Оранжеве сонце

ЧАСТИНА ДРУГА

У просторій печері збилося плем'я чаків. Зіщулені тіла, що попритулювалися одне до одного, видавалися суцільною чорною масою. Тільки під час спалахів небесних гілок, коли їхнє світло разом з диким посвистом вітру проникало всередину печери, можна було зазирнути у найглухіші закамарки. Погляди всіх були прикуті до входу — звідки насувалося щось грізне й страховинне. Гуркотнеча стояла неймовірна — від неї дрижали товстелезні стіни і склепіння, з розколин яких прямо на голови градом сипалися дрібні камінці та пісок. Далі вогненні різки почали так часто стьобати небо й землю, що в печері мерехтливе сліпуче сяйво не згасало ні на мить. Нараз у короткому проміжку тиші вихопився пронизливий голос матінки Уф:

— Це — покара!

— Покара, покара! — дружно підтримали її чаки.

На середину печери виштовхали вождя Ту. З усіх боків на нього тиснули, вимахували руками, щось вимагали, і здавалося, що розлютовані чаки нарешті накинуться на свого вождя і рознесуть його на шматки. Але Ту не оторопів, не здався на милість юрби, у ньому заговорила кров, кров ватага, і він, страшний і розшалілий, з палаючим зором, здійняв сучкувату довбню. З диким риком він махнув нею навколо себе, і всі повідскакували хто куди.

— Підходь по одному! Кидайтесь усі! Вождь Ту з усіма справиться!..

Зненацька спалахи урвались, і настала тиша. Примовкли і чаки, спинилися — не зважувалися ринутись у темряву, де сліпа довбня могла розколоти череп будь-якому сміливцеві. А коли знову у печері спалахнув відблиск небесного сяйва, усі побачили Ту, який непорушно завмер з піднесеною вгору довбнею. Вождь уже не розмахував нею, вичікував.

Прокотився гуркіт помірної сили, а за ним знадвору пролунав чийсь тривожний вереск:

— Виходьте, чаки, виходьте! Виходьте дивитися на небесне чудо! Виходьте!

Голос був таким пронизливим і владним, що вмить схитнув усю громаду чаків. Про сутичку з вождем відразу забули. Усі ринули до отвору з печери, збилися там, здійняли галас.

— Чудо!.. Чудо!.. — линуло над юрбою.

Високо вгорі у світлі ясного полум'я бовваніла чиясь непомірно велика постать. Невідомий велетень вимахував довбнею перед левом, що вибирав зручну мить для стрибка. Звір норовив метнутись на двоногого супротивця, та на заваді ставала замашиста зброя гіганта.

— На чому ж вони тримаються? — зойкнула одна з жінок.

— Їх тримає вершина гори!

— Та ні, їх тримає небо!

— Небо?..

— Хмари тримають їх!

— Хмари?..

— Хмари, хмари…

— Та це ж наш молодий чак! Це — Е! — вигукнув То.

Це він помітив небесне диво і пронизливим криком повідомив одноплемінців.

— Наш Е? Чак!

— Е, це наш Е?! — зойкнула юрба і раптом принишкла. Кожен вглядався, напружував зір. Справді небесний велетень був схожий на юнака Е.

— Так, це наш Е! — промовила матінка Уф з такою впевненістю, що сумнівів більше ні в кого не залишилось.

І відразу ж після її слів там, де змагався Е з хижаком, сяйнув спалах, а трохи потому звідти докотився могутній хряск. Лев метнувся в один бік, в другий. Е з піднесеною довбнею рушив на звіра. І ледве чи й зробив три-чотири кроки, як лев крутнувся і подався вниз. Лев тікав, тікав з неба на землю!

— Лев злякався довбні Е! — крикнув То на повну силу своїх молодих легень.

Лев зник, Е, зробивши ще два кроки услід, зупинився. Він потрясав зброєю і, певне, щось переможно вигукував. Далі повернувся, опустив довбню і повільно, ніби вагаючись, попрямував до краю якогось виступу, з-за якого струменіло яскраве світло. Постать Е з кожним кроком робилася все більшою і яснішою. Е упав навколішки перед якоюсь світлою силою, Е дякував тій силі, молився на неї. Та раптом небесний велетень потьмянів, його ніби затулила якась щільна запона. Видиво зникло. Лише світла пляма мерехтіла в горах, проглядала крізь хмари і косі стяги дощу.

Тоді люди загомоніли. Найбільше непокоїло їх те, що хотіли таємничі могутні істоти сказати їм, чакам, висвітлюючи у піднебессі щойно зникле видиво?.. Велетень був схожий на молодого вигнанця Е!.. І він переміг страшного звіра. Звичайно, могутні істоти співчували йому, вони дали Е великий зріст і силу… То що це все значить? Що значила люта гроза, яка мало не розвалила печери?.. Істоти гніваються на них, чаків, гніваються на їхнього вождя Ту!.. Хай він пояснить їм це видиво, хай мовить слово!

— Де вождь Ту? — майже хором залементували чаки. І знову вождя безцеремонно виштовхали на середину.

— Говори, Ту, говори! Який знак подали могутні істоти чакам?

— Ту бачив на небі Е, що зробився велетнем?

— Ту прогнав Е!

— Могутні істоти наслали страшну грозу!

— Такої ще ніколи не було!

— На голови сипалося каміння!

— Могутні істоти хотіли покарати чаків…

— Чи ще покарають?!

— Говори, Ту, говори!..

Але вождь Ту мовчав. Тільки спідлоба блискали його страшні очі. Вони не спинялися на комусь одному, вони злісно пронизували всіх чаків водночас.

— Говори, Ту, говори! — лемент юрби досяг найвищої напруги, чаки знову ладні були накинутись на свого вождя, повергнути на землю і розтоптати.

Ту це добре відчував. До болю в пальцях стискаючи довбню, він зрештою похмуро проказав:

— Нехай пояснить видиво старий Кун!..

З'явився старий Кун. Зупинився поряд з Ту. Сяйнула серед хмар гілка, нібито тільки для того, щоб освітити сутулу постать Куна, зсохлу і зчорнілу, як і сама земля. Довгі руки тулилися до тулуба, як два струхнявілі стебла. Короткий то був спалах, але кожен побачив таке ж зчорніле, як і тіло, обличчя старого, вкрите поріділим волоссям. Та не про тілесну кволість говорили очі — вони променіли блиском, мудрим і всезнаючим.

Запала така тиша, що чути було важкий подих старого. І вже в темряві кожен побачив, як старий підніс руку. Він вимагав уваги. І це було не зайвим, бо в небі прокотився грім. І коли він стих, старий Кун заговорив:

— Очі хоробрих чаків бачили все. З чаками говорили могутні істоти. Вони говорили таким дужим голосом, від якого важко стогнала земля. Вони блискали такими довгими вогненними гілками, що кожної з них вистачило б на день шляху!..

Кун замовк. Кун не сказав найголовнішого. І хоча кожен знав, що він має його сказати, все ж загаласували:

— І це все?

— А видиво?

— Що воно значить?

— Хай Кун говорить!

Кун знову підніс угору костисті руки. Юрба замовкла.

— Могутні істоти гніваються! — промовив найстаріший чак.

— На чаків? На чаків? — загуло плем'я. — Що вчинили їм злого чаки?

— Може, і на вождя Ту! — сміливо проказав старий Кун. — Але які саме істоти гніваються — добрі чи лихі? Коли добрі — чакам доведеться скоритися, а коли лихі — чаки битимуться з ними!.. Добрі істоти допоможуть чакам!

— То і старий Кун нічого не знає?

— Якщо зараз Кун не знає, то знатиме потім, — сказав старий.

— Коли ж Кун знатиме? Коли?

— Цієї ночі, мабуть, могутні істоти скажуть Кунові.

Натовп примовк. У голосі старого звучала впевненість.

— Чи не захищають могутні істоти молодого чака Е? — провадив далі старий, неначе розмірковував про себе. — Може, тому і наслали вони на всіх чаків таку гуркотнечу… Чи не підбурив їх молодий чак, чи не наскарживсь?.. І чому молодого Е освітив Вогонь? Адже він — лютий ворог і людей, і звірів! А тепер Е і Вогонь — приятелі!..

— Ні, Е — добрий! Е не може бути приятелем лютого Вогню! — поривно вигукнула Ни.

— Що може знати якесь кволе дівчисько? — гримнув Кун.

— Нічого, нічого не знає! — пролунало водночас кілька голосів. — Нехай Ни мовчить!

— Нехай мовчить! — і в цьому останньому суворому голосі чулося не тільки повеління, а й загроза. То був голос Хіпа.

— Вогонь пожирає дерева з плодами, щоб не дати їх чакам, — провадив далі Кун. — Вогонь відбирає всяку поживу. Вогонь сам пожирає все… Вогонь завжди був ворогом, чаків! Кун знає його лиху силу. Ще коли у Куна були дужі руки і швидкі ноги, а волосся на голові було чорне і густе, то Вогонь оточив у лісі чаків зі всіх боків! Вогонь хотів пожерти усіх чаків живцем! Тоді поряд бігли тигри і вовки, олені й зайці. І ніхто ні на кого не нападав… Ліс гудів од тупоту ніг. Огонь пік обличчя, душив густим своїм подихом! Найдужчі були безсилими супроти нього. Усі шукали порятунку. За звірами бігли чаки, бо звірі краще знають дорогу до безпечного місця. Довго бігли чаки, а коли дісталися до зеленої долини, то не долічилися багатьох дітей, жінок, мисливців. Усіх їх пожер Вогонь! У чаків з Вогнем вічна ворожнеча.

Кун замовк. Він важко дихав. Довга мова втомила його. Натомість заговорили чаки. Вони згадали все: і те, як упав малий Е зі скелі і залишився неушкодженим, і як потім не зачепив малого лев, і як чорний птах заступився за Е. Але лев — не приятель Вогню. І чорний птах теж. І що все-таки значить це видиво у сяйві полум'я? Чи й справді Е здружився з Вогнем? Могутні істоти заступились за нього? Чи, може, той велетень, що боровся з левом у піднебессі, — зовсім не Е? Хіба ж можна було добре роздивитись? То хто ж тоді отой велетень? Усе це не давало спокою. Якогось певного здогаду не було. Залишилося тільки чекати світанку, коли старий Кун знатиме, що промовлять йому могутні істоти. Вогонь, певне, не подаватиме ніякого знаку, бо Вогонь — ворог чаків, ворог усіх звірів. Він приходить неждано-негадано і нищить усе. Тепер за Е мало хто заступався. Молодий, безвусий молодик, а замахнувся на вождя Ту довбнею!.. І як проворно лежма ухилявся від сучкуватої деревини вождя! Щось тут непевне! Заступався Е за Ни, а тепер Ни заступається за цього зухвалого молодика! Ще й стала перед вождем Ту, безбоязка й грізна, ніби спроможна була його подужати! І добре зробив Ту, що схопив ошаліле дівчисько за косми і шпурнув на землю. Знатиме надалі, як звертатися до вождя!..

Юрба чаків гула, немов розтривожений бджолиний рій. Ту вже давно не було серед одноплемінців. Кинулись, було, його шукати, щоб на цей раз виявити цілковиту покірність — чи словом, чи рухом, чи навіть німим послухом. Проте даремно нишпорили — вождя не знайшли. Старий Кун теж кудись зник. Може, десь на потаємному місці має надію побачитися з могутніми істотами? Може, старий вже й дізнався про достеменну причину їхнього гніву? Але найбільше непокоїло кожного несподіване зникнення Ту. Боїться, що знову все плем'я оскаженіло накинеться на нього? І хоча він зовсім не з лякливих, але така сутичка закінчилася б не на його користь… То він покинув їх? У це не хотілося вірити. Чи десь перечікує, як далі поверне? Це видавалося більш ймовірним.

Однак юрба чаків мало-помалу рідшала — не кожен міг устояти перед зморою. Лише найвитриваліші дочекалися холодного світанку. І хтось із них у сірій каламуті угледів старого Куна. Він стояв на скелі, стояв нерухомо, ніби закам'янів. Тільки подеколи костисті руки простягалися вдалину, неначе намацували щось тепле, невловиме… Обличчя Куна не можна було розгледіти, та й сама постать раз у раз щезала у пливучому тумані. Здавалося, що старий не стоїть у високості на одному місці, а кудись плине.

Несподівано серед туману побачили чаки і свого вождя. Він сидів неподалік від Куна, на нижчому виступі каменя. Сидів нерухомо, кучмата голова впала на груди, і ніхто не знав, чи спить він, сидячи, чи про щось думає у тяжкому забутті.

Біля підніжжя гори незабаром зібралося все плем'я. Хтось заговорив, але на нього шикнули, нібито мовчанка могла більше пояснити, ніж слова. Тиші хотіли всі. Що сталося б, коли б усі заговорили? Чи не зашкодило б це тому, хто задля всіх чаклує на скелі, над самим урвищем? А що варто могутнім істотам, розгніваним їхнім галасом, зіпхнути старого в провалля?.. Залишалося лише одне — приглядатися до постаті Куна, який, здавалося, чаків зовсім не помічає.

Та ось над кряжем далекого пасма гір просвітліло. Невдовзі звідти мав з'явитися червонястий краєчок розпеченого кола. Вітер не рухав жодним листочком, жодною галузкою — він ще міцно спав. Покірним гуртом стояли і чаки. Вони чекали, що скаже їм старий Кун. А він ніяк не міг відірватися від того видива, яке тільки йому одному було видне. Нарешті старий Кун опустив руки, похилив голову. Стояв якусь мить, але та мить далася взнаки кожному чакові: ніби здерев'янілий тулуб Куна почав поволі хилитись до прірви, і якби юрба відчайдушно не зойкнула, він, певне, і не втримався б на скелі. Зойк привів старого до тями: він випростався, глянув униз на юрбу, повернувся і почав повільно сходити з гори. Ту теж підвівся, неначе чекав цієї миті. В одній руці тримав довбню, з якою ніколи не розлучався, а другою підтримував за плечі Куна, коли той сходив до племені.

Старий Кун та вождь Ту не дійшли до чаків — спинилися неподалік на невисокім узвишші. Звідти вони бачили все плем'я, і кожен чак їх теж добре бачив. Ту приставив довбню до ноги і кинув погляд на юрбу. Його зір не випромінював ніякої запеклості чи люті, він був цілком спокійний. Вождя анітрохи не радувало те, що в усьому натовпі, мовчазному і присмирілому, збитому докупи й одностайному, проглядали загальна покірливість і послух. Ту це добре умів помічати. Але водночас він знав, що та покірливість кожної миті могла змінитися на жорстокість, на шал. Особливо зараз. Усе залежало від того, що скаже старий Кун. Старий зараз мав незрівнянно більшу владу. Але з його вигляду цього не було видно. Навпаки, він увесь нібито обм'як, послабшав. Безсонна ніч давалася взнаки.

Та ось старий Кун ніби прокинувся від запамороки, пожвавішав. Очі його глянули на чаків, у них загорілися вогники.

— Хай чаки знають, що висохлому Кунові мало про що пощастило вивідати. Могутні істоти близько не наближалися до Куна, вони звіддалік говорили. Старі вуха не все розчули…

— Хай Кун говорить, що розчув!

— І що побачив!

— Що робити чакам?

Вождь Ту насторожився. Блиснули очі, постать напружилася, рука не втрималась. — схопила держак довбні. У грудях Ту прокинулася вчорашня лють — його поривало ринутись на юрбу і розірвати її. Та добре знав — жоден з чаків не побіжить, жоден не схилиться під його довбнею!

— Вгомоніться, чаки, і слухайте, — помірний голос Куна відразу ж зробив те, що напевне неспроможна була вдіяти ніяка довбня: натовп присмирів — старий Кун щось та мав сказати!

— Старий Кун пильно вглядався у той бік неба, де з'явилося видиво, — почав знову старий, і кожен у нашорошеній тиші ловив кожне його слово, — але воно більше не блискотіло. Зате з-за гір сяйнуло підряд стільки разів, скільки на одній руці пальців. Старий Кун простер туди руку, і в ту ж мить з неба покотилася зірка. Та ще не встиг слід тієї зірки погаснути, як за нею полетіло безліч зірок. Летіли вони гуртом, так, як мчать чаки за здобиччю хвостатою. Невже, думає старий Кун, перша летюча зірка — то наш молодик Е, а юрба зірок — то плем'я чаків?.. Чого хотіли зірки від однієї зорі? Чого так хотіли її наздогнати? Щоб знову взяти її у своє коло чи щоб накинутись на неї і знищити?.. Старий Кун простягав руки до могутніх істот, благав їх сказати правду — з добрими серцями гналися зірки чи зі злими?.. Але могутні істоти мовчали. І раптом по темному плесу неба, що ледь проглядало поміж хмарами, з'явилася зовсім нова зірка. Вона плила плесом і світилася так, як ще жодній не вдавалося. Дійшла та зірка до хмар, сховалася за ними, знову виплила і знову сховалася. І вже більше не випливала. Зірка рухалася звідти, — старий Кун показав рукою на те місце, де було видиво. — Рухалася у наш бік. Рухалася швидко. Старий Кун чекав, що і цього разу за нею гнатиметься сонм зірок, але так і не дочекався. Раз по раз долинали голоси звірів. І поміж них вухо старого Куна ніби почало вловлювати голоси могутніх істот. Але вони линули не від землі, не з-за гострих скель, а з самого неба! Здалеку вони линули — нічого не можна було розібрати до пуття. Тому старий Кун гукнув їм на всю силу грудей: «А-о-о!.. А-о-о!.. Старий Кун благає могутніх істот підступити ближче, бо старий Кун не може літати — у нього нема крилі Старий Кун хоче почути, що говорять уста могутніх істот!..» Голоси погучнішали, але що говорили могутні істоти, Кун йе второпав, бо вони Промовляли своєю Мовою, вони не схотіли говорити так, як чаки. «Старий Кун нічого не може зрозуміти!» — гукнув могутнім істотам. На це вони не відповіли. Голоси відлинули і нарешті стихли. Чулося тільки завивання звірів. До самого ранку ні на небі, ні на землі очі старого Куна більше ніяких знаків не помічали. Тільки оце перед самим ранком з густого туману ледь долинув чийсь голос: «Чого стоїш на скелі, старий Куне, чого чекаєш?.. Хіба не бачив наших знаків?! Отож розмірковуй!» А незабаром і ви, чаки, запримітили мене на цій скелі…

Старий Кун замовк. Запала мовчанка. Ніхто з чаків не наважувався заговорити першим. Та врешті з гурту вихопився сміливець:

— То що ж розміркував Кун?

— Кун розміркував, що чакам треба йти в гори, — сказав старий і напівзігнутою рукою вказав знову на те місце, де було видиво. — Там чаки побачать Е. Можливо, чаки там побачать і ще щось.

— Правильно, адже плем'я зірок линуло за своєю зіркою!.. — загув збір. — Там чаки знатимуть — чи милувати молодика Е, чи карати!..

— А може, там Е уже немає? — запитав хтось з чаків.

— А де ж він, де?..

— Може, могутні істоти взяли його на небо?..

— Коли могутні істоти показували нам молодика Е, то звідки Е добув довбню? — озвався і вождь Ту. — Адже тікав Е у гори голіруч!

— Тікав голіруч, це так!

— Хто ж дав йому довбню?

— Могутні істоти?

— Довбня Е лежить там, де її було вибито у нього з рук! — сказав Ту.

Чаки рушили на місце вчорашньої сутички, але довбні там не знайшли.

— То чи не вертався молодик Е за своєю довбнею?..

— Вертався?

— Коли?

— Уночі?

— Так, уночі.

Почали гуртом роздумувати, пригадувати. Вночі ще довго сиділи чаки поміж валунами. Потім знялася гроза. Всі поховалися в печері. Невдовзі з'явилося видиво. Виходило, що вернутися молодик Е начебто і не міг. Яким же робом у нього опинилася довбня? Цього вже ніхто не міг пояснити. Вирішили піти у гори і розшукати Е, розпитати — звідкіля у нього довбня і чи його вона, чи яка інша? Коли його, то як Е спромігся її забрати, а коли довбню йому дали могутні істоти?.. Коли так, то чи не стануть ті істоти захищати молодика?.. Однак чаки твердо вирішили йти. І вже ніякі, навіть найстрашніші істоти, не змогли б їх зупинити.

Після того як чаки повискакували з печери дивитися на небачене видиво, сам То недовго залишався там. Тільки-но видиво зникло — юнак непомітно метнувся в гори. Його не могли залякати ні темінь ночі, ні ковзке каміння на схилах, ні спалахи сліпучих гілок, ні гуркотнеча, ні люті звірі. Він ішов за покликом серця. Його друг і брат Е опинився у біді. Дарма що Е відігнав лева, молодикові ще загрожувало падіння з неба. Хто ж йому там допоможе, захистить його від звірів?.. То не замислювався над тим, як опинився Е на небі, — юнак прагнув побачити свого друга, побачити якнайшвидше, пересвідчитися, що він живий, а далі дізнається про все — і про бій з левом, і про видиво. Тільки б побачити Е! І юнак поспішав.

То вже вдруге за одну ніч долав круті кам'яні схили, долав під холодним дощем, сліпучими зблисками і страшенною гуркотнечею. Раз у раз з височини летіли каменюки, і То не знав — чи влучить котра з них у нього, чи промине. Однак він спритно кидався під виступи гранітної стіни, за стовбури дерев, а коли якогось схову не знаходив поблизу, тоді юнак просто присідав до землі і зіщулювався.

У важкій дорозі найближчою супутницею То була думка. Вона втішала його, надавала сміливості й сили. Щойно побачене видиво збурило юнака, оживляло мрії, які він давно плекав. Той знак міг багато що змінити. Його подали чакам могутні істоти! Вони могли зробити Е вождем племені!.. Вождь Ту має зійти зі сцени. У нього надто часто виникали сутички з цілим племенем. Кожен чак боїться вождя, тремтить перед ним, а тому і не любить. Чаки накидаються на Ту тільки юрбою. І хоча вождь Ту і розмахує завзято своєю страшною довбнею, але варто йому зачепити когось з чаків, як відразу ж вибухне розправа. Коротка і кривава! Вождь Ту не мав друзів. А він, То, буде для Е справжнім другом. У Ту лише два ока і два вуха, а Е матиме багато очей і багато вух. Е матиме друзів, які завжди стануть поряд з ним, будуть його підпорою і захистом.

Але не одні втішні думки снували в голові То. З'являлися й сумніви. Бувалі мисливці не схочуть стати під провід якогось молодика! Оберуть вождя з-поміж себе. А можливо, Ту і втримається. Тоді залишається одне: підмовити спершу хоча б кількох юнаків до втечі. То був певен, що це йому вдасться.

Кожен юнак прагнув якнайшвидше стати до лав мисливців. Лише тоді він позбувався всіляких кпинів. Молодикам не вільно було встрявати у розмови дорослих, утесуватись до їхнього гурту. То добре знав, що можливість якомога раніше стати мисливцем снилась не одному молодику. Самому ж То через каліцтво стати відважним мисливцем не світило зовсім. Ну що ж, хай тоді інші швидше вийдуть на стежку сміливих і відважних.

Чорну ніч. поволі починала розмивати сіра каламуть світанку. Війнуло холодним вітром, але юнакові було душно — він сходив усе вище і вище. Раптом То спинився. Юнака відлякував миготливий червонястий відблиск, який вихоплювався з-за кам'яної перепони. Далі йти не зважувався. Що там могло бути? Можливо, то місцина, де збираються могутні істоти? Напевне, сплять ще вони, а він потурбує їхній спочинок… Розгніває їх! У цю мить відблиск сяйнув яскравіше. Від ляку То аж присів до землі. О, вони вже гніваються! Далі йти було вельми небезпечно. Червонястий відблиск нагонив жах. Адже там, за кам'яною стіною, дихав Вогонь! То прикипів до каменя, принишк, хоча його так і поривало кинутись назад, відбігти від небезпечного місця.

Однак То не схоплювався і не тікав. Сидіти, причаївшись, видалося кращим, аніж тікати, нічого не вивідавши, не знайшовши друга. А де ж він, друг Е?.. То згадав, що вони домовилися давати знати один про одного голосом пугача. Але хіба Е десь поблизу? Хіба Е може знаходитися там, де блискотить ворожим сяйвом Вогонь?..

То напружував слух, проте ніяких звуків, навіть шерехів, не вловлював. А може, Е десь кружляє неподалік або причаївся, дрімаючи, у схові?

У зарослях почали пробуджуватися пташки. Вони безбоязно кидали свої голоси у нашорошену тишу. Вони нічого не боялися. І він, То, не побоїться озватися голосом пугача. І тільки-но юнак наважився крикнути по-пташиному, як там, де блискотіли червонясті відблиски, з'явилася людська постать і відразу ж зникла на схилі. Був то Е чи хтось інший з невідомого племені? Тепер уже юнак передумав подавати умовне гасло — хай ранкове світло ще трохи просвітить морок. Треба спершу добре розгледіти постать, коли вона знову з'явиться. І постать невдовзі з'явилася — чоловік ішов назад, щось несучи поперед себе. Коли він на якусь коротеньку мить опинився на кам'яному узвишші, То впізнав свого друга! Так, це був Е!.. Поривна хвиля радості мало не зірвала юнака з місця, але щось усе ж утримало. Не став То і кричати пугачем. Нічне видовисько ніби застерігало, закликало до обережності. Спочатку То повинен зазирнути на ту місцину, звідки струменіли відсвіти! Саме ж туди поніс Е якусь ношу!

Що він там робить? І що за відсвіти струменять звідти миготливим потоком? Усе це так розпалило цікавість юнака, що він осмілів настільки, що знову подався вгору. Робив це він украй обережно — жоден камінець не скотився з-під його ніг, жодна пересохла гілка не тріснула. Залишалося ще трохи шляху, і він загляне туди, куди зник з ношею Е. Та ось юнак відскочив убік і принишк за кущем: почув легку ходу друга.

З-за оброслого травою каменя То спершу побачив голову Е, опромінену червоним відсвітом, а через мить і всю постать — рухливу і стрімку. В руці Е тримав довбню і йшов прямо на То. «Відчув, напевне, дух людини», — подумав То. Спершу хотілося підвестись і рушити назустріч другові — мовити, що це він, То, прийшов, але і на цей раз юнак вирішив не поспішати. Нехай То сам його виявить! Але вітер віяв на То, і Е не відчув присутності друга. Швидко промайнув мимо і зник поміж кущами.

Ось тепер То знатиме все! І юнак декількома стрибками, спритними і пружними, вискоч^ з на кам'яний гребінь і мало не скотився назад на схил від непомірного ляку. Біля обгорілого дерева, з якого розповзалися врізнобіч сині в'юнкі цівки диму, палав Вогонь!.. Язики полум'я наперебій відскакували від червоної купи головешок, здіймали високо над собою легенькі іскорки і висотували химерними рухливими вигинами свій дух у саме небо! То почув і тріск. Прямо в обличчя війнув терпкуватий дух Вогню — жахний, загрозливий! То схитнувся на місці, однак не міг відвести погляду від полум'я, яке не лише лякало, а й ніби притягувало, заворожувало. Раптом вітер схитнув вертку руку Вогню у бік То. Від ляку юнак відскочив. Здалося, що та рука хоче дотягнутися до нього і спалити. То причаївся за каменем. Пересилюючи ляк, юнак усе ж визирнув із засідки — рука полум'я знову шугала вгору, вона здіймалася вище обгорілого дерева, линула прямо в небо. Це трохи заспокоїло. «А сам Е хіба не тікав од Вогню?» — цей здогад остаточно привів до тями. Як він відразу про це не подумав? Тепер тільки лишалося наздогнати Е!.. Але умить згадалося і те, як нещодавно виходив Е з якоюсь ношею саме сюди, звідки мерехкотіли зловісні відсвіти, а їх, звичайно, розкидав Вогонь!.. Хіба і на цей раз Е повернеться сюди, де зовсім близько шугає у небо рука Вогню?.. Чи, може, Е усе ж тікав од Вогню? То не знав, на що зважитись — залишатись на місці, чекати повернення друга чи кинутись за ним навздогін?.. Так, наздогнати Е! І хай він усе пояснить!..

Але тільки-но То зірвався з місця, щоб податись услід Е, як несподівано тріснула суха гілка. Юнак знову причаївся. Чи не повертається друг?.. А може, підкрадається звір?.. Та ось віття кущів розсунулося, і з'явився Е з ношею поперед себе. Він ніс оберемок сухого гілляччя. Спереду, напохваті, рука стискала держак довбні.

Ось що носить його друг!.. І навіщо йому це гілляччя?.. Напевне, лаштуватиме з нього якийсь захисток? Здивуванню То не було меж, коли він побачив, що Е зовсім безбоязно підійшов до Вогню і обережно поклав принесене гілляччя прямо у червону пащеку полум'я. Вертка рука Вогню відразу ж сховалася за гілляччям, і з-під нього заснував урізнобіч густий синюватий дим. Невже його друг і брат заприятелював із Вогнем? Вогонь — запеклий ворог племені чаків, ворог усіх племен, які живуть під розпеченим колом, Вогонь — страшніший од звіра, страшніший від прудкої води і дужого вітру. Від єдиного подиху Вогню все живе корчиться і гине!.. Невже заприятелював Е з Вогнем?..

Тим часом з-під кинутого в червону пащеку гілляччя почали просотуватись язики полум'я. Е став перед закурілою купою навколішки. Дим пахтів йому в лице, оповивав усю його постать. Однак Е не боявся, запопадливо дивився на Вогонь, що знову оживав, щось шепотів до нього, благально наставляв долоні, притуляв їх до грудей і знову наставляв. Е вів з Вогнем якусь потаємну розмову.

Нарешті Вогонь, відкинувши високо вгору густий синій дух, шалено вихопився назовні, і в ранкове небо знову сягнула його вертка червона рука. І це зовсім не злякало Е. Він низько схилив голову, неначе віддавав усього себе на милість невідомої сили.

— Не бути Е вождем племені, — прошепотів То. — Е загинув!

Хлопець з жахом дивився на свого друга і брата. Як порятувати Е? Адже всього себе Е віддавав Вогню. А чи не домовлявся Е з Вогнем ще раніше?.. І чи не в помсту за вигнання Е Вогонь так запекло почав кидати вогненними гілками і потрясати кам'яною печерою?.. Вогонь хотів живцем засипати брилами усе плем'я! А потім показав у високості Е, показав могутнім, дужчим за лева! А тепер Е, либонь, дякує Вогневі за все це? А далі? Що станеться далі? Хіба Вогонь угамується на цьому? Е разом з Вогнем заповзявся знищити усе плем'я чаків?! І його, То, хочуть теж знищити?..

Лють закипала у грудях То. Юнак ладен був на все: крадькома підбігти до Е і несподіваним ударом розтрощити довбнею голову! Але, напевне, це не вдасться — Вогонь попередить свого сина. Вогонь бачить усе! Але ні!.. Треба спершу крикнути, крикнути гнівне слово! Хай Е почує це слово, а далі То готовий до двобою з Е і з Вогнем!… Хай загине То у нерівному бою, але хай Е і Вогонь знають, що він не боїться їх, він їх зневажає! І юнак умить здерся на камінь, випростався і гукнув на повну силу своїх легень:

— Го-го-го!.. То кидає гнівне слово до Е! Е здружився з Вогнем! Е віддає своє серце ворогові! То питає: чи не зробив Вогонь Е своїм сином? То більше не друг, більше не брат Е!

Хлопець замовк. Він чекав, що скаже Е. А той, уздрівши свого друга, вже йшов до нього. Йшов з довбнею, йшов швидко. Зупинився за кілька кроків, запитав:

— Чому То не хоче бути другом і братом? То мовчав.

— Вогонь порятував Е! — сказав тихо юнак. — Цей Вогонь — добрий! Він зла не заподіяв Е. Не заподіє і То.

Та в цю мить червона рука Вогню знову схитнулася — вона полинула до двох молодих чаків. І То зірвався з місця. Е подався за ним, спритно перестрибуючи через гостре каміння, випередив друга і став перед ним несхитною перепоною.

— Невже То хоче бути ворогом Е? — важко дихаючи, запитав Е. — А що казав То вночі?..

— Тепер у Е є новий друг і брат — Вогонь!

— Вогонь буде другом і братом і для То.

— Ні, То не хоче, не хоче!..

— То боїться Вогню?

— Вогонь — ворог чаків! То не любить Вогню! То і всі чаки бояться червоного страховиська!

— Але Вогонь порятував Е! — заперечив юнак і почав жваво розповідати, як вибіг з печери лев, як він розтрощив звірові лапу, як далі кинувся до дерева, сподіваючись порятуватись на ньому. Та несподівано з страшним гуркотом Вогонь запалив дерево і почав його їсти. Е боявся більше лева, ніж Вогню. Е підійшов до палаючого дерева, а лев побоявся Вогню. Лев утік.

— Е боровся з левом на землі чи на небі? — запитав То, який від запальної розповіді друга трохи прийшов до тями.

— Е боровся з левом на землі.

— То бачив Е на небі… Усі чаки бачили Е на небі.

— Бачили?.. Невже чакам усе було видно?

— Так, чаки бачили Е на небі! — повторив рішуче То.

— Е був на землі. А на небі боровся з левом якийсь велетень. Хто він — Е не знає.

— Велетень був схожий на Е!

— Велетень швидко зник, і Е його більше не бачив.

То дивувався. Він не знав, що робити. Надто все було неймовірне і незбагненне. То бачив на небі велетня, чаки бачили теж і сам Е бачив. Велетень розмахував довбнею. Лев злякався і втік. За Е заступився Вогонь! І ось він, цей Вогонь, простягає до неба свою вертку червону руку! Цей Вогонь став другом Е… Чи може таке бути? Це — нечуване диво!..

— Хай То не боїться Вогню! Хай То підійде ближче і побачить, що це не страшно, — вмовляв Е друга, а той немов прикипів до землі.

— Хіба може Вогонь бути добрим? — запитав нарешті здивовано. — Хай сьогодні Вогонь, може, і добрий, а згодом почне нищити ліс, звірів, людей!.. Вогонь почне випивати воду із струмків. І де він пройде, залишиться одна пустка…

Е наморщив чоло, натужно думав, що б ще сказати, аби схилити друга на свій бік. Нарешті він усміхнувся, він знав, що сказати і на це!

— Каменю Вогонь не їсть, лише розпікає. І ми не дамо Вогню зійти з каменю!

— Нас Вогонь не послухає! — стояв на своєму То. — Вогонь з вітром перелетить на дерева!.. І тоді його ніщо не спинить.

Е задумався — не знав, що сказати тепер. То, певне, має рацію.

— Хай Вогонь помре! — ще раз повторив То.

Е озирнувся — з-за камінної перепони Вогонь більше не кидав відсвітів, бо над землею з'явилося розпечене коло. Воно було червоне і не пекло очей. А вдень довго на нього дивитись не можна. Розпечене коло — теж Вогонь!.. Але не їсть ні дерев, ні звірів, ані людей!.. Лише гріє. Опівдні гріє до млості, до змори. І тоді все живе ховається у затінок. Але й тоді ніхто не боїться розпеченого кола! А цей Вогонь, що зараз жадібно пожирає гілки, так і поривається відірватися від землі, перелетіти на більшу поживу! Проте він, напевне, і не думатиме летіти, коли його не так щедро годувати. Тоді він не матиме сили відриватися клаптями і перекидатися на дерева! Тоді він сидітиме нишком на кам'яній місцині!

Е знову просвітлів. Ці думки видалися юнакові такими переконливими, що він відразу почав викладати їх другові.

— А навіщо нам Вогонь? — просто спитав непіддатливий друг. — Навіщо?..

— Як навіщо? — вигукнув Е, але відразу змовк, бо і сам не знав. І справді, навіщо їм Вогонь?.. Адже ще ніхто з чаків і в подумках ніколи не гадав удаватися до дружби з Вогнем, з цією злою силою, що все нищить на своєму шляху. Вогонь міг бути прихильний хіба що лише до одного Е, а не до всіх чаків. І, може, саме через те Вогонь заступився за нього, що всі зреклися його, вигнали з племені. Але ні, не всі зреклися! Хіба Ни зреклася Е? Або матінка Уф? Чи брати та сестри? І сам То не зрікся, хіба що зречеться зараз, коли Е повернеться до Вогню, щоб і далі годувати його!

Е відчував, що його вабить до Вогню, як вабить і до розпеченого кола, до його світла і тепла, до тієї млосної духоти, яку воно викликає, викотившись на середину неба. Е знав, що зараз має зробити вибір між Вогнем і То. Але ж якщо Вогонь має прихильність до Е, то хіба він виявить ворожість до його друга? Чи до матінки Уф, до сестер та братів? Отож треба якось прихилити То до Вогню! А як?..

— Нехай То принесе Вогневі гілок, — уже благально промовив Е. — Вогонь їстиме їх, Вогонь зрадіє!..

— То не хоче! — з. тією ж непохитною твердістю заперечив друг. — То не хоче дружити з Вогнем!

— Тоді Е сам принесе гілок, а То хай подивиться.

То нічого не відповів, і Е сприйняв це як згоду. Він майнув на схил гори по гілляччя. Коли повертався назад з оберемком гілок, То перетяв другові шлях.

— Е не ступить далі!

— Чому?

— Е загине!

— Е житиме! Е уже довго стояв і сидів поряд з Вогнем. І Е живий! Хай То зачекає.

Врешті дійшов до багаття, що вже пригасло. Цього разу не віддав усіх гілок Вогневі, а лише частину. Тепер юнак був певен — Вогонь не відриватиметься клаптями, не так палахкотітиме, і То, коли ще стоїть неподалік, бачитиме малий Вогонь. Тоді, напевне, зважиться підійти ближче.

Від чергової пайки гілляччя Вогонь пригас, окутав усе. довкола своїм сизуватим димом і про щось заворкотів усередині купи. А зокола, крім щебету пташок, ніяких звуків більше не долинало. Невже То пішов?..

Ніби якась ковзка гадюка заповзала юнакові в груди, вона всмоктувалася у тіло, липла до горла, примощувалась, неначе збиралася звити там собі кубло. Увесь гніт самотності, що зненацька наліг на плечі, подолав, здавалося, всю бадьорість, забрав останні сили.

Тривожна ніч, сповнена жахів і великого напруження, давалася взнаки. Змора хилила до землі. На Е линув їдкий дух Вогню і не зігрівав, а все повніше наливав тіло чимось болісним, гнітючим. Сісти на камені і заплющити очі!.. Сісти, сісти…

Е не знав, скільки він просидів із заплющеними очима, тільки коли раптом схопився від якогось підозрілого шарудіння, то йому здалося, що спав усього мить. Та Вогонь уже не горів — дивився одними вуглинами-очима, по краях яких біліли, ніби тріпотливі повіки, легенькі попільці. Ті очі неначе скаржились, що Е не дає їм поживи. Е поклав на пригаслі вуглини нову пайку гілляччя.

Нараз чийсь легкий стрибок насторожив юнака. Він оглянувся і побачив То, який стояв коло виступу каменя. У всій постаті друга відчувалась напруга, а на обличчі — тривога.

— Хай Е тікає! — гукнув То. — Сюди ідуть чаки!..

— Чаки?! — з уст вигнанця вихопилися і тривога, і острах, і лють. Він обіруч схопив довбню. Чого вони йдуть? Що їм тут потрібно? Чи йдуть на полювання?

— Е не тікатиме? — запитав То.

— Хіба чаки хочуть убити Е?..

— То не знає. Чаки бачили уночі видиво…

Е підійшов до друга. Поглянув униз.

— Е не бачить нікого.

— Хай Е гляне туди, — сказав То, показуючи у напрямі величезної гранітної брили. — Чаки обходять брилу.

Юнаки не стояли на видності — їх приховував кущ глоду, вкритий ягодами, що вже починали червоніти. Е обвів очима кам'яні бескиддя, але нічого не запримітив.

— Де ж чаки?..

— За брилою.

— Що ж їх там зупинило?

— То не знає.

— То добре розгледів їх?

— Очі То добре бачать.

Раптом То вп'явся поглядом у тонкий, але високий і в'юнкий стовпець сизого духу Вогню, що снувався у небо до розпеченого кола.

— Чаки побачили дорогу, якою Вогонь пробирається до розпеченого кола! — вигукнув То.

Е стрімко озирнувся: доріжка від Вогню і справді струменіла прямо до розпеченого кола. Чи не це відлякувало чаків? Дух Вогню з'єднався зі своїм небесним братом! Тепер і самому Е здавалося, що в перший-ліпший момент може трапитись щось несподіване і страшне. Дух Вогню обкутує розпечене коло!.. Чи не обкутає він коло так, що воно й погасне?.. Колись Е бачив, як на небі погасло розпечене коло! Спочатку воно почало зменшуватись. Повіяло холодом. Усі птахи заметушилися, полетіли до своїх гнізд. І тоді, коли від розпеченого кола залишилася незначна частинка, чаки залементували. Нарешті, зникла і та частинка. Настала темрява. Чаки покликали старого Куна.

— Падайте, чаки, падайте на землю! — заволав старий. — Туліть лиця до землі — благайте могутніх істот, щоб повернули нам розпечене коло!..

І всі попадали, тулили до землі свої обличчя, благали могутніх істот. Та ось розпечене коло знову показало свій сяючий край і ніби новим сяйвом сплахнуло на небі. Радості чаків не було меж. Радів і він, малий ще тоді Е!

Чи не він, старий Кун, ублагав тоді могутніх істот, щоб вони допомогли розпеченому колу подолати чорну силу?.. Напевне ж, саме він! Адже старий Кун довго прожив, йому було відомо багато такого, про що ніхто, мабуть, і не здогадувався!..

Спогади промайнули. Юнак підвів голову і рішуче мовив:

— Е знає, що робити!

І він метнувся до Вогню. Зараз Е дасть Вогневі багато гілок, і тоді його дух перестане снувати до розпеченого кола! Дух Вогню не затулить його, темряви не настане! І чаки напевне побачать, що він, молодик Е, відвернув таку загрозу і від них. Напевне дякуватимуть! Але спершу… Як поведуться, що діятимуть вони спершу?.. Дивитимуться на Е з подивом чи з страхом? Захочуть примиритися?.. Тоді Е повернеться до печери. А як же Вогонь?.. Він, певне, помре, коли його перестати годувати гілляччям… Чи захочуть чаки узяти Вогонь з собою?.. Коли б то чаки схилилися перед Вогнем, тоді ця спекотна сила вже більше ніколи не чинила б зла! Коли б то чаки схилилися перед Вогнем, коли б то взяли його з собою до печери!.. Та як його перенести?.. Е завжди доглядав би його, годував! Та чи. захочуть чаки мати Вогонь?

Майже все гілляччя, що залишилося, Е віддав Вогневі. Воно відразу ж погасило полум'я, засичало, а дух Вогню перестав снувати до розпеченого кола.

Е швидко повернувся до То — хотілося бачити, що робитимуть далі чаки.

— Тепер дух Вогню не снує до розпеченого кола, — сказав Е.

— То це бачить. Чаки рушать знову.

— Чаки прийдуть сюди?

— Напевне.

І справді, тільки-но розпечене коло повністю звільнилося від виткого духу Вогню, як з-за брили вийшли чаки. Вони рушили вперед. Йшли повагом; з кожним кроком прискорюючи ходу. Стрімкі рухи видавали запеклість їхніх намірів.

— Е тікатиме від чаків? — запитав То.

— Е нікуди не тікатиме! — понуро відповів юнак. — Тут Е у себе вдома.

— Чаки сердиті!

Е не відповідав — тривожно чекав наближення одноплемінців. Попереду поривного натовпу йшов вождь Ту.

— Чаки розгнівані, — нагадав То.

— Е не тікатиме. А друг То хай тікає.

— То теж не тікатиме. Він причаїться в кущах.

Чаки наближалися. Е чув шарудіння камінців під ногами, але голоси не долинали — чаки лізли вгору мовчки. Е метнувся до Вогню — хотілося, щоб одноплемінці побачили свого вигнанця біля Вогню!

Вогонь усе ще силкувався пробитися з-під гілляччя. Його дух їдким туманом просотувався назовні, оповивав постать юнака. Е дивиться в той бік, звідки мали з'явитися чаки. Ось з'явилася голова вождя. Ту глипнув на Е, оповитого духом Вогню, далі шпарко обвів зором увесь гранітний майданчик і, не виявивши там нічого, знову уп'явся очима в юнака. І хоча голова вождя підвищувалася над каменем на порядній відстані від Е, усе ж молодий вигнанець уловив у погляді свого могутнього супротивця нерішучість, навіть збентеження. Юнакові чомусь стало жаль вождя. Хотілося по-доброму порозумітися, усе розтлумачити і виявити свою цілковиту покірність.

Та ось до кучматої голови Ту почали тулитися такі ж голови одноплемінців. І в погляді кожного Е бачив подив, збентеження, страх. Біля молодика Е вирувала незбагненна сила, вона щось злісно погрожувала сичанням і тріском. У вухах чаків ще стояла гуркотнеча, яку вночі наслали на чаків могутні істоти. Можливо, і тут вони готують жахне страховиння… Одноплемінці мовчали, мовчав і Е. І це мовчання, цей свій ляк вони виявили перед молодиком Е! Юнак це відчував, і йому хотілося гукнути всім їм щось добре і втішне.

А тим часом дух Вогню вже густим хмаровищем тягнувся вгору, вилітали язики полум'я, котрі хоча відразу ж і гасли, проте змушували чаків здригатися з жаху.

Та ось вождь Ту наважився. Дужим порухом широких плечей він немов скинув острах і нерішучість, очі його запалали хижо й зловісно. Одним стрибком він вискочив на камінь і завмер. Услід за ним на камінь повискакували одноплемінці. Якусь мить юрба стояла непорушно, тулячись один до одного, ніби збираючи перед рішучим кидком усю силу і лють.

Вождь Ту перший рушив на Е, а за ним і всі чаки. Однак не встигли вони ступити й кількох кроків, як з купи гілляччя сердито вихопився червоний Вогонь! Вождь Ту рвучко спинився, немов ударився об стовбур. Його обличчя перекосив неймовірний жах, а з грудей одноплемінців вирвався лякливий зойк — з такої раптової прояви могутньої сили хто присів, а хто й упав додолу…

Е дивувався — Вогонь його захищає!.. Хоча юнак цього чекав, усе ж це виявилося незбагненним, хоча й вельми втішним. Чаки, забачивши високий червоний Вогонь, відхлинули! Більше не кидатимуться! Тільки вождь Ту стояв на місці. Невже Ту нападатиме сам, не побоїться Вогню?..

Вогонь з ненаситною жадібністю пожирав гілляччя — полум'я шугало вгору вище голови Е і там розвіювалося.

Чаки знову посмілішали. Приклад вождя, який не зрушив з місця, надав відваги. Спершу вони почали визирати з-за каменя, далі поздиралися на нього і з жестами винуватців почали наближатись до вождя, але жоден з них і на півкроку не ступив далі від нього. Вождь на жодного не глянув, хоча відчув їхню появу.

Е з тривогою помічав: лють усе більше розпалює вождя, усе частіше і глибше здіймаються його груди. І юнак заговорив поривно, дзвінко:

— Е не хоче зла чакам, не хоче лиха чакам і Вогонь! Вогонь — друг і брат Е, Вогонь порятував Е від печерного лева. Вогонь може стати другом і братом усіх чаків!

Е скінчив, і запала тривожна тиша. Чаки перезирнулися, немов питаючи один в одного поради, проте вождь Ту не глянув ні на кого. Він думав один, будь-чия думка була йому непотрібною. Вогонь для Е — друг і брат! Недарма коли ще він був дитиною, то до нього горнулися всі ворожі сили! Злетів без подряпини зі скелі, лев не зачепив його, чорний птах заступився… А тепер Вогонь захищає його! Вогонь! Цей лютий ворог чаків, звірів, дерев і трави! Ні, цьому треба покласти край. Е не повинен більше жити, знищити треба і Вогонь! Однак вождь Ту все ще вагався — надто шаленіло полум'я!

Вождь Ту мовчав. Ні, він не обізветься до ворожих сил! Чакам не потрібен цей молодик, який зумів вислизнути з-під його довбні, що трощила голови левам і тиграм, не потрібен і Вогонь, що усе палить і нищить. Е хоче погибелі чакам, тож хай загине й сам! Проте і зараз вождь Ту не зрушив з місця, понуро мовчав.

— Чаки не хочуть говорити з Е? — запитав юнак. Юрба ворухнулася, проте вождь Ту випередив усіх:

— Чаки хочуть погибелі Е, хочуть погибелі Вогню!..

— А що їм лихого заподіяв Е?..

Чаки знову ворухнулися, та на цей раз вождь Ту підніс над головою свою грізну зброю, і всі завмерли. Молодик Е виправдовується!.. Значить, він не певен у тому, що могутні істоти йому допомагатимуть. Нарешті вождь дав волю власному гніву.

— Смерть Е! — запекло вигукнув Ту. — Смерть Вогневі!..

— Смерть! Смерть! — дружно, хоч і не так запекло, повторили чаки.

Вождь Ту зрушив з місця, зрушили й одноплемінці. Е не зробив анінайменшого руху для захисту. Ту ступив ще крок уперед і знову завмер на місці: Е чомусь не виявляв жодних ознак страху!..

Раптом вождь спостеріг, що полум'я вже не піднімається вище голови юнака — ледве сягає його плечей. Вогонь спадав. Тепер Е уже добре знав, що без поживи Вогонь завмирає. А поживи залишалося обмаль — усього декілька гілок. Що ж робити, як захищатися?

А тим часом чаки сторожко дивилися на Вогонь. Сподівалися, що полум'я незабаром зовсім схлине. Адже з кожними кількома подихами спекотна сила все слабкіше відскакувала від землі. Це їх радувало. Однак радість не применшувала запалу, навпаки, вона його ніби роздмухувала — чаки готові були кинутись у двобій кожної миті, але спиняла обачність — усе ще побоювались раптового стрибка Вогню. Проте він спадав, вибивався з останніх сил. Червоні язики вже ледве сягали колін Е. І терпець урвався — чаки залементували. Юнак чекав кидка. Тікати було нікуди — позаду зяяла прірва, а попереду клекотіла юрба — розбурхана і страшна.

Е кинув погляд на Вогонь — найяскравіше палала одна гілка, стовбурець якої лежав поза багаттям і його можна було вхопити рукою. А чаки вже рушили, звівши довбні вгору. І юнак одним духом нахилився, схопив ту гілку і здійняв її над головою. Мисливці отетеріло спинилися. Е ступив уперед, крутонув палаючою гілкою — Вогонь сяйнув позаду й спереду. Так він прорветься крізь юрбу і кинеться геть! Чаки стояли на місці, а юнак ішов на них, як ішов уночі супроти лева. Та нараз гілка погасла, оповившись їдким духом Вогню. І мисливці, не бачачи більше перепони, рушили навстріч. Ринули без поспіху, впевнені в перемозі.

В одній руці юнак тримав довбню, а другою розмахував погаслою гілкою, сподіваючись, що Вогонь знову спалахне, але її зчорнілі відгалуження, роздмухувані вітром, лише просвітлялися червонястим блиском — зловісним і гарячим. І вже коли відстань до чаків зменшилась до трьох людських зростів, Е з усієї сили шпурнув гілку в супротивців, сподіваючись, що ті кинуться врозтіч і він проскочить. Гілка не влучила в передніх — вони встигли пригнутися, а вдарила в тих, які йшли за ними, розсипаючи червоним градом вуглини на груди, обличчя та косми войовників.

Вони несамовито вереснули від опіків та жаху. Передні вмить випростались і, вгледівши в руках Е одну лише довбню, дружно рушили на жертву. А задні, оговтавшись, пожбурили в юнака кількома каменюками. Один з них улучив йому в голову, а два інших — у бік і в ногу. Юнак захитався від нестерпного болю, присів, але в ту мить, коли над головою звелися довбні, він усе ж неймовірним зусиллям зібрав докупи усю спритність, щоб відскочити назад. Та чаки не хотіли дати йому й крихти перепочинку — налітали з трьох боків. З четвертого боку, позаду, була прірва. І щоб не стати під невблаганними довбнями кривавим місивом, Е кинувся до прірви, затиснув довбню ногами, а руками схопився за кам'яний виступ, повиснувши над безоднею. Юнак добре знав, що битимуть довбнями і по пальцях. І хоча у голові паморочилося від різкого болю, однак Е міг довго провисіти на руках. Та страшний біль у перебитих пальцях змусив юнака розтулити їх. Він відразу ж шугнув униз, неначе тіло втратило всяку вагу. Чіплявся руками за гострі виступи майже прямовисної стіни, яка шматувала на грудях шкіру, вдаряла в боки і щелепи, коліна і лікті, а падіння все наростало. Нараз юнак відчув потужний поштовх, і в ту хвилю, як упасти в безтямку, збагнув, що неначебто у чомусь заплутався, повиснувши над проваллям.

Чаки притьмом попідскакували до провалля і ще встигли побачити, як тіло юнака зісковзувало по скелі, залишаючи на ній кривавий слід. І тоді, певне, не в одного чака прокинулося в грудях почуття жалю, бо відразу ж лемент ущух, — усі понуро дивилися вниз, затамувавши подих. Один тільки вождь Ту запекло мовив:

— Тепер потовчене тіло Е стане здобиччю шакалів!..

Йому ніхто не відповів. Ту і не чекав нічиєї відповіді. Він поривно підскочив до величезного каменя, якого, здавалося, не змогли б зрушити з місця й двоє чоловіків, одірвав його від землі і з диким ошалінням кинув униз. Через якусь мить десь там, у глибині, камінь люто гупнувся об зустрічний гранітний виступ, а далі глибокі надра провалля викинули оглушливий гуркіт — камінь зривав з місця все, що лежало у нього на шляху. Ту з жорстокою насолодою слухав зливу каменепаду і, коли вона вщухла, дослухався ще й до її відгоміння. Вождь Ту неначе давав усім відчути, що не тільки не шкодує за молодиком, але ще й не вгамував до кінця своєї люті. І щоб дати їй повний вихід, Ту кинувся до купи головешок, що вже не палали, а лише куріли, поблискуючи жаринами, і почав безбоязно розкидати їх довбнею. Чаки спершу з острахом дивилися на заповзяття Ту, а потім і самі заходилися йому допомагати. Запрацювали їхні довбні, і вже через кілька подихів головешки були розкидані дощенту. Лише раз у раз хтось з чаків пронизливо скрикував, коли наступав на пекучу жарину.

Заповзяту і незвичну роботу було скінчено. Чаки знову попідходили до прірви, зазирали в її глибочінь, прислуховувалися. Та нічого не побачили, крім голих стін скелі, на яких де-де червоніли струмини крові. Знизу тільки ширилася вгору сіра курява — безгучна і похмура. Дивилися в провалля мовчки — певне, кожен відчував на собі самому те падіння. І тоді ставало моторошно. Однак ніхто не поспішав відійти подалі — безодня ніби притягувала, заманювала у свою запаморочливу глибінь. І Ту, неначе вгадуючи болісні враження своїх поплічників, рішуче мовив:

— Туди полетить кожний, хто піде проти свого вождя!

Так він утверджував свою владу. На нього тепер поглядали якось несміливо, боязко. Проте один жилавий і дебелий чак, на ймення Ро, все ж зважився висловити сумнів:

— А що, коли Е знову залишиться живий? А що, коли вціліє?..

Цей здогад, хоча у ньому не вчувалося цілковитої певності, сколихнув юрбу — в кожного чака загорівся зір, кожному заманулося враз кинути і своє, бодай коротке, але гучне слово:

— Залишиться живий?

— Вціліє?

— І не розіб'ється?

— Як же це так?

— Як? Як?!

— А чому б і не вціліти молодикові? — гучно і нібито наперекір усій громаді докинув Ро. — Хіба вперше молодикові Е падати зі скелі? І дитиною не вбився, і тепер уціліє.

Ро жваво підтримало кілька голосів:

— О, так!

— Не вперше йому падати!

— Не вперше!

— Змалку такий!

— Що йому скелі, що прірви!

Ро всім тулубом перегнувся у безодню і надсадно прокричав:

— Угу-гу-гу-у-у! — він ніби запрошував молодика відгукнутися звідти. — Угу-гу-гу-у-у!

Але знизу донеслася лише луна: «Гу-у-у!..»

Тоді Ро випростався, обвів усіх пронизливим поглядом. Нараз його зір зупинився на вождеві Ту. Ро безбоязно підступив до вождя.

— А що скаже вождь Ту? Живий чи мертвий молодик Е?

— Хай Ро полетить за молодиком і подивиться! Іншим разом така відповідь, мабуть, викликала б загальний сміх, але зараз ніхто й не думав сміятися.

— Ро полетіти не може. Ро — не птах. Ро хоче знати — живий чи мертвий молодик Е?

— Навіщо Ро знати те, що думає вождь чаків? — похмуро запитав Ту.

Але чаки вже оточували вождя з трьох боків — з четвертого зяяла безодня.

— Скажи, що думаєш!

— Скажи нам!

— Скажи!..

Ту добре знав, що коли він зараз не дасть належної відповіді, то чи не поближчає перед ним оця глибока прірва? Яка ця юрба непевна і ненадійна! Щойно всі чаки дружно кидалися на молодика Е, а тепер нібито і жалкують за ним! Чи саме зникнення молодика Е, без крику і оборони, не таїло у собі якоїсь загадки? Чи не повернеться незабаром молодик Е у новій силі та сміливості, чи не стане знову перед зором у сяєві страшного полум'я, чи не нашле він на всіх чаків ще страхітливішу грозу, ніж цієї ночі? Він зник… А зараз кожен з чаків волів би за краще бачити перед собою розтерзане, понівечене тіло молодика Е, а не відчувати страхітливе, загадкове його зникнення! Чому вождь Ту дозволив молодикові зникнути? Або, може, слід було б помилувати молодика Е, прихистити? Адже жив до цього часу він серед них, і все йшло гаразд. І далі, напевне, йшло б так само. Тож за все, що має статися у майбутньому, нехай зараз, цієї ж миті, негайно, відповість Ту!..

— Скажи, Ту, що думаєш!

— Скажи зараз!

— Скажи!

— Живий чи мертвий молодик Е?!

— Скажи!

Чаки заворушилися. Вип'ячували груди, поволі підступали, звужуючи і так невелике півколо, у центрі якого стояв вождь Ту. Вождеві не хотілося відповідати чакам, хотілося понуро мовчати, зважувати налиті кров'ю погляди — важкі й ворожі. І ще хотілося вождеві розметати всіх їх, нещадно розкидати по твердій кам'яній плиті і навіть зіштовхнути кількох у глибоку прірву, туди, до молодика Е!.. Але до тієї прірви стояв найближче саме він, вождь Ту, а перед ним нетерплячі, розшалілі від свіжої крові чаки! І вождь Ту добре знав, що краще не йти чакам усупереч.

— А чи не полякалися всі чаки того молодика? — заговорив нарешті якомога спокійнішим голосом вождь Ту. — Живий молодик чи мертвий — хіба чакам не все одно?.. Якщо навіть молодик Е і вцілів і колись знову прийде до чаків, то хіба ж тоді полегшають довбні мисливців?.. Хіба ж не тікатиме молодик знову і знову від чаків?..

Чаки стихли. Не підступали більше до вождя Ту. Довго мовчали, тупцювалися, перезиралися, ніби розмірковували над кожним словом вождя. Першим озвався Ро:

— Довбні чаків не полегшають. Це так. Молодик Е завжди тікатиме від чаків!

Услід за Ро увесь гурт дружно підхопив:

— Тікатиме! Тікатиме!

— Го-го-го!

— Чаки — хоробрі!

— Чакам ніщо не страшне!

— Го-го-го!

Чаки раділи. Не надто часто випадало їм чути похвалу з уст вождя Ту. А нині вони її почули. Чакам приємно було відчувати власну силу і хоробрість. З їхньої галасливої самопохвальби почали виринати спершу поодинокі, а далі все частіші вигуки на честь вождя Ту.

— Ту — вождь чаків!..

— Ту — найдужчий і найхоробріший з-поміж чаків!

Вождь Ту незворушно дивився на запальних крикунів, які декілька подихів тому готові були розірвати його на шматки або ж безжально зіштовхнути в прірву. І ці похвали вождь Ту приймав з такою ж відразою, як і звинувачення чи погрози.

Юрба не вгавала, голоси наростали. Чаки оточили вождя щільним колом і кричали в саме обличчя:

— Ту — великий вождь!

— Ту — сміливий!

— Дужий! Хоробрий! Безстрашний!..

Вождь Ту спершу хотів було прокласти собі шлях з тісного кола, проте це нелегко було зробити. І він це облишив. Без пручань і суперечок він дозволив чакам підняти себе над головами і понести по гранітному майданчику.

І в усьому цьому гучноголосому поході, здавалося, не було жодного чака, який би зараз думав про молодика Е, про його падіння у прірву. На жодному з облич не було помітно ні суму, ні задуми — усі чаки нестямно галасували, і у тому галасі звучала радість, звучало якесь нищівне завзяття.

Однак неподалік, за кам'яними брилами, ховався один чак, якого глибоко збентежило страхітливе зникнення Е. Це був То. Серце юнака дзвінко калатало в грудях. Він хотів кинутись на дно безодні, щоб віднайти тіло свого друга. Але страх розправи припинав до землі.

То відчував не тільки страх, а й відразу до своїх одноплемінців, які з такою бадьорістю відзначали перемогу над юнаком. «Чому, — роздумував юнак, — Е не тікав разом зі мною ще тоді, коли чаки були далеко?.. Понадіявся на Вогонь, гадав, що верткі й пекучі руки Вогню порятують його!.. А Вогонь їх увібрав у себе, перестав викидати, завмер… Не порятував! Вогонь — ненадійна і зрадлива істота. Даремно Е так сподівався на його палючу силу, на його червоний блиск!»

Тим часом чаки почали спускатися схилом гори на долину. Вони вже не несли вождя Ту на руках — швидким кроком він ішов попереду. І лише тоді, як голоси юрби почали завмирати у глибині схилу, То наважився вибратися зі своєї схованки. Юнак швидко метнувся до тієї місцини гранітного майданчика, де нещодавно палав Вогонь і куди він тоді не зважувався підійти. То наблизився до краю майданчика і зазирнув униз. Але звідси юнак нічого не міг розгледіти, бо всю нижню частину крутосхилу і дно прірви заступав горбкуватий виступ крутої стіни. То кинувся назад на схил шукати іншого шляху. Перебігаючи від однієї брили до іншої, То вишукував зручне місце, з якого можна було б зазирнути у глибінь. І таке місце То, нарешті, знайшов.

Перед його зором відкрилася прірва, яка ніби притягувала тіло, і. від гадки, що вже летиш туди, паморочилося в голові. Е немає серед живих, немає — загинув!

Нелегко було відірвати погляд від безодні, де, крім зелених кущів, скель та розсипів каміння, яке час від часу спадало з вершин додолу, нічого не було видно. Та для хлопця замало було усвідомлення того, що Е загинув, — йому нездоланно хотілося спуститися туди, на дно гір, щоб дістатися до понівеченого тіла друга. То знав, що зарадити нещастю вже нічим не можна, проте все ж якась невідома сила тягнула його якомога швидше досягти дна провалля. Може, все-таки пощастить відшукати там тіло, щоб привалити його камінням аби відгородити від усякої звірини…

Раптом зір То прикипів до кущиків, що росли на краю гранітного виступу. Щось там ледь бовваніло. І хоча зір не міг добре розгледіти тієї цятки, але якесь підсвідоме чуття говорило: саме там, зачепившись за кущі, висне над безоднею молодик Е! «Живий Е чи мертвий?» — запитав сам себе То і зненацька, навіть несподівано для самого себе, щосили гукнув:

— Го-го-го!.. Чи чує Е?.. Коли чує, то хай відгукнеться!..

То гукнув і відразу ж обімлів: адже його вигук почули і чаки!.. То рвучко підскочив до найближчої сосни і, припавши до стовбура, ніби зрісся з ним. Це він зробив учасно, бо чаки вмить зупинилися і повернули лиця до гранітного майданчика, який щойно покинули. Викрик так їх уразив, що вони аж позаклякали на місці — тривожні і налякані. Чекали повторення вигуку, але То більш не зважувався подати голосу. Зате озвався каменепад — звідти, де поміж кущів бовваніла цятка, зірвався один камінь і відколов зі стіни кілька інших, а ті уже силою своїх ударів захоплювали з собою безліч інших, які й зняли у міжгір'ї нову гуркотнечу. І звуки цієї гуркотнечі, немов невидима могутня хвиля, зняли з місця чаків — вони стрімко кинулися навтікача.

То не вірив своїм очам. Однак чаки не гаяли жодної секунди. Зі схилів гір їх згонив страх.

— Го-го-го! — посмілішавши, кинув навздогін чакам То, хоча це було, мабуть, даремним: одноплемінці встигли відбігти схилом на чималу відстань і тепер пірнали в буйну зелень лісу і вже, певне, могли і не чути цього підстьобуючого вигуку.

То роздумував: перший камінь зірвався від кущиків на виступі чи, може, звідкілясь інде? Та все ж таки, напевне, від кущиків, бо і хмарина пилу на прямовисній скелі починалася саме звідтіля… Чи не звалив того каменя друг Е, даючи цим про себе знак? Побитий і понівечений, він, певне, звисає там над прірвою, а гукнути не має снаги, ще й, може, тримається на виступі з останніх сил!.. Як же подати йому поміч?.. Проте якщо там, посеред кущиків на виступі, бовваніє не Е, а щось інше?.. Це треба було знати. І То, вдихнувши якомога більше повітря, напружив груди, щоб видобути з них щонайгучніший поклик:

— Го-го-го-го-о! — пронеслося схилами через брили і чагарі, полинуло повз скелі і стрімчаки, поринуло у глибінь, а вже звідти поверталося луною, яка докочувалася аж до далеких вершин скель.

То завмер на місці — почав приглядатися й прислухатись. І ось там, на виступі, раптом одна гілка ніби вихопилася з-поміж інших, далі опустилася, знову вихопилася і знову опустилася — і так кілька разів. То зрозумів: Е не міг звестися на ноги, не мав, напевне, сили крикнути, а тільки підіймав і опускав гілку.

— То бачить знак Е, бачить! — знову гукнув вірний юнак. — То зараз добереться до Е, То зуміє добратися! Хай Е потерпить! Чи чує друг Е?

У відповідь гілка знову кілька разів вихопилася вгору. Сумнівів більше не було — серед кущиків на виступі причаївся зранений Е.

— То бачить знак!.. То вже йде!..

Юнак метнувся схилом вниз, проте дуже швидко змушений був спинитися — скеля уривалася. Шукати проходу треба деінде. Подався схилом ще нижче, на кожному кроці придивляючись до найменшого горбочка у стіні, до ледь примітної заглибини, які могли б стати у пригоді. Та ось зір припав до вузької брівки, завдовжки не більше двох зростів людини. По ній можна було пройти, притиснувшись до стрімчака і тримаючись руками за пощерблену стіну. Далі ця брівка обривалася, зате ще через два людські зрости вона знову, вже ширша і надійніша, виходила зі стіни. І ця друга брівка вела до самого кам'яного виступу, на якому знайшли притулок кущики. Та як проскочити з однієї брівки на другу, з вузької на ширшу?.. То почав оглядати стрімчасту стіну навколо брівок і вгледів кам'яні нарости. Юнак вельми зрадів, гучно крикнув другові:

— Хай друг Е слухає!.. То знайшов дорогу, знайшов!.. То вирушає! Хай Е тримається!..

Хлопець почав долати важкий шлях. Коли вже пройшов по стрімчаку чималу відстань — понад горами прокотився грім, а плече відчуло холодну краплину дощу. Вона ніби протнула плече наскрізь. Війнув уздовж стіни поривний вітер. То добре знав — почнеться дощ і тоді все! Камінь стане слизький і вже ніяка сила не втримає його на стрімчастій стіні. А попереду вдвічі довший шлях від пройденого. Шлях, який висів у повітрі!.. Швидше ступати по непевній дорозі? Ні, тут поспішати не годилося. Небезпечно. Кожний крок вимагав не тільки величезної напруги, а й найбільшої уваги, кмітливості та спритності! Повернутися назад? То добре знав, що до того, як зашумить дощ, він устигне вернутися на схил, на безпечне місце. А туди, де на нього чекає Е, може і не поспіти! Перечекати на схилі дощ? А потім ждати, поки висохне каміння… Ні, він не повернеться назад, не стане чекати, він устигне добратися! А там уже вони будуть удвох і придумають, як вибратися з того місця, що страхітливо висне над урвиськом.

Коли юнак нарешті наблизився до горбкуватого виступу, він так стомився, що лише завдяки відчайдушним зусиллям спромігся подолати останні два-три кроки, до того ж краплі дощу де-де вже зволожили стіну і, щоб утриматися, юнакові доводилося докладати значно більше зусиль, ніж звичайно. Пальці рук і ніг ніби задерев'яніли, і То щохвилі здавалося, що наступний крок буде останнім — він зірветься і полетить у прірву. Тамуючи розпач, тяжку втому і біль у всьому тілі, він прокричав:

— Хай зараз Е почує свого друга То! То зовсім близько! Хай Е почує голос друга То і відгукнеться…

Юнак замовк, дослухався. Відповіді не було. Певне, друг Е не мав сили навіть відповісти. То сперся лобом об камінь: він був вогкий. Погляд ковзнув униз — жахне провалля закрила суцільна запона туману, внизу билися об стінку косі стяги дощу. То відірвав погляд від безодні і, напруживши всі сили, гукнув ще раз:

— Хай Е почує голос друга То!.. Хай Е відгукнеться!.. Нараз угорі з'явилося обличчя Е. На щоці і шиї червоніла засохла кров.

— То пробрався сюди порятувати друга Е? — кволим голосом спитав Е. — То віднайшов сюди дорогу?

— Віднайшов! — промовив То. — Ми виберемося звідси. Але спершу То повинен набратися нової сили, То мусить трішки перепочити. Чи поміститься То поряд з Е на камені?..

— Так, То поміститься.

— Тоді хай рука Е допоможе То.

— Е допоможе другові!

І Е подав свою руку. То дотягнувся до руки друга і, доторкнувшись до неї, стиснув. Але та рука видалася йому кволою, ненадійною.

— Чи має рука Е силу, щоб витягнути То на кам'яний виступ? — не втримав сумніву То.

— Рука Е витягне То! — пролунала неголосна, зате впевнена відповідь. — Хай То міцніше стискає руку Е!..

— Якщо рука Е не втримає друга — обоє полетимо у провалля! — застеріг прибулий рятівник, усе ще сумніваючись у спроможності Е втримати його над прірвою.

— Рука Е — вірна рука!..

То вільною рукою і обома ногами почав щосили упиратися в стіну і відштовхуватися від неї. Ці зусилля допомогли — незабаром То сидів уже на кам'яному виступі поряд з Е. Обидва дихали часто, важко, проте були задоволені — тепер вони разом!

Перш за все То швидким оком оглянув їхній притулок. Це був похилий майданчик, на якому росло декілька кущиків. Певне, вони не тільки пом'якшили удар тіла об камінь, а й затримали над безоднею.

Далі То перекинув тривожний погляд на свого друга.

— Води, — промовив той.

— Зараз піде дощ — води буде вдосталь, — сказав То, проводячи рукою довкола. — Хай Е не турбується — То носитиме другові їжу і воду.

— То пробирався по стіні?

— Так. То подолав цю круту, вельми важку дорогу! То приростав до каменю, пальці рук і ніг утискалися у гранітну стіну.

— То сміливий, добрий друг! — промовив Е.

— Спершу перечекаємо дощ, а потім чекатимемо, поки сонце та вітер висушать камінь, — після короткої мовчанки знову заговорив То. — Якщо Е не матиме сили йти по стіні, тоді вирушить сам То. То роздобуде поживи і повернеться.

Е мовчав. Він неначебто дрімав, хоча повіки залишали для очей вузенькі щілини. То ще раз оглянув місцину, де треба?уло пересидіти грозу. Юнак зробив висновок, що це кам'яне гніздо зможе їх втримати, хоч би яким рвучким був вітер — навколо у стіні випиналися виступи, за які можна було триматися.

Нараз Е отямився — хитнув головою, наче відгонив запамороку. Глянув угору. То подивився теж. Не так вже й далеко було до гранітного майданчика — вистачило б не більше людських зростів, ніж. малося пальців на обох руках. Однак подолати цю відстань не було ніякої змоги. Уся площина стіни блищала, мов яєчна шкаралупина, — так її вирівняли потоки дощової води, що лилася з гір.

Вітер наростав. Один з його поривів здмухнув з майданчика хмару піску і попелу погаслого вогнища. І раптом десь поруч, зовсім близько, пролунав надривний хряскіт грому — ніби якась дивовижна істота вперіщила велетенською крем'яною сокирою по скелі, розчахнувши її навпіл. І цей удар викресав полум'я на все небо, на всі довколишні гори. Тієї ж миті з неба линули потоки дощу. Повіяв вітер такої сили, що обидва юнаки поприпадали до кам'яного долу, вхопившись руками за гострі зазубрини. І потоки дощу, і дужий вітер, і лункий гупіт каменюк з шаленою швидкістю скочувалися поблизу, і оглушлива тріскотнява грому, і спалахи вогненних гілок, які краяли небо і ущелину на безліч часток, — усе це загрожувало їм обом, примушувало частіше битися серця. Найдужче страхали люті пориви вітру і удари каменюк об стіну. Здавалося, що в будь-яку мить вітер зірве їх з гнізда і швиргне у безодню або удар каменюки потрощить кістки.

Та ось свавілля довколишніх сил почало спадати — каменюки гуркотіли дедалі рідше, а тріскотнява грому покотилася в інші краї. Чути було тільки шум дощу — одноманітний, стихаючий. Нарешті і він завмер — хлюпотіли лише дрібні потічки та виляскували, спадаючи зі значної висоти, краплин.

Тепер юнаки мали змогу порозслаблювати м'язи. Обидва попромокали до кісток, від холоду ледве стримували дрож, однак відчували неабияку полегкість: майже виснучи над запаморочливою глибиною, не зісковзнули з невеликої площини у безвість. Поки їм ніщо не загрожувало, але обидва добре знали, яке це ненадійне місце!

Тим часом позмовкало плюскотіння потічків, рідше стали розбиватися об камінь летючі краплини. Повітря струменіло такою свіжістю, що, здавалося, воно само вливалося в груди і ніби примушувало їх дихати частіше і глибше, а серця битися дзвінкіше. То хотілося перемовитися з другом Е, але той, зіпершись плечем на ще вологий камінь, задрімав. А То, навпаки, бажалося рухів, проте тут, на куцому узвишші, не було ні розгону, ані простору під ногами, а через це То вдався до споглядання. А звідси, з високості, споглядати все довкола було і незвично, і привабливо. З-за просвітлілої хмари пробивалося сонце, струменів по ущелині туманець. То милувався умитими горами й деревами, оновленим небом, плином хмар. Співало стоголосо птаство.

Дуже швидко все пообсихало, сповнилося теплом, запроменіло і запахло. То не зважувався будити друга Е, бо знав, що добрий сон завжди поновлює сили. Однак розпечене коло ось-ось мало торкнутися шпилів гірського кряжу, і То почав подумувати, чи не краще було б відкласти перехід по стіні, важкий і для нього самого, а не лише для побитого Е, до народження нового розпеченого кола, до ранку. З'явилася думка, що слід було б-залишити на цьому узвишші одного Е, а самому вибратися на схил, роздобути там поживи і принести її вранці другові. Отож треба будити Е, щоб він усе знав, бо проснеться опівночі й залишиться сам на сам з своїм розпачем.

То дивився на друга Е, і йому не хотілося будити його. Голова юнака припала до плаского каменя, на чолі виступив дрібний піт, що нагадував росу на листі, яку ще не встигло висушити сонце. Подих був спокійний і тихий, мов у дитини. На верхній губі вже чітко чорніли вусики, засмагле лице трохи зблідло, уста були стулені — Е дихав носом, але тонкі ніздрі були непорушні, і здавалося, що юнак зовсім не дише.

Довго споглядав То свого друга; довго прислухався, намагаючись почути найменший подих чи шерех, але жодна частка тіла не ворушилась, а груди ніби завмерли в непорушності. Звичайно, під час грози, думав То, Е втамував спрагу і тепер йому добре, у його тіло влітає повітря, напоєне грозою. А гроза он яка дужа, і частка тієї сили повинна неодмінно влитися в молоде тіло пожвавити його і напружити. Проте чи не краще було б заночувати разом з ним, з другом Е, тут, на виступі, а ранком обом рушити у важку путь? Але То змагав голод, він особливо давався взнаки після зливи. Юнака вабили до себе схили гір, де поміж заростей легко можна було відшукати чимало поживи — там і горіхи, і ягоди, і гриби. Про м'ясо То навіть і не думав. Йому одному вполювати яку-небудь тварину чи птаха було не під силу. Один лише щасливий випадок міг посприяти цьому. Але на такий випадок даремно було розраховувати.

То міг утамовувати голод, міг довго обходитись без їжі. Отож, коли Е не прокинеться до смерку, тоді з народженням нового розпеченого кола вони вирушать разом.

Однак усе зненацька вирішила несподіванка. Прямо над головою раптом прокричав птах, — пролітаючи ущелиною, він неждано побачив юнаків і сполохано крякнув. Е рвучко схопився на ноги. То теж схопився, щоб утримати друга від необачних рухів, які той спросоння міг зробити. Е розгублено поглядав на всі боки, намагаючись збагнути, що трапилось.

— Хай Е вгамується — це прокричав птах, — сказав То.

— Птах?

— Так.

— Е довго спав?..

— Розпечене коло було там, коли Е задрімав, — і То показав рукою те місце на небі, де було розпечене коло. — А тепер он воно де! Незабаром падатиме у чорне провалля.

— Приснилося, що Е знову падає у провалля, — промовив Е, уже цілком опам'ятавшись. — Вибиратися нам звідси треба, вибиратися ще до того, як помре розпечене коло.

— А чи не краще було заночувати на цьому виступі? — запитав То.

— Заночувати! — вигукнув Е. — Навіщо?

— Щоб ніч дала силу Е.

— А коли ніч не дасть сили? Коли ніч відбере і ту силу, що залишилася в грудях Е?.. Хай То прислухається…

— Прислухатися? До чого? — То прислухався, але нічого не почув. — Що почуло вухо Е?..

— Посвист вітру! — відповів Е. — Цей посвист ще ледь чутний. А вночі тут ревітиме протяг… Може, ще й злива зашумить, загуркоче каменепад… Тут залишатися не можна.

— Чи вистачить сили у Е, чи не зірветься у провалля? — непокоївся друг.

— У Е вистачить сили, Е не зірветься у провалля! — відказав юнак, і в його голосі було все — і запал, і впевненість, і навіть злість. — Першим піде То. Показуватиме шлях. Е приглядатиметься до рухів друга.

То якусь мить стояв нерухомо і безмовно, не зважуючись ні почати важкий шлях, ні щось відказати у відповідь. Його все ще непокоїло — зможе чи не зможе подолати Е важкий шлях? То невідривно дивився на друга, а той стояв, спершись рукою об стіну, але в усій поставі його і в палаючому погляді аж бурхала нетерплячка, увесь він нагадував роз-шалілого звіра перед лиховісним стрибком. Однак на майданчикові не було досить місця, щоб у цілковитій безпечності зробити шлях навіть зовсім куций, завдовжки у один чоловічий зріст.

— Чому То мовчить? — майже прокричав Е. — Може, у нього самого немає сили?..

То мовчав. Така рішучість друга була йому більш ніж до вподоби. Адже запальність — ознака сили, і чим лютіша вона, тим більше сил виштовхує з грудей. Хіба ж не таке саме часто-густо відбувалось і з вождем Ту? Лютість надавала йому такої сили, що його стрімголов несло на будь-якого звіра. На обличчя То злетіла враз невимовна радість.

— Так, Е зможе пройти вслід за То! — поривно прокричав юнак. — Зможе! Е йтиме за То, Е дивитиметься на То, пильнуватиме за кожним рухом друга, бачитиме, куди ставить То ногу, за який виступ хапається рука. Е напружуватиме всі свої сили, пальці його ніг і рук продавлюватимуть камінь, груди прилипатимуть до пласкої стіни!.. Е все робитиме так, як говорить То?

— Е обіцяє.

— Тоді — вперед!..

І То з допомогою друга почав поволі зісковзувати з гранітного виступу. Закріпившись на стіні, він владно проказав:

— Хай тепер Е ставить ноги на плечі То! — і, коли спершу одна нога Е торкнулася плеча То, а потім друга, він додав — Зараз То просунеться ще далі, а Е спуститься на місце То.

— Е чує.

То переніс усю вагу власного тіла і тіла друга на ступню однієї ноги, а другу переставив далі і, закріпившись нею на новому місці, переставив і першу ногу. Коли Е спускався з плечей, підтримав його рукою. Тепер вони могли рухатися один за одним.

То повільно просувався вперед. За ним рухався^Е. Час від часу То спинявся, зиркав на друга Е і, ніби звірившись у його готовності ступати далі, продовжував шлях. Так вони пройшли майже половину шляху. Перепочинки ставали все довшими. То приглядався до друга Е, обличчя, плечі та груди якого покрилися потом. То і сам спітнів, але не так, як друг Е. Раптом То почув, ніби з грудей Е вихопився ледве чутний хрип. То зиркнув на друга і спіймав його короткий тривожний погляд. Не гаючи й подиху, То приловчився підтримати друга за плечі. Рука То відчувала поривисті подихи Е.

— Друг Е хай віддишеться, — сказав То.

— Ще довго пробиратись?

— Пройшли більше, залишилося менше, — сказав так, щоб підбадьорити друга, насправді ж було навпаки — пройшли менше, залишилося пройти більше.

— Пальці у Е зробилися вологими… Пекучий піт заливає очі… Чи здолає Е цей висячий шлях?

— Е здолає, мусить здолати! — з палкою впевненістю ще раз підбадьорив То друга. — Вже скоро доберемося до краю. А зараз хай Е помовчить, хай відпочине, заплющить очі.

То бачив, що Е заплющив очі, але м'язи рук і ніг не розслаблювалися, вони міцно тримали тіло над проваллям. То знав, що небагато давала його рука другові, але й це дуже допомагало — подих у Е ставав рівнішим, глибшим. Нерухомість зараз вливала в груди Е свіжі сили, зате вона стомлювала То, але він терпів. Зараз він повинен був думати і старатися за двох, отож почав промовляти:

— Через кілька подихів То прийме свою руку… Хай Е робить глибокі подихи, хай Е розплющить очі…

Е розплющив очі і сказав:

— Е може йти далі.

То прийняв руку з плечей Е, і вони почали рухатися далі. Повільно, крок за кроком, переміщалася нога вперед, випробовувала пальцями заглибину в стіні чи надійність невеличкого горбочка, і, коли закріплювалась на новому місці, тоді друга нога переміщалася на місце першої. Пальці рук проробляли таку ж саму роботу. То знав, що для Е йти другому було важче — ті місцини після його рук і ніг трохи зволожувалися, але він повинен був показувати шлях.

Чергову зупинку зробили тоді, коли нога Е раптом ковзнула вниз, але юнак утримався. Далі То почав підтримувати друга рукою. Знову відпочивав, знову заплющував очі. Уже й очі То заливав піт, пекучий і їдкий, але він не заплющував очей, бо не падав у провалля і не бився головою об камінь.

Ще робили зупинки. З пальців рук і ніг Е разом з потом тепер уже заструменіла кров. То і сам відчував, що його очі горять, вони, здавалося, зросли до величезних розмірів, у грудях гупало серце — юнакові раз у раз ввижалося, що воно не витримає жорстокої напруги, ось-ось зіб'ється, спіткнеться, і тоді ослабнуть м'язи і вже ніщо не втримає його на голій стіні. Однак свою руку з плечей друга юнак вже не зважувався знімати.

Та коли до краю залишилася відстань, що не перевищувала людського зросту, Е зовсім знесилів.

— Хай не слабнуть руки і ноги Е! — крізь частий подих проказав То. — Ще два, а потім ще два кроки — і ми на схилі!..

Е лише прохрипів у відповідь, його вже треба було майже силоміць відривати від стіни, до якої він прикипав за кожним кроком. І на ці страшні кроки потрібно було витратити дуже багато важких подихів.

То відчував, що пальці ось-ось розімкнуться і випустять Е або ж сам зісковзне назад. Та раптом відчув, що Е відштовхнувся від стіни, і вже юнак сам не знав, звідки у нього з'явилася сила ще раз рвонути до себе друга. Е видерся на край схилу і як неживий повалився на камінь. І саме тепер, коли вони обидва були в безпеці, перед очима То все замигало і він поринув у темну пустку.

То прийшов до тями від якогось підозрілого шуму. Була зоряна ніч. То лежав на камені, а зовсім поряд зяяла чорна глибінь прірви. По шкірі То пробіг дрож. Юнак звівся на лікоть і побачив унизу на схилі тіні звірів, які підстрибом перебігали від куща до куща. Це були гієни, яких, певне, приваблювали непорушні тіла юнаків. У цьому То переконався остаточно, коли хижаки, певне розчаровані тим, що їх виявлено, загоготіли скрипучими голосами.

Юнак торкнувся руки Е, і той відразу ж схопився.

— Де ми? Чому ніч? — тихо спитав Е. — Ми вже вибралися з кам'яної пастки?

— Хай Е заспокоїться, — відповів То. — Зараз ми у безпечному місці. Але дорога з кам'яної пастки забрала в нас усі сили… На краю цього схилу ми попадали від утоми.

— Е уже все пригадав! Якби не друг То — Е загинув би… Е пам'ятатиме це, скільки житиме.

— Відійдемо подалі від безодні, — сказав То.

Обидва підвелися і відійшли на кілька кроків від краю провалля.

— Нехай Е спить, а То стане на чати. Вночі звірі люті.

— Е хоче першим стати на чати.

— Але ж у То більше сили, — заперечив друг.

— Е хоче посидіти. Коли Е засинає, йому починає здаватися, що він летить у прірву… А летіти погано.

— Гаразд, — погодився То, — але чи Е не засне раптом?..

— Коли Е змагатиме сон, він розбудить То.

То швидко заснув, а Е сторожко прислухався до голосів ночі. Дув слабкий вітерець, свіжий і теплий, на небі у глибині міжхмар'я палав місяць. Та не він привертав увагу юнака, а темні хащі дерев у пониззях схилів. Бо саме звідти йшли звуки. Низина жила по-своєму, там усе клекотало — одні чотириногі гасали за здобиччю, інші ставали поживою.

Нараз з глибини долинуло ледь чутне гупання копит — часте, сполохане — за твариною гнався звір. Гупання на одну мить погучнішало — копита билися об кам'яну стежку. Та ось тварина різко крутнула в інший бік, далі ніби затупцювала на місці… Е знав — не один звір гнався за твариною, а багато. І це, напевне, були дикі собаки. Тварина, потрапивши у пастку, шалено відбивалася. Проте нападників було так багато, що жертва не могла всіх розкидати і невдовзі, пронизливо скрикнувши, звалилася з ніг. Гавкіт змовк — собаки розривали здобич, впивалися зубами в м'ясо, захлинаючись гарячою кров'ю, вони гарчали і повискували.

Е не відчував жалю до загиблої тварини — він знав, що так було завжди. Якась світла хвилька пробігла по всьому тілу — юнакові було радісно від того, що сам уник подібного згину, що він живий, що поряд спав його друг То. Осявала щасна надія: Е ще побачить Ни, матінку Уф, братів та сестер.