КРОВ НАШИХ БАТЬКІВ=


Створіння сунуло над землею наче велика ящірка: темна маса вигиналася з боку на бік зміїними рухами, майже шорхаючи черевом по снігу. Якби хтось побачив його згори, то саме таким було б його перше враження: гігантська рептилія, мешканець розжареного сонцем Півдня, яка через примху чи жарт якогось божества опинилася в сніжних горах. Бракувало їй лише хвоста, та й шию мала закоротку. Широко розставлені лапи штовхали створіння вперед, даючи цілком непогану швидкість, якщо взяти до уваги, що рухалося воно теренами, де тільки вчора випав свіжий сніг.

А ще істота була поранена. Позначала свій шлях не лише дивними слідами, а й плямами багрянцю, мало не чорними під сонцем, що саме заходило. Плями ці якусь мить парували на невинній білості широкої полонини. Якби хтось приглядався, то міг би помітити, що рухи створіння аж ніяк не такі плинні й чіткі, як могло видатися на перший погляд. Щомиті воно затиналося, лівий бік веретенуватого тіла, схоже, не хотів коритися, працював повільніше від правого, кожні кільканадцять кроків істоті доводилося брати поправку на свій курс, а раз на кількадесят вона падала, зариваючись головою в м’який пух. Шлях її мандрів нагадував слід п’яного: йшов зиґзаґом, був позначений історією трагічних падінь. Якби не кров, можна було б і усміхнутися.

Створіння нарешті дісталося мети своїх мандрів. Горизонтальна стіна з льоду заввишки в сотню стоп тягнулася зі сходу на захід. Істота затрималась, на кілька хвилин згорнулась у клубок, відпочила. Потім без найменшого знаку вистрелила вгору, вчепилася в щілини, приклеїлася до льодовика й поволі рушила на його хребет. У місці, де вона збиралася силами, залишилася червона паруюча калюжа.

Підйом на верхівку зайняв кількадесят ударів серця, потім вона перевалила за край і знерухоміла. Паніка, яка гнала її вперед половину дня, потроху відступала: переслідувачі не зможуть так швидко піднятися на льодяну стіну, вона отримала достатньо часу. Тепер може сповільнитися.

Льодовик у цьому місці морщився, тріскався немов огорнута шалом скам’яніла річка. Горби, здуття, нерухомі хвилі, напівпрозорі й розцвічені кармазином застиглі вири та щілини. Тут недавно сталася битва, викликалися потужні сили, що орали скелі нарівні із льодом, різьбили час і простір. Під час битви замерзла вода — тверде тіло — на кілька хвилин отримувала свою пластичність, перетворившись на бурхливу річку й розділивши армії, що зійшлися в битві, аби потім знову миттєво знерухоміти. Ті, хто не встиг утекти, були поглинуті льодовиком. На глибині в кілька чи кільканадцять стоп надалі було видно застиглі у найрізноманітніших позах тіла. Більшість жертв були місцевими, але створіння розрізняло також і своїх войовників. Смерть зрівняла всіх.

Під час битви здавалося, що це крок відчаю мстивого бога, і що ті з його людей, хто опинився на північному боці переораного чарами льодовика, не мали шансів. Загинули всі до останнього. Здавалося, що тубільці не зуміли витримати гніву Кага’леег, дитини розпачу й болю. Вони віддали льодовик і відступили на південь. Відповідальний за битву ґа’руулее пішов за ними, переслідуючи в жадобі помсти, несвідомий, що перемога може виявитися лише пасткою. Це було те, чого його господарі й досі не могли зрозуміти — як можна жертвувати Вірними, як можна приректи їх на смерть, щоб досягти власної мети? З армії, яку відіслали за льодовик, уцілів лише він — ґа’нааег. Тільки це залишилося від їа’руулее, і лише в його поверненні в леег була надія, що єдність збережеться. Вони вже знали, кого треба вбити, щоб розколоти цілісність. Нині вони дуже намагалися, гори позаду нього досі димилися і стікали потоками лави, коли три із семи частин місцевого бога кинулися в битву. Якби їх було більше, якби Сетрен прибув у повноті своїх сил… Але ж шпигуни говорили, що він б’ється на сході… Тут повинен був залишатися лише один з його авендері. Сильний чорнявий чоловік.

Створіння підвелося на задні лапи. Потроху знімало із себе верстви кальгг. Інстинкти відступали, їм на зміну приходив інтелект. Тепер йому була потрібна обережність і розважливість, а не швидкість. Поверхня льодовика була схожа на шлях перешкод для самовбивці, а всередині його все ще шаліла ув’язнена річка. Один необережний крок — і його чекала смерть.

Нарешті він звівся, вирівнюючи дихання. Створіння зникло, заміщене Особою. Тепер він скидався на людину: худорляву, темноволосу, з трохи завеликими руками й суглобами, що були розміщені в незвичних місцях. Опустив рукави й поділ своїх шат, прикриваючи кінцівки. Товсті білі рукавички непогано приховували нетипову форму долоні. Якби не дивне, надто пласке обличчя, будь-хто тепер міг би переплутати його з людиною. Зрештою, навіть це обличчя не надто відступало від стандартів раси.

Лише очі й рот були завеликі, а ніс — замалий. Дріб’язок. Важко повірити, що ця істота ще кілька хвилин тому сунула полониною, наче ящірка-переросток.

Він витягнув з-під одягу невеличкий вузлик і швидко перев’язав собі рану на боці. Усе одно вже втратив чимало крові. Глибоко зітхнув і рушив уперед, уважно обираючи шлях. Простір навколо аж тріщав від Сили. Зараз він не міг, не насмілювався сягнути по власні вміння, лід під його ногами все ще тремтів від внутрішніх напружень. Відкритися зараз ґуон було шаленством. Але це нічого, надія вже з’являлася наче перша квітка, що несміливо проростала під снігом. Тільки-но він зійде з льодовика — буде в безпеці. Складе нові тактики і стратегії. Виграє цей бій.

Він ставив ноги м’яко, досліджуючи поверхню попереду. У більшості заглиблень вже лежала верства снігу, тож він не знав, чи стоїть на солідному фундаменті, чи на виповненій повітрям бульбашці, прикритій зверху замерзлою водою завтовшки в кілька пальців. Він уважно розглядався, озираючи простір, намагаючись по формам льодових хвиль відгадати, що криється глибше. Зараз не міг дозволити собі помилитися.

Небо було забарвлене відтінками рожевого, через червоний до глибокого карміну старого вина. За кілька хвилин мала настати ніч.

І тоді, в останньому промінні помираючого сонця, щось блиснуло й з глухим дзвяканням увіткнулося в лід за стопу попереду. Дротик із залізним вістрям, обвішаний пір’ям і шматочками кісток, до яких були прикуті духи. Зброя аґ’хеері.

Він стрибнув уперед за мить до того, як над місцем, де він стояв, пролетіли ще два. Він стиснув кулаки в рукавичках і широко розпрямив пальці. Перші калъгг, зовнішні прошарки, наклалися на нього як друга шкіра. Особа трохи відступила перед Створінням.

Його відчуття загострилися, контури всіх речей навколо проступили гострими гранями, крізь шум вітру пробився звук кроків. Четверо. Він легко локалізував їх, вони вже не намагалися ховатися. Невисокий, темношкірий, із довгим, до плечей, чорним, наче ніч, волоссям. Ікла, що виступали над верхньої губою, були пофарбовані червоним на знак війни. Сила, якою вони користалися, охоплювала їх бордово-червоними стрічками, між яких танцювали духи. Їхня зброя — дротики, сокири для метання з вістрями з бронзи й важкі ножі — виглядала інколи так, наче їх було зроблено з розжареного добіла металу. Чари аж сочилися з них. Шамани.

Він кинувся вперед, на північ, іще не як ящірка, але все одно — гігантськими стрибками. Тепер сенс був не в обережності, а в швидкості. Усе ще залишався шанс, що вони не зуміють рухатися льодом так вправно, як той, чиїми рухами керувало Створіння. Він мав шанс. Мав…

Зупинився майже на місці, побачивши кільканадцятеро людей, які вийшли з-за великої, наче будинок, льодової брили під проводом масивної статури чорноволосого чоловіка середнього віку. Він не мав шансів, це зрозуміла та частина його особистості, яка ще могла логічно мислити. Від самого початку, від тієї миті, коли він вийшов на льодовик, не мав і шансу. Навіть той дротик було кинуто лише для того, щоб змусити його побігти у відповідному напрямку. Вони його чекали.

Створіння, приховане під однією верствою калъгг, почало кидатися, наче божевільне, бажаючи вкритися іншими. Битися, битися, битися, вив безголосо. Він узяв Створіння під контроль із певним зусиллям, потім випрямився з гідністю, тепер — вищий за чоловіка, що стояв посередині групи. Склав руки на грудях, ховаючи долоні в рукавах.

Шум позаду підказав йому, що четверо шаманів закрили пастку. Якби це були тільки вони, він міг спробувати битися, але цей чоловік, бог, який у ньому ховався… Він із пошаною вклонився.

— Слава переможцям.

Говорячи це, не відводив погляду від зброї, яку тримав чорноволосий. Велика сокира з двома вістрями в очах більшості смертних, напевне, здавалася звичайною зброєю. Він бачив її наче діамант, в якому іскрилося світло вибухлої зірки. Чоловік, який тримав зброю, здавалося, наповнював собою весь простір, і хоча в його дружині було кілька вищих від нього та потужніше збудованих войовників, він притягував погляди, зосереджував на собі всю увагу. Решта була для нього тлом. Волосся його було майже таким же чорним, як і в шаманів аґ’хеері, але шкіра була білою як сніг. І в ньому немов палало якесь світло.

Він оздобив шкіру татуюванням, яке в’язало силу бога в тілі смертного, але й цього ледве вистачало, щоб тримати її в шорах. Сетрен був потужним, а його авендері вважалися найсуворішими в світі.

Почувши це привітання схопленого в пастку прибульця, чоловік лише усміхнувся.

— Ґа’нааег, — пробурмотів він. — Тільки це від тебе й залишилося. Ґа’руулее розпався. Хоча бився добре. А тепер ми закінчимо війну в цих горах. Я правий?

Під верствою Створіння він уперше глянув йому в очі. Людина, звичайна людина; бог, якщо і був там, не ризикував показуватися. Створіння завило про більшу кількість верств калъгг і про битву.

Але сокира авендері все ще палала в руках войовника. Наказувала бути обережним.

— Ти не знаєш, що виникне потім, якщо кага’леег розпадеться.

У мить, коли він сказав це, ледве добираючи чужі слова, відчув сором. Це прозвучало так, наче він торгувався за життя. Чоловік мав зрозуміти це саме так, бо похитав головою.

— Я не дозволю тобі існувати. Три тисячі моїх людей загинули за льодовиком, щоб утягнути ґа’руулее в пастку. П’ять тисяч полягло в битві. І стільки ж аґ’хеері. Ви, агери, маєте піти собі. Якщо для цього треба буде знищити вашого володаря…

Він перервав людину гнівним пирханням, злий на свою хвилинну слабкість.

— Агери? Ти навіть не знаєш, як ми насправді звемося, дикуне. Кага’леег — це не володар і його неможливо знищити. Що б ти зі мною не зробив, він відродиться.

— У цьому ми переконаємося пізніше. Перш ніж він відродиться, ми викинемо вас із цього закутка всесвіту. А зараз… — він подав знак рукою.

Інші верстви кальгг завинулися навколо нього, перш ніж авендері встиг закінчити рух. Особа відразу зникла, з’явилося Створіння. Відстрибнуло назад, розвертаючись у повітрі до шаманів. Із тим чоловіком він не мав жодних шансів, із ними — невеликі. Без вагання сягнув по ґуон, відкрився до нього, перекував на зброю. Якщо ув’язнена в льодовику Сила вибухне — тим краще.

З обох рук, з обох лап, висунулися темно-сині, майже чорні на лезі вістря. Він махнув із силою, яка могла розрубити найближчого аґ’хеері навпіл. Чернь ударила в розжарений до білості клинок ножа, ув’язнені у зброї духи завили, перековуючи породжену Силу на щось, що ґуон не міг розсікти. Інші шамани звільнили своїх духів, і ті ринули на нього, наче снігова буря. Він відчував удари, шарпанину і дряпання, щось підтяло йому ноги. Якби він був Особою, відразу впав би. Створіння ж лише відстрибнуло, уникаючи атак, і тягнулося за більшим.

І в цю мить на нього впала Сила бога.

Наче на свічку дмухнув ураган. Блимнув — і вже не було нічого, він утратив контакт із ґуоном, із нього вибило дихання, тіло огорнула безсильна втома. Він упав на лід. Із величезним зусиллям озирнувся на людину. Та ніби виглядала так само, але водночас — абсолютно інакше. Тепер це був справжній авендері — обійнятий Безсмертним. Його товариші майже зникли за раптом явленою Силою. Ґа’нааег, навіть такий вмілий, як він, не мав тут ані найменшого шансу.

Чоловік рушив до нього, здіймаючи сокиру. Бог не міг відмовити собі в задоволенні особисто завершити цю битву.

І тоді льодовик, який досі пульсував Силою, досі сичав і булькотів у своїх нутрощах, показав, що у світі існують сили, які перекреслюють навіть плани богів. Почувся тріск, і вся місцина легенько ворухнулася. Прибулець, що лежав на льоду, відчув, як поверхня під ним тріщить і ламається на дрібні шматочки. На мить він відчув дивовижну легкість, а тоді полетів униз.

Крижана вода схопила його в обійми, що геть вибили з його грудей дихання. Створіння, все ще контролюючи тіло, ошаліло.

Знову схопилося за ґуон, готове рознести все на друзки — і раптом занурилося в темряву.

Нагорі запанувало замішання. Шамани аґ’хеері першими зрозуміли, що лід почав тріскатися; врешті-решт, вони жили в горах довше, ніж люди. Їхні службові духи кинулися назад до своїх власників, оточили їх, піднесли вгору. Товаришам авендері пощастило менше: льодовик, що розпадався на шматки, поглинув кількох із них, перш ніж утрутився Сетрен. Обійняв усіх своєю силою, тих, хто гинув, вихопив із пащі смерті й потягнув до себе. Стабілізував ґрунт, стримав льодові брили. Перш ніж вода, що наповнювала вимиту в льодовику печеру, поглинула чужинця, він уже стояв на краю отвору й дивився вниз. У мить, коли ґа’нааег потягнувся до ґуону, бог простягнув руку — і все завмерло. Увесь простір печери наповнився льодом.

На кілька миттєвостей встановилася тиша.

— Цього досить?

Питання почулося з вуст найвищого із шаманів, вдягненого в хутро сріблястих лисів. Малюнки на обличчі робили його схожим на череп.

— А що кажуть духи? — відповів питанням на питання авендері. Тепер він знову був людиною, хоча й надалі привертав до себе увагу в групі людей. Відгомін, тінь присутності бога все ще танцювала в глибині його очей.

Аґ’хеері похмуро усміхнувся.

— Цей льодовик сам по собі — наполовину дух. Ти пробудив його, випустивши тут таку Силу, тож він відганяє моїх слуг, не впускає їх углиб. Він помер?

— А ти не відчуваєш? Спрямуй слух на північ, шамане. Послухай, що несе вітер.

Довгий час усі аґ’хеері, здавалося, прислухалися.

— Лемент, — нарешті ствердив татуйований.

— Лемент, — погодився авендері. — Кага’леег розпадається. Єдність гине. Тепер вони не зуміють утриматися на цьому боці. Власне, ми щойно скінчили війну за північ.

Четвірка шаманів усміхнулася, блискаючи червоними іклами. Убраний у хутра лисів споважнів першим.

— І що тепер, Сетрене? Підеш на південь? Хочеш допомогти Сіроволосій?

— Лааль сама була серед тих, хто розпочав війну, тож нехай сама її й закінчить. У мене вистачить роботи тут. А ви?

— Ми? Як ти й сказав, тут багато роботи. Поселення чекають на відбудову, прокляті місця — на очищення, чимало років пройде, перш ніж ми відновимо лад.

Авендері поважно кивнув, а тоді глибоко вклонився. Його товариші — також.

— Ми не забудемо, — запевнив він. — Ніколи не забудемо спільного бою та крові, яку ми пролили разом. Якби Народ Гір встав на інший бік, ми не перемогли б прибульців.

Найвищий із шаманів насмішкувато скривився.

— Моя мати говорить, що єдиною річчю, коротшою за хрін її чоловіка, є людська пам’ять. А в того і справді невеличке єство. Так говорять усі мої тітки з боку матері, хе-хе. Тож нехай між нами просто буде спокій. Нехай наші духи завжди пам’ятають, що один день миру вартий ста років війни.

— Так і буде, шамане, поки спільна пам’ять буде нас поєднувати.


* * *

— Лейтенанте лив-Даравит, ви можете зайти.

Кеннет підвівся, поправив пояс із мечем, обсмикнув стьобану куртку й увійшов усередину.

— Вітаю, пане лейтенанте, — полковник стояв біля вікна й дивився кудись у простір. — Ви можете припинити салютувати.

Кеннет трохи розслабив м’язи.

Старший офіцер розвернувся й рушив до бюро. Невисокий, худорлявий і темноволосий, він не був схожий на військового, на командира полку Гірської Варти. Здавався… лейтенант щоразу шукав відповідне слово. Лісорубом, ремісником, орендарем, який намагається утримувати дружину та шістьох дітей зі шматка кам’янистого ґрунту. Важко було окреслити, чому в голові виникали саме такі асоціації, хоча певний час він мав враження, що зрозумів це. Тут не йшлося навіть про те, що полковник Ґеванр не ворухнувся й не відсалютував як військовий. В око радше впадала відсутність відповідної… гм… аури. У кожній людині, яка звикла до пролиття чужої чи власної крові, через певний час з’являється твердість, внутрішній сталевий стрижень, який застерігає інших:

із таким немає сенсу задиратися. Полковник його не мав — або ж сховав глибоко, наче найбільший скарб.

— У шостої роти видався добрий рік, лейтенанте.

— Якщо командування це так оцінює…

— Я це так оцінюю. Спершу облава на шадорі, перехід льодовика і знищення тієї банди, потім арешт шпигуна. Це вже не кажучи про посольство до Винде’канна та знищення банди Навера Та’Клава два місяці тому. Люди кажуть, що вас благословила Володарка Долі. Що ви вмієте опинятися у властивому місці у властивий час.

— Така наша служба, пане полковнику.

Командир уперше від початку розмови глянув йому в очі. Не усміхався.

— Служба, га? Я вмію відрізняти здібного солдата від звичайного служаки, який шукає лише теплого місця та постійної платні.

— Я не думав, що такі потрапляють до Варти, пане полковнику, — вирвалося в нього раніше, ніж він устиг прикусити язика. Це була одна з головних проблем із командиром Шостого. Його невійськовий вигляд і постава призводили до того, що люди, особливо молодші офіцери, забувалися й починали говорити щось, чого ніколи б не насмілилися сказати іншому полковнику. Та навіть капітанові чи лейтенанту.

— Ні, не потрапляють, — Акерес Ґеванр навіть не скривився, хоча мав би вилаяти його за несубординацію. — А якщо навіть і потрапляють, то дуже швидко просять про переведення. Решта вашої роти мала два дні тому вийти на патрулювання. Я їх затримав. Ви, напевне, не розумієте, чому.

Авжеж, він не розумів, як і інші. І непокоївся. Переміна у щоденній рутині завжди обіцяла клопоти.

— Так, пане полковнику.

— Ви чули про Бирт?

— Ні, пане полковнику. А мав би?

Він знову забувся. Пролунало на одне питання більше, ніж треба. Навіть у Гірській Варті лейтенанти не ставили питань полковникам. Цього разу командир вичекав мить, дивлячись Кеннету в очі. Міг нічого не говорити.

— Це село над озером Дорант. Саме тим, в яке впадає Старий Ґвихрен. Десь із триста людей, самі рибалки. У Бирті мало що відбувається, тож ми туди майже не заглядаємо. Озеро надто велике і глибоке, щоб через нього вдалося переправитися, воно становить природне продовження льодовика.

— Але човни ним плавають?

— Лише рибальські. Це спокійна околиця.

Командир замовкнув. Чекав.

— Тож… — Кеннет саме вирішив, що час поставити питання. — Чому я мав чути про це село?

— Бо вісім днів тому там було вбито шестеро людей. Начебто їх розірвано на шматки. Новини дійшли до нас позавчора, ще до того, як ви повернулися з патруля. Ми знаємо лише, що це, найімовірніше, не був напад бандитів, сусідські сварки чи нещасний випадок. Особа, яка принесла звістку — один із купців, який саме перебував у селі, купляючи сушену рибу чи щось подібне. Розповів про все, повернувшись у Ленхерр. Не бачив подію на власні очі, але бачив тіла. Згідно з його описом, їх пошматували. Шістьох дорослих чоловіків.

Кеннет кивнув.

— Розумію, пане полковнику.

— Спершу я думав послати туди тільки дві десятки з вашої роти, які тут відпочивали останніми днями. Але потім вирішив, що хочу мати на місці офіцера, а не звичайного десятника. Ви дізнаєтеся, що там відбулося, знайдете винних і доставите їх на суд. Знаю, ви тільки-но повернулися з патруля і вам належить відпочинок, але, як ви самі сказали, така служба. Після повернення з цього завдання рота проведе десять днів у казармах.

Лейтенант відсалютував.

— Слухаюсь!

«Завдання як завдання», — заявив Велерґорф, коли Кеннет віддав накази десятникам. Люди Андана та Берґха і так мали вирушати в дорогу, тож лише зраділи, що їх супроводжуватимуть дві інші десятки.

Щойно вони покинули казарми, як лейтенант кивнув десятникам.

— Нарада, — кинув коротко.

Берґх був першим, тоді підійшов Андан, а за ним Велерґорф-Краще, ніж півроку тому, коли Андан завжди підходив останнім, із демонстративною повільністю. Тепер його люди носили плащі з червоними шістками із чимось схожим на гордість.

— Перше питання, — Кеннет не мав наміру гаяти час. — Що ви чули про Бирт?

— Діра, яких мало, пане лейтенанте, — заявив Берґх. — Я був там два рази, ще коли служив у Дванадцятому. Десь років п’ять тому. Власне, це не село, а, як сказав тоді капітан Маддерґ, намул, викинутий на берег. Місцеві — вони дивні. Завзяті, похмурі, маломовні. А ще смердять рибою…

— Точнісінько як мій дядько.

— Як скажеш, Варгенне, — Берґх усміхнувся. — Їхнє так зване село — це низка халуп, приклеєних до озера. Так його збудували. Кожна родина сидить на шматку берега десь у шістдесят стоп. А оскільки там живе лише п’ятдесят родин, увесь Бирт десь півмилі завдовжки. Сперечаються за кожен дюйм землі й один перед одним не відступають. Крім того, вони дуже самостійні. Самі ремонтують свої човни, самі плетуть неводи, самі в’ялять і сушать рибу. На чужих дивляться вовком, але я не чув, щоб у них були якісь проблеми із законом. Рибу міняють на муку, сіль, вовну, м’ясо. Село побудували майже навпроти того місця, де Старий Ґвихрен входить до озера, тож усі хати стоять на палях.

— Бо?

— Хвилі, пане лейтенанте. Дорант у цьому місці десь милю завширшки. Лише потім він тече на захід. Із Ґвихрена, особливо влітку, часто відриваються брили, деякі з них більші за кількаповерхову кам’яницю. Коли хвиля дістається берега, вона сягає метри три заввишки. Я бачив на власні очі. І це все, що я знаю.

— Якісь банди навколо?

— Не було їх тоді й не думаю, що вони з’явилися зараз. Крім того, біля Бирта на десять миль навколо немає жодних людських поселень. Ані шляхів, ані сел. Це ялова місцина, самі скелі та лід.

— А по інший бік?

— Ще гірше, пане лейтенанте. Весь північний берег — одна велика вертикальна скеля, а відразу за нею починається Великий хребет. Начебто там мешкає кілька племен агерів, але вони не люблять такої високої води, тож уникають озера. Якщо щось і справді розірвало тих людей на шматки, то воно походило з нашого боку.

— У такому разі, — Велерґорф вишкірив татуйоване обличчя, — ми знайдемо це щось, дамо по макітрі й поставимо перед судом.

Кеннет кивнув.

— Нехай буде так. Принаймні в мене є доброволець, якщо треба буде когось виставити на принаду… — він поплескав старого десятника по плечу.

Той лише ширше усміхнувся.

— Завжди вірні Варті, пане лейтенанте.


* * *

Вода була холодною, наче крига. Він відчував це крізь усі верстви шкір та хутр. Виконаний із кісток та шматків дерева, обтягнутий шкірою скелет малого човника тут, посередині озера, здавався стократ крихкішим, ніж на суші. Щось було в тому, що його народ не любив відкритої води, широких рік, великих озер, напівміфічних морів: усе це страшенно його лякало. Але ж попри все вони навчилися будувати легкі човники з того, що мали під рукою. Отримали це знання від своїх кузенів, які мешкали за Великим хребтом: ті будували криївки зі снігу та полювали на морських створінь. Ця гілка його народу відділилася від головного стовбура аґ’хеері так давно, що страх перед водою в них зникнув, видавлений життєвою необхідністю. У країні льодових островів та вічної криги було лише два виходи: навчитися плавати — або померти. А тепер він користався зі знання далеких родичів, щоб стримати клятву, яку вони дали нескінченні покоління тому.

Якусь мить він смакував цю думку, крутив її в голові. Так він сказав вождям, коли ті запитали, навіщо він хоче переплисти озеро. Це вони змогли б зрозуміти: клятва, дана обіцянка — такі речі були очевидні і прості. Зрештою, він це повторював собі так довго, що майже й сам повірив, і тепер, якщо несподівана хвиля перекине його лушпинку, він, ідучи на дно, зможе вдавати, що загинув за слушну справу.

Він широко усміхнувся.

Уже три дні він інтенсивно жував мішанку з трав та кількох розтертих у порох мінералів. Тепер не лише його зуби, але й язик та ясна були червоними, наче пульсуюча кров. Він нахилився і глянув у воду. Обличчя, вкрите кольоровим татуюванням, нижні ікла, що стирчать з-над губи наче дві свіжі рани, очі, глибоко приховані під надбрівними дугами. Можна перелякатися. Він вишкірився ще раз, клацнув зубами. Війна — це війна.

Перший раз він відчув це десять днів тому. Тремтіння стежок духів. Тоді він не мандрував ними: полював, але все одно відчув це, ніби йому до хребта хтось прив’язав кілька струн і посмикав. Сила вигнулася, Пітьма… забряжчала, так, саме забряжчала, вторячи стогону Сили. Духи, що мандрували з ним та крізь нього, розлетілися навсібіч, утікаючи з місця, де з’явилося це Щось. А потім… Він досі пам’ятав, що саме помітив, ставши нарешті на стежки духів. Темряву, хаос та голод.

Він пам’ятав такі емоції. Це не були його спогади, але він пам’ятав їх наче власні, так, як іноді, прокинувшись, пригадуєш різні речі. Це були спогади спогадів інших шаманів, інколи — лише блідих духів, яких він зустрічав колись, мандруючи стежками тих, хто не обрав для себе Дім Сну. Спогади чужих спогадів — але ж тільки дурень проігнорує таке застереження. Що б не намагалося прокинутися, його треба було стримати раніше, ніж воно наробить клопоту.

Але незважаючи на все, коли він будував човна, коли просив вождя племені, що мешкало найближче до озера, допомогти донести його до води, і навіть тепер, коли поволі плив, веслуючи так, щоб не мутити гладкої як скло поверхні, коли вже не міг відступити, він усе ще мав сумніви. Це не була його присяга чи його спогади. Ті шамани жили й билися в часи задовго до того, як люди вирішили вибити Народ Гір. Ще до того, як молода Імперія сплела свою історію з домислів, міфів і казок, в яких аґ’хеері могли відігравати лише роль потвор хаосу та темряви.

Але певні справи треба було закінчити, перш ніж настане час на інші.


* * *

Хоча Кеннет і знав її з опису Берґха, він не думав, що ця околиця виявиться настільки яловою. За останні дві години на шляху до озера вони не натрапили навіть на малесенький кущик, бачили самі скелі та приховані в їхній тіні плахти снігу з попередньої зими. Літо немов вирішило не морочити собі голову оживленням Цієї місцини. Або найпотужніший із гірських льодовиків назавжди призначив її своїм володінням. Факт, що тут виросло людське поселення, сам по собі був дивом.

Коли вони нарешті дісталися берега, в Кеннета аж дух перехопило від величі пейзажу. Озеро мало густо-синій колір, а в його водах віддзеркалювалися гори, що здіймалися на півночі, — передмур’я Великого хребта. Вкриті вічним снігом верхівки заглядали в ці глибини незліченні тисячоліття. А тепер дзеркальної поверхні не каламутив навіть малесенький подмух вітру. Усе виглядало так, як постало перед очима перших людей, які сюди прибули. Не можна було не піддатися чарам цього місця, суворій силі, якій до людської присутності було стільки ж діла, скільки діла є лавині до мурашника на її шляху. «Якби хтось хотів відчути, чим насправді є гори Ансар Kipper, то він просто мусив би відвідати це місце», — подумалося лейтенанту, поки він стояв на березі озера.

Кеннет знав, що Дорант тягнеться на шістнадцять миль на захід, даючи початок річці Кевинель: бурній, спіненій та дикій. Ґвихрен впадав до озера з північно-західної сторони й насичував його водою. Південний берег був кам’янистим пляжем із нескінченною кількістю гальки. Ішлося по ньому легко, майже як по імперській дорозі. Вони швидким кроком рушили в напрямку села, щоб встигнути туди до сутінків.

Перед тим як побачити його зблизька, вони відчули запах. Сморід риби, водоростей, зогнилих решток та сміття відігнав свіжість гірського повітря. Вони ще не наблизилися до першої хати, а вода вже пінилася від нечистот, гнилі рештки риби мішалися з величезною кількістю луски, шматками старих неводів, чимось, що могло бути шматтям та бурою мулякою, про походження якої краще було не питати. Кеннет зрозумів, що мав на думці Берґх, коли казав, що Бирт нагадує намул, викинутий на берег озера.

Він затримав загін піднятою долонею та уважно придивився до села. Як і розповідав десятник, Бирт був пасом доволі схожих між собою будівель завдовжки в півмилі. Взагалі це були довгі та вузькі будинки, зведені на палях десь у п’яти стопах над поверхнею землі, зі скерованою до води вузькою стіною, відділені від сусідніх хазяйств дерев’яними парканами, вищими за дорослого чоловіка. Паркани ці на кілька ярдів заходили вглиб озера. Берег тут лагідно вигинався дугою, тож було чітко видно, що все село побудоване дуже схожим чином. Паркан, садиба, паркан, садиба, паркан… Схоже, місцеві не любили спілкуватися із сусідами.

Майже в кожній зі штучних заток, утворених парканами, що заходили у воду, колисався човен: знак того, що риболовлю цього дня вже скінчено. Над більшістю хат здіймалися смужки диму. Тиша і спокій.

— Це не схоже на село, де кілька днів тому щось розірвало кількох людей. Берґх!

— Слухаю, пане лейтенанте.

— Раніше воно теж так виглядало? Тиша і спокій? Човни, що прив’язані коло берега? Ти щось згадував про хвилі.

— Вони їх прив’язують на довгих мотузках. Сам берег викладено затопленими оберемками соломи, тож навіть якщо хвиля кине на них човен, той не постраждає. Принаймні так нам це пояснювали. Лише взимку вони зачиняють човни у сараях.

— І, напевне, зараз вони мають готувати вечерю, еге ж?

— Так мені здається, пане лейтенанте.

— Добре, тоді встати десятками, плащі на груди, псів до ноги. Ідемо як загін імперської армії, — Кеннет поправив плащ, щоб ознаку роти було краще видно. — І ті, що можуть — намагайтеся усміхатися. Не ти, Варгенне. Уперед.


* * *

Андрель-кле-Варрег стиха вилаявся, побачивши людей, які наближалися до села. У першу мить прийняв їх за якусь банду, групу розбійників, які шукають ночівлі чи, може, оказії для легкого грабунку. Але вид білих плащів розвіяв його надії. А до того ж — пси. Тільки один загін у цих проклятих богами горах так використовував тварин. Клята Гірська Варта.

Знав, що його вони не побачать і не почують, а тварини не розпізнають жодного запаху. Покривка як ніхто інший з відомих йому чародіїв умів сплітати маскувальні чари. Робив це настільки добре, що місцеві ось уже три дні не підозрювали, що в них з’явилося товариство. Але він все одно почувався неспокійно. Про Гірську Варту говорили різне. Наприклад, що солдати, які в ній служать, можуть вислідити форель у струмені та орла в повітрі. Чи добре вони затерли всі сліди? Чи їхнє перебування поблизу села залишиться непоміченим вартівниками? Чи цей загін має при собі військового мага? А якщо так, то наскільки доброго? Усе раптом ускладнилося. А село ж мало стояти на відлюдді.

Поволі до нього почав підповзати Ґендерц. Це було одне з обмежень закляття Покривки — щоб воно діяло, людина повинна рухатися, наче плаває в густому сиропі. Голосні звуки теж опинилися під забороною. Андрель відчув рух праворуч: Уела також нетерпеливилася. Він лише сподівався, що дружина Онерра, яка пильнувала село з іншого боку, зберігатиме спокій.

Усміхнувся цій думці. Якби раптом роздерся Морок і з нього вийшли орди демонів, Онерр спокійно закінчив би жувати пас сушеного м’яса, ковтнув би його, витер рота і лише тоді кинувся б у бій. А половина — як на око — роти Варти не повинна схилити його до різких дій.

Ґендерц дістався до нього двома рухами, що тривали майже три хвилини. За цей час Биґрон з Уелою трохи змінили позицію, щоб мати кращі сектори обстрілу. Обоє тулили до себе обв’язані ганчірками арбалети й водили ними за групою солдатів. Уже якийсь час йому здавалося, що і вбивця, і войовник змагаються поміж собою в кількості трупів. Їм варто було б зняти кімнатку в корчмі й розрядити напругу в інший спосіб.

— Сполошать нам його, — другий маг у дружині трохи перебрав із драматичним шепотінням, через це Андрель почув щось подібне до: «оша ам’го».

— Спокійно. Зараз вони поговорять зі старостою й повернуться до своїх казарм доповісти, що тут усе нормально. А це принаймні три-чотири дні дороги в один бік.

— Звідки…

— Бачиш номер на плащах?

— Ні, трохи задалеко.

— Я також не бачу, але помітив колір. Червоний. Це Шоста рота з Шостого полку. Я чув про них. Їхні казарми в Белендені. От тільки не знаю, як вони, на яйця Бика, так швидко довідалися.

Він обернуся до двійки, яка була поруч, і потроху, без різких рухів, виконав кілька жестів. Чекати. Відкласти зброю. Зберігати пильність.

Биґрон з Уелою послухалися з явною нехіттю, злісно перезирнувшись. Повітря між ними аж іскрило. Андрель тихо зітхнув. Щойно вони закінчать цю справу, йому самому доведеться сплатити за день для них у корчмі. Або й за кілька днів.

Слідів було дуже багато. Ледь помітних і досить чітких. Багато місяців — а може, навіть років — щось дірявило простір навколо людських садиб. Спотворювало Силу, гнуло її, шарпало, змішувало аспекти. Зміни ніби невеликі, він і сам подекуди викликав більші, але в рибацькому селі, де не було власного чаклуна, це було дивним. Привертало увагу. Його духи, прив’язані до тіла, неспокійно ворушилися. Він не випустив усіх, не було потреби, але навіть ті, що були приспані, давали знати, що їм тут не подобається. Деякі його шрами почали свербіти, наче рани тільки-но загоїлися.

Він витягнув човен на берег і сховав між скелями. Знайшов місце, захищене від вітру, сів, загорнувся в хутра. Поклав перед собою плаский камінь, нахилився й обійняв його руками. Кілька ударів серця — і волога з гальки зникла, а ще за якусь мить почувся негучний стукіт. Камінь тріснув навпіл, віддаючи тепло.

Цей спосіб зігрітися був кращий, ніж розпалення вогню. Він вийняв пучку зілля й посипав на обидві половинки каменя. Та зникла майже на очах, угору здійнялася смужка диму. Він втягнув її до легенів, затримав. Духи почали вертітися і скаржитися, але відразу замовкли. Ширше відкрив розум: тепер він чув бурчання льодовика, який досі сунув уперед, чув похмуре потріскування та стукіт у його череві, що обіцяли: незабаром відірветься ще один шматок.

Скалисті узгір’я, що оточували озеро, не були настільки мертвими, як могло б здатися. Він чув родину якихось гризунів, що поглиблювали нору; за кілька кроків від них причаївся невеличкий хижак, стукіт його серця був спокійним і повільним. Він нікуди не поспішав. Якщо на людську мірку, був десь за півмилі від тих тваринок. Слухав далі. Село було за дві милі, хоч він і чув людей, тихий шерех розмов, брязкіт посуду, тріск вогню, на якому готували обід. Він обережно очищував розум, концентруючись лише на селі. Що тут було не так? Хтось кричав — ні, фактично сичав, голосом, сповненим люті і страху, видавлював із себе короткі фрази. Жінка, вирішив він за хвильку. Страх переповнював її голос, розтягував звуки, перехоплював дихання. Він майже відчував цей страх на смак. Схоже, вона боялася того, з ким розмовляла.

Він вихоплював лише окремі слова: поїдемо… вбивають… дурень… діти… дурень.

Він потроху прибрав звуки поза сприйняттям, зосередився на інших. Хтось тихо плакав, десь в іншому місці, але, якщо не зважати на крутанину, не чулося ані слова. Там щось діялося, мешканці, навіть якщо не ходили стежками духів і не вміли черпати Силу з аспектованих джерел, відчували загрозу. Потім він торкнувся однієї з хат і засичав. Смерть, багато насильницьких смертей, душі, вирвані з тіл, переляк і шок. І холодний як лід осад від убивці. Жодних емоцій, спокій, відчуття сили. Не дивно, що місцеві боялися: той хтось уже вбивав у селі. От тільки чому люди його ще не покинули?


* * *

Село, як пояснював Берґх, не мало нічого на кшталт корчми чи заїзду, воно не лежало на торговельних шляхах, а купці, які сюди заїжджали, ставали табором на околицях. Місцеві не хотіли бачити чужинців під власними дахами.

Але вид загону, який марширує вздовж парканів, не викликав якогось особливого заворушення. Щоправда, паркани були вищими за рослого чоловіка, але було неможливо, щоб ніхто не помітив сорок обвішаних зброєю солдатів. І це було черговою несподіванкою.

Кожне господарство в селі не лише відділялося дощатою стіною від сусідів: у той же спосіб воно приховувало весь двір. Унаслідок цього рота йшла вздовж паркану завдовжки в півмилі, над яким стирчали лише дахи хат. Кожні десяток-півтора кроків у паркані з’являлися невеличкі хвіртки. Якби не Берґх, який пам’ятав, де мешкає старійшина села, довелося б питати про дорогу.

Староста виявився низьким жилавим чоловіком за п’ятдесят, обдарованим імпонуючою сивою чуприною. Вони застали його в найбільшій кімнаті хати за вечерею. Кімната була типовою: білені стіни, стіл, лави під стінами, якась скриня. Малі вікна вже не впускали світла, тож на столі горіли дві лампи, розсіюючи навколо інтенсивний запах риб’ячого жиру. Пахло навіть смаковито. Побачивши солдатів, що заходили всередину, господар не знітився, не перелякався, лише зміряв їх поглядом, встав із-за столу й рушив уперед, простягнувши руку до привітання. «Курячі лапки» в кутиках його очей поглибилися, коли він широко усміхнувся.

— Гірська Варта завітала на наші скромні пороги. Причому сама, — він кинув погляд на плащ, — Шоста рота. Славетні Червоні Шістки. Вітаю, вітаю!

Не чекаючи на відповідь, почав тиснути їхні простягнуті долоні.

Кеннет кахикнув.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, десятник Варгенн Велерґорф, десятник Берґх Мавс, — представив він. — Мій останній підофіцер пильнує людей надворі.

— Зрозуміло, зрозуміло, — сивий не припиняв усміхатися. — Має бути порядок. Я — Ґаван Алевец, староста села, але це вже ви, панове офіцери, мабуть, знаєте. У мене саме вечерю подали, а ви з дороги. З’їсте рибного супчику?

Вони обмінялися поглядами. Кеннет подумки зітхнув, бо суп пахнув чудово.

— На жаль, старосто, офіцер Варти не їсть, якщо його люди голодні.

Чоловік знітився.

— Ну так, ну так… — він почухав за вухом і відразу розпромінився. — Знаю, ми завтра наготуємо для всіх. Бо сьогодні вже вечір, а ви ж залишитеся до ранку, еге ж?

— Так. Маємо провести розслідування.

Староста закліпав.

— Розслідування?

— Ми чули, що тут хтось загинув.

Господар здавався трохи розгубленим.

— Так, але ж усе вже з’ясовано, пане офіцере, — нарешті повільно сказав він.

— Так швидко?

— Півроку минуло.

— Як це «півроку»?

— Ну, старий Зиран навесні вийшов на кригу, хоча всі й казали, що та вже затонка, щоб з неї ловити… Крига проломилася — і хлоп пропав. Зиран мешкав сам, і його сини посварилися щодо спадку, тож нам довелося викликати суддю, щоб той поділив маєтність. Хе, теж мені маєтність: дірявий човен, стара хата, один казан, ложка і трохи трухлявих неводів. Але якось вони домовилися, хоча суддя, старий хвіст, наказав заплатити собі за пораду п’ять оргів. П’ять, пане лейтенанте, за це ж половину корови можна купити, і…

За мить у Кеннета склалося враження, що розмова повернула в дивний бік, тож він жестом перервав балакучого старосту.

— Ми отримали звістку, що в селі вбито шестеро людей. Десь дванадцять днів тому. Купець, який у вас перебував, доніс про це у Ленхерр.

Кілька ударів серця обличчя господаря виражало чисте здивування. Потім він почервонів аж до коріння волосся, його очі заблищали. Пирхнув. Відкинувся назад, сперся на стіл і десь хвилину давився, схоже намагаючись стримати напад сміху. Нарешті вибухнув.

— Ха-ха-ха… уф-ф, ше… шестеро людей… ха-ха-ха, але ж… але ж Цивер здивується, уф-ф, ото ж… ха-ха-ха, ото в них жартик вдався, ото ж… ха-ха-ха, буде що… що розповісти, а цей хвіст зер-Ґаленцец пошився в дурні… Ха-ха-ха…

Це тривало деякий час, а Кеннет із десятниками тільки обмінювалися здивованими поглядами. Не на таку реакцію він сподівався. Бувало — і не раз — що місцеві горці всі справи, включно із крадіжками, насиллям і вбивствами, воліли вирішувати поміж собою, вважаючи, що поява представників закону порушує природний порядок речей, тож усі, включно з родинами жертв, зазвичай гаряче заперечували, що якісь злочини траплялися. Але тут, схоже, староста села вважав, що трапилося дещо безмірно забавне.

Старий нарешті заспокоївся, з явними проблемами опанувавши вибух веселощів. Випрямився, витер з очей сльози й вибачливо усміхнувся.

— Перепрошую, панове вартівники, але якби я знав, то добряче б надрав хлопцям вуха. Іво! Іво!

Із сусіднього приміщення випливла акуратно вбрана жінка в чистому фартусі, трохи молодша за господаря.

— Моя дружина, Іва.

Та кивнула солдатам і глянула на чоловіка.

— Пошли когось до Ливенса, нехай прийде із синами. Тільки швидко. А ви, — звернувся до вартівників, — прошу, сідайте отам на лавку, відпочиньте. Поки Ливенс прийде, я розповім, як воно було.

Кеннет підійшов до лави під стіною, відчуваючи, що історія, яку вони почують, аж ніяк йому не сподобається. Усівся й зупинив погляд на обличчі старости. Той нарешті заспокоївся, споважнів.

— Вибачте ще раз, але я цього не сподівався. Гм, з чого б тут почати? Знаю. Кілька разів на рік нас провідує Клавен-зер-Ґаленцец, купець. Ми переважно торгуємо з ним в’яленою та сушеною рибою, а як настає сезон нересту лососів, які повертаються до озера, то ще й ікрою, а також клеєм із риб’ячої шкіри, який для луків потрібен, усілякими такими речами. Пройдисвіт він такий, яких мало, кожен орг по шість разів перераховує, а якби міг, то пообрізав би їх усі так, що з них ледве кружки на півпальця залишилися б. Не раз нас дурив, бо тільки він та ще один купець сюди й заглядають, тож інколи доводиться продавати, як скажуть. Ну, тому його тут і не люблять, бо над кожною рибою він мало не голосить, кожну ікринку підраховує, та й узагалі — похмура він людина, ані напитися з ним, ані розважитися. Тож хлопці, особливо молоді й дурні, наче мальки, кепкують із нього. То коням хвости зв’яжуть, а то риб’ячим жиром сідало на возі ошмарують — отакі жартики, кажу ж.

У сінях стукнули двері, застукотіли чоботи.

— Ну, ось і вони, — господар обернувся до Кеннета й підморгнув. — Заходьте.

До кімнати спершу всунувся схожий на похмурого розбійника старший чорнобородий чолов’яга, а за ним двійко хлопців, на око — десятилітка й ще один, рочків тринадцяти. Ледве побачивши солдатів, зблідли й присунулися до батька.

— Оці панове солдати кажуть, — почав староста, — що купець зер-Ґаленцец під присягою заявив, що на його очах замордували якихось людей. Тож панове прийшли сюди всім загоном — ви ж солдатів на вулиці бачили, еге ж? Ну. Тож прийшли панове всім загоном, щоб вас заарештувати й поставити перед судом у Белендені як великих розбійників. Оце зараз і вирушите.

Усю ту промову старший ані повікою не кліпнув. Зате хлопці ще більше зблідли й намагалися дати драпака у веранду.

— Надворі чекають вартівники. Не погіршуйте свого становища.

На кілька хвилин встановилася тиша, в якій почулося хлипання. Молодший не витримав напруги.

— Ну, досить, — Кеннет вирішив, що не буде цього продовжувати. — Розкажіть, як було насправді.

Хлопці вказали один на одного пальцем.

— Це все він! — заявили водночас.

— Відразу видно, що брати… — Велерґорф широко усміхнувся, встав, потягнувся так, що аж хрупнуло в спині. — Говоріть, тільки швидко, — раптом гарикнув, кладучи долоню на сокиру. — Як було?

— Ну бо, ну бо, ясний пане… — старший з хлопців витріщався на жахливу зброю десятника. Було схоже, що він почав заїкатися. — Ну бо, ну бо, пане… Ну бо, ну…

— Ох, досить, — підофіцер махнув рукою. — Ти кажи, молодший.

Молодший із хлопців уже себе опанував.

— Ми хотіли тільки налякати його, пане, купця хотіли налякати, бо він нам обіцяв, що привезе на продаж ножі, такі, що в місті бувають, із піхвами та паском, а потім сказав, що забув, і наказав нам іти геть. Тож Цивер вигадав, що як він буде від’їжджати, то наженемо на нього жаху…

— Не я! — старший дав йому під ребра.

— Ти.

— Ні!

— Та саме ти!

Велерґорф підняв руку.

— Тиша! Зараз це неважливо. Кажи далі.

— Ну, тож… тож ми взяли старий одяг батька, сорочку та штани, напхали їх травою й облили риб’ячою кров’ю та кишками. Та й самі убаблялися, а коли купець поїхав назад і вже був за селом, ми вискочили на нього, кликали на допомогу, кричали, що якась потвора вийшла з озера й убила татка, а нас пошарпала, і просили, щоб він нас із собою взяв, бо та вже сюди йде… — хлопець на одному подиху виплюнув із себе всю розповідь.

— А що купець?

— Ну він, ну він, — старший почав допомагати братові, — ну він коней батогом хльоснув, погнав галопом — і хутко зник.

Хлюпнув носом.

Кеннет заплющив очі й глибше вдихнув.

— Я так розумію, батько й мати вже натерли вам вуха за знищений одяг?

— Так, — уперше озвався похмурий розбійник голосом важезним, наче камінь у тисячу фунтів. — Усю зиму неводи лагодитимуть, і краще, щоб робили це добре, бо я перевірю. А за працю ту сядуть, як тільки зади в них загояться. Вихідне вбрання риб’ячими кишками замазюкати, ех…

Замахнувся на хлопців величезною, мов пекарська лопата, рукою, але зупинився.

— Вибачте, в мене досі кров кипить. Заберете їх відразу чи можуть із матір’ю попрощатися?

Хлопці знітилися ще сильніше.

— Ні, я гадаю, що неводи справді будуть карою кращою, аніж темниця, тож, мабуть, ми їх залишимо, — Кеннет широко усміхнувся. — Але наступного року повернемося перевірити, чи добре ви впоралися із завданням. А зараз можете йти.

Чорнобородий кивнув і стьобнув старшого хлопця по плечу так, що той мало не сів на землю.

— Поклоніться пану офіцеру та подякуйте. І давайте додому!

Вийшов і витягнув обох жартівників за собою, встигнувши кивнути всім присутнім на прощання. Хлопці виглядали немов одне велике нещастя.

Велерґорф шкірився від вуха до вуха.

— Ну, виходить, ми зробили шмат дороги надаремно, пане лейтенанте. Треба було в казармах залишитися, кольчугу від іржі чистити.

— Не нарікай на приємну прогулянку, Варгенне. Полковник тепер винен нам десять днів відпочинку. Переночуємо, а завтра повернемося.

Старійшина села вибачувально кахикнув.

— Вибачте, пане лейтенанте, але ж у цих хлопців більше не буде проблем, правда? Бо батько, хоч і буркун, але ж непокоїться.

То ж через їхню дурість ціла рота Варти марширувала сюди через півпровінції.

— Якщо в когось і будуть клопоти, то лише в того купця. Дурень. Але тільки тоді, коли ми зазирнемо на зворотному шляху до Ленхерра. А зараз я до сутінок мушу знайти ночівлю для моїх людей. Тут є якесь зручне місце неподалік?

Господар явно знітився.

— Ну, із цим буде проблема, пане офіцере. Тут у нас немає достатньо великої хати, щоб вас розмістити, а околиця холодна й волога…

— Гірська Варта звикла спати надворі. Це тримає людей в доброму здоров’ї. Трохи відійдемо до озера та станемо табором. Вкажете добре місце?

— Гм… Ну, як іти тою дорогою, що ви прийшли, то за якісь півмилі звідси стоять три великі камені, за ними є стежина, а десь за чверть милі від неї — невеличка котловинка, прикрита скелями. Вітер туди не задуває, та й від води не тягне. Тільки там із дровами важко, тож, якщо дозволите, ми вам хоча б дерево дамо, щоб вам не в холоді та темряві ночувати.

— Дрова ми приймемо із вдячністю. І на той рибний суп вранці прийдемо, — Кеннет широко усміхнувся. — А тепер якщо ваша ласка, господарю, ми вже підемо, доки ніч не надійшла.

Коротко попрощавшись, вони вийшли. Староста ще вказав місце, звідки могли набрати дров, а потім відразу рушили на ночівлю. Коли проминули останній будинок, Велерґорф вицідив крізь зціплені зуби:

— Я вже можу припинити усміхатися, пане лейтенанте?

— Можеш.

Вони доволі часто бували в таких селах, що лежали на узбіччі, в місцях, де закінчувалися торговельні шляхи. Люди, які там жили, найчастіше вважали Імперію наполовину прокляттям, наполовину міфом, а контакти зі світом утримували лише за допомогою купців та митарів, що час від часу заявлялися тут у супроводі збройної охорони. Зазвичай солдатів Гірської Варти вітали похмурими обличчями та зловорожими поглядами, трусячи вилами та сокирами й не дуже, схоже, розуміючи, чим Варта відрізняється від банди розбійників. Але така поведінка означала, що все навколо гаразд. Такий образ села пасував до розповіді та спогадів Берґха. До села, де мешкають мовчазні, похмурі, ворожі горці собі на умі.

Але якщо місцеві сердечно усміхалися, запрошуючи на почастунок та ночівлю й водночас запевняючи «пана офіцера», що «аніякі різуни ми си не бачили» і що «все тута файно», то Кеннет також широко усміхався, відмовлявся від гостинності, посилаючись на обов’язки й відходив із рукою на мечі, відчуваючи неприємний свербіж поміж лопатками. Так, як оце зараз. Це через візити в такі місця він набув звичку носити щит привішеним за спиною.

Тут від самого початку щось було не так. Староста не дуже здивувався, коли їх побачив, і замість почати з гарикання й похмурої міни, поводився так, наче саме знайшов загублених синів. Хлопці з батьком з’явилися в одну мить, із оповісткою такою гарною та складною, що ні до чого неможливо було причепитися. Ну, може, крім того, що важезний купецький віз, навантажений по борти діжками із сушеною та в’яленою рибою, жодним чином не міг «понестися галопом». Особливо якщо їхав по тому, що в цій місцині вважалося за дорогу. Радше осі переламав би. А тепер, на додачу, їм вказали місце для ночівлі майже за милю від села. І точно в якомусь скельному котлі, де нічого не можна побачити чи почути.

— Андане!

Десятник підбіг, побризкуючи панциром.

— Ти придивився до села, як я наказав?

— Авжеж, пане лейтенанте. У сімнадцяти хатах не було видно диму над димарями. У вікнах темно, жодного руху. Ще не ніч, але дітлашні надворі не було. Тиша і спокій. Ми зазирнули на кілька подвір’їв, ніби шукаючи води. Не знайшли жодної дитини.

— Усі господарства виглядають як оце у старости?

— Так. Пусте подвір’я, посередині хата на кільканадцяти палях, десь у п’яти стопах над землею, все засипане галькою. З трьох боків паркан, відкритий у бік озера, і нічого крім нього.

— Добре. Наскільки швидко той чорнявий горець із синами пішов додому?

— Майже бігом, лише головою кивнув — і його вже не було. Мешкає в хаті поряд.

Якийсь час вони марширували мовчки. Кеннет кинув оком на десятника, долоні підофіцера спочивали на руків’ї зброї.

— Вони бояться, так?

— Я сказав би, що так, пане лейтенанте. Скупчуються разом, Дітей не випускають із будинків, деякі вікна — закладено, замкнено віконницями, наче настала зима. Бояться, причому сильно. Що сказав староста?

Кеннет у кількох реченнях переповів, що вони почули.

— Що, дурнуватий жарт? Треба було їм вигадати щось краще. Зрештою, навіть якби вони це зробили, то собак не обдуриш.

Лейтенант і сам це помітив. Відтоді, як вони ввійшли до села, пси ходили, не згинаючи лап, безперервно нюхали повітря, а шерсть на їхніх хребтах їжачилася. Відчували кров і смерть, причому — не риб’ячу.

— Дійдемо, куди нам вказали, а там розглянемося. Сьогодні — подвійні варти, Андане. Не хочу, аби вночі хтось перерізав нам горлянки.

— Слухаюся, пане лейтенанте.


* * *

Коли загін полишав село, Андрель зітхнув із полегшенням. Староста був мудрим, відіслав їх туди, де вони нікому не будуть заважати. Якийсь час він прикидав, куди б той відіслав його дружину, якби знав про їхню присутність. Напевне, на дно озера, з каменем, прив’язаним до ніг у вигляді прощального подарунка.

Чекали вже четвертий день, допоки вбивця з’явиться знову. З моменту вбивства, свідком якого став купець, загинуло ще десятеро мешканців. Стільки Ґендерц-аес-Фурон зумів прочитати з повітря, скель і води. Шістнадцять душ було брутально вирвано з тіл і відіслано до Дому Сну. За те, що не приєднався до них, купець міг подякувати лише хаосу, який запанував під час перших убивств, та швидкості, з якою він покинув село.

Це перше вбивство було наче камінь, вкинутий до спокійного ставка. Шарпнув за аспектовані джерела, змінив їхній тон, викривив. Але тут, на Півночі, поблизу земель, де жили агери та їхні шамани, ставалися й не такі речі. Але так склалося, що його дружина саме була поблизу, й обидва маги відразу відчули, що з’явилося щось дуже дивне. Такі справи не залишають непроясненими, тож тепер вони чекали на вбивцю. Мали схопити його або вбити, бо його Сила росла й щоразу сильніше вирізнялася серед аспектованих джерел. Покривка стверджував, що це наче бачити кутиком ока тінь уночі — або хмару, що суне зоряним небом. Вдається щось відчути, бо раптом частина оточення зникає, розмивається, ніби з нього усунули якісь звуки, барви чи запахи. Типове магічне белькотіння.

Але це не змінювало того факту, що чародії виглядали дедалі більш схвильованими. Цей убивця був незвичайним, обидва маги стверджували, що він користується якимось видом Сили, який напевне не належить до жодного відомого аспекту. Це також не були шаманські чари агерів: вони не відчували жодного сліду духів-прислужників. Ця Сила була абсолютно чужою й водночас геть потужною. Андрель вважав, їм пощастило, що село лежало на узбіччі, бо інакше воно обов’язково привернуло б до себе увагу кількох магічних гільдій та більшості храмів. «Тут стало б тісно від них», — кисло подумав він. А зараз їм треба лише трохи почекати, поки Гірська Варта залишить околиці, а тоді розраховувати на дещицю щастя.


* * *

Іти цією місциною не було проблематично. Камені, скелі, завали валунів, нанесених льодовиком у часи, коли в нього ще було достатньо сил, аби переходити через озеро. Він любив такі місця, вони нагадували йому рідний край. У своєму сіро-бурому вбранні, з каптуром, накинутим на голову, він міг присісти, знерухоміти, а людина пройшла б за крок від нього, не здогадуючись про загрозу. Духи тихо співали про кров і битву.

Він наближався до села з півдня, коли відчув чари. Людські, вони смерділи аспектом Нічної Тіні. Усміхнувся до себе: це було очевидно, що не тільки він відчув, що тут щось з’явилося. За триста кроків попереду, на краю села, поміж кількома великими валунами повітря трохи тремтіло, немов від жару. Не дуже добрий чарівник, якщо його можна відчувати на такій відстані. Усередині могло приховуватися не більше ніж декілька людей. Він знайшов чаклуна — передусім тому, що до нього вів ланцюг, зітканий з тіні, на кінці якого вилося чорне створіння. Це була не аспектована магія, хтось тут грався у викликання демонів. Сила завжди спокушає дурнів, навіть якщо це може порушувати людські кодекси.

А тоді він відчув його. У країну духів, у світ, накладений на світ, в аспектовані джерела — навіть у самий Морок — було вбито льодову колону. Він одразу зосередився лише на ній. А чарівник і справді поганенький, якщо досі її не помітив. Це джерело локалізувалося десь за милю від села.

Котловина була точнісінько такою, на яку Кеннет і очікував. Майже круглий плаский шматок каменя, оточений з усіх боків високими скелями, один вузький вхід.

— Добре місце, еге ж?

— Так, пане лейтенанте, — Андан увійшов усередину, роззирнувся навколо, сплюнув на землю. — Двадцятеро лучників на отих скелях трохи вище — і за півхвилини від нас не залишиться й сліду.

Велерґорф зазирнув усередину і широко вишкірився.

— Так. Нам навіть дрова дали, щоби ми розпалили собі вогонь. Щоб легше було цілитися.

— Може, й так… — Кеннет стенув плечима. — Але пам’ятай, що вони бояться ночі. Хто б сюди по нас не прийшов, не думаю, щоб це виявилися рибалки. Знайдемо краще місце.

Попрямував ліворуч, на лисий, мов яйце, пагорб, де без перешкод дули вітри, але звідти солдати мали б вид навсібіч.

Околиця справді була паскудною: ані деревини, ані кущика чи навіть моху. Скільки бачило око — скрізь голі скелі та каміння. Солдати, зібравшись навколо командира, куталися у плащі й намагалися знайти якесь затишніше місце. Не було схоже на те, щоб ті, кому випала перша варта, їм заздрили. Вочевидь, і мови не було про те, щоб розпалювати вогонь.

«Як хтось міг схотіти тут жити», — подумав лейтенант, сідаючи поблизу каменя. Хоча, з іншого боку, він бачив села та поселення, що лежали у значно невдаліших місцях. Так воно зазвичай і бувало в горах: багато хто лишався там, куди закинули їх доля чи випадок, щасливі чи ні. Природа вессирських горців забороняла їм піддаватися, розчаровуватися, наказувала чіплятися пазурами за кожен шматок землі, виживати. Ця завзятість, ця затятість, що передавалася з поколінь, виховала твердий і впертий народ, який вжився в ці гори, вріс у них, носив їх у кістках і серцях, як тут казали. Саме це, схоже, і тримало рибалок у цій місцині. Упертість.

І ця впертість могла виявитися для Варти найбільшою перешкодою. Якщо старійшина села надалі стане стверджувати, що весь розгардіяш — лише через дурнуватий жартик, а решта мешканців його підтримає, то Шоста рота повернеться до Белендена з нічим. Від убивства минуло надто багато часу, а несподівана гостинність і поведінка мешканців — як і напруженість собак — недостатній привід, аби перевернути село догори дриґом.

Кеннет міг би з чистим сумлінням — чи вдаючи його — повернутися до казарм, бо ж староста села все заперечував і привів свідків, але…

Ну власне, але пусті хати, зачинені вікна та двері. Рибалки боялися, причому боялися так, що частина їх мешкала в сусідів або й узагалі втекла з села. Не випускали з хат дітлашню, в сутінках зачинялися на всі засуви. А це означало, що вони бояться ночі. Кеннет обвів поглядом небо: швидко темнішало. Ні, вбивця чи вбивці — якщо ті перебували десь неподалік — не стали перти просто на село. А це означало, що вони не вдарять і по сорока солдатах. «Сподіваюся», — усміхнувся він подумки. З іншого боку, наразі вони не могли зробити нічого, окрім як просто перечекати ніч і повернутися до села, щоб порозмовляти ще з кількома мешканцями. Інакше він мав би відчуття, що взагалі дарма сюди прийшов.


* * *

Це дивовижно, яке враження може справити крик серед ночі. Особливо такий, що вибухає в повітрі за спиною, в місці, де нікого не повинно бути.

Вони вже чули такий минулої ночі, і попередньої також, але ніколи так близько. Лише багатолітній вишкіл утримав їх від того, щоб мигцем зірватися та націлити зброю кудись назад. Маскувальні чари тоді припинили б свою дію. Ґендерц не змінив позиції, Уела ледве здригнулася, а Биґрон лежав, наче камінь. Андрель усміхнувся в темряву. Це була добра дружина, найкраща, в якій він служив.

На мигах, повільними жестами, він показав убивці та магу, що мають не зводити очей із села, і перекотився на спину, уникаючи різких рухів. Вереск знову прошив повітря. Здавалося неможливим, аби щось подібне вилітало з людського горла. Він легенько підвів голову, вдивляючись у темряву. Воно було там: безформна пляма, ледве кільканадцять кроків позаду, щось схоже на тінь У темряві. Він відразу зрозумів, що мав на увазі Покривка. Якби не Цей крик, ніколи не здогадався б, що це щось — не скеля чи валун. Вереск був… настільки сповнений розпачу, що спиною пройшли дрижаки. У цьому крику не було виклику, гніву чи люті — лише біль і страждання.

Андрель поволі підвів арбалет, цілячись у невиразний абрис. Древко стріли, що лежала в жолобі, було вкрите знаками, які для обдарованих талантом мали б світитися в темряві, а в більшості жерців викликали б лють. Великий Кодекс — Великим Кодексом, але певні речі просто не можна використовувати. Наконечник стріли був умочений у три найсильніші отрути, про які він взагалі чув — аведре, червону мії та витяжку із залоз певного морського слимака, який навіть не мав власної назви. Якби він випадково торкнувся до них голою рукою, йому залишилося б жити хвилину.

Андрель вважав себе мудрим і розважливим, врешті-решт, саме тому він досі був живий. Наказано було схопити чи вбити, що його мовою означало застрелити, отруїти, розрубати та втопити, а рештки запакувати в мішки й доставити для досліджень. Він не мав наміру ризикувати сутичкою серед ночі із чимось, що розірвало дорослих чоловіків на шматки. Притулив щоку до ложа арбалета.

Створіння раптом стрибнуло вперед. Рука Андреля здригнулася на скобі, стріла пішла в темряву, але таємничий вбивця саме виконав гігантський, неправдоподібний стрибок принаймні на тридцять ярдів, промайнувши над їхньою криївкою. Темна форма пронеслася на тлі неба: смуга тіні, яка на мить закрила зірки і приземлилася поміж мисливцями та селом. Два арбалети клацнули водночас, перш ніж Андрель встиг розвернутися: не бачив, що відбулося, але здавлене, сповнене люті гарчання Уели підказало йому все. Промазали обоє, нічна вбивця та кращий войовник, якого він знав, не вцілили в щось розміром із людину на відстані меншій за два десятки кроків. До того, як він встиг перекинутися на живіт, прибульця вже не було.


* * *

Цей крик донісся звідкись із боку села. Він мимоволі звільнив кількох духів, ті з’явилися, формуючи Силу в захисні шнури. Відізвав духів, перш ніж ті сплели свою мережу. Чужий кричав десь за чверть милі. Він відчував його виразно, так як відчуваєш увіткнуту в тіло скалку: діра у світлі, темрява на стежках духів, що рухалися швидше, ніж ведмідь під час атаки. Але це не були крики чудовиська, що нападає. Смуток, жаль, очікування. Навіть у цій плямі чужості добре відчувалися емоції. Ти шукаєш, еге ж? Шукаєш своїх, чужий у чужому місці, позбавлений контакту з рештою, а розуму, що колись був частиною тебе, вже не існує. Що зробиш, коли не отримаєш відповіді?

Легеньке тремтіння землі принесло звістку про нову порцію льоду, яка впала до озера. За кілька ударів серця він почув плюскіт, потім шум хвилі. Проігнорував це.

Один зі службових духів повернувся з північного сходу. Занурився в нього й передав образ. Решта відповіла збудженням і лютим мурмотінням. Він подумки заспокоїв їх і рушив уперед.

Місце, в яке його привів образ, було невеличкою щілиною у скелі. Власне, до неї можна було дістатися тільки згори. Кільканадцять стоп завдовжки, дві — завширшки. Важко сказати, наскільки глибокою вона була. До неї вели численні стежки малих падальників, яких сюди приманив запах. Він бачив ті сліди на голій скелі: дрібні подряпини від кігтів, сліди коротких боїв, коли хтось із них намагався забрати скарб лише собі. Він сів на краю щілини й випустив духів. Тріщина була майже повністю заповнена снігом, наче природний льох, а там… Тіла. Дванадцять, тринадцять, чотирнадцять. Ті, на самому низу, лежали там уже багато місяців, може й років. Переважно молоді люди, діти. Поламані кістки, роздавлені черепи, рани від ножів, сокир, прутів, сліди від вогню. Їхня смерть не була легкою. Він ширше розкрив розум, ступив на стежку духів. Ні, всі вони вирішили відійти, жодна душа не чіплялася за тіло. Більше він тут нічого не дізнається.

Вітер доніс наступний крик. Він здригнувся. Хтось умирав.


* * *

Вони почули крик, як, мабуть, і всі в радіусі трьох миль. Навкруги не було дерев чи високих скель, звук нісся далеко, і хоча був стлумлений, вгризався в душу. Смуток, самотність, занедбаність. Кеннет глитнув слину й сунув меч, який вже встиг наполовину витягти, в піхви. Звук ішов від села, з відстані половини Милі, тож наразі їм нічого не загрожувало. Цікаво було, як староста пояснюватиме все це зранку.

Більшість солдатів підхопилися на ноги, але, як і він, зараз ховали зброю. Вони були далеко, надто далеко, а той крик не ніс загрози. Лейтенант покликав Берґха.

— Ти зауважив рух?

— Ні, пане лейтенанте. Нікого. Навіть миші чи дощового черв’яка.

— А як собаки?

— Не сплять. Неспокійні, нервуються. Завтра з ними будуть проблеми.

— Тримай їх на короткому ремені. На світанку рушаємо до села, старості доведеться пояснити, навіщо він вказав нам для ночівлі місце, де ми не мали б почути цього крику. І…

Стлумлений, схожий на грім звук наповнив повітря. Потім почувся голосний плюскіт і шум, що ставав дедалі голоснішим.

— Що воно таке?

Кеннет не помітив, хто запитав, але Берґх знав відповідь.

— Льодовик. Від нього саме відламався великий шматок. Я вже бачив таке, коли був тут минулого разу. Озеро майже до середини досить мілке, тож коли від того льоду йде хвиля, то розганяється на мілині, набираючи сили. Біля берега без проблем валить людину з ніг. Інколи може вдертися на сушу десь на сорок-п’ятдесят ярдів. От лише послухайте.

На підтвердження цих слів почувся звук хвиль, що билися об берег. Пізніше на мить встановилася тиша, чути було лише вітер.

Цього разу вереск, що розідрав темряву, був інший. Лють, гнів. Ненависть. І притлумлений, наче раптом обірваний людський крик. Перш ніж він стихнув, усі вартівники вже стояли, тримаючи шаблі, мечі та сокири напоготові. Собаки розвернулися в бік села, порикуючи й ховаючи під себе хвости, їхня шерсть стояла дибки. Застигли між жахом і нападом шалу. Поганий знак.

— Десятники, до мене.

Не мав підвищувати голосу: в тиші, яка запала після останнього крику, навіть шепіт було добре чути.

— Не думаю, щоб хоча б хтось тепер засне, а до світанку ще три години, — почав він віддавати накази. — Берґх, псів на швору: не хочу, щоб вони кинулися в бій самі. Андане, людей в десятки, в кожній — хоча б по два пси: до сходу сонця вони будуть нашими вухами та очима. Усі повинні носити плащі. І нехай не натягують арбалетів, у цій темряві ціль побачать ледве за кілька кроків від себе. Велерґорфе, візьмеш Вовка та Ґавера, підберіть собі ще трьох слідопитів. Свою десятку передаси заступнику.

— Патику?

— Дасть собі раду. Вранці ретельно дослідіть околиці села. Перевіримо, що воно верещало і хто загинув. Вирушимо, гм… десь за дві години, хочу бути на місці, перш ніж зійде сонце й раніше, ніж місцеві знищать усі сліди.

Скреготнув зубами.

— Мені треба буде порозмовляти зі старостою, і краще, щоб він складно відповів на мої запитання.


* * *

Тіло знайшли на подвір’ї перед хатою. Чоловік невизначеного віку, вдягнений у полотняні штани й сорочку. Щось роздавило й порвало йому горло. Лежав на спині, в калюжі крові, що вже почорніла, із широко розплющеними очима, в яких відбивалося небо: те вже потроху світлішало. Пси зупинилися за кілька кроків перед тілом, тихо скиглячи й нюхаючи повітря. Були добре треновані, не намагалися підбігти до тіла, не злизували крові, не затоптували слідів. Для псів, що служили в Гірській Варті, вид трупа не був чимось незвичайним.

Чоловіка вони знайшли на подвір’ї першої ж хати. Як і інші, вона була огороджена парканом, і всередину можна було дістатися тільки через малу хвіртку. Усередині двір було вистелено галькою — такою ж, як і на всьому березі, хоча тут хтось додатково проклав поперек чотири ряди більшого каміння. Напевне, щоб вода не вимивала ґрунту.

Кеннет затримав загін.

— Друга ззовні, третя — в тил, четверта вперед, вікна і двері, — сказав він. — Перша — обшукати хату. Вовче!

— Слухаюся.

— Оглянь його, — Кеннет вказав на труп. — Може, залишилися якісь сліди.

Худорлявий горець припинив цілитися у вікно, роззброїв арбалет і підійшов до тіла. Двір укривала така сама галька як та, що лежала на березі озера, тож звичайний спостерігач нічого по ній не прочитав би. Каве Кальн, обережно ставлячи ноги, поволі обійшов труп — не наближаючись до нього надто близько. Нахилився, присів в одному, а тоді в іншому місці, перекинув кілька каменів, роззирнувся навколо. Оцінив відстань від паркану та хати, глянув на вкритий ґонтом дах. Нарешті підійшов до мертвого чоловіка, уважно оглянув його чоботи, підняв руку, тоді ногу, оглянув рану на шиї. Потім легенько торкнувся плями крові, взяв у руки шматочок чорного, наче смола, струпу й понюхав його. Сплюнув у долоню, розтер у ній кров і понюхав знову. Кивнув.

Раптом підвівся й кількома довгими кроками подолав відстань від трупа до сходів. Присів і докладно оглянув кожну сходинку, відступив, уважно придивляючись до даху. Глянув на тіло й пішов просто в бік паркану.

— Хата порожня, пане лейтенанте, — почулося з будинку.

— Добре, — Кеннет не відводив погляду від Вовка. — Пошукайте ще слідів сутички чи чогось подібного. Каве?

Вартівник сунув уздовж паркану, віддаляючись від озера. Зупинився в кутку двору і знову кивнув.

— Каве? — лейтенант лагідно підігнав його. — Ми, напевне, зараз матимемо гостей.

Слідопит щось рахував на пальцях. Нарешті важко зітхнув, похитав головою й ще раз глянув на дах.

— Це якось купи не тримається, — буркнув собі під ніс.

У хвіртку зазирнув один із вартівників.

— Пане лейтенанте, йдуть. Впускати?

— Скільки?

— Троє.

Він мить роздумував.

— Вовк, ти вже все роздивився?

— Та ніби так. Говорити?

— Почекай. Впустіть їх. Решта: зброя на видноті, псам — лежати, стежте за дахом сусідньої хати та за озером.

У хвіртці саме з’явилися троє чоловіків. Кеннет розвернувся до них, вимовним жестом поправив плащ, щоб відзнака Гірської Варти блиснула у проміннях сонця, яке саме сходило над горизонтом. Щоб не було сумнівів. Він виступав як імператорський офіцер.

— Вітаю, старосто. Господарю, — кивнув чорнобородому. — Гадаю, сини вже чинять невід. А цей третій — хто?

Третій прибулець, побачивши кількадесят солдатів, намагався заховатися за спину сивого.

— Неважливо, — Кеннет широко усміхнувся. — Я так розумію, що на світанку ви мчите до озера, щоб наловити риби на юшку, яку нам вчора обіцяли. А при оказії — трохи прибратися тут, щоб не псувати апетиту гостям. Не бачу, щоб ви погоджувалися, а тому, мабуть, помиляюся, хоча й не знаю — щодо риби чи прибирання.

Йому відповіли похмурі погляди. Доброзичливий, життєрадісний господар зі вчорашнього вечора кудись зникнув.

— Але в мене є кілька запитань. Оцей, що тут лежить на спині, загинув десь три години тому. І помирав голосно, з криками, які навіть ми чули. Чому ж усе село не прибігло сюди зі смолоскипами, щоб його рятувати? Або — хоча б помститися? І де його родина? Бо він не мешкав би сам у такій великій хаті. І що так верещало вночі, що мої пси то кидалися в бій, то сцяли від переляку? Відповіси?

Враз зі словами лейтенанта вираз обличчя старости змінювався. Замішання, неспокій, страх. Нарешті на ньому з’явилася затятість.

— Не ваша справа, панове солдати, — вицідив він. — Ми тут самі собі порадимо, а ви ліпше собі йдіть і скажіть командиру, що мешканці Бирту допомоги не потребують.

— Правду кажучи, я про таке думав, але, бач, старосто, може так статися, що я повернуся сюди зі своєю ротою за рік чи два й застану тут лише порожні хати, затоплені човни та купи кісток.

І до кінця життя міркуватиму, моя це вина, чи ні. — Кеннетові здалося, наче від цих слів чорнобородий здригнувся й трохи відкрив рота. — То, може, зробімо інакше. Спершу послухаємо одного з моїх слідопитів, а потім я подумаю. Ні! Не відповідай, старосто: після того, як побачили трупа, у нас аж руки сверблять взятися за мечі, тож нехай краще нас нічого не відволікає, поки слухатимемо. Кажи, Вовче.

Солдат поволі рушив уперед.

— Ну то так, пане лейтенанте, — почав він. — Оцей осьо, наш труп, вибіг із хати сьогодні вночі, десь три години тому, перестрибуючи по двоє східців. Тоді зупинився, розвернувся в бік будинку, — Вовк швидким кроком підійшов до тіла і встав поруч. — Глянув угору, й тоді щось стрибнуло на нього з даху. Знаю, тут майже двадцять стоп, але це не є неможливим, бо це щось стрибало з висоти трьох чоловіків і могло зробити це з розгону.

Кеннет кивнув.

— Я казав тобі мовчати, старосто! — гарикнув, побачивши, що сивоволосий знову відкриває рота. — Говориш, Вовче, що це не є неможливим для людини, але…

Слідопит кивнув.

— Бо це можливо. Знаю кількох таких, що могли б утнути подібний фокус. Але потім, — він присів біля тіла, — це щось убило його одним ударом, і тут ідеться не про роздерте горло, бо він помер, перш ніж впав. Убивця вдарив його в шию з такою силою, що роздавив гортань і перебив хребет, а потім… ех… Ну, тут є певна проблема, бо цей хтось спочатку відштовхнувся від трупа, коли той ще стояв, і стрибнув у напрямку паркану, а це вже майже тридцять стоп. У будь-якому разі я не бачу, щоб він хоча б десь торкнувся землі, тож якщо він не літав, то саме так і мав зробити.

Вовк рушив до стінки з дошок і за мить торкнувся її верхівки.

— Отут він застрибнув. Учепився в паркан руками й підтягнувся вгору. Лише гляньте.

Кеннет підійшов до паркану. На його верхівці, майже непомітні на тлі потемнілого дерева, виднілися кілька чорних плям.

— Чотири пальці згори, великий — отут, — по черзі вказав Каве. — Правиця. Судячи з розмірів, дорослий чоловік. Ліва долоня не була забруднена кров’ю. Ще він ударив ногами нижче. Звідси оця виїмка в деревині.

Сліди на дошках були майже невидимі.

— Кажеш, правиця забруднена кров’ю. Це що? Він убив його ударом долоні?

— Голої або в якійсь рукавичці, горло розірване, не перетяте.

— А що потім?

— Я не бачу, щоб він тут спустився на землю. Мені здається, він заліз на паркан і верхом пішов від берега. Там наприкінці є слід, наче щось важке відштовхнулося від останніх дошок і стрибнуло далеко вперед. Але при цьому світлі я не можу відшукати решти слідів. Треба почекати, поки зійде сонце.

Кеннет якусь хвилину переварював інформацію.

— Але навіщо він стрибав, га, Каве? Як вважаєш, чому, забивши цього чоловіка, він грався в акробата?

Вовк криво посміхнувся.

— Може, я здамся дурнем, пане лейтенанте, але в нього, — вказав на труп, — вологі чоботи, але решта тіла намокла лише на спині, коли він упав. Гадаю, що на подвір’ї тоді було десь зо три пальці води: напевне, його залила хвиля, яку ми чули, а він відразу після того вийшов надвір. Я вважаю, що вбивця, ким би він не був, дуже не хотів намокнути. Не знаю лише, які демони вбивають голими руками, стрибаючи по кількадесят стоп і уникаючи води. Краще б нам звідси піти й повернутися в супроводі якогось мага.

— Маги. Ох, Каве, чому мені здається, що це вони причина більшості наших проблем? Прикликати їх — це наче посцяти в річку, щоб утримати повінь, — Кеннет кисло усміхнувся і глянув на рибалок. — Ну, але це не настільки вже й погана ідея, якщо добре подумати. Правда, в Шостому полку лише двоє чарівників, але думаю, якщо вони не дадуть із тим ради, тоді та чи інша гільдія зацікавиться цим створінням. Бо його стрибки смердять магією за милю. Скільки людей воно вже вбило? Га, старосто? Скількох ви вже вкинули в озеро з каменем на ногах? І навіщо ви його охороняєте?

Староста лише похилив голову і стиснув кулаки. Дихав люто, але було зрозуміло, що нічого не скаже, принаймні доки не відчує смороду своїх припалених п’яток.

— Добре. Ви, — офіцер вказав на рибалок, — повертайтеся до себе і ніхто, повторюю: ніхто не має права виходити з хат. Ми спустимо собак і не відповідатимемо, якщо ті когось порвуть. Ми розглянемося тут, а потім я, старосто, поставлю тобі як найголовнішій особі в селі кілька запитань. Розумієш?

Відповіддю був похмурий кивок і щось на кшталт ледь прихованої усмішки. Кеннет це помітив і сказав:

— А щоб нікому не спало на думку втекти озером, кілька моїх людей візьмуть човни й плаватимуть уздовж села, — він вказав на першу зброю, яка потрапила йому на очі. — Цей арбалет б’є на триста ярдів, тож я не раджу намагатися. Зрештою, якщо ми побачимо хоча б один човен, то накажемо продірявити всі інші. Без винятку. Розумієш?

Усмішка згасла.

— А тепер — геть звідси, і краще, щоб наступна казочка, яку ти мені розповіси, була насправді доброю.


* * *

Вже побачивши, як загін наближається до села, Андрель знав, що справи кепські. Якби ще не собаки, які мов на повідку привели солдатів до хати, в якій загинув рибалка… Але ні, як вже проблема є, то на повний зріст.

Вони дивилися на вартівників, які, відіславши старосту, почали докладно, уважно перевіряти околицю. Кілька з них ходили вздовж довгого внутрішнього паркану, інші всілися в човни й виплили на озеро, але більшість загону почала рознюхувати. Майже дослівно, зважаючи на псів, які під наглядом провідників шукали навколо якісь сліди. Він скреготав зубами, коли кілька разів така групка наближалася до їхньої криївки. Тепер шкодував, що розділив дружину: в разі викриття та бою восьмеро мали б більше шансів. На щастя, за кожним разом собаки обходили криївку. Чари й далі діяли.

Десь за дві години загін обшукав територію навколо села. Андрель мав визнати, що офіцер, який командував Шостою ротою, знався на справі. Усі його люди були при ділі, ніхто не втрачав часу даремно: одні пильнували село, інші прочісували землі навколо, а щонайменше десятеро солдатів зі зброєю в руках водночас завжди стояли поблизу командира, готові до бою. Кожна з груп поменше, що складалися з собаки та двох чи трьох солдатів, постійно перебували в полі зору принаймні двох інших. Навіть він зі своїми людьми не ризикнув би спробувати атакувати цю роту. Гірська Варта не здобула своєї слави, оплачуючи музик у місцевих кабаках.

За дві години солдати почали повертатися, складали короткі доповіді й займали місця біля командира. Знову — без жодних зайвих рухів. Були вправні, справді вправні.

Загрузка...