Оповідання

ПОЛІТ ПО ПЛАНЕТАХ

Нещодавно у мене був цікавий гість — один з льотчиків Головного управління Північного морського шляху. У своїх польотах над Льодовитим океаном вони вивчають стан і переміщення крижаних полів, знаходять зручні шляхи для суден, що прямують із заходу і сходу в гавані узбережжя Сибіру, в гирла великих сибірських річок, для доставки товарів, для постачання працівників полярних станцій і місцевого населення і для вивозу різних вантажів, що прибувають по сибірських річках.

Цей льотчик бував у мене перед Вітчизняною війною, коли він брав участь в льодових розвідках «полюсу недоступності» і у пошуках невідомих земель серед льодів — земель Андрєєва і Санникова. Тепер, опісля стількох років, він знову відвідав мене.

— Я нещодавно повернувся з дуже цікавого, навіть надзвичайного польоту, — повідомив він, привітавшись зі мною.

— Невже знайшли, нарешті, загадкову Землю Санникова? — зрадів я. — В якому місці? У вигляді згаслого вулкана — так, як я описав у своєму романі?

— На жаль, Землі Санникова ще не знайшли, — посміхнувся мій гість. — І я боюся, що цієї землі взагалі вже немає, що вона, як запевняють наші гідрологи, розтанула у зв’язку з потеплінням Арктики.

— Так, вони гадають, що ця земля складалася з викопного льоду, як деякі інші острови Льодовитого океану, котрі тануть на наших очах і зникають. Але щодо Землі Санникова це ще потрібно довести.

— Ми були набагато далі, аніж ви думаєте. Я брав участь у польоті по планетах нашої Сонячної системи.

— Що ви кажете?.. На якому снаряді?

— Ракетному, реактивної дії. І політ був вдалий. Як бачите, я повернувся живий і неушкоджений.

— На якій же планеті ви побували? Ймовірно, насамперед на нашому супутнику — Місяці?

— Місяць цікавий лише для геологів. На ньому немає ані повітря, ані води, ані життя. Ми були значно далі, — ми відвідали Меркурій, Венеру і Марс.

— Оце то політ! Розкажіть же подробиці — яка швидкість руху, способи посадки і старту снаряда, його захисту від космічних променів? Яка апаратура?

— Про це зарано говорити. Ракета зі всіма особливостями її обладнання — наше радянське досягнення останнього часу. Ось усе, що можна сказати вам про снаряд.

— А спостереження на планетах? Про них можна розповісти?

— Це можна. Скоро буде опублікований науковий звіт, який складають наші учені, учасники польоту. Я можу повідомити лише свої враження — не ученого, а тільки помічника штурмана, який бачив усе на власні очі й чув деякі пояснення вчених — астронома, геолога, палеонтолога.

— Розкажіть! Слухатиму з величезною увагою.

— Перш за все, — почав свою розповідь льотчик, — ми попрямували на Меркурій. Наші учені вважали, що ця планета, як наймолодша, найближча до Сонця, повинна переживати юність життя, і на ній можна побачити початок розвитку органічного життя, найдавніших рослин і тварин, якщо виявиться, що вона вже достатньо охолола. Наша ракета, пробившись крізь дуже густу пелену хмар, сіла на воду великого басейну недалеко від його крутого берега, що привернув нашу увагу своїми яскравими барвами. Ми причалили до берега і вийшли із снаряда, звичайно, в кисневих масках: адже склад атмосфери нам був ще невідомий.

— Що ж ви побачили на березі?

— Берегові схили, горби, навіть найкрутобокіші, були поспіль укриті товстенним килимом лишаїв чи мохів, у якому ноги утопали, немов ми йшли по товстих перинах. Вся ця рослинність — різних кольорів: зеленого, жовтого, червоного, фіолетового, синього, сірого, чорного — і різних відтінків. І по всій поверхні цього килима повзали, злітали, сідали, дзижчали різні комахи — великі і маленькі, голі і волохаті різноколірні жуки, гусінь, павуки, скорпіони. Вони злітали з-під ніг, сідали на голови, плечі — справжнє нашестя крилатих і повзучих гадів, які заважали нам навіть дивитися навколо.

— Місцевість була рівна чи гориста?

— Горбиста. Хоча йти вгору по схилу було дуже важко через товщину цього килима з лишаїв і мохів, ми дісталися до вершини берегових горбів. З неї відкрився вид удалину, на такі ж округлі горби, а на обрії здіймалися горби вищі, але таких самих м’яких обрисів і яскравих барв, — очевидно, вкриті тим самим килимом. Спека була жахлива, піт лив градом. На вершині я спробував відтулити маску і мало не задихнувся — важке гаряче повітря з якимсь неприємним запахом. Поміж хмарами на декілька хвилин визирнув величезний диск сонця. На нас сахнуло обпалюючим жаром, немов з жерла металургійної печі. Ми поквапилися назад, щоб віддихатися в ракеті. Вниз по схилу просто скотилися по килиму лишаїв, немов хлоп’ята з крижаної гори. Попутно набрали нашвидку всіляких комах для дослідження на дозвіллі, а також мохів і лишаїв.

— А зразків гірських порід не взяли?

— Ніяких круч, від яких можна було б відбити шматок породи, ми не бачили. Під килимом мохів і лишаїв — лише якийсь в’язкий червоний ґрунт; геолог набрав його цілу жменю.

— Вода в морі була безбарвна чи забарвлена?

— Начебто безбарвна. Але по всьому дну уздовж берегів — така ж різноколірна і пишна рослинність, як на суші. Кущі водоростей різної форми, довгі батоги, на них знову якісь комахи, хробаки, а у воді дрібні риби дивного вигляду.

— Цим і закінчилися ваші спостереження на Меркурії?

— Майже. Ми попливли ще далі по морю недалеко від берега. Все ті ж горби з товстим барвистим килимом. Лише в одному місці вдалині було видно якісь вогні, що спалахували серед клубів чорного диму і білої пари в різних місцях — ймовірно, свіжі виливи лави на величезній площі. Але дістатися туди було неможливо через спеку, а засобів пересування сушею у нас ніяких, окрім власних ніг, не було. У ракеті не було місця не лише для автомобіля чи всюдихода, але навіть для велосипеда.

— Отже, слід гадати, що на Меркурії ви побачили первісне життя, представників нижчих тварин і рослин у пишному розвитку на не так давно утвореній твердій корі, яку ще проривають виділення магми з глибин, що виливається лавою на поверхню.

— Ми плавали ще до вечора морем уздовж берега і всюди бачили ту саму картину — м’які барвисті горби, місцями свіжі поля лави, вже застиглі чи ще гарячі, оповиті парою і димом. Хмари раз у раз вибухали сильними зливами, а гаряче повітря було насичене випарами. Вода в морі була тепла, градусів 35, а в повітрі температура — не менше 40°.

— Більше нічого цікавого на Меркурії не бачили? Куди ж полетіли далі?

— Коли стемніло, ми знялися, пробилися крізь хмари і за зірками узяли курс на Венеру. У ракеті із задоволенням скинули маски і відпочивали під час польоту при нормальній температурі. Я, зізнатися, так міцно заснув, що не бачив, як виглядає ця планета зблизька. Прокинувся я, коли ми вже пробивалися крізь пелену густих хмар, які її огортали. А коли пробилися, — побачили під собою ландшафт, що дуже нагадував нам земний, десь у Індійському океані; великі зелені гористі острови між широкими протоками, неначе ми летіли на великій висоті над Явою, Суматрою, Целебесом чи Борнео. Снаряд опустився на воду поблизу берега великого острова. Берег виявився пласким, і причалити до нього було зручно.

На воді відразу звернули на себе нашу увагу крупні плаваючі тварини, схожі на великих чорних лебедів, з довгою шиєю і маленькою головою на широкому тулубі. Але, підпливши до одного з них ближче, ми розгледіли, що шия і тулуб цього «лебедя» вкриті не пір’ям, а гладкою блискучою шкірою і що замість довгого й плоского дзьоба він розкриває зубасту пащу. Це були величезні ящери, схожі на плезіозаврів нашої Землі, як пояснив наш палеонтолог.

Поки наш снаряд поволі плив до берега, ми помітили, що у воді мелькають риби різних розмірів і порід, плавають прозорі торочкуваті медузи, головоногі молюски з великими мацаками, маленькі черепахи. Над спокійною поверхнею води безперервно проносилися з пронизливим писком дрібні і крупні крилаті ящери, схожі на наших кажанів і загальною подобою і своїм польотом. Лише голови у них були більші, і в роззявлених дзьобах видно було гострі зуби. Коли один з них підхоплював на льоту з поверхні води рибу, що загаялася, інший ящір починав переслідувати його, намагаючись відняти здобич, третій приєднувався до гонитви.

Причаливши до берега, ми вийшли на просторий луг, покритий густою травою і невеликими кущами. У різних напрямах йшли второвані стежини, то вузькі, то широкі. Ми рушили по одній з них, звичайно, з рушницями напоготів. Уже перші кроки показали, що тут немає такої задушливої важкої спеки, як на Меркурії. Відтуливши маску, я виявив, що можна обійтися без неї, повітря тепле і вологе, але не забиває памороки. Вдалині на лузі паслися якісь тварини, до яких ми й подалися. Дорогою відзначили, що в траві шмигають невеликі чотириногі завбільшки з кішку, жовто-бурі, волохаті і дуже моторні — докладніше розглянути їх не вдалося.

— Ймовірно, ссавці ранньої стадії розвитку. Неодмінно треба роздобути їх! — сказав наш палеонтолог.

Звірі, що паслися, піднялися з трави і розглядали нас із здивуванням. Вони були вищі від людського зросту. «Ігуанодони юрського періоду», — визначив їх той-таки вчений. Ігуанодони рвали траву, зігнувшись і допомагаючи собі передніми лапами. Загальною формою тіла вони схожі на австралійських кенгуру, але більші від них і вкриті блискучою шкірою сіро-зеленого кольору. Голова велика, схожа на кінську, шия довга, досить тонка, передні лапи маленькі. Дивлячись на нас, вони пережовували траву, захоплену товстими губами, і кивали головами. А потім, чогось злякавшись, кинулися тікати, незграбно, але швидко перевалюючись на масивних задніх ногах. Палеонтолог устиг сфотографувати їх, щойно вони знялися. Відбігши недалеко, вони зупинилися, обернувшись до нас, і продовжували жувати товсті стебла.

В повітрі над лугом зрідка проносилися, роззявивши зубаті пащі, літаючі ящери завбільшки з гусака. Я помітив, як один з них упав каменем у траву, потім піднявся, тримаючи в зубах якогось буро-жовтого звіра, який ще борсався.

Ящір поніс свою здобич на дерево сусіднього гайка, до якого ми підходили, і всівся на сук, збираючись пообідати. Наш палеонтолог звів електричну рушницю і вистрілив. Ящір впустив свою жертву і сам упав разом з нею. Коли ми підійшли, обоє звірів уже не рухалися, і ми підібрали їх, щоб розглянути детальніше вже в ракеті.

Гай складався з великих папоротей, хвощів, цикадових, схожих на пальми, з густим підліском із різноманітних кущів. Наш ботанік, звісно, наламав галузок рослин різних порід з квітами. По листю повзала гола й волохата гусінь, бігали дрібні і крупні жуки, в повітрі ширяли бабки та інші крилаті комахи різних форм і барв. Їх було так багато, що деякі раз у раз налітали на нас і падали на землю або сідали на одяг, так що доводилося їх струшувати. Комах переслідували невеликі крилаті ящери, спритніші від крупних, хапали і сідали із здобиччю на гілки дерев і кущів, щоб проковтнути її без завади. Гаї, особливо з тіньового боку, рясніли цими комахами і їх переслідувачами.

Проминувши гай, ми спустилися до пляжу великого озера, усипаного дрібною галькою яскраво-червоного кольору, — уявіть собі цей дивовижний пейзаж! Тут ми відразу наткнулися на великих черепах, зайнятих кладкою яєць. Своїми товстими пазуристими лапами вони розкидали гальку в боки, вигрібали довгу западину на кшталт жолоба, і потім самка, рухаючись уздовж неї, укладала один за одним десяток білих яєць, а самець, що повз трохи лівіше, закидав їх галькою. Щитки черепах були темно-жовті з темно-бурими краями.

Якісь довгасті горби неподалік звернули на себе нашу увагу тим, що вони начебто здригалися. Ці рухи видавали, що це живі істоти, а не вали гальки, накидані прибоєм. Ми наблизилися і справді побачили величезних звірів, що простяглися на пляжі. Вони, ймовірно, відпочивали після доброї їжі. Тулуби їх здіймалися плоским горбом, від якого в один бік тягнувся, спадаючи, величезний хвіст, а в протилежний — нетовста шия, що закінчувалася головою, геть крихітною в порівнянні з масою тіла. Забарвлення тварин — буро-зелене, з поздовжніми темнішими смужками — підсилювало їх схожість з валиками прибою. Над ними роями вилися крупні мухи і пробували сідати їм на спину. Здригаючись, тварини відганяли їх.

Ми зупинилися кроків за сорок від звірів. Наш палеонтолог, подивившись у бінокль, пояснив нам, що це, ймовірно, бронтозаври — сумирні пожирачі водоростей. Вони лякають лише масою свого тіла.

Нам закортіло дізнатися, як виглядатимуть ці земноводні чудовиська, коли вони встануть на повен зріст. Не підходячи ближче, палеонтолог вистрілив у повітря. Бронтозаври схопилися досить моторно, незважаючи на розміри їх тіла. Витягнувши хвости і піднявши голови, вони побігли, погойдуючись на ходу, до води. Їх було четверо. Важко ступаючи масивними ногами, схожими на ноги бегемота, і розбризкуючи воду на всі боки, вони зайшли в озеро до половини черева, зупинилися і, повернувши голівки в наш бік, розглядали порушників їх післяобіднього відпочинку. Тепер було видно, що спина їх здіймалася вище піднятої руки людини середнього зросту; завдовжки ж, від голови до кінця хвоста, вони були метрів з двадцять.

— І скільки така озія повинна щодня поглинати рослинності для свого існування! — вигукнув ботанік.

Але тут наша увага була відвернута іншим звіром, який, очевидно, помітивши бронтозаврів, вискочив з гаю і, роблячи крупні стрибки, наближався пляжем до нас.

— Хижак і, напевно, небезпечний! — відзначив палеонтолог.

Наш пілот, досвідчений стрілець, підняв рушницю, зачекав наближення звіра і вистрілив розривною кулею. Хижак повалився на скаку. Ми підійшли до нього, коли він уже перестав ворушитися.

За формою тіла звір цей скидався на ігуанодонів, але був стрункішим від них, що і сприяло швидкості його рухів. У нього була крупніша голова з великою пащею, наділеною гострими зубами, з великим рогом на переніссі і декількома трохи меншими на шиї. Передні ноги — невеликі, з пазуристими лапами, задні — масивніші, але не такі величезні, як в ігуанодонів. Тіло було вкрите дрібною лускою, що не сковувала його рухів. Цей хижак був значно спритніший від ігуанодонів. Судячи зі швидкості його бігу і величини стрибків, він був їх небезпечним ворогом. Але він міг, вочевидь, впоратися і з величезним незграбним бронтозавром, вискочивши йому на нижню частину шиї і перекусивши артерії.

Ледве ми встигли розглянути цього ящера, як насунули густі хмари і з них полив дощ, що змусив нас поспішно податися до свого снаряда і сховатися в ньому. Поки ми дісталися до ракети, дощ перетворився на проливний, і через мережу зливи майже нічого не можна було роздивитися.

Ми прочекали декілька годин, але погода не поліпшувалася. Так під час дощу ми і покинули цю мокру планету, гарний блиск якої, при погляді на неї здалека, очевидно, зумовлений густою пеленою хмар, що огортають її поверхню і відбивають сонячне світло.

Поки ми сиділи в ракеті в очікуванні припинення зливи, ми могли обмінятися враженнями щодо повітря цієї планети. Повітря Венери дуже тепле і вологе. Ми відчували себе, немов у паровій лазні, і по наших обличчях струмував піт. Сонце пробивалося крізь хмари лише на декілька митей, і диск його здавався нам удвічі більшим, аніж з Землі.

Провівши добу (за нашим часом) на поверхні Венери, ми перебували поза снарядом близько двох годин. Але для першого знайомства з планетою і цієї невеликої екскурсії було досить.

Піднявшись, ми пробилися знову крізь густі хмари і взяли напрям до нашої Землі, яка з Венери виднілася на небосхилі у вигляді крупної зірки. Було цікаво бачити, як вона поступово збільшувалася, а Венера зменшувалася. Скоро ми змогли вже розрізняти на Землі обриси морів у вигляді великих рівних темних площ, тоді як материки виглядали нерівними плямами зі світлими ланцюгами гір, вкритими снігом, зеленими просторами лісів, цятками озер і лініями річок. Ми бачили, як змінювалося освітлення, як переміщувалися обриси материків і морів у зв’язку з обертанням планети.

Коли ми пролітали поблизу нашої планети, перед нами відкрилася її західна півкуля. Оскільки час був біля весняного рівнодення, можна було добре розрізнити зимовий білий покрив Канади, строкаті плями на території США в центрі материка, що переходили на півдні у жовтий колір прерій Техасу, а південніше — світлі звивисті ланцюги Кордільєрів серед рівнин Мексики, що вже одягнулися в яскраві весняні шати. Далі на півдні, звужуючись між двома океанами, рябіла Центральна Америка із звивинами гірських ланцюгів.

Ми дивилися на розгорнуту перед нами карту материка, який не так давно вабив до себе емігрантів Старого Світу, що шукали там свободи для застосування своїх сил і здібностей і втекли від влади багачів, царів і церкви, і який у наші дні є царством Жовтого Диявола і хоче управляти всією планетою, загрожуючи їй своїми огидними мацаками.

Надії всього світу звернені зараз до іншої частини планети, яка показалася перед нами, освітлена променями Сонця. Поволі поверталася земна куля, і перед нами розгорталися простори нашої радянської Батьківщини, облямованої цілим сузір’ям демократичних країн. На величезній частині планети перемогли найкращі сподівання людства. Ми були представниками країни, що показує шлях всьому світові!

Але наш снаряд віддалявся від Землі.

Мигцем ми побачили диск Місяця зі знайомими всім морями та кільцями вулканів і попрямували до Марса, останньої станції нашого польоту. Тут можна було подрімати, оскільки відстань до Марса ми могли пролетіти лише протягом півдоби з гаком.

Коли ми прокинулися, ця величезна планета виднілася вже у вигляді великого диска на чорно-фіолетовому тлі неба. Відразу кинулася у вічі велика біла пляма на верхній частині Марса навколо його північного полюса, темні і світлі плями різних обрисів і густини на решті частини диска. Деякі з них — темні — тягнулися вузькими прямими лініями в різних напрямах, нагадуючи нам про канали, нібито створені розумними мешканцями цієї планети, на думку деяких астрономів, висловлену понад півстоліття тому. Часом ці лінії затьмарювалися наче легким серпанком, який можна було витлумачити як присутність хмар, тобто вологи в атмосфері, і сподіватися, що на Марсі знайдеться також і вода. А остання у вигляді моря або хоча б чималого озера була нам необхідна для посадки. Адже якщо на планеті немає цих умов, нам довелося б лише облетіти навколо неї і помилуватися на її лице з висоти декількох тисяч метрів — на сушу наш снаряд сідати не міг.

Марс поступово наближався. Все яснішими й різноманітнішими ставали обриси плям різних відтінків — зеленого, синього, фіолетового, а межа білої площі на північному полюсі розпалася на торочкуваті фестони — це були, поза сумнівом, краї зимового снігового покриву. Виразніше стали проступати й обриси світлих червонуватих площ різної густини забарвлення. З’ясувалося, що одні площі, ясно-червоні, мали рівну поверхню і, ймовірно, були морями та озерами, а інші, темніші, були зморшкуватими і найпевніше являли собою гірські височини.

Ще кілька годин польоту, і вже годі було сумніватися в тому, що на Марсі є рослинність, яка займає великі площі, щонайтемніших барв — від зеленого до фіолетового, зустрічається суша червоного кольору, ймовірно пустелі, і досить багато крупних і дрібних площ води, вочевидь, неглибоких морів та озер, крізь воду яких просвічувало їх червоне дно.

Відшукавши велику площу води, від якої під гострим кутом відходили два вузькі канали, ми вдало опустилися на поверхню моря.

— Отож, на Марсі ви виявили сушу і воду, а на суші рослинність? — вигукнув я. — Звісно, є й повітря і, ймовірно, тварини?

— Трохи терпіння! — посміхнувся льотчик. — Продовжую по черзі. Слід сказати, що надлишком тепла Марс похвалитися не може. Диск Сонця, якщо його спостерігати з Марса, виглядає удвічі меншим за своїм діаметром, аніж із Землі. Сонце гріє далеко не так сильно, як на Землі, та зате гріє рівно: хмарність на Марсі дуже слабка.

— А повітря яке? — поцікавився я. — Чи вільно дихалося?

— Повітря розріджене, як у нас на висоті 3000–4000 м. Але воно багатше киснем, ніж на Землі, так що дихання не утруднене. Якихось пахучих чи шкідливих газів у складі атмосфери Марса немає, і кисневі маски ми зняли.

— Отже, ви сіли без пригод?

— Цілком вільно — на спокійну воду. Після посадки ми підкермували до берега, але причалити не могли — скрізь уздовж берегів вода мілка. Довелося спустити наш маленький складаний човен, розрахований на двох, і по черзі перевезти всіх. Берег був плоский, із червоного піску з дрібною галькою. І ґрунт на Марсі скрізь червоний. Через це навіть здалека планета здається червоною, від чого її й назвали ім’ям бога війни.

Широким пологим пляжем ми піднялися вгору. Ширина пляжу доводила, що тут бувають сильні хвилювання, коли вода заливає великі площі плоских берегів, тобто вказувала на наявність сильних вітрів. Навряд чи ширина пляжу може свідчити про наявність припливів — адже у Марса супутники дуже маленькі.

— Широкий пляж можна пояснити й тим, що моря на цій планеті дуже неглибокі і частково пересохли, — відзначив я.

— Цілком вірно! Пройшовши десятка зо три кроків пляжем, ми зустріли знову смугу води, що тягнулася далеко в обидва боки, — можливо, залишок останньої бурі. Йти убрід нам не хотілося. Наймолодший з нас вирішив перестрибнути через цю перешкоду, завширшки метрів у два чи півтора. Він стрибнув і… перенісся відразу метрів на десять уперед і на два догори.

Наш астроном крикнув йому:

— Ви забули, що тяжіння на Марсі в два з половиною рази слабкіше, аніж у нас на Землі! Тому будь-яке м’язове зусилля дає тут ефект у шість з половиною разів більший!

Ми всі, звісно, повторили цей стрибок через водну перешкоду і стали просуватися вгору пляжем великими скачками, змагаючись один з одним у висоті і довжині. У такий спосіб ми легко долали пласкі, широкі вали, які вкривали цей пляж упродовж декількох сотень метрів.

Так ми дісталися до узлісся лісу і зупинилися в подиві. Мені здалося, що я знову опинився на Камчатці, на околиці її знаменитих чагарів вільшняку, через які лише ведмеді і собаки можуть безперешкодно ходити у всіх напрямках. Ці чагарники складалися з товстих, в руку людини, стовбурів, що викривлялися в різні боки і на висоті в півтора-два метри переходили у цілу мережу горизонтальних гілок і галузок з досить широким листям і квітами.

Листя створювало суцільний покрив з майже рівною поверхнею, схожий на товстий килим, розкинутий на всі боки на деякій висоті від землі. Нахилившись, можна було дивитися між стовбурами, що стояли не густо, — від півметра до метра один від одного, — поки погляд не впирався у ґрати цих стовбурів. Між стовбурами скрізь видно було червоний ґрунт, порослий дрібною і негустою травичкою. Нагнувшись під суцільним густолистом, людина могла ходити у всіх напрямках між стовбурами.

Дуже здивував нас колір листя — від темно-зеленого до синього і фіолетового. Круглі дрібнозубчасті листки були темно-зелені, великі лапчасті — фіолетові, а дрібноголчасті, на кшталт наших ялинок, — сині. Пройшовши зо два десятки кроків під цим синьо-зелено-ліловим склепінням, ми зупинилися: далі можна було заблукати. Морок під склепінням густолисту згущувався, а в хащі, що оточувала нас, окрім стовбурів і товстих гілок, на рівні зору нічого не було видно. Відчувалися задуха і тепло, що немов струмували з червоного ґрунту чагарників.

Ми повернули назад, вийшли на край цього дивного лісу і пройшли уздовж нього на схід кілометрів зо два. Пейзаж не змінювався; можна було думати, що вся рослинність Марса мала такий самий характер вільшняку камчатського типу. Ніде не видно було хоч трохи виступаючих над цим килимом верхівок дерев — ані гостропірамідальних, ані округлокуполоподібних, як у земних лісах.

Ми пройшли ще далі і несподівано натрапили на мешканців цих чагарів. Це були чотириногі, зростом з собаку середньої величини, з досить густою шерстю. Вона була нерівного забарвлення — з чергуванням світліших і темніших бурих вертикальних смуг. Світлі смуги за кольором не відрізнялися від стовбурів чагарників, і якщо тварина стояла нерухомо, вона ставала абсолютно непомітною серед стовбурів. Ми встигли розгледіти, що тварини паслися по краю чагарників на килимі рідкої травички, зривали її губами і, очевидно, були травоїдними. Ані рогів будь-якої форми, ані гострих іклів у пащі в них не було видно. Але коли ми наблизилися до них, щоб роздивитися їх трохи краще, вони підвели голови, оглянули нас, розчепіривши великі трикутні вуха, і з рохканням кинулися в гущавину, яка чудово ховала їх.

Трохи далі ми побачили і пернатих мешканців чагарників. Вони були завбільшки з нашого рябчика і перепурхували поверхнею заростей, щось хапаючи великими дзьобами — ягоди чи комах. Птахи були чорні зі спини і світло-бурі знизу й, імовірно, гніздилися на гілках. А коли над чагарниками з’явився крупніший птах, схожий на шуліку, котрий поволі планерував колами на деякій висоті, «рябчики», що голосно щебетали раніше, замовкли і поховалися. Певно, це був хижак.

Ми пройшли ще хвилин з десять уздовж краю чагарників і спробували знову проникнути в їх глибину. […]

Вишикувавшись вервечкою, щоб не загубитися, і зігнувшись трохи, ми заглибилися в хащі й відразу відчули, що під пологом цього густого листя, що утворювало суцільний покрив, значно тепліше, аніж на відкритому повітрі. Доводилося думати, що тепло насправді витікало з ґрунту. Вочевидь, теплота передавалася з глибин планети, а густий покрив листя на деревах зберігав це тепло, не дозволяючи йому швидко розсіятися в прохолодному повітрі атмосфери Марса. У нашого астронома були похідні термометри, і ми визначили, що в повітрі температура була 20 °C, а в самому ґрунті, на глибині декількох сантиметрів, навіть 22°. Нам стало зрозуміло, чим викликана своєрідність марсіанської рослинності. Вона пристосувалася до слабкого джерела тепла — до Сонця і до більш рівномірного нагріву, що виходив з надр планети, які, очевидно, зберігали ще більші запаси тепла.

Нас, звісно, зацікавила і температура моря Марса.

Повернувшись з чагарників на берег, ми провели вимірювання і переконалися, що морська вода також була тепла і мала 20°, тоді як температура повітря у тіні в ясний сонячний день досягала лише 10°.

З пляжу ми побачили неподалік червоні горби і попрямували до них, оскільки чагарники камчатського типу, населені рохкаючими чотириногими, не становили вже великого інтересу. У міру наближення до горбів хащі ставали все рідшими й нижчими. Відтак почалися суцільні піски. Це були барханні гряди з ясно-червоного дрібного піску, що зверталися пологими навітряними схилами у бік морського берега і здіймалися в протилежному напрямі поступово все вище. Ми піднялися по навітряному схилу барханної гряди на її гребінь і побачили попереду такі самі дюни, або бархани, одну гряду за другою. Очевидно, вітри наполегливо дмуть тут від берега моря углиб краю. Можна було уявити собі, які тут бувають пилові бурі в непогожі дні зимового півріччя.

Рослинність на барханах була відсутня, лише вдалині подекуди виднілися окремі жмутки трав і дрібні колючі кущики. Оскільки день хилився вже до вечора, ми рушили назад.

Повернувшись до місця висадки, ми переправилися водою до ракети, повечеряли, обмінялися враженнями, записали їх, кожен зі своїми коментарями, і лягли спати.

Доба на Марсі — на півгодини довша від земної. За ніч ми встигли добре відпочити. А зранку, підкріпившись, стали готуватися до подальшої подорожі.

Ми попливли в ракеті по морю. Краєвид спочатку мав той самий характер — уздовж берега тягнулися чагарники камчатського типу. Ми вивчали їх з вікон нашого снаряда, який плив уздовж берега на деякій віддалі, там, де була достатня глибина.

Але в чагарниках з’явився розрив; звідси на північ тягнувся широкий канал, облямований з обох боків тими-таки деревами.

Ми повернули і поволі попливли каналом, стежачи за глибиною води, щоб не наштовхнутися на мілину. У воді виднілися риби різної величини і забарвлення, невеликі черепахи, а поверхнею плавали чорні птахи. Останні при нашому наближенні квапливо злітали, та наш зоолог устиг визначити, що вони більше схожі на птеродактилів, тобто літаючих плазунів крейдяного періоду. Впадали в очі їх великі голови, зубасті дзьоби і важкий пурхаючий політ, мов у кажанів; тіло їх було вкрите радше дрібною лускою, аніж пір’ям. Вони швидко плавали і, пірнаючи в гонитві за рибою, йшли майже цілком під воду. Але напередодні ми бачили в чагарниках справжніх птахів, відтак можна було виснувати, що на Марсі орнітофауна різноманітна.

Канал то сильно звужувався і мілів, то розширювався і поглиблювався. Ми не помітили слідів, які свідчили б про штучне його походження. Припущення про те, що канали на Марсі створені розумними істотами, наразі не підтвердилося. Обидва береги каналу були покриті чагарниками, листя яких спускалося до поверхні води. У бінокль ми розгледіли, що ці зарості вкриті крупними ягодами.

Канал незабаром так звузився і обмілів, що було дуже ризиковано рухатися далі. Ми повернули назад і випливли знову на обшир моря. Тут ми попливли старим напрямом. За годину чи півтори зарості на березі стали рідшати. Серед них з’явилися червоні піщані горби, а потім почалися суцільні піски, подібні до бачених напередодні, з барханними грядами. Ці безживні гряди все більше підвищувалися з віддаленням від морського берега. Ми пливли уздовж берега цієї пустелі години зо дві і, не помічаючи ознак зміни ландшафту, вирішили закінчити цим наше рекогносцирування поверхні планети.

Можна було виснувати, що на Марсі зустрічаються лише три ландшафти: неглибокі моря, населені рибами, черепахами і птеродактилями; чагарники дерев камчатського типу, населені чотириногими декількох видів і птахами; нарешті, абсолютно пустельні сипкі горбисті піски. Біля обох полюсів можна було припускати ще снігові поля, майже зникаючі влітку.

Крупних нерівностей рельєфу у вигляді гірських ланцюгів і нагір’їв ми не зустріли. При обльоті планети вони також не траплялися нам на очі. Можна думати, що поверхня Марса давно вже вирівняна процесами ерозії. Єдині нерівності — це барханні гряди пісків, наметені вітрами.

Слід зазначити, що вода в морях Марса всюди, де ми її куштували, була майже прісна, так що її вільно можна було пити; у каналі вона була цілком прісна. Канали, ймовірно, отримують воду з танучих полярних снігових полів. А у чагарниках збирається волога, яка конденсується в барханних площах з повітря завдяки різкому зниженню температури вночі навіть у літню пору. Це зниження ми відчули протягом ночі, проведеної на морі. Була середина літа, а після заходу сонця температура повітря впала до 2–4°.

Доводиться думати, що життя на планеті, представлене мало різноманітними формами тварин і рослин, обмежене площами чагарників, що зігріваються підземним жаром, який піднімається з глибин, розповсюджуючись також на прилеглі мілкі моря. Охололі ж ділянки поверхні планети перетворені процесами вивітрювання в безплідні піщані пустелі. Сильні коливання температури на цих площах сприяли цим процесам.

Згадаю ще, що з двох супутників Марса — Фобоса і Деймоса, дуже маленьких і близьких до планети, ми бачили лише одного — у вигляді досить яскравого невеликого місяця, який швидко переміщувався по небу і сходив на заході. Наш астроном повідомив нас, що щільність Марса всього 3,8, тобто менша від земної (5,5), і тому можна думати, що металевого суцільного ядра ця планети зовсім не має або ж воно дуже маленьке. Величезний розвиток піщаних площ відповідає цим особливостям внутрішньої будови планети.

Увечері другого дня, бачачи нашу Землю перед собою на небосхилі, ми знялися у зворотний переліт, який закінчився цілком щасливо.

1950