Оранжеве серце

ОПОВІДАЄ ШТУРМАН СТАФО

Коли я зайшов до кают-компанії, Марійка була там сама. Вона сиділа замріявшись перед екраном, на якому рожевіли контури нашого «Грегора».

Ми з Марійкою недовго пробули наодинці. Незабаром надійшло розпорядження капітана про підготовку до гальмування корабля. Зволікати не можна було. Марійка пішла до себе в біолабораторію, а я — до штурманської рубки, де чергував Паччарді.

Всі дні, поки «Грегор» гальмував, минули в напруженій підготовці до висадки на нову планету.

— Ти знаєш, Стафо, — сказав якось Паччарді, — я остаточно поклав собі на думці прохати капітана, щоб дозволив мені взяти участь у висадці.

— Але ж бо штурманові не…

— Знаю, знаю, — перебив Паччарді. — І все одно я домагатимусь…

На вісімнадцятий день гальмування «Грегора» капітан скликав нараду екіпажу. Планета вже досить чітко проступала на головному екрані. Темно-жовта, мов помаранча, вона тихо пливла в чорному космосі.

— Ви, Стафо, поведете «Метелика» на посадку, — звернувся до мене капітан. — Тут нас багато що цікавитиме. — Петро Брагін кивнув у бік екрана, і всі погляди зупинилися на тьмяній і загадковій помаранчі.

— Дослідження планети здійснюватимемо в два етапи, — вів далі капітан. — Перша десантна група складатиметься з трьох чоловік. До неї ввійдуть Лайош Сегеді, Марія Куличенко і… — якусь мить капітан помовчав, — і штурман нестаціонарних трас Уго Паччарді. Потім ми, щоб завершити дослідження, підмінимо цю групу іншою…

Минали останні дні гальмування «Грегора». Помаранча на головному екрані виросла вже завбільшки з гарбуз, що відсвічував оранжевим світлом. Ми з Уго підрахували період обертання планети довкола власної осі. Він складав близько двадцяти годин.

— Майже як Земля, — відзначив Паччарді.

На екрані ясно було видно, що поверхня планети неоднорідна. Спочатку нам здавалося, ніби обшир Оранжевої — так ми називали планету — всіяно пагорбами й видолинками. Але потім Лайош виявив між безкраїх оранжевих пустель невеличкий темний острівець. Забігаючи наперед, можу сказати: цьому відкриттю спостережливого Сегеді ми зобов’язані життям.

Вже коли «Грегор», припинивши гальмування, перетворився на штучного супутника Оранжевої і на кораблі запанувала повна невагомість, було виявлено, що пагорби й видолинки на поверхні планети мандрують з місця на місце. Цього ми не могли бачити раніше, хоч і мали потужні телескопи, бо Оранжеву огортали досить щільні шари атмосфери. Вони поглинали і спотворювали всі наші радіосигнали.

— Висідайте на темну пляму, — віддав розпорядження капітан.

«Плато Лайоша» — так ми назвали острівець, відкритий Сегеді, — являло собою майже правильний круг діаметром кілометрів двадцять п’ять. То тут, то там на ньому стриміли високі скелі, одначе плато мало одну важливу перевагу порівняно із сусідніми з ним районами Оранжевої — скелі принаймні були нерухомі.

Попрощавшись із друзями, ми сіли в «Метелика» й одірвались від «Грегора». Перш ніж сідати, я вирішив зробити кілька обертів довкола планети, аби краще ознайомитися з нею. Ми пливли на висоті близько двох тисяч кілометрів, поступово знижуючись. Не довіряючи автопілотові, я сам керував приземленням. Уго і Лайош припали до екранів та інформаторів. Марійка морочилась зі своїм вередливим біофіксатором.

— Можу вас порадувати, — сказала вона, відірвавшись від численних шкал і циферблатів. — В атмосфері Оранжевої є вуглекислота, проте наявний і кисень.

— Ура! — гукнули всі ми.

Адже наявність в атмосфері Оранжевої вільного кисню означала, що неабияк зростає можливість виявити на планеті органічне життя. Ще раз забігаючи наперед, скажу: ці сподівання підтвердились…

Що думали вони, мої друзі, коли я вів «Метелика» на посадку? Уго, старий космічний вовк, мабуть, менше хвилювався проти всіх інших. Для Лайоша це був узагалі перший космічний політ. А ми з Марійкою… Хоч і брали участь в одному польоті — на борту зорельота «Рената», — проте висідати на нову планету нам жодного разу не випадало.

Несподівано чорна габа хмар розповзлась. Через екран побігла одноманітна оранжева поверхня. Безмежні горби й западини… Що це, хвилі? Чи тверда поверхня? Термофікс на пульті свідчив: температура оранжевих хвиль рівно сорок градусів. Швидкість «Метелика» помітно зменшилась. Я вивільнив крила і став планерувати.

— Не можу позбутися враження, що на мене хтось дивиться, — пошепки сказала Марійка, не відриваючись од екрана, по якому котили оранжеві хвилі.

— Нерви, — кинув я, хоч, коли казати відверто, і сам загубив спокій. Проклята темна пляма не з’являлася, хоч координати її я визначив точно. Плато Лайоша зникло. Що робити? Сідати просто на оранжеву поверхню? Ні, вона підступно рухлива. Це поза сумнівами. І раптом Уго спала щаслива думка.

— Увімкни шукач, — порадив він.

Я повернув ручку радарного шукача. Минуло кілька втомливих хвилин, поки система обстеження вказала, де міститься зникле плато.

— Та воно дрейфує! — вирвалося в Паччарді.

Я змінив курс і пішов на посадку.

Останні квапливі приготування… Герметизація космоскафандра… Перевірка магнітного. захисту… Радіопередавачів… Антен на шоломі… Здається, все…

Ось між двох скель з гострими піками рівне місце. Ідеальний космодром. Повертаю кермо висоти. Пікіруєм. Довкола нашої ракети вирують вогненні смерчі, породжені тертям «Метелика» об атмосферу. Та «шлюпка» надійна.

Аж ось м’який поштовх, і зразу залягає тиша, незвичайна, гнітюча…