Ще більший сум обняв Петра. За останній тиждень він перемучився так, що й пізнати його не можна було. Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у його промайнуло в голові: признатися? В острог замкнуть… Там з злодіями, з розбійниками… А хіба він сам не злодій? Ну й нехай у пута закують, поведуть… А син? А Горпина? Що тоді з сином буде?
— Що! А тепер хіба краще? Тепер мені жінка — не жінка, наче й дитина — не моя дитина… Гірше не буде, та хоч Горпині може полегшає, як мене не бачитиме.
І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все розказати, крикнути: «Це я!..»
І в його обертом ішла голова. Він ходив зовсім як несамовитий, і його позападалі очі іноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.
І ось настав час, наважився він. Це було в неділю. Строк у пана він уже вибув і жив дома. Він устав рано і мовчки почав справлятися біля хазяйства.
— Хіба все сказати їй? — думав він. — Ні, якось страшно. Нехай довідається сама, як уже зроблено буде.
І він вештався на дворі, не ввіходив у хату, бо йому тяжко було бачити жінку. Так-сяк перебувся до обід. По обіді одягсь, глянув на Горпину і знову подумав: «Сказати?…» Вона мовчки поралась біля печі і не дивилась на його. Він одвернувсь, перехрестивсь і пішов з хати.
Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: їй тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, і тим-то ще тяжче їй на серці було тоді, як вона пригадувала, що її чоловік — злодій.
Петро тихо йшов до волості. Його перестрівали люди, а він і не бачив їх, — так опанували його думки. А проте він був якось надзвичайно спокійний. Саме так, як тоді, коли він ішов красти, саме так і тепер якийсь дивний спокій обняв його.
Але ж як побачив коло волості громаду, серце заколотилося йому в грудях. Як він скаже перед громадою? Хіба підождати, поки розійдуться, та сказати самому старості?
Тим часом він наближався до громади. Він і сам не пам'ятав, як протовпився проміж людей аж до рундука. На рундуці стояв писар, щось читав. Петро став ждати. Писарів голос відбивавсь у вухах, але ж слів зрозуміти він не міг. Та він і не силкувався прислухатись до їх. Голова йому палала.
Що це? Громада загвалтувала — це писар дочитав. Уже час.
Він зняв шапку й почав:
— Люди добрі!..
Громада трохи вщухла.
— Петро щось каже, слухайте!
— Та чого там йому треба?
— Та слухайте вже, що чоловік каже!
Петрові перехопило дух, він ледве дихав.
— Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї…
І те промовивши, він упав до ніг громади.
Громада ледве зрозуміла, за віщо Петро зве себе злодієм, бо нікому й на думку не впало, що з гамазеї вкрадено. Писар звелів був арештувати Петра, та громада не дала:
— Це наше добро, наш і суд, — гукали люди. Але громада нічого не зробила Петрові. Він набрав три повних мішки хліба й одвіз у гамазеї. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про його.
Сам Петро потроху заспокоївся. І Горпина знов стала його Горпиною, такою, як і перше була… І стали вони знову жити, як жили…
1884 р.