Оранжеве серце

ПОГРАБУВАННЯ БАНКУ

Дурниці ти варнякаєш, Грандо. Дурниці! Як це не почути, коли тут он скільки навергано.

— Але…

— Просто вночі ти залишав свій пост, ось і все.

— Де ж я міг бути?

— Не знаю! Може, знову бігав лічити листя на деревах міського парку чи кількість шпиць у колесах велосипедів, що проїздять повз тебе.

— Клянуся Головною Машиною, містере Мельдерлінг! Я нікуди не відходив ані на хвилину. Цілу ніч чатував.

— Чатував і не почув, як автогеном розрізають сейф?!

— Автоген був безшумний, пане…

— Безшумний! А двері в банк зламали теж безшумно?

Грандо винувато мовчав, похнюпивши голову.

— Старий ти, видно, став, голубе, — сказав містер Мельдерлінг. За таку провину тебе належало б викинути на брухт!

— Змилуйтесь, містере Мельдерлінг! Вибачте цього разу. Адже я мало не півтори сотні літ вірою і правдою прислужуюсь Компанії. Обіцяю, що нічого такого більше не буде!

— Якби в тебе пильність була так саморозвинена, як і самозбереження! Це було б непогано, дідько б тебе взяв! Але як це ти з твоєю чутливістю… Ні, не розумію, — розвів довгими, схожими на клешні руками Мельдерлінг.

За вузеньким вікном сторожки ледь позначився блідий невеселий світанок.

— А що це ти тулишся весь час у кутку? — знову загримів по паузі містер Мельдерлінг. — Нумо, вийди на світло.

Грандо неохоче виконав наказ.

— Іще, іще, — заохочував містер Мельдерлінг, — не соромся, ось так.

Грандо перевальки вибрів на середину сторожки, прагнучи чомусь стати до містера Мельдерлінга боком. Та натреноване око начальника, здавалося, бачило все наскрізь.

— Що це в тебе за щокою? — крикнув містер Мельдерлінг. — Давай-но сюди! Та швидше!

Грандо, украй спантеличений, дістав із-за щоки й простяг своєму шефові якийсь невеличкий предмет.

— Цього ще бракувало! — верескливий голос містера нагадував крик поросяти під ножем. — Вони спокусили тебе звичайнісіньким шматочком намагніченого заліза? Кинули тобі його, мов задрипаному собаці кістку. І ти продав господаря! От і охороняй банк із такими запроданцями! Негайно біжи в майстерню і скажи, що я звелів розібрати тебе на деталі. Можливо, хоч транзистори та реле на що-небудь знадобляться.

Містер Мельдерлінг важким поглядом провів згорбленого Грандо, сердито подумав: “Навіть віри не ймеш, що “Уестерн компані” може випускати таке барахло”.

Пройшовши по алеї, приречений Грандо зник за поворотом.

Містер Мельдерлінг зітхнув і подався у своїх справах, ледве чутно поскрипуючи на ходу: він теж був робот.

ПАРІ

— Лаго, я до тебе! — гукнув захеканий лаборант, зупинившись на мить у дверях.

— Бачу, що до мене, Джоні, — спокійно відказав Лаго, копирсаючись в осцилографі.

— Слухай-но, Лаго, — сказав хлопець, — ти повинен мене виручити.

— Чому повинен? — пробасив робот.

— Ет, не прискіпуйся до слів. Просто я прошу тебе.

— Це інша річ.

— Прошу ось про що. Ти ж граєш у шахи?

— Припустимо, — поважно зронив Лаго, навіть інтонацією наслідуючи шефа.

— І граєш на рівні міжпланетного гросмейстера, — гаряче додав Джоні й відкинув рудого чуба.

— Припустимо.

— А я… — ніяково затнувсь Джоні, — побився, розумієш, об заклад з людиною, Удіно з ядерного, що виграю в нього бодай одну партію матчу.

— Матчу?

— Еге, з чотирьох партій. Розумієш, зірвалося з язика.

Лаго на мить припинив роботу і здивовано подивився на людину. Тверезому мозкові робота важко було збагнути, як це можна зачинати спірку з такими мізерними шансами на перемогу.

— Ймовірність виграти близька в тебе до нуля, — авторитетно сказав Лаго, знову беручись до приладу. — Удіно грає досить пристойно, а ти… — не скінчивши, робот безнадійно махнув своєю велетенською кінцівкою.

— Знаю і без тебе. Не за тим я прийшов, — зів’ялим голосом проказав Джоні. — Допоможи мені, Лаго!

— Але що мені робити, лаборанте? Може, задвійникуватись під тебе і схрестити шпаги з Удіно?

У відповідь Джоні пробелькотів щось радісне.

— Проте, загримувавшись під людину, — казав далі Лаго, — я наражаюся на небезпеку. Як тільки це виявиться, шеф негайно звелить розібрати мене на деталі. Ти знаєш — такі випадки бували, і не раз. А я не маю наміру припиняти своє існування…

В лабораторії запанувала тиша. Лаго зосереджено копирсався в монтажі. Джоні відійшов од нього й присів на ріг столу, меланхолійно дивлячись у простір.

— Але я заклав свій двотижневий заробіток, — жалібно сказав Джоні.

— Плакали твої грошики, — добродушно відзначив Лаго, протираючи екран.

У кімнаті гусла вечірня сутінь. Здавалося, вона вливається у вузькі й високі, схожі на бійниці, вікна і розпліскується по кутках.

— Послухай! — вигукнув раптом Джоні і рвучко зіскочив на підлогу. — Мені спала на думку одна ідея. Тобі не треба гримуватися. Ти просто прийдеш у клуб і станеш поруч з моїм стільцем. Перш ніж зробити хід, я простягатиму руку то до однієї, то до другої своєї фігури, начебто обдумуючи кращий варіант. Якщо хід буде правильний, ти непомітно торкнешся під столом моєї ноги, і я знатиму, як ходити.

Лаго відірвавсь од роботи і з цікавістю слухав Джоні. Робот був зовсім молодий. Йому не виповнилося й чотирьох літ, і він не встиг іще засвоїти всі можливі хитрощі, на які йдуть подеколи його творці — люди. Окрім того, курс пристосування до обставин читали роботам, як відомо, тільки на шостому році їхнього життя.

— Але ж хто-небудь може помітити? — сказав Лаго, коли Джоні замовк.

— Дурниці, — палко заперечив Джоні. — В клубі буде таке стовковисько… Ставки ростимуть, мов на дріжджах… Ну, то як? — Джоні опустив на плече Лаго руку. — Згода?

— Коли гра?

— Сьогодні ввечері.

— Ні, — сказав Лаго, подумавши, — не прийду.

— Але чому?

— Зайнятий, бачиш? — робот кивнув на розкидані нутрощі приладу. — Завдання шефа.

Джоні зрозумів, що це квола відмовка: як правило, шеф перевіряє виконання такого роду завдань по суботах, а сьогодні тільки четвер. Та Джоні знав — сперечатися з Лаго в таких випадках надаремне. Отож він вирішив застосувати останній засіб, ризикований і суворо заборонений.

— Ось що, Лаго, — голос Джоні був вкрадливий і змовницький. — Ти хотів би дістати новий нейтритовий клапан для серця?

Джоні побачив, як після його слів спалахнули фотоелементи Лаго. Хапальний рух, що його зробив робот, був красномовніший за будь-які слова.

— Я дам тобі клапан, — вів далі Джоні, — і про це ніхто не знатиме, але за умови, що ти зробиш мені невеличку послугу, про яку я тебе прошу. Домовились?

Лаго повільно кивнув.

— Отже, я чекаю тебе в клубі о дев’ятій, — сказав Джоні, причиняючи за собою двері…

На той час, коли мали розпочати гру, клуб, як і передбачав Джоні, був переповнений.

Довкола шахового столика, поставленого серед зали, з’юрмилися люди. Переважна більшість роботів розташувалась подалі — вони могли спостерігати гру і з певної відстані.

Джоні, на обличчі якого проступало хвилювання, кінець кінцем заходився розставляти фігури. Лаборантові пальці дрібно тремтіли. Його супротивник, довготелесий Удіно, спокійнісінько сидів на стільці, смокчучи цигарку й попихкуючи веселими кільцями диму.

Джоні нервово позирав на годинника. Час було починати, а Лаго не з’являвся. “Хіба забув?” — подумав Джоні й тут же відкинув цю думку: роботи, як відомо, ніколи нічого не забувають, якщо їм спеціально не розмагнітити блоків пам’яті.

Уболівальники нетерпляче гули, чекаючи початку гри.

— Ну що ж, давай, — кинув Удіно, гасячи в попільничці недокурка.

Добровільний суддя з уболівальників натис на годинникові пускову кнопку — і гра почалась.

На кожну партію було відведено небагато — всього п’ятнадцять хвилин.

Спочатку Джоні якимось чудом підтримував позиційну рівновагу. Але він обмірковував кожен хід неприпустимо довго, і стрілка його годинника невблаганно повзла до фатального прапорця. Тож ні для кого з тих, хто оточував гравців, не було несподіванкою, коли Джоні в уже досить хисткій позиції прострочив час, і йому зарахували поразку.

“Взяти себе в руки! Все ще можна виправити. Тільки не хвилюватися”. Джоні хапливо кинув до рота й ковтнув заспокійливу таблетку, а Удіно тим часом перевів годинника.

Проте й таблетка не допомогла. Друга партія скінчилась так само, як і перша, — поразкою Джоні. Щомиті лаборант одривав погляд від дошки, його сповнені хворобливого блиску очі, здавалося, шукали когось між присутніх.

У передостанній, третій партії Джоні досить швидко примудрився дістати безнадійну позицію. Його король підпав під узгоджені удари ферзя, слона й тури супротивника. Мат здавався невідворотним, і Джоні вже простяг був руку, щоб перевернути короля на ознаку капітуляції, коли раптом хтось з уболівальників боляче наступив йому на ногу. Зморщившись, Джоні підвів голову, щоб вилаяти недотепу, і мало не крикнув з радощів: поряд стояв Лаго.

Певна річ, король Джоні відмовився від свого наміру капітулювати, і недарма: доля змилостивилась над його величністю.

Уболівальники довкола гравців стали тісніше.

— Хвилюється, бідолаха, — прошепотів хтось із них, гаряче дихнувши в потилицю Джоні.

І справді, лаборант поводив себе, мов сновида, його права рука повільно тяглася то до однієї, то до другої фігури, трохи не торкаючи їх. Нарешті, зважившись, Джоні робив хід. Далі вся процедура повторювалась спочатку,

Король Джоні з відчайдушною сміливістю рушив уперед, назустріч випробуванням. Путь його була терниста. Здавалося, ось-ось фінал. Вже по трьох останніх ходах із королівського війська лишилася сама тура, що сирітськи блукала десь на сьомій горизонталі. Удіно відповідав блискавично, майже не думаючи.

І раптом сталося чудо, справжнє шахове чудо. Вся зала охнула в один голос. Тура Джоні рушила під удар, віддаючи себе на смерть. Не побити її було неможливо. Удіно взяв туру, і король супротивника не міг зробити більше жодного ходу. Пат. Нічия!..

Зраділий Джоні посміхався, приймаючи з усіх боків поздоровлення. Ошелешений Удіно не міг опам’ятатись. Як це Джоні викрутився! Адже мат, здавалося, був невідворотний…

— Молодець, Джоні! — тим часом гукали довкола уболівальники.

— Продемонстрував клас.

— Чи ба, хитрун. Спочатку навмисне піддався, потім раз!..

— А що? Досить йому виграти бодай одну партію — і солідна сума в кишені.

— Це вже звісно. Спочатку він ошелешив супротивника, а вже тепер доможеться свого.

— От побачите, він покладе зараз цього Удіно на лопатки!..

Тим часом почалась вирішальна партія.

Удіно виявляв тепер обережність, і о першій порі боротьба розвивалася спокійно. Гра Джоні була дещо своєрідна. Його манера водити рукою над фігурами, немов під час спіритичного сеансу, дратувала Удіно. Але прискіпатись не було до чого, шахових правил Джоні не порушував. Та найбільше дивувався Удіно тому, що його партнер став поводитись за дошкою розкуто, обачно, і кожен його хід із залізною логікою витікав із попереднього.

Над позицією Удіно, незважаючи на хитромудрий захист, стали покволом збиратися хмари. Удіно неспокійно позирав на партнера, силкуючись збагнути його таємниче перетворення. І раптом дещо видалося йому підозрілим.

Рука Джоні, як і раніше, блукала над дошкою. Пальці його завмирали то над однією фігурою, то над іншою. “Якщо він піде конем, буде кепсько”, — подумав Удіно. Джоні непевно простяг руку до фігурки коня. В цю мить Удіно випустив на підлогу запальничку і, прожогом нагнувшись, устиг побачити, як нога робота, що байдуже спостерігав за грою, торкнулася черевика Джоні. Піднявши запальничку, Удіно поклав її в кишеню. В цю мить Джоні пішов конем! Кров припливла до голови Удіно. Він розгадав шахрайство Джоні. Та що робити далі? Змішати фігури? Здійняти гвалт? Але де докази? Окрім того, гру буде зразу ж припинено. А це значить: прощай виграш, що його Удіно вже відчував у своїй кишені. Ні, він, людина, перехитрує робота!

Удіно вдав, ніби нічого не помітив, і грав далі. Коли Джоні, обираючи дальший хід, знову почав здійснювати над дошкою свої маніпуляції, Удіно затамував подих, мов кіт, що чигає на мишу. Рука Джоні на якусь мить зависла над крайнім пішаком, і Удіно обережно, можна сказати, з ніжністю торкнувся до ноги свого супротивника. І що ж? Джоні пішов пішаком. Це був не то що слабкий, а зовсім безглуздий хід, і вболівальники довкола здивовано перезирнулися.

Здогад Удіно підтвердивсь, і він знову заспокоївся. Час від часу торкаючись ноги Джоні, Удіно без особливих зусиль розхитав ворожу позицію, і вже за кілька ходів вона стала дірявою, мов решето.

— Мат! — нарешті виголосив Удіно й підвівся.

Ті, хто ставив на нього, — а таких була більшість, — тепер всіляко виказували свою приязнь до переможця і радість з приводу власного виграшу. Прибічники Джоні юрмились похмурою купкою, обговорюючи всі перипетії матчу. Сам Джоні, грубо відштовхнувши вайлуватого робота, що стояв побіля нього, понуро зашкандибав до виходу. Удіно провів його поглядом і, коли грюкнули двері, зареготав.

— Ти чого? — спитав у нього якийсь окадькуватий уболівальник.

— Розумієш… Я сьогодні здобув не звичайну перемогу.

— А яку ж? — здивувався товстун.

— Подвійну! Так, так, подвійну! — і Удіно підняв руку, як боксер, що нокаутував свого супротивника.

МАЙСТЕРНЯ ЧАРЛІ МАКГРОУНА

Містечко Тристаун невелике. Стоячи в однім його кінці, бачиш інший. Масивний банк, ратуша та хіба ще тюрма — ось і всі його, так би мовити, визначні місця. Життя в містечку спливало тихо, сонно… Проте зі снів усе й почалося.

1

Дебелий із гривою сивого волосся Чарлі і цієї ночі боявся заснути. Десь опівночі він опустив ноги в старі розтоптані пантофлі й підійшов до вікна ковтнути свіжого повітря. Кругловидий самовдоволений місяць щедро освітлював спадисті дахи схожих між собою, наче близнюки, будинків, шпиль ратуші, що незграбно стримів оддалік, вузьку кривулясту річечку, від якої долинав таємничий перегук жаб.

Лягати в постіль не хотілося. Напівпорожня холостяцька кімнатка гнітила, як склеп. У голову лізли невеселі думки. Все життя Чарлі гнув спину на Компанію. І без толку. Хоч би якусь дещицю відклав про чорний день. Але де — ледь кіпці з кінцями зводить.

Чарлі перевів погляд на споруду банку, далі глянув на похмурий куб тюрми і зітхнув. Ні, операція горла йому надто дорога. Лікар, правда, взявши за візит свої п’ятнадцять монет, дещо втішив Чарлі. Він сказав, нібито хвороба не смертельна. Але що це за життя, коли тебе невідступно змагають нічниці?

Може, податися куди-небудь світ за очі? Перетнути континент? Та хіба від себе втечеш?

Чарлі плюнув униз, на бруківку. Ні, хай там що, а лишатися тут далі неможливо. Тільки заплющиш очі, тебе звідусіль починають обступати такі видіння, що мурахи по спині повзуть. Хтось душить тебе кістлявими пальцями. Важким каменем налягає на груди. Ти хрипиш, силкуєшся вирватись… і прокидаєшся весь у холодному поту. Це повторюється майже щоночі… Проклята хвороба, де вона тільки взялася на Чарлі. “Подумайте над операцією”, — стали на думці слова лікаря. Легко сказати — подумайте!

Чарлі позирнув на банк і знову зітхнув. Поруч із банком сяяло ілюмінацією нічне кабаре. Подих вітру доносив до Чарлі схлипування джазу, котре час від часу перекривав веселий жіночий вереск і басовиті вигуки п’яних чоловіків.

Чарлі презирливо скривився, відвернув голову від цього огидного гнізда розпусти.

Нічний птах, пролопотівши крильми, навскіс пролетів над будинком. Чарлі протер чоло, відганяючи важкі видіння, що знову облягли його.

Ще, здавалось би, зовсім недавно він був непоганий інженер. Певний час з ним, Чарлзом Макгроуном, провідним спеціалістом Уестерна, ручкалися великі тузи. Все це тривало недовго, власне, поки не приключилося нещастя з Кісом. Бідний Кіс. Відтоді, як шеф з усієї сили гепнув ним об стіну кабінету, він так і не зміг оговтатись.

Білковий Кіс, створений і вихований Макгроуном, повинен був збирати інформацію про поверхню Плутона і передавати її на Землю. Та ракета, що польотом її керував Кіс, відхилилась од курсу й, обминувши Місяць, вернулася на Землю. Радіограми, котрі справно передавав Кіс, про все, що зустрічалось йому на земній путі, попервах вважали за передачі з далекого Плутона. Це призвело до великих непорозумінь.

Ехе-хе скільки довелось пережити!.. Макгроун знову зиркнув на похмуру будівлю тюрми. Мабуть, ці споруди скрізь однакові, — подумав невесело. А далі думки знов обступили його, сірі й важкі, наче осінні хмари.

Компанія викинула Чарлі, мов ганчірку, не порахувавшись ні з чим. Спасибі, хоч маленьку лабораторію не описали. Вона, власне, й дає йому невеличкий зиск…

Стало прохолодніше. Макгроун позіхнув, щільніше загорнувся в халат і вийшов у коридор. Прочинивши двері в крихітну комірчину, яка правила йому за лабораторію, натис кнопку вимикача. На столику, підвіконні, полицях і просто на підлозі стояли різні прилади й лежали інструменти.

Добре хоч робота є. Місіс Джонсон принесла вчора вранці руку — скаржиться, що пальці перестали згинатися. Мабуть, знов щось із координацією рухів. Треба буде ретельно перевірити контакти. З того часу, як місіс Джонсон ампутували правицю — сталося це, либонь, років зо три тому, — бідолаха вже хтозна-скільки зверталась до Чарлі. Негідники з протезної компанії підсунули їй абсолютний брак. Кінцівка потребувала безперервного ремонту. Нерідко треба було міняти не тільки окремі деталі, а й цілі вузли. З тим самим приходили до Чарлі й інші клієнти. Накидати бідним калікам брак було з боку протезників підлістю. Та якби не ці шахраї — довелось би закинути Чарлі свої зуби на полицю.

Годинник пробив пів на четверту.

Покінчивши з протезом місіс Джонсон, Макгроун стомлено присів на стілець і одяг навушники біопам’яті: він полюбляв вести щоденник — уся нижня полиця шафи була заставлена геть списаними магнітними стрічками. Хтозна-нащо, але вони берегли хроніку життя Чарлі з його ліричними відступами й велемовними коментарями.

Крізь віконце цідився тьмяний світанок. Чарлі скинув навушники. Ступив кілька кроків до дверей.

Раптом він боляче вдарився об гострий кут якоїсь скриньки. Макгроун нагнувсь і не без зусиль поставив на стіл старий біоперетворювач. Чарлі випадково купив його ще за тих щасливих літ, коли працював в Уестерні. Відтоді користуватись випромінювачем якось не випадало, не було нагоди.

Макгроун рукавом стер пил з антени. Замріявся. А що, коли… Вражений ще не зовсім визрілою думкою, він метнувся назад до шафи, сквапно відчинивши дверці, ухопив перший-ліпший блок і вернувся до біоперетворювача. Руки по-старечому тремтіли. В химерному передранішньому світлі Чарлі ледве розгледів на блоці давній злинялий напис: “Захід. Бабине літо. Моя перша відпустка”.

Пульт настройки… Реле часу… Чарлі вилаявся: перегорів середній нерв, треба змінити…

Наступної ночі Макгроун вперше по такому тривалому часі спав спокійно, його ніхто не душив. А сновидіння були одне прекрасніше за інше. Макгроунові снилися зелені луки під далеким Пітерстоуном, де він працював багато літ тому, духмяні ночі Західного узбережжя і ласкаві руки міс Шелл.

Чарлі прокинувся з блаженною усмішкою. Містечко ще дрімало. По вулиці, здіймаючи куряву, проїхав реабіль, ущерть завантажений колодами, і Чарлі, пчихнувши від пилу, незадоволено грюкнув вікном.

У коридорчику почулися кроки.

— Доброго ранку, Чарлі, — сказала місіс Джонсон. — Як моя рука?

— Що можна, зроблено, — кволо усміхнувся Макгроун. — Проте центральний нерв виготовлено, як вам відомо, досить невдало.

— Замучила вона мене, — поскаржилась місіс Джонсон, беручи під пахву рожевий протез.

— Купіть нову, — чи не в двадцяте порадив Чарлі.

— Нова дорого коштує, — сказала місіс Джонсон.

Макгроун промовчав.

— Ви вірите, навіть уві сні нема від неї спокою, — по паузі знову стала до розмови відвідувачка.

— Уві сні? — пожвавішав Чарлі. — Та ви присядьте.

— Знаєте, вночі навіть гірше, ніж удень.

— А хотілось би вам, щоб уночі рука вас не мучила? — запитав Чарлі з загадковою усмішкою.

— Чи хотілось би? Господи! Та я все віддала б за допомогу, — вигукнула місіс Джонсон.

— Це коштуватиме куди дешевше, — зауважив Чарлі. — Ви будете бачити сни.

— Сни? — розчаровано протягла клієнтка.

— Так, сни, сни на замовлення, яких вам тільки заманеться. І ви забудете про все…

Місіс Джонсон мовчала, не знаючи, що відповісти.

— Що ви, приміром, забажали б побачити сьогодні вночі? — запитав Макгроун.

2

— Я замовила на три години ночі недільну проповідь преподобного Мартіна, — сказала сива дама, побожно зводячи догори очі, — а ви натомість підсунули мені бій биків.

— Очевидно, сталось невеличке зміщення…

— Можливо, з вашого погляду, преподобний Мартін і бик — це те саме? — не слухаючи, докинула дама.

— Я такого не казав, — м’яко заперечив Макгроун.

— Ще цього бракувало! — на якусь мить дамі перехопило від обурення подих.

— Однак погодьтеся, що всі ваші попередні замовлення…

— Але бики, розумієте — бики! — буклі дами аж тремтіли від гніву.

— Думаю, цього більше не станеться, — сказав Макгроун примирливо. — Бачите, зараз стільки замовлень зі всього Тристауна!..

— Я розумію, — сказала дама.

— Може, ви більше не хочете? — запитав Макгроун, нетерпляче махнувши рукою.

— О, що ви, містере Чарлз, — злякалася дама. Вона поклала на стіл акуратно запечатаний конверт і сказала: — Сьогодні вночі я хотіла б побачити покійного чоловіка.

На цім слові вона піднесла до очей мережаного носовичка.

— Ви маєте з нього фото? — запитав Чарлі.

— Звичайно, я ж знаю, — заметушилась дама. — Я ж знаю… Будь ласка.

Вона простягла Макгроунові бляклу фотокартку. На Чарлі з легкою міною презирства дивився худорлявий вилицюватий чоловік у новенькій формі космонавта.

— Що ж, це можна, — сказав Макгроун, кладучи фотокартку на конверт.

— О, дякую вам! — аж засяяла дама і, підвівшись, попростувала до дверей.

— Хто далі? — крикнув Макгроун у коридор.

Мало не зіткнувшись з дамою, до кімнати увійшов дебелий юнак зі спортивною статурою.

— Гроші знову потім? — суворо запитав Макгроун.

— Чесне слово, востаннє, — винувато усміхнувся хлопець.

— Чого тобі хочеться на ніч?

— Замовлення те саме. Який-небудь незаселений острів. Щоб жодної живої душі не було… Й тиша. Проклятий конвейєр скоро доведе мене до божевілля, це напевне.

— Ну, гаразд, — сказав Макгроун. — Підшукаємо тобі острів. Ти мешкаєш там же?

— Так, координати ті самі.

— Можеш іти.

Зраділий хлопець швидко попростував до виходу, очевидно, побоюючись, що Макгроун може передумати.

— Ось що, — сказав Чарлі навздогін, — скажи там, що сьогодні я більше не приймаю. Все. Лавочку прикрито.

Крізь прочинені двері долинув гомін невдоволених голосів.

— Тридцять замовників — межа, — проголосив Макгроун, підводячись. — Вас багато, а я один. Приходьте завтра зранку, якнайраніше.

— Зараз я на черзі, — сказала ще зовсім юна дівчина з блідим лицем. — Може, ви мене приймете?

— Ні, люба, нічого не буде. І так потужність завантажено до краю, — сказав Макгроун і зачинив двері.

Він не збрехав. Біопередавач його щоночі працював на повну потужність. І все одно виконати всі замовлення Чарлі не мав змоги. Щодень їх надходило дедалі більше. Той хотів зустрітися вві сні з другом дитячих літ, що давно загубився в житейському морі. Іншому забаглося пополювати в джунглях, як він прочитав про те в якійсь пригодницькій книжці. Ще інший цікавився — з пізнавальною метою — нічними кабаре на Монмартрі…

Слід сказати, не всі клієнти йшли від Макгроуна вдоволені. Декому доводилось і відмовляти. Це було тоді, коли Макгроун не мав відповідної інформації. Таке інколи траплялося, хоча книжкові полиці Чарлі вгинались од грубезних довідників і сувоїв кіноплівки. Та все одно на його поточний рахунок надходили нові й нові суми…

Макгроун підійшов до вікна і з задоволенням зупинив погляд на солідному будинкові банку.

За півроку інженер Чарлз Макгроун перебрався в новий комфортабельний особняк. Попередній власник особняка, фабрикант фотоелементів для роботів, не витримавши конкуренції, збанкрутував. Він переїхав у бідняцький квартал. А коли передавав Макгроунові ключі від свого будинку, то заручився словом, що Чарлі безкоштовно постачатиме йому сни.

На той час фірма Чарлза Макгроуна так розрослася, що штат із трьох десятків підручних ледве міг упоратися зі зливою замовлень. Свій винахід Макгроун тримав у глибокій таємниці. Нові вдосконалені біопередавачі було встановлено в бетонованому підвалі, вікна котрого ще попередній власник укріпив гратами. Не вдовольнившись цим, Макгроун поставив іще й електростатичний захист. Тепер навіть горобці не могли безкарно підлетіти до вікон таємничого підвалу.

З висоти балкона Макгроун нерідко позирав у бік банку і майже ніколи не скидав оком на тюрму. Останнім часом він дедалі частіше зорив на міську ратушу, і рожеві думки про посаду мера приємно тішили його марнолюбство.

Кілька разів у Макгроуна то в тій, то в тій частині містечка з’являлися конкуренти. Вони робили спроби перейняти клієнтуру Чарлі, збити ціну на сни. Але методи конкурентів були недосконалі, і замовники вже наступного дня відвертались од них. Головна таємниця Чарлза Макгроуна — настроювання передавача в резонанс із альфа-ритмом замовника— лишалася нерозгаданою. І все одно Макгроунові доводилось чотири рази давати об’яви в газети: “Остерігайтеся сурогатів! Справжні багатобарвні сни найвищого гатунку на бажання замовника гарантує тільки фірма Чарлза Макгроуна. Остерігайтеся сурогатів!”

Останнім часом темпи життя в Тристауні безумовно уповільнились.

Надвечір містечко завмирало. Вулиці порожніли. Кожен поспішав додому — якнайшвидше дістатись до постелі, забути на якийсь час денні клопоти й турботи і зустрітися уві сні з тими, хто дорогий і милий, з тими, кого, можливо, давно вже нема…

Дивна байдужість обійняла мешканців Тристауна. Поспіль панували апатія та бездіяльність. Майже згасла цікавість до різних видовиськ. Кінозали стояли порожні. Розважальні заклади один по одному лопали, наче мильні бульбашки. Популярне кафе-шантан “Рожева баня”, що поблизу від нього колись жив, а точніше, гибів Макгроун, теж розгубило всіх своїх клієнтів, і його власник тоді застрелився.

Неабияк пригас попит на відеозори. Нащо вечорами сидьма сидіти коло екрана, марнувати час, дивлячись безглузді передачі? Можна лягти спати, заздалегідь на потрібну годину замовивши в Чарлі все, що тільки заманеться.

Компанії, котрі досі забезпечували обивателя різними видовиськами, попервах здійняли галас, хотіли позивати Макгроуна і навіть завдали йому кілька неприємних хвилин. Та, на щастя, діло швидко зам’яли фармацевтичні фірми, прибутки котрих надзвичайно підскочили. Фірми не встигали настачити снотворних таблеток, які розкуповувались блискавично. Попит на снотворне безперервно зростав, бо кожному кортіло подовжити райдужні сновидіння.

Час, що його відводили тристаунці на сон, дедалі збільшувався. Робота і сон — це, власне, складало добу. Та ось сон став катастрофічно наповзати на робочий час. Володарів містечка охопила тривога. Ажіотаж підігрівали численні карликові компанії Тристауна, котрі почували себе досить незатишно внаслідок бурхливої діяльності Чарлі.

О першій порі Макгроун за допомогою солідних внесків гамував пристрасті. Але тривати довго це не могло.

Поєднавши кінець кінцем свої зусилля, ворожі Чарлі компанії домоглися свого: Макгроун став перед судом.

Його звинуватили в злісному розкраданні суспільного часу.

Тепер, коли пристрасті вляглися, безсторонній літописець має змогу обкласти себе пожовклими комплектами газет і в усіх подробицях відтворити цей грандіозний процес, що набрав розголосу на всю країну.

Ми спробуємо коротко переказати хід судового засідання.

— Ей ти, сурогате! — гукнув Макгроун, відриваючись од ділових паперів.

Перед Чарлі вмить виросла струнка постать із робленою посмішкою на пластиковому лиці.

— Сигару! — наказав Макгроун.

Робот запопадливо простяг своєму метрові невеличку чорного дерева скриньку. Та закурити Чарлі не встиг. Двері кабінету без стуку розчинилися, й на порозі з’явилось двоє здорованів у блакитній формі полісменів.

— Чарлз Макгроун? — запитав один п них, пильно дивлячись на хазяїна кабінету.

Чарлі зблід.

— Ви не помилились, панове, — поважно сказав робот з тією ж, здавалося, приклеєною усмішкою.

— Ви заарештовані! — кинув один із представників закону.

Він ліктем відштовхнув робота і ступив до Чарлі.

Макгроун безпорадно озирнувся.

— …Отже, підсудний Макгроун, ви відмовляєтесь визнати себе винним?

— У чому? — вдавано спокійно запитав Чарлі, незважаючи на репортерів, що метушились коло нього.

— В тому, що, вдаючись до осудливих засобів, надміру подовжили сон громадян Тристауна і тим самим внесли хаос у ділове життя міста.

— Але, шановні судді, я зовсім не намагався подовжити час сну. Я тільки виконував замовлення, про які тут стільки вже йшлося. Замовлення на сни. Свобода ділової ініціативи…

— То хто ж, як на вас, винуватий? — перебив його прокурор. — Хто викликав у Тристауні “сонну небезпеку”, котра загрожує охопити всю країну?

— Винуваті фабриканти снотворного, — сказав Макгроун.

По залу покотив шумок.

— А чи не здається вам дивним, Чарлзе Макгроун, що до того, як з’явилась ваша фірма, снотворні пилюлі не були такі популярні? — саркастично зронив прокурор, обсмикнувши на грудях бляклу мантію.

Багатозначна пауза примусила всіх затамувати подих.

— Ні, в усьому винні ви, Чарлзе Макгроун, — урочисто проголосив прокурор.

— З усією відповідальністю заявляю: я ні в чому не винуватий! — Макгроун несподівано перейшов на крик. — Та якщо хочете знати, не судити мене треба, а пам’ятник ще за життя поставиш. Вписати моє ім’я золотими літерами в книгу почесних громадян Тристауна.

Вкрай переповнений зал тепер був схожий на розбурканий вулик. Таке не часто випадає чути. Сліпучі спалахи юпітерів освітлювали натхненне обличчя Макгроуна і його простягнену руку.

— Я давав людям радість, — басовито гукав Макгроун, незважаючи на заперечний жест судді.

— Але тільки вві сні, — встиг зауважити прокурор, коли Чарлі на мить змовк, щоб перевести подих.

— Так, у сні! — підхопив Макгроун. — А хто винуватий, що вони не бачать її насправді?

— Припинити! — заволав прокурор. Але Макгроун уже розійшовся.

— У мої сни люди тікали, аби хоч трохи відпочити від горя й клопотів, від скаженої гуркотняви й дикого ритму, що несе із собою атомна цивілізація. Я створив майстерню радощів.

— Примарних! — докинув прокурор.

— А ви можете запропонувати їм іншу? — сказав Макгроун, широким жестом обводячи зал.

— Засідання припиняється! — заволав суддя. Та його слова потонули в дикому ревищі…

Сто двадцять днів тривало судове засідання. Було опитано безліч свідків. Списано десятки грубезних томів зі свідченнями Макгроунових клієнтів. Замовники горою стояли за Чарлі. Сам він переконливо доводив, що в міру своїх скромних можливостей поліпшував собаче життя людей і тому зовсім не відчуває за собою ніякої вини. Навпаки, вся його діяльність варта подяки й винагороди, а не покарання.

Та суд не взяв до уваги його аргументів.

Потім Макгроунові адвокати оскаржили вирок суду. Зі свого боку, нову ухвалу опротестували позивачі, перед між яких вела могутня фірма “Екран щастя”.

До боротьби стали сили, що в порівнянні з ними Макгроун видавався жалюгідним пішаком.

Від тривалої тяганини по судах Чарлі зовсім зубожів. І коли йому кінець кінцем пощастило виборсатися з цієї клейкої павутини, він змушений був найнятись кур’єром у контору фірми “Фармако й К°”, що на суді виступала йому на захист.

Мешканці Тристауна часто бачать його згорблену постать. Чарлі важко бреде вулицею, похнюпивши голову, намагаючись не дивитися на перехожих.

ЗАЙВА ЛАНКА

— Як я це собі уявляю? — перепитав інженер-кібернетик Маккензі й на хвилину замислився. — Ну, хоч би так. Етап перший. В один із спекотливих днів ти йдеш вулицею. Тобі хочеться пити. Ти підходиш до продавщиці, даєш їй монету, і дівчина притьмом наливає тобі склянку напою.

— Але де тут автоматизація? — здивувався інженерів співрозмовник, молодий лікар-радіолог. Обоє вони працювали в одній фірмі й полюбляли погомоніти після того, як скінчиться робочий день.

— Її ще нема тут, автоматизації, — сказав інженер. — Не будемо забігати наперед. Етап другий. Та сама вулиця і та сама спекота. Тебе мучить спрага. Ти підходиш… Ні, не до привітної продавщиці, а до автомата, кидаєш монету у відповідну щілину — і бери свій напій. Як бачиш, тут уже наявна автоматизація, щоправда у зародковому стані.

— Непоганий етап, — сказав лікар.

— Та йому притаманна суттєва вада.

— Яка?

— Тут не обійдешся без людини. Вона — невід’ємна ланка, — пояснив Маккензі.

— А третій етап?

— Він ще не настав. Але вже на підступах. Я вірю в це. Тут уже буде ліквідовано вади, що властиві другому етапові. Ще раз уяви собі: вулиця, жаркий день, тротуаром іде робот, йому дуже кортить напитися води.

Лікар здивовано зламав брови.

— Я маю на увазі, — вів далі Маккензі, — що в робота внаслідок високої температури зовнішнього середовища випарувалась уся холодильна рідина. Невже незрозуміло?

— Ну, і що ж далі?

— Робот підходить до автомата, кидає в нього жетон, і йому відміряють потрібну порцію рідини.

— Стривай, а де ж тут людина?

— Людина? В даному випадку вона зайва і тільки порушила б гармонію, — посміхнувся Маккензі. — Технічний прогрес, починаючи з певного моменту, не потребує допомоги з боку людини.

— Гм-м… Але ж кінцева мета техніки — служити людині, — відзначив радіолог.

— Хто це сказав? Дурниці! — одрубав Маккензі. — Як колись було виголошено “мистецтво для мистецтва”, так тепер треба з усією рішучістю заявити: “техніка для техніки”. Людина тут ні до чого. Вона зі своєю недосконалою організацією, безпідставним і незбагненним вередуванням, безконечними хворобами і розмаїтими нервовими розладнаннями тільки заважатиме чіткій роботі розумних машин.

— Отже, як на тебе, людина — не цар природи? Принаймні — земної?

— Звичайно, ні.

— А за кого ж її вважати?

— В кращому разі — за рабиню машини, — сказав Маккензі. — Рабиня, а не цар!..

Попрощавшись зі своїм приятелем, Маккензі повернув до станції підземки: своєї автомашини він поки що не мав.

У метрополітені було повно людей. Кожен поспішав після роботи додому й намагався пролізти вперед, одтіснивши сусідів.

У проході до ескалатора Маккензі загаявся, й автоматичний контролер боляче штовхнув його в спину залізною палицею. Маккензі хотів був лайнутися, та вчасно подумав, що за це може дістати від того ж таки контролера подвійну порцію.

Підземка була повністю автоматизована. Її обслуговували роботи, вайлуваті й неоковирні, як груботесані шафи.

Маккензі спустився по ескалатору на перон і вскочив у вагон. Поїзд гойднуло, а потім він із свистом угвинтився в тунель…

У холі кіберготелю Маккензі зустрів портьє. Вручаючи від кімнати ключі, портьє необачно наступив інженерові на ногу, стандартно усміхнувся й попросив пробачення.

На чотирнадцятому поверсі, в номері, Маккензі спіткала нова неприємність. Номер, уперше за три роки, не було прибрано. З крана не текла вода.

— Де Мері? — запитав інженер по відеофону в чергового робота.

— Не хвилюйтесь, шановний, — пролунало у відповідь. — В Мері, мабуть, вийшов з ладу фотоелемент, і вона покусала трьох пожильців з вашого поверху.

— А де вона зараз? — лячно запитав інженер, мимохіть озираючись.

— Не хвилюйтеся, шановний. Мері відвезли до кібермайстерні.

— Але ж у мене не прибрано!

— Не хвилюйтеся, шановний.

— Вода не йде із крана…

— Не хвилюйтеся, шановний.

— Та мені треба вмитися!

— Не хвил…

Маккензі люто натиснув вимикача. Голос обірвався, й екран погас.

“Господи, хоч би одне людське слово почути”, — з тугою, що раптом обійняла його, подумав інженер і тяжко зітхнув.

ВИЧЕРПНА ВІДПОВІДЬ

Жарт

Король транзисторів Джоні Докфеллер-молодший згасав. Не могли йому зарадити ні антибіотики, ні консиліуми славнозвісних лікарів, ні біостимулятори… Ніякої хвороби в короля не виявили, а тим часом він танув на очах.

Кінець кінцем лікарі поклали вдатися по допомогу до ШЕДа — швидкодіючого електронного діагноста, монтаж якого було закінчено зовсім недавно. Безцінний ШЕД був особистою власністю президента.

І ось по тому, як дебелі охоронці пильно перевірили кожну перепустку, дванадцять медичних світил ступило під прозоре склепіння зали, де стояв ШЕД. Інженер, що супроводжував лікарів, пояснив їм дещо, відтак узяв аналізи Джоні-молодшого й поніс закодувати.

Професори хвилювались, наче школярі. Ще б пак! За кілька хвилин ШЕД скаже, на що хворий Докфеллер. І цей діагноз буде вироком не тільки транзисторному королеві: він засвідчить, хто з дванадцяти світил стояв найближче до істини. Адже ШЕД непогрішний. Принаймні так запевняла реклама.

Тим часом, до зали вернувсь інженер. Він обережно ніс сувій перфострічки. Настала вирішальна хвилина.

Інженер відчинив маленькі прозорі дверцятка, вставив перфострічку з аналізами й натиснув кнопку.

Щось ледве чутно загуло. По залі, здавалося, пробіг легесенький вітерець. На панелях, що здіймались аж під прозоре склепіння, застрибали різнобарвні вогники, зазміїлися синусоїди.

Всі з’юрмились коло блакитного екрана, на якому за чотири хвилини мала з’явитися ШЕДова відповідь.

Спочатку на екрані невиразно, а потім дедалі чіткіше стали проступати окремі літери. Вони компонувались у слова, і кожне слово викликало у присутніх то задоволення, то — частіше — здивування.

Сповістивши діагноз — він містив у собі сімнадцять хвороб, рідкісних і екзотичних, — ШЕД замовк. Погасли різнобарвні вогники, став мертвий екран. Мовчки постоявши з хвилину, консиліум рушив до виходу. Перед кожним із світил ще й досі стояли ШЕДові слова: “За правильного лікування хворий проживе не більше місяця”.

— Бідоласі не можна цього казати, — висловив спільну думку професор Гормон.

І всі з ним мовчки погодились.

Час, визначений ШЕДом, збігав. Важко описати паніку, що охопила численних родичів і дармоїдів короля. Усе впиралося, звісне діло, в заповіт. Але як підступитись до цього делікатного питання, якщо Докфеллер, так би мовити, не в курсі!

Минув місяць, другий, третій. А Джоні все ще не збирався лишати грішний світ. І тільки наприкінці четвертого місяця, коли частина з тих, хто очікував його смерті, впала у відчай, а частина стала вірити в чудо, король витягнув ноги.

Того ж таки дня обурений професор Гормон домігся аудієнції в непогрішного ШЕДа. І справді, чого після всього того, що сталося, варта залізна логіка автомата!

Перфострічка з викладом суті справи поповзла в одну із ШЕДових щілин. Як і кілька місяців тому, затанцювали на екрані різнобарвні вогники, зазміїлись синусоїди. А потім звідкілясь із глибини зринула відповідь: “Значить, ви лікували пацієнта неправильно”.

ТАЄМНИЦЯ ЗАТОКИ ЗДОХЛОГО КИТА

Матч епохи

До фіналу “Добрі вовки” й “Бородаті хлопчики” прийшли, як кажіть, голобля до голоблі. Вони мали не тільки однакову кількість очок, але й — досить рідкісний у футбольній практиці випадок — однакове співвідношення забитих і пропущених м’ячів.

Від завтрашньої зустрічі залежало все. Переможці здобували платинові медалі, лаврові вінки (одинадцять таких вінків привіз учора до столиці спеціальний літак). На чемпіонів чекав двадцятихвилиннчй прийом у президента і слава національних героїв.

Від самого раннього ранку групами й поодинці на стадіон посунули глядачі. Виразно жестикулюючи, уболівальники обговорювали шанси тієї й тієї команди. Газети запевняли, що на фінальний матч уболівальники з’їхались і злетілися буквально з усієї планети. Можливо, газети, як завше, дещо перебільшували. В усякому разі, люду й справді було багато. Новий стадіон на двісті п’ятдесят тисяч чоловік не міг вмістити і п’ятої частини всіх охочих попасти на це цікаве видовисько. Можна було, звісна річ, стежити за ходом боротьби й дома, біля екрана телевізора. Але це, як відомо, далеко не те. Кортіло подивитися зблизька справжнє спортивне змагання майстрів найвищого класу.

Роботи-поліцаї, допомагаючи собі замашними гумовими кийками, підтримували порядок на вулицях, що прилягали до стадіону. Ідоли в формених мундирах походжали тротуарами, байдуже годуючи духопеликами всіх, хто, як їм здавалося, порушив порядок. Ті уболівальники, що підігріли себе віскі чи джином, намагались триматися від ідолів подалі. З власного досвіду вони знали: роботи-поліцаї куди гірші й нещадніші за звичайних охоронців порядку, хоч і ті були далеко не ангели.

“Матч епохи” супроводжувався нечуваним ажіотажем у ділових сферах. Річ у тім, що за спиною кожної команди стояли могутні угрупування трестів і монополій. Вони билися об заклад, ставлячи і на “Добрих вовків” і на “Бородатих хлопчиків” величезні суми. За висловом одного із спортивних коментаторів, “гроші, кинуті на бочку, могли б скласти купу, котра своєю вершиною сягнула б Місяця”.

На “Бородатих хлопчиків” ставила, зокрема, всемогутня “Уестерн компані”, що її не без підстав вважали за державу в державі. Сотні електронних машин невтомно лічили й перелічували всі можливі варіанти гри. При цьому на шальку уявних терезів кидали, здавалося б, найдрібніші факти, скажімо, те, що центр нападу “бородатих” юнацькі роки прожив у дядини на Атлантичному узбережжі, а центр захисту команди “вовків” в дитинстві хворів на свинку…

Та ось врешті настала урочиста хвилина. Всі, кому поталанило дістати квитка чи прошмигнути на стадіон “зайцями”, сяк-так розташувалися на трибунах. На поле, обнесене колючим дротом та ровом із водою, жваво вибігли гравці обох команд. Груди й спину кожного “вовка” прикрашало зображення вишкіреної пащі звіра, котрий дав назву команді. “Бородаті хлопчики” були у своїй традиційній білосніжній формі. Суддя, сидячи в броньованому маніпуляторі, позирнув на секундомір, і над завмерлим стадіоном срібно засюрчав свисток…

“Вовки” зразу ж кинулися в атаку. Вони штурмували розгорнутим фронтом. Особливо небезпечним здавався форвард “вовків”, новоявлена двадцятилітня зірка. Він з однаковим успіхом бив і лівою і правою, а фінтив так, що всі, хто уболівав за “Добрих вовків”, тільки кректали блаженно та захоплено. Цей високий і прудкий хлопець зовсім заступав свого супротивника. “Бородаті” стали в глухий захист. Вони відверто грали “на відбій”. Трибуни обурено зашуміли. Кілька круглих предметів, од яких відгонило тухлятиною, описавши правильні параболи, опустились там, де з’юрмилося найбільше білих футболок.

Президент “Уестерн компані” сидів на трибуні для почесних гостей блідий і похмурий. Поряд з ним був тренер “бородатих” (він щойно прибіг сюди) та якийсь набасурманений чоловік з високим чолом. Тренер щось швидко казав, час од часу розводячи руками. Президент кілька хвилин непорушно слухав його, а потім розмахнувся і зробив жест, що здалеку підозріло видавався звичайнісіньким ляпасом. Відтак він вигукнув якесь коротке слово. З кривою посмішкою тренер вискочив з-під скляного козирка й побіг униз підбадьорювати своїх зів’ялих вихованців. Президент компанії тим часом віддав якесь розпорядження своєму сусідові. Похмурий чоловік ствердно хитнув головою і зник.

А напруження на полі весь час зростало. “Бородаті хлопчики” трохи оговтались після першого натиску “Добрих вовків” і кілька разів переходили в контратаку. Тепер гострі ситуації виникали то коло одних, то коло інших воріт. На чотирнадцятій хвилині центрфорвард “Добрих вовків”, хитро обвівши двох захисників, вийшов сам на сам із воротарем. Той необачно кинувся вперед, і ворота лишились порожні. Трибуни завмерли, очікуючи на гол. Прославлений центрфорвард завжди був надзвичайно цілкий. Але цього разу удар його виявився і кволий, і неточний. М’яч, зрізавшись із ноги, повільно викотився за лицьову лінію. Стадіон затопила хвиля обурення. А “бородаті” кинулися в контратаку.

— Вперед, хлопчики! — заволав тренер.

Кілька точних пасів, і ось уже лівий нападаючий “бородатих” виходить на ворота. Удар!.. Дуже слабкий. Однак м’яч вислизнув із воротаревих рук і вкотився в сітку. Гол!

Трибуни вибухнули захопленням і водночас обуренням. Уболівальники “бородатих” обнімали один одного. Навіть президент “Уестерн компані” мляво заплескав у долоні. Поряд із ним знов сидів похмурий чоловік із високим чолом. Підклавши під себе спортивну валізку, він весь час нервово крутив у руках паличку, щедро інкрустовану сріблом.

Не минуло її хвилини, як “вовки” сквитали м’яч. Із рахунком 1:1 команди пішли на відпочинок.

У роздягальні “вовків” було повно люду. Роблено кашлянувши, славнозвісний центрфорвард поскаржився:

— Розумієте, хлопці, тільки я намірився бити по м’ячеві, а в обличчя мені мовби невидимою подушкою хто. Ну, я й розгубився.

— Знаємо ми цю подушку! — мовив Боб Дзвіниця, центр захисту. — Її звуть Маріанна, вона абсолютно реальна і навіть помацати її можна…

— Не треба було вихилятися на танцюльках цілий вечір.

— Розпорошив свою силу! — загукали з усіх боків.

— Та ну вас! — оприскливо сказав центрфорвард, постогнуючи під руками зразу трьох масажистів. — Я серйозно, а їм хихоньки…

В другому таймі пристрасті дійшли апогею. Тут і знадобився судді його кібернетичний маніпулятор. Розумна машина, спритно обминаючи гравців, металась по полю за м’ячем, і суддя в її прозорій кабіні почував себе досить безпечно.

Тепер обидві команди були па висоті. Блискучі фінти, карколомні комбінації змінювали одна одну з калейдоскопічною швидкістю.

На кінець зустрічі визначилась перевага “Добрих вовків”. Вони атакували завзятіше, били по воротах суперників частіше. Але їхні удари весь час були або неточні, або зовсім несильні. Білі футболки з’юрмилися біля власних воріт. Стадіон шаленів. Кілька відчайдушних уболівальників метнулись на поле. Та кийки роботів-полісменів швиденько остудили їхні гарячі голови.

Аж ось м’яч підхопив один із захисників “бородатих”. До нього кинувся хтось із “вовків”, але послизнувся і впав. Те саме спіткало й другого “вовка”, котрий спробував виправити помилку партнера. Захисник без перешкод подолав усе поле. Підбадьорюваний заглушливим ревінням і вигуками уболівальників, він, мов вихор, мчав на ворота “Добрих вовків”. Воротар замість того, щоб кинутись уперед і спробувати зняти м’яча з ноги “бородатого”, закляк у воротях, розчепіривши руки. Внаслідок цього несильно пробитий м’яч опинився в сітці.

Так із рахунком 2:1 на користь “Бородатих хлопчиків” закінчилася ця історична зустріч.

Похмілля

Протягом усієї ночі величезне місто не спало. До самісінького ранку на вулицях вили сирени швидкої допомоги. По країні прокотилася хвиля самогубств. Дрібні клерки й службовці компаній, що програли на поразці “Добрих вовків” своє жалюгідне майно і всі заощадження, з усіх можливих засобів переставитись у потойбічний світ обирали, на їхню думку, найзручніший: щільно зачинивши па кухні вікна й двері, вони відкривали кран газової плити. Як правило, медична допомога прибувала надто пізно. Та, погодьтеся, все це дріб’язки проти тієї обставини, що “Уестерн компані” поклала у свої броньовані сейфи чотирнадцять мільйонів чистоганом. Далебі, непогані дивіденди. І здобуто їх у рекордно короткий строк — за два тайми по сорок п’ять хвилин кожен! Щоправда, аби спрямувати події в потрібне русло, довелося піти на певні затрати.

Але про них знає усього кілька чоловік з керівної верхівки компанії.

Протягом тижня — а це немало! — сенсаційний футбольний двобій був у центрі уваги газет, радіо й телебачення. А потім зринули нові події, і про “матч епохи” стали потроху забувати.

Таємниця затоки Здохлого кита

Та не могло примиритися з програшем могутнє угрупування, що протистояло “Уестерн компані”.

Агенти більше ніж десяти бюро розшуку за неабияку винагороду розгорнули якнайактивнішу діяльність. Вони намагались віднайти в проведенні матчу яку-небудь каверзу. Прямих доказів про зловживання у них не було. Хіба що плутане зізнання центрфорварда “Добрих вовків” про невидиму подушку, котра завадила йому “всунути” неминучий гол. Але це могло бути звичайнісінькою химерою.

Те саме, правда, міг сказати і воротар. Однак він з обачності тримав язика за зубами. По-перше, не хотів, щоб його здійняли на глузи. А потім побоювався, як би не продали якому-небудь другорядному клубові чи просто не вигнали. Центрфорвард — інша річ. Він національна зірка й може дозволити собі будь-яке колінце.

Без зайвого галасу було ретельно допитано всіх працівників стадіону. Але все це не дало ніяких наслідків. Марна була й перевірка поля.

Та якраз у цей час сталася одна непримітна подія. Хвилі затоки Здохлого кита (затока широкою підковою вторглася в місто) викинули на гранітний парапет пристані труп чоловіка. Поміж десятків інших самогубців він лишився б непомічений, тим паче що в кишені піджака потопельника лежала записка із застереженням нікого у вбивстві не звинувачувати. Але подеколи в житті фатальну роль починає відігравати простий, буденний випадок…

Детектив Ніколь Адамс, котрий був на службі в супротивників “Уестерн компані”, випадково зайшов до одного з міських моргів. Невідомо чому, але його увагу привернув труп, викинутий хвилями затоки Здохлого кита. Адамс дивився на дебелого, гарно одягнутого чоловіка її напружено думав: “Де я його бачив?” Те, що цей суб’єкт зустрічається йому не вперше, Адамс не мав ніякого сумніву. І раптом він згадав бурхливий стадіон, почесну трибуну, ненависне лице президента “Уестерн компані” й поряд із президентом кремезну постать ось цього, високочолого…

Бюро розшуку поклало будь-що з’ясувати, ким був покійний. Зробити це було нелегко, бо ніяких документів, окрім записки, в кишенях самогубця не виявилось.

Отже всі надії тепер були пов’язані із запискою. Написано її на аркушику, поспіхом вирваному з блокнота. Папір вищого гатунку. Продавав такі блокноти тільки один фірмений магазин. Та оскільки цей факт іще ні про що не свідчив, бюро розшуку придумало хитрий хід. У газетах вмістили об’яву, де було зазначено прикмети потопельника й сповіщалося, нібито при ньому знайдено велику суму грошей. На закінчення об’ява пропонувала тим, хто знає покійного, з’явитися в морг, щоб упізнати труп, а також заявити про своє право на одержання грошей.

Рибка клюнула

Наступного дня до приймальні моргу зайшов респектабельний джентльмен. Він зіслався на об’яву в газеті й став вимагати, щоб йому видали труп. Гроші його не цікавлять, сказав він.

— А в яких ви стосунках із покійним? — запитав служитель моргу, заздалегідь проінструктований детективами

— Я його давній приятель, — пояснив прибулий. — Хочу поховати покійного в нашому родинному склепі.

— Де працював ваш знайомий? — запитав служитель.

— Що це, допит? — роздратовано вигукнув джентльмен.

— Що ви! Це дрібна, але неминуча формальність.

— А як на мене, абсолютно зайва. Ви дали оголошення — я прийшов. Що вам іще треба?

— Ми повинні з’ясувати у найзагальніших рисах усе, що стосується особи покійного.

— Я не маю наміру інформувати вас.

— Дуже жаль, — вкрадливо сказав служитель. — Але в такому разі я не зможу вам віддати тіло.

— Стривайте, — враз полагіднішав незнайомець. — Ви, я бачу, ділова людина. Чи не так? — Він дістав із бокової кишені конверт і поклав перед служителем. — Тут рівно тисяча. Гадаю, досить?

— Що ви, сер! — сказав служитель. — Адже це підкуп, до того ж при виконанні службових обов’язків.

— Ну й дивак же ви. Скажете — видали тіло людині, що відгукнулась на об’яву. На вулиці мене чекає машина. Давайте “вантаж” — і по всьому…

Служитель потягся до відеофона — джентльмена треба було негайно затримати. Але черговий детектив, як на те, кудись відлучився.

Тим часом незнайомець, збагнувши, що його чекає, стрімголов вибіг із приймальні…

За кілька хвилин про цей випадок було сповіщено в бюро розшуку.

— За всіма ознаками, — звертаючись до своїх агентів, сказав шеф, — сліди ведуть в Уестерн. Детектива № 7, що проморгав здобич, навряд чи ми погладимо по голівці. А зараз більше пильності, хлопчики. Високочолий, дарма що мертвий, комусь потрібен.

Сліди ведуть в Уестерн

Через два дні по тому в морг прийшла скромно одягнена жінка з заплаканим обличчям.

— Я з приводу об’яви, — сказала вона і простягла служителеві вирізку з газети.

— Чого ж ви хочете, місіс?

— Де він? — видихнула жінка. В очах у неї було стільки непідробленого горя, що служитель, нічого не питаючи, підвів її до рефрижератора і розсунув шторки екрана. Жінка розпачливо окинула поглядом непорушні, вкриті памороззю тіла.

— Майкл! — крізь сльози покликала вона.

— Даруйте, місіс, — сказав служитель, коли жінка трохи заспокоїлась. — Ким ви йому доводитесь?

— Хто його вбив? — відповіла запитанням на запитання жінка. — Ви чуєте, хто його вбив?

— Заспокойтеся, місіс… Його ніхто не вбивав. Він утопився… Сам. Розумієте?

— Ні, неправда. Це неправда! — сльози на очах у жінки висохли, а голос дзвенів. — Майкла вбито, я знаю. Він заважав комусь, і його прибрали з дороги.

— Але кому це було потрібно?

— Звідки мені знати. Мабуть, його хазяї. Але… — жінка затнулась, — я не знаю вас.

— Можете бути відверті, місіс. Повірте, я ваш щирий доброзичливець.

Служитель моргу провів жінку до бюро розшуку, а там вона розповіла все, що знала.

Вони з Майклом жили на півдні, в невеличкому провінціальному містечку. Майкл працював інженером у науково-дослідній лабораторії. Зводити кінці з кінцями було нелегко — начальство чомусь не симпатизувало Майклові і платило йому за роботу досить мало. А потім у них народилась дитина, і жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзі він дістав звабне запрошення перейти на роботу в компанію Уестерн. Компанія зацікавилась його роботами по дослідженню біострумів головного мозку і запропонувала місце начальника лабораторії з солідним утриманням, але за однієї умови: цілковита секретність усіх досліджень. Йому навіть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кілька листів.

— Про віщо ж він писав? — спитав начальник бюро розшуку.

— Спочатку Майкл повідомляв, що непогано влаштувався і сподівається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам із сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дістала за півтора місяця по тому. В ньому було куди менше оптимізму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, і благав не впадати в розпач. “Я одержу досить грошей, як закінчу роботу, — сповіщав він, — а потім виїду звідсіля, і ми втрьох зможемо жити забезпечено”.

— Скажіть, — перебив начальник бюро розшуку, — а ваш Майкл ніколи не писав, яку роботу йому доводилось виконувати в Уестерні?

— Ні, сер, що ви! Майкл був надзвичайно чесний, він не дозволив би собі… Адже він дав підписку… Хоча ні… В одному з листів щось було… Тільки я не пам’ятаю точно. Загалом над чимось таким, що пов’язане з біострумами.

— Листи у вас?

— На жаль, ні… Щойно я прочитала це, — жінка показала на вирізку з газети, — то зразу ж приїхала сюди й зупинилася в готелі. До мене в номер незабаром завітав якийсь чоловік. Він відрекомендувався приятелем і співробітником Майкла. Незнайомець сказав, що для виявлення винуватця смерті мого чоловіка йому потрібні всі Майклові листи…

— І ви віддали? — скрикнув шеф.

— Ні, спочатку я не повірила. Та він показав мені своє службове посвідчення співробітника лабораторії біострумів “Уестерн компані”. І тоді я вдовольнила його прохання.

— Чи не могли б ви описати зовнішність цього візитера? — попросив шеф.

— О, я впізнала б його між тисяч людей! — пристрасно сказала жінка. — Він був такий люб’язний, статечний, так співчував моєму горю… Чимось навіть скидався на Майкла.

— А чи не могли б ви назвати щось характерне в його зовнішності?

— Характерне? — жінка замислилась. — Та, мабуть, ні. Хіба брови в нього надзвичайно густі… Коли він хмурнів, вони зливались в одну лінію.

— Он як! — сказав шеф. — Дякую вам, місіс. Ви стали нам у великій пригоді.

— А як же Майкл? — запитала жінка, підводячись. — Ви відшукаєте його вбивць?

— Обов’язково, місіс.

— Запевняю вас, він не міг накласти на себе руки. Майкл так любив мене й сина… Весь час мріяв про майбутнє… Це все проклятий Уестерн… Я знаю.

“Уестерн компані”

Про могутню компанію Уестерн ходила недобра слава. І для цього були підстави.

Зовні все видавалося респектабельним. Акції фірми мали високий курс. А в дні, коли починало пахнути війною, їхня цінність зростала ще більше. Причина тут була проста: левина частка замовлень військового відомства діставалась Уестерну.

Компанія виробляла найрозмаїтішу продукцію — від звичайних магнітних черевиків для космічних туристів до засекречених кібернетичних систем, про які із простих смертних ніхто нічого до пуття не знав.

Баляндрасили різне. Казали, зокрема, що в біостатах Уестерна виховуються білкові потвори, котрим зовсім не властива жалісливість. У самому нібито зародку такого страхіття запрограмовано певне завдання (“запрограмоване відтіля, з Центру”, — додавали пошепки, не забуваючи довкола озирнутися). Після цього потвора, якій конструктори Уестерна могли надати будь-якої зовнішності, з тупою впертістю просувалась до покладеної перед нею мети.

Скажімо, система прибирала форму пацюка. Ви ні за що не відрізнили б її од живого гризуна. Тим часом механічний звірок міг успішно виконати якнайскладніше завдання. Йому могли, наприклад, доручити висадити в повітря судно, що на ньому контрабандою перевозили героїн чи марихуану, або пробратися на якийсь секретний завод конкурентної компанії і вивести з ладу унікальне устаткування.

В цьому місці розповіді слухачі, як правило, висловлювали своє недовір’я.

— Ну, це вже занадто! — казали вони. — Пустити на дно ціле судно через якусь там дрібницю.

Але оповідач наводив переконливі аргументи.

— Наркотики, — казав він, — зараз одне з найбільших національних лих. Це визнав сам президент. А потім, подумаєш — судно! Паршива контрабандистська фелюга. Хто на неї зважатиме?..

За свідченням “очевидців” і “посвячених осіб”, події розгортаються зовсім просто. Кібернетичний пацюк пантрує на свою здобич де-небудь на пристані. Він ретельно нишпорить по всіх пакгаузах, поспіль залазить у трюми яхт, моторок, трансатлантичних суден. Це прокляте створіння чудово орієнтується в будь-якій стихії і коли надибає те, чого шукає, в ньому спрацьовує ядерний детонатор…

За компанією, якщо вірити чуткам, було чимало й інших гріхів. Але всі вони спливали безкарно. Та це й не дивно.

“Уестерн компані” являла собою типову інституцію, породжену панівною в країні системою. Кілька десятків монополій прибрали до рук стерно влади. В кожної монополії була своя, чітко окреслена сфера впливу. Проте, незважаючи на це, вони люто конкурували між собою.

В боротьбі за прибутки компанії не гребували ніякими засобами. Підкуп, шантаж, навіть убивство — ніщо не могло зупинити верховодів, коли йшлося про дивіденди.

Але зовні… О, зовні все було добропорядно. Зустрічі акціонерів, бенкети, велемовні тости підпорядковувались тому, щоб засвідчити наявність у країні доброчинності й повної гармонії. Фасад мав цілком пристойний вигляд…

Справа ускладнюється

Поступово шеф бюро розшуку впевнився, що Високочолого (таке прізвисько дали Майклові Кардінгу в спеціально заведеній на нього справі) було втоплено і його вбивство — діло рук “Уестерн компані”. Але це треба було підкріпити незаперечними фактами. Крім того, вгадувався певний зв’язок між загадковим убивством Кардінга і програшем “Добрих вовків”. Якби тільки вдалось усе це переконливо довести! Кругленька б сума тоді перепала йому від хазяїна! А шана, а кар’єра! І діло, здається, не стоїть на місці. Кілька годин тому його вірні дойди вистежили в місті джентльмена з бровами, що зрослися на переніссі. Тепер підозрілого суб’єкта вони не спускають з очей.

— До вас відвідувачка, шеф! — повідомив черговий робот, вайлувата статура котрого ледве протиснулась у двері кабінету.

— Хто така?

— Називає себе дружиною Майкла Кардінга. Відвідує вас удруге. Психічний стан пригнічений. Вага брутто зменшилась проти того, якою була за першого візиту, на…

— Пропусти її сюди! — перебив шеф.

Зайшовши до кабінету, дружина Кардінга простягла шефові невеличкий аркушик паперу.

— Ось, — сказала вона. — Я перегорнула всі свої папери й виявила Майклову записку. Адже вас цікавить його почерк?

— Так, так! — шеф майже вихопив у неї папірець, пробіг очима текст. Записка не містила в собі нічого суттєвого. Просто Майкл сповіщав своїй дружині, що затримається в лабораторії години на дві-три. Однак зміст у даному випадку не мав ніякого значення…

Шеф негайно викликав чергового робота й наказав однести записку в лабораторію графології. Він майже не сумнівався, що заповіт, знайдений у портсигарі потопельника, написано ким завгодно, тільки не Майклом Кардінгом. Одначе ці сподівання не справдились. Обидві записки, як засвідчила лабораторія, написано тією самою рукою, більше того — однією авторучкою і навіть одним чорнилом.

— Ви можете поручитися за висновки? — грізно запитав шеф старшого графолога, викликавши його по відеофону.

— Головою, як завше! — почулося у відповідь.

Отже, виходило, що Майкл Кардінг сам кинувся в каламутні хвилі затоки Здохлого кита. Але чому? Можливо, його шантажували? Чи він боявся якогось викриття, пов’язаного з махінаціями “Уестерн компані”? Знайти відповідь на ці запитання мав допомогти ланцюжок, першою ланкою в якому був джентльмен з бровами, що зрослися на переніссі.

Дрібниця руйнує всі плани

— Непогано придумано! — захоплено сказав детектив, на прізвище Флетчер, розглядаючи маленьку тьмяну бляшку в десятицентову монету. — І є наслідки?

— Ще б пак! — вигукнув Джон Варвар (у бюро розшуку кожен детектив мав прізвисько). — Такі таємниці випливають, що ого-го! Буває потім, під час допиту, в нього шанобливо питають: “Пробачте, добродію, чи не казали ви того-то й того-то?” — “Що ви, що ви! Та ніколи й на думці не мав!” — відповідає. Ну, тут ми й умикаємо каскадний підсилювач із цією самою бляшкою. Можеш уявити, як тетеріє в такій ситуації бідолаха. Якось один дивак — беркиць із стільця і готовий… Розрив серця. Ну, тому, вважай, пощастило. Все одно не поминув би електричного стільця.

— Чому? — запитав Флетчер, уважно слухаючи товариша по ремеслу.

— Підривний елемент, — махнув рукою Варвар. — Проти президента виступав. Сподівався — у власній квартирі можна робити це безкарно. А бляшка його й підвела.

— Сила!

— Ще б пак. Ти, Флете, молодий іще. Отож дивися та вчись.

— А вона не впаде? — запитав Флетчер, вертаючи Джонові бляшку.

— Прилипає до чого завгодно, починаючи з габардину до сталі і скла.

— А зняти її легко?

— Мов пушинку.

Варвар визирнув з темного під’їзду, і лице йому враз мовби скам’яніло.

— Йде, — прошепотів він. — Тепер мотай на вуса.

Похитуючись з боку на бік, мов п’яний, що силкується довести всім свою тверезість, Джон Варвар вибрів із під’їзду і попростував назустріч чоловікові з зарослим переніссям. Той щойно вийшов із дверей банку, де перебував хвилин сорок.

— Да-даруйте, м-містер, — сказав Варвар, — збивши на потилицю свого потертого капелюха. — Чи немає у вас запалити?

Джентльмен клацнув портсигаром. Джон подався уперед, але похитнувся і, змахнувши руками, схопив джентльмена за полу піджака.

— О, п-прошу вибачити! — вишкірив зуби детектив. — Сьогодні добряче гойдає.

Він узяв цигарку, подякував і, погойдуючись, побрів од джентльмена геть.

— Чиста робота! — тільки й сказав Флетчер, коли за кілька хвилин у під’їзді знову з’явився його напарник.

— Завтра ми знімемо з нього бляшку, — підморгнув Джон, — і в нас буде запис усього того, що виголошував цей шановний містер та його співрозмовники протягом доби…

Тим часом шановний містер, що вийшов із банку, крокував собі по центральній авеню. Двічі він озирнувся, але нічого підозрілого не виявив. Протягом останніх днів містеру не раз здавалося, що за ним стежать. Проте, мабуть, щоразу це було марення збудженої уяви. Та й кому б це заманулося стежити за ним? Може, те діло випливло?.. Але ж він упорав його чисто — ніяких доказів. Тепер тільки йому відомі всі пікантні подробиці… Чи не зацікавлений хто-небудь прибрати його? Проте ні. Сам президент “Уестерн компані” обіцяв йому своє покровительство. А втім… Од цих всесильних магнатів усього можна сподіватися. Поки ти потрібен, тебе зустрічають солоденькою усмішечкою і симпатичними аркушиками з чекової книжки. А потім, коли зробив послугу… Ні, мабуть, треба ладнатися в дорогу. І що швидше, то краще. Гроші він переказав до одного з європейських банків. Отже засиджуватись тут нічого.

Завернувши за ріг вулиці, містер іще раз злодійкувато озирнувся, потім квапливо сів у чорний “Лінкольн”, грюкнув дверцятами і зразу розвинув велику швидкість.

Похмуре громаддя хмарочосів поступово змінилося фешенебельними особняками. Кожна з цих споруд являла собою чудо архітектурного мистецтва. Вузькі стрілчасті вікна змінювались широкими венеціанськими, мармур — алюмінієм і надмодним нейтритом. Хоч осінній падолист був у розпалі, листя на пластиковій дорозі лежало мало: цю вулицю не тільки разів з десять на день підмітали, але й щоранку драїли гарячою водою. До речі, вулиця була позбавлена тротуарів. Це мало свідчити за те, що тутешні мешканці воліють не ходити, а їздити. Тут жила фінансово-промислова еліта країни.

Коло помаранчевого на колір особняка “Лінкольн” різко загальмував. Містер вийшов із машини й повернув до фігурної огорожі. Він знав, що поки простує до фіртки, всю його статуру пильно обмацують з різних боків десятки фотоелементів і локаторів. Усі дані надходять до лічильно-обчислювального приладу, з’єднаного з електронним мозком, а відтіля вже, якщо випадок сумнівний або не обумовлений програмою, — в кабінет самого господаря, президента “Уестерн компані”.

Хвіртка неохоче пропустила містера і зразу ж зачинилася за ним. “Тікати, швидше тікати звідсіля”, — казав собі містер, ідучи гудроновою доріжкою, обіч якої стояли підстрижені газони…

Бесіда з президентом Уестерна затяглася. Містер навіть спітнів од нервового напруження. Та він був задоволений, що наполіг на своєму. Тепер, здається, все. Сьогодні об одинадцятій вечора на лайнері “Санта-Клаус” він подасться світ за очі. Містер виткнувся з вікна “Лінкольна”, і в обличчя йому дихнув гарячий вітер. “Ну й тепла ж осінь у столиці! — подумав він. — Може, скупатися?” Містер не хотів собі в цьому зізнаватись, але його чомусь весь час тягло до затоки Здохлого кита.

Підігнавши “Лінкольн” до самої смуги міського пляжу, містер швидко роздягся в машині й ступив до води. Він досить довго стояв над прибоєм, вдивляючись у нього, немовби хотів щось розгледіти. Потім рішуче кинувся у воду й поплив. Форкаючи, як морж, він дістався буя, тримаючись за слизький ланцюг, перепочив.

Коли ж містер повернув голову в бік берега, “Лінкольна” на місці не виявилось…

Історія знає немало випадків, коли якась дрібничка руйнувала великі наміри чи, навпаки, давала поштовх грандіозним подіям. Видатний полководець дістав нежить, і бій було програно, як кажуть шахісти, в кращій позиції. Імператорові заманулося розважитись — і внаслідок цього величезне місто охоплював во-юнь. Таких прикладів історія знає безліч.

Власне, і пропажа “Лінкольна” ламала всі плани містера з зарослим переніссям. Тільки-но він вибрьохав на берег, як довкола нього став збиратися натовп. Високий на зріст поліцай (цього разу, як виняток, — представник роду людського, а не кібернетичного) витяг блокнота і став складати протокола. Час од часу він грізно зиркав на охочих до сенсацій обивателів і просив їх розійтися. Було видно, що його співчуття на боці потерпілого. Аж тут до представника влади підійшов якийсь миршавий чоловічок у сірому костюмі і щось шепнув на вухо. Полісмен умить змінив тон. Він по рації викликав поліцейську машину і грубо вштовхнув туди потерпілого.

— Чи ба! — сказав він загрозливо. — А ще овечкою прикидається. Давай швидше, негіднику!

Після того як машина від’їхала, натовп розійшовся, і на пляжі знову стало зовсім порожньо.

Довгі руки компанії

— Ваше розпорядження виконано! — доповів агент. — Машину вкрадено, а Жуль у камері. Ну, просто індик обскубаний, — додав він, посміхаючись.

— Чудово! — пробуркотів президент Уестерна. — Гадаю, це зробить його згодливішим.

— Взятися за нього?

— Так. Тільки не перестарайтесь. Годині о двадцятій доставте його до мене.

— Слухаю! Ще одне…

— Ну?

— Він… як би сказати… Ну, одне слово, він голий.

— Одягніть. Тільки без усяких там витребеньок: скромність прикрашує людину.

Агент запопадливо посміхнувся і вийшов із кабінету.

Поважний містер невпізнанно змінився. Кілька годин тому він бесідував з босом ввічливо, але не без почуття власної гідності. Тоді він шанобливо, проте твердо відхилив пропозицію президента компанії. Тепер же до кабінету було досить безцеремонно приведено суб’єкта в смугастій тюремній робі. Щоки в нього були землисті, голова закустрана. Все лице вкривали синці, а чоло прикрашала велика гуля.

— Сідайте, Жуль, — запропонував люб’язно президент. — Боюся, що мої молодці дещо перестаралися.

— Дякую, — відповів Жуль. — Я вам неабияк зобов’язаний…

— Дрібниці, — махнув рукою президент. — Які можуть бути рахунки між давніми друзями! А ми лишаємось друзями попри всі неприємності, чи не так? До речі, дозволю собі нагадати, що саме компанія врятувала вашу дорогоцінну особу від одного крісла, що в народі зветься електричним…

Жуль мовчав.

— Майте на увазі, — вів далі президент, полишивши ввічливий тон, — те, що було, — тільки квіточки. Я просто надав вам невеличку можливість упевнитися: в нас немає бажання церемонитись. Ви думали втекти від нас? Йолоп! Та я довідався про ваші операції в банкові раніше, ніж ви встигли вийти з цього закладу. Ну, досить! Сподіваюся, що, незважаючи на невеличке непорозуміння, ми, одначе, знайдемо з вами спільну мову…

За півгодини з особняка, похитуючись, вийшла людина. Якусь мить постоявши, вона рушила гудроновою алеєю і, поминувши хвіртку, що автоматично розчинилась перед нею, побрела вулицею.

Дивовижна крадіжка

В поліцейській дільниці одного з районів міста було вчинено дивовижну крадіжку. Конфісковані дорогоцінності, гроші й навіть дефіцитні променеві відмикачі сейфів — усе лишилось незаймане. Зникла тільки одежа.

Зухвалий злодій усе обставив зі знанням справи: він мав рукавички, аби не лишити сліду від пальців, узуванка його була, очевидно, змазана якоюсь рідиною, що перешкоджала собаці взяти слід, а сторожовим роботам було кинуто по жмутку паклі, просякнутої алкалоїдом, який запаморочливо діяв на електронний мозок.

— Ну й безглузда крадіжка! — не переставав обурюватися заступник начальника дільниці. — Затратити стільки праці, вдатися до таких засобів перестороги і взяти мізерію!

— Хіба мало божевільних у цьому місті, — флегматично зронив начальник. — Їм би звиватись у гамівній сорочці, а вони ходять на волі, та ще й роблять свій бізнес…

Приблизно так само наслідки операції Флетчера (а костюм містера з зарослим переніссям викрав не хто інший як він) оцінив шеф бюро розшуку. Правда, його здивував інший бік цієї історії.

— Божевільний, — сказав він, — нащо ти приволік весь костюм? Досить було самої бляшки.

— Дуже ж бо я хвилювався, — виправдовувавсь Флетчер, переступаючи з ноги на ногу. — Ніяк не міг її, кляту, намацати. Отож прихопив із цим ганчір’ям.

Коли всі вікна було задраєно і черговий робот зачинив за собою двері, начальник бюро з радісним хвилюванням увімкнув у підсилювальну систему бляшку — технічне чудо, на яке він поклав мало не третину свого капіталу.

Вадою бляшки було те, що записувала вона все поспіль, і подеколи годинами доводилось вислуховувати всілякі нісенітниці на кшталт нудних інтимів клієнта з дружиною.

Ось і тепер початок був зовсім нецікавий. Шеф невдовзі навіть куняти став під монотонне потріскування розрядів та короткі пустопорожні фрази. І раптом він аж підскочив: у кімнаті зазвучав голос президента “Уестерн компані”.

— Технічно все лишається як і раніше, — казав той. — Від вас, любий Жуль, ми чекаємо тільки одного: керівництва.

— Але послухайте… — В голосі президентового співрозмовника почулися запопадливі нотки. — Ми ж домовлялися з вами заздалегідь, що після цього… е-е… досліду я буду вільний. Тепер усе обертається інакше.

— Вашу безпеку я гарантую, — холодно заперечив президент.

Слухаючи подальшу розмову, начальник бюро розшуку з досадою пересвідчився, що йдеться про щось досить добре відоме обом співрозмовникам, але зовсім для нього незбагненне. Звичайно, все це підтверджувало безпосередній зв’язок між Жулем та президентом Уестерна. Але яка від того втіха!.. Аж раптом містер Жуль в суперечці з президентом сказав:

— А ви скільки заробили на “бородатих”?

Шеф подався вперед, до болю в пальцях стис бильця крісла.

— Правильно, компанія дещо на цьому мала, — по паузі сказав Жулеві президент. — Але й нам ці “хлопчики” влетіли в копієчку.

Далі знов розмова торкнулася чеків, якихось недоплачених сум, біострумів…

Начальник бюро розшуку натис кнопку виклику.

— Джона Варвара, — кинув він роботові, що майже зразу появився в дверях.

Нечутно, мов привид, робот зник.

Шеф вважав Джона Варвара одним із найдосвідченіших своїх детективів і часто радився з ним з приводу найкаверзніших питань.

Коли Варвар з’явився на виклик, начальник бюро коротко переказав йому зміст записів, зроблених на бляшці.

— Як бачите, — на закінчення сказав він, — ви недарма прилаштували цю штуковину до піджака того суб’єкта. Гадаю, його треба взяти. До нього тягнуться всі ниточки.

— Але зробити це варто якнайделікатніше.

— Для цього, Джоні, я й викликав вас, — довірливо сказав шеф. — Успіх операції дасть нам… Ну, ви самі розумієте. На карту поставлено все… Одне слово, кого ви візьмете з собою?

Джон подумав.

— Флетчера, — нарешті сказав він.

— Що ж, не заперечую. Витрати хай вас не бентежать…

Операція

Жуль з’явився в Уестерні недавно, десь рік тому. Правлінню компанії зразу ж припала до душі його надзвичайна здатність влаштовувати різні темні справи.

Вершити їх Жулеві допомагали невичерпна винахідливість, жорстокість, певна обізнаність у техніці й ціла вервечка інших якостей, котрі навряд чи можна вважати за позитивні.

Вершиною Жулевої діяльності була, звичайно, афера з “Добрими вовками”. Мабуть, тільки його диявольська уява могла породити такий план.

Коли Жуль виклав свою ідею президентові, той захоплено поплескав його по плечі й вигукнув:

— Ну й голова! Либонь, давно за нею зашморг скучив. З таким обдаруванням, Жуль, ви можете стати одним із найповажніших бізнесменів. Якщо, звісне діло, по дорозі вам не доведеться присісти на електричний стілець… Що вам треба, аби успішно здійснити свій задум?

— Гроші.

— Це ви одержите. Щодо винагороди ми теж домовились.

— І після цього я буду вільний?

— Як вітер.

— Я пристаю на вашу умову.

— Отже, — сказав президент компанії, — ви негайно вилітаєте на південь, до того, як його?..

— Майкла Кардінга, — підказав Жуль.

— Так, так. А без нього й справді не обійтися?

— Він єдиний, хто може в даному випадку стати нам у пригоді, — сказав Жуль.

І це була правда.

Молодий маловідомий учений, дещо дивакуватий, непокірний (його й начальство за це недолюблювало), спромігся за досить короткий час свого перебування в Уестерні створити феноменальний апарат трансформації біострумів, який і було використано під час матчу “Добрих вовків” і “Бородатих хлопчиків”…

Після того, як Майкл Кардінг зробив своє діло, в Уестерні стали вважати його зайвим. Це не значить, що Кардінга не можна було експлуатувати далі. Навпаки — роботи йому знайшлось би чимало. Але річ у тім, що останнім часом Майкл дозволив собі кілька зухвалих випадів проти можновладної верхівки компанії. Про це запопадливо доповіли правлінню численні інформатори, штатні й добровільні. Керівні боси знали, що в даному випадку заткнути рота чеком не вдасться, і кінець кінцем, аби не ризикувати, поклали прибрати Кардінга.

Цю делікатну операцію доручили Жулеві, й він виконав її бездоганно. За день до смерті підпоєний Кардінг жартома навіть заповіт написав…

І ось тепер Жуль летить на захід, аби виконати ще одне делікатне доручення. Крізь ілюмінатор літака видно далеку землю… Господи, як він не хотів братися за це діло. Але вибору не лишалося, й так за кілька останніх днів він мало не наклав головою. Ну та після цього він уже зав’яже…

Коли літак приземлився і Жуль з невеличким саквояжем зійшов на бетоновану доріжку аеродрому, до нього, відтіснивши всіх своїх конкурентів, підскочив таксист. Він підхопив Жулеву ношу й догідливо сказав:

— Мій вертоліт до ваших послуг, містер.

Жуль сів у зручне крісло, назвав потрібну йому адресу, і сріблястий метелик здійнявся в небо.

Дорогою Жуль відчув, що його нездоланно хилить на сон. Він хотів був щось сказати пілотові, та голова безсило впала йому на груди, і Жуль сповз із сидіння на м’який пластик підлоги…

— Приймай гостя, Флете, — сказав довготелесий пілот. Він ухопив за комір свого непритомного пасажира і потяг до люка.

— Обережно, бо виведеш його з ладу достроково, — посміхнувся чоловік, що стояв на землі, коло викинутого з вертольота трапу.

Завіса піднімається

Начальник бюро розшуку був вельми задоволений. І, слід сказати, не без підстав.

Допит Жуля, проведений під випромінювачем, здатним паралізовувати волю, дав такі цікаві наслідки, що охороняти будинок, де велося розслідування, було виділено додаткові пікети детективів. Хтозна-як, але “Уестерн компані” дізналася, до чиїх рук попав Жуль, і підозрілі особи вешталися довкола бюро розшуку, як собаки біля різні.

Шеф кілька разів діставав через пошту й відеофон спокусливі пропозиції з боку ворожої компанії, але лишився непідкупним: не міг же він зрадити тих, хто платив йому незрівнянно більше.

На Флетчера, котрий уперше спостерігав допит під випромінювачем, ця картина справила гнітюче враження. Довго по тому стояла в нього перед очима кругла кімната, затоплена густо-фіалковим світлом, сірі, як у мерців, обличчя його колег і напівроздягнений Жуль у глибокій прострації. Кінцівки і груди йому було оперезано чорними провідниками, що тяглися до апарата, мов змії. На виголену маківку падав з випромінювача вузенький сніп променів. Жуль відповідав на поставлені запитання невиразно, млявим глухим голосом. Але робот-дешифрувальник одразу ж “перекладав” усе на звичайну мову, правда, зовсім без емоцій.

Протягом перших же годин допиту з’ясувалося он що. Перед Майклом Кардінгом і його натхненником Жулем стояло завдання — будь-якою ціною послабити команду “Добрих вовків”. Підписавши вигідний контракт, Кардінг самовіддано взявся за діло і невдовзі знайшов досить мудрий варіант конструктивного розв’язання Жулевої ідеї. До речі, ідея ця полягала в тому, аби сконструювати прилад, що міг би на відстані впливати на нервову систему гравців. З цією метою знадобилися записи біострумів головного мозку всіх одинадцяти “Добрих вовків”. За велику винагороду потрібні виміри зробив протягом кількох ночей лікар команди. Він і не підозрював, що за цим криється. А втім, це його мало цікавило. Лікареві сказали, що записи біострумів потрібні науці, і за роботу непогано заплатили.

Коли прилад Майкла Кардінга було викінчено, його розмістили в невеличкому двоповерховому флігелі на одному з численних монтажних майданчиків “Уестерн компані”. Лишалося зробити апарат портативним. Але це вже була, як кажуть, суто технічна проблема. На допомогу стали штучні білкові клітини, зугарні записувати інформацію, мікроелементи та інший арсенал наукових засобів.

Кінець кінцем апарат вліз у пласку спортивну валізку. В ньому був біорефрактор, що випромінював енергію потрібної частоти, та інформація про біоструми кожного із гравців команди “Добрі вовки”. Важливу роль відігравала інкрустована сріблом палиця з круглою головкою. Кожен завиток інкрустації відповідав певному гравцеві команди. Інакше кажучи, футболістів опрацьовували індивідуально. Досить було натиснути, скажімо, на срібне гроно винограду — і центра нападу “вовків” пронизував сніп біоструменів. Футболіст ставав вайлуватий, самохіть уповільнював біг, навіть не помічаючи цього. Чіткість координацій у нього притуплялася, і м’яч, посланий напевно вперед, опинявся зовсім не там, де йому належало б бути…

Судовий процес був грандіозний. Газети таврували тих, хто вносить у спорт огидний дух технічного втручання. На лаві підсудних сидів Жуль, на якого впали всі гріхи компанії. Про тузів Уестерна в жодній із статей не згадували. Власники газет знали, які довгі лабети в могутньої компанії. Та незважаючи на це, фірма зазнала великих збитків, і матеріальних, і моральних. Блискучі фейєрверки промов адвокатів інколи ненароком освітлювали найзлочинніші моменти в діяльності “Уестерн компані”.

Процес мав величезний громадський резонанс. Більшість визначних босів з “Уестерн компані” на чергових виборах було забалотовано.

Чорнила, виляпаного хронікерами на замітки й репортажі, цілком стало б на те, щоб ним замість води наповнити затоку Здохлого кита…

ІДЕЯ ТРЕТЬОГО КОЛЕСА

Притча

Це сталося давно, дуже давно. Люди тоді були консервативні й до різних новацій ставились вельми недоброзичливо. Подейкували, нібито така вже природа людська. Одного разу якийсь Винахідник з’явився о Комісії. На плечах він підтримував химерний витвір, що складався з рами, педалей, двох коліс та новенького шкіряного сідла.

Заїкаючись через свою ніяковість, Винахідник привітав шановних членів і, зупинившись посеред зали, опустив долу свій витвір. Який бо винесуть вирок?..

— Отже, ви твердите, що на цій двоколісній штуковині можна пересуватися? — сказав голова тоном, що не обіцяв нічого втішного.

— Але… це легко довести, — відповів Винахідник, радіючи з такого простого запитання. — Я можу продемонструвати… Дозвольте? — І він закинув ногу з наміром скочити в сідло.

— Ні, ні, — жестом зупинив його голова. — Краще скажіть нам, чи знаєте ви, що таке рівновага? Я маю на увазі несталу рівновагу.

— Здається, знаю, — непевно промурмотів Винахідник.

— Маю сумнів! — одрубав голова Комісії. — 3 вашого погляду, якщо поставити стілець на дві ніжки, він стоятиме і не впаде?

— Я цього не кажу…

— Ні, ви стверджуєте саме це. Більше того. З ваших слів виходить, що на такому двоногому стільці можна вільно сидіти. Ви просто не знаєте азів науки, юначе! — Голова переможно окинув поглядом колег, що ствердно закивали йому.

— Якби велосипед був непорушний, інша річ, — почав Винахідник, коли шумок у залі пригас. — Але моя машина рухається…

— Ну і що?

— А те, що вона нібито не встигає впасти. Закон інерції.

— Дурниці! — обірвав голова. — Ви просто забули про принцип відносності.

Винахідник важко зітхнув.

— Як учить нас Галілей, — підвищив голос голова, — байдуже, чи то човен пливе мимо берега, чи берег пливе повз човен. Досить застосувати цей принцип до вашого вело… велопеда…

— Велосипеда, — поправив зблідлий Винахідник.

— Тим паче! Хай сам Галілей розсудить, на чиєму боці правда! — вигукнув голова. — Сподіваюсь, для вас Галілео Галілей — авторитет?!

Винахідник спроквола кивнув. Бідолаху обійняло якесь запаморочення.

— Чудово, — урочисто закінчив голова. — Отже, все одно, чи то ви пересуваєтесь мимо нас, чи ми повз вас. Тому зробимо так. Сідайте на свій ве… велосід, а ми промаршуємо поперед вами. Якщо ви всидите, — значить, ваш дідько старший, і я можу йти у свинопаси.

Винахідник видерся на велосипед. Жовте сідло жалісно зарипіло.

Тієї ж миті члени Комісії за сигналом голови підхопилися з місць і під звуки маршу, що його забурмотів якийсь сухенький, наче тараня, дідок, рушили колоною мимо Винахідника.

Якимось чудом той певний час утримував рівновагу, розпачливо торгаючи кермом, а потім з гуркотом гепнув на підлогу, в цілковитій відповідності із законами фізики.

Колона зупинилась.

— Так-то, юначе, — зверхньо сказав голова, стоячи над розплатаним Винахідником. — Як бачите, вашому винаходові бракує третього колеса. Це створило б стійкий трикутник рівноваги. А ви були б моїм співавтором…

Висновок Комісії був лаконічний: “Визнати за хворобливе марення ідею пересування на двох колесах. Винахідника добровільно послати на семирічні курси по зниженню технічної неграмотності.

Означений апарат викинути на смітник”.

Вирок, ясна річ, зразу ж було виконано.

В цей час через подвір’я проходив якийсь хлопчина. Він зацікавився дивовижним механізмом, що виблискував проти сонця нікелем. Хлопчина швидко зметикував призначення сідла й педалів, бо був від природи кмітливий.

По кількох невдалих спробах він скочив у сідло й покотив подвір’ям, горлаючи якнайголосніше веселої пісні.

ЗМІСТ

Шляхами невідомого

Овсій

Оранжеве серце

“Петро Голубничий”

Залізні студенти

Двобій на дні океану

Загадкова дія

Гнучка тактика

Наслідки виховання

Із щоденника

Зайва ланка

Пограбування банку

Парі

Майстерня Чарлі Макгроуна

Зайва ланка

Вичерпна відповідь

Таємниця затоки Здохлого кита

Ідея третього колеса