М.О.Максимовичу
Чоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба своїх дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипiло!
Збула… Клопочуся, бiдкаюся — з ночi до ночi. Нiколи раразд i дiточками втiшатись…
А дiтки ростуть, уже й в'ються коло мене i щебечуть- мої соловейки.
Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був старшенький.
А що вже Василько, — тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав.
Андрiйко село оббiжить, — вернеться червоний, смiючися, пустуючи; а сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипається або зiлля всякi вишукує; розкопує щось — робачка вигребе або метелика вловить, — дивиться, думає… Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухається до чого.
— Що се задумався, сину? — спитаю.
— Який сей свiт великий, нене!
Ще хлоп'ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтає, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли прилiтають з вирiю — усе вiн теє знав.
— Се йому так бог дав! — було менi кажуть люди. — Не хайте його, — се йому так бог дав!
Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, — заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге — толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхає, i зiтха. "Пустiть вже, мамо!" — проситься. А скоро пустив, — чого не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся — не спить Василько мiй.
— Сину! Чому ти не спиш?
— Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?
— Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, — кажу йому, — спи!
Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.
Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, — то й укриваю, було, їх i наказую Васильковi: "Не дивись, Василечку, на мiсяць, — не годиться!" Вiн i зiтхне… То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi сняться.
Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся… Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, — i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його…
Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрiйко скорий був, палкий, як iскра, — то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми на улицi, а то й поб'ється за яку пустоту.
— Андрiйку! — каже тодi Василь, — а що ти невеселий?
— Бивсь, от що!
— Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що тебе попобито!
А Андрiйко йому своє:
— I так сидiть нудно!
Та знов югне з хати — i слiд загув!..
Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався такий!
Андрiйко, то всiх дiвчат у селi знає. Робить i дiло, щирим серцем робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, — i очей не зведе, i думки нi на що не зверне — уся душа його в роботi.
Дiти мої, дiти мої!
Пройшла в нас чутка — некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубкiв — що то за хорошi, за молодi, боже мiй добрий! Одного ранку — бодай такого нiхто не оглядав! — сказано менi, що на черзi Андрiйко у некрути…
Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на бiду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив'яв… Де той погляд молодецький, де усмiх веселий!
Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько слiзьми в'ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi розлягається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, — думаю та горюю i чую, було, розмову їх тиху та любу… Сподiвалась я невiсточки, як ластiвочки, собi на втiху… Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!..
Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тiєї години, — коли вбiгає мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки в хату.
— Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати!
Я вiри не йму їм.
— Не буде сього! — таки на їх кажу. — Адже ж пан сам людина божа!
— Нi, мамо, — промовить Василь, — так воно дiйсне єсть, як вони тобi сказали!..
I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять, i бачу їх, а до серця нiщо менi не доходить.
Виїжджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжає. Сiла й я мiж своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очi набiгають…
I так менi сталося, наче я дитина мала: не розумiю нiчого, не знаю, не пам'ятаю. Тiльки як гляну на дiтей, то страшно стане.
Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..
Привели мене у темну якусь хатину — землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, пiд щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…
Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродiю, i моїх синiв!"
Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо…
— Не журись, старушка! — прохрипiв. — Трошки вашi синки поскучають — без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я, примiром кажучи!
Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в його якось померхли… Боже ж мiй! А мої сини, мої голуби сизi! Що у їх душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою процвiтають!..
Попрощалися. Провели мене дiти за мiсто… От iще й досi, як вибереться лiтом день гарячий, душний, то й згадаю собi те прощання наше: от iдемо мiстом… позачинюванi будинки, запинянi вiкна скрiзь; за мiстом соснина темна, далека заступила шлях пiскуватий; суне перед очима по пiску рипливий вiз, на небi сонце пекуче…
Зосталась я сама-самiсiнька, недугуючи. Нi сну менi, нi одпочинку. Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую…
Минає рiк, i другий, i п'ятий…
Обняла мене мов хмара чорна; тiльки й свiтяться менi, як двi зiроньки темної ночi: то дiтоньки мої!
По рiздвi сиджу я одного вечора, так уже у пiзнi лягови, пряду… Надворi завiрюха, аж у вiкна б'є, i свiтло мигтить…
Коли — стук-стук! Одчиняю — Василь!
— Василечку, синочку мiй! А Андрiйко де?..
— Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!..
А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком i на той свiт погнався!..
— Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..
— А так менi жилося: устаю — плачу i лягаю — плачу, так менi жилося!
— Я, мамо, до вас умирати прийшов!..
Придивлюсь до його, — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..
— Синочку мiй! Бодай би я не дiждала твого слова почути!
Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Василько як свiчка. Полежав, похирiв — та навеснi й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тiї виправки та походи силу з його усю вибрали…
— Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi тратити! — було каже. — Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий!
Як уже в тяжкому недузi лежав, то все, було, дума та дума, та дума собi.
— О боже, боже! — заговорить. — Який у тебе свiт красний! А я й не наживсь у свiтi, а я й не навчився, а я й не знаю нiчого!..
I в останню годину промовив:
— Не жив я, мамо, на свiтi! Тiльки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило… А я зосталася…
Тiльки менi й потiхи, що коли присняться мої дiтки.
Та все сняться вони маленькими, а парубками нiколи не присняться.
I як живiї вони стоять перед душею моєю: Андрiйко веселий, кучерявий, нiби по хатi бiгає та гомонить, а в хатi ясно-ясно! Василько над квiтами та зiллям сидить, задумався…
Прокинусь… пусто! Робота дожидає; треба жити, треба дiло робити, треба терпiти горенько…
Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю… якось дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу…