Оксамитовий перевертень

Епілог — минуле

Село Висівки біля Лубен, на Полтавщині, вересень 1666року

І вона повернулася.

Гафійка Павлюк, у другому хрещенні — Ванда Любомирська, шляхтянка тридцяти чотирьох років, стояла на пагорбі, звідки Висівки видно було, як на долоні, і дивилася, пристрасно, спрагло, на палаючі хати. Її серце також палало, і полум’я, що жадібно жерло обійстя убивць її матері, ніяк не могло загасити той внутрішній вогонь.

Подібне не лікується подібним.

Вона зламала тричі дану собі ж присягу — ніколи не повертатися туди, де неньчина могила — де могла би бути неньчина могила. Вона зламала всі мислимі й немислимі присяги заради помсти.

Помста гірчила, бо, як і все в цьому світі, мала свій кінець — а Гафія не бажала, аби це закінчувалося. Їй хотілося, щоб усе це — смерті, стогони та ридання — тривало вічно.

Утім, може, так і буде. Для них.

Гафія-Ванда озирнулася. Він стояв відразу за нею, біля карети, вбраний як гайдук. Про чужі очі він і був гайдуком. Її вірним сторожем. Охоронцем. Ставний, дуже високий, дуже гарний. Подейкували, що молода вдова бавиться зі слугою.

Гафія чхати хотіла на ці чутки. І звичайно, не бавилася з ним, бо знала, чим це закінчується. Хоча її це знання не врятувало.

— Ну, — ледь хрипкуватий, з оксамитовими обертонами, його голос звучав насмішкувато, — тепер ти задоволена?

— Ще ні. Де корчмар?

Він засміявся.

— Під корчмою валяється. А що?

— Хочу подбати про нього. Це моя праця.

Гафія підібрала спідниці, і вони почали спускатися. Він йшов попереду — як завжди, хоча насправді — тільки слід у слід із нею. Кожен його крок був відбитком її кроків. До пекла.

Він безсилий без моїх гріхів.

Чомусь ця безглузда думка принесла їй втіху. Хоча чому тут тішитися? Її гріхів більш ніж удосталь для його сили.

Чи вона винна? Чи хотіла цього?

Так. І марно заперечувати. Правді слід дивитися у вічі.

— Ти зодягнулася немов на празник, — зауважив він зі смішком.

— А це празник і є. Свято справедливості.

Він розреготався, злегка відкинувши породисту голову. Гафія розуміла, що саме його так насмішило. Кажуть, Бог у раю не сміється, раптом спало їй на гадку. Увесь сміх від сатани. Та чого вартий рай без усмішки?

— Забагато думаєш, як для жінки.

Ванда-Гафія не образилася, лише знизала плечима: може, й так, а може, й ні, і промовила, піднявши до неба зеленкувато-сині, надзвичайно виразні очі.

— Я роблю те, чого бажала понад усе. А мені чомусь прикро...

— Зілля помсти — полин, її квітка — дурман. А чого ти чекала?

На цей закид Гафія не відповіла. Пам’ять підхопила її, наче вітер — пір’їнку, і затягнула в минуле так скоро, що й скрикнути не встигла. Жінка ніби бачила себе, дванадцятилітню, — ось вона в Нічному, бреде від хати до хати і проситься у найми, але ніхто не бере: погана слава Уляни випередила навіть її нажахану доньку. Ось, діставшись до халупи край села, вона, зморена, присіла на призьбі і заснула. А розбудив її низенький, плюгавий чоловічок на ймення Стецько — хазяїн тієї занедбаної хатини, вдівець сорока років, якого людський поговір винив у смерті жінки — забив, мовляв, на смерть. Швидше за все, так воно й сталося, та тоді Гафійка цього не знала, а якби й знала, нічого б не змінилося. Стецьку стало одного погляду на тоненьку, як лозинка, дівочу фігурку, на відьомські очі Гафії, щоб запропонувати: «Виходь за мене».

Звісно, вона сказала «так». А в чотирнадцять вже була матір’ю — щоправда, недовго. Первісток, хлопчик, народився завчасно — цьому посприяли Стецькові стусани в живіт вагітної дружини — і помер, не протягнувши й тижня. Після цього Стецько почав бити Гафію не лише руками, а й ногами, або й батогом, примовляючи при цьому:

— Що, забула вже, як я тебе з-під тину взяв — босу, в одній запасці?! Ні посагу, ні дому, ні родини! Думаєш, що хазяйка тут? Курва ти проклята, на лиці — янгол, та з лиця воду не пити! Відьмацьке сім’я, чортів рід!

І одного разу, коли муж особливо лютував, Гафійчин терпець увірвався. Стоячи в дерев’яних ночвах, гола-голісінька, мов Єва в перший день творіння — саме поливала розпанахану спину трав’яним відваром — Гафія глянула на Стецька так, що її очі немов засвітилися, замерехтіли дивовижним сяйвом, таким, що навіть чорні цяточки зіниць перетворилися на маленькі розпечені сонечка.

— Я повік не забуду твого добра, рідненький.

Чоловік розгубився так, що навіть горлати перестав.

А незабаром він потонув у калабані глибиною по качину дупу. А все шинок та горілка — йшов п’яний, носом у воду впав та не зміг підвестися. І то ще диво було: пізня осінь, усі калюжі навколо на ніч підморозило, а цю ніби хто вогнем попід низу грів.

Перше, що зробила Гафія, ставши вдовою, — продала земельку Стецька, що її було вдосталь, тільки не обробленої. Лишила собі клаптик для городини, найняла чоловіків із сільських, аби ті зруйнували стару хату і звели нову, дерев’яну, просто-таки панську — грошей вистачило. Односельці йшли до неї неохоче, але працювали старанно і жодної відмови вона не почула.

На селі Гафію дуже боялися.

І ненавиділи — особливо жінки. Заздрили їй, пантрували чоловіків, що, йдучи з шинку, неодмінно, так чи інакше, а завертали до молодої вдови. Та нікого не приймала, гнала усіх втришия, та що це важило в очах засліплених люттю молодиць? «Вона ще й вередує, та відьма!» — бризкали слиною вони після служби. А одна, особливо затята, теж вдова і, за чутками, одна з численних полюбовниць тутешнього пана, про якого Гафія чула багато, та його самого ніколи не виділа, у неділю, після церкви, кинула в юрбу мирян:

— Спалимо відьму!

Їй не пощастило — того ж вечора черговий залицяльник, аби вислужитися, доніс це Гафійці. Наступної неділі войовнича молодичка впала прямо в церкві, і з неї піною вийшло Святе причастя. Язикату Хвеську скрутило таким вузлом, що не вирівняв ані костоправ, ані попові молитви.

Гафія не збиралася повторювати помилки своєї матері.

Більше відьму ніхто не займав. Її лишили в спокої на довгих п’ять років, аж доки вона вперше побачила пана цих країв. Ледве глянула на нього — і пішов її спокій за водою.

Пан саме повертався з походу. Мав ще інші, багатші села, то й нечасто навідувався на свої окраїни, але цього разу щось вело його туди — так він потім сказав Гафії. А спочатку жінка почула, як хтось стукає у двері проти ночі, і пішла відчиняти. На порозі стояв дорого та ошатно вбраний чоловік, білявий і пихатий, на позір — років тридцяти, в оточенні кількох вояків.

— Дай води, хлопко! — звелів незнайомець.

Гафія мовчки грюкнула дверима перед його носом. За якусь мить стук повторився.

— Я тобі що сказав?! — заревів пан, коли Гафія відчинила вдруге. — Хочеш спробувати моїх канчуків?! Чи моїх хлопців?!

— А ти хочеш, щоб у тебе руки відсохли, паничу? І у хлопців твоїх також?! Ліпше не займай мене, а проси добре, то й дістанеш напитися! А як ні, то йди собі з богом!

Пан отетерів. Озирнувся розгублено на своїх хлопців, що підсміювалися в нього за спиною, але чомусь не розгнівався, а зробив знак, аби піднесли ближче смолоскип, і в його мінливому світлі довго роздивлявся Гафію. Та також дивилася на нього, лише зараз помітивши, що пан під мухою — не те щоби геть п’яний, але скоро буде.

— А я знаю, хто ти, — раптом переможно заявив пан. — Ти відьма тутешня. Про тебе все Нічне чутками повниться. Аж гуде...

— Я не тутешня.

— І тобі байдуже, що люди говорять?!

Їхні погляди схрестилися, і пан першим відвів очі.

— Що мені поговір — я думки вмію читати.

— І мої читаєш?!

— Невеликий труд! Ти мислиш так голосно, наче в дзвони б’єш.

Нічний гість раптом засміявся.

— Присоромила ти мене, молодице. Мені про тебе економ писав. І про Хвеську теж.

— Та невже?! Ну і як, паничу, розігнуло вже любаску твою, чи ще й досі бубликом по селу катається?!

— А холера її знає! Не до неї тепер. Винеси води, красуне, — таляра дістанеш!

— За «спасибі» винесла б, паничу. Христа ради винесла б. А свій таляр ліпше пропий. Я не бідна, хоч і... хлопка!

Чоловік надувся, мов жаба на дощ.

— Ну й не треба! Ще благати тебе! У корчмі нап’юся! І води, і решти...

Гафія промовчала.

— Ти не хочеш дізнатися, як мене звуть? — раптом спитав він.

Пан стояв, похитуючись, і від нього вже тхнуло шинком — сморід, ненависний їй з дитинства, але вона змовчала і вдруге, стрималась, тільки фиркнула коротко, як застуджена кішечка: ні, мовляв, не хочу.

— Ян. Мене звуть Ян Любомирський. Хоча всі мої коханки називають мене Янек.

— Смак у тебе на коханок кепський, — думаючи про Хвеську, мовила Гафія і тут-таки поцікавилася: — Ти до корчми хоч дійдеш, Яне?

Той ображено випнув груди і кілька разів моргнув.

— Та тут до тої к... корчми... через дорогу навприсядки!

Ось тут Гафія й засміялася.

— Ну то щасливої дороги, паничу!

Невідомо, якими манівцями водив його нечистий, але до шинку Ян Любомирський, шляхтич тридцяти років та удівець, втрапив, аж коли світало. Мокрий як курка, бо цілу ніч падав дощ, злий як пес і розгублений. Важко сів на дерев’яну лаву, спорожнив кухоль квасу, піднесений служницею, і зітхнув. У вухах і досі бринів мелодійний голос: «Ну то щасливої дороги, паничу!»

— Відьма, — пробурмотів він, удаючи, що не чує кепкування своїх жовнірів — ті дісталися до шинкарки та горілки без пригод і вже встигли й нализатися, і протверезіти. — Паничем мене обізвала, а не паном, як належить, і взагалі — звела! Відьма! Не дарма про неї поговір йде! Не треба мені було в неї ніц просити, навіть води!

До покоїв — і хто тільки обізвав ті злиденні, обшарпані кімнати в корчмі таким пишним словом?! — не дійшов, забракло сили. Кульгаючи — від вологи та довгої дороги розболілася стара рана в лівій нозі — сяк-так дістався до стайні, упав там на запашне сіно і так і заснув під сопіння коней та шум дощу. І проспав аж до ночі. А прокинувшись, покликав гайдуків. Слухаючи наказ пана, ті кивали і масно всміхалися. Таке вони чули не вперше і, далебі, не востаннє.

До Гафійчиної хати панські пси дісталися перед першими півнями. Двері вибили, і доки сонна господиня, не тямлячи, що трапилося, плуталася в полах натільної сорочки, намагаючись зіскочити з лежанки, її хутко сповили в якусь тканину міцні чоловічі руки. Гафія не кричала і борсалася радше із впертості, а не тому, що справді сподівалася на звільнення. Часи тоді були смутні, важкі, й не одна дівка зникала отак-от нагло, часом з ярмарку чи з-під церкви, а деколи і з батьківського дому. Те, що Гафія була удовою, нічого не міняло, лише спрощувало справу.

Жінку довго везли, перекинутою через коня, — так довго, що вона втратила лік часу і дозволила собі зомліти. Такою — зв’язаною, змученою — вона була безсила, хоч боялася зізнатися в цьому навіть сама собі. Отямилася Гафія в панській світлиці, та такій просторій, що одна була більшою за все її обійстя; жінка лежала на перині, а на краєчку ліжка сидів Ян. Гафійка зовсім не здивувалася.

— Насильничати хочеш? — втомлено спитала вона, підперши щоку долонею. Ян розгублено заморгав, наче почувши щось таке, що йому й на думку не спадало.

— Гафійко, серце моє, — хрипко прошепотів він на видиху, — чуєш, я ім’я твоє знаю, та ти, певно, не знаєш, хто я. Я не простий шляхтич, я — князь, рід наш давній.

— Давній рід, кажеш? Весь наш рід давній, людський, що від Адама та Єви йде. А князь не той, хто в жупані, а той, хто в людей у шані. Чого тобі треба, не питаю — про те сама відаю. Тільки... нащо це тобі? Дівок забракло?

Янек схлипнув і раптом упав на коліна. Молодиця лише головою похитала.

— На коліна — перед хлопкою? Геть розуму позбувся?

— Так, — зі стогоном визнав він. — Так. Очі твої побачив, уста рожеві — й геть пропав. Позбувся розуму, квіточко моя...

— Не твоя, князю. Ой, не твоя.

— Пусте. Бо я твій, кохана. Раб твій, слуга... Волієш, щоб я помер заради тебе? Тільки накажи!

Гафійка чомусь не відчувала гніву. Лише щеміло в грудях, озиваючись до благальних карих очей, що дивилися на неї... з надією? Такі теплі очі... може, розтоплять ту кригу, що взялася на її душі? Та відповідь жінки прозвучала пихато:

— Овва! Що вельможне панство вчинить, якщо прознає про твою мову? Раб холопки — таке сказав! Та й користі мені немає в смерті твоїй, князю...

— Ян, — він все ще не піднімався. — Так мене звуть.

— Та не звала я тебе, Яне. Сам прийшов. Зі злом. Мене викрав, смішний... Ти забув, хто я? Що з тобою зробити можу, знаєш?

— Байдуже. Все — байдуже. Ти будеш моєю, або роби зі мною що хочеш.

— Навіть землю тобою орати можна?

— Та хоч гори мною рівняй! Немає життя без тебе, нічого немає...

Гафія хотіла сказати ще щось дошкульне, та зі здивуванням відчула, як стискується серце. І нахилилася до нього, з одним тільки словом.

— Любий...

Вони побралися за місяць, відразу по тому, як Гафійка стала католичкою, діставши в хрещенні ймення Ванда. Утім, ще дуже довго сама себе вона сприймала як Гафію. На честь повернення коханої в лоно Ватикану Ян закатав такий бенкет, що Лукулл вдушився би від заздрощів. А весілля вийшло ще пишнішим. Наречена, сяюча, гарна, викликала жваву цікавість у запрошених на свято чоловіків, і — як завжди — пекучу заздрість у жінок.

Вони прожили разом тринадцять років — неймовірно щасливих, божевільних, живих... Ян палко кохав свою Ванду, дуже тішився дітям — сину-первістку і доньці, а те, що більше воював, аніж був удома, — на те нарікати не випадало. І Гафія-Ванда не нарікала. Відьомство закинула, але й до балів та бенкетів була байдужою, гонорову польську шляхту не любила, спілкування обмежила чоловіком, дітьми та кількома паніями з тих, що бідніші, займалася виключно господарством і дякувала Богу за кожний прожитий день.

Мабуть, Богу набридли її нескінченні подяки.

Яна та Юрка, їхнього сина, вбили козаки в короткій сутичці — недостатньо, на жаль, короткій задля того, аби не лишити по собі трупів. Гафія, що знову була вагітна, на шостому місяці, скинула — то виявився хлопчик. Та й на цьому її біди не скінчилися. Родичі Яна обсіли княгиню, наче хижі круки, і почалося — суди, справи про спадок, відсутність законного спадкоємця чоловічої статі (ну ніхто ж серйозно не тримає жінку за людину, чи не так?) та загроза знову опинитися на вулиці, цього разу в компанії доньки Ядвіги. Коло замкнулося. Гафія пробувала повернутися до чаклування, та надто багато було Любомирських і надто мало в неї лишилося сил. У змарнілої до невпізнання, змученої, розчавленої горем жінки тільки й було, що гордість і військо ворогів.

І тоді вона перестала молитися Богу. А той, інший, прийшов і без її молитов.

Він запропонував Гафії угоду, і жінка погодилася без жодних коливань. Те, чого він прагнув, мало трапитися дуже й дуже нескоро, ті, кого він прагнув, ще не народилися. А силу, надзвичайну, бісівську силу вона отримала уже зараз. І їй дуже прислужився цей дарунок.

На усіх, дотичних до справи про розподіл Янового майна, включно із суддями та писарчуками, впали всі можливі біди і ще кілька неможливих докупи. Хто більше тямив, хутко відступився, а найбільш затяті пішли в землю годувати черв’яків. Смерть косила тих упертих цілими родинами, смерть була різною, але завжди — не своєю і до гикавки страшною. Вельми скоро рід Любомирських задля самозбереження мусив зупинитися і зоставити все як було. Як того волів би Янек. Все майно Гафія зберегла — для Ядзі. А для себе лишила помсту.

Він погодився їй допомогти. В ніч проти звершення вони довго розмовляли. Гафії пригадалося, що вона досить довго сприймала його як людину, хоча й знала, що це не так. І спитала навіть: «Навіщо це тобі? Те, що ти замислив?»

— Прийде ще мій час володарювати, — твердо відказав він. — Не скоро, як для людей, але напевне прийде. І мені потрібен предтеча. Хлопчик. Той, що народиться після сімнадцяти поколінь дівчаток у твоїй фамілії. Кожна з них буде сильніша за свою матір, але він володітиме силою їх усіх, і моєю теж. Він встановить належний порядок у всьому світі, і за ним прийду я.

— Що, як він не захоче піти за тобою?

— Ти не чуєш мене, жінко. Слухаєш і не чуєш. Я прийду за ним. І піду за ним. Але він буде мій, обіцяю. У мене є що дати йому. І є що забрати в нього.

— Душу?..

Він посміхнувся, кивнув.

— Це само собою. Ну й ще — спасіння.

Гафія тямила, що продала не тільки душу, а й мабутнє, і не лише своє, а й багатьох майбутніх поколінь, але їй було байдуже. Приспана тихим сімейним щастям лють на той увесь світ, про який говорив він, на той світ, що відняв у неї матір і хату, чоловіка та сина, пробудилася і пустила в грудях такі корені, що викорчувати її звідти можна було лишень разом із серцем.

Деколи Гафії здавалося, що тепер лють і була її серцем.

З виру спогадів та чорних думок жінку вирвав характерний тріск — той, з яким вогонь жере сухе дерево. З цим самим звуком двадцять років тому провалювалася в небуття материна хата. З ним же нині йшло в небуття це кляте село.

Хатини кришилися одна за одною, неначе розплющені чиєюсь гігантською невидимою рукою. Злітали в повітря стріхи, полова перетворювалася на вогняні бризки, що жадібно обліплювали тимчасово вцілілих. Перелякані селяни носилися, як оскаженілі пацюки, зіштовхувалися одне з одним, наштрикувалися на власні тини, здіймали руки до неба, вимолюючи в нього спасіння. Ні, сьогодні воно не прийде звідти. Сьогодні спасіння не буде взагалі. Не для вас.

Тітка Груня, тітка Горпина, Нагнибідина Василина, дядько Петро... Всі ці знайомі обличчя промайнули повз неї. Про кожного вона подбала. Самим лише поглядом, самою думкою вона розбивала їм черепи як горщики, вичавлювала очі, виривала язики, ламала хребти та трощила кістки. Сьогодні вона була всемогутньою й неспинною і насолоджувалася справою рук своїх, своєю власною справедливістю, так само як спраглий мандрівник жадібно занурюється обличчям у цілющу вологу джерела. Те, що сталося, мало статися, і тепер це її хрест, її, Гафії, у другому хрещенні — Ванди, окатоличеної відьми-месниці. Якою ж наївною вона була, жбурляючи в привітні води Качечки срібний хрестик! Той хрест, що зветься долею, не скинеш — Бог кладе його на плечі рабам своїм, та ще й міцно прибиває, не цвяхами — своєю волею... Гафія холодно і трохи відсторонено спостерігала, як з останніх сил повзе до неї корчмар, як у розширених зіницях, темних, мов провалля його душі, танцюють відблиски пожежі, і не відсунулася, навіть не ворухнулася, коли простягнув до неї скрючену, мов куряча лапа, руку. З горла у Левка виривалося якесь хрипкувате булькання, потроху оформлюючись у слова:

— Будь ти проклята, відьмо... Господь тебе покарає за це, у пеклі горітимеш... прокляття на твою голову...

Гафія відкинула голову і засміялася. Сміх її, дзвінкий, чистий і щирий, звучав моторошно і зловісно в полум’яній агонії села. Гафія все ще сміялася, роздивляючись криваву піну на пошерхлих, линялих губах корчмаря, і просто-таки реготала, раз у раз опускаючи кований підбор своїх чобіт на зашкарублі Левкові пальці. Вона пам’ятала їх стиснутими в кулаки. І не забула, як ті кулаки били її матір. Її вже мертву неньку. Чи йому лякати її пеклом?

— Прощавай, Левко. Зустрінемося в дідька на гостинах, — прошепотіла Гафія, коли той, вивергнувши з себе останню порцію кривавої жовчі, смикнувся і затих навіки.

До карети, що терпляче чекала на пагорбі, жінка поверталася вже сама. Він вже зник, так само тихо та блискавично, як і з’явився, і княгиня знала чому. Він зробив те, що хотів. А вона — те, що мусила.

Кожен лишився при своїх.

Чиїсь пальці вчепилися їй у халяви сап’янових чобіт, і на мить Гафія заклякла, не вірячи в те, що бачить. Отакої, та це ж Меланка! Та дівчинка з дитинства, що єдина захищала Уляну, як могла, бодай словами, перетворилася в неохайну, огрядну молодицю, що ридала, розмазуючи сльози по пухких щоках, і, стоячи на колінах, бурмотіла, затинаючись:

— Що ти робиш? Гафіє... заради бога... помилуй!

«Заступи, помилуй і охорони нас, Боже», — заспівав з минулого хор боголюбивих селян, і Гафійку пересмикнуло. Навіть не схилившись до Меласі, не зробивши й руху до того, аби підняти її, пані Любомирська злобно й дуже тихо сказала:

— Ні.

Вона подбала про неї. Так само як і про інших. Після цього продовжила свій шлях. З кожним кроком вона вмерзала в розпечену землю, з кожним кроком усе гучніше звучав голос Уляни, що долинав звідкілясь з неба і дорікав: «Ти зламала присягу, доню... що ти накоїла? що?»

— Пізно, мамо. — І, діставшись горбочка, Ванда — вже віднині й повік пані Ванда — звеліла кучеру відчинити для неї двері карети та востаннє глянула вниз, на долину.

Село догорало.