Орда

Розділ чотирнадцятий

Замаїлася Україна стиглою весною. Чернігівські соснові бори помолодилися липкими від живиці пучками чатиння, заховавши від неба таїну свого світу, про яку знає тільки Бог, і все, що народжується, розквітає і вмирає під банею зеленого храму, є Природі властиве: ніщо тут не зайве, всього для гармонії достатньо, і кожен листок, кожне зело, комаха, птах і звірина живуть у злагоді з Творцем, ніщо нічому не заважає, і смерть, як і народження, — доцільні.

Дав Бог людині зразок тимчасового перебування на землі — довколишню Природу, він відокремив її від людини, поставив збоку, унеможливив спілкування з нею — залишив для споглядання, прикладу, науки і наслідування досконалість свого творіння недосконалій людині. І дивується, певне, Господь, коли і де, непомильним будучи, помилився, допустивши до того, що наділена розумом істота, вінець його творіння, не чує й не відчуває гармонії Природи, безжально нівечить її, знищує себе саму і помислами своїми та ділами, двоєдушністю і фальшю, ненавистю і заздрістю, властолюбством і жорстокістю — прикметами, які в храмі Природи не існують, топче і руйнує її довершеність.

У чому Божа помилка?

Кордон між Московією і Україною позначився намистом запізнених білим цвітом кущів калини, які відділили березові сумні гаї від потужних соснових борів, вони нагадували подорожньому, що входить він у край — не кращий і не гірший, але інший, і що обидва краї, кожен із своїм чаром, доповнюють гармонію світу, і ніщо не стоїть на перешкоді їх сусідському існуванню, — чому ж це людина так грубо втрутилася в Господню містерію, для чого стався страшний, сповнений крові і сліз Божий допуст?

Чи не досліджує, не вивчає Бог суть недосконалості людини, поставивши її поруч із досконалою Природою?

Єпіфаній входив у бір, немов у Божий храм. Він надягав на себе білий підризник, єпітрахиль, оперізувався поясом і накидав на рамена фелон: був готовий до вічного повторення великого подглгу Христової любові — відправи Божественної Літургії.

За довгі роки блукань по дну апокаліптичного пекла, в яке, щоб пізнати його, увійшов добровільно, і силою духа свого вирвався з нього, — вперше відчув себе священиком, готовим до єднання з Богом, здатним зануритися в таємницю вічності, перед обличчям якої такими мізерними здалися марнославні прагнення земних можновладців.

У святім Храмі цім із вірою, благоговінням і страхом Божим Господу помолимось! — пролунало урочисто слово Боже в сутінках храму Природи, воно повторилося луною й повернулося до вух Єпіфанія хоровим співом.

— Господи, помилуй! — відповів бір, і Єпіфаній пішов на голос.

Довго йшов, відправляв, ідучи, Літургію, і відповідав йому бір на антифони і ектенії. Йшов піднесений і возвищений, весь світ молився Господу, підносив люд в горі свої серця, дзвенів космос стоголосою молитвою, і дивувався Єпіфаній, що людство, яке склало таку пісню, може опускатися до зла.

Врешті вийшов Єпіфаній на галявину, прорізану биндою струмка, який обмивав оточений людьми жертовний камінь, і падав на нього згори сніп сонячного світла.

— Підійди до нас, отче, — сказав сивобородий старець, — й разом помолимось Даждьбогові, який дав нам світло і тепло.

— Ви молитесь язичницькому Богові? — здивувався Єпіфаній. — Але ж єдиний єсть Бог, Господь Саваоф, і сповнені ним небо і земля.

Старець не звернув уоаги на Єпіфанієві слова; громада людей — молодих і старих, жінок і чоловіків — звела вгору руки і простими, зрозумілими словами дякувала сонцю за хліб, воду, молоко, мед, за радість очищення під промінням небесного вогню.

Молився разом з людьми і Єпіфаній, бо не була ця поганська молитва противна Хриповій науці, і все ж дивувався чернець, що із сивої давнини до нинішніх днів дійшли язичницькі обряди.

— Ти волхв? — спитав Єпіфаній старого.

— Так, я живу вже тисячу літ і знаю, що наш час розпочався набагато раніше, ніж відбулося хрещення на Почайні. Ми вічні і вічну віру русичів мусимо відновити на Україні в цей поганий час. Тільки своя, не принесена чужинцями релігія може втримати нас при житті.

— Найповажніший старче… — Єпіфаній поклонився волхові в пояс, передчуваючи, що в розмові з ним зможе розвіяти свої сумніви щодо помильності чи непомильності Господньої, які вкралися в його душу, коли зайшов у Храм Природи. — Ніколи людський розвиток не повертався до своїх джерел, щоб наново розпочати дорогу, бо таким чином не просунувся б ні на п’ядь уперед: ми повинні нині вдосконалювати, як науку духовності, сущу релігію, а не повертатися до її дитинства — поганства.

— Чи можливо, сину, — спокійно відказав волхв, — щоб отрок, який тільки–но вступив до фари¹ зразу ж оволодів премудростями піїтики і риторики? Вашим предкам не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули невластиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духа, не знаючи нижчого. І ще треба зважити, чи язичницький ступінь єсть нижчим. Сядьмо перед жертовним каменем і понатужмо свої змисли для пізнання.

_______________

¹ Перший клас у колегії.

Волхв був одягнутий у довгий блакитний подир, який носили колись гебрейські первосвященики, він тим підкреслював старожитність своєї релігії; сів на приступку жертовного каменя обличчям до громади, погладив сиву бороду, звів острішкуваті брови й довго вдивлявся в Єпіфанія, ніби пізнавав його. Мовив:

— Я почув твої думки і сумніви, як тільки–но ти ступив у храм Природи. Маю чуття, яке не розвинулося у пас, діти мої. Саваоф примушує вас сліпо вірити в нього, він не розкриває перед людиною своїх таємниць. Мало того — жорстоко карає тих, хто наближається до потаємного. Саваоф боїться свого власного творіння: збагнувши, що людина прагнутиме зрівнятися з ним, через змія намовив праотців до гріха, щоб мати право потім обезсилити їх покарою; наклав на людей печать, щоб кони воювали між собою і знищували свій розум; Саваоф, боячись людської єдності, змішав мови у Вавілоні… Ваш Бог вибирає собі для випробування народи і не шкодує їх, бо він для них чужий. Чи в римській, чи в грецькій, а чи в московській одежі приходить до них — все одно чужий. Ви для Саваофа — ніби бджоли в дуплі: схоче — залишить вам мед, схоче — забере. Забагнеться йому — і вб’є Авраам сина, а ні — живий залишиться Ісаак. Саваоф випробовує проказою Иова — чи не збогохулить бува пророк? За те, щоб зберегти в собі пророчий дар, він мусить каятися в несподіяному. Навіщо це? А для того, щоб ви були невільні, бо тільки вільна людина може приблизитися своїм розумом до Бога… тому ви не знаєте того, що знаю я — старий поганин. Ваш розум затуманений запахом фіміаму, яким ви заглушуєте сморід прокажених ран. Ви постійно обдурюєте себе… А наш Даждьбог добрий. Він любить нас, немов своїх дітей, бо придніпровський єсть, і ми зливаємося з ним, як з Природою, і пізнаємо його в природі. Наші ворожбити, чародії і кудесники вміють розмовляти з неземними істотами, душі свої посилають до них у гості. Ба що більше: ми розуміємо мову дерев, трав, птахів та звірів і тому перебуваємо з ними у згоді; ми чуємо на віддалі людську радість і скарги. В ту мить, як ти ступив у храм Правди, я почув твої сумніви і покликав тебе. Твій Бог затуляє тобі двері пізнання, питаючи: «Чи входив ти в глибину моря, чи бачив ти смертну тінь?», а мій каже: «Увійди і пізнай».

Єпіфаній уважно вислухав волхва, сказав:

— Не чужі мені правди твоєї віри, бо народився я там, де й ти. Але пізно вже воскрешати українського Бога — не прийме його народ. Або — що гірше — роздор учиниться. Чи не краще одягти в українські шати Ісуса і Діву Марію? Людство не може нині обійтися без Ісуса, який віддав своє життя за нього, ставши першим мучеником. Син Божий, вийшовши з гебрейської общини, став об’єднуючим чинником між народами, став символом порозуміння між державами — і в цьому їх сила. Коли гебреї зробили Яхве тільки своїм Богом і закрилися у своїй громаді, зразу ж утратили колишню вагу в світі… Чи зможемо ми жити на обочині світу, чи виживемо самі — без досвіду сусідів? Ви з’єдналися з Природою, принизившись до неї, і не возвисили їі своїм духом. Для чого ж тоді Творець дав нам дух? Для того, щоб ми повторювали сліпі сили Природи, чи щоб одухотворювали їх? Де ваш Храм для очищення? Цей камінь, на якому ви приносите жертви, дякуючи сонцю за життя, яке так само належить і тварям? Але ж людина — не звірина, яка не мислить, а тому й грішити не здатна, людина мусить осмислювати свої вчинки. Ви хочете уподібнитись Богові, а уподібнюєтесь чистій тварі, яка не мудрішає ні за тисячу, ні за мільйони років. Людина не лише будує і не лише руйнує, — вона постійно самоусвідомлює себе. Будують і муравлі, воюють і мавпи, та ніхто з живих істот, крім людини, не піде на смертельний ризик в ім’я істини. Тільки усвідомлений покаянням муж може жертвувати собою за переконання. Добрий Бог Природи опікується тварями, а християнський—людьми. Він дарує їм Храм. І якщо б ми втекли тепер у лісові нетрі до свого Даждьбога, світ про нас забув би. Чи ж може жити народ тільки для себе?

Волхв хмурив брови, стримував гнів.

— А чи не занадто довго живе народ для інших? — спитав. — Чи не пора нам відокремитися хоча б і в нетрях? Ви покорилися своєму Богу, який заборонив вам брати в руки меч, і стали безсилими. Ви чекаєте манни з неба, бо ліниві єсьте, бо ніколи не намагалися дорівнятися Богові.

— А ви прагнете стати богами?

— Що ж дивного в цьому: хіба в людині не живе Бог? Треба тільки віднайти його в собі. Ги нині заспівав у храмі Природи хвалу Господеві словами Іоанна Златоустого. Чому не спроможешся на свою власну молитву? Бо в тобі заник український Бог. Чому ти, літописець нашого відрізку часу, не проголосив іще молитви, котра б спам’ятала твій народ від орди духа? Бо ти свого Бога лише шукаєш. Пізнай його нарешті! Немає Бога для всіх. Гебреї мають Яхве — мудрого й жорстокого. Ляхи заполонили в своїх домах католицьку Діву Марію і використовують її ім’я для шляхетських потреб. Москва загнуздала провослав’я імператорськими веригами і створила собі Бога на подобу боярина — самовпевненого і нетерпимого до інородців. Тільки Україна кланяється чужим богам — грецьким, римським, польським і московським. І молиться до них не своєю мовою. Як колись гебреї, піддавшись грецьким Птоломеям. Однак їх повернув до національного життя верх кривди — зруйнування Єрусалимського храму. Чи мало нам Батурина? Чи, може, ти хочеш дотримуватися підлої рівноваги між праведністю і нечесністю, добром і злом і заспокоювати себе біблійним віршем: «Що було, те й буде, що діялося, те й буде діятися, і нема нічого нового під сонцем»?

— Гідний старче, — суворо перебив Єпіфаній волхва, — скривдив ти мене, який пережив і несе в своїх очах полум’я українського Армагеддону. Рідне мені все, що українське, і я готовий покласти голову за свій народ, за його звичаї. Чи ж думаєш, що невідомі мені українські поганські вірування? Що на Різдво сонце сходить у сузір’ї Перуна і народжується наново, ніби немовля. Що на Водохрища сонце виходить з сузір’я, а тоді народжується вода. Що колір вогню сонця жовтий, а води— блакитний, і це наші священні кольори… Але не будуймо нині жертовників своєму Ваалу, віддаймо Богові Боже і не ставаймо самі богами, бо позбудемося того, що належить тільки людині—сумління. Адже Бог сумління не має — тільки розум. Коли ж ми станемо земними богами без сумління, то перетворимося в духовних карликів, бо абсолютного розуму людина досягти не може. Тоді кожен божок продиктує свої закони честі, які стануть безчесними. Не руйнуймо Храм Ісуса — пізно вже! На його місці ми можемо побудувати нині тільки тюрму. Зруйнувавши Храм Ісуса, зруйнуємо страх Божий і дамо волю злодійству. Вивищуймо добром, а не злом образ людського життя. А добро може народитися тільки в християнському храмі, який возвис. ився над усіма народами. В християнській церкві ми створили свій образ Бога —і він навіки наш. Знайдімо в тій церкві свій престол.

Сонце кидало сніп світла на непокриту голову волхва, подир з блакитного ставав білий—відбувалося преображения жерця у Даждьбога, і став він камінним. Громада поклонилася йому і розійшлася.

Даждьбог прорік до Єпіфанія:

«Ти несеш у собі Слово — Логос. А Слово стане Ділом і залишиться поміж нами. Народ чекає твого Слова — і хай буде воно справедливим. Одну лише науку дам тобі на дорогу, і як збагнеш її, зможеш вернутися до мене. Коли ж уздриш можливість втілення моєї науки в християнській церкві—не вертайся. І так, і так вчиниш справедливо… Пам’ятай: Україна тільки тоді стане вільною, коли матиме свою самобутню релігію, котра втілить у собі властивості української Природи та стану душі. Великий народ не може бути наслідувачем чужих релігій і ритуалів, він мусить мати свій незалежний шлях духовного життя. У московській церкві, яка нині панує на Україні, нема релігії — є тільки засоби поневолення і нищення українських звичаїв та мови. Духовна столиця України не може бути ні в Римі, ні в Константинополі, ні у Москві — тільки в Києві. Іди туди і стань над Дніпром перед Печерською лаврою, де колись, у сиву давнину, стояв Даждьбог із золотою Трисуттю у руці. Тоді русичі–українці говорили гордо: «Єсьмо Даждьбогові внуки і походження у нас божественне». Якщо не зможеш цього сказати в своєму Храмі—вертайся назавжди до мене».

Єпіфаній доземно вклонився камінному Даждьбогу і подався в глиб бору, наслуховуючи його поважну тишу, — таку співзвучну із затишшям власної душі. Впевненість прийшла до Єпіфанія: він воздвигне Храм, в якому Спаситель людства, що прийшов у світ з Назарету, благословитиме дух Даждьбога, назавжди вселеного в українську святиню. Цю благу вість — свій євангеліон — він понесе на Україну.

Єпіфаній брів крізь чернігівські бори, понад тихою Десною, через зелені луки і закожушені озиминою поля — до Києва й приймав кожною клітиною тіла, кожною струною душі гармонію української Природи і знову думав про лихі людські діяння, які цю гармонію руйнують.

Коли ж все ж таки помилився Господь, то допустив до свого творіння руйнівну людську силу? Чи тоді, як зачинив перед нею Божі таємниці і озлобленій цим чином залишив ниці пристрасті? Чи коли дав розшматувати свій Храм між сильними світу цього, і вони зробили з них розбійницькі вертепи? А може, тоді, коли звелів язичникам зрікатися своїх богів і бездумно приймати чужих?

Чи можеш виправити свою помилку, всесильний Боже?!

Розділ п’ятнадцятий

Через байраки і поля виходив Єпіфаній на Ніжинський шлях. Уже думки його витали перед Печерськими ворітьми у Києві, линули за мури Лаври, де він, прибувши, вибере для себе найвеличніший храм і в ньому проголосить пастві свою правду, пізнану на світових дорогах і вистраждану в душі. Будуть це слова про єднання земного й Божого у новітній святині, про воскресіння прадавніх звичаїв під знаменням єдиного Христа, про вічність українського народу на придніпровській землі та про єдність Закону, створеного народом, з вічним Законом Божим. Це буде розповідь про земне влаштування українського народу на підставі Конституції гетьмана Орлика і християнських правд віри.

«Я йду до людей із своїм Словом, бо так призначив мені Бог. Знаю, що за це мене жде доля апостолів. Я звичайна людина, якій властивий страх за своє життя, та я бачив те, що є гірше від смерті — людське виродження, і тому вибираю смерть. Я настільки переконаний у справедливості свого чину, що навіть при своїй боязливості йду супроти небезпеки, заплющивши зі страху очі. Віра в справедливість моєї ідеї сильніша за страх. Я несу людям замість меча Слово. Меч став затяжкий для ослаблих рук, меч може тримати народ сильний духом, а дух зміцнюється Словом.

Україна понесла в своєму лоні Месію, який мученицькою смертю розвалить Третій Рим. Це буде не воїн, а співець, який з наших слів, з наших записів, літописів, пісень візьме досвід попередніх поколінь і створить Книгу Буття українського народу. А та книга виховає політиків і вождів.

Я один із предтеч Месії, і нас буде легіон. Ми жреці, які створюють новітнє Євангеліє — благу вість.

А ті нинішні літописці, які ще служать власть імущим і вихвалюють їх, марно обдурюючи себе, що потім хтось у їх фальшивих писаннях повизбирує між рядками крихти правди, уподібнюються первосвященикам–саддукеям, які називали себе синами гебрейського народу, а насправді підтримували римських намісників і були їх вірними слугами.

Станьмо праведними пророками грядущого Месії. Хай більше не злетить з наших уст жодне слово підхлібства чужим намісникам і своїм відступникам та христопродавцям, бо потім вони самі, перед економ, битимуть нашими словами нас самих, глузуючи: «Ви прославляли нас, чому нині ганьбите і коли були справедливі?»

Ми заходимо в довгу неволю, та кожен наш вчинок, кожен порух душі мусить бути гранично виважений, бо нас наслідуватимуть слабші, а сильніші шукатимуть прогріху для нашого знеславлення. Маємо одну душу, а не дві, здвоєдушиться наш народ, і біла душа витліє з горя_? а чорна залишиться.

А щоб ми не втратили пам’яті, пронесімо крізь неволю свято Пасхи, як гебреї — спогад про вихід із єгипетського рабства. Збережімо себе в потаємному святкуванні українського Великодня—вимаршу Гетьмана проти Амтихриста: в думках і наяву поклоняймося жертвам Батурина і домовині Мазепи. Бо хто втратив пам’ять, той чужинець на своїй землі і ворог власному народові.

Хто ми є нині? Московські полоняники на рідній землі. Стань же пророком у московському полоні, як Ієзекеїль — у вавілонському! Це він бачив наругу над Єрусалимським храмом, як ти — над Батурином. І сказав пророк: «Яхве передав мені список гріхів народу, за які одна частина загине в полум’ї, другу поженуть у полон, а третя розсіється по всьому світу». Чи не така сама доля спіткала твій народ, який гине за вітцівські і свої власні гріхи?

Тож утіш страждущий народ, як це робив Ієзакеїль, ще до того, поки прийде Месія. Бо плаче люд, а утішителя не має, і сльози вимивають йому пам’ять. І рци: «Відновляться зруйновані доми, спустошені землі заплодоносять, і повернеться народ на свою землю, щоб відбудувати зруйнований Храм».

Боже, вислухай мій псалом!»

Єпіфаній прямував Ніжинською дорогою до Києва і думав про Батурин. Який він тепер, що зосталося там, чи живе хоч одна людина, чи стоїть ще палац Кочубея, чи покришилися руїни на Маяепиній Гончарівці, чи знайшов би Єпіфаній той острівець, на якому, серед озера крові, стояв він поруч з полковником Носок, здоланий ганебним і не прощеним донині зрадницьким страхом?

Хтось ішов позаду Епіфанія, наче наздоганяв. Оглянувся й зовсім не здивувався, побачивши Сивого Козака з палаючими люттю і гідністю очима, наче б це був його двійник або ж антипод.

— Наївний єси, отче, — сказав козак, йдучи поряд з ченцем. — Ти мрієш про мир тоді, коли війна ще й не починалася. А мир настає після битви. Де ж ти бачив, щоб завойовник добровільно дарував поневоленим свободу? Та й воля подарована єсть рабство, хіба що дворянською пудрою посилане. Мрії про здобуття волі без крові— рабські марення… Хочеш, розповім тобі притчу. Якось знайшли козак з москалем боханець хліба, і каже москаль: «Давай, поділимось по–братськи». А козак відказує: «Краще по–рівному». Отак-то. Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, іззяти кожен собі, що кому належить, а потім, може, й станемо добрими сусідами… Ти чекаєш Месії і сам готуєшся стати його пророком. Можливо, такі сподівання й потрібні — приносять розраду збезнадіяним. Та Месія — мрія слабих, вона заспокоює люд тоді, коли він повинен боротися. Під час повстання іудеїв проти римлян 132 року під проводом Бар–Кохби християни не підтримали бунтівників — вони чекали другого пришестя. А може, Бар–Кохба й був Месією — хто про це нині знає?

— Ти знову про війну, — мовив Єпіфаній. — А згадай давню історію Риму, бо ж бачу: вчений єси. Якою була Римська імперія перед Христом? Володаркою світу! А яким облудством загарбувала світ! Незрівнянний у жорстокості Рим вважав себе боговибраною державою, яка несе цивілізацію варварам. Рим затрачував усі сили на розширення володінь, та ніколи не міг влаштувати свою власну землю, і римлянин у могутній державі залишався рабом. Проте він уявляв себе визволителем світу і своє жебрацтво ставив за приклад культурнішим народам…! так римський народ, заражений фальшивим месіанізмом, позбавив сусідні народи національних свобод, зробив їх подібними собі — такими ж убогими і слухняними… Здавалося світові, що ніхто ніколи не розвалить Рим. Та ось прийшли учні Ісуса — християни і в лічені десятиліття покінчили з месіанізмом і могутністю Першого Риму. Згодом від імперії каменя на камені не залишилося… Чим же відрізняється Третій Рим від Першого? А нічим: обидва подібні, мов близнюки, бо обидва імперськими законами керовані. Тож і Третій так само розвалить новий Месія, назве наш дім домом молитви і очистить його від розбійників.

— А чи пам’ятаєш ти, — запитав козак Єпіфанія, — що відказав після свого воскресіння Ісус Петрові, коли зустрівся з ним за воротами Риму, на Аппієвій дорозі, й апостол запитав учителя: «Quo vadis, Domine?» — «Иду в Рим, — відказав Ісус, — щоб там знову мене розп'яли». Замало, як бачиш, для волі однієї пожертви Месіі. Треба багато розп’ять… І тоді Петро сам пішов на муки. А ти готовий піти, святеннику і боягузе?

— Мій час настане, я не уникну своєї долі. І коли вона зустріне мене, я вже не зверну з дороги. А нині роблю те, що вмію: несу народові Слово — історію його неволі, щоб він проніс крізь невольничі літа пам’ять про свою Пасху: марш Мазепи з Батурина за Десну на злуку з Карлом.

— Можливо, ми ще зустрінемось, отче, — промовив Сивий Козак, залишаючи Єпіфанія на перехресті Ніжинського й Глухівського шляхів. — Моя дорога пряма, твоя—звивиста, але вони перетинаються, як бачиш. Не суджу тебе за те, що шукаєш миру і згоди навіть з ворогами. Не може, прецінь, весь час литися кров. Та коли забажаєш, щоб той мир ознаменувався на нашій землі козацьким стягом з двоголовим орлом на полотнищі, то я, на палі сидячи, проклену тебе… Я йду бунтувати народ, а ти зводь Храм — тільки так зможемо вибороти собі волю.

Ліворуч побіг шлях на Глухів, праворуч — на Київ, а навпроти, за порослим кропивою й будяками пустирем, німів чорний привид Батурина. Все залишилося таким самим, як стало в той день: сиві попелища і стовбури димарів, зірвані порохом вали на Гончарівці, а кістяк гетьманського палацу з чорними очницями віконних ям звівся над околицею для постраху всьому живому.

Тільки яблуневий цвіт в самотніх незахищених садах засвідчував, що земля не затруїлась трупною отрутою, і житимуть тут колись люди хоча б для того, щоб назва колишньої гетьманської столиці своїм тугим звучанням нагадувала прийдешнім поколінням колишню славу і ганьбу, гордість і біль України.

Батурин…

Посередині згарищ і руїн чепуриться в густому саду палац Кочубея — символ боротьби добра зі злом. Звідси пішли на Україну дві супротивні сили в постатях вірного учня генерального донощика Кочубея — полковника Носа і світлоголової дочки гетьманського судді Лебедиці— Мотрі. Яка сила переможе, яка?

А он там, між розваленими мурами Гончарівки, на плацу, що лисніє п’ятаком на сонці, стояв він, Єпіфаній, поруч з Носом і Меншиковим і німів, і непам’ятався, як гине новітній Армагеддон, і умирав у безслав’ї, щоб потім народитися удруге — для покаяння.

А ген за блакитною смугою Сейму — прямий, мов витягнутий шнур, Глухівський шлях, і десь біля нього притулилося село, в якому вперше проявився на людях Єпіфаніїв гріх…

Моторошна тиша над мертвим містом, і блюзнірською насмішкою здається яблуневий цвіт на тлі чорного провалля апокаліптичиої катастрофи, і дивом уціліла дерев’яна дзвіниця — дитяча карусель московської видумки — стоїть скраю Гоичарівською майдану як пересторога перед можливостями людської жорстокості.

Зупинився Єпіфаній на розпутті—далі нікуди йти, тут кран його світу, тут українське цвинтарище, на якому для нього виділено місце за огорожею.

Тиша. І враз — чи то причулося? — бамкнув дзвін на дзвіниці. Прислухався: ще раз скрадливо теленькнуло сердечко об креш: що не, невже тут животіє хоча б одна душа? А потім третій раз — теленьк — і знову тиша.

Кого скликає тут дзвін — людські душі? На сповідь, на молитву, на панахиду?

Обережно й боязко наближався Єпіфаній через пустир до Гончарівки, крізь пролом у валу вийшов на майдан і став на тому самому місці, де стояв тоді, і в одну мить червона лава затопила його мозок — то дзвіниця закрутилася шалено і задригали дитячі ніжки… Він стояв по коліна вкопаний у землю, та надсадився і витягнув з тягучої трясовини одну і другу ногу, а тоді ще раз теленькнув дзвоник, і Єпіфаній побачив біля дзвіниці людський гурт.

Згадав, що за всю дорогу, як тільки переступив межу України на Чернігівщині, він ніде не зустрічав людей, хоча поля були засіяні й дими курилися з коминів; на лавках біля обійсть лежали буханці хліба й коновочки з молоком; подорожні пили і їли, клали копійки, та ніхто з хат не виходив, тільки часом діти визирали крадькома крізь вікна на вулицю і притьмом ховалися, коли прохожий зупинявся.

Єпіфаній ламав хліб, запивав молоком і йшов далі, пригноблений людською застрашеністю: кого вони бояться— драгунів, карликів, себе? Коли ж себе, то що потім сподіється з цим людом? його просто не стане на землі, він самозникне, переміниться, перевтілиться, боячись свого власного імені…

А тут побачив — гурт мовчазних людей на всеукраїнському цвинтарі. Що вони роблять, чому стоять перед відчиненою дзвіницею, чи має хто право підійти до них?

Єпіфаній наблизився: тут стояли із складеними до молитви долонями чоловіки у сіряках, жінки в чорних керсетках, козаки в поношених кунтушах і слухали: в середині дзвіниці тихо виголошував проповідь старий священик.

— Уже сокира в прокорінках дерев лежить: дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають у вогонь… І Мойсей водив по арабській пустелі сорок літ ізраїльський люд, терпеливо вичікуючи, поки не вимруть ті, які пам’ятали зваби лінивого єгипетського рабства. Виродиться перестрашене покоління і в нас, народиться нове, яке відзискає колишню мужність і, усвідомивши ницість батьків, візьме тягар спокути їхніх гріхів на себе. Благо людині, яка знайшла саму себе і пробудилася. Спасіння її — тільки у вірі й самоусвідомленні свого роду. Тож помолимось за того, хто душу свою віддав за життя роду нашого. Вічная пам’ять гетьманові Іванові Мазепі!

Слухати це було втішно і страшно: серед хору анафем уперше прозвучало на Україні слово похвали Гетьманові.

— Вічная пам’ять… — незлагоджено звучав реквієм, та вирівнювалися голоси, поєднувалися між собою єдиною гармонією, і вже дзвінко на все мертве місто пролунало крамольне:

— Вічная пам’ять!

— Єще молимся, — правив священик панахиду, — о упокоєнії душі усопшаго раба Божія Іоанна і о єже проститься ему всякое прогрішеніє вольноє і невольное!

— Господи помилуй! —дружно відповів хор, і віддалася луна за пустирями і згарищами.

— Безсмертний Христос наш, істинний Бог наш душу від нас переставившагося раба своего Іоанна з селенії святих вселить і з праведними причтет і нас помилует, яко благ і человіколюбець, — закінчив панахиду старий священик, й воскреслі в душах своїх люди, безстрашними ставши, впали на коліна й молилися за спаплюженого ворогами Великого Гетьмана, святкуючи перший день Пасхи у новому Храмі.

Старий священик підійшов до Єпіфанія, що стояв на колінах й очищував душу першими сльозами радості:

— І назву дім мій домом молитви і очищу його від розбійників…

— Встань, Єпіфанію, — промовив священик і перехрестив його. — Тебе, страждальця, вся Україна знає, хоч ти й ховаєшся від людей. Не ховайся. Часом і розбійник шукає притулку у вівтарі храму й насмілюється просити допомоги в розніваного Бога. Добре, сину, що переступив межу боязні й наблизився до нього. Не один ти согрішив, грішний весь народ, тож і покутувати мусимо всі разом. Піднеслись духом—Україна очунює від знеприюмлення, Україна розпочала будувати свій Храм.

— Що я маю зробити для України, отче? — глянув Єпіфаній священникові у вічі, і той зрозумів, шо чернець готовий на все.

— Я прибув сюди із Салонік, портового міста на Егейському морі. Послав мене Пилип Орлик будити народ. Незабаром розпочнеться велика війна між Моско- вією і Туреччиною. Наше козацтво, яке стоїть кошем на турецькому боці, піде з османським військом і дасть останній бій московській орді. Та з великої туги за рідним краєм ворохобиться козацтво — прагне повернутися па Україну. А оце помер старий кошовий отаман Кость Гордієнко — то вже й стриму їм нема… Сказав мені Орлик: коли зустрінеш на Україні отця Єпіфанія, який перебуває нині в спокуті за свій великий гріх, скажи йому, хай пробереться за межу Кримського ханства у гирло Кам’янки і від мого імені зупинить запорожців хоча б на рік. Тоді простить йому Господь всі прогрішен- ня — більшої послуги Україні годі нині зробити. Рано ще скликати народ на Україну, українці потрібні нині там, де вони опинилися, — усі боротимуться за незалежність… Квапся, сину, бо з дня на день вийдуть з турецької землі запорожці й увіпхають свої шиї в зашморг, який приготував їм за намовою цариці Анни Іванівни вижитий з розуму Данило Апостол — намісник московський на Україні. Єдиний у нас гетьман Пилип Орлик, та невільний він і волає з Салонік до синів України: «Це останній наш шанс!»

Тож подався Єпіфаній Київським шляхом. Він ішов і вголос молився, зводячи до неба руки:

— Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, побіди на супротивния даруя, і твоє сохраняя хрестом твоїм жительство!.. Сталося, о Боже! Прокидається народ з отупіння — відправляє панахиди по своєму провідцеві, і пробудження народне — се єсть Храм… Я покличу козацтво на Україну, як колись поклявся, але для визвольного походу!

Він ішов, славив Бога і натхненно шепотів слова Лебедиці–Мотрі:

«А тепер поглянь довкола — все це твоя Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може цей край здолати? Маловіре, твій час не закінчився у Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?»

Відповів уголос Єпіфаній:

— Готовий!

У цю мить почулося вовче виття. Зупинився чернець і весь скам’янів, бо впізнав поклик вовкулаки, який прийшов відібрати в нього воскреслу душу.

Вовкулака стояв на обочині дороги, ікластий і наїжений, він гарчав, бризкав піною, корчився і врешті перемінився із звіра в полковника Носа.

— Куди так поспішаєш, отче? — загородив полковник Єфіпанієві дорогу. — Ти вже й забув, що я на світі є. То нагадаю тобі про себе… Складай реляцію за крамольні діла: чи правда те, що з грамотою Орлика ходив єси по Україні, що карликів, вірних помічників орди, потопив у Неві?

— Пріч з дороги, зраднику! — відсторонив Єпіфаній полковника.

— Не боюся більше тебе, мене нині захищає мій Храм!

— Ха–ха! —зареготав Ніс. —Твій храм згорів, і всі ваші книги попелом розвіялися! Покійний благодійник цар Петро наказав спалити друкарню в Печерській лаврі — з усіма рукописами і фоліантамиї Я сам передавав царський наказ архімандритові Аллілуєві, і він його ретельно виконав. Згорів твій храм!

— Страшну річ повів ти мені, вовкулаче, — простогнав Єпіфаній і затулив долонями обличчя, згадуючи блюзнірські слова Аллілуя: «Для прохвоста нема поста».., О, цей святотатник міг таке зробити! Проте ще не йняв віри. — Але ж він християнин? — перепитав.

— Що може бути гіршого для нас, ніж втрата пам’яті нашої?

— Безбожник він, такий самий, як і я! А втім, у Московії церкву відділили від держави, ти цього ще не знав? Безбожний сенат, безбожний сінод, то де ж візьмуться побожні священики?

— У що ж переміниться держава без Бога, коли й до того була страшною у своїй ненаситній жадобі? Що станеться з народами?

— А ось що! Коли немає Бога — все дозволеної

Вовкулака протяжно завив і на обрії постало видіння.

Золотоверхий Михайлівський собор, що возвисився до неба над Подолом, обступала диявольська рать у гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, з факелами в руках. Пролунала команда, і ратники почали підпалювати бікфордові шнури, й ті зашипіли враз, вивергаючи іскри. Завмер Поділ, завмер весь Київ, чекаючи великого лиха. І враз почали падати стіни собору, ламалися хрести, топилося золото, і врешті безгучно злетіли золоті бані в піднебесся. Тоді почали збігатися зі лементом і риданням до місця, де стояв Михайлівський собор, люди; диявольська рать реготала, злітали над головами аркани, ординці в’язали людей, зводили на Поділ і в гирлі Почайни, там, де хрестив Володимир Україну, брали полонених по одному і стріляли кожному з пістоля в потилицю. А гору трупів підмивав Дніпро і ніс, і знову ніс…

— Не було цього! — закричав Єпіфаній.

— Як не було, то буде! Нема гіршого звіра од людини, коли їй дають владу і відбирають Бога… Оце як зовсім віру у нас скасують, тоді ми сукупно з Опричниками, Калмиками і своїми Кавунами все зробимо: мільйонами трупів начинимо землю імперії — станеться нарешті те, що побачив у своїх видіннях Іоанн Богослов! Твій Батурин забавкою здаватиметься нащадкам Меншикова… І розкопають потім останки в кожному селі, в кожному місті, знайдуть замордованих — штирями в хребти, цвяхами — в очі, і забудуть люди назву «Армагеддон», нові ймення — Куропати, Биківня, Дем’янів Лаз — стануть апокаліптичними, а по вас залишаться тільки хрести, і їх знесе з лиця землі новітня орда. Вас більше не буде: настане нова спільність людей, які не назовуть себе ні білорусами, ні українцями, а якось зовсім інакше, і настане врешті решт спокій у світі. Люди житимуть у примусовій дружбі, слухняно працюватимуть, їсти будуть, шо дадуть, а випорожнятися — усі сукупно в громадських вбиральнях. І зітхнете з полегшею ви самі, бо не треба вам буде більше боротись за якусь там Україну, за свої пісні, за кольори… Кінець! А нині я проголошую перший день смерті українському народу, і хай воно стане урочистим вовкулацьким святом!

— Брешеш, перевертню! — відказав Єпіфаній, і полковник Ніс під його поглядом заник, змалів і знов перемінився у звіра. — Брешеш. Нині перший день воскресіння мого народу. Нині у мертвому Батурині, споганеному і спаленому, ще вчора зацькований народ відправив панахиду по Мазепі і від цього прокинувся назавжди. Україна розпочала святкувати свою Пасху в неволі і з Пасхою виживе в ній, і підніметься до самостійного життя. А відступників, зрадників, донощиків, сексотів, катів проклене і виставить усьому світові на ганьбу. Ти не чеки в такої звістки, чи й не сподівався, що я давно вже вбив тебе в собі? То знай: я нині вбиваю тебе самого своїм Словом. Згинь, кровопивцю!

Вовкулака гарчав, поривався кинутись на Єпіфанія, та враз почала корчити його судома, він скреготав іклами, розпачливо стогнав, але правда Єпіфанієва діяла на нього, мов скоротічна отрута, він завив востаннє і здох. А в мертвих його очах відбився спокій чи то вдоволення, що скінчилося нарешті злочином струджене життя і Мотрине прокляття жити вічно вовкулакою не сповнилося…

Розділ шістнадцятий

Бігли навперегони стоком тополі. Байрачні задичі поховалися за обрієм і, притаївши в своїх нетрях вологу й прохолоду, визирали з-за нього то тут то там вершечками осокорів, що мліли на спекотному сонці і, зрештою, зникали за пругом. А тополі, немов апостоли, йшли і йшли по розпашілому крузі степу, беззвучно протинали дзвінку тишу й зупинялися біля могил.

Що тих могил на Україні! І хто їх висипав — скіфи, анти, русичі, роксоляни, козаки? Хто похований у них — оборонці краю чи завойовники–ординці? Славою чи ганьбою покриті їхні голови, волю чи ярмо несли вони на цю благословенну землю? Ніхто не знає, тільки тополям, що йдуть, мов посланці історії, на вивід, відомо все, та мовчать вони, співаючи над могилами свій тихий реквієм.

Всіх прихистила Україна — господарів і заброд, для всіх однаково легка або важка її земля — хто має право судити мертвих? Ніхто на світі не мав такого права — при всіх богах і боженятах, при всіх царях і базилевсах, при всіх князях і гетьманах, бо Провидіння заслонило потойбіччя від людських мислів й заборонило торкатись таємниць, яких смертним збагнути не дано.

На сторожі мертвих стоїть сам Бог.

Так було і так уже не є. Безбожна власть прийшла на землю, гине невинний люд, ніхто полеглих не ховає, і розгризають вовки трупи.

Чи хоч одна могила виросла над Невою, над Ладогою, на Соловках, у Батурині, Лебедині чи Глухові? Нема! Заривають людей, немов собак, притоптують, зарівнюють над прахом землю, щоб ніхто з живих не знайшов сліду свого роду, для пам’яті свічки не поставив, щоб ті, яким ординці подарували життя або дозволили народитися, не знали, де й коли розпочався їхній час, щоб жоден не відав, хто він єсть сам… Ще й досі право велить судити злочинця за смерть однієї людини, та ніхто не карає винуватих у вбивстві цілого народу!

Коли збереться всесвітній трибунал і розпочне суд над катами моєї України?

А може, нам належить без кінця чекати суду Божого?

Певне, ти мав рацію, мудрий учителю Тимотею, коли твердив, що Божий суд уже давно триває, тільки про це не знають ні постраждалі, ні злочинці. А може, Господь умисно показує світові злочини у дії, щоб ніхто ніколи не мав сумнівів у їх карності?

Бог судив Рим століттями, поки настала пора вироку, а Рим про це не знав: утішався в розпусті, шаленів від крові, народжував озвірілих недолюдків і садовив їх на трон, розпинав своїх суддів — християн—на хрестах, розкрадав світове добро і пропивав його на оргіях — і здавалося, що судить він, не знав і знати не хотів, що суд відбувається над ним.

Як пережити, як витримати це Боже слідство над злочинцями — коли звинувачувальні акти не зачитуються, а демонструються? Як ми, справжні судді, маємо витримати затяжний судовий процес?

Судді–християни зберегли себе в Божому храмі, який самі споруджували під час процесу. А наш храм зостався в розвалинах, він доруйновувався на наших очах: ми всім народом стояли під склепінням собору, і в перших рядах перед престолом — колишні оборонці України — загнуздані козаки, а мислитель нації, той самий, який свій знаменитий твір присвятив Великому Гетьманові й потім квапно витирав на рукописі присвяту, переадресовуючи її Антихристу, — патетично й надривно, щоб кожне слово чув Антихрист, виголошував прокляття Гетьманові. А ми мовчали, німі й ниці раби, коли визволителя України називали зрадником українського народу, а лицарів, які загинули за волю, — чужоземними запроданцями. Своєю мовчанкою ми оплюгавили власний храм — як можемо нині вернутися до нього і в тих самих стінах проголошувати славу визвольникам і лицарям?

Де знайти нині амвон для проповіді Свободи? Йти в катакомби, ховатися, як батуринці, у дерев’яній дзвіниці, чи шукати в пущах язичників для гласу вопіющого? А може, зайти в Успенський собор Печерської лаври, прогнати з–перед царських врат архімандрита Аллілуя, як гнав Ісус міняйлів з храму, виголосити єдину проповідь і скласти голову на плаху?

Вчора я був свідком закладення каменю під новий Храм. Довго триватиме будівництво, та поки вивершиться свята споруда золотою банею, творім святині у власних душах!

Бігли звідусіль тополі до Високої Могили, що замаячіла на обрії, йшов до неї Єпіфаній спочити у її підніжжі.

А вона, скільки не приближався, віддалялась, наче боялася зустрічі з людиною, яка може посягнути на її відвічну таємницю, і воліла розмовляти з німими тополями: пожуряться вони над нею, вивідають тайну і промовчать.

Висока могила манила подорожнього, немов останній пристанівок, та, видно, ще не настала пора для Єпіфанія дізнатися про найстрашніше. А може, хотів Бог провести свого вибранця ще через один акт спокути: уздрів Єпіфаній село, що в білих льолях і віночках садів збіглося до синього озерця у видолині.

Село сховалося на відлюдді між пологими горбами, що обступили його з усіх боків і зупинилися над озерцем, мов бугаї над водопоєм. Села зовсім не було видно серед безкрайого степу, притаїлося воно останнім острівком волі на Україні.

Єпіфаній присів на вершечку горба й милувався тихим людським причалом, не сміючи наблизитися до людей, які святкували неділю.

Діди сіділи на призьбах і в пасіках, діти ганяли гилку на вигоні, на церковному майдані перед притвором храму стояли барвисто одягнуті жінки й дівчата, слухаючи відправу, чоловіки гомоніли за дзвіницею й смоктали люльки, — можливо, було це видіння, таких сіл на Україні давно вже немає… Так ні, справжнє воно — одне збереглося таке, мабуть, для того, щоб Єпіфаній збагнув усю ціну втраченої волі.

Не довго милувався чернець ідилією — доля дозволила побачити йому минуле України тільки на мить. Сталося враз те, що діється нині у всьому краю; якщо Україна вибраний Богом народ, то не для щастя — наш Бог жорстокий.

На вигоні, де хлопці грали в гилку, зчинився лемент, прудкіші підлітки щодуху побігли до села, вигукуючи страшне слово «консистенти, консистенти!» — мабуть, так вартові на чатах сповіщали колись народ про наближення татарської орди.

Немов смерчем змело людей з церковного майдану, поховалися із призьб та пасік діди до хат, і побачив Єпіфаній: на дорогу, що вибігала ген аж за озерцем з улоговини в степ, в’їжджала рота кінних драгунів, гадюкою вповзала у незайманий досі людський затишок з хрипким співом: «Канарей, канарей, пташечка!»

Єпіфаній чекав і певен був: повстане народ і кара впаде на село; не пощадять ординці ні дітей, ні жінок, ні старих — яку Батурині, та знав уже, що не стоятиме, занімілий, на безпечному п’ятачку землі, й сам загине. Чекав: схоплять вчорашні козаки не заржавілі ще шаблі, а жінки — рогачі, хлопчики — палиці, діди настромлять коси на кісся — і зчиниться останній бій за останню волю, а свідком загибелі села стане Висока Могила, що видніє на обрії, — вона й прийме полеглих за свободу в своє лоно.

Проте ніхто не квапився хапатися за зброю. Посеред сільського майдану радилися чоловіки, чухали чуби, смоктали люльки — і врешті врадили.

Вибрали з жіночого гурту найвродливішу молодицю, жінки пов’язали їй на голову очіпок з барвистої шалі, накинули на плечі вишиту червоною волічкою керсетку, дали їй у руки пучок степових квітів; поруч з нею став старезний дід з медовими, до пояса, вусами, він був одягнутий у білі штани й вишивану сорочку, в руках тримав високий коровай з уміщеною між качуриками товпкою солі.

Молодиця і дід пішли попереду довгої процесії назустріч консистентам, які сповільнили їзду, і ротмістр, що їхав попереду на гнідому коні, спішився, підійшов до хлібосольних господарів села й запитав суворо:

— Што ето за представлєніє?

— Хлібом–сіллю вітаємо вас у нашій хаті, — задеренчав голос старого. — Щоб ви добрі були до нас… А ця молодиця, сама як квіточка, хоче вам…

Смикнув ротмістр пальцями за кінчик вуса, цвиркнув цівкою слини під ноги дідові, вихопив з рук молодиці квіти й тицьнув у морду коневі, поплескав красуню нижче пояса, потім підступив до діда, вибив з його рук хліб і штовхнув у груди.

— Дай дорогу, старик! Іш ти. Вийшли з хлібом, щоб нагадати нам, що вони господарі, а ми тимчасові гості. Ні, діду, віднині ми тут хазяїни!

Вклякнув дід на землю, підняв хліб, подув на нього, поцілував і так стояв на колінах, не маючи сил підвестися, а люди в процесії глухо мовчали, потім почувся шемріт, хтось когось штовхнув ліктем, старші чоловіки зашикали на парубків, і всі покірно почали розступатися обабіч дороги, даючи прохід консистентам.

Та де не взявся тут Сивий Козак. Прискакав із степу на змиленому коні, здибив аргамака перед ротмістром і оперезав його нагайкою по обличчі.

— Камінь їм, а не хліб! — крикнув він до людей. — Чого ви стоїте, мов барани, беріть зброю в руки і бийте зайдів!

Та сталося зовсім інше, ніж сподівався козак: з гурту вийшов поважний пасполитий, ніяково знизав плечима, шморгнув носом і несміливо проказав, похнюпивши голову:

— Не займай його, козаче, не ті часи… Йди від нас, ми хочемо в мирі з руським народом жити…

— Так це ж не народ! —гукнув козак. — Це заброди!

— Все одно — руські.. — ледь чутно вимовив посполитий.

Ротмістер потер долонею щоку, на якій залишився басман від козацької нагайки, сплюнув ще раз крізь зуби й наказав спокійно драгунам:

— Связать его!

І пішов Єпіфаній через степи до Високої Могили, обганяючи тополі. Він згадав, як колись побили його мужики за те, що хотів їх просвітити. Нічого не змінилося, ба ні — стало там, де їх ще й не було. Настав ординський мор.

«Оце і все твоє повстання, козаче. Тепер тебе посадять на палю при мовчазній згоді народу, — зітхнув Єпіфаній йдучи. — І я не звершив подвигу, хоч готовий був… Минув час подвигів, настала пора праці. Спершу треба засвітити храмові свічки в людських душах!»

Йшов — і могила вже не віддалялася. Вона ніби почала наближатися до нього, і Єпіфаній, побачивши на її вершечку силуети людей з лопатами, зжахнувся:

— Невже розкопують?!

Він згадав допит Полуботка в Преображенському приказі: наказного гетьмана вогнем і дибою змушують признатися, звідки у нього самородне золото, де ті рудники на Україні, де ті могили, в яких знаходяться скарби. «На Бояновій землі», — відповів одне і те ж Полуботок аж до скону, і не розумів тоді Єпіфаній, де ж та земля, забувши, що вона від віків лежить розкинута між Сяном і Кубанню, між Прип’яттю і Чорним морем.

Розкопують, грабують, витрушують українське добро уже не із комор, скарбниць, шпихлірів, а з самої землі, щоб нічого на ній чи в ній не зосталося, щоб ненависний завойовникові український народ навіть тоді, коли розпадеться імперія і світ забуде про її моторошну, дияволом дану власть, ходив по світу жебраючи, мов погорілець.

Єпіфаній біг до Високої Могили і вже зблизька бачин гробокопачів у гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, — були вони такі самі, як ті, що підривали Михайлівський собор: чи тоді йому ввижалося, чи нині мариться?

Та ні, не мариться: глибокий рів перекроїв велетенський курган, а другий прокопують навхрест; навколо могили лежать розкидані зотлілі кості, валяється бите череп’я із старовинних амфор, наконечники стріл, кам’яні сокири і серпи, а вони, гробарі, не розгинаючись, працюють у поті чола, вгризаються лопатами все глиб і вглиб і лаються, і шельмують усіх матерів на світі й самого Бога — що золота нема.

— Люди, схаменіться, якщо ви не дияволи, а люди! — залементував Єпіфаній. — Ви вже й покійникам не даєте спокою, як же не боїтеся, то пам’ять наша, невже вам, ненаситним, заважають навіть мертві?!

Та ніхто на Єпіфанія не звертав уваги, ніхто й не чув його крику, а він стояв серед степу і вивергав прокльони, мов старозавітний пророк.

Аж урешті маленький чоловічок, що стояв на вершечку могили і водно показував рукою в глиб прокопаного рову, запримітив Єпіфанія і, пильно приглянувшись до нього з–під дашка долоні, враз почав швидко спускатися вниз.

— Ти звідки тут узявся? — запищав маленький чоловічок, і Єпіфаній з подивом упізнав у ньому колишнього магістра карлицької колонії Єрмолая.

— Прокляття, чом я тебе тоді не вбив?! — заволав Єпіфаній і звів руки, волаючи до неба про помсту.

— Всіх не уб’єш, всіх не уб’єш, нас — що трави та листу! — застрекотів, мов цикада, Єрмолай. — А втім, такої нагальної потреби в карликах, як то було колись, уже нема — народ достатньо сам скоцюрубився, скоро вся Малоросія сповниться малими людьми, в яких усе буде куце: зріст, совість, пам’ять, свідомість — і настане нарешті в імперії благодать… Хоча ви, як говорив проклятті нині народом Меншиков, маєте здатність відроджуватися, мов двадцятиголова гідра. Як тільки зачуєте хоча б мізерну полегшу, як тільки правитель добре засне або уп’ється, а що вже казати, коли упокоїться, — так ви одразу голови піднімаєте. З вами треба тримати вухо пильно: забудь про вас хоча б на мить, так у ваші очі тут же входять хрести, могили, і ви згадуєте своїх предків, висвячуєте їх у мученики, що полягли за волю України, і садите в їх головах червону калину. А небо, яке є ніщо інше ніж повітря, перестає бути для вас небом, а достигла пшениця, яка у шлунках перетворюється на лайно, вже більше не здається звичайною соломою із зерном, ви втямлюєте раптом, що небо — блакитне, а пшениця — жовта, знаходите між цими кольорами гармонію, притьмом купуєте в крамницях шовк і шиєте синьо–жовті прапори! А малорос із синьо–жовтим прапором — це вже не малорос, а українець, який тут не заспівує пісню про козацькі могили й колишні подвиги, про похилену червону калину, про славну неньку–Україну, яка чомусь зажурилася, і стає для імперії особливо небезпечним.

— Як ти тут опинився, недоростку? — перебив карлика Єпіфаній і потряс Єрмолая за лацкан сурдута з навішаними на ньому значками, що, певної замінювали карликам ордени. — Що ви тут чините?

— Ти зі мною не жартуй, — застеріг карлик. — Я був і є надалі особою державною: чи то магістр в карлицькій колонії, чи машталір його сіятельства, а нині я голова археологічної комісії при кабінеті київського намісника графа Голіцина… Отже слухай, якщо тобі цікаво. Я вже сказав: хохли достатньо змаліли і поки що нічим імперії не загрожують. Та щоб вонн ніколи не виростали, бо таку здатність мають, я ж сам бачив, як вигуділи малоросійські карлиці, коли переставився Петро Великий… То щоб вони не піднімалися, ми водно їх переконуємо, що небо то ніяка не духовна висота, де витає Господь, а звичайне повітря, яке не має кольору, — ми ж матеріалісти, атеїсти, соціалісти, комуністи — все, що хочеш, тільки не ідеалісти… О, я не одного навчився у графа Голіцина!… Переконуємо їх, що колір пшениці не жовтий, а зелений — потім він стає чорний, бо поки змалілі люди його зберуть, то й стебло кришиться… Що могили — це купини, нарости, болячки на здоровому тілі степу, які заважають ходити і їздити, то того ж марно займають площу — кажуть наші вчені, що на місці могил рясно родять огірки… А за моєю порадою граф Голіцин наказав вирубати по всій Малоросії калину, щоб не спонукала поетів створювати неугодні імперії співанки. Шкода, правда, бо калинівка сильно запаморочує голову і на похмілля не дає відрижки, а сік з калини помагає проти кашлю — але хто з цим рахується, коли йдеться про спокій у державі?

— У колонії, пам’ятаю, ти займався здебільшого видобутком піску на душу населення, — зауважив Єпіфаній. — А в Україні маєш ширше поле діяльності.

— Тому й пруться карлики в так звану Україну, бо тут не пісок, на якому ніщо «нє растє», а пшениця, мед, огірки і хмільна калинівка…

— Що ви вже встигли знайти в могилах? — запитав по хвилині Єпіфаній з обережністю.

— А нічого: кості й черепки. Золота ще не знайшли… Та імперії, як вчить князь Голіцин, благородний метал не так уже й потрібен. Ось розпочнеться війна з турками — і нагребемо в Стамбулі золота, скільки треба, воно там лежить на поверхні. Ми ж, як тобі відомо, непереможні, і нам нєт преград… А розкопуємо могили перш за все для того, щоб малороси не мали місць для своїх панахид. Та коли те золото все-таки в землі є, то треба його забрати, щоб вам не дісталося. Бо хохол із скарбом може стати досить небезпечним, а коли врахувати, що Малоросія знаходиться в центрі Європи, яка знає вартість грошам, — то й зовсім для імперії загрозливим.

— Багато вже могил розкопали? — знову перебив Єпіфаній балакучого Єрмолая.

— Вже зовсім мало залишилося: не більше десяти.

— А далі чим займатиметься ваша археологічна комісія, коли останню могилу розкопаєте?

— Це таємниця, граф Голіцин велів не розголошувати… Але тобі скажу: ми згодом, перелопатимо кожен шмат малоросійської землі і все: кам’яний вуголь, залізо, сірку, нафту, газ і всіляке добро викачаємо з надр до крихти і вагонами, вагонами в Москву! О, вибач, вагонів ще у нас немає… Але ж будуть! Нам нет преград!

— Ти мрійник, Єрмолаю, тобі б у Кремлі сидіти, а не витирати кути в голіцинській конторі… А скажи, за що ж раптом народ Меншикова прокляв?

— А–а, ти ж нічого не знаєш! Я тобі потім розкажу про те псе докладно… Меншикова народ проклинав давно, бо ненаситний був. А власть імущі теж його побоювалися: надто сильний став, одне слово — генералісимус! Тож настала пора: царський двір наказав проклясти временщика на бумазі. Два гриби в борщ: і Меншикова нема, і ворога імперії створили. Граф Голіцин вчить: для того, щоб імперія міцно стояла на ногах, вона мусить постійно мати ворога — для зосередження влади в одних руках. Якщо нема — треба видумати. Ще великий магістр Том, пам’ять якого збезчестили вирослі хохли, теж учив: із зміцненням імперського ладу боротьба проти нього загострюється, тож треба знаходити ворога і знищувати, Ми ге справно робили, коли служили «язиками» в Петербурзі. «Слово і дєло!» — і ворог спійманим! Невинний? Дурниця: була б людина, а стаття в карному кодексі завжди для неї знайдеться… Нині цариця Анна Іванівна прислала на Україну нову партію карликів для пошуків ворогів народу. Вона привезла їх з Курляндії — не менше двохсот. А ти думав — потопив. Ан нет. ми не потопляемы, ми вечны! Надіслала вона теж в малоросійські губернії супровідний циркуляр, я перекажу дослівно, що в ньому написано: «Оние служащіе предназначени для наблюденія над направленіем умов, мненій і вообще желаній малороссійской нації в целом». От чим будуть займатися тепер карлики в Малоросії: можеш собі уявити, яке то буде «наблюденіе»!.. Ну, а тоді, після смерті Петра Великого імперія, скажу тобі, добре похитнулася, я сам відчув… Малоросійські карлики виросли, ідолів Тома повалили, вибраних карликів ти втопив у Неві, а в Петербурзі — тільки вдумайся! — городяни почали збиратися й про щось радитися — по чотири. Не по два і не по три! Запахло великою крамолою. Один чоловік нікому не страшний: «Єдініца–ноль», як казав поет, не пам’ятаю прізвища. Два — теж не страшно, бо одного з двох завжди можна зробити донощиком. Три-то вже досить складно, бо коли в трійці навіть два донощики, то вони доноситимуть один на одного. А чотири для таємної канцелярії — темний ліс!.. Отож довго думав Петро Малий, як йому зберегти і водночас оновити розхитану вільнодумством імперію, і вирішив налякати вірнопідданих. Заявив прилюдно, що у саму серцевину імперії — у правлячий сенат — закралися вороги, які мають розширену агентуру по окраїнах, хочуть створювати периферійні, не залежні від Москви владичества — і ось один такий попався, і хто б ви думали — Меншиков! Захотів стати гетьманом Малоросії, а на гірший випадок — Курляндським герцогом. Преображенська агентура ворога викрила — і уяви собі, народе руський, що б сталось би з тобою, якби Мсншикову вдалося здійснити свої підступні плани. За його прикладом пішли б інші князьки та гетьмани — і розвалюється у вас на очах Третій Рим. Панове дворяни, а теж і посполиті! Хто вам тоді дасть жалування, хто дасть можливість брати хабарі, де ви тоді знайдете крамниці, в яких ви нині можете брати все, що вам потрібне, за півціни? А ще кріпаки проголосять право приватної власності на землю і розберуть до клаптика, а вас, нині всесильних, матимуть у задниці. А ще закриються школи й академії, а ще погаснуть ліхтарі в Петербурзі, а ще… Ну, нічого таки не будете мати, панове дворяни, коли завалиться імперія, то ж давайте очищувати її від ворогів. Хтось має сумнів, що Меншиков ворог? Тоді самі подивіться: ще вчора крамниці були порожні, черги повсюдно, бідний городянин навіть коров’ячого вимені не міг купити. Гвалт! А ось бачите — заслали Меншикова в Сибір — і все одразу з’явилося: і масло є, і варена ковбаса… Будьте обачні, ворог не спить. Якщо треба, то ми введемо пряме царське правління, до кожного громадянина жандарма приставимо — ніхто й не писне! Тож заволав дворянський люд: «Слава Малому імператорові! Хай живе оновлена імперія! Ур-р-р-а!» Добре продумано, правда?

— Таж розкажи нарешті, що трапилося з ного сіятельством, — знетернеливився Єпіфаній.

Розділ сімнадцятий

— Ти, напевне, добре пам’ятаєш… — повів Єрмолай свою розповідь, присівши поруч з Єпіфанієм біля підніжжя Високої Могили, в середині якої шаруділи й скреготали лопатами гробокопачі, вони хекали та матюкалися, вгризаючись углиб, і згодом уже не голоси, а лише глухе дудіння долинало на поверхню. — Ти ж мусиш добре пам’ятати, як Невою попливли чисті дошки, на яких ми востаннє понамальовували вуглем подобизни незабутнього великого магістра Тома, а вибрані і всемогутні колись карлики добиралися по дні ріки до світлого майбутнього… Ти подарував мені життя і цим неабияк прислужився своєму тимчасовому покровителеві пресвітлому князю Меншикову, над головою якого те світло враз померкло.

У приймальній залі Меншиковського палацу я застав вельми зажуреного князя. Його сіятельство зрадів мною так, ніби все життя чекав на мене: підбіг, узяв на руки, пригортав, цілував і ревно плакав, примовляючи:

— Так минає слава світу цього, як говорили древні римляни… Скінчилося моє, Єрмолаю, і як добре, що ти завітав: обоз уже споряджено. Тридцять три коляси, карети і колимаги стоять запряжені на Московській дорозі, а в них, бачить Бог, лише мізерна частка мого добра, бо надбав я за своє життя сто тисяч кріпаків, шість міст з примежними селами, п’ять мільйонів золотих карбованців готівкою, а ще дев’ять вклав до англійського банку… Якби то знаття, яким шматком подавишся! Чи ж то треба було мені малоросійського гетьманства або курляндського герцогства? Та, певне, ці мої забаганки були б забулися, якби не сталася велика конфузія: цісар Священної Римської імперії Иосиф оголосив на весь світ, що за мої заслуги у світовій політиці дарує мені герцогство Коссель у Сілезії. Іншого часу — то був би черговий мій тріумф, та нині наші стосунки з німцями попсувалися, тож упала на мене велика підозра. Цар Петро Малий, під’юджуваний супроти мене Голіциними, Толстими та Долгорукими, які, видно, нагадували одинадцятилітньому вінценосцю, що це я і ніхто інший винен у мученицькій смерті його батеньки царевича Олексія, оголосив мене, славного князя Меншикова, який стільки перемог здобув для Росії, агентом міжнародної розвідки. Ні більше, ні менше! А в нас — аби тільки жертву знайти — і всі прогріхи із своїх пліч на неї звалять. Нині, звісно, я один винен у всьому неладі в державі —тож добровільно вступаюся з Петербурга, виїжджаю до свого Ранненбурзького замку, що біля Воронежа, бо завтра може бути пізно… Як добре, що ти прийшов, вірний мій машта- ліре, поведеш мій караван_: я ж бо нікому вже не довіряю, — говорив сіятельний князь, колихаючи мене на руках і обливаючись сльозами.

Знав я, отче Єпіфанію, що ставлю своє життя на програну карту, але що мав діяти: карлицька колонія розпалася, треба й собі «смативать удочкі», — тож погодився я везти Меншикова не то що до Воронежа, а й у глибокий Сибір, і таки довелося звідати ту западню нєісходімую!

Виїхали ми із столиці з парадою. Наш караван, крім роти драгунів, посланої самим царем для опатрунку за опальним князем, супроводжувало близько двохсот чоловік обслуги — пажів, гайдуків, лакеїв. Пресвітлий сидів поруч зі мною у кареті роботи знаменитого берлінського майстра Шпільдорфа і низько кланявся на обидва боки Московської дороги, обліпленої людським натовпом, мовляв, не плач, народе руський, я ще повернуся до тебе, це тільки вимушена прогулянка…

Проте марно втішав себе пресвітлий… їхали ми через ліси, вирубані на тридцять сажнів обабіч дороги для безпеки перед розбійниками, що ватагами гуляли в московських пущах, проїхали щасливо Іжор, Любань, Валдай, Торжок, а у Твері наздогнав наш обоз царський ад’ютант й наказав обслузі Меншикова здати зброю. У Клині з’явився другий посланець, — цей уже здер з князя ордени і прислугу майже всю розігнав.

А у Ранненбурзі, де Меншиков збирався доживати віку, комендант драгунської роти Іван Мельгунов викликав пресвітлого на допит і, погрожуючи тортурами, випитував про зв’язки Меншикова із шведами. Про цісарський подарунок було вже забуто. Міжнародний агент—так міжнародний, будь–кому міг продатися… Від диби та від кліщів відкуплявся князь дорогоцінностями: виймав із шкатулок адаманти, перли, золоті перстені, далі віддав Мельгунову паличку із золотою головкою, всипаною алмазами, — подарунок Петра І за Каліську перемогу в Саксонії, потім — шпагу із золотим ефесом — подарунок польського короля Августа, ще далі — запонки з алмазами, подаровані цісарем Иосифом, і нарешті—срібний нічний горщик! Усе забрав Мельгунов, а тоді примусив-таки князя підписати протокол про своє запроданство іноземній агентурі.

Отож я, малий карлик, просвічений, правда, наукою графа Голіцина, якому служу вірою і правдою, водно міркую собі про непостійність і непевність життя великих у нашій імперії. Нині—слаза, портрети, статуї, спеціальні магазини, поклоніння, дачі (мав же їх Меншиков в Оранієнбаумі і Кронштадті, в Петербурзі і Нарві, у Москві й Почепі на Україні!), а завтра — очорнять, назвуть тираном, волюнтаристом, застійником, перебудовником чи ще якось, портрети знімуть, пайки не дадуть, статуї повалять, дачі сконфіскують і передадуть новим ідолам, навіть нічний горщик відберуть, і ти, колись всесильний владика, муситимеш ходити по потребі до громадської сральні! Отаке наше життя… А тому, поки тримаєшся на поверхні, — жери, кради, гарбай і втішайся, мов на бенкеті під час чуми! І я собі думаю, по–карлицьки злорадіючи: власть імущі теж карлики, бо всесилля їхнє несправжнє, і суть вони раби.

Після того, як Меншиков підписав Мельгунову протокол, Верховна Таємна рада видала указ страшного змісту: «За многіє преступленія оний Меньшіков смертной казні достоін, однако по нашему мілосердію вместо казні сослан в ссилку». І став пресвітлий князь звичайним висланцем у мужицькому одязі — такого я й довіз до Тобольська. Звідти до Березового крізь люту зиму везли його вже на колимагах від села до села мужики, а я повернувся в милу мені Малоросію і став вірним слугою ворога Меншикова — київського намісника, премудрого князя Голіцина. Ублажив я його з’їдливою характеристикою колишнього всесильного кчязя, почутою у свій час від самого Петра Великого: «Меншиков у беззаконні зачатий, во грісі родила його мати і у плутовстві скінчить життя своє».

Треба думати, іцо і коли сказати. Голіцин сподобав собі мене, і я став начальником археологічної комісії.

Та розкажу тобі, отче, ще одну пригоду з моєї подорожі до Тобольська. Вона тебе, заклятого мазепинця, напевно зацікавить…

Тобольському поліцмейстру було дано розпорядження з Петербурга, щоб він виплатив Меншикову перед його виправою в Березове останні п’ятсот карбованців золотом — на доживотне.

Побачив князь решту золотих монет із свого багатомільйонного скарбу, перерахував, зітхнув гірко й подався з чотирма залишеними йому слугами й зі мною на тобольський ринок, щоб ті гроші потратити, — знав, що в Березовому вони йому не знадобляться. Тримався я від нього трохи осторонь, знаючи, що чернь невдячна: впізнають у сутолоці колишнього царського сатрапа, який засилав сюди неугодних йому партіями, а тепер сам скуповує продукти на етап, — можуть бути непереливки, і Єрмолаєві дістанеться… Проте ніхто не чіплявся до Меншикова, та й годі було його, одягнутого у серем’ягу, тулуп і баранячу шапку, впізнати. Меншиков запасся мукою, сіллю, м’ясом, горілкою, купив теж пилу й сокиру, сам узяв інструмент у руки, й повернулися ми до запряженої колимаги, що чекала на нас біля поліцейського приказу.

Слуги завантажували повіз, а князь, як досвідчений тесля, мацав пальцями зубці нили, приглядався, прискуливши одне око, чи рівний у неї розвід, потім відклав пилу й довго оглядав сокиру з широким лезом і масивним обухом; він узяв її за топорище, змахнуз у повітрі раз-другий і вдоволено прицмокнув, високо оцінивши столярське знаряддя.

І в цю мить я побачив у ньому первісного Олексашку, якого Бог задумав не для того діла, котрим він займався все життя: замість будувати він на протязі десяток літ чинив сокирою руйнацію, і аж від сьогодні орудуватиме нею за призначенням…

Меншиков запримітив мій пильний погляд, примружив око, посміхнувся, і та усмішка застигла на його губах гіркою гримасою.

— Вибір життєвого шляху, Єрмолаю, — мовив він, — відбувається поза волею людини: усім на світі керує потреба часу і незначний випадок. Проте вирішальним чинником у цьому виборі є внутрішнє прагнення особи. Ущемлена долею людина надолужує свою неповноцінність помисловістю: глибоко в душі вона виплекує мрію стати із знедоленого володарем, і ця мрія спричиняється до корисної або ж шкідливої діяльності. Спрагла влади людина, залежно від природної вдачі, при вдячній нагоді стає тираном або мудрецем. А все одно— володарем… Ти зрозумів? Якби моє прагнення вибитися із принизливого стану запримітив не цар, а мудрець — я нині був би академіком, а не липовим генералісимусом.

Меншиков розмовляв сам із собою, на мене не дивився, пильно розглядав сокиру, водячи пучками по її лезу, і не помітив, як біля нього зупинився високий чоловік у поношеному козацькому жупані й хутряній полковничій шапці.

— Але шлях мудреця набагато важчий, — продовжував свої міркування князь. — Кожна людина все своє життя знаходиться посередині між двома силами, які одна одну виключають, — возвишеною ідеєю добра і примітивним почуттям голоду. З одного боку — духовність, а з другого — тваринність. А в людини сильніше те, що первісніше: спершу вона пізнала смак їжі і аж потім зрозуміла Бога. Що легше дається? Звичайно, тваринність. Божественне в душі треба виконувати, викохувати, а тваринне дається людині без натуги. Без возвишенності можна смачно їсти, а спробуй на порожній шлунок молитися Богу! Це вже подвиг…

— Чи ж то треба спочатку наробити стільки зла на світі, як це вдалося тобі, так багато награбувати, щоб потім, усе втративши, збагнути найпростішу істину? — почув Меншиков чийсь голос, повернув голову й пильно вдивлявся у звідкись знайоме бличчя козака. Не міг пригадати, а може, ніколи його й не бачив — усі козаки на один кшталт: вусаті, вродливі, дужі і зневажливі до своїх супротивників… Була б у Меншикова нині колишня сила, порозмовляв би він з нахабою! А так — треба вислуховувати, бо слуг мало, карлик слабосильний, а влада над людьми втрачена навіки.

— Не знаю, хто ти, — відказав козакові Меншиков, — та лише те, що малорос єси, ставить тебе супроти мене. Не любив я цього народу, терпіти не міг. І знаєш, за що? За вашу гордовитість! Ось ти — так само, як і я, на засланні опинився, та я по–рабськи змирився з долею, а ти далі кирпу гнеш. І всюди ви такі: на дибі, на пласі, на палі! Волю викохали у своєму непокірному нутрі, а я хотів її у вас убити. Московського раба вселити у васі Вдалося трохи, але ж не всі ви впустили у свої душі орду рабства… Який жаль, що ми з Петром не послухали поради цісаря Иосифа! Казав же він: виселіть до ноги малоросів за Урал, розпорошіть, бо поки вони вкупі, знищити їх неможливо, а я Малоросію заселю німцями. І зродить земля українська в німецьких руках ще краще — буде що їсти і німцям, і москалям, а по непокірних козаках слід загине!

Я тоді не стримався:

— Та ж вагонів, вагонів ще нема!

— Йди ти пріч із своїми вагонами, не знаю, що воно таке! — цитьнув на мене Меншиков. — Звісно — нема, не вивезеш усіх хохлів у Сибір на колимагах!

Статечний козак чи, може, полковник щиро засміявся.

— На колимагах поки що ми з тобою їдемо на заслання. Рівні нині єсьмо. Різниця тільки та, що я маю куди повернутися хоча б пам’яттю своєю після смерті — на Україну. А ви тут безпам’ятно залишитесь, бо у своїй захланності до чужого не зуміли створити на таких великих просторах для себе батьківщини. Тому вам хотілося би, щоб ніхто її не мав. Та, прагнучи розпорошити поневолені народи, самі розпорошуєтесь серед них і пропадаєте! Ось так, як нині пропадаєш ти, пресвітлий князю. Усе, що в тебе залишилося, — пила й сокира!

— Не князь я вже і не світлість, — проказав Меншиков, раптом поникнувши. — Я тепер бідний мужик, яким колись народився. Господь возвів мене на висоту суєтної величності, а нині повернув у первісний стан. — Князь підняв над своєю головою сокиру і з силою вгатив її у стовпець, до якого прив’язали колимагу. — Отак! Вперше я змахнув нею на Саардамській верфі в Голландії, і той помах побачив Петро, востаннє — нині перед тобою. А поміж цими двома помахами промайнуло моє життя. Але яке дивне життя!!! —завив Меншиков і розпростер руки, ніби ще раз спробував схопити у свої обійми весь світ.

— Неправда твоя, — мовив козак чи то полковник. — Не два змахи ти зробив за своє криваве життя. Сокири ти не відкладав ніколи. Між двома помахами по дереву ти гатив нею по людських головах, і за це тобі ніколи не буде прощення… Дякуй Богу, що вернувся до знайомої тобі справи — теслярства. А могли б тебе карлики настановити гімновозом у своїй колоніі.

— Усе можливе в нашій державі, — зітхнув упокорено Меншиков. — Як сказав один англійський політик: московська імперія — це світ політичних непевностей і матеріальних нестач. І такою ще довго перебуде. Бо ж не знає наша імперія права і через те багатою ніколи стати не може: всі її ресурси поїдають опричники, які тримають народи у безправ’ї і страху. І все ж я благословляю цю нашу велику стодолу, з якою ще рахується Європа. Бо хто ми без неї, хто з нами захоче розмовляти, коли московська імперія раптом розвалиться і піднімуть голови вигартувані у неволі народи!.. Та коли я, незнайомцю, нагрішив аж так тяжко, як ти кажеш, то обіцяю перед Богом: ось цією сокирою збудую в Березовому церкву і відмолю в ній гріхи…

— Не зробиш цього! — потряс кулаком козак. — Бо грім розколе святиню, збудовану твоїми руками! Нема тобі прощення за Батурин.

— Хто ж ти єси, мій вороже, що так тяжко проклинаєш мене на останній моїй дорозі? — знову пильно приглянувся Меншиков до козака, намагаючись його впізнати.

— Я одна з твоїх незчисленних жертв. Ти довго тримав мене в Петропавловській фортеці, чекаючи від моєї дружини викупу. Не дав їй шведський король заправлених тобою сто тисяч талярів. Тому я йду на вічне заслання в Якутськ, як ти — в Березове… Та видно, Бог змилосердився наді мною: дозволив наприкінці дороги побачити лютого ворога мого народу — розчавленого ницістю і жебрацтвом, мов гадюка на шляху.

— Войнаровський! — вигукнув вражено Меншиков.

…Тим часом у нутрі Високої Могили шоеь затріщало, загуркотіло, закричали гробокопачі — і раптом усе стихло.

Занімілий від страху Єрмолай схопився, беззвучно ворушив губами, показуючи Єпіфанієві на отвір у могилі, жестами спонукаючи його заглянути досередини. Та не зрушився з місця чернець і радість не зблисла на його обличчі. Що з того, що він потопив карликів, що з того, що провалилися в преісподню гробокопачі? Мав рацію Сивий Козак: гинуть зрідка наслідки, а першопричина жива…

Єрмолай якусь мить стояв, махав руками, та голосу з горла видобути не міг, а коли збагнув, що трапилося, закричав: «Горе мені, що скаже граф Голіции?!» Він круто повернувся і побіг щодуху степом навмання; віддаляючись, щораз то дужче малів і врешті зник у тирсі.

Єпіфаній підвівся, щоб далі продовжувати свій покутний шлях, та на великий подив побачив за дугою могили осідланого вороного коня, біля якого сидів, заклавши по–турецьки ноги, Сивий Козак. Він вийняв люльку з рота й запитав:

— Що то так загуркотіло в могилі?

— Москалі провалилися в пекло.

— Усі? —зблиснули білі зуби в Сивого Козака, а очі яріли люттю і гідністю.

— Не треба так про всіх, — відказав Єпіфаній. — Не кожен москаль винен, що наших людей закріпачують і могили гинуть… А ти утік від них — як це тобі вдалося?

— Так має бути: я ж козак Мамай. Хіба ти й досі не впізнав мене?

— Аж тепер, дай тобі, Боже, здоров’я! А чи всі вже Мамаї зійшли з картин?

— Вони зійдуть з полотен у день страшного суду над імперією.

— Слухай, Мамаю, — заговорив по хвилі Єпіфаній. — Мені звелено йти в Кам’янську Січ, щоб спинити козаків, які з великої туги за рідною землею хочуть повернутися в московський зашморг. Не встигну я—піший і кволий. А ти сідлай сивого мамаївського коня, скачи до них і скажи їм: гетьман Пилип Орлик з болем зраненого серия волає до запорожців, щоб не поверталися в тяжку неволю, де їх знову нищитимуть вогнем і мечем, — хай чекають гетьманського поклику до всеєвропейського походу проти людожерів. Скачи, козаче, і повертайся в Україну із запорожцями, коли настане пора. А я піду шукати духовного шляху для нашого воскресіння. Бо ще не раз виб’ють вороги з наших рук меча. Тож мусим кувати іншу зброю, яку ніхто здолати не може, — мисль і дух…

Розділ вісімнадцятий

Дніпро!

Одне слово — і спадає з тебе полуда зневіри та втоми, одне слово — і зцілюєшся від кривдних ран, очищуєшся від накипу злоби й, ослаблений, повертаєш собі життєдайні сили й жадобу творення.

Якщо маєш у душі те слово…

Не в образі водного шляху для воїв і купців, не у вигляді повені, що бурхотить із земних джерел незагнузданою силою, не в картині сизого безмежжя простору, сповненого світла, барв і гомону, а в символі нашої сутності, вічного буття народу, його багатства, сили і здоров’я.

Коли не згубив його, не спродав, не пропив, не зрікся — у кожну мить, висвітливши в своїй душі цей символ, воскресаєш, як тлінний Лазар з небуття, і стаєш видний світові, мов хрест на церковній бані — святий і чистий.

Дніпро…

Розділився, монолітний і дужий, досягаючи столиці України, на ріки, річки, потоки й рукави, ніби стомився дорогою й спинитися хоче; омиває зелені острови, спочиває в замшілих очеретом старицях, тихою гладдю засинає на лебединих озерах, аж поки не допаде до зелених круч Печерська — та й вирветься на степовий простір, і благословлять золотим блиском його нестримний біг до моря суворі шпилі Лаврських соборів і хрещаті бані Видубецького монастиря.

Єпіфаній ступив на пором, пропустивши поперед себе гурт прочан, і привітався Божим іменем з перевізником, молільниками, а паче із святою місциною, на яку, обурений колись гріховністю ситого монашества, не ступав багато літ, а скільки — і згадати не міг, тільки по своєму відображенню у воді, коли сперся на поруччя порому, зрозумів, шо Хронос відлічив йому вже довгу дорогу днів: у дзеркалі води побачив змученого бородатого старця, якому невдовзі доведеться складати одвіт перед Богом, а справжнього діла ще не сповнив.

Чи то тут, на Печерських горах, настане для нього мент, коли він зможе сказати світові своє «аз єсьм» і провістити вистраждану ним самим правду, чи ще довгими, крутими і незнаними дорогами доведеться блукати, поки дізнається, що єсть правда?

Де вона? На вістрі леза мамаївської шаблі чи у затворницькому самоспогляданні своєї душі; у класі академії, де засіваються уми спудеїв зернами науки, чи за амвоном перед спраглими духовного очищення прочанами; у вільному гурті людей, де кожен має право на свою думку, чи у злютованому послушенством суспільстві, в якому всі слухають одного?

Всі ці дороги перед тобою, і ти мусиш вибрати з них одну й в надії, що очистишся на ній, і хоч знову зустрінешся з брудом і гріхом, хоч знову розчаруєшся — все одно йтимеш, долаючи перешкоди, бо ніде нема гладкої стезі до правди.

Он поглянь. Одна пролягає повз п’ятиповерховий хрещатий собор на Видубеччині, в якому козак, зайшовши на молитву, вмить відчує себе розкутим від легкості зодчества й духом воскресає і, відмовивши похапцем молитву перед образом Святої Покрови, прямує на Січ, на Великий Луг, на Татарські шляхи виборювати собі вольницю, а виборовши, нікому не залишить її у спадок і згине з нею на своїй славній дорозі.

А друга важко стугонить угору по печерській кручі до тринефного Миколаївського собору, Мазепою збудованого, суворого й величного, в якому людина почуває себе мізерною й залежною, — можливо, то була єдино вірна дорога гетьманської автократії, яку торував Мазепа для того, щоб козацька вольниця таки передавалася у спадок і не гинула в охлократичних чварах на чорних радах?

А третя біжить он з Печерська Хрещатицьким узвозом на Поділ до славної, теж Мазепою збудованої кам’яної споруди Академії, звідки цар Петро, немов п’явка, висмоктав найздольніші уми, — хіба не треба тут нових сил розуму й духа людського?

Три дороги — і всі в нікуди. Бо козацька вольниця доживає свого віку на чужині, гетьмани з автократів прислужниками стали, а вчені, навіть ті, що залишились дома, досліджують нині не історію свого народу, а божественний родовід царів.

Зносить потужний плин Дніпра шкаралущу порому навскоси до причалу, звідки беруть початок усі шляхи, крім того одного, який мусить знайти для себе приречений на покуту чернець.

Стукнувся ніс порома об берег, вийшли прочани на священний клаптик землі й припали до неї чолами, а один підвів голову і, дотикнувшись рукою до плеча Єпіфанія, сказав, показуючи на румовище, що чорніло на пагорбі навпроти Успенського собору:

— Поглянь на Антихриста нечисте діло. І не хрестись — всохне рука.

— Що там було? — з тривогою запитав Єпіфаній в кустратого прочанина, в очах якого таїлась тінь печалі, — згадав зловісні слова вовкулаки про спалений храм і спопелілі книги.

— Мудрість людська, ще великими князями записана. Спалив Антихрист во славу десятиріччя полтавської перемоги… Древлехранилище згоріло з літописами й актами княжими. Щоб царський родовід числився від дня Антихристового народження.

— Хто ж той Антихрист? — запитав пошепки Єпіфаній.

— Петро, хіба не знаєш? У дев’ятнадцятому році прийшли сюди його посланці в монаших рясах — і згорів храм. А злочинці ще й досі тут живуть, обдаровані царськими орденами.

— Чому не боїшся мені про це казати?

— Образ Божий на тобі…

— Ти московит — я вперше чую такі слова від московита.

— Так, із Твері я. І щороку сюди приходжу відмолювати первородний гріх мого народу — месіанство.

— Хіба месіанство у вас вважається гріхом?

— Так — коли месіями називають себе антихристи.

— Чому ж ви підкорилися злій силі і волю її виконуєте вже віки?

— Наш народ вибраний Богом.

— Для зла?

— Ми зла не хочемо, та чинимо його. Несемо ж людству неволю й німоту, й самі свободи ніколи не мали. Бо ж месії в нас — антихристи. Так захотів Бог, а ми виконавці його волі. Тому месіанство стало нашою долею і нашим горем. Мене, московита, у вас ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І мій народ не винен.. Ми ж нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі краї, самі гинемо. З награбованого добра мам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому темному люду інколи здається, що недокрадене у вас добро —ним самим вам принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.

— Чому ж ви не вступитеся з нашого краю, коли самі розумієте, що нам і собі зло приносите?

— Не розумію, — мовив прочанин, здивовано глянувши на ченця. — Як це так — вступитися? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо, щоб рятував нас від антихристів. Нам не можна бути окремо! Ви ж і ради собі без нас не дасте: ні війська, ні державних установ не маєте, хто ж вас оборонить?

— Від кого?

— Там чорна сила! — показав прочанин рукою на захід.

— Чорніша, ніж ваша?

— Исчадие ада!

— Ось тобі віз і перевіз, — зітхнув Єпіфаній. — У всіх вас, без винятку, розбивається розум об мур месіанської облуди, навіть у тих, які бачать її злочинність, як тільки мова заходить про право іншого народу на волю. І в цьому ваше горе: через жадобу володіти чужими землями своєї знайти не можете. Ви —як ті сліпці, що навпомацки йдуть завжди вперед, не зріючи перед собою горизонту: не бачите, де кінчається ваш і починається чужий. Але ж не бачите теж і провалля, в яке неминуче вийдете, йдучи наосліп. Здеріть із віч своїх більма!

— Несила наша. Видно, Бог вибрав нас для зла…

— Увесь народ? Не може цього бути!

— Хто питає в народу? У нас є цар…

Втім прочани, не дійшовши до Христовоздвиженської церкви, що біля Далеких печер, загомоніли, зашептался, і дивний, як для святого місця, рокіт пронісся над юрбою: із притвору церкви вийшов високий, із сивою кучерявою борідкою свяшенослужитель у білому клобуку.

— Це ж архімандрит, — промовив Єпіфаній до кустратого прочанина. — Чого ж вони?..

— Юда, — відказав прочанин. — Окаянний Аллілуй, слуга Антихриста. Це ж він спалив древлехранилище… І стародавні розписи в печерах кислотою витравив — щоб і в помині не було слави предків.

Єпіфаній запримітив на шиї архімандрита не панагію, а царський орден Андрія Первозванного, рясу ж прикрашали генеральські аксельбанти.

— Царські нагороди понавішував! — прошепотів прочанин.

Аллілуй з ненавистю поглядав на лахмітних прочан, що перегородили йому дорогу і впівголоса вимовляли:

— Юда, Юда, Юда…

— Розступись, царство хама… вашу мать! —гаркнув по–солдатськи архімандрит, пробираючись крізь натовп, а люди розступалися не так із страху, як з боязні діткнутися до ряси христопродавця.

— І ви йдете до нього на молитву? — спитав із подивом Єпіфаній прочанина.

— Ми йдемо наблизитись до Бога… Я вчений розкольник, я проклинаю антихриста–царя і молюся за свій народ — єдину і неподільну Русь.

«Боже, як глибоко запав ординський дух у народ!» — думав Єпіфаній, вибираючись із юрби.

Перед величчю Успенського собору схилив голову, та поки встиг осінити себе хрестом, побачив біля своїх ніг гранітну плиту і зжахнувся, прочитавши на ній ім’я Василя Кочубея.

— Господи, — прошепотів, — і це теж твій допуст, що на святому місці канонізують зрадників і донощиків?.. Ні–ні, не мій це храм!

І подався з Печерська до Хрещатого узвозу, щоб вийти на Поділ.

…Зміліла свята Почайна, непомітно спливає по білій ріні у Дніпро, обмиваючи Щекавицю. І думає, зупинившись над нею, Єпіфаній, що його час, який він так скупо визначив для себе і всього свого народу, розпочався не тоді, коли дерев’яні ідоли, зневажені, осміяні й кинуті у ріку, попливли попід кручі до нинішньої Видубеччини, де Даждьбогові внуки, сподіваючись іще на чудо, благали безсилих ідолів, щоб вони видибали з води… Час його розпочався до того, як люди, вперше зрозумівши своє безсилля, витесали з тисових окорінків божків на свою подобу, наділивши їх вищою рятівною силою, — час його розпочався ще тоді, коли тут розкололася земля, утворивши дві гори, названі потім Киселівською і Щекавицькою, і на рівнину, яку люди згодом назвали Подолом, потекла чиста сльоза землі.

Я вічний тут. Я існую в категорії. Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ в категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу —горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.

Стою обличчям до Дніпра і в душі викохую його образ, щоб піти з ним у далеку дорогу. А дорога та, немов обвід персня, кінця немає, а дорога та — через кожне місто, село, хутір на Україні, через душі і серця кожної людини — і всім треба вкрапити у свідомість, відбити, вирізьбити в ній образ благословенного Дніпра, до якого збіглись обидві половини великого простору України, вчепилися за ного береги, а діти української землі прокладають через нього мости і кладки і тягнуться зобабіч, щоб за руки взятись і триматись цупко — назавжди в Будуччині.

Так було, так є і так буде.

Позаду Подольського узгір’я підвелася в небо Андріївська гора, на якій колись первозванний апостол провістив благодать на київських горах, ліворуч — ніби корабель на якорі, яким щоденно вирушає у мандрівку до людей, стоїть Академія, а довкруж неї — церкви и монастирі, крамниці й ринки, і многолюддя, і торги, і сварки, і братання… Єпіфаній стоїть біля старого сонячного годинника, дивиться на колонаду Академії і просить долю, щоб вийшов з неї той, якого він, зневірений, нині на пораду кличе, — професор богословія Антоній Простибог. улюблений учитель і приятель, який умів не тільки вірити, а й розуміти віру. Так потрібна Єпіфанієві в цю мить його наукаІ

Тільки про це подумав, як із брами Академії вийшов авдитор класу метафізики, порозглядався, уздрів Єпіфанія, підійшов і мовив, поклонившись:

— Вас запрошує на лекцію його первосвященство Антоній. Ідіть за мною.

У класі було порожньо, а може, тільки так здавалося Єпіфанієві, можливо, тут сиділи спудеї й слухали, але він бачить перед собою тільки вчителя, який виголошував проповідь про шлях Божої істини.

— Преблагий Господи, — звучав у аудиторії знайомий голос професора Простибога, — пошли нам благодать луха твого святого, щоб, у навчання вникаючи, ми виросли тобі на славу, а батьківщині на користь.

Єпіфаній, спудеєм ставши, уважно ловив його слова, щоб міг на кожен постулат вийти із своїм власним судженням.

Усі духовні устремління мають теологічним характер, —продовжував після молитви професор. — Тому перед тим, як вирушити в дорогу, — щоб чистим бути, — слід примиритися з ближнім, якого ти зобидив.

«Я просив у скривджених мною прощення на панахиді по Мазепі в Батурині, —відказав мовчки Єпіфаній. — Не знаю, чи прощено мені».

— Вибір життєвої дороги — це духовне устремління людини, яка за своє страждання просить у Бога винагороди або заслуженої покари. Бог зважує на точній вазі твої гріхи й заслуги, і не жадай, щоб шалька винагороди переважила, не вимагай більше, ніж тобі належиться, бо правда, яку ти запосяг, може стати враз олжею.

«Візьму, не ремствуючи, те. що заробив, і піду з тим набутком своєю дорогою».

Не бери більше на себе, ніж можеш узяти, бо всяка дорога довга, і голка заважить більше, ніж камінь. Ти можеш нести рівно стільки, скільки здужає двигати твій народ. Зрозумій істину: навіть велика людина не в силі перемінити звичок, звичаїв і плину народного життя. Проте через надмірний волевияв або хвилеву байдужість здатна вона спричинитися до перерви в розвитку свого народу і повернути його від цивілізації до кочового рівня.

«Я прагну збагнути духовні потреби мого народу І через те не знаю ні сну, ні спочинку».

— Не загордись, пам’ятаючи повсякчас, що тільки великий народ може народити велику людину.

«Мій народ змалів у неволі, невже він ніколи не народить Спасителя?»

— Але ніколи і в помисли не допускай, що твій народ малий, бо тоді й сам зупинишся в своєму рості. Дикі римляни, зустрівшись із цивілізованими еллінами, віддали себе їм у науку і ту науку використали для жорстокості. Чи змаліла Еллада від того, що Рим, перемінивши добро у зло, сам захлинувся в крові? Народ маліє тоді, коли втрачає духовність, пориває з вічними цінностями й кидається в погоню за тимчасовою користю. Бережи народ від духовного занепаду.

«Я бачив, як мій народ продавав зброю, пропивав церковні чаші й підносив завойовникові хліб. Чи можна ще нижче впасти?»

— Народ, який змалів з принуки, а не із самовдоволення, зарозумілості й жорстокості, завжди здатний піднестися, якщо, підводячись, звертає свій зір до божественного начала. Віра в Бога дає людям надію і не дозволяє увірувати в земних божків. Релігію не можна відібрати в людей так само, як історію. В релігії навіть тоді, коли народ поблажливо ставиться до культових догм, можна знайти закладену в ній відвічну гуманістичну мораль, яка виражається у звичаях, обрядах і етиці. Без релігії народ хаміє. Не дайте дияволу відібрати в народа віру в Бога!

«Бога в народі вбивають самі священослужителі. Ви ж чули, Вчителю, про Аллілуя, який спалив храм і книги, ви ж бачили пам’ятник зрадникові, поставлений навпроти святого собору. Ви ж знаєте, що константинопольський патріарх Діонізін продав київську митрополію московському патріархові за двісті золотих червінців і сто двадцять соболиних шкур — й отримав цю плату з рук антихриста–царя».

— Щоб убити Бога в поневоленого люду і зруйнувати церкву, диявол одягає архіерейські шати. Та після розрухи Храм завжди виходить із полум’я цілим і знову збирає біля себе народ, являючи світові у первозданній чистоті християнський ідеал: цінність людської особистості, яка є носієм вічного смислу життя — любові.

«Я шукаю такого храму, який не принижував би людину, а підносив до рівня Бога».

— Та чи може збудувати храм держава, яка оголосила один народ вибраним і поставила його над іншим? Третій Рим — Москва уявила себе єдиним у світі пристанищем православної віри і, поставивши вище церкви державу, примусила патирів стати її агентами. Що може дати людині церква, підпорядкована кріпосній державі, — крім рабства? Що може дати людям теократична влада — крім тюрми? Московське самодержавство оголосило всенародну тюрму «царством божим», а тому для Храму в ньому місця немає.

«Чи можу я визнати храмом божницю, в якій щодня проклинають людину, яка хотіла моєму народові дати волю? Чи не краще вернутися до язичницького капища, де сповідується Різдво Світла нашої землі?»

— У будь–який храм, якщо тільки в ньому не проповідується насильство над людьми, маєш право увійти. І в поганський. Та древня віра єднала людей з Природою і була досконалою, як Боже творіння. Підніми камінь — і там знайдеш Мене, розсічи дерево — і Я там… Зате людина в поганському храмі не могла пізнавати висоти свого Духа. їй став потрібен Учитель. Коли людина увійшла в християнський храм, вона побачила, як сходить він до неї з ікон, як виходить в іпостасі Божого намісника через царські врата… й почала просити, щоб вій розкривав їй тайну Духа, навчав і прощав. Не маємо права зрікатися тієї віри сьогодні. Але знайдемо у ній Бога, який благословить наші святощі і нашу волю. Наблизимось до нього, як це робить природа, що створила життя з туги за Богом, відтворює його у своїх, хоч сама ніколи не може досягти Божої досконалості.

«Можна досягти — правдивим Словом, — прошепотів Єпіфаній. — Бо Слово — це витвір Божий, і спочатку було воно. Я йду шукати Храм, в якому цим Божим знаряддям славлять, а не проклинають Волю».

Розділ дев’ятнадцятий

Пробився нарешті Єпіфаній до межі простору свого світу, який у часі не мав ні початку, ні кінця, — спинили його Карпатські гори, що піднебесною зубчастою грядою відгородили розлогу Україну від європейських країн, припустивши крізь себе однокінні путівці й звірині стежки, де чужинцям годі пройти ордою: прокрадаючись під навислими кручами, боязко заглядаючи в паморочливе бездоння ізворів, продираючись крізь жереп і хащі, може зайда навідатись сюди хіба що в гості, а із злом прийшовши, яко тать, рідко коли вибереться цілим з гірських тенет.

Стогнуть заблукані у бескеттях вітри, виють, загнуздані, мов грішні душі, і вирватись на волю не мають сил; мстять вони горам хмароломами, блискавицями, громами, градобоєм, а гори тільки звитяжно стугонять, виборсуючись одна по одній із западень до небес, і жодна найвищою не стане, і завжди дальший верх вищим здається, — не здолати тих висот ні вітрам, ні людям, стоять верхи Чорногори, заковані в панцири непробивних гранітних скель, у коронах смерек, мов горді князі.

І що їм ординські шляхи, і що їм той невгамонний люд,, якому місця на землі мало, — всяк зупинився тут: нестримний монгол розбійник вселюдський і пожадливий на корону жорстокий удар, а підступний лях тремтить сьогодні, допановуючи над гірським краєм, — не дай, Боже нікому такого панування…

Гей, а чом ви, Карпатські гори, не оперезали всю мою землю з півдня, сходу й півночі, чому зупинилися у своєму потужному поході, ніби стомилися, й не загородили шляхи татарам, туркам, московитам, полишивши їм відкриті брами до мого краю?

Чи ж то зачарував вас невпинний шум гірських потоків, клекіт орлів, гудіння готурів, регіт пугачів чи шамотіння струнких, немов купальські діви, зелених гаджуг? Чому ви задивившись на свою вроду, забули, що мій край — незахищений, стратований ордою — гине у підніжжі вашої високості?

…А там, де зупиняється у степовому бігу Україна, наткнувшись на перепону гір, під стінами темних борів, посіялись містечка й села, немов розсипи білої ріни; знаходять вони для себе ущелини, ніби, ховаються од завидющого ока, й крадькома спинатимуться звідти уверх по руслах річок, доки стане сил, й зупиняться біля джерел бурхливої Манявки, від якої далі доріг нема, тільки стежки, а у гірській закутині, спершись плечима до неприступних скель, бовваніє відлюдний скит, дві сотні років тому галицькими ченцями заснований, не завойований досі католиками оплот українського православ’я, до якого не діткнулася й царська рука, не осквернила його облудою московського месіанства, й ніколи не звучали тут блюзнірські слова прокляття сподвижникам Волі.

Та далеко ще до Скиту Манявського, куди і місяці,, і два, і рік тягнуться звідусіль православні прочани за живлющою водою чистої віри, а на цій хресній дорозі, неподалік від міст і сіл великих, повиникали поселення з нічліжками, торгами й базарними видовищами — звані Кальваріями.

У Кальварії біля містечка Осмолоди, що причаїлося над холодною Лімницею у підніжжі піднебесної Грофи, вершина якої, вихопившись із кожуха борів, тяжіє над усім краєм сталевими щитами скель, зупинився стомлений Єпіфаній.

Ще здалеку долинула до нього музика, і була вона не звичайною для вуха — такою густою, що не дає передиху між музичними тактами, наче б її виконавці кудись квапилися, наздоганяли або втікали від когось, такою дрібною, мов розсипаний мак, що його ніхто не в силі позбирати, а він сиплеться й сиплеться із горнця, віхолить, заповнює весь простір й подих забиває; такою тісною, ніби музики вмістилися на кружальці мідного крейцаря і зіступити з нього не можуть, бо довкруж місця немає, і вони перемішують, мов перли в кришталевім амфорі: шалений дзенькіт цимбал і скрипкові перебори, завиточки сопілкового плачу і пищання фрілок, а над усім цим гомінким содомом верховодить лункий бубон, що нагнітає у міжгір’я всі ті звуки, мов бринзу в бочку, а столочити її не можна: у неймовірній тісноті кожен звучить окремо, перегукуючись з іншими у дивно злагодженій гармонії.

Єпіфаній слухав заворожено і не міг збагнути, в який край потрапив, що та розлога степова пісня, яка діймала тугою, пестила слух, сльозу витискала й заколисувала, враз потрощилась, покромсалась і завихорилася у фейерверках звуків? Чи тут ще Україна?

Музика невгавала, була вона невтомна й вічна, музики на п’ятачку землі самобутньо зливалися із своїми інструментами, стримано кивали головами до такту і все голосніше вимоцовували звуки.

А люд ніби й не чув: метушився на базарі, приглядався до товару, що лежав просто на землі біля ніг збутників; подався на торг і Єпіфаній, та все випитував, як що називається, бо такого краму ще ніде не бачив: були тут килими й ліжники, кептарі й запаски, різьблені шкатулки й коники із сиру, бриндза й тягуча гуслянка в бербеницях, стоси кукурудзяних малаїв і чорної афини в бочівочках…

Люд приглядався до товару й наразі ніхто не купував нічого, немов чогось очікував; продавці припрошували ласкаво–запобігливою мовою, що була таки українською, але від степової відрізнялася багатьма словами і тональністю, — що ж це за кран, куди потрапив Єпіфаній?

Та враз музика стихла, наче з переляку: на ближніх відрогах Грофи, над видолиною, поставали велетні в довгих сардаках, виквітчаних на комірах волічковими басарунками, у постолах і вишиваних камашах, у чорних кресанах з голубими павами і з крісами на плечах.

Вони підняли ген до неба довгі труби, притулили денця до уст — і затремтіло над горами тужливе курликання, довго воно не змовкало, а коли вщухло, запала над долиною святкова тиша, і люди заніміли в очікуванні несподіванки.

Й вона сталася. Велетні, поклавши долі трембіти, зійшли з горбів, поскладали в курені кріси, вихопили з-за чересів бартки, зчепили їх лезами над головами, дзенькнули ними, аж іскри посипалися, а тоді вдарила музика до танцю.

Велетні побралися за плечі, почали розганяти коло: задуднів притуп, затіпала танцюристами трясунка, й барвистий людський обруч закрутився в шалених обертах то ліворуч, то праворуч, і не стало видно постатей; обруч стиснув музикантів ще дужче докупи, і тільки чутно було вигуки: «Раз–два, а прибий, раз–два, ще такий!»

Довго крутився розшалілий аркан — чи то втоми велетні не знають? — та враз утихла музика, ніби струни обірвалися, сопілки потріскали від натуги, а бубновим квач зламався; поставали легіні, піт градом котився з їхніх лиць, бартки за череси позакладали, розбирали кріси з куренів й вирушали з базару, не чекаючи дяки; ніби виконали тут свій обов’язок, потішивши танцем народ, а далі в них важливіша справа — йдуть воювати з ворогами.

Зупинив їх Єпіфаній, простягнувши вперед руки:

— Хто ви: угри, чехи, волохи чи дияволи?

— Опришки, святий отче! — відповіли хором.

— Православні, католики, протестанти чи погани?

— Українці, отче!

Єпіфаній з подивом і захватом дивився услід опришкам, які зникали в синій ущелині, та замість радості туга скоробила його душу. Чи то від думки, що над Дніпром заникло буйне лицарство і козаки підневольними гречкосіями стали, чи від усвідомлення, яке в цю мить прийшло до Єпіфанія: поділилась Україна на дві, а може, й більше часток, і кожна згодом знатиме тільки свій п’ятачок землі й лише своє життя на ній, — десь буде легше коротати дні в ярмі, а десь важче, та вроздріб волі ніхто не здобуде, і неминуче настане той час, коли, задивлені у себе, увірувані у свою красу й силу, змалюють і опришки, простору широкого не зріючи, — велетні ж бо можуть виростати тільки на Великій Землі.

А люди на базарі вже іншу знайшли собі розвагу: тісним колом обступили дивного для них й не баченого, видно, в цих краях музиканта, який сидів, підігнувши під себе ноги, й перебирав пальцями на багатострунному інструменті. Над ним нахилив голову буйний гнідий кінь; з тімені музиканта звисав, чіпляючись за вухо, сивий чуб; був музикант одягнутий у червоний жупан, а очі мав заплющені, й тому, що не бачив Єпіфаній сповненого люті й гідності погляду бандуриста, — не міг упевнитись, що це був той самий сивий козак Мамай, якого він послав від імені Пилипа Орлика в Кам’янську Січ.

Стояв народ, заслухавшись у дивні перебори звуків на бандурі й речитативний тихий спів, схожий на поминальну молитву.

— Гей, у стороні чужій над морем синім та на білому камені сидить останній український гетьман, ім’ям Орла звеличений, рясні сльози проливає і словами квилить-проклинає:

«Мої вельце ласковії приятелі і браття, пане отамане кошовий і все Низове товариство! Будучи в далеких од ваших мостей одлеглих краях, одобралем ту непотішну вістку, же вашмость добрі молодці забули присягу свою — послідньої крові не жаловати, поки не будете до своїх первобитних прав і вольностей повернуті і од незносного ярма московського освободжені. Тепер, коли на виповнення тої присяги настав час, коли король французький, з’єднавшись з королем гішпанським, проти Москви праведную войну виказав, коли войсько польское і литовское на коні проти Москви всіли, далисте вашмость добрі молодці, звестись московськими хитрими обіцянками…»

Єпіфаній упізнав нарешті сивого козака Мамая, пробрався поміж людей, схилився над бандуристом, долонею струни затулив, потермосив його за плече.

— Запізнився?

— Пізнаю тебе, не зріючи, отче Єпіфанію… Не я запізнився, світлої пам’яті гетьмана Мазепи пізно народові свою правду сказав. Чи ж то не знав він, що до битви треба народ готувати? Пощо розбудив ув останню мить і заспаних перед ворогом поставив?.. Слухайте, люди гірськії, у вас нині ще кріси наладовані, тож не дайтесь в оману, як тії козаки кам’янські… Що ж відповів Орликові кошовий отаман Милашевич, у малості своїй нікчемний, не гідний покійному Гордієнкові ноги цілувати: «Од ханського величества ми мусимо одділитися бо велику кривду від татар мались мо. Да не ізвольте больш до нас писати, занеже естесь мо уже єя імператорської величності вірнії слуги».

Утер скупу сльозу козак Мамай, і знову схлипнула поминальна молитва:

— І заплакав у стороні чужій басурменський останній гетьман України, іменем Орла звеличений: «Чом же випало вашмостям з пам’яті, як Москва при добиванню Січі 1709 года утинала козачеству голови? Леч по окончание войни що з вашмостями станеться?: Люди, опришки свободнолюбні! — заволав Сивий Козак, схопився на ноги і бандуру над головою підняв. — Тож ніхто волі ще не випросив, воля — на вістрі шаблі!

Тоді повісив за спину бандуру, навпомацки до коня підійшов, взявся за уздечку, ногу в стремено вставив, сіз верхи і поплескав гнідого по шиї.

— Скачім, мій вірний товаришу, в гірські бескеття. Або волю здобути, або дома не бути!

— Хто тебе осліпив, козаче? — запитав Єпіфаній і коня буйного стримав.

— Непроглядь, отче. Всі посліпли… Хіба вони, брати мої низовії, зрячими бувши, повернулися б у ярмо?

— Чужина — теж ярмо. Коли хочеш до рідних плавнів, тоді й політика здається марною… Горе наше не тільки в неволі, а й у любові до рідного краю… Ти зневірився, Мамаю?

— Не впускаю до себе зневіри. Поки хоч один заряджений мушкет залишився в лицарських руках — не програна ще воля. Я ж маю зір — пісня моя зряча.

— Куди прямуєш?

— До опришків. Поведу їх з гір у степ воювати… На Погарі за Манявою ждуть вони мене. А по дорозі у скит зайду, поклонюся прахові гетьмана Виговського, який перший підняв шаблю на зажерливу Москву. Хай його дух благословить нас на битву з ордою.

— Гетьман у скиті похований?

— У скиті. Сказала мені про це жона Пилипа Орлика, яка у Станіславі доживає віку в самотності… У церкві Воздвиженській Скиту Манявського стоїть єдина на Україні гетьманська могила. Розметали вороги кості Богдана й Івана — без цвинтаря зосталась Україна. А без батьківських могил гине народ… Хвалити Бога, що хоч у цій закутині української землі збереглася наша пам’ять. Тож підемо від могили гетьманської, від початку нашого — в похід.

— Й матимете силу дійти аж до краю України?

— З шаблею і піснею, із словом і вірою!

— Хай провадить вас Господь, — перехрестив козака Єпіфаній і подався пріч. Та зупинився, повернувся. — Я проведу тебе до Скиту Манявського, сам туди прямую. Хочу запосягти для себе православний храм, в якому ще не проклиналась українська воля.

— Чи ж ти впевнений у цьому? Говорила мені пані Ганна Орликова в Станіславі, коли я напитував дорогу до Маняви, що ігумен скиту триста карбованців отримує від цариці щорічно… За волю України можеш помолитися і в уніатському храмі — Бог один.

Не відповів на це нічого Єпіфаній, мовчав і Сивий Козак, та в уяві ченця відбувся між ним і Мамаєм такий діалог.

«Чужа мені унія, козаче…»

Та вона б і тут не прижилася, якби не страх перед Москвою, яка й віру відбирає в людей і глумиться над нею. Унія — то протест проти духовного московського рабства».

«Я знаю… Розумію й те, хоч іноді мені це розуміння здається блюзнірством: якби за Гадяцького угодою Ук- країна залишилась би в складі Польщо–Литви із своєю автономією, ми б тепер, при ослабленій Польщі, виростали у велику європейську державу… Але чому, чому така наша доля, шо ми завжди мусимо шукати захисту в сильнішого сусіда?»

«Це не тільки наша доля така. Кожна нація, яка бореться, шукає сильного союзника. Хіба в нас хтось таке право відібрав? З якої причини кожне хоче нас принизити звинуваченням у прислужництві й схилянні перед снльними? Наша справа, де маємо шукати спільників. Наша! Москва ж лає, кого їй спідручно: не Богдана, а Виговського, не Брюховецького, а Мазепу! Кому яке діло, в який спосіб ми хочемо здобути волю? Кого це, крім нас, має обходити?.. Православна віра! Свята вона була для України, поки ми мали її для себе. Гей, та якби то наш народ прийняв унію за Мазепи, не мяли б ми тепер тяжби з московським синодом!.. А Іван Виговський, в душі греко–католиком бувши, хотів разом із своїм канцлером Юрієм Немиричсм створити Велике Руське князівство — в серці Європи…»

«Помолимось на його могилі».

Єпіфаній вів Мамаєвого коня за уздечку, все глибше входили вони в гори, й замикались над ними у високості верховіття смерек.

Усамотнивпіись у собі, осмислював чернець єдино вірну істину: всі віросповідування повинні бути взаємотерпимі, бо ж визнають єдиного Бога і єдиний Дух, що втілюється в матерію. Боротьба між православними й католиками безглузда й злочинна, бо роз’єднує народ. Вищому ж Духу байдужі обряди, за допомогою яких віруючі наближаються до істини. Не сміє бути ворожнечі не тільки між християнами різних обрядів, а й між релігіями, бо і євреї, і мусульмани, і буддисти, і язичники однаково прагнуть духовної висоти… Та коли власть імущі підпорядковують собі релігію — чи ж може бути вона справедливою? Чи ж то прояв Божого чину, коли католики вбивають православних, а православні католиків? Коли провославний архімандрит Аллілуй спалює православні книги тільки тому, що вони належать Україні, а не Москві? Коли польські католики ламають хрести в українських католицьких вівтарях і викидають ченців з монастирів?.. Найвищу правду мовили опришки: не католики вони, не православні, не протестанти і не погани — українці! І тому я хочу помолитися у православному храмі над гробом католицького гетьмана…

Далі дорогу заступили гори. Із сходу на південь — від вершини Канюка аж до Погару — протягнувся хребет, через який могли проповзти хіба що звірині путівці, й неподалік села Краснополя прикуцнув в ущелині над гомінкою Манявкою, ніби ліктями сперся на гірські приступи, тихий монастир.

Високий мур обгородив святу місцину — гірську фортецю, залишивши для вхожих вузьку, залізом ковану хвіртку.

Сивий Козак спішився. Єпіфаній постукав.

— Православні? — почулося з дитинця.

— Православні.

Рипнула хвіртка, старий чернець в островерхому клобуку кивнув:

— Проходьте… Служба Божа править у Воздвиженській церкві.

Церковця була маленька, немов капличка, вміщалося в ній усього кілька десятків прочан, які навколішках били поклони. Мініатюрний іконостас дихав старожитністю— пам’ятав він, напевно, засновника Скиту Манявського Йова Княгиницького; храм прикрашали розп’яття, на яких страждали мученики з обличчям опришків; до гробу Господнього, гуцульським візерунком різьбленого, припадала на іконі Божа Мати в кожушку й шальовій хустці. А високо вгорі синіла баня, яка не мала дна і єдналася з небом.

Сивий Козак опустив повіки на більма; склавши руки долонями докупи, звів їх угору й німо наклав помсту на ворогів — іншої молитви він не знав… Єпіфаній, леліючи в душі неспізнане досі блаженство й передчуваючи кінець своєї спокути, прошепотів:

— Мій це Храм…

Він схилив у поклоні голову й побачив перед собою кам’яну плиту з написом: «Гетьман Іван Виговськм і із села Руда, що біля Стрия». Плита була прозора, крізь неї проглядав сумний лик гетьмана, знайомий із козацької літографії. Єпіфаній викликав його, розстріляного поляками під Корсунем, із небуття, воскрешав заблука- ного у визвольних змаганнях між двома ворожими силами гетьмана і виправдовував: «Ні, не можна було тобі йти з Москвою. Москва, що осягала науку державності в монгольському рабстві, не розуміє душі вільної людини… Нині ще не розуміє. Може, й настане час, коли московський народ вивільниться від диявольського наслання зверхності й неповаги до народів, яких собі підкорив… Можливо, будемо ми колись торгувати — кожен своїм достатком, обмінюватися книгами й витворами митців, але тільки тоді, коли витруїться з нашої історії й слід про підданство Богдана в Переяславі, і зрозуміють московити, як довго й марно були вони знаряддям насильства в руках знавіснілих самодержців… Ти перший виступив проти невірного зговору і за це винагороджений: спочиваєш на клаптику української землі, де ще бореться народ проти неволі. І хай твоє останнє пристановище стане Храмом моєї душі».

Священик правив Службу Божу, мова молитов була наближена до української, й це додавало святковості й урочистості.

Єпіфаній вдивлявся в надгробну плиту й бачив уже крізь неї не лик Виговського, а засланого в турецьку чужину Пилипа Орлика, який говорив:

«Я задав тобі покуту, отче, і ти сповнив її, осмисливши початок нашої відвічної боротьби. Вільний уже єси віл гріха. Та не вільний іще від нього наш народ. Тож, ставши чистим, як голуб, йди між людей і навертай Словом людські душі до правди. Ось Мамай полишив тебе в храмі, нема вже його поруч з тобою. Чуєш — лунає клич від Грофи до Погара: «До зброї!» А зброя продана, зброя складена в новій і останній Січі біля села Покровського до стіп орди, яка готова і далі вбивати нас в ім’я своєї божевільної ідеї всесвітнього панування, і ніколи не прагнутиме вона спокути за вчинене… Не чує наш народ гірського кличу, тому йди його будити. Повертай до матірного лона людські серця, заполонені ордою, — та не силою, не криком, не ганьбленням: затуркані і ущерблені душі пригрій мудрим і ласкавим словом. Бери мій Закон і заходь з ним у кожну хату, землянку, вертеп, проповідуй гірдість за свій край, за його жертовне прагнення до волі, за добро до ближніх, за власну гідність. А уздрівши помислом своїм кожну людину на Україні й кожну пригорнувши до свого серця, переконаєшся, що не так уже й багато в кас холопів і яничарів… Стою на погарищі Запорізької Січі над річкою Кам’янкою, молюся над могилою лицаря Волі Костя Гордієнка й плачу над долею мого довірливого й незрячого народу…»

Втім Єпіфаній почув: з уст священика, що стояв у царських вратах, пролунали несусвітньо блюзнірські слова, що глумилися над схиленими в поклонах прочанами, над просвітленою мислю Єпіфанія, над розіп’ятими на хрестах опришками, над Божою Матір’ю в кожушку, що припала до різьбленої гуцульським узором домовини:

— Преподобнії і богоноснії отці наші, пастиріє, і учителіє вселенні, молітеся за нас грішних… Святійшую заступницю царицю Анну і всіх нас православних християн да пом’яне Господь Бог у царстві своїм всегда і нині, і присно, і вовіки віків!

Та не встиг іще прочамський люд проспівати «амінь», як священик, кваплячись і соромлячись слів своїх, пробубонів:

— Івашкові Мазепі, людиноненависнику, зрадникові й христопродавцеві, — анафема!

И прочанський люд, не розуміючи змісту мовленого, повторив луною прокляття.

Стало темно в церкві, мов у в’язниці, погасли свічки, висока баня опустилася на долівку й розчавила молящих.

Вибіг Єпіфаній із мурів скиту, слухаючи, як регоче в горах пугач зловтішним сміхом Мамая:

— А що, викупив мирною спокутою народний гріх, святеннику?! Ласкавим словом будиш люд — а треба припекти його розпеченим залізом!.. Гей, браття–оприш- ки, набивайте кріси — воля ж народжується на вістрі кулі!

— Не мій це храм, не мій! — заридав Єпіфаній.

Розділ двадцятий

Він вийшов на найвищу вершину довколішніх гір — був це шпиль Грофи чи то Погара, а може, Чугайської гори, що перемістилася на край української землі, і побачив звідти всю свою захомучену землю від Прип’яті до Чорного моря, від Прута аж до Лопані, оточену високими тюремними стінами.

Вітер гнав морозний туман, небо затяглося сніговими бовдурами хмар, тіло продрягло до костей, та зігрівала душу незрима присутність Лебедиці–Мотрі, яка знову вивела його на шпиль духовної висоти, щоб він ще раз навіч уздрів всю Україну в її величі і терпінні.

— Що бачиш, запиши те до Євангелія, — почув голос своєї білої душі. — Все залиши, що бачив і чув і що має бути по цьому. Ти єдиний вийшов ціло — тілом і душею — з Армагеддону, тому нарікаю тебе Месією, приреченим на розп’яття за свій народ. Де хрест твій?

Єпіфаній побачив біля своїх стіп опришківську бартку, а поруч росла рівна, мов свічка, гаджуга, готова хрестом стати. Зрубав її і хрест тесав, з потрісканих мозолів кров капала на обтесану колоду — був це прообраз мученицької крові, і знову відчув чернець страх перед тілесним болем і прошепотів:

«Боже, Боже, якщо можна, хай обмине мене чаша сія… Прости мені, Ісусе, але якщо тебе діймав страх, то чому маю не боятися я?»

«Проте Христос дав-таки себе розіп’яти», — почув відповідь Лебедиці.

«У нього не було іншої дороги, його ж конвоювали центуріони».

«Мав від дорогу — міг відректися від свого вчення».

«Це ще страшніша смерть».

«Тому шукай для себе мук спокути, а не порятунку від них».

«Скільки ж нам іще мук?! Народ стомився, звідчаївся: он ідуть опришки улоговиною з барткямн й крісами, веде їх сліпий засліплений козак, а змучені люди благословляють, хоч відають, що не вернуться звитяжці із походу.

Та все ж благословляють — чому ніхто не бачив, може, подвигу і мук?»

«А чому іудеї дали волю Варраві, який убив центуріона, а не Христові, що прозрів майбутнє? Бо вони не вміли бачити того, що бачив Ісус, а Варрава зробив видиме діло, яке дає хвилеву зловтіху. Але не волю. Дорога до волі пролягає крізь терпеливість і хрестами обставлена; наука волі довга, важка й непоказна. Чому ж ти, входячи мовчки в ярмо, ховався від себе і від людей, а на дорозі до волі слави забажав?»

«Чи ж тільки я один мовчки надівав ярмо? Чому маю покутувати за всіх?»

«Хтось перший мусить спізнати солодкий смак вільної знемоги після того, як витече з нього ординська сукровиця. Це будеш ти!»

«Чи ж дозрів я до того, щоб умерти на Голгофі? І чи виросла у нас уже Голгофа?»

«Голгофа давно уже чекає на тебе. Ти сам допомагав висипати її в Батурині. Іди, несучи хрест, туди, та по дорозі заглянь у кожну, домівку й промов людям слово правди з гетьманського Закону, яким давно оповив собі душу й серце. Вийми пергамент — настала пора! А здолавши хресну дорогу, постав на батуринському згарищі хрест, признайся народу во грісі своїм і дай себе розіп’яти. І аж тоді на місці своєї ганьби воздвигнеться справжній чистий Храм, якого ти досі марно шукав, бо не хтось, а ти сам своїм гріхом мовчанки споганив наші святині. Нині ти волаєш повсюдно: «Не мій це храм!», а хто винен у тому, іцо в храмах проклинають Волю? Ти — який не боровся за неї. Ти — який, ніби та худобина на бойні, німо дивився на смерть братів своїх!.. Іди, Ось перед тобою намет Бога із многими людьми — Україна. Це Храм твій, в якому водрузиш освячений твоєю покаянною кров’ю хрест».

«Я йду».

«Постій. Он бачиш на далекому обрії — фортеці, мури й башти. То столиця великої блудниці нинішнього світу — Третього Риму. То метрополія нашої страшної імперії. Жодному народові, й московському теж, не потрібне її існування. Держать її тільки владці заради влади. А тому в один день впаде на неї кара, й ніхто не рятуватиме її. І зітхнуть полегшено народи, уздрівши румовища імперії, побачать нові землі й моря, і зацвіте усміх на обличчях людських, а земля зашумить налитим колосом».

Цілу добу, яка не мала часового виміру, майстрував Єпіфаній хрест, його долоні сочилися кров’ю, а серце обливалося єлеєм; при цій роботі він сприймав гармонію звуків Природи, божественний хорал космічної музики і думав, чому не чув цього раніше. І втямив: злагоду в Природі не руйнувало більше виття вовкулаки, здох звір у його душі — Бог прийняв спокуту.

Послав сторчма над краєм хмар перехрестні блискавки, вдарили громи, затряслася земля, і побачив чернець, як повалилися муровані стіни, що звідусіль обступали Україну; з усіх боків ринула, немов весняна повінь, блакить на землю, випнулося чистою банею небо й відбилося в озерах і ріках. З гуркотом валилася тюрма й зникла у земних проваллях, а на берег Дніпра впала в’язка чорних тюремних ключів, які стануть ключами до Храму.

Єпіфаній вирушив з гір, щоб підняти їх. Він ішов дні і ночі з хрестом на плечі і глаголив Єрусалиму, що кінчаються його страждання. Долав четвертий із явлених йому в Печерській лаврі доріг до Храму — з образом Дніпра у серці.

А коли стомився і перший раз упав під хрестом, то засумнівався в доцільності своєї жертви.

«А чи воскресну я?»

«Хіба ж Ісус утішав себе воскресінням? — почув знову голос білої душі своєї — Лебедиці. — Він тільки поєднував своє безсмертя після жертви з воскресінням народу».

«Але ж не бачить, не бачить народ моєї хресної дороги, не прозріває, і я марно гину у пітьмі незримий… Де ж ті козаки, які з того самого страху, який здолав мене, не пішли за Мазепою, де старшини, які ради тихого рабства зрадили гетьмана, де запорожці, що спродали зброю, посполиті, які подали завойовникові хліб, холопи, що пропили церковну чашу? Де вони, чому не виходять на покаянний хресний хід?»

Єпіфаній ішов і падав у знемозі, а коли всоте придавив його хрест, він припав лицем до землі й почув раптом, як у глибині гуде вона церковними дзвонами — гвалтовними й урочистими, похоронними й Великоднями — вся земля будилася покликом до походу.

Чернець підвівся й заволав:

— Виходьте, люди, на хресний хід, бо застане вас Страшний Суд сплячими, і сонце Волі не розклепить ваших повік!

Тоді дзвін вихопився з підземних тіснин на білий світ урочистим благовістом, і люди почали виходити із сховків на його поклик, ставало їх все більше й більше; перелякані заспокоювалися, зневірені вірою багатіли, темні прозрівали; народу повнилось, тисячилось і мільйоннилось; хресний хід ішов угору по Дніпру, Єпіфаній підняв чорні ключі тюрми, які стануть ключами до Храму, і, йдучи, проголошував слова гетьманського Закону, а люд повторював їх за ним, немов спудеї–богослови правди віри; над мільйонами голів пливла з далекого краю вкрита китайкою домовина Мазепи, яка знайде місце в батуринській дзвіниці поруч з невинно убієнними дітьми, і стане та дзвіниця Храмом і серцем України.

— Лебедице–Мотре, Лебедице–Мотре! — прошепотів Єпіфаній, ставлячи хрест на батуринському погарищі. — Явись мені, прилинь до мене, біла душе моя, я прощений, я віднайшов Храм!

Єпіфаній розплющив очі: над Сеймом світало. Спливали по течії останні криваві пасмуги, чорна курява тихо спадала на луги, витемнюючи зелень, тліли останні головні на батуринських румовищах.

Біля Єпіфанія, на камені, сиділа в чорній хустині Мотря Кочубеївна. Вона дивилася сумними очима на ченця, гладила його долонями по обличчі, заспокоювала й благала:

— Я наздогнала тебе… Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні мені вони на далеку дорогу…

Єпіфаній упізнав Мотрю, а в ній Лебедицю, що приснилася, згадав усе, що сталося, й відказав:

— Тайну сповіді? Так, так… Гетьман передав для тебе листочки безсмертника, ось воин… І мовив: «Благословила вона мене на велике діло». Більше нічого не сказав… Хай не забуде Господь твого благословення в грядущих поколіннях…

— Спасибі, — проказала Мотря.

Єпіфаній сидів біля Лебедиці на камені, замість хреста тримав у руці палицю. Втім почувся стогін — оглянулися обоє. Неподаліку, над самим Сеймом, конав козак, вбитий на палю. Сивий чуб упав на його обличчя, мов хвіст полковницького бунчука, він вистогнував:

— Чи ж то я Месія, що гину за спасіння народу? Скажи мені, всечесний отче… А коли так, то запиши в своє євангеліє мої муки і будь моїм апостолом первозванним…

Підвелися. Мотря сперлася рукою на плече Єпіфанія, а він — на палицю; довго вдивлявся чернець в обличчя замученого козака, намагався згадати, де бачив його; потім обоє перехрестилися, помолилися за упокій козацької душі й рушили вниз берегом Сейму, щоб іти від села до села, від міста до міста й мовчки заглядати в людські обличчя, — а ще хтось подасть шматок хліба.

Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй!..