішу думку, добирав слова, багато виправляв і перекреслював, але текст однаково виходив заплутаним і не завжди було зрозуміло, що ж саме Вільгельм хоче сказати. Він пояснював це браком гімназійної освіти, бо вчився за програмою реальної школи, а не гімназії. Домашні вчителі в його дитинстві прагнули передовсім справити добре враження і на батька дітей, і на самих дітей, а пильнувати, як учні опанували матеріал, — то вже було другорядним. Тож діти опановували те, що давалося їм найлегше. А Віллі легше давалося говорити, ніж писати. Наприклад, писання твору в його виконанні виглядало так. Він цілий урок розповідав учительці про свої літні канікули, викладаючи найдрібніші деталі мандрівки з батьками до Парижа, описуючи масляний смак свіжих круасанів, наспівну інтонацію паризьких кельнерок і покоївок у готелях, пилюку на вулицях, дамські сукні в театрі, пригоди дорогою туди і назад. Учителька слухала його, затамувавши подих. Потому казала:

— Чудово, Віллі! А тепер запиши все це.

Через кілька хвилин він, задоволено усміхаючись, віддавав їй листок і казав:

— Готово!

— Як? Уже? Так швидко? — дивувалась учителька, розгортала листок і читала: «Я провів канікули в Парижі. Там було добре».

— І це все? — знову дивувалася вона.

— Ну, а решту я вам розповів, — широко усміхався задоволений собою Віллі.

Писати Вільгельмові завжди було важко. Це почалося від уроків каліграфії в дитинстві, які він щиро ненавидів і уникав їх усіма можливими способами, а потому так само неохоче писав твори, — йому нудно було витрачати стільки часу на те, що він уже і так зміг собі уявити. Ця неспроможність зосередитися надовго породжувала й хаотичність і уривчастість його усних оповідей. Про одні епізоди він згадував часто і детально, інших — уникав зовсім. Через це в Галини залишилися доволі фрагментарні уявлення про дідусеві життєві пригоди — таке буває після перегляду старих неоцифрованих документальних фільмів, коли стрічка постійно обривається, а разом із нею шматуються і враження, зліплюючись між собою в найнесподіваніших місцях. Слухаючи ці хаотичні розповіді, вона почала малювати. Спершу просто обличчя, намагаючись уявити собі, як виглядали всі ті люди з дідусевих оповідок, а потім — окремі сценки: як дідусь іще малим хлопчиком нудиться на придворній церемонії у Відні; як утікає з родинного замку в польському місті Живці у гори, до гуцулів; як віддає честь своїм солдатам із українського батальйону Січових Стрільців; як зустрічається з митрополитом Шептицьким у Львові; як приміряє обнови у Парижі. Сценки в її зошитах нагадували комікс, із тією лише відмінністю, що історія, яку вони розповідали, не мала хронологічної послідовності. Після подій Другої світової війни там могли бути зображені сцени Першої світової чи міжвоєння, далі з’являлись епізоди з радянського Львова, а потому — з тридцятих років, коли Вільгельм жив у Парижі. Цей комікс нагадував оповіді дідуся та його самого — втілення хаосу, непослідовності, бурхливого і нестримного темпераменту. До того ж події в його житті громадилися з дуже нерівномірною інтенсивністю; за період між 1914 та 1921 роками він пережив у десятки разів більше і набагато важливіших речей, аніж за наступні двадцять років, потому знову був короткий спалах інтенсивного життя, а тоді — летаргія радянського часу.

Дідусеві дуже подобалося, як Галина малювала. Дивлячись на рисунки, він пригадував усе нові деталі, а вона відразу ж фіксувала їх, іноді лише інтуїтивно здогадуючись, як могло виглядати те чи те. Ще в дитинстві Галина заповнила своїм коміксом кілька грубих зошитів, якими дуже дорожила, і час від часу домальовувала різні епізоди, які зринали в її пам’яті з дідусевих оповідей. Саме ці комікси вона й візьме через багато років зі собою до Відня, щоби показати замовникові як ідею для майбутнього оформлення інтер’єру кнайпи. Той відразу ж захопиться й уже через годину після зустрічі надішле Галині електронною поштою контракт із такою сумою гонорару, від якої годі було відмовитись. І вона не відмовиться.

На першій сторінці Галининих коміксів було намальовано дідусів годинник виробництва фірми «Omega Seamasters» — такий самий Галина згодом бачила в кіно, на руці у Джеймса Бонда. У фільмі про Бонда вона вперше почула гасло «І цілого світу замало», яке дідусь вивів як епіграф на першій сторінці своїх спогадів, але не тому, що любив фільми про Джеймса Бонда, а тому, що це було одним із родинних гасел Габсбурґів.

### 1895—1912

Одне з перших речень дідусевої автобіографії звучало так: «Я з роду шосте й останнє дитя в сім’ї моїх батьків, матір мене найбільше любила». Його мати, Марія-Терезія-Антуанета-Імакулята-Жозефа-Фердинанда-Леопольдина-Франциска-Кароліна-Ізабелла-Аєлозія-Христина-Анна, архікнягиня Австрійська і принцеса Тосканська, була донькою архікнязя Карла-Сальватора Австрійського-Тосканського та Марії-Імакуляти Бурбон-Сицилійської. Марія-Терезія розмовляла зі сином італійською, а англійською володіла найгірше в сім’ї: ніби й упевнено і правильно, та водночас повільно і скуто, — було помітно, що вона постійно підшуковує слова. Коли діти підросли, вони іноді навіть перекладали для матері деякі англійські фрази своєї гувернантки.

Мати багато часу проводила з Вільгельмом, учила його розкладати пасьянси, грати в доміно і малювати. Лише йому одному з усіх дітей вона дозволяла заходити до своєї майстерні й дивитися, як вона працює. Марія-Терезія мала звичку тримати в зубах пензель, поки підбирала фарбу, а також механічно витирати забруднені фарбою долоні просто об поли своєї вишуканої чорної сукні. Марія-Терезія любила малювати квіти. Вона підписувала свої роботи ініціалами «mTh», при цьому середня літера завжди вивищувалася над крайніми. Іноді вона водила рукою малого Віллі по полотні, й він розмазував олійну фарбу, намагаючись акуратно зафарбувати контур, який вивела мама. Та малювання ніколи не було його сильною стороною. У материній майстерні завжди було повно живих квітів, переважно гіацинтів, і той запах відтоді ціле життя переслідував Вільгельма, коли він роздивлявся живопис. Він навіть зберіг звичку затуляти носа хустинкою, як робив у дитинстві, бо від запаху гіацинтів йому починала боліти голова і закладало ніс.

Батько, Карл-Штефан, спілкувався з дітьми німецькою, проте з ранніх літ вимагав од них знати не тільки англійську та французьку як традиційні іноземні, яких навчали цісарських нащадків, а ще й польську.

У 1895 році адмірал цісарського морського флоту Карл-Штефан Австрійський фон Габсбурґ-Лотаринзький успадкував маєток, який у збіднілого польського шляхтича придбав у польському містечку Живці п’ятдесят років тому його дядько, Карл-Людвіґ. Того самого року в Карла-Штефана народився наймолодший син Вільгельм, а щасливому батькові спала на думку ідея польського проекту. Той проект був екстравагантним, як і чимало інших задумів Карла-Штефана. Він не плекав ілюзорних надій на те, що він сам чи хтось із його дітей стане в майбутньому імператором. Значно реальнішою він уважав перспективу розпаду самої імперії на численні дрібні національні держави: чеську, угорську, сербську й інші, серед яких обов’язково була б і польська. Кожна з цих дрібних держав потребуватиме монарха, котрий би очолив її. Саме до цього Карл-Штефан і вирішив готуватися. Майбутнім королем чи королевою незалежної Польщі він бачив когось зі своєї родини або й себе самого.

Карл-Штефан назвав наймолодшого сина Вільгельмом на честь іншого габсбурзького ерцгерцога, котрий іще наприкінці XIV століття хотів отримати польську корону типовим для Габсбурґів шляхом — через династичний шлюб із одинадцятирічною польською королівною Ядвіґою. Та польські шляхтичі завадили йому, перехопили дорогою до нареченої та прогнали, а Ядвіґу видали заміж за литовського князя. З того шлюбу і почалася Ягеллонська династія.

### 1998

Галина пригадує руки лікаря, котрий, розмовляючи з нею, складав учетверо, а тоді знову випростовував папірець. Клав папірець на купку таких самих, спершу складених, а потому випростаних, і брав наступний. Виписав на цьому папірці скерування на аналізи, не припиняючи розповідати про нові захворювання, про нестандартні методи лікування, про небезпеку, яка чаїться в найбільш звичних продуктах, про те, що треба бути напоготові. Потому він намагався поставити печатку в лівому нижньому куті, рівно посередині між згином і краєм папірця, зосереджуючись на цьому значно сильніше, ніж на змісті написаного: літери у скеруванні були нечіткими, зливались і налізали одна на одну. На окремому листку лікар написав їй адресу лабораторії, куди слід піти здати аналізи, а також ім’я лаборантки, з котрою про це треба домовитися. Галина ледь розібрала написане.

— Скажіть, будь ласка, а там будуть знати, що саме нам потрібно зробити? — невпевнено запитала вона.

— Ну, теж скажете, — обурився лікар. — Ви думаєте, що я вас казна-куди посилаю? Це найкращий фахівець у місті.

— Гаразд, гаразд, — засоромилася Галина. — Дякую вам дуже, ми прийдемо з результатом.

Вона похапцем запхнула лікареві в долоню гроші, він зробив вигляд, що нічого не помітив, вона поправила шапочку Олесеві, який солодко спав у неї на руках, і вийшла.

Проте лаборантка дивилася на листок зі скеруванням із таким самим напруженням, як і Галина.

— Вибачте, а ви знаєте, на які саме аналізи скерував вас лікар? — розгублено запитала вона Галину. — Тут дуже нерозбірливо написано.

— Лікар сказав, що ви все зрозумієте, — втомлено усміхнулася Галина.

— Зараз, я все з’ясую.

Лаборантка зникла за дверима, вийшла через кілька хвилин і мовчки запросила Галину до маніпуляційної.

Через два дні та сама лаборантка дала їй листок із результатами. Галина глянула, букви були такі самі невиразні, налізали одна на одну, тільки хилилися в інший бік.

— О, Господи, невже всі лікарі так неохайно пишуть? — не витримала вона.

Лаборантка усміхнулася, такими самими каракулями заповнюючи бланк зі ще чиїмись результатами. Галина розрахувалась, узяла листок і вийшла з кабінету.

Перед дверима лікаря, котрий скерував її на аналізи кілька днів тому, була черга зі сімох людей, тож чекати доведеться довго. Олесь спав у візочку. Галина розкрила прихоплений із дому детектив, але дрібні літери, надруковані на сірому неякісному папері, зливалися при слабкому світлі мерехтливої жарівки.

— Крижі мені болєт, чи п’ю таблетки, чи не п’ю, — скаржилась одна сусідка в черзі іншій.

— Ага, і у мене поперек сильно болить, не можу даже ходить іногда, — погоджувалася з нею співрозмовниця.

— Ну, та що зробиш, то вже вік, — продовжувала перша.

— Так і єсть, так і єсть, — підтакувала друга.

І вони синхронно зітхали кудись у порожнечу.

Лікар відразу впізнав Галину.

— Ну, що, зробили аналізи?

— Так, щоправда, вони не відразу змогли прочитати скерування.

— Ох, ці мені лаборанти, а голови ввімкнути не можуть? Але ж і вчать їх тепер… Показуйте.

Галина простягнула йому папірець.

— Ну, і що тут можна розібрати? — обурився лікар.

Потому спохмурнів.

— Ну, що я вам скажу?.. Скажу так: вам ще пощастило. Могло бути гірше.

Нерозбірливо написані результати аналізів повідомляли, що в Олеся виявлено нездатність засвоювати глютен і лактозу. Підступність хвороби полягає в тому, що спочатку вона себе майже не проявлятиме, і якщо в їжу малюка потраплятимуть ці продукти, йому загрожуватиме максимум легка нестравність. Але регулярне вживання цих продуктів провокуватиме незворотні зміни в організмі: мозок працюватиме повільніше, погіршуватиметься робота м’язів, і, якщо цьому не запобігти, можуть виникнути серйозні проблеми, аж до інвалідності. Жодного лікування хвороба не потребує — лише суворого дотримання дієти. Лікар говорив із нею тоном, у якому не було місця для особливого співчуття. Траплялися пацієнти і з набагато складнішими діагнозами, тож Галині — лікар повторив це кілька разів поспіль — «ще пощастило. Буває значно гірше». А тоді згорнув і відразу ж знову випростав іще один папірець, поклав його на загальний стосик і звів докупи густі чорні брови, які контрастували з молочно-білою сивиною його зачіски.

Тепер Галина лише сумно посміхалася, згадуючи це його «вам ще пощастило». Цікаво, чи доводилося йому самому дотримуватися такої дієти в ті глухі пострадянські часи, коли навіть звичайну їжу бувало непросто дістати, не кажучи вже про печиво без пшеничного борошна чи про козяче або порошкове молоко. Щоранку вона пакувала Олеся у візочок і намагалася встигнути за перерву між годуваннями оббігти всі довколишні магазини з однаковими депресивно порожніми прилавками, щоби зайняти чергу в кожній із крамниць.

— Мамо, а за чим ці тьоті стоять? — питав жінку в черзі п’ятирічний хлопчик. — Там же нічого немає.

— Через годину буде завіз, — може, щось і викинуть, — пояснювала йому мама.

— А якщо знову викинуть лише кості, ти не будеш змушувати мене їсти вчорашній капусняк? — з тривогою в голосі питав хлопчик.

— А чим тобі не догодив учорашній капусняк? — дратувалася мама. — Де я тобі візьму марципанів?

Галині ставало шкода малого, котрому замість забав на дитячому майданчику доводиться годинами вистоювати в чергах і котрий, напевно, навіть не знає, що таке марципан. До того ж вона і сама ненавиділа капусняк.

І справді, через якийсь час із підсобки долинали знайомі звуки, а потому споважніла продавчиня діловито витирала руки об халат і кричала на цілий магазин:

— Черги більше не займати!

І черга дружно видихала, вирівнювалася, люди присувалися ближче одні до одних, задні ставали біля прилавка і контролювали, щоби в одні руки зважували не більше за дозволену норму. Що саме привезли, ніхто не уточнював.

— А якщо молоко добре розвести водою, а замість трьох яєць дати тільки одне, то млинці все одно вийдуть? — ділилися досвідом жіночки в черзі.

— Так, тільки вважай із мукою, щоби не були забиті. І треба смажити на салі. Ну, максимум на салі, вмоченому в олії, — тоді легше перевертати.

### 1895—1912

Свій польський проект Карл-Штефан утілював масштабно. Почав він зі створення оселі своєї мрії. Успадкований від дядька маєток у Живці мав сорок тисяч гектарів лісу та два замки. Старий замок збудував один із попередніх польських власників, і споруда видавалася занадто незручною та старомодною ще Штефановому дядькові, тож він побудував другий замок. Його Карл-Штефан фон Габсбурґ удосконалюватиме понад п’ятнадцять років. За той час він збудує нове крило під модерним скляним дахом, де будуть спальні та покої для гостей, а неподалік розташує павільйон із велетенською бальною залою, викладеною дзеркальними тафлями. Колекція срібла, яку зібрав у своєму замку Карл-Штефан, важила понад п’ятсот кілограмів.

Поблизу замку збудують каплицю, в якій спеціальним папським листом буде дозволено тричі на день проводити богослужіння для родини ерцгерцога. Каплицю Марія-Терезія спершу замовила в готичному стилі, та потому це видалося їй надто похмурим і вона звеліла змінити стиль на ренесансний.

Оформлення інтер’єрів замку та решти приміщень маєтку було для Штефана принциповим питанням. Він наймав для цього найвідоміших тодішніх митців Галичини, чиєю роботою часто бував не задоволений. Наприклад, перший варіант меблів для кімнати доньки Елеонори назвав конструкцією з кісток істеричних мерців. І хоча самій Елеонорі меблі дуже подобалися, Штефан наполіг, аби все переробили. Розлючена Елеонора зафарбувала шпалери в кількох кімнатах у чорний колір. Шпалери теж поміняли.

Садівниками в Живці завжди працювали італійці. І Карл-Штефан, і Марія-Терезія були переконані, що, крім італійців, ніхто не здатний добре доглядати за садом.

Кожна Штефанова дитина мала в замку власні апартаменти, які складалися з трьох покоїв: спальні, кімнати для навчання та вітальні. Додатково було обладнано ще спеціальні ігрові кімнати. У художній кімнаті дозволяли малювати вмоченими у фарбу пальцями просто по стінах. Час від часу в цій кімнаті міняли шпалери на білі, відтінені ледь помітними сірими смужками. Ще в замку був ляльковий будиночок заввишки з людський зріст із ляльками завбільшки зі семирічних дітей. В улюбленій кімнаті Вільгельма можна було бавитись іграшковою залізничною колією. Під час кожної подорожі цією колією обов’язково траплялась аварія, два потяги зіштовхувались і сходили з рейок. Можливо, саме ця кімната переконала Віллі, що ламати іграшки цікавіше, ніж просто бавитися ними. Його не карали за зламані іграшки: батько вбачав у цьому потяг до дослідництва, тож лише посміявся, коли Віллі вночі надзюрив у маленьку механічну іграшку — металеву музичну скриньку, яка вміла грати кілька мелодій. Цю скриньку йому подарував хтось із родичів, запакувавши крихітний подарунок у величезну коробку. Віллі страшенно зрадів, отримавши такий гігантський подарунок, і завзято кинувся його розпаковувати. Він роздирав один шар паперу за іншим, розмотував і розрізав численні мотузки, провозився щонайменше півгодини, поки видобув крихітну механічну забавку. Розчарований вираз на його обличчі змусив розсміятись усіх присутніх. А самому Віллі було не до сміху. Він вибіг із кімнати зі сльозами на очах. Якби скриньку подарували у звичайній коробці, він, найімовірніше, би зрадів, бо любив такі забавки, — та сміх, який лунав після того, як Віллі розпакував іграшку, щоразу звучав у його вухах, щойно він торкався скриньки. Тож не залишалося нічого іншого, як просто зламати її. Коли під струменем сечі скринька жалібно пискнула, а згодом заіржавіла і вмовила навіки, Віллі полегшало.

Але ламав він не тільки ті іграшки, які викликали в нього неприємні спогади. Іноді він розбирав на найдрібніші деталі навіть свої улюблені забавки, переконаний, що зможе так само легко зібрати їх знову. І хоча жодного разу цього йому так і не вдалося, він швидко забував свої гіркі сльози над зайвими деталями і незабаром із новим запалом кидався розкручувати на частини щось нове. Слуги часто роздавали в селі іграшки, поламані геть-чисто чи наполовину.

Одного разу Віллі добрався навіть до колекції батькових золотих механічних іграшок і зламав механізм великого годинника, сконструйованого ще в XVII столітті. Тоді вже дістав на горіхи добряче, що зупинило його на деякий час, але ненадовго. Уже через місяць Віллі вирішив перевірити на міцність капелюхи гостей, котрі зійшлися на бал. В одні капелюхи він наливав води і чекав, поки вона почне просочуватися крізь денця; в інших намагався проламати денце кулаком чи відірвати криси; циліндри ставив під прес і дивився, чи зробляться вони від цього гофрованими. При тому він виявив, що денця у справді якісних капелюхів було виготовлено з якогось дуже міцного та гнучкого матеріалу — можливо, навіть бляхи, — але такі були далеко не в усіх капелюхах. Тож після проведення експерименту деякі головні убори вже не були придатні для носіння. Коли гості виявили це, Віллі знову заробив од батька.

Брати і сестри Віллі часто відмовлялися бавитися з ним через надокучливі ритуали, якими він супроводжував кожен свій крок. Нікому не цікаво було рахувати, скільки вікон ти проминаєш протягом дня чи запам’ятовувати, скільки саме разів проходиш за день повз те чи те вікно, двері, шафу, картину чи фортепіано. Малий Віллі пересувався покоями в особливий спосіб: якщо підлогу було вимощено керамічними плитками, він стежив, аби нога завжди опинялася посередині квадрата, якщо ж дерев’яною — то переступав щоразу через однакову кількість дерев’яних брусків. Він забороняв собі переступати через поріг правою ногою, та якщо це правило конфліктувало з іншими заборонами, то він надовго зависав перед входом до чергової кімнати, намагаючись вирішити, що ж тепер робити і яке правило головніше. Цим він міг довести до шалу кого завгодно. Дихав він також за особливою системою: вранці та до обіду один довгий вдих розбивав на три короткі, з паузами видихи, повітря для яких мало вистачити з довгого вдиху, а ввечері — навпаки. Коли його про щось питали, то він спершу мав дуже повільно видихнути й так само повільно вдихнути і лише після того відповідав. Такі вправи допомогли йому досить швидко навчитися плавати й пірнати.

Єдиною з усіх дітей, хто любив бавитися з Віллі, була його сестра Елеонора. Щойно навчившись писати, Віллі й Елеонора придумали гру. У ній вони вигадували одне для одного правила, обмеження, привілеї та закони, яких слід було дотримуватись або ж скасовувати наступними «декретами». Тому що писати йому було ще важко, Віллі узурпував усну владу, а Елеонорі делегував письмову. Та насправді Елеонора радше записувала те продиктоване, що спадало на думку Віллі, бо він мав багатшу, ніж у неї, уяву і швидше та вправніше створював нові закони і правила, за якими жила й функціонувала їхня міні-спільнота.

Елеонора змушена була писати «Законодавчі акти», які визначали права, привілеї та закони. Документи виготовляли зі спеціального цупкого паперу, і на кожному акті ставили викрадену в батька печатку. Законодавчі акти давали право «їсти досхочу пінки з варення поміж 13-ою і 16-ою годинами потай у кухні», «не слухатися гувернанток перед сном», «надягати літні шкарпетки різного кольору», «накладати закляття дводенного мовчання на брата чи на сестру, котрі порушили один зі законодавчих актів», «вистежувати в парку кого захочеться», «колупати в носі під час офіційних прийомів, стоячи позаду батьків» чи навіть «плювати в каву гостей потай у кухні» абощо. Віллі й Елеонора довго сперечалися про кожне з правил, виловлювали суперечливі та вносили нові поправки, поправки до поправок, додавали винятки. Словом, провадили рутинну законодавчу діяльність, як і більшість їхніх старших родичів, котрі вже мали в руках реальну дорослу, а не уявну дитячу владу.

Віллі любив спостерігати за таємним життям замку, яке відбувалося не в начищених до блиску та доволі нудних парадних покоях і навіть не в житлових приміщеннях родини, а там, де працювали слуги. Пралі здавалися йому могутніми велетнями: вони з легкістю перевертали гігантські балії, з яких струмувала пара, наповнюючи приміщення таємничим туманом і вологою, жваво товкли білизну об важенні райбачки для прання і при цьому весело реготали та безупинно торохтіли, — їм вистачало сил іще й на це. Тривалий час Віллі був переконаний, що саме таких праль увічнювали в мармурі, щоби вони підтримували балкони. Такими самими всесильними та могутніми здавалися йому і прасувальниці, котрі вибігали надвір із чавунними прасками і розмахували ними, щоби роздмухати вуглинки всередині, а з опуклих отворів прасок навсібіч летіли іскри, мов зі свічок на різдвяній ялинці.

Кухарки та їхні помічниці були справжніми чарівницями, котрі працювали в кухні, як злагоджений механізм. А неймовірну кількість завдань, які вони виконували щодня, можна було оцінити лише зсередини, дивлячись, як усі вони рухаються, максимально зосереджені на роботі, де будь-який неправильний рух міг зіпсувати страву, будь-який незграбний жест — вибити з рук тарілку, а будь-яке невчасне зняття з вогню загрожувало катастрофою недовареного чи пригорілого. Прокрадаючись потай до кухні, Віллі ховався в найдальший куток не лише тому, що якби його виявили, то негайно відвели би назад до дитячої кімнати, а ще й зі страху завадити комусь, опинитися на дорозі, порушити цю гармонію, яка видавалася йому більш досконалою, ніж механічна злагодженість деталей, що їх він випорпував із іграшок. Він пересилював себе і стримував зойк огиди, коли на відстані витягнутої руки бачив перед собою тарілку з вищиреною свинячою головою чи з неапетитними сирими тельбухами. Так само стримувався і перед спокусою встромити пальця в пінку від варення, до якої легко міг би дотягнутись, а це, як відомо, найсмачніші у світі солодощі, бо життя їхнє коротке, вони висихають і перетворюються на шматки цукру, тоді як варення, з якого їх знімають, і близько не дорівняється до них повітряністю смаку.

У замку була польська няня, котра ставилася до всіх Штефанових дітей, як до своїх власних. Точніше, як могла би ставитися до своїх власних, якби їх мала. Надзвичайно маленька, з дрібними рисами круглого обличчя та з доволі великим горбом, із кирпатим носом і червоними щоками, з гладенько зачесаним назад волоссям, няня мала якусь рідкісну хворобу суглобів, і час від часу їй починали нестерпно боліти спина та ноги, так що не допомагали ніякі ліки. Напади болю бували такі сильні, що няня непритомніла і падала. Саме після одного такого падіння вона сильно травмувала спину, а потому в неї з’явився горб.

Карл-Штефан замовив у якогось віденського ортопеда для няні залізний корсет, який полегшував їй ходіння. Віллі часом допомагав няні зійти сходами, коли напад болю ловив її несподівано. Та вона вперто відмовлялася від пропозицій Карла-Штефана перейти на якусь легшу роботу чи і просто замешкати в селі на невеличку пенсію, яку Габсбурґи були готові їй виплачувати пожиттєво.

Няня дуже любила своїх вихованців. При тому любила всіх однаково — на відміну від матері, котра вирізняла наймолодшого сина, і часом це було так помітно, що інші діти завдавали Вільгельмові дрібних прикрощів. Малий Альбрехт у дитинстві якось підклав Вільгельмові брудну жабу під подушку, а іншим разом — вужа, який потому виявився гадюкою зі засохлою білою плямою на голові, через яку Альбрехт гадав, що підкидає вужа. На щастя, нічого не трапилося, та відтоді Альбрехт завжди почувався перед Вільгельмом якось напівусвідомлено винуватим. Можливо, через це почуття провини він згодом, усупереч батьковій волі, роками виплачуватиме Вільгельмові дивіденди з родинної пивоварні. Няня вважала, що Марія-Терезія геть не розуміється на вихованні дітей і цілковито ігнорувала всі заборони їсти солодощі, пити воду з річки, дружити зі сільськими дітьми, а особливо — вимогу щодня надягати на дітей білі панчішки.

— Бігати в лісі у білих панчішках — це знущання, — бурчала собі під ніс няня. — Не тільки для дітей, а і для праль, — вони теж люди. Хай діти бігають босі, ще находяться у білому.

Щоразу, коли Марія-Терезія помічала, як усі шестеро її дітей, по вуха вимащені болотом, бавляться в якійсь калабані разом зі селянськими дітьми та з дітьми слуг, їй ставало недобре. Вона була переконана, що дітей слід тримати в чистоті й в естетично вишуканих інтер’єрах, аби у них розвивалося почуття прекрасного. Та Штефан мав значно більш демократичні погляди на виховання, а до того ж дуже цінував няню за її відданість дітям і за те, що вони вчилися від неї живої польської мови, тож навіть чути не хотів ні про які обмеження повноважень.

Няня жила у крихітній кімнатці поряд із дитячими спальнями. Щоночі вона по кілька разів підводилась і наслухала під дверима, чи все гаразд. Коли діти були ще малі, то прокрадалася, щоби поправити ковдру чи вимкнути нічник.

Іноді до няні в гості приходили її сільські подруги. Їх було кілька. Зазвичай вони збирались у кімнатці няні, котра за кілька днів до того починала приготування різноманітних страв, аби потішити селянок рідкісними для їхнього побуту смаколиками. Довідавшись, що до няні прийшли подруги, Штефан завжди посилав їм пляшку вина чи наливки. Одного разу навіть сам спустився до няниної кімнати, щоби принести пляшку. Він зайшов до напівтемного покою, де горіло лише кілька свічок, і побачив, як четверо жінок сидять довкола заставленого наїдками столу і плачуть. Він здивувався і обережно запитав, що трапилося.

— Нічого, — відповіла йому няня й зітхнула. — Просто захотілося поплакати. Ми вже давно не плакали разом.

Сільські жінки завжди знаходили привід для плачу, часто котрась із них приходила до няні запухла, зі синцями на обличчі, коли її сп’яну побив чоловік, і навіть залишалася на ніч, побоюючись, що він заб’є її до смерті. Мало не кожної зими в котроїсь із них застуджувалась і помирала дитина. У них траплялися викидні, запалення, хвороби, вони тяжко працювали в полі й удома, жили в постійному страху перед негодою, неврожаєм, Божою карою, чоловіком. Причин для плачу було так багато, що бракувало часу скористатися кожною з них окремо. Тож вони збирались інколи на вільній від страху території няниної кімнати і плакали відразу через усе і про запас. Тоді їм трохи легшало.

Після замку Штефан модернізував за останнім словом техніки успадковану від дядька броварню. Ту саму, яка вироблятиме знамените польське пиво й усе ще частково належатиме Габсбурґам навіть тоді, коли від Австро-Угорської імперії вже залишаться самі лише згадки в підручниках історії. Карл-Штефан провів на броварню електрику і навіть збудував міні-залізницю, щоби підвозити ліс. Ця залізниця змалку приваблювала малого Віллі, він міг годинами стояти і дивитися, як рухаються коліщатка та поршні потяга, що рушає чи зупиняється. Віллі страшенно подобались усі запахи, які супроводжували потяг під час руху, навіть сморід розпеченої машинної олії та мазуту. Героями його снів часто ставали перемащені чорним машиністи, а одного разу він вирішив спробувати на смак бурульки під паротягом, який простояв біля броварні цілу ніч. Віллі заліз під потяг, аби відламати ці бурульки. Він не міг опиратися спокусі, хоча страшенно боявся, що потяг рушить і переїде його. Няня, котра гуляла з ним того дня, якраз відволіклася на розмову з охоронцем і спохопилася лише тоді, коли цілий вимащений мазутом, але щасливий Віллі простягав їй бурульку, пропонуючи скуштувати. Вона мало не знепритомніла, уявивши собі жахіття, які могли трапитися з юним ерцгерцогом під потягом. Надалі няня не відходила від нього ні на крок, навіть руку його намагалася не випускати зі своєї, поки вони були надворі. Відтоді під час прогулянок Віллі вже не дозволяли наближатися до залізниці. Це ще більше розпалювало його цікавість, і він ніяк не міг дочекатися поїздки з братами та сестрами до Велічки, під Краковом, де була знаменита копальня солі. Цю подорож давно обіцяв дітям батько.

Того ранку, коли омріяна мандрівка нарешті мала відбутися, Віллі прокинувся ще затемна й уже не міг заснути від хвилювання. Він кілька разів вилазив на підвіконня дитячої кімнати і намагався роздивитися бодай щось за вкритим інеєм вікном. Але там було темно. Нарешті здалеку долинув знайомий звук паротяга. Мабуть, прийшов машиніст і почав готуватися до поїздки. Першої поїздки Віллі новою залізницею!

З коридору долинули кроки. Це зі своєї кімнати до дитячої піднялася няня. Зараз вона вбере накрохмалений фартух, а потому зайде до них. І, поки вони відбуватимуть звичні ранкові ритуали: молитва, зарядка, обливання холодною водою, вмивання, переодягання, сніданок, — від невеличкого будинку вокзалу до потяга простелять червону доріжку. Так роблять завжди, коли родина архікнязя вирушає в дорогу. Вздовж доріжки вишикуються слуги в парадних лівреях і терпляче чекатимуть, поки діти з нянею та з кількома гувернантками сядуть у потяг. Віллі аж підстрибує від нетерплячки і майже нічого не їсть за сніданком. Перед очима в нього вже обертаються вагонні колеса, які він марно намагатиметься роздивитися з вікна потяга. Голод наздожене його вже в дорозі, коли вони від’їдуть на доволі велику відстань від дому. І тоді няня, ніби прочитавши його думки, розгорне взяті з дому канапки, які вони запиватимуть смачнючим чаєм. Віллі захоплено спостерігатиме, як у коридорі вагона служниця набирає в горнятка гарячу воду з великого блискучого самовара, а під самоваром весело потріскують у вогні поліна.

Перед самим прибуттям Віллі задрімав. Прокинувся від того, що потяг зупинився і паротяг голосно випустив дим. Хлопець визирнув із вікна і побачив, що вони стоять на запасній колії. Це означало, що вони приїхали інкогніто. Віллі зрадів, бо тепер не доведеться витрачати час на марудні офіційні церемонії. На цій колії зупинявся іноді потяг імператора, коли той приїздив на урочисті прийоми в копальні солі, але теж хотів уникнути урочистої зустрічі. Перед входом до вокзалу на них уже чекали кінні екіпажі, в яких і доїхали до копальні. Малий Віллі цілу дорогу визирав із вікна, бо ніяк не міг дочекатися, коли ж нарешті можна буде потрапити під землю.

У вестибюлі копальні їх попросили зняти верхній одяг і шапки, а натомість видали довгі білі плащі та захисні каски на голови, що викликало у Віллі особливе захоплення. Спеціальним гідравлічним ліфтом усі вони: няня, діти, гувернантки та провідник — по черзі спустилися на перший рівень, приблизно на сто метрів під землю. Віллі вперше був у такому ліфті. Механізм моторошно поскрипував, і час від часу ліфт ненадовго зупинявся. У Віллі завмирало серце. Він намагався не думати про те, що ліфт може застрягнути тут, у підземеллі, назавжди.

Нарешті ліфт зупинився остаточно і двері безшумно відчинилися. Віллі зітхнув із полегшенням і вийшов разом із усіма. Він підняв трохи вище не надто яскравий ліхтар, який йому видали разом із плащем та каскою і який тхнув перегорілою нафтою. Та хоч як він намагався роздивитися довкола, слабке світло вихоплювало з темряви лишень обличчя та постаті його братів і сестер. Потому провідник звелів їм іти слідом за ним, не відпускаючи мотузки, кінці якої тримали він і няня — вона йшла останньою. Вони досить довго просувалися темним моторошним тунелем, який завершився раптовим яскравим вибухом світла. Елеонора аж зойкнула від несподіванки. Перед ними раптом відкрилася велетенська бальна зала, від розкоші якої захоплювало подих.

Усе тут було вирізьблено зі сліпучо-білої солі й майстерно підсвічено: масивні канделябри та люстри, лавки, колони, склепіння і навіть скульптури. В одному з кутків стояв трон, над яким було вирізьблено австрійського орла, — на цьому троні сидів імператор Франц-Йозеф, коли бував тут на балах. Мов зачарований, Віллі відпустив шнурівку й підійшов до трону. Обережно сів на нього і заплющив очі. У вухах йому зазвучала музика добре вишколеного військового оркестру, а вбрані в чудернацькі шоломи й у білі плащі люди з ліхтарями в руках рухалися під ту музику парами, ніби у бальній залі. Він уявив себе старим імператором, котрий відпочиває на своєму соляному троні від ваготи щоденних справ, і йому стало тепло та затишно. Аж раптом пронизливий крик англійської гувернантки міс Раян змусив його знову розплющити очі. Виявляється, він задрімав на троні, а його відсутність помітили не відразу, а аж після того, як пройшли кілька наступних залів. Міс Раян так перелякалася, що Віллі замерзне на соляному троні, що веліла завершити екскурсію. І, замість того, щоб іти оглядати капличку й інші поверхи копальні, вони пішли до невеличкого ресторану, де пили чай і їли канапки. Коли врешті-решт усі знову зайшли в гідравлічний ліфт, аби так само повільно, з моторошними зупинками, піднятися на поверхню, Віллі відчув, що зараз упаде від утоми. Він заснув іще в екіпажі, дорогою до вокзалу, і проспав цілу зворотну подорож потягом до самого Живця. Йому снилося, що він так і залишився сидіти на соляному троні, а довкола його застиглої фігури у білосніжному плащі та шоломі спорудили вівтар. Мати і сестри приїздять до цього вівтаря, моляться і гірко плачуть. Повернувшись до замку, Віллі наступного ж дня разом із Елеонорою видав новий указ, який забороняв дітям спати на морозі.

Усі діти Карла-Штефана добре знали польську, всі вивчили її в Галичині, та Вільгельм виявився єдиним, хто обрав собі не польську, а українську ідентичність, і це рано чи пізно мало довести до конфлікту в родині. Можна було спокійно та безболісно поєднувати ідентичності італійську й австрійську, на додаток до них іще й польську, — це нікому нічим не загрожувало у багатонаціональній аристократичній родині, — а от українську ідентичність із польською поєднати вже не вдавалося. Треба було робити вибір. Штефан вибрав Польщу, Вільгельм — Україну… Та про це — згодом.

Змалку цісарські діти щодня говорили п’ятьма мовами. З шести років до іноземних мов додавалися інші предмети. До дванадцяти років навчання відбувалось удома.

— Пам’ятаю як зараз, — розповідав Вільгельм. — Польську викладав пан Теодорович, математику й угорську — морський офіцер, капітан Кохани, музику — фрау Дрост, а англійську — міс Нелі Раян. Було вісім постійних учителів, а решта час від часу змінювались.

Учителів зазвичай ніхто не контролював, і вони самостійно складали програми занять із дітьми. Штефан був тієї думки, що головне — виховувати в дитині сильну особистість та індивідуальність, тож коли вчителі намагатимуться утискати дітей і змушувати вчити щось геть нудне та непотрібне, то він і без контролю про це довідається, бо діти скаржитимуться на такого вчителя. Він також уважав, що вчителі не повинні мати аристократичного походження, бо вплив вихідців із простолюду на дітей значно здоровіший, аніж руйнівна атмосфера при дворі. Марія-Терезія була обережнішою й іноді без попередження приходила на той чи той урок, через що не один учитель позбувся посади. Розкусивши цю її методику, діти почали попереджати своїх улюблених учителів про візит матері,◦— вона зазвичай обговорювала це зі Штефаном за сніданком.

Так дітям таланило досить довго прикривати улюблену вчительку французької, котра винайшла не зовсім типовий метод зацікавлювати дітей вивченням мови: вона читала їм французькою непристойні оповідання, а іноді навіть показувала малюнки. Хлопці були в захваті. Вільгельмів брат Альбрехт навіть одного разу спробував спокусити вчительку. Він довго готувався до цього, відливаючи в поцуплену в кухні кришталеву пляшку для коньяку потроху від різних алкогольних напоїв, які подавали гостям на вечірках. Усі напої, до яких йому вдавалося допастися, він зливав докупи, дбаючи лише про те, щоби наповнити свою пляшку. Так він створив якусь неймовірну суміш і запросив мадемуазель до себе в ігрову кімнату на додатковий урок. Урок він завбачливо призначив на вечір, коли батьки влаштовували прийом. Тоді всім було не до дітей.

Для хоробрості Альбрехт сам ковтнув із пляшки, і йому відразу ж закрутилось у голові. Прийшла мадемуазель. Він запропонував їй випити. Вона погодилася. Коли зробила перший ковток, її очі здивовано розширилися, та хлопець запевнив її, що це особливо вишуканий коньяк, який він «позичив» у батька і яким той частує лише особливих гостей. Мадемуазель перейшла на французьку і почала випитувати, чи правда, що у віденському Гофбурзі є спеціальна кімната з отрутами, якими Габсбурґи користуються ось уже триста років і які ліпші навіть за отруту Медичі, бо слідів злочину неможливо виявити. Далі розмова точилась у схожому руслі. Не минуло й години, як мішанина трунків зморила обох, і прокинулися вони аж під ранок із важкими головами, не відразу змігши пригадати, що ж вони тут роблять. На щастя, всі в замку ще спали, тож вони тихенько розійшлися по своїх кімнатах.

Сестри Віллі й Альбрехта спершу соромилися на уроках французької, та поступово також зацікавилися. Марія-Терезія щось запідозрила тільки тоді, коли п’ятирічний Віллі раптом почав розпитувати в неї про значення різних не дуже пристойних слів. Коли його лексикон розширився до питання про те, що таке «французький поцілунок», Марія-Терезія прибула на урок без попередження, та не зайшла до кімнати відразу, а постояла під дверима, підслуховуючи. Потому покликала Штефана, бо припускала, що він не повірить їй, якщо вона розповість таке про улюблену вчительку дітей. Штефан і справді дуже не хотів звільняти симпатичну француженку, котра подобалася йому не лише як учителька, та Марія-Терезія була невблаганна. Діти зі сльозами на очах проводжали улюблену гувернантку. На її місце взяли старого нудного вчителя, котрого всі дружно ненавиділи, особливо за ті довжелезні шматки з п’єс Мольєра, які тепер їм доводилося визубрювати напам’ять.

Розпорядок дитячого дня у Живці було розписано похвилинно.

Підйом: 6:00. За легендою, що цісар Франц-Йозеф завжди дуже рано вставав і за час свого майже сімдесятилітнього правління привчив до цього цілу імперію. Після підйому — ранкова руханка, ще в нічних сорочках, гімнастика та дихальні вправи перед відчиненим вікном, далі — обливання холодною водою і полоскання носа (втягування холодної води через ніздрі — цю звичку Вільгельм зберіг на ціле життя, і це часто рятувало його від застуд).

Служба Божа: 7:00.

Сніданок: 7:30 (дорослі снідали ще раніше — взимку о 6:30, улітку — о 7:00). На сніданок були кава-чай і булочки з маслом.

Перший урок: 8:00.

Сендвіч і склянка вина: 10:00.

Прогулянка зі спілкуванням іноземною мовою: 11:00.

Обід: о 12:00, теж із вином. Улітку обідали на просторій веранді, оточеній великими квітучими кущами, взимку — в зимовому саду, поряд із яким була теплиця з квітами, а над квітами пурхали блакитні та зелені хвилясті папуги. Потому теніс чи катання на ковзанах. Розпорядок був непорушним, і кожен відхід від правил ставав справжньою сенсацією. Переважно ініціатором таких змін бував спонтанний Карл-Штефан. Усіх інших за найменшу спробу порушити розпорядок могли суворо покарати.

Вільгельм розповідав Галині кумедну історію про те, як одного разу теніс перенесли на 11:30. Це сталося випадково. Того дня в них якраз почала працювати нова англійська гувернантка, міс Нелі Раян. Вона прийшла познайомитися зі Штефаном, і в той самий момент до батька підбігла Елеонора і радісно повідомила, що міс Раян уміє грати в теніс, а потому запитала, чи вони зіграють усі разом іще сьогодні. Штефан неуважно відповів: «Так, звичайно, несіть ракетки!» — і проігнорував здивовані погляди слуг, котрі не знали, як повестись у такій нестандартній ситуації. Вони лише злісно поглядали на міс Раян, уважаючи її винною в усьому. Перелякана гувернантка побігла до своєї кімнати і ледве встигла знайти в не розпакованих іще валізах одяг для тенісу. Вони зіграли три сети, коли почули, як тричі пробив гонг, повідомляючи про час обіду, а мажордом вийшов на тенісний корт, убраний у ліврею та у білі рукавички. Здивований Штефан перепитав, котра година, а потому лише засміявся і пожартував, що це вродлива англійська міс так закрутила йому голову, що він забув про все, навіть про обід.

Чай із тістечками: 15:30.

Уроки: 15:45.

Вечеря: 19:00. Після вечері діти вишиковувались у довгу чергу й одне за одним підходили до батьків, аби поцілувати їм руки і попрощатися на ніч. Ця виснажлива процедура тривала досить довго, бо слід було ретельно стежити за тим, аби молодші діти вишиковувалися за старшими й оминали одне одного завжди з лівого боку. Якщо Марія-Терезія чи Карл-Штефан запізнювалися до трапези, без них їсти не починали. Іноді чекали по півгодини і довше.

Галина спеціально піде з Олесем до дитячого музею в імператорському замку Шенбрун у Відні, де він зможе побавитись іграшками дітей із цісарської родини, погортати їхні книги та географічні атласи, побачити, як виглядали різні побутові деталі, а також прочитати цей розпорядок дня.

— Добре, що мені не треба вставати о шостій, — підсумував екскурсію Олесь. — Я думав, що моя школа — найгірша у світі, а виявляється, буває ще гірше: коли в тебе всі вчителі вдома і взагалі нема куди від них подітись. І вина я не хотів би пити щодня, та ще й так рано: воно кисле.

Діти Карла-Штефана вчилися, фактично, без канікул. Тільки червень і липень були вільними від усіх занять, окрім іноземних мов, а ще по кілька додаткових вихідних припадало на Різдво та на Великдень. Уже у п’ятирічному віці всі діти вміли читати, писати і розмовляти п’ятьма мовами.

Ніхто зі Штефанових дітей не знав ані греки, ні латини, бо вони не вчилися за програмою гімназії. Цей факт дуже вразив згодом Вільгельмового денщика — селянського сина Івана, українця. За тодішніми галицькими селянськими стандартами, родина Івана була майже заможною. Батько мав шматок поля, який хотів розділити між двома синами. Іван був старшим, тож мав стати господарем. Як і більшість тодішніх українських селян, батько вважав, що коли його дідо, тато й він сам були хлопами, то і діти повинні працювати на землі. Та Іван затято хотів учитися. Що більше, прагнув після завершення сільської школи продовжити навчання в гімназії. Ще поки син ходив до сільської школи, батько так-сяк терпів, хоча навчання й відривало малого від роботи. Але про гімназію батько і слухати не хотів.

Коли настав час записуватися до гімназії, Іван сам довідався, до якої саме школи йому найліпше йти, як підготуватися до вступу, коли і куди з’явитися, де менше б’ють, де викладають українською, де найкращі вчителі. І придумав детальний план, як переконати батька записати-таки Івана до гімназії. Цей план він довго тримав у таємниці й ціле літо був такий слухняний, що батько вже майже заспокоївся, повіривши: синові минулася дурна ідея з наукою. Того літа Іванові майже щоночі снилося, як він стоїть разом із іншими гімназистами, вбраний у пасовану блюзку з клямкою та з червоним беріжком для ґудзиків, зі широчезними золотими пасками та з вишитою золотом емблемою гімназії на високій чорній шапці з морою. Йому снилося, як удосвіта вони з хлопцями збираються біля ще замкненого гімназійного будинку, біля першого пивничного вікна, постійного місця збору учнів 1-А кляси, яке призначив їм шкільний наглядач — репетент. Біля цього вікна вони оповідають одне одному про свої вакаційні пригоди, аж поки терціян — шкільний сторож — відчинить браму і впустить їх у просторий вестибюль. А там на школярів зусібіч суворо дивляться грецькі боги на високих постаментах, виблискуючи своїми амброзійними кучерями.

Першою проблемою, яку Іванові слід було вирішити, став транспорт. Він якось мусив дістатися до міста в день запису школярів. Це можна було зробити, скориставшись батьковим возом, бо того дня батьки саме збиралися на торг. Іван розумів, що вмовити батька взяти його зі собою буде непросто, але ретельно готувався до поїздки, ні словом не обмовившись про свої плани.

За кілька днів перед тим Іван почав увечері старанно мити ноги, щоби позбутися «ріпиці», бо до того часу ходив тільки босоніж, а власних черевиків і не мав. Коли настав заповітний день, хлопець прокинувся вдосвіта і ще до сніданку погнав корови «на росу», щоби повернутися додому раніше, ніж батьки почнуть збиратися на базар. Далі поснідав, приготував недільний одяг, вимив вуха та шию. І аж тоді заявив батькові, що поїде з ними до міста записатися до школи.

— До якої ще школи? Нащо до школи? Я тобі зараз дам школу! Сиди вдома і не рипайся, — передбачувано відреагував батько.

Та хлопець був готовий до такої відповіді. Він якомога гучніше заголосив і забідкався — так, аби сусіди почули, що в хаті сварка. Батько розлютився, син дістав стусана, полилися сльози, залунали батькові прокльони. Мати мовчала, — можливо, вона потай була б і не проти, якби син вивчився на священика. Побачивши, що матір не підтримує батька, Іван узявся кричати ще голосніше. Сусіди не витримали і збіглися на галас, відтак почали переконувати батька записати малого до гімназії. Та батько не поступався.

Урешті-решт він запряг коней і поїхав, а Іван із плачем побіг за возом через ціле село, а потому дорогою, повз людей, котрі працювали в полі. Усі, як за командою, випростовували спини, озиралися на чудернацьке видовище і мовчки хитали головами. Обличчя батька налилося кров’ю, він був ладен провалитися крізь землю від сорому, та все одно затявся не переривати «педагогіки», як любив називати регулярні стусани обом синам за нечемність чи і просто так, «аби не розперезалися».

Так дісталися до міста. Біля церкви з брами вийшов священик, котрий знав Івана ще зі сільської школи. Іван, який було притих, виснажений бігом за возом, знову голосно заревів і почав розмазувати по обличчю брудні сльози. Священик зацікавився, запитав, що трапилося. Батько і син розповіли кожен свою версію подій. Батькові трусилися руки, від люті він ледве міг зв’язати докупи два слова. Іван же, навпаки, говорив довгими, правильно збудованими заздалегідь підготованими реченнями, намагаючись схилити священика на свій бік.

Панотець трохи подумав, згадав, що Іван і справді був старанним та здібним учнем, а також те, що в Іванового батька не так багато поля, щоби забезпечити обох синів, і що геть не завадило б одному з них вивчитися на священика чи на сільського вчителя, потому почухав потилицю, поправив пасок на сутані й заявив, що сам запише хлопця до школи.

Батько стиснув у руці шапку, аж побіліли кісточки на пальцях, люто зиркнув на сина, та виступити супроти священикового авторитету не наважився. Тож попрощався витиснутим крізь зуби «славайсу» й уже мовчки вперіщив по спині коняку. Та аж шарпнула возом від несподіванки. Так Іван опинився в гімназії, куди йому доводилося щодня ходити по дев’ять кілометрів пішки, навіть узимку.

Улюбленим предметом Івана стала латина. Він любив сидіти після обіду на припічку, гризти морквину, грушку чи навіть просто сухар і повторювати відмінювання латинських дієслів. Для матері це звучало мов казання в церкві: незрозуміло й урочисто. А сам Іван почувався допущеним до таємничого та недоступного довколишнім знання.

Коли старші заставали його за байдикуванням, чим, на їхню думку, було просиджування над книгами, то завжди питали суворим голосом, чому малий не при роботі. «Sic fata tulere», — відповідав Іван своїм улюбленим виразом і похапцем перекладав: «Так склалася доля». Та це не допомагало — батько миттю хапався за пасок і ганяв зарозумілого гімназиста по хаті.

Згодом Іван любив розповідати випадок зі шкільного життя, коли на перерві перед уроком латини вони з однокласником сіли їсти друге снідання. Іванові мама дала зі собою загорнутий у ряднину сир, і хлопець ласо їв його, відколупуючи по шматочку. Його другові мати спакувала хліб зі шматками зарізаної напередодні курки. Час від часу хлопці частували один одного. Іванів однокласник швидше за товариша впорався зі сніданням і пішов надвір, а Іван саме старанно вигрібав із ряднини останні крихти сиру, коли надійшов професор латини. Він побачив Івана і пожартував:

— Ivanus caseum amat.

Але Іван відповів йому цілком серйозно:

— Ivanus Latine amat.

Іван, майже ровесник Вільгельма, добре знав греку та латину, тож, коли бував незадоволений господаревою поведінкою, бурчав собі під ніс: «Si duo faciunt idem, non est idem». Вільгельм не розумів, що це означає, проте почувався винним.

— Нас, дітей, держали дома гостро, але виховувано при тім дуже свобідно. До традицій пануючого роду не прив’язувано ваги, — розповідав Вільгельм. — У нас був звичай, що кождий мужчина мусів учитися якогось ремесла: оба старші мої брати знали столярство і випікання прикрас у дереві, а я знаю артистичне бляхарство. Цего вчилися ми вечорами від вчасної молодости, аж поки вступили до військової академії.

Віллі подобалося ходити зі сільськими дітьми на пасовище і дослухатися до їхніх розповідей про страшних відьом, чаклунів, перевертнів і потороч. У Живці селянські діти говорили здебільшого польською, а про українців Вільгельм уперше почув від Ольґерда Чарторийського, чоловіка старшої сестри Мехтильди. Той, як і чимало інших польських магнатів, називав українців русинами й уважав їх «розбійниками, хамами і бидлом». Але Вільгельм не злякався зневажливого тону цих розповідей, а навпаки, зацікавився і, схоже до свого майбутнього денщика Івана, вигадав власний план.

Одного спекотного літнього дня, переодягнувшись у позичений в сільського хлопчика школярський мундир, Вільгельм утік на вокзал і сів у потяг до Ворохти. Саме там, як розповідав дядько Ольґерд, мешкали таємничі гуцули, котрі розмовляли схожою, але таки іншою, ніж місцеві, мовою, і вміли чаклувати. Вільгельм писав про це так:

«Було це в літі, і було дуже гаряче. Я їхав через Львів і Станиславів інкоґніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці у Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів гуцула-селянина, літ коло 40, і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах, їздив кінно і возами, був у Жаб’ю — скрізь шукаючи українських розбишак. Але надарма. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене вертка нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Відтоді я зовсім змінився й до Живця вернув іншим, як виїхав».

Поки юний Віллі збагачувався «чудесними вражіннями», в цілій імперії підняли на ноги жандармів для розшуку ерцгерцога. Проте розшуки результатів не дали, бо Вільгельм повернувся додому сам і на ціле життя розсварився зі своїм шваґром Чарторийським через його антиукраїнську упередженість.

Лише згодом Віллі довідався, що заможний гуцул, у котрого він тоді зупинився, був батьком відомого діяча Української радикальної партії Петра Шекерика. Через багато років, утікаючи від румунських військових, котрі намагатимуться схопити його в розпал громадянської війни в Галичині, Вільгельм іще раз відвідає ту гостинну оселю.

Іноді Карл-Штефан запрошував на полювання польських аристократів, котрі мешкали недалеко від Кракова. Гості приїздили зазвичай на кілька днів, удень полювали, а ввечері слухали музику в білому й у золотому салонах, що їх господар оздобив особливо ретельно, частувалися, танцювали. На вечірніх фортепіанних концертах зазвичай виступав сам Карл-Штефан. У його репертуарі було багато творів Шопена. Досить часто запрошували виступити відомих музикантів. Вільгельмові особливо запам’яталося, як до Живця приїздив знаменитий чеський скрипаль і композитор Ян Кубелик. Точніше, сам концерт йому не дуже запам’ятався, бо вже невдовзі після його початку він задрімав, а з половини взагалі пішов спати, — зате велике враження залишив обід зі скрипалем. Як виявилося, Кубелик ніколи не користувався ножем, і їжу для нього на тарілці розрізала його акомпаніаторка, котра завжди сиділа поряд із віртуозом. Скрипаль розповідав, що з дитинства дуже боїться нещасливих випадків і тому не бере до рук ножів та інших небезпечних предметів. Вільгельм уважно придивився до його рук і був уражений, наскільки вони тендітні, а шкіра — тонка, майже прозора.

Мисливський сезон у Живці припадав на початок осені. Поміж полюваннями влаштовували пікніки та походи в гори. Навіть якщо у виїзді брала участь лишень імператорська родина, без гостей, це однаково перетворювалося на солідну церемонію, яка ставала подією для мешканців довколишніх сіл.

Три чи чотири карети, запряжені кіньми, виїздили зі замку рано-вранці, візники та лакеї були вбрані у блискучі лівреї, ціла процесія рухалась уперед, до місця зустрічі, з посланими заздалегідь слугами, котрі мали приготувати добре місце для полювання чи для пікніка. Їжа під час таких прогулянок завжди смакувала особливо добре. Слуги готували чудові супи на вогнищі, смажили ковбасу, запікали в попелі картоплю, готували привезені з дому холодні страви. Діти завжди дуже тішилися, коли виїздили в ліс чи в гори, бо такі нагоди з наближенням зими випадали дедалі рідше. У Живці порівняно з адріатичним узбережжям, де родина проводила ціле літо, була просто неймовірна кількість дощових і похмурих днів, тож не дивно, що діти не могли дочекатися моменту, коли знову поїдуть на Лошинь.

У дощ практично неможливо було вийти зі замку: часто траплялися бурі, й у лісах падали дерева, річки виходили з берегів, затоплювали врожай. А Віллі з братами та сестрами отримував у дощові дні нові іграшки, щоби не так нудитися без прогулянок.

У такі періоди Карл-Штефан часто влаштовував костюмовані вечірки зі запрошеними гостями чи лише для родини. Усі придумували собі смішні костюми і танцювали допізна під шопенівські вальси. Іноді такі вечірки мали теми, наприклад, «шведські танці» чи «чорно-біла вечірка», а іноді просто слід було проявити фантазію. Карл-Штефан дуже прискіпливо ставився до костюмів, які вибирали члени його родини. Перед початком балу він вишиковував усіх і уважно оглядав кожне вбрання. У дітей тремтіли коліна від хвилювання, бо заслужити батькову похвалу було нелегко. Коли він бачив найменшу хибу костюма — нещадно критикував. Але до чужих зазвичай був поблажливим.

Якось одна запрошена панночка вбралась у костюм польської нареченої. Вона мала неймовірно гарну сукню, з безліччю фольбан і нижніх спідниць, але носити цієї сукні, як і спеціальних черевичків, дама явно не вміла. Спершу вона не наважувалася підвестися з місця, та Карл-Штефан, якому костюм дуже сподобався, запросив її до танцю, і вона не змогла відмовити. Посеред танцю панночка раптом послизнулася на натертій до блиску підлозі зали й упала, а численні фольбани та спідниці накрили її з головою. Карл-Штефан ані словом не прокоментував подію, лише ґречно допоміг дамі підвестись, і вони продовжили танець. Якби це трапилося з котроюсь із його доньок, бідолаха змушена була би вислухати довгу нотацію через те, що як слід не підготувалася до балу.

Так минали жовтень і листопад, а потому випадав сніг, і тоді знову починалася весела пора. Крихітний потічок у парку замерзав, і діти годинами каталися там на ковзанах, з’їжджали з гірок на санчатах і лещатах.

Різдво завжди проводили в Живці. І то була не менш урочиста церемонія, ніж при дворі у Відні. Приготування починалися заздалегідь, і вже з листопада Марія-Терезія та всі придворні дами були забігані й утомлені. Архікнязеві діти писали свої побажання в листах, придворні дами складали списки подарунків. Після того Марія-Терезія з кількома придворними дамами їхала до Відня на закупи: слід було не забути про подарунки не лише для власних дітей, слуг і їхніх родин, а і для численних родин бідняків зі Живця.

За кілька днів до свята двері до Білого салону, найбільшої зали в палаці, замикали на ключ. І починалися приготування, в яких брали участь усі: навіть діти мали обов’язок пакувати до кошичків подарунки для слуг і для бідних, а також загортати у сріблясту позлітку солодощі й інші смаколики. Віллі дуже любив таку роботу, бо тоді можна було досхочу «напробуватися» смачного. Та в останній день, коли під ялинку клали подарунки для самих дітей, їх уже не пускали до Білого салону. Тоді вони по черзі зазирали в замкову шпарину, та завжди марно, бо, крім блиску ялинкових прикрас, там не вдавалося побачити нічого.

На Святий вечір усі збирались у капличці біля замку на богослужіння. Після служби, яка починалась о п’ятій і тривала трохи більш як годину, сідали до святкової вечері, що складалася з традиційних польських святвечірніх страв: холодного пісного борщу з вушками з часником, смаженого коропа, оселедця, пирогів із капустою і горохом, пісних голубців, вареників, куті. Віллі не любив майже нічого з тих наїдків, окрім борщу та куті. Зате вже ними намагався наїстися на рік наперед і часто потім аж до ранку відчував біль у животі.

Скатертиною на Святвечір слугував обрус зі сірого полотна, який вишивали селянки. Під обрус обов’язково клали сіно, а після вечері туди ж складали ложки, виделки та ножі, перев’язані стрічкою. Страв, за традицією, мало бути дванадцять, але зазвичай бувало значно більше. Починали вечерю завжди з оплатка, яким ділилася ціла родина. Віллі не любив і оплаток, тож завжди, коли доводилося їсти їх у церкві, запиваючи вином, він ковтав тільки вино, а оплаток намагався перетримати за щокою, щоби потому непомітно виплюнути. Та переважно від слини та вина оплаток перетворювався на кашу, яка прилипала до щоки, й у роті ще довго віддавало кислим.

Після вечері всі збиралися біля сходів і врочистою процесією заходили до святково прибраної найбільшої в замку зали — Білого салону, посередині якого стояла величезна прикрашена іграшками та свічками ялинка, а під ялинкою і на столах попід стінами лежали подарунки. До кожного подарунка чіпляли папірець із іменем одержувача. Віллі дуже любив церемонію обдаровування, під час якої намагався стати якнайближче до матері.

Подарунки для власних дітей Марія-Терезія вибирала особливо ретельно, і це завжди були не лише дорогі та гарні, але і продумано придбані речі. Одного разу маленький Лео замовив собі на Різдво поні — й справді, товстенький поні в усіх на очах зайшов через широко відчинені двері Білого салону. На гриві поні мав золотаву стрічку з картонкою, на якій був напис: «Для Лео». Слідом за поні тоді в’їхала міні-карета, підписана «Для Ренати», а на задньому сидінні лежав велетенський пакунок «Для Елеонори» та крихітний — «Для Мехтильди». У великому пакунку була нова лисяча шуба, а в маленькому — діамантове кольє. На додаток до замовлених подарунків діти завжди отримували книги.

Після того як роздавали найважливіші та найдорожчі подарунки, наставала черга слуг, котрі працювали в замку. Марія-Терезія по черзі називала імена слуг, вишикуваних у шеренгу попід стіною, і названий підходив до неї, цілував руку і брав свій подарунок. Від хвилювання слугам тремтіли руки. Далі свято доходило до дітей бідняків із довколишніх сіл. Цим дітям дарували не іграшки, а одяг, взуття й інші потрібні речі. Для дітей слуг і бідняків завжди влаштовували святкове різдвяне прийняття зі солодощами і теплим какао.

Коли надходив час розбирати ялинку, діти брали в цьому активну участь, метушилися, знімали іграшки та свічки, а одного разу в руках у Карла-Штефана навіть загорілася верхівка. Розбираючи ялинку, діти тішилися, бо це означало, що незабаром весна, а потім і від’їзд на острів Лошинь. Тільки Віллі не любив розбирати ялинку. Ще зовсім маленьким він дуже плакав, коли бачив, як знімають іграшки, а потому спалюють таке красиве ще вчора дерево. Згодом, коли трохи підріс, він категорично заявив:

— Я не можу робити такої сумної роботи!

Щороку в перші весняні місяці Габсбурґи вирушали зі Живця до своєї вілли на острові Лошинь. Пакування перед літнім переїздом тривало кілька тижнів, а потому на залізничну станцію в Живці приїздив спеціальний потяг, перед ним розстеляли червону доріжку, слуги в парадних лівреях вишиковувалися по обидва її боки й урочисто відпроваджували родину архікнязя. Коли потяг прибував до Відня, там відбувалася ще більш урочиста зустріч. Подивитися на приїзд архікнязя збиралося чимало і простих людей, і аристократів, екіпажі заводнювали всі вулиці біля вокзалу, а потому ще кілька днів усі обговорювали, як виглядала Марія-Терезія і як підросли діти.

У Відні, перш ніж вирушити далі, родина проводила кілька днів у своєму палаці на Віднергауптштрасе. Марія-Терезія водила дітей по музеях. Разом із дітьми та їхньою матір’ю завжди ходив учитель малювання, в котрого сама Марія-Терезія ціле життя брала уроки. То був видатний знавець італійського малярства, й він дуже цікаво розповідав про картини. Коли діти трохи підросли, вони мали право вибирати, що робити по обіді: малювати разом із матір’ю чи фотографувати з батьком. Вільгельм захопився фотографією. То було чи не єдине, що могло надовго втримати його непосидючу натуру на одному місці. Він годинами простоював у фотолабораторії над негативами, раз на кілька місяців улаштовував перед домашніми персональну фотовиставку. Захоплення фотографією Вільгельм збереже на ціле життя. Кілька його знимок — уже пізнішого, львівського, періоду — Галина навіть повісить на стіні у себе в майстерні.

З Відня вирушали також потягом і їхали через мальовничі Штирію та Альпи — до Трієста, де на них уже очікувала яхта, якою мандрували далі — до острова Лошинь в Адріатичному морі. Яхта часто зупинялась, і пасажири виходили на берег помилуватися численними мальовничими острівцями та крихітними містами, де збереглося багато будівель іще римських часів. На Адріатичному морі стояв найважливіший морський порт Габсбурґів — античне місто Пула з його приголомшливими руїнами амфітеатру. Віллі любив уявляти, як відразу п’ятнадцять тисяч глядачів збиралися тут і завмирали, обсервуючи криваве видовище. До того, як було побудовано віллу на острові Лошинь, родина зупинялась у самій Пулі, де архікнязь також мав гарненьку віллу.

Острів Лошинь ділився на дві частини. На Лошині-Пікольо були гавань, мальовнича центральна площа, ряди приватних будинків, церква, кілька капличок, невеличкі кав’ярні та затишний готель із чудовим садом, де росли кипариси і пальми. На Лошині-Ґранде стояла гора Монте-Джовані, на схилах якої Карл-Штефан і збудував із білого каменю свою віллу Под’яворі.

Більшість місцевого населення становили італійці, та кожної пори року, навіть між листопадом і квітнем, сюди приїздили найбагатші австрійці, бо це місце було славне своїм кліматом. Тут усі гуляли пішки і дихали морським повітрям, уздовж променади не було дороги для екіпажів чи автомобілів. Життя тут здавалося простим і чудовим — саме таким це місце запам’ятає Вільгельм. Карл-Штефан і Марія-Терезія брали активну участь у житті острівної громади. Під їхнім патронатом відбувались усі благодійні акції. Якщо князь і княгиня не могли бути присутні на них особисто, то присилали когось із придворних, найчастіше — графа Чорінського.

Віллу Под’яворі було збудовано у вигляді малої фортеці над морем. З вікон довгої двоповерхової будівлі відкривався чудовий краєвид на голубі води Адріатики, на засніжені вершини Альп і на численні крихітні острівці. Сходи зі сірого мармуру, довгі коридори, вкриті квітами тераси, інтер’єри в колоніальному стилі… Величезний сад, вирощений просто на горі Монте-Джовані, завжди здавався Віллі таємничим. Тут можна було несподівано наштовхнутися на оповиту плющем альтанку, на трояндові кущі чи на сіру, без жодної рослинності скелю, яка вистрілювала шпилем кудись у височінь, контрастуючи на недосяжній висоті, десь поміж між [так в оригіналі. — Прим. верстальника] морем і небом, із довколишньою зеленню. Тут росли трояндові кущі, оливкові, лимонні й помаранчеві дерева, пальми та камелії, а ще мешкали мільярди комах і ліниві змії, які знай виповзали з-під кущів погрітися на сонечку.

Іноді архікняжі діти бували нечемні, як і всі діти. Проте карали їх зазвичай суворо, особливо якщо про нечемність довідувався батько. Знаючи про це, вчителі та гувернантки часом приховували дитячі пустощі від батьків, і це, на щастя, переважно мало набагато кращий виховний ефект, аніж покарання.

Наприклад, одного разу Віллі й Елеонора стежили в саду за покоївкою, котра примостилася під кущиком попісяти. Діти зібрались у найбільш неочікуваний момент облити її водою зі шланга садівника. Проте не помітили, як іззаду до них нечутно підійшла англійська гувернантка, міс Раян. Вона побачила дітей у засідці, а шланг для поливання в них у руках — ні. Тому, врешті-решт, мокрою з ніг до голови виявилася сама міс Раян, а Віллі й Елеонора похололи від жаху. За таке їм мало добряче перепасти. Застигла в непевності й сама міс Раян, яка тепер мусила добиратися до своїх покоїв мокрою-мокрісінькою, розповідаючи кожному зустрічному про свою пригоду.

Усіх порятував граф Чорінський, який спостеріг цю сцену зі свого вікна, все збагнув і миттю зреагував: збіг донизу, подав міс Раян свою шинель, а дітей відіслав із кошиком троянд до садівника. Так було врятовано репутацію міс Раян, а Віллі й Елеонора уникнули покарання.

Невдовзі Віллі випала нагода віддячитися. Через кілька днів граф Чорінський і міс Раян затрималися на якомусь банкеті в сусідній віллі й повернулися додому аж під ранок. Граф відпровадив міс Раян до дверей її помешкання й уже збирався попрощатись, але раптом з’ясувалося, що англійська гувернантка загубила ключ. Ситуація була безвихідна. Граф не смів запросити дівчину до своїх апартаментів, аби не зіпсувати її репутації, проте не міг і покинути її саму серед ночі на вулиці. Ще з іншого боку, якби їх побачили там разом уранці, репутація міс Раян теж опинилася би під загрозою. Віллі, який завжди мав дуже чутливий сон, прокинувся і визирнув у вікно. Побачивши сцену та почувши діалог, він миттю спустився до дверей і відчинив їх для міс Раян. Двері своєї кімнати міс Раян, на щастя, не замкнула.

У період життя на острові родинний побут обходився без церемоній і формальностей. Запросто можна було зустріти когось із членів родини на одній зі стежок саду чи на гірській прогулянці або ж просто в кав’ярні без жодної охорони чи навіть супроводу. Місцеві мешканці давно звикли до цього і лише ввічливо віталися з членами родини архікнязя, туристи дивувались і схвильовано обговорювали побачене, а мешканці вілли Под’яворі робили собі своє: грали в теніс, плавали, катались на яхті, оглядаючи довколишні острівці, мандрували гірськими стежками, доглядали сад і город. Кожна дитина архікнязя мала в саду власну ділянку, за яку відповідала особисто. Вісімнадцять садівників-італійців, котрі доглядали за садом, завжди радо допомагали, проте діти і самі були дуже компетентні й поралися на грядках із задоволенням. Розповідаючи про це Галині, Вільгельм завжди пожвавлювався і звертався до бабці Софії з традиційним запитанням:

— А скажи-но, жінко, що ти думаєш? Якби нам придбати собі якусь ділянку, як то теперка сі називає — дачу, і взятися нарешті до городництва?

Бабця давно не реагувала на ці риторичні запитання, і навіть Галині було зрозуміло, що зі своїм артритом Вільгельм не надто надається до городництва, — він і в Карпати з ними майже ніколи не їздив, бо йому важко було далеко ходити пішки. Та сперечатися з ним на цю тему було небезпечно: він продовжував свято вірити, що одного дня таки побудує чудову дачу і виростить там величезний сад. Як і в те, що колись напише грубезну книгу спогадів, а не лише кілька сторінок автобіографії.

Родинні та релігійні свята проходили на острові Лошинь за давно усталеним сценарієм. Першими завжди святкували уродини Марії-Терезії. Того дня жінки одягали свої найкрасивіші сукні, а чоловіки — парадні військові уніформи. Після ранкового богослужіння вбрані у білі лайкові рукавички діти вишиковувались у ряд і такою процесією йшли до будуара архікнягині, щоби привітати її. Кожна дитина цілувала матері руку, приносила букет квітів зі своєї садової ділянки та власноруч виготовлений подарунок, розповідала кілька віршів різними мовами. Потім архікнягиню вітали дорослі: низьким поклоном, цілуванням руки, квітами, побажаннями та подарунками. Влаштовували урочистий обід, потому — вечерю, а далі були танці.

Штефан на свої уродини зазвичай виходив яхтою в море. Без сім’ї. Тоді діти змушені були писати йому довгі вітальні листи різними мовами. Він завжди відповідав їм усім англійською, якою досконало володів і усно, й письмово. То були єдині залишки придворного етикету в архікнязевій родині на канікулах, далеко від Живця.

Найстарший Штефанів син, Карл-Альбрехт, і влітку вчився так само інтенсивно, як і решту пір року. Від шостої ранку й упродовж цілого дня він проходив урок за уроком, убраний у костюм і в білих рукавичках навіть у найсильнішу спеку. Професори змінювали один одного біля Карла-Альбрехта і навіть між собою іноді говорили про те, як важко живеться найстаршому синові архікнязя.

Паску зазвичай святкували біля моря. Починалося свято з малювання писанок. Чистий четвер був єдиним днем у році, коли всім дітям, а не лише Віллі, дозволяли заходити до літньої майстерні Марії-Терезії, куди слуги вже приносили все необхідне. Кожен отримував по кілька писачків, досхочу яєць і концентрований відвар із лушпиння цибулі кольору букової кори. Умоченими в рідкий віск із-під полум’я свічки писачками діти малювали на писанках великі квіти, потому кидали яйця у відвар цибулі, де писанки набували насиченого кольору. Опісля яйця виймали, стирали рушничками віск, і писанки розквітали білими пелюстками на темному тлі.

У п’ятницю ходили до плащаниці. Того дня ціла архікнязева родина перебиралася до вілли в містечку Пулі, звідки йшла пішки на богослужіння. Навіть якщо Великдень припадав на квітень, тут уже було спекотніше, ніж у Відні в серпні. Проте ціла родина вбиралась у чорне й о десятій ранку заходила до костелу, «дуже гарного, дуже старого, дуже італійського», як казала про нього міс Раян.

Для родини архікнязя в церкві залишали спеціальні місця — інкрустовані позолотою крісла з пурпуровими подушками на сидіннях. Вільгельм найбільше запам’ятав великодні відправи, які служив старенький італійський священик Дон Антоніо. Того дня до церкви ходили ще двічі: о третій і на вечірню о сьомій. Через це обід пересували на шосту. Під час великоднього посту по середах і п’ятницях у Под’яворі не їли м’яса і його взагалі не подавали на стіл. А в останні чотири дні посту, перед самим Великоднем, не їли також яєць, масла та молока. Це вимагало від кухаря неабиякої фантазії, бо йому доводилося подавати на стіл страви хоч і геть пісні, але неодмінно смачні.

Одного разу під час вечірні у великодню п’ятницю дев’ятирічний Віллі не встиг за всіма і загубився в натовпі. Потому йому соромно було пробиватися крізь юрбу до своїх і він якийсь час простояв між іншими дітьми з містечка. Декотрих із них він зустрічав раніше на вулицях і впізнав тепер, а інших так старанно зачесали і святково вбрали, що впізнати їх було складно. Аж під кінець служби він помітив, що стоїть не праворуч, де належало стояти чоловікам, а ліворуч, поряд із жінками та дітьми. Це змусило його почервоніти. У той момент Дон Антоніо разом із іншими священиками у фіолетових рясах зійшов од вівтаря донизу, несучи під великим вишитим пологом хрест. Священики зупинилися біля родини архікнязя, той поцілував хрест, а потім усі парафіяни урочистою процесією зі запаленими свічками в руках рушили надвір, вийшли з церкви і поволі посунули вулицями міста, до центральної площі. Там уже зібралися численні туристи, котрі приїздили сюди, щоби побачити цю незвичну церемонію. Понад дві години хресний хід просувався від вулиці до вулиці, від каплички до каплички, а тим часом у кожному вікні містечка горіло по дві свічки.

На щастя, батьки не помітили відсутності Віллі, тож на зворотній дорозі він став на своє місце, а брати і сестри лише зацікавлено позирали на нього. Увечері перед сном він розповів їм, що його виманила з церкви вродлива італійка, повела за собою в тінисту алею парку і там змусила себе поцілувати. Він розповідав це так переконливо, що на якийсь час йому повірила навіть Елеонора, та зрештою він сам себе виказав, розсміявшись.

П’ятнична церемонія була найбільш виснажливою частиною великодніх святкувань. Порівняно з цим неділя минала легко та безтурботно, в гості на обід до Габсбурґів приходили Дон Антоніо й інші священики містечка, а після обіду діти вирушали на полювання за яйцями. Величезні шоколадні яйця з дорогими подарунками всередині, загорнені у барвистий папір, дорослі позаховували у траві саду.

Великодньої неділі святкові столи прикрашали тарілки з писанками, між якими лежали пластівці тонко нарізаної шинки. Та ні яєць, ані шинки ніхто не їв, тож їх потому роздавали бідним.

Найбільшою подією понеділка після Великодня була невеличка щорічна регата, яку організовував Карл-Штефан. Подивитися на неї збирались усі довколишні мешканці.

### 1975

— Тобі на олії яйце всмажити чи на шкварках? — питає бабця Софія маленьку Галину і нарізає цибулю акуратними пів-кружальцями.

Бабця навчила і Галину різати цибулю саме так: спершу навпіл, а потому кожну з половинок класти надрізом на дошку й відтинати тоненькі півкружальця. Вона терпляче пояснювала ще зовсім маленькій Галині, що сік цибулі, випаровуючись, прямує вгору, тому, якщо різати, ледь відхилившись назад, пекучі випари не потраплять в очі й не плакатимеш. Саме так бабця і робила, а додатково її захищали окуляри з товстими скельцями.

Мама робила зовсім не так. Вона тримала цибулину в руках і нарізала спершу поздовжні пласти, далі смужки, а потому квадратики, намагаючись якомога більше подрібнити цибулю. При тому мама не відхилялася назад і завжди плакала у процесі нарізання. Крізь сльози сміялась і казала, що це корисний плач, бо прочищає сльозові протоки. І тільки тоді, коли Галина вже подорослішала, мама зізналася їй, що завжди ненавиділа різати цибулю саме через цей пекучий біль в очах, тому поступово почала вживати дедалі менше цибулі, аж поки відмовилася від неї зовсім.

— А хіба бабушка Альона не розказала тобі, як зробити так, аби очі не пекло? — запитала Галина, переконана, що всі бабці на світі наділені потаємними знаннями про те, як уникнути непотрібного болю та сліз.

— Бабушка Альона вважала, що іноді поплакати корисно. Особливо від соку цибулі,◦— усміхнулася мама. — І навіть якби хтось їй сказав, що цього плачу можна уникнути, вона нізащо не послухалася би, бо не існувало у світі нічого більш непохитного, ніж переконання бабушки Альони. Ти ж знаєш.

Галина знала, тому нічого не сказала.

Мама і бабушка Альона дрібнили цибулю, огірки, помідори й інші овочі кубиками, додавали консервованого горошку, вареної ковбаси та майонезу, від чого всі салати виглядали (та і смакували) однаково, скидаючись на якусь різнокольорову кашу. Салати ж бабці Софії були без майонезу, вона заправляла їх оливою з часником і дрібкою гірчиці, додавала різаного базиліку чи майорану, які вирощувала на підвіконні. Їй смакували овочі, нарізані більшими шматками, — не лише цибуля, а й огірки, помідори. Навіть листя салату вона не різала дрібненько, як усі радянські господині, а рвала руками. Таких салатів Галина тоді ніде-інде не куштувала.

Бабця Софія ніяк не могла звикнути до того, що з магазинів у радянському Львові назавжди зникли машинки для нарізання вудженини. Так тоненько нарізати шинку звичайним ножем було неможливо. Бабця розповідала Галині, що в дитинстві завжди ходила з мамою до крамнички Квальбруна, де мама за десять ґрошів купувала 5-10 «дека» такої нарізаної шинки.

— Молоко приносила молочарка, а по масло ходили до крамниці. Мама мене вчила, що треба брати тільки «Маслосоюз», в обгортці з намальованою квіткою конюшини та з літерами «МС», — розповідала бабця Софія. — Наша сусідка, полька, слова доброго про українців ніколи не сказала, проте посилала служницю купувати масло «з конюшинкою» — так, аби ніхто не бачив. Удома загортала масло в інший папір, а фірмовий дерла на дрібні шматочки і викидала. У той час усі засновували кооперативи. Іноді навіть зовсім несподівані люди. Наприклад, той самий «Маслосоюз» створив Остап Нижанківський.

— Той, що написав колядку «Бог ся рождає»? — здивувалася Галина.

— Він-він, — відповіла бабця. — Композитор і священик. Коли його розстріляли в 1919 році, то ходили чутки, ніби поляки зробили це від заздрості, що продукти «Маслосоюзу» такі популярні. Це масло і справді замовляли не тільки до Кракова чи Відня, а навіть до Австралії та до Палестини.

### 1915—1939

Бабця Софія народилась у наріжній кам’яниці, яка належала до «реальности» — тобто приватної власності — Степана Левинського, шанованого львівського лікаря та співака-аматора. А була та кам’яниця неподалік від парку, що його бабця ціле життя називала Поєзуїтським садом, а не по-теперішньому — парком Костюшка. Її вулиця теж залишилася для бабці Зиґмунтовською, так і не перетворившись на вулицю Гоголя.

У Поєзуїтському саду була купальня, яка в дитинстві здавалася Софії велетенською. Посередині купальні стирчала вмурована труба, з якої порскала вода. Діти по черзі затуляли пальцями дірку в трубі, або, як казали тоді, в «рурці», — й вода розбризкувалася навсібіч. Діти реготали, втрачали рівновагу і падали у воду. Софія була обережна і жодного разу не впала досередини, проте й уберегти одяг сухим їй не вдавалося ніколи. Якщо вона забігала до парку після уроків у школі, то наскрізь мокрим приносила додому і ранець із зошитами та з підручниками, які її мама по-старосвітськи називала «бішками». Сухим залишався хіба що пенал із олівцями «Кохінор» і з перами «Атлас». І тоді Броніслава, розбираючи мокрі доньчині речі, неодмінно бурчала одну зі своїх таємничих, але страшних погроз:

— Як не будеш слухати, то, коли виростеш, поїдеш до Ріо-де-Жанейро і станеш там пралею. Вони перуть у фонтані на найбрудншій площі міста, де всюди лежать напіврозкладені трупи псів і котів.

Свого часу Броніслава побувала в Ріо-де-Жанейро і вважала його одним із найбрудніших міст світу. Згадуючи про ту свою подорож, вона ніколи не могла позбутися огиди:

— Не дивно, що на нашому кораблі було тільки вісім пасажирів. Хто раз побував у тій Бразилії, вдруге точно не поїде. Сто долярів за квиток на пароплав, два з половиною місяці не бачити суші, а потому — цілий той бруд, торгівля людьми просто на вулицях, страшна спека. Я ні разу не бачила там стічної канавки. Бруд тече просто по вулицях, у деяких місцях не пройдеш, поки тебе не перенесуть негри. Там без рабів узагалі не проживеш. Тож не дивно, що чоловіки дарують своїм жінкам не прикраси чи гроші, а негрів. А якщо вже жінка хоче мати власні гроші, то змушує своїх рабів виготовляти якісь речі, потому продає той крам і аж тоді отримує монети. Деколи негри втікають і нападають на подорожніх. Мені теж одного разу довелося відбиватися спершу парасолькою, а потім і ножем від такого втікача. Якби не наспіла поміч, то він би мене зарізав. За кожну провину на рабів одягають залізні наручники та нашийники. Вони ходять і клацають тим залізом, аж моторошно стає.

Довкола великої клюмби перед університетом, на який мама по-старому казала «сойм», завжди крутився старий дідуган, котрий продавав «завсіди свіжі прецлі», тобто солоні закручені рогалики. Мама купувала Софії в нього одну більшу прецлю за п’ять ґрошів або дві менші — по два ґроші. Тільки часом щастило вициганити у мами дві більші прецлі за шостака, але то бувало рідко. Коли бабця Софія згадувала своє дитинство, то мимоволі переходила і на давню львівську мову. Галині доводилося часто перепитувати значення окремих слів і навіть цілих речень.

— Але найліпше було навесні,◦— розповідала бабця, — коли ми виходили на прогульку до Поєзуїтського саду всі втрьох, із татом, і він казав, що нині ввечір підемо їсти до паркового ресторану. То була справжня радість. Там смажили добрі віденські шницлі з картоплею. Я особливо любила їх із молодою бульбою з кропом, підбитою сокільницькою сметаною. А до того — мізерія. Я сиділа з батьками на терасі й слухала оркестри, мама нахилялася до тата і шепотіла на вушко, що дириґує нині якийсь знаний капельник, — вона читала про нього в ґазеті. Пахло жасмином і акаціями, розливали довкола себе м’яке світло газові ліхтарі, на які тоді все ще казали «аверівські». Мама розповідала, що львівські студенти й бідняки не дуже тішилися з цього нововведення, бо зі старих ліхтарів можна було «позичити» нафти собі додому. Я любила тягнути «льос» у старого жида, котрий бігав між столиками ресторану в Поєзуїтському саду. Такий льос коштував кілька сотиків, і його можна було потому поміняти на пачку чоколяди чи на жменю фіґ. Тато мені часом давав лика свого темного пива, а мама лише крутила головою на то: вона сама пила тільки малого «зайдля». Як мені було п’ять років, тато раз перед прогулькою повів мене до будівлі університету і показав у стінах діри від куль, замазані білим вапном. Ті діри були там уже два роки, відколи польські повстанці в «листопадові дні» вісімнадцятого року наступали від гори святого Юра, а українці боронили університету. А на п’яту річницю повстання ми з татом пішли на вечірню панахиду за полеглих вояків у катедрі святого Юра. Зібралася хмара людей, аж не помістилися всі до церкви — стояли на площі. Дуже пам’ятаю ту службу. Особливо кінець. Уже було проспівали «Алилуя» на ноту якоїсь військової пісні й тричі було «Господи помилуй», а далі — херувимська пісня. Хор співав «Да ісполняться уста наша хваленія Твоєго, Господи» Січинсьхого, і тут з’явилася кінна поліція, почавши всіх розганяти. Згадую дотепер, як люди тікали з-під кінських копит. Ми ледве вспіли заховатися в якійсь брамі.

Коли Софія трохи підросла, ходити до парку Костюшка стало вже не так цікаво — тепер треба було будь-що дістатися до Стрийського парку, значно більшого та повного цікавих закамарків, куди електричний трамвай возив усіх охочих побачити Повиставову площу.

У Стрийському парку Софії здавалося, що алеї ведуть кудись страшенно далеко, в потойбіччя. Вона роздивлялася чотирикутну, обкладену з усіх боків кольоровими пляшками, вежу горілчаного магната Бачевського. Дорослі постійно сперечалися, чи пляшки наповнено водою, чи таки справжніми наливками. Кілька разів батько брав Софію зі собою, коли напередодні сімейних урочистостей їздив на фабрику Бачевського купувати житнівку. Софія з цікавістю роздивлялася будівлі фабрики, схожі на збільшені лялькові будиночки, озиралася на вулиці, яка виглядала зовсім інакше, ніж їхня Зиґмунтовська, розташована в респектабельному середмісті. Тут, біля фабрик Бачевського, жили переважно пролетарі — специфічний вічно нетверезий контингент, трохи схожий на батярів чи на цегельників із вулиці Личаківської, якою Софію завжди лякали в дитинстві: «Будеш нечемна — прийдуть батяри і заберуть тебе до шинку». І звучало це не менш загрозливо, ніж обіцянка Броніслави: «Будеш нечемна, то, як виростеш, стоятимеш на пошті з висолопленим язиком, аби слинити всім марки». І хоча слинити марки Софія любила, бо їй подобалося потому відчувати на язиці солодкавий посмак клею, та коли вона уявляла собі, як цілими днями стоїть на людному місці з негарно виваленим із рота язиком, їй ставало моторошно.

Подобалося їй і те, як пахне клей, що його робили у Дрогобичі, на заводі «Польмін», куди вона одного разу їздила з батьком на екскурсію. Там вони купили цей клей, і Софія потім удома приліпила ним до шибки та до шафи свої малюнки. Тільки мама насварила її за це і змусила віддирати папір, що було дуже непросто. Після кількох годин виснажливого тертя Софія здалась і попросила про допомогу Броніславу. Та, як завжди, знала таємний рецепт: змішала на кухні якісь складники, додала їх до води і швиденько змила клей. Під час роботи вона примовляла:

— Знаєш, у Бразилії є такий звичай: якщо раб чи рабиня зробили щось погане і господар хоче покарати їх, вони можуть звернутися до когось із близьких друзів господаря і попросити їх написати листа з проханням скасувати покарання. Тоді особа, котра напише листа, стає хресним батьком чи матір’ю раба і той раб відтоді не може відмовити їй у виконанні жодного прохання.

— Я зрозуміла, про що ти, Броніславо, — усміхнулася Софія. — Хоч би що ти мене попросила, я тобі ніколи не відмовлю, — ти ж мені вже стільки разів допомагала уникнути покарання. Хоч я і не рабиня.

І обидві засміялися.

До парку Костюшка ходили пішки, а до Стрийського — завжди їхали фіакром чи трамваєм. Це додавало Стрийському парку ще більше привабливості. У дитинстві Софія любила їздити фіакром. Кінські копита ефектно стукали по бруківці середмістя, Софія визирала з вікна, роздивляючись знайомі вулиці з нової, недосяжної для пішоходів, висоти. Дорогу біля університету було вимощено не кам’яною бруківкою, як усюди, а деревом, і на ній кінські копита звучали інакше: більш приглушено, так, ніби звук зникав, губився між шпаринами.

Потім, у трохи старшому віці, їй стало цікавіше їздити трамваєм і вона завжди хотіла проїхати якомога довше, тому не погоджувалася сідати на найближчій зупинці, а змушувала йти з нею аж до кінцевої — на головний залізничний двірець — і звідти їхати в інший кінець — на Повиставову площу. Звідти було вже близько до Стрийського парку. Одного разу ця примха мало не спричинила скандал.

Того дня на прогульку зі Софією пішла Броніслава Пфайфер. Кілька років тому мати Софії взяла її на роботу служницею, та вони так добре знаходили спільну мову, що незабаром стали справжніми подругами. Броніслава допомагала матері з домашньою роботою та з доглядом за дітьми.

Софіїна мати знала, що колись давно Броніслава втекла від чоловіка-машиніста до коханця-археолога і об’їздила з коханцем багато екзотичних країн, здійснивши свою давню мрію — побачити світ. Потому її коханець помер від тропічної лихоманки, Броніслава повернулася до Львова і влаштувалася служницею. Вона не мала власних дітей, була мовчазна і згадувала про свої мандри лишень іноді, ніби між іншим. Наприклад, коли закуповували велику кількість яєць, вона радила Софіїній мамі тримати їх у вапняній воді або у вугільному пилі, бо завдяки цьому їй одного разу вдалося довезти свіжі яйця до Австралії й вони не зіпсувались упродовж кількох тижнів подорожі кораблем. Тож коли в усіх свіжі продукти давно закінчились і вони змушені були перебиватися сухими бісквітами, Броніслава годувала свого коханця вареними яйцями, рисом (їй одній на цілому кораблі вдалося вберегти рис від хробаків) і поїла свіжим козячим молоком. Вона домоглася дозволу взяти зі собою на облавок корабля живу козу. Броніслава страшенно пишалася своєю практичністю й ощадливістю, завдяки якій вони з коханцем могли подорожувати з комфортом за порівняно невеликі гроші.

— Просто треба пильнувати, які папери підписуєш, — любила повторювати вона.

І була щодо цього дуже вправною. Наприклад, одне з улюблених шахрайств капітанів кораблів — продавати вино пасажирам за дуже високими цінами, тоді як переважно вартість вина входила в ціну харчування під час подорожі, яку всі сплачували разом із квитком. Окрім Броніслави, мало хто вчитувався в цей пункт, надрукований особливо дрібними літерами в самому кінці угоди. Тож чимало пасажирів потому платили за поганеньке вино космічні суми, тільки не Броніслава.

Вона також завжди брала зі собою в подорож кольорову постіль, бо помітила: коли віддати корабельним пралям білу, то нова білизна ніколи не повернеться до власника, а замість неї віддадуть стару та подерту.

Про свого колишнього чоловіка Фелікса Пфайфера, з яким вона й досі вважалась офіційно одруженою, Броніслава не згадувала ніколи, а він тим часом і далі працював на головному двірці у Львові.

Того дня Фелікс Пфайфер, як завжди, вийшов на перекур. З місця, де він курив, було добре видно кінцеву зупинку електричного трамвая, який ось уже добрих кілька років як витіснив колишній кінний. І це подобалося Феліксові. Тепер на вулицях почистішало, трамвай почав їздити значно швидше, ніж до того, і можна було не боятися, що коні схарапудяться і перевернуть вагони. Фелікс уже майже докурив і востаннє кинув оком на зупинку, майже порожню в обідній час. І раптом застиг на місці. У жінці, котра тримала за руку кількарічну дівчинку, він раптом упізнав Броніславу. Спершу вирішив, що йому привиділося, та невдовзі серце забилося пришвидшено, — він і не сподівався, що через стільки років ця позбавлена сорому жінка, котра розбила йому серце, викличе в нього ще якісь почуття. Йому стало цікаво, чи це справді вона. Він іще мить повагався, а тоді швидко спустився до зупинки.

Над’їхав трамвай. Жінка, а це і справді виявилася Броніслава, разом із геть не схожою на неї дівчинкою сіла в перший вагон. Фелікс зайшов у другий. Він визирав із вікна, готовий вистрибнути слідом за ними на кожній зупинці, та Броніслава з малою доїхала аж до кінця, до Повиставової площі. Ховаючись за спинами нечисленних перехожих, Фелікс зайшов слідом за Броніславою та Софією до Стрийського парку. Софія, як завжди, першим ділом підбігла до чоловіка з лотереєю «Коло щастя» і купила собі «льос». Застрибала від радощів, вигравши кишенькове двостороннє люстерко й одразу ж пустила зайчика просто в очі Феліксові. Він примружився, затулився і тихенько вилаявся.

— Купила би ліпше цукерку, — докорила Софії ощадлива Броніслава.

— Я поміняю люстерко на три цукерки завтра у дворі,◦— усміхнулася Софія, і вони рушили далі алеєю парку.

Броніслава розповідала Софії про те, як уперше в житті побачила летючу рибу під час подорожі до екватора.

— Вона кольорова? — допитувалася дівчинка.

— Ні, сіра. Трохи схожа на оселедець. Але з крилами, — відповідала Броніслава.

— А підстрибує високо?

— Коли я побачила її вперше, то мало що розгледіла, — таке було сонце. Але потому ті риби завжди закидало вітром на палубу, і зранку їх лежало все кілька. Інакше їх і не зловиш, хіба вітром занесе. Вони фест високо підскакують, але частіше летять над водою, і то досить далеко.

— А молюсків ти ловила, коли подорожувала на кораблі?

— Тільки раз, — відповіла Броніслава. — Дуже гарний був один — його називали фісоліда. Така фіолетова, з довгим гребенем. Вона мені так подобалася, що я зробила сітку і зловила одну. Хотіла намалювати. Але коли вона висохла, то зробилася зовсім прозора і витекла. Мені стало шкода, що я таку красу знищила, і далі я їх уже не ловила.

Фелікс крався за ними, ховаючись за кущами щоразу, коли йому здавалося, ніби Броніслава збирається озирнутися. Він намагався не думати, що влаштує йому начальник на роботі за цю самовільну прогулянку, яка, здається, обіцяла бути довгою. Сподівався він тільки на те, що дівчисько незабаром стомиться, зголодніє і попроситься додому. Та Софія з апетитом наминала привезену зі собою велику прецлю і невтомно бігала алеями парку. Феліксові гули від утоми ноги…

Коли нарешті повернулися на трамвайну зупинку, Броніслава та Софія знову сіли в перший вагон, Фелікс — у другий. Він знову визирав із вікна, готовий вистрибнути слідом за ними на кожній зупинці, проте вони і тепер проїхали до кінцевої. Фелікс тужливо подивився у бік двірця, де його вже точно розшукують на роботі, але продовжив іти слідом за Броніславою та Софією до самої Зиґмунтовської, з кожним кроком пересвідчуючись, що маршрут складало, мабуть, це розбещене дівчисько, котрому просто хотілося якомога довше покататися трамваєм. Запам’ятавши браму та двері, за якими зникла Броніслава, Фелікс чимдуж помчав назад, на роботу. Його не було понад дві години. На щастя, ті години припали на обідню перерву начальника, котрий того дня пішов із кимось до ресторану і затримався там, випивши на одного «Зайдля» більше, ніж зазвичай. Повернувшись на роботу у веселому гуморі, він не відразу помітив відсутність Фелікса, і тому не довелося розповідати завбачливо вигадану дорогою брехню про те, що його несподівано викликали допомогти при ремонті старого потяга «Ярослав» — того самого, легендарного, який понад п’ятдесят років тому першим виїхав на тори новозбудованої львівської залізниці. Тепер потяг уже не курсував, але нещодавно його вирішили відремонтувати і пустити, щоб у вихідні возив львівських дітисьок до Брюховичів.

Зате тепер Фелікс знав, де мешкає його дружина. Через три дні, в суботу, він з’явиться на порозі тієї кам’яниці й подзвонить у двері. Їх йому відчинить висока сорокарічна жінка, Софіїна тета, в котрої Софія та Броніслава зазвичай обідали по середах. Розгублений Фелікс не знатиме, куди подіти букет.

— Це мені? — усміхнеться йому тета.

Фелікс мовчки подасть їй квіти. Так розпочнеться їхній роман, який тета приховуватиме від родини протягом кількох наступних років. На цьому Феліксові спроби розшукати Броніславу завершаться остаточно.

Софія не надто любила обідати у неодруженої заможної тети, котра постійно розповідала про свої болячки. Зате після обіду тета завжди давала Софії шостака, і це був вагомий аргумент. За шостака можна було купити велику прецлю в парку Костюшка чи якісь інші дитячі скарби. За це Софія була готова з’їсти навіть несмачну та смердючу м’ятну карамельку, яку тета неодмінно діставала зі золотистої металевої коробочки і давала Софії перед обідом усупереч настановам матері.

Тета часто подавала на десерт фабричний компот — вишневий або абрикосовий, — який продавали готовим у закрученому слоїку, а ще банани, помаранчі й інші смаколики з крамниці Оренштайна. В особливо врочистих випадках — солодощі з цукерні Людвіґа Залевського чи Вельца. Обидві цукерні були досить далеко — на Академічній. Розповідали, що еклери від Залевського щодня переправляли літаками до філії цукерні у Варшаві!

Щоправда, більше, ніж птисі, Софія любила цукерки «Тайойки» від Залевського, бо колись мама, купивши їх, розповіла, що ця назва походить від вигуку «та йой!», яким львів’яни можуть передавати які завгодно емоції: здивування, обурення, недовіру, переляк, захоплення. Найдешевший еклер у Залевського коштував 25 ґрошів, і то була серйозна дилема: купити крихітне тістечко в Залевського чи великий пакунок халви в кіоску Кавураса на розі площі Святого Духа. І, якби вирішувати довелося самій Софії, вона точно купила би халву просто тому, що її вистачало на довше. Але тістечко, звичайно, було смачніше.

Проте найбільше з усіх солодощів Софії смакувало італійське морозиво, яке продавали в пасажі Міколяша. Софія завжди обирала шоколадне, хоча щоразу обіцяла собі, що наступного разу скуштує якийсь інший смак. З такою самою постійністю вона замовляла сметанкове та малинове морозиво (по одній кульці кожного) в цукерні Ненецького на Ягеллонській, неподалік від їхнього дому. До Ненецького вона ходила іноді з татом після пообідніх прогульок. Мама теж водила Софію на морозиво до Ненецького після того, як перед Різдвом чи Паскою замовляла борошно, цукор і ковбаси. Мама розповідала, що колись давно цукерня Ненецького була найпопулярнішою в місті, займала розкішну будівлю в самому центрі, неподалік від Оперного театру, і тоді там подавали найсмачніше у Львові морозиво. Втім, і пізніша, значно скромніша, цукерня Ненецького цілком пасувала Софії, особливо коли кельнер давав їй до морозива додаткові вафельні рурки, які дуже апетитно хрумтіли.

Святкування Різдва та Паски займали в Софіїних дитячих спогадах особливе місце: то були центральні події року, які зберігались у пам'яті до найменших дрібниць.

Приготування до Різдва не обмежувалися тільки замовленнями провізії, а щоразу перетворювалися на помпезне театрально-кулінарне дійство. Софія дуже любила, коли мама дозволяла їй сісти поруч зі собою за стіл чи навіть доручала записувати все, що слід було придбати до свят:

- два кіля волоських горіхів;

- фунт чоколяди;

- кільо міґдалів;

- півфунта цукатів.

Софія завжди сумнівалася, чи не забракне ласощів, і кілька разів перепитувала маму, чи не зіпсуються торти, якщо там буде замало чоколяди. Мама лише усміхалася, сварила на неї пальчиком і казала:

— Коли принесемо то все, замкнемо на два спусти.

Але Софія знала, що це не допоможе і що коли дійде до печива, то кожна торбинка виявиться трохи легшою, ніж була у крамниці. І тоді мама дивитиметься на неї суворим поглядом, а Софія лише знизуватиме плечима, мовляв, що зробиш, як торбинки діряві? Та мама не віритиме і ще кілька тижнів після Різдва знаходитиме в Софіїних кишенях родзинки, шматочки чоколяди та мигдаль, із якого їй доручали знімати шкірку.

На свято мама виймала старезні зшитки з переписами, які отримала ще від своєї мами й у яких вижовклим чорнилом старанними літерами було виписано найбільші різдвяні таємниці: українською (ще з йорчиками), німецькою (то писала Софіїна бабця Ґеня, дружина греко-католицького священика) та польською (авторка — одружена з німецьким адвокатом прабабця Рената). Мама навчила Софію, що переписів ніколи не слід дотримуватися надто буквально і завжди треба довіряти своєму чуттю, бо кулінарне мистецтво, як і будь-яке інше, слід розвивати. Її годі було допитатися, чого та скільки вона кладе у страви, бо у відповідь мама завжди лише знизувала плечима і казала: «Кілько забере». Або: «На око». Проте були і сталі закономірності. Наприклад, Софія помітила, що там, де було написано «кілька коп яєць», мама клала просто кілька яєць, а де йшлося про кілограм масла, вона клала кількасот грамів.

— Хіба то вино?.. — задумливо казала Броніслава, затягуючись папіроскою, коли розставляла на полицях у коморі все придбане у винарні Штадтмілєра, що на Краківській.

Софія завжди супроводжувала Броніславу до тієї винарні, бо любила спостерігати, як загорнуті жовтим папером пляшки поволі підіймалися з пивниці мініатюрним ліфтом.

— Кожда пляшка коштує як за маму рідну, купуют тілько на Різдво та на Паску і смакуют кожен ковток, — вела далі Броніслава. — Французи чи еспанці би засміяли.

Броніслава замріяно зітхала — як завжди, коли згадувала свої подорожі. Софія знала, що зараз вона пригадує рибний ринок у Барселоні, біля якого жила якийсь час із тим коханцем-археологом. Броніслава щоранку ходила на той ринок і з острахом роздивлялася чудернацьких морських істот, іще живих, щойно виловлених з моря. І щоранку симпатичний молодий рибалка, котрий продавав свій улов, наливав їй склянку вина, підморгував, а тоді показував найсмачнішу рибу. Підбадьорена вином, вона купувала все, що він радив, записувала нескладні рецепти («головне — якнайбільше розмарину і цитрини») й несла додому готувати.

— Ні разу не пошкодувала, — гордо заявлятиме Броніслава й нікому не довірятиме готувати на Різдво рибу, яку купуватиме за кілька годин до Святвечора, ретельно обиратиме, щоразу нарікаючи, що все це зовсім не те, що морська риба, завзято торгуватиметься, а потім удома відтинатиме гострим ножем плавники й віддаватиме їх Софії.

Плавники слід було висушити на печі, а тоді виміняти у хлопців у дворі на цукерки. Хлопці ще два тижні після свят стріляли висушеними риб’ячими плавниками одні в одних, а іноді й у дівчат, котрих підстерігали дорогою зі школи.

Сушенину купували завжди заздалегідь: на базарі у бойків із Верхнього Синьовидного.

— Мама готувала дуже смачні креплики і капуснячки, а тато смажив на ринці мід із цинамоном до горівки, — розповідала Галині бабця Софія, і в її очах з’являлася при цьому паволока ностальгії. — За стіл сідали всі разом, із Броніславою. Їли проскурку: вперід тато з мамою, бажали одне одному вдалого року, тоді вділяли всім. Потому були борщ, налисники з грибами, голубці, риба, з якої мама вибирала ости для малої Софії. Колядували. Вперід «Бог Предвічний», далі «Бог ся рождає», а тоді вже все решта. Вранці на Різдво дуже пильнували, аби першим до хати зайшов чоловік, а не жінка. Навіть молочарка посилала того дня з молоком свого чоловіка, хоч він і нарікав, що мусить ходити по бабських справах. Але часто ще до молочарки приходив сторож зі сіном. Десь то сіно діставав, бо знав, що за візит йому перепаде чарка доброї житнівки від Бачевського.

### 2008

Галина дивиться з вікна, як охайно вбрані першачки несуть букети квітів на останню шкільну лінійку. Велетенські банти на головах дівчаток похитуються в такт із кроками. Мами волочать дітей за руки і шпортаються на нерівному асфальті, намагаючись не спізнитись і водночас не втрапити шпильками в заглибини, в ямки й у собачі екскременти. Олесь уже побіг до школи сам, без мами і без квітів, у пом’ятих джинсах. У п’ятому класі шкільні лінійки — це вже давно не подія. Галина озирається. Перед нею на підлозі розкрита валіза з хаотично накиданими речами: купальний халат, светр, білизна, кілька пар джинсів. Вона збирається з Олесем до Відня. Їй залишається ще чотири години, щоби спакувати речі, погодувати обідом Олеся й сісти в уже замовлене на чотирнадцяту таксі до аеропорту.

У Відні Галина має зустрітися з власником мережі кав’ярень, котрий бачив оформлення їхніх львівських кнайп і хотів замовити їй дизайн. Спершу вони мали їхати до Відня всі разом, але домовитися про зручну для всіх дату ніяк не виходило, тож вирішили, що Галина з Олесем поїдуть без Гриця.

Галина подивилася на телефон і подумала, що мусить перед від’їздом озватися до Гриця. Якщо вона не зателефонує, він подумає, що щось трапилося. Вранці він попросив її:

— Обов’язково дзенькни мені перед відльотом. Я буду хвилюватися, чуєш?

Від цієї думки їй стало неприємно. Вона не любила таких безглуздих розмов:

— Привіт, це я.

— Ну, як там, усе гаразд, позбиралася?

— Якраз збираюсь. Усе гаразд.

— Ну, і чудово. Щасливої дороги. Зателефонуєш, коли доїдете.

І коли вони доїдуть, їй доведеться відбути ще одну таку саму розмову, яка має повідомити чоловіка, що вони долетіли, — та повідомити без жодних подробиць, мов електронне табло в аеропорту. Бо варто їй замість «усе гаразд» сказати, наприклад: «Так, долетіли, і знаєш, хто був разом із нами в літаку?» — як Гриць зітхне і з підкреслено терплячою інтонацією скаже: «Ну, вже кажи, тільки швиденько. Я ж працюю». І ця підкреслена терплячість, яка аж скрапувала зі слухавки, відбивала в неї бажання будь-що розповідати. Вона відразу ж відчувала, наскільки неважливим, другорядним є все те, чим вона тут клопочеться, поки він там «працює». І навіть якщо він казав: «Я зараз не можу говорити, перетелефоную тобі пізніше», — і потому справді лунав дзвінок, то знов уже на другій фразі, яка відрізнялася від стандартного «все гаразд», вона чула те саме докірливе: «Я ж працюю».

Так поступово їхні телефонні розмови стали схожими радше на телеграфні повідомлення. Галина намагалась узагалі не турбувати Гриця, але тоді він телефонував сам, і то було ще гірше, бо він відразу починав зі слів:

— Привіт, як у тебе справи? Все гаразд?

— Так.

— Тоді поговорімо ввечері, бо я працюю.

Вона ніколи не могла зрозуміти, навіщо комусь телефонувати, якщо не маєш змоги поговорити. А Гриць не розумів, навіщо розповідати якісь подробиці про те, що вже і так відбулося. Його «поговорімо ввечері» зазвичай також означало, що він терпляче слухає розповіді Галини, думаючи при цьому про щось своє. Коли вона питала, як минув його день, він обмежувався лаконічним: «Усе гаразд». І лише якщо Галина після цього продовжувала розпитувати, неохоче додавав кілька фраз: «Залагодив проблеми з ліцензією», «позвільняв офіціантів, бо понапивались і хамили клієнтам», «поміняв бармена, бо він обраховував».

Іноді вона намагалася пояснити йому, що таке уникання подробиць робить враження, ніби він розмовляє з нею просто «для пташки» і при цьому ще й демонструє, наскільки йому це обтяжливо та нецікаво, а також прагне звести саме спілкування до мінімуму — точніше, до самого лише факту, що спілкування відбулося. Зателефонував — отже, проявив турботу. А насправді турбота проявляється не у фразі: «Все гаразд? Ну, тоді цьом, люблю тебе», — за якою відразу ж лунає наступна: «Вибач, не маю часу, я зайнятий». Турбота — це коли телефонують не для обміну інформацією, а просто щоби довідатися, що саме небайдужа тобі людина робить у цей конкретний момент, про що думає, що почуває. І не тому, що вона робить, думає чи почуває щось важливе, а просто тому, що тобі цікаві найменші подробиці з її життя, бо тобі для неї ніколи не шкода часу, бо ти прагнеш відреагувати так, аби справді підбадьорити і поліпшити настрій, а не просто сказати формальне: «Не хвилюйся, все буде гаразд», — чи і ще гірше: «Не переймайся, в людей бувають і більші проблеми». Галина намагалася пояснити, що, коли вона чує такі позбавлені змісту штампи, в неї всередині все стискається, як від холоду, хочеться забитися кудись у куток і ще довго не вилазити звідти.

На це Гриць зазвичай відповідав, що вона все розуміє неправильно і перебільшує, що він завжди готовий її вислухати і що йому дуже важливо знати, що саме відбувається з нею в усі моменти її життя, і що сам він завжди й усе їй розповідає,◦— просто є речі справді важливі, а є дрібниці, про які говорити не варто. Ну, хіба що жінкам — «жінкам пробачається». Мабуть, йому здавалося, що ці слова змусять Галину почуватися вдячною за те, що в неї такий терплячий чоловік, здатний вислухати навіть такі дурниці, які пробачають лише жінкам, — але замість удячності вона почувала образу та роздратування.

Галина набрала Гриця, й після кількох гудків він узяв слухавку:

— Привіт. Як справи?

— Привіт. Усе гаразд. А в тебе?

— Теж. Багато роботи?

— Не те слово. У тебе щось термінове? Якщо ні, то поговорімо ввечері,◦— я зараз дуже зайнятий.

— Гаразд, — відповіла Галина і поклала слухавку.

### 1915—1939

У партері кам’яниці лікаря Степана Левинського були приймальня та процедурний кабінет, на першому поверсі — вітальня, їдальня, кухня і кабінет батька, на другому — дитяча, спальня та кімнатка Броніслави. Степан Левинський був популярним отоларингологом і, крім приватної практики, мав іще працю в «Народній лічниці», яку ще називали «руським шпиталем» і яку заснував митрополит Андрей Шептицький. «Народна лічниця» мала великий респект серед людей. І що довше вона існувала, то більше людей щодня збиралося під кабінетами лікарів. Бліді схоровані жінки з немовлятами на руках приїздили фірами з далеких сіл, приходила міська біднота — в лічниці нікому не відмовляли й усім помагали.

— Батько любив після роботи зачинятися на кілька годин у кабінеті й просив його не турбувати, — розповідала Галині бабця Софія. — Якщо в такі моменти у другій кімнаті нагло дзвонив телефон, він втягав голову в плечі й мало не залазив під стіл, сподіваючись, що то не до нього. Але вже за мить заходила нещадна Броніслава: «Просять пана дохтора до апарату. З „Народної лічниці“!» І батько не мав сумління відмовити чи вдати, що його нема вдома. Зате і люди його поважали. А трамвайні кондуктори оголошували зупинку біля шпиталю криками: «Свєнти Юр! Левинський!»

На літо малу Софію іноді відсилали в село, до дідуся з бабусею. Її дід був греко-католицький священик, українець, а бабця Ґеня походила з німецького роду. З їхніх тринадцяти дітей восьмеро померли немовлятами. У будинку плебанії було шість кімнат (дідусева церковна канцелярія — в найдальшій і найменшій кімнаті), а ще простора кухня з піччю, сіни, ґанок і засклена веранда. У їдальні стояв великий розкладний круглий стіл на шістьох ногах. Він здавався Софії схожим на перевернутий корабель. Під стіною був високий креденс із мармуровим «блятом», на спеціальному круглому низенькому столику ставили самовар, а на стіні висів великий годинник із «важками». Годинник дзвонив щогодини глибоким мелодійним звуком. Софії забороняли навіть близько підходити до годинника, не кажучи вже про те, щоби посмикати за важки. Та одного разу вона встала вночі й таки посмикала, а потому ледве встигла втекти від бабуні, чиє чуйне вухо крізь сон почуло дитячі кроки.

У «сальоні» стояли фортепіано, столик, канапа, фотелі та крісла, інкрустовані жовтим металом і з такою самою золотавою оббивкою, секретер із численними шухлядками, на якому був іще один годинник. На підлозі лежав м’який килим, по-тодішньому — «диван», із червоно-сірим орнаментом, і діти дуже любили бавитися на ньому.

З їдальні двері вели на веранду, яка виходила на алею з двома рядами високих тополь, а в кінці алеї взимку стояли вулики з бджолами. Це називалося «стебник». На подвір’ї були криниця та господарські будівлі: стайня, стодола, молотарня, возівня, курник. З невеликої «копанки» за стайнею часто долинало кумкання жаб.

Сидіти вдома у селі було нудно, і Софія цілими днями бігала по дворі чи бавилася на вулиці з іншими дітьми. Неподалік від їхньої хати в неглибокому потічку жінки прали білизну. Малій Софії подобалося водити пальцями по стертих ребрах пральної дошки, допомагати бабці розвішувати білизну на порозтягуваних поміж гілками дерев мотузках у дворі, їй подобався запах вітру, ніби спійманий у свіжовипраній білизні. А найбільше вона любила накинути свіжовипране простирадло на щойно завезене до стодоли сіно, влягтися зверху і вдихнути свіжий пряний аромат. Але за таке можна було дістати від бабці ляпанця, бо простирадло після сіна вже не було свіжовипраним, і його доводилося довго витріпувати чи і прати наново.

Одного разу під час сінокосу сільські дівчата взяли Софію зі собою в поле. Вона спостерігала, як вони вправно згортають скирти сіна, зв’язують його, а потому їхала з ними додому на повному возі сіна. Перед самою брамою повіз різко зупинився — і вона впала на землю. На щастя, нічого не трапилося, тільки великий синець іще кілька тижнів не сходив із ліктя.

Софія любила спостерігати, як, скриплячи, ланцюг натужно підіймає з накритої дерев’яним дашком студні відро з водою, як розбризкуються краплі води й у них райдужно відбивається сонце, як рівно тримає спину бабуня Ґеня, несучи відра з водою до літньої кухні.

У саду росли яблуні, грушки-кайзерки, сливки, та найбільше смакували Софії великі соковиті вишні. Плебанія була недалеко від церкви, проте сільський гостинець вів туди трохи в обхід, тож протоптали стежку навпростець через сад до фіртки, що виходила просто на церковне подвір’я. Дорога через сад ставала цікавішою, якщо, йдучи нею, вдавалося зірвати грушку, яблучко чи відщипнути кілька ягід аґрусу. Сад тягнувся далеко, аж до «нового гостинця», а в самому кінці саду стояла невелика альтанка з ямою для вудження м’яса. Перед ґанком садили фльокси, і бабуся часто ставила їх у вазу на обідньому столі.

Маленька Софія любила на подвір’ї крислатий горіх, листя якого мало гіркуватий запах, якщо розтерти його між пальцями. Їй подобалося, як із дерева починали падати перші горіхи в соковитій зеленій шкірці, яку було важко здирати. А ще важче було розколювати вологу та міцну шкаралупу всередині, після чого доводилося ще довго і терпляче знімати жовтувату шкірку з хрумкого білого осердя, яке восени, засушене, набувало гіркоти і смакувало далеко вже не так ніжно та соковито, як улітку.

Посеред подвір’я росла велетенська розлога стара липа. Коли вона цвіла, запах пробирався в найдальші закапелки. Софія відчувала його навіть після повернення до Львова: він ховався між речей і в якийсь момент раптом нагадував про себе засушеною квіткою, що випадала зі складеної у валізі спіднички. Діти збирали липовий цвіт, розкладали його на горищі на бабусиних веретах, а потому забирали зі собою до Львова в полотняних мішечках, чомусь завжди червоних.

Улітку на грядках розпускалися жоржини, левкої, айстри та ще якісь екзотичні квіти, що їхнє насіння замовляли аж із Варшави. Дітям насипали біля клумби піску, щоби вони могли бавитись. Іноді всі разом ходили до річки, де було плитко, — як казала бабця, «жабі по око».

— Одного разу дідусь повів мене і двох моїх кузинок, тоді семирічних дівчат, у гори. То було неподалік від плебанії,◦— розповідала Галині бабця Софія, — і то був одноденний похід. Ми не ночували в горах, але я чомусь дуже запам’ятала той день. Мабуть, тому, що вперше так довго йшла пішки. Дідусь навіть вирізав нам із ліщини заокруглені зверху палиці, а під час відпочинку ми повидряпували на кожній із них якісь малюнки. Ми проходили моторошний яр посеред лісу, глибокий і темний, з урвища не було видно дна, і лише таємнича, страшна прохолода підіймалася догори. Здавалося, з неї зараз виринуть якісь злі духи, і нам було страшно. Дідусь учив нас ходити по горах так, аби якнайдовше не втомлюватися. Треба правильно згинати ноги й у жодному разі не пити води, поки йдеш. Тільки на відпочинку. Дідусь показував нам, де є сіножаті, куди не водять пасти худобу, а де, навпаки, полонини, і там пасуться вівці. Вчив відрізняти їстівні гриби від отруйних. Показував, як «куряться» гори, коли їх застилає туман, і вчив прогнозувати за цим погоду: якщо суцільний туман не зникає після заходу сонця — чекай зміни погоди, туман стелеться по воді — буде безхмарно, піднімається вгору — на негоду, коли хмари йдуть на долини — то буде в горах просвітлення, а коли з долин піднімаються вгору — навпаки. І багато іншого. Дорогою додому ми декламували коломийку:

Між будинком плебанії та садом, що тягнувся аж до церковної огорожі, ріс квітник із стежками поміж клумбами, який старанно доглядала бабуся. Посеред квітника посадили срібну ялицю, і її прикрашали на Різдво. Софія привозила зі Львова загорнуті у блискучий папір горішки та цукерки, які сама ж і з’їдала за час перебування у бабусі. Узимку відвідини бабусі та дідуся завжди були короткі: в розпал сезонних застуд батько міг викроїти лише кілька днів. До бабусі приїздили на католицьке Різдво. Тоді дідусь-священик не мусив правити службу в греко-католицькій сільській церкві, а бабуся Ґеня, яка залишилася католичкою, сприймала це свято як повернення у своє німецьке дитинство. Того дня вона навіть розмовляла з усіма лише німецькою, хоча розуміла її лише донька — Софіїна мати. А Різдво за східним календарем батьки Софії святкували у Львові.

### 2008

— Ви звідки прилетіли? З Німеччини? — звертається до Галини таксист дорогою з віденського аеропорту до готелю.

— Ні,◦— відповідає вона, — з України.

— З України? — пожвавлюється він. — А я теж не місцевий. Народився в Зальцбурзі. Місто Моцарта. Може, чули?

— Чула, — каже Галина.

— Ось вам моя візитівка, можете мені дзвонити на мобільний. Завезу вас, куди треба, і трохи дешевше. Ще можу показати найкращий у місті ресторан. Хочете?

І, не чекаючи відповіді, продовжив:

— Туди кожного місяця приїздить кухар. І всі ці кухарі — всесвітньо відомі зірки, з найкращих і найзнаменитіших. Щомісяця — інший, і кожен неперевершений. Там треба бронювати столик на кілька тижнів заздалегідь, і менше, ніж 500 євро, обід не коштує. Я ходжу кожного разу, як тільки маю змогу. Бо їжа — то найважливіше.

— Це правда, — погоджується Галина.

Таксист говорить дуже швидко, і вона розуміє не все. Він ніби читає її думки:

— Ой, якщо ви з України, то вам, напевно, складно розуміти мою мову. Ми з німцями говоримо схожою мову, та я би ніколи не зміг жити в Німеччині, бо там геть відсутня культура їжі. От українці — то зовсім інша річ. Українці мають дуже добру культуру їжі. У мене є похресник із родини, яка виїхала до нас із України. Я двічі був у Києві. Там дуже добра культура їжі. Майже як у югославів. Ви були в Хорватії?

— Була.

— Там теж дуже добра культура їжі. І від нас недалеко їхати. Кілька годин — і ти на морі. Щоправда, я югославів не розрізняю, де серби, де хорвати, — називаю їх усіх «юго». У мене багато друзів-югославів, і вони на мене вже давно не ображаються. І всі дуже добре готують. А в Німеччині ви були?

— Була.

— От я в Німеччині не зміг би жити, бо там уся їжа консервована. Заходиш до магазину — самі консерви. Німці просто не вміють нічого іншого їсти. Я маю подругу-німкеню, то вона, коли приходить до мене в гості й бачить, що я готую зі справжніх продуктів, а не консерви розігріваю, завжди дуже дивується. Проте їсть за двох. А самій ліньки приготувати. У Німеччині навіть у ресторанах неможливо нормально поїсти. Ви бували в тамтешніх ресторанах?

— Так.

— Тоді ви мене розумієте: це ж справжній жах! Я одного разу пішов там до ресторану, замовив віденський шніцель і картоплю фрі. І що ви думаєте? Принесли мені шніцель — не досить того, що зі свинини, завтовшки з палець, то ще й засмажений у тісті. Ну, де таке бачено? Віденський шніцель має бути тонесенький, як листок паперу, й тільки з телятини. І ніхто його в тісті не смажить. А у дрібно потертих сухарях. І ніякої олії — тільки на вершковому маслі, яке має апетитно скрапувати з готового шніцеля на картоплю. А картопля фрі? Ви тільки уявіть собі: вони взяли і залили картоплю фрі соусом. Уявляєте цю гидоту — розмочену в соусі картоплю фрі? Я покликав офіціантку і питаю: «Що це?». Вона каже: «Віденський шніцель». А я питаю: «Якщо це віденський шніцель, то чого він не приготований, як у Відні? Якщо ви називаєте так страву, то й готувати маєте відповідно». А вона мені каже: «Ви австрієць?». «Австрієць», — кажу. А вона сміється: «Значить, сухоїд». Німці нас так обзивають, бо ми не заливаємо їжу цими їхніми жахливими смердючими підливками. Та насправді ніякі ми не сухоїди. Ми їмо так, як треба, а не так, як ці німці, котрі зовсім не мають культури їжі. Не те, що українці. Ваш борщ і вареники я досі пам’ятаю. Ви куштували борщ і вареники?

Галина киває.

— А іншим разом у Німеччині пішов я купити канапку з ковбасою. І прошу дати мені «земмель із екстравурст». А та тупа німкеня стоїть і дивиться на мене так, ніби не знає, що таке «земмель із екстравурст». Я не витримав і показую їй на вітрині. Вона каже: «Та це ж булка». Але яка ж це булка, якщо це земмель! Потому показую їй на екстравурст. А вона: «Та це ж варена ковбаса „Мортадела“. Ну, яка ж це „Мортадела“, якщо це екстравурст! Тоді відрізає мені шматок ковбаси — ви не повірите: майже два сантиметри завтовшки. Ну, якщо так різати, то це вже справді виходить не екстравурст, а якась „Мортадела“. Так і не пощастило мені з’їсти нормальну канапку в тій Німеччині. Я би там жити ніколи не зміг.

Галина зітхає з полегшенням, побачивши вивіску готелю, в якому для неї з Олесем заброньовано номер.

### 1950—2000

В одній із кімнат помешкання бабці Софії була її кравецька майстерня. Відколи музичні плани поламала війна, бабця відкрила в собі талант до шиття одягу, чим і заробляла ціле своє життя. Про її майстерність переповідали легенди, і стати її клієнткою вважали справжньою честю. Бабця вміла не просто досконало виконати замовлення — вона вміла створити для жінки її власний стиль. Галині страшенно подобалося спостерігати, як до бабциного помешкання вперше обережно заходять невпевнені жіночки, невміло вбрані та занадто яскраво нафарбовані, неодружені чи на тій стадії подружнього життя, коли виникає потреба терміново щось змінити, щоби не втратити все. Бабця Софія пильно вдивлялась у нову клієнтку, пропонувала кави і за неквапливою розмовою поволі вибудовувала жінці нову подобу. При тому сама бабця Софія говорила мало — вона розпитувала, уважно спостерігаючи за манерою говорити, за жестами, за виглядом фігури у профіль і за розмовою, а потому раптом казала, ніби між іншим:

— Рожевий — не ваш колір, я би радила чорний.

Або:

— Зніміть капелюшок і підберіть волосся. Вам ліпше буде постригтися.

Ще кілька хвилин — і бабця Софія вже малювала на прозорому папері перший силует. Сукня, спідниця, діловий костюм, пальто. Через місяць із цього самого помешкання вийде вже зовсім інша жінка — впевнена в собі, некваплива, елегантна.

Послуги бабці Софії коштували дуже недешево, та охочих одягатись у неї завжди було більше, ніж вона могла обслужити.

— Чому ти не візьмеш собі помічниць, бабцю? Так ти могла би мати більше клієнтів, — питала Галина.

— То вже буде не те. Я маю з кожною людиною окремо працювати. А всіх грошей не заробиш.

Бабці справді йшлося не стільки про гроші, скільки про невловний момент перевтілення, про магію одягу, який на одній жіночі фігурі виглядав сіро та непрезентабельно, а іншу миттєво перетворював на красуню, про вміння вловити ці нюанси і здійснити чергове чудо.

Її першими клієнтками стали офіцерські дружини, котрі заселилися до їхньої кам’яниці. Та й потім основними клієнтками залишалися дружини військових. Радянські злидні вимагали від кравчинь особливої винахідливості, бо доводилося шити найчастіше з грубих тканин, перешивати недоношену військову форму, допасовувати чоловічий крій до жіночих фігур. Саме тоді бабця Софія відкрила свою феноменальну здатність: хоч якою безнадійною була фігура жінки, для котрої вона шила, а також як і тканина, з якої замовляли обновку, — те, що виходило з рук бабці Софії, завжди виглядало на клієнтці елегантно і прикрашало її. Ніхто не міг зрозуміти, в чому секрет, адже бабця Софія часто навіть шила за тими самими викрійками, що й інші, проте однаково результат завжди сильно відрізнявся.

Починалося з першої примірки. Прискіпливо вдивляючись у приблизно зметані частини одягу, бабця Софія відразу ж помічала, де потрібно звузити, а де, навпаки, відпустити, який фасон найкраще обрати для цієї тканини та цієї фігури, що підкоротити, а що, навпаки, доштукувати фольбанкою чи мереживом (незабаром у неї навіть з’явиться товаришка, котра виготовлятиме мереживні комірники й інші аксесуари до суконь). Шила бабця на ще довоєнній німецькій машині «Зинґер» і нізащо не погоджувалася міняти її на якусь сучаснішу — навіть тоді, коли вже з’явилися досконаліші зразки й електричні машинки. Згодом у неї було кілька швейних машин, але найтонші роботи вона і надалі довіряла тільки «Зинґеру».

— Розумієш, я відчуваю цю машинку, а то часом дуже помічне — не зробити зайвого, зупинитися там, де треба.

Усі спроби бабці Софії навчити шити Галину закінчувалися невдачею. Попри непогану просторову уяву та хороший смак, Галина не мала потрібного чуття в руках. Вона, звичайно, навчилася шити й робила це не так і погано, якщо порівнювати з іншими, звичайними, кравчинями. Та недосяжний авторитет бабці вбив у Галині бажання навіть намагатися дорівнятися до Софії, яка завжди тільки прискіпливо вдивлялась у те, що робила Галина, а потому мовчки сідала все переробляти і на очах у дівчинки творила свої кравецькі чудеса.

### 1970—1980

У перший клас Галину записали до спеціалізованої школи з поглибленим вивченням німецької мови, і бабця Софія запропонувала, щоби Галина переїхала жити до неї та дідуся Вільгельма, бо звідти було близько до школи. Тепер Галина бачилася з мамою і з бабушкою Альоною вже тільки у вихідні.

Бабця Софія була мало схожою на інших бабусь, котрих доводилося бачити Галині. Інші бабусі в сусідніх помешканнях були розповнілими, неквапними, вічно вбраними в картаті синтетичні халати чи в дуже схожі на халати безрозмірні сукні. Інші бабусі ходили в сірих пальтах до п’ят узимку та в однакових сірих плащах навесні й восени, носили стоптані капці без каблуків і напхані старими хустками берети. Ці сусідські бабусі пахли різкуватими радянськими парфумами, підсинювали сиве волосся чорнилом і закручували його в учительські «дульки», навсібіч наїжачені довгими чорними шпильками. Ті бабусі були позбавленими статі істотами — такі собі сивенькі янголи, вічно готові напекти пампушків, насмажити налисничків і купити улюбленим онукам щось смачненьке.

А бабця Софія ніколи не дозволяла собі недбальства у тому, що стосувалося зовнішності. Вона фарбувала все ще густе волосся в його колишній натуральний колір і стригла у стильне каре, акуратно підмальовувала чітку лінію брів, користувалася якісною косметикою, кілька разів на тиждень робила маски для обличчя та шиї, регулярно ходила на косметичний і лікувальний масажі, завжди дбала про манікюр, педикюр, регулярно виконувала гімнастичні вправи для спини і талії, ніколи не мала зайвої ваги, а влітку майже щоранку ходила бігати на Кайзервальд. Вона носила власноруч пошиті костюми та сукні, вишиті великими зеленими квітами, а стильні шовкові шалики розмальовувала для неї спеціальними фарбами одна знайома художниця. З тією художницею вони майже щонеділі зустрічались у місті: спершу прогулювались у парку, потому пили каву десь у цукерні, а далі приходили до бабці Софії додому і, попиваючи червоне вино, грали у преферанс. Ця традиція тягнулася ще з довоєнних часів: у домі бабці Софії в неділю завжди грали у преферанс. І хоча мати Галини ненавиділа ігри в карти, проте заперечувати традицію не наважувалася.

Бабця Софія ніколи не ходила вдома в халаті — вона навіть не мала халата, лише шовковий пеньюар, у якому вона могла хіба що перейти вранці чи ввечері зі спальні до ванної, а потому ще випити в кухні ранкову каву. А вдень вона завжди одягала світло-кавові сукні з мереживними комірцями. Таких суконь бабця мала кілька десятків — схожих одна на одну, зручних, а водночас елегантних і вишуканих. Щоправда, Галина не розуміла, як бабця примудрялася не ставити плям на цих своїх сукнях, навіть готуючи щось у кухні. Кожен Софіїн рух був такий продуманий і зграбний, що вона майже ніколи нічого не розливала, не розбивала, не забруднювала одягу чи підлоги. Навіть скатертина на столі, де вона готувала, залишалася сніжно-білою: бабця не забувала вчасно чимось її застелити чи зняти.

І в радянські часи вона якимось дивом діставала десь справжні французькі парфуми та косметику. Називати її бабцею було дозволено лише Галині — для всіх решта вона була пані Софія. Скільки Галина пам’ятала бабцю, та завжди мала кавалерів. Навіть тоді, коли дідусь Вільгельм був іще живий. Він не заперечував, аби бабця іноді виходила до міста повечеряти в супроводі одного з клієнтів, котрий хотів віддячитися за особливо елегантно пошитий костюм і насолодитися розмовою з інтелігентною дамою. Бабця Софія була легендарною львівською кравчинею, вдягатись у котрої могли собі дозволити далеко не всі. З часом, коли бабця почала брати дедалі менше замовлень, речі, які вона шила мали славу престижніших за одяг найдорожчих брендів.

Бабця Софія все робила методично. На її робочому столі завжди лежав грубий записник, куди вона ретельно вписувала всі заплановані справи: не лише те, що стосувалося її клієнток та клієнтів і термінів виконання замовлень, а навіть те, що планувала приготувати чи купити. Бабця Софія ніколи нічого не забувала, і Галина добре знала: якщо пообіцяти щось бабці, то обов’язково доведеться виконувати, адже бабця занотує обіцянку у свій товстий оббитий шкірою записник, а згодом перевірить виконання. Не тому, що не довіряє. Просто тому, що завжди все перевіряє.

Галина була дуже схожа на бабцю Софію. Тендітна, з густим чорним волоссям і з тонкими рисами обличчя, з великими карими очима та з чіткою лінією брів, висока, струнка, з тонкою талією і з округлим бюстом. Успадкувала вона й бабцине вміння елегантно вдягатись і стежити за собою.

— У вас хороша генетика, — скаже їй колись косметичка. — Зараз ви ще не можете цього оцінити, проте з віком побачите. Старітимете дуже повільно. Навіть якщо не надто старанно доглядатимете за шкірою.

Галина не успадкує від бабці звички регулярно замовляти креми в косметички та щомісяця ходити на процедури. Її проблемна в юності шкіра призвичаїться до декоративної косметики аж після тридцяти п’яти, тоді як у молодшому віці після кожного макіяжу їй доведеться по кілька днів лікувати подразнення шкіри. У бабці Софії шкіра була смаглява, без плям і нерівностей, тож навіть не треба було додаткових зусиль, аби вона завжди виглядала бездоганно. Галина заздрила бабці, бо в неї самої шкіра була дуже світла, аж прозора, і страшенно чутлива. Досить було найменшої зміни температури чи доторку шорсткої рукавиці — й на обличчі з’являлося почервоніння, яке не сходило кілька днів. Галина дуже комплексувала через червоні плями на шкірі, іноді замазувала їх тональним кремом, але плями проступали навіть крізь крем, натомість він викликав іще сильніше подразнення. Лише коли її обличчя засмагало, Галина бувала задоволена своєю шкірою.

Бабця Софія була татовою мамою. Мамина мама, бабушка Альона, померла давно, коли Галина була ще мала. Бабушка Альона народилася далеко від Львова, на сході, в місті Слов’янську, де Галина ніколи не була, як не були ні її мама, ні бабця Софія. Бабушка Альона приїхала до Львова в сорокових роках. У Львові народилася мама Галини, а у Слов’янську залишилася рідна сестра бабушки Альони.

Сестра бабушки Альони була від народження сліпою, жила у спеціальному притулку і робила аплікації. На аркуші картону різного формату вона наклеювала химерної форми фігури розмаїтих кольорів, іноді вирізані з листків зі шкільних зошитів у клітинку, лінійку чи навіть косу лінійку. Фігури мали кольорові контури та білі, незафарбовані, серединки, або ж їх укривали хаотичні малюнки. Іноді ці фігури бували об’ємні, криво наклеєні одна на одну. Це були ні на що не схожі картини, які слід було обмацувати, заплющивши очі. Галині завжди приємно поколювало пучки пальців від такого обмацування. А потому вона могла довго, не кліпаючи, вдивлятись у зображення, тим часом у її голові ніби вмикався калейдоскоп, у якому прокручувалися ніяк не пов’язані зі зображенням малюнки.

Іноді сестра бабушки Альони відходила від абстрактних зображень і вирізала різнокольорові квіти — переважно маки, в яких траплялись і зелені, й сині, й навіть сіро-жовті пелюстки. Часом то були вигадані її незрячою фантазією квіти, адже справжніх вона ніколи не бачила і могла тільки уявляти їх за описами. Контури квітів вона часом наносила на папір густою фактурною гуашшю, а потому розфарбовувала чи залишала порожніми всередині. Зрідка вона наклеювала вирізані з паперу квіти не на картон, а на тканину. Про неї навіть колись написали в журналі «Радянська жінка», і те число журналу бабця Софія зберегла. Бабушка Альона ціле життя листувалася зі сестрою, а іноді отримувала в конверті разом із листом кілька невеличких аплікацій чи фотографії великих робіт. Бабушка Альона вставляла ці подарунки в рамки і розвішувала на стінах.

У листах сестри повідомляли одна одну, що в них «всьо харашо, тільки здоров’я не дуже: ноги крутить і спина болить». Бабушка Альона мала напухлі ноги з набряклими синіми жилами, які особливо сильно боліли ранками та вечорами. Постогнуючи, вона розмасовувала ноги, натирала їх спиртовою настоянкою з квітів кінського каштана, потому довго «розходжувалась» у коридорі. Бабушка була огрядна, рідко виходила з дому і проводила дні, сидячи біля підвіконня чи перед телевізором. Вона любила готувати налисники та вареники з найрізноманітнішими начинками. То були її фірмові й мало не щоденні страви.

— У нас варять не такі дрібні вареники, як тут. А хароші, великі. І кажуть: з’їж три і губи втри, — розповідала бабушка Альона, та вареники робила маленькі, «окуратні», як вона їх називала, з тоненького тіста, намагаючись прозорістю тіста і крихітністю виробів перевершити бабцю Софію.

На цьому базувався якийсь їхній особливий жіночий рейтинг: хто зробить вареники більш філігранними. Методики були дуже різні. Бабушка Альона готувала тісто за якимось таємничим, тільки їй знаним, рецептом, відтворити який навіть за найдетальнішим переписом нікому не вдавалося. Галина пам’ятала тільки те, що до тіста бабушка додавала розплавлене масло, жовток і гаряче молоко. Далі все це довго місила на спеціальній дошці. Самі вареники бабушка Альона робила так: спершу відрізала подовгасті смуги, розкачувала їх на дошці, а тоді спритно нарізала однакові пухкенькі чотирикутники. Розкладала їх рівними рядами, брала по одному, запихала начинку і заліплювала краї. Бабушка завжди місила тісто стоячи і дозволяла собі сісти, лише якщо доводилося ліпити особливо багато вареників.

Бабця Софія називала вареники «пирогами», а варянички — «вареницями»; місила тісто завжди сидячи, у спеціальній дерев’яній «мищині» — подовгастій, схожій на дитячу ванночку, посудині. Жодного спеціального рецепта вона не мала: брала воду, яйце та борошно («скільки забере»), потому місила тісто, а для варениць відщипувала одна по одній акуратні кульки й одразу складала готові вареники на дошку. У бабці Софії пироги завжди були з «банзом і сиром». А бабушка Альона начиняла вареники чим завгодно: капустою, м’ясом, вишнями, черешнями, різними ягодами, навіть аґрусом, а якщо робила вареники «з картопелькою», то сиру майже не клала, зате часто додавала до картоплі смаженої цибулі.

Не менш складним і сповненим нюансів був і процес «кидання на окріп пирогів», як казала бабця Софія. Кидати треба було рівно таку кількість, на яку було розраховано баняк із водою, яка щойно закипіла, і варити кілька хвилин — аби тісто не залишилося сирим, але і не розварилося. Заліплювати вареники чи пироги треба було особливо старанно та майстерно, при цьому було категорично заборонено додавати борошна на краї, щоби вони не розліплювались у воді. Борошна слід було використовувати якнайменше, щоби не втратити повітряного смаку тіста. Бабця Софія принципово казала «борошно», бабушка Альона — «мука».

Обидві бабці з раннього дитинства вчили Галину ліпити вареники-пироги, втаємничували в інші тонкощі приготування тіста: дріжджового, листкового, бісквітного. Поступово вона починала розуміти, як це — відчувати густоту тіста, і могла не гірше від бабць на око визначити, чи вдосталь уже борошна, чи ще трохи досипати. І навпаки — чи не слід, скажімо, долити води чи молока до тіста на налисники, щоби не було «забите».

Тісто промовляло до неї не лише виглядом: консистенцією, кольором, наявністю бульбашок чи специфічною дріжджовою «підпухлістю», — важливим був також запах. Якщо ще сире тісто пахне неапетитно, воно й у готовому варіанті не матиме смаку та аромату, — це Галина також засвоїла. Вправи з тістом, як зрозуміє вона згодом, не лише розвивали дрібну моторику пальців, тактильні відчуття, а й навчали її терпіння — однієї з найважливіших життєвих навичок, — навчали спокійно чекати, коли це було доречно, і навпаки — швидко та рішуче втручатись у ситуацію, коли «тісто підійшло» і слід було негайно запихати його в духовку. Те саме — коли пляцок чи вареники зготувались і треба було діяти не менш рішуче, щоби не зіпсувати результат.

Кулінарний вишкіл обох бабць дав Галині й непогані логістичні навички: вміння тримати в голові відразу кілька справ (що посолити, що поперчити, а під чим не забути вимкнути газ через десять хвилин), правильно планувати послідовність дій (спершу порізати і вкинути в окріп м’ясо на борщ, а вже потому чистити й різати овочі; для овочів також свій порядок: буряки варяться найдовше, тож закидати їх треба першими, потому морква, далі — картопля, чи то пак банз або картошечка; засмажка з цибулі та помідорів — у кінці; влітку можна додати насамкінець свіжу зелень і кілька вишень чи жменю порічок — для аромату). Саме так Галина згодом плануватиме свій день, коли треба буде залагодити за короткий час багато справ: у першій половині дня — все термінове, у другій — те, що може зачекати. Або так: у першій половині дня, коли голова її функціонує ще не дуже добре, слід залагоджувати все, пов’язане з фізичними зусиллями (прання, прибирання, закупи, візити до різних інстанцій), а по обіді, коли вона нарешті по-справжньому прокидається, можна починати працювати головою (саме тоді вона зазвичай малювала).

Пам’ятаючи про користь такого вправляння, Галина і свого сина змалку привчатиме до роботи в кухні. Про те, що до них приходить прибиральниця, Олесь тривалий час не знатиме: він, як і сама Галина в дитинстві, матиме окреслене коло домашніх обов’язків, серед яких і вміння раціонально розкласти в шафі свої речі — так, аби можна було швидко зібратись уранці до садочка чи до школи і так само швидко спакуватися для кількаденної поїздки на вихідні.

Смаком пироги бабці Софії та вареники бабушки Альони справді різнились, але то були не якісні відмінності, а лише розширення смакової палітри. Прагнення обох господинь перевершити одна одну сприяли нескінченному самовдосконаленню кожної з них.

За ліпленням вареників бабця Софія часто співала польські колядки, дитячу пісеньку про «котки-два» і ще якісь нескінченні лемківські пісні, під які Галині хотілося скрутитися калачиком і затишно засопіти, як колись, у дитинстві, коли бабця і справді присипляла її цими піснями. Бабушка Альона не вміла співати і не знала пісень, тож коли залишалася з онукою ввечері, то присипляла її вивченими в радянському дитинстві віршиками. І в химерних дитячих снах лемки у крисанях гладили по голівці котиків, а ті перетворювалися на Леніна та на «печніка», чомусь трохи схожих на двоголового дракона чи на Котигорошка з булавою.

Улітку в кулінарних змаганнях бабці Софії та бабушки Альони перевага завжди опинялася на боці бабці Софії. Вона мала хату в глухому карпатському селі, а в хаті була справжня піч на дрова. Сушені гриби та ягоди, м’ята і чебрець для чаю, численні лікарські трави, капустяники та паляниці з маком — цього бабушці Альоні було не перевершити. Хіба що варениками з вишнями і з маком — такого бабця Софія ніколи не робила і визнавала, що то справді найвища майстерність. В особистому рейтингу Галини високе місце посідали ще дві зупи бабушки Альони: зі затіркою та з галушками. І затірку, і галушки виготовляли з тих самих складників: яйце і трохи борошна, — та особлива консистенція тіста перетворювала галушки на міцні й ситні кружальця, а затірку — на тонке біле мереживо, яке вкривало, наче павутиною, поверхню зупи чи розходилося по тарілці острівцями, ніби борошняне латаття.

Капустяники бабці Софії — пироги з дріжджового тіста, начинені квашеною капустою, — треба було розігрівати на пару і подавати зі шкварками. Нічого смачнішого Галина уявити собі не може й досі. І як спекти капустяники в духовці — також. Як і паляниці з квасного молока та борошна, спечені на печі, а потому залиті свіжим спареним молоком із медом і з розтертим маком. Після літа в Карпатах вони привозили капустяників і паляниць іще на кілька тижнів і ностальгійно доїдали їх уже у Львові.

У листах бабушка Альона часто обіцяла сестрі, що «от-от соберусь і приїду до тебе у гості, возьму внучку Галинку і покажу тобі її». У листах зі Слов’янська, або, як казала бабушка Альона, «Славянска», з наголосом на «а», приходили у відповідь палкі запрошення, які надиктовувала комусь сліпа сестра, і запевнення, що в них тут «гарні околиці, ягоди єсть, гриби, кажуть, іздалі соляні терикони видно». В останні роки життя бабушка Альона недобачала і просила Галину читати їй уголос листи від сестри, а потому теж диктувала відповіді. Галина вагалася, як правильно писати: «значиться» чи «значицця», як вимовляла бабуся, «кажеться» чи «кажицця» і чи ставити дефіс у слові «оцежбо», чи писати разом.

Останній лист зі Слов’янська прийшов незадовго до смерті бабуппси Альони. У тому листі сестра обіцяла незабаром написати знову, але так і не написала. А через кілька років із притулку їм надіслали папку з її останніми аплікаціями. Там серед чудернацьких маків, іноді прозорих, а іноді розмальованих сильно розведеною аквареллю, так що крізь фарбу проступали клітинки зошита, сиділа в різних позах усміхнена дівчинка з наклеєного шовку тілесного кольору. У дівчинці з першого погляду можна було впізнати маленьку Галину. У цих малюнках сліпої бабушкиної сестри, котрої Галина ніколи не бачила, для неї було щось моторошне.

Це враження повернеться до неї через багато років, коли вона щодня читатиме новини про бойові дії у Слов’янську, й, ніби випущені у безвість кулі, в голові зринатимуть фрази з прочитаних у дитинстві листів: «Ягоди єсть, гриби, кажуть, іздалі соляні терикони видно»…

Бабушка Альона продавала квитки в кінотеатрі «Мир», який був на тодішній вулиці 700-річчя Львова, що її бабця Софія вперто називала Полтвяною. Туди часто ходила Галина разом зі шкільними подругами, дівчата купували морозиво і по кілька разів поспіль передивлялися нескінченні індійські мелодрами.

Фільми в радянські часи йшли у прокаті довго, й дівчатам набридало дивитися постійно одне і те саме. Тоді вони здійснювали перші самостійні виїзди в інші райони міста: до кінотеатру «Зірка» чи навіть до «Орлятка» на недосяжно далекій вулиці Артема. Біля кожного кінотеатру вони з подругами обов’язково знаходили гастроном, де куштували густий томатний сік, розмішуючи затверділу в гранчаку сіль ложечкою, яку можна було сполоснути в каламутній воді іншого гранчака. Або замовляли молочний коктейль, який у них на очах робили з пломбіру та з молока, додаючи чорничний чи полуничний сироп. Галині подобалося спостерігати за невеличким фонтанчиком, у якому продавчиня мила склянки, подобалась алюмінієва грубуватість апарату для збивання коктейлів, до міксера якого чіпляли велику подовгасту склянку, а тоді вмикали гучний мотор. Бульбашки коктейлю осідали на язиці масною плівкою, а якщо випити коктейль одразу після томатного соку, то можна було вже й не обідати, а в животі ще впродовж цілого фільму сито побулькували та змішувалися густі напої.

Бабушка Альона далеко не відразу налагодила дружні стосунки з бабцею Софією. Коли їхні діти, Аліна і Тарас, щойно одружилися, між жінками відчувалося напруження. Бабушка Альона, як і більшість російськомовних переселенців до Львова, потай вважала місцевих «селюками», хоч і знала, що бабця Софія ніколи не жила в селі. Бабця Софія, хоч і приховувала це, проте, як і всі галичани, ставилася до російськомовних трохи зверхньо і недолюблювала їх за галасливість та інакшість.

Колись ціла кам’яниця на вулиці, яку бабця Софія вперто називала Зиґмунтовською, належала їхній сім’ї, а тепер їм залишили тільки одне помешкання на останньому поверсі. Усі решта забрали собі радянські офіцери. Це не допомогло бабці Софії подолати нелюбов до всього російськомовного, хоча вона і знала, що бабушка Альона не має нічого спільного з «визволителями». У дитинстві батьки віддали бабушку Альону до родички в Полтаві, щоб урятувати малу від голоду. Самі вони померли, а майбутню бабушку Альону родичка вивезла згодом до Львова. Своєї сім’ї родичка не мала, і вона виростила вивезену дівчинку наче власну доньку. Бабушка Альона вийшла заміж за столяра, котрий мав «золоті руки» і масу приватних замовлень. Він працював у державній столярній майстерні, а вечорами «халтурив». Часті могоричі призвичаїли його до алкоголю, і, коли Аліна 19-річною вийшла заміж, а через півроку народила Галину, дід уже не жив.

Бабушка Альона була цілковитою протилежністю бабці Софії. Середнього зросту, повна, з виразними рисами обличчя, з пишними бюстом і сідницями, зі широкими вилицями та з високою «бабетою» на голові. Бабушка Альона говорила голосно, багато, експресивно, мала схильність до надмірної театралізації та до гучних істерик із будь-якого приводу чи й без нього. Після кожного свого речення вона ніби ставила виразний знак оклику. Вона мала звичку підходити до співрозмовника впритул і гарячково жестикулювати, а якщо людина відступала на крок назад, бабушка Альона ніколи не сприймала це як знак тримати дистанцію, а відразу ж приступала ще на крок, ніби боялася, що її не почують чи що співрозмовник раптом утече. Мало хто витримував тривале спілкування з бабушкою Альоною, її надмірна експресивність швидко втомлювала, і справді хотілось утекти. Мабуть, через це вона мала небагато подруг. Вона вийшла на пенсію, щойно народилася Галина, і наполягла, щоби молоді жили в неї. Протягом наступних кількох років вона мало не щодня телефонувала своїм колишнім співробітницям і ображеним голосом скаржилася, що всі її забули «і даже поговорить нема з ким». Колишні співробітниці іноді відвідували бабушку Альону, і тоді для неї наставало справжнє свято. Вона кілька днів планувала меню, а потому ще два дні не виходила з кухні. Перед приходом гостей одягала святковий халат і задоволено впирала руки в боки.

— Ох, і устала ж я! — казала вона, поправляючи перед дзеркалом бабету.

Відколи бабушка Альона вийшла на пенсію, халат став її основним одягом. Вона мала кілька «буденних» халатів, здебільшого теплих, байкових, із кольоровими квітами, а ще ситцевих, із коротким рукавом; і кілька «святкових», які відрізнялися від «буденних» лише тим, що їх носили рідше. Одяг, у якому бабушка Альона раніше ходила на роботу, тепер припадав пилом на полицях, і у більшість із цих речей вона ледве чи влізла б уже через рік пенсійного життя.

Ще тиждень після візиту колишніх співробітниць бабушки Альони сім’я доїдала приготоване. Найчастіше до бабушки Альони приходила Тамара Львовна, вихователька дитячого садочка. На відміну від колишніх співробітниць, котрі забігали на годинку і мало що їли, Тамара Львовна, як і бабушка Альона, любила раблезіанські застілля. Вони зачинялись у кухні й довго про щось говорили. Спершу намагалися шепотіти, проте розмовляти тихо не вміла жодна з них, тому, коли випивали першу пляшку домашнього яблучного вина, голоси гучнішали і восьмирічна Галина чула, як вони скаржаться одна одній на невдячних дітей, онуків і особливо зятів. Бабушка Альона нарікала і на бабцю Софію, вважаючи її зарозумілою. Вона гадала, що то бабця Софія налаштовує зятя проти неї.

— Така сухенька, маленька, а глазки — злющі,◦— характеризувала бабушка Альона бабцю Софію. — Ні, я нічого не кажу, она добра жінка. Оно і плаття мені пошила. Но якось не віриться, шо така худа людина може буть не злою.

Культ їжі, невитравний у всіх, кому довелося пережити голод, був для бабушки Альони єдиним доступним їй способом висловити свої почуття. Вона годувала всіх, кого любила, кого жаліла, кого поважала і навіть кого недолюблювала. Тих, кого любила, годувала особливо завзято.

Приблизно після третьої пляшки домашнього вина чи після першої пляшки горілки, яку приносила Тамара Львовна, повертався додому зять Тарас, батько Галини. Він не любив Тамари Львовни і вважав, що її товариство шкодить бабушці Альоні.

— Еті галичани, — скаржилася бабушка Тамарі Львовні. — Ну, совсім не гостеприїмні. Скупі і горді. Мовчать, нікого їм не треба.

Як зрозуміла вже згодом Галина, надмірна експресивність бабушки Альони та її вперті намагання втручатись у подружнє життя доньки призвели до перших тріщин у стосунках молодої сім’ї. Саме бабушка Альона з якихось своїх таємних джерел довідалася, що Тарас має коханку. Бабушка відразу ж покликала сваху, щоби порадитися. Бабця Софія прийшла. Вона була, як завжди, струнка, вдягнута в чорну спідницю й у маринарку поверх білої блузки, в чорних мештах, мала низку перлів на шиї та золоті кульчики з перлинками у вухах.

— Поміж молодих не треба лізти, — казала бабця Софія бабушці Альоні. — Нічого нікому не кажіть, і, може, все буде добре. А як будете втручатися, то вже ніц із того не буде.

Та бабушка Альона театрально закочувала очі, хапалася за серце, ковтала домашнього вина і розпачала:

— Я знала, шо з тим западенцем щастя їй не буде. Бєдна моя дєвочка. Як же нам тепер жить на світі!

Так тривало, поки Тарас і Аліна ввечері повернулися додому, а тоді вже добряче нетвереза бабушка Альона накинулася на зятя з кулаками. Тарас пішов із дому разом з бабцею Софією. У своєму подальшому дитинстві Галина пригадує батька лишень епізодично: він щоразу приносив їй дорогу ляльку, водив на морозиво, в кіно, до Парку культури. Вона їла морозиво, а він мовчки дивився на неї.

### 1950—2000

Тарас ріс слухняним хлопчиком. Його біляве волосся, водянисто-голубі очі та пухлява статура робили його схожим на янголятко. У дорослому віці він витягнувся і позбувся зайвих округлостей, не компенсувавши їх, одначе, м’язами. Він ходив, ледь помітно сутулячись, і постійно втягував невеликий живіт. Незмінним залишився його погляд — проникливий і уважний, — здавалося, ніщо в житті не цікавить його більше, ніж почуте від співрозмовника. Перед цим поглядом і шармовою усмішкою не могла встояти жодна вчителька. Варто було Тарасові підійти зі своїм неохайним зошитом чи з наполовину недописаною контрольною, усміхнутись учительці й уважно зазирнути їй в очі, як вона була готова не лише відповісти на всі його запитання, а і поставити йому значно вищу оцінку, ніж він заслуговував.

Тарас швидко навчився використовувати шарм своєї зовнішності не лишень у школі. Заздрісні однокласники, котрим оцінки, а також симпатія однокласниць коштували значно більших зусиль, не раз збиралися на таємні наради, обговорюючи питання, як провчити нахабного щасливця. Якщо в початковій школі Тарас був загальним улюбленцем, паяцом, котрий міг безкарно перекривляти вчительку і смішити цим цілий клас, то у старшій школі такі номери вже не проходили. Тепер належало обирати: або вчителі, або однокласники. І з цим у Тараса виникли проблеми.

Того дня він ішов додому і, як завжди, насвистував собі під ніс якусь пісеньку. Лише кілька днів тому випав перший сніг, і, ступаючи по ньому, він почувався так, ніби топче щойно випране біле простирадло, — то було майже заборонене щемке почуття. Він ішов і мружився від сліпучо-білого сніжного блиску. Аж раптом іззаду його щось ударило по нозі, він хитнувся, проте встояв. Тоді вдарили ще раз. Тарас упав і побачив над собою загорнуті шаликами обличчя, точніше, самі лишень очі. Його не били, а тільки мовчки та зосереджено натирали колючим холодним снігом. То було навіть не дуже боляче, але страшенно ганебно. Особливо принизливою була та мовчазна злагодженість.

— Хлопці, за що? — питав Тарас, намагаючись роздивитися, хто ховається за однаковими сірими шаликами і за насунутими низько на чола шапками.

Йому не відповідали, продовжуючи натирати снігом. Перші холодні краплі зсувались униз по спині, пекла шкіра обличчя. Це тривало лише кілька хвилин, після чого хлопці розбіглися. Тарас поволі підвівся, обтрусив сніг і побрів додому.

Ще через пару днів він знайшов у себе в портфелі гниле яблуко, потому — здохлого пацюка.

В обличчях однокласників, котрі поводилися з ним підкреслено стримано всі ті дні, він читав німе запитання. Тепер йому доведеться визначатися, з ким він: із ними чи з учительками.

Коли його перестріли після школи вдруге і цього разу не лише натерли снігом, а й повикидали у сніг усі зошити, зробивши їх не придатними до подальшого вжитку, Тарас брів додому, витираючи юшку з-під носа. Хотілося плакати. Удома був лише Вільгельм. Він подивився на сина і сказав:

— Ходімо пити чай.

За чаєм Тарас спершу довго мовчав. Потому Вільгельм коротко запитав:

— Хлопці побили?

І Тарас, схлипуючи, розповів йому про свої проблеми. Про те, що не може зрозуміти, чому саме хлопці раптом перестали з ним дружити і влаштовують йому «темні». Про вчительок, котрі поводяться з ним, ніби він відмінник, а він же зовсім і не відмінник. Про те, що він не знає, кого йому слухати: однокласників, котрі знову почнуть його поважати, якщо він стане вчитися так само погано, як і вони, чи матір, котра щодня перевіряє його домашні завдання й годинами сидить разом із ним над уроками. Тож навіть якби він і хотів щось не довчити, в нього немає шансів. Мати каже, що без науки він не виб’ється в люди, а хлопці, чиї матері цілими днями на роботі, лише сміються з нього і знущаються, що він не може ходити з ними стріляти горобців чи ганяти м’яч на шкільному спортивному майданчику.

— Ти ніколи не станеш лідером, якщо будеш робити те, до чого тебе силують. Треба змусити їх поважати те, що робиш ти, — сказав йому Вільгельм.

І Тарас раптом усвідомив, що це справді єдиний вихід зі ситуації. Бо йому зовсім не хотілося ставати одним зі сірих трієчників, як решта хлопців у його класі. До того ж йому подобалося вчитися, подобалося почувати інтелектуальну перевагу над хлопцями.

— Щоби вони пішли за тобою, мало знати, що ти сильніший, — треба показати їм се, — сказав Вільгельм.

І Тарас зрозумів. Самої лишень інтелектуальної переваги замало, потрібні ще фізична сила, впевненість у собі, вміння переконувати і вчасно казати правильне слово.

Незабаром Вільгельм купив синові перші гантелі й навчив таких вправ, які вирівняли Тарасову поставу і зробили його м’язи сильними та рельєфними. Уже через кілька місяців, коли однокласники знову спробують напасти на Тараса після школи, він оборонятиметься так затято, що з першого ж удару зламає ніс одному з нападників, а решта втече сама.

Після того він не спатиме ніч від страху, що хлопець зі зламаним носом донесе на нього класній керівничці, та викличе маму, а що буде потому, Тарас боявся уявляти. Він не розповів про те, що трапилося, навіть Вільгельмові. І на ватних ногах пішов наступного дня до школи. Та був страшенно здивований, як різко змінилося ставлення до нього. Щойно він зайшов до класу, кілька хлопців радісно кинулися до Тараса з вітаннями, кожен пропонував сісти поряд із ним (досі він сидів сам, бо всі хлопці скаржилися вчителям, що Тарас їм заважає; те саме робили під тиском однокласників і дівчата). Хлопець не міг отямитися від такої різкої зміни. Однокласник зі зламаним носом, одужавши, теж підійшов до Тараса і запропонував зіграти у футбол. Тільки тоді Тарас розповів Вільгельмові про те, що трапилося.

— Все правильно, — як завжди, лаконічно відреагував Вільгельм. — А тепер спробуй мені пояснити, чого саме ти боявся раніше.

— Що вони мамі розкажуть, — невпевнено сказав Тарас.

— І що? — запитав Вільгельм.

— А вона розізлиться.

— І що?

— Буде плакати.

— І що?

— Мені поставлять двійку за поведінку.

— І що тут страшного? Хіба се так само боляче, як коли тебе б’ють? Хіба се гірше, ніж коли тебе ненавидить цілий клас? Хіба ти ніколи раніше не отримував зауважень за поведінку? Хіба мати ніколи не плакала через те, що ти її засмутив?

І Тарас зрозумів, що справді боявся чогось уявного, а натомість його справжні проблеми були набагато серйозніші, й лише подолавши свій страх, він почав їх вирішувати.

Тарас ріс в оточенні дорослих, він рано зрозумів, що людьми досить легко маніпулювати, а особливо — недосвідченими однолітками. Він легко досягав свого, якщо хотів, скажімо, налаштувати цілий клас проти когось одного. Ще легше було йому переконувати однокласників, однокласниць чи навіть учителів поодинці у власній правоті. Навіть якщо він зовсім не готувався до уроку, а його викликали до дошки, він умів так добре продемонструвати загальні знання та хороший рівень, що вчителі часто заплющували очі на прогалини в опануванні конкретного матеріалу, і завдяки цьому Тарас зазвичай мав вищі оцінки, ніж заслуговував. Але все ж таки дорослими маніпулювати було важче, ніж дітьми, і засвоєння цієї науки зробило Тараса передчасно дорослим. Точніше, навчило імітувати зрілість та досвід і цим вигідно вирізнятися на тлі однолітків.

Він добре закінчив школу і, за наполяганням матері, вступив до Політехнічного інституту. Тарас не мав особливого потягу до технічних предметів, був радше гуманітарієм, але й гуманітарні предмети його не надто вабили, а технічний ВНЗ вважався все ж таки перспективнішим. В інституті він уже не переймався таким дріб’язком, як ходіння на пари чи самостійне навчання, а отримував заліки й оцінки на іспитах винятково за гроші. Заощаджений час витрачав на заробляння тих-таки грошей, допомагаючи в різних справах Вільгельмові.

### 1915—1939

На другому поверсі кам’яниці львівського лікаря Степана Левинського поряд із кухнею була прохідна кімната, з якої вели двері до ванни. Ті білі двері зливалися з білими шпалерами, тож їх легко було й не помітити у стіні. У кімнаті стояла шкіряна канапа, підсунута до вікна. Дитиною Софія любила вилазити на неї з ногами, що було, ясна річ, суворо заборонено. З канапи вона могла дивитись у вікно, до якого інакше не досягала. У кімнаті були ще одні двері, які вели до комірчини з припасами, де Софія також потай проводила іноді недозволені маніпуляції над банками з варенням чи акуратно відрізала шматочки від уже початих домашніх пляцків, що їх ховали в комірчину, щоби доїсти наступного дня.

У Софіїній кімнаті на стелі була гіпсова ліпнина з кленовими листками. Увечері вона вдивлялась у ті листки, аж поки її очі самі собою заплющувалися. Коли наставала осінь, Софія виходила надвір збирати пожовклі кленові листочки та «літачки» з насінням. Вона сушила їх, а потому вклеювала в альбоми для малювання, за кілька років заставивши такими альбомами цілу полицю. Вона могла годинами розглядати відтінки кольорів на листках і примхливі візерунки їхніх ліній. Іноді вона робила своїм лялькам сукні з кленового листя — воно здавалося їй досконалою тканиною, яка навіть не потребувала крою.

Софія не дуже любила ботаніку, а особливо прогулянки з учителем на Високий замок, де їй доводилося запам’ятовувати назви різних рослин за польським довідником Ростафінського, відповідати на запитання, чим відрізняються покритонасінні від голонасінних, хрестоцвіті — від складноцвітих і як усі вони називаються латиною та українською.

— Той учитель навчав мене ботаніки, астрономії та географії,◦— розповідала бабця Софія. — Він клав велику увагу не тільки на гербарій, а й на зібрання засушених жуків і метеликів, яке я мала провадити. Він продавав мені — по кілька крейцерів за штуку — маленьких дубових жучків, а навес-ну я мусила бабратися в баюрах і шукати чорних калужниць і жовтоберіжкових плавців. Увечері казав мені уважно слідити за звіздами, називати їх і записувати з мінутами час сходу і заходу сонця. Той вчитель збирав почтові заграничні марки, старі монети і видівки, як мій тато.

То було ще в ті часи, коли її навчання відбувалось удома — до того, як батьки віддали її до гімназії. Учителі були різні: старенький німець навчав її німецької мови та літератури, латини і математики, молоденька польська студентка готувала до матури. Приходив до Софії також старенький український професор із «Рідної школи», яка тоді була однією з небагатьох українських шкіл у Львові й існувала винятково на доброчинні пожертви. Софіїні батьки теж підтримували «Рідну школу», мати навіть безкоштовно вела там гурток шиття, проте власну доньку віддали до жіночої Гімназії святої Анни, де, крім звичайних предметів, дівчата мали уроки прання та прасування. І хоч у родинах, де діти вчились у гімназії, прали та прасували служниці, а не господині дому, ці «предмети» вважали необхідними для жіночої освіти.

Софія мала подругу Осипу, яка мешкала в сусідній кам’яниці й ходила з нею до одного класу. Іноді на перервах дівчата тікали з гімназії до парку Костюшка, сідали там на лавку і намагалися прибрати якнайбільш спокусливі пози — як ото навчали малюнки в жіночих журналах. Адже неподалік хлопці, їхні однолітки, бавились у «жандарма і збуя», перестрибуючи через лавки зі спинками. Та в їхньому віці спокусливі пози ще не робили на хлопців бажаного враження, тож Софія з Осипою вирішили, що слід зацікавити ровесників близькою їм темою розмови. І тоді Софія розповідала Осипі про фокусника з пасажу Міколяша: як він ефектно витягав зі свого циліндра білих кріликів, іконки чи цукерки. А Осипа розповідала Софії про іншого фокусника, з літнього театру, котрий спершу спалював панночку, прикриту паперовим параваном, а потому кілька разів стріляв із пістолета в повітря — і жива панночка знову виходила поперед публіки. Далі вже Софія розповідала Осипі про сміливця-аеронавта, котрий злітав високо-високо в наповненому газом бальоні, а потому повільно опускався додолу під оплески публіки. А Осипа розповідала Софії про останні відвідини фотопластикону в пасажі Гаусмана. Софія розповідала Осипі про те, як ходила до кінотеатру «Уранія» в пасажі Міколяша. Та все було марно. Хлопці продовжували свої забави, так немовби дівчат поряд із ними й не було.

— А пам’ятаєш, як ми пішли на перший звуковий фільм — «Мумія» — до кінотеатру «Марисенька» на Ягеллонській? — поволі втрачаючи надію, питала Софія.

— Так, пам’ятаю, там така страшна темна брама, в ній вогко і не дуже гарно пахне, а в самому будинку вічно холодно, — відповідала Осипа.

— І на сеанси завжди ходять жінки з маленькими дітьми, а діти весь сеанс шарудять обгортками від чоколядок, а потому кидають обгортки під ноги, й ціла підлога встелена кольоровими фантиками від тих самих фірм, реклама яких миготить на екрані: «Шухарда», «Мілька», «Вельма Бітра». Поки там показували німі фільми, дітям було нудно їх дивитись і малі плакали, повзали поміж кріслами, хапали всіх за ноги. А коли показували «Мумію», то вже дорослі кричали від страху.

— Точно, мені мало серце не стало на тому сеансі «Мумії». Пам’ятаєш, там є така сцена, коли той хлопець кладе руку на плече єгиптолога, і в той момент мумія оживає і страшна клешня визирає просто з труни. Вона видає якийсь такий скрипучий звук, а в ту мить якась малеча вхопила мене за ногу!

Дівчата засміялись. А хлопці й далі незворушно робили своє. І тут Осипі спала на думку геніальна ідея. Вона дивилася, як неподалік від їхньої лавки хлопці бавляться в копаного м’яча і безжально нищать при цьому свої модні черевики, а тоді раптом випросталась і голосно сказала до Софії:

— А знаєш, що польська команда «Поґонь» дала зремісуватися з жидівською «Гасмонеєю», а потім із «Парними»?

— Та ти що? — награно здивувалася Софія. — Ні, про це я ще не чула. Зате досі перебуваю під вражінням від останньої гри у Дрогобичі місцевого «Юнака», де грають поляки, з львівською «Україною».

— Ти там була? — здивувалась Осипа.

— Так. Мене батько взяв зі собою. Ти собі не уявляєш, як то виглядало, — і Софія вмостилася на лавці, закинувши ногу на ногу та не намагаючись уже сидіти з рівно випростаною спиною.

Довкола їхньої лавки поволі збиралися хлопці. Спершу лише ті, котрі самі не грали у м’яч, а лише вболівали. Та поволі почали підходити і гравці, котрим без уболівальників грати стало нецікаво.

— Так-от, — продовжувала Софія. — На той матч з’їхалося стільки людей із цілого краю, що в день стрічі вже неможливо було дістатися до Дрогобича ні потягом, ані кіньми. Тож уболівальники, котрі не подбали про транспорт заздалегідь, ішли пішки, дехто навіть по два дні! Ажіотаж довкола гри був шалений. Перед дрогобицькою поштою зібрався натовп із понад двох тисяч людей, і всі чекали на результат матчу.

— Дві тисячі? — не повірив хтось.

— А може, й більше, — відповіла Софія. — А у львівському кінотеатрі «Штука» навіть перервали показ фільму, й оператор виставив на екран написане кривими літерами на листочку: «Далі ще буде, вже набили „Україні“ 4:3!»

Усі дружно зареготали. Софія продовжувала:

— До Дрогобича приїхала група селян із Нагуєвичів, аби вболівати за «Україну». Вони привезли церковні хоругви і пароха сільської церкви, але через те, що самі нічого не розуміли у правилах, то не знали, що мають робити, і лише дивилися на священика. А у священика розбились окуляри, й він не бачив, що відбувається на полі. Селяни не знали, як їм поводитись, і просто кричали разом із усіма. А що більшість у Дрогобичі вболівала за польський «Юнак», то і кричали найголосніше, коли забивали українцям.

— Тепер ясно, чого польський «Юнак» у тому матчі виграв 5:3,◦— зітхнув хтось із хлопців.

— Увечері після гри український потяг спеціально затримався перед двірцем, аби дати змогу проїхати потягу з польськими вболівальниками і запобігти сутичці,◦— завершила свою ефектну розповідь Софія. — Обидва потяги були повні п’яних, польські вболівальники кричали і хрипіли зірваними голосами, а українці сиділи тихо і понуро, зате наступного дня українцям боліли тільки голови, а полякам — іще й горлянки.

Хлопці стояли довкола лавки, пороззявлявши роти, а Софія та Осипа, мов не помічаючи їх, підвелися й ефектно пішли геть із парку — назад, до школи.

Улітку, під час канікул, коли було надто спекотно, щоби гуляти надворі, Софії дозволяли бавитися на балконі батьківської спальні. Туди виносили миску з водою, в яку Софія могла занурити ноги, — води наливали небагато, і вона поволі нагрівалася на сонці. Софія ніжилась у прохолодній воді й розглядала, що відбувається за вікнами сусідніх кам’яниць. На літо батьки Софії виставляли на балкон своєї спальні величезну пальму, яка давала додаткову тінь.

Софія та Осипа сиділи кожна на своєму балконі й намагалися докинути одна одній паперові літачки зі записками. Здебільшого їм це не вдавалось, і літачки опинялись у квітнику внутрішнього дворика, звідки їх вимітав наступного ранку двірник, бурмочучи собі під ніс щось про «збитошних панночок, які смітят на клюмбі».

Коли перекидати записочки дівчатам набридало, вони поринали в читання, поїдаючи при цьому різні смаколики: вишні, черешні, лущену кукурудзу в маленьких паперових торбинках, карамельки — все, що потрапляло під руку. Читали вони різне. Осипа захоплювалася типовою дівчачою літературою того часу, постійно намовляючи Софію прочитати хоча б один із дванадцяти томів «Найменшого пташеняти». Натомість Софія любила «хлопчачу» пригодницьку літературу і ковтала книги Жуля Верна, «Пригоди Вінету» Карла Мая, «Робінзона Крузо» Дефо, «Пригоди Тома Соєра» Марка Твена, «Мауґлі». Тільки одного разу дівчата з однаковим захопленням прочитали одну й ту саму книгу, якою були викрадені в Софіїної мами «Таємниці гарему». При тому Софія видала себе відразу ж після прочитання, необережно запитавши за обіднім столом, що таке «одаліска». Мати відповіла, що такого слова не існує, мабуть, Софія щось наплутала, або то з помилкою написали «валізка». Проте наступного дня книга щезла з полиці, й Софія знайшла її знову, щоби дати почитати Осипі, аж через декілька тижнів.

Згодом мати забороняла Софії читати певні книги, які вважала надто фривольними для юної дівчини — точнісінько так само, як сама Софія згодом заборонятиме певні книги Галині. І це, ясна річ, тільки розпалювало дитячу цікавість до забороненого. Згодом, уже виховуючи власного сина, Галина часто замислюватиметься над ідеєю заборонити йому читати ті чи ті книги, щоби викликати той самий нестерпний щем цікавості й бажання «проковтнути» заборонену книгу за лічені години, поки не впіймали на гарячому.

Шухляди свого столу в кабінеті Стефан Левинський замикав на ключ. А ключі носив зі собою. В одній зі шухляд він тримав мініатюрну механічну рибку в дерев’яній скриньці. Софії іноді дозволяли натиснути на крихітну кнопку, яка відчиняла скриньку, а далі — на ще одну, й після того рибка підстрибувала вгору і починала рухати хвостом. У тій самій шухляді батько зберігав кількох малесеньких пташок зі слонової кістки, а також не більший за сірникову коробку годинник, у якому навіть можна було переводити стрілки.

У верхній шухляді свого стола батько завжди тримав гроші,◦— це Софія пам’ятала добре. Коли вона трохи підросла, раз на тиждень їй звідти перепадали кишенькові. У сусідній шухляді батько тримав значно більші, з тодішньої Софіїної перспективи, скарби: крихітні чоколядки Лярделі, які привозили аж із Варшави, і такі самі невеличкі фруктові мармулядки. Софія вже не пригадувала, як смакували ті солодощі,◦— пам’ятала тільки, що їх завжди було надто мало і вони зникали на язиці ще до того, як їх добре розпробуєш. Вона обіцяла собі, що наступного разу обов’язково розтягне задоволення від солодкого надовго, не ковтатиме все відразу, та їй так ніколи й не вдалося стриматися.

В одній зі шухляд того столу зберігався і старезний зошит із кулінарними переписами, який виймали двічі на рік: на Різдво і на Великдень.

### 1950—2000

За радянськими мірками, Вільгельм та Софія були заможними людьми і, якби хотіли, могли би накупувати вдосталь чеського кришталю, поміняти меблі на німецьку «стінку», запастися стандартним набором радянських книжок. Але вони вимірювали добробут іншими, давнішими, критеріями, звикли їсти зі срібного посуду і дуже страждали, коли доводилося користуватися мельхіоровими виделками, не кажучи вже про алюмінієві. Це цілковито псувало смак їжі. Не визнавали вони і фаянсу, а тільки справжню порцеляну або ж керамічний посуд.

Помешкання бабці Софії заповнювали меблі, картини, карпатські ліжники, старовинні вишивки, ікони, книги та посуд — усе те, що вдалося врятувати від «визволителів». Колись то були розкішні речі, більшість із них і далі такими залишалася, проте, хаотично нагромаджені по кутах і шухлядах, вони вже не створювали затишку аристократичного помешкання, а навпаки, надавали квартирі схожості зі заставленою й тісною комісійною крамничкою. Срібло потьмяніло, ні в кого давно не вистачало ні сил, ані часу, щоби полірувати його як слід, усюди верховодили нещадна пилюка та розруха, бо ж у квартирі ніхто й ніколи не робив ремонту.

Галині здавалося, що вона розуміє, чому батько не хотів тут жити. Відверта бідність і відсутність будь-якого стилю в помешканні бабушки Альони були якимись більш відповідними довколишнім реаліям, нічого не пропонували й нічого не вимагали, не робили безсилим перед цим постійним розпадом і нищенням, які було неможливо зупинити. Мабуть, із таких самих міркувань виїжджають геть мешканці Венеції, не здатні ціле життя чинити опір руйнації часу і жити у стані постійної війни, коли сьогодні рятуєш один шматочок, а завтра валиться інший.

Бабця Софія вперто не помічала цього і не дозволяла нікому нічого міняти у квартирі. До прибирання в помешканні допускали тільки вірну пані Любу, яка допомагала бабці господарювати вже багато років. Люба приїхала шістнадцятирічною до Львова зі села, де їй із великими труднощами видали паспорт для вступу до ВНЗ і попередили, що вона зобов’язана повернутися, якщо нікуди не вступить. Через велику кількість охочих перебратися до Львова з довколишніх сіл отримати львівську прописку було дуже складно: її давали тільки студентам, офіційно працевлаштованим чи тим прибулим, кого хтось із львів’ян погоджувався прописати на свою вільну площу. Вільної площі Софія мала вдосталь. Вона могла би навіть отримувати непоганий прибуток, якби прописувала туди за тодішніми тарифами. Та бабця Софія прописала тільки Любу, яка не вступила до ВНЗ і залишилася допомагати Софії з маленьким Тарасом, із хворим Вільгельмом і з усім решта. Люба була незамінною в роки, коли по все треба було вистоювати в чергах. Вона брала зі собою Тараса й учила його голосно плакати, коли ставало зрозуміло, що їм забракне масла чи сметани. І Тарас плакав так переконливо, що їх пропускали вперед, поза чергою, продаючи потрібне. Іноді продавчині навіть відпускали Любі більше від норми. Тарас просив дати «молоцька для дідуся і бабусі, які лежать удома хволі», і їм справді давали норму на всіх чотирьох. Люба вчила Тараса самостійно займати кілька черг і домовлятися з тітоньками, котрі стояли попереду, щоби його потому пропустили на місце в черзі, вчила розрізняти людей, із котрими можна мати справу в чергах, і тих, із котрими не варто встрявати в жодні суперечки.

Згодом процес постачання продуктами оптимізували. Люба вже не стояла в чергах разом із усіма, а заходила до магазинів із чорного входу, послуговуючись зв’язками Софіїних клієнток, Вільгельмовими знайомствами, а іноді — своїми власними, бо в неї також був добре розвинений талант дружити з «правильними» людьми. Тепер дефіцитні товари в них удома були завжди, а все, чого бракувало, Люба купувала за вищими, ніж у магазинах, цінами на базарі.

Колись Тарас розповідав Галині, як уперше відкрив для себе те, що інші студенти живуть зовсім не так заможно, як він. У школі цього помітно не було, бо Тараса віддали до елітарної спеціалізованої школи з інтенсивним викладанням німецької мови, куди потрапляли діти лише зі забезпечених сімей. Тому він із подивом спостерігав, як інші студенти змагалися, хто пообідає в їдальні за найнижчу ціну. Найдешевшою стравою був вінегрет, який коштував лише кілька копійок, дешевим було також картопляне пюре. Дехто міг пообідати самим чаєм за 3 копійки з кількома шматками чорного хліба, намащеними гірчицею та посипаними сіллю. Студенти зі сіл зазвичай привозили харчі з дому. Наприкінці тижня, коли привезені запаси закінчувалися, їх рятував смалець, який «на хліб намастив, зверху цибулю покришив, чаєм запив — і люкс їда».

Найкращий Тарасів друг зі студентських років, Маркіян, жив у гуртожитку. Він ніколи не запрошував туди Тараса та й сам намагався проводити там якомога менше часу. Приходив лише ночувати, готувався до іспитів у бібліотеці, а після пар тусував із іншими студентами у «святому саду», де збиралися музиканти і неформальна молодь із цілого міста.

Одного разу Маркіян попросив Тараса допомогти йому обклеїти шпалерами кімнату в гуртожитку. Він збирався привести до себе свою нову дівчину, тож хотів надати кімнаті хоч якогось затишку. Тарас радо погодився і навіть приніс шпалери. Котрась із удячних клієнток дала Софії на додаток до гонорару кілька рулонів дефіцитних імпортних шпалер, які Софія точно ніколи не приклеїла би на стіни свого помешкання, тож шпалери припадали пилюкою десь у шафі.

Навантажений шпалерами, Тарас доїхав трамваєм до потрібної зупинки й пішки піднявся стежкою до гуртожитків. Маркіян побачив його з вікна і збіг донизу допомогти занести шпалери на останній поверх.

— Привіт, — захекано привітався Маркіян.

— Сервус, — відповів Тарас.

Уже в коридорі Тарас злякано зупинився, вражений складним за своїм походженням запахом смаженої на смальці бульби, варених сосисок і буряків, плісняви з душових кабін і сечі з туалетів. Цей запах перемішувався у щось досі не знане йому з інших громадських місць, які він відвідував. Подолавши огиду, Тарас мовчки піднявся слідом за Маркіяном до кімнати. Дорогою вони минули душову, туалет, і Тарас машинально відзначив, що поряд із туалетами теж є кімнати, в яких хтось живе. Маркіянова кімната належала до «блатних», бо була розташована далеко від найбрудніших закапелків. Маркіян підробляв репетиторством і писанням курсових, тому до третього курсу навчання вже непогано заробляв, а до того ж збагатився корисними зв’язками, чим страшенно пишався і детально розповідав Тарасові, як непросто було отримати саме таку чудову кімнату.

— Прошу, заходь до моїх володінь, — він гордо відчинив перед Тарасом двері.

Тарас, який раніше потай заздрив Маркіянові за можливість жити окремо від батьків і робити все, що заманеться, вдихнув густий сморід застояного цигаркового диму і закашлявся.

— Думаю, шпалери тебе не врятують. Якщо ти й далі будеш курити в кімнаті, жодна дівчина не погодиться сюди прийти, а надто залишитися на ніч, — сказав він.

— Маєш рацію, старий, від завтрашнього дня почну нове життя. Буду курити лише на даху — тут є сходи. Може, потрохи й кину.

Вони розгорнули шпалери кольору кави з молоком.

— Люкс! Де ти такі знайшов? — зрадів Маркіян.

— Яка різниця? Берімося до роботи, бо то не встигнемо.

Вони переодягнулись у старий Маркіянів одяг і взялися розводити клей. Старі шпалери Маркіян попередньо вже повідклеював, і тепер стіни відблискували гнилувато-зеленого масляною фарбою, подекуди облізлою. Тарас виліз на табуретку і намастив клеєм стіну. І тут побачив, як просто на нього зі шпарини між стіною та відсталою напівобдертою масляною фарбою зиркнули очі, за ними з’явилися чорні вусики, а далі виповзло й усе решта. Він на мить застиг, потому на ватяних ногах зліз додолу, перепросив Маркіяна, сказавши, що йому раптом заболів живіт, вибіг надвір, забувши навіть про свої речі, й уже ніколи в житті не заходив до гуртожитку.

Вдома Софія, побачивши його крейдяне обличчя і те, як трусяться в нього руки, спершу ні про що не питала. Тарас довго відтирав уявний бруд зі шкіри у ванній, потому прийшов до матері в кухню і попросив чаю.

— Слухай, а таргани — це такі страшні чорні жуки, які живуть у стінах? — запитав він.

Софія засміялась і розповіла йому, що Вільгельм завжди страшенно боявся не лише тарганів, а й павуків, безшумне пересування яких викликало в нього панічний жах. Цей страх переріс у паніку після того, як у камері павук заліз йому у вухо і пробув там кілька днів, безперестанку пересуваючись по барабанній перетинці. Після того Вільгельм завжди вів нещадну боротьбу з усіма домашніми паразитами.

Маркіянові Тарас усе пояснив, і той не образився. Він навіть радів, що все так вийшло, бо того дня замість клеїти шпалери, влаштував у кімнаті вологе прибирання, щоби позбутися тютюнового смороду. А наступного дня запросив свою дівчину допомогти йому клеїти шпалери. Вони справді наклеїли кілька смуг, перш ніж опинились у ліжку, а потому дівчина зізналася Маркіянові, що якби він просто запросив її до себе в гуртожиток, вона би нізащо не погодилася, бо це погано би свідчило про її репутацію. А допомогти другові з ремонтом — привід цілком респектабельний.

### 1950

Люба приїхала до Львова, як і решта сільських дівчат, у хустині, яку знімала з голови, коли автобус минав табличку з написом «Львів», а зав’язувала на зворотному шляху на тому самому місці. У її гардеробі було кілька власноруч сплетених вовняних светрів ядучих рожевих, зелених і червоних кольорів, літній сарафан із вилинялого ситцю, сукня з тієї самої тканини, плісирована спідниця синього кольору та найцінніше — кілька нейлонових блузок. З першої зарплати вона купила собі модну беретку і штапельну спідницю.

Заклопотана власними справами, Софія спершу не зважала на те, як виглядає Люба, лише мовчки вислуховувала її нарікання на те, що жоден порядний львівський хлопець навіть дивитись у її бік не хоче, натомість грубуваті сільські парубки, від чиїх залицянь вона втекла до Львова, чіпляються до неї й тут.

— Ну, але що в цьому дивного, — не витримала одного разу Софія. — Ти ж і далі виглядаєш, як сільська дівчина, так само вбираєшся, відповідно поводишся, — от вони і впізнають у тобі «свою».

— Справді? — щиро здивувалася Люба. — Але ж я так стараюся вбиратися по-міському. От навіть підстриглася за останньою модою і хімічну завивку собі зробила. Тепер мене священик у селі на кожній службі поминає: не може пробачити, що косу обрізала.

Софія усміхнулася. Вона підвела Любу до шафи з одягом і категорично сказала:

— Віднині не купуй нічого, не порадившись зі мною. Потроху я знайду час, і вберемо тебе по-людськи. Тоді сама побачиш.

І справді, не минуло й року, як Люба щасливо вийшла заміж за несміливого студента математики з львівською квартирою, народила дитину, проте не припинила працювати у Софії. Вона приходила тепер разом зі своїм малюком, і коли той трохи підріс, то часто бавився зі старшим на три роки Тарасом. Разом вони стояли й у чергах.

### 1980—1990

Бабушка Альона померла в Галини на руках. Абсолютно несподівано. На літніх канікулах, коли Галина приїхала до мами з бабушкою трохи на довше, ніж зазвичай. За два дні перед тим бабушці Альоні закортіло оселедця, і вона попросила Галину піти до магазину. Галина пішла, проте в магазині сказали, що оселедці — несвіжі. Наступного дня бабушка знову попросила оселедця. Галина вийшла до магазину, та зустріла подругу і, забувши про все, пішла з нею бавитись у класики. Вони намалювали на асфальті поділений на 10 рівних квадратів (по 5 у кожній половині) прямокутник, написали цифри від 1 до 10 й по черзі кидали наповнену піском круглу бляшанку з-під суничного вазеліну, а самі на одній нозі стрибали до бляшанки і намагалися пересунути «битку» до наступного «класу», не наступивши на лінію між «класами». Галині щастило, вона виграла в подруги раз, потому другий. А після п’ятого спохопилася, що вже пізно, магазин зачинено, а бабушка, мабуть, хвилюється.

Коли Галина повернулася, бабушка якраз розмовляла по телефону з Тамарою Львовною і не помітила спізнення онуки. Галина сказала, що оселедців не було. Наступного дня вранці бабушка Альона вирішила влаштувати прання. Набрала у ванну води, попрала білизну і покликала Галину допомогти порозвішувати. Коли Галина підійшла до бабушки, та якось несподівано зітхнула і попросила провести її до ліжка. Біля самого ліжка вона мовчки осунулася просто Галині на руки. Галина поклала бабушку на ліжко і кинулася телефонувати мамі на роботу. Мама звеліла покласти на чоло бабушці холодний компрес і чекати «швидку». «Швидка» приїхала досить хутко, та все одно вже запізно.

— Тромб, — коротко сказала лікарка і виписала довідку для отримання свідоцтва про смерть.

Галина почувалася наче вві сні, взяла сумку для продуктів, пішла до гастроному на розі, купила оселедця, принесла його додому, поклала в холодильник і, раз у раз відчиняючи дверцята, зазирала туди, ніби сподіваючись, що оселедець зникне, а бабушка Альона, навпаки, підведеться й візьметься командувати всіма, як і раніше.

Потому був похорон. Квітковий запах із труни, запнуті чорними шматами дзеркала, запухлі від сліз сусідки. Ті самі сусідки метушилися по кухні, смажили гори налисників, варили борщ, радилися, скільки купувати горілки. Автобус із чорною смугою завіз усіх на цвинтар, до могили дідуся — маминого батька, котрого Галина ніколи не бачила, — на труну впала перша грудка землі, й ось уже всі повертаються назад, до автобуса, хтось наостанок поправляє перекособочений вінок над могилою. Галина не пригадує, чи вона плакала. Їй здавалося, що все це відбувається не з нею. У школі, коли особливо дошкуляли крики вчителів чи діймання однокласників, вона також подумки відокремлювалася від свого тіла і спостерігала за ним ніби збоку. Це допомагало абстрагуватися від болю та образи.

Щороку в день смерті бабушки Альони Галина купуватиме оселедець, ніби намагаючись зі запізненням загладити свою провину і постфактум виконати останню волю покійниці.

Так Галина стала власницею трикімнатної квартири в одній із львівських багатоповерхівок на околиці міста. Квартира належала бабушці Альоні, а та відразу ж після народження внучки склала заповіт, у якому відписала помешкання не доньці, а внучці.

— У цієї дурепи, моєї дочки, можна всьо одібрать, а вона і слова не скаже. Лучче на дитину записать, государство не дасть обідить, — так прокоментувала своє рішення бабушка Альона.

Після того, як батько пішов од них, мама виглядала так, ніби з неї випустили повітря. Її й раніше тиха та непомітна постава тепер, здавалося, хотіла злитися зі стіною, щоби займати якомога менше місця, привертати до себе якомога менше уваги, так ніби кожне звернене до неї слово, кожен погляд щось у неї забирали.

Галина ніколи не була надто близькою з мамою. У їхньому житті цілий простір завжди займала собою бабушка Альона, а Галина та мама здебільшого мовчали.

Мама багато часу проводила на роботі. Вона працювала молодшою лаборанткою на кафедрі психології в університеті. Чомусь так ніколи і не захистилася, продовжуючи отримувати мізерну зарплатню і ризикуючи з кожним наступним скороченням опинитися на вулиці. Та склалося якраз так, що поскорочували всіх тих, хто успішно захистився і претендував на підвищені ставки. Мабуть, мовчазна присутність Аліни була такою малопомітною, що про неї всі забули, звикнувши, як до вазонка в кутку, і вона залишалася працювати в університеті, аж поки звільнилася сама, наприкінці голодних 90-х, аби виїхати на заробітки до Італії, де через кілька років вийшла заміж і нарешті почала почуватися щасливою. Галина з Грицем і з Олесем іноді відвідували Аліну з її чоловіком улітку, дорогою на море.

Галина любила приходити до мами на роботу по обіді, коли пари у студентів закінчувалися й у коридорах і аудиторіях залягала сповнена пилюки та не дуже свіжих запахів тиша, тимчасовість якої аж порипувала у шпарах паркету. Аж хотілося торкнутися рукою до тієї тиші — така затишна і приємна вона була. Тоді з найдальших закапелків старої будівлі поволі виповзала темрява і заповнювала все довкола, ховала в собі пилюку, яка на той час уже осідала на підлогу й уже не кружляла у струменях світла, ховала сторожку тишу, яка ще більше заокруглювалася з настанням темряви, вбираючи в себе всі звуки, навіть стукіт підборів, що завмирав десь на півдорозі.

Галина сідала малювати в кутку кімнати, де мама працювала за друкарською машинкою, підробляючи писанням курсових і дисертацій. Галина малювала вулицю за вікном, накладаючи на незмінне архітектурне тло людські фігурки, які вихоплювала в натовпі дорогою сюди. Галині завжди добре вдавалися такі моментальні портрети. Вона встигала за кілька секунд зловити найдрібніші нюанси обличчя і потому відтворювала його майже з фотографічною точністю. Або дофантазовувала риси, які, на її думку, пасували до цього обличчя.

Їхнє з мамою спілкування завжди складалося більше з мовчання, ніж зі слів. Тільки іноді мама раптом починала розповідати Галині щось із нещодавно прочитаного. Так, ніби намагалася повернутись у ті часи, коли Галина була ще маленька і мама щовечора читала їй перед сном казку, — і то була чи не єдина їхня діяльність, коли обом було цікаво, коли виникав якийсь спільний простір, а не лише залагодження побутових дрібниць: їжа, прання, хвороби, закупи, прибирання.

Ці спільні клопоти не зближували їх, як іноді буває, а навпаки, віддаляли, бо хоч би що і як вони зробили, це завжди не подобалося бабушці Альоні, й Галині було трохи шкода маму, проте водночас мамина мовчазна покора викликала в доньки не співчуття, а роздратування.

### 1915—1939

— Як ми були ще малі,◦— згадувала бабця Софія. — Мама наша перед святами все стогнала, що того року вже точно ніяких свят робити не буде, бо все страшно дороге, а вона не має сили стільки готувати. Але ми не дуже їй вірили, бо знали, що вона вже давно замовила шинку в Котовича, сальцесон і вуджений язик — у Пшибильського, а краківську ковбасу — в Лінтнера. Телятину завжди купувала в одної і тої самої ліверантки з Клепарівської. Бачили ми, що і муки вже куплено двайцять кіля, і чотири головки пшеворського цукру теж готові до печива у комірчині. Всі решта «дрібниці» ми купували з мамою в Народній торгівлі на Ринку.

Галина знайшла навіть один такий список, який випадково залежався в зошиті з рецептами і в якому чиєюсь дитячою рукою було виведено: «Мигдалі звичайні і гіркі, чорні родзинки з зернятками, мадярське повидло, цукати, волоські оріхи, мак, дріжджі Мавтнера, ванілій, шафран, гвоздики, олива, оцет, муштарда».

— Паска починалася з поклонів, які треба було відбути на середу п’ятого тижня Великого посту. Ми, діти, змагалися, хто відіб’є більше поклонів, і наввипередки бігли вдосвіта до церкви. То все було ще ранньої весни, вулиці замерзлі, всюди сніг, темно і холодно, але всім уже хочеться свята і тепла. Потому, за обіднім столом, хвалилися, хто відбив більше поклонів. Далі була Квітна неділя, або, як тепер кажуть, Вербна. І всі ходили з великими в’язанками лози, які ще називали «шутками» чи «бочками», били одне одного і примовляли: «Не я б’ю, лоза б’є, віднині за тиждень Великдень!». Мама все казала мені купувати лозу в пань, які опікувались інвалідами і все зароблене віддавали для їхніх потреб. Я ходила до церкви Юра, щоби знайти тих пань. Посвячені лози закладали за образи, а минулорічні — спалювали. Мама і служниця починали місити тісто у Велику середу, але то було тісто ще не на Паску, а для печива, яке могло довше постояти: для тістечок, для цвібака, для медівників. Мені доручали мішати сир із маслом на сирник, варити чоколядовий люкр, терти мак на маківник. Дуже кортіло все покуштувати, але мама гримала: «Не лижи макогін — будеш мати лисого чоловіка», — а за поїдання сиру ложкою била по пальцях. У Великий четвер ішли на архиєрейську службу з умиванням ніг, а потому допікали решту пляцків, варили шинку, ковбаси, шпондер, язик і все інше. Аж пополудні в четвер місили тісто на паску. Мама спочатку йшла на три-чотири Євангелія, а опісля готувала аж до ранку. Ми з татом ішли на всі Євангелія, щоби ніхто не заважав матері працювати. Вона пекла не раз до другої-третьої години ночі. А рано в усіх львівських церквах дзвонили дзвони до утрені,◦— найліпше було чути завжди Кирила з вежі Корнякта. У п’ятницю не вільно було робити нічого. Навіть обід готували дуже простий: печена бульба зі смаженою в олії цибулькою, «москалики» — закручені половинки оселедців, — квашена капуста. Далі йшли до плащаниці. Мама — до двох-трьох, а ми, діти, хотіли побувати чи не в кожній церкві. Після плащаниці мама бралася пекти сирну паску…

— Таку, як ти печеш: із рожами, викладеними з родзинок, і з лимонною цедрою з трьох лимонів? — перебивала Галина.

— Так, її,◦— як пекла ще прапрабабця, і прабабця, і бабця, і мама, а тепер я і тебе навчила. Мама вірила, що навіть коли всі паски не виросли, а сирна паска вийшла добра, то й рік буде добрий. І навпаки, якщо все вдалося на славу, тільки сирна паска не підійшла, то нема ради: рік буде поганий.

— І справджувалося? — питала Галина.

— Ну, знаєш, як мама вбила собі в голову, що рік має бути поганий, то звертала увагу тільки на погане. Якщо ж вірила, що рік має бути вдалий, то пригадувала це щоразу, коли траплялося щось добре.

— А в суботу?

— Між п’ятницею і суботою в мами рідко бувала довга перерва, хіба якихось кілька годин сну. В ніч на суботу треба було попекти ще різні булки, шинку, фаршироване порося, а Броніслава натирала підлогу воском і бориславською пастою до паркету. Ну, а тоді застилали білим обрусом стіл і викладали на нього свячене.

— А писанки?

— Писанки — то була дитяча робота. Мама робила під-львівські крашанки у виварі лушпиння з цибулі, а я розписувала гуцульські писанки разом зі сусідськими дітьми. Все то складалося на обрус поміж пасками, булками і м’ясом, із гілочок барвінку викладалося написи «Христос Воскрес». Святили навіть вино. Коли закінчували робити останні порядки, то вбиралися самі, їли простий обід і чекали священика.

— То ви не носили паски святити? Священик приходив додому?

— Так, і ми, діти, виглядали його. Він заходив до хати, благословляв усіх, святив стіл із наїдками, а тоді сідав до короткої закуски — без м’яса, ясна річ, — але випивав келих вина.

— І так у кожній хаті?

— Не знаю, мабуть, не в кожній, але мій батько був шанований чоловік, і до нас духівник заходив надовго. Натомість дяки явно прикладалися до чарки ретельніше, бо після того обходу на Воскресній утрені іноді ледве на ногах трималися. Коли паски були посвячені, збиралися на утреню — найчастіше до Собору святого Юра. Там гарно правили, і послухати приходили часом навіть поляки чи жиди. Після утрені вдома знову перекушували без м’яса і лягали спати. А рано-вранці мама йшла на тиху службу Божу і мировання, а потому готувала свячене для нас і для гостей. Ми ж вирушали на архиєрейську службу, де слухали Євангеліє від Івана різними мовами. Коли поверталися додому, там на нас уже чекали смачні свячені страви: м’ясо, яйця, паска… Тільки тортів мама ще не різала, щоби лишилося для гостей, котрі приходили пополудні.

— А в понеділок теж обливалися, як тепер? — допитувалася Галина.

— Аякже, хлопці бризкали водою на дівчат, котрі їм подобалися.

У дитячій кімнаті стояв дубовий креденс. Ключі до його шухляд були важкі, й мала Софія не могла повернути такого ключа в замку. Дитиною Софія часто фантазувала, намагаючись відгадати, що ж саме зберігається в недосяжній глибині зачинених шухляд: їй марилися привиди, марципаново-шоколадні скарби, чарівні ліхтарики…

Коли Софія трохи підросла, мама одного разу відчинила креденс — і Софія на кілька хвилин закам’яніла від подиву та захоплення: в шухлядах зберігалися мамині прикраси, сукні й тканини, з яких лише планувалося щось пошити. Той день, коли вони з мамою сиділи на підлозі й перебирали один за другим шматки тканини, Софія запам’ятає назавжди. У неї в голові відразу вимальовувалися фасони суконь, які можна було би пошити з цієї тканини для мами. А один — трохи менший — шматок вона змоделювала відразу ж на себе. Цим сукням так ніколи і не судилося бути пошитими, а прикраси разом із тканинами кудись зникли під час війни. Але той уявний бал неймовірно гарних суконь снитиметься Софії всі воєнні роки. Креденс зберігся і далі стояв на тому самому місці, й згодом Софія триматиме в ньому газети і журнали з викрійками, а улюбленим заняттям Галини в дитинстві буде порпатись у шухлядах і читати старі газети. Час від часу, вичитавши щось особливо курйозне, Галина прибігатиме з тим до Софії:

— Бабцю, а правда, що колись давно, коли ти ще була маленька, до Львова приїздив «чоловік-комаха» і хотів вилізти на будинок біля Оперного театру, чіпляючись за стіну тільки якимось одним гачком?

— Так, Галю, правда, — відповідала бабуся. — Але я не певна, чи то було біля Оперного, чи на хмародері Шпрехера — його, здається, якраз будували тоді? То був перший висотний будинок у Львові. Мені завжди здавалося, що він виліз саме туди. Але я можу і помилятися.

— Ти це бачила?

— Ні, Богу дякувати, не бачила, але чула, як хтось розповідав.

— І що то був за гачок?

— Такий круглий гачок із металевою ручкою для защіпання дамських черевичків. Тоді черевики робили з ґудзиками і з петлями, тому іноді без такого гачка їх було годі застібнути.

— І що сталося з тим чоловіком?

— Зірвався і розбився.

— На смерть?

— Так.

Софія була музично обдарованою, тож її рано віддали вчитися музики, а також хореографії. Тоді у Львові була мода записувати дівчат «на евритміку» до хореографічної студії Лялі Федак-Дрогомирецької. У передпокої студії висів портрет Еміля-Жака Далькроза, за методою якого тут навчали. Софія пригадує, як щоразу звертала увагу на закручені догори вуса і на трикутну борідку чоловіка на портреті й одразу ж замислювалася, як саме йому вдається так закручувати вуса. Мабуть, він повинен постійно про це пам’ятати і за кожної нагоди поправляти їх пальцями перед дзеркалом чи і просто так. Якраз тоді Софіїна мати вирішила, що доньці дуже гарно зі закрученими локонами і змушувала її щодня спати на папільйотках. То було незручно, і Софія не могла виспатись, а потому ще цілий день треба було пильнувати, щоби «льочки» не розкрутилися, не заплуталися, не випросталися від вологого повітря у ванній чи надворі під дощем. Софія ненавиділа «льочки» й відтоді ніколи не змушувала своє пряме від природи волосся закручуватись у кучері.

Метод Далькроза мав розвинути в ній почуття гармонії та ритму. Вчителька казала їм уважно вслухатись у музику і не поспішати рухатися — спершу дати «визріти крокам». На відміну від інших учителів танців, котрі змушували повторювати чітко визначені рухи, тут треба було імпровізувати, рухатися так, як підказувало внутрішнє чуття, розвивати його в собі.

Кожна дитина імпровізувала під музику, намагаючись упіймати ритм і перевтілитись у якусь «роль». Меншим дівчатам це вдавалося легше, старшим уже давалася взнаки скутість, набута в інших школах. Між собою дівчата часто нарікали, що не розуміють, чого від них хоче вчителька та що значно простіше танцювати «як усі». Софії подобалось у студії, вона вже була далеко не «дитиною», коли потрапила до цієї школи. І пані Ляля швидко помітила її обдарованість, після кількох занять запропонувавши їй стати асистенткою. Так Софія отримала свою першу роботу і довідалася, що має не лише музичне, а й педагогічне обдарування. Дівчатка, котрі безладно бігали по сцені в ролях «хмарок», «вітру», «дощу», ловили кожне її слово. І якщо шефова воліла мовчки спостерігати за уроками, майже не втручаючись і даючи дівчатам цілковиту свободу, то Софія підходила до кожної, поправляла поставу, вчила рівно тримати ногу, показувала гімнастичні вправи, які слід робити вдома. Це додавало дівчатам сміливості, й вони починали рухатися значно розкутіше, ніж до того. Декому Софія навіть шила костюми чи допомагала перетворити завеликий чи незграбно скроєний костюм на гарний і допасований до фігури. Дівчатка обожнювали Софію, бо навіть критикувати вона вміла, не ображаючи, а заохочуючи.

### 1990—2011

— А ти знаєш, що тут було раніше? — спитала раптом мама Галину, коли вони, перш ніж повернутися додому, сіли з’їсти по морозиву на лавці біля пам’ятника Іванові Підкові, перечікуючи, поки минеться година пік і транспорт не буде такий переповнений.

— Площа Святого Духа? — намагалася пригадати Галина.

— Так. Отам у середньовіччі стояв невеличкий костел, — мама показала рукою, — а при ньому діяло щось на зразок жебрацької комуни.

— Зачекай, я намалюю, — сказала Галина і витягла записник.

Через мить на сторінці з’явився готичний собор із чималою прибудовою.

— Ну, не знаю, чи той костел був аж такий величний, — засумнівалася мама. — Його ж побудували на кошти міської громади.

— А чому ти думаєш, що в міській громаді не було багатих людей? Може, вони не пошкодували грошей і побудували справді гарний костел, — і Галина намалювала священика.

— Знаєш, чим був особливий той костел? — запитала мама.

— Ні.

— Патронат над костелом і над шпиталем належав не духовенству, як зазвичай, а місту. Про це навіть ідеться у спеціальних папських буллах, які зберігаються в міських архівах.

— Тоді священик мав бути злий, — припустила Галина і домалювала йому гачкуватий ніс.

— Точно! Цей привілей так дратував усіх священиків міста, що в Латинській катедрі біля Ринку навіть гасили свічки, коли згадували міських радних, котрі цей привілей затвердили. А згадували їх в одному ряду з Каїном і з Люцифером.

— Зачекай. Це гарна картинка, — і Галина намалювала службу Божу, а на стіні — сцену братовбивства, за якою спостерігають численні священики, і згашені свічки, над якими куриться димок. — А хто жив у тій комуні?

— Жебраки, повії, каліки, пияки.

— Мабуть, то було місце з поганою славою.

— Зовсім ні. То було одне з найбезпечніших місць у тодішньому Львові. Мешканці комуни дуже цінували можливість мати дах над головою, тому ретельно стежили за дотриманням порядку. Тут панували дуже суворі закони. Тих, хто порушував порядок, виганяли. Усіх тутешніх повій регулярно оглядав лікар, і якщо він діагностував венеричне захворювання, то такій жінці знаходили іншу роботу в лікарняній господарці.

— Тобто керували всім повії на пенсії? — і Галина намалювала одну жінку в білизні та в панчохах, котра готувала щось у кухні, й другу, поряд із нею, котра прибирала.

— Виходить, що так. Щороку з-поміж відомих і заможних міщан обирали для тієї установи опікунів. Одним із них був, наприклад, знаменитий бургомістр та історик Львова Бартоломей Зиморович. Львів’яни охоче жертвували на лікарню і на храм, а на Зелені свята кожен вважав своїм обов’язком помолитися тут.

Одного дня через багато років після тієї розмови Галина взяла Олеся й пішла з ним на прогулянку. Якось непомітно вони опинилися з морозивом на тій самій лавці, на якій вона сама колись сиділа з мамою.

— Коли твоя прабабця була маленька, то ходила після школи сюди, — промовила Галина до Олеся. — На розі цієї площі, яка тоді називалася площею Святого Духа, стояв кіоск Кавураса зі солодощами. Там продавали неймовірно смачну халву. Твоя прабабця розповідала мені, що, коли їй залишалися гроші зі шкільного обіду, вона завжди приходила сюди і купувала маленький пакуночок за десять ґрошів або великий — за двадцять. Біля прилавка стояли її однолітки, котрі мучилися тим самим вибором: маленький пакуночок чи великий? На око важко було визначити, що вигідніше: два маленькі чи один великий, — тож рішення приймали щоразу різні. Ті, хто вже купив халву, сідали їсти її приблизно тут, де ми зараз їмо морозиво. А там, — Галина махнула рукою в бік «Віденської кав’ярні», — тоді теж працювала Віденська каварня, і на ній був електричний годинник — дзиґар, як тоді називали. На нього слід було позирати час від часу, щоби не запізнитися додому на обід.

— Годинник був тільки один? — зацікавився Олесь.

— Ні,◦— відповіла Галина. — Ще був на Ратуші. Тільки звідси його не видно.

### 1985

Бабця Софія ціле життя збирала жіночі журнали і пам’ятала багато такого, про що в радянські часи жіночі видання не писали. Писали натомість журнали дорадянські, чимало яких вона зберегла у своїй колекції. Ті давні часописи виходили здебільшого польською мовою, і саме за ними бабця Софія вчила польської Галину. Журнали з картинками та з викрійками здавалися Галині цікавішими за надто дитячий польський буквар «Елєментаж», і вона охочіше заглиблювалась у детальні пояснення, як саме слід шити ту чи ту сукню, капелюшок, накидку, ніж у примітивні римовані віршики. Іноді Софія разом із Галиною читала й «Радянську жінку», де мами не лише мили рами, як у радянських букварях, а і натирали скло до блиску зібганими газетами, намоченими у воду з кількома краплинами оцту, вишивали квадратні маки за чорно-білими малюнками, готували торти з порошкової суміші, що називалася «Космос». Іноді радянські мами дозволяли собі відпочити від домашніх справ і накладали на обличчя маски з жовтка чи зі сметани, з вівсяними пластівцями чи зі шматочками свіжої полуниці або огірка і сідали поніжитися на балконах, розсунувши прання та завали старих меблів, які все ще було шкода викинути, хоч уже не було де подіти.

Галині іноді снилися химерні сни, в яких вишита хрестиком червоно-чорна українська абетка накладалася на вижовклий папір старих книжок із текстом про те, що «сукня, форми якої ми тут наводимо, вийшла з французької майстерні пані Мерсьє» і про те, що «нинішна мода на вовняну одіж є практична, а також додає жіночому тілу мягкости, береже від застуди, приємна в дотику і практична до подорожі, а всякого рода „гальки“, трикотові майтки, грубі кафтаники — вже ніхто не носить, сьогодня дивимося на них згори. Зимуємо дуже добре без них — у вовняних панчохах і вовняних реформках — і не мерзнемо, а займаємося совганням чи санкуванням, се дешевий спорт, бо одні саночки послужать кілька зим».

А потім убрана у французьку сукню початку століття дама сідала вишивати червоні й голубі маки, тримаючи перед собою вирізку з «Радянської жінки», а на звороті польські літери оповідання з літературної частини львівського часопису «Щоденник паризької моди» плавно перетікали в кирилицю, обіцяючи продовження жвавої розповіді:

«Був чудовий ранок, свіжий і запашний, коли на дорозі, що вела через гаї та острови, які ще поблискували рожевими перлинками роси, з пагорба в долину спускався герой нашої історії Казімеж Білчинський. Він їхав на невеличкому конику, звичайнісінькому, в якому марно було би шукати якоїсь певної раси, але спритному та молодому».

Проте траплялися серед цих ідилічних записів і доволі моторошні пасажі. Наприклад, про «ірріґатор», яким «треба піхву переполокати щодня», чи про «закривлену рурку в бляшаному пуделку, яка кінчиться лійкою» і з допомогою якої слід щодня робити «парівки» на лице, «закривши голову простирадлом», а потому натирати шкіру «чистою бензиною». Годі й казати вже про «арсен у піґулках, кроплях або в ін’єкціях — ще один середник для піднесення краси, якого уживає паризьке жіноцтво».

На думку тодішніх експерток, найшкідливішою для жіночого здоров’я була «умова праця, яка з’їдає нерви значно більше, як фізична. Жінкам, що працюють фахово, у школі чи в бюрі, треба плекання тіла, щоденних купелів, свіжого воздуху, щоби своє здоровля удержати в рівновазі. Без здоровля нема краси!»

### 2000—2008

Галина сподівалася, що вона трохи вивільниться, коли Олесеві виповниться три роки і можна буде віддавати його до дитсадка хоча би на півдня. До того часу Гриць уже відкрив кілька продуктових кіосків, у яких продавали не тільки все те, по що ще нещодавно доводилося довго вистоювати в чергах, а й різні дивовижі: польські цукерки, банани, консервовані абрикоси, імпортні жуйки. Доба дефіциту поволі минала.

Та вже протягом першого півріччя стало зрозуміло, що витримувати потрібну синові дієту в дитсадку не вийде. Спершу Галина спаковувала малому зі собою приготовану на цілий день їжу і пояснювала виховательці деталі неодмінної дієти. Проте ввечері все те приготоване так і стояло в шафці з одягом, а на всі запитання вихователька лише знизувала плечима:

— Що я можу зробити? Їх у мене тридцять. Видно, не захотів він тої вашої дієти. Але шкідливих продуктів ми дітям не даємо, не переживайте, від зупи і молока нічого йому не станеться.

Увечері в Олеся починався рідкий зелений пронос, який тривав зазвичай кілька діб, Галина скасовувала всі заплановані справи і залишала малого вдома. Найняли няню. Та і це не дало бажаних результатів. Першу няню довелося звільнити, бо вона потайки купувала Олесеві печиво, щоби він не крав його в інших дітей у пісочниці, друга няня нічого не купувала, проте й не забороняла Олесеві частуватися печивом інших дітей. Третя змирилася з необхідністю заборонити печиво, та крадькома приносила з дому «свіженького молочка від своєї корови».

Однією з небагатьох картин, які написала Галина в той період, був портрет бабці, котра кілька років поспіль носила їм додому козяче молоко, кукурудзяне борошно та домашні яйця. Ті харчі стали справжнім порятунком. Галина купила кавомолку і перемелювала нею гречку, рис, перлову крупу, щоби, крім каш, готувати з такого борошна оладки, налисники і навіть випічку. На заскленому балконі вона облаштувала цілу оранжерею, де вирощувала розмарин, базилік, різні сорти зеленого салату, пророщувала зерна і додавала проростки в салати. Навчилася робити домашні йогурти з козячого молока та смачні салати навіть зі сирого буряка та картоплі. Дедалі більше часу відбирали в неї кулінарія та балконне садівництво, дедалі рідше вона бралася малювати. Непомітно для себе Галина втягнулась у розмірене життя домогосподині, а також у тиху, майже не помітну зовні, депресію, яка найсильніше охоплювала її в сонячні дні, коли хотілося хоч кудись вийти, трохи змінити усталений розпорядок дня. Вони з Олесем переходили від однієї занедбаної пісочниці посеред багатоповерхівок до іншої,◦— піску майже ніде не було, а щойно його привозили, то вже за кілька днів він знову зникав у відерцях власників котів із довколишніх будинків. Фарба на гойдалках пооблазила, після дощу майданчики довго ще виблискували калюжами, й діти сумно обходили їх, а коли сміливіші ступали у болото, то отримували за це докори від мами чи від бабці.

— Може, тобі варто знову почати малювати? Це допомогло би від депресії,◦— пропонував Гриць. — Спробуймо найняти ще одну няню. Тепер Олесь уже підріс, він зможе розказати, якщо вона робитиме щось не так.

Галина погодилася. Вони найняли няню, а Галина почала ходити до майстерні. Та повернутися до живопису їй так і не вийшло. Спершу вона взялася облаштовувати майстерню, потому якийсь час запрошувала туди подруг на каву, а часом просто стояла і дивилась у вікно внутрішнього дворика. Її майстерня займала мальовничу мансарду під дахом старої кам’яниці в середмісті, а у внутрішньому дворику росли старезні дерева. З Галининого вікна було видно лише їхні верхівки, і здавалося, ніби сидиш просто на дереві. Іноді Галина бачила пташок, які зазирали з гілки просто їй у кватирку, часом із гілки на гілку перестрибували великі руді білки…

### 1895—1915

Карл-Штефан був надзвичайно емоційним і спонтанним чоловіком. Він міг миттєво змінити всі свої плани і дуже дивувався, коли така зміна ставала несподіванкою для інших. Наприклад, ідучи коридором, міг випадково зазирнути до кімнати когось із учителів, вирішити, що меблі там розставлено неправильно, і потому кілька годин власноручно пересувати їх, а заодно перестилати килими, доводячи до розпачу не лише бідного вчителя, котрий тим часом не міг виконувати своїх обов'язків, а й, наприклад, когось із міністрів, котрий змушений був приречено чекати на призначену авдієнцію.

З таким самим завзяттям Карл-Штефан міг зірватися на рівні ноги вдосвіта і до пізньої ночі просидіти в майстерні, працюючи над якоюсь картиною. Малюючи, Карл-Штефан завжди наспівував якусь довгу монотонну мелодію без слів. Співав тихенько, і за цим звуком його завжди можна було знайти, якщо він ховався зі своїм мольбертом не в майстерні, а в якомусь закутку замка. Іноді влаштовував художні мандрівки на своїй яхті. Тоді він брав зі собою кількох відомих художників, і вони разом вирушали в кількаденний круїз, із якого привозили нові картини, написані у відкритому морі. Час від часу архікнязь організовував виставки своїх робіт у невеличких приватних салонах і галереях.

Марія-Терезія, постійний свідок таких чоловікових поривів, добре вміла врівноважувати імпульсивність свого мужа і ставитися до цього з гумором.

Захоплення морем було з-поміж усіх найсильнішим, і його успадкували й діти. Особливо ті, котрі не надто прагнули ставати польськими монархами, тобто Вільгельм і Елеонора, їх обох ціле життя нестримно тягнуло і до моря, й до моряків.

Жоден інший архікнязь не проводив стільки часу в морських подорожах і не мав такої кількості яхт, як Карл-Штефан. Придворні дами навіть жартували, що він замовляє собі нові яхти частіше, ніж його дружина — нові сукні. Яхта, якою архікнязь зазвичай подорожував із родиною, називалася «Ватурус», і її сконструював — на спеціальне замовлення — відомий лондонський корабельний майстер Альфред Браун.

Того року, коли будівництво «Ватуруса» нарешті було завершено, ціла родина з нетерпінням чекала на прибуття нової яхти. Через це навіть перенесли на пізніше традиційний переїзд зі Живця до моря. Карл-Штефан вирушив до Шотландії, звідки вже «Ватурусом» мав приплисти до Гамбурга. Архікнязева родина спершу очікувала завершення роботи над новою яхтою у Відні, та очікування затягнулось аж до середини липня, в місті стало занадто спекотно, тож граф Чорінський, який завжди допомагав Марії-Терезії організовувати родинний побут, запропонував поїхати на північ Німеччини. Там точно прохолодніше, та й діти побачать нові місця. Як завжди, було споряджено спеціальний потяг, яким родина архікнязя вирушила з Відня до Дрездена, звідти — до Лейпцига, де затрималася лише на кілька днів, анонімно, без офіційних церемоній, і врешті — до Гамбурга, де всіх вітали вже врочисто й у п’ятьох святково прикрашених каретах відвезли до спеціально облаштованих апартаментів у розкішному готелі «Hamburger Hof». І хоча формально гості прибули інкогніто (під іменем віконтеси Сайбуш із дітьми), їх приймали з усіми належними архікнязевій родині почестями. А в готелі перебування цісарської родини стало справжньою сенсацією. Кожну трапезу гостей у ресторані супроводжував наплив зацікавлених американських туристів, котрі спеціально оселилися на той період у тому самому готелі. А на врочистий обід прибув навіть пруський принц Генрі, який запросив Марію-Терезію відвідати німецького імператора. Іноді трапези затягувалися надовго, бо й тут не сідали до столу, поки не збирались усі: Марія-Терезія, Рената, Мехтильда, Елеонора, Альбрехт, Вільгельм, Лео, вчителі, гувернантки, лікар, придворні дами та граф Чорінський — загалом п’ятнадцятеро. У Гамбурзі відпочивати було весело, вони плавали по Ельбі, знайомилися з містом і з його околицями. Й ось нарешті настав урочистий момент: спеціальним потягом (усе як завжди: червона доріжка на платформі вокзалу, натовп аристократів, дами, котрі кидають букети квітів принцесам під ноги) родина рушила до порту поблизу Гамбурга, де на них уже чекав готовий до відплиття, прикрашений квітами і прапорами «Ватурус».

У гавані було багато інших яхт із різних країн. Судна прибули, щоб узяти участь у щорічній регаті. Усі вони відсалютували, підняли прапори, залога врочисто вишикувалася на палубі, а коли родина архікнязя заходила на яхту, військовий оркестр заграв австрійський гімн. Потому на палубу почали підніматися різні високі гості. Першим прийшов пруський принц Генрі, давній друг і однодумець Карла-Штефана. Увечері принц Генрі відвідав яхту ще раз — цього разу з дружиною, сестрою російської імператриці. Обоє були приємно вражені тим, як усе тут обладнали.

Яхту обслуговувала команда з тридцяти п’яти моряків. На верхній палубі спорудили прикриті дахом місця для прогулянок під час дощової погоди, пасажирські каюти з окремими лазничками були на нижній палубі й могли прийняти одночасно понад двадцять гостей. Окрім того, на кораблі були ще дві великі кают-компанії, елегантна їдальня з оббитими темно-зеленою шкірою меблями та з дубовими панелями на стінах, бібліотека. Усі приміщення обставили вишуканими дизайнерськими меблями. На підлогах і на стінах кают були бордові килими та червоні вельветові подушки, всюди стояли зручні шезлонги і кушетки, покривала й портьєри пошили з вишуканого ситцю. Шафи з дзеркалами в повний зріст, у кожній каюті — туалетний столик, комод і рукомийник зі світлого дуба. Перебування на цій яхті було зручним і приємним, тут не випадало скаржитися на труднощі тривалих морських подорожей, про які так часто розповідають моряки.

На морі Карл-Штефан перетворювався з вічно неуважного та заклопотаного кількома справами водночас мрійника на суворого капітана й ретельно стежив за дотриманням жорстких правил, які він сам і склав.

Наприклад, було суворо заборонено заносити скрині з речами й інший багаж до кают чи на верхню палубу. Розпаковувати і спаковувати речі було дозволено лише на нижній палубі, під відкритим небом. Тому, коли падав дощ, ця процедура перетворювалася на справжні тортури. А за доброї погоди це виглядало радше комічно: кілька покоївок одночасно бігали туди-сюди, розносили подушки, одяг, рушники й інші речі до численних кают, плутали, де чия скриня та де чия каюта. Завершити пакування і розпаковування ніколи не вдавалося вчасно, тож, коли в розпал біганини лунав гонг на обід, ситуація ставала геть нервовою, бо ніхто не міг переодягнутися до обіду, а така непереодягнутість теж суперечила правилам…

Правило номер два: всі пасажири були зобов’язані носити лише білий одяг, а підошви взуття мали бути ідеально чисті й не залишати слідів на ретельно вимитій палубі.

Певного дня архіхнязь запровадив іще одне правило, яке спричинило особливі незручності придворним дамам. Користуватися корабельними сходами відтепер було дозволено тільки членам родини архікнязя, а всі решта мали послуговуватися мотузяною драбиною. Карл-Штефан особисто стояв біля драбини, аж поки всі пасажири спускалися на землю, а потому — поки поверталися на яхту після зупинок. Це правило викликало справжню паніку та численні нарікання і належало до тих, які найчастіше намагалися порушити. Щойно архіхнязь відлучався кудись із палуби чи з яхти, як усі швиденько збігали на суходіл корабельними сходами, а капітан не звертав на це уваги. Згодом і сам архікнязь погодився, що це обмеження не надто доречне, особливо після того, як одна з фрейлін архікнягнні зірвалася з мотузяної драбини і мало не потонула під час припливу.

Суворі правила стосувались і розпорядку харчування. Якось Карл-Штефан вирішив, що обіднє чаювання — це зайва трапеза, яка лише додає непотрібної роботи обслузі,◦— й відтоді ціла родина змушена була обходитися без їжі від дванадцятої, коли подавали обід, до сьомої, коли зазвичай вечеряли. Найбільше потерпали від цього нововведення діти, для котрих чай із тістечками був улюбленим столуванням. Діти постійно скаржилися, що вони голодні, й після численних дискусій між Марією-Терезією та Карлом-Штефаном дітям таки дозволили з’їдати о четвертій пополудні по одному апельсину.

Ще одним правилом, якого слід було дотримуватися, стала заборона відчиняти ілюмінатори в каютах під час руху яхти. Іноді, коли яхта пливла без зупинок кілька днів поспіль, ця заборона ставала особливо дошкульною, бо перебування в каютах зі зачиненими ілюмінаторами під час липневої спеки було нестерпним. Віллі, як, зрештою, й інші пасажири яхти, іноді потай порушував цю заборону. Та одного разу він забув зачинити ілюмінатор, коли переодягнувся до вечері, а опісля залишився ще на якийсь час побавитися з братами в кают-компанії нагорі. Незабаром до кают-компанії зайшов граф Чорінський і оголосив, що корабель у небезпеці. Раптово почався шторм, і каюти опинилися під водою, хвилі били в ілюмінатори, тож усім наказали спуститися донизу і розійтися по своїх каютах. Віллі побілів і миттю кинувся вниз. У його каюті вже працювали кілька служниць, вичерпуючи воду з підлоги, а всі речі, безнадійно намоклі, було поскладано в коридорі. Батько, котрий запланував лягти рано, стояв у коридорі в піжамі й докірливо дивився на сина. Кілька наступних днів Віллі ночував на кушетці в кімнаті брата Лео, та відтоді навіть у найбільшу спеку не наважувався залишати ілюмінатор у каюті відчиненим.

У свою першу подорож «Ватурус» вирушив о четвертій ранку, взявши курс на Петроград. Цілу мандрівку Балтійське море штормило, і, коли напівживі пасажири яхти прибули нарешті до Кронштадта, їх зустріли поліцейські, котрі протягом кількох годин перевіряли документи, оглядали судно і довго допитували кожного пасажира, а тоді перечитали всю приватну кореспонденцію на облавку. Під час перевірки з’ясувалося, що не всі гувернантки дітей архікнязя мають при собі паспорти, і ще кілька годин було не зрозуміло, чи впустять їх на територію Росії. Урешті-решт, для архікнязя зробили виняток, і яхта ввійшла в Неву, щоби кинути якір неподалік від царського палацу.

Після тієї виснажливої процедури всі пасажири «Ватуруса» вклалися на пообідню сієсту, до того ж серпнева спека в Петрограді надзвичайно дошкульна. Лише під вечір вийшли на першу прогулянку містом. Вільгельм пригадував як своє найяскравіше враження від тієї мандрівки поїздки на бричках, які мчали з незвичною швидкістю, запряжені трьома чи й чотирма кіньми, і неймовірно спритно маневрували поміж іншими упряжками. Широкий проспект дозволяв вільно розминатися чотирьом чи навіть п’ятьом повозам, але такої швидкості тут явно не було передбачено. Часто Вільгельмові здавалося, що ось зараз кучер таки не впорається, коні злякаються — й екіпажі зіштовхнуться, — та все миналось, і вони їхали далі. А для перехожих на Невському все це виглядало досить звично, й ніхто не звертав на них уваги. Спершу Віллі побоювався кучерів через їхні широчезні та чорні мов ніч тулупи до п’ят, переперезані шнурками, через чорні засмальцьовані перуки і насунуті зверху на них капелюхи. Та згодом він звик, бо так виглядали абсолютно всі кучери й нікого це не дивувало та не лякало. Няня розповідала йому, що взимку ці кучери носять хутряні шапки та хутряні тулупи, тож іще більше, ніж улітку, скидаються на ведмедів.

Ще одним яскравим Вільгельмовим враженням від Росії була неймовірна кількість ікон, які він бачив на кожному кроці. Це переважало навіть побожність ревних католиків-поляків. Іноді Віллі здавалося, що люди, котрих він бачив мигцем із кінного екіпажу, зупинялися на вулицях не для того, щоб обмінятися кількома словами, а лише для того, щоби тричі себе перехрестити, побожно звести очі до неба й піти собі далі. Це виглядало особливо контрастно на тлі добірної лайки, що долинала до нього з розмов на тих самих вулицях і була часто такою брутальною, що гувернантка затуляла йому вуха, хоча й сама розуміла російською далеко не все.

Зовсім інакше виглядало тут і життя аристократів, із котрими спілкувалася родина архікнязя. Призвичаєний до життя за чітким розпорядком, Карл-Штефан почувався дивно серед цих людей, котрі ходили одні до одних у гості о будь-якій порі дня, часто навіть без попередження, затримувалися значно довше, ніж на чверть години, як те було прийнято під час візитів увічливості в Європі, й поводилися дуже вільно, без жодних формальностей. Навіть якщо гість не заставав удома господаря, його радо приймали інші домашні, й це нікому не заважало. Останнє, зрештою, імпонувало Карлові-Штефану, й він багато спілкувався з російськими аристократами. Єдиним, до чого він так і не зміг пристосуватися, була велика кількість горілки, яку вживали всі місцеві. Складно було звикнути і до пересолодженого смаку майже позбавленої кольору гарячої рідини, яку тут називали чаєм і подавали всюди. Ще дивнішим було пити цей так званий чай зі склянок, як практикували навіть деякі аристократичні родини. Лише раз чи два Штефанові подали чай у китайській порцеляні, й тоді то був справді смачний напій, міцний і заварений із вишуканих сортів, до яких звик і він сам. Але у більшості випадків скидалося на те, що чай був лише претекстом, аби випити до нього склянку коньяку і закусити її лимоном. Важко було витримувати і по кілька візитів на день, адже ніколи не можна було передбачити, що саме подаватимуть «до чаю» в наступному домі. Траплялося, що вже о десятій ранку господар змушував гостя випити чарку горілки і закусити її оселедцем і ложкою ікри. Через годину в іншому домі подавали коньяк і солодощі, а ще через годину — знов оселедець і горілку. Сам вигляд того другого за добу оселедця ще до обіду й у розпал липневої спеки змушував Штефанів шлунок болісно стискатись. А відмову від частування вважали тут найбільшою образою, бо наприкінці візиту слід було підійти до господині, поцілувати їй руку і подякувати за вишукану гостину.

Одного дня надійшла звістка, що «Ватурус» приїде відвідати цар із родиною.

Уже зі самого ранку всі перебували у стані приємного збудження і метушилися по яхті. Врешті, момент настав. На Неві й на набережній з’явилася безліч поліцейських. Рух Невським було перекрито. На «Ватурусі» підняли прапори, залога в парадній формі вишикувалася на верхній палубі, архікнязь і князь Чорінський одягнули адміральські мундири, а жінки — парадні сукні. Першою на борт ступила імператриця, за нею — імператор із матір’ю Марією Федорівною, далі йшли придворні дами. Вільгельмові кинулося в очі, наскільки високою, тонкою та граційною виглядає імператриця порівняно зі своїм низеньким і худорлявим чоловіком, котрий залишав враження заляканого. Це враження тільки посилилося під час подальшої розмови. Здавалося, цар боявся сказати щось зайве, він постійно озирався навсібіч, заглядав у вічі своїм співрозмовникам і нервово сіпався, коли імператриця-мати робила якийсь рух, — ніби побоювався, що вона от-от покарає його за нечемну поведінку. Марія Федорівна вирішувала в житті свого сина та його родини абсолютно все.

Ця атмосфера страху здалася Вільгельмові густою, мов кисіль, який він куштував одного разу в селянській хаті у Живці та який йому дуже не сподобався. Ціла царська родина жила в атмосфері страху.

Поряд із імператором завжди було шестеро чоловіків, схожих на нього й одягнутих точнісінько так само, як він, аби заплутати можливих нападників. Царя завжди охороняли, й охоронці чергувалися за графіком, який змінювали щодня і який нікому не був відомий заздалегідь. Царські трапези теж щодня відбувалися в інших покоях, і навіть сама царська родина довідувалася про місце трапези лише в останній момент. Усі ці перестороги не були зайві. Незадовго до появи імператора на «Ватурусі» в царському палаці було заміновано й підірвано покій, де мав відбутись обід. Лише дивом ніхто з імператорської родини не постраждав. Мало не щодня охоронці помічали дивні речі: паркетини, які хиталися, шпалери, під якими було щось заховано, картини, які хтось знімав, а потому вішав назад.

Архікнязеві діти перелякано переповідали одні одним історію, яка їх особливо вразила: про нещодавній напад нігілістів на малого царевича. Усе відбулося на імператорській яхті, де терористи переодягнулися моряками й узяли в заручники царевича. Побачивши це, імператриця мало не збожеволіла і хотіла вже кинутись у воду, та ситуацію врятував один із вірних охоронців, тож царевич та імператриця залишилися живими.

Під час тієї поїздки ще зовсім малий Віллі вперше відчув вдячність до батька за те, що його власне дитинство та дитинство його братів і сестер проходило далеко від Гофбурґа, де, мабуть, атмосфера була не набагато ліпшою, ніж у Петербурзі. Вільгельм дивився, як нервово здригаються при кожному звуці руки імператриці, котра боялася бодай на мить випустити з ока свого сина, і хотів утекти якнайдалі від цієї атмосфери тривожного очікування, від цього холодного всепроникного страху.

«Ватурус» відпливав із Росії вдосвіта. Малий Віллі прокинувся раніше, ніж зазвичай, і спостерігав, як зникають у тумані Невський проспект, Зимовий палац, різні розкішні будівлі. Він почувався двояко: ця країна і захоплювала його, й лякала, йому хотілось і побути тут іще трохи, і чимшвидше тікати звідси.

З Росії вони вирушили до Фінляндії. Архікнязь найняв спеціального стернового, котрий допомагав капітанові маневрувати поміж невеличкими острівцями Фінської затоки, які часто сусідили дуже близько один із одним, тож була велика небезпека сісти на мілину. Віллі пригадує, як вибіг на палубу рано-вранці, десь між четвертою і п’ятою, й побачив неймовірне: острови були розсипані по озеру, мов цукерки, вони світились у прозорому, аж хрумкому, північному повітрі, підсвічені непевними променями сонця, які райдужно зблискували на воді. Близько десятої ранку яхта кинула якір у Гельсинкі, й архікнязь наказав усім не гаючись збиратися на першу прогулянку містом. Уперше в житті Віллі побачив стільки будівель із нетинькованої червоної цегли.

З Гельсинкі п’ятьма екіпажами пасажири корабля вирушили вглиб країни, зупиняючись на чай у невеличких готелях при дорозі, де ніхто й не здогадувався про їхнє високе походження. Після тривожної атмосфери при дворі російського імператора це діяло на всіх заспокійливо і дозволяло спостерігати за людьми в їхній звичній атмосфері, що було значно цікавіше, ніж штивні придворні церемонії. Їхня мандрівка припала на час білих ночей, і Віллі вперше так пізно читав на палубі без світла.

Уже наступного дня яхта вирушила далі й цілий наступний тиждень повільно дрейфувала поміж крихітними острівцями.

У той момент, коли «Ватурус» прибув до Швеції, короля у Стокгольмі не було. Посол і дві шведські принцеси прибули на яхту з візитом і запропонували організувати оглядини палацу спеціально для родини архікнязя, та Штефан відмовився, сказавши, що гості долучаться до однієї зі стандартних екскурсій. Так вони і зробили, вже наступного дня вирушивши до палацу в кількох невеличких човнах. Екскурсії відбувалися щодня з другої до четвертої пополудні в супроводі спеціального гіда — дуже старого чоловіка, котрий повільно переставляв ноги і так само повільно говорив. Спершу хвилин двадцять чекали, поки зібрались усі охочі взяти участь в екскурсії, потому повільно рушили коридорами, слухаючи розповіді гіда про картини, які він уважав вартими уваги, та найдовше затримувалися біля дверей між покоями, які гідові щоразу доводилося відчиняти, а відтак зачиняти. При цьому він дуже довго шпортав ключем у замку. Ця повільність усього, що відбувалось, і стала головним враженням Віллі від палацу. Йому здавалося, що він от-от засне під час однієї з тривалих пауз, які гід робив поміж окремими словами та реченнями.

Спершу все це видавалося Штефанові кумедним, і він лише посміювався, спостерігаючи за гідом. Але поступово йому набридло, й він звелів графові Чорінському підійти до гіда і сказати, що серед екскурсантів є австрійський архікнязь, котрий дуже квапиться і просить організувати для нього та для його родини окрему екскурсію. Графові Чорінському знадобився весь його дипломатичний хист, аби донести це побажання до гіда якнайбільш увічливо, та досягнув він небагато: архікнязевій родині запропонували нагодитись іншим разом, аби мати можливість оглянути палац окремо.

— Даремно ви, тату, відмовилися від пропозиції посла, — кинула Штефанові Елеонора.

Штефан лише насуплено подивився не неї і промовчав.

— Найбільше, шо пам’ятаю з того Штокгольма, — розповідав Галині Вільгельм, — то як ми надурили нашу англійську гувернантку, коли їхали звідтам. Вона ше тоді не дуже розуміла по-німецьки. І, коли яхта над раном вирушила зі Штокгольма, ми з Лео, як усе, вискочили потай зі своїх кают, аби подивитися, як будем відпливати. А тут вибігає в самій нічній сорочці наша міс Неллі, чує ґонґ і питає нас, шо то таке. Ми переморгнулися і кажемо до неї по-німецьки: «Небель», — тобто туман. А вона вирішила, шо то місто так називається. І пішла собі. А потім почався шторм. Сильний шторм. Ми ледве встигли доплисти тоді до Данії і стати на якір у Копенгаґені. А міс Неллі ше довго була переконана, шо найсильніший шторм у Швеції вона пережила в малесенькому містечку Небелі. Аж поки Лео витлумачив їй, шо то ми так пожартували.

У Копенгаґені їх зустрічали з усіми цісарськими почестями: салюти, солдати в парадній формі, офіційна делегація, австрійський гімн у виконанні місцевого військового оркестру. Карл-Штефан ненавидів ці урочисті церемонії, які всюди були однаково довгі та нудні. Не менше він ненавидів і офіційні урочистості й бали, на які змушений був ходити. Досить часто він дозволяв собі в останній момент передумати і не з’явитися на бал. Виглядало це так: Марія-Терезія з дітьми, придворні дами та кавалери — всі чекали на архікнязя у вестибюлі. У парадній залі вже подавали вечерю, оголошували імена гостей, котрі врочисто заходили до залу, і, коли наставала черга архікнязя, западала незручна пауза, а потому лунало повідомлення, що великий князь не зміг прийти. Причини раптової зміни планів не оголошували, і поволі всі звикли до цієї особливості характеру Карла-Штефана. А наступного ранку він зазвичай зривався на ноги о четвертій і починав гарячкову діяльність: організовував полювання, пікнік чи щось інше, якнайдалі від двору та від світських обов’язків. Коли родина сідала в потяг, Карл-Штефан намагався вскочити до вагона першим або, навпаки, прослизнути останнім, аби уникнути офіційних почестей. Іноді він не сідав до карети, яку посилав на вокзал імператор, а садив туди замість себе гувернантку чи когось зі слуг, — сам же їхав до своєї віденської резиденції звичайним фіакром, аби не привертати до себе уваги.

Після доволі тривалого перебування в Копенгаґені яхта вирушила у зворотному напрямку. А в німецькому місті Кілі на гостей уже чекав спеціальний потяг, який відвіз родину до Берліна, а потому ще далі — до Живця. Так завершився перший сезон літніх мандрівок «Ватурусом». Але відразу після повернення додому всім стало зрозуміло, що відтепер такі мандрівки вони матимуть щороку, бо цілу зиму й діти, і сам Карл-Штефан мріяли про наступний сезон і про майбутні подорожі.

### 1990

На початку дев’яностих не лише Гриць зрозумів, що треба працювати за кордоном. Перші партії капронових колготок він возив до Польщі самотужки. Не тому, що на цьому можна було аж надто багато заробити, а щоби вивчити всі нюанси і потому правильно організувати процес.

У роботі Гриць був педантичний, ніколи не діяв зопалу, завжди все ретельно зважував і нікому не передоручав справді важливих замовлень. Після колготок Гриць почав експортувати електронні ваги, бо в розмові з випадковим попутником довідався, що на них у Польщі тоді був шалений попит. Грицеві навіть подобалися гострі враження, які він переживав щоразу, перетинаючи кордон із контрабандою. Він потай спостерігав за «колегами» і з гордістю зазначав, що в нього нерви значно міцніші, ніж у багатьох із них. На декотрих шкода було дивитися: піт тече цівкою, руки трусяться, обличчя червоне, очі вибалушені — й це все ще до того, як доходить до особистої перевірки. Сам Гриць завжди залишався спокійним, вантажив товар не в загальноприйняті торби у клітинку, а в гірський наплічник, показував прикордонникам власноруч виготовлене «запрошення» від польських колег-спелеологів на черговий міжнародний симпозіум, і прикордонники зазвичай чи то лякалися чудернацького слова, чи «велися» на привітну й упевнену усмішку та чесний Гриців погляд, але жодного разу навіть не перевірили вмісту його наплічника.

Одного разу Гриць посперечався на пиятиці з друзями, що перевезе через кордон кокаїн. То було напередодні польського Різдва. Великі черги на нічному пішому переході, втомлені «човники» з великими картатими торбами, не менш утомлені та злі митники.

— Доброго вечора, — привітно усміхнувся Гриць набурмосеному дядькові з грубим залізним дротом у руках і з перекривленою кобурою на поясі.

Дядько подивився на нього з-під лоба.

— Куди їдете? — запитав.

— До Варшави, — збрехав Гриць, бо автобус, яким він їхав, і справді кінцевим пунктом мав Варшаву.

— Мета поїздки.

— Візантологічна конференція, — застосував Гриць свій улюблений метод, випробуваний десятки разів (якщо вживати незрозумілі митникові слова, він розгубиться і втратить пильність).

— Візантійською мовою добре володієте? — вже з більшою повагою в голосі запитав митник.

— Належно, — ухилився від відповіді Гриць. — Запрошення показати?

Запрошення йому завжди бездоганним каліграфічним почерком писала секретарка кафедри полоністики університету, а він їй із кожної поїздки привозив дефіцитну польську косметику. Гриць добре знав, що й конференцій вона не вигадує, а вони справді відбуваються в той час і в тому місці, які вказано у запрошенні. Просто його, Гриця, у списку запрошених немає. Проте аж так далеко перевірки прикордонників ніколи не заходили.

— Ні, запрошення не треба. Покажіть сумку.

Гриць витягнув свій шкіряний підроблений під «Burberry» саквояж і недбалим рухом поставив його під табличкою «Стіл для поглибленого огляду». Напівпорожній саквояж вирізнявся серед великих білих торб у синьо-червону клітинку, напханих різним крамом.

— Розкрити? — Гриць зі сумнівом подивився на дріт у митниковій руці.

Митник завагався. У той момент жіночка в черзі перед Грицем після кількох марних спроб нарешті змогла розсунути поламаний замок своєї сумки, і митник на мить повернувся до неї, видно, так і не вирішивши, чи потрібно Грицеві розкривати свою торбу. Доволі брудна сумка жіночки була вщерть заповнена чищеними грецькими горіхами. Митник проштрикнув верхній шар горіхів залізним дротом. Потому ще раз в іншому місці.

— Добре. Закривайте, — звелів він жіночці, й вона тремтячими брудними пальцями поправила горіхи, знову завовтузившись над поламаною «блискавкою».

— Даже не знаю, шо з вами робить, — сказав митник Грицеві. — Зараз усі горіхи везуть, то ми прутиком провіряємо, чи папіросів нема. А вашу сумку жаль. Дорога, мабуть.

— Ну, в мене папіросів нема, — усміхнувся Гриць і розкрив саквояж. Митник неуважно зазирнув у торбу і вказав Грицеві на вихід.

На польському кордоні контроль був іще більш поверховим — там уже панував передріздвяний настрій, і солідний вигляд Грицевої сумки на тлі пошарпаних картатих торб знову зробив своє. Його не перевіряли взагалі. Гриць повернувся до автобуса й сів на своє місце. Він мав вийти, не доїжджаючи до Перемишля, — там на нього чекали знайомі. Автобус рушив, проїхав кілька кілометрів і зупинився на Грицеве прохання. Гриць вийшов, двері зачинилися, й автобус поїхав далі. А Гриць раптом відчув, що ноги йому підгинаються, й сів просто на холодну, ледь притрушену снігом землю. Так нерухомо він і сидів, аж поки по нього приїхали хлопці, котрі мали забрати кокаїн.

Попри те, що то була найбільш вдала фінансова операція за цілу його контрабандистську кар’єру, відтоді Гриць уже нічого через кордон не перевозив. І навіть не тому, що боявся, чи вже міг дозволити собі найняти «човників», а насамперед через те, що помітив небезпеку піддатись азарту.

Він добре знав себе і завжди вмів контролювати ситуацію. Свого часу Гриць відмовився від пиття міцного алкоголю в компаніях, коли відчув, що це перетворюється на звичку. Він ніколи не грав у казино, не сідав із друзями до карт і навіть до шахів, бо був азартний і не хотів піддаватися цьому. Тепер він відмовився й від адреналінових вибухів, які дарувало йому життя контрабандиста. Єдина залежність, яку він дозволяв собі,◦— це незмінна спрага успіху. Саме вона змушувала його постійно ставити перед собою щоразу нову мету і наполегливо її досягати.

У цьому виявлялася його схожість на матір, Дарію Йосипівну, заступника ректора Львівського педагогічного гуманітарно-мовознавчо-економічно-природничого коледжу. Цей коледж був одним із тих дивних навчальних закладів, які виникли в 90-х і з усіх сил намагалися вигідно вирізнятися на тлі заскорузлої та малоефективної освіти, що її пропонувала більшість традиційних ВНЗ країни. Коледжі такого типу збирали всіх, хто не вступив на державні відділення різних інститутів і чиї батьки готові були платити за дипломи з химерними формулюваннями «економіка менеджменту», «програмування бізнесу», «логіка управління підприємством» тощо. Студентам тут пропонували різні спеціальності, в назві кожної з яких обов’язково фігурували слова «бухгалтерський», «менеджмент», «комерційний», «ринковий»… Учили тут багато різного, але потрошку, тож із більшості предметів студенти встигали хіба приблизно зрозуміти, про що йдеться, не заглиблюючись у суть дисципліни. Щоби додати привабливості такій освіті, до керівного складу переманювали з державних ВНЗ тих викладачів, котрі мали хорошу репутацію чи солідну посаду.

Однією з таких стала і Грицева матір, котра перед тим працювала завідувачкою кафедри української філології Львівського університету. Спокусилася на істотно вищу зарплатню і погодилася на посаду заступника ректора. Тепер вона не читала курсів граматики чи морфології, як в університеті, а намагалася навчити студентів бодай елементарної грамотності, викладаючи такі предмети, як «менеджмент слова», «ділове мовлення на письмі», «граматика бізнесу» й ін. З часом Дарія Йосипівна трохи звикла до постійного зниження загального рівня підготовки студентів, котрі приходили на навчання, й уже не сприймала це як особисту трагедію, а іноді навіть жартувала на цю тему без того зверхньо-гіркуватого виразу на обличчі, якого з дитинства Гриць боявся найбільше.

Загалом, мамині жарти — то була окрема тема. Першим, що відчував Гриць, коли підозрював, що мамині слова могли бути жартом, — це спітнілі долоні та страх неправильно відреагувати. Він зазвичай не вмів як слід сприймати складні мамині жарти. Наприклад, мама казала:

— Натрапила у книзі на слово «чекана» в сенсі «бажана», «очікувана». Замислилася, як його наголошувати: якщо на першому складі — звучить якось надто мілітарно, якщо на другому — зникає дієприкметниковість і залишається якийсь не дуже зрозумілий і майже інфантильний субстантив, ну, а на третьому — взагалі якийсь блатний фольклор виходить.

Якщо співрозмовником був хтось, не звиклий до її манери жартувати, то він відразу ж цілком серйозно брався розмірковувати, як і справді найкраще наголошувати це слово, що воно означає, чи змінюється його значення залежно від контексту, і так далі, аж поки помічав міцно стулені материні губи та її зверхньо-гіркуватий вираз обличчя, який ніби говорив: «О, Боже, як важко з цими невігласами!»

Помітивши цей материн вираз обличчя, співрозмовник зазвичай знічувався і замовкав, а мама поблажливо пояснювала, що насправді хоч як наголошуй, а слово це залишатиметься калькою з російської, тому вживати його, а надто у книгах, не можна. Далі вона виголошувала монолог про те, що тепер видавництва нещадно економлять на редакторах і на коректорах, а випускники філології — вже не ті, що колись, та і платять за цю працю такі мізерні гроші, що кваліфікованому філологові соромно за неї братися. Відтак падає загальний рівень читачів, котрі вже не здатні відрізнити грамотний текст од неграмотного, естетично досконалий — від недолугого, а графоманію — від вишуканої літератури.

— Починається все з прописів. Колись дитину обов’язково вчили охайно писати. І вміли навчити! Це виробляло терплячість, зосередженість і навички дрібної моторики. А що тепер? Ніби теж учать, але майже нікого навчити не можуть. Половина моїх студентів сама не здатна прочитати те, що написала. Імовірно, не завжди вони і розуміють, що саме списують, тож користі з такого навчання не більше, ніж із сидіння по кнайпах, де вони, до речі, й проводять левову частку навчального часу. А потому з них виростають відповідного рівня фахівці. І річ навіть не у практичних навичках. Людина, позбавлена у процесі дорослішання гуманітарної освіти, має дуже обмежений світогляд, тому здатна сприймати лише дуже невеликий сегмент культури і приречена жити нудно та передбачувано. Така людина вміє лише споживати «фастфуд» масової культури. Більш індивідуалістичні та вимогливіші до реципієнта культурні здобутки такій людині не зрозумілі.

Охайність прописів Дарія Йосипівна вважала першим кроком на шляху гармонійного розвитку особистості. Люди, котрі не володіли навичками каліграфічного письма, для неї не існували, вона вважала їх людьми навіть не другого, а відразу п’ятого ґатунку, — гіршими за них були хіба ті, хто писав неграмотно. Останніх не могла врятувати навіть каліграфічність письма.

Для Гриця, як і для багатьох хлопчиків, каліграфія була складною. Найстрашнішими його снами назавжди залишилися кривулі, написані невпевненою рукою першачка, а від вигляду листка в косу лінійку йому завжди робилося недобре. Мати переживала, що син страждає на дислексію, бо він досить довго плутав літери «б» та «д» і переставляв місцями склади, коли читав уголос. Вона так і не наважилася піти до лікаря, щоби перевірити свої підозри, натомість із подвоєним завзяттям змушувала сина опановувати філологічні премудрості. Якщо його першій учительці траплялося вжити щось на кшталт «по крайній мірі», «гірше всього», «пояснююча записка», він моментально піднімав руку і виправляв:

— Треба казати «принаймні», «найгірше», «пояснювальна записка».

Учителька червоніла і згодом ставилася до Грицевих зошитів особливо прискіпливо. Та він у своїй дитячій наївності ще не розумів, чому за написане без помилок завдання отримує не п’ять, а чотири чи навіть три бали.

Грицева матір помічала цю несправедливість, але вважала, що син повинен вирішити свої проблеми самотужки.

— До вчителів лише раз піди — потому щодня бігатимеш, а однаково нічого не навчать, — казала вона, порушуючи цехову солідарність.

Але Гриць, на диво, і справді самостійно збагнув, у чому причина занижених оцінок. Йому тоді було десять. Урок музики вела молоденька практикантка, котра розповідала дітям міф про Орфея. Гриць підняв руку і доповнив учительку, сказавши, що Орфей грав не лише на золотій арфі, а й на кітарі. Практикантка ніяк не відреагувала на уточнення, та наступного уроку доручила Грицеві читати міф про Орфея вголос цілому класу, а сама вийшла за двері. Клас, звичайно ж, одразу почав шуміти, Гриця ніхто не слухав, і він почувався приниженим. Саме тоді він уперше усвідомив, що вчителі можуть помститися за виправлення та уточнення й уже не піднімав руки, щоби похвалитися своєю освіченістю перед класом. Чекав, аж поки його запитають. Відтоді його успішність підвищилася.

Петро, батько Гриця, закінчив архітектурний факультет, але вроджена бізнесова жилка проявилась у нього ще в далекі радянські часи, й він, окрім теплого місця в конструкторському бюро, мав іще додаткові підробітки, зводячи приватні особняки. Він займався всім: від проекту до нагляду за будівництвом, — любив цю справу і, щойно це стало можливо, заснував власний будівельний бізнес. То була невеличка фірма, що якимось дивом виживала поміж великими забудовниками з набагато ліпшими зв’язками та «плечима». Клієнти Грицевого батька цінували його за надійність і «передавали з рук у руки», бо він не тільки обіцяв виконати роботу вчасно та якісно, а і справді робив усе «як для себе».

З філологією Гриців батько мав складні стосунки. Він завжди тримав біля ліжка книгу. Іноді то була одна і та сама книга впродовж кількох років. З неї він раз на кілька тижнів читав по дві-три сторінки перед сном. Загалом, він не мав нічого проти літератури, та вдень на чтиво йому було шкода часу, а ввечері він надто швидко засинав, тож читання просувалося поволі. Гриців батько мав ту саму ваду, що і Гриць: іноді переставляв місцями склади у словах, читаючи вголос, а також плутав букви «б» та «д» при письмі.

Коли батьки розлучилися, це не стало особливою несподіванкою ні для кого. Навіть Гриць у свої тринадцять розумів, що ті двоє людей були надто різні між собою. Їхні студентське кохання та шлюб через вагітність і без того протривали напрочуд довго. Батьки поважали одне одного і намагалися толерантно ставитися до дивацтв партнера. Та коли Гриць підріс, вони роз’їхалися, бо жити окремо кожному з них було значно комфортніше, ніж разом.

Напевно, те, що батьки були такі несхожі між собою і мали кардинально різні зацікавлення, змалку навчило Гриця домовлятися з усіма, а не лише зі схожими на себе. Ще тоді, коли батьки намагалися проводити час разом, їхній сімейний відпочинок завжди ставав великою дилемою, яку починали обговорювати ще взимку. Мати, поборниця здорового харчування та профілактики різноманітних захворювань, прагнула відпочивати на лікувальних курортах. Батько ненавидів курорти, бази відпочинку, готелі й любив подорожувати з наметом по горах, рибалити, їздити на ровері та на лижах. Поки Гриць був маленький, дилему вирішували на користь моря, де мати бридилась антисанітарними умовами і переймалася відсутністю оздоровчих процедур, а батько просто нудився. Згодом, коли малий трохи підріс, почали відпочивати окремо. Спершу мати брала Гриця зі собою до Моршина, а потому він із батьком їздив у Карпати. Грицеві подобалося й одне, і друге.

Змалку Гриць звикнув, що батьки завжди мають протилежні думки щодо будь-чого. Якщо мати наполягала на приготуванні свіжих страв, а потому перейшла на вегетаріанство і навіть частково на веганство, то батько був прихильником традиційної домашньої кухні. Тож коли матері не було вдома, вони з Грицем їли яєчню на салі, смажену бульбу з часником, копчену рибу й інші смаколики, які забороняла мати.

Батькові знайомі викликали материн гострий осуд, а в колі маминих подруг і їхніх чоловіків батько нестерпно нудився. Батьки жили в постійному суперництві. Обоє мали лідерські натури, пригнічені радянським вихованням і побутом, тож уміли і домінувати, і поступатися. Грицеві іноді здавалося, що йому страшенно пощастило, бо, якби батьки частіше погоджувалися в питаннях педагогічних стратегій і не витрачали стільки часу та сил на суперечки, вони замучили би його своїм вихованням іще задовго до того віку, коли він навчився чинити опір їхнім педагогічним «штучкам». Гриць рано пристосувався до вимог обох батьків щодо себе. Мати хотіла, щоби він був відмінником, грамотним, акуратним, навченим етикету, слухняним, але при цьому впевненим у собі, спортивним і здатним «постояти за себе». Виховання трьох останніх навичок вона передоручала батькові, не замислюючись про те, що виховати водночас абсолютний послух і впевненість у собі й уміння захищатися — завдання майже нездійсненне.

«Сядь рівно», «не колупай у носі», «не перебивай старших», «виконуй, що сказано», — зверталася вона до Гриця, генеруючи накази в середньому раз на чверть години. Звук її голосу викликав у Гриця напади паніки, він похапцем озирався, перевіряв, чи не поставив плями на сорочку, чи акуратна в нього зачіска, гарячково пригадував, чи всі сьогоднішні мамині вказівки він виконав і чи зробив це з належною ретельністю, щоби заслужити найвищу похвалу:

— Ти можеш більше!

Гриць так давно звик до того, що він ніколи не виконає всього, чого очікує від нього мати, що навіть не намагався.

Батько ж іронічно ставився до материних вимог і, коли Гриць підріс, не втрачав нагоди підморгнути йому й підбадьорливо потиснути долоню, мовляв, не сприймай надто близько до серця. У товаристві маминих подруг, котрі заклопотано обговорювали, яку максимальну кількість гуртків витримають їхні діти і які неймовірні інтелектуальні здібності вони демонструють, батько любив замислено сказати:

— А я свого вже навчив драп курити. Хлопцеві знадобиться. Та і треба вміти відрізняти «палений» від справжнього. Хто ж його навчить, як не батько?

Мати полотніла, дратувалася, потім, увечері, відчитувала батька, але той лише усміхався у вуса (ще один об’єкт материної ненависті, якого їй так і не вдалося ліквідувати) і продовжував жартувати в тому самому стилі:

— Не знаю, що за хлопець у мене росте: книги читає, малює, по-англійськи «спікає». Я в його віці у горобців стріляв за гаражами і двійки приносив. А то — не відомо, що росте. Якийсь зануда.

Та Гриць занудою аж ніяк не був, він просто рано навчився поводитися відповідно до очікувань оточення. Поряд із матір’ю завжди був слухняний, вихований, зачесаний на проділ, бездоганно ввічливий і обізнаний із видавничими новинками. У батьковій компанії майстерно спльовував крізь зуби на підлогу, сякався без носовика, пив пиво великими ковтками, стоячи біля підозрілого вигляду барів (батько іноді любив таку екзотику) і брав активну участь у розмові про рибальство.

Його голубі очі та ямочка на підборідді, коли він усміхався, подобалися дівчатам, так само як і мила манера неправильно вимовляти «л»: він говорив, як говорять поляки — не тверде «л», а майже «в». Батьки чомусь так і не пішли з ним вчасно до логопеда, щоби виправити це. З кожним співрозмовником Гриць примудрявся бути саме таким, яким його хотіли бачити. З одними друзями він дискутував про прочитані книги, ходив на арт-хаузні фільми та обмінювався музичними записами, з іншими — танцював на дискотеках і вчився вибирати стильний одяг, зачіски і взуття. Він умів концентруватися не на тому, чи цікавить його тема, про яку він розмовляє з кимось, а на тому, чи сам він і те, що він каже, подобається співрозмовникові. Як актор, котрий не аналізує тексту, а зосереджується лише на тому, як його подати слухачам.

За наполяганням матері, Гриць вступив до університету на факультет міжнародних відносин, який тоді був новозаснованим і надзвичайно престижним. Гадали, що така освіта забезпечить дитині необмежені можливості в майбутньому, хоча, які саме то би мали бути можливості, ніхто сформулювати не міг. Зрештою, на момент вступу Гриць уже й так зрозумів, що диплом про вищу освіту потрібен йому просто тому, що такий документ мають усі, а не як справжнє свідоцтво про здобутий фах, яким він зароблятиме на життя. Як середня чи музична школа, які просто треба закінчити, і нема на то ради.

Гриць не дуже любив учитися, та розумів, що відкараскатися від цього не вийде, тож виробив тактику найменшого опору: вчився рівно настільки, щоби не мати проблем із мамою. А в університеті для цього й особливих зусиль докладати не довелося. Серед переважно дівчачого складу групи завжди знаходилися готові дати списати, підготувати до іспиту і навіть виготовити додатковий комплект шпаргалок. Мати пишалася тим, що Гриць учився без хабарів викладачам і плати репетиторам, а деталі її не цікавили. Для самого ж Гриця студентські роки стали важливими насамперед як період налагодження потрібних контактів.

### 1906—1915

Архікнязь не втрачав жодної нагоди попливти кудись «Ватурусом». Він вирушив на улюбленій яхті навіть на коронацію іспанського монарха, куди імператор Франц-Йозеф послав його як офіційного гостя. Яхта вирушала й у далекі подорожі — одного разу аж до північних берегів Африки.

Траплялися зі Штефаном і курйози. Наприклад, одного разу під час відпочинку на острові Лошині Карл-Штефан запропонував цілій родині прокататися яхтою «Ватурус» уздовж Адріатичного узбережжя до Атен, аби зблизька роздивитися ті чудові місця. Яхта вирушила в подорож, як завжди, на світанку, після звичної церемонії врочистих проводів, на які зібралися мало не всі місцеві мешканці. Діти кидали букети квітів, жінки махали на прощання хустинками, дорогу від вілли Под’яворі до порту було вистелено трояндами. Для початку вирішили відвідати Блакитну печеру, красу якої прирівнювали до чарівливості знаменитої печери на острові Капрі. Пасажири пересіли з «Ватуруса» у два човни і попливли, наближаючись до берега. Та раптом один із човнів почав різко набирати воду, а звідкись залунали схожі на постріли звуки. Здивований архікнязь озирнувся раз і вдруге, та нікого й нічого на скелях не помітив. Дами виставили на лавки промоклі ноги в елегантних шовкових черевичках. Веслярі й далі щосили гребли, щоб устигнути до берега ще до того, як човен почне тонути. У човні, де сиділи три архікнязеві доньки, кілька хвилин панувала тривожна атмосфера, сам Карл-Штефан теж виглядав неспокійним і уважно вдивлявся у берег, міркуючи, чи вдасться добратися до нього вплав. Але зненацька на його обличчі з’явилася усмішка. А човен, наче за командою, перестав набирати воду, затихли й підозрілі звуки. Згодом Карл-Штефан пояснив цю таємницю дуже просто: човен занадто довго простояв на спеці, через що дошки зсохлись і крізь щілини натекло води більше, ніж зазвичай, а коли пересохла деревина намокла, то почала скрипіти, видаючи схожі на постріли звуки.

Далі подорож тривала без неприємних пригод, якщо не зважати на прискіпливість італійської поліції, яка мало не в кожному портовому місті перевіряла паспорти пасажирів, котрі подорожували інкогніто. В одному з міст — здається, воно називалося Барі — архікнязь уподобав невеличку чорну козу і вирішив її придбати. Віллі пригадував, як вони з Лео, двоє наймолодших дітей, намагалися переконати архікнязя відмовитися від покупки, але той лише сміявся: мовляв, нормальні діти завжди випрошують у батьків домашніх тварин, а в нього все навпаки. Та Віллі й Лео мали рацію, бо подальша подорож принесла купу проблем: їм постійно доводилося шукати траву для кози, тварина не мала місця на яхті, було нікому її пильнувати, а в кожному порту, коли їх перевіряли, доводилося платити чималий податок за перевезення тварини з країни до країни. До того ж коза, здається, принесла на борт якусь дивну інфекцію, бо протягом чотирьох наступних днів усі пасажири за винятком архікнязя, котрого ніколи не брали ніякі болячки, пролежали з болями в животі та з гарячкою.

Коли повернулися нарешті на Лошинь і випустили козу на берег, усі пережили неймовірне полегшення.

Під кінець сезону вони відвідали на «Ватурусі» Венецію. Віллі дуже любив Венецію, та цю поїздку чомусь запам’ятав найбільше. Рано-вранці, приблизно о п’ятій, яхта зайшла у ще прохолодну березневу воду Великого каналу. Під час відвідин Венеції Карл-Штефан завжди винаймав дві гондоли, щоразу з тими самими гондольєрами, й вони день і ніч чергували біля «Ватуруса», готові у разі потреби відвезти будь-кого з пасажирів яхти куди скажуть. Віллі мріяв пожити в одному з палацо, та родичі лише ходили в гості до знайомих аристократів. Раз чи два Віллі дозволили залишитися переночувати, проте жили завжди на «Ватурусі». Там само відбувалися й урочисті прийоми. Віллі пригадував, що з ними тоді був архікнязь Отто, який зі самісінького ранку ходив із пляшкою «Просеко» і влаштовував п’яні дебоші протягом трьох днів, а потому Марії-Терезії це набридло і вона відіслала Отто до Відня. Та їхні ночі після того не стали спокійнішими, бо гондольєри біля яхти продовжували невтомно співати серенади, не знаючи, що Отто, який замовляв і щедро оплачував цей спів, уже поїхав.

Та поїздка була завершальною в тривалому літньому круїзі на яхті, тож Марія-Терезія попросила чоловіка, щоби вони ще трохи залишились у Венеції. Усі провели чудові три тижні, щодня купаючись на пляжі в Лідо разом із іншими відпочивальниками. Віллі добре пам’ятав дерев’яні купальні та простору терасу, на якій уже зі самого ранку грав чудовий військовий оркестр.

Прощальної ночі, перед від’їздом із Венеції, Карл-Штефан і ціла родина катались у «своїх» гондолах нічними каналами. Вільгельм часто згадував ту поїздку як одне з найяскравіших вражень свого дитинства.

### 1990

Коли Гриць познайомився з Галиною, він уже був модним персонажем богемної тусовки, яка тоді щодня збиралась у кав’ярні на вулиці Вірменській. У «Вірменці» треба було брати каву, заварену по-турецьки, і виходити з нею надвір, ставити горнятко на широкий парапет низького вікна і спілкуватися. Згодом частина тусовки, переважно російськомовна, тут і залишилась, а решта, передовсім українськомовні літератори та журналісти, перебралася далі — до кав’ярні «Червона калина» на Чайковського, потому — до проїзду Крива Липа. Гриць тусувався серед богеми як «просунутий бізнесмен», хоча насправді на той момент жодного бізнесу, крім принагідного перевезення контрабанди з Польщі, він не мав. Часом допомагав батькові, й той чесно оплачував синову працю. Але на ті небагаті часи того вистачало, щоби робити враження фінансово забезпеченого.

Легенда, яку розповідали про нього у Кривій Липі — ймовірно, з його власної «подачі» — була приблизно така. Батько — іноземець, мати обіймає серйозну посаду в Києві, сам Гриць навчається заочно в кількох ВНЗ одночасно і має власний потужний бізнес. У Криву Липу ходить, бо шукає проект, який можна було би проспонсорувати. Така легенда дозволила Грицеві стати своїм відразу в декількох середовищах: художники охоче водили його до своїх майстерень, пропонували купити картини, а потому радісно погоджувалися «посидіти». Гриць «ставив» кілька пляшок модного тоді лікеру «Амарето» (був чувак, котрий продавав йому лікер за оптовими цінами чи в обмін на інший товар), і так він став загальним улюбленцем. Літератори приводили його як свого на різні фуршети і дарували книги з автографами. Журналісти і молоді політики водили на вечері, де обговорювали заснування нових ЗМІ чи політичних проектів.

Насправді на той момент Гриць не мав змоги фінансувати жоден із таких проектів, але інтуїтивно він почував, що рухається у правильному напрямку та що здобути фінанси — то лише справа часу і щасливої нагоди.

### 1906

Морські мрії Вільгельма почалися з тієї самої батькової яхти, яка визначила і долю його старшої сестри Елеонори. Улітку 1906 року Штефан запланував морську подорож родини до Стамбула. Такі подорожі він зазвичай здійснював інкогніто, під псевдонімом «Граф Живецький», аби не витрачати часу на нудні офіціозні церемонії. Ясна річ, Штефан повідомляв про поїздки закордонного міністра Габсбурґів, а той ставив до відома уряд відповідної країни, та протокольних почестей при цьому вже не організовували. Той міністр був поляком, і Штефан листувався з ним винятково польською, підписуючись у листах «Графом Живецьким». Міністр змушений був перекладати Штефанові листи німецькою — мовою офіційного листування.

Під час тієї мандрівки Віллі працював помічником на палубі батькової яхти. Уперше йому довелося самостійно прокладати курс, користуючись секстантом, і застосовувати на практиці знання зі сферичної тригонометрії.

На той момент Елеонора вже закохалась у капітана батькового судна Альфонса Кльоса. Свій роман закохані тримали в таємниці п’ять років, тож під час сімейних круїзів, коли корабель Габсбурґів затримувався в якомусь із портів, вони брали зі собою на прогулянки Віллі. Під час однієї такої вилазки до портових кнайп Стамбула Віллі зустрів своє перше кохання — неймовірно вродливого турецького моряка, з котрим він не міг обмінятися жодним словом. Але вистачило і самих поглядів. Нове почуття було приголомшливе та незвичне. Після того, як вони з Елеонорою і Кльосом повернулися на судно, Віллі непомітно втік на берег, де його чекав новий знайомий, і вони до ранку вештались у порту. Віллі вже не пригадує, що саме вони робили, — мабуть, просто гуляли, тримаючись за руки. А під ранок пішли в досить підозрілий на вигляд заклад і зробили собі однакові татуювання у формі якоря. Наступного дня рука Віллі розпухла, в нього почалася гарячка, й він мало не помер від зараження крові. Та своєї таємниці так нікому й не видав, навіть Елеонорі. Він іще не дуже усвідомлював, що саме з ним трапилося, та інтуїція підказувала, що рідні ледве чи радітимуть…

Хоча Вільгельмів батько Карл-Штефан і мав при дворі репутацію дивака та демократа, навіть він не відразу наважився дати Елеонорі дозвіл на шлюб із морським капітаном Альфонсом Кльосом. Самому архікнязеві теж довелося просити згоди на це у Габсбурзького двору, з погляду якого всі шлюби сестер Віллі були однаково нерівними: й одруження Ренати з польським князем Гієронімом Радзвивілом, і шлюб сестри Мехтильди з князем Ольґердом Чарторийським, і заміжжя Елеонори з моряком Кльосом. Перед шлюбом сестри мусили зректися всіх своїх титулів і права величатися «цісарсько-королівською високістю».

Елеонора та Кльос оселились у родинній віллі на Адріатичному морі. Саме так Вільгельм завжди уявляв ідилію: життя зі вродливим моряком на березі моря. Він любив тепле море і ненавидів холод. Холодними львівськими зимами він розповідав про це особливо часто. До туберкульозу та до хвороби серця, на які він страждав із юності, на старість Вільгельмові додався ще й артрит, який особливо дошкуляв у вологому та холодному львівському кліматі.

Під час Другої світової війни Елеонориних синів мобілізували до німецького війська, й саме завдяки цьому згодом і вдалось урятувати живецький родинний маєток, який у «польської» гілки родини збирався конфіскувати Гітлер. Елеонора та Вільгельм подали до суду і виграли процес, довівши свою «арійськість». Забирати майно у фольксдойче та ще й усупереч рішенню суду Гітлер не наважився, тож Елеонора та Вільгельм отримали чимале відшкодування, на яке змогли жити протягом цілої Другої світової.

### 1985

Галина їхала ввечері провідати маму. Поряд із Галиною в автобусі сиділа жінка, тримаючи на руках приблизно п’ятирічну дівчинку. Галина пригадала, як вона з мамою їздила цією дорогою, коли ще була такою, як ця дівчинка зараз, і коли ще мешкала з мамою на околиці міста, а не в центрі, у бабці Софії.

— Знаєс, мамо, со в садочку сьодні було, — аж захлиналася від захоплення дівчинка. — Аня дозволила мені полизати свою цукелку, а потім нам усім дали вілсики, і я тепел буду снізинка. Ти мені купис таку білу сукню з колоною і каплонові колготи. Я дузе хоцу каплонові колготи — такі, як в Ані.

— Аня ходить у капронах у садочок? — здивувалася мама.

— Ні, вона мені казала, со у неї вдома є каплонові колготи, і вона одягне їх на свято. А се на свято мама злобить їй мунікул.

— А яку ти хочеш корону: білу чи сріблясту?

— Не знаю, хоцю найклащу. Ти з купис мені найклащу? — і дівчинка притулилися до мами.

Галина намагалася пригадати, як могла виглядати схожа розмова між нею та Аліною тоді, коли Галина теж мріяла про корону і про капрони, проте не могла собі уявити, щоби її мама так само уважно слухала такі дурниці й цікавилася тим, що ж відбулось у садочку. Аліна вважала, що говорити слід лише про справді важливі речі, тому здебільшого мовчала чи лише знизувала плечима у відповідь. Тому Галина та її мама рідко говорили про дрібниці, як це роблять в інших сім’ях, де детально переповідають одні одним, що трапилося за день, навіть якщо не трапилося нічого, вартого уваги.

Коли Галина була маленька, вона ще намагалася переповідати матері, що було з нею за день, але при цьому ніколи не мала певності, чи мама взагалі її чує. Іноді Галині доводилося по кілька разів перепитувати Аліну, щоби домогтися відповіді на якісь свої питання, й відповіді ці рідко складалися більше, ніж із одного речення, а найчастіше — з одного слова.

Звичайно, то було ліпше, ніж безперервні монологи бабушки Альони, для якої кожна чужа репліка була тільки підставою, щоби її перервати і почати висловлюватися самій. Починати розмову з бабушкою Альоною було небезпечно, бо у відповідь вона вибухала несподіваним фонтаном емоцій і могла заговорити до півсмерті кого завгодно.

Та Алінине мовчання теж не свідчило про те, що вона вміє слухати. Воно радше викликало у співрозмовника враження, що своїми теревенями він заважає Аліні чи що його взагалі не слухають. З кожним словом, якого не чула мама, в Галині наростала внутрішня невпевненість: чи не сказала вона якоїсь дурниці й чи не означає мамине мовчання скептичної зневаги до сказаного?

Тож слухаючи такі позбавлені сенсу дитячо-дорослі монологи, як от зараз в автобусі, Галина мовчки заздрила тому почуттю взаємного тепла та зацікавлення, яке проявлялось у таких розмовах.

З бабцею Софією все було інакше. Вона теж була небагатослівна, як і мама, та з нею Галина не боялася ділитися своїми нехитрими дитячими міркуваннями. Бабця вміла слухати.

### 1887

— Бачиш це татуювання? — Вільгельм показував Галині синій якір на своїй лівій руці. — Таке саме колись мав на лівому зап’ясті й архікнязь Рудольф. Він був бунтар, і я був бунтар. Тож мусив собі зробити таке ж.

— Чекай, дідусю, ти ж казав, що татуювання зробив із тим турецьким моряком, — Галина вже встигла збагнути, що Вільгельм часто дофантазовує свої пригоди там, де вже не пригадує всіх подробиць, чи там, де йому хочеться зробити своє життя ще більш яскравим і незвичайним, аніж воно було.

— Ну, так, із турецьким, — на мить розгубився Вільгельм, але швидко опанував себе: миттєво щось вигадувати він умів. — Але се не міняє факту, шо в Рудольфа було таке саме. Се є символ бунтівних душ. Таємний символ. Ти хоч можеш собі уявити, як реагували на таке вульгарне татуювання при дворі? Там як ти чхнув не так, се був скандал на три місяці, а тут в ерцгерцога татуювання, як у простого матроса!

Галині подобалося дідусеве татуювання. З часом якір покрився темними плямками, зморщився і став схожим на ілюстрацію в старенькій книзі з вижовклими сторінками. Постать Рудольфа, який не дожив до народження Віллі шести років, була оповита моторошними і таємничими легендами. Віллі ніколи не бачив його живим, тож нічого не заважало його бурхливій фантазії вигадати собі архікнязя таким, яким хотілося. Про Рудольфа багато говорили, а ще більше мовчали. З тих розмов і ще менше — з мовчання малолітньому Віллі було зрозуміло мало, хіба що крім того, що дядько був трохи дивний, ні на кого не схожий, знаменитий, нещасний і непокірний. І в його житі було щось, чого дорослі соромилися. Цього вистачало, щоби дитяча уява перетворила єдиного сина Франца-Йозефа та Сіссі на героя, котрого не визнавало оточення.

Рудольф, як і його мати, не любив двірських церемоній. Франц-Йозеф, якого ціле життя вчили не виявляти своїх почуттів, добре опанував цю науку і не міг знайти спільної мови з найдорожчими для себе людьми. А насамперед зі своїм єдиним сином. Їхні погляди на політику країни кардинально відрізнялися. Рудольф навіть відверто критикував батька в анонімних газетних статтях. Ці відмінності стосувалися й українського питання.

На Рудольфову думку, Франц-Йозеф не надавав українському питанню належної ваги, бо в його оточенні завжди було чимало міністрів польського походження, котрі лобіювали інтереси свого народу коштом українців. І навіть декрет про створення кафедри української мови та літератури у Львівському університеті в 1848 році, а через рік оголошення Буковини окремим коронним краєм Рудольф трактував не стільки як кроки назустріч українцям, скільки як спроби послабити польський вплив у Галичині. То більше, що після тих двох поступок жодних інших проукраїнських політичних рішень від Франца-Йозефа ніхто так і не дочекався.

— Натомість ерцгерцог Рудольф у 1887 році здійснив подорож Галичиною, — розповідав Галині Вільгельм, — і всюди наголошував, що у краї живуть два народи: український і польський. Сим він давав надію українцям, котрі хотіли поділити Галичину на польську й українську, щоби створити українську автономію в складі імперії.

У 1887-му Рудольфові от-от мало виповнитися тридцять, і становище українців у Габсбурзькій імперії було далеко не головною його проблемою. Його ровесник давно був німецьким цісарем, а Рудольфів рідний батько став імператором у вісімнадцять. Рудольф ніби передчував, що батько правитиме цілу вічність, і поволі втрачав надію колись посісти престол. То більше, що й у тридцять літ до нього самого і далі ставилися, як до малої дитини.

— Та він і поводився часто, як дитина, — розповідав Вільгельм. — Ну, бо що мав до роботи, коли його виховували, щоби керувати державою, а до влади не пускали? Ну, то він їздив по театрах, по фраєрках, пив, гуляв, грав у карти. Як усі. Мав жінку, котрої не любив, але хотів наслідника. Тільки жінку він уже встиг заразити сифілісом, тому наслідника вона йому народити не могла. Він хотів розлучення і написав до папи Римського, але той відіслав це прохання Францові-Йозефу, так ніби Рудольф був шмаркач, а не дорослий чоловік.

— І чим усе закінчилося? — запитала Галина.

— Рудольф мав тоді коханку. Грецьку баронесу. Марія Вечера називалася. Про їхній роман пліткували значно більше, ніж про всіх Рудольфових попередніх жінок. І ті плітки дійшли до імператора. Хоча Франц-Йозеф сам мав багато коханок і приватно не заперечував проти синових розваг, але репутація імператорського дому не могла страждати. Цісар покликав сина до себе на важку розмову. Казали, що, коли Рудольф вийшов від батька, він виглядав старим і зламаним чоловіком. Сіссі, яка теж була при тій розмові, нічого не могла вдіяти. Франц-Йозеф домігся від сина слова, що той не буде зустрічатися з коханкою. Рудольф поїхав до свого дому в Меєрлінґу і написав звідти коханці листа, що вони мусять розійтись. Але Франц-Йозеф теж написав їй листа, в якому велів вийти заміж до наступного ранку. Чоловіка їй уже вибрали. Вона прочитала обидва листи і поїхала до Рудольфа. Рано знайшли їх мертвими, обоє мали прострілені голови. Чи хтось їх постріляв, чи самі себе, так і не з’ясували. Пістолет, із якого стріляли, лежав біля правої руки Рудольфа. На лівій він мав татуювання у формі якоря. Я почув про це ще в дитинстві й відтоді мріяв про таке саме татуювання. Сіссі не приїхала на похорон власного сина. А через 9 років італійський анархіст проштрикнув її серце ударом теслярського шила. Потому він сказав: «Я хотів убити когось із королівської сім’ї, для мене не мало значення, кого саме». Так воно вже є: коли ти належиш до королівської родини, то перестаєш бути собою, втрачаєш ім’я і відповідаєш за каждого придурка зо своїх родичів. Ти чи інший Габсбурґ — людям без ріжниці,◦— підсумував Вільгельм.

Вільгельм ніколи не приховував од Галини своєї сексуальної орієнтації. Бабця Софія іноді намагалася зупинити його, та він тільки відмахувався від неї:

— Ну, чому не соромно розповідати про те, що мій батько мав дружину чи навіть коханку, а про те, що в мене були не лише коханки, а й коханці, сказати зась? Дитино, знай, тобі можуть подобатись і хлопчики, й дівчатка, навіть обоє нараз, і ніхто не має права сказати тобі, що се не є нормально!

### 1976

— Як я була мала, — розповідала бабця Софія, коли вперше привела Галину до залу музичного училища, — тут показували кіно. Називалося то кіносеанси у «Стильовому». Я дуже любила ходити сюди. Та всі дівчата любили, бо тоді тут ішли кіна зі Ширлі Темпл, а ми всі її просто обожнювали. Та кіна тут зазвичай завершувалися виступами польських естрадних акторів, і моя мама казали, що ці дешеві пісеньки паплюжать пам’ять Модеста Сосенка, який розписував цей зал, тому не любила мене сюди пускати. Я не могла зрозуміти, як актори можуть паплюжити стіни, і зацікавилася тим, хто ж був той Модест Сосенко.

— І хто він був? — запитала й собі Галина.

— То був знаменитий художник. Син священика, але у три роки лишився сиротою і здобув освіту завдяки митрополитові Шептицькому, який послав його вчитися за кордон. Шептицький тоді багатьом художникам помагав і рідко помилявся. От і зі Сосенка виріс геніальний художник. Він прожив лише сорок п’ять років, але встиг розписати одинадцять церков, а також попрацювати в Національному музеї у Львові — музей тоді заснував теж Шептицький.

— А чому Сосенкові розписи такі цінні? — запитала Галина.

— Він довго вчився: спершу тут, а потому за кордоном. Це тоді мало хто міг собі дозволити, й він був одним із небагатьох, хто вмів поєднати наші, українські, традиції з тим, як малювали тоді в Европі.

— А дітей він мав?

— Ні. Але мав дружину, котру він сильно-сильно любив. То була дуже вродлива і дуже незвичайна жінка. Її звали Михайлина, і вона була полька. Народилась у Кракові. Там якимось дивом навчилась і малювати.

— Чому дивом? — не зрозуміла Галина.

— Бо жінок тоді малювати не вчили. А надто — розписувати церкви. То була чоловіча робота. Але Михайлина навчилась. І працювала разом із чоловіком. Кажуть, він малював із неї обличчя Богородиці. Але потому вона закохалася в іншого художника й пішла від чоловіка. Сосенко дуже сумував.

— І тому так рано помер?

— Можливо. Але ще й через інше. Почалася Перша світова війна, і його забрали на фронт.

— І він там загинув?

— Ні, але загострився його туберкульоз. Якщо хворі на туберкульоз сидять у вологих окопах, це для них дуже шкідливо. Під час війни він так сильно захворів, що через кілька років помер.

— Але якщо йому не можна було працювати в холоді, то як він тоді розписував церкви?

— То було дуже непросто. Він із дружиною багато років їздив по селах, розписував холодні неопалювані церкви, подружжя дуже бідувало, бо платили їм мало і часто боргували. Та якби все склалось інакше й він не помер би від хвороби, а пережив обидві війни і втік кудись за кордон, то ми би мали знаменитого на цілий світ художника. А так маємо кілька розписів, які можуть знищити, зафарбувати. Або вони просто пропадуть від часу, бо ніхто їх не цінує.

— Чому не цінує, бабусю? Вони ж такі гарні!

— Колись розкажу, Галинко. Але не зараз. Ходімо додому.

Тільки вже зовсім дорослою, через багато років після смерті дідуся та бабусі, Галина раптом замислилася про те, що означала особиста трагедія Модеста Сосенка для бабці Софії. Чому вона так часто розповідала про це, про все, що він міг би зробити для українського мистецтва, та не зробив. Про те, чи мала його дружина моральне право зробити вибір на користь свого власного життя, а чи змушена була залишитися з чоловіком і розділити його трагічну долю. Про те, які паралелі бачила в цьому бабця Софія з її власною біографією. З тими почуттями, про які вона ніколи не говорила. Галина усвідомила, яка велика частина їхнього життя залишилася для неї невидимою, наче айсберг. І це попри те, що вони були дуже близькі, говорили відверто майже про все і навіть про заборонені тоді речі, про які в інших сім’ях із дітьми не балакали. Бабця виростила Галину у світі, альтернативному до сірої радянської реальності, дала їй освіту, якої неможливо було здобути в той час в офіційних навчальних закладах. Та й досі неможливо! Проте бабця ніколи не казала про те, чи шкодує вона про свій вибір. Вибір для себе і для не народженого ще тоді свого сина. Адже вона могла не поїхати за Вільгельмом до радянської України, бо розуміла, що це — шлях в один кінець, дуже небезпечний шлях, який може закінчитися смертю, засланням, тортурами. І що найбільш щаслива розв’язка — це тривале життя в радянській летаргії, приреченість спостерігати за рідним містом, яке нищать люди, котрі не виросли тут, перетворюючи його на брудне, обшарпане та провінційне. Приреченість спостерігати за зниканням побутової, особистої та всіх інших різновидів культури, які плекали в цьому місті попередні покоління. Приреченість на внутрішню еміграцію, розділити яку неможливо навіть із власними дітьми й онуками, котрі не зрозуміють, про що йдеться.

Галина не знала, чому ніколи не думала про це раніше. Їй здавалося очевидним, що бабця не могла вчинити інакше. Не могла кинути Вільгельма напризволяще, мусила врятувати його. Інакше не було би нічого, не було би самої Галини. Та чи була ця жертва аж такою очевидною для самої Софії, Галина так ніколи і не довідається. Як не довідається, що міг би зробити для українського малярства Модест Сосенко, якби свого часу його дружина Михайлина не втекла до Кракова з іншим художником, а врятувала би від війни і туберкульозу свого чоловіка, змусила би його виїхати на Захід і продовжити малювати там. Чи залишилася би з ним у Львові, ставши кравчинею, як бабця Софія, перекресливши всі свої життєві плани та зосередившись на вихованні дітей і внуків вільними від страшної дійсності, яка їх оточувала…

### 1848—1914

Як воно зазвичай буває в таких ситуаціях, усе вирішила сукня. Коли у 1853 році Франц-Йозеф і Сіссі одружилися, нареченій щойно виповнилося шістнадцять. Австрійська імператриця-мати Софія Баварська взагалі-то збиралась одружити свого сина, Франца-Йозефа, з Геленою — старшою сестрою Сіссі. Але того дня, коли імператор мав уперше побачити потенційну наречену, її святкових суконь разом із рештою багажу ще не встигли привезти, тож одягатись і зачісуватися довелось експромтом. Софія Баварська навіть прислала майбутній свасі свою камердинерку, щоби та допомогла з гардеробом. Утомлені з дороги, без старанно підготованого одягу, мати і доньки розгубились. І, хоча доклали всіх зусиль, аби старанно вдягнути і зачесати потенційну наречену, Гелена, сестра Сіссі, виглядала переляканою, розгубленою та штивною.

У хаосі приготувань усі забули про молодшу доньку, Елізабет. І вона прийшла на знайомство з Францом-Йозефом у простій сукні, без святкової зачіски, поводилася невимушено, почуваючись цілком безпечно, бо ж ціла та метушня її не стосувалася.

Втім, імператор, як виявилося, також любив безпосередність і природність. І звернув увагу не на старанно вдягнену та зачесану Гелену, а на Елізабет, несподівано для всіх закохавшись у неї. То був непередбачуваний розвиток подій, але Софія вирішила не чіплятися до дрібниць і дала згоду на одруження сина з молодшою донькою.

Відбулися заручини, і почалися приготування до весілля, які тривали майже рік. Від цього шлюбу багато очікувала ціла імперія. Підданим був потрібен щасливий цісар, котрий зможе зосередитися на державних справах і подолати нарешті тривалу економічну кризу. Матір імператора очікувала на спадкоємця престолу і сподівалася виховати невістку імператрицею, котра би відповідала її власним уявленням. А віденські аристократи мріяли, як молода та вродлива цісарева дружина принадить до Відня публіку з цілої Європи, і світське життя тут нарешті не поступатиметься паризькому. Тож усі не могли дочекатися весілля.

Усі, крім самої Елізабет, якій зовсім не хотілося їхати до далекого Відня зі затишного маєтку в Баварії, від своїх рідних і від звичного та приємного способу життя. Їй було тільки п’ятнадцять, і про заміжжя вона ще не думала. Та думками нареченої про майбутнє одруження ніхто в той час не цікавився — досить було й того, що на її місці мріяла б опинитися кожна дівчина. Ну, чи майже кожна.

Елізабет любила багатогодинні піші прогулянки, любила їздити верхи, любила читати, проводити час наодинці й писати романтичні вірші. Вона не любила світських бесід ні про що, ненавиділа тривалі застілля, офіційні церемонії, боялась опинятись у центрі уваги та придворних пліток. Найважливішим для неї було зберігати недоторканність приватної сфери. Та все, що вона любила, відтепер стало для неї недоступним. Її життя навіть у найінтимніших сферах завжди перебувало на видноті й було предметом активного обговорення для всіх придворних.

Дні, коли в Елізабет бували місячні, заносили в календарі, бо в ті дні вона відмовлялася брати участь в офіційних церемоніях. При тому Сіссі відверто називала причину відмови, що змушувало придворних дам незадоволено перешіптуватись, адже вони не вважали цю причину аж такою поважною.

Імператор та імператриця майже не мали права опинятися наодинці. Навіть перший спільний сніданок молодятам не дали провести вдвох, бо їхні матері не могли дочекатися подробиць першої шлюбної ночі, тож зі самого ранку «прийшли до коханих дітей із візитом увічливості» й одразу ж почали розпитувати, як усе було. А потому ще три дні цілий двір жваво обговорював подробиці подій в імператорській спальні й напружено очікував, коли ж імператорові нарешті вдасться виконати свій подружній обов’язок. І лише коли це трапилось, у придворних з’явились інші теми для розмов, а Елізабет отримала 12000 дукатів — традиційну винагороду, яку при Габсбурзькому дворі давали кожній юній імператриці після позбавлення цноти.

Відтепер найважливішим і водночас найстрашнішим для Елізабет стало слово «протокол». Протокол вимагав од імператриці бути вбраною відповідно до останньої моди, тож тих кілька бальних суконь, які Елізабет привезла з дому у своєму доволі скромному посазі та які ще нещодавно здавалися їй розкішними, відразу стали предметом злостивих пліток при дворі. Пліток про те, якою бідною та провінційно неотесаною виглядає юна імператриця. Їй навіть танцювати на прийомах дозволили не відразу, побоюючись, що її майстерність не відповідатиме високим віденським вимогам.

Протокол вимагав од імператриці носити взуття лишень один день, а потому «зношену» пару слід було комусь дарувати, і на цю милість із нетерпінням чекали численні дами імперії. Елізабет не хотіла віддавати взуття, в якому їй було зручно, а натомість щодня ризикувати натерти ноги новим і нерозношеним, але її ніхто не слухав. Відтепер вона мала правити цією країною, а її життям правив усемогутній протокол. І, звичайно ж, свекруха. Після того, як рано-вранці щасливий і закоханий Франц-Йозеф переходив із подружньої спальні до державних справ, владу над життям Сіссі отримувала його мати, котра уважно стежила за кожним рухом невістки, пильнуючи, щоби цей рух ненароком не порушив вимог протоколу.

Щосекунди Елізабет мала відповідати очікуванням, які покладала на неї ціла імперія. Найменша вада чи недоречність одразу ставали предметом пліток і пересудів.

Коли вона заговорювала про дітей, її називали обмеженого та неосвіченою. Якщо ж вона про дітей не згадувала, то стверджували, що вона погана мати. Коли Сіссі надто жваво розмовляла з кимось із придворних, її звинувачували в надмірній балакучості. Якщо ж говорила мало, то вважали, що це через неотесаність. Коли згадувала про своїх улюблених Шопенгавера чи Гайне, то вважали зарозумілою. Одного разу вона оздобила свої новорічні вітання цісареві цитатою зі Шопенгавера, а Франц-Йозеф прокоментував, що «цього разу філософ таки має рацію, та загалом, як ти добре знаєш, я не надто високої думки про такі філософські твори, бо вони лише спантеличують людину».

Імператриця мала бути найвродливішою дамою імперії, що позбавляло Елізабет права на вади зовнішності. Наприклад, на погані зуби. А через те, що зуби в Елізабет із дитинства були не найкращі, так що їй не могли допомогти навіть найдорожчі тогочасні дантисти, вона намагалася приховувати цей ґандж. Тому розмовляла крізь міцно стиснуті губи, і говорила тихо, побоюючись сказати щось зайве чи не відповідне до свого рангу. Ця тиха та невиразна манера розмовляти, до того ж без віденських інтонацій, викликала невдоволення вимогливого оточення. Пруська королева Вікторія писала англійській королеві Вікторії: «Австрійська імператриця говорить дуже тихо, бо вона страшенно несмілива. Нещодавно вона спитала одного глухуватого пана: „Ви одружений?“. Пан відповів: „Іноді“. Імператриця продовжила: „У вас є діти?“. А нещасний пробурмотів: „Час від часу“».

Уже незабаром після шлюбу свого старшого сина Софія Баварська пошкодує, що погодилася, щоби Франц-Йозеф одружився не з Геленою, а з її молодшою сестрою. Стосунки Елізабет зі свекрухою не склалися від самого початку, і це протистояння довгі роки підживлювало придворні плітки.

— Цісар був чоловік військовий, — розповідав про це Вільгельм. — Він любив і маму, і жінку, але не хтів ся втручати в їхні чвари, бо не вважав, що то варто уваги. Думав, жінка поволі підкориться, а мати зм’якне. Але так не вийшло.

Між невісткою та свекрухою тривала непримиренна боротьба за кожну дрібницю. Коли зовсім юна ще Елізабет під час першої вагітності бавилася з привезеним із дому папугою, намагаючись побороти тугу за рідними, Софія заборонила їй це через побоювання, що немовля може народитися схожим на папугу. Романтичні проходи молодят удвох до розташованого на території імператорського палацу театру Софія також заборонила, бо, на її думку, такі прогулянки мали відбуватися винятково в супроводі належного почту.

Щоби помститися свекрусі, Сіссі почала організовувати у себе в покоях закриті бали, на які, всупереч звичаю, не запрошувала матерів для супроводу юних дівчат. Відтак і Софія Баварська не могла прийти на такий бал. Ці «бали сиріток», як їх називали, відразу стали придворною сенсацією, про них розповідали чимало легенд, зокрема і те, що на цих вечірках імператриця надзвичайно багато і добре танцювала — на відміну від танців під час штивних офіційних придворних «протокольних» урочистостей.

Мати і син не говорили з Елізабет про політику. Вони демонстративно розмовляли про це в її присутності, проте цілковито ігнорували будь-які її запитання чи репліки. Політику не вважали тією темою, що мала би цікавити молодих жінок.

Але й до виховання власних дітей, цієї традиційної для всіх інших жінок сфери діяльності, її теж не допустили. Софія не вважала, що в цьому питанні слід прислухатися до думки невістки. Навіть час, який Сіссі дозволяли проводити з дітьми, суворо лімітувала свекруха. Дитячі кімнати облаштували ближче до покоїв бабусі, ніж мами. Й Елізабет не змогла перебороти це ні з першою донькою Софією, якій судилося прожити дуже недовго, ні з народженою на рік пізніше Ґізелою, ні понадто з єдиним сином і потенційним спадкоємцем престолу Рудольфом. За три роки Елізабет народила трьох дітей, але імператорський палац так і не став для неї місцем, де вона могла почуватись удома. Тут головним її середовищем стала нудьга. Згодом вона навчиться рятуватися від неї багатогодинними пішими прогулянками, фехтуванням, гімнастикою, кінним спортом, колекціонуванням фотографій невільниць із турецьких гаремів, повій, просто вродливих дівчат, рятуватиметься читанням, вивченням угорської та грецької мов, перекладами, писанням власних віршів, інтелектуальними розмовами з тими, хто вмів їх підтримувати, а таких серед віденських придворних було обмаль.

Навіть її діти належали не їй, а імперії. І хоч як вона переконувала чоловіка та свекруху, що не слід застосовувати до Рудольфа звичні тоді жорстокі методи виховання, її ніхто не слухав. Перший вихователь майбутнього цісаря особливо ретельно знайомив вразливого й емоційного хлопчика зі суворою солдатською муштрою та залякував його. Наприклад, будив шестирічного хлопця серед ночі пострілом із пістолета, а тоді велів йому відтискатись у снігу. Вважали, що це формує твердість характеру. Та в Рудольфа це викликало тільки нервові зриви, й аж тоді, коли хлопець серйозно захворів, Елізабет якось переконала чоловіка змінити вихователя.

Минули перші роки шлюбу, й імператор почав забавлятися з коханками. Це не викликало при дворі ні здивування, ні осуду, тільки посилило прискіпливість, із якою всі стежили за юною імператрицею. Адже якби і їй спало на думку завести коханців, це остаточно зруйнувало би її й без того не надто блискучу репутацію. Та Сіссі коханців не прагнула. Спершу вона хотіла повернути кохання свого чоловіка і ревнувала його. Потому минулось і це. Елізабет також збайдужіла до чоловіка і зосередилася на боротьбі за єдине, що залишалося для неї важливим ціле життя: за особисту свободу від надокучливих придворних ритуалів. Така свобода була можливою тільки поза межами Відня, й Сіссі всі свої сили сконцентрувала на тому, щоб утекти зі своєї золотої клітки.

Протягом перших років при дворі Елізабет постійно хворіла. Жодні спроби вилікувати її не давали результату, аж поки лікарі взялися наполегливо радити їй виїхати для лікування з Відня. Перша така поїздка викликала чималий осуд: юна дама їде сама світ за очі, залишивши чоловіка та родину, — це було незвично. Та виявилося, що перебування поза Віднем цілюще впливає на Елізабет, і відтоді вона поверталася до імператорського палацу дедалі рідше.

Минуло довгих десять років після народження Рудольфа, поки тридцятирічна на той момент імператриця погодилася подарувати чоловікові ще одну дитину. Та це зовсім не означало, як сподівались у Відні, що тепер Елізабет буде надовго залишатися при дворі. Натомість це означало, що тепер Сіссі вирішила нарешті зазнати всіх радощів материнства і народити дитину для себе, а не для імперії,◦— народити і виховати відповідно до власних уявлень. На той момент несмілива та залякана дівчинка з баварської провінції, не здатна протистояти власній свекрусі, давно перетворилася на впевнену в собі та популярну в народі імператрицю, про чию вроду створювали то більше легенд, що старшою вона ставала. І не лише про вроду, а і про особливу ауру, яка магічно впливала на чоловіків навіть тоді, коли Сіссі було вже далеко за п’ятдесят. І в такому віці за нею упадали юні вродливі хлопці, писали їй вірші та любовні послання, а іноді навіть цілі книги.

Особливо популярною Сіссі була в Угорщині, бо невтомно обстоювала інтереси цього коронного краю. В Угорщині й народилася Марія-Валерія, яку Сіссі не відпускала від себе ні на крок і не дозволяла втручатись у її виховання нікому з віденських родичів.

З віком Елізабет дедалі майстерніше опановувала мистецтво здобувати симпатію публіки, усвідомивши нарешті, що популярність неможливо завоювати намаганнями відповідати чужим очікуванням. Тепер вона жила так, як сама вважала за потрібне. І її почали поважати та обожнювати. Вона й надалі провадила незвичний для імператриці спосіб життя, відмовляючись виконувати репрезентативні обов’язки та цілковито віддаючись власним зацікавленням. Але при цьому вона зовсім не була наївною чи непрактичною, якою її часто вважали. Сіссі витрачала неймовірні суми з державної скарбниці на свої подорожі, туалети, на дорогих коней. Але мала вона й таємниці, які не відповідали її офіційному легковажному та екстравагантному іміджу. Наприклад, потаємні рахунки у швайцарському банку Ротшильда, про які не знав навіть Франц-Йозеф і на які вона відкладала гроші на випадок імовірної еміграції, бо не вірила у тривкість монархії.

Розпорядок дня Елізабет у зрілому віці був незвичайним для імператриці. Цілу ніч Сіссі спала під маскою зі сирого телячого м’яса, яку в сезон заміняла на полуничну, часто приймала ванни з теплої олії для пом’якшення шкіри, що одного разу мало не закінчилося трагедією, бо замість підігрітої оливкової олії у ванні виявилася кипляча. Улітку вона прокидалась о 5-ій, узимку — о 6-ій ранку. Приймала ванну, їй робили масаж. Потому — двогодинне тренування в гімнастичному залі. Такі зали вона споруджувала в усіх своїх резиденціях, навіть тимчасових. Грек Христоманос, до чиїх обов’язків належало читати імператриці вголос, описав це тренування у своєму щоденнику так: «Імператриця в довгій чорній шовковій сукні зі шлейфом і з пір’ям страуса на голові висіла на кільцях, вправно підтягуючись, і була схожа на якусь казкову істоту, щось середнє поміж птахом і змією».

Після тренування Сіссі присвячувала кілька хвилин мінімалістичному сніданку, яким зазвичай була тільки склянка свіжовитисненого соку зі сирого м’яса. Часом Сіссі снідала разом із наймолодшою донькою Марією-Валерією. Далі — тривале вкладання волосся, під час якого імператриця відповідала на листи. Опісля — переодягання у спортивний костюм: іноді для фехтування, часом для їзди верхи. Тоді — багатогодинна піша мандрівка в супроводі тих придворних дам, котрі здатні були витримати це неабияке спортивне й інтелектуальне навантаження, бо ж під час прогулянки провадили розмови або читали вголос, здебільшого угорською та грецькою. Сіссі було байдуже до тих із її почту, хто пасував перед виснажливою мандрівкою, що тривала кілька годин, протягом яких слід було дуже швидко йти без їжі та без води. Не зважала вона і на тих, хто не розумів угорської чи грецької.

Близько 17:00 — знову переодягання та зачісування, а тоді — ігри з наймолодшою донькою. Якщо вже ніяк не вдавалось уникнути сімейної вечері, то о 19:00 Елізабет з’являлася на трапезу, де єдиний раз за день зустрічалася з чоловіком. Вечерю вона намагалася завершити якомога швидше й тікала до своїх апартаментів.

Цей екстравагантний спосіб життя створив довкола імператриці чимало легенд, більшість із яких стосувалася її вроди. Елізабет уважали надзвичайно вродливою навіть після сорока, що було на той час безпрецедентно, — а вона і справді виглядала незвично серед розповнілих від частих вагітностей інших жінок при дворі. Елізабет стала бабцею ще до того, як їй виповнилося сорок, а її талія й далі була 50 сантиметрів (і це при зрості метр сімдесят два). Важила вона 50 кілограмів і постійно морила себе голодом, аби втримувати цю вагу. Єдиним задоволенням, від якого не могла відмовитись імператриця, була порція фіалкового морозива час від часу. Щоби підкреслити свою стрункість, вона змушувала кравчиню щодня зшивати на собі одяг і відмовлялася від нижніх спідниць, — у той час це вважали справжнім викликом суспільній моралі.

Її волосся сягало підлоги і було таке важке, що вона часто страждала від головного болю. Розчісування й укладання волосся тривало щодня щонайменше три години. Доглядала за волоссям Сіссі протягом довгих років її довірена перукарка на ім’я Фанні, яка перед тим працювала в королівському театрі. Гарні зачіски акторок привернули увагу Елізабет, і вже незабаром Фанні перетворилася на одну з наймогутніших осіб при дворі. Якщо Фанні хворіла, Сіссі відмовлялася виходити на люди, бо ніхто інший не міг належно впоратися з її волоссям. У листах вона називала себе рабинею власного волосся.

Миття його тривало цілий день, і того дня імператрицю не можна було турбувати іншими справами. А під час зачісування Елізабет страшенно нервувала через кожну волосину, яка випадала чи залишалася на гребені, й навіть била за це свою перукарку по руках. Тож кмітлива Фанні причепила під сукню спеціальну кишеньку, куди непомітно складала волосини, які випадали. Вільгельмова матір зберегла папірець, на якому рукою перукарки було записано дату: 8.09.1898,◦— того дня імператриця востаннє у своєму житті помила волосся.

### 1853—1914

— Се була незвикла жінка, кажу тобі,◦— Вільгельм завжди хвилювався, розповідаючи про Сіссі, йому важко було добирати слова. — Мало хто знає, що вона писала вірші. З того при дворі було прийнято хіба сміятися. Тому вона тих віршів нікому не показувала. Написала заповіт, що опублікувати ті вірші можна аж через шістдесят років після її смерти.

— І їх опублікували? — спитала Галина.

— Не знаю, — відповів Вільгельм. — А ще вона побудувала собі палац, який втілював усі її мрії. Раз ми всею сім’єю навіть попливли на нашому кораблі «Ватурус» до того палацу на Корфу. Вона мало шо встигла там пожити. Кілька років, не довше. Але той, хто хоч раз побачив се диво, вже не міг сумніватися ні у вишуканості її артистичної натури, ні в довершеності художнього смаку, ні в мудрості. Збудувати собі рай на землі й усамітнитися в ньому, замість товктися серед дурних аристократів і слухати пльотки при імператорському дворі,◦— се була правдива мудрість! І кажу тобі як воєнний: сей замок — він називається «Ахіліон», на честь грецького героя Ахіла, який втілював для Сіссі всю велич грецького духу, а до того ж мав легку ходу, як і сама імператриця, — се була правдива фортеця, без жодної тобі незахищеної п’яти. Незахшценою була хіба сама Сіссі, яку вбили через кілька років після того, як вона скінчила будувати той палац. Він стоїть на скелі, до якої не можна доїхати, а тільки треба йти пішки. Коли ми піднімалися стежкою догори, мій батько все повторював: «Я знав, що моя бідна кузина мала неймовірно багато енергії та любила спортивні вправи, але донині ніколи не думав, що ці чутки аж настільки правдиві. Ми йдемо вже двадцять хвилин, а ще не пройшли і половини шляху». І то все вгору, під палючим сонцем.

Я тоді сказав батькові, що якби сюди хотіли вийти вороги, то з палацу їх відразу було би помітно. А батько тільки посміявся, що коли би на греків вирішили напасти римляни, то так би все і було. Сіссі сама провадила будівництво палацу. Трудно навіть уявити, що в тамтих часах сю велетенську і прекрасну будівлю могли звести всього за два роки. Та ще й на вершечку гори! Античний палац розписували найкращі тодішні італійські майстри. Величний вхід із дванадцятьма мармуровими колонами — вже не пам’ятаю, якими саме: коринтськими чи дорійськими, — але пам’ятаю, що моя англійська гувернантка, котра була тоді з нами, мучила нас, дітей, цим питанням, як і питаннями, яких саме давньогрецьких богів і героїв зображають пам’ятники в саду. А ми хотіли тільки одного: щоби нам дали спокійно посидіти в тіні якоїсь альтанки.

Потому ми зайшли досередини. Там були прекрасні апартаменти з виходами на великий балкон із виглядом на море і гори. Пригадую, що всередині було страшенно багато покоїв — сто чи біля сего — і що мене вразили покої зі стінами й камінами з чорного мармуру, оздоблені золотом і ебеновим деревом. Такої розкоші в нас, у Живці, не було, і батько мій виглядав трохи заздрісним, коли побачив сей палац. Дійшовши до покоїв Франца-Йозефа, які Сіссі обладнала тут для чоловіка, хоча він жодного разу в житті туди не приїхав, мій батько засміявся, бо тільки там були меблі віденського типу, не грецькі.

— Франц-Йозеф не любить грецьких меблів, уважає їх незручними. Вони і справді незручні, але Сіссі про то не знала, бо вона рідко сиділа, все більше ходила і їздила на конях, — сказав тоді батько. — А я сів на крісло, і воно дійсно було незручне.

Покої самої Сіссі були порівняно скромні, зате там був величезний і обладнаний усім можливим спортивний зал, а за ним — мармурова ванна. Вразили мене і конюшні, де поміщалося чи то сорок, чи навіть п’ятдесят коней імператриці, котра приїздила сюди лише час від часу.

Пам’ятаю, що там ще був чудовий парк, але мені було душно і не хотілося йти на нього дивитися, та й набридли діймання гувернантки, котра збиралася влаштувати нам урок ботаніки, — то я втік від них і пішов собі дивитися на коней.

— Ви надовго там зупинилися? — запитала Галина.

— Ні, ми перше хотіли на довше, але потому мусіли швидко їхати геть із Корфу, бо тато дістав телеграму, що на нас збираються напасти. Се була одна з найбільших пригод наших сімейних морських подорожей. Ми швидко сіли в корабель і попливли в іншому напрямку, ніж збиралися. Після вечері о звичній годині всі пішли спати, а я тихенько пробрався на палубу і заховався, підслуховуючи розмови дорослих. Почув, як тато говорить із міс Раян, що не вірить у напад, але рекомендує їй теж заховатись у себе в каюті. І тут раптом усі попадали ниць, і я почув, як щось ударилося в дерево палуби недалеко від мене. Стріляли з турецького берега. Ясно, що влучити з такої великої відстани вони не могли, але сей ледь чутний звук перших у моєму житті справжніх куль я запам’ятав назавжди.

Вільгельм гадав, що Сіссі будувала той палац не для себе, а для своєї наймолодшої доньки Кароліни, яку було народжено та виховано в таємниці й про яку не згадує жодний офіційний документ імператорської родини.

— Ти тільки подумай, рідний батько відрікся від неї, прирікши жити у злиднях, — Вільгельм дуже емоційно переживав її історію та обурювався жорстокістю своїх родичів. — Потому якось запропонував грошей, аби вона нікому не казала, що його донька. Але вона відмовилася, бо хотіла, щоби від неї не відкупились, а визнали її права. Та де там! Наша англійська гувернантка, котра знала сю історію, написала книгу спогадів і присвятила «наймолодшій доньці імператриці». Хто не знав про Кароліну, думав, що йдеться про її старшу сестру Марію-Валерію.

Ця сумна й романтична історія подобалася також і Галині. Сіссі було вже сорок п’ять, коли вона завагітніла вп’яте. На той момент вони з Францом-Йозефом уже давно жили кожен власним життям і рідко бачилися. Сіссі постійно подорожувала. Її наймолодшій на той момент доньці Марії-Валерії, яку пліткарі часто називали дитиною угорського графа Андраші, а з ним у Сіссі був тривалий роман, виповнилося чотирнадцять, і вона вже не супроводжувала матір у всіх її подорожах, як раніше. Того літа Сіссі кілька місяців провела в Нормандії, де відпочивала інкогніто і де її кілька разів відвідав імператор, котрий також приїздив інкогніто. Результатом цього прихованого від світу спільного відпочинку стало народження Кароліни.

Сіссі наполягла на тому, щоби приховати від світу існування цієї дитини і виховувати її в таємниці. Їй здавалося, що тільки так вона зможе захистити свою наймолодшу дитину від того згубного впливу зростання при дворі, жертвами якого стали її старші діти, особливо Рудольф, для якого це закінчилося трагічно.

Кароліну виховували названі батьки, а Сіссі вона називала «тіткою Еллі». Аж у шість років Кароліна вперше переночувала під одним дахом зі Сіссі й почала називати її мамою. Та бачилися вони й надалі досить рідко, дівчинка продовжувала жити з чужими людьми. У десятирічному віці Кароліна довідалася, що її мати — імператриця. В одинадцять Кароліну віддали до школи у Відні.

Сіссі обіцяла Кароліні, що в день шістнадцятиліття Франц-Йозеф представить її імператорському двору як свою наймолодшу законну доньку. Та замість цього надійшла звістка про вбивство матері. А незабаром померла і вихователька Кароліни. Батько продовжував надсилати гроші на утримання доньки, за її безпекою постійно стежили найняті поліціянти, проте для решти світу її й далі не існувало.

Названі батьки наполегливо радили Кароліні не ставити жодних питань, а найліпше — взагалі забути, чия вона донька. У двадцятирічному віці Кароліну видали заміж за лейтенанта Рихарда Кунельта, й відтоді він розпоряджався грошима, які залишила їй у спадок мати. Проте поводитися з грішма він не вмів, і вже через чотири роки сім’я з двома малими дітьми залишилася майже без засобів для існування. Кароліна з дітьми, зі старою нянею та з чоловіком вирушили до Канади. Через шість років подружжя розпалось, і Кароліна змушена була заробляти на життя самостійно, працюючи кухаркою в готелі та продаючи віденські солодощі в маленькій крамничці.

Незабаром Кароліна зустріла свого другого чоловіка — графа, котрий походив із давнього італійського роду. Вони одружились, і він переконав її розпочати боротьбу за свої права. Разом із чоловіком Кароліна вирушила до Європи, де вперше в житті зустрілася зі своєю тіткою, а також із рідною сестрою, «угорською принцесою» Марією-Валерією. Вони співчували їй, стверджували, що знали про її існування, та думали, що вона давно померла, обіцяли допомогти. Проте нічого не мінялося. Не допомогли й зусилля найнятих адвокатів. Єдиною відповіддю від двору було прохання не турбувати імператора та подбати про його слабке здоров’я, а також пропозиція грошової допомоги, від якої Кароліна відмовилася. Кароліна зі сім’єю оселилась у Лондоні й написала книгу «Таємниця імператриці». Вільгельм не знав, що трапилося з нею та з її родиною після вибуху Першої світової війни…

### 1970

— Тут тебе хрестили, — показувала бабця Софія Галині капличку при церкві Руській. — Тоді то було заборонено, треба було домовлятися з православним священиком, бо греко-католики не мали парафій. Посвятили в захристю, скоренько, шоб ніхто не видів. Цьотка з Канади молитовник привезла, зашила в спідницю, спереживалася, шо як знайдуть, то не пустять.

Галина пам’ятає той молитовник. Він був невеличкий, у перламутровій обкладинці, зі заокругленими сторінками, золотими на зрізі, написаний чудернацькою українською, в якій навіть на письмі відлунював англійський акцент і яку вона не раз чула від своєї тітки та від інших канадійських українців: «То є вел», «то є ґуд, вері-вері ґуд», «добре є», «ви є на списку».

### 1867

Спогади про дитячі та юнацькі морські подорожі яхтою «Ватурус» Вільгельм переплітав із різними історіями з життя Габсбурґів. Однією з улюблених його історій була розповідь про рідного брата цісаря Франца-Йозефа — ерцгерцога Максиміліана, про якого ходили чутки, що народився він від позашлюбного кохання своєї матері, австрійської імператриці Софії Баварської, й Наполеона Бонапарта. Галина так і не збагнула, який стосунок історія Максиміліанового життя мала до Вільгельмової автобіографії, та до захоплення морем, притаманного багатьом Габсбурґам, ця історія мала безпосередню дотичність. Максиміліан прагнув перетворити Австрію на сильну морську державу й уже здійснив низку успішних реформ габсбурзького флоту за зразком флоту британського, коли Наполеон раптом запропонував йому стати мексиканським імператором. На той момент Максиміліана значно більше, ніж мексиканський престол, цікавили інші питання: він саме зводив порти в Пулі й у Трієсті, де збирався оселитись і побудувати власний замок, схожий на корабель, із круглими, мов ілюмінатори, вікнами; він щойно спорядив першу та єдину в історії' австрійського імператорського флоту наукову експедицію на фрегаті «Новара»; він якраз завершував будівництво перших в австрійському флоті броненосців; він також постійно вів запеклі дебати з консерваторами, котрі вважали його діяльність непотрібним витрачанням грошей.

Ідея зробити Максиміліана мексиканським імператором належала його біологічному батькові Наполеону, який прагнув у такий спосіб зміцнити впливи Франції на Мексику. Мексиканська аристократія теж була не проти встановлення у країні монархії та усунення від влади ватажка республіканців Беніто Хуареса. Максиміліан вагався. Йому, як і кожному ерцгерцогові, хотілося стати монархом. В Австрії шансів було небагато, бо тут правив його брат Франц-Йозеф, який завжди був не лише старшим, а й більш розсудливим, ощадливим і авторитетним, аніж Максиміліан. Але Мексика була далекою, небезпечною та не надто цивілізованою країною, і Максиміліан не був упевнений, що зможе втримати там владу.

Його ваганням поклала край мати, імператриця Софія Баварська, яку він слухався завжди та в усьому і яка не мала сумніву, що йому слід прийняти пропозицію. Тож, попри вагання й невпевненість, він таки вирушив до Мексики разом із французьким військом. Максиміліан висунув французам умову: він готовий стати мексиканським королем, тільки якщо цього прагне мексиканський народ. Його запевнили, що так воно і є та що мексиканський народ нічого так сильно не прагне, як саме цього, тож Максиміліан одразу пересвідчиться в палкій народній любові до нього, щойно зійде на берег із палуби свого корабля. Та, зійшовши на берег із палуби свого корабля, Максиміліан побачив лише байдужі до всього натовпи жебраків.

Цісарська резиденція, яка очікувала на нового монарха та на його дружину, була темною, моторошною і занедбаною будівлею. Першу ніч Максиміліанові довелося проспати на більярдному столі, бо в усіх матрацах було повно якихось комах. Новий імператор переконався, що перетворення Мексики на сучасну розвинену державу вимагатиме від нього значно більше часу та зусиль, аніж він думав раніше. Він почав із того, що побудував широкий проспект від королівської резиденції до середмістя за зразком Єлисейських полів у Парижі й звелів замурувати двері до опочивальні своєї дружини, а натомість добудувати окремий вхід для інших придворних дам, котрі відвідували його вночі значно частіше, ніж законна жінка. Та на цьому його реформаторський запал пригас, і процес перетворення Мексики на сучасну цивілізовану країну сповільнився.

Французьке військо відсторонило від влади ватажка республіканців Беніто Хуареса, оголосило Максиміліана монархом і покинуло Мексику. Під час коронації Максиміліан мав присягнути, що зрікається свого права на габсбурзький трон, а також і свого спадку. І дуже хутко новий імператор збагнув, що залишився сам: без війська, без підтримки народу та без допомоги з Європи, — тоді як Хуареса продовжують підтримувати американські й місцеві республіканці.

Через два роки правління він видав декрет, який оголосив усіх прихильників Хуареса бандитами та дозволив карати їх на смерть навіть без суду. На підставі цього декрету було страчено близько дев’яти тисяч осіб. Максиміліан шукав підтримки, де тільки міг. Його дружина Шарлотта особисто поїхала до Рима, щоби попросити допомоги в Понтифіка. Та все було марно. Через три роки правління стало очевидно, що монархія в Мексиці доживає останні дні.

Тоді Максиміліан написав листа до матері, попросивши дозволу повернутися. Та мати знов узялася переконувати його проявити твердість і залишитися. Максиміліан укотре послухався матері. Ще один, цього разу вже останній, шанс утекти запропонували йому мексиканські республіканці, коли без бою захопили резиденцію монарха. Їм допоміг один із командирів імператорської охорони.

Максиміліан востаннє відмовився від утечі, й військовий трибунал засудив його до страти. Церемонія страти була зворушлива. Перед розстрілом імператор привселюдно пробачив своїх убивць, подарував кожному золоту монету і попросив не стріляти йому в голову, щоби кохана мати могла впізнати його у труні. Це прохання виконали, а після страти тіло відвезли до монастиря, де військовий фельдшер і лікар-гінеколог забальзамували його для перевезення до Австрії. Щоправда, забальзамували не надто вдало, тому вже через місяць процедуру довелося повторити. А через сім місяців після страти відремонтований за останнім словом військової науки корабель «Новара» привіз Максиміліанове тіло до Австрії, де відбулось урочисте поховання в імператорській крипті Капуцинів. Максиміліан не дожив кількох тижнів до свого тридцятип’ятирічного ювілею. Дружина Шарлотта пережила його на 60 літ, але після смерті чоловіка збожеволіла. Владолюбна імператриця Софія Баварська, яка до того активно втручалась у державні справи імперії та в особисте життя свого старшого сина Франца-Йозефа, невдовзі померла, поклавши на груди любовний лист від Наполеона. Текст листа вона знала напам’ять, бо не раз перечитувала його протягом усіх довгих років свого не надто щасливого шлюбу.

— Але я не вірю, що він так просто взяв і дав себе застрелити, — не міг заспокоїтись у цьому місці розповіді Вільгельм. — Що хочете мені робіть, а не вірю! Думаю, застрелили і поховали когось іншого, а Максиміліан домовився з Хуаресом і десь утік. Я навіть читав якусь книгу про це. Там писали, що є докази, ніби Максиміліан жив ще довго і щасливо на якомусь із островів, оточений вродливими танцівницями. І в це мені віриться значно більше. Він зовсім не був таким типом, аби дати себе застрелити. Мерця спеціально так зле забальзамували, щоби ніхто не міг пізнати.

Створення сильного австрійського флоту знову було відкладено на невизначений термін. Навчатися до Цісарської морської академії послали Вільгельмового батька, Карла-Штефана, й він навіть дослужився до офіцерського чину, щоби продовжити Максиміліанову місію і встановити контроль Габсбурґів над Адріатичним морем. Але Штефан був цілеспрямований і практичний чоловік, чим відрізнявся від мрійника та фантазера Максиміліана. Тож брався лише за ті проекти, в успіх яких вірив. Він добре розумів, що момент уже втрачено і що тепер про австрійське морське панування залишається тільки мріяти, заздрячи набагато сильнішому німецькому військовому флоту.

### 1980—1990

Згадуючи своє дитинство у панельній багатоповерхівці, Галина рідко думала про матір. Точніше, не так. Присутність матері в її житті була приблизно однаковою і тоді, коли Галина ще жила з нею, і згодом, коли переїхала до бабці Софії. Мати завжди була тихою непомітною істотою, котра беззастережно підкорялася волі інших, а якщо ніхто не віддавав їй наказів, то не дуже знала, що зі собою робити. Галину вона сприймала радше як подругу, ніж як власну доньку. Тому подумки Галина часто зверталася до матері так, як діти іноді звертаються до уявного друга чи до Бога, ділячись своїми проблемами та проханнями, проте не сподіваючись на якусь реакцію. З часом реальні риси матері й бабушки майже цілковито змінилися на уявні, більш зручні та прийнятні. Тоді внутрішні діалоги Галини виглядали приблизно так:

— Я знаю, мамо, що ти би мовчки віддала Ольці свій новий пенал, аби не сваритись, але я так не можу.

Галина не знала, чи справді мати віддала би свій новий пенал, чи сварок вона уникала тільки з бабушкою Альоною, проте в дитячій свідомості Галини міцно засів образ матері як вічної жертви, завжди покірної та завжди ображеної, що не заважало бабушці Альоні постійно повторювати, що мама «все зробила не так», «не втримала при собі чоловіка і дозволила зруйнувати сім’ю», що їй «треба було буть мудрішою» і що її «життя пішло коту під хвіст».

Бабця Софія ніколи не критикувала невістки, та в тому, що стосувалося виховання Галини як «дівчинки», вона цілковито солідаризувалася з поглядами бабушки Альони. То був чи не єдиний пункт, у якому обидві бабці сходилися. «Хоч би що ти робила в житті, а мусиш вийти заміж і народити», — ці слова бабці Софії відлунювали у бабушки Альони: «Без мужа ти ніхто в цьому мірі». А слідом за цим основним постулатом надходили численні вимоги. Жінка повинна бути струнка, підтягнута, спортивна, освічена, вродлива, мудра, твереза. Жінка повинна вміти чудово готувати, невтомно прибирати, прати, дбати про затишок в оселі, винахідливо організовувати дозвілля, любити дітей, добре заробляти без відриву від домашніх справ, одягатися скромно, проте спокусливо; бути мудрішою від чоловіка. Жінці суворо заборонено критикувати власного чоловіка, сумніватись у тому, що він завжди правий, демонструвати на людях свою інтелектуальну перевагу над особами чоловічої статі, претендувати на те, що хтось її зрозуміє, поспівчуває, допоможе, бо «така тяжка жіноча доля», як казала бабця Софія, і «надо терпіть», погоджувалася з нею бабушка Альона.

В усьому решта обидві бабці відрізнялися кардинально, як люди з різних планет. Бабушка Альона була далека від релігії. Вона занадто рано втратила батьків, аби пам’ятати, чи ходили вони до церкви, а в радянських дитсадку та школі про релігію не згадували. Тож бабушка ставилася до побожних галичан із повагою, проте сама розуміла релігійність специфічно.

— Чуєш, доця, кажуть пост тепер. Може, не одбивні, а печінки нажаримо? — казала вона, зараховуючи до пісних ті страви, які не були надто популярні: смаженої печінки ніхто з них не любив.

Вона з ентузіазмом готувала дванадцять страв на Святвечір, пекла Паску, фарбувала крашанки (Галині завжди більше подобалися писанки, та це розмальовування бабушка Альона вважала даремним витрачанням часу) і навіть радилася зі сусідкою, «в яком платочкє лучче піти до церкви святить: у бєлєкькому чи з кружевом». Кілька останніх років перед смертю бабця почала молитися перед сном. То були чудернацькі молитви, більше схожі на щоденникові записи. Наприклад, бабця казала:

— Божечка мій любимий, я так устала сьогодні, аж не маю сил говорить з тобою. Представляєш, накрутила восємнадцять банок огурців, а дві одразу ж вистрілили. За шо ж мені, Боже, така несправедливість? А ще Галочка приболіла. Не їсть нічо пошті. Ні кашу манну, ні грєнок не хоче, якась грусна цілий день. Може, їй налисничків спекти, як думаєш? Знаєш, Божечка, які тепер люди бувають, страх подумать. От Нікалавна з третього под’їзда собиралась сьогодні викинуть іконку, яку їй у церкві дали. Тож ніззя так. Лучче б не йшла до тої церкви, якщо не вірить, а то ходить, а потом таке. Відіш лі, повитиралася іконка і стара уже. А тепер у неї нова є. І знаєш шо, Божечка, я так думаю, шо треба купить собі нові тапочки, бо ці уже совсєм ізносилися. Ну, все, Божечка, піду спать, устала дуже. Свят, свят, свят.

І бабушка хрестилася розлогими православними хрестами тричі по три і била поклони. А коли не дуже боліли ноги, то й на колінах стояла, щоб обов’язково стукнути чолом до підлоги. Галину молитися вона не змушувала, до церкви теж не ходила. Казала, що там їй «трудно стоять і пахне дуже сильно ладаном, голова кружиться».

Бабця Софія молилася зовсім інакше. Вона мала цілу полицю з молитовниками різними мовами: польський — від бабці, німецький — від прабабці, український — від мами… Молилася бабця теж по-різному: на латинські свята польською або німецькою, на східні — українською, деякі молитви знала латиною, ще якісь — церковнослов’янською. Вона щодня зазирала до церковного календаря і завжди знала, які молитви слід обов’язково проказати цього дня тижня.

Галину бабця Софія теж змушувала молитися двічі на день і щонеділі водила до церкви. До якої саме церкви вони підуть, було дозволено вибирати Галині. Бабці було байдуже, де молитися, — вона не довіряла жодному зі священників після того, як її духівника застрелили радянські солдати. Тому й не ходила до сповіді. Боялася натрапити на стукача чи на недовченого сучасного випускника семінарії.

Бабця постила двічі на рік: перед Різдом і Паскою. Галину постити не примушувала, та Галина незабаром звикла до того, що в часі посту м’яса не їдять, — у всьому іншому Галині бабця Софія не відмовляла. Та й сама їла все, крім м’яса. Обрядовість, якої дотримувалася бабця Софія, була іншою, ніж те, що Галина бачила вдома у своїх однолітків, чиї батьки переважно почали ходити до церкви вже в післярадянський період. У таких домах переважно дуже суворо дотримувались усіх вичитаних чи почутих десь приписів: що та як готувати і їсти, у що вбиратися, як хреститися, як молитися, до якої церкви ходити і навіть о котрій годині,◦— все це вважали надзвичайно важливим.

На Різдво бабця Софія готувала кутю, пампухи, рибу, кілька салатів і вареники. У школі Галина чула від однокласників про шість різновидів вареників, про чотири сорти риби, про десять різних начинок до пампухів і про харчові отруєння та переїдання.

На Паску найважливішими були сама паска та писанки. На сніданок бабця «кришила» шинку, яйця, тертий хрін, усе це трохи підсмажувала на пательні, а перш ніж подати на стіл — збризкувала оцтом. Пекла маківник і сирник. На обід готувала печену качку з яблуками. Святкові застілля бабці Софії відрізнялися від звичайних трапез лише особливою вишуканістю страв, а не раблезіанською надмірністю.

### 1915—1939

— Батько був джентельмен у кожному далі,◦— розповідала Галині бабця Софія. — Пригадую собі, як шикувався він на Шевченківські вечорниці, що все відбувались у «Ґвязді» на Францишканській. Ті вечорниці були гордістю цілої української громади, а часом приходили навіть жиди і поляки, так там було файно. Інституток із бурси при вулиці Сави якнайелєґантніше впроваджували на салю виштафірувані кавалєри. Кождий старався тоді роздобути однострій від мілітершнайдера з Бенедектинської площі: блюзку з високим коміром, широкими пасками, червоними випустками і спряжками в поясі, чорні штани — найліпші все були сірачкові,◦— вишивану сорочку, червону крайку, жовто-блакитну рожу.

— Бабцю, а що означає «виштафірувані» й «мілітершнайдер»? — питала Галина.

— Виштафірувані — то ті, шо завсіди одягнені зі шиком. Ну, а мілітершнайдера з Бенедектинської площі знав цілий Львів, — то був знаменитий військовий кравець. По вечорницях усе давали комерс — ну, забаву по-теперішньому, — звичайно в якогось хориста на Вірменській чи ще десь. Господиня все робила кількадесят карменадлів, напікала тістечок, гості приносили чвертку львівського, дві-три літрі житньої від Бачевського — і забава була до раня. А як співали — то лямпа мусіла згаснути! Кожна гарна фацетка мусіла мати свою серенаду.

— Бабцю, а ти теж бувала на таких вечорницях?

— Бувала, та вже не на таких, — найфайніші вже на той час минулися. Бо як мої тато з мамою були молоді, отоді були фест вечорниці. Батьки мені розповідали, яка то була фрайда! Вони на тих вечорницях познайомились, а потому так закохалися, що пішли до шлюбу. Мама все розказувала, як вони з татом ходили їсти прецель і чоколядові андрути до «Штольверка». Тато ще тоді був молодий, тільки починав практикувати, то грошей мав не багацько. Мусів щось продати. А цінного мав теж не багато, хіба книги, тож продав свого «Горація» Бодека, щоби купити мамі квіти, а потому довго проводжав її до самого дому. Колись мама навіть вела мене тою дорогою, якою вони все ходили. Спершу по вулиці Матейка, далі — Терези, — там під муром монастиря Сакракерок росли акації, то серед тих акацій вони ховалися від божевільного шевця, котрий кричав на всіх із вікна. Далі йшли через вулицю Сапіги. У ресторані Поєзуїтського саду грали вальс «Над чудовим синім Дунаєм». Вони ще довго сиділи на лавці на площі святого Юра, стискали одне одному руки та обіцялись, аж доки Сакракерки вибивали дев’яту. О дев’ятій з артилерійських касарень Фердинанда на вулиці Городецькій лунали звуки австрійського ретро, до якого жовніри придумували непристойні слова.

У дитинстві та в юності бабця Софія серйозно навчалася музики. Вона мала незвичний тембр голосу, і її мати мріяла про кар’єру співачки для неї. Коли бабця розповідала про своє дитинство, у Галини завжди було враження, що їй переповідають якийсь фільм, а старі журнальні вирізки у бабциних скринях і шухлядах столу — то просто рештки вицвілих декорацій. Зовсім не так було з розповідями про дитинство бабушки Альони, слухаючи які в панельній багатоповерхівці, Галині не складно було уявити потріскані фаянсові горнятка з почорнілими краями, тарілки зі зеленими колами, алюмінієві виделки, сіру постіль та всеохопні взаємну ненависть і страх. Схожі тарілки досі були в кухні у бабушки Альони, а атмосфера взаємної ненависті й крику виховательок і вчительок оточувала Галину змалку в садочку й у школі. Усе те було реальністю, докази якої траплялись усюди. Натомість лишень у розповідях бабці Софії та в кількох збережених завдяки їй журналах із викрійками були та французька сукня зі салону пані Мерсьє, в якій ходила мати бабці Софії, а також примітки про те, що «шістдесята частина польського ліктя становить приблизно один французький сантиметр». Такою самою малореальною виглядала й розміщена на одній і тій самій сторінці старої газети реклама нового завиванця по-галицьки в кав’ярні з пасажу Андреолі польською мовою та нового засобу від облисіння — українською.

У помешканні бабці Софії не було ні фаянсового посуду, ні алюмінієвих виделок — тільки порцеляна та срібло, мосяжні старі крани над незручним, але яким же тривким рукомийником у лазничці, віденські крісла, масивний креденс і круглий дубовий стіл у вітальні, дерев’яний бамбетель у кухні, латунна ступка для розбивання солі та розтирання перцю, ручний млинок до кави з темного дерева та латуні, срібна джезва, а до неї — дрібне сито і срібне горнятко для вершків. Усе те через брак належного догляду та достатку вкрилося якоюсь липкою патиною часу, що прозирала то тут, то там тріщинами, зазубринами, невідполірованістю і недокомплектацією.

Викрійки цікавили Галину в старих журналах і газетах найменше. Вона не успадкувала кравецького хисту бабці Софії й не дуже цікавилася тим, як пошити ту чи ту модель. Але вона любила читати стару пресу, уявляючи собі історії, які ховалися за різними коротенькими повідомленнями. Особливо приваблювали Галину моторошні історії: численні зникнення політичних діячів, видива комет, які провіщали близьку війну (при тому й у 1914-му, й у 1939-му ті видива були приблизно однакові), арешти громадських активістів. Збагнути політичні колізії того часу було дуже непросто і доводилося іноді зіставляти повідомлення про одну й ту саму подію в кількох різних газетах: українських і польських. Наприклад, про гучну страту в грудні 1932 року у Львові двох «українських бойовиків», як називала їх польська преса, чи «українських патріотів», як писала про них преса українська.

Трьох молодих українців: Біласа, Данилишина та Жураковського — було засуджено до страти за тероризм. Процес тривав чотири дні, й про нього багато писали. Підсудних звинувачували у збройному пограбуванні пошти в Городку 30 листопада 1932 року. Нападників затримали українські селяни, котрі побачили, як хлопці застрелили поліцейського й одного перехожого, тож вирішили, що то звичайні злочинці. Під час суду хлопці поводилися сміливо, їх захищали найкращі українські адвокати, котрі заявляли, що «між українцями і поляками не повинні стояти шибениці». Галицькі українці стежили за процесом із величезною зацікавленістю — на їхній погляд, та трійця здійснила патріотичний подвиг, пов’язаний з боротьбою проти пригноблення українців у Галичині. Поляки натомість переконували, що діяльність українських терористичних організацій фінансують німці, а що це становить небезпеку для польської держави. Звинувачених визнали винними, Жураковський отримав помилування президента і 15 років в’язниці, а Білас і Данилишин — смертну кару через повішення. Громадськість до останнього сподівалася на помилування для всіх трьох. Але, всупереч загальним очікуванням, помилування так і не надійшло, тож обидва смертні вироки було виконано. Страта відбулась уранці напередодні Різдва на подвір’ї львівської в’язниці «Бригідки» у присутності вузького кола офіційних осіб. Галина спробувала уявити собі той холодний ранок, коли з неба сипала рідка мжичка замість снігу, з нагрудних кишень офіцерів визирали білі хусточки, а рельєфні торси хлопців прозирали з-під білих сорочок, коли на голови їм накидали сірі мішки.

А вже зі січня 1933 року під час виголошення захисних промов львівські адвокати зобов’язані були мати на головах берети, а «випустки» на тогах і на беретах відтепер уже не могли бути фіолетові, а лише чорні. Галина знов уявила собі, як усі міські адвокати напередодні Різдва бігають по кравцях і гарячково замовляють берети й «випустки» чорного кольору, а за цією метушнею поволі забувається трагічна історія трьох українських діячів, котрих упіймали і видали поліції ті, за чиї права вони готові були пожертвувати життям.

Чи інша, не менш моторошна, історія, яка трапилася приблизно в той самий час: про вбивство студента Ґротовського. 28 листопада 1932 року газети написали про його смерть, а також про арешт трьох євреїв за підозрою в убивстві. Повідомляли і про те, що у зв’язку з цією подією всі чекають погромів. Статтю завершувала фраза: «Усі львівські газети конфісковано через події останніх днів». 29 листопада шістдесят тисяч люду взяло участь у похороні Ґротовського.

Одного польського студента, котрий повертався з похорону, було вбито пострілом із вікна. А потому пролунав вибух і почалися погроми у єврейських кварталах. У погромах узяли участь шістсот поляків. Відтак було травмовано три десятки євреїв. Приміщення єврейського футбольного клубу «Гасмонея» спалили. Двох євреїв і чотирьох неєвреїв заарештували.

Галина довго не могла вирішити, що здивувало її більше: те, що в жодній газеті так і не уточнили, ким саме були ті «неєвреї»: поляками, українцями, вірменами, — чи те, що в такій справі взагалі мала значення національність. Їй стало цікаво, чи помітили люди тоді, в 1932-му, як часто слово «єврей» почало з’являтися на сторінках преси в різних недоречних контекстах, які, найімовірніше, викликали у недалекого обивателя спершу неясну лють, а потому виразне переконання, що саме євреї в усьому й винні. Бо ж має хтось бути винним.

Поліцейське розслідування у справі вбивства Ґротовського з’ясувало, що то була типова п’яна бійка. Польські студенти побилися під час пиятики в кафе з групою євреїв за повію-польку, котра була з євреями, і Ґротовського вдарили ножем у спину. Він помер через декілька годин. Ректор Львівського університету намагався вгамувати пристрасті заявою, що подія нічого спільного з політикою чи з національним питанням не мала. Та на це ніхто не звернув уваги. Під час триденних погромів було травмовано триста львів’ян.

### 1984

Помітивши, що Галина має здібності до малювання, бабця Софія віддала її вчитися до свого давнього друга — відомого львівського художника Теофіла Криницького. Він мав майстерню під дахом одного з будинків неподалік від Бернардинського костелу. Вікна майстерні виходили на церкву Андрія. Коли Галина вперше підіймалася гвинтовими сходами до майстерні, то дуже хвилювалася. Їй здавалося, що зараз художник улаштує їй іспит і лише зневажливо скривиться, побачивши результат. Напередодні вона була на виставці Теофіла Криницького, де довго й уважно роздивлялася його портрети. Найбільше їй сподобалася серія з обличчями старих жінок на шматках газетного паперу. Виразні обличчя зі зморшками дивилися зі стін на Галину й тільки посилювали її впевненість у тому, що сама вона ніколи так добре не малюватиме.

Теофіл Криницький був поважним сивим паном в окулярах і з довгою густою бородою. Йому було років п’ятдесят, але школярці Галині він здавався неймовірно давнім, — саме таким вона завжди уявляла собі святого Миколая, чомусь навіть із перемащеними фарбою руками. Теофіл неуважно глянув на Галину, коли вона, захекавшись, піднялася до нього в майстерню, і коротко кивнув на жмут брудних пензлів на столику.

— Візьми помий. Я зараз закінчу, тоді поговоримо.

Мити пензлі від фарби під тонесенькою цівочкою холодної води було складно. Густа мутна рідина ніяк не хотіла міняти колір, здавалося, що фарби не змиваються, а просто переходять із пензлів на руки Галини.

— Потому навчу тебе. Сідай пити каву, — сказав через якийсь час Теофіл, витираючи забруднені фарбами долоні об фартух, який — було видно — часто слугував йому замість рушника.

Каву пили з керамічної джезви, що її сам Теофіл виготовив на гончарному крузі.

— Коли мені не малюється, я беруся за посуд. Це розслабляє і дозволяє спокійно подумати. Тебе теж можу навчити, якщо хочеш. Тобі скільки років?

— Шістнадцять, — відповіла Галина.

— Хочеш вступати до училища Труша?

— Хочу.

— Малюнки принесла?

Тут Галині стало по-справжньому страшно. Вона мовчки розгорнула принесену з дому папку, всі малюнки в якій тепер здавалися їй безпросвітно дитячими та невмілими. Першим у папці був рисунок Вірменської церкви з подвір’я, і Галина відразу ж побачила кілька кривих ліній та порушення пропорцій. Але Теофіл роздивлявся мовчки, без коментарів. Наступним був портрет бабці Софії, його художник затримав у руках довше.

— Гарна у тебе бабця. Я колись був закоханий у неї, знаєш? — він засміявся. — То давно було, в шістдесятих. Я тоді робив трохи небезпечні речі. Он на тому верстаку, — й він показав у куток кімнати, де стояв невеличкий друкарський верстат. — Йому вже дуже багато років. Ще австрійський. Хотіли викинути з одної старої друкарні, а я забрав собі, трохи відремонтував і працюю. Він ще мене переживе, цей верстат, — масивний валик на міцному чавунному столі з литими деталями справді виглядав солідно. — Коли в Академії мистецтв закрили відділ графіки, бо кадебісти боялися, що там друкуватимуть заборонену літературу, і винищили в місті всі невеличкі друкарські верстати, довелося мені допомагати хлопцям. Тут у мене влаштували тоді справжню друкарню. Інакше було ніде. У мене був друг, кадебіст, ми разом пили. Він мені підкидав замовлення: якийсь клуб у селі розписати, зробити пам’ятник невідомому солдатові, намалювати зразок для листівок до Дня перемоги і таке інше. Ну, і прикривав іноді. Само собою. Він наш був хлопець, зі західних земель, дуже боявся, що його виженуть, але своїх не здавав.

— Отам була криївка, — й він показав на дошку в підлозі, під якою, коли її підняти, було видно драбину, яка вела в темне приміщення. — У ній ховався редактор. Він цілими днями готував тексти, а я тут друкував. Багато на ручному пресі не зробиш, але трохи ми таки наплодили книжок і брошур. Коли мені ставало нудно просто друкувати, я сідав і малював ілюстрації до деяких. На тому і погорів. Хтось із цензорів пізнав мою руку, прийшли сюди і посадили нас усіх. По п’ять років дали. Мені ще пощастило. Я в таборі художником став. І хоч руки не відморозив собі на лісоповалі. Бабця твоя мені листи писала, слала передачі…

— Бабця казала, у вас зберігаються дідові бляхи, — запитала Галина. — Це правда?

— Правда, — відповів Теофіл.

Він не дуже любив розмови про Вільгельма й у глибині душі досі вважав, що він, Теофіл, зміг би ліпше подбати про Софію, ніж той. — Хочеш подивитися?

— Так.

Вони спустилися до криївки. Там у кутку лежали поскладені один на одного листи бляхи.

— Це таке мистецтво для лінивих, — пояснив Теофіл. — Вільгельм поливав бляху кислотою, а потому робив фото ефектів, які утворювалися. Далі вже працював зі самими фото, і то бувало навіть цікаво. А бляха просто собі іржавіє далі.

Теофіл Криницький трохи помовчав, потому ще раз глянув на малюнки Галини:

— Ну, що я тобі скажу… Люди з тебе будуть, але треба багато працювати. Лекцій я тобі читати не збираюся, — просто приходь, коли можеш, сідай і малюй, а я буду наглядати за тобою і пояснювати, що треба.

Теофіл Криницький і справді не дуже любив говорити. Він щоразу уважно дивився на новий витвір Галини і мовчки показував їй, як правильніше розташувати тіні, де забрати зайві лінії, а де, навпаки, додати. Давав їй зі собою додому альбоми з репродукціями відомих художників. Іноді рекомендував читати їхні біографії. Він колекціонував біографії знаменитих людей. Не лише художників. Зачитувався ними й сам.

— Знаєш, у чому загадка усмішки Мони Лізи? — питав він іноді жартома Галину.

— У тому, що вона вагітна, і через це в неї так дивно підпухлі очі? — припускала Галина.

— Ні, не в тому. Насправді в неї просто вибиті зуби. Через це вона міцно стулює губи, за якими — порожнеча. Ось яку таємницю вона так старанно від усіх приховує,◦— і Теофіл по-дитячому завзято реготав із власного жарту.

Вони відразу пройнялися симпатією одне до одного. Теофіл був для неї як рідний дідусь. Художник був неодруженим, і чутки про нього ходили різні. І про те, що в нього досить молоденьких натурниць, тому він і не одружується, і про те, що він полюбляє хлопців, але приховує це, як і всі радянські геї. Галина за кілька років, коли вона майже щодня бувала в Теофіловій майстерні, бачила дуже небагатьох молодих натурниць і натурників. Теофіл частіше малював старість.

— Молоді риси всі однакові, всі незавершені, як порожня форма. Це можна малювати і без натури. З пам’яті. Чи з уяви. Старі обличчя цікавіші, кожне з них приховує свою історію: іноді гарну, а іноді потворну. Та навіть потворність по-своєму естетична. Вона цікавіша, більш непередбачувана, ніж краса.

На картинах Криницького Галина бачила це: обличчя намальованих його рукою дідусів та бабусь заворожували і примушували довго вдивлятись у себе. Галина чула, що колись, у молодості, він заробляв підробками картин для колекціонерів. Його підробки Клімта, Вермера, Кірхнера й інших художників висіли в помешканнях поважних людей, котрим розповідали, що кожен оригінал завжди має три-чотири копії, які виготовляє сам автор, і що коштують вони істотно дешевше за оригінал, який залишається в музеї, і що придбати такі копії можна цілком легально. Галина не знала, чи правда це, та навіть якщо так, то не бачила в цьому нічого поганого. Будь-яка, навіть не найбільш досконала, копія хорошої картини була, на її думку, ціннішою, ніж той безпросвітний кіч, який зазвичай вішали в себе у дорогих особняках поважні співвітчизники. Зрештою, якби вони справді розумілися на мистецтві, то купували би картини самого Криницького, які колись обов’язково ввійдуть до золотого фонду українського мистецтва. Але тих, хто розумів це вже зараз, було досить мало, а серед них — іще менше тих, хто міг собі дозволити купити картини Криницького. Зате серед іноземців на нього був стабільний попит.

Бабця Софія ставилася до Галининих відвідин майстерні дуже серйозно, вважаючи, що користі від цього може бути значно більше, ніж від школи, і навіть іноді дозволяла прогуляти уроки, якщо Галині для картини потрібно було зловити якесь особливе ранкове світло, яке буває не щодня. Таким чином, із вибором майбутнього фаху Галина визначилася дуже рано і без особливих вагань. На момент вступу до училища Труша вона давно засвоїла більшу частину того, чого там учили на першому курсі, й легко склала іспити.

### 1978

Час до 1939 року бабця Софія називала «колись-то», а після 1939-го — «теперка», і Галина поступово звикла, що «колись-то» все було якось краще, кольоровіше, веселіше й оптимістичніше, а відколи настало «теперка», слід міцно стиснути зуби і «знати своє». Не те, щоб у житті бабці «теперка» нічого доброго не відбувалося: бабця загалом була задоволена своїм життям і вважала, що їй поталанило постраждати значно менше, ніж усім, хто «колись-то» входив до кола знайомств її батьків, адже більшість із них якщо не опинилась у Сибіру, то точно позбулись усього, включно з помешканням у центрі міста. Те, що бабці вдалося зберегти з цілої кам’яниці свого батька єдине помешкання на найвищому поверсі, вона вважала неймовірним щастям, майже чудом, і ніколи не нарікала на долю.

Коли вони з Галиною гуляли містом, бабця любила зупинитися біля якогось будинку і показати Галині улюблену деталь із оздоблення фасаду. Чи й розповісти у трьох словах історію будинку. Наприклад, коли вони чекали на трамвай на Руській, бабця не раз показувала Галині фасад колишнього страхового товариства «Дністер» — перший у Львові зразок будівлі у стилі «гуцульської сецесії». Вона розповідала, що не всі львів’яни з ентузіазмом сприйняли цей архітектурний експеримент, і перші відгуки про будівлю були доволі суперечливі. Та Галині подобалося, що кахлі на фасаді відтворюють орнаменти українських вишивок, а рік під дахом написано кириличними літерами: «Р. Б. АЦЕ», — а не традиційно — римськими цифрами. Такої спроби використання кирилиці замість цифр вона не бачила ще ніде. Одного разу бабця показала на розташований поряд будинок поліклініки і розповіла:

— Тут за Польщі був ресторан Фухса, а нагорі жила моя товаришка зі школи. Потому, за совітів, була партшкола, батьків товаришки посадили, а її з бабусею переселили десь далеко, квартири в центрі повіддавали партійним. Коли вони виселялись, один із офіцерів знайшов візитівки батька моєї товаришки, адвоката, і здивувався:

— А что ето за бумажкі?

— Це візитівки. Їх треба залишати в передпокої, коли приходиш до когось із візитом. Тоді господар знатиме, хто прийшов, — пояснили йому.

— Но он же і так буде знати, еслі ти прідьош, — не міг уторопати офіцер.

— Візитівки і є, власне, для того, щоби можна було не приймати небажаних відвідувачів. Якщо господар не захоче бачити гостя, то покоївка скаже, що нікого немає вдома.

— Ето как же, я прішол, а он мне врать? — розлютився офіцер, подер візитівки на дрібні шматки і приєднався до своїх солдатів, котрі сварилися, бо не могли поділити між собою срібні ложечки.

Коли Галина з бабцею бували в польській катедрі, Софія любила згадувати історію про «фабриканта ангеликів», архієпископа Сєраковського, який у XVIII столітті вирішив замінити старе оздоблення цієї готичної на той час катедри більш модним. Архієпископ реконструював катедру за власні кошти і розпродав для цієї справи все своє майно, навіть столове срібло та погрібець із улюбленими старими винами. Архієпископ був чоловік жертовний і патріот, а до того ж мусив заощаджувати, тож не наймав на роботу тільки місцевих майстрів. На будові заробляли всі, хто хоч трохи вмів тримати пензель у руках. Кажуть, архієпископ із розумінням ставився навіть до питущих і підписував із ними угоди з точною вказівкою необхідної кількості міцних трунків. Він хотів, аби у храмі залишилося тільки найкраще, а цим у його розумінні було найновіше та найдорожче, тож архієпископ нещадно ліквідував майже все, що прикрашало готичну катедру раніше. Повикидав старі пам’ятники, фігурні різьблені надгробки, вівтарі, скрині з цеховим майном, картини, таблиці з інскрипціями. Усе це він, уважаючи сміттям, вивіз до своїх конюшень та ще й нарікав, що так багато змушений заплатити за вивіз. Деякі парохи купували для своїх костелів начиння, яке викидали з катедри, тож частину пам’яток випадково було врятовано. Архієпископ також улаштував масове переплавлювання старого катедрального срібла. Він самостійно вирішував, які срібні вироби слід переплавити, й у піч потрапило чимало цінних ювелірних робіт, портретів засновників катедри і навіть ікон. Але дещо вціліло. Наприклад, портрета одного з радників не переплавили лише тому, що виріб був не зі суцільного срібла, — архієпископ погидував такою тандитою і витягнув портрет із печі.

Галина часто згадувала цю історію, коли у Львові почалася масова істерія «євроремонтів» і на смітниках середмістя можна було знайти не лише цілком добрі ще дерев’яні віконні рами, замінені на новіші, а й антикварні меблі, рукомийники, інші елементи декору, а на фасадах зяяли рани від повідбиваної ліпнини. Як і «фабрикант ангеликів» із XVIII століття, сучасні львів’яни хотіли мати у своїх помешканнях лише найкраще, найдорожче, найновіше…

### 1985

— Я не піду на випускний у чорному, — Галина гримнула дверима і вибігла з кімнати.

Бабця Софія важко зітхнула. Цього тижня вже чотири мами Галининих однокласниць приходили і намагалися замовити в неї сукні на випускний для своїх доньок. Вони приносили зім’яті репродукції з якихось журналів зі зображеннями однакових рожево-голубих гіпюрових суконь із рукавами-ліхтариками та з позбавленими смаку фольбанами. Бабця Софія ненавиділа всі зразки радянської моди, а найбільше — спроби створити вечірнє вбрання. Навіть досконалі фігури юних випускниць у цих жахливо пошитих сукнях зі штивної штучної тканини виглядали нефоремними та незграбними. Тканина сипалась, іскрила і викликала у бабці Софії почуття огиди. Та невибагливі дівчатка, котрі виросли в аскетичну радянську добу, вважали цю тканину «нічим не гіршою за шовк». Бабця Софія не дивувалась, адже звідки їм було взяти справжній шовк, якщо навіть штучний був великим дефіцитом.

Для Галини, якій вона з дитинства намагалася прищепити хороший смак, у скрині лежала шовкова чорна сукня. Цю сукню бабця Софія пошила собі ще до війни за лекалом від Шанель, саме в ній її вперше побачив Вільгельм, і ця сукня дивом збереглася. Сукня була дуже проста, проте чудово сиділа на фігурі Галини, яка ставала дедалі більше схожою на саму Софію в юності. До сукні дуже пасувала бабцина низка перлів, і Софія вже навіть придумала, з чого пошиє онуці торбинку. Та Галина навідріз відмовилась йти на випускний у чорному.

— Всі будуть вбрані святково: у рожеве, біле, голубе, — а я буду, як на похороні,◦— мало не плакала вона. — Ось коли ти помреш, тоді я і вберу цю сукню.

Бабця Софія лише усміхнулася. Вона знала, що Галина швидко охолоне і передумає. Вона розуміла, як онуці важко жити з подвійними стандартами, постійно обирати поміж естетикою, яку пропагують усюди, й одинокою думкою бабці. Та дотепер думка бабці, висловлена спокійно і виважено, без надмірного накидання і тиску, завжди переважала. Переважить і тепер.

Через багато років Галина згадуватиме, як застигла ціла школа, коли вона з’явилася в актовому залі в облеглій чорній шовковій сукні, на підборах, із торбинкою та з капелюшком із велюру, з капелюшка звисала вуаль, сукня була з коротким рукавом, а на руках Галина мала довгі рукавички вище від ліктя. Згодом вона зрозуміє, як була схожа тоді на Одрі Гепберн із фільму «Сніданок у Тіффані», якого тоді у Львові ще ніхто не бачив і точно не бачила жодна з її однокласниць чи їхніх мам. Галина була справжньою зіркою балу, танцювала до ранку, а хлопці билися за право запросити її до танцю. Однокласниці в рожево-голубих гіпюрах улаштували їй мовчазний бойкот. І з жодною з них Галина після школи так і не зустрілася.

### 1919

Коли Віллі було чотирнадцять, він вступив до військової школи в чеському місті Границі. З навчання там йому запам’яталися тільки окремі епізоди.

— У тій школі на Різдво всі робили собі календарі,◦— згадував Вільгельм. — На календарі позначали суму годин із каждого предмету, яка лишилася до кінця року, і по кождій відбутій годині скреслювали її, а тоди казали одне одному: «Дивися, вже тільки 15 математик лишилося, 20 географій і 40 годин військової муштри».

— А який твій найнеприємніший спогад зі школи? — питала Вільгельма Галина.

— Та нічо доброго там не було. Але раз мене геть рознервувало. То було в перший рік навчання. Посеред року раптом поміняли емблему, яку каждий учень мав носити нашитою на картузі. Якогось дня вчитель сказав, що назавтра всі мають відпороти і пришити нові емблеми, бо буде перевірка. То був перший і останній раз у життю, коли я намагався дати собі раду з голкою і з ниткою. Ще ніколи раніше так не мордувався, як тоді. Всі пальці собі поколов, а нитку до вушка заселити так і не зміг. Мусив просити товариша. А він ще й сміявся з мене потому, бо я ту емблему дуже криво пришив.

Ще одна історія трапилася на другий рік навчання. У Вільгельмовому класі був один українець — Петро. Найвищий у класі, вродливий, він часто розповідав на перервах про свої нічні походеньки до місцевих красунь. Петро погано вчився, та не робив собі з того проблеми, — навпаки, насміхався з тих, хто прагнув визубрити матеріал. Казав, що в кінці року він матиме найліпший атестат, бо знає спосіб, як досягнути цього і без нудного зубріння. У кінці навчального року, коли всім роздали атестати, в Петра були очікувано погані оцінки та повідомлення, що його залишають на другий рік. У той момент Петро енергійним рухом витягнув із кишені шкільного мундира якусь пляшечку і трьома ковтками випив її вміст. Усі відчули запах йоду, а вчитель аж побілів од страху. Петро театрально схопився за серце й опустився на підлогу. Довкола гарячково заметушилися, хлопця забрали до лікарні, а наступного року він і справді продовжив навчання в їхньому класі, не залишившись на другий рік.

Через деякий час Віллі запросив Петра на прогулянку в ліс і довідався, що насправді у пляшці була не отруйна рідина, а звичайна вода з кількома краплями йоду. Та, коли це з’ясувалося, хлопець дуже переконливо пообіцяв усім присутнім наступного разу отруїтись уже по-справжньому, бо батько так все одно його вб’є, якщо довідається про такі погані оцінки. І тоді професор, котрий був присутній під час сцени, яку розіграв Петро, не витримав і подбав про те, щоб оцінки у свідоцтві трохи підвищили.

Того вечора Віллі з Петром поцілувались уперше, а через кілька місяців їх упіймали на гарячому, тож обом довелося покинути школу, так і не закінчивши третього року навчання та не склавши іспитів.

Вільгельм не надто цим переймався, бо атмосфера у школі йому зовсім не подобалася. Життя в маленькому провінційному містечку було сонне та нудне, і таким самим було й навчання, з якого він мало що запам’ятав.

У Границях Вільгельм остаточно пересвідчився, що ніколи не зможе пристойно грати у бридж. Він ніяк не міг запам’ятати, які карти вже вийшли з гри, а які ще на руках, чим треба бити, а чим — ходити. Усі ці премудрості, які так захоплювали його однолітків, здавалися йому гіршими за військову муштру.

Там само, у Границях, його навчили плювати до п’єца з відстані п’яти метрів; не просто свистіти, а висвистувати цілі мелодії; кидати у стелю намочені слиною гільзи від папірос, які посеред уроку несподівано падали на голову професорові, бо слина висихала; кидати в дошку корками, до яких спереду чіпляли шпильку, а ззаду — перо та невеличкий баласт.

Йому ставало нудно від самого спогаду про сіре шкільне подвір’я, на якому під час дощу утворювалися глибокі калюжі, а потому на береги цих калюж виповзали дощові хробаки. Учні вибігали надвір і проштрикували хробаків паличками.

Саме у Границях він уперше почувся чужим серед однолітків через своє високе становище і помітив, що це заважає спілкуватися. Раніше, зі сільськими дітьми в Живці, такого не було. У школі Вільгельм часто почував потребу виправдовуватися. В автобіографії він писав про це: «Це мені долягало й навіть тяжко докучало. Нужда, яку я бачив, робила на мене велике вражіння. Замітив я її ще в Істрії й потому ще більшу — в Галичині. Це відбилося на мені тим більше, що я бачив страшний контраст між богатством свого роду й убожеством народа. Вправді приватних посілостей роду Габсбурґів не оглядав я ніколи. Ніколи не був я ні в Чехії, ні в Трансильванії, ні в Тиролі, ні в Боснії. Але добре знаю Бурт і Шенбрун».

У величезній скарбниці Габсбурґів Віллі був тільки раз і лише через те, що йому набридло чути від усіх: «Що це скандал, аби архікнязь не бачив скарбниці свого роду з коронами та зі скіпетрами величезної вартості». Проте Віллі не сподобалось у скарбниці, як не подобалися йому й довгі та нудні двірські церемонії з купою обтяжливих умовностей.

Після того, як Вільгельм склав іспити на закінчення реальної школи, він вступив до Військової академії імені Марії-Терезії в дільниці Відня під назвою Вінер-Нойштадт.

На відміну від свого майбутнього денщика Івана, для якого наука була головним сенсом життя, Вільгельм учився не дуже охоче.

— З професорів не зацікавив мене ні оден. Були це самі військові люде, сухі, маломовні,◦— казав він.

Вільгельм любив розповідати один епізод із того часу. На уроці зоології професор вийняв із портфеля великий зоологічний атлас, викликав до дошки двох найвищих учнів і дав їм його тримати. Перегорнув в атласі кілька сторінок і зупинився на малюнку зі зображенням орангутанга. Показав учням малюнок і розповів:

— Це орангутанг, можна сказати, що дуже схожа до людини мавпа, тобто вона тільки виглядає як людина, а сама — мавпа. Орангутанг належить до ссавців. Уміє ходити на двох ногах і є таким завеликим, як… — трохи повагався, шукаючи відповідного слова, а потім ударив себе долонею по чолі й сказав: «Ну, так, як я».

Наступного уроку професор знову вийняв із портфеля великий зоологічний атлас, викликав до дошки двох найвищих учнів і дав їм його тримати. Тоді перегорнув сторінки до малюнка з орангутангом. Звернувся до одного з учнів і спитав:

— Хто це?

— Орангутанг, — відповів хлопець.

— Опиши його, — продовжив професор.

— Орангутанг — то є така велика мавпа, ходить на двох ногах, — почав хлопець, але професор нетерпляче перебив його:

— Але як виглядає?

— Виглядає так, як ви, — відповів учень.

Майбутні військовики вчилися від шостої ранку і до шостої вечора. Вільгельм не мав окремої кімнати й мешкав так само, як і всі інші учні академії. Крім основних двадцяти восьми предметів, були ще іноземні мови. Обов’язкові — англійська та французька, а також одна з державних мов імперії, серед яких була й українська.

Вільгельм записався на українську, яку чомусь викладав польський професор. Той викладач говорив зі сильним акцентом і знав українську помітно гірше, ніж сам Вільгельм на той час. Одного разу професор не міг перекласти українською польський вислів «wręcz przeciwnie», тобто «зовсім навпаки», і довго бив себе руками по боках, підшукуючи відповідник. Тоді Вільгельм підступно підказав зі свого місця:

— Вреч противний, пане професоре.

— О, дякую, Ваша ексцеленціє,◦— наївно зрадів професор.

Усі українці, а їх записалося на цей курс чимало, — розуміли-бо, що там можна буде нічого не вчити, — дружно засміялися.

Учні любили дражнити того професора, бо він постійно обзивав їх «хамами», «кіньми», «свинями», і це всіх дуже смішило. Він не міг терпіти, коли в його присутності вживали якісь жаргонні слова, наприклад, «цізорик», «вонучка», «пюро», «кляво» тощо. Одного разу, коли професор читав лекцію, Вільгельм підняв руку і сказав:

— Прошу пана…

— Ну, що хочеш, свине? — не додивився професор, хто до нього звертається. — Я не є жоден пан, я є професор.

— Ну, то прошу професора пана… — продовжив Вільгельм.

— Ну, що таке, Ваша ексцеленціє? — виправився професор, перелякавшись, що може мати неприємності через непоштиве звертання до ерцгерцога.

— А во він не хоче мені позичити свого цізорика, а мені волуфко сі зламало.

Професор почервонів і аж вибалушив очі від гніву. Він озирнувся по класу, шукаючи, на кому би зірвати зло, і побачив, як у Вільгельмового сусіда, українця, перелилося чорнило.

— Ти, хаме, якого колом треба валити, ти коню, якого батогом треба періщити, який із тебе буде солдат, якщо ти каламарем не вмієш користуватися?

Той професор завжди носив зі собою ціпок. Він тримав його так, як офіцер — парадну шаблю. Казали, що він був колись старшиною австрійської армії, та з ним трапився нещасливий випадок: під час навчальної стрільби вибухнув кріс і пошкодив йому очі. Відтоді він учителював, хоч і ненавидів свою роботу.

На уроках учні часто грали в карти чи бешкетували, за що доводилося сидіти в «касарняку».

— Професорам, котрих ми не любили, робили ми всякі збитки. Найбільше радости викликувало се, коли нам удалося вложити такому професорові живого хруща в каламар так, аби він у відповідній хвилі виліз професорові на папір, — розповідав Вільгельм Галині.

До особистого життя учнів тут ставилися значно ліберальніше, ніж у Границях. Якщо між хлопцями виникала симпатія, завжди можна було підкупити наглядача, щоби він дозволив їм провести разом час у камері для покарань.

А тим часом у Штефана, Вільгельмового батька, з’явилося нове захоплення — автомобілі. На той момент це вже не була така дивовижа, як десять років тому, коли про випробування першого автомобіля у Львові газети писали, що він «трясеться, як стара баба в лихоманці, сопе, наче слон-астматик, бекає, мов недорізаний баран… Може, колись і буде хліб із цього борошна, та наразі це лише потішна цяця». Проте до масової появи автомобілів на дорогах треба було чекати ще років десять.

Вільгельм також навчився їздити на автомобілі. Він на ціле життя запам’ятає свій перший урок. Мовчазний інструктор із військовою виправкою спершу довго і нудно пояснював Вільгельмові, як потрібно вручну вставляти свічки запалювання, натискати на гумову грушку сигналу і навіть міняти шини. Вільгельм нетерпляче совгався на пропахлому бензином сидінні машини і нарешті не витримав:

— Навіщо ви мені все це пояснюєте? Я маю вміти тільки їхати. Для всього решта є слуга.

— Це не зовсім так, Ваша екцеленціє,◦— незворушно відповів інструктор. — А якщо автомобіль зупиниться посеред дороги, а до найближчого населеного пункту буде надто далеко пішки? Чи якщо в тому населеному пункті не знайдеться автомеханіка, здатного вам допомогти?

Віллі замислився й від того моменту дослухався вже уважніше, як треба тримати кермо, щоби не відпустити його, якщо двигун, завівшись, несподівано «вибрикне», і щоби цей різкий рух не зламав руки. А коли двигун одного разу і справді різко шарпнувся, так що Вільгельмові довелося щосили втримувати кермо і намагатися не в’їхати на повній швидкості у стіну перед собою, він оцінив поради інструктора. Адже змінювати швидкість на ходу в автомобілі тоді ще було неможливо. Перед самою стіною інструктор натиснув на своє власне, окреме, гальмо — і машина різко зупинилася.

Віллі був єдиним у класі своєї нової військової школи, хто вмів їздити за кермом. Саме за це йому одного разу довелося відсидіти двадцять сім днів «касарняка», бо вони разом зі шістьома однокашниками викрали автомобіль коменданта школи і каталися ним цілих дев’ять ночей поспіль, аж поки їх спіймали.

— З дому не присилали нам на особисті видатки нічого, щоби ми звикали до звичайного життя, — згадував Вільгельм. — Одначе ми не відчували недостачі ні в чім. Одяг і харч одержували ми у школі, як усі. Що другу неділю їздив я до Відня, на що діставав дрібні квоти з дому. Життя у школі було дуже веселе. Найбільше інтересували нас коні, фехтування на шаблі, плавання і подібне. Були й тяжкі дні, в яких ми з торністрами на плечах ішли цілими днями серед спеки, будували і висаджували мости й інші будівлі. Воєнну академію скінчив я в лютні 1915-го і як лейтенант був приділений до 13-го полку уланів.

### 1994

Гриця та Галину познайомив у Кривій Липі Теофіл Криницький, який хотів допомогти Галині знайти гроші для організації майбутньої виставки. То мала бути вже третя зустріч із потенційним спонсором: двоє попередніх були захоплені проектом, обіцяли все зробити, а потому безслідно зникали, — тож тепер Галина вже заздалегідь готувала себе до чергової невдачі. Вона йшла вулицею Руською і помічала, як озираються їй услід. Сьогодні вона вбрала пошиті бабциними руками штани «кльош», які щойно ввійшли в моду, і ще мало хто носив їх. Якщо відверто, то штани були не пошиті, а перешиті, трохи звужені та допасовані до фігури, а саму модель прислала в пачці тета з Канади. Штани були ефектні, яскраво-лимонного кольору, з екстравагантними великими квітами. До штанів Галина взула босоніжки на високій платформі й тепер дивилася зверху вниз на багатьох, хто підморгував їй дорогою. Її екстремально коротку стрижку вчора товаришка-перукарка поправила бритвою і пофарбувала кілька пасем синім кольором.

Галина думала про те, яким виявиться черговий потенційний спонсор. За двох попередніх Теофіл потім просив у неї пробачення: то були його давні знайомі, котрі, як виявилося, спились і тепер цілими днями блукали містом, шукаючи нагоди та компанії для випивки. Один із них хутко кинувся цілувати Галині руку, з його ріденького волосся сипалася лупа, а на шиї та на заяложеному комірці було видно чорні плями бруду. Його неохайна борода лоскотала їй долоню, і потому Галина ще довго відчувала на шкірі липку слину, яку хотілося змити. Вона і справді вимила руки, та навіть після того відчуття липкості не зникло.

Другий, не питаючи, замовив їй каву та сік, — чомусь у колі старих залицяльників це вважали ознакою доброго тону: замовляти для дівчини, не питаючи, і так само безапеляційно розраховуватися за все. Сік він примусив її якнайшвидше випити, а потому налив у склянку з принесеної з дому пляшки домашнє вино, яке пахло скислим варенням і було нестерпно нудким. Галина змусила себе зробити кілька ковтків, і в голові їй одразу зашуміло, а в шлунку запекло і потому ще довго відбивалося квасним. Коли пляшка з вином спорожніла, «спонсор» витягнув із торби ще якийсь лікер. Вишневий, здається. Лікер був іще солодший і огидніший на смак, аніж вино. Галина згадала запахи саморобного алкоголю бабушки Альони — певно, то було таке саме солодке пійло, розраховане на дуже міцну голову та витривалий шлунок.

На проспекті Свободи Галина зустріла однокурсницю.

— Підеш сьогодні ввечері в «Ляльку»? — запитала однокурсниця.

— Піду, звичайно. Сьогодні перформенс?

— Так. Іздрик зі журналом «Четвер».

— Ну, то до зустрічі.

— Бувай.

Свіжого числа «Четверга» Галина ще не читала. Чула, що там був якийсь цікавий текст, про який багато говорили.

За столиком на вулиці разом із Криницьким сидів Гриць.

— Знайомся, це — Гриць.

— Так, я справді Гриць. А ви Галина? Ви придумали цікавий проект, — усміхнувся той і простягнув Галині руку.

Ви вже все знаєте чи розповісти? — усміхнулась у відповідь Галина.

Їй іще ніхто ніколи не потискав руку. Чоловіки завжди віталися так тільки між собою, тож вона заінтриговано подала йому руку й уважно подивилася в очі.

Напруження, яке відразу ж виникло між Грицем і Галиною, було відчутне майже на доторк. Це помітила навіть парочка за сусіднім столиком, на мить замовкнувши і пильно подивившись на них. Потому парочка обмінялася загадковими усмішками і продовжила розмову. А Гриць і Галина більше говорили одне одному поглядами та жестами, ніж словами.

— То що у вас за проект? — запитав Гриць, затримуючи погляд на грудях Галини довше, ніж було би слід.

— Я хотіла б обладнати мистецький простір старими предметами, які видають звуки, — сказала Галина і провела поглядом по стильній стрижці Гриця, помітила його акуратні нігті й модний фасон полотняних штанів.

— Звуки?

— Так, це мають бути предмети, які видають звуки: підлога, яка рипить, дверцята меблів, які зачиняються та відчиняються зі скрипом, годинник із зозулею, стара швейна машинка, холодильник, який голосно гуде. Ну, і, ясна річ, запахи. Звуки та запахи повинні створити особливу атмосферу, в яку зануриться глядач. Треба буде ходити поміж цими предметами і виконувати певні дії, які пасуватимуть до атмосфери і продукуватимуть подальші звуки: відкорковувати пляшки зі залізними корками, помішувати варення в мидниці, молоти каву ручним млинком і так далі.

— Звучить цікаво. А що вам потрібно для цього? — обоє і не зчулися, як перейшли на майже інтимні інтонації, які зовсім не пасували до такої ділової розмови.

— Більшість предметів я маю. Потрібно знайти приміщення, де можна було б обладнати виставку і технічно організувати звуковий простір, аби звуки в тому інтер’єрі були не випадкові, а доречні.

Галина та Гриць іще довго сиділи у Кривій Липі. У процесі розмови непомітно зник із-за їхнього столика Теофіл Криницький, хитро посміхаючись собі у вуса. Згодом Гриць і Галина перейшли до клубу «Лялька», де Іздрик зі сцени щось розповідав про свіжий «Четвер». Коли вони зайшли, густі хмари цигаркового диму вже заповнили приміщення і потроху виповзали сходами нагору. Вільних столиків не було, тож вони сіли просто на підлогу під сценою. Галина не почула ні слова з того, що звучало зі сцени. Гриць — також. Коли пізно вночі Галина попрощалася з Грицем під дверима свого під’їзду, їй у голові паморочилося: від випитого, від розмов, від поглядів, від якогось зовсім нового почуття, не схожого на знайомі їй досі фази флірту. Це був не флірт і не знайомство. Це була зустріч людини, котру вона ніби знала завжди, просто довго не бачила.

Вони і справді були вже знайомі. Точніше, імен одне одного вони раніше не знали. Зустрілися випадково на новорічній костюмованій вечірці в одному з львівських театрів. Запрошених було близько сотні. Організували вечірку студенти театральної студії, котрі хотіли, щоб усі прийшли в масках і зіграли у квест. Квест був простий: кожен отримував записку, з ким йому потанцювати. Коли під час танцю музика зупинялася, пари, які опинялись у той час на танцювальному майданчику, мали відкрити одне одному обличчя і придумати разом якийсь кумедний номер для публіки.

Їжу й алкоголь кожен приносив зі собою, тож їжі на вечірці було замало, а алкоголю — забагато. Гості швидко напилися, й усім було весело вже навіть без додаткових атракцій, що страшенно засмутило організаторів, котрі хотіли, щоби вечір відрізнявся від звичайної новорічної пиятики підвищеною інтелігентністю і фантазійністю. Коли забава перетворилася на геть нудну, Галина піднялася на темний балкон, аби трохи перепочити. Перед тим її вперто запрошував до танцю незнайомий чоловік у масці арлекіна. Їй подобалося танцювати з ним, і вона відчувала його ерекцію, коли вони наближались одне до одного в танці.

Через кілька хвилин у темному просторі балкона до неї хтось підійшов, обійняв ззаду, і не встигла вона спам’ятатися, як твердий прутень уже був у неї всередині. Галина встигла відчути сильне збудження, та партнер кінчив занадто рано і так само мовчки зник. Тепер, у прокуреному і задушливому залі «Ляльки» вона зрозуміла, що Гриць і був той самий чоловік у масці арлекіна.

### 1914

Вільгельм не любив війни, та, як і багато травмованих війною, думав про неї якщо не постійно, то принаймні дуже часто:

— Мої вражіння від бою такі: по-перше, неправда, що до нього можна звикнути. Найперший бій завдає найменшої тривоги. Мої битви були б задовільними, якби не втрати людей, до котрих почав прихильно ставитися.

У 1914-му, коли почалася Перша світова, Вільгельм іще вчився у військовій академії. До завершення йому залишався рік.

— Про вибух війни довідався я тоді, коли всі,◦— розповідав Вільгельм. — Ніяких приватних інформацій про неї я не мав. Від хвилі, як вибухла війна, урльопи здержано і я додому вже не їздив. У школі панував веселий ентузіязм із приводу війни. Одначе я не поділяв його і немов прочував, що той ентузіязм скінчиться недобре.

Найближчий Вільгельмів друг, із котрим вони вчилися разом в академії, загинув на самому початку війни, тож саме через те ерцгерцог і не поділяв загального патріотичного піднесення. Та Вільгельм був свідомий того, що відразу після завершення навчання вирушить на фронт. Таємний рапорт із останнього семестру навчання описував його як патріотично налаштованого військовика, готового брати на себе ініціативу. Зрештою, що ще могли би написати про ерцгерцога в такому звіті?

Його найближчі родичі були на війні від самого початку. Головнокомандувачем габсбурзької армії став Вільгельмів дядько — ерцгерцог Фридрих. Вільгельмів брат Альбрехт служив в артилерії спочатку на російському, а згодом на італійському фронтах, став полковником. Батько Вільгельма, Штефан, кілька років тому відійшов од дійсної військової служби, маючи ранг адмірала, а під час війни опікувався пораненими. Мати теж доглядала поранених у шпиталях.

— Вступаючи до академії, мріяв я про те, щоб вийти з неї добрим жовніром, — казав Вільгельм, але мовчав про свої мрії на момент завершення академії та початку військової служби.

Вільгельм разом із рідним братом Лео закінчив навчання 15 березня 1915 року.

— По скінченню академії вступив я на два дні додому. Про війну майже нічого не говорили вдома. Ситуація була непевна.

На той момент Вільгельмові виповнилося двадцять років, він став кавалером Ордена Золотого Руна та депутатом верхньої палати парламенту, а також у чині лейтенанта збирався очолити роту уланів.

### 1993

Бабця Софія курила. Галина ще ніколи не бачила її з цигаркою. Батько теж курив. І теж досить невміло, закашлюючись майже після кожної затяжки. І Галині хотілося закурити — вона жадібно вдихала дим. Гриць сидів мовчки. Дарія Йосипівна запізнилася. Вона була на ректораті, а потому ще на неофіційній вечері. Дарія Йосипівна намагалася розрядити напружену мовчанку і розповідала, що цього року в них недобір студентів, тому потрібно було вирішити, як саме залучити додаткові кошти, не підвищуючи плати за навчання. Її ніхто не слухав. Та й вона говорила не для того, щоби її слухали, а радше за викладацькою звичкою: заповнювала паузу в розмові. Та незабаром зрозуміла, що найліпше буде замовкнути.

— Ваш чоловік не прийде? — коротко запитав Тарас.

— Він у відрядженні, просив вибачити йому, — відповіла Дарія Йосипівна.

— Мамо, він не у відрядженні, просто не вважає, що це якась проблема, — нервово перервав матір Гриць.

Дарія Йосипівна незадоволено нахмурилась.

— А ти як вважаєш: є якась проблема? — звернувся Тарас до Гриця.

— Я хочу одружитися з вашою донькою, бо кохаю її. Не думаю, що це проблема, — Гриць підняв очі на Тараса.

— А може, вартувало би спершу одружитись, а потому дітей заводити? — втрутилася бабця Софія.

— Ми зі свого боку допоможемо всім, нехай Галочка не турбується, що вона залишиться сама, — відгукнулася Дарія Йосипівна.

— А де ви збираєтеся жити? — запитав Гриця Тарас.

— Можна у нас. У нас місця вдосталь, — із готовністю відгукнулася Дарія Йосипівна.

— У нас теж місця не бракує,◦— сказала бабця Софія.

— Ми будемо жити окремо, — відповів Гриць. — Батько має для мене помешкання в новобудові, яку він нещодавно здав. Чотирикімнатне.

— А не важко вам буде з дитиною і без бабусі? — засумнівалася Дарія Йосипівна.

— Ти зможеш відвідувати нас, мамо, — повернувся до неї Гриць. — І ми матимемо няню.

Розмова не клеїлась. Усі сиділи, втупившись поперед себе, і намагалися знайти спільну тему для обговорення. Та поговорити відверто про те, що хвилювало всіх насправді, так ніхто й не наважився.

Дарія Йосипівна переживала через раптове відчуження сина, через те, що довідалася про вагітність Галини не від нього, а від бабці Софії, яка запросила її на сьогоднішню сімейну раду. Бабця Софія спостерігала за Дарією Йосипівною і розуміла, що вони ніколи не знайдуть спільної мови, що ця жінка звикла вважати сина своєю власністю і буде щосили намагатися не допустити нікого в його життя. А особливо — майбутню дружину. Галині доведеться вести важку боротьбу за Гриця, і починати найкраще просто зараз, поки стосунки їхні ще не сформувалися.

Після того, як усі розійшлися, Галина сказала бабці:

— Даремно ти так поквапилася. Виявилося, що я помилилась. У мене просто була затримка. Щойно, поки ми говорили, почалися місячні.

### 1915

До казарм зі своїми солдатами у Відні Вільгельм їхав «штадт-банкою», тобто трамваєм. Вийшов біля Південного вокзалу, а тоді покрокував у своїй новенькій військовій формі через парк Марії-Терезії до масивних будівель із червоної цегли з критими колонадами, де можна було проводити навчання навіть під час дощу. На велике подвір’я з квітниками і травниками заходили українські рекрути, злякано озираючись на всі боки, — мабуть, усе тут здавалося їм надто великим, чистим і охайним після запорошеного подвір’я з гравієм десь у Дрогобичі чи в Стрию. Ще у трамваї Вільгельм помітив одного з них — свого майбутнього денщика Івана, з яким доля пов’яже його на ціле життя. Вони пройдуть разом одну війну, перебудуть і другу: Вільгельм — у Відні, а Іван — у Ґраці, де здобуде університетський диплом. А потім Іван як кмітливий у житейських питаннях селянський син устигне вчасно виїхати з Австрії до Швайцарії, де влаштується вчителем латини в гімназії та до кінця життя надсилатиме Вільгельмові до радянського Львова невеличкі суми у валюті. Саме ті регулярні валютні перекази наштовхнуть Вільгельма на думку започаткувати «власний бізнес», як він гордо називатиме свої дрібні торгові операції з місцевими фарцівниками. На це, крім бабциних заробітків кравчині, вони й житимуть.

А того дня, 12 червня 1915 року, Вільгельм спершу довго спостерігав у трамваї за вродливим юнаком із інтелігентним виразом обличчя, потому підказав йому дорогу до казарми, а познайомилися вони вже аж під час представлення Вільгельма його роті.

— Ви мобілізований чи рекрутований? — запитав Івана при вході до казарм набундючений фельдфебель в австрійському мундурі урядника: зі золотим коміром, із трьома золотими розетками й орденом Франца-Йозефа на грудях, із пирогом зі широкими золотими нашивками на голові та при шаблі збоку.

Фельдфебель розмовляв із усіма рекрутами німецькою, не турбуючись, чи розуміють його ці здебільшого селянські діти з глухих сіл віддалених закутків імперії.

Іван не став демонструвати набундюченому фельдфебелеві свою бездоганну німецьку, а просто тицьнув йому під носа папір, який тримав напоготові. Фельдфебель кинув оком у запис і скомандував:

— Блок сім, партер праворуч.

Іван схопив папірець і побіг шукати свій блок. Точніше, спочатку він помчав до канцелярії, де залагодив усі необхідні формальності, потому його завели до складу, щоби він вибрав собі обмундирування. Хлопцеві, котрий звик носити одні черевики на пару з братом, не вірилося, що все це тепер належить йому: пальто, яке він називав мантлею, дві пари черевиків — командні та навчальні, парадний мундир, який солдати, не перекладаючи, називали «вафенрок», і мундир для навчання («екзерцирки»), дві пари білизни, шапка та парадне чако, солом’яний сінник і коц на ліжко. Своє цивільне вбрання Іван мусив одразу скинути, запакувати в окремий мішечок і здати до крамниці. Військовий, котрий видавав речі, підганяв Івана, щоби той якнайшвидше переодягся. Білизна виявилася заширокою, штани — задовгими, важкі, підбиті цвяхами черевики були теж завеликі й муляли ногу. Та військовий не зважав на це і лише підганяв:

— Усе чудово! Ще шапку!

Іван надягнув шапку, теж завелику і незручну: вона лізла на вуха, і хлопець почувався опудалом, а не військовим. Його запровадили до казарми і показали ліжко, на яке слід було покласти солом’яний матрац і ковдру. Військовий продемонстрував хлопцеві, як застеляти ліжко. Наголосив, що ковдра повинна бути ідеально вирівняна, без жодної зморшки. Твердий прямокутний сінник і така сама тверда подушка були незручними для спання, та втомленому Іванові аж марилося подрімати на них після важкої дороги. Проте щойно він присів на ліжко, як до нього підбіг якийсь хлопець і по-українськи попередив:

— Чоловіче, бійся Бога, воякові не можна лягати до ліжка, аж тільки в дев’ятій годині вечора. А вдень ліжко має бути споряджене і завжди готове до всіляких оглядів, які тут бувають майже щогодини.

Втім, огляд був аж наступного дня, і тоді Вільгельм із привітною усмішкою зайшов до казарми, щоби привітати своїх солдатів, переважно щойно обмундированих однорічників зі жовтими пов’язками на рукавах. Він іще здалеку почув, що вони розмовляють між собою українською, і привітався з ними їхньою рідною мовою. Потому відразу звернув увагу на зморщені штани, кособоку шапку та завеликий мундир Івана. Вільгельм підійшов до нього:

— Я накажу, щоби вам поміняли одяг. Солдат не повинен носити завелике і незручне. Ще когось убрали в одяг не за розміром? — звернувся він до хлопців.

Піднялося кілька рук.

— Усі за мною, до канцелярії!

Далі той самий військовий, котрий учора споряджав Івана, мовчки поміняв хлопцям одяг. Вони повернулися до казарми. Іван помітив, що під офіцерською формою Вільгельм убраний в українську вишиванку.

— Я буду командувати вашою ротою. Називайте мене Василем! — коротко сказав Віллі, й знайомство на цьому завершилось.

Аж увечері, перед сном, один зі солдатів розповів, що справжнє ім’я їхнього начальника — ерцгерцог Вільгельм фон Габсбурґ.

Таким ставленням до українців і до євреїв, котрих він завжди захищав од нападок і називав найкращими солдатами, Вільгельм одразу здобув в офіцерських колах репутацію небезпечного радикала, бо багато хто вважав таке панібратством. Решта офіцерів і до українців, і до євреїв ставилася радше з підозрою та упередженням.

На момент, коли Вільгельм прийняв командування своєю сотнею, страшні бої в Карпатах, під час яких російські війська захопили велику частину України й дійшли аж до фортів у Перемишлі, вже завершились. У травні 1915 року Вільгельмів дядько Фридрих почав масований контрнаступ, відвоював укріплення в Перемишлі й рухався далі на схід. Приблизно в той самий час, коли Вільгельм та Іван розпочали свою службу у Відні, габсбурзькі війська звільнили від росіян Львів.

Полк, у якому служили Вільгельм та Іван, був привілейований: туди потрапило чимало панських синів із вищих віденських кіл, і в якийсь момент з’ясувалося, що майбутніх офіцерів тут більше, ніж звичайних рекрутів. Тож офіцерів розподілили по інших полках, і саме тоді Вільгельмові вдалося залишити у своїй роті самих українців:

— Моя сотня складалася тільки з українців, бо поляків я з неї зразу усунув, — розповідав Вільгельм. — Її прозивали «червоною, або соціялістичною», а мене — «червоним принцом». Розуміється, соціалістом прозвали мене не тому, що я ширив соціалізм, а тільки тому, що я старався, щоби кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, а се тоді вважалося в Австрії зрадою, бо всіх українців числили за русофілів. Моя сотня, зложена тільки з українців, безумовно, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо кождого українця уважали політично підозрілим. Між собою жили у згоді. Старшини в сотні були самі німці, був оден поляк, але я усунув його. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть це сміло робити. Це помогало й переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі вважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і у воду тай виконають навіть речі, які виглядають неможливими до виконання.

У вільний час Іван учив Вільгельма читати українською. Вільгельм був емоційним читачем і сприймав лише ті твори, які його захоплювали. Призвичаєний до систематичного читання та значно ліпше освічений, Іван іноді дивувався з наївності Вільгельмових смаків.

— Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав, була «Мала історія України» Грушевського, — з гордістю розповідав Вільгельм, не згадуючи при цьому, скільки вмовлянь і переконань довелося вислухати йому від Івана, перш ніж він домучив до кінця цю наукову працю, одну з перших у своєму житті.

Він і німецькою майже не читав історичної літератури, обмежуючись інформацією про щоденну політику з газет і уривчастими спогадами про домашні уроки історії вчителя-поляка. А читання українською було для нього справжньою мукою, і, якби не Іванові педагогічні здібності, ледве чи Вільгельм подолав би цю книгу.

Далі Іван вирішив полегшити Вільгельмові завдання і перейшов до поезії. Шевченко, патріотичні вірші Франка, стрілецькі пісні — від цього Вільгельм був у захопленні. Усе, що було покладено на музику, вони відразу ж училися разом співати, і за короткий час Вільгельм опанував такий репертуар, що міг би кілька годин розважати застільне товариство українськими співами. Щовечора вони перед сном обов’язково співали вдвох «Не пора», «Ще не вмерла Україна», «Верховино», «Над Прутом у лузі», — то були незмінні колискові.

Коли Іван змусив Вільгельма прочитати Франкове «Зів’яле листя», то вислухав, що ці поезії надто нудні та сумні порівняно з ефектними «Каменярами». Даремно Іван намагався пояснити Вільгельмові новаторство та геніальність Франка саме в цих поезіях, зачитував уголос Стефаника, порівнював його з Гамсуном, якого Вільгельм теж не читав і не збирався, — все було марно. Вільгельм шукав у літературі не психологічних тонкощів, а яскравих переживань і виразних асоціацій, щоби можна було ефектно заявити в товаристві:

— «Кам’яна душа» Хоткевича мала для мене спеціальне значіння, бо я дуже люблю гуцульські гори.

Або:

— Чудесна коміка є в «Забобоні» Мартовича.

Поступово Іван звик до Вільгельмових літературних смаків і вже не накидав йому своїх, обираючи для Вільгельма такі книги, які точно йому сподобаються.

У вільні хвилини вони гуляли Віднем, і тут уже Вільгельм показував Іванові місто. Недільними вечорами ходили до Пратера разом із Марією, вродливою юною українкою.

— Мали ми сто потіх із тою віденською флямою, — розповідав Вільгельм. — Ми стрічалися з нею разом: і я, й Іван. Марія її звали. Була дуже весела. Любила кататися на каруселях, відвідувати бочку сміху, роздивлятися блошиний цирк, казала нам з Іваном мірятися силою на силомірі. А раз завела нас до Пратера на атракціон, який приїхав десь із Парижа. Треба було кидати монети до спеціяльної шпари і заглядати в темну кімнату. Там на троха підсвітленій сцені роздягалася грубезна бабера, на тілі якої була намальована карта світу. І кождий раз, коли світло опускалося нижче, треба було кинути монетку до шпари, щоби дивитися далі. Пригадую собі, що ми так і не дійшли до Африки, яка була, ясна річ, на найцікавшому місці, бо в нас закінчилися дрібні монети. Далі, на стегнах і на литках, були Індія й Австралія, які можна було дивитися задурно, але то вже було не цікаво.

Іншими вечорами вони сиділи в кав’ярнях. Тоді по ресторанах ходили мандрівні групи акробатів і циркачів, часто то бували цілі родини, які так заробляли на життя. Вони тягали за собою пошарпану фіброву валізку поважного розміру, в яку спокійно могла поміститися доросла людина. У валізі зберігали смолоскипи, мечі для ковтання, гирі й інший реквізит. Така родина розкручувала перед відвідувачами ресторану килимок, і гнучкі діти-гімнасти виконували на ньому низку акробатичних трюків, будували пірамідки, мати грала на гармоніці, а батько жонглював чи ковтав вогонь. У складі деяких труп були ще ворожка чи мандрівний поет, котрий на бажання відвідувачів писав жартівливі або привітальні віршики.

Циркові ворожки не раз пророкували Марії щасливе майбутнє: то з Вільгельмом, то з Іваном — залежно від того, як розшифровували склад тієї трійці. Вільгельмові подобалася Марія, та йому здавалося, що вона відверто схиляється до Івана, тоді як Іван думав точнісінько те саме про Марію та про Вільгельма. Обоє парубків трохи ревнували, та їхні власні стосунки були важливішими за почуття до Марії. Зрештою, перед від’їздом вояків на фронт Марія таки погодилася стати коханкою Вільгельма і потому писала, що народила від нього дитину. Але те саме вона писала й Іванові, якому зробила такий самий подарунок перед від’їздом із Відня, тож Вільгельм не надто переймався своїм нібито батьківством. Матеріально Марія була забезпечена добре, а перед пологами встигла вийти заміж за якогось мобілізованого солдата, тож дитина не вважалася позашлюбною. Той солдат так і не повернувся з війни. Через багато років Вільгельм одного разу навіть побачить свою буцімто позашлюбну доньку, котра стане відомою співачкою. Побачить на концерті, проте так і не наважиться підійти і заговорити з нею.

Серед нечисленних речей, які Іван надіслав Вільгельмові до радянського Львова, була одна дивна фотографія. На ній був зображений Вільгельм у великому вінку зі засушених квітів, із букетом таких самих квітів і ще якихось блискучих цяцьок у руках і з квіткою в петлиці.

— Що це? — здивувалася Галина, знайшовши виблякле старе фото.

— Так святкували призов до війська, — усміхнувся Вільгельм. — Такі світлини є у всіх мобілізованих на тоту войну. Був такий звичай. Навіть слово німецьке є на його позначення: «асентирунґ» чи «мустерунґ».

— Це все, що залишилося в тебе від тієї війни? — запитала Галина. — Я маю на увазі якісь речі?

— Ні, ще перстень є. — Вільгельм поліз до шухляди столу, довго порпався там і нарешті видобув невеличкий алюмінієвий перстень із видряпаним усередині іменем «Іван». — Такі робили тоді солдати в окопах. Я зробив Іванові, він — мені. Казали, що виживеш, якщо хтось тобі зробить перстень. От ми й вижили.

Вільгельм і його полк поїхали на фронт після місяця навчань. Перед від’їздом їм видали презервативи і попередили, що найліпше взагалі не мати статевих контактів зі сільськими жінками, особливо з територій, які побували під окупацією, бо там лютує епідемія сифілісу.

— Я тоді дуже був пишався своєю формою войскового, — розповідав Вільгельм Галині. — Все на мені новеньке: мундур, чоботи — аж скриплять. Іду собі двірцем і раптом чую: «Habt acht!» — «Струнко», — по-українськи. Бачу, а то якийсь фрайтер зі сорок першого чернівецького полку — їх іще називали «канарками» через жовті нашивки на ковнірах — вів двох полонених, побачив мене й відсалютував. Певно, подумав, шо я якась загранична шаржа, військовий аташе чи що. Ото було сміху.

Вони їхали на війну в момент, коли російська армія прорвала фронт під Любліном і посунула на Галичину з півночі. Вільгельм розповідав про одну залізничну станцію, яку вони проїздили. Перони та зали очікування переповнені пораненими, котрі лежали просто на підлозі, а з них стікала ще свіжа кров. Пораненими ніхто не опікувався, бо на станції вже не було ніякої влади. Одні солдати стогнали від болю, а інші спали чи вже померли. Після ночі на станції Вільгельм і його новобранці побачили страшну картину відступу: солдати безладно брели зусібіч, без жодної команди, артилерія та кавалерія поряд із піхотою, коні без вершників — усі втікали, куди могли. У казармі Вільгельмові пощастило застати одного урядового фельдфебеля, котрий повідомив, куди саме їм слід їхати.

Наступним потягом Вільгельм зі своїми новобранцями вирушив до села Чепрега в Угорщині. Комендантом там був підполковник барон Румерскірх. Він мав погану славу, й уже під час першої зустрічі у Вільгельма склалося враження, що ця репутація — правдива.

— Знаємо, знаємо, в полі дуже гарно, всі сюди прагнуть, бажаючи військової романтики. Та у Відні ліпше, і через кілька днів ви це зрозумієте, — такими словами зустрів Вільгельма Румерскірх і засміявся неприємним скрипучим сміхом. У нього погано пахло з рота, і видно було, що обидва передні зуби зіпсовані.

І барон докладав усіх зусиль, аби всім новобранцям якомога швидше захотілось утікати куди завгодно, тільки би якнайдалі від нього. Необхідну щоденну муштру для солдатів і офіцерів він перетворював на справжні знущання.

— Інженяри, касієри, фризієри й інша таліґенція! Дохтори, професори, редахтори — струнко! Може, в цивілю ви чогось і варті, але при війську ви нездари у квадраті,◦— кричав він ламаною мішаниною польської та української, змушуючи солдатів годинами відбувати військові вправи, а за кожну найменшу провину давав кілька діб гауптвахти чи посилав чистити вбиральні.

Жодні Вільгельмові зусилля пом’якшити його надмірну суворість, особливо щодо українців і євреїв, не допомагали. Один молодий єврейський студент-математик з Вільгельмового полку навіть застрелився в туалеті, не витримавши цих знущань. Поки тривала муштра, Румерскірх удавав зі себе сміливця, а всіх уважав боягузами. Та коли одного разу раптом опинився біля лінії бою і під гуркіт гармат, свист куль та розриви шрапнелі отримав наказ доповзти до першої лінії окопів і зайняти бойові позиції, то кинувся шукати порятунку від куль, заховавшись у вигрібну яму, де застряг по саму шию і мало не втонув.

— І тут він переконався, яким боягузом був порівняно з моїми українцями, — потираючи руки від радості, розповідав далі Вільгельм. — Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив зі села Бучини на Брідщині. З нього барон Румерскірх знущався чи не найдужче, вважаючи гру на трубі даремною тратою часу. Так-от, під час того бою в Карпатах Лука дістав сильний шрапнельний постріл, який розтріскав йому праву руку. Мимо того, Бойко вискочив із окопів і побіг, аби витягнути раненого барона з гівна. Я кричу йому: «Бойку! Не йди туди, бо погибнеш!». Але він, мимо того, пішов, притягнув Румерскірха й тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прикинулася йому гангрена. Хлопові хотіли відрізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дивізійного шпиталю, де йому руку лиш надрізали. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти і геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. А барон Румерскірх із українців відтоді вже не знущався.

Узимку 1916 року Іван захворів на запалення суглобів, яким страждав іще з дитинства. Вільгельм також зліг із черговим ускладненням свого туберкульозу. Вони лежали в одній лікарні, навіть в одній палаті, звідки їх раз на два дні возили до лазні. Вільгельм проявляв чудеса винахідливості, щоби дістати для себе і для Івана найкращі харчі. Робив це, розсилаючи друзям листи такого змісту:

«Любий друже!

Мені вже набагато ліпше, але все ж таки й після 8-10 тижнів не можна говорити про одужання. Я маю відбути ще одне посилене харчування і дотримуватися постільного режиму. Це дуже прикро, але потрібно. І я все це чітко виконую. Тут дуже-дуже тяжко отримати білий хліб, я отримую його дуже рідко і лише по чверть буханки. А я маю їсти білий хліб, бо лікар сказав, що чорний мені тільки шкодить. З цієї причини я хотів би Вас попрохати, любий друже, чи не могли би Ви бути такі ласкаві присилати мені з ресторану кожного тижня дві буханки білого хліба, і саме такого, яким ви мене пригощали, — це було дуже мило з Вашого боку. Я був би Вам, мій любий друже, нескінченно вдячний, якщо Ви змогли би для мене це зробити. Але якщо у зв’язку з цим виникнуть якісь проблеми, то, будь ласка, не намагайтеся зробити неможливе! Я прошу Вас пересилати хліб у поліетиленовому пакеті на мою адресу».

З сусідньої палати іноді долинало совгання: опівночі поранені, котрі лежали там, часто зсували до дверей усі ліжка і тумбочки, ставили те все одне на друге і залягали за такою барикадою, чекаючи нападу ворога. Один хворий мав слухові галюцинації, йому постійно вчувалися вибухи, й він так сильно кричав, що інші вірили йому. Зранку на обхід приходив лікар, і лише з його появою солдати погоджувалися розібрати барикаду, бо сестри не могли вмовити їх покинути оборонні позиції. Лікар робив огляд, потому солдати засинали, втомлені нічною вартою. Так повторювалося досить часто. Юнак, котрий мав галюцинації, втратив на фронті зір і мав пошкоджену барабанну перетинку в одному з вух. То був дуже вродливий двадцятирічний хлопець із довгими нервовими пальцями та з вишуканими рисами обличчя. Коли вони з Вільгельмом зустрічалися на великому спільному балконі, куди хворих після сніданку вивозили на прогулянку, Вільгельм завжди зупиняв на хлопці довгий уважний погляд. Іванові цей погляд не подобався, і тоді він намагався відвернути Вільгельмову увагу від хлопця.

Лікарі не бачили в Івана жодних зовнішніх ознак запалення, та йому відняло ноги й він тривалий час не міг ходити. Його госпіталізували, хоча ніякого особливого лікування не призначили, просто добре годували і навіть давали пляшку вина на день чи досхочу пива. Іван розумів, що лікарі підозрюють його в симуляції та в намаганні уникнути участі у бойових діях, але ніхто не наважувався висловити таке вголос про денщика ерцгерцога. Сам Вільгельм дуже переймався Івановою хворобою. Та поступово відновилася здатність Івана ходити, Вільгельмові також покращало. Вони поїхали до Бадена, де Вільгельм доліковував свій туберкульоз, а Іван — суглоби. Після кількамісячного лікування обоє повернулися на фронт.

### 1998

Галина дійшла до вузенького коридорчика в поліклініці й сіла на оббиту дерматином лавку. Стіни до половини помальовано масляною фарбою, і коли на неї падає світло тьмяних жарівок, виопуклюються нерівності поверхні. За дверима ліворуч, напевно, туалет. Коли туди хтось заходить, відчутно характерний сморід, приправлений хлором. Важко човгає стертими капцями прибиральниця, з її відра звисає брудна шмата. Медсестра кожних кілька хвилин виходить із кабінету й уважно розглядає чергу. Потому запрошує одну зі жіночок зайти. Черга, яку створили самі пацієнтки, втрачає актуальність. Усі покірно сидять і чекають, коли їх покличуть. Час від часу до кабінету заходить інший лікар із паперами, і тоді прийом переривають на кілька хвилин чи й на довше, а з кабінету долинає запах кави. Енергійний чоловік із дипломатом пару разів намагається прорватися поза чергою, та наражається на організований опір. Це — приватний розповсюджувач, а вони завжди заходять надовго. Галина намагається читати, проте надто тьмяне світло і постійні розмови збоку заважають.

— Вона до котрої приймає? — питає вагітна з опухлими литками.

— До сьомої,◦— відповідає їй сусідка, витягаючи з візочка немовля.

— Як думаєте, встигнемо? — хвилюється вагітна.

— Мусимо, — незворушно відповідає жінка з дитиною. — У мене мастит. Треба розмасувати. Нікуди звідси не піду, поки не зроблять щось із цим. До завтра лишати не можна.

— З маститом вас до хірурга пошлють, — озивається інша жіночка, котра сидить на лавці трохи далі від дверей кабінету. — Я вчора з цим була. Просиділа цілу чергу тут, а потому ще в хірурга.

— Справді? — недовірливо перепитує жінка з немовлям.

І, подумавши, каже:

— Добре, тоді скажете, що я відійшла. Піду займу чергу до хірурга.

У коридорі немає вікон. Зате в кабінеті їх аж два: одне біля лікаревого столу, друге — навпроти гінекологічного крісла.

— Заходьте, роздягайтеся, — каже Галині старенька лікарка і виходить із кабінету.

Галина роздягається, їй холодно ступати на кахляну підлогу, крижані залізні підставки для ніг на гінекологічному кріслі відразу вгризаються в литки. Вона дивиться на перехожих за вікном і сподівається, що її не видно з вулиці. Думає про те, що варто було би не знімати шкарпеток, розглядає сині прожилки на своїх стегнах. Лікарка повертається, коли Галину від холоду вже б’ють дрижаки. Галині боляче від сталевого лікарчиного інструмента, вона не може розслабити м’язів. Лікарка мовчки промацує живіт, бере мазок.

— Тижнів три-чотири, — лаконічно повідомляє вона, а потому питає:

— Лишаємо чи операція?

— Ні, не треба операції,◦— перелякано скрикує Галина, ніби боїться, що не встигне заперечити, а лікарка вже зробить своє і буде надто пізно. — Там усе нормально?

— Аналізи покажуть. Візьмете свою картку, довідку про прописку і прийдете через тиждень. Я поставлю вас на облік, — завершує розмову лікарка й уже не реагує на жодні репліки Галини, заглибившись у заповнення численних журналів, розкритих у неї на столі.

Кожну пацієнтку вона мусить записати до всіх цих журналів, бо сестра, котра зазвичай це робить, відпросилася раніше. Лікарка дратується і рахує хвилини до кінця прийому, думаючи вже лише про те, як повернеться додому, залізе в гарячу ванну, заплющить очі й уявлятиме себе на березі моря.

Галина виходить надвір, із кожним кроком усе далі відсуваючи від себе неприємну суворість старої лікарки. Зупиняється перед світлофором і раптом бачить веселку після дощу, який вона пропустила, сидячи в черзі у поліклініці. Вона почувається повітряної кулькою, готового летіти за найлегшим подувом вітру, перестрибувати з хмарини на хмарину, зупиняючись для перепочинку на верхівках дерев. Нарешті після півторарічних безуспішних спроб вона завагітніла! Тепер Дарія Йосипівна вже не читатиме їй лекцій про важливість дітей для міцної родини, про те, що у двадцять вісім уже пізно вагітніти вперше, про те, що жінка повинна насамперед думати про родину, а потім уже про кар’єру, і що не треба було так довго зволікати. Не дивитиметься на неї таким нищівно-критичним поглядом, як на трієчницю, котра ніяк не може запам’ятати важливе правило правопису. А Грицеві очі вже не будуть такі втомлено-сумні, сповнені провини, тривоги та ще чогось, що Галина не хотіла називати словами…

### 1975

— Слухай сюди! — крикнув Вільгельм, як завжди рвучко відчинивши двері свого кабінету.

Бабуся Софія здригнулась і мало не проковтнула шпильки, які, за звичаєм усіх кравчинь, тримала в роті під час примірки та викроювання. Це страшенно дратувало Вільгельма, який мав страх перед шпильками після того, як під час допитів у НКВС йому заганяли їх під нігті.

Коли бабця шила для нього, то змушена була обходитися без шпильок. Щоразу, коли дідусь заставав її за тим, що вона тримала шпильки в роті, насамперед змушував їх виплюнути. Він уже давно навіть не казав цього вголос, просто поводив плечем, так ніби його морозило, бабця все розуміла і миттю випльовувала шпильки. Так було й зараз.

— Ну, слухай вже нарешті! Маю перше речення. Я, Вільгельм фон Габсбурґ, бувший архікнязь австрійський, а тепер полковник УСС, теж бувший, ні не бувший, просто полковник УСС, уродився в Полі, колишня Істрія, тепер Італія, дня 10 лютого 1895. Так буду починати. Ні. Не так. Батько мій, архікнязь Кароль-Стефан, бувший адмірал маринарки… Ні. Не так. По батькові походжу з лінії Карла, побідника Наполеона під Асперном, і, по традиції, з цеї лінії було трьох фельдмаршалів: Карло, Альбрехт, що виграв битву під Кустоззою, і Фридрих.

Перебравши ще кілька варіантів, Вільгельм так і не визначився. Йому було страшенно важливо вже в першому реченні повідомити про те, що батько його був морський адмірал, а з родини вийшло чимало знаменитих полководців, троє фельдмаршалів, один із котрих навіть переміг Наполеона, що дало імперії омріяний вихід до моря. Це не дуже пасувало до його власного звання полковника Українських Січових Стрільців і ще менше — до походження матері з роду князів Тосканських. Але все це конче треба було якось упхати в перше речення. І ще в те саме перше речення треба було помістити інформацію, що виріс він, Вільгельм, біля моря, і не абиякого, а Адріатичного, і лише потому переїхав до похмурої дощової Польщі. І ще слід було розповісти, що саме його, Вільгельма, мати любила найбільше. Як усі схильні до істерик люди, Вільгельм мав невичерпну потребу в чиїйсь любові, він не міг би змиритися з думкою, що когось можна любити більше, ніж його. Ця постійна потреба почувати свою першість, свою обраність, свою найкращість не дозволяла йому визначити пріоритети і в інших справах, навіть у таких простих, як розташування за порядком речень автобіографії. Він не міг допустити думки, що в його власній історії хоча би щось може бути менш важливим, другорядним, опинитися не в першому реченні. Він так довго мучився з тим, як саме записати це перше речення, що Галина не витримала і з дитячою безпосередністю порадила просто не ставити крапки, а тільки коми. З такою самою дитячою безпосередністю Вільгельм ухопився за цю ідею і справді написав кілька сторінок без жодної крапки. При тому він навіть не помітив, що часто повторює одні й ті самі факти, особливо пов’язані з морськими спогадами. Наприклад, на цих перших трьох сторінках тричі було згадано про те, що Штефан особисто вчив дітей керувати вітрильними кораблями, двічі — про те, що Штефан був першим ерцгерцогом, котрий послав синів навчатися до військової академії, бо ж австрійські цісарі завжди ставали на чолі армії, та дотепер їх ніхто цього не вчив, і ще кілька разів розповідалося про те, що Штефан був славний серед інших членів цісарської родини своїми морськими захопленнями.

Дідусеві оповіді завжди мали якийсь основний мотив, на який він нанизував, мов горобину, дуже різні й не завжди відповідні факти чи то з власної біографії, чи з довгої родинної історії — точніше, з тих розрізнених фрагментів цієї історії, які колись полонили його неспокійну увагу. Одним із найчастіших лейтмотивів оповідей були панегірики на адресу українських солдатів. Вільгельм до кінця життя був переконаний, що немає ліпших вояків, аніж українці:

— До характеристики українського жовніра скажу тілько одно: він має такі нерви, які я вважаю необхідними для жовніра першої якости. Про це переконався я багато разів. Наведу один такий випадок. Коло села Кадлубиськ, це Бродівський повіт, восени 1917-го лежали ми в окопах. Було досить спокійно. Нараз почали москалі стріляти. І влучили в окопи між двох українських жовнірів. І стріл не вибух. Мабуть, не багато знайдеться таких людей, які не скочили би на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе обидва українські жовніри тільки, мов на команду, крикнули свою відому улюблену лайку й ані поворухнулися. Таких випадків міг би я теж безліч оповісти. Словом, уважаю українського жовніра за першорядний матеріял у світі.

Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди й невигоди. У тім перевищують українців тільки одні серби, більше, мабуть, ніхто. У наступі нема кращих жовнірів, як українці. А особливо розвинений у них орієнтаційний змисл. Він просто казочно сильний у них. Навіть уночі. Супроти добрих офіцерів, котрі дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші. Найслабше місце в душі українського жовніра як жовніра — це недостача власної ініціятиви. Але зате на приказ усе виконають.

### 1950—1985

Люба мала бізнесову чуйку і легко сходилася з людьми. Саме завдяки їй Вільгельм познайомився з першими валютними спекулянтами, котрим почав продавати на вигідних умовах швайцарські франки, що їх регулярно надсилав йому Іван. Таємничий світ радянської спекуляції подобався Вільгельмові, він щодня виходив на прогулянку, під час якої обов’язково відвідував барахолку за Оперним театром, уважно роздивлявся, що продають і за якою ціною, іноді купував щось, а потому перепродував дорожче,

Під час прогулянки він обов’язково зупинявся перекурити зі знайомим фарцівником біля старого ЦУМу. Далі — ще з одним, котрий стояв біля валютного магазину за готелем «Жорж». Слухав розповіді, як той намагався міняти дорогу та дефіцитну дрогобицьку ковбасу на одяг у продавчині сусіднього магазину, який усі називали «Сквозняком», давав продавчині одяг, а вона йому — ковбасу:

— А потому я подумав: мені ліпше за ту ковбасу переплатити і продати той одяг — узяти більше. Нехай я би дав за ту ковбасу по п’ять чи по десять рублів, однаково мені було вигідніше продати якесь одно плаття і наварити сотню.

Поступово Вільгельм довідувався, хто і чим торгує, заводив корисні знайомства, вибудовував схеми, що де взяти і кому продати.

Принаймні раз на тиждень він заходив до знайомої директорки комісійного магазину на вулиці Дністровській, де продавали привезений із-за кордону товар за «чеки». То була пишнотіла фарбована в яскраво-рудий колір дама зі завжди ідеальним манікюром. Своїм бюстом вона могла би випадково придушити кошеня, якби воно необережно залізло до неї в ліжко. Анна Іванівна була російськомовна, та з Вільгельмом переходила на українську. Російську він розумів, але добре говорити так ніколи й не навчився.

Вільгельм заходив до магазину зі своєю фірмовою усмішкою на вустах, галантно давав продавчині шоколадку і питав, чи в себе Анна Іванівна. Навіть якщо в кабінеті директорки у той момент були інші відвідувачі, почувши про Вільгельмів прихід, Анна Іванівна безцеремонно виганяла всіх із кабінету і кидалася до Вільгельма з обіймами. Відчуваючи так близько розпашіле тепло її грудей, Вільгельм іноді шкодував, що не зустрів цієї жінки раніше. Вона була схожа на якусь надувну ляльку для еротичних забав, про існування яких тоді в радянському Львові ще мало хто здогадувався. Анна Іванівна нагадувала Вільгельмові власницю одного паризького борделю, куди він учащав колись давно, в іншому житті, яке з теперішньої відстані вже здавалося не реальністю, а лише солодким сном.

— Цілую ручки, цілую ручки, — з нудкою солодкавістю посміхався Анні Іванівні Вільгельм.

Він знав, що ця жінка любить надмірності.

— Які дорогі гості! Сідайте, пане Василю, — у своєму радянському житті Вільгельм фігурував під іменем Василя Вишиваного.

Спершу Софії здавалося, що то буде ризиковано, та надійні люди сказали їй, що всі кадебістські документи стосувалися Вільгельма фон Габсбурґа. Імовірно, що українське ім’я ерцгерцога там також виринало, та через те, що справу було давно закрито, небезпека не виглядала надто великою.

Зрештою, Софія подумала, що хоч би під якими прізвищами вони з Вільгельмом ховалися, їхня ворожість до радянської системи все одно була доволі очевидною, тож, властиво, прізвище не мало значення. У перші роки після повернення їх час від часу перевіряли, та згодом припинили. Спецслужби забули про їхнє існування. Чи принаймні робили вигляд, що забули.

Вільгельм заходив до кабінету Анни Іванівни і зручно влаштовувався у кріслі для гостей.

— Ганю, давай кавусю, будемо частувати пана Василя, — метушилася господиня.

Вільгельм урочисто вручав директорці коньяк, цукерки та букет квітів.

— Це для вас, люба Анно Іванівно.

— Ну, що ви, навіщо було так тратитися, — удавано сором’язливо відповідала вона.

Продавчиня приносила каву, Анна Іванівна наливала у крихітні келішки лікер «Старий Таллін», і починалася неквапна розмова, після завершення якої Вільгельм зазвичай передавав Анні Іванівні кілька югославських дублянок, купку фірмових джинсів, а згодом уже самі лише ювелірні прикраси, на яких вдавалося заробити найбільше.

Вільгельм досить швидко пристосувався до радянських реалій. Він мав чіткий графік, за яким ходив із квітами, з коньяком і з компліментами спершу до завідувачки складу, де купував дефіцитні товари за зниженою ціною, а потому — до Анни Іванівни, яка завжди вдало продавала те, що приносив Вільгельм, і виплачувала його частку.

Вільгельм завжди радів із таких операцій, як дитина. І не лише через фінансову вигоду — його захоплював сам процес, те, що вміння налагоджувати контакти і спілкуватися з людьми було основою для досягнення успіху. Саме завдяки цьому його не зачепила масова облава на перекупників золота на початку шістдесятих, а після того, як усіх головних фігурантів цього бізнесу посадили, Вільгельм, навпаки, перетворився на чільну персону і тепер уже працював зі самим лише золотом, лише зрідка перепродуючи автомобілі чи провадячи валютні операції.

Про нього ходили легенди, він був справжньою зіркою в цьому середовищі. Легенди були різні. Одні розповідали, що Вільгельм — іноземний шпигун, котрий зараз працює у Львові й виловлює таємних агентів. Інші вважали, що він, навпаки, радянський шпигун, котрий вистежує політично непевних, і що з ним треба дружити, щоби не загриміти на Лонцького. Були й такі, хто вважав його подвійним агентом на пенсії, котрий тепер із нудьги «тусує» між дрібними спекулянтами. Припускали, що він колишній актор, котрий спеціально імітує якийсь дивний акцент, аби здаватися незвичайним. Ясна річ, ніхто і приблизно не здогадувався, якою є правда.

Поступово Вільгельм од дрібних вуличних спекулянтів перейшов до справді вагомих персон, із котрими почав серйозний бізнес, який уже вимагав щоразу менше його особистої присутності, а згодом статус зобов’язував його взагалі вести справи лише телефоном. Його навіть називали поза очі «позвоночником» — як усіх, хто міг «вирішувати питання» з допомогою телефонних дзвінків до правильних людей.

Перехід на телефонний режим не дуже тішив Вільгельма — навпаки, йому бракувало особистого контакту, кавувань із дамами, котрі дивилися на нього захопленими очима. Проте статус уже вимагав від нього спілкування лише з людьми відповідного рівня. З часом Вільгельм залучив до справ і Тараса, який, уже починаючи з третього курсу, майже перестав відвідувати лекції та семінари, з’являючись лише на сесії, де розносив викладачам конверти, а ті записували оцінки в залікову. Диплом він вирішив «про всяк випадок» таки отримати.

Інакше вирішив його зять Гриць, якому на п’ятому курсі набридло розносити конверти, й він постановив не продовжувати навчання. Батько спершу намагався переконати його в потрібності диплома. Та аргументів так і не знайшов, адже йому самому диплом ніколи не знадобився, а потому той документ узагалі загубився десь під час чергового переїзду. Та, попри це, Гриців батько був твердо переконаний, що диплом солідному чоловікові необхідний. Уявити собі, що це колись може змінитися, йому було складно.

Та Гриць таки покине навчання, і батько носитиме конверти замість нього, а Гриців диплом назавжди так і залишиться десь в архівах Політехнічного, бо батькові віддати його не могли, а Гриць не знайшов часу забрати диплом.

Коли вони з Галиною одружилися, Гриць уже мав непогані зв’язки й успішно провадив «човниковий» бізнес, але Тарас перевів його на принципово новий рівень. І незабаром Гриць уже керував успішною фірмою, яка торгувала нерухомістю. Потому він узявся до будівництва, далі — до розподілу ліцензій на автоперевезення. Завдяки Тарасові Гриць швидко і надійно ввійшов у вузьке коло львівської постпартійно-комсомольської, а відтак бізнесової еліти, яка тримала в руках усі найприбутковіші «теми», як у цих колах називали напрямки бізнесової діяльності.

### 1998

Пологовий будинок скидався на похмурий зореліт, який чомусь аварійно приземлився посеред цього зарослого будяками порожнього поля, вкрився цеглою, мов лускою, і так і залишився стояти, перекособочений та оброслий прибудовами незрозумілого призначення. Центрального входу тут не було, тільки вузенький прохід приймального покою, де зі скрипом відчинялася лишень одна половинка дверей, а ззаду, за будівлею, в кущах причаївся вихід, теж чомусь вузький і незручний. Усередині на поверхах — довгі коридори, а з вікон видно ті самі будяки на полі та поодинокі постаті відвідувачів, котрих заборонено пускати. Точніше, не зовсім так: дозволено заходити лише тим родичам, котрі були присутні на сімейних пологах, заплативши за це належну офіційну суму. Зазвичай то були матері породіль, але іноді траплялись і чоловіки.

Того вечора, коли почалися перейми, Галина була вдома сама. Гриць поїхав у відрядження і несподівано затримався на день довше. Він телефонував кілька разів, але щойно вони поговорили востаннє, як Галина відчула легенький спазм. Набрала номер лікарки, і та звеліла негайно приїздити. Галина вирішила не турбувати Гриця, бо чим він допоможе їй на відстані? Просто викликала таксі, взяла зі шафи давно зібрану сумку з усім необхідним і поїхала. Води почали відходити ще в таксі. Водій запровадив її до приймального покою, і вона сіла на кілька хвилин, чекаючи приходу лікарки. Та спустилася дуже швидко.

— Була у ванні, коли ви зателефонували, навіть голови не встигла досушити, — сказала вона. — Води відійшли?

Галина кивнула.

— Тоді часу мало.

Лікарка покликала медсестру.

— Негайно готуйте пацієнтку до пологів. Картку заповнимо потім.

Галину завели до темної кімнати зі залізним столом посередині, на столику біля дверей лежали мило й одноразове лезо для гоління.

— Лезо маєте зі собою? — запитала медсестра.

— Ні.

Медсестра зітхнула і витягла з тумбочки пластмасовий станок для гоління якоїсь допотопної, ще радянської, конструкції, почорнілий, потрісканий. Усередину вставила лезо «Нева». Такого Галина ніколи раніше не бачила.

— Навіщо це? — запитала Галина.

— Як це навіщо? Вас треба поголити.

— А чому мені про це не сказали? Я би поголилася вдома.

Медсестра мовчки чекала, поки Галина ляже на металевий стіл. Лезо було тупе і робило порізи в найнесподіваніших місцях. Більшість волосся лезом можна було тільки підрізати, але не зголити, і санітарці доводилося висмикувати його силою. Галина розгубилась і не могла збагнути, від чого їй болить більше: від переймів, які дедалі дужчали, чи від того висмикування. Поступово відчуття болю притуплювалось, і Галина здригалась уже тільки від порізів, а не від чергового висмикування, до якого була внутрішньо готова, відчуваючи певну сталу ритмічність болю. Вона думала про те, що, якби вони завчасу подбали про дозвіл на сімейні пологи, тепер із нею могла би бути Дарія Йосипівна. Раніше, коли вони з Грицем обговорювали таку можливість (їй хотілося, щоби з нею був сам Гриць, але він відмовився навідріз), Галині здавалося, що присутність когось із рідних буде її тільки обтяжувати. Дарія Йосипівна почне метушитися, повчати медсестер і лікарів, що та як робити, і лише рознервує всіх, а особливо Галину. Тоді їй здавалося, що досить домовитися з хорошою лікаркою, нормально заплатити — й усе буде гаразд. Адже вона добре перенесла вагітність, не мала жодних проблем зі здоров’ям, народжувати збиралася сама, тож не бачила підстав для хвилювання. Та переоцінити ймовірні сюрпризи, на які можна напоротись у лікарні, неможливо. Як ось із цим лезом. Їй сотні разів розповідали про те, що необхідно взяти зі собою халат і нічну сорочку, так ніби без халата й нічної сорочки не народиш, про марлю, призначення якої назавжди залишилося для Галини загадкою, бо марля просто зникла з її лікарняної сумки, навіть конверт для немовляти пропонували мати зі собою вже на пологах. А про те, що потрібно поголитися, ніхто не сказав. Тепер Галині це видавалося майже очевидним: волосся — це ж додаткові бактерії,◦— та раніше вона про це не думала.

Після процедури гоління їй запропонували вбрати нічну сорочку невизначеного кольору з бурими плямами, мовляв, вона стерильна, — та Галина попросила дозволу вдягнути своє. Лікарка дозволила.

— Отак нам, жінкам, живеться, — філософувала вона, поки Галина вибиралася на гінекологічне крісло. — Чоловік зробив своє, надягнув штани й пішов собі, а ти, бабо, мучся. Відкритість замала, родова діяльність слабка, води відійшли. Будемо стимулювати, — посерйознішала вона після короткого огляду. — По сухому затягувати не можна. Чоловік удома? Хай би приїхав, купив необхідні ліки.

— Чоловік у відрядженні,◦— зітхнула Галина.

— Дзвони, щоби завтра був. Сьогодні я про все подбаю сама. З нього шоколадка.

— Та, може, потому подзвоню, коли вже буде все позаду? Чого йому марно хвилюватися?

— Дурні ви, баби, — знову зітхнула лікарка. — За що ж йому і хвилюватися, як не за це. Дзвони вже!

Галина зателефонувала і передала повідомлення на пейджер. Гриць, який був із машиною в Києві, через кілька хвилин уже мчав на максимальній швидкості додому. До Львова він доїхав за шість годин і встиг ускочити в залу для сімейних пологів якраз тоді, коли Галині вкололи останню дозу стимулювальних ліків.

— Що ви їй колете? Навіщо? — перелякався він.

Лікарка мовчки забрала його зі собою в коридор, і, коли вони повернулися через кілька хвилин, Гриць уже був спокійніший. Через три години народився їхній син Олесь.

— Зараз тебе відвезуть до палати, випий оце і поспи, — сказала лікарка. — Дитину заберуть і привезуть тобі завтра на годування.

— А може, хай буде зі мною? — несміливо спитала Галина.

— Ще встигнеш, — невблаганно промовила лікарка. — Може, це твоя остання спокійна ніч на наступні півроку. Користайся.

У палаті їх було двоє. Сусідка Аня народила вже вдруге. Попереднього разу вона робила це в іншому пологовому будинку. Там у палатах не було ні туалетів, ані душу. До туалету треба було спускатися поверхом нижче, а помитися можна було тільки зі загального чану в підвалі, куди раз на день заганяли всіх породіль і примушували змивати кров із міжніжжя. Іноді води на всіх не вистачало, й ті, хто не встиг змити мило, змушені були чекати, поки чан знову наповнять. А це могло тривати навіть півгодини. Мило пекло, жінки, виснажені пологами, ще не могли так довго стояти, дехто непритомнів і падав просто у болото з мильною піною під ногами.

Щоранку о певній годині до Ані приходила свекруха і мовчки ставила біля неї літрову банку горохової зупи, а поряд іще одну — з міцним чорним чаєм. Ні одного, ні другого споживати породіллям не дозволяли, щоби не провокувати додаткові труднощі з травленням, бо від цього можуть розійтися шви. Аня, дивлячись у стелю, казала свекрусі, що зупи і чаю не можна. Та мовчки йшла геть. Наступного дня знову приносила зупу і чай. Зупа була з квасолі, чай — зелений, але чорного кольору. Аня тільки мовчки зітхала.

— А чому чай чорний? — запитала Галина.

— Бо дуже міцний. Свекруха вважає, що чай мусить мати колір і смак, — інакше нема сенсу його пити.

— Що означає смак?

— Цукор. Можеш скуштувати. Тут приблизно стільки цукру, скільки може розчинитися.

Раз на кілька годин приходила медсестра і заливала кожній із них зеленку поміж ноги, щоби дезінфікувати шви. У палаті, де лежали Галина й Аня, був туалет із холодним душем. На унітазі не було пластмасового сидіння, та, зрештою, сідати їм усе одно не дозволяли. У туалеті вони ховали труси, одягати які чомусь було категорично заборонено навіть для коротких прогулянок коридором на час кварцування кімнати. Проте пересуватися з ганчіркою між ногами було складно, а на сходах узагалі можна було вбитися, тож Галина й Аня потай таки вбирали труси, що, на думку лікарів, могло спричинити брак повітря в рані та сповільнити процес заживання. Жінок, котрі були більш слухняними, видавали їхні спазматичні рухи, коли вони, стоячи біля вікна, раптом хапалися за міжніжжя і поправляли закривавлену пов’язку з роздертих простирадл, аби та не випала на землю. Іноді пов’язка таки випадала, і тоді жінка, згораючи від сорому бігла до найближчого смітника, щоби якомога непомітніше викинути її. Породілля заточувалася від надмірного зусилля і залишала на підлозі криваві плями.

Одного разу вони стояли в коридорі й чекали, коли можна буде зайти до палати, яку кварцували, за графіком, кожні кілька годин. І раптом до Ані підійшов лікар, котрий просто в коридорі вирішив перевірити, чи не носить вона часом трусів усупереч забороні. Він підійшов і вхопив її за сідницю. А потому довго читав нотацію. Галина почувалася, мов на шкільному медогляді, коли всіх дівчат заганяли до класу і примушували роздягатись, а тоді кожну оглядав лікар і голосно питав, коли були місячні, чи бувають болі, висловлював свою думку щодо розміру грудей і наявності волосся на геніталіях. Дівчата прикривалися й зіщулювалися, стояли мовчки і не дивились одна на одну.

### 1915

Узимку 1915-го Іван потрапив до російського полону. Сталося це так. Однієї ночі Іван чергував: мусив ходити вздовж окопів і пильнувати за порядком. Був сильний мороз, і до ранку він дуже втомився. Протягом цілої ночі було якась підозріло тихо на фронті. Йому це не сподобалося, він приглядався довкола уважніше, ніж зазвичай, але так нічого і не помітив. А в той час один австрійський піхотний полк потайки перейшов на російський бік, забравши зі собою всю амуніцію, прапори і навіть полковий оркестр. Через це на відтинку завдовжки приблизно сім кілометрів австрійський фронт залишився без захисту, і туди тієї самої ночі вдерлися росіяни. Вони зайшли з тилу і захопили в полон майже п’ятдесят тисяч австрійських солдатів.

Ні про що не підозрюючи, Іван здав варту, дійшов до своєї криївки і заснув мертвим сном. Спав так міцно, що, коли прийшли росіяни, оточили всіх і погнали, як череду овець, на свій бік, він спершу подумав, що це — продовження сну. Прокинувся, аж коли дістав між ребра російським багнетом і почув брутальну російську лайку на свою адресу.

Полонених, серед котрих був й Іван, зігнали в один яр, звідки збиралися відіслати у глибокий тил. Але австрійці, побачивши, що трапилося, відкрили по цьому яру гарматний вогонь. Мабуть, збиралися налякати росіян і дати полоненим можливість утекти. Вільгельм, чия рота не стріляла, мало не посивів, бігав до сусідніх полків і просив зупинити вогонь. Як виявилося, він мав рацію: ніхто з полонених не втік, натомість чимало їх загинуло в тому яру від обстрілу власних товаришів. Іванові вдалося вижити — Вільгельм випадково побачив його, коли групу українців відокремили від решти і погнали пішки кудись углиб російського фронту.

Сам Іван у глибині душі вже мав досить цієї безглуздої війни, де з однаковим успіхом можна було загинути й від ворожої кулі, й від кулі свого побратима, а вороги та друзі постійно мінялися місцями, тож, у принципі, не заперечував проти транспортування в тил, хай і в ролі полоненого. Так він разом із іще кількома тисячами австрійських вояків опинився аж у Ташкенті. Іван писав Вільгельмові з Ташкента листи, які час від часу намагався відсилати, а якщо вони поверталися, то складав собі під подушку й іноді перечитував, ніби подумки розмовляючи з Вільгельмом:

«Любий друже!

Насамперед прошу Вас вибачити мені за таке звертання до Вас у цьому листі, бо я вірю, що з огляду на нашу спільну велику справу можу звертатися до Вас у такий спосіб!

Я щиро дякую Вам за все, що Ви для мене зробили, і сподіваюся, що Ви ще не раз заспіваєте зі мною наших улюблених пісень. Дуже хотілося б отримати від Вас листа, дізнатися, як ведеться в окопах, побачити фотографії наших хлопців.

Я не можу Вам переказати, який я щасливий, що зустрів Вас — вірного порадника та провідника нашої великої справи. Звичайно, на мене чекають важкі часи, та я вірю і сподіваюся, що нам удасться спрямувати й повести наших хоробрих людей спільним шляхом до щастя.

Я можу запевнити Вас від щирого серця, що віддам усі сили — навіть своє життя — якщо від цього залежатимуть перемога й успіх. Будьте певні, дорогий друже, що Ви будете моїм порадником, адже я знаю: Ви будете відверті зі мною так само, як і я з Вами. Я сподіваюся побачити Вас незабаром знову, бо для мене є найбільшою втіхою розмовляти з вами, вірним українцем, про наш хоробрий і добрий народ.

Тут нічого важливого не відбувається. Я щасливий і задоволений усім із моїми уланами, котрі є старими добрими українцями, що люблять свого цісаря. Ще дорогою ми разом із іншими молодими галичанами вирішили створити хор і вже через кілька днів після приїзду дали перший концерт. Окрім народних пісень, один із наших хлопців поклав на музику ваш вірш:

Концерт так сподобався керівництву табору, що хористів звільнили від важкої фізичної праці, й тепер наше завдання — організовувати вечірні розваги для керівництва табору та для полонених.

Ще раз від щирого серця дякую Вам за всю Вашу доброту і, закінчуючи закликом „Ще не вмерла Україна!“, залишаюся завжди

Ваш вірний друг».

Вільгельм також писав Іванові листи і навіть намагався надсилати їх польовою поштою, адресуючи на Іванове ім’я та зазначаючи номер полку, з якого його було взято в полон, але всі листи повертались. А писав Вільгельм, зокрема, таке:

«Любий друже!

Як хотілося би переслати Вам горішки, яблука та інші чудові дари з нашої так гаряче любимої землі — з України, — які від щирого серця надіслав нам один друг. Я не можу Вам переказати, який я був щасливий отримати їх. Завтра, в неділю, ми з моїми так щиро шанованими мною уланами проведемо радісний вечір, і, будьте певні, згадуватимемо Вас і Україну. Я вже радію завтрашньому дню, пісням, коломийкам, думам і т. д. Завтра знову з’являться в моїй уяві образи давніх часів, які скоро стануть реальними.

Я завжди радий нагоді переговорити про мій хоробрий народ, в який я, щиро кажучи, закоханий цілим серцем, адже ж Вам, дорогий друже, я можу все сказати, все довірити, бо ми є „кровні“ принаймні в нашому спільному способі мислення. Тут, якщо можна так сказати, в мирі та спокої я почуваюся щасливим серед моїх людей — я не бажаю собі нічого ліпшого! А надалі я хочу для себе щирого єднання з моїми людьми, я хочу їх усіх привести на мирну Україну, хочу зробити їх щасливими та сильними, хочу, щоби народ і справедливість однаково панували, і хочу стати першим та найкращим провідником цієї країни. Ваш лист так зворушив мене, що я вирішив надіслати Вам ще один, свіжий, мій вірш. На згадку про Вашу далеку батьківщину:

Чорногора

Отже, ще раз, дякуючи та від щирого серця, любий друже, за все, що Ви для мене зробили, та зі словами: „До скорого побачення“, — залишаюся Ваш щирий, вдячний

Вільгельм Габсбурґ».

Через якийсь час Іван разом із кількома друзями спробував утекти з Ташкента через Китай. їхня відважна мандрівка тривала понад два місяці, вони блукали по лісах, дивом уникнули голодної смерті, харчуючись корінцями, а одного разу Іванові навіть довелося переплисти Сирдар’ю. Він загубився й відстав од товаришів, а коли побачив їх на протилежному березі, то зрозумів, що мусить плисти, бо докричатися до них не вийде. Течія закрутила ним, ніби тріскою, і він уже прощався зі життям, але потому якимось неймовірним чином таки прибився до берега, підвівся і побіг за товаришами. Багаторічна практика щоденних 9-кілометрових маршів до школи таки добре загартувала його. Того дня Іван почувався народженим удруге й відтоді завжди з острахом заходив у воду. Їхня мандрівка тривала ще кілька тижнів, але, врешті-решт, утікачів упіймали й Іван пробув у російському полоні аж до революції 1917 року.

Вільгельм робив усе можливе, щоби визволити Івана. Після марних спроб залучити до цього впливових друзів він вирішив пробиватися на авдієнцію до самого Франца-Йозефа. То було не просто, бо, як казав Вільгельм, «цісар був чоловік дуже неприступний і замкнений, а особливо супроти членів свого роду. Зрештою, в часі війни він уже був у такім віці, що ніщо на нього не робило вражіння».

Вільгельмові вдалося домогтись авдієнції не відразу, та він наполегливо звертався з проханнями про неї, так що, врешті-решт, йому призначили час. Уранці, між першим і другим сніданками цісаря, котрий мав звичку прокидатись о п’ятій, о пів на сьому снідав кавою та булочками з маслом, тоді йшов на коротку прогулянку і повертався до справ, о десятій снідав іще раз, цього разу вже хлібом із м’ясом, і лише після того починав приймати прохачів. Якщо імператор почувався не дуже добре, він відмовлявся від прогулянки.

Вільгельм приїхав до Відня за два дні раніше до зустрічі, щоб устигнути до перукаря, до масажиста і до кравця. Він прибув до Гофбурґа о восьмій, на півгодини раніше від призначеного часу, знаючи, що Франц-Йозеф ненавидить запізнення. Ерцгерцог трохи непокоївся через те, що йому призначили візит на дев’яту — раніше, ніж зазвичай починався прийом. Він не знав, що це означає: вияв особливої честі чи, навпаки, бажання якомога швидше позбутися непроханого родича. Крім того, він боявся, що зміна в розкладі викличе роздратування цісаря, відомого постійністю своїх звичок.

У коридорі Вільгельм зустрів цісарського радника — дуже впливову довірену особу Франца-Йозефа. То був колишній православний священик, котрий перейшов на католицизм, грек за походженням на ім’я Буріан. Ніхто вже не пригадував, коли і як він з’явився при дворі й у чому полягала таємниця його впливу на цісаря, та всі точно знали: чого не хоче Буріан, того не хоче й цісар.

В українсько-польських справах Буріан був на боці поляків і сподівався, що рано чи пізно Австрії вдасться приєднати всю Польщу, а це аж ніяк не збігалося з Вільгельмовими планами. Зараз Буріан поштиво, проте холодно поклонився Вільгельмові, що, зрештою, нічого не означало: він із усіма був холодно-ввічливим і ніколи не дозволяв обличчю зраджувати своїх емоцій. Вільгельм озирнувся вслід грекові — той віддалявся, швидко переставляючи коротенькі ніжки, які ставив одну поперед одною, через що його зад кумедно похитувався. Вільгельма провели в покій для авдієнцій, де він мовчки дивився у вікно, чекаючи на цісаря. На галявині перед вікнами палацу якраз проводили урок верхової їзди на конях із цісарських конюшень. Вільгельм спостерігав, як добре рухається гнідий жеребець учителя, а поряд меланхолійно скубе траву хідника сумирний поні, на якому катали придворних дітей.

Вільгельм пригадав собі, як його вчив їздити верхи їхній конюх Фриц у Живці. Той великий червонопикий дядько з вічно порепаними долонями дуже любив дітей і коней. Він терпляче відповідав на різні питання Віллі й розказав йому, зокрема про те, що коні, як і люди, бачать кожним оком окремо. Просто люди не помічають цього, бо їхні очі розташовані близько одне від одного і в голові побачене зливається в одну об’ємну картинку. А в коней побачене правим оком завжди відрізняється від побаченого лівим, до того ж посередині, між очима, утворюється сліпа зона. Це й робить коней такими полохливими. А ще кінь усе бачить більшим, аніж воно є насправді. І людина здається йому значно більшою за нього самого. Тому він і слухається людини й дає себе запрягти. Віллі часто уявляв себе велетнем, яким мав би здаватися власному поні. Тепер він усміхнувся, згадавши свої тодішні думки.

Та ось настав призначений час, і у дверях з’явився цісар. За своїм звичаєм, Франц-Йозеф прийняв Вільгельма стоячи. Так він робив на всіх авдієнціях, аби вони не затягувалися. Вільгельм, який довго і старанно тренувався перед дзеркалом, щоби його промова перед цісарем прозвучала переконливо, враз розгубився, ніби маленький хлопчик, котрий випрошує не дозволену перед обідом цукерку. У цісаревому погляді було стільки холоду та байдужості, що Вільгельм раптом зрозумів, як почувався Рудольф, коли на нього дивилися прозорі й холодні батькові очі. Це був погляд хижака, який гіпнотизує жертву не тому, що голодний, а просто за звичкою. Цісареві справді було байдуже, що йому казатиме Вільгельм.

Поки Вільгельм плутано розповідав про Іванову справу, яка водночас була і справою п’ятдесяти тисяч полонених австрійських солдатів, Франц-Йозеф дивився у вікно і думав про те, що йому вже не смакують булочки з білого борошна, як смакували ціле життя, і що треба буде поміняти кухаря та пекаря, а також спробувати снідати печивом із темних сортів борошна. Потому без слова кивнув і вийшов. Вільгельм так і не зрозумів, чи старий цісар узагалі помітив його присутність.

Він так і писав про це у спогадах: «У 1916-му був я на авдієнції у покійного цісаря Франца-Йозефа І, у справі мого одного українського приятеля. Цісар відмовив моїй просьбі, чого я, зрештою, сподівався. Більше у нього я ніколи не був ні перед тим, ні потому».

Франц Йозеф фон Габсбурґ помер через кілька місяців після тієї авдієнції, в листопаді 1916 року, по 68 роках правління, — а йому на зміну прийшов значно більш лояльний до українського питання імператор Карл. Це обіцяло Вільгельмові стрімку політичну кар’єру, та сам він про це ще не здогадувався, тож скептично ставився до поширених серед українських монархістів надій на те, що Карл захоче позитивно розв’язати українське питання.

— Я був одиноким архікнязем, котрий не брав участи в коронації цісаря Карла, — розповідав Вільгельм. — Аби обминути ці церемонії, я зголосився тоді хворим. Мені закидали, що я солідаризуюся з українцями, які усуваються від сего торжества.

Втім, українські монархісти, котрі покладали на Карла певні надії для України, переконали Вільгельма подати новому цісареві петицію з проханням розділити нарешті Галичину на польську й українську і створити українську коронну землю в межах Габсбурзької імперії. Вільгельм не вірив, що отримає хоч якусь відповідь на цю петицію, та на початку 1917-го його запросили на першу авдієнцію до Карла. І цього разу все виглядало геть інакше, ніж із Францом-Йозефом. Карл одразу запропонував Вільгельмові сісти і заговорив по-дружньому, як колись, коли вони обоє ще бігали у парку в Шенбруні у коротких штанцях. Карла помітно цікавила українська тема, він шукав підтримки всюди, усвідомлюючи слабкість своєї політичної позиції. Вільгельм розповів про плани українських монархістів — зокрема, Шептицького — створити українську коронну землю в складі імперії. Карл визнав слушність пропозиції, пообіцявши подумати про це в майбутньому. Згодом вони ще не раз повернуться до цього питання.

— Цісаря Карла я знав від своїх хлоп’ячих літ, — розповідав Галині Вільгельм. — То була людина дуже добродушна і з найлучшими замірами, але слабої волі.

Цісар Карл, якому серед численних ерцгерцогів випало щастя посісти омріяний престол і який став останнім імператором Габсбурзької монархії, не надто надавався на цю роль у такий складний час. На вісім років старший за Вільгельма, він отримав класичну гімназійну освіту і студіював юриспруденцію. Йому дуже подобалося вивчати закони. То був такий несхожий на хаотичну реальність і такий комфортний світ. Світ, у якому Карл почувався значно впевненіше. Ціле його єство прагнуло впорядкованості, щоденного незмінного повторення одних і тих самих простих ритуалів та цілковитого спокою. Вистачало, щоби кава за сніданком була замало підігріта чи не надто міцна — і це вже виводило Карла з рівноваги на кілька годин. Він був людиною сталих звичок, любив сидіти на самоті у своєму кабінеті й гортати посібники з римського права, де було чітко розписано, які саме рішення слід приймати в тих чи тих ситуаціях. І все — ясно та безпечно. А тепер одним із його обов’язків було приймати власні рішення, і ніде шукати підказки та допомоги — доводилося щоразу ризикувати порушити якусь умовність, піти всупереч чийомусь бажанню, накликати скандал.

Після ліберальної, проте доволі жорсткої та завдяки цьому успішної політики Франца-Йозефа, який вдало маніпулював інтересами окремих національностей, налаштовуючи їх одну проти іншої та зміцнюючи в такий спосіб центральну владу, Карл проявляв радше розгубленість, аніж необхідну в той момент рішучість. Він жив посеред привидів, які щоночі приходили до нього у страшних снах. Оточення Карла успішно використовувало слабкість його характеру і маніпулювало ним.

Він страшенно боявся суворого погляду німецького цісаря Вільгельма II, який тероризував його щоденними дзвінками та вказівками, як слід керувати імперією. Кайзер Вільгельм II вважав Австрію на чолі зі слабким Карлом мало не провінцією Німеччини.

Щоранку Карла починало нудити від думки, що сьогодні знову прибіжить на авдієнцію мати його коханки, герцогиня Пармська, яка постійно просила то за своїх дітей, то за їхніх родичів, то за родичів сусідів, то просто бозна за кого, й усім треба було підшукати добрі посади, допомогти вирішити судові справи, надати помешкання чи позику. Герцогиня була жахлива істеричка, вбігала до покою для авдієнцій і відразу мелодраматично падала на коліна. Карлові доводилося допомагати їй підвестися, як того вимагала галантність, і тоді вона торкалася його руки своїм вологим чи то від сліз, чи то від шмарклів носовичком, і його обдавало млосним теплом її тіла та солодкавим запахом парфумів. Шлунок його щоразу стискався, й цісар змушений був глибоко вдихнути і видихнути, щоби не виблювати на блискучий паркет.

Карл із дитинства страшенно боявся скандалів. Його мати постійно сварилася з батьком у його присутності, схопивши малого за плечі та притискаючи до свого подолу його голову, ніби затулялася ним від гніву чоловіка. Карл у такі моменти почувався в пастці: йому здавалося, що зараз батьки вхоплять його кожен зі свого боку — один за ноги, друга — за голову — і роздеруть навпіл, не в змозі домовитися між собою. Його плечі досі німіли, а голова починала боліти, коли в його присутності хтось заговорював надто голосно та вимогливо або брався плакати. Він був готовий на що завгодно, щоби лише позбутися цього болю.

Карлові дуже імпонувала українська пропозиція кузена Вільгельма, й цісар уже бачив, як утікатиме від німецького кайзера, від герцогині, від усіх решти, котрі цілими днями докучали йому якимись дрібницями. Тікатиме до Львова, де королюватиме його друг Віллі, й вони разом їздитимуть до львівських борделів. Віллі завжди знався на борделях і ще в юності водив туди несміливого Карла. Одного разу Карл уже навіть було наважився й підписав указ про поділ Галичини на польську та українську. Він зателефонував Віллі й радісно повідомив про це. Віллі зрадів, як дитина. Потому Карл викликав до себе міністра Зайдлера і повідомив його про своє рішення.

— Ледве чи це сподобається його високості кайзерові Німеччини Вільгельму II, — коротко відповів Зайдлер, і Карл завагався.

— Ідіть, — звелів він Зайдлерові,◦— той вклонився і вийшов.

Карл покликав до себе Польцера, шефа цісарської канцелярії. То був хитрий поляк, якому Карл часто звіряв свої потаємні справи. Польцер умів вивернути все так, аби уникнути скандалу. А це було для Карла найважливіше. Польцер прочитав указ і звів брови догори — так він робив завжди, коли напружував мозок, і від цього його обличчя набувало страдницького виразу. Карла це смішило. Він гмикнув.

— Ну, що ви, Польцере?

— Прошу пана, пан знає, що це не сподобається польським аристократам. Буде пан мав проблеми. Може бути скандал.

Польцер добре знав, що це слово має гіпнотичну дію на Карла. Думка про те, що його можуть очікувати проблеми водночас і з боку німецького кайзера, і з боку польських магнатів, була страхітлива. Навіть найвдаліший рейд борделями із Віллі не вартував таких страждань. Карл відкликав указ.

### 1998

Галина прокинулася від яскравого сонячного світла, яке пробивалося крізь фіранку. Прокинулася сама, а не від дитячого плачу, почувалася виспаною. За минулі тижні вона вже встигла забути це відчуття. Усі останні місяці вагітності вона майже щогодини прокидалась уночі то від болю в спині, то щоби побігти до туалету, то через те, що Олесь надто сильно буцався всередині. Звикла вставати вранці вимученою та невиспаною. Перші ночі після народження малого були ще важчі: доводилося призвичаїтися до годування кожні чотири години. День злився з ніччю, і пополудні вона тепер була така сама втомлена та невиспана, як і вранці чи серед ночі. Сьогодні було якось інакше. Галина подивилася на годинник і не повірила сама собі. На годиннику було 11:30. Олесева колиска була порожня, з кухні чимось приємно пахло. Нічна сорочка Галини прилипла до грудей і до живота, з пиптиків сочилося молоко. Вона пропустила два годування. Заточуючись, підвелась і кілька секунд постояла біля стіни, перечікуючи, поки перестане паморочитись у голові. Кілька днів тому вона зробила перший крок надто швидко й упала на підлогу, знепритомнівши.

Після Олесевого народження Галина важила менше, ніж до вагітності. Вона мала багато молока, і щоразу після годування його доводилося зціджувати, щоби молоко не застоювалось у грудях. Їй здавалося, що разом із молоком з неї виливаються життєві сили, й одразу після годування чи зціджування вона мусила щось поїсти і випити кілька склянок рідини. Практична Дарія Йосипівна порадила Галині заморожувати молоко, щоби згодом мати змогу вийти на кілька годин, залишаючи малому їжу. Про те, щоби самостійно вийти з дому разом із важенним візком, Галина наразі навіть не думала: сили ледве вистачало, щоби дійти з кімнати до кухні, а більшу частину дня вона лежала поруч із Олесем і читала, зціджувалася, годувала… Щоби дитина гуляла, виставляла візок на балкон. Олесь не протестував. За кілька перших тижнів після повернення з пологовою будинку Галина заморозила понад літр молока, їй здавалося, що молоко набирається у грудях швидше, ніж вона його зціджує, так ніби чекає, поки нарешті звільниться місце. Молоко виливалося з грудей, мовби хтось відмотував його в нескінченну нитку. Це відчуття спершу було приємне, потому вона звикла, та незабаром пиптики грудей почервоніли, запалилися, були поранені й боліли, а у грудях утворилися червоні ущільнення, які не вдавалося розмасажувати. Коли вона торкалася до грудей, відчувала різкий біль.

Учора прокинулася від того, що їй страшенно гаряче й усе перед очима пливе та двоїться. Прокинулася сама — Гриць уже пішов на роботу. Олесь теж прокинувся і неспокійно мотав головою, шукаючи її грудей. Вона погодувала малого і спробувала встати. Коли опритомніла, навпомацки дісталася до телефону і викликала лікарку. Температура в неї піднялася до 41, почався гострий мастит. Увечері приїхала Дарія Йосипівна, і тепер, напевно, це вона стукає чимось у кухні. Галина з полегкістю опустилася назад, на ліжко. Дотягнулася до зціджувача і заглибилась у півгодинну медитативну процедуру. Разом із молоком з голови вивітрювалося гаряче запаморочення, ставало легше дихати, а наприкінці зціджування вона раптом відчула, що негайно мусить щось з’їсти — просто вже і зараз, — бо інакше заплаче відчайдушно та голосно, як її голодне немовля. Ніби прочувши цей її стан, до спальні з підносом у руках зайшла Дарія Йосипівна. З підноса смачно пахло кавою, вівсянкою, підсмаженим у тостері хлібом із домашнім варенням. Галина ще ніколи так не раділа з появи свекрухи.

У вирішенні практичних питань Дарія Йосипівна була дуже ретельна. До будь-якої, навіть найбільш дріб’язкової, справи вона завжди ставилася дуже серйозно, й під час виконання нічого важливішого для неї не існувало. Якщо їй доручали підібрати для внука підгузки, то вона спершу уважно вивчала всі пропозиції на ринку, ділячись своїми роздумами з Галиною. Потому так само ретельно збирала відгуки про ту чи ту марку від сусідів і знайомих. І знову телефонувала Галині. Далі починала досліджувати співвідношення ціни та якості. І ще раз балакала з Галиною. Кожним дзвінком вона зазвичай будила або невістку, або малого. Тепер Галина спала, коли вдавалось, і прокидалася, коли її будили, — тобто прокидалася тільки частково, машинально залагоджуючи найнеобхідніше, а потому знову поринаючи в сон. Телефонні розмови в такому стані було провадити важко. Тож у якийсь момент після чергового дзвінка свекрухи Галина не витримувала і казала, що вона вже сама купила підгузки, — тільки щоби їй нарешті дали спокій. Дарія Йосипівна не ображалася, як і не розуміла, що саме зробила не так, тож наступного разу з не меншими ентузіазмом і ретельністю бралася виконувати чергове доручення.

Вона була настільки ж доброю, наскільки хаотичною жінкою. Попри гострий розум і ерудицію, керувалася вона зазвичай емоціями, які переповнювали її, а вчинки робили не дуже логічними. Галині було складно передбачити, як саме відреагує в тій чи в тій ситуації Дарія Йосипівна. Вона могла образитися через якийсь зовсім ненавмисний жест чи слово, потрактувавши його як зневажливий, і мовчки піти з хати, на кілька тижнів перервавши контакти. Випитати в неї, що саме її образило, було майже неможливо. Це змушувало Галину дуже обережно добирати слова у спілкуванні, та іноді й це не рятувало.

Імпульсивність Дарії Йосипівни проявлялася й у її пластиці: вона рухалася поривчасто, не помічала перепон і постійно об щось перечіплювалася, вдарялася, ламала предмети чи заробляла собі синці та подряпини, У неї в руках постійно бився посуд, ламалася техніка, дерлася тканина, й усе це, здавалося, ще до того, як вона торкалася цих предметів. Дарія Йосипівна встигала зламати дві пральки за той час, поки Галина користувалася однією, тієї самої фірми і того самого року випуску. Грицеві постійно доводилося щось ремонтувати чи купувати для матері. Говорила Дарія Йосипівна дуже голосно і при цьому присувалася до співрозмовника впритул, майже торкаючись обличчям до обличчя, ніби боялася, що той утече. Галині й справді хотілося втекти, бо сама вона говорила досить тихо, а від надто голосної розмови їй починала боліти голова. Та на спробу відсунутися Дарія Йосипівна могла б образитися, тож Галина терпіла, а малий Олесь починав плакати, коли бабця брала його на руки.

Але зате якщо Дарія Йосипівна бралася допомагати, то справді викладалася повністю: готувала улюблені страви сина та невістки, прибирала в хаті з блискавичною швидкістю і неймовірною ретельністю, терпляче заспокоювала малого, була готова приходити щодня і залишатися на цілий день, допомагати в усьому, що треба було зробити. Так і вчора, коли Гриць зателефонував їй і сказав, що Галина погано почувається, Дарія Йосипівна миттю приїхала і навіть поводилася значно впевненіше та спокійніше, ніж зазвичай.

Галині було дивно, що Дарія Йосипівна цього разу самостійно прийняла стільки рішень і жодного разу не розбудила її, щоби перепитати, що саме приготувати на сніданок чи як часто міняти підгузок Олесеві. Галина підозрювала, що критична кількість дзвінків цього разу випала на Грицеву долю, проте воліла не думати про це, а почувала саму лише блаженну вдячність за те, що все найнеобхідніше робиться без її участі.

— Відпочинь, а я піду погуляю з малим, — з усмішкою сказала Дарія Йосипівна, поки Галина снідала. — Я дала йому розморожену суміш уранці, а коли прийдемо, ти погодуєш його грудьми. А наразі маєш ще трохи часу для себе.

Галина мовчки кивнула. Від слабкості їй було важко навіть говорити. Вона заснула ще до того, як Дарія Йосипівна вийшла з кімнати з підносом у руках.

### 1985

Дідусь Вільгельм помер 10 лютого 1985 року в поважному 90-літньому віці. Задрімав по обіді, чекаючи на Галину з училища. А коли через дві години вона прийшла, то побачила на Вільгельмовому обличчі навіки застиглу щасливу усмішку. Вільгельма поховали у гробівці родини Левинських на Личаківському цвинтарі у Львові. На табличці написали просто: «Полковник Василь», — а нижче вказали дати народження та смерті. У самому низу примістили зображення орла.

### 1917

— Я мав бути в Києві того дня, — писав у своїх мемуарах Вільгельм. — Я більше ніж переконаний, що якби я був у Києві в сей історичний для України момент, то все потім поточилося би по-іншому.

Та 20 березня 1917 року, під час проголошення Центральної Ради, Вільгельма в Києві не було. Він був на віллі Райнер у містечку Бадені, що біля Відня, де заліковував чергове загострення туберкульозу. Суворий родинний лікар і чути не хотів ні про які поїздки в такому стані, а надто до охопленого революцією Києва. Аж коли надійшло повідомлення, що німецький кайзер Вільгельм II хоче особисто нагородити австрійського ерцгерцога пруським військовим орденом Залізного Хреста І ступеня, лікар пом’якшав і обіцяв відпустити пацієнта на вручення нагороди, — та не раніше, ніж через два тижні.

— На звістку про визнання самостійної Української держави всі українці в австрійській армії незвичайно втішилися, а моя сотня уланів справила собі великий пир у Кадлубисках, — розповідав Вільгельм. — Я особисто послав капрала Назаркевича до барона Казимира Гужковського, щоби барон допоміг капралові купити для моїх хоробрих українців 225 літрів пива і 15 літрів рому з найвищою якістю. Що ж стосується німецького ордена, то я тут зовсім не здивований. Незадовго німці розпочали похід на Україну. Хоч я знав, яку вони політику поведуть на Україні, одначе, мимо того, тішився, що Україну займають вони, а не Австрія, — з тої простої причини, що з Австрією прийшли б на Україну поляки, смертельні вороги українського народу. Так я і сказав кайзерові Вільгельму II на врученні мені ордена. І сказав, що буду носити цей орден із цих політичних причин, хоча досі ніколи ніяких відзначень не носив. Хоч мав їх аж п’ять, але носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС 1914», за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить.

А незабаром Вільгельмові зателефонував його кузен, новоспечений імператор Карл І фон Габсбурґ, і запропонував удвох здійснити поїздку Галичиною, щоб українці побачили в цьому знак лояльності Габсбурґів до України. То була саме та діяльність, до якої Вільгельм надавався найліпше. Він любив подорожувати, любив робити на людей добре враження, а також і вмів — на відміну від надто несміливого та закомплексованого Карла, який, ще не промовивши слова, вже боявся, що його неправильно зрозуміють і через це потому виникнуть проблеми. На тлі Карла Вільгельм виглядав дуже виграшно. Високий, із ефектно зачесаним назад білявим волоссям і з еротичною ямкою на підборідді, стрункий, в ореолі військової слави, вбраний у вишиванку, на комірі якої було видно краплю крові — справжньої цісарської крові, що витекла Вільгельмові з кінчика вуха, коли випадкова куля просвистіла повз його голову.

Трапилося це так. Вільгельм із вояками їхав на підводі. Один із вояків випадково не забезпечив свій кріс і поставив його на підводу дулом догори. Приклад кріса зсунувся в діру днища, де були педалі. Педаль зачепилася за гачок — і кріс вистрілив. Куля пролетіла на відстані міліметра від лівого вуха Вільгельма і продірявила його шапку, а крапля крові з подряпаного вуха впала на вишиванку. Більше крові не було, та Вільгельм уперше відчув близькість смерті — власної смерті, бо до чужої він уже встиг звикнути. Кров не відіпралась, і Вільгельм спершу хотів поміняти вишиванку, та потому вирішив, що на цю пляму можна ефектно вказувати за певних нагод, аби могти виглядати романтично. Саме так він і робив, скромно ступаючи за Карлом і даючи йому першість як коронованому монархові. Карл невиразно бубонів собі під ніс, що габсбурзькі війська та відновлена габсбурзька влада поводитимуться з українцями справедливо. Перекладач замість «справедливо» казав «як належиться», що разом із невпевненими жестами, тихим голосом і згорбленою поставою Карла лунало радше підозріло, ніж оптимістично та переконливо. Здавалося, Карл сам не вірить у те, що каже.

Відразу після завершення цієї промови Вільгельм ефектно виступав наперед, лівою рукою поправляв неслухняну біляву чуприну і кидав кілька по-військовому коротких фраз про те, що він, ерцгерцог, почувається в душі українцем, що він був на фронті, де очолював український полк, що цілий той час він не знімав вишиванки і що на ній навіть досі залишилася крапля крові від поранення. Ця крапля крові для нього — наче калина: червоне на білому, — символ українських надій…

Панночки верещали від захоплення, поважні панни мліли від спеки та від не надто пристойних мрій, чоловіки міцно стискали кулаки, й усі в єдиному пориві вірили ерцгерцогові, бажали зробити його своїм цісарем, справедливим і прихильним до українців, котрі так давно про це мріяли і так заслужили це своєю неперевершеною покорою та лояльністю до цісарської влади. Здавалося, що Карл на габсбурзькому троні — це лише якесь тимчасове непорозуміння, яке він сам усвідомлює і мусить негайно виправити, поступившись своїм місцем Вільгельмові,◦— а той, відразу видно, справжній володар і полководець, котрий справуватиметься значно ліпше. Та й виглядає — ніде правди діти — ефектніше за Карла. А це важливо! Подорож двох молодих Габсбурґів Східною Галичиною тривала два місяці: липень і серпень. Вони переїздили в задушливому вагоні від міста до міста, пили лимонад і привезене з Відня біле вино. Вино швидко нагрівалось, і на кожній станції служники бігли шукати глибокої криниці, з якої набирали в діжку крижаної води, щоби його охолодити. Вечорами Вільгельм і Карл грали у преферанс, курили і були сповненими гордощів за себе та за важливість своєї місії. Уперше обидва почувалися не як неслухняні хлопчики, котрі виборсалися з-під контролю родини і бавляться в самостійність, а як серйозні державні мужі, зайняті потрібною справою. Обоє були франти, і чималу приємність приносив їм процес вибору гардероба. Карл поволі вчився у Вільгельма говорити виразно та коротко, запам’ятав навіть кілька українських слів, перестав сутулитися й затинатися під час виступів і навіть підстригся так, як Вільгельм, хоча його ріденьке каштанове волосся і близько не виглядало так ефектно, як густа білява кузенова чуприна.

Ця подорож сприяла зміцненню авторитету нового цісаря Карла серед українців. Але цілком можливо, що в пам’яті слухачів частіше залишалися не сором’язливість і невиразність постави чинного цісаря, а спогади про голубі очі, енергійну жестикуляцію та про вишиванку, заплямлену кров’ю мужнього ерцгерцога, а ще про те, як добре Вільгельм говорив українською.

Через декілька тижнів Карл викликав Вільгельма, щоби вирядити його на знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким.

Вільгельм хвилювався. Він розумів: якщо зараз не зможе зробити гарного враження на митрополита, то його українським планам настане кінець. Він не знав, чи чутки про його особисте життя і сексуальну орієнтацію вже докотилися до Шептицького, який досить довго перебував у російському ув’язненні й лише тепер повертався до Львова. Вільгельм старанно готувався до зустрічі, та до останнього моменту так і не визначився, яку роль йому зіграти: законослухняного помічника чинного цісаря чи амбітного ерцгерцога, котрий має плани посісти власний трон. Урешті-решт, вирішив не готувати нічого заздалегідь, а зорієнтуватися відповідно до обставин.

Того вересневого дня на львівському вокзалі панувало пожвавлення. Здавалося, зустрічати митрополита вийшло ціле місто, принаймні українська його частина, хоча ніхто й не поширював про це прибуття офіційної інформації. Але такі вже були львівські українці: вони вміли вичитувати новини з-поміж рядків газет, а також якимось своїм таємничим способом розголошувати їх у власному середовищі. Це завжди виявлялось ефективним.

Вільгельм прибув на львівський вокзал у заквітчаному автомобілі й одним із перших привітав Шептицького ще на пероні. Він звернувся до митрополита українською мовою. Присутні українці захоплено плескали в долоні й перешіптувалися між собою. До Вільгельма долітали уривки фраз: «Наш цісар, український».

Шептицький привітав Вільгельма німецькою. Вони обоє мали голубі очі. Ноги митрополита на той час іще не були знерухомлені, та артрит уже давався взнаки, і Шептицький досить помітно накульгував. Попри це, він виглядав кремезним, його волосся ще не посивіло і вкладалося довкола обличчя та бороди доглянутими пасмами. Після офіційної церемонії зустрічі митрополита по поверненні з російського ув’язнення вони з Вільгельмом уже вдвох їхали з вокзалу до покоїв Шептицького на Святоюрській горі.

— По приїзді ми першим ділом вступили до церкви Юра, — згадував про ту зустріч Вільгельм. — Відтоді я завсіди вступаю до церкви Юра, як маю зробити якусь важну справу. Мушу стати навколішки перед теребовельською Божою Матір'ю і пару мінут ся помолити. А від часу до часу мушу піти на службу і проспівати з вірними «За всіх молишися благая», хоча слів сего молебню я дотеперка добре не знаю, але чую в душі неймовірну благість, коли співаю се. І ще чую на собі дотик сильної руки митрополита Андрія, який як добрий пастир вів мене колись через вулицю Уєйського до святого Юра. Сей дотик і те, як ми разом виспівували суплікацію «Святий Боже», чую до нинішнього дня. Йдучи до святого Юра або вертаючися з нього, все споглядаю на вікна митрополичої палати.

За обідом спершу довго говорили про епідемію тифу на фронтах — їм обом судилося перехворіти тифом. Шептицький уже пережив цю страшну хворобу в юності, давно, перед самим складанням вічних обітів, іще до Вільгельмового народження. А Вільгельмові доведеться перехворіти тифом наприкінці війни, через три роки. Митрополит розповів йому, що під час хвороби його мучили сильні напади голоду, та їсти не дозволяли, бо після їжі хворим завжди гіршало. Й ось одного разу, коли сестра-доглядальниця відійшла, він схопив із тарілки шніцель, який принесли сестрі на обід, і з’їв. Опісля йому, ясна річ, значно погіршало, піднялася сорокаградусна гарячка, і мати його день і ніч стояла біля ліжка хворого сина й молилася на колінах, аби він вижив. То був останній, найважчий, напад хвороби. Пізніше Андрей довго ще не міг їсти м’яса, а шніцелів уникає і досі.

Вони говорили, як багато хто в той час, про нові методи лікування тифу, про людей, котрі вижили, про те, які химерні видіння ввижаються хворим під час гарячки. Вільгельм розповів Шептицькому, що не так давно був у Відні на лекції одного дуже модного зараз лікаря, Зиґмудна Фройда, і той розповідав, що сни та видіння можна тлумачити, викриваючи через них потаємні й навіть неусвідомлені людські бажання і прагнення. Шептицький уважно слухав.

Розмова тривала за обідом. Митрополит подякував Вільгельмові за допомогу в справі визволення його з полону. Вільгельм слухав, скромно опустивши очі, й слушно зазначив, що це ув’язнення могло би закінчитися швидше, якби громада активніше боролася за визволення митрополита. Тоді не довелося би чекати Лютневої революції в Росії, щоби визволити Шептицького.

З перших хвилин знайомства Вільгельм зрозумів, що знайде спільну мову з цим чоловіком. Шептицький мав схожі до Вільгельмових погляди на українську політику: він хотів, аби його країною правив освічений європейський монарх, котрий умів би зупинити і російський, і польський тиск. Обидва ці сусіди вважають Україну своєю територією, і в цьому — найбільша небезпека для майбутнього незалежного краю. Польський аристократ і вихований на польського короля австрійський ерцгерцог розмовляли українською та будували плани відокремлення України від Австрії й від Польщі як незалежного королівства. І не знали, що саме тоді ці плани реальні, як не були ніколи раніше і не будуть ніколи згодом.

Відтоді Шептицький стане покровителем Вільгельма в українських справах. Він не забуде ролі ерцгерцога у процесі свого визволення з дворічного російського полону. Щоправда, Вільгельмова активність у цій ролі переважно обмежувалася писанням листів до впливових людей. Але чимало близьких знайомих митрополита не робили і цього. Листи Вільгельм писав у своїй звичній хаотичній манері: «Тепер ще про Шептицького, з ним я зробив низку кроків уперед. Незабаром ним буде проведена акція в Римі та одночасно в еспанському й американському посольствах, мені обіцяли успіх, але я прошу Вас зберігати усе у повній таємниці, тому що все влаштовується обхідними шляхами і мені це коштувало великої та тяжкої праці. Часто це все зробити дуже тяжко, але я роблю від щирого серця для мого бідного доброго народу та для країни, яку повинні мати українці», — й далі так само сумбурно, про все відразу та ні про що конкретно. Розмови на світських раутах, де він теж намагався «робити кроки вперед», були схожі, надто загальні та неконкретні, як і листи; прохання висловлювано у формі доконаних фактів, бажане видавалося за дійсне, а ймовірне — за досягнуте, — певно, тому справа і просувалась украй повільно.

Єдине, що йому вдавалося залагодити блискавично та неймовірно креативно, — це способи постачання митрополитові червоного вина, про яке Шептицький просив у короткий записках, що їх іноді вдавалося передати з посланцями. Після арешту російський уряд вислав Шептицького до Сибіру жити власним коштом, а вина в Сибірі дістати було годі. Доходили такі записки з проханнями і до Вільгельма. Щоби налагодити постачання вина, Вільгельм написав утричі більше листів, аніж у справі звільнення ув’язненого, й у цих листах формулював думки значно чіткіше, ніж у тих. А ще залучив найвпливовіші зв’язки, тож не дивно, що тут він досягнув успіху.

### 1998

Це була ідея Галини — відселити Гриця до іншої кімнати на час, поки вона годуватиме Олеся грудьми вночі. Олесь не капризував і прокидався без крику, проте рівно кожні чотири години, не пропускаючи жодного нічного годування. Згодом, коли в неї почнеться хронічне безсоння, Галині видаватиметься дивним, що вона почувалася тоді такою невиспаною, а Гриць узагалі вранці не міг устати після того, як серед ночі його будив малий. Мине неповних десять років, і проспати вісім годин за ніч усього з одним пробудженням, після якого вона миттєво засинала знову, стане для Галини майже недосяжним щастям, адже вона рідко якої ночі засинатиме раніше третьої-четвертої або ж прокидатиметься о цій самій порі й уже не зможе заснути до ранку. Не спатиметься їй і протягом дня: тягуча втома, яка застилає очі й не дає ні на чому сконцентруватися, миттєво перетворюватиметься на тривожну дратівливість, щойно голова торкатиметься подушки, і замість сну до голови лізтимуть лише депресивні думки про втрачений день, про поганий настрій, про безсилля зарадити собі та про страх перед наступною ніччю.

Гриць радо погодився спати в іншій кімнаті, й тепер Галина вже не вставала разом із ним уранці, щоби підбадьорити після недоспаної ночі та приготувати сніданок, а досипала разом із малим додаткові чотири години. Прокидалася з важкою головою, повільно й автоматично виконувала всі ранкові процедури: переодягання, годування, власний сніданок нашвидкуруч, прогулянка, яка, за її відчуттями, була ранковою, хоч у той час діти вже поверталися зі школи. Дивлячись на них, Галина почувала щось дивне. З одного боку, було шкода втрачених півдня, а з другого — відчуття виспаності додавало сил і приємної ліні, коли хотілося продовжити це химерне безчасся: ранкове досипання, сніданок замість обіду. Обмеження власного існування до найпростіших речей: їжі, спання, сухих підгузків, купання, гуляння, радості від того, що все відбувається так автоматично, так просто, ні про що не потрібно замислюватися, нічого вирішувати, все відомо заздалегідь.

Попереднє життя з його нічними вечірками, посиденьками в кав’ярнях, проектами виставок і пошуками власної майстерні в центрі міста здавалося чимось далеким, майже вигаданим. Галина була переконана, що майстерня не в центрі міста не має жодного сенсу, бо це місце — не лише для роботи, а і для спілкування. А хто приїде до тебе спілкуватися кудись на околицю? Гриць мав протилежну думку, вважаючи, що тусовка забирає левову частку часу в тих, чиї майстерні перетворитися на прохідний двір, тому якщо вона хоче справді працювати, то майстерню слід мати десь віддалік від центру. Гриць показав Галині кілька відремонтованих помешкань, де можна було би влаштувати непогане освітлення. Одне з тих помешкань вони навіть винайняли на короткий час, і Галина намалювала там кілька непоганих акварелей, але потому вона завагітніла, її почало нудити від запаху фарби, і малювання довелося покинути на час вагітності. Під час вагітності й у перший рік Олесевого життя вона почувалася немов у відпустці, щодня тішачись новими відчуттями, досвідом, уміннями. Водночас вона ніби відклала на невизначений термін вирішення питання, що ж їй робити в житті далі. Студентське тусування вже не задовольняло її як єдине заняття, малювати картини для продажу на кічку теж наразі не хотілося, а серйозних проектів, у які можна було би зануритися цілковито, ніхто їй не пропонував. Чомусь вона думала, що це хтось має запропонувати їй цікаві проекти, а поки не пропонує — залишається хіба просто сидіти і чекати.

### 1917

Нарешті Вільгельм отримав перші звістки від Івана, якому вдалося визволитися з російського полону в Ташкенті. Іван писав, що прибув до Києва, де влада вже належить Центральній Раді, й хоче віддати себе в розпорядження цієї нової влади, як уже зробили десятки тисяч інших солдатів, котрі поверталися з війни та з полону.

Іванові листи були такі детальні та жваві, що Вільгельм ніби сам побував у тодішньому Києві. Іван описував, як цілу довгу дорогу намагався уявити собі ніколи не бачений Київ, церкви зі золотими банями, Дніпро, незвично широкі після крихітних галицьких містечок вулиці. Потяг поволі наближався до місця призначення, Іван нетерпляче визирав із вікна, та бачив лише густі ліси і пагорби довкола. Йому не вірилося, що він проїхав таку величезну дорогу — з Ташкента й аж до Києва — і тепер житиме у столиці України. Це було так незвично та бентежно, що він не надто переймався тим, як саме йому вдасться облаштуватися. Таких, як він, молодих і завзятих вояків, був цілий потяг. Разом щось придумають. Йому було двадцять п’ять років, він почувався юним, вільним і безтурботним. Раптом потяг виїхав на ланцюговий міст над Дніпром. Іван відчув раптовий приплив щастя, як буває, коли заповітна мрія от-от здійсниться.

Вийшовши з потяга, він роззирнувся довкола, намагаючись угледіти щось особливо українське — те, що робить Київ столицею, вивищує над усіма іншими містами. Та перед ним були тільки звичайнісінькі залізничні тори. Біля одного з вагонів на третій колії провідник намагався не пустити до потяга п’яного солдата, а той матюкався і погрожував провідникові пістолетом. Якісь селяни тягли на спинах важкі клунки і злякано озиралися на всі боки, побоюючись, що й до них зараз підійдуть п’яні солдати і пограбують. Ще далі двоє молодих вояків, теж не дуже тверезих, намагалися залицятися до дівчини, котра продавала пиріжки. Вона злякано озиралася, шукаючи порятунку, та скидалося на те, що охочих сваритися з озброєними вояками на вокзалі не було. Іван підійшов до дівчини й увічливо поклонився. Потому звернувся до військових:

— Шановні колеги, дуже прошу вас не втрачати військової гідности і дати спокій сій милій особі. Ви ж солдати, ви повинні захищати жінок, а не лякати. Вам має бути соромно.

— Да пшол ти, — грубо відповів йому солдат, але обидва присоромлено відійшли від дівчини.

Вона вдячно подивилася на нього і запропонувала пиріжок. Іван подякував, але пиріжка не взяв.

Він багато чув про монументальність столичної архітектури, але тепер із подивом побачив замість величної будівлі вокзалу якийсь величезний дерев’яний барак, на брудній долівці якого покотом лежали п’яні чи сонні люди, котрі чекали своїх потягів або просто не мали куди піти. Намагаючись дістатися до виходу з вокзалу, Іван змушений був переступати через тіла на підлозі. Він намагався не наступити нікому на руку чи на ногу, та часом це було просто неможливо через тісняву і штовханину. З усіх боків лунала брутальна російська лайка. Української мови він не почув.

— Семене, а чому цей вокзал більше схожий на стайню, ніж на будівлю? — запитав Іван товариша.

— Та то тимчасовий будинок. Попередній вокзал розібрали ще до революції, а він дійсно був гарний.

Разом із кількома іншими товаришами, з котрими вони звільнилися з російського полону в Ташкенті, Іван ішов до будівлі Центральної Ради. Дорога вела через міст над зарослою очеретом Либіддю, від якої здалеку заносило гнилуватим смородом. Знайшов Іван і українську книгарню біля університетського ботанічного саду, про яку знав іще з довоєнних часів, адже до Галичини часто доходили книги київського видання з оголошеннями про цю книгарню. Та більшість книг, які тут продавалися тепер, було привезено з Галичини. Виданих у Києві книг він знайшов мало, а нових серед них не було взагалі.

Ближче до центру вони вийшли на Бібіковський бульвар — вулицю, яка врешті сподобалась Іванові своєю схожістю на європейську. Широкий і майже чистий бульвар із обох боків обрамлювали дерева та лави. Дійшли до Володимирської, де у збудованому ще за царських часів Педагогічному музеї розташувались усі урядові інституції Центральної Ради. Просторе фойє з мармуровими колонами та з численними залами вело до Зали засідань делегатів. Бічними сходами можна було піднятися до різних канцелярій. Іван захоплено розглядався довкола, не підозрюючи, що незабаром і йому доведеться стати одним із тутешніх урядовців.

Перед входом до Центральної Ради стояло кількасот людей, котрі, розділившись на групи, обговорювали політичну ситуацію. З одного боку до Івана долинали обурені промови російською на адресу Центральної Ради за те, що вона занадто відірвалася від Росії, а з другого було чути українську мову. Там стояло чимало галицьких і буковинських українців, колишніх австрійських полонених, старшин і звичайних вояків, котрі так само, як Іван, покинули свої табори і приїхали до Києва «будувати Україну». Іван долучився до земляків.

— Ти чув, що вчора зробили Січові Стрільці? — запитав його вбраний у військову форму галичанин.

— Ні. Я щойно нині з поїзда. Приїхав з полону в Ташкенті, то ще нічого не знаю, — виправдовувався Іван.

— Так-от, учора під час засідання Центральної Ради розвідка Січових Стрільців проникла на таємний більшовицький мітинг. То було в готелі «Прага» — отам, — і чоловік показав на готель навпроти, на відстані приблизно трьохсот кроків. — На мітингу більшовики вирішили атакувати будинок Центральної Ради і захопити владу, але Стрільці напали перші та знешкодили заколотників.

— Ух ти! — вирвалося в Івана. — Молодці!

— Так, вони молодці, справжні вояки і патріоти. А як ти думаєш, ким були ті змовники?

— Москалі?

— Якби ж то! Москалі були тільки провокатори. А керували вони українцями. Злидотою несвідомою. Покидьки, — співрозмовник спересердя плюнув на землю.

Іван іще довго стояв того дня під Центральною Радою, довідувався останні новини, говорив із людьми, зустрів кількох давніх знайомих і навіть родича, котрий допоміг знайти помешкання і дав трохи коштів та необхідних речей на перший час.

«Ви не можете уявити собі, мій друже, — писав Іван Вільгельмові. — Яка неймовірна атмосфера панує заразу Києві. Дуже бракує мені тут Вас. Ваше українське серце втішилося би на вигляд такої кількости українських патріотів. Попри хаос тутешнього життя, а підозрюю, хаос панує тепер в Україні всюди, на вулицях міста почуваєшся цілком безпечно. Люди загалом привітні, всі розмовляють про політику, про майбутнє України, навіть прості люди, котрих раніше цікавило тільки, як прожити і заробити на хліб. Жодної певної влади тут не існує. Поліція підпорядковується ще старим царським ґенералам і не дбає про наведення порядку в місті, бо не вважає Центральну Раду легітимною владою. Але скупчення колишніх військових і незадоволених народних мас у місті надто велике, тож поліція не вступає і у відверті сутички, займає вичікувальну позицію. З дня на день можна сподіватися в Україні такого самого повстання, як і в Росії, де більшовики прогнали Тимчасовий уряд. То більше, що військо масово українізувалося. Крім царської та української влади, численні тут і більшовицькі агітатори, котрі своїми популістськими гаслами однаковою мірою загрожують і старим царським інституціям, і українському рухові.

Я влаштувався працювати в бюро преси і пропаґанди, тут моїм завданням є обліковувати і каталогізувати різні ґазети і часописи, яких виходить тепер по Україні страшенно багато. Але мушу з прикрістю написати Вам, любий друже, що подача матеріялів більшістю ґазет є антиукраїнською, особливо російських, таких як „Киевская мысль“, „Последние новости“ та інших. Типовими є висловлювання на адресу українців як „реформованої у цивілізоване суспільство дикунської орди, якою керують комплекси меншовартости, ненависть до високої культури, якої сама ця орда не має“.

Я пригадую, скільки разів Вам доводилося відповідати на гнівні листи з Відня, коли Вас звинувачували в антиавстрійській і більшовицькій аґітації у війську, і як ви все диктували мені: „Визнаю, що я особисто й по-товариськи говорив українським воякам про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав се несмачним. За таке відношення до Австрії мусив я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив відверто, що почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першім місці“.

Тепер я добре бачу, що закиди проти українців є ідентичними і в польських, і в російських часописах. Зневажливе ставлення до українців завжди було єдиним, у чому польські та російські націоналістичні кола знаходили спільну думку. Часом я для забави перекладаю українською спершу щось із польської газети, а потім — із російської. У перекладі статті звучать як написані однією людиною. Слово „українець“ у них має сталі епітети й означає „позбавлений „високої культури“, хворий на „примітивний український націоналізм“, „селюкуватий“, „нездатний до розвитку“ і так далі.

Але поляки зазвичай хитріші від росіян. Наприклад, нещодавно вони здобули від Центральної Ради фонди на відкриття польського університету в Києві, уявляєте? Ще тут їх не було. Тоді як про український університет ніхто ще й не думає, все сподіваються, що Святоволодимирський університет поволі сам українізується. Якраз! Як рак свисне.

Ви не уявляєте, любий друже, скільки тут добре вишколених більшовицьких аґентів. Здавалося би, революція в Росії була щойно, навіть менше часу пройшло, ніж зі встановлення Центральної Ради, а вони вже все так міцно тримають у своїх руках. Всюди якісь їхні шпиґи розповідають усе про ту саму вищість російської культури. Так, ніби голота, яка тепер у Росії при владі, щось про ту культуру знає. Сміх та й годі. Але люди вірять у це. Які ж люди все-таки наївні істоти!

Сподіваюся, ці листи колись знайдуть Вас, мій друже. Як мені бракує наших вечірніх розмов, співів, читань української книжки! Таких патріотів України, як Ви, ще пошукати серед тутешніх українців».

У своїй відповіді, яка так ніколи й не дійшла до адресата, Вільгельм писав:

«Поляки! Звичайно, се був колись високоцивілізований народ, я підкреслюю се ще раз, але зараз сей народ переживає свою осінь — занепад культури, — а українці — незіпсований, сильний, єдиний народ, який перебуває зараз у стадії весни. І чи може він не мати сил? Якщо дерево молоде та повне сил, то під вітром воно тільки нахиляється, але підводиться в будь-яку погоду, а якщо воно старе, то потребує, щоби його підтримували, або при першому ж вітрі воно, охаючи, зломиться, впаде і розсиплеться в пил — у ніщо! Сього порівняння мені було досить, аби зрозуміти, що відбувається з поляками і що відбувається з українцями. Треба не гадати, а спокійно і впевнено працювати. Найближче майбутнє не можна залишати без уваги.

Декілька днів тому я розмовляв з одним офіцером польського леґіону. Само собою зрозуміло, він не знав про мою прихильність, про мої наміри і, здається, мав мене за одного з прихильників польської ідеї. Він розповів мені таке: поляки Королівства розраховують лише на Західну Галичину, на Східну — ні, тому що вони зробили висновок, що український рух є ще надто сильним, із яким вони зовсім не бажають боротися. Українську справу в Королівстві провадять дуже ретельно, бо поляки кажуть, що велика Україна — це послаблення Росії та захист для Польщі й Австрії. Він також повідомив мені (ще раз нагадаю, що він не знав про мою прихильність до українців), що Україна — це загалом 60 мільйонів людей, котрі етнографічно є єдиним народом, що було би наразі для нього набагато ліпше, якби він був автономною провінцією Австрії та що, мабуть, через 50-100 років у сього народу буде можливість отримати незалежність!

Любий друже, наші справи йдуть непогано, тому ми повинні ще дужче боротися, й у сьому нас ніщо не зупинить. Буду керувати цією боротьбою, до кінця боротися за мою Батьківщину та за мій хоробрий народ.

Я Вас ще раз дуже прошу про все мені повідомляти, бо мушу дуже чітко і все-все знати.

Залишаюся завжди Ваш вірний, старий друже, щирий та вдячний.

Вільгельм Габсбурґ».

### 1998

— Я піду на пиво з хлопцями у п’ятницю ввечері. Ти не проти? — запитав Гриць по телефону.

Того дня Олесеві мав виповнитися місяць, і Галина очікувала, що Гриць пам’ятатиме про це і що вони проведуть романтичний вечір удома. Вона навіть купила торт і вино. Кохатися їм іще не можна було через її шви, та вони могли би посидіти разом, подивитися фільм чи просто поговорити при свічках. До горла підкотився клубок образи, і Галина не змогла нічого відповісти. Гриць трохи почекав і сприйняв її мовчання за згоду:

— Дякую, люба, я завжди знав, що ти мене розумієш, — радісно сказав він у слухавку і від’єднався.

Галина пішла до ванної й помітила на дзеркалі дві маленькі цяточки від зубної пасти. Вона машинально витягла зі шафки губку, миючий засіб і терла дзеркало доти, доки в неї полилися сльози.

Коли ввечері Гриць повернувся додому, там усе блищало, наче в операційній.

— Ого! — присвиснув він. — Ну, ти і розвернулася.

Галина відчувала, що може розревітись у будь-який момент, і розуміла, що не здатна пояснити Грицеві все це: що плямка зубної пасти на дзеркалі викликає в неї неймовірну лють на чоловіка, котрий не помітив цього свинства, що необхідність закидати у пральку його речі раптом стала для неї нестерпною, що вона не може примусити себе дивитися, як він їсть, що кожен його крок здається їй нахабною спробою забруднити її так старанно відчищену територію, що їй хочеться витягти з шафи тарілку, яку він щойно помив, і ще раз помити її, бо він точно не здатен зробити це як слід ретельно, що вона нізащо не дозволить йому купати Олеся, бо Гриць — незграбний і не вміє правильно тримати дитину, що їй погано, сумно, самотньо, що вона ослаблена і нещасна, а він, Гриць, здоровий і щасливий, у його житті нічого не змінилося, тобто змінилося тільки на краще, він і далі ходить на роботу, на пиво, керує власним часом, будує бізнес, а вечорами тішиться малим і не помічає, як їй хижо та розгублено, бо в її житті змінилось абсолютно все, вона вже не має права на себе, на своє життя, на свій час, навіть на своє тіло, яке стало просто контейнером для продукування їжі і вже не здається їй привабливим, її час витягнувся в нескінченну сіру смугу, яка складається лише з автоматичних рухів, що тільки посилюють почуття тривоги й відчуття бруду, що їй постійно потрібно ліквідовувати бруд довкола себе, щоби хоч на кілька секунд почутись у безпеці, а бруд є всюди: кожен крок, кожен подих, кожна думка додають бруду, і годі його всього вичистити.

### 1918

В одній із київських газет Іван побачив оголошення про створення українського національного хору й уже наступного дня спробував потрапити на прослуховування. Він прийшов до приміщення київської філармонії, як було зазначено в оголошенні, й побачив, що черга починається ще перед входом до будинку. Іван пробрався до початку черги, підійшов до дівчини в галицькій вишиванці й у красивих коралях, котра найголосніше сміялась, і привітався.

— Слава Йсу!

— Слава навіки Богу! — відповіла галичанка і посерйознішала, розглядаючи Івана.

— Бачу, панно, ми з вами земляки, — сказав Іван. — Ви не з Тернополя часом?

— З Копичинець, — відповіла дівчина і почервоніла.

— Дуже приємно. Іван.

— Ганна.

— Ганно, а не підкажете, як довго тут стояти, щоби зайти досередини? — запитав Іван.

— Не знаю, — Ганна подивилася позад себе. — Я ще вдосвіта прийшла, задовго до початку. Але, думаю, години три — не менше.

Тут відчинилися двері, і з них вийшла інша дівчина в галицькій вишиванці, підморгнула Ганні й махнула рукою, щоби та заходила до зали.

— Бажаю щастя! — кинув їй навздогін Іван і поплентався в кінець довгої черги.

Попри те, що прослуховування тривало вже досить довго, черга не коротшала: підходили все нові й нові охочі співати. Іван трохи постояв і вже майже вирішив, що це стояння не має сенсу, та потому придивився, що хлопців тут не так і багато, тож вирішив-таки довести почате до кінця. Ще за годину він з’їв принесену з дому булку, а через дві години вже стояв перед самими дверима, на тому самому місці, де вранці розмовляв із Ганною. Подумав собі, що проґавив, коли дівчина виходила з дверей, і навіть не поцікавився, чи взяли її до хору, а тоді пообіцяв собі, що обов’язково її знайде, якщо його візьмуть у хор. З цією думкою і зайшов до кімнати, в якій сиділо двоє вусатих чоловіків. Один — у костюмі, другий — у білому лікарському халаті.

— Доброго дня, хлопче, — привітався з ним лисуватий чоловік зі закрученими догори вусами — той, що був у костюмі.

— Доброго дня, пане дириґенте, — відповів Іван.

— О, чую пан із Галичини. Раніше співали в хорі?

— Співав, пане дириґенте.

— А де саме?

— Спершу в сільській церкві, далі — в гімназії у Тернополі, потім — у театрі нашої сотні австрійського війська.

— Ну, що ж, як тебе звати, хлопче?

— Іван.

— Ну ж бо, Іване, заспівай щось.

Іван заспівав улюблені Вільгельмові пісні: «Ще не вмерла Україна», потім — «Чи ми ще зійдемося знову…», «Верховино», а на завершення — «Минають дні».

— Гарно співаєш, хлопче, — сказав дириґент, а то був сам Олександр Кошиць. — А що це за останню пісню ти нам співав? Я не чув ще такої.

— То, прошу пана, пісня на вірші нашого австрійського цісаря, Василя Вишиваного.

— А він пише вірші українською? — здивувався Кошиць.

— Так, прошу пана, то найбільший український патріот, котрого мені доводилося бачити. А пісню на його слова написав мій бойовий побратим у полоні в Ташкенті,◦— там у нас був свій хор, прошу пана.

— У Ташкенті? От молодці! — захоплено сказав Кошиць. — Ну, що ж, Іване, вітаю тебе в нашому хорі.

І диригент віддав Івана своєму колезі, котрий сидів поряд — спеціальному лікареві-музиканту. Той зазирнув Іванові в обидва вуха і зосереджено записав щось у свій блокнотик.

— Що ви там дивитеся, прошу пана? — стривожився Іван.

— Нічого страшного, не переживай хлопче, все в тебе добре. Дивлюся, чи не пошкоджена барабанна перетинка, — усміхнувся до нього лікар. — Раджу тобі частіше мити вуха, бо маєш усередині багато сірки. Але то добре, — поспішив додати лікар, побачивши, як Іван густо почервонів. — Це означає, що вухо добре зволожене. Але треба вибирати сірку щодня, щоби не застигала. Бо будеш зле чути.

— Добре, буде зроблено! — по-військовому відсалютував Іван.

— Гаразд, Іване, приходь завтра на першу репетицію. О шостій вечора, сюди, — усміхнувся йому Кошиць.

Репетиції та виступи хору дуже допомагали Іванові відпочити від постійного нервового напруження, в якому він жив цілий той час у Києві, усвідомлюючи, що не сьогодні-завтра почнеться нова війна. Це побоювання посилювалося щоразу, коли Іван бував присутній на засіданнях Центральної Ради і бачив, що позиція Грушевського у багатьох важливих питаннях є надто ліберальною і що це неминуче доведе до поразки нової влади, навіть попри підтримку її народом.

Особливо боліло Іванові як досвідченому військовому, коли він бачив, як легковажно ставиться Центральна Рада до армії. Він і про це писав Вільгельмові: «Уявіть, друже Вільгельме. Вчора стою я перед входом до Центральної Ради, перекурюю. Бачу, як зупинився величезний відділ артилерії, повністю озброєний і споряджений, відразу видно, добре вишколені вояки, з австрійського війська, в незужитій ще амуніції. Я привітався до них, заговорив. Наші хлопці, патріоти, приїхали, щоби віддати себе до послуг Центральної Ради. Вимагали, щоби до них вийшов Михайло Грушевський. Він вийшов, але сказав, що українська держава не збирається утримувати війська, що її військом є цілий народ, який у разі небезпеки сам стане на захист своїх інтересів, бо в демократичній державі кожен сам для себе вояк. Грушевський звелів солдатам роз’іжджатись, але пам’ятати, що їм слід бути кожному на своєму місці, коли держава покличе.

Мені аж серце ся стискало, коли я то все слухав, і шкода було дивитися, як розчаровані вояки роз’їжджалися хто куди, кидаючи на місці гармати, коней та інше військове майно. Або тягли це все зі собою додому, і ще не відомо, в чиї руки та зброя потрапить. Ну, як можна бути таким недалекоглядним? Та кожному ж видко, що війна буде як не нині, то завтра. Я не можу цього збагнути, Вільгельме. Кажуть, що досвідчені військовики не раз намагалися переконати Грушевського і Винниченка в необхідності створити власну реальну військову силу, але марно. Так поступово розійдуться по хатах вояки, і потому не буде кому боронити держави».

Вільгельм отримав цього листа, вже аж коли Іванові побоювання здійснились і більшовики спершу знищили нашвидкуруч організований студентський підрозділ із трьохсот хлопців на станції Крути, а потому таки зайняли Київ. Центральна Рада та рештки її війська мусили евакуюватися до Ковеля. Іван іще на якийсь час залишився в Києві.

«Першим ділом, — писав Іван Вільгельмові,◦— зайнявши місто, більшовики почали жорстоко розправлятися з мешканцями. Я не раз бачив вантажівки, наповнені людськими тілами, які вивозили з міста.

Через деякий час було скликано на мітинг усіх урядовців. Під час мітингу спершу довго говорили про контрреволюційну діяльність Центральної Ради і про обіцянки раю на землі та щастя. Аж нарешті я не витримав і наважився запитати:

— А хто нам ґарантує, прошу пана, можливість безпечно ходити вулицями і не боятися за своє життя, бо зараз ми ховаємося, як миші по норах?

То було дурне з мого боку, бо щойно закінчився мітинг, як до мене підійшли підозрілого вигляду типи і російською звеліли йти за ними, завели до підвалу і замкнули там разом із багатьма іншими. Я побачив, що то може погано закінчитись, і вирішив тікати. Дочекався, поки відчиняться двері підвалу, щоби пропустити нових затриманих, і прошмигнув повз вартового.

— Куда? — крикнув той.

— До начальника, — кажу. — До товариша Коцюбинського.

Ясна річ, я ніколи в житті не бачив сина Михайла Коцюбинського, Юрія, який справді був начальником серед більшовиків, просто помітив його прізвище на афіші,◦— але це дозволило дезорієнтувати вартового, і я пройшов нагору, де були різні канцелярії. Коли мене знову запитали, куди йду, я відповів:

— До товариша Коцюбинського в особистій справі.

Так і потрапив у кабінет до Юрія Коцюбинського, де обурено заявив, що я галицький військовий, вертаюся з полону додому, а мене затримали з незрозумілих причин. Коцюбинський звелів виписати мені перепустку, і мене випустили з будинку».

Іван уже думав про те, щоб і справді вертатися додому і братися до господарки разом зі своїм уже одруженим на той час братом, раз справа української державності виглядає так безнадійно. Та в лютому несподівано прийшов лист від Вільгельма. Він писав, що Україні вдалося підписати у Брест-Литовську мирний договір, згідно з яким німецькі війська зобов’язались очистити Україну від більшовиків, визнали Україну суверенною державою, а Галичина мала стати окремим коронним краєм під Вільгельмовою владою. Вільгельм просив Івана ні в якому разі не їхати з Києва, а чекати подальших вказівок:

«Усе сьогодні є другорядним, першочерговою ж справою є Східна Галичина: не дозволити Україні відійти до Польщі! Се було би нещастя і для українців, і для монархії. Зараз потрібно всіма можливими способами працювати, щоби створити з українських частин — таких, як Східна Галичина і Буковина, — одну єдину провінцію „Україна“ у складі Австрії. Вірте мені, мій любий друже, се зараз є головним завданням, і робіть для сего все, що Ви зможете. Зараз повинна ціла українська нація підвестись як один — інакше з нами все скінчено! Я вірю, що українці та їхній провід повинні зробити сей крок разом і наполегливо вимагати у Відні, щоби ми залишилися при Австрії як провінція Україна та щоби шанована Галичина не належала до Польщі. Се з часом все одно станеться. Будь ласка, любий друже, відразу відповідайте мені, що Ви про це думаєте!

Я здоровий, пробуваю ще на позиції з моїми українцями, маю гарний настрій, тут панує спокій, дуже зимно. Вечорами ми завжди разом співаємо українські пісні й налаштовуємо себе на майбутню боротьбу. Я Вас ще раз дуже прошу про все мене повідомляти, бо мушу дуже чітко і все-все знати.

Залишаюся завжди Ваш вірний, старий друже, щирий і вдячний

Вільгельм Габсбурґ».

Уже у квітні Іван писав Вільгельмові з Києва:

«Любий Вільгельме, хто би міг подумати, що таке можливо? Після підписання „Хлібного миру“ німці досить швидко очистили Україну від більшовиків. Центральна Рада тріюмфально повернулася до Києва. Здавалося, небезпека вже позаду і позиції Центральної Ради тепер міцніші, ніж колись. Більшовиків прогнали. Але днями в Києві стався військовий переворот. Просто під час засідання Центральної Ради вдерлися німецькі солдати, наказали депутатам покинути залу і всіх вигнали.

Згодом у Купецькому саду пройшов селянський з’їзд, на який зібралося кілька тисяч делеґатів. Я пішов туди, щоби послухати, про що ж ідеться заколотникам. Спершу довго обговорювали тяжке становище на селі, і я зрозумів, що тут зібралися насамперед землевласники, в котрих Центральна Рада своїм універсалом забрала землю, віддавши її селянам. Тепер вони хочуть поставити при владі диктатора, котрий знову поверне їм землю. І справді, почали кричати, що врятувати Україну може лише гетьман. Хтось навчений заздалегідь крикнув: „Скоропадський“, — і всі підвелися, закричали, почали обніматись і вітати одне одного з проголошенням гетьманом Павла Скоропадського.

Новоспечений гетьман виголосив промову, а потім усі подалися до Софіївського собору, де відбулася святкова Служба Божа. Тоді надійшла звістка, що війська гетьмана захопили будинок Міністерства внутрішніх справ Центральної Ради, тобто колишнього ґенерал-ґубернаторства. Гетьман разом із кількома іншими організаторами перевороту сів в автомобіль, а зверху їм запакували перину і подушку. Такого кумедного видовища треба було ще пошукати, коли вони з тою периною тріюмфально їхали до влади. Приїхали на місце, і не минуло й кількох годин, як гетьман ліг у кімнаті на канапу і заснув на своїй подушці й перині. Уявляєте, любий друже, ваші жовніри проголосили Вас цісарем і йдуть на штурм урядових будівель, а Ви спите на м’якій перині! Сміх та й годі! Але тим часом тривало захоплення громадських будівель, і цілу ніч у будинку метушилися люди. Коли гетьман прокинувся наступного ранку о дев’ятій, то, на його здивування, все вже було готово: переворот завершено, а обов’язки розподілено між соратниками. Навіть стіл до сніданку вже накрили. Так почався перший день нової влади».

Незабаром Іванове ставлення до Скоропадського трохи пом’якшало: «Мушу визнати, любий Вільгельме, що в особистому спілкуванні гетьман лишає доволі приємне вражіння. Мені довелося познайомитися з ним. Я прийшов на авдієнцію до нього як делеґат від Національного хору. Ми хотіли об'їхати з концертами всі міста України, і я просив для цього два пульманівські вагони, які можна було би дочіпляти до будь-якого потяга, щоби хор міг рухатися куди треба.

До нього до палати ще тяжче добитися, як давніше до царя. Сторожа, детективи, охоронці, перепустки! Сам гетьман зі своєї палати боїться виходити. Так воно тепер на Україні.

Та все-таки гетьман прийняв нашу делеґацію дуже ввічливо і почав дружню розмову. Він є високий, ще стрункий, але вже цілковито лисий сорокап’ятирічний чоловік із проникливим поглядом сірих очей. Скаржився, що не має підтримки серед українців, а це не дивно, бо він звернув на шлях, який якнайбільше недоцільний для української державности. За головного дорадника взяв він собі кадета, котрий в душі стоїть на російській орієнтації, на старостів покликав самих москалів. Не диво, що московський дух повіяв по містах. В Єлизаветі, наприклад, припинили друкувати українську ґазету, а на її місці виходить московська. Вольних козаків, котрих на півдні України зібралося за Ради три полки, казав гетьман розв’язати. Боїться український гетьман українського народу.

А все-таки я вірю, що Україна як держава є, і її вже з того шляху не повернуть, хоча би і як перли в обійми „єдиної-неділимо'і“.

Гетьман української армії не зробить. Український мужик не дасть свого сина Скоропадському. Вояків-ляндскнехтів він назбирає. 40000 російських офіцерів, як не більше, викинених з Росії, живуть тепер на Україні. Вони всі голодують. На всяку службу вони готові. З них може Скоропадський зложити щось на зразок війська, тільки українським військом воно не буде. Прийде, боюся, ще до кривавої розправи між ляндскнехтами, бувшими вольними козаками і тими свідомими українцями, котрі вернулися з полону.

Гетьман покладає великі надії на галичан, котрі, на його думку, найбільш національно свідомі.

Єдине, чим справді нема як дорікнути гетьманові,◦— це його турбота про культурний стан держави. Він подбав навіть про те, до чого так і не дійшли руки в Центральної Ради і заснував український державний університет, виділивши для нього найкращі модернізовані будівлі Державної артилерійської школи поблизу Шулявки.

Під час нашої зустрічі гетьман здався мені стомленим, але я тоді ще не знав, що в його родині нещодавно сталася велика трагедія: від запалення сліпої кишки помер трирічний син, а у дружини від переживань стався викидень.

Під час тої розмови Скоропадський спитав мене, чи я знаю німецьку, а коли почув, що знаю добре, дуже втішився і запропонував поїхати з офіційною делеґацією до Німеччини як перекладачеві й секретарю. Я погодився і поїхав. Делеґація мала подати проект будівництва королівського каналу, який сполучив би Віслу з Дністром. З цілої делегації майже ніхто не володів іноземними мовами. Перший же делеґат почав свою промову російською. І тут із місця в залі підвівся старенький німець і попросив голосу.

— Яку саме державу ви репрезентуєте: Росію чи Україну? — запитав він.

— Зрозуміло, що Україну, — відповів наш делеґат.

— То чому тоді розмовляєте по-російськи?

— То все одно.

— Думаю, що не все одно, — сказав німець. — Я народився в Україні, бо мої батьки були колоністами там, а потому вчився в Петроградському університеті, тому добре знаю, що між російською і українською є колосальна різниця. Одначе коли для вас як українського представника це все одно, то хай так і буде.

Німець виголосив усе це російською, вважаючи, що в делеґації ніхто не розуміє української. Так безславно почалася ця справа і не менш безславно скінчилася, бо, розглянувши проект каналу, німці не прийняли його, визнали непродуманим і навіть романтичним. Натомість показали свої проекти, які справді були розроблені значно ретельніше».

За умовами так званого «Хлібного миру», який у 1918 році підписали німецькі, австрійські й українські дипломати, Україна, яку було визнано незалежною, мала за це постачати Німеччині та Австрії продовольство. Та це часто перетворювалося на відвертий грабунок селян. Вільгельм уважав підписання цього миру одним із найбільших тріумфів української міжнародної політики, та в реальному житті все виглядало зовсім не так привабливо.

Народне невдоволення наростало. Попри особисту симпатію до гетьмана, Іван писав Вільгельмові про становище влади Скоропадського доволі невтішні речі: «Гетьман — інтеліґентний чоловік і особисто чесний, тільки, здається, слабого характеру. Підлягає в усьому німецьким впливам. Якби він завів аграрну реформу, то вмить мав би за собою цілий український нарід. Але аграрна реформа ні йому, ні німцям не до шмиги. Гетьман має на Україні 40000 десятин. Його військовокомандувач Герман фон Айхгорн — не багато менше. Айхгорн жонатий з російською графинею Дурново, а Скоропадського жінка — також Дурново.

Те, що писали про 25 десятин із давніх царських, монастирських і великопанських маєтків, якими мають наділити безземельних мужиків, то се тільки балаканина. Не то, що ніяких законів не провели в сій справі, але і проектів закону не видко. За дозволом гетьмана, роз'їзджають по Україні німецькі відділи і насаджують силою панів назад у їхні посілості. Те, що мужики зорали і засіяли, має відтепер належати до пана. Мужики бунтуються. Доходить до кривавих розправ; мужиків вішають, стріляють, села палять. Буває і таке, що німецькі відділи вирізують. От, наприклад, в однім місті (назву забув я) вирізали 4000 німців. Після того приходить знову карна експедиція. Знову ллється кров, знову вішають людей, знову руїна».

### 1999

— Ти знову взяв нову зубну пасту, а витискати рештки з попередньої залишаєш мені,◦— казала Галина, помітивши дрібне шахрайство чоловіка.

Він присоромлено мовчав, вряди-годи кволо намагаючись «відмазатись». А вона вже не могла зупинитись.

— От завжди ти так. Скільки прошу не вішати мокрих рушників зверху на сухі, а ти мене ігноруєш. Невже так важко повісити цей рушник трохи нижче на батарею, щоби він висихав? А так обидва рушники мокрі: нижній намокає від верхнього, а верхній не встигає висохнути.

— Ну, добре вже, добре, — не заводься, — намагався стримати її Гриць.

Але Галина продовжувала:

— І капці твої знову стоять біля порога, а не на спеціальній полиці. Скільки я буду прибирати їх за тобою? Невже ти не розумієш, що Олесь повзає і облизує весь цей бруд. Я вже не маю сили все вимивати.

— А може, не треба аж так усе вимивати? — обережно починав Гриць. — Мені казали, що дитині найкраще звикати до бактерій, поки в неї сильний природний імунітет. Якщо вона ростиме у стерильному середовищі, то потому буде вразлива і часто хворітиме.

— От коли будеш сам сидіти з ним під час хвороби, тоді, будь ласка, розвивай імунітет. А я хочу мати хоч іноді трохи спокою. Ти взагалі уявляєш, що це таке: цілий день бігати за повзунком, котрий намагається влізти в кожну шпарину?

— Ну, на вихідних я тобі допоможу, потерпи трохи, — втішав Галину Гриць, почуваючи, що річ зовсім не в цьому.

— Ліпше би ти на вихідних домовився зі своєю мамою і залишив їй Олеся хоча би на дві ночі. Я би виспалася нарешті.

— Ні,◦— рішуче заперечував Гриць. — Я хочу провести час із малим. Своїх дітей треба виховувати самостійно, а не спихати бабусі.

Сльози, які давно душили Галині горло, нарешті виривалися назовні, а Гриць геть переставав розуміти, що відбувається.

— Ну, чого ти так? Усе ж добре, — намагався він утішити Галину. — Я розумію, що тобі важко, що ти втомлена. Я допоможу на вихідних. Ну, не плач.

Але вона ридала все голосніше. Найболючішим було почуття безпорадності, нездатність пояснити, що ж саме її так мучить і дратує. Галина була люта на Гриця, який не хотів зрозуміти її втоми та виснаженості й відмовлявся дати їй хоч кілька годин перепочинку, бо навіть якщо він і справді опікуватиметься малим у вихідні, то що в той час робитиме вона? Піде у басейн, до перукарні, зробить манікюр? Навіщо, якщо після цього однаково повернеться додому і вбере на себе домашній одяг? Погуляє сама вулицями, зробить марну спробу видзвонити когось із друзів, котрі давно забули про її існування, втративши надію витягти її кудись? Усе це їй не допоможе. Їй хотілося почутися привабливою, спокусливою жінкою, їй було страшно, що Гриць уже не бачить у ній нікого, крім матері свого сина, з котрим йому дадуть побавитися кілька годин у вихідні, поки вона готуватиме обід, адже і з дитиною, і з обідом Грицеві не впоратися, для цього потрібні тривалі тренування. Навіть їй це іноді не вдається поєднати.

Галина чудово розуміла, що вона почуває, та пояснити це Грицеві не могла. Образа на те, що він сам не може додуматися до таких очевидних речей, душила її сльозами і змушувала мовчати. Вона перестала чекати вихідних, як колись, коли вони придумували цікаві поїздки вдвох чи з друзями, ходили в гості, дивилися фільми до ранку, пили вино, говорили. Тепер найбільшою її мрією було поспати зайву годинку чи посидіти на лавці нерухомо, поки Гриць ловитиме малого по пісочниці. Ще більше її лякала перспектива перетворитися на стурбовану лише побутом родини домашню курку, на яку вона неодмінно перетвориться рано чи пізно, якщо вестиме таке життя.

Іноді їй снилися морські хвилі та неокреслено прекрасні тіла юних хлопців, у котрих десь там, вище, була ще усмішка і котрі хотіли її, дивилися на неї зачаровано, мріючи хоча би доторкнутися. На пестощі Гриця вона дедалі частіше реагувала просто ввічливо, їй самій хотілося, тільки щоби це якнайшвидше закінчилося, вона не могла зосередитися на своїх відчуттях і, так і не досягнувши оргазму, тихенько відверталася від Гриця.

Він наполягав, доводив її до оргазму пестощами, питав, що трапилось, і мовчки злизував сльози з її щік, чекаючи, що колись вона таки скаже йому…

### 1918

18 лютого 1918 року, в день, коли німецька армія перетнула український кордон, імператор Карл І телеграмою викликав Вільгельма до Відня, щоби повідомити його про створення розвідувального та пропагандистського підрозділу «Бойове Утворення Ерцгерцог Вільгельм», до складу якого входило близько чотирьох тисяч українських солдатів і офіцерів. Вояків цього українського легіону, а разом із ними й Вільгельма негайно відсилали на схід України. Звідти Вільгельм мав якнайдетальніше повідомляти Карла про українські справи, а також пропагувати українську національну ідею на сході країни.

Наприкінці березня 1918 року Вільгельм вирушив до своїх солдатів в Одесу водами Чорного моря. Уже через місяць він писав Іванові: «Його Величність був надзвичайно ласкавим і призначив мені завдання діяти в Україні не лише військово, а й політично, у зв’язку з чим надав мені необмежену свободу дій як знак своєї довіри. Він теж добре розуміє, що тепер є вдалий момент підштовхнути падіння маріонеткової диктатури Скоропадського. Бо, відчуваючи брак підтримки, Скоропадський звернувся по допомогу до Росії. І то була помилка. Сама лише звістка про переговори з Росією мала наслідком вибух народного повстання. Київ три тижні був в облозі, і якби не Січові Стрільці, котрі знову врятували уряд, то вже було би по всьому. Цісар Карл довго спостерігав, як німці створювали уряд Скоропадського без участи австрійців, а тепер також вирішив активно взятися до українських справ. І дуже вчасно».

Вільгельм наздогнав свій легіон на околицях Херсона, а через кілька місяців до них долучився й Іван, покинувши хор Кошиця під час гастролей.

— Приїхав я до Одеси і зараз далі на Миколаїв, де Стрільці тоді стояли, — розповідав Вільгельм. — У перших днях квітня я приїхав до маленької станції Копані, де зустрів Стрільців і обійняв команду над ними. Другого дня одержав наказ із Другої австрійської дивізії зробити наступ на Херсон, де були великі московські сили. Перший раз я побачив тоді УСС і не маю слів для описання моїх вражень. Гарні здорові молоді хлопці, велика дисципліна, ліпша, ніж в австрійськім війську.

Ще того самого вечора, після виснажливих боїв, Вільгельм і його солдати зайняли Херсон. Стрільці розмістились у бараках біля станції. Вільгельм розповідав, що місцеве населення прийняло їх спершу насторожено: людям було дивно, що галичани говорять такою самою мовою і налаштовані патріотично, готові віддати життя за волю України, — та дуже швидко стосунки налагодилися. Полк стояв у Херсоні десять днів, а потім отримав наказ вирушити через Нікополь на Олександрівськ, в околиці Хортиці, на Запорозьку Січ. Вільгельм нетямився від радості, що їде в таке славне місце. Нікополь вони легко взяли однією сотнею, яка й залишилася там як залога. Решта пішла на Олександрівськ.

— Ми дізналися від наших розвідних частин, що там стоїть сильна московська залога. Німці наближалися з півночі; а ми — на кораблях із півдня, — розповідаючи про це Галині, Вільгельм захоплювався, хапався за сірники і починав будувати на столі план розташування військ та перебіг битви. — Однак німці не зважувалися наступати на місто; вони казали, що чекали на збільшення артилерії важкими гарматами. Вони й нас відраджували наступати на Олександрівськ, але даремно! Наші хлопці прямо горіли бажанням бою і перемоги. Ми мали тільки одну батерію легких гармат. На Великім Лузі ми висадили наші частини й поволі, обережно, наступали на місто. Мушу підкреслити, що під час цілої операції населення помагало нам усіма силами, що було для нас дуже корисно. Я мав під собою шість тисяч крісів і одну батерію та два літаки. Другого дня вранці почався завзятий бій, ворог кидав усе нові й нові сили. Підкреслюю, що ми почали бій, не чекаючи приходу німців із півдня. По перших зустрічах ми мусіли відійти назад на Великий Луг, а деякі частини — на кораблі. Я стягнув тоді всі частини, які мав ще розпорядженні під орудою, і кинув їх на один вузький відтинок, так що я мав безумовну перевагу, — Вільгельм пересував усі сірники на один бік і люто відкидав «ворожі», смакуючи майбутню перемогу. — Німецьку артилерію я прохав обстрілювати північну станцію, звідкіля ворог кидав на нас нові й нові резерви. У той спосіб треба було перерізати йому шлях. І справді, німецька артилерія помогла нам. Ворог думав, що наступ буде з півдня і там задержав свої резерви. Ми проламали фронт і по тяжких боях обсадили південну станцію Олександрівська. Всі Стрільці тоді відзначилися! Хоробро боролися. Я не маю слів похвали, бо таких слів нема! По тім успіху москалі втекли в паніці й залишили багато полонених і воєнного матеріялу. На превеликий жаль, і ми мали втрати, однак ми знали, що герої, котрі тоді впали, не впали даром!

Мало не наступного дня після завзятого бою Вільгельм та Іван вирішили, що настав час організувати театр для місцевого населення. Серед солдатів із Галичини було чимало тих, хто вже грав в аматорських театральних гуртках, тож це було не складно. Відтоді майже щодня давали українські вистави в одній із місцевих стаєнь, і ці вистави часто завершувалися танцями з місцевою молоддю до ранку.

За порадою Івана, який добре пам’ятав, чим завершилося недолуге висвітлення у пресі діяльності Центральної Ради, Вільгельм почав видавати український часопис «Січ», який редагували Стрільці з його сотні.

Він посилав своїх офіцерів учителювати у школах, аби ще ліпше налагодити взаєморозуміння з місцевим населенням. Усі газети писали про українського Габсбурґа, що він співчував усім покривдженим, захищав селян від реквізицій і допомагав партизанам чинити спротив власному війську. А в європейських часописах навіть з’явилися статті про те, що Скоропадський начебто зрікся гетьманства на користь Вільгельма.

Скоропадський був вельми розлючений, а його німецькі покровителі почали непокоїтися. Найбільшого успіху Вільгельм досягнув відвертим бойкотуванням цісаревих наказів, які стосувалися примусової експропріації провіанту в селян.

— Я діставав від команди австрійської армії різні «гарні» накази, як-от висилка карних експедицій на селян та інше, — розповідав він. — Однак усі ці «цінні папери» йшли в мене одною дорогою — до коша, який стояв під столом у моїй канцелярії. Ясно також, що я у висліді такої поведінки мав величезні труднощі та що прийшло до того, що наша австрійська влада вважала мене за політично ненадійну людину. Гетьманський переворот заскочив нас зовсім нагло, й відкрито кажу, що і населення, і військо було з нього невдоволене від самого початку. Він так заскочив нас, що ми не могли вже нічого зробити. Від того перевороту почалася для нас доба інтриг, брехні й усяких труднощів. Всюди змінились органи влади; багато українців уступило, а на їхнє місце посаджено москалів, чорносотенців, котрі душили всякий український національний рух. Рука в руку йшли з ними — вибачте за слово — дурні австрійські команди. Німецька влада з дня на день усе гірше виступала проти населення, а з нею спільно й австрійська влада. Тут стверджую, що знову поляки були в тому винуваті, бо майже всі розвідчі (розвідка і контррозвідка) частини генеральної булави австрійської армії були обсаджені старшинами польської народности. Я і мої частини все обороняли місцеве населення й ішли проти австрійських військових влад та проти гетьманського уряду, бо ми ставили на перше місце Україну! Доноси до Відня, Берліна і до гетьмана летіли щодня. Я з моїми частинами був оточений шпигунами німецькими та гетьманськими, бо і гетьман, і німці боялися, що я зроблю переворот…

Усі українські діячі, котрі боялися німецьких тюрем, утікали в район, де стояв Вільгельмів полк, адже знали, що там будуть у безпеці. І Вільгельм приймав усіх. Дуже часто приїздили до нього українські діячі порадитися про ситуацію, і про це знали різні шпигуни, котрі оточували ерцгерцога. Тож почалася нова кампанія проти Вільгельма. Він мав бути слухняною маріонеткою на службі в Австрії та Німеччини, а проявив себе як харизматичний лідер, котрий приймає рішення самостійно.

— Раз мене покликали до Відня, до тодішнього шефа Генеральної булави Арца, — глузливо розповідав Вільгельм. — Він вручив мені, може, зо сто доносів на мене і на Січових Стрільців із питанням, що я на це скажу. Я взяв ці «бумажки» і сказав, що перегляну їх, а тоді дам відповідь. Я справді переглянув ті папери і спалив їх. Моя відповідь Арцові була коротка, лаконічна: «Брехня!». Потому я виїхав назад до своїх вояків.

Ще приблизно півтора місяці полк Вільгельма стояв в Олександрівську, та інтриги таки виявились успішними, й Січові Стрільці отримали наказ відбути до Єлисаветгорода.

— Тяжко приходилося нам прощатися з нашими приятелями, і, мабуть, їм теж було тяжко на серці. Як тільки ми виїхали, гетьманський комісар закрив наш український часопис «Січ», а наших двох редакторів (Стрільців) замкнув до тюрми. Я скоро дізнався про те від наших селян і вислав «грубу» депешу до австрійської команди, яка залишилася в Олександрівську, щоби вона негайно випустила Стрільців на волю. І справді, се помогло; за два дні вони були в мене в Єлисаветгороді й розказували мені, як там тепер гуляють чорносотенці. Все те влаштував був австрійський військовий суддя з Перемишля, затятий вшехполяк: він уперто говорив про «русінів», а ніколи про українців.

Така поведінка Вільгельма перетворила його на справжню легенду, на захисника всіх знедолених. Саме тоді його почали називати князем Василем і говорити про «коронацію» на українського монарха. На одному зі своїх зібрань солдати посадили Вільгельма на привезений із Криму трон і носили його так, вигукуючи: «Слава!». Іншим разом Вільгельмові подарували козацьку шапку та довгу хутряну шубу. Німці, австрійці й гетьманці ставилися до цього зростання популярності з тривогою, бо на Січ поступово стягувались усі невдоволені владою, а це могло з часом перетворитися на небезпечне військо. Німці оголосили: якщо Вільгельм прибуде до Києва, його прийматимуть відповідно до його військового звання капітана, а не як цісарсько-королівського ерцгерцога з династії Габсбурґів.

У той час сам Вільгельм писав до митрополита Шептицького:

«Олександрівськ

24. V. 1918 р.

Ваша Екселенціє!

Тут, в Україні, становище наразі доволі серйозне, але я впевнено дивлюсь у майбутнє, бо маю тверде переконання, що український народ має велику силу, щоби змінити життя на краще. Скоропадський не має ніякої популярности, не має партії, на яку би він спирався, а його русифікаторство викликає в країні колосальну лють, наслідком чого, Ваша Екселенціє, будьте певні, що цьому Гетьману нічого вже не вдасться. Народ не проти Гетьмана, але проти Скоропадського, бо бачить у ньому русифікатора, котрого підтримують великі землевласники, кадети (частково) й іноземні елементи. Вчора в мене були Бандрівський і Степанківський з Києва, обидва розповідали, що Скоропадський почувається невпевнено, не наважується вийти ні до церкви, ні на вулицю, не викликає ні в кого ніякої особливої симпатії, а ще він оточив себе великим церемоніялом, що в нинішній час у країні діє як холодний душ! Я тут дуже багато зробив, дбаючи про українізацію, що на Запорожжі проростає на доброму ґрунті, вражаючи проґресивними результатами. Я не знаю, як довго зможу втримати прихильність народу, бо проти моєї роботи інтриґують не лише з протилежної сторони, але й зі сторони самого Скоропадського, та я сподіваюся не залишити своїх принципів, тому що я їх маю з бажання працювати для українського народу, проти русифікації. При тому є два вирішення: або ж удасться моїм ворогам провести русифікацію, або ж удасться мені здійснити українізацію. Я маю думку, що нинішній Гетьман довго протриматися не зможе, а також і впевнений, що ся постійна зміна уряду, яка кождого разу все ставить догори ногами, недобре впливає на країну і населення.

Німців, що були причиною всіх справ Скоропадського, страшенно ненавидять у країні, й ненависть росте до них нестримно, та, на противагу, симпатія до Австрії сильно укорінюється. Я, звичайно, сподіваюся на щасливу долю галицького питання, але уряд повинен мені тут ще багато допомогти в багатьох інших справах, і я констатую, що є цілком один, без підтримки уряду, й однієї моєї сили зовсім не досить, аби вирішити тут всі питання. Я часто розчаровуюся, коли про се думаю, бо можуть бути колосальні досягнення для Австрії та України, багато з яких розбиваються через безталанність, брак ініціятиви і страх. Я вже довгий час підтримую тут, у країні, всіляку працю, яка, на мою думку, буде підбадьорювати хоробрий український народ, до якого я ставлюся з любов’ю і душею.

Тут знаходиться українська дивізія, з якою в мене склалися дуже добрі стосунки, особливо з підрозділом гайдамаків, із котрими я започаткував велику дружбу. Останнім часом я був за містом, і там ми провели з хоробрими бравими гайдамаками дуже гарну зустріч, і мені вже не хотілося вертатися назад. Як я щойно довідався по телефону з Києва, обставини там повинні були змінитися на краще, бо Скоропадський іде на поступки, і, можливо, триватимуть поступки стосовно українізації, що вже буде означати успіх, який приведе країну до добра. Будь ласка, Ваша Екселенціє, вибачте мені цей почерк, він є такий наслідком нестачі вільного часу, і тому іншим він бути не може.

Залишаюся зі щирою вдячністю і незмінною вірністю, Ваша Екселенціє.

Вільгельм».

Вільгельм тоді й не підозрював, наскільки був правий. Мине лише кілька місяців, і у грудні 1918-го гетьман Павло Скоропадський відішле своїх дітей із нянею до Рима, а його самого потай вивезуть у санітарному вагоні до Німеччини під виглядом пораненого німецького солдата. Вагітну дружину Олександру він змушений буде залишити ще на якийсь час у Києві. Скоропадський прибуде до Берліна 31 грудня сам-один і ще тривалий час не знатиме, чи діти його у безпеці. Аж 9 лютого йому зателефонують, що все гаразд.

Олександра Скоропадська народить наймолодшу доньку далеко від чоловіка, поряд із нею буде лише сімейний лікар. Аж згодом ціла родина зустрінеться у Швайцарії, звідки подасться до Берліна, де гетьман продасть велику низку перлів дружини і придбає будинок на озері Ванзеє. Там сім’я Скоропадських житиме аж до початку Другої світової війни, потроху проїдаючи гроші та коштовності, успадковані від батька гетьманової дружини, російського графа Дурново.

Серед предків Олександри Дурново був і сумнозвісний Василь Кочубей, який у 1708-му повідомив російського царя про плани Мазепи щодо об’єднання зі шведським королем. Наслідки тієї зради були фатальні й для самого Кочубея, що його стратив Мазепа, і для України, яка на наступні триста років потрапила під окупацію Російської імперії. І от тепер Павло Скоропадський, чоловік Олександри Дурново, став на чолі військового перевороту, який здійснили німці, щоби повалити Центральну Раду, — проте й сам не зміг утриматися при владі, наслідком чого стала наступна фаза російської окупації на ще більшій, аніж будь-коли, українській території.

### 1995

Бабця Софія знала, що помре того літа. Це знання з’явилося, коли вперше усвідомила, що не відчуває в пальцях голки. То було дивно: вона бачила голку, вселяла у вушко нитку, та пальцями нічого не відчувала. Спробувала вколоти себе. Дотик був ніби через подушку.

Потому Софія почала прокидатись уночі від того, що німіли кінчики пальців. Так, ніби їх раптово заморожували, а тоді починало боліти, наче від уколів голки. Їй і раніше крутилася голова, коли вона надто різко вставала з місця, але тепер голова крутилася постійно, і це було навіть приємно — таке собі запаморочення, трохи схоже на алкогольне сп’яніння.

— Бабцю, в тебе може бути розсіяний склероз, треба обстежитися, — хвилювалася Галина.

— У моєму віці вже може бути що завгодно, — усміхалася бабця. — Шкода часу, щоби з’ясовувати, як саме воно називається. Поїдьмо ліпше якнайшвидше в Карпати. Це дуже важливо — поїхати цього літа в Карпати. Зараз травень. Поїдьмо в середині червня. Якщо тобі треба буде вертатися, можеш завезти мене і залишити.

— Добре, але ти мені обіцяєш, що після Карпат ми з тобою підемо обстежуватися. Я попрошу Гриця, й він знайде хороших лікарів.

— Обіцяю, — усміхнулася Софія.

Гриць завіз їх машиною в гори на вихідних і через тиждень обіцяв приїхати знову. Як у дитинстві, Галина та Софія ходили шукати чорниці, суниці, збирали м’яту на чай.

— Ти тільки добре висуши її, чуєш, ти ж без мене ніколи не сушила, — хвилювалася Софія.

— Та сама висушиш, як завжди, — відмахувалася Галина. — Ти ж знаєш, що в мене не вийде так добре, як у тебе.

Щоранку Софія ходила зустрічати сонце, а щовечора вони сідали на призьбі пити липовий чай і спостерігати за заходом сонця. Усе було, як завжди. Софія пожвавішала, гарно виглядала, — вона завжди жвавішала в горах, і в Галини з’явилася надія, що, може, все минеться та що ніякого серйозного діагнозу бабці не поставлять.

Коли Галина та Гриць вивантажили з багажника продукти на наступний тиждень, онука зайшла до Софії покликати її на вечерю. Бабця сиділа у кріслі з порожнім горнятком з-під чаю в руках, а на її губах застигла усмішка.

### 1918

Вільгельм не втомлювався захоплюватися солдатами своєї сотні, називаючи їх високоморальними, сміливими та незрівнянно кращими за солдатів інших національностей. Єдиною вадою він уважав надмірну добродушність українців, через що вони не протестували і не скаржилися нікому навіть у тих ситуаціях, коли, на Вільгельмову думку, це обов’язково слід було робити.

— Я часто сам підбурював їх у таких випадках, — розповідав він. — Не раз, щойно довідавшись про се, прикликав я жовніра, котрого побив польський офіцер, і наказував воякові зголоситися до рапорту в тій справі й заявити своєму комендантові, що робить се на мій приказ. Опісля, розуміється, пильнував я, щоби справи не закрили. То була також одна з причин, із-за яких прозивали мене «соціялістом».

Зазвичай, коли Вільгельмові та його воякам доводилося займати нове місто, вони насамперед випускали з тюрми тих, кого більшовики ув’язнили за співпрацю з українцями. То були переважно молоді люди, котрі відразу ж намагалися віддячитися за звільнення і стати у пригоді визволителям. Якось визволені юнаки привели Вільгельма до житниці, де вже лежали мішки зі зерном, що їх не встигли вивезти більшовики. Директор зерносховища лише знизав плечима на Вільгельмову заяву, що вони забирають сто мішків:

— Беріть. Мені все одно, хто їх забере.

Вільгельм конфіскував зерно і видав посвідчення, згідно з яким австрійський уряд мав би повернути директорові гроші. Після зерносховища пішли до цукроварні. Там відбулася схожа сцена.

Вільгельм розумів, що йому доведеться ще тривалий час годувати майже дві сотні людей та коней, тож він хоч і мав два мільйони гривень, але тримав їх насамперед для виплат воякам, а кожен із них щомісяця отримував півтори тисячі гривень разом із добовими. Зрештою, за гроші все одно нічого не можна було придбати.

В іншого господаря Вільгельм узяв двох великих і добре вгодованих кабанів і ще кілька менших, два десятки овець і стільки само рогатого молодняка, вісім верхових коней і поживу для худоби. Завдяки цьому він міг бути спокійний, що його солдати не голодуватимуть, а також що все те не дістанеться більшовикам.

За якийсь час на подвір’ї з’явився вбраний у селянські кожух і шапку чоловік. Він несміливо підійшов до Вільгельма і назвався сільським учителем. Попросив вибачення за свій зовнішній вигляд і сказав, що вчора в його будинку п’яні більшовики публічно ґвалтували жінок і дівчат, а потому майже голими викидали їх на мороз. Його власних дружину та доньку теж зґвалтували. Дружина і донька дивом вижили. Учитель говорив трохи по-українськи, а трохи по-російськи. Він показав страшні докази погрому, й Вільгельмові солдати затримали дванадцятьох винуватців, котрих уже впіймали селяни. Злочинцям влаштували очну ставку, на яку прийшли покривджені. Усі вимагали розправи. Вільгельм збирався покарати винних ударами шомполами, побоюючись, що жорстокіша розправа викличе подальшу помсту на селянах. Адже він зі своїм військом незабаром піде звідси, а замість нього у будь-який момент могли повернутися більшовики. Та люди домагалися розстрілу. Тоді Вільгельм забрав винних зі собою, пообіцявши вирішити їхню долю до ранку.

Увечері Вільгельм згадав, що в нього залишилося ще трохи кокаїну. Вони з Іваном вдихнули по дрібці й почулися повними сил і готовими до подвигів. Але коли вийшли надвір, то побачили, що кілька більшовиків скрутили руки охоронцям і намагаються втекти. Вільгельм та Іван зреагували миттєво, і дуже швидко всі злочинці знову були зв’язані. Їм іще раз влаштували допит, під час якого виявилося, що, «крім двох чи трьох жидів, решта були несвідомі українці». Бійців покарали ударами шомполів і відпустили з тією умовою, що до більшовиків вони не повернуться, а комісара вирішили повісити на стовпі, щоби вдовольнити жагу помсти покривджених і для постраху іншим. Ніхто з місцевих його не знав, тож ніхто за нього і не заступився. Видно, що то був зайда, хоч і дуже добре говорив українською. Зробили петлю з телефонного дроту, закинули йому на шию, підтягли догори на стовп, але дріт урвався. Повторили все — і знову дріт тріснув. Тоді в комісара здали нерви й він узявся обзивати своїх убивць прихвоснями буржуазії, наймитами капіталізму та ворогами власного народу, а солдата, котрий його вішав, — «скотиною». Солдат розлютився й ударив чоловіка колодкою в голову, ще й так сильно, що в того вискочило око і зависло над носом. Комісар ухопив це око, зі силою шарпнув і викинув далеко вбік. Кров текла з очниці, та комісар не зважав на це і знову крикнув: «Скотина ти!». Тоді солдат не витримав і вистрелив йому в голову.

Та навіть попри такі прикрі сутички, звістка про справедливих «галицьких січовиків» швидко рознеслась околицями, й місцеве населення зустрічало Вільгельма радісно, як визволителя, до нього не раз звертались у пошуках справедливості. Вільгельм розповідав:

— Одного разу сиджу я в канцелярії, а тут приходить до мене якийсь панич і питається, чи я є командантом сеї округи і чи тут стоять мої війська. Я відповів, що так. Але мене дуже здивувало, що сей чоловік гостро дивиться і навіть не представляється. По мові я пізнав москаля. Я спитався, чим можу йому помогти. На се він виймає «бумаґу» і мовчки передає мені. Я читаю і бачу спис імен, — мабуть, селян, — і питаюся його: «А то що?». А він гордо: «Се спис селян мого села, котрі грабували і котрих треба повісити!». Мов грім мене вдарив; у першій хвилині я мовчав, не знаючи ще, в чому річ. Тоді встав, подер папір, кинув йому в лице і крикнув до нього, щоби він зараз щезав, бо в противнім випадку я його застрілю. Він зблід і мовчки пішов. Можна уявити собі, скільки було подібних випадків і скільки невинних селян згинуло сим шляхом. Але Стрільці нікого не повісили, нічого не спалили — всюди, де вони були, тільки добро робили, і всюди, де вони були, їх любили.

### 2004

Галина вирішила віддати Олеся до школи в центрі міста, куди громадським транспортом доводилося добиратися понад годину.

— Ти пошкодуєш про це, — в один голос відраджували її всі знайомі, котрі вже мали досвід виховання школярів. — Початкова школа має бути близько від дому. Це — єдина вимога до початкової школи взагалі. Читати і писати навчать усюди, а вже потому можна думати, куди віддавати дитину, власне, вчитися.

Та Галина чомусь вирішила, що Олесь повинен ходити до спеціалізованої німецької школи. Спершу вона хотіла віддати його до тієї, яку закінчила вона сама, проте потому передумала і записала до іншої, куди було трохи ближче та зручніше їздити.

Тож за півроку до початку навчання вона записала Олеся до підговчої групи, де діти мали по кілька разів на тиждень потроху звикати до уроків. Група була платна, і Галину приємно здивувало те, що вона там побачила.

— Я дуже хочу до школи, — почула вона від Олеся вже після першого заняття. — Ми там складаємо з кольорових букв німецькі слова, малюємо, вчителька дуже добра, вона багато співає, мені подобається.

Галина приводила Олеся і залишала на кілька годин, а сама йшла до сусідньої кав'ярні, а не сиділа на лавці в коридорі, як інші мами, дідусі та бабусі. Їй вистачало кількох хвилин їхніх розмов про те, котра вчителька ліпша, до котрої треба віддати на додаткові заняття, якими ручками найкраще писати, який портфель найзручніший і коли слід іти до директора домовлятися, щоби дитину взяли в найліпший клас.

— Це просто жахливо, — скаржилася вона Грицеві. — Як можна потому нарікати на вчителів, котрі очікують хабарів, якщо батьки самі запроваджують таку систему. Якщо вже з першого класу про все домовлятись і за все доплачувати, то що ж буде далі, у випускних? Я нікуди не піду і домовлятися ні про що не буду.

— Звичайно, — погоджувався з нею Гриць. — У нас розумний хлопець, чого нам переживати? Хай батьки трієчників хвилюються.

Охочих вступити до спеціалізованої німецької школи виявилось удвічі більше, ніж було місць. Тому дітей приймали за результатами співбесіди, на якій могли бути присутні й батьки.

— Що буде з вороною після того, як їй виповниться два роки? — запитала вчителька.

Галина завмерла, не уявляючи, що вона сама відповіла би на таке ідіотське питання, і гарячково згадуючи, скільки років живуть ворони, — можливо, тільки два?

— Почнеться третій рік, — спокійно відповів Олесь.

— Молодець, — похвалила вчителька.

— А тепер уяви собі, що ти в Німеччині й загубився. Тобі треба підійти до когось і запитати дорогу. Як сказати «я живу на Лінденштрасе» німецькою?

— Іх воне ауф Лінденштрасе, — відповів Олесь. — Але це не поможе.

— Правильно. А чому не допоможе? — здивувалась учителька.

— Бо я ще не так добре знаю німецьку, щоби зрозуміти, що вони мені скажуть у відповідь.

Учителька засміялась. Олеся прийняли в перший клас. Галина була горда за сина і за те, що обійшлася без звичних українських домовлянь, дзвінків, пошуків знайомих і впливових людей. Вона проходила повз тих самих мам, батьків, дідусів і бабусь, котрі проводили у шкільних коридорах майже стільки само часу, скільки і їхні чада, ловили на перервах учителів, знали найменші подробиці всього, що відбувалося на уроках. Одна мама навіть приносила своїй дитині кожної перерви теплий бульйон чи чай у термосі та свіжу канапку. Вона жила у будинку навпроти школи і не хотіла, щоби дитина їла якісь непевні харчі в їдальні. Так вона робила доти, поки її донька збунтувалась і попросила це припинити, бо однокласники кепкували.

— Ви уявляєте, вчителька зробила контрольну роботу на два дні раніше, ніж обіцяла, — це ж просто жах! Треба піти до директора поскаржитися, — казала одна мама другій.

— І не кажіть. Ми до ночі зубрили ті слова, але так і не вивчили як слід, — погоджувалася її співрозмовниця. — І ще треба щось робити з їдальнею. Вчора знову їжа була несмачна.

— Треба комусь із батьків щодня чергувати в їдальні, куштувати їжу. Іншого виходу немає.

Почувши це, Галина пришвидшила крок, аби і її не залучили до процесу чергування в їдальні.

— Мамо, я вже не хочу до школи, — заявив Олесь лише через тиждень після початку навчання.

— Чому? Ти ж із таким задоволенням ходив на підготовку? — здивувалася Галина.

— На підготовці було добре. А тепер у нас зовсім інша вчителька. Вона кричить і не дозволяє бігати на перервах.

— Це справді погано, — погодилася Галина. — Але якщо всі почнуть бігати на перервах, це буде небезпечно, бо ви штовхатимете одні одних і рано чи пізно хтось когось травмує. Ти ж цього не хочеш, правда? А побігати можна на фізкультурі чи на прогулянці після уроків.

— Це так. Але я однаково не хочу вже до школи. Там нудно і нічого доброго не вчать.

### 1918

Коли 19 жовтня у Львові оголосили «Проклямацію Української Національної Ради» про створення ЗУНР, Вільгельм лежав у лікарні в Чернівцях із черговим загостренням туберкульозу. Уже понад тиждень він мав дуже високу температуру, тож Іван не допускав до Вільгельма нікого, крім лікарів. Але екстрене таємне послання від Дмитра Вітовського було тривожним знаком. Ледве чи державний секретар військових справ ЗУНР став би турбувати Вільгельма через дрібниці.

— Він пише, що мої усусуси повинні чимшвидше приїхати до Львова. Там погані справи і нема кому воювати, — сказав Вільгельм, прочитавши повідомлення.

— Але ж якщо вони поїдуть звідси, то хто боронитиме Чернівці від румунів? — здивувався Іван.

— Сподіваюся, про це Вітовський теж подумав, але навіть якщо ні, раз він просить — треба їхати. Він би не просив, якби була інша рада.

Важкохворий, із гарячкою, Вільгельм почав організовувати від’їзд війська:

— Іди до коменданта міста, — звелів він Іванові,◦— і скажи йому, що я потребую вагонів для відправи Стрільців до Львова.

Іван повернувся менш як за годину:

— Комендант відмовився, — доповів Іван, — а я заявив на те, що коли він не дасть транспорту, то ми силою заберемо. Так ми і зробили. До нас прилучилися всі українці з сорок першого полку піхоти, який там стояв. Ми забрали всі склади, скоростріли й інше.

— Молодці! — вигукнув Вільгельм і скочив із ліжка.

— Куди ви? Ви ж хворий? — намагався не пустити його Іван. — А надворі ніч і зимно.

— Без мене то не буде. Мушу поїхати на станцію, щоби попрощатися з ними.

— Любі мої! — захриплим голосом промовляв Вільгельм до своїх солдатів на вокзалі. — З болючим серцем я відпускаю вас до Львова. Не маю певности, де ви є потрібніші: тут чи там, — і все би віддав на світі, щоби їхати разом із вами. Але хорий командир — то мала поміч. Їдьте рятувати край, а я нині-завтра до вас долучуся.

— Бачиш, а ти насміхався зі Скоропадського, — гірко сказав Вільгельм Іванові, коли потяг зі солдатами рушив. — Що він ліг спати, поки тривав переворот, і навіть привіз для сего свою подушку й перину. Тепер от вирішується доля мого Львова, а я буду триматися за подушку, як той Скоропадський.

— Але він був здоровий, а ви є слабий. То ріжниця, — намагався заспокоїти Вільгельма Іван.

— А відки ти знаєш, який він був? Може, теж був хорий. То легко — інших судити. А як самому до діла — то нічим не ліпше.

У наступні кілька днів хвороба розгорілася з новою силою. Вільгельм марив і не вставав із ліжка. Аж 9 листопада він та Іван змушені були виїхати з Чернівців — навіть незважаючи на хворобу, — бо надходили румуни.

Вони виїхали з міста машиною і переночували в селі Кабаках. Уранці знову рушили в дорогу. Коли проїздили повз відділення жандармерії в Косові, то побачили таку картину: всі жандарми в парадній формі стояли виструнчені на подвір’ї, присягаючи на вірність ЗУНР. Над будинком жандармерії саме збиралися підняти жовто-блакитний прапор. Вільгельм зупинив машину, вийшов до жандармів. Він був убраний у свій мундир Січових Стрільців і мав на собі всі військові відзнаки. Попросив дозволу промовити до жандармів. Перед ним поштиво схилились і дозволили.

— Любі друзі! — почав свою схвильовану промову Вільгельм. — Я народився як австрійський ерцгерцог, а тепер став українським полковником Січових Стрільців, з котрими пройшов немало переможних битв. Моя душа назавжди належить українському народові. Зараз я сповнений надій і бачу, як потроху відроджується велика і прекрасна Україна. І ми ніколи не повинні забувати слова «Ще не вмерла Україна», — і так воно повинно бути, й так воно і буде! Слава Україні!

— Героям слава! — відгукнулися жандарми й віддали честь Вільгельмові.

— Пане полковнику! — звернувся до нього начальник жандармського відділку. — Зробіть нам честь: підніміть жовто-блакитний прапор.

— Це і для мене велика честь, — розчулено промовив Вільгельм і під бій барабанних паличок підняв над будинком жандармерії прапор.

Вільгельм із Іваном сіли в машину і поїхали далі. Наступні три дні вони провели в Коломиї. Подорож із високою температурою давалася важко, тож Вільгельмові довелося затриматись і зачекати, поки гарячка хоч трохи спаде. Ще на два дні зупинились у Станіславові, де також спостерігали присягу на вірність новій державі. Дорогою Вільгельм зателефонував до Львова Вітовському. Той повідомив, що ситуація напружена, що тривають вуличні бої, подякував за допомогу в транспортуванні Січових Стрільців.

У Львові Вільгельм знову зліг. Слабкість і сильні напади кашлю завадили йому активно втрутитись у події. До того ж він так і не отримав од Вітовського якихось конкретних вказівок. Щойно йому легшало, вони з Іваном виходили з квартири і блукали містом.

Поверхом вище над помешканням, у якому зупинилися Вільгельм та Іван, жила дуже войовнича бабця. Вона вже була вкрай стара, тож пристосувалася вести бій, не виходячи з дому. Змайструвала з домашнього краму саморобну пращу і кидала нею каміння з вікна. Збирати каміння вона посилала свою малолітню онуку. Одного разу стрельнула з пращі, якраз коли Вільгельм виходив із під’їзду. Він уже збирався зробити крок уперед, але раптом побачив, що в нього розстебнувся ґудзик на манжеті, й повернувся до Івана, попросивши допомогти застебнути. У той момент над ними пролетіла каменюка. Якби Вільгельм зробив крок уперед, як збирався, вона би влучила просто йому в голову. Вільгельм вийшов із під’їзду і подивився вгору. Бабця радісно потирала руки й усміхалася беззубим ротом.

— Прошу пані,◦— звернувся до неї Вільгельм. — Нехай пані буде трохи обережніша. Пані мене мало не вбила.

— Перепрошую найяснішого пана, — перелякано відповіла йому бабця, почувши українську. — Я хотіла вбити польського хама.

— Але як пані хоче відрізнити польського хама від порядного українця, якщо пані стріляє в усіх, кого вздрить?

Бабця замислилась, а Вільгельм із Іваном пішли далі.

Іншим разом Іванові прострелили кашкет якісь зовсім юні хлопці, майже підлітки. Куля пролетіла на відстані кількох сантиметрів од правої скроні, і якби Іван у той момент не нахилив голову, то гарантовано влучила би. Озирнувшись, Вільгельм із Іваном побачили, як хлопці чимдуж тікають, але той, що стріляв, відставав, бо кріс був для нього явно затяжкий. Вони так і не довідалися, чи то були українські, чи польські хлопці.

Вільгельм не брав участі у бойових діях, але постійно ставав свідком вуличних боїв. Поляки, а вони становили більшість серед близько двохсот тисяч мешканців тодішнього Львова, затято боронили кожен камінь і не хотіли віддавати місто українцям.

Тут панувала дивна атмосфера. Попри те, що гинули люди, виникало враження якоїсь несправжності, іграшковості. Кожен вигадував власні правила і поводився відповідно до них. На одній вулиці лунали постріли, зводили барикади, поляки й українці штурмували та обороняли будівлі. Але при цьому солдати намагалися не влучити у «своїх». Наприклад, одного разу український хорунжий припинив стріляти зі свого кріса, чекаючи, поки Вільгельм перейде вулицю.

Санітари відтягували вбік поранених і надавали їм допомогу. У під’їздах розташувалися польові лазарети. А на інших вулицях зупинили бої й за барикадами розпалювали вогнища, смажили ковбасу, співали польських і українських пісень.

— Коли я чув, як звуки пісні розливалися на площі перед костелом у воздусі, де ще чутно було сморід пороху, — згадував Вільгельм, — при світлі наріжної ліхтарні, я стояв терпеливо в одному отвертому вікні нашого сальону і слухав набожно звуків пісні.

Вікна Вільгельмової спальні виходили на сусідню вулицю. Там зранку до вечора вартував старий солдат в австрійській формі та з підкрученими догори сивими вусами. Він вимагав документи в кожного, хто хотів пройти вулицею, а потому вирішував: пропускати чи ні. Вільгельм задумав пройти повз нього і подивитися, що трапиться. Побачивши австрійську форму, вояк виструнчився й віддав честь. Документів не питав.

### 2004

На перших батьківських зборах Галина сиділа за останньою партою. Звідти мало що було видно з дошки, і вона подумала, що треба запитати вчительку, де сидить Олесь. Потому подумки сама зі себе засміялася. Саме так, спершу запитати вчительку, де сидить дитина, далі принести каву та цукерки, щоби пересадили ближче, тоді знову щось принести і попросити дозволу переписати контрольну, а через кілька місяців вона й незчується, як щодня куштуватиме їжу в їдальні, чи смачно готують. Ні, вона цього не робитиме! Просто запитає в Олеся, за якою партою він сидить і чи добре видно дошку. І якщо він скаржитиметься, аж тоді втрутиться. Сидіти за низенькою партою було незручно, і Галині майже відразу затерпнули ноги.

— Ми ж щойно купили футбольний м’яч, — енергійно промовляла з-за першої парти чиясь мама. — Куди він уже подівся? Пропоную не збирати зараз на новий футбольний м’яч, бо ж треба зібрати на День учителя, на Восьме березня і на нові штори.

— Ще у фонд школи потрібно здати гроші,◦— додала вчителька. — І на туалетний папір, і на миючі засоби.

— А, до речі, як діти ходять у туалет? — запитала мама з-за другої парти.

— Туалети у нас нові,◦— батьки минулорічних першокласників відремонтували, — з гордістю повідомила вчителька.

— А чому тоді вони так смердять? — здивувалася мама з-за другої парти.

— Бо діти неакуратно ними користуються, — відповіла вчителька. — Ви думаєте, так просто привчити їх до чистоти? От як ви думаєте, відбувається процедура миття рук? Перед тим, як ми йдемо в їдальню, я всіх вишиковую в ряд і кожному в долоні бризкаю краплю рідкого мила, тоді вони біжать його змивати, а далі ми йдемо в їдальню.

— Ого, серйозна система! — усміхнувся чийсь батько.

— Але все ж таки, може, якось можна було би позбутися запаху в туалеті,◦— наважилася вставити слово Галина. — Моя дитина бридиться туди ходити. Може, ми би здали гроші на додаткові прибирання?

— Там і так прибирають двічі на день, — відповіла вчителька.

— Ну, але якщо запах є, то це означає, що треба прибирати частіше, — погодилася з Галиною мама з-за другої парти.

— Але чому ми маємо доплачувати прибиральниці? — втрутилася мама з-за першої парти. — Нам і так треба зібрати гроші на День вчителя, на Восьме березня, на нові штори. Просто нехай прибирають частіше, а дітей треба навчити, щоби менше свинячили.

Далі Галина не слухала, бо почалося довге обговорення, скільки і на що ще потрібно зібрати грошей, які подарунки вчителям купити і хто це організовуватиме. До брудних туалетів уже не повертались.

— Олесю, а за якою партою ти сидиш? — спитала вдома Галина.

— За останньою, а що?

— Але ж тобі звідти, напевно, не видно, що написано на дошці?

— А я й не дивлюся. Там дуже нудне пишуть, — знизав плечима Олесь.

— Може, попросити вчительку пересадити тебе ближче?

— Нема потреби.

— Чому?

— Я добре бачу дошку на продовженій. Там вчителька пише, як робити домашні завдання. А ми переписуємо.

— Ага. А можна подивитися?

— Прошу.

— Слухай, а вона нічого не має проти, що ти пишеш завдання з математики в зошиті з української?

— Ні. Вона не перевіряє.

— А що каже на це твоя вчителька?

— Вона не може розібрати того, що я пишу.

— Я її розумію. Я теж не можу нічого розібрати.

— Але ж я не для вас пишу, а для себе.

— А ти розумієш, що тут написано?

— Так.

— Можеш мені прочитати?

— Можу, але не буду.

— Чому?

— Бо там нема нічого важливого. Самі дурниці для першокласників. І взагалі я ще більше тепер не хочу ходити до школи.

— Чому ще більше?

— Бо тепер мене дражнять через те, що ти сказала на батьківських зборах, ніби я боюся ходити в туалет. А я не боюся — просто бриджуся.

— Я так і сказала і не розумію, навіщо батьки це розповіли дітям, — розлютилася Галина.

— Я теж не розумію, але тепер мене дражнять.

### 1918

Коли 21 листопада українські війська залишили Львів, Вільгельм із Іваном рушили до Бучача, де їм обіцяв надати притулок василіянський монастир. У тому монастирі Вільгельм та Іван пробули досить довго. Вільгельма неймовірно вражали літургійні співи. Коли чоловічі голоси розривали передсвітанкову тишу впевненим міцним звуком, Вільгельм завжди виходив зі своєї келії, долучаючись до мовчазних монахів, котрі хрестилися швидкими зосередженими рухами, шаруділи подолами своїх убрань і кидали на нього потайні погляди. Серед монахів Вільгельм розпізнав кілька пар. Вони завжди ставали якомога далі одне від одного на службі, щоби ніхто нічого не запідозрив, а вночі, коли сам Вільгельм потай пробирався до Іванової келії, до нього часом долинало знайоме шурхотіння в коридорі, яке завмирало, щойно він видавав найменший звук. Вони так само почували у Вільгельмі спільника, як і він у них, тож іноді обмінювалися сповненими розуміння поглядами, але ніколи — словами.

У монастирі панувала сувора атмосфера, й кілька монахів, котрі прагнули вислужитися перед ігуменом, стежили за іншими і доносили. Й ось однієї ночі хтось із таких підгледів, як Іван заходить до Вільгельмової келії, й доніс ігуменові. Після того монастир у Бучачі довелося покинути. Іван із Вільгельмом сіли у свою машину і поїхали до Станіславова, а звідти — до Ворохти.

Дорогою їх застала злива. Вони зупинилися перечекати, бо лило так, що через вікна нічого не було видно. Перекусили в машині хлібом, сиром і наливкою, які їм дав зі собою монах із сусідньої з Вільгельмовою келії,◦— того монаха вночі теж іноді відвідував друг. Наливка була вишнева — солодка та міцна, — від неї зробилося тепло і млосно.

Коли дощ закінчився, спробували їхати далі розкислою болотистою дорогою. Та раптом звідкілясь із лісу почали стріляти. Вільгельм почув, як жалібно засвистіло пробите колесо. Вони вибігли з машини і сховались у лісі. Уночі пішки пішли до села Текучої, там переночували, а наступного ранку рушили далі — до Космача, де жив Петро Шекерик, син гуцула, з гостини в котрого почалося дитяче знайомство Вільгельма з Україною. Петро був членом Української радикальної партії, і вони з Вільгельмом бачилися й раніше, тож тепер Петро зустрів їх радісними обіймами, нагодував і влаштував на нічліг «в останній хаті під верхом Ґреґіт».

Прокинувшись уранці, Вільгельм вийшов надвір і побачив, що в тумані зникає навіть долоня витягнутої вперед руки. Густа молочна сітка накрила гори, та вони з Іваном вирішили не чекати, поки туман розсіється, натомість нашвидку поснідали і рушили далі пішки. Нічого не було видно, мабуть, вони постійно збивалися з дороги й уже не знали, де дорога, а де — манівці. У якомусь селі Вільгельма впізнав гуцул, котрий колись служив у його полку. У того гуцула вони придбали коней і далі їхали вже верхи. Ночували по сільських хатах, де ніхто з гуцулів не хотів брати з них плати за нічліг.

Коли вони, врешті-решт, дісталися до Жабйого, надворі була глибока ніч. Вільгельм постукав до крайньої хати в селі. Спершу довго не відчиняли, а тоді у дверях з’явилася господиня. Вона ще не спала.

— Прошу пані, якщо пані може пустити нас переночувати… Ми українські вояки, вертаємося домів, — звернувся до неї Вільгельм.

Жінка недовірливо визирнула надвір, побачила, що їх лише двоє, і мовчки відчинила двері. У хаті було тепло, за столом сиділа ще одна жінка. Обом було трохи за сорок. На столі стояли хліб, бринза, пляшка горілки. Жінки добряче засиділися за пізньою розмовою, а горілка посилила спрагу чоловічого товариства. Побачивши двох симпатичних хлопів, жінки пожвавились і заметушились. Іван із Вільгельмом сіли за стіл.

— Прошу пригощатися, любі гості,◦— засміялася господиня.

Вона мала напрочуд білі та здорові зуби. В інших сільських жінок її віку зуби часто вже починали випадати.

Почалася розмова. Обидві жінки були солом’яні вдови: їхні чоловіки ще не повернулись або ніколи й не повернуться з війни. Щоразу, коли Вільгельм підносив до рота чарку чи ложку, ловив на собі погляд господині. Її подруга так само заворожено стежила за Івановими рухами.

Після вечері господиня заметушилась і взялася готувати місця для ночівлі. У хаті було тільки одне ліжко — певно, подружнє. Подруга пішла стелити собі на горищі на сіні. За нею подався Іван. Вільгельм попросив води помитися. Зовсім не соромлячись його, жінка налила й собі води з оцтом у миску, присіла над нею і підмилася.

— Не бійся, я чиста, нічим від мене не захоруєш, — сказала вона, підійшла до ліжка, повернулася до Вільгельма задом, підняла спідницю й нахилилася.

Вільгельм підійшов до неї, провів рукою по міцних сідницях, його член, який давно не був у жіночому тілі, зацікавлено підвівся. Вільгельм увійшов у жінку, кілька разів зі силою всадив у неї член і відчув, як вона скрикнула й зітхнула, її піхва стиснулась у спазмі довкола його члена. Вільгельм провів пальцями по піхві, з якої аж текла волога, тоді зарухався швидше й кінчив теж. Уранці прокинувся і побачив біля себе не господиню, а її подругу. Вона дивилася на нього, спершись на лікоть, а з пазухи вистромилися повні груди. Він ухопив її за праву грудь і розвернув до себе задом, вона застогнала від болю, та Вільгельм зрозумів, що цей біль їй подобається. Він брутально всадив прутень їй у зад. Це явно було їй не вперше. Він звично зарухався в тугому та сухуватому отворі, відчув, як підступає насолода, знайшов рукою її піхву, застромив туди кілька пальців і рухав ними, аж поки довів її до спазму, а тоді кінчив сам. Після сніданку Вільгельм та Іван рушили далі.

### 2004

— Напевно, треба забирати його з тої продовженої,◦— радилася Галина з Грицем. — Вони там просто товчуться цілими днями і переписують із дошки готові домашні завдання. Олесь навіть не дивиться, що в який зошит пише, а розібрати його каракулі просто неможливо.

— Але ж це забиратиме цілий твій день: поки ти доїдеш туди, поки назад, поки зробиш із ним уроки. Ти ж хотіла повернутися до майстерні?

— Хотіла і вже навіть зібралась, але це — важливіше. Майстерня нікуди не втече.

— Ти давно так кажеш, але я переживаю за тебе. Ти погано спиш і постійно в депресії. Може, є якийсь інший вихід. Наприклад, платна продовжена?

— Щось таке казали на батьківських зборах, але це наразі тільки ідея, а вчитись Олесеві потрібно вже. Він зовсім не вміє писати.

— Ну, я ще не бачив людини, котра би закінчила школу і не навчилася принаймні цього.

— Я би не жартувала з цим. Зараз він відстане, в нього зникне бажання вчитись, і потім уже важко буде наздогнати.

— Ну, як знаєш. Я просто за тебе переживаю.

— Я чула, що вчителі займаються з окремими дітьми додатково, але я не переконана, що це добра ідея. Боюся, що це знову закінчиться переписуванням із дошки, а забрати дитину з таких додаткових платних занять — означає нажити собі ворога замість учительки.

— Це правда, — зітхнув Гриць.

І Галина почала забирати Олеся зі школи о дванадцятій. Безсонними ночами вона читала педагогічні порадники, вирішуючи під ранок, що вже сьогодні все почне робити правильно.

— Привіт, синку, я дуже рада тебе бачити, — казала вона, зустрічаючи Олеся зі школи, потому цілувала його у щічку, пам’ятаючи, що не слід починати розмову з питання про те, як справи у школі.

Насамперед слід сказати дитині, як сильно ви за нею скучили та як сильно радієте, що знову зустрілися.

— Привіт, мам, — казав Олесь.

— Як справи у школі? — робила першу помилку Галина і подумки лаяла себе за те, що не обмежилася питанням: «Як справи?».

Адже школа в дитячій свідомості — це завжди негативна асоціація.

— Все добре, — відповідав Олесь.

— Ти сьогодні бавився з друзями?

— Так, ми бігали по коридору і з’їжджали по перилах зі сходів.

— Я сподіваюся, штани цілі? — робила другу помилку Галина.

Зараз Олесь зіщулиться і перестане розповідати.

— Майже, — відповідав Олесь, зіщулювався і замовкав.

Галина розуміла, що мить відвертості втрачено і що вона сама в цьому винна.

— А оцінки які? — робила вона наступну помилку.

— Ніяких.

— Зовсім?

— Зовсім. До речі, підходила на перерві вчителька з німецької й казала, що той віршик, який ми з тобою вчора вчили, не треба знати напам’ять, — ми його будемо тільки читати.

— Справді?

— Так.

Галина гарячково думала, як педагогічно правильно спростувати винахідливу синову брехню.

— Гм, це дивно, — сказала нарешті. — Певно, вона передумала, бо потому зателефонувала мені й сказала, що вірш таки треба вивчити.

Олесь приречено зітхнув. Горда зі свого педагогічного досягнення, Галина запропонувала:

— Ну, що? Зайдімо купимо тобі щось смачненьке?

— Так, зайдімо, — зрадів малий. — А можна чипси?

— Ти ж знаєш, сонце, тобі такого не можна. Купімо ананас.

— Добре, — погоджувався Олесь уже зі значно меншим ентузіазмом.

Удома педагогічні тортури тривали.

— Олесю, в тебе знову неакуратно заповнено щоденник і не записано домашніх завдань, — казала Галина, і їй хотілося вкусити себе за язик через це неправильне формулювання.

Адже слід було сказати: «А що ти думаєш про те, щоби наступного тижня заповнити щоденник ідеальним каліграфічним почерком і подивитися, як у вчительки відвисне щелепа, коли вона це побачить?». Або: «Мені здається, я вмію спотворювати свій почерк ще ліпше, ніж ти. Позмагаймося, хто може писати гірші каракулі!». Чи: «Сину, будь ласка, прочитай мені, що тут написано, бо, крім тебе, ніхто не знає цього шифру. І ще. Прояви, будь ласка, невидиме чорнило, яким ти записав домашні завдання».

Та було вже запізно.

— Нам нічого не задавали! — зі сподіваним роздратуванням відповідав Олесь. — І сама спробуй писати акуратно такою ідіотською ручкою!

— Якщо в тебе погана ручка, чому ти лише зараз про це кажеш? Ми ж могли купити нову, коли йшли зі школи, — Галина мало не плакала, бо вона зовсім не збиралася дорікати і повчати, а мала приготовану заздалегідь правильну фразу: «У тебе погана ручка? Тоді не дивно, що тобі не виходить нормально писати. А це нервує, чи не так?».

Але фраза ця так і залишилася тільки у планах. Якби вона все зробила правильно, син, певно, почав би пропонувати варіанти, як виправити ситуацію, але тепер він, як і слід було сподіватися, продовжував істеричним тоном:

— Хто з нас мама — ти чи я? От сама і пильнуй, які в мене ручки! Це твій обов’язок, а не мій!

— Не розмовляй зі мною таким тоном! — остаточно капітулювала Галина, гримала дверима й ішла до кухні заспокоїтись, а заодно повторити собі педагогічну мантру про те, що не слід заперечувати позиції дитини, навіть якщо не можеш прийняти її поведінки, що дитина має право на гнів і на роздратування та що реагувати на них потрібно не моралізаторством і роздаванням порад, а називанням емоцій; що потрібно акцентувати на успіхах і на позитиві, що слід пропонувати спільне вирішення проблеми й у будь-якій ситуації зберігати спокій і доброзичливість.

Не писали тільки, як саме вимкнути емоції в собі й перетворитися на педагогічно вивірений автомат із надання належних послуг, у якому дитячі верески та крики спрацьовують як монетки, й у відповідь з’являються привітна усмішка і правильно побудована фраза.

Після обіду, який минув у напруженій мовчанці, Галина зробила нову спробу.

— Покажи-но мені, що тобі задали з англійської. Ми вчора, здається, не доробили завдання.

— Я сам зроблю, — набурмосено відповів Олесь.

— Ну, то покажеш мені, коли зробиш.

Галина пам’ятала, що так робити неправильно. Не можна привчати дитину до тотального контролю домашніх завдань, бо це розвиває несамостійність. Пропонувати допомогу треба лишень у разі потреби. А домашні завдання дитина повинна виконувати самостійно. Та з Олесем такий варіант не проходив. Він учився вже у третьому класі, але й досі мав проблеми з каліграфією, писав гірше за деяких першокласників, і відчайдушні спроби Галини змінити це не давали результату. Домашні завдання він двічі переписував на чернетку, перш ніж там узагалі вдавалося щось розібрати, а потому Галина перечитувала ще й чистовик, бо під час кожного переписування Олесь примудрявся зробити нові помилки. Усе це супроводжували скандали та сварки, проте жодного позитивного результату вони не давали. Олесь тільки дратувався і писав іще більш неохайно, а найгріше — цілковито не помічав власних помилок, пропускав букви, а то й цілі склади, заходив на береги і на сусідні рядки, ліпив докупи свої каракулі так, що й сам потому не міг прочитати написаного. Одного погляду на такий зошит Галині вистачало, щоби забути про всі розумні поради психологів і очманіти від неконтрольованої люті. Мабуть, подібно почувалася й учителька, коли перекреслювала Олесеву писанину і ставила внизу незадовільну оцінку.

### 1918

Одного дня Вільгельма з Іваном наздогнали румунські солдати, перевірили документи, а потому заарештували. Замкнули в якійсь стодолі, протримали там два дні, а тоді приїхала машина і забрала обох в’язнів.

— Поводилися з нами брутально, — розповідав згодом Вільгельм Галині. — У Косові нас замкнули, а тоді повезли автом до Коломиї, а залізницею, вечором, до Черновець. Відтам на другий день повезли нас до Букарешту, а тоді до монастиря Кальдарушани, десь за п’ятдесят кілометрів на північний схід, де нас замкнули. Поводились і далі не дуже добре. Тут сиділи ми три місяці, аж до «освобождения» на просьбу українського уряду.

— Українського? — здивувалася Галина.

— Так, бо румуни перше хотіли від австрійців викупу за мене, але так нічого і не домоглись. У листопаді 1918 року Австрія перестала бути монархією. Карл відійшов від державних справ і залишив Відень.

— А родина? Ніхто не знав, де ти?

— Їм теж було не до мене. У Варшаві після розпаду монархії зібралася регентська рада Королівства Польського. Мій батько сподівався, що буде створено Королівство Польщі, а він там буде королем. Але замість монархії в Польщі утворилася республіка, яка конфіскувала палац у Живці.

— А що у Львові? Там тебе хіба не чекали?

— Я теж думав, що чекали. Але звідти не було ні одної звістки. Ніхто по мене не послав, ніхто по мене не приїхав. Нікому я не був потрібний.

### 2004—2008

Олесеві не щастило з учительками. У першому класі його вчила мила молода блондинка, котра віддала свого власного сина в паралельний клас, тож вона як ніхто розуміла проблеми Галини. На запитання, як навчається Олесь, вона завжди привітно відповідала, що все гаразд, і лишень іноді у щоденнику з’являлися записи червоним: «Олесь побив Миколку» (перекреслено, внизу дописано: «Миколка побив Олеся», — перекреслено, внизу дописано: «Олесь побив Степана)». На запитання Галини, хто ж кого насправді побив, учителька тільки втомлено махала рукою. Вона запевняла, що все гаразд, просто хлопчикам навчання дається важче, ніж дівчаткам, але переживати через це не слід. Галина заспокоювалась і не забирала сина з продовженої групи. Стривожилася вона вже у другому класі, коли почали ставити оцінки й ці оцінки виявилися значно нижчими, ніж вона сподівалась. У другому класі привітна молода вчителька пішла в декрет, а її на місце заступила знервована та дратівлива літня жінка, котрій не дали вийти на пенсію, впросивши залишитися працювати ще на рік, поки знайдуть заміну. Погляд у цієї вчительки був такий суворий, що Галина не наважувалася питати її про Олесеві успіхи, як не наважувалась і попросити про репетиторство, — тож і далі робила уроки зі сином удома сама. До кінця року Галині почали труситися руки, а перед очима іноді пливли темні кола. Коли вона з Олесем сідала за уроки, Галина фізично відчувала, як відчай виповзає з розгорнутого синового щоденника і наповнює кімнату безнадійним сірим туманом.

У третьому класі в Олеся знову помінялась учителька, і Галина спершу зітхнула з полегшенням. До цієї нової вчительки їй принаймні вже не страшно було підійти. Вона сподівалася, що це дасть синові шанс відновити зіпсовану репутацію. Та вона помилилась. Уже через місяць Олесів щоденник знову заряснів поганими оцінками та обуреними записами на зразок: «Жахлива поведінка на уроці! З’їв на перерві чотири м’ятні цукерки, а папірці, замість викинути до смітника, залишив на парті. Страшенна неакуратність!». Коли Галина спитала Олеся, що ж за історія спонукала вчительку до такого довгого зауваження, він не зміг пояснити, його очі наповнилися сльозами, а руки затремтіли. Він лише повторював: «Я думав, вона мене за це вб’є. Вона якась ненормальна, вона всім так пише. За кожну дурницю».

Тоді Галина забрала Олеся з привілейованої спецшколи й віддала до школи поряд із домом. Але майже відразу зрозуміла, що це не поліпшить ситуації. Ця школа була ще гірша. Нова Олесева вчителька була привітна, ба навіть улеслива, а Галина вирішила не повторювати своїх попередніх помилок, тому відразу домовилася з нею, що та залишатиме Олеся після уроків і за додаткову платню робитиме з ним домашні завдання. Тепер Галина вже добре розуміла шкільні порядки і знала, що це — єдиний спосіб, аби дитину бодай чогось навчили. Після уроків Олесь залишався у школі ще на годину і приходив додому з виконаними домашніми завданнями. Удома залишалося зробити лише іноземну, а після спецшколи у звичайній це було не складно. У Галини знову вивільнилося трохи часу, та це не зменшило напруження, бо ліпше вчитися Олесь не почав. Іноді вона просила сина пояснити, як саме він розв’язав завдання в зошиті, проте пояснити він не міг. Було очевидно, що нова вчителька, як і колишня на продовженій, просто давала дітям списувати готові розв’язки домашніх завдань. Атмосфера в новому класі теж не сподобалась Олесеві. Він ні з ким не дружив, цілими днями просиджував удома, понуро ходив на карате, погодився записатися ще на музику, та без особливого ентузіазму.

Треба було знову щось міняти. Вони порадилися з Грицем і вирішили вже не експериментувати над власного дитиною, тож організували впливовий дзвінок до школи, яку вважали в їхньому районі найкращою. Олеся взяли туди без заперечень і навіть без вступних іспитів. Уже через тиждень він мав друзів і сказав, що тепер не хотів би переходити до іншої школи.

### 1919—1921

10 вересня 1919 року в Кам’янці-Подільському було спекотно. Вільгельм та Іван вийшли з машини й озирнулися. Попри ранню годину, в штабі Директорії панував рух. Хтось ніс казанок із водою до польової кухні, хтось прав онучі, офіцери збиралися для знайомства з новим головою міжнародних зв’язків. На цю посаду Симон Петлюра призначив Вільгельма фон Габсбурґа, якого спеціально для цього викупив із румунського полону.

— Героїчні мої воїни, — почав Петлюра. — Маємо сьогодні велику честь вітати на посаді голови міжнародних зв’язків Вільгельма фон Габсбурґа, вірного друга українського народу, легендарного полковника Січових Стрільців, котрий допоможе нашій молодій державі здобути визнання на міжнародній арені.

— Любі друзі! — привітався Вільгельм. — Дозвольте мені висловити своє глибоке захоплення героїчною боротьбою українського народу за незалежність. Обіцяю зробити все, що в моїх силах, аби допомогти у боротьбі й у тому, щоби молода українська держава вистояла в цей непростий час. Слава Україні!

Петлюра показав Вільгельмові й Івану, де їхній намет. Там, окрім похідних ліжок, ковдр і військової форми, був іще завалений паперами складаний письмовий стіл. У цьому наметі містилося відділення закордонних справ військового міністерства Директорії, а Вільгельм став його працівником, точніше, передовсім перекладачем, бо, крім нього, мало хто з членів уряду володів іноземними мовами. Відразу ж отримав і першу платню, що вони вдвох із Іваном відсвяткували того самого вечора в одному зі шинків Кам’янця-Подільського. Вони сиділи за столиком надворі, а просто перед ними відкривалася панорама замку. Неподалік у річці кумкали жаби, чути було дзвони Вірменської церкви. Вільгельм почувся щасливим. То був чи не перший за останній рік вечір, який вони проводили не на лікарняному ліжку, не в монастирі, не в ув’язненні, не під кулями. Вільгельмові на той момент було двадцять чотири роки, Іванові — двадцять сім.

У штабі Директорії Вільгельм почувався дивно. Він не дуже розумів, що саме належало до його нових обов’язків, тому очікував на вказівки, а тим часом розсилав до знайомих листи у своєму звичному стилі. Ті листи були не надто інформативні й складалися з виразів на зразок: «Я вже здоровий і вже на позиції, яка облаштована дуже добре і тут панує відносний спокій. Щасливий знову бути серед моїх українців, котрі є таким хоробрим народом, я завжди почуваюся серед них якнайкраще. Зараз у мене перепочинок у справах, я не так багато працюю. Але гадаю, що дуже скоро проявляться плоди моєї праці!».

Ідилія тривала не довго. У вересні 1921 року Вільгельм відмовився від співпраці з Директорією на знак протесту проти угоди про приєднання Східної Галичини до Польщі. Він покинув службу і повернувся разом із Іваном до Відня.

### 2008

Гриць сидів на терасі у своєму улюбленому кріслі-гойдалці, курив сигару і пив портвейн. Зазвичай він дозволяв собі пляшку портвейну та сигару, коли випадав особливо вдалий день. Портвейн вони пили з хлопцями на пляжі у Криму, де по кілька тижнів стояли з наметами. Їхали туди автостопом чи у плацкартних вагонах, грошей не завжди вистачало навіть на їжу, проте портвейн обов’язково пили щовечора. Солодкий напій миттєво розливався тілом і дозволяв побачити в зоряному небі надзвичайне зоряне небо, почути в шумі хвиль надзвичайний шум хвиль, а потім особливо солодко заснути у брудному незручному спальнику на вологому та нерівному піщаному березі. Не заважали ні духота всередині намету, ні навіть раптові нічні зливи чи засилля комарів, які іноді прокидалися раніше за сонце. Та й сонце не заважало, якщо ввечері випивали особливо багато. Одного разу Гриць проспав у наметі мало не до полудня. Спека була неймовірна, від доторку до металевого кріплення він зазнав опіку, шкіра напнулась, а прозора рідина з-під неї витекла під час купання в морі. Коли в рану зайшла сіль і сильно запекло, тільки тоді Гриць остаточно прокинувся.

Тепер такої анестезії йому не давало навіть снодійне. Кілька останніх років він погано спав. Майже як Галина, яка мало не щоночі прокидалася близько четвертої ранку й умощувалася з книгою в кріслі, що стояло у кухні, а потому цілий день була млява і дратівлива. Гриць тоді теж дратувався, радив їй змінити режим, якомога більше рухатися, якнайчастіше виходити з дому, вести активний спосіб життя, рано лягати, мислити позитивно. Вона мовчки кивала, виконувала всі поради, та знову прокидалася серед ночі й звично брела до кухні.

Невдовзі погано спати почав і Гриць. Іноді вони з Галиною прокидалися синхронно, о четвертій, розмовляли, кохалися чи просто мовчки розходилися по різних кімнатах і робили там кожен своє.

Пити портвейн Галина відмовлялася. Навіть дорогий колекційний, який Гриць тепер замовляв собі через спеціальні магазини. Галина не любила солодкого вина. Проти сигар Галина не заперечувала, та окремо, без портвейну, сигара чомусь смакувала не так добре. Тож іноді Гриць, наче школяр, потай купував собі портвейн і сигари в офіс, аби потішити себе після особливо вдалих днів. Він сам не знав, чому робив це потайки, не кажучи Галині. Ледве чи вона би протестувала. Та йому подобалася ця таємничість, якийсь уявний особистий простір, який належав тільки йому.

У цьому було щось інфантильне, так ніби Галина була мамою, котра ввечері принюхується до сина, чи не пахне від нього алкоголем і цигарками. Іноді Грицеві навіть хотілося, щоби Галина принюхалась і відчула запах портвейну, щоби запитала, чому він пив і що. Може, навіть аби покепкувала з його ностальгійних настроїв. Але Галина давно звикла не питати нічого про Грицеву роботу. Ще відтоді, коли забагато знати про це було не надто безпечно. Гриць розповідав Галині тільки те, що не налякало би її, не змусило би хвилюватися. Поволі вона звикла, що знає про чоловіка не все, і їй не бракувало цього знання, а Грицеві хотілося, щоби вона поцікавилася, щоби їй не було байдуже. Коли Галина на все реагувала з однаковим незворушним спокоєм, він починав сам собі здаватися зданою в макулатуру книгою, якої вже ніхто ніколи не прочитає.

Сьогодні він купив такий портвейн, який вони пили тоді, на пляжі. То було дешеве солодке пійло, яке зовсім не смакувало, тож іще до того, як Гриць відчув дію алкоголю, йому почав боліти шлунок, уже відвиклий від таких екстремальних продуктів. Гриць гірко посміхнувся і згадав, як колись жартома сказав Галині, що вже не може дочекатися, коли вона кудись нарешті поїде, щоби він міг відпочити собі спокійно в порожній квартирі. Й ось Галина та Олесь поїхали на ціле літо, а він, замість ходити по кнайпах із друзями, приходить додому раніше, ніж зазвичай. І дуже скучив.

Грицеві згадалася пані Оришка, прибиральниця одного з його перших офісів. То було ще в далекі дев’яності. Тоді він щойно зареєстрував фірму, яка офіційно мала торгувати траурними вінками. Співвласниками були Гриць і його тодішній друг Колян. Той працював охоронцем в одного кримінального авторитета, котрого згодом на світлофорі розстріляли впритул зі сусідньої машини. Колян устиг утекти. Проте справу «повісили» на нього. Він сів і відсидів три роки. Потому його витягли, дали відкупного, й він створив фірму разом із Грицем. Колян згодом таки загинув. Точніше, пропав без сліду. Одного разу не повернувся з полювання. Труп так і не знайшли. Гриць залишився єдиним власником бізнесу. Через якийсь час він узяв собі на допомогу колишнього однокласника, щоби той просто приходив в офіс і сидів там у робочий час, створюючи видимість, що фірма справді працює. Гриць звелів однокласникові підняти ціни до абсурдної висоти, щоби відлякати потенційних клієнтів. Річ у тому, що іноді офіс потрібно було використовувати для серйозних зустрічей, де зайві очі були зовсім не потрібні. А заробити на поховальних вінках усе одно було майже неможливо.

Проблему створила тоді саме пані Оришка. Вона запідозрила щось дивне, коли помітила, яким шаром пилюки вкрилися ті кілька вінків, що для годиться стояли в офісі. Прибиральниця довго нічого не казала, проте й пилюки не витирала. Що трапилося потому, Гриць так до кінця і не збагнув. Одного вечора, коли він чекав в офісі на серйозних людей, туди раптом вдерлися озброєні менти, поклали його й однокласника на землю, обшукали все і забрали обох зі собою до СІЗО. Грицеві пощастило. Слідчий дозволив зателефонувати батькові. Той улаштував усе дуже швидко, й уже через кілька годин Гриць повернувся додому. А от однокласникові відбили всі нутрощі й посадили до слідчого ізолятора, де він відсидів три роки, аж поки його випустили за відсутністю складу злочину, але вже повним інвалідом. Самому ж Грицеві всі ті три роки довелося відкуповуватися від постійних судів, продавши все, що він мав. І вже аж згодом з’ясувалося, що однокласник кілька разів поспіль пропив зарплатню пані Оришки, а та розлютилась і поскаржилася своєму коханцеві — слідчому. Коханець вирішив похизуватись і відкрив карну справу. Ну, а далі вже все закрутилось автоматично. Якщо є справа, то мусиш або відкупитись, або відсидіти. Гриць відкупився, однокласник відсидів…

Тоді він іще розповідав Галині все чи майже все. Вона страшенно переживала, що Гриць має справу з такими людьми, і просила його кинути те все. І тоді вони домовилися не говорити про роботу. Тобто Гриць пообіцяв розповідати Галині все, що варте уваги, та насправді розказував лише те, що точно не могло її налякати.

### 1921

Вільгельм не хотів погоджуватися на інтерв’ю у «Вінер журналь». Журналіст одразу здався йому якимось підозрілим і недоброзичливо налаштованим. Він раз у раз погладжував себе рукою за закручені кінчики вусів: спершу за лівий, потому за правий. Вільгельм ненавидів цей жест.

— Ви ж розумієте, що позиція такої шанованої людини, як ви, дуже важлива для європейської спільноти. Адже ніхто нічого не розуміє в цих заплутаних східноєвропейських справах. А ви людина зі солідною репутацією, до того ж державний посадовець цього… Як його?.. Петлюри, — журналіст переможно ляснув себе по чолі.

— Гаразд але обіцяйте мені, що не зміните жодного слова і надрукуєте все так, як я скажу. Це інтерв’ю коштуватиме мені надто багато. Але я винен його українському народові. Я не можу в таку мить дбати про дріб’язкові власні інтереси, а маю сказати правду. Хтось же має врешті сказати правду.

— Звичайно, Ваша Ясновельможносте, я не зміню жодного слова, — усміхнувся журналіст і знову закрутив кінчик вуса.

Вільгельм говорив довго й захоплено. Про те, що йому давно наболіло. Про те, що «Український Нарід напевне стоїть осторонь від сього штучного союзу — в тому я непохитно переконаний, і таке саме внутрішнє переконання, наскільки я знаю, мусить мати й Петлюра як український патріот.

Ми мусимо шукати порозуміння з Польщею, але з Польщею „етнографічною“. Це пишу я як український патріот, але ще більше маю права писати се як козак Української Армії, яка б’ється за самостійну Україну, що містить у собі всі українські землі, за таку Україну — я вірю — бореться також і Петлюра. І ще більш я маю право опублікувати ці свої персональні думки як полковник тієї частини Армії, яка майже цілий рік кровію своєю боронила права самоопреділення Східної Галичини та Володимирії. Тисячі наших товаришів полягли там за українську справу, і ганьба була би мені, якби я мовчки пройшов біля цього».

Вільгельм говорив і говорив. Про те, що вважає актуальну польську політику сутою мегаломанією, про єврейські погроми у Львові під час польської окупації, на які європейська спільнота взагалі не зреагувала, ніби це щось цілком нормальне для цивілізованої країни, про антиукраїнську налаштованість Пілсудського і при цьому вперто називав Східну Галичину українською землею.

Журналіст справді змінив досить мало, хіба що прибрав свої питання й опублікував матеріал як авторську статтю Вільгельма.

Реакція на цю публікацію виявилася ще бурхливішою, ніж очікував Вільгельм. Висловлені погляди викликали обурення абсолютно всіх. Тепер він був спільним ворогом: і для колишніх друзів, і для колишніх ворогів. Директорія, від якої Вільгельм усе ще отримував зарплатню, вимагала офіційного спростування, вважаючи, що він як посадова особа не має права публічно висловлювати такі контроверсійні та компрометаційні погляди. Українські монархісти трактували його висловлювання як зраду українських національних інтересів.

Польський уряд погрожував одібрати майно Габсбурґів у Польщі. Вільгельмів батько, Карл-Штефан, рятуючи родинні статки, надрукував у газетах повідомлення, що ніхто з членів родини не має жодного стосунку до дій наймолодшого сина і що відтепер стосунки Вільгельма з родиною розірвано назавжди, а всі інші члени сім’ї залишаються якнайбільш лояльними до Польщі. Це вірнопідданство належно оцінив Пілсудський, ласкаво надавши польське громадянство всім Габсбурґам, які мешкали в Живці. Про Вільгельма в сімейному колі вже не згадували. Його навіть не покликали на шлюб рідного брата Альбрехта. Так він водномить утратив і роботу, і родину, і надію на здійснення своїх українських планів.

— Це — політичне самогубство, — сказав Іван, прочитавши інтерв’ю.

— Напевно, — відповів Вільгельм. — Але іноді чесність вимагає жертв. Якби я просто хотів стати спритним політиком, то тримався би батька і поляків. Там я мав би значно більше шансів досягнути успіху, ніж тут. Я проваджу українську справу не для самоствердження, а тому, що вважаю се важним. Навіть якщо я тепер приречений на пожиттєвий неуспіх разом із моєю знедоленою Україною.

— Але, можливо, для української справи було би ліпше, якби всі причетні до неї трималися разом, а не постійно ділилися на ворожі угрупування, — і далі сумнівався Іван.

— Це інше, Іване. Не можна прикриватися геополітичними відмовками, якщо віддаєш свою країну найлютішому ворогові. Це називається зрада, а не дипломатія.

— Але ж ви самі казали, що розумієте Петлюру, розумієте, що він не мав виходу.

— Я сказав, що розумію, чому він так зробив: він справді щиро вірив, що се буде найліпше для Галичини. Але я бачу, що відбувається, і бачу, що се остаточний крах усіх надій Східної Галичини на незалежність.

### 2004—2006

Вечорами знервована Галина розповідала Грицеві про свої невдачі, переказувала запозичену з порадників педагогічну мудрість, пропонувала і йому прочитати те саме, щоби спробувати разом попрацювати зі сином за новими методиками. Гриць уважно слухав, обіцяв усе зробити. Проте починався новий день, робота затягувала Гриця, й він забував про обіцяне. У вихідні, коли Галина впадала у відчай, намагаючись побороти опір сина і змусити його зробити уроки в суботу, не відкладаючи їх на останній день, Гриць підходив до них і казав:

— Добре, мама втомилася. Тепер я буду робити з тобою уроки.

У малого відразу ж виступали сльози на очі. Він добре знав, що батько роздратується ще швидше, ніж мама, і кричатиме гучніше.

— Ні, мамо, не йди. Я зроблю все з тобою. Я обіцяю, що буду чемний. Тільки не тато!

— А що поганого тобі зробив тато? — з півоберту заводився Гриць.

— Ти зараз будеш на мене кричати, — плакав Олесь.

— Обіцяю, що не буду. Домовмося, що кричати можна лише з п’ятого разу. Гаразд? І тобі, й мені. П’ять разів повторюємо спокійно, а лише на шостий можна кричати.

— Ну, добре, — погоджувався Олесь, тривожним поглядом проводжаючи Галину, яка безсило брела до вітальні, сідала на диван і втуплювалась у стіну перед собою.

Минало кілька хвилин, і з дитячої кімнати долинали вже знайомі діалоги на підвищених тонах:

— Що це за почерк? Ану переписуй усе!

— Не буду!

— Я тобі зараз дам «не буду»! Ти давно ременя не бачив?

— Ми домовлялися, що кричати можна тільки з п’ятого разу!

— Але як на тебе не кричати, коли ти такий впертий? Тебе лупити треба!

— Ну, і лупи мене, ти нічого інакшого і так не вмієш! А я не буду переписувати! Сьогодні субота, і я хочу відпочити!

Через деякий час Галина не витримувала і втручалася.

— Розумієш, так не можна, — пояснювала вона Грицеві у кухні. — Ти заперечуєш його почуття, й від цього він лише замикається в собі. Треба назвати те, що він почуває, проявити емпатію.

— Ременя йому треба доброго, а не емпатії,◦— скрипів зубами розлючений Гриць. — Ти тут від ранку до вечора зі шкіри пнешся, намагаєшся йому все забезпечити, а воно, гівно мале, ще й пискує тобі. Зараз я його навчу акуратно писати!

— Не треба! — мало не плакала Галина. — Розумієш, що ти руйнуєш усі мої старання? Я цілий тиждень працювала над тим, аби він погодився сісти в суботу за уроки, — і він сів. Тепер залишилося зовсім трохи, але якщо ти почнеш із крику, то далі вже ніякі аргументи не допоможуть.

— Та ну тебе з твоїми психологічними порадниками! Зараз я наведу тут порядок, покажу всім, хто в домі господар!

### 1921

Вільгельм знову опинився в Австрії, без австрійського громадянства та без права його здобути. Республіка заборонила всім членам колишньої династії перебувати на австрійській території, поки вони не зречуться претензій на трон. Вільгельм ніякого зречення не складав, — він просто зухвало замешкав у Відні й мало не щодня ходив до кав’ярні навпроти парламенту, який, власне, й ухвалив цей закон. Він не мав жодних засобів для існування, крім скромної платні від Української Народної Республіки, яку йому чомусь так і не припинили виплачувати після того, як скандальна публікація у «Вінер Журналь» стала причиною його офіційної відставки з посади голови міжнародних зв’язків.

У пошуках коштів він писав розпачливі листи до знайомих, намагаючись «вибити» для себе принаймні відшкодування за залишений у Кам’янці-Подільському «Мерседес». Йому було соромно і незручно звертатися з цим до барона Миколи Василька, тож Вільгельм просив про конфіденційність: «Я знаю, що таке авто зараз коштує величезних грошей, але я далекий від того, аби вимагати повне відшкодовання, тим більш, що, як я знаю, в розпорядженні Українського Уряду нема багато зайвих грошей. Я прошу лише, аби мені, якщо це можливо, Уряд виплатив звідти частину.

Я звертаюся до Вас строго довірочно, шановний пане Василько, тому що я не хочу, аби хто-небудь про се знав, і тому, що справа ся дуже делікатна, тим більше, що Ви, можливо, один, що напевно знаєте про те, які кошти є в розпорядженню нашого Уряду. Таким чином, ще раз прошу справу сю порушити лише тоді, коли буде для сього можливість, бо я як український патріот далекий від того, аби пошкодити чим-небудь нашому Урядові, бо перш за все — державна справа, а потім приватна».

### 2001

Галина і Гриць уперше поїхали на море з Олесем, коли тому виповнився рік. Лікарі переконали Галину, що для малого буде дуже корисним відпочинок на Азовському морі, де особливий мікроклімат, тепла плитка вода біля берега, сухе і насичене йодом повітря. Гриць не дуже хотів на Азовське море, бо ж вони вже могли собі дозволити поїхати за кордон, у значно кращі побутові умови. Проте, провагавшись, вони таки вирішили, що оздоровлення дитини важливіше за власний комфорт, сіли в машину і рушили на Арабатську стрілку.

Два дні в машині з річною дитиною на задньому сидінні. Багажник забито памперсами та дитячим харчуванням. Вони взяли це зі собою про всяк випадок, а потому не могли натішитися з власної передбачливості, бо ні памперсів, ані того харчування, яке можна було давати Олесеві, неможливо було знайти в радіусі кількох десятків кілометрів од села, де вони зупинилися. Дорогою переночували в єдиному готелі, до якого було не страшно заходити. Усі інші ще здалеку можна було розпізнати як борделі для далекобійників і місцевої братви. Їхній готель був дорогий і порожній, — певно, тут лише святкували весілля та ювілеї. Вони зайняли єдиний тримісний номер, і з вікна відкривався вигляд розташованих неподалік бункерів атомної електростанції.

Нарешті доїхали до якогось селища, що мало вихід на пляж. Уздовж дороги сиділи навпочіпки і лузали насіння під розпеченим обіднім сонцем дуже схожі між собою лисуваті й животаті чоловіки невизначеного віку. Вони були вбрані в однакові китайські гумові капці, у спортивні шорти й у розтягнені майки. На задньому склі перекособочених зелених «Жигулів» була табличка з криво написаними літерами: «Квартири». Смерділо сумішшю брудної гуми та задавненого поту.

— Милостивый господин, сколько стоит нынче жилье? — звернувся Гриць своєю вичитаною в Достоєвського російською, якою востаннє говорив, здається, ще в інституті.

— Чего? — здивовано вирячився на нього один із животатих і сплюнув лушпиння від соняшникового насіння.

— Пошли со мной, — проявив більшу бізнесову спритність його сусід із дещо меншим черевцем і запросив Гриця до себе в машину.

— Я поеду за вами, — сказав Гриць і сів за кермо.

Через кілька хвилин вони припаркувалися на заставленому автомобілями подвір’ї, де до складеного з білої цегли будинку приліпилося кілька дерев’яних бараків. Чоловік відчинив двері одного з них. На Гриця з Галиною війнуло затхлим запахом пліснявих стін. Крихітну кімнатку майже цілу заповнило велике двоспальне ліжко, крім якого тут помістилася тільки невелика тумбочка з дзеркалом на ній.

— Торшер, — гордо показав господар на притулений біля тумбочки світильник. — Евроремонт, — так само гордо тицьнув він у телевізор, причіплений на стіну і розташований поряд, а також на зовсім не потрібний у цьому вологому та прохолодному закутку кондиціонер.

— Сколько? — лаконічно запитав Гриць, який так утомився, що вже був готовий зупинитися де завгодно.

— Тридцать долларов с человека за ночь, — сказав господар. — Малой — за полцены. Матрасы все новые, — додав він, побачивши Гриців ошелешений вираз обличчя.

— Две недели назад я платил тридцать евро за номер с завтраком в хорошем отеле в Европе, — сказав він, здається, більше до себе самого, ніж до господаря.

— Здесь вам не Европа, — лаконічно і слушно відрізав господар і зачинив двері просто перед їхнім носом.

Повернувшись на дорогу, Гриць запитав іще в кількох чоловіків із табличками, скільки коштує помешкання. Почув приблизно ті самі ціни. Йому розповідали знайомі у Львові, що для галичан ціни тут істотно завищують, але це вже було занадто: такі ціни за такі понурі бараки, в яких можна було хіба що лежати в ліжку, бо ходити чи сидіти було просто ніде, і, звісно, з вигодами надворі.

Раптом Гриць із Галиною побачили трохи збоку від усіх літню жіночку в полотняній білій сукні й у солом’яній панамі. Жіночка стояла під мереживною парасолькою від сонця, а поряд із нею була акуратна табличка: «Помешкання». Від подиву вони зупинилися. Жіночка виглядала так, ніби зійшла з картинки в модному журналі початку століття. Її українська мова була дивна, трохи схожа на київську, але законсервовану, ніби з літератури чи з газет 20-х років. Не змовляючись, Галина та Гриць пішли за жінкою і винайняли в неї кімнату.

Оселя цієї жінки була не схожа на всі тутешні, і приготовані для туристів, і ті, де жили самі місцеві. Здавалося, нікому тут не заважають розхитані пружини на ліжках, нефарбовані паркани, дерев’яні долівки, в які міцно вгризся грибок, туалети надворі з давно не чищеними вигрібними ямами, холодильники, придбані ще в 60-х. І лише телевізори всюди були найновіших моделей.

Їхню господиню звали Анна Ілліч. У юності вона була студенткою медицини в Києві, після навчання повернулася додому й ціле життя пропрацювала в місцевій лікарні. Тепер вона вже давно на пенсії, а в сезон здає кілька кімнат, аби підзаробити.

У домі господині Анни панували ще якісь давніші, дорадянські, порядки. І, попри те, що жила вона бідно, всюди було чисто і навіть досить зручно. Ніде не пахло пліснявою, до будинку було проведено каналізацію, а вікна зачинялися на зворушливі латунні засуви. Господиня показала їм кімнату з двоспальним ліжком, із обіднім столом і з дзеркалом. Поки Гриць випаковував речі з машини, Галина, посадивши Олеся у візок, пішла до кухні приготувати щось поїсти.

Анна дорогою встигла попередити їх, що готувати доведеться самим, адже ресторанів у селі немає. Іноді можна пообідати в їдальні великого пансіонату, через територію якого їм доведеться проходити на пляж. Вхід до пансіонату був платний.

Аби пообідати в їдальні пансіонату, треба було «прийти вчасно», тобто в той момент, коли всі мешканці пансіонату вже завершили трапезу, та на кухні ще залишалися зайві порції. Протягом першого тижня відпочинку Галина та Гриць щодня намагалися реалізувати цей проект, але їм жодного разу так і не пощастило: вони приходили то занадто рано, то запізно.

Готувати теж було непросто, бо єдиний місцевий магазинчик пропонував дуже обмежений вибір продуктів. Тож вони не раз обідали канапками з не надто свіжим місцевим сиром і з розчинними зупками з пакетиків, тішачись, що Олесь наразі має окреме харчування. Як дають собі раду відпочивальники без машини та з двома семи- чи десятирічними дітьми, котрі майже постійно голодні, Галина не уявляла.

Кілька разів на території пансіонату їм перетинали дорогу гадюки, які ліниво переповзали з клумби на клумбу. Побачивши це вперше, Галина побігла до медпункту і спробувала спонукати лікаря щось зробити. Проте лікар лише подивився на неї здивовано і стенув плечима, мовляв, ну, є у нас гадюки, і що такого?

На доволі брудному піщаному пляжі місця слід було займати зі самого ранку. Багато хто ще вдосвіта вибігав на пляж і клав рушники на місця під нечисленними дерев’яними тентами. Галина з Грицем зазвичай приходили надто пізно. Тож, аби не згоріти, їм доводилося носити зі собою велику пляжну парасолю, яку вони теж завбачливо купили ще у Львові. Тут чомусь не продавали жодних пляжних товарів: ані купальників, ані крему від засмаги, ні панамок від сонця, не кажучи вже про ті ж таки пляжні парасолі. Галині подобалося слухати розмови на пляжі: то часто бували готові кадри з фільму. Чи з кількох різних фільмів.

Одного разу біля них засмагали дві дівчини: одна — повна, у відкритому червоному купальнику, друга — худорлява, в закритому чорному.

— Знаєш, у нас із Богданом всьо серйозно почалося дето півгода назад, — сказала повненька. — Тоді він мені полушубки, сапожки начав дарить. І якраз тоді й Лілька обідилася і почала завидовать. Даже не говорить зі мною, бувало. А до того у нас знаєш, які стосунки з нею були? Цьом-цьом-цьом. Вона стелилася, на всьо була готова, тільки шоби я їй до церкви щось класне дала, кофточку там якусь чи шо. Ну, а мама мені тоді тоже шубу до пола і всьо таке. Тоді й іспортилися отношенія з Лількою. А як свадьба у нас була, то вся сім’я їхня прийшла. Всі стали і дивляться на моє плаття. А воно знаєш яке було? Таке простеньке, від Грейс Келі. Дивляться, і всьо тут. Шо тут скажеш? Як отношенія іспортилися, то вже всьо. Помаж мені спинку — там, справа.

Поки дівчата мастили одна другій спинку, відгукувався дідок справа, — на голові він мав трикутну шапку, зроблену з газети «Вести». Він зітхав і звертався до дружини:

— Пытаешся скинуть эти грамм по грамму, и никак не получается. Ну, что, по кукурузе?

А ще трохи далі дві сухенькі бабульки у білих панамках зосереджено підставляли обличчя сонцю, і раптом одна з них сказала з пітерською вимовою:

— Ну, в общем, это же русские когда-то освободили болгар от османского ига.

— Ну, да, — погоджується з нею сусідка. — Русские, они всех освободили. Только благодарности не дождешься.

— А это ежевика? — питає перша бабулька, різко міняючи тему, і показує на кущики недалеко від пляжу.

— Ежевика, — відповідає їй супутниця.

— Дикая?

— Очень дикая.

Олесеві дуже подобалося бавитись у теплій морській воді, тож на пляжі вони лежали мало, змінюючи одне одного біля Олеся. Щоби поплавати, доводилося дуже довго йти від берега плиткою водою під палючим сонцем, тому за ранок поплавати кожен із них устигав хіба один-два рази.

Зараз, коли Галина пригадувала собі подробиці тієї відпустки, це виглядало як суцільне жахіття, але тоді їм було добре. Галина почувалася ніби випущеною з ув’язнення. Адже цілий рік вона не мала змоги користуватися громадським транспортом, куди не влазив дитячий візок, бо в той час містом курсували тільки «маршрутки» — маленькі автобуси лише зі сидячими місцями. Вона бувала в центрі тільки у вихідні, якщо вони з Грицем їздили кудись на каву. А це траплялося не щотижня. Тож тепер вона була рада поїхати хоч кудись, і тут їй було значно легше, ніж удома, бо вони з чоловіком усе робили разом або по черзі.

Вечорами вони гуляли порожнім пляжем і пили пиво. До пива купували на базарі доволі непогані сушені бички. Потому верталися додому, вкладали Олеся спати у візочку в кімнаті, а самі сідали під величезним горіхом у затишному дворі будинку. Іноді до них підсідала Анна.

Аннині дідусь і бабуся народились у Чорногорії. Дідусь навіть мав якусь поважну посаду в Чорногорському королівстві. Його становище було таке високе, що він був запрошений за кума до королівської дитини. Та під час хрестин Аннин дідусь зробив фатальний вчинок, який позначився на долі цілої його сім’ї. Виголошуючи тост і вітальну промову, він раптом нахилився й поцілував королеву в обличчя. Анна так ніколи і не довідалася, чому саме він це зробив, — він мав би знати, що такого страшного порушення етикету пробачити йому не могли. Тож цілій сім’ї довелось емігрувати до тоді ще царської Росії. Дідусь купив будинок і землю біля Азовського моря, та незабаром помер, а бабуся з донькою жили, поступово продаючи землю. До народження Анни землі вже не залишилось, — останню ділянку забрала радянська влада, та Анна раділа, що їй залишили бодай будинок.

### 1919—1922

— Бачиш, а ти казав, що се було політичне самогубство, — тішився Вільгельм, відкорковуючи шампанське і наливаючи Іванові. — Випиймо за «Білий Інтернаціонал» на чесно зароблені баварські гроші.

— Ви і справді дуже тонко вловлюєте всі нюанси української душі,◦— усміхнувся Іван. — Хто би міг подумати, що найдієвішою тактикою в тій ситуації виявиться скандал!

— Та ти ж знаєш, що не було ніякої тактики. Просто я мушу бути чесним зі собою, а решта — то пусте.

— Але ще рік тому я вважав, що все пропало й українську справу поховано назавжди. І ось минуло зовсім небагато часу — і ми знову п’ємо шампанське, ми маємо спонсорів та організацію, які дозволяють боротися далі. Це просто чудово! — радів Іван.

— Просто рік тому всі, хто обурювався моїми словами, бачили загрозу для України лише з боку Росії. Польща здавалася «малим злом». Але я добре знаю поляків: вони ніколи не признають українців як рівних собі. А тепер і всі се побачили. Українські солдати, котрі ще недавно боронили Варшаву, тепер в’язні польських таборів. Українці на своїй землі почуваються вигнанцями, ненависть між українцями і поляками ще ніколи не була така сильна. Все — як я і казав. Думаю, що навіть мій батечко вже далеко не такий полонофіл, як колись. Він мріяв про польську корону, а натомість на колінах випрошував повернути йому хоча би частину власности і дати польське громадянство. Задля сього він зрікся навіть власного сина. І що? Хоч хтось із Габсбурґів отримав посаду в новому польському уряді? Хоча би навіть таку незначну, як я в Директорії? Ніхто.

— Все це правда. І ваша популярність серед простих українців знову така сама велика, як і за часів УНР. Я навіть читав учора в якомусь журналі про те, що Україні потрібен справжній сильний лідер, але він не може з’явитися з питомо українського середовища, бо Київ і середньовічну українську цивілізацію заснували вікінги. Тож і тепер Україну мав би врятувати іноземець, котрий зможе заснувати нову правлячу династію. Думаю, я знаю претендента на цю роль. Будьмо!

— Будьмо! — відповів Вільгельм. — Ще раз за наших баварських друзів із організації «Білий Інтернаціонал», котрі дадуть нам можливість визволити українські землі з-під влади поляків і більшовиків.

— І за організацію «Вільні Козаки» у Відні,◦— додав Іван. — До речі, ми маємо вже двадцять тисяч членів. Се — перемога! Переважно се вірні люди з числа колишніх солдатів австрійської армії.

— Се справді перемога. А ти подумав про гасло для нашої ґазети?

— Подумав, — відповів Іван. — Я пропоную написати: «Українці всіх країн, єднайтеся!» — а під сим помістити зображення українського селянина зі серпом і молотом.

— Не надто комуністично? Я ж усе-таки майбутній монарх, — засумнівався Вільгельм.

— Так. Але не забувайте, що ви і Червоний Князь. Зараз ми повинні орієнтуватися насамперед на простий люд, який втомився і від монархістів, і від республіканців зразка Пілсудського. Сі люди хочуть повернення до часів Франца-Йозефа, хочуть стабільної держави на чолі з проґресивним монархом, котрий дбав би про свій народ і ґарантував би непорушність державних кордонів. Ся візія вимагає трохи комуністичного загравання з масами. Інакше чим ви відрізнятиметеся від Скоропадського з його змовами серед великих промисловців і німецьких політиків? Се все занадто складно для розуміння простого народу. Тому потрібне гасло, значення якого відразу зрозуміле всім.

— Се правда. У разі свого приходу до влади у визволеній від поляків Україні я відразу ж проведу установчі збори, які ухвалять державний устрій. Ясна річ, що сим устроєм стане монархія, яка буде значно демократичнішою, ніж будь-яка з чинних республік.

У той момент Вільгельм іще не знав, що його успіх не буде тривалим. Співпраця з баварською організацією «Білий Інтернаціонал» полягала в підготовці воєнної операції захоплення влади в Україні. Протягом певного часу Вільгельм активно мобілізував солдатів, і ось у листопаді 1921-го декілька тисяч українців справді перетнули кордон. Але їхні плани викрили більшовицькі агенти, й українські сили було дуже швидко знищено. Військовополонених стратили, а про всяк випадок спалили ще кілька прикордонних сіл. На цьому завершився останній монархічний Вільгельмів проект, баварські спонсори припинили фінансування, газету довелося закрити, а «Вільні Козаки» розкололися на групи.

Вільгельмів батько Штефан пережив жахливий інсульт, йому відняло ноги, він утратив змогу читати й писати, тож тепер уже не зміг би помиритися зі сином. Вільгельм напише про свої тогочасні почуття в одному з листів: «Моя відповідь до мого батька йшла з глибини багато морально пережившого серця, яке все принесло в жертву своєму ідеалови — Українському Народови, навіть найсвятіше — родину. Мені тільки 26 років, а я так багато морально та душевно пережив. Я людина без батьківщини, без дому; покинутий і як Габсбурґ, можливо, зненавиджений. Я не маю і не мав би нічого більше для себе чекати, якби мене не стримувало моє „останнє“, моє „все“ — віра у вільний Український Нарід. Цією вірою я живу, і се для мене моє „Все“ і моє „Останнє“. Кінчаю свій лист проханням вірити мені, що сі рядки йдуть від серця, що тяжко зранено й кровиться, але й радіє, бо має своє найсвятіше в життю — Український Нарід. Василь Вишиваний, власноручно. Полковник УСС».

Україна остаточно розділилася на радянську та польську, без надії на возз’єднання; в Австрії скасували титул імператора; цісар Карл І помер у квітні 1922-го, залишивши вагітну дружину Зиту без імперії, без домівки й зі сімома дітьми на руках. Поряд із Вільгельмом були тільки Іван і давня любов до українських пісень та віршів. У Вільгельмовій політичній діяльності настала більш як двадцятирічна пауза.

### 2008

Галина й Олесь повернулися з післяобідньої прогулянки вздовж каналу, біля якого було розташовано їхній готель. Сьогодні вони зробили гак і зайшли на площу неподалік. Там стояла старенька церква, було кілька кав’ярень і пам’ятник жертвам Голокосту: під скляним люком на відстані кількох сантиметрів під землею лежали ключі з написаними на них іменами та прізвищами загиблих. То був колишній єврейський квартал, потому — ґетто, район, заповнений респектабельною акуратною класицистичною, бароковою та сецесійною забудовою, де лише час від часу траплялися ці раптові нагадування про інше, не таке респектабельне минуле: пам’ятник із ключами для вбитих чи єврейський цвинтар у дворі притулку для літніх людей. Галині було цікаво, чи серед мешканців цього явно не дешевого закладу, котрі змушені були щодня роздивлятися гробівці, були ті, хто доклав рук до винищення віденських євреїв. І якщо так, то що вони почували тепер, роздивляючись ці гробівці.

На березі каналу був невеличкий розарій. Галина зупинялася щоразу біля іншого куща, читала й одразу ж забувала назву троянди. Потому вони з Олесем ішли далі асфальтованою стежкою вздовж берега. Олесь подовгу роздивлявся графіті, які тут часто змінювалися. Мама і син затрималися біля дивакуватого чоловіка, котрий щодня сидів на березі, обклеюючи різнокольоровими кахлинками старі гіпсові скульптури — певно, принесені сюди з якихось довколишніх парків. Скульптури були посірілі від дощу, вкриті плямами та патьоками, а сам художник виглядав трохи зацьковано, вороже зиркав на відвідувачів із-під дашка своєї шапки-вушанки й загортався у брудний шалик навіть у сонячні травневі дні, коли неподалік люди вже лежали на килимках і засмагали.

Під час сьогоднішньої прогулянки Галина з Олесем зайшли до кнайпи на березі. Олесь захотів морозива, а Галина випила склянку білого вина. Кнайпа мала багато столиків на вулиці, просто на піску, яким було засипано невеличку територію. Праворуч від кнайпи буяли не надто доглянуті хащі. А ліворуч стояли наповнені землею дерев’яні та паперові коробки, в яких хтось висадив різну зеленину і квіти. Постійні відвідувачі кнайпи підливали зелень, яка мала влітку зробити перебування тут особливо приємним. Галина завжди любила підливати квіти, їй здавалося, що вони майже в неї на очах із полегшенням випростовують зелені листочки, радісно піднімають догори пуп’янки та квіти. Від цього їй ставало радісно і спокійно, кудись відходила тривога, яку вона теж завжди почувала як холод усередині. Цей холод клубком застрягав десь у горлі й повільно опускався, захоплюючи ціле тіло, сантиметр за сантиметром, паралізуючи, не дозволяючи навіть ковтнути гарячий напій. Здавалося, це час якось раптово вистигає і перетворюється на лід іще у стравоході, так і не спроможний ані зовсім заморозити, ні хоч трохи розігріти її зсередини, залишаючи в якомусь аморфному напівстані, на півдорозі від тепла до холоду чи навпаки. Коли Галина дивилася на чоловіка з різнокольоровими шматочками кахлів, які він хаотично наліплював на скульптури, на його засмальцьовану шапку і на мерзлякувато зіщулені під безрукавкою плечі, вона розуміла, що він почуває. Певно, він намагався зігрітися, наліплюючи на сірі скульптури яскраві кахлинки, в яких життєрадісно переливалося сонячне світло. Художник збирав гроші на свій кольоровий проект у коробку з-під печива. Коли вони з Олесем кидали по кілька центів у коробку, він навіть не озирався на них, не перевіряв, скільки саме вони поклали, — просто приліплював чергову кахлинку, стираючи з гіпсової фігури ще один шматочок понурості.

### 1922

У листопаді 1922 року Вільгельм усвідомлював, що от-от опиниться в цілковитій фінансовій скруті. Терміново треба було щось робити. Він розділив усі гроші, які в нього ще залишались, і віддав половину Іванові, який збирався на навчання до Ґраца. Сам Вільгельм тим часом організував собі австрійський паспорт і покинув країну під іменем Василя Вишиваного. Вони з Іваном планували знову зустрітися, коли Іван здобуде диплом, а Вільгельмові справи налагодяться. Вільгельм не сумнівався, що вони налагодяться.

Вільгельм подався до Мадрида — до свого двоюрідного брата, короля Іспанії Альфонсо XIII. Там уже жила разом із усіма своїми сімома дітьми Зита, тридцятирічна вдова останнього габсбурзького імператора Карла І, Вільгельмового кузена. Атмосфера при дворі Альфонсо XIII була невимушена та приємна. Вільгельм почувався тут добре, він наче знову повернувся у свої найкращі роки, коли літо минало на морі, в подорожах, а зима — біля каміна в Живці. Тут питання про гроші можна було відкласти на невизначений термін і просто насолоджуватися комфортним існуванням у зручному замку зі звичним укладом: сніданок, кінні прогулянки, відпочинок у саду, теніс, кава, обід, пообідній коктейль, вечеря, прийоми, концерти, танці, знайомства. Це був той стиль життя, до якого він звик і який найбільше пасував його натурі.

Альфонсо належав до тих нечисленних родичів, із котрими Вільгельм міг бути відвертим. І, коли якось увечері Альфонсо запитав про конфлікт із батьком, Вільгельм не стримався й розповів йому все. Про те, як у дитинстві його виховували з думкою про нікчемність і відсталість українців, про те, як він зрозумів, що все це — брехня, про те, як вирішив прийняти для себе українську ідентичність, як ніхто в родині не міг цього зрозуміти, про те, як він воював на українському боці, як працював на Петлюру і як дійшло до остаточного розриву з родиною.

— Моє тодішнє інтерв’ю та мій лист до батька дуже пошкодили мені самому, — розповідав Вільгельм, — це я знав добре ще й до того, заки мав їх писати, і се може бути доказом того, що я працюю не у власних інтересах, а для народу, належати до якого — се моя гордість! Українська інтеліґенція най ставиться до мене з презирством, — се зрозуміло для мене: се маленькі люде. Нарід же сього не зробить, — се моє внутрішнє переконання і моя єдина втіха й нагорода в моєму сумному житті.

— Але чи вартує воно таких жертв? — запитав Альфонсо.

— Може, і не вартує, але я не дипломат, а тому кажу завжди відверто все, чого інший не посміє сказати, — така моя вада. Часи, що ми переживаємо, і все те, що я побачив на своєму віку, зробили з мене фаталіста. Сам особисто я і не шукаю, і не хочу нічого для себе від українців; не мав і не маю ніякої амбіції, я ніколи її не матиму, бо мною керують лише мої ідеали. Я хочу пережити лишень одне: прагну побачити вільний, незалежний об’єднаний український нарід. І нікому не дозволю я розбити сі мої ідеали, за які я завжди, при всяких умовах, буду боротися, бо ними і для них я живу.

Вільгельм говорив і говорив, а Альфонсо боявся перервати його емоційний монолог необережним словом. Вільгельм казав, що іноді шкодує про те своє інтерв’ю і про те, що задля примарної української справи пожертвував єдиним, що в нього було — родиною; що в нього зовсім не залишилося ні друзів, ані однодумців, ані близьких людей. Що у свої двадцять сім він почувається глибоко старим і покинутим усіма. Зазвичай Вільгельм приховував свій біль за веселою та безтурботною світською маскою, проте Альфонсо можна було довіряти, бо він і справді вболівав за брата. І не лише вболівав, а й хотів виправити ситуацію. Альфонсо XIII офіційно звернувся до польського уряду з проханням дозволити Габсбурґам зберегти їхній маєток і пообіцяв за це прихильну політику Іспанії до республіканської Польщі. Маєток повернули. Це стало першим кроком до примирення якщо не з Карлом-Штефаном, який на той момент уже був паралізований і не міг говорити, то принаймні з Вільгельмовим старшим братом Альбрехтом.

В Іспанії Вільгельм намагався налагодити свої фінансові справи і перекваліфікуватися з політика на бізнесмена. Дотепер він отримував гроші здебільшого просто за те, що був Габсбурґом. Тепер самого цього вже було замало. Він намагався шукати нових способів заробітку.

На світських раутах тоді модно було говорити про бізнесові операції. Захопився цією ідеєю й Вільгельм. Він намагався бути посередником у торгівлі зброєю, проте невдало. Потому спробував сприяти наданню позики для побудови греблі в Австрії — теж без успіху. Якийсь час думав долучитися до проекту переробки німецьких цивільних літаків на військові, та результату не дало й це. Однією з причин усіх невдач була Вільгельмова манера спілкуватися з діловими партнерами. Він зосереджувався винятково на тому, щоби робити на людей приємне враження і заводити корисні знайомства, та далі за це просунутися йому зазвичай не вдавалося. Щойно доходило до кошторисів, термінів, до зважування ризиків і до планування, як Вільгельм виявлявся цілковито безпорадним. Йому ніколи раніше не доводилося думати про гроші, то складніше було тепер намагатися їх заробити.

Одним із останніх його проектів була спроба домогтись іноземних інвестицій відразу в кількох царинах: для ремонту іспанських доріг, для побудови шахт і для торгівлі нерухомістю. З цією метою Вільгельм привіз до Мадрида групу багатих американців, котрі й мали стати інвесторами. Кілька тижнів він шукав у Мадриді готель, куди було би не соромно їх поселити. Перевіряв усе до найдрібніших деталей, писав довгі листи з ретельними описами кімнат, лазничок, запаху туалетного мила, меню на сніданок, можливостей замовити їжу в номер, вигляду з вікна, відстані до центру, довжини спідничок покоївок, чистоти їхніх нігтів. Коли американці прибули до Мадрида, він зустрів їх особисто і власним авто завіз до готелю, залишивши відпочивати з дороги та домовившись про зустріч наступного дня.

Та раптово його плани змінилися. Після веселої нічної пиятики він спонтанно вирушив із друзями до Барселони. Виїхали на світанку, тож Вільгельм вирішив не турбувати сну майбутніх бізнес-партнерів, а просто залишив на рецепції готелю адресу, за якою збирався зупинитись у Барселоні. На цю адресу можна було писати йому листи. Діставшись до Барселони і побачивши апартаменти, в яких спершу хотів замешкати, Вільгельм знову передумав і знайшов помешкання близько до моря, в рибальському кварталі. Тут було далеко не так розкішно, як у замовленому готелі в середмісті, зате можна було вже зі самого ранку спостерігати, як голі до пояса засмаглі та спокусливі юні моряки вивантажують рибу з човнів у порту. Тут Вільгельм провів у цілковитому блаженстві майже десять днів. За той час американські партнери повернулися додому, так і не дочекавшись обіцяних пропозицій.

Подібно поводився він і під час інших операцій. Згодом навіть йому самому стало зрозуміло, що бізнес — не його стихія. Тоді він вирішив просто позичати гроші у багатих аристократів, не надто замислюючись над тим, як і коли віддаватиме борги.

Вільгельмові чудово велось у Мадриді, й він був би не проти залишитися тут назавжди, та становище іспанської монархії було далеким від стабільного. У 1923 році в Мадриді відбувся військовий переворот, який лише дивом не призвів до ліквідації монархії. Точніше, цього не сталося завдяки мудрій політичній грі самого Альфонсо XIII. Король вчасно підтримав переворот, і його залишили номінально правити далі, хоча справжню владу отримали заколотники. Альфонсо XIII змушений був покинути Іспанію аж через вісім років — у 1931-му, коли у країні проголосили республіку.

Тож атмосфера при дворі перестала бути такою безтурботною, як раніше. Усі розуміли тимчасовість ситуації та почували тривогу. Це вкотре змусило Вільгельма замислитися про власні плани на майбутнє.

У 1926 році він позичив велику суму в заможних угорських аристократів Естергазі, натякнувши їм, що в такий спосіб вони підтримують майбутнього кандидата на трон, і обіцяв віддати все, щойно з’явиться нагода. На позичені гроші Вільгельм купив собі невеличку віллу поблизу Парижа, де жив під іменем Василя Вишиваного. На те саме ім’я було оформлено його австрійський паспорт і французьку візу. Лише телеграми до Мадрида він підписував «Вільгельм фон Габсбурґ».

На віллі він прожив п’ять років разом зі своїм улюбленим котом і з арабським прислужником Морисом Нешаді. Потому продав будинок і винайняв зручне помешкання в сімнадцятому районі Парижа. Боргів так і не віддав, зате з його нового помешкання пішки можна було прогулюватися до Єлисейських полів. Так Вільгельм і робив мало не щовечора, вдягнувши свою парадну червону краватку, — за такими краватками тоді розпізнавали один одного паризькі гомосексуали. Хтось розповідав Вільгельмові, що цей звичай привезли до Парижа емігранти-аристократи з Петербурга, котрих тоді в Парижі не бракувало.

У той період Вільгельм жив на гроші, що їх виплачував йому старший брат Альбрехт, який перейняв від хворого батька родинну пивоварню. Раз на два тижні зять і постійний партнер у грі в поло Гієронім Радзивил приносив Вільгельмові дві з половиною тисячі французьких франків.

Про Вільгельмове життя в Парижі ходили легенди, які радше шкодили його репутації, ніж навпаки. Тут ставилися до гомосексуальності далеко не так суворо, як в Австрії, та офіційно її не забороняли. Проте ця тема постійно цікавила жовту пресу, й у газетах часто з’являлися розлогі статті про Вільгельма та про інших аристократів, котрі прогулювалися ночами переодягнені в жіноче вбрання.

Улюбленими Вільгельмовими місцями були притони з репутацією небезпечних у сумнівних кварталах. То були заклади для бідняків, куди багаті зазвичай не ходили. Та Вільгельмові подобалася тамтешня атмосфера. Там його знали під іменем Робера.

### 2008

Іноді педагогічний запал охоплював Гриця, й він прокидався в суботу зі словами: «А поїдемо на лижі!». І, не чекаючи відповіді, брався пакувати речі. Галина так і не навчилася кататися на лижах. Їй крутилася голова вже на балконі другого поверху, а на швидкості вона взагалі втрачала здатність реагувати і падала просто навзнак, наче підрізана ножем, ризикуючи зламати хребет. Гриць кілька разів робив спроби навчити її спершу правильно падати, виставляючи поперед себе руки, а тоді правильно їздити. Учив її сам, наймав інструкторів, але подолати страх вона так і не змогла. Поїздки на лижі були для Галини тортурами, і вона намагалася сачкувати, то просиджуючи десь на каві, то просто прогулюючись унизу біля підйомника, поки Гриць ставив на лижі Олеся.

— Тату, мама не любить кататися на лижах, — може, ми придумаємо щось інше? — пропонував Олесь.

— Сину, мама просто боїться. Але вона переможе свій страх, і все буде гаразд, — казав Гриць і, здається, справді в це вірив. — Ми ж із тобою перемогли, правда? От і мама переможе.

Та Галина не перемогла й так і не навчилася кататися ні на лижах, ані на ровері, ні на роликах, — тож Гриць і Олесь їздили кататись удвох.

### 1968

Прогноз погоди на 24 серпня був сприятливий: спека вдень і суха погода вночі. «Це добре. Якщо не буде дощу, листівки довше провисять», — подумав Тарас і ще раз подумки перевірив, чи все готово.

У ніч проти 24 серпня вони з друзями, на прохання Теофіла Криницького, збираються розклеїти по місту листівки зі закликами: «Руки геть від волелюбного чехословацького народу! Громадяни! Як ви вже знаєте, чехословацький народ повстав проти сваволі та гніту зграї людей, котрі називають себе комуністами і пнуться зі шкіри, щоб утримати свою владу над народом!».

Теофіл попередив, що це вкрай небезпечно та що їх можуть заарештувати. Але така перспектива лише додавала романтичності цій справі, яка для двадцятирічних студентів виглядала веселою пригодою.

Тарас випадково почув, як у кухні Вільгельм і Софія дискутували щодо цього. Дискусія загрожувала перерости у сварку.

— Я проти того, щоби втягувати Тараса в політику, — казала Софія. — Досить уже того, що нам із тобою вона зламала життя. Нехай хоч у Тараса все складеться добре.

— Але ж ти не можеш тримати дорослого хлопця під спідницею, — заперечував Вільгельм. — Він не має вирости боягузом. Не бачу нічого поганого в тому, що він патріот української справи.

— Я і не кажу, що це погано. Просто ці листівки нікому не допоможуть, а ризик арешту — великий. Він може опинитись у в’язниці й уже ніколи не повернеться до інституту.

— Він і так не дуже хоче ходити до того інституту, — сказав Вільгельм. — А хлопці, з котрими він дружить, — молодці. Я за нього спокійний.

Далі Тарас не слухав. Йому було приємно, що батько підтримує його і намагається захистити від надмірної материної опіки.

Тарас іще раз перевірив, чи взяв усе необхідне: листівки, клей, список адрес, свисток, яким можна було би попередити хлопців про небезпеку. Перевірив і вийшов із дому.

Дільниця, де він мав порозклеювати листівки, була далеко від центру. Він ніколи не бував тут раніше, та напередодні запланованої акції кілька разів спеціально приїздив і блукав вулицями навмання, щоби зорієнтуватись і дослідити, куди можна було би тікати від міліції. Зараз він їхав туди з центру трамваєм, дивився на темні вулиці й думав про Аліну.

Вони познайомилися нещодавно, в один із тих вечорів, коли Тарас блукав мікрорайоном, обираючи будинки, на яких ліпитиме листівки. Почалася раптова літня злива, і вони випадково наштовхнулись одне на одного під дашком під’їзду, куди забігли перечекати дощ.

— Ой, — скрикнула Аліна, коли Тарас випадково став їй на ногу.

— Вибачте, — усміхнувся він їй.

— Нічого, — усміхнулася вона.

— Забули парасольку? — спитав Тарас.

— Так.

— Мене звати Тарас.

— А я Аліна.

— Ви мешкаєте тут?

— Так. А ви?

— Я — в центрі. А сюди приїхав у справах.

— О! Дощ уже, здається, припинився, — Аліна визирнула з-під дашка. — Ці літні зливи такі короткі.

— На жаль, — усміхнувся Тарас. — З такою милою співрозмовницею я радо почекав би на кінець зливи і довше. Але можемо ще поговорити. Наприклад, за кавою. Як вам ідея випити кави?

Аліна повагалась, але погодилася. Тарас мовчки усміхнувся, згадавши її великі карі очі. Йому стало тепло і затишно від думки про те, що через кілька днів він знову її побачить. Але потому він подумки присоромив себе за невчасність таких думок. Адже він їде на важливу та ризиковану політичну акцію і може опинитися за ґратами. Тоді його ім’я потрапить до газет, а Аліна відвідуватиме його у в’язниці. Він знову подумки присоромив себе за хвалькуваті мрії.

Трамвай зупинився, і Тарас вийшов на потрібній зупинці. Мікрорайон був погано освітлений, на вулицях не видно було ні душі. Менше як за годину завдання було виконано, і, ніким не помічений, Тарас сів у трамвай, аби їхати у зворотному напрямку.

Коли він повернувся додому, Софія сиділа в кухні й трималася за горнятко з вистиглим м’ятним чаєм. Почувши синові кроки в коридорі, вона зітхнула з полегшенням.

— Усе гаразд, сину?

— Так, мамо. Мене ніхто не бачив. Усе гаразд.

### 2008

Коли Олесь перейшов до старшої школи, Галина вирішила вже не контролювати синове навчання аж так ретельно. Спершу вона перестала перевіряти домашні завдання і допомагала тільки тоді, коли Олесь сам просив про це. Його успішність від цього не покращала, проте й не погіршала, тож Галина зробила висновок, що так буде якщо не ліпше, то принаймні спокійніше.

Вона почала трохи краще спати, взялася регулярно плавати, ходити на йогу і подумувала про те, щоби повернутися до малювання.

— Як тобі ідея оформити кнайпу? — запитав її Гриць одного вечора. — Знайомий запропонував мені відкрити власну кнайпу. Одну він уже має, а для другої ми могли би з ним об’єднатися фінансово. А ти би придумала інтер’єр.

З цього все й почалося. Галина взялась оформляти інтер’єр, і виявилося, що то було саме те, чого їй бракувало. Їй тепер подобалось оформляти інтер’єри так, як колись подобалося малювати картини. Особливо інтер’єри у старих кам’яницях. Вона вміла відчути й підкреслити їхню особливу атмосферу, тож у кнайпах, які вона оформляла, було дуже приємно сидіти. Після першої кнайпи Галина оформила наступну, і так почалася робота над цілою мережею модних закладів, у кожному з яких Галина розписувала стіни.

### 1934

Єдиною пристрастю, яку Вільгельм зберіг до глибокої старості, була любов до елегантних шляфроків. Вільгельм визнавав шляфроки тільки зі справжнього шовку. Іноді він міг тижнями не вилазити з такого шовкового шляфрока і не погоджувався поміняти його ні на що, навіть коли на рукавах уже протиралися дірки. Вільгельм стверджував, що має алергію на всі тканини, крім шовку.

До шовкових шляфроків його привчила Полєт. Треба віддати їй належне: вона неперевершено вміла вибирати для нього одяг. Для нього і для себе. Вільгельм любив ходити по крамницях і шукати красивий одяг. Але з Полєт це було особливо весело. Напевно, так почуваються гімназистки, котрі біжать по морозиво, взявшись за руки, а потім ідуть із тим морозивом уздовж вітрин і обговорюють усе, що бачать.

— Ти би купив цю сорочку? — питала його Полєт, облизуючи шоколадне морозиво.

— Ніколи. Вона занадто штивна. А оцей браслетик тобі би пасував, — відповідав Вільгельм.

Він найбільше любив ванільне морозиво.

Востаннє Вільгельм бачив Полєт у Парижі в листопаді 1934-го. Відтоді він уже ніколи не бував ані в Парижі, ні в інших французьких містах. І завинила в цьому саме Полєт. Це вона запросила його на зустріч до готелю «Рітц» від імені багатого бізнесмена Анрі Детердинга, якого тоді називали нафтовим Наполеоном і який буцімто захоплювався молодим Габсбурґом і мав до нього ділові пропозиції.

Вільгельм довго вагався, який костюм йому вибрати: офіційний чорний чи вечірній кремовий. Йому хотілося зробити враження серйозної ділової людини, та водночас він прагнув виглядати невимушено, так ніби ця зустріч для нього — дрібниця, не пов’язана з жодними фінансовими очікуваннями. З досвіду він знав, що люди завжди охочіше діляться грошима з тими, хто їх менше потребує, ніж із бідними. Також він знав, що значно легше позичити гроші на новий автомобіль, навіть якщо позичальник не впевнений, чи отримає свої гроші назад, аніж на щось справді необхідне, наприклад, на лікування. Тож невимушений і навіть трохи легковажний вигляд завжди забезпечував потрібне враження. Вільгельм вибрав кремовий костюм і нещодавно придбані до нього ультрамодні мешти такого самого кольору. Капелюха вирішив не надягати, в ліву руку взяв успадковану від батька парасолю з родинним гербом на позолоченому руків’ї. У дзеркалі ліфта ще раз поправив зачіску, принагідно подумавши, що слід уже змінити імідж, і зайшов до готельного ресторану. Обвів поглядом зал і побачив Андре Емара — знайомого підприємця, виробника абсенту і його замінників. Підійшов до столика, привітався, присів, поглядом шукаючи Полєт. Але її не було.

Андре Емар, побачивши Вільгельма, знітився не менше, бо його нібито запросив на вечерю Морис Де Ротшильд. Але тому що обоє були добре виховані, ніхто не подав і виду. Натомість почалася звична світська бесіда.

— Усі тільки й говорять, що про ваш «L’Amourette». Кажуть, він нічим не поступається справжньому абсенту, — сказав Вільгельм.

— Так, цей мій винахід, здається, годуватиме мене ще довго, — засміявся Емар і пригладив пальцями правої руки тоненькі закручені догори вусики.

Вільгельм машинально, ніби у відповідь на рух співрозмовника, провів рукою по своїй білій чуприні, підстриженій за останньою паризькою модою.

У той момент у дверях з’явилася Полєт Куйба, як завжди, розмахуючи руками й озираючись довкола в пошуках знайомих. Її жваві жести, енергійний сміх і невимушеність поведінки трохи розрядили напружену атмосферу, і звичайна світська бесіда тривала ще якийсь час.

— О, мало не забула, — усміхнулася Полєт. — У мсьє Ротшильда виникли раптові справи. Він сидить у сусідньому залі з якимись урядовцями, та підійти наразі не може. Просив вибачити йому.

Після того з’явився прислужник із візитівкою Ротшильда. Про відсутність Детердинґа не згадував ніхто. Вільгельм розумів, що тут щось не так.

Але вони з Полєт довіряли одне одному і не раз використовували респектабельність Вільгельмового походження для того, щоби здобути трохи грошей, яких їм постійно бракувало. Вільгельм розумів, що Полєт має якийсь план і що найліпше буде не заважати їй.

І справді, вже через півгодини Полєт сказала Емарові:

— Знаєте, мсьє Емаре, мені страшенно шкода, що мсьє Ротшильд так затримується. Бо я хотіла обговорити з вами одну справу в його присутності.

— А без його присутності ми не можемо обійтися? — галантно запитав Емар.

— Ну, я не знаю… — Полєт зробила вигляд, що знітилася. — Справа трохи делікатна. Розумієте, в мене є рахунок у банку Ротшильдів, який мають розблокувати наступної весни. І не було би жодної проблеми, якби не одна вигідна фінансова інвестиція, яка можлива саме зараз. Уявляєте, мені потрібно лише чотириста тисяч франків — і я могла би за декілька місяців гарантувати і собі, й позичальникові дуже пристойний прибуток. Я не сумніваюся, що ви би погодилися надати таку суму, якби мали підтвердження від мсьє Ротшильда, що мій рахунок справді лише тимчасово заблоковано і що на ньому є необхідні кошти…

— Мадемуазель, ви мене ображаєте. Невже ви думаєте, що я можу не довіряти такій чарівній особі, як ви? — вдавано обурився Емар. — А що то за інвестиція?

— Ну, ви ж знаєте, яка зараз політична ситуація в Австрії',◦— почала Полєт здалеку. — Австрія переживає глибоку економічну кризу, недовіра до уряду дуже висока. Висока і загроза приєднання країни до нацистської Німеччини. Багато хто в цій ситуації вважає, що найліпше — це ініціювати реставрацію монархії. У такому разі Вільгельм виявиться одним із претендентів на престол. Правда ж, Вільгельме?

Вільгельм кивнув. У принципі, все, що сказала Полєт, було правдою. Останнім часом і справді снувало як ніколи багато чуток про можливу реставрацію Габсбурзької монархії. Інша річ, що сама Полєт не мала до цього жодного стосунку, а надто не планувала ніяких «інвестицій» у гіпотетичне Вільгельмове монархічне майбутнє. Що більше, якби він справді став претендентом на престол, то це означало би кінець їхніх стосунків. Але він не стане претендентом на престол, бо ним є Отто, старший син покійного Карла І, останнього габсбурзького імператора. Через десять днів Отто вже буде повнолітній. Ходили чутки, що такий варіант вирішення австрійського питання розглядає й Гітлер. Отто був би зручним для Німеччини маріонетковим монархом. Але про все це Вільгельм тільки подумав, продовжуючи вичікувально мовчати.

— Якщо бажаєте, я радо надам вам чек, датований пізнішим часом, — продовжувала Полєт. — Адже ви розумієте: коли очікувані події трапляться, а вони вже дуже близькі, то грошові проблеми для нас зникнуть назавжди. А на вас чекає королівський прибуток.

Цієї миті з’явився ще один прислужник із документом, що скидався на лист від банку за підписом Ротшильда. Емар пообіцяв Полєт чотириста тисяч франків, якщо вона того ж вечора зустрінеться з ним у його кабінеті. Ні Вільгельм, ані Полєт нічого не запідозрили. Емар пішов із готелю й одразу ж сконтактувався з банками. Упевнившись, що Полєт набрехала, він викликав поліцію. Коли згодом того самого вечора Полєт з’явилась у його кабінеті, її було заарештовано.

Наступного ранку Вільгельм, як завжди, снідав пізно. Однією з численних чеснот його арабського прислужника Мориса Нешаді було безцінне вміння варити неймовірно смачну каву. Вільгельм часто випивав цілий кавник і зупинявся аж тоді, коли відчував, як болісно стискається серце. Він дуже любив ці ранки: пахуча кава, сигара та колонка світської хроніки в газеті. Проте цього разу він не дійшов до світської хроніки, побачивши на першій шпальті Le Populaire своє ім’я. «Вільгельм фон Габсбурґ, цей високий блондин, однаково популярний і серед жінок, і серед чоловіків, непоганий танцюрист, гравець у гольф, нащадок імператорської родини, не лише любить, аби його били нагайками під час сексуальних ігор, а й погрожує побиттям своїм лакеям. О, він уміє говорити з жінками, тож зрозуміло, що колишня працівниця пошти з містечка Кагора ніяк не могла встояти супроти таких чарів», — Вільгельм здивувався, чому це раптом світська хроніка опинилася на першій шпальті. Але коли прочитав далі, то забув і про каву, яка повільно стигла в мідному кавнику. Стурбований Морис кілька разів зазирав до кімнати, не розуміючи, в чому річ. Забути про каву вранці? Такого з його господарем раніше не траплялося ніколи.

Та відтепер усі наступні Вільгельмові ранки в Парижі починатимуться з нервового читання газет, а ті писатимуть про нього майже щодня. Точніше, не про нього, а про особу на ім’я Полєт Куйба та про її спробу шахрайства й підписання фальшивих чеків, і хоча він не був безпосередньо причетний до тієї справи, в кожній статті фігурувало його прізвище. При тому фігурувало зазвичай тільки в заголовку. Гучне ім’я у скандальній справі — це надійний спосіб продати газету. Тож писали про це багато й охоче, наводили масу суперечливих і непідтверджених деталей. Наприклад, одна газета писала, що Полєт узяла всю провину на себе і навіть заперечувала Вільгельмову присутність на зустрічі з Емаром. Натомість інша газета того-таки дня надрукувала сенсаційну новину, що Полєт змінила свої свідчення і тепер заявляє, ніби збиралася вчинити шахрайство за намовою Вільгельма, бо він змушував її збирати кошти на реставрацію монархії Габсбурґів в Австрії. Було оприлюднено свідчення «очевидця», котрий стверджував, що позичав Полєт двадцять тисяч франків, а згодом бачив ті самі банкноти у Вільгельмовій валізі,◦— не пояснивши, як саме він отримав доступ до приватного помешкання. Інший «свідок» стверджував, що Вільгельм змушував Полєт до проституції, а гроші потому витрачав на свої розваги з портовими моряками. Згадували і про різні суми, які нібито безслідно зникли після того, як їх передали Полєт. Один купець, котрий торгував деревом, заявляв, що позичив Полєт сто сорок тисяч франків, бо вона обіцяла повернути сто вісімдесят чотири тисячі. І, ясна річ, не повернула нічого. Портьє з будинку, в якому мешкала Полєт, довірив їй усі свої заощадження, яких відтоді вже не бачив. Не отримала платні й крамниця одягу, де Полєт замовляла речі для себе та для Вільгельма. Газети закликали засудити Вільгельма, не уточнюючи, за що саме.

Спершу Вільгельмові подобалася ця розвага — стежити за тим, як газетярі придумують усе нові й нові факти і версії. Він не бачив у цьому жодної загрози, бо ж усі звинувачення були абсурдні та їх не підтверджували жодні докази.

— Ти тільки послухай, — Вільгельм розмахував газетою в руці, кличучи до себе Мориса, а той тривожно поглядав на вміст кавника і господаревої тарілки, фіксуючи, що Вільгельм знову дуже мало з’їв за сніданком. — Тут пишуть, що Полєт — «нещасна наївна тридцятисемирічна жінка з бідних кварталів, котра пішла працювати на пошту нужди через злидні». От же ж брешуть! Знали б вони, що ця злиденна жінка хотіла, щоби ти годував її кота тільки фуаґра!

Морис лише часто кивав головою. Він не дуже розумів, про що йдеться.

— А отут пишуть, що вона впливова інтриганка, котра була приватною секретаркою та коханкою кількох заможних чоловіків, а також видурювала в них гроші. Ну, це більше схоже на правду. Але дивно, що вони пишуть такі різні речі. Невже ніхто нічого не перевіряє чи принаймні не читає інших газет? А отут Полєт називають племінницею французького політика Шарля Куйби, сенатора, міністра праці та міністра комерції. Ти тільки послухай, Морисе, — то вже переходить усі межі: «Ця наївна закохана дівчина не встояла перед підступами вродливого габсбурзького ерцгерцога і не тямила себе від пристрасти. Вона віддавала коханому всі гроші, залишаючи собі лише трохи, щоби подбати про стареньку матір. Вона мусила мати напоготові купюри, якими він міг розплачуватися з моряками за секс». Добре, що хоч матері вже не треба розплачуватися за секс, бо й у цьому я був би винен!

Вільгельм навіть подумував, чи не піти йому задля розваги на суд. Але того ранку, коли він уже вибирав одяг, аби гідно виглядати в залі шістнадцятого кримінального суду Парижа, до нього без попередження ввійшов чоловік його сестри, Гієронім Радзивил, із яким вони востаннє бачилися два тижні тому.

Радзивил був надзвичайно схвильований і, не вдаючись до зайвих пояснень, коротко звелів Вільгельмові збиратись у дорогу. Треба віддати Вільгельмові належне: він був колишній військовий і в таких випадках не ставив зайвих питань. Ще через кілька годин вони з Гієронімом уже мчали геть із Франції, втікаючи від вироку, який засуджував Вільгельма до п’яти років ув’язнення.

Найбільше Вільгельм шкодував, що залишив у Парижі Мориса Нешаді, свого прислужника та коханця, а також улюбленого кота. «Той кіт, — писав він згодом, — був мені миліший за ціле людство».

Але на старості літ найчастіше він згадував не про кота чи коханця, а про валізу зі шовковими шляфроками, яких він теж не взяв зі собою, втікаючи до Відня. З тими самими шляфроками, за які так і не було сплачено. Тоді він послав Полєт до крамниці домовлятися з продавцем про кредит…

Усі звинувачення видавалися Вільгельмові абсурдними — такими вони, зрештою, і були. Він-бо не вчинив жодного злочину. Вільгельм просто мав борги. А хто їх не має? До того ж борги він збирався повернути. Якщо не зараз, то згодом. Якщо не сам, то з допомогою свого відповідального брата Альбрехта, який уже не раз розраховувався з Вільгельмовими кредиторами. Вільгельм сподівався, що їде з Парижа ненадовго — просто пересидіти судовий процес, — а потому повернеться назад до звичного веселого життя. Прихопив зі собою лише найнеобхідніше. Хто ж міг тоді знати, що найнеобхіднішим на старість для нього виявиться саме шовковий шляфрок?..

### 2008

— З вашим сином усе гаразд, — заспокоїв Галину віденський лікар, котрий оглядав Олеся. — Та я вражений своїм українським колегою: десять років тому він уже непокоївся про таку хворобу! Її тоді ще й у нас майже не діагностували. Напевно, то був хороший фахівець.

— Напевно, — крізь зуби погодилася Галина. — Та він мав жахливий почерк.

— Почерк? — не зрозумів лікар. — Лікарі зазвичай дуже неохайно пишуть. Починаючи з прописів у першому класі,◦— він засміявся. — Та яке це має значення?

— Той лікар так нерозбірливо написав скерування на аналізи, що аналізи зробили не ті, а потому результати було написано теж так нерозбірливо, що він не розібрав помилки. Через це я втратила десять років, бо змушена була тримати дитину на спеціальній дієті. Не могла піти працювати, бо тоді довелося би віддати сина до дитсадка, а там ніхто не пильнував би його дієти. Я мало не розлучилася з чоловіком, бо перебувала в постійному стресі, а через ізоляцію втратила майже всіх друзів. Думаєте, все це дрібниці?

— Співчуваю, — знітився лікар. — Мабуть, ви таки маєте рацію. Раніше люди звертали більше уваги, ніж зараз, на вміння працювати руками. Кожен умів щось майструвати. Було важливо, щоби речі не ламалися після першого ж використання і не потрапляли до смітника, а щоби їх можна було ремонтувати. Важливо було вміти написати від руки, бо не було комп’ютера. Важливо було вміти зупинити кров, бо не завжди близько був лікар. Важливо було вміти порозумітись у сім’ї, бо розлучень не практикували, — тому стосунки повинні були витримувати кризи, непорозуміння, сварки. Тепер у людей просто немає терпіння та часу на те, щоби писати від руки, церувати панчохи, налагоджувати тривалі стосунки. Усе стало одноразовим, напівфабрикатним, позбавленим тепла. Можливо, невміння виразно і грамотно — з першого разу, без виправлень — сформулювати на папері, записавши від руки, свої думки породжує хаос у цих думках…

Галина йшла і роздумувала про те, що сказав лікар. Згадувала про свого дідуся, котрий одружився з простою українкою, назавжди позбувшись права успадкувати престол, нехай навіть той престол уже й канув у Лету. Про бабусю, котра без вагань повернулася до страшного повоєнного радянського Львова, ризикуючи своїм життям і життям іще не народженої дитини, бо хотіла врятувати дідуся, який інакше би загинув.

А ще вона думала про те, що обов’язково поїде до родинного замку Габсбурґів у Живці, де живе Марія-Христина Габсбурґ, донька Альбрехта, рідного Вільгельмового брата. Марія-Христина ніколи не бачилася з Вільгельмом і у своїх інтерв’ю ніколи не відповідала на запитання журналістів про нього. Не заперечувала факту його існування, проте й не підтверджувала, продовжуючи традицію давнього сімейного табу цієї теми. Напевно, вона нічого не знала ні про бабцю Софію, ні про повернення до Львова дідуся, ні про ту площу його імені у Львові, на якій Вільгельм колись любив сидіти на лавці й годувати голубів. Загалом Галина могла би написати їй листа — написати від руки, польською, як учила її бабця. І запросити в гості.

### 1939

— Ви помітили, як раптово теперка надходит осінь? — казала Софіїній мамі Броніслава, сидячи за своєю швейною машинкою та строчачи нову сукню для Софії.

Броніслава дуже добре шила, і саме вона навчила шити й Софію. Броніслава пила холодний чорний чай без цукру і курила папіроски з фільтром.

— То я кажу, жи раптово осінь сі зачинає вже кілька років підряд. Старі люди кажут, жи то на війну. Скоро буде війна. По всьому видко, — казала Броніслава й відсьорбувала трохи холодного чаю з горнятка.

Софія не пригадувала, щоби протягом останнього року перед початком Другої світової говорили про щось, окрім політики. Навіть якщо розмова заходила на іншу тему, то рано чи пізно брались обговорювати аншлюс Австрії, поділ Чехословаччини, можливий напад на Польщу. У них удома, над обіднім столом у їдальні, висіла карта Європи, на якій батько позначав території, що їх захоплював Гітлер. Щовечора слухали новини, до батька приходили друзі, багато курили і сперечалися про те, чи буде війна, і якщо буде — то чи Польща воюватиме, чи відразу здасться без бою, і що буде, якщо прийдуть німці. Софія мала враження, що ніхто з батькових друзів не сумнівався в тому, що німці таки прийдуть. Обговорювали навіть не стільки сам цей прихід, скільки дилему, чи варто тікати, а якщо так — то куди. Один батьків знайомий єврей розповідав про японського консула в якомусь чи то польському, чи то чеському місті,◦— Софія точно не пам’ятала. Той консул майже цілодобово видавав євреям візи до Японії, з якими ті могли втікати з Європи до Америки. Цей батьків друг урешті-решт теж скористався послугами того консула й утік до Канади. Проте Софіїн батько виїздити не хотів. По-перше, не бажав залишати стареньку хвору матір, котра не витримала би такої важкої дороги, а по-друге, ходили чутки, що німці на території Галичини проголосять незалежну українську державу, і Степан Левинський, як і багато його однодумців, дуже на це сподівався.

Але, хоч усі прогнозували окупацію Польщі німцями, подумки кожен сподівався, що якось минеться, тому, коли капітуляція таки настала, та ще й така блискавична, це викликало паніку у Львові. Почалася масова втеча. Переповнені потяги, які їхали в напрямку кордону, майже не зупинялися на станціях, але люди однаково примудрялися напхатися до вагонів під час випадкових чи спричинених хаосом на залізничній колії зупинок. Утікали насамперед поляки та євреї: спершу з величезними валізами і клунками, а потім уже й без нічого. У напрямку румунського кордону потяги доїздили тільки до Снятина, а далі дороги було забито машинами зі заможними пасажирами. Хутра та діаманти дами везли на собі, через що виглядали кумедно у вересневу спеку, проте самим дамам було не до сміху: вони стікали потом і тряслися від страху, що так і не встигнуть виїхати, а неймовірні затори на дорогах робили ці побоювання цілком реалістичними. Ті машини, в яких закінчувався бензин, скидали з дороги в рови, тіснява дедалі більшала, за підводу з кіньми пропонували золото.

Утікали й польські військовики, закопуючи мундири та переодягаючись у цивільний одяг, а українські селяни визирали з-за парканів і висміювали їх за боягузтво.

Українці у Львові не дуже боялися німців. Багато хто навіть радів, що поляки програли війну.

Софія бачила, як люди фотографували покидані на купу шапки польських поліціянтів на порозі управління поліції на вулиці Лонцького і коментували це вигуками: «Нарешті скінчилось!». Усі були певні, що поляки вже не повернуться і що нарешті настав край антиукраїнським погромами, які останнім часом бували особливо часто.

«Ендеки», як називали польських ультраправих, починали бити вікна у єврейських крамницях, а завершували биттям вікон в українських. Софіїна подруга викладала в українській школі сестер-василіянок на тодішній вулиці Потоцького, й учительки постійно змушені були переривати заняття і ховатися на горищі, барикадувати всі двері й викликати поліцію. А та не поспішала і прибувала вже після погрому. Діти на горищі трусилися від страху, чуючи людські крики та дзенькіт битого скла. Утечу польського війська в цій гімназії святкували, очікуючи змін на краще і не знаючи, що згодом радянська влада зачинить гімназію, повиганяє звідти сестер, а тоді перетворить школу на звичайну радянську десятирічку.

Польська поліція іноді без жодної причини вдиралася до помешкань українців і влаштовувала так звані «ревізії». Софія добре пам’ятала, як одного разу повернулася додому ввечері й побачила бліде та перелякане мамине обличчя і перевернуту догори дном квартиру. У повітрі ще літало пір’я з розпоротих подушок, побитого поліцаями пса зачинили на балконі, й він там жалібно скавулів, мати сиділа на ліжку, безсило опустивши руки. Батько примостився поруч і гладив її по руці, його погляд безцільно блукав по розкиданих на підлозі книгах, старих монетах, поштових марках і «видівках».

Наприкінці вересня 1939-го до Львова почала повертатися єврейська біднота з Краківського ринку, який у народі мав назву «Кракидали». Поверталися дрібні крамарі, котрі повтікали від німців і ще не знали, що незабаром їх вивезуть до Сибіру совіти. Біднота грабувала зачинені крамниці, тягнула з них додому все, що вдавалося знайти.

Того дня, коли над Львовом з’явилися перші літаки з червоними зірками на крилах, настрої в місті були полярні. Українці радісно вітали нову владу, а поляки з ножами вибігали надвір і погрожували перерізати всіх українців. Але, коли обшарпане військо справді заполонило львівські вулиці, всі якось притихли, прибиті однаковим непевним страхом. Софії згодом здавалося, що вже тоді на львівських вулицях почало смердіти рибою, — той сморід за радянських часів стане звичним. Довоєнна риба була смачна і пахуча, повоєнна — тверда і смердюча. Іноді її доводилося спершу добре потовкти об стіл, аби можна було хоч якось жувати, а після цієї риби постійно хотілося пити і болів живіт. Що ж до рибного смороду, то його годі було змити з рук по кілька діб.

Але 1 вересня 1939 року у Львові ніхто ще не знав, як саме розгортатимуться події. Софія сиділа у приймальні дантиста, коли раптом стіни здригнулися від вибуху. Вона кілька днів відкладала візит до стоматолога, аж поки біль став сильнішим за страх. Тут, у приймальні, її мучили відразу обидва. Тож у перший момент, коли лікар припинив прийом через бомбардування, вона навіть почула певне полегшення, бо тепер страх перед дантистом зник, залишився тільки біль.

Коли вона вийшла надвір, то побачила за Головною поштою руїни церкви Святого Духа, де вона сама ще вчора стояла на службі, а могла б опинитися там і сьогодні. Навпроти входу до Головної пошти лежали уламки скла з вітрини корабельної компанії «Cunard Line», де завжди стояв великий, майже двометровий, макет океанського пароплава. Його щогли було потрощено. Софії знову стало страшно, тепер уже по-справжньому, а не по-дитячому, як у кріслі стоматолога.

Удома її зустрів блідий і розгублений батько, котрий уже не намагався жартувати про те, що «німці не можуть спокійно спати, поки поляки ходять по коридору». Тоді модно було жартувати на тему приєднання Сілезії до Польщі, завдяки чому Польща отримала «коридор», тобто вихід до Балтійського моря, який так прагнули мати німці.

### 2008

Галина десь прочитала, що майбутнє кожних подружніх стосунків визначається на самому початку. У подружжях, які витримують випробування часом, обоє вважають, що дрібниць у співжитті не буває, і з року в рік старанно вибудовують міцні та гармонійні стосунки. Зазвичай у такі пари єднаються люди певного психологічного складу, для котрих важливо не руйнувати все довкола себе, а навпаки, створювати, підтримувати, плекати. У таких подружжях це помітно відразу. Наприклад, якщо чоловік каже дружині: «Дивися, яке гарне небо», — вона не реагує на це зневажливими чи іронічними коментарями або жестами, не ігнорує зауваження мовчанням і не читає собі й далі мовчки книгу чи журнал, а відповідає, відгукується на потребу чоловіка у спілкуванні. Так само вона реагує і на репліки про футбол, про марки автомобілів чи про рибалку, незалежно від того, цікавлять її всі ті речі чи не дуже. Водночас і чоловік так само серйозно ставиться до запитань дружини про вибір сукні, парфумів чи фруктів на базарі. Так з’являються маленькі моменти взаємної ніжності й порозуміння. Якщо у таких пар виникають кризи чи конфлікти, подружжя не замовчує їх, а обговорює, чоловік і жінка не звинувачують одне одного, а разом шукають виходу та шляхів до згоди.

Пари, які програмують себе на невдачу, поводяться зовсім інакше. Вони реагують на дріб’язкові чи не надто вагомі зауваження одне одного байдуже, знервовано чи зверхньо, намагаються мовчки вичекати, поки конфліктні ситуації забудуться чи стануть менш гострими, ніж у піковий момент, і лише накопичують роздратування та поступово руйнують стосунки. Кожен партнер вимагає уваги до себе, проте не готовий проявити таку увагу сам. Якщо в такій парі хтось каже: «Дивися, яке гарне небо», — то другий лише зневажливо знизує плечима, мовляв, подумаєш, яка дивина. І тоді співрозмовник почуває неповагу до себе, ображається, замикається в собі.

Галина намагалася проаналізувати їхні з Грицем взаємини і збагнути, до якого ж типу належить їхнє подружжя. Це складно було визначити однозначно. Вона згадувала по черзі різні епізоди з минулого: як марно намагалася намовити Гриця читати педагогічну літературу, а він марно силкувався поставити її на лижі чи переконати раніше, ніж вона те робила, прокидатись уранці. Та потому їй спадало на думку, що Гриць завжди погоджувався подивитися з нею фільм увечері чи прогулятися, навіть якщо йому самому цього не дуже хотілося. Пригадувала, як він умів підібрати їй подарунок: це завжди була несподіванка і завжди приємна. Пригадувала, як добре їм бувало в поїздках — удвох чи й утрьох, коли вони забували про виховні методики і просто насолоджувалися вільним часом та одне одним.

### 1944

Найбільш виразною частиною фігури пані Лєберих були її стегна. Вони відходили від порівняно стрункої талії майже під прямим кутом. Таких могутніх стегон Іван не бачив іще ніколи. Фрау Лєберих була висока й енергійна, з гучним голосом, майже басом, і своїм невеличким королівством вона правила залізною рукою. Фрау народилась у селі Таль неподалік від Ґраца, у Штирії, де через багато років народиться й Арнольд Шварценеґер, а згодом там збудують у стилі «фантастичного реалізму» церкву святого Якова. До цієї церкви з'їжджатимуться туристи з цілого світу, щоби сфотографуватися біля вицвілого плаката з молодим Арнольдом у плавках, і захоплено розглядатимуть інкрустовані блискучими камінцями кам’яні сидіння та стіни, які відсвічуватимуть неймовірною кількістю яскравих кольорів. Ця церква виглядатиме так кічово, що в цьому вже буде якась оригінальність, і нею захоплюватимуться й узагалі позбавлені смаку люди, і найбільш прискіпливі естети. Церква залишатиме таке саме враження, як дуже гостра їжа: просто паралізуватиме рецептори смаку, — і саме це відчуття всім і подобатиметься.

Та в часи юності фрау Лєберих цієї церкви в селі ще не було. Натомість стояла цілком звичайна сільська церква. У вісімнадцять років фрау Лєберих повінчалась у ній із хлопцем зі свого села. Усе складалось ідеально: він не курив, не пив і не бив її. У них народились одне по одному восьмеро дітей, причому раз — навіть близнята. Проте з усіх вижили тільки двоє хлопців, та й ті згодом загинули на східному фронті. Після того, як надійшла звістка про смерть її останнього сина, фрау Лєберих покинула своє село і подалася до Відня. Вона вміла дуже смачно готувати, тож майже відразу влаштувалася куховарити в дуже пристойний ресторан. Її цінували, та фрау Лєберих мала непростий характер. Вона вважала себе самотньою, покинутою, нікому не погрібною і постійно вимагала від оточення особливих виявів уваги, поштивості, сварилася з усіма, за найменшу провину виганяла заплаканих помічниць. Одного разу навіть замахнулася на одну з них гарячою сковорідкою з олією, та краплина олії впала на ногу їй самій. Запекло страшенно, і вона отямилася. Потому ресторан збанкрутував, і фрау Лєберих на заощаджені гроші відкрила власний пансіон.

Окрім куховарства, вона мала талант лагодити техніку, тож ніколи не потребувала послуг фахівців, а завжди сама міняла крани, труби, навіть нагрівальний котел зуміла розібрати, залатати пошкодження й зібрати знов. І все це — без жодної схеми чи інструкції, просто інтуїтивно. Її тільки не можна було відволікати, бо тоді вона забувала, яку деталь куди слід допасувати.

У пансіоні фрау Лєберих жили здебільшого емігранти зі сходу, котрим пощастило вибратися з табору Штрасгоф чи з робітничих бараків у селищі Гунтрамсдорф. Після того крихітні помешкання у Відні здавалися їм раєм, то більше, що були розташовані неподалік від центру міста, у третьому районі. Фрау Лєберих забирала у своїх мешканців більшу частину продуктових карток і видавала їм натомість доволі скромні порції на сніданки та обіди. З картками, які залишались у квартирантів, можна було ходити вечеряти до ресторанів. Серед мешканців пансіону фрау Лєберих був й Іван, який на той момент уже закінчив навчання у Ґраці й улаштувався працювати вчителем у Відні.

Час від часу у фрау Лєберих бували неконтрольовані напади люті, й тоді вона ні з того ні з сього або перевіряла харчові запаси в коморі, запідозривши одну зі своїх помічниць у крадіжці, або ж натрапляла в шафі з посудом на надщерблену тарілку і починала шукати, хто її пошкодив. Після проведеного розслідування зазвичай виявлялося, що ніхто нічого не крав, а тарілка впала з рук самій господині місяць тому, й усе заспокоювалося. Та під час наступного нападу люті фрау Лєберих однаково знову спаде на думку, що покоївки мусять бути злодійками і потай бити посуд. Раніше фрау Лєберих не розуміла, чому в неї трапляються такі напади, і страждала від цього сама, не кажучи вже про її оточення. Вона не мала ні родини, ні друзів, а мешканці та персонал її побоювалися.

Тепер вона вже знала, що напади люті траплялися перед початком мігрені й посилювалися від запаху цитрусових. Фрау Лєберих мала страшенно болючі мігрені. Їй не допомагали жодні таблетки чи процедури. Колись раніше вона лікувалася, лежачи цілими днями в темній кімнаті. Трохи допомагав зелений чай із медом, але в голодні останні роки війни таких делікатесів знайти було вже неможливо. Вона кілька років не бачила і цитрусових, але це не рятувало її від мігрені. Іноді, якщо фрау Лєберих щастило розпізнати напад мігрені на самому початку, їй досить було з’їсти щось солодке, навіть просто шматочок цукру, — і це часом допомагало чи принаймні хоч трохи заспокоювало її.

Одного разу, коли Іван повернувся до пансіону після уроків, він застав фрау Лєберих за ремонтом годинника. Вона нависала своїм могутнім бюстом над застеленим чистою скатертиною обіднім столом. Перед нею горіла настільна лампа під зеленим абажуром. На самому краєчку носа фрау Лєберих стирчали окуляри, а сама вона тримала пінцетом якусь крихітну деталь, намагаючись згадати, куди ж її треба вставити. Побачивши Івана, вона втомлено опустила пінцет і зняла окуляри.

— Сідайте, юначе. Ви, мабуть, голодний?

— Ні, дякую, я повечеряв у місті,◦— відповів Іван. — І навіть приніс вам шматочок пирога. Сьогодні в однієї учениці були уродини, і її мати спекла пиріг.

— Чудово, — зраділа фрау Лєберих. — Я радо відкладу ремонт. Однаково не можу згадати, звідки була ця деталь. Ми з вами вип’ємо чаю.

— Залюбки, — погодився Іван.

— Скажіть, юначе, ви, здається, народилися в Україні,◦— добре я пам’ятаю?

— Так, фрау Лєберих, на Тернопільщині.

— Ваш батько був священик чи вчитель?

— Він був селянин, фрау Лєберих.

— Селянин? Дивно. Я не знала, що селянські діти в Україні закінчували університети.

— Зазвичай не закінчували.

— А як ви змогли здобути таку добру освіту?

— Я дуже хотів учитися. Батько спершу був проти, а потому за мене заступився священик, і батько погодився віддати мене до гімназії. Довелося ходити пішки по кілька кілометрів щодня, і взимку, і влітку. Але я не здався і закінчив школу. А за моє навчання в університеті заплатив австрійський офіцер, чиїм денщиком я був під час війни.

— Ваші батьки живі?

— Ні. Батько помер дуже давно.

— Хворів?

— Помер під час операції. Поїхав на базар, увечері пішов із іншими селянами на пиво, а перед тим з’їв багато грушок. Після того йому так заболів шлунок, що довелося робити операцію. Що саме трапилося під час тієї операції, я так і не довідався. Нам нічого не повідомили зі шпиталю у Львові. Аж коли я поїхав туди, то мені сказали, що батько помер. Навіть не знаємо, де його поховали.

— Він мав слабке здоров’я?

— Навпаки. Батько ніколи не хворів. А одного разу взагалі дивом одужав після дуже серйозного каліцтва. Ніхто навіть не сподівався. Він узявся сам будувати піч для випалювання цегли, з якої хотів збудувати хату. Але, видно, помилився в розрахунках, і в якийсь момент піч завалилась, а його присипало землею. Я був тоді ще малий. Пригадую, як мене послали до міста по лікаря. Було вже темно, я страшенно боявся, але поїхав. Лікар оглянув батька і лише похитав головою: був переконаний, що той через кілька днів помре. Але батько не помер. Він не міг ходити декілька місяців, лежав і дуже мучився від болю, але потому таки одужав і навіть міг вистояти цілу службу в церкві. Тільки про будівництво хати вже не згадував.

— А потому помер через таку дурницю, як грушки з пивом? Жахливо, — сказала фрау Лєберих. — А ваша мати жива?

— Мати померла теж через лікаря. Тільки через австрійського. Він прописав їй не ті ліки, і вона сконала в судомах на очах у моєї молодшої сестри. Я тоді був на фронті, точніше, вже в російському полоні.

— А сестра вижила?

— Ні, її вбили більшовики під час громадянської війни. Вона бігла до сусідів через власний город, а вони взяли і застрелили її. Вижив тільки брат. Він господарював на батьковому подвір’ї. Але що з ним зараз, не знаю.

— Здається, в мене скоро почнеться мігрень, — фрау Лєберих ковтнула чаю і потерла пальцями скроні. — Не дивуйтеся, якщо я раптом стану дуже люта і прискіплива. У мене так завжди під час мігрені.

— Так було в моєї матері. Вона завжди ганяла нас дітьми, коли їй починала боліти голова. Але потому навчилася лікувати свій біль.

— Як? — зацікавилася фрау Лєберих.

— Вона сідала біля вікна і лущила кукурудзу. Через деякий час біль минав.

— Дивно. Завжди кажуть, що треба, навпаки, зашторити вікна, бо світло посилює біль.

— Не знаю, фрау Лєберих, я не лікар. Але моїй мамі це помагало.

— Гм, треба спробувати. Тільки я не маю кукурудзи. Маю лише соняшникове насіння. Підійде?

— Спробуйте. Думаю, річ не в тому, що саме лущити, а в тому, щоби пальці перебирали дрібні та гострі предмети. Тоді відбувається масаж пучок, і це добре впливає на якісь нервові закінчення, — ну, але це моє приватне припущення, а не думка фахівців.

Фрау Лєберих дістала зі шафи соняшникове насіння й сіла за стіл його лущити. Того вечора мігрень у неї так і не почалась. А коли приступила наступного разу, вона знову сіла чистити соняшникове насіння, і їй полегшало. Вона не їла того насіння, воно їй не смакувало, — просто сиділа і лущила. За цю цінну пораду вона почала давати Іванові більші порції, ніж усім, і ніколи вже не вимагала в нього продуктових карток.

Іван зайняв у пансіоні фрау Лєберих велику кімнату в мансарді зі скляним дахом. Колись там була художня майстерня, і на стінах та на підлозі ще залишилися плями від фарб, а також було чути специфічний олійний запах. Помешкання переділяли навпіл величезні бібліотечні шафи з книжками, яких власник не зміг забрати зі собою. Іванові ще ніколи не доводилося жити серед такої кількості книг, і він проводив за читанням увесь вільний час.

До «Приватної гімназії з українською мовою навчання» Іван улаштувався в жовтні 1944 року. Перед тим він певний час шукав роботу і навіть підробляв вантажником на хлібозаводі. Завод був страшенно далеко, аж у п’ятнадцятому районі, а добиратися туди часто доводилося пішки, особливо після бомбардувань. Тепер він теж часто ходив до школи пішки, і це забирало багато часу, хоча школа й була досить близько від пансіону, де він мешкав. Добирання тривало так довго через те, що дедалі більше вулиць ставало повністю заваленими рештками розбомблених будівель, і тих завалів уже давно ніхто не прибирав так ретельно, як на початку війни, коли нальоти траплялися ще зрідка.

Іван ніяк не міг звикнути до того, як тепер виглядав Відень. Зруйнований, обшарпаний, зі зачиненими музеями та з похованими у бомбосховища експонатами, зі заляканими та виснаженими людьми, котрі намагалися без зайвої потреби не виходити з дому. Місто було геть не схоже на ту статечну і заможну столицю імперії, куди він уперше приїхав тридцять років тому зі своїм мобілізаційним папірцем, шукаючи Арсенальних касарень у третьому районі, й коли зустрів у парку Марії-Терезії ерцгерцога Вільгельма.

У саду за будинком був бункер — глибока щілина в землі, накрита бляхою від дощу. Зверху цей сховок виглядав як пласке подовгасте підвищення з двома виходами. Усередині бункера стояли дерев’яні лавки, на яких можна було сидіти, проте висота сховку дозволяла випростатись і на повний зріст. Стіни та стелю підпирали дерев’яні балки. Ясна річ, і тут ніхто не був застрахований від прямого влучання, та зате не було небезпеки загинути під завалами будинку. У бункері Іван почувався значно безпечніше, ніж у бомбосховищі, яке теж було на їхній вулиці, на кількасот метрів далі. Хоч у бункері й було виразно чути всі звуки нальоту, зате сюди не приходили чужі, не треба було спостерігати за їхнім страхом і слухати дитячий плач. Від кожного вибуху бомби бункер тремтів, балки на стінах і на стелі порипували, проте витримували. Коли поряд падала фугасна бомба, чути було спершу дедалі сильніший високий звук, свист, потім оглушливий вибух, далі на мить западала тиша, а тоді ще довго і голосно осипався тиньк, валилися стіни будинків, а в самому кінці лунав стукіт дрібних камінців. Одного разу вибило двері до бункера і вибухова хвиля вкотилася досередини. Іван притиснувся до стіни. Та, на щастя, все минулося.

Після відбою небо вияснювало тьмяно-червоне сяйво від палахкотіння будинків, у світлі якого вночі було видно, як удень. Якщо будинок залишався цілим, то, перш ніж заходити, слід було перевірити, чи немає на поверхах запалювальних бомб, які ще не вибухнули. Зазвичай після нальоту люди ходили від будинку до будинку і допомагали тим, чиї оселі згоріли. Виносили з руїн рештки майна, перев’язували поранених, забирали бездомних до себе на нічліг. Гасити пожежі з допомогою відер із водою давно ніхто не намагався. То було марно.

Одного разу Іван побачив, як солдати у відпустці рятували майно жінки з трьома дітьми, чий будинок догорав на очах. Спершу солдати повикидали з вікон пожитки: кошики з білизною, одяг, матраци, дитячі іграшки, тоді розібрали і витягли на вулицю ліжка, повиносили кухонну плитку та холодильник, а насамкінець — навіть кришталеву люстру. Щоби зняти люстру, солдатові довелося вилізти на неї, розгойдати й упасти разом із люстрою на підлогу. Він устиг винести люстру за мить до того, як завалилася стеля будинку.

А тим часом радянські війська підходили все ближче до Відня. Крім повітряних нальотів, тепер щодня бували й артилерійські обстріли зі славнозвісних «Катюш». Деякі мешканці міста остаточно переселилися до бомбосховищ. Одного разу Іван не встиг спуститися до бункера, коли почався наліт, і він вирішив перечекати його в коридорі, де принаймні не було скляного даху. Та раптом пролунали страшні гуркіт і тріск, на голову Іванові посипався тиньк, а у стелі розверзлася діра, через яку стало видно небо: у будинок влучив артилерійський снаряд. Наступні кілька днів Іван провів у підвалі, а потому перебрався до своєї дивом уцілілої квартири.

Заняття у школі починалися по обіді, щоб учні встигали добратися на уроки. Якщо ж перешкоджала повітряна тривога, то заняття переривали і чекали ще дві години після завершення бомбардування. Тоді повітряні тривоги вже були майже щодня. Постійно щось горіло: то фабрики, то житлові будинки, то залізничні станції. Повертаючись із гімназії, діти не знали, чи зможуть дістатися додому зруйнованими вулицями та чи цілий ще їхній дім.

Платили у школі дуже скромно, тож Івана часто виручав грошима Вільгельм — на той момент власник трьох малих підприємств із виробництва лаків, фарб і штучної смоли: «Інґас», «Гемоґан» і Австрійського товариства виготовлення штучної смоли. Він вчасно встиг інвестувати компенсацію, яку німецька влада виплатила їм зі сестрою Елеонорою після того, як конфіскувала родинну пивоварню та цілий маєток. Прибутків од цих підприємств практично не було, та Вільгельм мав кредит на сто сімдесят тисяч австрійських шилінгів, тому щомісяця отримував чек у швайцарському банку, і цього йому вистачало на спокійне життя. Він винаймав мебльовані кімнати неподалік від контори своїх підприємств, куди ходив щоранку на 7:30. Вільгельм та Іван жили на сусідніх вулицях.

### 1945

Вільгельм ішов до невеличкого ресторанчика в десятому районі неподалік від Південного вокзалу, куди вони часто ходили разом із Іваном. Вільгельм був там постійним клієнтом, і щойно він заходив, як назустріч вибігала симпатична господиня, привітно усміхалась і казала до Вільгельма: «Добрий день, пане полковнику!». Ставила на улюблений столик у затишному куточку біля вікна карафку знаменитої своїм смаком віденської води й ішла геть. Їсти сюди ходили переважно прості робітники, студенти, переселенці — українці, поляки, серби, боснійці, словенці. Саме на такій публіці Вільгельм любив випробовувати свій шарм. Іноді він виходив увечері сам, без Івана, «на полювання» за якимось молодим студентом. У такі вечори він одягав свій елегантний чорний костюм, чіпляв отриманий колись від пруського короля Залізний хрест, а також мідний тризуб. Вільгельм викликав у людей довіру та симпатію. Коли чув за сусіднім столиком українську, то підходив, шанобливо вклонявся, привітно усміхався своїми голубими очима і заговорював українською.

Але того разу української він не почув. А його улюблений столик було зайнято. За ним вечеряв елегантно вбраний юнак. Вільгельм одразу запідозрив у ньому француза і розхвилювався. Він завжди з ностальгією згадував своє життя в Парижі, та якось уже забув, якими небезпечними бувають французькі знайомства. До Вільгельма підійшла усміхнена кельнерка, шукаючи поглядом, куди би посадити постійного клієнта.

— Не треба, — жестом зупинив її Вільгельм. — Запитайте симпатичного юнака, чи можна скласти йому компанію на час вечері.

Кельнерка запитала. Юнак зацікавлено подивився на Вільгельмову струнку фігуру, яка все ще демонструвала залишки колишньої солдатської виправки, на акуратно підстрижені білі вусики на подовгастому обличчі, які виглядали солідно та симпатично, навіть попри те, що ефектна біла чуприна вже почала лисіти й Вільгельм повністю голив голову. Їхні погляди зустрілись, і юнак кивнув.

— Дозвольте відрекомендуватися. Вільгельм.

— Поль, — усміхнувся у відповідь юнак.

— Як вам смакує тутешній шніцель? — запитав Вільгельм.

— Він найкращий у цьому районі, якщо не в цілому Відні,◦— ствердив Поль.

Поль Маас був занадто молодий, аби пам’ятати довоєнний Париж, популярні тоді кнайпи, пісні, моду, персонажів світської хроніки. Та він готовий був вічно й захоплено слухати Вільгельмові розповіді про все те. Поль мешкав неподалік від Вільгельма, і вони почали іноді вечеряти разом, провадячи цілком невинні світські бесіди.

— Я помітив, що останнім часом у Відні побільшало солдатів французької окупаційної армії. Вони інші, ніж англійці й американці.

— Це більше схоже на імітацію, ніж на справжню армію, — те, як зараз виглядають тут французькі військові,◦— сумно усміхнувся Поль. — Їх не порівняти з англійськими чи з американськими солдатами. Насамперед за складом. Серед французів багато офіцерів колоніального війська, мобілізованих службовців і студентів. У них дуже кепське матеріальне забезпечення. Мало техніки, харчами їх практично повністю забезпечують американці. А ще донедавна французьким військовим доводилося добувати собі їжу реквізиціями у місцевого населення. Де в кого це розвинуло здатність діяти спонтанно й імпровізовано, і тепер до таких ставляться як до «своїх», а інші, навпаки, нажили собі ворогів. Так чи сяк їх тут не сприймають за серйозне військо. Зате вони дуже добре орієнтуються в усьому, що стосується біженців. Особливо слов’ян. Вони заробляють на перепродажі інформації, щоби вижити. З усіх окупаційних військ французи почуваються найбільш непевно. Адже вони ділять порівну відповідальність за окупацію з американцями та з англійцями, проте мають значно менше голосів, коли надходить час приймати рішення.

— А чому так? — здивувався Вільгельм.

— Відколи вони почали отримувати від американців провізію, навіть чисельність їхніх військових гарнізонів узалежнилася від того, скільки їжі їм нададуть союзники. У глобальній політиці повоєнного переділу світу рішення також зазвичай приймають країни великої трійки: Англія, Америка та Росія. На Францію ніхто особливо не зважає. Тому хоч би що зробили французи в Австрії, це не матиме великого значення. Через те вони тут нудяться і багато хто з них уважає, що участь в окупації Австрії — це невчасне чи то пак передчасне завдання для Франції.

— Але вони, як і всі, бояться сотень тисяч розквартированих довкола Відня і в Угорщині радянських солдатів, котрі явно не збираються на зиму повертатися додому, — зазначив Вільгельм. — Захід опинився в пастці власної політики, бо демократичний устрій європейських країн тепер мусить знаходити спільну мову з радянською диктатурою, а це заздалегідь приречено на провал. Диктатура — це механізм нищення, якого ніхто не може зупинити.

— Так, — погодився Поль, — не кажучи вже про те, що й по лісах чимало солдатів, і ніхто точно не знає, чи вони червоно-армійці, чи партизани, а якщо останні, то які саме партизани: червоні чи з національних формувань.

— Цікаво, що буде, якщо Радянська Армія раптом перейде демаркаційну лінію? — сказав Вільгельм. — Дуже ймовірно, що після того почнеться масова евакуація австрійців, котрі намагатимуться випередити біженців ще до того, як усі дороги заповнять утікачі. Ніхто вже не вірить, що американці зможуть і схочуть зупинити росіян, адже американські військовики вже поводяться як демобілізовані.

— Це правда, — погодився Поль. — Як і британці. Опортуністична політика англійського уряду сильно послабила патріотичний дух англійського суспільства й армії. То більше, що зараз британські солдати вже не захищають власну країну, а перебувають на чужій території, тож не бачу особливих перешкод для дипломатів у тому, щоб у разі прямої інтервенції просто пересунути тимчасові демаркаційні лінії далі на захід і зберегти мир. Хто ризикуватиме життям, аби захищати ці примарні кордони, проведені на невидимих картах десь у таємних кабінетах? Усі живуть у напруженні, очікуючи, чим це завершиться. Усі переживають, що буде далі й чим вийде відкупитися від Радянської Армії: частиною Німеччини, територіями в Кореї, в Маньчжурії, в Ірані, в Туреччині? І чи після того й далі триватимуть воєнні дії, чи якась чергова конференція в Ялті або в Потсдамі дозволить уникнути цього?

Одного разу Вільгельм розповів Полеві свою українську біографію, розповів про зв’язки з політиками, про втечу з Парижа. Тоді й Поль відкрився йому і розказав, що під час війни працював на військовому заводі Месершміта, де виробляли деталі для таємної зброї «Фау-1». Досвідчений офіцер французької розвідки, котрий насправді називався зовсім не Поль, був сином заможного французького банкіра з Марокко. Поля зацікавила перспектива вийти на українських націоналістів: про їхні шпигунські вміння ходили легенди, і, якби Полеві вдалося завербувати когось із них, він зробив би великий стрибок у кар’єрі. Поль заговорив із Вільгельмом про те, що може допомогти налагодити співпрацю ОУН із французькою розвідкою проти СРСР. Вільгельма ця ідея захопила. І він навіть знав, як можна спробувати її реалізувати. Точніше, знав про це не він, а незамінний у таких справах Іван.

### 1945

Саме Іван познайомив Вільгельма зі Софією, вродливою молодою зв’язковою ОУН, котра викладала музику в тій самій школі, що й Іван, і мешкала в сусідній із Іваном кімнаті у пансіоні фрау Лєберих.

Софіїна кімнатка була мальовничим мансардним приміщенням під самим дахом зі скошеними стінами та з великим еркерним вікном. Тут були маленький бідермаєрівський письмовий стіл, м’яке крісло та книжкова полиця. Софія також перенесла сюди ліжко зі спальної комірчини без вікон. У коридорі Іван і Софія могли користуватися численними вбудованими шафами, а у прасувальній кімнаті для них обладнали крихітну кухню. За тогочасних обставин то була справжня розкіш.

Тієї неділі, коли мало відбутися її знайомство з Вільгельмом, Софія спала довше, ніж зазвичай. Уранці переважно не бомбили, і вона запланувала поніжитись у ванні, зробити зачіску, манікюр і причепуритися. Ванна була вкінці коридору, і туди доводилося носити воду, яку тепер гріли в кухні. Електричний нагрівач зламався, і купання стало доволі тривалою та виснажливою процедурою. Іван визирнув зі своєї кімнати і побачив Софію з відром окропу в руці. Відро було їй явно затяжке. Він вибіг їй назустріч і допоміг поносити воду.

— Дякую, Іване, — усміхнулася йому Софія. — Я віддячуся тобі після ванни. Маю в кімнаті смачне домашнє печиво, — можемо ним поснідати.

— Чудово. А я за той час приготую какао.

Через годину Софія вийшла з ванни, і з дверей за її спиною запахло духмяним милом. Вона була вбрана в кімоно, а на голові мала важкі металеві бігуді.

— Нічого, що я буду в бігудях? — усміхнулася Софія.

— Нічого, так навіть оригінально, — відповів Іван.

Вони сіли пити какао і їсти печиво в Івановій кімнаті. Софія роздивлялася світлину на стіні. Там було зображено сивого чоловіка зі ще зовсім молодими очима та маленьку дівчинку.

— Напевно, батько і донька, котрі жили тут, — припустила Софія.

— Напевно, — погодився Іван. — Схожі між собою. А хто твій батько?

— Лікар. Отоларинголог. Колись один із найкращих у Львові. А ще — співак-аматор. Він щонеділі виступав на радіо з хором Преображенської церкви. Батько часто їздив лікувати бідних людей по селах. Про нього навіть розповідали легенду, що коли він заходив до сільської хати, то першим ділом вибивав своїм ціпком вікно, бо вважав, що більшість хвороб — від спертого повітря в хаті.

— А він справді так робив?

— Ні, звичайно, просто просив перевітрити і розказував селянам про шкідливість бактерій, про користь свіжого повітря й особистої гігієни. Вчив запобігати хворобам. А іноді боявся дивних речей. Наприклад, не дозволяв палити в пічці вугіллям, а тільки деревом, бо вважав, що вугільним чадом легко отруїтися. Пригадую, що, коли у нас десь на початку тридцятих років з’явилося перше радіо, батько відмовився встановлювати радіоантену на даху, бо вважав, що вона притягуватиме блискавку.

— О, я пригадую ті радіо, — пожвавився Іван. — То були такі велетенські страшні скрині з ебонітовими пластинками і ручками з білими стрілочками. А нагорі скрині були гнізда для навушників і резонатор, більше схожий на вентилятор. Та страшна машина працювала від велетенської анодної батареї та кислотних акумуляторів, які треба було досить часто заправляти. Я пригадую, коли вперше почув звук із того радіо, то аж перелякався. Здавалося, голос лунає з потойбіччя. Якийсь польський актор читав книгу.

— Ага. У мене теж перший раз, коли я почула радіо, було читання книги. Досі пам’ятаю. Новела Джозефа Конрада «Серце пітьми» польською. Ми мали якесь шведське радіо. «Ериксон», здається. До батька приходили сусіди, і вони разом довго крутити ручки, намагаючись видобути хоч якийсь звук, але чути було тільки свист і харчання. Вмовляли батька перенести антену на дах, але батько так і не погодився.

— У того радіо, яке слухав я, антена стояла на даху. Але це не допомагало. Я вже не пригадую, якої марки був приймач. Але дуже добре пам’ятаю, як страшенно ми тішилися, коли після годинних зусиль і тріску з радіо нарешті долинало щось віддалено схоже на мелодію чи на людський голос. То вже був майже спортивний, а не естетичний ефект.

— Точно. Пам’ятаю, всі знали, що найпотужніша в Європі станція була у Берліні. «Königwusterhausen» чи щось таке. Батькові іноді вдавалося її зловити.

— А грамофон у вас був? — запитав Іван.

— Був патефон. Великий, дерев’яний, з корбою, яку мені дозволяли накручувати. Але платівок ставити не дозволяли, щоби я їх не розбила і не пошкрябала. Платівок було мало. Мама визнавали тільки оперні арії — ніяких естрадних пісеньок. Мені не дуже подобалась опера, але я заворожено стежила, як голка рухається по платівці й видобуває звук. То була справжня магія.

— Твій батько мав приватну практику?

— Так. У нашій кам’яниці на першому поверсі була його почекальня, де стояли дерев’яні крісла в чохлах. Там само й ординаторська, куди мені було суворо заборонено заходити, але ясна річ, що я прокрадалася туди разом із прибиральницею, котра приходила рано-вранці. Батьки ще снідали і читали газети, а я казала їм, що йду до туалету, а сама тихенько прослизала до забороненої кімнати. Стіни ординаторської були обклеєні шпалерами, які виглядали, мов порцелянові кахлі. Чимало місця займала тверда канапа дивної форми, в кутку стояла така сама скляна шафка, як у почекальні, але її полиці було густо заставлено пляшечками з ліками. Столик із інструментами — металевий і пофарбований білим кольором, як і крісло для хворих. Пригадую лампу, яка не лише світила, а і гріла, й одного разу від неї навіть почала тліти стрічка на сукні в однієї пацієнтки. Стрічка була з якоїсь штучної тканини. Батьків стілець був білий і круглий, не мав спинки і крутився, як стільчик для гри на піаніно, а на письмовому столі лежало дзеркальце, яке батько закріплював на голові й називав «третім оком».

— А твій батько мав олівець? Ну, такий спеціальний. Я одного разу в дитинстві бачив такий у лікаря і потому довго вірив, що всі лікарі мають такі олівці. Він був у золотій оправі, на яку лікар натискав, і тоді з неї висувався шматочок грифеля.

— Ні, такого олівця мій батько не мав, — усміхнулася Софія. — Зате мав спеціальний мішечок, у якому тримав шматочок замші — протирати окуляри. Мені страшенно подобалося розстібати ґудзик на ньому мішечку.

— А печатка на рецепти була?

— Так, печатка була. У дуже маленькій срібній коробці, всередині якої лежала пластинка з просякнутою чорнилом гумовою підкладкою. Батько не дозволяв мені пхати туди пальців, але я одного разу таки запхала і сама себе викрила, бо пальці відразу посиніли від чорнила.

— А годинник?

— Годинник теж був. Він висів на золотому ланцюжку і закривався. Цифри на ньому були римські, тому я довго не вміла користуватися тим годинником. Іноді мені вдавалося потай від батька зняти металеву накривку на зворотному боці циферблата і пороздивлятись інкрустовані рубіновими камінцями маленькі коліщатка в ньому всередині. Вони обертались і відсвічували. Батько носив білі сорочки в тонку синю смужку, манжети там припиналися до рукавів ґудзиками, а комірець — шпильками. У шухлядах білизняної шафи було багато таких манжетів і комірців. Зношені й зіпрані моя мама викидала або віддавала мені бавитися. Мені подобалося, що тканина комірців і манжетів така штивна. Я робила з неї викрійки і шила сукні для ляльок. Досі пам’ятаю запах тютюну і якихось ліків, якими просякнув батьків одяг, чорні штани, зім’яту під вечір камізельку, на якій час від часу з’являлися масні плями, і мама вперто боролася з ними всіма доступними тоді методами. Пригадую темно-синю краватку з м’якого шовку, яку тоді зав’язували майже як бант. Батько носив ще капелюх зі широкими крисами і з гумкою внизу, а також ціпок зі срібною лев’ячою головою. Коли я була ще маленька, то ввечері батько, прийшовши додому, сідав у своє шкіряне крісло, втомлено протирав скельця окулярів, а його голубі очі мружились і сльозилися. Батько цілував мене у щічку, поколюючи акуратно підстриженою тоді ще не сивою бородою і вусами, які носив, за тодішньою модою, підстриженими над губою. Потому садив мене до себе на коліна і дозволяв досліджувати вміст своїх кишень. То було страшенно цікаво. У кишені чорної камізельки батько завжди носив металевий циліндр. Він був невеликий і розкручувався, а всередині були різного розміру лійки, які запихались одна в одну. То були отоскопи: з їхньою допомогою батько зазирав у вуха пацієнтам. Іноді він приносив мені й показував горошини чи квасолини, які видобував із вух і з носів. Деякі «трофеї» були вже пророслі. Часом я чула, як плачуть діти, коли їм видобували з носа ті квасолини, тож сама ніколи не пхала до носа чи до вух жодних предметів. Батько мав цілу колекцію видобутого з носів, із горлянок і з вух різних людей. Шпильки, гачки, кістки, камінці, вставні зуби, монети… Ти не уявляєш, як страшно все те виглядало. Наприклад, один технік із кінотеатру за кілька вулиць від нашої раз випадково проковтнув невеличкий шматок кіноплівки. Якимось чином плівка потрапила до зупи і перекрила йому горло, не пропускаючи повітря… Батько виставляв усі ті експонати на срібну тацю в спеціальній скляній шафці у своїй приймальні.

— А ви бавилися в лікаря у дитинстві? — усміхнувся Іван.

— Так. Одного разу сусідський хлопчик через це мало не загинув. Ми намагалися підвісити його вниз головою, щоби вирівняти хребет. Пальці ніг у нього побіліли і довго потім не згиналися, — він ще якийсь час накульгував. Але якби вчасно не нагодилася наша праля, пані Оля, то не відомо, чим би все закінчилося. Пані Оля мала хворі ноги з роздутими жилами і не витримувала довго у спекотній кухні під час прання, тож іноді виходила надвір подихати. Вона робила це потай, бо батько забороняв їй залишати вогонь без нагляду, щоби не сталося пожежі. Тоді вона нічого не сказала нашим батькам про сусідського хлопчика, а ми не розповіли, що бачили її надворі. Але боявся пожежі мій батько не даремно. Одного разу, коли ми мали гостей і всі сиділи у вітальні і грали в преферанс, у двері раптом подзвонили, а потому до помешкання вбігли пожежники в латунних касках. У когось загорілося вугілля в пивниці. Усіх вигнали з будинку на вулицю, і ми стояли, дивлячись, як заливають водою з брезентових шлангів нашу пивницю. Після того я теж почала боятися вогню і не підходила близько ні до каміна, ні до плити на кухні. Так досі й не вмію розпалити плитку, тримаючи сірника в руці: мушу кинути його на вогонь, бо боюся попектися, — Софія розсміялась.

— А ти розглядала батькові книги? То, певно, було страшенно цікаво у дитинстві?

— Так. Коли я ще була мала, мене не пускали до кабінету. Але я вилазила на стільчик і досягала до тієї полиці в креденсі у вітальні, де лежав батьків диплом. Тоді для мене то була магічна штука, яка провадила кудись у потойбічний світ. Я зазирала у бляшану трубку з широким кінцем, із якої звисав плетений жовто-чорний шнурок. Якщо потягнути за шнурок, можна було видобути шматок пергаменту з таємничими латинськими літерами, а на кінці шнурка висіла рельєфна воскова печатка Львівського університету. Батько не дозволяв мені витягати диплом, але сказав, що написано його не на звичайному папері, а на виготовленому з ослячої шкіри. Я ніяк не могла собі уявити, як же папір можна виготовити зі шкіри, але допитатись у вічно зайнятого батька було годі. Потому я почала потай пробиратися до кабінету і витягувати з бібліотеки батька його медичні посібники, більшість із яких було написано німецькою. Картинки і справді були неймовірні, маєш рацію. Пригадую, коли мені вперше вдалося знайти старанно приховувану від дітей тодішню порнографію, я була розчарована: якісь цнотливі зображення дам у довгих панталонах і кавалерів, котрі тікають через вікно, з підписами, які складалися зі самих лише не зрозумілих дитині натяків. Ту порнографію годі було й порівнювати з медичними книгами, де людське тіло оголювали до кісток.

— А де твої батьки зараз?

— Мама зникла без сліду минулого року. Вийшла на вулицю разом зі служницею Броніславою в якихось хатніх справах і не повернулася. Хоч як батько їх розшукував, знайти досі не вдалося. Тоді тато пішов до партизан. Але від нього давно не було новин. — Софія спохмурніла. — Він пішов до лісу, коли німці вперше оголосили про набір до дивізії «СС Галичина». Як і більшість притомних людей, мій батько був проти цього, бо розумів, що німці хочуть лише використати українських солдатів. Він намагався відраджувати хлопців, але усвідомлював, що вибір у них невеликий: іти до лісу, записуватися до дивізії чи чекати, поки прийдуть совіти і всіх розстріляють.

— Так, я чув про цю дивізію. Ледве чи від неї буде якась користь для українців, — погодився Іван. — Мені розповідав свою історію один український юнак, котрий записався у батальйон «Ролянд»: його формували тут, у Відні, з українських студентів три роки тому. Їх послали кудись під Одесу, щоби «наводити порядок» серед місцевого населення, тобто вирішили перетворити на поліцаїв. Хлопці збунтувались і замість цього почали захищати селян від німців. Через те багато кого стратили ще там, на місці, а батальйон розформували. Хлопці повернулися сюди, і їх спершу не хотіли брати назад на навчання. Багатьом із них допоміг Вільгельм, і їм дозволили повернутися до університету.

— Так, я чула про цю історію… Але гаразд, піду я збиратися. Це — тривалий процес.

Як і всі в той час, Софія щодня ходила в одязі «для повітряної тривоги»: у штанах, у светрі й у спортивному плащі. Іван звик до такого її вигляду, — так, зрештою, виглядали тоді всі, й чоловіки, й жінки. Та для знайомства з Вільгельмом вона вбрала дуже елегантну чорну сукню з низкою перлів. Коли Іван побачив Софію, яка вийшла в такому вбранні зі своєї кімнати, йому здалося, що пахне чимось довоєнним. Він уже відвик від парфумів і дуже давно не бачив гарно вбраних жінок, тож у перший момент просто закам’янів од несподіванки.

— Ого! — тільки і зміг вимовити Іван.

— Знаєш, війна колись закінчиться. І мені було би дуже прикро, якби виявилося, що, крім брудної засмальцьованої роби мені нічого вбрати, — сказала Софія.

Іван згадав, як Софія під час нальотів завжди брала зі собою до підвалу невеличку валізку. Він гадав, що там у неї зібрано лише найнеобхідніше, та не очікував, що необхідними можуть виявитися шовкова вечірня сукня, панчохи, флакон із парфумами, прикраси… Ну і, мабуть, під сукнею вона мала мереживну білизну. Та на цій думці Іван вирішив не зосереджуватися, бо відчув, що у штанах у нього дещо заворушилося. Він нервово пригладив вусики, подав дамі руку, і вони рушили вниз, де на них уже чекав Вільгельм.

— Прошу знайомитися. Панна Софія, — представив Іван сусідку. — Софіє, це мій друг Вільгельм фон Габсбурґ, великий приятель українців.

— Дуже приємно, — сказала Софія.

— Ціла приємність по мій бік, — галантно вклонився Вільгельм.

Вільгельм намагався демонструвати незворушність, але було помітно, що його також глибоко вразили Софіїні краса й елегантність. Вони рушили до ресторану.

— Скажіть, будь ласка, ви українська студентка? — запитав Вільгельм, коли їм принесли меню.

І, не чекаючи відповіді, повів далі:

— Іван уже сказав, що я великий друг українців. Мене називали «полковник Василь Вишиваний».

Іван дивився в меню. Тоді у Відні в ресторанних меню обов’язково вказували не лише ціни, а й вартість страви у продуктових купонах. За кожну страву слід було відрізати певну кількість купонів: на м’ясо, на жир, на хліб. Це вимагало зосередженості під час замовляння. Без карток можна було замовити лише так звану «страву дня» — зазвичай щось на зразок рідкого картопляного пюре з якимось невиразним соусом. Але всі замовляли це на додаток до інших, теж не дуже калорійних, страв. Підійшла офіціантка, і вони замовили страву дня та ще кілька закусок. Віддали офіціантці купони.

— Коли війна закінчиться, обов’язково треба поїхати до Амстердама, — раптом сказав Вільгельм і замріяно затягнувся димом.

— Чому саме до Амстердама? — здивувався Іван.

— Там є моя улюблена ресторація «Порт Ван Клєве», де готують найліпші в Голландії біфштекси. А може, і найліпші у світі. Кожен біфштекс вони нумерують. Я був там востаннє ще до війни й отримав біфштекс під номером 47567789.

— Ого, — сказала Софія. — Напевно, це старий ресторан.

— Так, дуже старий. До нього їздив ще мій батько в часи молодості. Зараз згадаю… Мені казали, коли його відкрили: чи то в 1850-му, чи то в 1870-му. Цікаво, чи працює він зараз.

— Я чула, що ви були знайомі з Павлом Скоропадським? — запитала Софія. — Це правда?

— Можна сказати і так. Ми бачились, але дуже коротко.

— Коли то було? — не вгавала Софія.

— Десь у двадцять третьому чи двадцять четвертому — точно не пригадую. Мене запросив один конструктор дирижаблів — доктор Екенер. Ви, певно, вже не застали дирижаблів, але тоді було неймовірно: літати над землею! Я довго мріяв полетіти дирижаблем до Америки. І от випала така нагода. Я тиждень перед тим не міг спати— так переживав.

— І полетіли? — спитала Софія.

— Ні. Віддав своє місце одному міністрові,◦— йому було дуже треба. Екенер обіцяв мені, що полечу наступного разу, але не судилося. Ну, та замість того польоту я пішов на обід до такого собі поміщика Фальц-Файна. У нього збиралося вишукане товариство і були чудові обіди. Того разу там був і Павло Скоропадський.

— І як виглядало ваше знайомство?

— Та як кажде знайомство. Нас представили одне одному, ми потисли собі руки, але так і не розговорилися. Ми не дуже тоді любили одне одного, бо ще в дев’ятнадцятому році, як був Гетьманат, а я зі своїми Стрільцями воював, вийшла між нами одна комедія. У Полтавщині зчинили бунт п’ять тисяч селян. Зловили їх німці. Ватажка взяли на допит до генерал-штабшефа.

— Чому ви збунтувалися? — питає Генерал.

— Гетьман Скоропадський панську лямку тягне, — каже ватажок. — Ми другого гетьмана хочемо.

— А якого гетьмана вам хочеться?

— Великого князя Вільгельма хочемо.

Вийшла хрія. Скоропадський звернувся до австрійського Міністерства закордонних справ, аби мене взяли з України, а до німецького цісаря пішов рапорт. Викликали мене до німецької квартири у Спаа, в Бельгії. Там питалися мене, чого я виступаю проти влади. Я відповів, що виступаю не проти влади, а тільки проти тих людей, котрі ворожо ставляться до населення України, без огляду, чи то люди з влади, чи приватні особи. І мені байдуже, чи то німці, чи австрійці, бо я тут не знаю ніякої різниці. Не смакувала їм, певно, та моя щира відповідь.

Я вернувся на Велику Україну, але довго ми там уже не оставалися. Несподівано прийшов наказ, що всі мої частини мають виїхати на Буковину. З болючим серцем ми мусили покинути Наддніпрянщину.

— Я чула щось про цю історію. Здається, В’ячеслав Липинський хотів, аби потому, коли незалежної України вже не було, ви зі Скоропадським об’єдналися?

— Були такі розмови. Липинський був послом Скоропадського у Відні в час диктатури, а потому став головою партії хліборобів-державників. Ми з Липинським не раз стрічались у Відні, й він казав, що гетьман знає про мою до нього неприязнь, але що тепер не час на сварки і треба помиритися, щоби разом боротися за незалежну Україну. Я погодився і навіть їздив раз спеціяльно до Ляйпциґа, щоби зустрітися з гетьманом. Але співпраці в нас так і не вийшло.

— А чому?

— Гетьман намагався в еміґрації об’єднати довкола себе всіх українських діячів, тому навіть переступив через свою ревність до мене, і я вважаю, що то був великий крок із його боку. Але він хотів спирати цілий український рух тільки на великих поміщиків-землевласників, а я був із тим не згодний, бо мені було важливо, щоби той рух складався зі всіх українців: і багатих, і бідних, і молодих, і старих, — бо тільки такий рух може мати успіх. Так ми і не домовилися. Він мені запропонував своє бачення, а я відмовився. Але я думаю, що він наперед знав, що я відмовлюся, й насправді того і прагнув. Так мені здається, що він не хотів зі мною мати справи, — просто боявся, що я поведу за собою частину українців і вони відколються від гетьманського руху. Тому він уважав, що зі мною якось треба домовитися.

— А правда, що ви збирались одружитися з його донькою Лілі? — почервоніла Софія.

— Ні, то вже легенди. Їх завжди більше, ніж правди. Я її ніколи й не бачив.

— Моя тета добре знала родину Скоропадських. І Лілі Скоропадську — теж. Вона була розумна дівчина. А про її вроду ходили легенди. Не пригадую, де читала про те, що «її ледь помітно підпухлі губи змушували чоловіків надовго затримуватися на них поглядом».

— Це — як про вас, — галантно усміхнувся Вільгельм.

Софія почервоніла і продовжила:

— Але Лілі мала репутацію радше холодної та недосяжної, всі її побоювалися. Вона з дитинства виявляла цікавість до всього українського. У літні місяці з батьками їздила з Петербурґа до маєтків в Україні: до Полошок і до Тростянця. Там Лілі вчила українську мову і народні традиції. Мови давалися їй не легко. Її сестра Маріка і брат Данило були здібніші до мов і вивчили українську без зусиль, поки спілкувалися зі сільськими дітьми. А Лілі доводилося годинами виписувати, а потому вчити напам'ять слова і звороти. Але вона завзято і наполегливо робила це, — за її записами хтось із професорів навіть уклав опісля словник рідкісних полтавських ідіом. Вона завжди намагалася розговорити старого діда, котрий стеріг ночами господарські будинки у Тростянці й умів гарно розповідати історії про давніх героїв — козаків. Ці записи збереглись, і потому їх навіть видали. Ми вдома мали це видання. Я його читала.

— Ви так багато знаєте про неї! — здивувався Вільгельм.

— Лілі з дитинства була моя героїня. Я чула про неї стільки розповідей!.. Вона дружила зі сільськими дітьми, ліпила їм із глини ляльок і тварин. Узимку вона писала з Петербурґа листи українською до своїх сільських подруг. Під час останнього року навчання в російській гімназії Лілі познайомилася з молодою вчителькою, українською патріоткою, від котрої вперше почула про українські прагнення здобути незалежність, і відтоді почала серйозно цікавитися українською історією. Вона вчила напам’ять довжелезні поеми Шевченка, але так ніколи і не наважилася декламувати їх публічно. А разом із цікавістю до української історії та культури в Лілі розвинулось і заперечення російської. І це не сподобалося її матері, котра походила з аристократичного російського роду Дурново. Лілі виповнилося вісімнадцять, коли Павла Скоропадського обрали гетьманом, і це стало втіленням її мрій. Юною патріотично налаштованою гетьманівною захоплювались у Києві на офіційних прийняттях. Лілі була висока, білява та сіроока, вона завжди більше переймалася проблемами інших, аніж своїми власними. Можливо, через це особисте життя її склалося не надто вдало.

— То вона таки вийшла заміж? — зацікавився Вільгельм.

— Найбільшим коханням її життя став один із помічників Павла Скоропадського — набагато старший за неї затятий бджоляр, котрий помер від хвороби через кілька років після їхнього одруження. Її несміливість і замкнутість у поєднанні з надзвичайною вродою мали дивний ефект: з одного боку, це приваблювало чоловіків, захоплювало, змушувало думати про неї, але — з другого — жоден не наважувався підійти до Лілі й заговорити. Її несміливість часто сприймали як зверхність, байдужість, самозакоханість. Але Лілі зовсім не була ні зверхня, ні самозакохана, — навпаки, вона самозречено допомагала батькові в його політичній кар’єрі, провадила його особисте листування в усі еміграційні роки. А коли у тридцятих в Україні був голод, Лілі активно працювала в комітеті допомоги голодуючим, що його організував гетьманський рух. Падіння гетьманату Лілі пережила як особисту втрату, так і не змирившись із цим.

— Певно писала вірші чи малювала, як усі самотні дами, — припустив Вільгельм.

— Вона завжди захоплювалася скульптурою, навіть мала замовлення, але так і не досягнула успіху в цьому, залишившись на аматорському рівні. Можливо, після війни, якщо вона вижила, з неї буде знаменита скульпторка.

— Дай, Боже. Але досить уже про минуле. Розкажіть трохи про себе. Ви входите до студентського товариства «Січ»?

— Ні, але маю там кількох знайомих, — відповіла Софія.

— А викликають студентів на допити до ґестапо?

— Декого викликають. Ми намагаємося допомогти, чим можемо. Але треба остерігатись інформаторів, — Софія промовисто озирнулася навсібіч.

— Знаєте, до мене теж зверталися з ґестапо. Пропонували співпрацювати. Певно, хотіли використати мої колишні зв’язки з українськими політиками. Але я відмовився, — сказав Вільгельм.

— Найліпше нам тут не говорити про це, — Софія озирнулася.

— Тут можете нічого не боятися, — запевнив її Вільгельм.

Але Софія перевела розмову на нейтральні теми. А вже про її зв’язки з ОУН, про розкол ОУН на бандерівців і на мельниківців та про решту політичних справ вони говорили вдома у Вільгельма, попиваючи коньяк.

Попри те, що тепер Вільгельм жив без служника, в його помешканні було чисто і, як на військові часи, навіть досить затишно. По кутках стояли торшери і розсіювали м’яке приємне світло, коньяк господар наливав у кришталеві бокали, які купив десь на чорному ринку. Та й сам коньяк смакував досить пристойно. Іван бачив, що між Вільгельмом і Софією проскочила іскра. Софія подобалась і йому самому, та до нього вона явно почувала тільки дружню симпатію, нічого більше. Якби вона хоч трохи з ним фліртувала, то ніколи не пила би з ним сьогодні вдень какао в бігудях.

Наступного дня Вільгельм зайшов по Софію до «Приватної гімназії з українською мовою навчання», куди вона влаштувалася викладати музику, і запросив її повечеряти з ним удвох. Іван довго дивився їм услід, розуміючи, що Вільгельм і Софія серйозно зацікавились одне одним.

### 1945

Вільгельм зі Софією встигли пройти лише кілька кварталів, захоплені розмовою, аж раптом почули звуки сирени, що сповіщала про бомбардування. Вони почали озиратись у пошуках бомбосховища, та найближче було надто далеко, а літак стрімко наближався зі знайомим страшним звуком.

— Падай на землю, — звелів Вільгельм. — Ляж навзнак, ніби ти мертва.

— Це допоможе? — з недовірою перепитала Софія, проте послухалася.

— Так, вони не стріляють у мертвих. Ощадять набої,◦— сказав Вільгельм. — І ще дуже важливо берегти очі, бо, тікаючи від бомб, про це не думаєш, а уламки снарядів застрягають у рогівці, а через деякий час починається запалення, і се дуже важко вилікувати.

— Я зустрічала таких людей, — сказала Софія. — Вони втрачають зір у сутінках. Правда, мені казали, що це через анемію, або, як її ще називають, «курячу сліпоту».

Вони почули, як над їхніми спинами покружляв, а потому віддалився літак, тоді швидко підвелись і кинулися до підвалу ресторану. Він був поблизу, та давно стояв зачинений. Спершу зайшли до порожнього і темного приміщення. Напевно, тут уже не раз хтось ховався від нальотів, бо по кутках навіть залишилися якісь підстилки. Вільгельм посвітив довкола кишеньковим ліхтариком і побачив просто перед собою зірвані зі завіс двері. Мабуть, від струсу після падіння попередньої бомби. За дверима була комора, де на полицях якимось дивом збереглося чимало припасів: м’ясні, рибні та фруктові консерви, сири, ковбаси, пляшки з вином. Забувши про все, вони посідали на підлогу й улаштували справжню вечірку. Коли наліт закінчився, пізно вночі, вони — п’яні, але задоволені — верталися додому.

— Кілька тижнів тому я теж був потрапив під наліт, — розповідав Вільгельм. — Тоді я сховався у велике бомбосховище, розраховане на кількасот людей. Каждий раз, як потрапляю в такі місця, бачу людей, котрі так і не змогли перемогти в собі огиду від перебування в натовпі. Бо для більшости такий досвід — се є певне звільнення, коли в якийсь момент перестаєш стидатися власної фізіології, перестаєш переживати через те, що подумають про тебе сусіди, про майбутнє і перспективи, — все зосереджується на моменті тут і зараз. Трохи схоже почуваєшся і в лікарні: безпомічний, безсилий, зданий на ласку інших. Але є люди, котрі не можуть із цим змиритися. Так-от, тоді я бачив жінку, котра стояла близько мене, спершись на холодну стіну. Молода, елегантна, в капелюсі й пальті з хутряним коміром, стояла зі заплющеними очима, ніби хотіла в такий спосіб довести собі власну вищість над цією смердючою товпою. Я з цікавости дивився на неї кожних кілька годин. Спершу вона стояла рівно, заплющивши очі, потому ледь помітно зігнулася, ніби підлога притягувала її до себе, й аж під ранок присіла, обійнявши коліна. Але відмовилася, коли я запропонував їй своє напівлежаче місце.

— Знаєш, я тільки нещодавно побачила своїх перших убитих на війні,◦— раптом сказала Софія. — Хоча бомблять майже щодня, але раніше я не бачила мерців на власні очі, лише чула про жертви. А от днями йшла після нальоту зі школи додому. Вулиці були ще порожні, я йду і раптом дивлюся: просто посеред вулиці лежать, розкинувши руки, кілька зовсім молодих хлопців і дівчат, усі вбрані в однаковий темно-синій одяг — мабуть, робітники якоїсь фабрики, — всі мертві. Лежать навзнак, із розплющеними очима. Крові майже не було. Неподалік димілася ще свіжа вирва від бомби. Напевно, зруйнувало якусь фабрику. Стирчали тільки комин і обвуглена арка воріт. На шматку стіни залишилися літери, — думаю, шматок напису: «Працюємо для перемоги». З бічної вулиці назустріч мені вийшли люди в таких самих темно-синіх комбінезонах, бліді й заплакані. Напевно, примусові робітники. Я заговорила до них українською. Відгукнулась одна дівчина і сказала, що вони з Білорусі, будуть прибирати завали на великій фабриці амуніції, яку щойно зруйнувало і де багато жертв. Я дала дівчині грушку, яку мала в кишені плаща, і поспіхом відійшла, щоби її не побили наглядачі за розмови з чужими.

— Давно се було? — запитав Вільгельм.

— Десь тиждень тому. То взагалі був якийсь дивний день. Я тоді пішла далі, почувалася, ніби вві сні. На одній зі сусідніх вулиць колись була лазня. Тепер у неї влучила бомба, і лишилися самі руїни. Посеред обвуглених решток стін стояли ванни, лежаки, унітази — потріскані й цілі,◦— навіть висіли таблички з цінниками. З одного душу текла тепла вода, під душем стояли двоє хлопців із перебинтованими головами і милися. Побачивши мене, вони привітно замахали руками, запросили приєднуватися.

— І ти приєдналася? — усміхнувся Вільгельм.

— Ні, я махнула їм і повернула ліворуч, а там побачила ще більш неймовірну картину. У садку цілковито зруйнованого будинку стояла прив’язана шнурком до яблуні коза і жалібно мекала. Я підійшла. Коза мала повне вим’я, а поряд стояло відро. Я погладила козу по спині, щоби заспокоїти. Вона затихла і не брикнула, коли я взялася за дійки і подоїла її. Напилася молока.

— Ти вмієш доїти козу? — здивувався Вільгельм. — Оцими наманікюреними пальчиками? — він поцілував Софіїні пальці.

Нещодавно їй перепали неймовірні скарби: кілька нових суконь, капелюшків і лак для нігтів. Вона випадково отримала кілька талонів на забезпечення для арійців. Софія пішла до спеціальної контори і змогла вибрати там собі обновки. Тепер вона страшенно раділа давно не баченим речам.

— Мене бабуня навчила доїти і корову, і козу. Бабуня жила в селі, й кожного літа то була велика подія, коли ми разом із батьками їхали на вокзал спеціально замовленим фіакром, куди складали купу валіз і великий кошик. Речі здавали у багажний вагон, а самі сідали в купе, і щойно потяг рушав, як мама витягала кожному з нас по булці з шинкою, бо перед від’їздом поїсти нічого не встигали. Смак тих булок пригадую і досі. Тоді ще не було холодильників, і мама змушена була забирати зі собою всі продукти з дому, щоби вони не зіпсувались. Іноді мама брала зі собою в потяг і козяче молоко, але я його тоді не любила. Й ось аж тепер воно вперше в житті мені смакувало. Я озирнулася, шукаючи, кому би можна було передати козу. Довкола нікого не було. Тоді я мовчки відв’язала козу і повела її за собою. Десь аж за квартал побачила знову будинок зі садком — уцілілий, — з вікна стирчали дві дитячі голівки. Я зайшла на подвір’я. Назустріч мені вийшла втомлена жінка. Я мовчки віддала їй відро з молоком і шнурок, на якому вела козу. Жінка подякувала.

— А де ти тримаєш свою розкішну сукню? — запитав Вільгельм, змінюючи тему.

— У валізці, яку завжди беру зі собою до бомбосховища і за яку зараз дуже переживаю, чи не розбомбили її разом із будинком, де я живу.

— А що там ще, в тій валізці?

— Кілька запасних светрів, комбінезон, вовняна спідниця, вечірня сукня, панчохи, парфуми й ікона, яку мені дав зі собою батько.

— А мереживна білизна є? — хитро примружився Вільгельм.

— Є,◦— почервоніла Софія.

Ще місяць вони всі втрьох харчувалися запасами з того підвалу. Тепер вони майже щодня вечеряли разом.

### 1945

— Я хотів би, — сказав одного разу Вільгельм Софії,◦— познайомити тебе з Полем Маасом. То є інженер на військовому заводі у Відні і французький розвідник. Через него можна би налагодити співпрацю наших хлопців, котрі є тут, із французькими спецслужбами. То є добра інвестиція в майбутні контакти, бо зараз вороги — то німці, а потому будуть совіти. І вже за то треба починати думати.

— Але як це найліпше зробити? — відповіла Софія. — Можливо, на концерті? Тоді це не викликало би підозр.

— Можна зустрітися в мене вдома, — сказав Вільгельм.

— Він ходить до тебе додому? — запитала Софія, і обличчя її посуворішало.

— Ні. Але я можу запросити вас обох.

— Не треба. Так можна підставити людей. Зустріньмося десь на нейтральній території,◦— сказала Софія.

Вільгельмові завжди було цікаво спостерігати, як зникала в ній наївна і непрактична дівчина, щойно мова заходила про справи. Тоді вона вмить перетворювалася на досвідчену підпільницю.

Зустріч відбулась у «Товаристві любителів музики» на концерті української віолончелістки Христі Колесси. Софія прийшла трохи раніше, сіла на своє місце у третьому ряду й озирнулася довкола. Зал був майже повний. Люди поступово заповнювали місця, багато хто вітався зі знайомими. Вона подумала, що ліпше було призначити зустріч на якомусь іншому концерті, де би було менше, ніж тут, знайомих. Згасло світло. Мааса не було. Софія любила віолончель, а зараз особливо раділа з кожної нагоди потрапити на концерт, адже то був шматок мирного життя, якого їй давно і гостро бракувало.

Після третьої композиції на місце праворуч біля Софії сів стрункий чоловік із вусиками. Він був убраний так, як і домовлялись, і, коли композиція закінчилася й залунали оплески, повернувся до Софії і коротко кивнув.

— Шановна пані, чи можу просити вас позичити на мить вашу лорнетку? — запитав Маас.

Софія мовчки передала йому лорнетку в замшевій торбинці. Згодом, уже вдома, вона витягла з цієї торбинки записку з проханням знайти німецькі документи для британського військовика, чий літак було збито.

— Бачиш, се серйозний чоловік, — радів Вільгельм. — Відразу дав тобі справжнє завдання.

— Я не думаю, що це — справжнє завдання, — відповіла Софія. — Радше перевірка. Але я її пройду.

Через два тижні Софія з Маасом знову сиділи поряд у концертному залі «Товариства любителів музики». Цього разу Софія вбрала не чорну, а червону вечірню сукню. Так вона і чергувала їх надалі: в чорній сукні отримувала записки від Мааса, в червоній — віддавала йому відповіді від свого керівництва.

### 2004—2006

Про те, як переконати батька дитини, що слід використовувати у вихованні новітні методики, а не знайомі з власного дитинства крики та сварки, які нічого не дають, у жодному з порадників не йшлось. Українські педагоги та психологи зверталися зі своїми порадами винятково до жіночої авдиторії. Так само робили і досвідчені мами, котрі ділилися своїми успіхами чи невдачами. Закордонні порадники орієнтувалися на покоління батьків, котрих уже виховували без застосування авторитарних методів, і для цих порадників проблеми Галини та Гриця вже давно залишились у минулому як проблеми попередніх генерацій.

Загалом Гриць погоджувався з Галиною, що було би чудово виховувати сина без сварок і криків, самими лише правильно побудованими реченнями, проявляючи емпатію, розуміння, залучаючи ігрові методики, жартуючи та чудово розважаючись разом. Але на практиці здійснити це було так само складно, як і досягнути бажаного результату традиційними методами виховання. Замість старанно вивчених «правильних» фраз із язика постійно зривалися звичні з власного дитинства.

— Розумієш, у нього надто багато непродуктивного часу в житті,◦— пояснювала Галина Грицеві.

— Що це означає?

— У школі йому щодня годинами дорікають, сварять, оцінюють, він сидить там у спертому повітрі, серед криків, бійок, метушні й приходить додому повністю виснажений. А тут ще ми замість того, щоби дати йому відпочити, вигадуємо корисні заняття: додаткова математика, іноземна мова, читання, каліграфія. Не дивно, що він хоче заховатися від цього всього і прагне втупитися в екран телевізора чи комп’ютера, щоби відволіктись. І я його розумію.

— Ну, звичайно, ти ще і захищаєш його. Треба просто заборонити телевізор та ігри до того, як буде зроблено всі уроки.

— Це не допоможе. Я вже забороняла. Тоді він просто сидить годинами за столом і не робить нічого. Це страшенно депресивно.

— Ну, і нехай сидить, — принаймні не псує очі перед екраном.

— Але так ми не розвиваємо його внутрішньої мотивації. Він тоді вчиться лише для того, щоби ми від нього відчепились. І ще іноді для того, щоби йому щось купили.

— Яка різниця, для чого він вчиться? Аби тільки вчився!

— Є різниця. Він отримує хороші оцінки за домашні завдання, бо їх ми робимо разом і я все перевіряю. Але у школі він неуважний, пише неохайно і робить помилки. Тому, зрештою, всі зусилля зводяться нанівець.

— То, може, більше лупити?

— Ти мене не чуєш! Я тобі кажу про те, що потрібно розвивати внутрішню мотивацію. Він має вчитися тому, що це дасть йому впевненість у собі, приємність отримувати похвали та добрі оцінки, усвідомлення, що він знає більше за інших, а не страх, що тато насварить, а мама не дозволить пограти на комп’ютері.

— Ну, і що ти пропонуєш?

— Спробуймо обліковувати вільний час. Дивися. Тиждень має сто шістдесят вісім годин. Нехай п’ятдесят вісім із них ми спимо. Ще приблизно п’ятдесят витрачаємо на школу-роботу-домашні завдання-їжу-побут і так далі. Залишається приблизно шістдесят годин вільного часу. У тебе є враження, що ти маєш шістдесят годин вільного часу на тиждень?

— Ні. У мене враження, що я взагалі не маю вільного часу.

— От про це і йдеться. Олесь думає так само. І навіть гірше: він думає, що весь його вільний час ми крадемо на ідіотські уроки і на додаткові завдання. Примушуємо його щось робити. Спробуймо показати йому, що в нього насправді багато вільного часу, і допоможімо навчитися раціонально цей час розподіляти.

— Добре. А як?

— Ми візьмемо дошку. Розділимо її на три частини: Оле-севу, твою і мою. Приклеїмо на них по чотири квадратики з кольорового паперу: для зусиль, для ліні, для творчості і для спілкування. Купимо кольорові цвяшки, кожен із яких символізуватиме півгодини, і будемо відзначати, на що саме витрачаємо свій час. Наприклад, Олесь зробив уранці зарядку — може причепити на дошку один кольоровий цвяшок за зусилля; витратив додаткову годину і намалював гарний малюнок на додачу до завдання з англійської — два кольорові цвяшки за творчість. Ми з тобою отримаємо цвяшки за спілкування в такі години, як зараз, коли щось обговорюємо, і цвяшки за лінь, коли просто втикаємо в телевізор. Якщо я допомагатиму Олесеві з уроками — отримаю цвяшки за зусилля, а якщо він упорається сам — то зусилля буде зараховано йому, а я можу полінуватися. Якщо ж він зробить уроки самостійно і правильно, то ми купимо тістечка, вип’ємо разом чаю і зарахуємо собі спілкування. Ну, і так далі.

— А комп’ютерні ігри як обліковувати?

— Так само, як і телевізор: як лінь. Лінь повинна стати легітимною. І тоді замість того, щоби потай бавитися на комп’ютері, поки мама не бачить, Олесь зможе бавитися цілком легально після того, як нормально зробить уроки. А зараз він не має стимулу, бо обов’язкові завдання ніколи не закінчуються. Доробив математику — сідай за німецьку; закінчив німецьку — ось тобі додаткове з англійської. Єдиний спосіб хоч якось уникнути цього — тихо симулювати, що він і робить. А при новому підході він сам зможе планувати, коли працювати, а коли відпочивати. Це мотивує більше, ніж страх покарання. Нам треба буде домовитися, що саме ми вважаємо зусиллями, що — творчістю, що — спілкуванням, а що — лінню. Наприкінці тижня будемо підбивати підсумки, а у процесі кожен сам себе коригуватиме: якщо якогось дня довелося докласти забагато зусиль, то наступного дня можна довше поспілкуватися чи полінуватись і навпаки. За тиждень кожен придумує собі винагороду — незалежно від результатів, — просто винагороду за старанність. А головна винагорода — усвідомлення, що, крім нудного і непродуктивного часу, який ти мусиш витратити на школу, на роботу чи на інші обов’язкові речі, ти щодня ще маєш можливість зробити і щось приємне.

— Звучить цікаво. Спробуємо.

І вони спробували. Точніше, спробували Галина з Олесем, бо Гриць постійно забував про дошку. Спершу Галина ставила цвяшки замість нього, далі нагадувала, а потому Гриць лише роздратовано відмахувався від неї: «Ну, що, ти сама не можеш поставити?». Натомість Олесь із ентузіазмом втягнувся у гру, і протягом двох місяців вони з Галиною старанно заповнювали дошку. Олесь біг до дошки, щойно приходив додому, і радісно рапортував мамі, що на перерві, замість бігати з хлопцями, повторив урок і отримав десятку! Тоді ставив собі цвяшки і з насолодою сідав перед телевізором, аби використати чесно заслужені та обумовлені дві години ліні.

— Тату, в мене цього тижня повний баланс, — розповідав Грицеві Олесь. — Я вже навіть запланував, як буду витрачати лінь наступного тижня. Але слухай, — він озирався, чи немає поблизу Галини. — Так нечесно, що за тебе ставить фішки мама. Це тому, що це не чоловіча справа, так?

— Ні, сину, просто я не встигаю. Але це дуже добра справа, — мені подобається, що ти так багато всього робиш.

— Ну, тоді ти теж став цвяшки, бо інакше не цікаво.

Гриць обіцяв синові, та потому знову забував. Ще через місяць цвяшки вже ставила сама лише Галина, а Олесеві теж треба було нагадувати про це. Незабаром Галина махнула рукою, і про дошку всі забули. Подібно закінчувалися й інші їхні спроби застосовувати на практиці прогресивні методи створення в сім'ї доброзичливого настрою. Наприклад, «скриньки натхнення». Їх придумав Олесь, коли батьки вкотре сварилися через щось, а він намагався їх помирити. Він приніс три розфарбовані літрові банки і запропонував гру: протягом наступного тижня кожен із них має записувати на папірцях усі події, які підняли йому настрій. Наприкінці тижня вони обмінюватимуться банками і обговорюватимуть ці події. Так можна буде запам’ятовувати все добре, що з ними трапляється. Галина та Гриць узяли свої банки, заусміхались і забули про сварку. Минув тиждень. В Олесевій банці лежали три папірці: «Мама дозволила мені купити чипси», «Я стягнув новий мультик», «Тато вчив мене водити машину». У банці в Галини було два: «Олесь приніс дев’ятку з математики», «Гриць подарував мені нові парфуми». У Грицеву банку Галина сама підкинула один папірець, де було написано: «Олесь дуже швидко вчиться водити машину», — та спритний Олесь не дозволив їй схитрувати.

— А тепер зробимо так: ми обміняємося банками, і я буду витягувати папірці з татової банки і читати їх мовчки, а тато буде розповідати нам усім, що там написано. Потому мама буде витягувати мої і читати їх мовчки, а я буду розповідати, що там написано. Мамині папірці витягне тато. Почали!

Коли з’ясувалося, що Гриць знову не пам’ятає, що ж написано на його папірці, а придумати на ходу якесь позитивне враження тижня він теж не спромігся, Олесь образився, і на цьому гра закінчилася.

### 1946

Але одного разу Софія просиділа у своїй червоній сукні цілий концерт, а Поль Маас так і не прийшов. Того разу вона знову мала передати документи для одного з визволених із полону, котрий хотів їхати з Відня далі, на захід.

— Я давно цього боялася, — Софія нервово міряла кроками Вільгельмову кімнату. — Тепер ми всі в небезпеці. Кого Маас може здати?

— Крім нас, ще кількох людей, — відповів Вільгельм. — Але він не здасть. А до того ж не відомо, чого він не прийшов. Не хвилюйся. Може, нічого поганого не трапилося.

Та Вільгельм і сам не вірив у свої слова. Наступного дня він пішов до помешкання Мааса, проте господиня не знала, куди подівся француз. Вільгельм і Софія попередили всіх, хто міг опинитись у небезпеці, й почали готуватися до втечі.

### 1946

Вільгельм не любив подорожувати в листопаді. Він узагалі не любив листопад і завжди намагався проводити цей місяць, не виходячи з дому. То був час сидіння біля каміна в Живці, час теплого чаю о будь-якій порі дня, час настільних ігор і настільних ламп: лампи вмикали вже по обіді, бо тьмяне осіннє сонце не давало вдосталь світла й у великих покоях замку робилося незатишно. Тепер, у своєму віденському помешканні на Фазанґасе, він також запалював настільні лампи і розкладав пасьянси по обіді.

Їхати йому зовсім не хотілося, та виходу не було. У травні Іван уже їздив цим маршрутом, і саме тоді вони налагодили контакт із українським підпіллям у Німеччині, активним членом якого був Софіїн батько, а сама вона була зв’язковою. Тривав процес налагодження співпраці між оунівцями та французькою розвідкою. Тепер слід було попередити перших осіб про можливу небезпеку через арешт Мааса, та й самим варто було на деякий час зникнути з Відня.

Вільгельм і Софія мали зустрітись у Мюнхені з Миколою Лебедем і обговорити плани подальшої співпраці, зокрема і з французами. Вільгельм укотре у своєму житті мав відіграти репрезенталійну роль: його заслуги перед українцями та гучне ім’я завжди були непоганою візитівкою, і це мало спрацювати й зараз. Він умів виступати в такій ролі й загалом навіть любив. Але зараз, в обставинах повоєнного хаосу, їм доведеться докласти неймовірних зусиль уже просто для того, щоби доїхати до Мюнхена.

Як один із пунктів майбутньої програми діяльності об’єднаної організації українців за кордоном Вільгельм збирався запропонувати опіку над українськими студентами, розкиданими по різних куточках Європи. Таких студентів Вільгельм часто зустрічав і підгодовував у віденських кнайпах, чуючи щоразу одну і ту саму сумну історію: після війни для студентів усіх європейських країн відкрилися нові можливості, з’явилися стипендії для навчання, і лише українці й далі змушені пробиватися самотужки. Він бачив себе директором такої фундації — тим, хто шукає кошти і розподіляє їх серед здібних молодих людей. Це була би гідна робота на старість.

І ось 3 листопада вони прибули до Інсбрука, звідки найлегше було дістатися до Мюнхена.

— Дивне враження, коли довкола так мало зруйнованих будівель, — сказала Софія, озираючись.

— Се правда. Мені видається, що тут є трохи інакше, ніж у Відні. Тільки каждий десятий дім розбомблено. У Відні мало не каждий третій.

— Але людей тут, здається, значно менше, — Софія озирнулася на порожні віконниці, за якими явно ніхто не жив. — У Відні вцілілі будинки не стоять порожні, в них відразу хтось заселяється і починає щось ремонтувати. А тут заселяються лише в цілі будівлі, а ремонтувати зруйновані явно немає за що чи нікому.

Вони йшли середмістям, минаючи темні брами та забиті дошками вікна. На вулицях майже не було крамниць — лише ті, де за продуктовими картками можна було отримати американські товари. Раптом побачили, що університетську книгарню Ваґнера відчинено, і з цікавості зайшли всередину.

— Тут теж романтичний напівморок. Як на картинах голландських майстрів, — сказала Софія.

— Це правда. Вікна давно повилітали, і нових уже ніхто не вставляє,◦— сказав книгар. — Обходимося дошками. Улітку можна тримати двері та вікна відчиненими, а зараз уже холодно. Тож сидимо в темряві.

Більшість полиць у книгарні була порожня, ще частину займала випозичальня. Через постійну інфляцію та брак нових надходжень власник книгарні не був надто зацікавлений у продажах книг, намагаючись їх притримати до стабілізації грошей. Вільгельм вибрав дві книги і запропонував заплатити доларами, та книгар відмовився, гордо заявивши, що наразі може без цього обійтись.

— У тридцятих роках Інсбрук був прогітлерівський і католицький, — сказав Вільгельм Софії після того, як вони вийшли з книгарні на вулицю. — Тут майже не було руху опору, — його ознаки з’явилися хіба що аж після перших поразок німецької армії. Зате сюди все можна було безпечно втекти біженцям. Особливо полякам і українцям. Вони тікали сюди ще на початку війни. І зараз — теж.

В Інсбруку їм слід було виробити перепустки спеціального американського офісу, які дозволяли перетин баварського кордону. Вулиця, на якій працювала садиба Військової адміністрації Тиролю, була в самому центрі міста. Вільгельмові здавалося, що він знайде її без труднощів, але у зруйнованому місті завжди складно орієнтуватися, тож він запитав спершу одного перехожого, котрий лише знизав плечима й відповів щось нерозбірливе з явним віденським акцентом, потім іншого, котрий узагалі виявився словаком і ледве розумів німецьку. Аж третій перехожий пояснив, як знайти вулицю і порадив надалі звертатися зі запитаннями до власників газетних кіосків, бо на вулицях дуже мало місцевих. Вільгельм і Софія подякували й повернули в потрібну вуличку. Там майже відразу побачили двері з табличкою та з американським прапором над нею. Вони зайшли до коридору, й Вільгельм звернувся англійською до чоловіка в потертому синьому мундирі морського капітана:

— Вітаю вас! Чи не підкажете, де нам знайти майора Ґрехема?

— Вітаю. Я і є майор Ґрехем. У вас чудова англійська. А тут це велика рідкість.

Вільгельмові розповідали, що майор Ґрехем не розмовляє жодною іншою мовою, крім англійської, тож в Інсбруку мешкає досить ізольовано. Але тому що його функції зведено переважно до штампування відмов у видачі перепусток, то цей мовний бар’єр йому особливо не заважає.

— Мене звати Вільгельм фон Габсбурґ, а це моя наречена Софія. Ми прямуємо до Мюнхена, щоби попросити благословення на наш шлюб у Софіїних батьків. Але я бачу на вас мундир морського капітана. Я провів на морі ціле своє дитинство. І хоч уже багато років не ступав на борт корабля, досі мрію колись прокинутися вдосвіта в незнаному порту і побачити ранковий туман над морем.

— Як приємно зустріти рідну душу, — розчулився майор Ґрехем. — А чому ви провели своє дитинство на морі?

— Мій батько був австрійський ерцгерцоґ і дуже любив море.

— Ерцгерцог? Це коли ще була монархія? — майор дивився на Вільгельма, як на привида.

— Саме так. Сьогодні всі ці реалії вже видаються якимись вигадками, правда ж?

— Так, особливо з американської перспективи. Я вперше в житті бачу перед собою короновану особу.

— Ні-ні, я не коронована особа, а просто далекий кревний колишньої імператорської родини. Але залишмо цих привидів у минулому. Скажіть, будь ласка, багато зараз в Інсбруку біженців?

— Надзвичайно. Тут ще ніколи не було стільки чужинців, як зараз. Привезено примусових робітників, в’язнів. Багато є втікачів із радянської окупаційної зони. І заможних німців, котрі втекли від бомбардувань із великих німецьких міст.

— Австрійці називають таких німців «бомбенфришлер». Багато ще залишилося втікачів зі Західної Європи? — спитав Вільгельм.

— Майже не залишилося. Вони масово повертаються додому, — відповів Ґрехем.

— Ми бачили багато порожніх помешкань. їх ніхто не займає? — продовжував світську бесіду Вільгельм, добре розуміючи, що, перш ніж переходити до справи, треба викликати у співрозмовника довіру до себе.

— Якраз дуже навіть займають. Після того, як у місто прийшли американці й англійці, майже всі мешканці бараків і трудових таборів захопили житло колишніх есесівців. Найбагатші квартири та вілли дісталися, звичайно ж, американським і англійським солдатам, а вже скромніші — прибульцям.

— Але ж це грабунок!

— Формально — так. Але окупаційній владі з такими людьми легше, не треба забезпечувати їх житлом, досить лише видати продуктові картки. Значно гірша ситуація з тими, хто залишився в таборах. Переважно це втікачі з радянської території: поляки, українці, прибалти, котрі повертатися не збираються і перетворилися на велику економічну проблему. Адміністрація ООН для допомоги та відбудови, яку створили спеціально для підтримки біженців, має щоразу менше грошей, і організовувати перебування цих людей у таборах дедалі важче. Умови, в яких там живуть люди, просто страхітливі. Якщо ви підете на прогулянку до тих бараків, то самі побачите сотні вихудлих, мов кістяки, людей, котрі просто лежать на своїх сінниках і чекають бозна-чого. Багато хто з них так і помирає: від виснаження та від холоду.

— Тобто влада намагається позбутися біженців із радянської зони, заморюючи їх голодом? — обурився Вільгельм.

— Відразу після перемоги країни-визволительки докладали всіх зусиль, аби допомогти інтернованим і депортованим. Але ці романтичні настрої залишились у минулому, — зітхнув Ґрехем.

— А чому би не дозволити цим людям працювати і самостійно заробляти на життя? — спитав Вільгельм.

— Не думаю, що хтось із них захоче працювати на австрійців: вони вважають, що вдосталь натерпілися під час війни і що тепер їм за це винні. За час війни люди відвикли працювати, і деморалізованих дедалі більшає. Проте й місцеві нічим не ліпші. Комуністи вважають усіх емігрантів фашистами, котрі не мають права протестувати проти справедливого радянського устрою. Католики завжди були і тепер залишаються ксенофобами й антисемітами. Соціал-демократи просто не знають, як вирішити економічну проблему з мігрантами. Окупаційна влада хотіла би перекинути всю відповідальність на владу місцеву, яка залишиться після відходу військ, а натомість місцева влада хотіла б, аби разом із військами зникли й емігранти. За гітлерівських часів кричали: «Геть євреїв!». Тепер кричать: «Геть іноземців!».

— Так, у Відні, на жаль, те саме, — зітхнув Вільгельм.

— Ми проходили повз університет, — сказала Софія. — І бачили, що серед студентів багато поляків та українців. Я навіть зустріла одну знайому зі Львова, від котрої довідалася, що на медичний факультет уже немає вільних місць. Записатися можна лише на філологію, до того ж для чужинців знову запровадили «numerus clausus», як до війни. Тобто і там намагаються позбутися студентів зі сходу. Але це дуже неправильно. Адже освічена молодь — це не баласт, якого потрібно позбуватись, а навпаки — шанс на позитивні зміни.

— Радо годжуся з вами, — сказав Ґрехем. — Але мої ілюзії щодо цілющого впливу інтелігенції на суспільство теж, на жаль, розвіялись останнім часом. Інтелігенція, що вижила під час війни, вже не готова боротися ні за що. Вона хоче тільки тепла, їжі та спокою. Розумова праця і систематична освіта неможливі без комфорту. І, щоби забезпечити собі цей необхідний мінімум комфорту, інтелігенція готова на будь-які компроміси. А готовність до компромісів суперечить боротьбі зі стереотипами, про яку ви кажете. Особисто я зовсім не бачу оновлення в думках університетських професорів. Здавалося би, після всього, що сталось, університети мали би припинити підживлювати ксенофобію та ідеології знищення, бо ж і фашизм, і націонал-соціалізм, і чекістський комунізм — усі ці теорії починалися з університетських кіл. Але те, що я бачу, не налаштовує мене оптимістично. Як ви правильно кажете, студентів знову ділять на ліпших і гірших за походженням, а не за успішністю. Я дуже хотів би помилятися…

— Мені здається, пане майоре, — сказав Вільгельм, — що все це має глибше філософське підґрунтя, пов’язане зі змінами європейської ментальності, які стались унаслідок цієї війни. Люди, котрі опинялися перед лицем смерті, вже не можуть повернутися до колишніх цінностей — переоцінка є неминучою. Якщо раніше найбільше цінували енергійність, діловитість, винахідливість, цілеспрямованість, то тепер люди дедалі частіше ставлять собі питання: а навіщо? Навіщо витрачати зусилля, якщо немає мети? Навіщо метушитися, здобуваючи перепустку, якщо завтра в тебе може влучити бомба? Перед лицем смерті має сенс лише та діяльність, без якої ніяк не обійтися: пошуки їжі, тепла, надійного прихистку. Жодні інтелектуальні абстракції до цього списку точно не належать. Тож усе більше людей воліє бездіяльно спостерігати, контемплювати і чекати, поки все вирішиться само. Помічаю це й за собою. Якщо в молодості я теж був людиною дії та рідко знаходив час, аби зосередитися на роздумах, то тепер мені дедалі частіше видаються сумнівними будь-які дії та вчинки. Зрештою, що можна зараз здобути активними зусиллями? Купони на їжу, цигарки, купку нічого не вартих банкнот, перепустку через кордон, якого ще вчора не було і не буде вже завтра, проте саме сьогодні без перепустки його не перетнути? Невже все це варте аж таких зусиль? Довкола самі руїни та смерть: те, чого не знищила війна, нищить мирне життя, і це не може не провадити мільйони людей до зневіри.

— А, до речі, про перепустки! Ви ж, мабуть, не для світської бесіди зі мною сюди приїхали. Чим можу допомогти? — спохопився Ґрехем.

— Нам зі Софією необхідні перепустки до Мюнхена. Як я вже згадував, там ми маємо попросити благословення її батьків на наш шлюб, — сказав Вільгельм.

— О, це сумно, бо я маю суворий наказ не видавати жодних перепусток, — усміхнувся майор Ґрехем.

— І що, немає жодної можливості дістатися до Мюнхена?

— З вашою австрійською перепусткою ви можете доїхати до Зальцбурга. Якщо ви досвідчений подорожній, то далі вже якось дасте собі раду.

— Я вас зрозумів. Дуже дякую, — вклонився Вільгельм.

Через лічені хвилини після цього Вільгельм і Софія отримали червоні книжечки зі солідною назвою «Passeport allié» та зі записами англійською, французькою, німецькою і російською всередині. Ці документи дозволяли їм їхати до Зальцбурга.

Вийшовши з американського офісу, Вільгельм зі Софією побачили, як на майданчик перед садибою Військової адміністрації Тиролю, де стояли кілька французьких авто, в’їхав американський автомобіль і з розгону врізався в машини французів, добряче їх пошкодивши. Водії французьких машин обурено перемовлялися між собою, проте так і не наважилися відкрито запротестувати. З їхньої розмови стало зрозуміло, що це — одна з улюблених розваг американських солдатів…

З Інсбрука вони змогли виїхати аж опівночі: швидкий потяг запізнився на дві години. Вокзал було зруйновано, тож поїзди зупинялися на кількадесят метрів далі від його колишньої будівлі. Разом із Вільгельмом і Софією кілька десятків людей чекали на морозі приїзду потяга. Ще стільки само стояли в тунелі, де нібито було не так холодно. Перші вагони поїзда, який приїхав, було зарезервовано для окупаційних військ, і тільки вони мали освітлення. У вагонах для цивільного населення панувала цілковита темрява, вибиті вікна було позатикувано коцами чи заставлено картоном. З вагонів ніхто не виходив. Навпомацки Вільгельм і Софія зайшли досередини, побоюючись, що там буде тісно і їм доведеться їхати стоячи. Та все виявилося ліпше, ніж вони сподівалися: вдалося навіть знайти сидячі місця, й цілу дорогу до Зальцбурга вони дрімали сидячи. На демаркаційній лінії між французькою та американською окупаційними зонами потяг запізнювався вже на три години, зате перегляд документів минув швидко і без проблем. Прикордонники не дуже цікавилися документами, питали тільки про цигарки і конфісковували їх у кожного, хто мав. Так Вільгельм теж залишився без цигарок, які прихопив не стільки для себе, скільки для обміну, бо ж то була найбільш надійна валюта у воєнний час.

До Зальцбурга потяг прибув близько одинадцятої ранку, з чотиригодинним запізненням. У кав’ярнях біля розбомбленого вокзалу сиділи люди, котрі принесли зі собою хліб і американський смалець. Вони пили гарячий чай із липи та з ромашки — інших напоїв у кав’ярнях не було. Та, коли Вільгельм і Софія зайшли до одного з таких закладів, виявилося, що вони запізнилися, бо кав’ярні працювали тільки до 11-ої. Їм дозволили сісти за столик і з’їсти свій хліб зі смальцем, але теплого чаю замовити вже не вийшло. Після такого спартанського сніданку вони рушили до центру міста.

— Тут видно ще менше слідів бомбардувань, аніж в Інсбруку, — зазначила Софія. — Навіть центральний міст не висаджено, і ним курсують військові автомобілі. Але місто робить якесь дуже сумне враження. Ці безлисті дерева, холодний сірий туман — усе це навіює якусь безнадію.

— Ну, було би дивно, якби ти почувалась інакше після ночі на холодному вокзалі й у переповненому потязі,◦— усміхнувся Вільгельм. — Але нині вночі ми будемо спати в більш затишному місці. Побачиш.

— Ловлю на слові,◦— усміхнулася Софія. — Але спершу залагодьмо подальшу подорож до Мюнхена.

Вони вирушили навмання порожніми полуденними вуличками і раптом побачили невеликий тлум біля дверей із написом «Туристична фірма».

— Дивно: які ще туристи, коли ніде не дають перепусток? Подивимося? — запропонував Вільгельм.

Вони зайшли досередини і побачили напівзатерті — ще давні — оголошення про поїздки, про залізничні маршрути, про ціни готелів. До одного-єдиного віконечка вишикувалася черга. Над віконечком був напис: «Перепустки».

Вільгельм і Софія зайняли чергу й уже через кілька хвилин отримали цінну інформацію: через велику кількість біженців із Німеччини місцева влада Зальцбурґа змусила окупаційну владу підписати ухвалу про дозвіл на репатріацію таких осіб, котрих місто зобов’язалося доправляти до Мюнхена власними автобусами. У віконечку з написом «Перепустки» американський офіцер видавав саме такі дозволи на репатріацію, — ясна річ, не заглиблюючись у деталі тих документів, які йому показували. Хтось із черги розповів, що дозвіл із печаткою якось поставили навіть на чистому папірці, на якому задля жарту намалювали свастику. Тож коли Вільгельм і Софія підсунули офіцерові свої червоного кольору «Passeport allié», без фотографій і без детальних особистих даних, зате з дозволом на необмежене перебування в Зальцбурзі, офіцер не вагаючись поставив печатку. Так через годину після прибуття до Зальцбурґа вони вже мали дозвіл на виїзд до Мюнхена, що ще вчора в Інсбруку здавалося чимось недосяжним.

У тій самій черзі їм випало довідатися, що місцеве відділення адміністрації ООН має тут, у Зальцбурзі, свій табір, де можна без проблем переночувати. Їм навіть дали адресу цього табору.

— Може, ми не поїдемо туди відразу, а ще погуляємо містом? — запропонувала Софія. — Ми ж уже знаємо, де можна переночувати і коли та звідки завтра вирушає автобус. Тепер можна трохи й відпочити.

— Знаючи австрійців, я би спершу переконався, що то все — правда, — сказав Вільгельм.

Вони поїхали пересвідчуватись і виявили, що адреса місця від’їзду автобуса, яку їм дали, була помилковою, тож довелося ще двічі проїхати трамваєм у протилежні кінці міста, аж поки вони знайшли те, що шукали. До табору дістались аж надвечір і побачили перед собою ціле містечко чистих і теплих бараків, у яких жило порівняно мало людей. Це спершу їх утішило, та потому насторожило. І не даремно. Їм назустріч вийшов офіцер, котрий повідомив, що місць для ночівлі в таборі немає.

— Гаразд, тоді ми заночуємо під табором, — сказав Вільгельм і рішуче скинув на землю наплічник.

Офіцер на це лише мило усміхнувся:

— Але навіщо ж ночувати в таких незручних умовах? Прошу вас, ідіть до готелю «Європа», де ще є місця для біженців, і вам нададуть значно комфортніші умови, ніж тут.

— А де цей готель? — запитала Софія.

— Ви збираєтеся їхати автобусом до Мюнхена? — відповів питанням на питання офіцер.

Отримавши ствердну відповідь, продовжив:

— Тоді це якраз поряд із тим місцем, звідки вирушає автобус, — тож уранці вам теж буде зручно.

— А трамваї ще їздять? — запитав Вільгельм.

— Так, іще цілу годину, — збрехав офіцер.

Вони прийшли на зупинку і довідалися, що останній трамвай щойно поїхав. Але люди й далі чекали, бо іноді після останнього приїздив іще один, який їхав у парк. Так і сталося. Після години очікування трамвай таки приїхав, і вони дісталися до готелю «Європа». Він і справді був неподалік від площі, звідки щоранку о сьомій вирушав автобус на Мюнхен. Сам готель, колись явно дорогий і зручний, був зруйнований і переповнений. Біля входу кілька українських жінок із дітьми намагались умовити офіцера пустити їх на ніч, стверджуючи, що точно знають про наявність іще тридцяти вільних ліжок. Але офіцер залишився незворушним і вигнав їх на мороз разом із дітьми.

— Як вам не соромно, — дорікнула офіцерові Софія. — Чим ви після цього ліпші за німців із їхніми концтаборами?

— Ви думаєте, мені приємно це робити? — сліпуче усміхнувся американський солдат до Софії,◦— я людина військова і мушу виконувати наказ.

Вільгельм і Софія мовчки відійшли в темряву, вирішивши переночувати серед руїн будинків неподалік. Вільгельм не відразу витягнув із кишені ліхтарика, бо знав, що це — надто цінна річ і що, побачивши ліхтарик, за ними відразу підуть інші, а можуть виявитися й охочі відібрати. А з ліхтариком шанси травмуватися серед руїн значно зменшувалися.

Будинок, придатний для ночівлі, вони знайшли на сусідній вулиці. Там при світлі свічки сидів і грав на скрипці хлопець, — як з’ясувалося згодом, український студент із Мюнхена. Вони прилаштувалися поряд, поділилися з музикою хлібом і смальцем, а вранці разом вирушили автобусом до Мюнхена.

Автобус виявився стародавньою конструкцією з дерев’яними лавками. Колись ним перевозили військових. Окрім водія, в автобусі їхав іще механік, бо мотор часто виходив із ладу і його доводилося ремонтувати. Механік тримав на колінах старанно складений брезент і, щойно чув знайомий скрегіт мотору, мовчки підводився й виходив із автобуса, щоби після того, як мотор зупиниться, ретельно повідкручувати з кожним разом дедалі більше деталей і розкласти їх на брезенті, а тоді знову попригвинчувати на місце. І так кожні дві-три години.

Серед подорожніх лише кілька виглядали як справжні репатріанти до Німеччини, а решта явно отримали дозволи в такий самий спосіб, як і Вільгельм зі Софією. Була одна італійська родина. Її члени через рівні проміжки часу пили з термоса каву, запах якої нагадував якщо не справжнє еспресо, то принаймні щось дуже схоже. Софія впізнала кількох українців, а найбільш мовчазні супутники згодом виявилися прибалтами.

Майже відразу автобус виїхав на чудовий автобан, що вів до самого Мюнхена. Цей автобан, що його побудував Гітлер іще в середині тридцятих, тепер був геть порожній.

Через кілька годин автобус зупинили прикордонники. На узбіччі дороги стояла будка, в якій дрімали кілька солдатів в американських формах. Солдати тулилися довкола невеличкої грубки. До автобуса зайшли двоє в польовій формі, манерою поведінки дуже схожі на колишніх есесівців. Один із них звернувся до подорожніх із довгою промовою про те, що як репатріанти вони повинні залишити у країні всі друковані документи, навіть особисті нотатки, гроші, будь-що цінне. Спершу в автобусі залягла тиша, потому люди почали перемовлятися. Вільгельм озирнувся на українців, котрі сиділи позаду: вони рішуче стиснули кулаки, проте ще не наважувалися чинити відвертий опір. Тим часом пасажири на передніх сидіннях уже віддавали солдатам якісь листи, зошити, гроші…

— Чи можу я порозмовляти з паном віч-на-віч? — запитав Вільгельм і, не чекаючи, поки солдати отямляться, вивів одного з них назовні.

— Мені здається, я вже бачив вас раніше, — Вільгельм уважно вдивлявся в очі солдата.

Той вкрився червоними плямами, його очі злякано забігали.

Вільгельм знав, що цей прийом завжди спрацьовує. Серед одягнутих в американську військову форму на той момент було чимало колишніх есесівців, і найбільшим їхнім страхом було те, що хтось колись їх упізнає. Найменший натяк на це викликав у них паніку. Тут варто було діяти швидко та рішуче.

— Я пропоную вам двадцять доларів, і ви даєте нам спокійно проїхати й ні в кого нічого не забираєте, згода?

— Добре, — відповів солдат, тремтячими пальцями сховав гроші, й уже через кілька хвилин він разом із напарником мовчки вийшов з автобуса, залишивши на сходинках усе попередньо конфісковане.

Близько полудня автобус нарешті зупинився поблизу руїн колишнього залізничного вокзалу. Стару будівлю з червоної цегли, пофарбовану в поперечні смуги, можна було впізнати лише за вцілілими фрагментами. Помешкання, куди Вільгельм і Софія мали зголоситись у Мюнхені, було неподалік від вокзалу.

— Отут війну помітно відразу, — зазначила Софія, озираючись на довколишні руїни.

Сліди вибухів було видно практично всюди: обдерті стіни, вибиті двері, забиті дошками чи картоном діри вікон. Номери будинків було написано крейдою на вцілілих руїнах стін чи на дверях зачинених крамниць. На всьому — товстий шар сірої пилюки.

У будинку, куди вони зайшли, також усе вкривала пилюка, на сходах було темно, зі стін із шурхотом обсипалася штукатурка, а всередині панувала така тиша, що здавалося, ніби у будинку нікого немає. Та щойно Вільгельм і Софія підійшли до дверей на другому поверсі, на яких крейдою було написано потрібний їм номер помешкання, і постукали у двері, як їм відразу відчинили.

Микола Лебідь мешкав у типовому емігрантському притулку, де кожна кімната належала іншій родині. З коридору вели двері до цих доволі просторих кімнат. Вільгельм і Софія зайшли в той момент, коли за столом пили чай молода жінка та ще двоє хлопців. На ліжку товклася маленька, приблизно дворічна, дівчинка зі золотистими льочками, котра не сходила на долівку, бо не мала взуття. На іншому ліжку навзнак спав блідий чоловік.

— Напевно, це і є Лебідь, — прошепотіла Софія до Вільгельма.

— Розбудити його? — запитала після привітання жінка за столом.

— Ні, ні, не потрібно, — махнула рукою Софія. — Ми зачекаємо.

— Сідайте до столу, — запросила жінка.

Усі мешканці кімнати опинилися восени 1938-го на Закарпатті й відтоді постійно були в дорозі: Прага, Відень, Братислава, Львів, Київ і знову Братислава, Відень. Побували й у німецьких в’язницях і концтаборах. Вони повідомили те, що Вільгельм і Софія вже знали: про тимчасові ускладнення на італійському та баварському кордонах, які раптово закрили. На вішаку висіли три шкіряні плащі, підбиті хутром, під ними стояли шкіряні наплічники та черевики. Здавалося, то були всі пожитки мешканців кімнати.

Через кілька хвилин прокинувся Микола Лебідь і відразу ж упізнав Вільгельма.

— Вітаю, архікнязю! Ви сьогодні без своєї знаменитої вишиванки?

За столом запала незручна мовчанка: всі розгубилися, не знаючи, як поводитись у присутності такої високої особи, чиї зовнішність і манери нічим не відрізнялися від вигляду сотень волоцюг, котрі пересувалися повоєнними територіями, шукаючи прихистку та їжі.

— Так, сьогодні без вишиванки. Не маєте бажання прогулятися? — перервав незручну паузу Вільгельм.

— Із задоволенням, — погодився Лебідь.

— Пригадую вашу полум’яну промову, — усміхнувся Лебідь, коли вони втрьох вийшли з дому, — коли ми бачилися востаннє. Ви казали, якою дурницею є вважати, що найважливіший зв’язок між людьми встановлює спільна мова, вивчена в дитинстві з першої абетки. Бо насправді ця мова вчить радше бюрократичної букви закону, брехливих історичних візій і несправедливости, яку виправдовують цими законами історії. Мені тоді дуже заімпонувало це ваше твердження, що національність, яка дається нам при народженні, не повинна бути вироком чи виправданням для жорстокости щодо інших. Ви правильно сказали, що національність, як і релігія та інші чинники самоідентифікації, повинна бути результатом свідомого дорослого вибору, а не сліпою випадковістю народження. Тоді це дозволить зменшити насильство на землі. Якби більше людей вважало так, як ви, то, можливо, вдалося б уникнути принаймні частини воєн.

— Я і далі вважаю, що се намагання визначати національність як дану від народження єдність мови і території є архаїчним та приреченим на вимирання. Ще більшим абсурдом є вважати, що сих речей не можна змінити. Наскільки продуктивніше є вибрати собі самому ідентичність, із якою почуваєш найбільшу спорідненість, аніж бути змушеним змиритися з чимось даним випадковістю народження. Я народився австрійським архікнязем, котрого виховували стати поляком, але я вибрав собі українську ідентичність і маю набагато більше цікавости і спільних тем для обговорення з вами, ніж із більшістю своїх родичів, котрі вже багато років як зреклися мене лише за те, що я дозволив собі бути іншим.

— Я чув, що ви й далі активно співпрацюєте з українським підпіллям, — сказав Лебідь.

— Так, і уважно стежу за видавничим рухом, — відповів Вільгельм. — Мене просто захоплює подвижництво української інтеліґенції. Ви бачили каталог львівського Українського видавництва? Вони лише за сорок другий і сорок третій роки спромоглися видати кількасот томів творів найвагоміших сучасних українських письменників, і галицьких, і наддніпрянських. Жоден інший народ не спромігся на се в умовах війни, нелегального партизанського статусу і повного занепаду всіх видавничих інституцій!

— Це правда. Зроблено чимало. В Інсбруку вже теж є українська книгарня. Бачили? Ось, хотів вам подарувати дві книги Миколи Зерова: збірку віршів «Камена» й есеї,◦— Микола Лебідь витягнув із наплічника книги.

— Се дуже щедрий подарунок. Вдячний вам неймовірно. А як же ви без сих книг? — розчулився Вільгельм.

— Мені книги вже не потрібні. Тепер цілий мій багаж повинен поміститись у наплічнику.

— Розкажіть мені трохи про те, як у вас тут справи, — попросив Вільгельм.

— Українські еміґранти мають великий досвід, — відповів Лебідь. — Адже наша інтеліґенція вже понад двадцять років на еміґрації. І ми звикли, що видавництва пересуваються все далі на захід. Спершу зі східної України до західної, а тепер ще далі.

— Се сумно, — зітхнув Вільгельм.

— Сумно, — погодився Лебідь. — Зате тепер ми маємо вже друге покоління інтеліґенції, вихованої в поході, й це найбільш незалежна інтеліґенція в цілій Европі. Цю незалежність ми здобули завдяки радянським і польським репресіям, угорським і румунським арештам, німецьким концентраційним таборам.

— Се правда. Ми якраз говорили в Інсбруку з американським військовим, котрий намагався переконати нас, що без теплого мешкання і смачної їжі розумова праця неможлива, — усміхнувся Вільгельм.

— Для незагартованих — так, — відповів Микола Лебідь. — Але той, хто пройшов таку школу, як українці, й вижив, уже не залежить від опалюваного помешкання, побутових вигод, бібліотеки й інших переваг, які дають колабораційні компроміси.

— Точно. Але для мене є незбагненною загадка сучасної української поезії, яка твориться в таких жахливих умовах, а при тому вона така висока й академічна, ніби цілий бруд існування її не торкається, — сказала Софія.

— Певно, сей парнасизм є вираженням ностальгії бездомних до того, що в літературі є найбільш сталим і постійним. Він народжується з потреби наново переосмислити Верґілія і Горація, чиї вірші ми носимо не в наплічниках, а в пам’яті,◦— відповів Микола Лебідь.

— Як блідо і нецікаво виглядає на сьому тлі, наприклад, сучасна французька література. Особливо тих авторів, котрі належали до руху опору, але мешкали в незрівнянно більш комфортних умовах і мали змогу черпати з надзвичайно багатої літературної традиції,◦— сказав Вільгельм.

— Сили таланту не визначає побутовий комфорт, — сказав Лебідь. — Хоч іноді я і схильний впадати в розпач від думки про те, як багато шедеврів українського мистецтва знищено, як багато не дороблено, створено поспіхом, узагалі не створено! Виживають лише найсильніші й найталановитіші. Але для створення багатої культурної традиції, про яку ви кажете, потрібні твори різного рівня і митці різної обдарованости, щоби ми могли не лише пишатися тим, що наше мистецтво вижило попри все, а й тішитися багатоманітністю і широким вибором.

— Бачите отого офіцера? — раптом змінив тему розмови Лебідь. — Такий весь відполірований, відгодований, у новенькому мундирі, з великою кількістю золотих нашивок, задоволений собою…

— Але обличчя в нього, як у мисливця, котрий любить, аби йому загнали кілька десятків зайців і десяток оленів, і він їх перестріляє з близької відстані, а потому залишить гнити, — сказала Софія.

— Дуже точний опис. Се — відомий цілій околиці капітан Ф., який любить виловлювати словаків. Щойно дізнавшись про приїзд якогось словака, він відразу докладає всіх зусиль, аби дискредитувати його перед окупаційною владою, і робить се так довго і наполегливо, аж поки словака висилають за демаркаційну лінію. Він приїхав сюди в американській військовій формі й тривалий час лишався сірим кардиналом, але тепер ми його знаємо. А ще знаємо, що він співпрацює також із НКВС, тому переважно такі депортовані потрапляють до лап радянських спецслужб і зникають назавжди. Зараз про нього вже всім відомо, тож словацькі еміґранти тікають звідси до Італії та Баварії. А він поступово перекваліфікувався на українців. Тому незабаром нам доведеться взятися за нього серйозно.

— Се якась збочена спрага крови чи заробіток? — запитав Вільгельм.

— Думаю, і одне, і друге. Американці відомі тим, що на замовлення хапають у своїй зоні всіх, на кого вкаже пальцем НКВС, і транспортують за демаркаційну лінію. Се доволі непоганий заробіток. Усім нам треба бути обережними.

Під час прогулянки вони пройшли повз трамвайні зупинки, розташовані на відстані кількасот метрів одна від одної. На кожній зупинці стояв натовп. Трамваї їздили раз на п’ятнадцять хвилин, на зупинках затримувалися дуже коротко і рушали далі, не зважаючи на те, чи всі охочі встигли вийти і зайти. Хто не встиг сісти, залишався на зупинці. З того, що вдалося побачити, здавалося, що значно швидше пройти від зупинки до зупинки пішки, ніж дочекатися трамвая, в який нарешті пощастить сісти.

— А як тут справи з біженцями в таборах? Бо в Австрії се доволі сумна історія. Їх намагаються позбутись, особливо втікачів із радянської окупаційної зони. На наших очах українок із дітьми американські солдати в Зальцбурзі не пустили переночувати до притулку, де явно ще були вільні місця, — сказав Вільгельм.

— Так, се велика проблема, — зітхнув Лебідь. — Ми намагаємося допомагати своїм людям, але наших утікачів дуже багато, а засоби в нас обмежені,◦— ми, фактично, самі біженці. Коли я тільки приїхав до Мюнхена, то теж опинився в такому таборі. Умови там були жахливі. Замість входу — барикада з бочок, між якими стоять солдати і контролюють перепустки. Одних пускають, інших — ні, а за якими критеріями — ніхто не знає. Мене пустили. У велетенському залі розбомбленого музею спали покотом близько двох сотень людей. Майже всі — слов’яни зі східної Европи. Біженці зі заходу вже повернулися додому. Приміщення музею, як ви самі можете здогадатися, — не найліпше пристосоване для ночівлі великої кількости людей місце. Декілька залів були їдальнями, ще декілька — спальнями, і там люди тулилися на дерев’яних двоповерхових нарах зі сінниками замість матраців. Була навіть одна зала, де табірний театр давав вистави. Уявляєте: там була не тільки аматорська трупа драматичних акторів, а навіть власні балет і хор! Я, правда, жодної вистави так і не встиг побачити, бо мені дозволили переночувати в таборі тільки три ночі.

Спати на такому сіннику було дивно, бо солома від тривалого вжитку давно перетворилася там на якусь дрібну січку. Про запах і про колір найліпше взагалі не згадувати. Організація побуту в таборі була жахлива. Щовечора люди вишиковувались у велику чергу, щоби позичити теплі коци, залишаючи в заставу документи. А вранці таку саму довгу чергу треба було вистояти, щоби віддати коци. Стояти мусили надворі, в холод, а іноді й у дощ. Слабкі та хворі не витримували цього знущання. Була там камера схову, де необережні іноді залишали свої речі. І, хоча, за графіком, камера та мусила працювати від сьомої ранку до дев’ятої вечора, солдати, котрі там чергували, мали звичку йти до міста на пиво і вертатись аж через кілька днів. Але ті, хто не віддавав своїх валізок до камери схову, часто втрачали їх назавжди…

— А що з гігієною? — поцікавилася Софія.

— Ліпше вам того не знати. Душ був у великій залі без вікон, де вздовж стін зі залізних кранів стікала крижана вода просто на цементну підлогу, прикриту дерев’яним настилом. На жодній стіні не було навіть одного цвяшка, на який можна було би повісити речі. Певно, вважали, що туди треба приходити вже голим. Але то складно було зробити, бо в кімнатах ночували разом і чоловіки, і жінки, і діти. Я вирішив цю проблему так: приходив у душ удосвіта, коли ще всі спали, а одяг вішав на один із двох кранів, які не текли. Тільки одного разу я зустрів у душі ще когось: то був литовець, котрий уперто намагався з допомогою обмилка і крижаної води випрати якесь чорне убрання. Сам він виглядав чистим і був навіть поголений.

— Жах. А їдальня? — спитала Софія.

— Не набагато ліпша за душову. Брудні столи і лави. Довга черга по їжу. Щоб отримати свою порцію, треба було мати власний посуд. Хто не мав посуду, не міг їсти. Стара консервна бляшанка була там справжнім скарбом. Я не мав свого посуду, тож довелося позалицятися до кухарки, котра, на моє щастя, виявилась українкою, — вона щоразу позичала мені посуд на півгодини. Хто мав невелику тару, намагався вистояти чергу двічі, але то мало кому вдавалось. Уранці давали чвертку білого хліба і склянку кави з конденсованим молоком. На обід — знову чвертка хліба і тарілка густої вівсянки.

— Якщо похарчуватися так кілька тижнів, точно захворієш на цингу, — зітхнула Софія.

— Але мало хто дочекався своєї цинги в таборі. Щовечора до спальні приходила комісія, яка ретельно перевіряла документи і щоразу відбирала в когось дозвіл на проживання, керуючись нікому не знаними критеріями. Наступного ранку такій людині слід було йти геть. Через три дні так само зробили й зі мною. Ще на день мені вдалося залишитися, бо я подав офіційну скаргу, але потому таки довелося забиратись.

— Ох, се так само в Австрії,◦— сказав Вільгельм. — Утікачі з радянської зони ризикують життям, аби дістатися до вільної території, а там їх зустрічають так само, як у сталінських таборах, і намагаються відіслати назад. Поки тривала війна, всім потрібні були солдати і робоча сила, а тепер, коли війна скінчилася, їх готові постріляти, тільки щоби не годувати.

— Ходімо сюди, це варто побачити, — сказав Лебідь, і вони повернули до міської лазні. — Будинок сей спорудив один із ваших родичів, Вільгельме.

— Так, Вітельсбах, — кивнув Вільгельм. — І будівля порівняно нова. Невже вціліла?

— Так. І се — єдине місце, де можна справді помитися. Вхід коштує лише сімдесят п’ять пфенігів.

З лазні парувало тепле вологе повітря, на лавках і на сходах сиділи сотні людей, котрі купили вхідні квитки і тепер чекали своєї черги зайти всередину.

— Їх тут кілька сотень! — здивувалася Софія. — Невже всі встигнуть помитися сьогодні?

— Квиток дійсний лишень один день, — усміхнувся Лебідь. — Хто не встиг, той іде додому брудний, а грошей не повертають. Але подивіться, як спокійно чекають сі люди. Ба більше, майже всі тут читають книги. Ви давно таке бачили?

— Дуже давно, — в один голос ствердили Софія і Вільгельм.

— Придивіться до сих людей уважно. Се зовсім інша публіка, ніж та, яка пхається на зупинках до трамваїв чи штурмує двері нічліжок. Сі люди худі, виснажені, з блідими обличчями, але в усіх тут чисті нігті. Се люди, котрі звикли працювати в бібліотеках, де довгі години сидіння — звична і щоденна річ. Се — терплячі люди, котрі люблять тепло і чистоту. Від колишнього життя з вечірніми концертами, з годинами, проведеними в кав’ярнях і на світських забавах, у них залишилася хіба що ся звичка до чистоти і мерзлякуватість, — тому вони щодня купують квитки до лазні. І хоча вони знають, що їм ледве чи вдасться помитись, але принаймні вони зможуть провести кілька годин у теплі на сходах. Сі люди стоять мовчки, не розмовляють між собою. Просто гріються і чекають.

— Тут справді дослівно все «стерли з лиця землі», — зітхнула Софія.

— Перш ніж остаточно зітруть, треба ще прибрати руїни, — сказав Вільгельм. — На початку війни вулиці розчищали після кождого бомбардування, потому — дедалі рідше, а насамкінець, як можна добре побачити тут, прибирали вже тільки на центральних вулицях.

— Се справді так, — підтвердив Лебідь. — Хоча се й центр міста, але Мюнхен так сильно бомбардували, що навіть тут є чимало вулиць, якими зараз просто неможливо пройти. Найстрашніше виглядають колишні заможні квартали, на північ від музейної дільниці. Там жили багаті люди, тож помешкання були великі, заселені не густо і заповнені меблями та картинами. Такі дільниці згорали найшвидше, бо кілька літніх осіб, котрі мешкали в будинку, просто не здатні були загасити пожежу. Тим часом у густозаселених робітничих кварталах зовсім порожніми стоять лише ті кам’яниці, які майже цілковито знищено вибухами, а ті, які тільки горіли, часто вдавалося врятувати спільними зусиллями численних мешканців. Наприклад, Пасинґ зруйновано значно менше, ніж центр міста.

Під час прогулянки Вільгельм усвідомив, що від міста, яке він знав із дитинства, не залишилося практично нічого. На північ від вокзалу та Фрауенкірхе місто було майже порожнє — пустка, вкрита пилом від згарища. Від вузеньких вуличок зі шестиповерховими будинками не залишилося навіть сліду.

— Але нам час завершувати екскурсію, — сказав Лебідь. — Адже сьогодні ми святкуємо сімдесятиліття нашого Курта. Вони з дружиною народились і ціле життя прожили в Мюнхені. Під час війни багато допомагали нашим, і ось недавно їхнє помешкання зі всіма пожитками згоріло під час бомбардування. Вони залишилися в самих піжамах. Се трохи сюрреалістичний ювілей, але мусимо спробувати створити принаймні настрій, якщо вже нічого іншого нам не залишили. А для сього спершу треба скочити в одне місце. Хлопці обіцяли самогонки для свята.

І Лебідь повів Вільгельма та Софію до напівзруйнованого готелю, де, очевидно, збереглися ще старі запаси їжі та де їх за півтори марки нагодували не дуже калорійним обідом, але напоїли справжньою кавою з цукром, а зі собою дали ще й самогону, який замовив Лебідь.

— З сього слід зробити висновок, що марка не втратила своєї купівельної спроможности, — сказав Вільгельм. — Вона просто чекає на появу товарів. Інфляція поширюється лише там, де найближче до окупаційної влади, яка друкує гроші й викидає на чорний ринок військові запаси.

— Маєте рацію, — відповів Лебідь. — А я маю для вас добрі новини. З’явився наш французький друг.

— Маас? — зрадів Вільгельм. — Як чудово! Бачиш, Софіє, я ж казав, що з ним усе буде добре. Якби його справді заарештували, то не випустили би.

— Його таки заарештували, — сказав Лебідь. — Але випустили.

— І що це означає? — стривожено запитала Софія.

— Думаю, нічого. Небезпека минула, — сказав Лебідь. — Якби він когось здав, то за ці тижні давно би схопили. А раз усе спокійно, можете вертатися до Відня. Радянські спецслужби тепер не церемоняться і не вистежують нікого тижнями, як те робило ґестапо. Хапають людей просто на вулицях — не лише у своїй окупаційній зоні, а в будь-якій. Австрійська ж поліція, довідавшись, що людину заарештували совіти, припиняє розслідування і не втручається.

### 2008

— Як би ви окреслили найбільшу проблему у спілкуванні зі сином? — запитала Галину психолог.

— Він погано вчиться. Не тому, що не може краще, а тому, що не хоче, і жодні мої спроби змінити це не допомагають.

— Гаразд. Опишіть якусь типову ситуацію.

— Ну от, наприклад, учора. Олесь показав мені своє завдання з англійської. Він зробив його повністю сам, взагалі не звертався по допомогу і дуже собою пишався. Я страшенно зраділа і похвалила його. Потому побачила помилки і запропонувала разом виправити їх. Олесь відмовився. Я сказала, що буде шкода, коли таку гарну роботу оцінять нижче лише через те, що там є помилки, і наполягла, щоби ми таки виправили їх разом. Ми виправили, проте Олесь поводився дуже пасивно, а потому пішов геть ображений. У мене склалося враження, що він не запам’ятав нічого з того, на що я звернула йому увагу.

— Як ви думаєте, чого він від вас очікував, коли показував завдання?

— Тепер уже не знаю. Я думала, він хотів, аби я допомогла йому виправити недоліки, — розгубилася Галина.

— Але ж ви так і зробили. Відразу кинулися виправляти дрібні помилки в тексті.

— Ну, не такі вже вони були і дрібні. Це знизило би йому оцінку.

— Ви можете пригадати, що саме дослівно сказали йому, коли побачили завдання?

— Я сказала: «Супер. Ти дуже добре попрацював. Думаю, це заслуговує на найвищу оцінку. Але дивись, отут треба виправити». Я знаю, що це, напевно, не дуже педагогічно. Треба було спершу прочитати кілька правильних речень, похвалити, а тоді ніби випадково помітити помилки. Може, він би і сам захотів їх виправити. Але про це легко казати тепер, а в той момент, коли треба правильно реагувати, мене ніколи на це не вистачає.

— Мабуть, ви часто опиняєтесь у ситуаціях, коли почуваєте, що ваших зусиль не цінують і, замість подякувати, ображаються на вас?

— Мабуть, так.

— Можете навести ще якийсь приклад. Але вже не зі сином, а з кимось іншим.

— З чоловіком?

— Нехай буде з чоловіком.

— Ну, добре, спробую. Наприклад, учора я зателефонувала чоловікові нагадати, щоби він випив таблетки, бо вранці він був застуджений. А коли таке трапляється, він постійно забуває вчасно випити противірусні, й тоді хвороба прогресує. Я спитала його, чи він випив таблетки. Він відповів, що ні. Я попросила його зробити це негайно. Він сказав, що не має часу і щоби я зателефонувала нагадати йому через годину. Я, звичайно ж, образилась і сказала, що не повинна пам’ятати про його ліки, не кажучи вже про нагадування у зручний для нього час. Вимагати такого — це вже просто нахабство. Потому я сказала, що теж застудилась і теж п’ю ліки, та йому ніколи не спадає на думку поцікавитися, чи не забула я про них.

— І як відреагував ваш чоловік?

— Він не міг зрозуміти, чому я так дратуюся.

— І як ви пояснили це йому?

— Я сказала, що зробила йому послугу, зателефонувала і нагадала про важливу річ. Але замість подякувати він вирішив, що мені просто нічим себе зайняти, тож я можу зробити це ще раз, аби вивільнити його цінний час для чогось справді важливого і не змушувати думати про різні дрібниці.

— А що сказав він?

— Він іще більше розгубився і сказав, що зовсім не те мав на увазі. Просто він справді вічно про це забуває. А от я пам’ятаю. Тому попросив підстрахувати його, щоби не забути знову.

— Вам не здається, що багато ваших проблем — через надмірне прагнення допомогти? — спитала психолог.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозуміла Галина.

— У мене таке враження, що ви завжди дуже швидко ставите себе на місце іншого, і людина ще не встигла сформулювати свою проблему, як ви вже кидаєтеся на допомогу. Й очікуєте за це вдячності. Проте людині не завжди потрібна саме та допомога, яку пропонуєте ви.

— Тобто ви маєте на увазі, що моєму синові не потрібно було допомагати виправляти помилки, а чоловікові не треба було нагадувати про таблетки?

— Якби їм це справді було потрібно, то думаю, що вони б оцінили ваші зусилля і подякували, — проте вони відреагували незацікавлено.

— Тобто я проявляю забагато ініціативи?

— Можливо, вам варто навчитися допомагати лише тоді, коли вас про це просять, а не завжди, коли ви тільки бачите, що з’явилася проблема.

### 1946

Якось узимку Софія, повертаючись додому після роботи у школі, побачила серед руїн одного з будинків дві пари ковзанів: чоловічі та жіночі. Вона забрала ковзани зі собою і вже наступного вечора запропонувала Вільгельмові поковзатись. У Львові вона часто їздила трамваєм на ковзанку, яку заливали взимку на тенісних кортах. Увечері там запалювали ліхтарі та вмикали романтичну музику. Ковзани — то була нагода зустрітися з подругами чи з кавалерами. Щоби Софія не дозволяла собі нічого негідного, вечорами з нею скеровували на ковзанку тету. Та сиділа на лавці під ліхтарем, пила з горнятка гарячу каву (вдома їй не дозволяли пити каву через проблеми зі серцем) і, коли напій закінчувався, час від часу встигала крикнути Софії, яка швидко проїздила повз неї:

— Софіє, ходімо додому, тети голова болит.

Софія купувала теті гріте вино, і на деякий час голова боліти переставала. Після ковзанки Софія з тетою поверталися додому розпашілі та задоволені. Удома на них зазвичай чекала мама з чаєм і з тістечками з української цукерні «Фортуна нова». Відколи Климентина Авдикович, удова письменника Ореста Авдиковича та сестра громадського активіста Мирослава Січинського, відкрила, за підтримки митрополита Шептицького, свою цукерню, Софіїна мама завжди купувала солодощі тільки там. І не лише тому, що вони були дуже смачні, бо добре смакували й солодощі з інших львівських цукерень: Залевського, Бенецького, ще деяких. Мама була дуже горда з того, що нарешті з’явилася гідна українська цукерня — конкурентка для польських, яку до того ж відкрила жінка. Софія найбільше любила чоколядки зі серії «Солодка історія України», де на обгортках було намальовано портрети українських можновладців од Володимира Великого до гетьмана Скоропадського.

Вільгельм, ясна річ, погодився поковзатися, як і личило бравому воякові, та не зізнався, що багато років не практикувався. Колись давно, ще в Живці, вони теж узимку каталися на ковзанах, але ще тоді Вільгельм був єдиний у сім’ї, кому ця розвага не подобалася. Він так-сяк навчився триматися на ногах, але йому завжди крутилася голова й він часто падав. Згодом Вільгельм припинив ці вправи і залишався вдома, коли всі діти виходили на ковзанку.

Й ось настав той вечір, коли Софія та Вільгельм узяли ковзани і пішли шукати якусь подобу ковзанки у Пратері. Шукати довелося недовго. Вільгельм і Софія сіли на лавку під єдиним уцілілим ліхтарем і перевзулись у ковзани.

— Ну, що, поїхали? — сказала Софія і легко й елегантно рушила по колу.

Вільгельм підвівся, в голові йому закрутилося. Він спробував відштовхнутися так само, як те щойно зробила Софія, — а вона вже їхала йому назустріч, простягаючи руку. Та він не втримався на ногах, які раптом роз’їхались урізнобіч, і повалився просто на Софію. Вона впала навзнак і боляче вдарилася головою.

— Вибач, я не хотів. Ти ціла? — перелякався Вільгельм.

Отямившись від несподіванки, Софія голосно засміялася.

— Чого ж ти не сказав, що не вмієш кататися? Я буду тебе вчити.

Вона довго і терпляче пояснювала Вільгельмові, як слід триматися на ногах, і він так само завзято силкувався виконувати її вказівки. Та ноги його не слухалися, тремтіли, роз’їжджались, і через годину він уже був цілий у синцях. Софія, яку він постійно тягнув за собою, — теж. Вони посміялись і пішли «зализувати рани» до улюбленого Вільгельмового ресторану. Згодом Софія ще кілька разів ходила кататися на тих ковзанах із Іваном, а Вільгельм залишався сидіти на лавці: спостерігав за ними і курив.

### 1947

Тієї ночі Вільгельм погано спав. Боліла спина, він прокидався від нападів кашлю, вставав, пив воду, читав… Нарешті аж під ранок забувся у тривожному важкому сні, а потому прокинувся спітнілий і втомлений. За своїм звичаєм, довго пив каву вранці, знову читав, курив. Спершу вирішив, що сьогодні нікуди не піде. Та з наближенням обіду подумав, що мусить прогулятися. Серпневе сонце 1947 року пекло немилосердно, а того дня час від часу набігали хмари, які, замість прохолоди, приносили ще більшу задуху навислого над містом дощу, який ніяк не починав падати.

Вільгельм убрався і вирішив пообідати в місті. Він вийшов зі свого помешкання номер 32 на Фазанґасе, 49. Широка сходова клітка провадила у внутрішній дворик, де в тіні крислатого дерева панувала приємна прохолода. Вільгельм прикрив очі долонею і подивився на небо. Ні хмаринки. Він вийшов на вулицю, де незруйнованою залишилася тільки жменька кам’яниць. Вільгельм якусь мить постояв у роздумах, а тоді подався в напрямку до Південного вокзалу — до кнайпи, де він зазвичай обідав. Там працювала мила кельнерка, котра добре знала його звички і завжди стежила, щоби їжу подавали так, як любив Вільгельм: не надто гарячою. Він мав улюблений столик у внутрішньому дворику, під липою, і, якщо столик виявлявся зайнятим, Вільгельм сідав за сусідній, замовляв каву чи склянку вина й читав газету, поки столик звільнявся. Аж тоді він брав до рук меню. Кельнерка пильнувала, щоби скатертина на тому столику була чиста і накрохмалена. Вільгельм залишав за це щедрі чайові.

Він уже майже відчував на язиці апетитну хрумку скоринку скропленого цитриною шніцеля і подумки розважав, яке вино візьме сьогодні: червоне, як пасувало би до м’яса, чи біле, яке найліпше п’ється в таку спеку. Та несподівано Вільгельм почув за спиною чиєсь важке дихання, мимоволі озирнувся — і раптом йому потемніло в очах від різкого болю в зап’ястях.

Він не встиг порахувати скільки їх було: двоє чи, може, четверо; не встиг зрозуміти, хто вони були: солдати Червоної армії чи не солдати, а офіцери; він не встиг роздивитися погонів. Йому скрутили руки за спиною так, що ліве зап’ястя аж хруснуло, — напевно, там щось зламалося, — біль був дуже сильний, і відтоді це зап’ястя завжди болітиме йому на зміну погоди. Його вкинули на заднє сидіння машини без номерів і кудись повезли. Усе відбулося так швидко, що Вільгельм не встиг навіть озирнутись і побачити, як зникають за рогом масивні стегна фрау Лєберих, яка поспішала додому, щоби попередити про небезпеку Софію та допомогти їй сховатися й уникнути арешту. Вільгельм уже ніколи не побачить фрау Лєберих і не зможе подякувати їй за це.

Він знепритомнів, а коли прийшов до тями, то побачив, що лежить зв’язаний у вантажній машині зі закритим кузовом, яка везе його нерівною вибоїстою дорогою. Він так і не довідається, куди саме привезе його ця машина. А то буде в’язниця в Карлсбадені, неподалік від того місця, де двадцять два роки тому він востаннє лікував свої хворі легені.

Вільгельм не міг би сказати, скільки це тривало, бо все було схоже на один нескінченний день. Йому щодня ставили одні й ті самі безглузді питання, а його відповіді перекручували на ще більш безглузді зізнання. Ось уже кілька місяців поспіль він із дня на день змушений був підтверджувати, що так, його звати Вільгельм фон Габсбурґ, а це в перекладі мовою радянських спецслужб означало «винен». Провину цю слідчий формулював як «бажання стати президентом радянської України в 1918 році». Вільгельм не розумів, як це, бо ж у 1918 році Україна ще не була радянською, а інституту президента там немає і дотепер, до 1947-го. Проте слідчий не був схильний до політологічних, а більше надто — до історичних дискусій: він мав перелік звинувачень, і його завданням було вибити зізнання.

Через кілька місяців Вільгельм знов опинився в машині. Тепер його привезли на летовище, де посадили в літак. В ілюмінаторі він бачив спершу прямокутні, ніби накреслені під лінійку, ландшафти, далі краєвиди ставали все більш хаотичними, вузлуватими, дороги перепліталися з річками в химерному танці,◦— мабуть, він летів на схід. Як виявиться згодом, спершу — до Львова, де йому так і не вдалося стати королем, а згодом — до Києва, де йому так і не вийшло побувати раніше. Зрештою, не вийде й тепер, бо просто з летовища його повезуть до Лук’янівської тюрми, і то буде єдине, що він побачить у Києві…

Вільгельм пригадував, як почув вирок, який здався йому ще більш нереальним, аніж саме звинувачення: його засудили до двадцяти п’яти років таборів. Голос слідчого звучав звідкись іздалеку, ніби з глибокого колодязя, а обличчя було нечітке та розмите, як відображення в калюжі. Вільгельм слухав, а його власне тіло здавалося йому чужим, відсунутим кудись далеко, недосяжним, не здатним реагувати ні на що.

Неголене обличчя слідчого, лейтенанта з дивним прізвищем Колібаба, розпливалося перед утомленими очима Вільгельма, та він чомусь запам’ятав це прізвище, підписуючи протокол допиту. Він пригадував, що лейтенант мав брудні нігті й від нього вже зі самого ранку смерділо часником і самогоном. Коли Вільгельм повертався до камери, тіло його раптом знов озвалось і почало різко боліти. Він не міг спати, впадав у заціпеніння, а перед очима пливли картини з далекого минулого. А потому спогади різко обривалися, ніби кінострічка у проекторі, й він знов опинявся в кабінеті слідчого…

### 1947

Коли Софія вперше ввійшла до невеличкої кімнатки, на стінах якої висіли портрети Сталіна та витяги з рішень останніх партійних з’їздів, їй здалося, що над нею закладають віко труни. З кімнати війнуло затхлим запахом брудного дерева і застояним цигарковим димом. Перед неголеним майором, котрий спідлоба похмуро дивився на неї, стояла попільничка з непогашеним недопалком, мутна карафка з прозорою рідиною і така сама погано помита склянка. Від майора різко війнуло перегаром.

— Имя, фамилия, год и место рождения, — замість привітання запитав її майор.

— Софія фон Габсбурґ, Львів, 1915-й, — відповіла Софія.

— Вы уверены, женщина, что собираетесь вернуться на Родину? — подивився на Софію майор, побачивши в її документі штамп про шлюб із Вільгельмом фон Габсбурґом.

Шлюб із іноземцем як можливість уникнути примусової репатріації — така була найбільша мрія переважної більшості українських жінок, котрі на момент завершення війни опинилися за межами радянської зони окупації. Якщо відразу після капітуляції Німеччини в галичан іще залишались ілюзії щодо повернення на батьківщину і дехто справді повертався добровільно, натерпівшись у таборах для переміщених осіб, то тепер, коли минули вже два роки й більшість тих, хто повернувся в перший період, давно вивезли до Сибіру чи стратили, добровільно повертатися не хотів ніхто. Усі розуміли, яка доля на них чекатиме. Софія ж була не тільки одружена з іноземцем — вона була ще й вагітна. Це робило її повернення не лише безглуздим, а й подвійно небезпечним. Адже завагітніла вона від «ворога народу», і її могли повезти відразу до Сибіру, без зупинки у Львові чи в Києві. Щоб уникнути такого сценарію, хлопці з ОУН під проводом Степана Левинського взяли в заручники сина того майора, котрий сидів зараз перед нею, пообіцявши тримати його десь у лісах, аж поки Софія доїде до Києва, а звідти разом із Вільгельмом повернеться до Львова.

Майор мав узяти безпосередню участь у виконанні цього плану, ризикуючи власним життям і життям свого сина. Погодившись, майор попередив, що вплинути на перебіг слідства він не зможе, тож Вільгельмові доведеться витримати допити.

Софія мовчала цілий той час, поки майор заповнював документи. Акуратним школярським почерком він рядок за рядком уписував її дані до реєстраційного листка. Листок треба було заповнити у двох примірниках. Копіювального паперу майор не мав, тому терпляче і так само каліграфічно записав дані ще раз. Пункт відправлення — Відень, пункт прибуття — Львів, проміжний пункт перебування — Київ. Тут не було логіки, та в тодішньому хаотичному процесі переміщення тисяч людей із однієї країни в іншу траплялися ще й не такі дивні маршрути.

Через кілька днів Софія була вже в пересильному таборі, де у провізоричних бараках — великих переділених перегородками приміщеннях — мешкали тисячі осіб. У кожній кімнаті було по кілька десятків людей. На сім’ю часто давали тільки одне ліжко, між ліжками висіли шнурівки, а на них — простирадла, щоби забезпечити людям бодай якийсь особистий простір. Репатріанти здебільшого понуро мовчали, мало хто розповідав свої історії. Кожна сім’я мала дуже багато дітей, переважно не схожих між собою. Ніхто не знав, чиїми були ті діти. Тут зібралися переважно так звані «слабкі» сім’ї — ті, в яких не було чоловіка чи де він був калікою або вже старим, а жінка мала на утриманні двох чи більше дітей: своїх чи підібраних під час війни. Члени таких сімей не мали шансів на роботу за кордоном, де агентства вербували переселенців у копальні, на фабрики та на заводи Європи, США, Бразилії. Вербували самотніх або ж тих, хто був зі «сильних» сімей, де чоловік іще мав фізичну силу, а діти вже трохи підросли.

Старенька бабця, котра спала на ліжку поряд зі Софією, не мала взагалі ніяких речей. Усе її майно згоріло під час бомбардування, і вона носила зі собою лише хустину, в якій лежала паралізована черепаха. Черепаху під час бомбардування, мабуть, контузило, бо вона вже не могла вилізти зі свого панциря. Жінка дбайливо годувала її з ложечки, а єдине, що могла черепаха, — це витягувати голову за рідким варивом, яке репатріантам давали двічі на день.

Після двох тижнів у пересильному таборі проходили медогляд. Софія страшенно боялася, що виявлять її вагітність, бо з вагітними жінками поводились особливо жорстоко, і їй не раз доводилося бачити, як просто посеред поля в котроїсь із них траплявся викидень. Декотрі так і стікали кров’ю, бо до них не дозволяли нікому підходити.

Проте лікар, котрий оглядав Софію, був такий п’яний, що нічого не помітив. Зрештою, медогляд був лише формальністю, тож лікарі навіть не дивилися на переселенців, а, за звичаєм усіх радянських лікарів, лише заповнювали папери.

Потім усіх мешканців табору повантажили в товарні вагони і повезли до американської зони окупації. Маршрути залізничних перевезень усе ще були складні, бо колію майже на всіх напрямках було зруйновано і ще не відбудовано, тому доводилося робити великі об’їзди і довго простоювати на кожній ділянці, чекаючи, поки звільниться дорога.

До американської зони в’їхали вночі. Військові одразу ж почали розносити по вагонах немовлят, котрих жінки повикидали з вікон. Дівчата, народивши дітей на окупованій території, боялися повертатися з ними, тож викидали малюків просто з вікон потяга. Софії стало недобре, коли вона побачила таке немовля на руках у солдата. Поряд заплакала якась старша дівчинка і просила маму взяти дитинку зі собою. Мати терпляче пояснювала дівчинці, що така дитина не доживе до Львова, бо її нічим годувати. Зрештою, військові, так і не знайшовши матерів немовлят, забирали їх до ясел, організованих при військовій комендатурі.

До радянської зони окупації вони приїхали вранці. Потяг зупинився якось особливо різко, як здалося Софії спросоння, зі страшним скреготом. Вона побачила, як до вагонів підбігають солдати з червоними зірками на кашкетах і виганяють усіх надвір. «От і кінець», — подумала Софія, і лише тут їй стало по-справжньому страшно і промайнула думка, чи мала вона право зробити такий страшний вибір для своєї дитини. Чи не ліпше було залишитись у Відні й погодитися на пропозицію Івана, який теж був готовий пожертвувати собою і поїхати до Києва по Вільгельма. Проте Софія боялася, що радянські спецслужби знайдуть її за кордоном, як знайшли Вільгельма, тому обрала такий варіант. Ніхто не знав, яка небезпека була більшою.

Софія побачила, як із вагонів вигнали дівчат і жінок (декотрих навіть із дітьми), як брутально ґвалтували їх просто посеред білого дня, на очах у дітей. Ґвалтували і маленьких дівчаток, обзиваючи їх фашистськими суками. Жінки марно намагалися запевнити, що ці діти — не від німців, а від своїх: полонених, солдатів, примусових робітників. Їх ніхто не слухав.

Ґвалтували завжди за однією і тією самою схемою. Командир взводу давав команду — й усі слухняно ставали довкола жертви, спустивши штани. Далі по черзі підходили і лягали на жінку. Софія бачила, що дехто відвертає голову від того, що відбувається, та зізнатися, що такий садистський груповий секс викликає огиду, ніхто не наважувався. Дехто з молодих і вразливих солдатів мав проблеми з ерекцією, дехто явно лише робив вигляд, ніби злягається. Часом від роздратування через свою чоловічу неспроможність чи після насмішок товаришів солдати впадали в неконтрольовану лють і починали бити жертву, запихати їй у різні отвори пляшки чи дуло автомата. їх ніхто не стримував. Од мертвої жінки переходили до наступної. Уздовж дороги в канавах лежали трупи замордованих жінок, дівчат і дітей…

Їх вигнали з вагонів, вишикували в колону і повели до оточеного колючим дротом фільтраційного табору. Знову довжелезні бараки, та якісь іще похмуріші, брудніші від попередніх: на території повно сміття, страшний сморід зі сортиру. Назустріч колоні вийшов комендант табору, котрий довго і голосно верещав щось про фашистських шпигунів, зрадників народу, гітлерівських підстилок. Люди мовчали, дивлячись у землю. Потім усіх заселили у бараки.

Перші три дні Софія не наважувалася підійти до так званого кльозету через страшний сморід звідти і потай пісяла вночі під плотом. Але четвертого дня їй довелося перемогти себе, і вона зайшла всередину. Довго не могла прилаштуватись і сісти над майже по вінця повного ямою. Потому таки прилаштувалась, але раптом звідкись несподівано долинув шурхіт: напевно, прошмигнула миша. Від несподіванки Софія впустила в яму папір, тож довелося знову вийти, назбирати лопухів і повернутись у страшне місце. У ямі, над якою вона сиділа, виразно ворушилися велетенські білі глисти. Софія дивилася на них мов зачарована. Такого вона ще ніколи не бачила. Та саме це — хоч як дивно — і допомогло їй перестати боятися виходка. Тепер це не була мертва яма, в якій можна втонути. Це було місце, населене чимось живим, хай і огидним.

На сусідньому ліжку біля Софії спала вродлива кароока блондинка, до котрої вже першого вечора прийшов комендант табору. Під час короткої спроби опору він пообіцяв дівчині, що захистить її від охоронців, тобто від їхніх групових зґвалтувань. Ніби на підтвердження його слів до бараку зайшли кілька п'яних солдатів і почали витягати за коси всіх дівчат назовні. Солдати підійшли і до Софії, й один із них пробелькотів:

— Слышь, я беру эту.

Але комендант заперечив:

— Нельзя! Эту трогать не велено.

— Да прям… — не повірив перший.

— Нельзя! Говорю тебе, — і комендант витягнув із кишені револьвер.

Софія трусилася від страху, та солдати слухняно відступили.

Потому солдати пішли, а комендант перевернув сусідку Софії на живіт і розстебнув на собі штани. Йому було вже за п’ятдесят, і він обирав анальний секс — як стверджував, зі співчуття до партнерки, щоби не запліднити її. Та йому подобався анальний секс без змазки, і що голосніше кричала дівчина та більш перелякано накривали голови подушками всі довкола, то вищим було його задоволення.

— Помазать, говоришь? — лагідно шепотів їй у вухо комендант. — Не надо мазать — так жестче получается.

Коли він кінчав, то витирав залишки сперми та крові об простирадло.

Спершу Софія дуже боялася, що і їй доведеться пройти через таких комендантів, але посвідчення, яке видав їй собою віденський майор, містило певне таємниче послання, яке розумів кожен радянський військовий, під чию «опіку» вона потрапляла. Софія зрозуміла, що майор наділив її статусом недоторканої, й не раз із почуттям вдячності згадувала про це.

Барак, у якому жили репатріанти, нагадував стайню. Там пахло сіном, коров’ячими кізяками та людськими випарами. Поряд стояв інший барак, який називали лазнею. При вході там був казан — мабуть, принесений із паротяга, — кілька іржавих бляшаних мисок, у які можна було набрати окропу. Митися слід було без одягу і навіть без рушників. Спершу до барака заганяли жінок, а потому — з іншого боку — чоловіків. У перші дні дівчата й жінки ще верещали, а деякі чоловіки намагалися заволодіти ними, та невдовзі, вже через тиждень постійних знущань і прилюдних солдатських зґвалтувань, чоловіки та жінки, здавалося, втратили відчуття власного тіла і байдуже милися поряд, не здатні ні допомогти одне одному, ні скривдити.

Потому їх транспортували до радянського кордону вже вантажівками. У кожну машину намагались упхнути до трьох десятків людей, речі безжально викидали. Коли їхали дорогою, з лісу не раз долинали постріли, а одного разу Софія навіть побачила, як спалахнула зловісна червона заграва десь на лінії горизонту. Люди перешіптувалися між собою, що то поляки палять бандерівське село. Було чути крики та постріли. Кілька військових із автоматами побігли туди, але незабаром повернулися зі словами:

— Так им и надо, бандеровцам!

Десь у селі, вже неподалік від Львова, їх знову заселили в черговий фільтраційний табір. Софія, яка на той момент мала високу гарячку, пригадувала все як у тумані. Тут людей знову ділили. Одних залишали, а інших відразу відсилали кудись — на схід чи до Сибіру, Софія не знала, куди саме.

Її посадили в накриту брезентом машину — лише з одним озброєним солдатом і з водієм — і повезли в наглухо закритому кузові. Софія трусилася від страху, що її застрелять десь у лісі, та віденський майор таки дотримав слова. Вона опинилась у Львові, звідки вже мала самотужки діставатися до Києва. Їй знову допоміг майорів папірець, на якому було чарівне слово: «Київ», — бо інакше статус репатріантки не дозволяв би їй виїхати зі Львова. Дивом було й те, що їй узагалі дозволили повернутися до рідного міста і навіть оселитись у батьківському помешканні.

Ну, власне, у квартирі вона оселилася не зовсім дивом. Її довелося відвойовувати у капітана радянської армії Павлова. Коли Софія, ледь жива від страху та втоми, вперше подзвонила у двері батьківського помешкання, двері їй відчинив саме він, капітан Павлов, убраний у засмальцьовану сіру майку з чорними плямами поту під пахвами. В одній руці він тримав ножа, у другій — картоплину, з кухні випливав запах смаженої цибулі, щось шкварчало на плиті. Від капітана війнуло перегаром, хоча була десята ранку.

— Доброго дня, — спробувала усміхнутися капітанові Софія.

— Здравствуйте, — буркнув він у відповідь.

З похмілля його не тішили навіть візити молодих і вродливих дівчат. У шлунку йому бурчало, й він саме збирався похмелитися.

— Вибачте, я невчасно, — Софія збагнула, що співрозмовникові зараз геть не до неї. — Але можна я зайду? Я жила тут колись.

— Ну, заходите, — невпевнено відступив із порога капітан Павлов.

Софія зблідла й опустилася на ослін біля дверей. Їй закрутилася голова, занудило. Вона злякалася, що виблює просто під ноги господареві. Та вона ще нічого не їла сьогодні — як, зрештою, і вчора, — тож блювати було нічим.

— Можна води, — попросила Софія.

Капітан Павлов виявився не таким негідником, як інші радянські офіцери. Він приніс Софії води і навіть запросив поснідати. Через годину вони сиділи в кухні, пили чай, а Софія розповідала історію свого повернення. Ясна річ, без зайвих подробиць.

— Ясно, — підсумував капітан. — Значит, ты вернулась. Политически неблагонадежная, еще и беременная.

Софія навмисно сказала, що вагітна, коли помітила, що після того, як капітан похмелився, настрій у нього покращав і він уже почав поглядати на гостю значно приязніше, ніж раніше, навіть із чоловічою цікавістю. Вона сподівалася, що повідомлення про вагітність згасить у ньому цю цікавість. Так і сталося. Капітан запропонував Софії залишитися на ніч у вільній кімнаті — точніше, в одній із вільних кімнат, — адже він жив у цілій квартирі сам-один. А наступного дня вона мала піти і стати на облік у міліції. Та Софія ще не збиралася ставати на облік. Вона вирішила зробити це вже після того, як з’їздить до Києва, де тримали в ув’язненні Вільгельма. Вона вже встигла передати батькові звістку про те, що дісталася до Львова, і тепер чекала повідомлення від нього: чи вийде організувати транспорт для Вільгельма.

Увечері до капітана Павлова прийшло двоє друзів. Вони сиділи в кухні, смажили картоплю, пили самогон. Софія вийшла до туалету, який мав спільне вікно з кухнею. Крізь шпарку у вікні почула:

— А может, все-таки попробовать? — сказав один із капітанових друзів, котрого називали Сашуль. — Очень хочется. Забыл уже, как баба выглядит.

— Да брось. Лучше подрочи. Говорят же тебе: она старая, тридцатник почти. Еще и беременная. Будешь потом алименты платить, — відраджував його інший.

— Да какие алименты? Вон брат подтвердит, что она и так уже беременная была, — обурився Сашуль.

— А вдруг у нее папаша какой-то влиятельньїй? Ты посмотри на хату, — втрутився в дискусію капітан.

— Да тех, кто тогда в таких хатах жил, давно посадили, — заперечив Сашуль, але вже не так упевнено.

— Или они в лесу — тогда кранты тебе, — заявив Павлов і розлив іще самогону.

Усі троє дружно хрякнули і захрумтіли огірочками.

— Странно, что мебель такая бедная. Не лакированная даже и золотом не инкрустированная. Мне говорили, во львовских квартирах все очень богато, — змінив тему Сашуль, мабуть, озираючись на антикварні італійські меблі в кухні.

Вони і справді не були лаковані.

Софія обережно пробралася назад до своєї кімнати. Вона згадала історію, яку розповідала їй сусідка, чию квартиру зайняв якийсь радянський офіцер іще в 1939-му, коли прийшли перші совіти. Він теж вимагав від неї показати заховане золото і нарікав на надто скромне вмеблювання, а одного разу влаштував справжній скандал, бігаючи за нею по кімнаті з револьвером. Був лютий через те, що вода в унітазі закінчує текти так швидко, що він не встигає помити голову. Вважав, що то якийсь хитрий саботаж із її боку, скерований проти нього…

Павлов мимохіть підказав їй, як повернути собі помешкання. Проте на ніч вона про всяк випадок забарикадувалась у кімнаті. І не даремно. Напившись остаточно, хтось із друзів Павлова таки намагався вдертись уночі до її кімнати, але так і заснув на підлозі під дверима.

А вже через тиждень, під час відрядження в район, Павлова перестріли дорогою хлопці з лісу і переконливо поговорили з ним на тему житла. Павлов передав їй «ордер» на її власну квартиру, а сам переїхав жити до Сашуля, який теж займав чиєсь немале помешкання в центрі. За цим «ордером» її й прописали. Згодом Софія знайшла справжні документи на власність і зберегла їх аж до часів перебудови, передавши у спадок синові разом із помешканням.

### 1947—1985

Про те, як Софія з Вільгельмом і зі сином Тарасом жили в радянський період, Галина довідувалася фрагментами. Наприклад, одного разу бабця розповідала, як десь наприкінці п’ятдесятих їх запросили на уродини. Часи тоді були голодні, проте Софія завдяки своїм клієнткам із партквитками та допомозі батька, котрому віддячувалися пацієнти, не голодувала. Вільгельм тоді ще не заробляв своїми «спекуляціями».

У пошуках подарунка Софія знайшла у креденсі шматок тканини, — певно, так розрахувалася з нею якась клієнтка. Софія роздивилася тканину і побачила, що її загорнуто у сторінку, видерту з дорогого антикварного альбому з репродукціями італійського малярства. На ілюстрації була картина Джото. Софія загорнула тканину в Джото, а перед самим виходом із дому приготувала тісто на цибульники, щоби господиня могла запропонувати гостям гарячу страву. Інші гості теж принесли зі собою їжу — хто що мав.

Софія довго боялася, що їх вишлють із міста до Сибіру, як вислали майже всіх нечисленних знайомих, котрі або не змогли втекти на захід, або зробили дурницю і повернулись. Одного разу до Софії прийшла подруга з двома доньками: вона втекла з власного помешкання, де їх попередили про виселення. Вони жили на сусідній вулиці. Десь опівночі у двері голосно загримали. Софія відчинила, намагаючись удавати заспану.

— Нас уведомили, что здесь прячутся антисоветские элементы, уклоняющиеся от выезда, — сказав замість привітання майор і відкозиряв Софії. — Это правда?

— Ніхто тут не ховається. Хочете — подивіться самі,◦— Софія сміливо глянула йому в очі.

Майор зайшов, залишивши двох помічників стояти на сходах.

— Дайте воды,◦— сказав він уже зовсім іншим, утомленим, тоном, щойно переступив поріг. — Если бы вы знали, как мне осточертело вламываться в чужие дома и выволакивать из постелей детей, — гірко додав він.

Напившись води, подякував і пішов. Так подругу було врятовано від виселення.

Згодом Софія довідалася, що й вони з Вільгельмом були у списках на вивезення, та списки ці випадково потрапили до колишнього батькового пацієнта — генерала КДБ. І він викреслив із них Софію та Вільгельма. Той самий генерал допоміг батькові, коли він теж повернувся, уникнути арешту й улаштуватися дільничним лікарем у поліклініці на Руській. Тобто для проформи батька змушені були посадити, проте ув’язнили його в пересильній тюрмі на Лонцького, де майже не чіпали і дуже швидко випустили. Генерал прийшов до батька на перший прийом і особисто подарував йому стетоскоп, привітавши з призначенням на посаду. Цим стетоскопом Степан Левинський користуватиметься ще багато років, навіть уже після виходу на пенсію, бо й тоді чергу до його кабінету люди займали ще вдосвіта, а ті, хто не встигав, записувалися на наступний день. Коли Левинський піде на пенсію, він передасть стетоскоп своєму наступникові. Допитливий наступник чомусь вирішить розкрутити прилад. І виявить у ньому «жучка», з допомогою якого розмови лікаря Левинського прослуховували довгі роки.

Коли наступник розповість про жучок, Левинський не дуже і здивується.

— Коли генерал КДБ дарує тобі стетоскоп, то ледве чи він укладає всередину іконку, — лаконічно відреагував Софіїн батько.

### 2008

Галина читала в інтернеті біографію Василя Вишиваного. Відповідно до так і не підтверджених, але й не спростованих даних, версій його смерті було щонайменше три.

Версія перша: він помер у в’язничній лікарні від серцевого нападу, і його поховали у безіменній могилі.

Версія друга: помер від двостороннього запалення легень, яке стало наслідком давнього туберкульозу та нелюдських умов ув’язнення. Його поховали десь біля огорожі Лук’янівського цвинтаря в Києві без жодних позначень, за якими би можна було виявити місце поховання тіла.

Версія третя: його закатували до смерті й поховали у братській могилі.

У деяких джерелах вона натрапляла і на найбільш оптимістичну версію: про те, що Вільгельм отримав двадцять п’ять років заслання, з якого повернувся достроково, проте про подальшу його долю нічого не було відомо. І лишень у коментарях до однієї з газетних статей про дідуся вона прочитала таке:

queen: довідка про смерть в особовій справі Вільгельма фон Габсбурґа була «липова» — насправді його викрали українські націоналісти відразу ж після завершення судового процесу й анонімно перевезли до Львова, де він прожив останні роки свого життя з дружиною, котра й організувала цілу ту операцію.

prince: тим, хто повертався зі заслання, не дозволяли жити у великих містах, тому це не може бути правдою. На жаль.

queen: він міг офіційно зареєструватись у селі неподалік і уникати перевірок. Так робили в ті часи досить часто.

princess: Як саме все відбувалося насправді, вже ніхто ніколи не довідається — крім тих, хто завжди про це знав.

Зміст

### 1907 …5

### 1969—2008 …11

### 1895—1912 …18

### 1998 …21

### 1895—1912 …26

### 1975 …62

### 1915—1939 …65

### 2008 …79

### 1915—1939 …83

### 2008 …89

### 1950—2000 …92

### 1970—1980 …95

### 1950—2000 …110

### 1915—1939 …115

### 1950—2000 …123

### 1950 …129

### 1980—1990 …131

### 1915—1939 …136

### 1990—2011 …143

### 1985 …146

### 2000—2008 …149

### 1895—1915 …152

### 1990 …166

### 1906—1915 …178

### 1990 …181

### 1906 …183

### 1985 …186

### 1887 …189

### 1976 …193

### 1848—1914 …197

### 1853—1914 …208

### 1970 …214

### 1867 …215

### 1980—1990 …220

### 1915—1939 …225

### 1984 …231

### 1978 …237

### 1985 …240

### 1919 …242

### 1994 …250

### 1914 …255

### 1993 …257

### 1915 …260

### 1998 …273

### 1975 …276

### 1950—1985 …280

### 1998 …285

### 1915 …291

### 1998 …303

### 1985 …308

### 1917 …309

### 1998 …317

### 1917 …320

### 1998 …328

### 1918 …330

### 1999 …341

### 1918 …344

### 1995 …353

### 1918 …355

### 2004 …359

### 1918 …363

### 2004 …369

### 1918 …372

### 2004 …376

### 1918 …381

### 2004—2008 …383

### 1919—1921 …386

### 2008 …388

### 1921 …392

### 2004—2006 …396

### 1921 …398

### 2001 …400

### 1919—1922 …407

### 2008 …411

### 1922 …414

### 2008 …420

### 1968 …422

### 2008 …425

### 1934 …427

### 2008 …436

### 1939 …439

### 2008 …444

### 1944 …446

### 1945 …455

### 1945 …460

### 1945 …475

### 1945 …480

### 2004—2006 …482

### 1946 …488

### 1946 …489

### 2008 …515

### 1946 …518

### 1947 …521

### 1947 …525

### 1947—1985 …536

### 2008 …539

Інформація видавця

УДК 821.161.2–3

ББК 84(4УКР) С53

Наталка Сняданко

С 53 Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма [Текст]: роман / Наталка Сняданко — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. — 544 с.

ISBN 978-617-679-446-2

Наталка Сняданко © текст, 2017

Оксана Йориш, Назар Гайдучик © обкладинка, 2017

Видавництво Старого Лева © 2017

Усі права застережено

Літературно-художнє видання

Наталка Сняданко

ОХАЙНІ ПРОПИСИ ЕРЦГЕРЦОГА ВІЛЬГЕЛЬМА

Роман

Головний редактор Мар’яна Савка

Відповідальний редактор Ольга Горба

Літературний редактор Назар Федорак

Дизайн обкладинки Оксана Йориш, Назар Гайдучик

Макетування Альона Олійник

Коректор Наталя Білецька

Підписано до друку 17.08.2017. Формат 84x108/32

Гарнітура Droid Serif. Умовн. друк. арк. 28,56.

Наклад 2000 прим. Зам. № 7-07-2004.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування: а/с 879, м. Львів, 79008

Львівський офіс: вул. Лемківська, 15-А

Київський офіс: Контрактова площа, вул. Нижній Вал, 3-7

Книжки «Видавництва Старого Лева» Ви можете замовити на сайті www.starylev.com.ua

(800) 501 508

spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика „Глобус“»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052

Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011 www.globus-book.com