Око прірви

Розділ четвертий, у якому подається оповідка про одне із чуд, розказана Созонтом-дияконом

Служили в одній із львівських церков священик Петро і диякон Созонт, і жили вони в мирі та в злагоді, аж нудно стало бісові, що все коло них терся і все праг у душу їм залізти. І от якось, коли ієрей Петро позіхнув і не перехрестив рота, ускочив у нього бісик, протисся до серця його, розчинивсь у крові його і поплив з нею по тілі, як тріска по воді, а допливши до голови, плюнув у мозок його, і та слина струїла ієрея, притому аж так, що вже й дивитися не міг на диякона, такий бридкий і недостойний той йому видавався. Одного разу привиділося навіть священику, що в диякона виросли козячі роги, що погляд у нього вовчий, а на ногах наросли ратички. Відтак біс отой, а він міг роздвоюватися, другим своїм єством увійшов до вуха диякону Созонту, й намовляв, і отруював і його мозок. І побачив уві сні диякон, що священик Петро уже й не священик, а на голові в нього виросли цапині роги, а погляд став вовчий, а на ногах з'явилися ратички. Так виникла поміж них перша сварка, оповів Павло. Священик волав на диякона, широко розтуляючи рота, а диякон горлав на священика, так само широко розтуляючи рота, і лаяли вони один одного, а якось схопилися і за патли і почали возитися і тусатися. Тоді біс щасливо вийшов із одного й другого, бо вже не мав чого в них робити, став збоку, почухав за вухом лапкою, зареготав і затанцював, плещучи в долоні. А коли священик ударив диякона, гукнув він: «Ех-ох-ух-ох!» – і притупнув ратичкою, і веселився, і дрочився, передражнюючи того чи того, бо це так чудово, коли диякон із священиком хапаються за патли, і возяться, і тузять один одного у щоки. І було йому весело, і гопцював він із прискоком і гукав своє: «Ех-ох-ух-ох!» – відав-бо, що довго із священика пертиме чорний дух на диякона, а з диякона на священика. І ось у час чергової сварки ієрей Петро почав червоніти й роздуватися, як пухир, обличчя в нього стало червоне, вуха теж, а очі малинові, – і впав він на землю як стояв, бо трісла йому голова-пухир, розірвавшись на тисячу скалок. Тоді диякон почав помалу отямлюватися…

І тут у темряві обізвався Созонт-диякон, не той, із Львова, а цей, що з нами мандрував:

– Великий ти байкотворець, Павле! Не лукавмо, коли вже захотів оповісти брату Михайлу цю історію. Немає ніякого диякона у Львові, і не там це відбувалося, а таки в Києві, і я не певен, чи воно відбувалося, а чи було це сонне видження. Волію правду, не байки ж. Байки ж, як можна помітити з Павлової розповіді, творяться через перебріхування історії справжньої – кожен із нових оповідачів щось від себе додає: одне не дослухав, інше доклав. Отак і шириться у світі неправда. Уста кожного відтак повні брехні, як сказано у Псалтирі, брехню говорить кожен ближньому, бо людина любить більше брехню, як правду, а говорячи неправду, від утроби заблуджується. Отож недаремно у Псалтирі сказано, що люди – це сини мужів брехні, бо кожна людина – лож.

Я ж ненавиджу всяку путь брехні, ненавиджу й брехню, бо хто говорить неправду – не спасеться, а хто бреше – загине.

Його голос звучав урочисто й ніби іронічно, і мені, розслабленому чудовим співочим вечором, було чомусь неприємно його слухати.

– Отже, вилущімо брехню, як кукіль із колоса. Не було ніяких бісів, і не влазили вони в нас, і не розривалася його голова на скалки; правда тільки те, що ми посварилися і що отець Петро помер, не встигши зі мною помиритися.

І диякон почав розповідати цю історію сам, про те, що він знітився тоді душею і з'їдався сумлінням, що не помирився перший зі своїм ієреєм як молодший, тобто не знищив гніву взаємопрощенням; пішов отож із свого монастиря на Подолі у печери київські, щоб знайти духовного отця і звільнитися від своєї гризоти, бо завжди совісливий був. І знайшов там старця добродійного, принаймні за такого всі його мали, і виповів йому свого гріха гніву й ворожнечі.

Старець вислухав його уважно і сказав:

– Кожен, що просить із вірою, матиме, а хто дбає, тому воздається, твоє ж прагнення позбутися гріха похваляю, бо про добру річ піклуєшся. Хай посприяє тобі Господь! Одначе не моє діло, чоловіче, з мертвим тебе мирити. Отож іди у Київський город до великої церкви Святої Софії, уночі стань при вхідних дверях і, кого побачиш першого, тому поклонися й розкажи про себе й про мене, даси йому запечатане писання, і буде тобі справлення.

Потім він написав і писання.

Диякон замовк, і зависла тиша, ми чули, як під бантиною, де, певне, було пташине гніздо, попискує пташеня.

– Оце все було насправді, – сказав Созонт. – Все інше або ж не було, або ж тільки у видженні.

– Коли було видження, то й було, – буркнув Павло. День той був надто копіткий для диякона Созонта, в оборудках мотався туди й сюди, але відкладати свого виходу до дверей Софії Київської не захотів, бажав швидше позбутися душевної їджі, тому вийшов до дверей, що вели в софійський двір, сам храм ще був майже зруйнований, але його трохи відбудували і вже правили службу ченці-ієромонахи, кілька їх тут сіло монастирем – вхідну хвіртку до обійстя на ніч вони зачиняли. Диякон довго чекав, а що був утомлений, присів навшпиньки під стіною, тримаючи у руках листа.

– І тут я побачив мужа, одягненого в чорне, який ішов порожньою вулицею, – був він понурий, великий, але дивно освітлений, що його добре видно: одежу, ноги, руки, тільки не обличчя, яке ніби пропадало у пітьмі…

Диякон знову замовк, а я як людина з уявою увіч побачив, як виступила із темряви постать, постать із небуття чи сну, і як підхопився їй назустріч диякон Созонт, поклонився йому, поцілував руку й подав писання печерського старця, а тоді почав оповідати йому свою біду, і це творилося в той-таки час, коли другий Созонт солодко спав, присівши навшпиньках під стіною. А чоловік із притемненим обличчям, чи й зовсім без нього, розгорнув писання, друге таке ж писання стриміло в руках укляклого, сплячого, паперовий лист освітився нараз, ніби хтось до нього присвітив, і чоловік прочитав із того писання відомі вже слова:

«Кожен, що просить із вірою, матиме, а хто дбатиме, тому віддасться. Допоможи тому, хто просить, звільни душу тому, котрий сам не може того учинити, хоч би через сон. Тоді воздається й тобі і погасиш свою гризоту, бо немає людей без гризот».

– Прохаєш над силу мою, – сказав прибулець, – одначе не можу не зважити й на слова ці писані, а вони вістять правду. Коли Господь посприяє мені, на повелене зважуся.

І він став перед вхідною хвірткою, як чорна брила, за ним ледве не вдвічі менший диякон Созонт, а другий диякон Созонт був удвічі менший, бо сидів навпочіпки й не подавав ознак життя, навіть не дихав, ніби став оболонкою без душі, передавши живло своє отому стоячому, – був той ніби дзеркальний відбиток, але не повторював рух його дійств, жив самостійно, устійнившись од власної оболонки.

Отож спинився прибулець перед входовою хвірткою і, руки до неба звівши, помолився шепочучи. Тоді уклякнув, голову до землі схилив і завмер на якийсь час. По тому звівся, і його голос ніби із рури загучав:

– Відчини нам ворота милості твоєї, Господи!

І тоді хвіртка, іржаво й важко зарипівши залізом завіс, почала помалу сама від себе відчинятися, хоч та друга хвіртка, біля якої приклякло скрючене тіло диякона Созонта, за лишилася нерушна, і вони ввійшли до софійського двору, за лишивши скулену постать, що закоцюбла навпочіпки. Дій шли до церкви, і прибулець тим-таки трубно-глухим голосом наказав Созонтові:

– Тут постій нерушно! І не сваволь!

Коли ж рушив, Созонт хотів пильніше придивитися до нього, але був той ніби згусток тьми. І ще одне запримітив Созонт: рухи в прибульця були не звинні, як у живої істоти, а ніби був це рицар у залізних риштунках, та й кроки його дудніли, ніби взувся у залізні чоботи.

Підійшов до новопоставлених дубових дверей Софії Київської, церкви-напівруїни, але вже й трохи опрятаної, і знову простяг руки, але не догори, а в скерунку дверей. І з волі тих рук дубові двері із пронизливим рипом відчинилися, і прибулець двинув у кромішню темінь нутра церкви. Коли ж вийшов насередину, від церковної крокви (Созонт бачив це крізь одчинені двері) повільно виплив запалений свічник і став поверх прибульцевої голови та й засвітився яскраво, ніби зоря спустилася, розсипаючи від себе жмутки променів, вся церква від цього освітилася, а особливо один із святих на стіні, заграв і заблискотів на мозаїці Оранти – Нерушної Стіни; і жахнувся Созонт, бо в Оранти запалали двома вогнями очі, тільки, не яскравий це був вогонь, а темний.

Прибулець пішов до жертовника, двері й там самі розчинилися, але вже без виснучого рипіння, там помолився – й молився довго, бо вже й роса почала покривати диякона Созонта, як того зі сну, котрий стояв біля розчинених дверей, так і того, що скулився під хвірткою та стіною, тримаючи в руці білу тінь листа від печерського старця.

Зрештою, прибулець розвернувся на місці, ніби воїн на вправах, і пішов із жертовника – двері жертовника самі зачинилися. Рушив із церкви, і над головою його попливла разом із ним розпалена зоря спущеного свічника, але із церкви не вийшла, а зупинилася, коли прибулець переступив порога. І зачинилися самі від себе церковні двері, скреготливо зарипівши, а в міру того як вони зачинялися, зменшувалося світло у храмі, коли ж от-от мали заплеснутися, запала там кромішня пітьма. Але інше вразило цього разу диякона Созонта: обличчя прибульця не було чорне, а облите ясним світлом, однак нагадувало більше машкару, ніж живе, подобу, ніж саме лице, й було більше жіноче, ніж чоловіче, без вусів та бороди, з надмірно великими очима, які світилися десь так само, як перед цим очі Оранти – Нерушної Стіни. І вдруге жахнувся Созонт, бо ті очі, що сіяли темний вогонь, спинилися раптом на ньому, і він почав відчувати, що тіло в нього прозориться, що він сам не так людина, як тінь, одірвана від справжньої людини й пущена блукати світом, і це не така вже й дивина, адже, за оповідками простого люду, й відьми уміють таке чинити. А ще відчував, що під цим поглядом заклякає й застигає в нього серце і стає ніби ворочок [4] із грубої шкіри, затягнутий туго шнурком, і йому, дияконові Созонту, раптом стрілило до голови, що перед ним не жива людина, а, можливо, ангел спустився з небес, і тільки тепер він збагнув, що обличчя прибульця виглядає на машкару через те, що голова його схована у скляній прозорій кулі, ніби в ковпаку. І, тільки подумав те, пролунав голос, ніби із рури:

– Не сум'ятись щодо мене, чоловіче, коли хочеш своє бажання сповнити. Вір, що я є тлінна від плоті й крові людина, у звичайному домі народжений і в Києві вихований…

– Але ж чи живий? – спитав самими вустами диякон Созонт.

– Жива душа моя, – мовив трубно прибулець. – І пущений ходити по землі живих, благість-бо Господня і щодо кволих діє, коли хоче… Але нема в нас часу на теревені.

– Куди підемо? – спитав диякон Созонт.

Але прибулець не відповів. Двинув залізним поступом до хвіртки: спершу прибулець, а я за ним, як тінь його відторгнута, Созонт, і сама від себе відчинилася хвіртка, не порушивши закляклого під цією-таки хвірткою й обіпертого об стіну диякона із заплющеними очима і з світлим листком у руках – обличчя сплячого було ніби неживе. Прибулець же відійшов на кілька кроків, і Созонт не міг тут більше зоставатися – тягла його незвідана сила, ніби лишався прив'язаний до прибульця невидимими поворозами, й пішли вони від Софії до Боричевого узвозу. І дивна тиша панувала навкруги, мертві й порожні вулиці, і жодного навколо звуку: ані собака не гавкнув, ані листя під продувом не порушилося. Тільки кроки прибульця залізно ставали на дорогу, гупаючи, і від того викрикувала коротка луна. Созонт же плівся за ним безсловесною тінню, прив'язаний за повороза, як татарський полонянин, не видаючи й звуку, бо які звуки може видавати тінь, отож у цій ночі тільки й було що розмірені, чіткі, карбовані, з подвоєним звуком через луну кроки.

Так дісталися до Десятинної церкви, яка теж лежала у руїні, але один із приділів її, що зберігся, був покритий новою ґонтовою банею, а двері, як і в Софії, нововставлені. Прибулець став, простяг руки – й розчинилися двері, і пішов він до приділу, який зберігся й не був у руїні. І знову засвітилася там зоря і осяяла приділ, прибулець молився тут ще довше, а коли вийшов, двері так само, як у Софії, самі зачинилися. І прошепотів Созонт одне: «Господи, помилуй», – бо стояв і тут надворі, припадаючи росою, і хоч від чував своє тіло як тіняве, жах у ньому гуляв незбагненний, ніби вітряний подув.

Тоді повів його прибулець униз, Боричевим узвозом, крученою вуличкою, до церкви Святої Пирогощі – і все повторилося так само, як і до цього. Коли ж рушили вони далі вже подільськими вулицями, де так само була безлюдь, збагнув диякон Созонт: йдуть до монастиря й церкви, де він дияконував разом з ієромонахом Петром, і де розпалилася їхня свара, і звідки пішов у потойбіччя отець Петро, так з ним і не помирившись. Коли ж досягли вони загорожі, знову непорушно застиг перед дверима прибулець, звів руки, хоч у тінявій одежі диякона Созонта був тінявий ключ, яким міг би сам ті двері одчинити, – ключ справжній лежав у кишені покинутого під Софією сонька. І тут відчинилися двері від себе, і прибулець, поставивши тінь диякона Созонта, сказав голосом, ніби із рури:

– Стій і дивись. Старанно дивись, нічого не пропусти! – А сам зайшов до церкви, і, як тільки увійшов до неї, запалилося в ній світло, але не від одного свічника-зорі, а без види мого світильника. І побачив Созонт, як із олтаря вийшов так само, як він сам не раз виходив, дияконувавши, якийсь світлий диякон – не він, тобто не в його подобі, ішов і обкаджував церкву, махаючи срібним кадилом. Тоді з розчинених царських воріт рушили один за одним незнайомі Созонтові священики, одягнуті в білі ризи, – виступали з олтаря один за одним і ставали побіч, вилаштовуючись у лівому ліці. За ними звідтіля ж, також один за одним, виходили інші священики, ці одягнені в червоні ризи і поставали у правому ліці – були вищі перших на голову. Прибулець, що стояв перед ними, як регент, [5] змахнув руками, й заспівали всі солодко:

Тоді повернувся до нього прибулець, і в ясному світлі ясно бачив Созонт, що голова прибульцева ніби у скляній кулі, а лице більш жіноче, як чоловіче, без вусів та бороди, але ніби неживе, хоч ясно освітлене, бо й саме виточувало світло, а очі його виливали темний, але не морочний вогонь, від якого ціпеніло тіняве Созонтове тіло. І голос його рівно, чітко й повільно проказав:

– Дияконе Созонте, ввійди в середину церкви!

І диякон пішов, але мав таке враження, ніби не йде, а його несе, ніби не торкається землі, наче тіло його паперове, а він сам аркуш, на якому написано письмена рукою печерського старця.

– Роздивися ієреїв, що на лівому боці, – сказав прибулець, – може, пізнаєш того, з яким ворожнечу мав?

Диякон ішов уздовж ряду облич, власне, не йшов, а ніби плив коливаючись. І всі обличчя були неживі, хоч і мали шкіру, й очі, й волосяний покрив на лицях та голові. І світили ті очі потойбічним світлом, і ніби чекали, що мав принести їм звільнення, прохально і ждально, але не було поміж них того, котрого шукав.

Тоді прибулець мовив трубним голосом:

– Роздивися ієреїв, котрі в правому ліці!

І пішов диякон вздовж правого ряду облич, і всі вони ви давалися напрочуд однакові, тільки одне виділилося: в цього не тільки риза, але й обличчя було червоне. Вказав на нього Созонт:

– Оце він, чоловіче Божий, і є!

– Виведи його надвір! – наказав прибулець, розвернув ся, як вояк на пробах, і важко рушив із церкви – кроки його сталево дудніли. Вони ж з ієреєм Петром попливли слідом, не торкаючись землі, ніби поворозами до нього прив'язані, бо не тільки Созонт мав тіняву плоть, але й священик Петро. Созонт тримав священика за правицю, і йому здавалося, що плоті та не має – сама кістка.

Тоді й побачили вони перед собою місяця. Був величезний, може, втричі більший звичайного, і світло від нього міражно розливалося навдокіл й умертвило всі дерева навколо, всі будинки, і людей у тих будинках, і вулиці, й траву, бо та раптом стала ніби памороззю вкрита. І місяць усе більшав і більшав, ніби спускався на землю, і вже видно було на ньому обличчя Каїна, скорчене з люті, і Авелеве, скорчене від страждання. Відтак прибулець сказав тихим голосом:

– Зруйнуйте ворожнечу, яку мали поміж себе!

На те слово диякон із священиком, власне, тіні їхні, уклякнули один перед одним і обійнялися. І здавалося Созонтові, що він тримає в руках кістяка і що кістяк стискає його костомашшям рук, і майже не стало йому повітря для дихання. Місяць же над ним палав холодним багаттям, махаючи довгими вогняними язиками, і від того криваві світлотіні почали хилитатися по землі, деревах, траві, церкві, по їхніх обличчях; зрештою, й обличчя у священика Петра вже не було, тільки голий череп, що шкірився до нього голими зубами.