Око Світу

РОЗДІЛ 41

СТАРІ ДРУЗІ ТА НОВІ ЗАГРОЗИ

Повернувшись до «Благословення королеви», Ранд, важко дихаючи, притулився до дверної рами. Він біг усю дорогу, не переймаючись тим, чи помітить хтось на ньому червоні кольори, і навіть тим, чи не спровокує він своїм бігом когось за ним погнатися. Йому здавалося, що його б і щезник не зміг упіймати.

Лемґвін сидів на лаві біля дверей, тримаючи на колінах пістряву кішку. Побачивши задиханого Ранда, він підвівся подивитися, хто за ним женеться, не припиняючи водночас мирно чухати кішку за вухами. Нікого не побачивши, він знову опустився на лаву, обережно, аби не потурбувати тварину.

— Якісь недоуки нещодавно намагалися поцупити кілька наших кішок, — сказав він і, оглянувши кісточки на пальцях своєї правиці, знову взявся чухати кішку. — Наразі за кішок дають грубі гроші.

На тому боці вулиці й досі стовбичили двоє з білими пов’язками, і Ранд побачив, що одного з них тепер прикрашає синець під оком, та ще й набрякла щелепа. Він кидав на корчму невеселі погляди, похмуро потираючи ефес меча.

— А де майстер Ґілл? — поцікавився Ранд.

— У бібліотеці, — відповів Лемґвін. Кішка почала муркотіти, і він посміхнувся: — Кішка нічим не переймається довго, навіть тим, що хтось хотів запхати її у мішок.

Ранд поспішив усередину, пройшов головною залою, де відвідувачі з червоними пов’язками уже гомоніли за келихом елю. Точилися розмови про Лжедракона та чи варто чекати на халепу від білоплащників, коли того повезуть на північ. Нікого не хвилювало, що станеться з Лоґейном, але всі знали, що з цим же загоном вирушать і дочка-спадкоємиця, і лорд Ґавін, а ніхто з тих, які зібралися в корчмі, не хотів, аби подорож була ризикованою для них.

Ранд знайшов майстра Ґілла в бібліотеці за грою в камінці з Лоялом. Товста смугаста кішка розляглася на столі й спостерігала за руками, що рухалися над розкресленою на квадратики дошкою.

Оґір пересунув черговий камінець рухом на диво делікатним, як для його товстих пальців. Похитавши головою, майстер Ґілл ухопився за можливість припинити гру через появу Ранда. Лоял майже завжди вигравав.

— Я вже почав було хвилюватися, де ти подівся, парубче. Боявся, що ти міг нарватися на якусь сутичку з клятими білоплямистими зрадниками або наскочити на того жебрака.

Ранд так і закляк із роззявленим ротом. Адже йому геть вилетів з голови обірванець.

— Я його бачив, — нарешті спромігся він відповісти, — але це дрібниці. Я також бачив королеву, а ще Елайду, ось де заковика.

Майстер Ґілл коротко реготнув:

— Королеву? Авжеж. У нас тут теж Ґарет Брін в залі годину тому сидів за столом спільно із лордом капітан-командувачем Дітей, вони ще рука на иуку боролися, але королева... це щось особливе!

— Кров та попіл, — простогнав Ранд, — ну чому сьогодні всім здається, що я брешу? — Він скинув плащ на спинку стільця й плюхнувся на інший. Ч іочувався надто роздратованим, аби сісти як годиться, тож примостився на краєчку, промокаючи обличчя носовичком. — Я побачив жебрака, а він побачив мене, і я подумав, що... Та це неважливо. Я заліз на стіну саду, звідки було видно майдан перед палацом, яким саме везли Лоґейна. А тоді я звалився зі стіни, лише не на вулицю, а до саду.

— Я майже вірю, що ти не жартуєш, — повільно проказав корчмар.

— Та’верен, — пробурмотів тихенько Лоял.

— Так усе й було, — сказав Ранд. — Світло поможи, так усе й сталося.

Він повів розповідь далі, і скептицизм майстра Ґілла потроху пішов на спад, витісняючись тихою панікою. Корчмар нахилявся вперед усе сильніше, доки опинився на самому краєчку стільця, як і Ранд. Лоял слухав оповідь юнака незворушно, хіба що раз у раз тер широкого носа, а китички на його вухах легенько посмикувалися.

Ранд розповів про все, що з ним трапилося, про все, крім того, що прошепотіла йому Елайда. Промовчав він і про те, що сказав йому Ґавін біля палацових воріт. Про перше він не хотів навіть згадувати, а друге тут узагалі було ні до чого. Я син Тема аль ’Тора, навіть якщо і народився не в Межиріччі. Я чистокровний межиріченець, а Тем —мій батько.

Раптом він утямив, що замовк, заскочений власними думками, а майстер Ґілл та Лоял дивляться на нього. На якусь жахливу мить він перелякався, чи не прохопився зайвим словом.

— Отже, — промовив майстер Ґілл, — вам більше не можна чекати тут на ваших друзів. Доведеться покинути місто, і то швидко. Маєте щонайбільше два дні. Ти зможеш поставити Мета на ноги до цього часу чи мені послати по матінку Ґрабб?

Ранд приголомшено кинув на нього погляд:

— Два дні?

— Елайда є радницею королеви Морґейз, не менш важливою, ніж ка-пітан-генерал Ґарет Брін. Може, більш важливою. Якщо вона вирішить послати по тебе гвардійців королеви, а лорд Ґарет її не зупинятиме, якщо вона не пхатиме носа в інші їхні обов’язки, то гвардійці зможуть обшукати всі готелі та корчми в Кеймліні за два дні. І це ще якщо лиха година не принесе їх сюди просто першого дня або просто зараз. Може, спочатку вони вирушать до «Корони та лева» і ми матимемо трохи часу, але розсиджуватися нема коли.

Ранд задумливо кивнув:

— Якщо я не зможу витягти Мета з ліжка, попрошу вас послати по матінку Ґрабб. У мене ще лишилося трохи грошей, сподіваюся, цього вистачить.

— Я подбаю про матінку Ґрабб, — похмуро сказав корчмар. — Гадаю, я зможу позичити вам коней. Якщо спробуєте чалапати до Тар Балона пішки, того, що залишилося від ваших чобіт, і на пів дороги не вистачить.

— Ви — справжній друг, — промовив Ранд. — Гадаю, ви бачили від нас тільки клопіт, але все ж таки хочете нам допомогти. Тільки справжній друг здатний на таке.

Майстер Ґілл, схоже, засоромився. Він знизав плечима, відкашлявся й опустив очі. Його погляд упав на дошку з незакінченою партією в камінці, і він швидко подивився вбік. Лоял, безперечно, вигравав....

— Що ж, Том завжди був мені хорошим другом. Якщо він готовий був заради вас навпіл розірватися, аби допомогти, то я теж можу хоч щось зробити.

— Я хотів би піти з вами, Ранде, — раптом промовив Лоял.

— Але ж ми наче це обговорили, Лояле.

Ранд завагався, адже майстер Ґілл не знав до кінця про реальну небезпеку, а тоді промовив:

— Вам відомо, що чекає на нас із Метом, що нас переслідує.

— Друзі Морока, — незворушно пророкотав оґір у відповідь, — і Айз Седай, і одне Світло знає що ще. Або сам Морок. Ви підете до Тар Балона, а там є чудовий гай, і я чув, що Айз Седай добре за ним доглядають. І в будь-якому разі у світі варто побачити ще й інші речі, а не тільки гаї. Ви й насправді та’верен, Ранде. Візерунок плететься навколо вас, а ви стоїте в самому серці цього.

Ця людина стоїть в самому серці всього. Ранд відчув, як мороз пробіг йому поза шкірою.

— Не стою я в центрі нічого, — різко заперечив він.

Майстер Ґілл закліпав очима, і навіть Лоял, здавалося, був спантеличений цим спалахом. Він перезирнувся з корчмарем, тоді обидва опустили очі. Ранд, глибоко дихаючи, опанував себе. З подивом він відчув, що йому вдалося віднайти порожнечу, котра останнім часом так часто тікала від нього, а разом з нею повернувся і спокій. Він не повинен був пащекувати до своїх співрозмовників.

— Можете піти з нами, Лояле, — сказав він. — Не розумію цього вашого бажання, але я буду вдячний вам за компанію. А Мет... ви знаєте, як до цього ставиться Мет.

— Знаю, — відповів Лоял. — Я й досі не можу вийти на вулицю, аби натовп не побіг за мною, вигукуючи «Траллок!». Але Мет принаймні вдається лише до слів. Він не намагався мене вбити.

— Звісно, ні, — сказав Ранд. — Мет не такий. — Він не зайде аж так далеко. Мет не такий.

У двері постукали, і одна зі служниць, Ґїлда, просунула голову у кімнату. \би у неї були стиснуті, очі стривожені.

— Майстре Ґілл, скоріше. Там білоплащники у залі.

Майстер Ґілл з прокляттям зірвався на ноги, змусивши кішку зіскочити і столу й дременути з кімнати, задерши хвіст. Видно було, що вона обурена такою його поведінкою.

— Уже йду. Біжи скажи їм, що я вже йду, тоді відразу йди геть. Чуєш мене, дівчино? Тримайся від них подалі.

Ґілда коротко кивнула й зникла.

— Вам краще залишатися тут, — сказав корчмар Лоялу.

Оґір хмикнув — наче простирадла розірвалися.

— Не маю жодного бажання спілкуватися з Дітьми Світла.

Очі майстра Ґілла впали на дошку, і настрій його, схоже, трохи поліпшився.

— Мабуть, пізніше нам доведеться переграти партію.

— У цьому нема потреби, — Лоял простягнув руку до полиць і взяв книіу; том в оправі з тканини виглядав у його руці просто крихітним. — Ми зможемо продовжити. Хід за вами.

Майстер Ґілл скривився.

— Як не одне, то інше, — буркнув він собі під ніс, виходячи з кімнати.

Ранд пішов за ним, але тримаючись позаду. Він мав не більше бажання, ніж Лоял, зустрічатися з Дітьми. Ця людина стоїть в самому серці всього. Він зупинився за дверима головної зали, звідки міг бачити, що там відбувається, але близько не підходив, сподіваючись залишатися непоміченим.

В залі панувала мертва тиша. П’ятеро білоплащників стояли посеред кімнати, а відвідувачі, що сиділи за столами, старанно уникали на них дивитися. В одного з них на плащі під золотим зображенням сонця була нашивка у вигляді срібної блискавки — відзнака молодшого офіцера. Біля дверей, обіпершись об стіну, стояв Лемґвін і байдуже чистив собі нігті трісочкою. Ще чотири охоронці, що їх найняв майстер Ґілл, стояли вздовж тієї ж стіни, ретельно не звертаючи уваги на білоплащників. Якщо Діти Світла щось і помітили, вони не подавали знаку. Лише молодший офіцер виявляв певні емоції, нетерпляче постукуючи по долоні латними рукавицями.

Майстер Ґілл швидко перетнув залу, прямуючи до офіцера. Обличчя його залишалося ввічливим і спокійним, чого б це йому не вартувало.

— Хай осяє вас Світло, — промовив він, відмірявши точно виважений уклін, не надто глибокий, але й не такий, аби його можна було повважати образою, — вас і нашу добру королеву Морґейз. Чим можу допомогти?

— Я не маю часу слухати твоє дурне базікання, корчмарю, — рявкнув молодший офіцер. — Я сьогодні обійшов уже двадцять корчем, і кожна наступна була ще гіршим свинарником, ніж попередні. Маю обійти ще двадцять, доки сяде сонце. Я розшукую Друзів Морока, а саме хлопця з Межиріччя...

Обличчя майстра Ґілла хмурнішало з кожним його словом. Він роздувався, наче ось-ось мав вибухнути, і зрештою так і сталося. Корчмар своєю чергою різко обірвав білоплащника:

— У моєму закладі немає Друзів Морока! Тут лише вірні підданці королеви!

— А нам добре відомо, кому на руку грає ця Морґейз, — глузливо промовив офіцер, — разом із своєю тар-валонською відьмою!

Голосно заскрипіли стільці. Раптом усі чоловіки в кімнаті, як один, під-велися. Вони стояли недвижно, наче статуї, але дивилися на бі лип ля щипків, не зводячи з них очей. Молодший офіцер, здавалося, не помічав цього, проте четверо його підлеглих неспокійно засовалися на місці.

— Тобі ж буде краще, корчмарю, — вів далі офіцер, — якщо ти підеш нам назустріч. У ці часи нічого доброго не чекає на тих, хто переховує Друзів Морока. Не думаю, аби корчма з Іклом Дракона на дверях приваблювала відвідувачів. Та з таким знаком на дверях і до пожежі недалеко.

— Забирайтесь негайно, — неголосно мовив майстер Ґілл, — або я покличу гвардійців королеви, і вони вивезуть те, що від вас залишиться, на смітник.

Лемґвін шурхонув піхвами, витягуючи меча, і усією залою пролетіло рипіння та дзенькання — це лягали в руки чоловіків мечі та кинджали. Подавальниці зграйкою кинулися до дверей.

Молодший офіцер обвів поглядом залу, не вірячи власним очам.

— Ікло Дракона...

— ...вам не допоможе. Рахую до п’яти, — закінчив за нього майстер Ґілл. Він підніс догори стиснутий кулак і розпрямив мізинець: — Один.

— Ти, мабуть, здурів, корчмарю, що погрожуєш Дітям Світла.

— Діти Світла не мають у Кеймліні жодних прав. Два.

— Ти що, насправді сподіваєшся, що це тобі так минеться?

— Три.

— Ми повернемося, — просичав офіцер, квапливо розвертаючи своїх людей на вихід, намагаючись удавати, що вони забираються чин чином і за власним бажанням. Це було досить важко зробити через те, як завзято його солдати рвонули до дверей. Вони не бігли, але не приховували, що воліють якнайшвидше опинитися на вулиці.

Лемґвін загороджував вихід, стоячи у дверях з мечем наголо, і відійшов /бік, лише зважаючи на відчайдушне махання руками з боку майстра Ґілла. 'Соли білоплащники зникли за дверима, корчмар важко впав на стілець. Він провів рукою по чолу, тоді з подивом втупився на руку, наче не розуміючи, чому вона не мокра від поту. По всій залі чоловіки знову сідали за столи, сміючись з того, як усе вийшло. Дехто з них підходив до майстра Ґілла, щоби поплескати його по плечу.

Коли корчмар помітив Ранда, він підвівся зі стільця й попростував до хлопця хитливою ходою.

— Хто би міг подумати, що у мене є геройська закваска? — здивовано промовив він. —Хай осяє мене Світло. — Він стріпонувся і заговорив майже кирмальним голосом. — Вам краще не потрапляти нікому не очі, доки я не виведу вас із Кеймліна. — Озирнувшись і окинувши залу уважним поглядом, він підштовхнув Ранда, змушуючи того триматися далі від дверей. — Ця банда повернеться чи пришле сюди шпигунів, когось зі зрадників, почепивши на них щось червоне. Після тієї невеличкої вистави, що я видав, їм буде плювати, тут ви чи ні — вони діятимуть так, ніби ви тут.

— Це якась маячня, — заперечив Ранд. Підкоряючись жесту корчмаря, він заговорив тихіше. — Білоплащники не мають жодних підстав мене розшукувати.

— Підстави їхні мені невідомі, парубче, але їм потрібні ви з Метом, це ясно. Що ж ви таке накоїли, га? Елайда вкупі з білоплащниками!

Ранд підвів руки, збираючись протестувати, а тоді опустив. Він не знав, що сказати, але ж він чув білоплащників.

— А що буде з вами? Адже білоплащники від вас не відчепляться, навіть коли нас тут не буде.

• — Цим не переймайся, хлопче. Гвардійці королеви ще підтримують законність, хай навіть вони дозволяють тим зрадникам розгулювати скрізь з тими білими ганчірками. А щодо ночі... може, Лемґвіну та його хлопцям і не доведеться виспатися, але мені вже шкода того бідолаху, котрий спробує намазюкати мені щось на дверях.

Поряд з ними виникла Ґілда, присідаючи в реверансі перед майстром Ґіллом.

— Хазяїне, там... там леді. Вона в кухні... — Дівчина вочевидь була шокована таким поєднанням. — Вона питає майстра Ранда, хазяїне, і майстра Мета, називає їхні імена.

Ранд та корчмар спантеличено перезирнулися.

— Хлопче, — промовив майстер Ґілл, — якщо ти, дійсно, примудрився виманити леді Елейн з палацу та зазвати її до моєї корчми, ми всі накладемо головами на пласі.

Ґілда пискнула, почувши ім’я дочки-спадкоємиці, і вибалушила очі на Ранда.

— Ану киш звідси, дівчино! — гаркнув на неї корчмар. — І ні пари з вуст про те, що тут почула. Про це нікому не треба знати.

Ґілда знову присіла і чкурнула коридором, обпікши Ранда поглядом.

— За п’ять хвилин, — зітхнув майстер Ґілл, — вона вже розповідатиме подружкам, що ти — перевдягнений принц. Ще й ніч не спаде, а про це вже знатиме все Нове місто.

— Майстре Ґілле, — промовив Ранд, — я не казав Елейн про Мета. Це не може бути... — Раптом обличчя його розплилося в усмішці, і він стрімголов помчав до кухні.

— Зачекай, — гукав корчмар, поспішаючи за ним. — Зачекай, доки пересвідчишся. Стій, кажу тобі, дурню!

Ранд нарозпаш розчинив двері до кухні... І вони були там! Морейн звела на нього спокійні очі, анітрохи не здивована. Найнів та Еґвейн, сміючись, підбігли до нього й схопили в обійми, а Перрин топтався у них за спинами. Усі троє не припиняли плескати його по плечах, наче переконуючи себе, що це насправді він, що він насправді тут. У проймі дверей, що виходили на кінний двір, стояв Лан, упершись носаком чобота в одвірок, уважно спостерігаючи і за сценою в кухні, і за ситуацією надворі.

Ранд хотів водночас і обіймати обох жінок, і тиснути руку Перрину, і все змішалося — руки, посмішки, а тут ще Найнів намагалася помацати йому

лоба, щоби перевірити, чи у нього нема, бува, гарячки. Друзі здалися Ранду втомленими та виснаженими. У Перрина все обличчя було в синцях, а ще він набув дивної звички увесь час дивитися в землю. Хоча раніше він ніколи так не робив, але всі вони були живі, і знову були поряд. Йому перехопило подих, він ледь міг говорити.

— Я боявся, що більше ніколи вас не побачу, — нарешті вимовив Ранд. — Боявся, що всі ви...

— Я знала, що ти живий, — сказала Еґвейн, припавши до його грудей, — завжди це знала. Завжди.

— А я не була впевнена, — різко проказала Найнів. Поглянувши на нього, вона посміхнулася, і відтак голос її пом’якшав: — Добре виглядаєш, Ранде. Не погладшав, факт, але здоровий, дякувати Світлові.

— Так, — озвався майстер Ґілл від дверей, — гадаю, ти знаєш цих людей. Це твої друзі, на яких ти так чекав, еге ж?

— Так, це мої друзі, — кивнув Ранд.

Він відрекомендував корчмаря друзям і назвав йому імена всіх присутніх. Дивно було називати Лана та Морейн їхніми справжніми іменами. Обоє вони гостро поглянули на нього після цього.

Корчмар щиро посміхався кожному, але найбільше враження на нього справило те, що його знайомлять з Охоронцем, а надто з Морейн. Він просто витріщився на неї, бо одна річ знати, що хлопцям допомагає якась Айз Седай, і геть інша — побачити її у себе на кухні. А тоді він віддав їй глибокий уклін.

— Вітаю вас у «Благословенні королеви», Айз Седай, прошу бути моєю гостею. Хоча, гадаю, ви захочете зупинитися в палаці разом з Елайдою Седай та іншими Айз Седай, що прибули разом із Лжедраконом. — Знову вклонившись, він кинув стурбований погляд на Ранда. Ясно було, що хоч він ніколи й не висловлювався погано про Айз Седай, але запрошення зупинитися під його дахом далося йому нелегко.

Ранд кивнув йому підбадьорливо, намагаючись без слів показати, що все гаразд. Морейн не така, як Елайда, у неї за кожним словом не стоїть прихована загроза. А ти в цьому впевнений? Навіть зараз — чи ти в цьому впевнений?

— Гадаю, я зупинюся у вас, — сказала Морейн, — ненадовго, до від’їзду з Кеймліна. І ви повинні дозволити мені заплатити.

Пістрява кішка лінивою ходою зайшла до кухні, зупинилась біля ніг корчмаря. Щойно вона розпочала тертися йому об ноги, як з-під столу до неї метнулася димчато-сіра кішка, вигнула спину та зашипіла. Пістрявка припала до землі й загрозливо нявкнула. Сіра стрілою чкурнула у Лана під ногами й зникла на кінному дворі.

Майстер Ґілл узявся вибачатися за кішок, водночас протестуючи проти того, щоби Морейн платила, бо для нього честь мати таку гостю, хоча він гадав, що палац — відповідніше місце для неї, але якщо вона бажає зупи-нитися тут, то кімната буде дарунком від нього. Він плутався у словах, та Морейн, схоже, не звертала на це жодної уваги. Натомість вона нахилилася почухати спинку помаранчово-білій кішці — та саме зрадила майстру Ґиїлу й тулилася до ніг Айз Седай.

— Я уже встигла побачити тут чотирьох котів, — зауважила вона. — У вас багато мишей? Чи це щури?

— Щури, Морейн Седай, — зітхнув корчмар. — Просто навала. У мене в корчмі завжди чисто, ви маєте мені повірити. Це все через купу народу. Усе місто заполонили люди та щури. Але мої кішки дають цьому раду. Вас нічого не потурбує, я обіцяю.

Ранд та Перрин перезирнулися, і Перрин одразу знову втупився у підлогу. Щось було дивне у Перрина в очах; до того ж він був дуже мовчазний. Хоча Перрин і завжди був неговіркий, але тепер він узагалі не промовив ані слова.

— Мабуть, це через людей, — погодився Ранд.

— Якщо ви дозволите, майстре Ґілле, — промовила Морейн, але видно було, що вона не сумнівається у його дозволі. — Вельми просто прибрати щурів з вашої вулиці. Якщо все піде, як треба, щури навіть не зрозуміють, що їх утримують віддалеки від вашої вулиці.

Майстер Ґілл стурбовано насупився на цю пропозицію, але вклонився на знак того, що вона приймається.

— Якщо ви впевнені, що й насправді не хочете зупинятися в палаці, Айз Седай.

— А де Мет? — раптом запитала Найнів. — Вона сказала, що він теж тут.

— Нагорі, — відказав Ранд. — Він... він почувається не дуже добре.

— Він захворів? — стрепенулася Найнів. — Залишимо щурів їй, а я пі ду подивитися на нього. Негайно відведи мене до нього, Ранде

— Йдіть нагору всі, — промовила Морейн. — Я приєднаюсь до вас за кілька хвилин. Ми юрбимося тут, у кухні майстра Ґілла, а нам краще побути усім разом в якомусь тихому місці.

За цими простими словами ховалося попередження. Тримайтеся далі від сторонніх очей. Ще не час припиняти ховатися.

— Ходімо, — сказав Ранд. — Піднімімось чорними сходами.

Межиріченці потягнулися юрмою за ним до запасних сходів, а Айз Седай та Охоронець залишилися в кухні з майстром Ґіллом. Рянд нетямився з радощів, що вони знову разом. Це було майже так, як опинитися вдома. Він не міг прибрати з обличчя широку усмішку.

Схоже, решта поділяла його настрій, відчуваючи неабияке полегшення, а то й просто щастя. Усі посміхалися й намагалися взяти його за руку. Перрин говорив тихо і все ще дивився собі під ноги. Але на сходах до нього теж потроху повернувся голос.

— Морейн казала, що вона може знайти тебе і Мета, і так і сталося. Коли ми заїхали до міста, то роздивлялися на всі боки — ну, звісно, всі, крім Лана, — витріщалися на людей, на будинки, на все. — Він похитав головою, наче не в змозі повірити тому, що бачив, і пишні кучері впали йому на лоба. — Тут усе таке величезне. А людей скільки! Дехто з них витріщався і на нас, і всі гукали: «Червоне чи біле?», наче в цьому є якийсь сенс.

Еґвейн торкнулася Рандового меча, провела пальцем по червоній тканині.

— А що це означає?

— Нічого, — відказав він. — Нічого важливого. Ми вирушаємо до Тар Валона, не забула?

Еґвейн поглянула на нього, але прибрала руку з меча, підхопивши розповідь Перрина:

— Морейн теж не роззиралася, як і Лан. Вона водила нас вулицями туди-сюди, багато разів, наче пес, що шукає слід. І я вже було думала, що вас тут нема, коли раптом вона припустила однією з вулиць, і не встигла я зрозуміти, що відбувається, як ми вже віддавали коней конюхам й простували до кухні. Вона навіть не питала нікого про вас. Одразу наказала жінці, котра вимішувала тісто, піти сказати Ранду аль’Тору та Мету Коутону, що їх хочуть бачити. І ось ви тут, — вона розплилася в усмішці, — наче ті кульки, що менестрель витягає їх нізвідки.

— А де менестрель? — стрепенувся Перрин. — Він тут, із вами?

Серце у Ранда обірвалося, і радісне відчуття поблякло.

— Том мертвий. Я гадаю, що він мертвий. Там був щезник... — Він замовчав, бо не міг говорити далі. Найнів похитала головою, тихо щось проказавши.

Запала тиша, і далі вони підіймалися мовчки — ні смішків, ані радісних поглядів.

— Мет насправді не такий хворий, якими зазвичай бувають хворі, — сказав Ранд нагорі. — Він... ну, ви самі побачите. — Він штовхнув двері до кімнати, яку ділив з Метом. — Мете, подивися, хто тут.

Мет лежав на ліжку, згорнувшись клубком. Схоже, він не рухався, відколи Ранд пішов. За мить хлопець підвів голову і обвів їх поглядом.

— Звідки ти знаєш, що вони ті, за кого себе видають? — хрипко запитав Мет. Запалена шкіра щільно обтягувала його вилиці, обличчя блищало від поту. — Звідки я знаю, що ти той, ким здаєшся?

— Не хворий? — Найнів кинула на Ранда обурений погляд, квапливо проштовхуючись повз нього, скидаючи з плеча свою торбинку.

— Всі змінюються, — прохрипів Мет. — Звідки мені знати? Перрине, це ти? Ти змінився, хіба ні? — Він розсміявся, і цей сміх більше скидався на сухий кашель. — О так, ти змінився!

На подив Ранда Перрин важко опустився на краєчок іншого ліжка і втупився у підлогу, обхопивши руками голову. Уривчастий сміх Мета, здавалося, вдарив Перрина, наче ніж.

Найнів опустилася на коліна поруч із ліжком і простягнула руку до його обличчя, водночас відгортаючи ковдру. Він відсахнувся, кинувши при цьому на неї зневажливий погляд.

— Ти гориш, — промовила вона, — але ти не мав би потіти при такому жарі. — їй не вдалося прибрати тривогу зі свого голосу. — Ранде, принесіть разом з Перрином чисту тканину і якомога більше холодної води. Спочатку я зіб’ю тобі температуру, Мете, а потім...

— Гарнюня Найнів, — глузливо промовив Мет. — Мудриня не повинна думати про себе як про жінку, хіба не так? Навіть якщо вона гарна. Але ти думаєш, чи не так? Ну ж бо, зізнайся! Ти не можеш змусити себе забути, що ти вродлива жінка, і це тебе лякає. Усі міняються. — Найнів пополотніла, почувши це, і Ранд не міг сказати, з люті це чи з якогось іншого почуття. Мет єхидно розсміявся і перевів гарячкові очі на Еґвейн. — Вродливиця Еґвейн, — прокаркав Мет. — Така ж гарненька, як Найнів. І ви з нею поділяєте тепер ще й інше, правда? Спільні мрії... Про що ти тепер мрієш, га, Еґвейн? — Дівчина позадкувала від його ліжка.

— На певний час ми позбавилися очей Морока, — промовила Морейн, входячи до кімнати. Лан ішов за нею. Погляд її упав на Мета, і вона зашипіла, наче торкнулася розжареної печі. — Відійдіть від нього, негайно!

Найнів не поворухнулася, лише повернула голову і з подивом втупилася на Айз Седай. За два стрибки Морейн опинилася поруч, схопила Мудриню за плечі та потягла підлогою, наче мішок із зерном. Найнів пручалася та протестувала, але Морейн відпустила її тільки тоді, коли відтягнула далеко від ліжка. Мудриня скочила на ноги, протестуючи й надалі, сердито розправляючи на собі одяг, проте Морейн не звертала на неї уваги. Айз Седай дивилася лише на Мета, спостерігаючи за ним уважно, так наче спостерігала за гадюкою.

— Геть від нього всі, — промовила вона. — І тихо будьте!

Мет дивився на неї так само пильно, як і вона. Він вищирив зуби в беззвучному гарчанні, наче звір, і ще сильніше скулився, але очей з неї не зводив ані на мить. Морейн повільно поклала долоню йому на коліно, притиснуте до грудей. Від цього дотику його тілом пробігла конвульсія, судома огиди, і він рвучким рухом викинув уперед руку, цілячись їй в обличчя кинджалом з рубіном на руків’ї.

Лан, котрий стояв біля дверей, миттєво опинився поруч, так наче відстані для нього не існувало. Він схопив Мета за зап’ясток, зупинивши удар так, наче рука Мета з кинджалом наштовхнулася на скелю. Мет залишався, як і раніше, згорнутим у клубок. Лише рука з кинджалом смикалася, намагаючись вивільнитися з невблаганного затиску Охоронця. Очі Мета так і припали до Морейн, і ненависть палала в них вогнем.

Морейн також не рухалася. Вона не відхилялася від леза, яке зупинилося лише за кілька дюймів від її обличчя, як не поворухнулася вона й тоді, коли кинджал Мета цілив їй в обличчя.

— Звідки це у нього? — запитала вона холодним, наче сталь, голосом. — Я питала, чи не дав Мордет вам щось. Я питала, я вас попереджала, а ви відповіли, що нічого він не давав.

— Він не давав, — сказав Ранд. — Він... Мет сам узяв кинджал зі скарбниці. — Морейн дивилася на нього, і очі в неї горіли не менше за Метові. Ранд ледь не позадкував, але за мить вона знову повернулася до ліжка. — Я не знав, доки ми з вами не розійшлися. Я не знав.

— Ти не знав. — Морейн вивчала Мета. Він, як і раніше, лежав, підтягнувши коліна до грудей, і так само вишкірявся, намагаючись вирвати свою руку з Ланової та дістати Морейн кинджалом. — Це диво, що ви добралися аж сюди, маючи це з собою. Я відчула зло на ньому — дотик Машадара, шойно побачила, але щезник може відчувати це зло за багато миль. Навіть якщо він не знатиме точно де, він знатиме, що воно близько, і Машадар дритяіуватиме його дух, а тіло пам’ятатиме, як це ж саме зло поглинуло ціле військо — жаховладців, щезників, траллоків та інших. Певні Друзі Морока, найімовірніше, теж можуть його відчувати. Ті, які щиро відмовилися від власних душ. Вони нічого не зможуть подіяти з цим відчуттям, наче саме повітря навколо них стає колючим, женучи їх у потрібному напрямку. Вони змушені будуть розшукувати це зло. Воно притягуватиме їх, наче магніт притягує залізні ошурки.

— Ми стикалися з Друзями Морока, — сказав Ранд, — кілька разів, але нам вдалося їх позбутися. І ще ми бачили щезника, у ніч напередодні прибуття до Кеймліна, але він нас не помітив. — Він відкашлявся. — Тут ходять чутки, наче вночі навколо міста блукають незрозумілі потвори. Це можуть бути траллоки.

— Це і є траллоки, овечий пастуше, — сухо промовив Лан. — А там, де траллоки, там і щезники. — На зап’ястку руки, якою Лан утримував руку Мета з кинджалом, напнулися жили, але в голосі не відчувалося жодної напруги. — Вони намагалися пересуватися приховано, та я помічаю сліди вже два дні. І чув, як фермери та селяни перешіптуються про нічних чудовиськ. Мерддраал примудрився напасти на Межиріччя непоміченим, але тепер вони щодня ближче до тих, хто може вислати проти них військо. Втім, навіть це тепер їх не зупинить, овечий пастуше.

— Але ж ми в Кеймліні, — сказала Еґвейн. — Вони не зможуть на нас напасти, доки...

— Не зможуть? — не дав їй договорити Охоронець. — Поблизу все більшає щезників. Це помітно тому, хто може бачити знаки. Тут уже більше траллоків, ніж вони потребують, аби просто стежити за всіма виходами з міста; не менше дванадцяти кулаків. Цьому може бути тільки одне пояснення: коли щезники матимуть потрібну силу, вони увійдуть до міста по вас. Це може змусити половину військ Півдня вирушити до Порубіжних земель, але все свідчить про те, що щезники готові ризикнути. Ваша трійця надто довго не дається їм до рук. Скидається на те, що ти привів до Кеймліна ще одну Траллоцьку війну, овечий пастуше.

Еґвейн схлипнула, а Перрин похитав головою, наче бажаючи це заперечити. Ранд уявив собі траллоків на вулицях Кеймліна, і його ледь не знудило. Усі ці люди, ладні вчепитися одне одному в горлянки, які й гадки не мають, що справжній ворог ось-ось може ринути через стіни... Що вони робитимуть, коли зненацька побачать серед міста траллоків та щезників, а ті їх убиватимуть? Він бачив, як палають вежі, як омахи вогню шугають вище куполів, бачив, як мародерствують траллоки на вулицях і терасах середмістя. Він бачив, як береться полум’ям і сам палац. Елейн, Ґавін, Морґейз... мертві.

— Цього ще не сталося, — неуважно промовила Морейн. Вона й надалі дивилася на Мета. — Якщо ми придумаємо, як вийти з Кеймліна, напівлю-док утратить до нього будь-яку зацікавленість. Якщо... Дуже багато «якщо».

— Краще би нам усім померти, — раптом промовив Перрин, і Ранд аж підскочив, бо той висловив його думки. Перрин сидів, як і раніше, втупившись у підлогу, наразі похмурим поглядом, і в голосі його лунала гіркота. — Хай куди ми йдемо, за нами вслід іде біль, ідуть страждання. Якби ми були мертві, для всіх було би краще.

Найнів розвернулася до нього обличчям, на якому змішалися гнів та тривога, але Морейн випередила її.

— І що ти хочеш виграти для себе чи для інших своєю смертю? — запитала Айз Седай. Голос її був спокійним, а слова — різкими. — Якщо Володар Могили отримав таку свободу торкатися Візерунка, як я підозрюю, він легше дотягнеться до тебе мертвого, ніж до живого. Мертвий ТИ нікому не допоможеш — ані тим людям, які допомагали тобі, ні твоїм друзям та близьким у Межиріччі. Тінь накриває світ, і ніхто з вас не зможе зупинити її, якщо буде мертвий.

Перрин підвів голову, щоби поглянути на неї, і Ранд здригнувся. Рай-дужка очей у його приятеля була радше жовтою, ніж карою, як раніше.

З цим кудлатим волоссям, із цим напруженим поглядом, він скидався на... на... Ранд не міг зрозуміти, на кого саме.

Перрин заговорив тихим і безбарвним голосом, і це надало його словам більше відчаю, ніж якби він кричав:

— Живі ми теж не можемо цього зупинити, хіба не так?

— Пізніше я знайду час посперечатися з тобою, — відказала Морейн, — а твоєму приятелю я потрібна зараз. — Вона ступила крок убік, щоби всі вони могли добре бачити Мета. Той і далі дивився на неї поглядом, сповненим люті; скоцюрбившись, він продовжував непорушно лежати. Обличчя хлопця вкривали краплі поту, безкровні іуби розсунулися у німому вищирі. Усі сили він вкладав у єдине зусилля — дістати Морейн кинджалом, затис-нутим у руці, яку Лан утримував непорушно. — Чи ви про нього забули?

Перрин, знічено повівши плечима, мовчки розвів руками.

— Що з ним таке? — запитала Еґвейн, а Найнів додала:

— Ця хвороба не заразлива? Утім, я все одно його лікуватиму. Я не боюся зарази, яка б вона не була.

— О, це заразна хвороба, — відповіла Морейн, — і тут ваш... захист... вам не допоможе. — Вона показала на кинджал з рубіном на вершечку руків’я, не торкаючись його навіть пучкою. Лезо тремтіло, бо Мет щосили намагався дістатися до неї зброєю. — Ця річ з Шадар Лоґота. У цьому місті нема найменшого камінчика, який можна було би безпечно винести за його стіни; а це аж ніяк не камінчик. У ньому сидить зло, те, що вбило Шадар Лоґот, в ньому, а тепер і в Меті. Підозрілість та ненависть, настільки потужні, що змушують навіть у ближніх вбачати ворогів, закорінюючись так глибоко, аж до мозку кісток, і залишаючи лише одну думку, одне бажання: вбити. Він виніс цей кинджал за стіни Шадар Лоґота й тим самим вивільнив зло, що було прив’язане до того міста. Воно мало то зростати в ньому, то убувати, бо те, що він мав у своєму серці, боролося з отрутою, якою намагався наповнити його Машадар, але тепер ця битва всередині нього майже закінчилася його поразкою. Незабаром, якщо зло не вб’є його раніше, він почне розповсюджувати це зло навколо себе, наче чуму. Так само як однієї подряпини від цього кинджала достатньо, аби отруїти та вбити людину, кілька хвилин поряд з Метом означатимуть смертний вирок.

Найнів пополотніла.

— Ви можете з цим щось удіяти? — прошепотіла вона.

— Сподіваюся, — зітхнула Морейн. — Заради всього світу, сподіваюся, що я прийшла не надто пізно. — Вона пошукала рукою в мішечку, що висів у неї на поясі, і витягла звідти ангріал, загорнутий у шовк. — А тепер залиште мене. Тримайтеся всі разом, і знайдіть місце, де б вас ніхто не побачив, але йдіть звідси. Я зроблю для нього, що зможу.