Осінній сезон смертей

ТРЕТЯ ЖЕРТВА

Інколи місто нагадує величезного звіра, що дрімає, а люди — кров’яні частинки, котрі сновигають артеріями та венами вулиць і цілий день дають звірові живлющу енергію, вона згасає під вечір і надає гігантові бажаний спокій до ранку… І так з року в рік, із століття у століття…

Маячня, правда? Але подібні асоціації мені можна пробачити — п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються — мало що може стукнути у хмільну голову! А я саме в даний момент п’яний і мчу в таксі по засинаючому Великому Місту.

До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилою та пасажирами — мною і моїм не менш п’яним приятелем Сєвою — можна назвати вечерею монстра. Смішно, еге? Звірюга згамав нас і тепер перетравлює, засинаючи, і ми, перетравлені, несемося по стравоходу — центральній вулиці, несемося у пряму кишку, щоб бути викинутими в одну із клоак-околиць, як належить відходам та покидькам. Місто, між іншим, — живий організм, а в будь-якого живого організму є своя, пардон, задниця. У місті багато таких клоак-вулиць… Стривай, то це виходить, що у цього звіра багато сідниць?

Я зареготав так несподівано, що обернувся навіть водій.

— Ти чого? — кричить мені у вухо Сєва.

Бажання сміятися зникло так само несподівано, як і з’явилося, і я знову дивлюся у вікно на вогні ліхтарів та освітлені вивіски комерційних кіосків, що миготять повз нас. Слід би запам’ятати цю народжену сп’яну теорію міста-звіра й використати… Тільки боюся, що воно уже так не напишеться, як думається зараз. Але ж чимало шедеврів літератури й музики створювалося під кайфом — хіба ні? Деякі навіть спеціально експериментували з галюциногенами, правда, це більше музикантів стосується, Моррісона, наприклад…

Моя сьогоднішня пиятика не має творчої мети. Просто я свою відпустку провів на турбазі в горах, куди мене запросив один давній друг, я жив там на повному пансіоні і заплатив лише чисто символічну суму за проживання. Отож під кінець відпустки у мене заощадилася чимала сума, яку необхідно було якось процвиндрити. Отут саме й підвернувся під руку Сєва, що його я випадково зустрів у метро. Сєва неабияк зрадів мені, іще б пак, його благовірна подалася в Чернівці за шмотками, отож гуляй, козаче! Накачалися ми з ним добряче, але Сєві забаглося дамського товариства, отож він віз мене у студмістечко до своєї знайомої дівчини, у котрої є така собі пампушечка-подруга. «А скільки в ній пудів?» — запитав я, коли ми брали горілку, шампанське, лікер і шоколадку. «А тобі не один хрін?» — «Ехе, поки що ні!»

І справді, я ще непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксі. Студмістечко рідне я коли завгодно впізнаю — прожив же тут п’ять років. Пам’ятаю общагу. Номер кімнати — сорок шість. Дві подружки, нічогенькі, даремно я хвилювався… Сєва нас познайомив: «Оце Свєта, а це… забув… ага, Наталка, дуже добре, коротше, це Свєта, це Наталка, отак!»

Свєта пішла ставити чайник, Наталя хутенько узялася за картоплю. Я кинувся їй допомагати. Про щось теревенили, пам’ятаю — реготали як навіжені… Спочатку всі хильнули шампанського — по ковтку, але розібрало… Потім дикий якийсь коктейль музичний… Танцювали… Допивали… Сєва мені щось шепнув, а Наталя почала збиратися, буцімто, їй іти у свій гуртожиток, а вже пізно. Свєта не відпускала, плела про якихось маньяків… Я сказав, що проведу Наталю і порозганяю всіх маньяків…

…Далі — провали у пам’яті… Ми на темній вулиці… Я обіймаю Наталю, вона пручається, але слабко… М’які пухкі губи… Трава, м’яка на дотик… Слабке зітхання… Чиєсь нерівне дихання, може, то я так голосно дихаю?… Глухий зойк, полегшене зітхання…

…Я кудись їду. Сиджу на передньому сидінні машини, потім машина гальмує.

— Приїхали, — голос немов із колодязя…

…Я намагаюся потрапити ключем у замкову шпарину. Нарешті усвідомлюю, що ключ не той, у мене ціла в’язка ключів. На майданчику теж темно… чи це у мене в очах?…

На кухні п’ю воду з чайника. Світло горить, і я можу глянути на годинник. Пів на третю ночі! Чорт! Знов темно в очах…

…Дзвінок не змовкає, а мені ліньки відчинити двері. У черепній коробці дзвони, молоточки… А один дзвінок розколює череп. Якого хріна, кому робити нічого!

Дзвонять у двері, дзвонять наполегливо. Я рвучко підвівся. Кімната стрибає й хитається, сонячне світло боляче ріже. Дзвінок не вщухає.

— Та зараз! — кричу у бік вхідних дверей. Навіть розмовляти боляче, це ж треба!

Відчинив двері, на порозі міліціонер у формі. За ним — пом’ятий і знічений Сєва. Потім — ще люди, у формі й у цивільному. Один тицьнув посвідчення під ніс.

— Карний розшук. Збирайся, з нами поїдеш.

Це що — продовження сну?

— Прізвище? Ім’я?

— Кропива: Андрій Миколайович.

— Рік народження?

— Шістдесят восьмий.

— Місце роботи?

— Газета «Міські новини», відділ культури, кореспондент.

— Де ви були одинадцятого і дванадцятого серпня?

— Відпочивав на турбазі в Закарпатті… А взагалі-то я сьогодні останній день у відпустці… Завтра на роботу.

— Де саме ви відпочивали? З Наталією Кущенко давно знайомі?

— А хто це?

Слідчий Величко недбало кинув купу чорно-білих фотографій.

Господи… Голова мертвої молодої жінки неприродно вивернута набік, фотограф зафіксував профіль жертви. Обличчя перекошене, язик вивалився назовні з відкритого рота. І попри все — щось знайоме в цьому профілі… Не може бути…

— Упізнали?

— Т-так… Я знаю її…

Наталка! Дівчина, котра вчора пила з нами шампанське і лікер, дзвінко сміялася над моїми солоними анекдотами, танцювала зі мною… З якою я… Господи…

— Сміливіше, сміливіше…

— Ми познайомилися вчора, була вечірка. Погано пам’ятаю все, ви ж розумієте… Можна води, у роті сухо…

— Ми відволікаємося. Ви дивіться, дивіться на фотографії. Вони, я бачу, допомагають вам згадувати.

— Дайте води!

— Відповідайте на запитання! Ви стверджуєте, що познайомилися з Наталею Кущенко учора ввечері. Припустімо. За яких обставин?

— Ми випивали з Сєвою Горбуновим, і він запропонував зайти до гуртожитку. У нього є там знайома, Свєта…

— Ви самі запропонували провести Наталю додому?

— Начебто… Сам…

— А по дорозі почали чіплятися до неї? Вона пручалася, ви вдарили її в обличчя — п’яна агресивність далася взнаки! Вона втратила свідомість, ви відтягнули її у кущі бузку і зґвалтували! Пригадуєте, ні?

— Що за дурка?! Так, я був п’яний, але не настільки, щоб…

— Сядьте! Вона очуняла, почала кричати, ви спробували заткнути їй рота і задушили!

Стало душно, лоб укрився холодним потом.

— Води… Дайте води…

— Підпишемо зізнання — і скільки завгодно води. Бочка, цистерна, хоч водосховище!

— Яке ще…

— Щиросерде визнання провини! Я розумію — вам стало страшно, і ви втекли з місця злочину. І не зрозуміли тоді, що скоїли. Просто лежить дівчина, не ворушиться… Вона чинила опір, у неї величезний синець на обличчі. Ось тут фотографія, дивіться…

Фотографії обпікали мені руки, я поклав їх на стіл.

— Це дурниця якась… Нісенітниця…

— Слухайте, чоловіче, двоє свідків підтверджують, що Наталя Кущенко пішла з вами! За десять хвилин до смерті вона мала інтимний зв’язок із мужчиною! Сліди насильства на обличчі, тілі! З вами ще хтось був? Ні? Зараз експертиза по слідах сперми може встановити особу! Будемо проводити експертизу?

Слідчий Величко нагадував комара. Низенький, весь якийсь сірий: сірий костюм, сіра несвіжа сорочка, сіра краватка, сірі стомлені очі, навіть обличчя нездорового сірого кольору.

У голові мені паморочиться, отой зуд комариний давить на психіку, виводить із себе, ти можеш ганятися за набридливим кровопивцею, втративши терпець. Та тільки даремно все це, при боротьбі з комаром тільки увага, терплячість та зосередженість і допомагають.

— Послухайте, я справді погано пам’ятаю, що було вчора. Але все було із доброї згоди. А потім я поїхав у машині, дівчина казала щось про те, щоб я йшов геть… Так, точно казала!

Слідчий не перебивав, байдуже дивився на мене втомленими очима, і погляд його говорив, що для себе він давно все вирішив, а ти, хлопче, балакай-балакай.

— Раз ви точно встановили годину смерті — то знайдіть водія, який мене підвозив! — я вже втрачав терпець. — Не так багато людей їздить у такий час глухим районом! Він скаже, коли я в машину сів, він мусив час запам’ятати! Звірте час, по хвилинах порахуйте! Чого ви сидите й мовчите?

— Важко з вами, — слідчий Величко склав фотографії у конверт. — Отже, одинадцятого і дванадцятого вас у місті не було?

— До чого тут це?

— Перевіримо, — він не звернув жодної уваги на моє запитання. — Все перевіримо. Це лише початок, — його товстий короткий палець надавив на кнопку, викликаючи конвой. — А ви подумайте. Не іграшки все це. Одинадцятого серпня у студмістечку вбили дівчину. Студентку. Двадцятого — ще одну. Вчора, двадцять дев’ятого, третю. Усіх трьох задушили. Води налити?

Подумайте, сказав він… Обставини спонукають до роздумів, ось тільки думки в голову не лізуть. А добре подумати мені ой як необхідно…

Все це було б сюжетом для комедії, якби не смерть дівчини Наталки… Зняти б за цим сюжетом показовий фільм і п’яничкам показувати! Ось, мовляв, чим усе це може, придурки, скінчитися! Звинувачення у вбивстві, і не в одному! Ну, за перші два я спокійний — те, що мене не було в місті, легко перевірити… Одначе тепер я розумію слідчого — як кортить йому заарештувати проклятого маньяка і зіпхнути зі своїх пліч цю справу!

Ситуація не просто дурна — вона страшна. А вихід?

Мені раптом стало моторошно від думки, що я насправді її задушив, сам того не бажаючи. Ось тільки не кричала вона й не пручалася, я усе ж таки пам’ятаю. Але цей синець на обличчі… Я ж не бив її! Це той, хто задушив, убивця, її вдарив! Звідки він тільки взявся так швидко? Через десять хвилин після… Не можу повірити…

Голова розбухла від набридливих думок, мені здалося, що я не спав, та коли за мною прийшли і я глипнув на годинник, то переконався — день пішов на спад. Але голова була тяжка, як дзвін…

— Щастить вам, молодий чоловіче. Їй-бо, щастить.

Слідчий старанно уникав мого погляду.

— Звуть його Сердюк. Григорій Петрович, водій. Удень сьогодні заїхав сестру відвідати, що захворіла. Від чуток ідіотських весь район гуде, маньяка боїться… Отже, Сердюк згадав, що вночі біля студмістечка п’яного хлопця у таксі підібрав… Ну і подзвонив… Справді, як не дивно, він точний час запам’ятав, рівно друга ночі.

І чого йому це дивно?

— Експертиза визначила точний час смерті. Її задушили в той момент, коли ви саме сідали у машину. У нас чудові експерти і сучасна техніка.

Говорить — немов інтерв’ю дає! Згадав, що з журналістом справу має.

— Крім того, ми перевірили — вас справді не було в місті одинадцятого і дванадцятого, — слідчий Величко зітхнув і припалив чергову сигарету. — І ще різні нюанси, але це вже вам не треба… Хоча як свідок ви, можливо, ще знадобитесь…

Він не пояснив свого «хоча», але я зрозумів, що з людини, котра напилася до свинячого стану, свідок хріновий.

Хух…. Мені у скроні гамселять молоточки.

— Підпишіть ось тут і тут, і можете бути вільні.

Я підписую, намагаючись втримати тремтіння у руках.

Страшенно хотілося прийняти гарячу ванну і завалитися спати, але я відчував потребу навідати свого вчорашнього почарківця.

Побачивши мене, Сєва дурнувато посміхнувся і заметушився:

— Слава богу, а я вже думав… Давай, той… Шурки нема, пішла до подруги. Я її вранці не зустрів із поїзда, сам розумієш… Ми з тобою щас… Нерви заспокоїмо…

Я стояв, спираючись об одвірок, і байдуже слідкував за тим, як на столі з’являються ковбаса, сир, сало, солоні огірки і почата пляшка «Столичної». Чомусь саме ота пляшка викликала глибоку відразу до всього.

— Не буду. Не хочу.

— Та ти чого? Чого ти? — загугнявив Сєва. — Я хіба винен, що ти… той…

— Розповідай.

— Ну… Наталку вранці… Двірник знайшов, — Сєва теж уникав мого погляду. — Упізнали її одразу, сусідка по кімнаті сказала, що ввечері Наталка до подруги пішла. Менти, само собою, до Свєтки, а там я… Свєтка — в крик, я, хоч убий, не тямлю нічого… Свєтка їм сказала, що Наталку проводжати ти пішов… Що було робити? Вони б мене загребли, це факт, якби я твоєї адреси не сказав… Ти ж Шурку знаєш…

Логіка справді була залізна.

— Я, між іншим, загриміти міг.

— А хто тобі винен?

— Дівчата вчора теревенили про якогось маньяка… Знаєш що-небудь?

— Та дурниці всякі… Свєтка щось базікала, та хіба я пам’ятаю? — Сєва зітхнув і почухав потилицю. — Як ти хоч викрутився?

— Яка тобі різниця!

— Ну, як хочеш… Може, все-таки по грамулі?

— Шурка запах винюхає… Бувай, я пішов…

Вдома, лежачи у ванній, я думав, як мене зустрінуть завтра на роботі. Адже, без сумніву, дзвонили і редакторові «пояснили»…

Непоганий дядько наш головний. Коли кілька років тому брав мене на роботу, знав у загальних рисах, у яку халепу я встряв.

Я працював у обласному центрі, вів у місцевій газеті кримінальну хроніку. Друг, колишній опер, пішов з роботи після однієї негарної історії, в яку і я втрапив через дурість і недосвідченість. Один із місцевих мафіозі, щоб примусити друга працювати на них, розпорядився тримати мене заложником. Строку колишньому оперові дали три доби, від мене не приховували, що загрожує мені… Він упорався, мене випустили… Але потім бандити вирішили, що ми забагато знаємо… Ми виплуталися; як саме — то вже інша історія, не хочу зараз згадувати. Було багато крові, тоді я вперше в житті стріляв у людину… Нам обом порадили зникнути з міста. Я видзвонив кількох однокурсників. І отак опинився далеко від свого обласного центру, у «Міських новинах». Ті події надовго відбили в мене охоту до кримінальної тематики. Зрештою, культура — теж непогано, тут такі пристрасті — куди там блатним розбіркам…

Але сьогодні я відчув, як десь усередині ворухнулося щось давно забуте, і повільно, як ведмідь після зимової сплячки, прокидається колишній юнацький азарт, неприборкане і небезпечне бажання запхати голову у вир подій. Студмістечко, де я прожив свого часу п’ять років, бачило все, окрім маньяка-вбивці.

Традицій я порушувати не став і запізнився десь на півгодини.

— Ганьба п’яниці й дебоширу, — без посмішки привітав мене Валерка Ситник, мій безпосередній начальник, заввідділом культури, людина, на яку я міг покластися в усьому і завжди.

— Уже всі знають? — скривився я і під осудливим поглядом Тітоньки Коняки вмостився за своїм робочим столом.

Взагалі-то Тітоньку Коняку звали Алевтина Матвіївна Бойко. Колись вона займалася легкою атлетикою, навіть посіла друге місце в чемпіонаті Союзу з легкої атлетики серед жінок. Мабуть, це була її межа. Але самолюбство взяло верх, і спортсменка потай стала вживати гормональні препарати. Голос загруб, а ззовні вона все менше скидалася на жінку. Ледь не догралася — її могли дискваліфікувати, зловивши на допінґу. Але травма хребта, що сталася, зачинила перед Алевтиною Бойко двері у великий спорт назавжди. Кажуть, вона пила, потім розлучилася з чоловіком, відомим радіожурналістом.

Та згодом екс-спортсменка взяла себе в руки й несподівано для всіх вирішила стати журналісткою. І займається цим уже двадцять два роки. Вдруге вона так і не вийшла заміж, що, зрештою, не дивно. Уявіть собі незугарну постать, коротку стрижку, величезні окуляри в жахливій оправі, повну відсутність косметики, джинси, у тонких губах — незмінна сигарета. Але справу свою вона знала чудово. Тітонька Коняка — це прізвисько справді підходило їй ідеально.

— Ти у нас герой дня! — Валера відкинувся на спинку стільця. — Охоронці порядку вчора були, особу вашу, Андрію Миколайовичу, встановлювали.

— Смійся, смійся…

— А смішного мало, — буркнула Тітонька Коняка. — Ганьба, молодий чоловіче!

— Зайди до шефа, — сказав Валера.

О, господи!

Секретарки Тетянки не було. Я потупцяв хвилину перед дверима з табличкою «Головний редактор», нарешті постукав і, не дочекавшись відповіді, увійшов.

Шеф кивав головою, тримаючи біля вуха слухавку.

— Так, я згоден. Це бардак.

Хижняк мені подобався. З колективом він тримався на рівних, але нікому не дозволяв фамільярничати. До матеріалів не присікувався. Головне — щоб коректори не пропустили помилок, решта його не стосувалася. Міг нагримати на підлеглого і заступитися за нього ж таки при потребі.

Коли я вибрався із отієї халепи, він при першій можливості розпорядився, щоб мені оплачували квартиру…

— Газету у це втягувати не треба, — спокійно сказав Хижняк у слухавку. — Гаразд, пишіть. Хоч президенту. До побачення.

Він обережно поклав трубку на важіль.

— Догрався?

— У смислі?

— Твої розваги ось у мене де! — ребро його долоні черкнуло гострого борлака. — Чому я весь час мушу витягати тебе з міліції?

— А вони мене самі відпустили…

— Розібралися? — він жбурнув сигарету на стіл. — Знаєш, чим це могло скінчитися? Працівник газети «Міські новини» звинувачується у зґвалтуванні та вбивстві! П’яна бійка зимою в центрі міста…

— Я захищав честь жінки.

— Ви бачили таке? П’яна хвойда вирішила продинамити клієнта, він їй вмазав, і тут благородний гідальґо, який щойно замочив премію, лізе заступатися! А скандал на презентації видавництва «Лада»? Ти пам’ятаєш, як ти назвав директора?

— Пам’ятаю. А ви пам’ятаєте, що до путчу він був головлітівським цензором і різав усе підряд? А тепер у нього, бачте, видавництво, яке видає європейську класику українською без жодних купюр!

— На прес-конференцію ти з’явився п’яним! У нього були всі підстави викликати міліцію!

— Я випив лише сто п’ятдесят!

— Не важливо, скільки ти тоді випив! — він стомлено помовчав. — Андрію, те що сталося вчора, дуже серйозно. Що це за історія? — уже спокійніше запитав шеф.

— Яка?

— Ну, з убивствами цими… Мені слідчий так до ладу і не пояснив…

— А він і мені нічого не пояснив. Я думав, що ви знаєте.

— Ні, ми нічого не писали. Хоча у нас, як ти знаєш, нормальні контакти з органами. Але вони чомусь мовчать.

— Значить, так задумано.

— Угу, — шеф потер пальцями скроні. — Гаразд, йди працюй. Валера там зашивається.

Працювати треба, це факт. Але мені необхідно зробити ще один дзвінок…

Ми домовились зустрітися у ґриль-барі на площі біля входу. Я замовив курячі стегенця і чотири пляшки темного пива — для Василя, бо я пива терпіти не можу.

Книш з’явився у двобортному костюмі і при краватці. Якби не казенний вираз обличчя, якого він набув за три роки праці в прес-службі МУВС, його можна було б прийняти за бізнесмена середньої руки.

— У мене мало часу, — він налив собі повну склянку пива, помилувався шапкою піни і відсьорбнув.

— У мене теж.

— Ти ба, який збіг обставин! — Вася влив у себе вміст склянки, пожував курятини і налив собі ще пива.

— Ну, розказуй, — нетерпеливився я.

— Та я сам мало що знаю. Ти ж сам колись кримінальну хроніку вів, заглянь у будь-яку газету або зведення МУВС по ящику. Що там? «Знайдено труп громадянина Сидорова. Вбивцю затримано. Це Б., такий собі тип, який ніде не працює». Або: «Пограбовано й підпалено комерційний кіоск. Ведеться слідство. Підозрюється такий собі П., який ніде не працює…» І так далі. Вони дають, розумієш, лише таку інформацію: того взяли, це розкрили, там підозрюють… Не будуть же вони повідомляти: «слідів нема», «слідство зайшло в глухий кут» і тому подібне. Їм, розумієш, свою роботу треба показати. А тут самих убивств за добу в середньому вісім по місту! Кожних три години! П’яний чоловік рубонув сокирою дружину, на розбірці парочку крутих поклали, одна ДТП як мінімум, жінка чоловіка-бабника крисячою отрутою травить… Ну, і тому подібне… А щодо розкриття — хріново!

Вася раптом помітив, що говорить надто голосно, знітився і допив чергову склянку.

— Ось так і з першою дівчиною, — повів далі вже тихіше. — Уваги ніхто не звернув. Задушили й задушили. Слідство на місці тупцяє… Коротше, чутки пішли, коли другу дівку знайшли. Там же, в студмістечку. Той же почерк — ударив у обличчя, оглушив і задушив.

— Не зґвалтував?

— У тому-то й річ! Причини незрозумілі. Здається, навіть не грабував…

— Імена, прізвища знаєш?

— Якщо чесно — тільки це й знаю. Решту хлопці додумують. Все ж таки цікаво — свій чикатило в місті з’явився!

— Чутки й плітки породжує відсутність інформації.

— Розумний ти надто… Коротше, першу звали Тетяна Роднянко. Філфак, п’ятий курс. Ішла пізно від якихось друзів, наче з кимось-там посварилася, була трошки під мухою…

— «Від якихось», «з кимось»… А точніше?

— Слухай, я не слідчий! — Вася ледь не хлюпнув мимо склянки.

— Гаразд, давай далі, цікаво.

— Цікаво йому… — відпивши пива, Книш трохи заспокоївся. — Судячи по синцях на шиї, п’ястуки у цього мерзотника розміром з лопату. Сліди взуття — сорок четвертий розмір. Хоча зріст у нього трохи вище за середній, десь так метр вісімдесят. Судячи з того, як він її задушив, бугай здоровий. Ти, до речі, не тягнеш на нього абсолютно…

— Спасибі…

— Через дев’ять днів знайшли другий труп, — Вася пропустив заувагу повз вуха. — Усіх їх, між іншим, двірники знаходять. Рано-вранці. Кожен — на своїй дільниці. Другу звали Слава Корецька, себто В’ячеслава, треба ж так назвати дитину… Вона місцева, жила біля студмістечка, поверталася з общаги від подруги чи від приятеля, точно не знаю. Той же спосіб убивства… З третьою жертвою ти був, гм, до певної міри знайомий. Наталя Кущенко, четвертий курс біофаку. Тут уже два тижні після другого вбивства, так що навряд чи у нього якась система.

— Ми не психологи.

— І не сищики! Ти журналіст, я журналіст! Ми робимо висновки тільки з тієї інформації, яка у нас є!

— Не кричи, на нас озираються… Інформації ж ніякої, закрита.

— Так, закрита! Я пояснив, чому нам сказали, що вбивцю узяли, всі пожвавилися — нарешті шушукатися перестануть і плітки різні вигадувати. Тільки, бач, не пощастило слідчому, — Вася в’їдливо посміхнувся. — А Величко — не та людина, яка своє невезіння буде рекламувати. Із ним обережніше треба… У нього рідко діла глухнуть…

— Сволота він…

— Ти, Андрон, іще легко відбувся. Мені знайомий із прокуратури казав, що раз справу на Величка повісили — хана комусь буде. Скільки разів, каже, було: посадить людину, справу закриють, галочку поставлять, подяку отримає… А потім заднім числом помилки виправляє.

Вася з жалем подивився на рештки пива у своїй склянці.

— Ну, чим міг… Будеш щось писати — пам’ятай про домовленість: ти мене не бачив, і я з тобою не говорив.

— Ти ж мене знаєш, Василю!

— Не знаю! — Книш відсунув тарілку з курячими кістками. — Не знаю! Серйозних справ ми з тобою ще не крутили.

Ми вийшли на повітря.

Книш кивнув.

— Гаразд, бувай! Якщо треба буде — телефонуй. Дякую за пиво.

Побачивши світло у вікні своєї квартири, я тяжко зітхнув. Ревіння магнітофона було чутно на весь під’їзд. Відчинивши двері, я занурився в океан рок-н-ролу. У ванній шуміла вода. Наступаючи на розкидані жіночі речі, я дістався до магнітофона і вирубав його.

— Привіт! — почулося з-за дверей ванної.

«Пішла ти до бісової мами», — буркнув я собі під ніс.

Шум води припинився. Вона вийшла з ванної у розхристаному халатику. Посміхнулася, наче голлівудська красуня.

— Я не змогла зателефонувати.

Авжеж, Юлька не вважала за потрібне повідомити про свій приїзд.

Ми вчилися разом. Юлька встигла поміняти двох офіційних чоловіків. Вона дотримувалася принципів вільного кохання і повної жіночої незалежності. Мене завжди дивувало, як оце непоказне невеличке створіння так ловко обробляло нахабних донжуанів. Квіти, кіно, кафе, ресторан — все мусило бути за вищим класом, і лише потім — ліжко… А тоді ґуд бай, бебі, ти вже нецікавий.

Я колись теж пройшов оту «повну програму», але остаточної відставки чомусь не отримав, себто Юлька безповоротно перевела мене у розряд шкільних друзів. Працювала Юлька в Полтаві, але раз на два-три місяці обов’язково приїжджала у якісь незрозумілі відрядження і зупинялася в мене, щоб поповнити колекцію мужиків-лопухів, про що без усіляких комплексів і розповідала.

— Ти надовго?

— Дивовижна гостинність! — вона цьомкнула мене в щоку, заросивши піджак.

— Якщо чесно, тільки тебе мені й бракувало.

— Значить, я вчасно з’явилася… Їсти будеш? У мене курочка є, ковбаска, яйця варені.

Клята дівка, знає, з чого почати. Їсти мені таки добряче хотілося. Продуктів вона привозила купу і завжди забивала ними холодильник.

Поки я клопотався зі сковорідкою і чайником, вона вдяглася і зайшла вже у плащі.

— Якщо ти опівночі — краще взагалі не повертайся, я до смерті спати хочу. Почнеш тут тупцяти, чайником грюкати…

— Не сподівайся. Мене сьогодні точно не буде. Не кидай, дурку, стільки цукру, я худну!

— Ну, це в тебе перманентний процес…

— Дуже смішно!

У три ковтки випивши каву, вона пішла, зажовуючи лимоном. За нею потягся шлейф дорогих духів. Я вимив посуд. Машинку переніс на кухню. Заголовок мусить хапати одразу, інакше весь задум — до біса…

Грубувато, але в очі кинеться одразу. Пальці забігали по клавіатурі, паплюжачи літерами цнотливу чистоту аркуша.

— Ти хочеш, щоб я дозволив це надрукувати? — Хижняк відсунув від себе аркуш із текстом.

— Інформація достовірна. Я навіть прізвища знаю.

— Не в тому суть. Ти кореспондент відділу культури…

— Я передовсім маю до цього прямий стосунок! І поганий з мене журналіст, якщо я не скористаюся з цього!

— Мета?

— У нас буде привід звернутися до органів. Спочатку за коментарем. Потім — інформування читачів про хід слідства. По можливості, звичайно. Звернемося до кваліфікованого психіатра, нехай він що-небудь скаже… Я хочу писати про це, адже мені не байдуже, чим усе скінчиться. Зрештою, передплата на носі, газету будуть читати, це теж важливо!

— Добре, стратег, — Хижняк знову перебіг очима текст. — Закиди на адресу міліції надто різкі. Підправ, зроби м’якше. Особисто я не маю нічого проти… Тільки пам’ятай, у що вплутуєшся.

ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

«Кілька причин змусили мене взятися за перо. По-перше, я відчуваю нездоланну потребу виговоритися. А вголос заявити про все не можу, бо суспільство, на яке мені плювати, і єдина людина, яку я ніжно люблю, — не готові сприйняти все.

По-друге, якщо хтось прочитає мої нотатки, то стане ясно, що я карав тих, хто порушив найсвятіші в світі закони моралі, хто насміхався над самим, поняттям Кохання. Чи маю я право? А ті, хто засуджує на смерть, сидячи в суддійських кріслах, хіба самі без гріха? „Не судіть і не судимі будете" — ось мудрість.

…Усе почалося відтоді, як я зустрів Валентину…

Був вечір відпочинку. Я вчився на третьому курсі істфаку, вона — на першому. Здається, був день факультету. Після неоковирного капусника почалися традиційні танці. Усі були вже підпилі, а я до спиртного ставлюся з відразою, тому мені було нудно. Я роззирнувся по залу і побачив дівчину, що скромно стояла в кутку, і запросив її танцювати.

Мабуть, я висловлююсь сумбурно, але той переворот, який стався в моїй душі, ніякими словами не опишеш. „Швидкоплинне видіння, ґеній чистої краси" — краще за Пушкіна не скажеш. Довго гуляли містечком, і все більше я відчував, що ми цього вечора знайшли одне одного. Вона гарна, але її краса природна, як течія гірської річки, як шум вітру в широкому полі, як тепле сонячне світло.

Ми почали зустрічатися, щодня! Справжніх друзів у мене ніколи, виявляється, не було. З тих пір, як ми з Валентиною покохали одне одного, я став об’єктом для кепкувань у чоловічому колі. Як я дізнався від Валентини, дівчата теж відверто сміялися над нами. Два чоботи пара — ось найневинніший жарт. Суспільство не могло пробачити проявів порядності, чистоти й невинності. Так, моя кохана романтична, її, зрештою, дратує розбещеність сучасної моралі, як і мене. Хіба в нормальному суспільстві це вважається вадою? Вона не думає про хлопців, шмотки, моди, косметику, танці і п’янки до упаду. Вона читає і пише вірші, вишиває, кохає мене… Побратися вирішили через п’ять місяців з дня знайомства.

Вона запросила мене до себе додому. Велике господарство, працелюбні батьки, брат і старша сестра. Усі дуже гостинні, щирі.

Вразила релігійність цієї родини. І батько, і мати Валентини суворо стежили за дотриманням усіх звичаїв і церковних свят. Стіни кімнат були завішані іконами, перед їжею, сном і роботою тут було прийнято молитися. Для мене все було незвичне, досі я якось був байдужим до релігії. Але вважав, що заповіді вчать жити по совісті, не грішити, чого навряд чи вміє більшість із нас.

На наше весілля ми запросили усіх знайомих. Нам хотілося поділитися своїм щастям з усім світом. Але не приїхав ніхто. Слали телеграми, вибачалися, при зустрічі посилалися на зайнятість. Бог їм суддя.

Нам дали окрему кімнату в гуртожитку. Тепер ми вірили, що ніхто й ніщо в світі не розлучить нас».

ПЕРША ЖЕРТВА

Секретарка Тетянка, мабуть, на всі заставки лаяла мене, бо телефон невгавав. Усі вимагали коментарів з приводу матеріалу про маньяка-вбивцю. Я й словом ніде не обмовився про це, але кожен вважав, що діє маньяк. Тітонька Коняка сердито бурчала щось про дешеву популярність.

Як і передбачалося, подзвонили з МУВС. Ні, не «сам», доручив замові. «Хто вам дав право, звідки така інформація, громадяни вже замучили дзвінками!», — і т. п… Втрутився Хижняк: «Які факти не відповідають дійсності?» У відповідь чиновник промимрив щось про наклеп на слідчі органи, але Хижняк заявив: «Якщо ви можете прокоментувати матеріал — журналіст готовий отримати від вас інформацію!» І додав, щоб наступного разу до нього звертався особисто генерал-майор Бублик, себто — начальник міського управління внутрішніх справ.

Більше в кабінет Хижняка не дзвонили, зате мою скромну персону потурбували з райвідділу, з районної прокуратури і нарешті — особисто слідчий Величко. Усіх передовсім зацікавило, звідки в мене такі дані. Я нічого не пояснював. Начальник райвідділу визвався особисто дати необхідні коментарі, і ми домовилися про зустріч. Так, це була моя маленька помста за той клятий день!

Знов укотре вже задзвонив телефон, і приємний жіночий голос сказав:

— Я хотіла побалакати з вами… Я — Алла, подруга Тані Роднянко… Жила з нею в одній кімнаті…

— Давай на «ти», — вона усміхнулася…

Вона нічогенька, ця Аллочка Стороженко. Шкіряна юбка-міні, стрункенькі ніжки… Модна стрижка. Очі блакитні і сумні.

— Дві кави. Тістечка будеш? Он вільний столик.

— Чому про це пишуть лише зараз? — вона струсила попіл наманікюреним нігтем.

— Якби я не потрапив у міліцію, навряд чи про це взагалі б написали.

— Ти? За що?

— Та так, якось іншим разом…

Навряд чи вона просто хотіла потеревенити з людиною, яка написала про вбивство її подруги. Але Алла мовчала, і за хвилину мовчання стало обтяжливим.

— Ти у міліції була?

— Зі мною ще тоді розмовляв слідчий.

— Що питав?

— Хто міг убити Тетяну… Чи підозрюю я когось. Я сказала, що не моє діло когось підозрювати.

— А насправді?

Вона вловила мою обережність і напруження.

— І насправді теж… Але були моменти, коли мені самій хотілося її вбити.

Алла зітхнула і акуратно переламала тістечко навпіл.

— Тетяна ризиковано розважалася, — гострий ніготь сколупнув глазур з поверхні тістечка. — Любила дражнити хлопців. Їй нічого не варто було день гуляти з одним, вішатися йому на шию, а наступного дня демонстративно прогулюватися під руку з його приятелем.

Я мовчав, і вона повела далі:

— Вона підкреслювала усім, що вільна жінка. Сучасна. Їй було плювати на мужиків. Якось повідомила чергового залицяльника, що вагітна, і отримувала насолоду від того, як він казиться у пошуках виходу. Коли вона сказала йому, що пожартувала, він так зрадів, що навіть не образився на неї.

— А були такі, що ображалися?

— Авжеж. Один хлопець затіяв бійку. У «Зодіаку». При людях. Спочатку виматюкав її, потім поліз із кулаками. Танька не боялася — завжди поряд був хтось, що заступиться. Розраховувала вона точно.

— А як звали того хлопця?

— Неважливо. Слідчому я взагалі про це не розповіла.

Уявив собі радість Величка, який отримав би подібну інформацію, і задоволено гмукнув.

— А мені чому?

— Не знаю. Думаю, ти хочеш посприяти встановленню істини.

— По-книжному сказано…

— Хіба це не так?

Питання лишилося без відповіді. Алла глянула мені у вічі.

— Ти не думай, що Тетяна була якоюсь хвойдою. Хороша людина була, компанійська. Завжди виручала… Ось тільки нудно жити не хотіла, розумієш?

— Той хлопець точно не міг убити? Вибач, що набридаю, але одна річ — слідчому не сказати, а інша…

— Не міг! — двоє за сусіднім столиком обернулися на нас, Алла зашарілася, заговорила притишено: — Був гріх — подумала на нього, але вбито ще двох дівчат, я зовсім їх не знала, Таня, думаю, теж. А вбивала одна людина… Тільки… Я ж не для друку все це говорила…

Я мовчав, обмірковуючи почуте. Хочеш знайти злочинця — дізнайся все про жертву. З такими, як Тетяна, я зустрічався. Про них розповідають анекдоти, поширюють плітки, але, попри все, ставляться поблажливо. Набити можуть, але холоднокровно задушити, спланувавши все наперед — навряд.

— У тебе й далі є намір писати про все це?

— Так. Справу обов’язково спустять на гальмах рано чи пізно, а так нехай хоч трохи почухаються.

Про свої особисті інтереси я вирішив поки що промовчати.

— Коли будеш писати — обмізкуй те, що я розповіла. Таня була гарною подругою. А гріхи — так усі ми не святі, — Алла залпом допила залишки кави. — Я живу у шостій общазі, сорок п’ята кімната. Тримай мене в курсі.

ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

«Подальші події викладаю коротко й лаконічно, відмітаючи все зайве, хоча для мене усе це не є зайвим, адже йдеться про мої стосунки з коханою жінкою, першою і єдиною в моєму житті.

Пошляки кажуть у таких випадках: „їхня перша ніч закінчилася крахом“. Я теж пережив подібне психологічне потрясіння, адже з’ясувалося, що як мужчина я потерпів фіаско. Але моя кохана була лагідна зі мною, сльози котилися їй по щоках, і я з жахом помітив — по моїх теж пливуть солоні краплі. Вона сказала мені так ніжно, як тільки могла: „Адже це не головне, правда?"

Я ще сильніше покохав свою дружину, хоча думав, що сильніше вже неможливо. Звичайно, це не головне. Адже це — не кохання, тваринні примітивні інстинкти! І сам вислів „займатися любов’ю" в корені суперечить суті поняття кохання.

І ми вирішили обходитися без цього. Зрозуміло, спочатку мені важко було себе приборкати, і кохана моя дружина сприйняла такий стан речей стоїчно, з обличчям мучениці переносила оті вибухи, і я вкривав цілунками її обличчя, вдячно шепотів слова кохання й ніжності пересохлими губами.

Господь називає це гріхом. Так говорила моя дружина і в хвилини моєї нестриманості часто промовляла молитви. Вона просила у Господа прощення за мене й себе і опісля довго замолювала наші гріхи. Я не настільки релігійний, одначе віра моєї дружини викликала глибоку повагу. „Ми ж не будемо більше? — запитувала вона щоразу. — Адам і Єва щасливо жили в раю, поки не спізнали гріха, і Господь за це прирік їх на страждання". Так, запевняв я її кожного разу, оскільки мені було соромно за свою тваринну пристрасть.

З часом я навчився гамувати в собі потяг до гріха. Я активно взявся за навчання, знайшов роботу в одній фірмі, завантажував себе до краю — і, приходячи додому, ледве спромогався повечеряти і засинав як убитий.

Згодом я помітив, що мою дружину неабияк дратують нахабні самиці, котрі табунами гуляли студмістечком. Розмальовані, безсоромні, вони отримували явну насолоду від гріха, адже вони жили цим. І не чоловіки в цьому винні. Чоловік — раб своїх природних інстинктів, і якщо жінка не буде їм потурати, чоловік поступово вгамує їх. Винні самі жінки, вони дражнять хлопців, розпалюють у них гріховну пристрасть і топчуть своїми гострими підборами те, що святе для моєї коханої, а значить, і для мене.

„Колись вони згорять у пеклі за свої гріхи!" — палила їх поглядом Валентина, завваживши якусь кралю, що виклично крутила сідницями. Я цілком згоден із нею.

Спливав час. Я закінчив університет і поступив до аспірантури. Кімнату в гуртожитку за мною лишили, Валентина, яка брала через хворобу академвідпустку, мусила ще два роки вчитися. Зміни сталися в нашому житті, але довкола нас клубочилося кодло, розгнузданість сучасної молоді не знала меж. Дружина хворобливо переживала все це. І тоді я зважився.

Я йшов до цього довго, багато разів вагався — а чи маю я право брати на себе місію Вищого Суду? Та, врешті-решт, я вирішив: їх усіх треба навернути на думку про кару за земні гріхи. Можливо, все обмежиться одним страхітливим прикладом. Вони зрозуміють і замисляться. А якщо ні? Тоді доведеться повторити. Мені такий шлях не лягав на душу, але тільки так можна навести в світі порядок. Тільки силою й страхом! Силою, яка породжує страх. Страх — сильна та дієва зброя. Посіяти страх. Іншого способу я не бачу».

ТРЕТЯ ЖЕРТВА

За останні два тижні Хижняк явно почав дивитися в мій бік із більшою повагою. Газету читали активно саме завдяки моїм матеріалам.

Коли планерка скінчилася, Тетянка смикнула мене за рукав.

— Там уже другу годину якийсь чувак на тебе чекає. По коридору ходить, мов маятник…

Я стенув плечима і вийшов у коридор. Справді. Хлопець років тридцяти.

— Побалакати треба, — голос хрипкий, горілкою тхне, видно, хильнув добряче.

— Хвилинку можете зачекати?

— Не можна! — хлопець учепився в рукав моєї куртки. — Вийдемо!

Хлопець потяг мене у дальній куток і несподівано різко садонув кулаком у живіт. Мені перехопило подих, перед очима забігали барвисті кола. Другий удар прийшовся в обличчя. Та все ж таки на ногах я втримався, тільки скорчився від болю і притиснувся боком до стіни.

А от мій кривдник полетів на підлогу! Тітонька Коняка — видно, її увагу привернув шум, — вміло перехопила руку, крутонула — хлопець беркицьнувся, дригнувши ногами в повітрі.

Я зробив кілька глибоких вдихів. Мигтіння щезло, я потроху приходив до тями. На шум бійки збіглися співробітники. Хтось запропонував викликати міліцію.

— Не треба, — я намагався говорити спокійно…

— Хто це? — спитав Валерка.

— Чорт його знає!

Мій кривдник, крекчучи, підвівся з підлоги. Я ляснув його по спині.

— Гаразд, ходімо до кабінету, побалакаємо… Сам на сам.

Хлопець намагався уникати мого погляду.

— Ну і що все це означає? — спитав я.

— Ти тоді з Наталкою був… Через тебе її…

— З якою Наталкою?

— Навіть як звати не спитав, падло! З Наталкою Кущенко!

Ага, он воно що!

«Так, розмова непростою буде», — виснував я.

— Я любив її, — він сказав це так, наче хотів когось переконати. — Одружитися збирався…

— Ну і?

— Мужики її зіпсували, розумієш? — він потер забиту спину. — От якби ви тоді з дружком не заявилися, вона б, може, живою була… Через тебе її, падлюко!

У ньому знову закипала лють.

— Тебе як звати? Вчишся? — треба ж було його якось відволікати.

— Юрко… Наступного року аспірантуру закінчую… Істфак…

— Добре її знав?

Він нарешті почав виговорюватися. Власне кажучи, хлопець і прийшов за цим — пару випустити, щоб попустило.

— Близько року, випадково познайомилися — у бібліотеці… Знаєш, як у книжці «Історія кохання»? Потім зустрілися на одному дні народження… Хлопці її горілкою підпоювали, коли твереза — вона нормальна дівка, а вип’є — на мужиків ведеться, для неї це як збуджувач! Наймерзенніше — їй ось такі пригоди подобалися! Я теж спочатку той… ну, підпоїв її. А потім соромно стало: гарна ж дівка, розумна, вродлива… А мужики — їм тільки дайся! Ну, я навіть бійку з одним затіяв, а вона психонула — якого ти греця, хто ти мені такий! Шкода… Потім якийсь час наче взялася за розум, ми навіть у мене в общазі жили тиждень, знаєш, там, де сімейні… Тільки десь за тиждень… коротше, посварилися ми. Вона в «Зодіаці» гуляла, вже під добрячим газом була, я її витягав звідти, а вона пручалася: «Пусти! Які ти права маєш на мене!» Якісь там бугаї сиділи, знову я по пиці отримав… А потім про оте дізнався… догралася Наталя…

Він іще щось говорив, тільки я вже не слухав — як годинниковий механізм, працював мозок. Алла мимохідь згадувала «Зодіак», Тетяна теж там частенько крутилася. Знаю я цей «Зодіак», кишло для постійної клієнтури: студенти, що роблять дрібний бізнес, приблатнена — модно тепер! — молодь району, іноземні студенти, іноді зазирали лоби з місцевих рекетирів — нижній ешелон, звичайно, ну і дівчатка. Репутація злачного місця міцно закріпилася за «Зодіаком», отож випадкова людина почувала себе тут незатишно.

Отже — обидві дівчини частенько бували в «Зодіаку». Може, звідси треба танцювати?

«Слухай, хлопче, ти своє відтанцював, нехай міліція крутиться!»

Я труснув головою, проганяючи дурні думки, Юрко вже замовк і сопів поруч. Виговорився.

— Тебе слідчий допитував? — спитав я.

— Так, різні безглузді питання… Я йому, звичайно, того, що зараз тобі казав, не розповідав. Для чого ментові це знати? Одразу пришиють Наталці гидоту якусь. Тобі, мабуть, теж усе це ні до чого, найшло на мене щось…

— Не бійся, далі мене не піде.

— Вони знайдуть того гада?

— Не знаю, Юрку, якщо чесно…

— Може, слідчий розкопає щось, — у його голосі забриніла надія.

Аспірант істфаку простягнув мені руку.

— Гаразд… Не ображайся…

— Які образи! Приємно було познайомитися, — я це сказав майже щиро.

Сумбурна сповідь витверезила хлопця.

— Мир! — його рука труснула мою руку. — А нічого тітки у вас працюють! Класно вона мене скрутила!

— Хто це був? — у Тетянки очі великі й круглі, як чайні блюдця. — Ого, як він тебе…

— Дрібниці… Словом, художник-концептуаліст. Я про його злісного ворога позитивну замітку написав, от він і з’явився на розборки.

Із прочинених дверей висунувся Хижняк.

— Чому навколо тебе завжди шарварок, Кропива? Не редакція, а якась Січ!

— Нічого, — розійшлися тихо-мирно.

— Цікаво, що подумають про нашу редакцію, коли побачать таку прикрасу під твоїм оком?

— А ви скажіть, що я захищав честь дами…

ДРУГА ЖЕРТВА

— Я не збираюся взагалі з вами розмовляти. Коли такі питання задає слідчий, ще можна зрозуміти. А ваша бульварна преса і загибель моєї доньки не мають нічого спільного…

— Чому бульварна? У нас солідне, авторитетне й поважне видання…

Мати Слави Корецької не пустила мене далі передпокою. Вродлива жінка, видно, стежить за собою. Ось тільки сум у великих сірих очах лишиться назавжди.

— Для чого вам знати щось про мою доньку? Щоб усе перетворити на дешеву сенсацію? А ви, — тонкий вказівний палець спрямовано в мій бік, — зробите собі на чужих смертях ім’я?

— Але це зовсім не так…

— Розмову закінчено, — вона не підвищила голосу, але краще б вона кричала, плакала…

Надворі — кінець вересня, туга в такі дні мимоволі охоплює все навколо. Отой стан розгубленості — машини сновигають якось тихо й повільно, наче крізь граничну втому.

Через дорогу — студмістечко. Листя на деревах уже потроху міняє колір, а коли воно облетить, то очам відкриються сірі, в брудних патьоках, стіни общаг, збудованих приблизно чверть століття тому. І як би не давила на мене ця картина — накотилася ностальгія. Я виріс у гуртожитках, до десяти років бігав довгими напівтемними коридорами із запахами підгорілої картоплі, свіжого борщу і гнилля із сміттєбаків. Коли наша сім’я нарешті отримала окрему квартиру, мені довго бракувало гармидерного гуртожитського побуту. А через шість із гаком років я вступив до університету і знов надовго занурився у звичну і — так, так, саме так! — рідну атмосферу. Дехто, звичайно, нарікає, кляне все це, скаржиться, але…

— Молодий чоловіче!

Я так замислився, що навіть здригнувся.

Вродлива дівчина років дев’ятнадцяти, у колясці — симпатичний карапузик.

— Ви не ображайтеся на маму, вона зараз у такому стані…

Зрозумів, сестра Слави.

— Нічого. Давай на «ти», а то воно якось…

— Давай. Ходімо, он на ту лавку сядемо… А може, я прогуляюся з тобою до зупинки, ти не проти?

Неквапом рушили тротуаром.

— Молодість згадав. Я ж тут прожив п’ять років.

Вона глянула уважно.

— Я читаю твої статті… Міліція була, розпитували. З ким була, де була, знайомі…

— Слава — старша сестра?

— Так, на три роки. — Дівчина перехопила мій погляд на дитину в колясці. — Кумедний він, правда?

— Як усі маленькі діти, — я усміхнувся.

— Його батько в цьому році закінчує фізмат. Батьки домагалися, щоб я його ім’я назвала, але я затялася. Викинула його з голови, і квит. Тільки перелякану морду побачила — злякався, що вагітна! — одразу відшила. Слава свого часу аборт зробила, а я не змогла. І не шкодую.

Знову пауза, важка й неприємна.

— Для чого тобі все це? Ти хотів, щоб мама розповіла про Славу, так?

— Для статті, — збрехав я і не зрозумів — їй чи собі. Адже я й сам не знав, що змусило мене після зустрічі з Аллою Стороженко і одкровень Юри почати збирати хоч якісь дані про другу жертву.

Як не дивно, моя відповідь задовольнила її.

— Вона любила з кольоровими гуляти. Не те щоб зовсім із неграми, а з цими, ну знаєш, — арабами, турками, латиноамериканцями… А що? Не скупі, ввічливі, без комплексів — не те що наше жлобйо. Жінок поважають, для них просто поряд із моєю Славкою постояти — свято. Вона призналася мені, від кого залетіла, а я уявила мамуню, яка побачила чорну дитину, — і сміх, і гріх! Тому вона й аборт зробила, хоча Бенджі не дозволяв, одружитися хотів, наївний! Тільки вона його відшила — потрібен він! Молодець дівка, крутила ними, як циган сонцем.

— Проблеми були?

— То із шльондрами проблеми, котрі на чорних заради ганчір’я чіпляються, а Славка чисто з азарту, що хотіла з ними, те й робила. Якось один п’яний бангладешець для неї на столі двадцять разів прогавкав — на поцілунок заробляв. Весь «Зодіак» качався з реготу, аплодисменти перейшли в овацію. Він на «біс» повторював…

— Зі слідчим ти про це говорила?

— А зі мною взагалі ніхто не розмовляв. Звичайно, про це не треба писати… Не знаю навіть, для чого я все це розповідаю… Тільки думаю, що тут причину вбивства шукати треба. Тобі ж це потрібно?

Я сам собі задаю таке питання. Чого я взагалі домагаюся? Роблю ім’я на скандальній темі? Хочу (абсурд який!) знайти (от маразм!) убивцю? Як у поганому детективі… Але молода мама має глузд, і погляд у неї цілком дорослий. Мусить бути поштовх до вбивства, і дала його жертва. Однозначно.

Підійшов автобус, ущерть переповнений, вона кивнула на прощання і повільно пішла, штовхаючи перед себе коляску із немовлям, яке солодко спало. Пропхавшись усередину, я раптом згадав, що не спитав, як її звати.

Товкотнеча в автобусі не сприяла роботі думки. Адже майнуло щось під час розмови, намітився якийсь логічний ланцюжок…

ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

«Ніщо так сильно не діє на живих істот, як страх смерті. Особливо страшний невидимий ворог, саме тому людство боїться змій. Хижак страшний, але від нього можна втекти, якщо ти беззбройний, або дати йому бій, якщо озброєний, бо ти бачиш його. Змія ж скрадається непомітно, атакує стрімко і не знає перешкод, які можуть її зупинити. Плазуни взагалі бридкі, а оскільки ставлення до смерті в людей часто романтичне, то вони хочуть померти гідно й красиво. Отож загибель від укусу бридкої зміюки змушує всіх тремтіти.

Тільки страх жахливої смерті в змозі вилікувати наше хворе суспільство. Якщо одна з отих негідних помре, і всі навколо зрозуміють, чому з нею це, вони злякаються і вдаватимуться до стриму, щоб не стати наступною жертвою. Отож — рецепт простий.

Я нічого не сказав дружині, вона не повинна боятися за мене, жінки слабші за чоловіків. Як я вибирав жертви? Це — залишу при собі. Бо доведеться назвати імена людей, які мимоволі допомогли мені. Я не хочу, щоб вони постраждали.

Отже, свій перший вирок я виніс після тривалих вагань. Тетяна, судячи з моїх відомостей, котрі підтвердилися після спостережень, поводила себе негідно. Зловживала косметикою, виклично вдягалася, вживала алкоголь, займалася розпустою. Її не примушували до цього — їй подобався такий спосіб життя. Хай її доля стане уроком для їй подібних.

Необхідно було обрати спосіб страти. Простіше за все — підстерегти пізно вночі на одній із неосвітлених алей. Але виникла проблема — Тетяна повертається додому за північ, і непомітно вийти з дому я не зможу, у моєї дружини безсоння, і вона змушена до другої ночі дивитися телевізор. Як я поясню необхідність відлучитися?

Але несподівано посміхнулася фортуна. Наші сусіди зібралися на місяць відпочити на морі і попросили мене доглянути за собакою, симпатичним різеншнауцером Чарою. Залишили гроші на харчі для нього та інструкції, коли годувати, коли купати і коли гуляти. Навіть, трохи ніяковіючи, тицьнули мені двадцять доларів „за турботи".

Отак я щовечора після одинадцятої, коли содом у притоні „Зодіак“ наближався до кульмінації, збирався на прогулянку із собакою. У мене з’явилася можливість стежити за своєю жертвою, я міг повертатися додому навіть після години ночі.

Хитромудрих планів я не будував — просто чекав зручного моменту. І таки дочекався. Із „Зодіаку" Тетяна пішла в гуртожиток з якимись хлопцями, але довго там не затрималася, — я спочатку почув крики і брутальну лайку, а потім із дверей вибігла Тетяна. За нею хтось погнався, але вона зупинилася, щось крикнула і тупнула ногою. Вона була п’яна, навіть у темряві я це помітив.

Наближалася перша ночі. Гульки з вулиці перекинулися до кімнат, ближче до розхитаних ліжок. Собака давно звикла до мене, я припнув її за повідок до стовбура.

Тетяна йшла швидко, я крадькував непомітно. Несподівано вона зупинилася, а я за інерцією наскочив на неї майже впритул. Підвівши голову, спокійно запитала: „Сигарета є, хлопче?" У мене перехопило подих, окрім невиразного мукання вичавити із себе нічого не міг. „Чого мукаєш? Злякався? Нема цигарки — паняй далі!" — грубо гукнула вона.

І цей голос, і нахабний тон, і особливо те, що я зніяковів, — все це підстьобнуло мою рішучість. Я, не давши їй опам’ятатися, щосили ударив її по голові. На фізичну силу я ніколи не скаржився, а злість і ненависть подесятерили її. Ноги їй підігнулися, але я підхопив і відволік її в кущі бузку. Тетяна застогнала і заворочалася, не даючи їй прийти до тями, я щосили стиснув їй горло. Так краще для неї.

Я підвівся з колін, обтрусився. Біля моїх ніг лежала перша жертва. Без сумніву, будуть встановлювати причини вбивства, зрозуміють, що призвело до такого сумного кінця, і я досягну своєї мети — людство почне змінюватися!

Жінка, задля якої я вчинив цей злочин, спала при увімкнутому телевізорі. Я вимкнув його і теж ліг. Давно я вже не засинав так спокійно.

На ранок, згідно з моїми припущеннями, реакція мала бути не менша, аніж коли сталася аварія в Чорнобилі.

Але довкола нічого не змінилося. В автобусі, правда, я почув балачки про те, що вночі вбили якусь дівчину. Пересічні плітки! Я заспокоював себе тим, що слід почекати до вечора. Ввечері теж розчарування — люди не були збурені. Нічого не сталося.

Я був пригнічений. Невже усе марно? Невже цього мало? Так, мало! У суспільстві, що захрясло в розпусті, якась там смерть однієї людини лишається непоміченою! Скількох людей вбивають щодня у великому місті, не кажучи вже про країну, і тим більше — про всю земну кулю! А війни? Моя акція протесту — крапля в морі. Але крапля по краплі — буде дев’ятий вал! Скільки смертей треба, щоб ви, людці, схаменулися? Десять, сорок, сто? Ви отримаєте їх!»

ЧЕТВЕРТА ЖЕРТВА

Алла нервово затоптала в попільниці недопалок.

— Света Малахова. Філфак, четвертий курс.

— Ти знала її?

— Жили в одній общазі. На різних, правда, поверхах. Та й як знала — в обличчя тільки, віталися при зустрічі, не більше.

— Що вона собою являла?

— Не знаю. Я ж кажу — зовсім нічого про неї не знаю… Зранку гуртожиток на вухах, адже уже яку дівчину з факультету вбивають!

Я замовив трохи горілки, кави й бутербродів. Алла сама попрохала чарку, воно й зрозуміло — нерви. Якщо бути чесним, мені й самому хотілося напитися.

Пальці у дівчини тремтіли:

— Хто наступний? Я?

— Припини.

— Він убиває всіх підряд, тицьнув пальцем навмання — і задушив! Адже всі його жертви навіть не були знайомі!

— Звідки ти знаєш?

— Знаю!

— Щось їх усе ж таки зв’язувало? І певен — є причина, якої ми не знаємо. Навіть якщо це псих, мусить бути щось, що його заводило на всіх чотирьох убитих.

— Чому хлопець? Убивати може й жінка.

Думка про те, що вбивцею може бути жінка, якось не приходила мені в голову.

— Навряд… Чоловічі сліди, велика фізична сила…

— Що, жінок таких нема? Логічно, між іншим. Мужеподібна бабища мститься молоденьким вродливим дівчаткам. Скажеш, таке неможливе?

Я згадав Тітоньку Коняку і зітхнув — логіка справді є. Тільки навряд чи треба шукати жінку…

Стільки міліції у студмістечку давно не бачили. На Перше травня на центральній площі було стільки. Їх нагнали, щоб стежити за порядком на похороні убитої студентки, значить, влада боїться і визнає власну безпорадність.

Накрапав дощ. Люду було багато. На обличчях багатьох прозирала відверта обивательська цікавість, але не бракувало також переляканих і розгублених, жінки не соромилися сліз. У натовпі стояли студенти-негри, і я кілька разів перехоплював сповнені ненависті погляди, спрямовані на них. Алла натякала, що ходять безглузді чутки — мовляв, негритоси розперезалися — вбивають наших дівчат за те, що ті гуляти з ними не хочуть. Я згадав вісімдесят дев’ятий рік, тоді ще містечко не було таке занедбане, і десь на початку травня якісь африканці широко відзначали свій день незалежності. Подібні заходи заохочувалися, адміністрація навіть повинна була стежити, щоб усе було на належному рівні. Спортмайданчик у центрі студмістечка прикрашався прапорцями, підключалися мікрофони, і мешканці приречені були слухати національну музику якої-небудь бананової держави. Воно б і нічого, та африканці причепилися до однієї першокурсниці, яка в своїй Зачепилівці негрів зроду не бачила близько. До дівчиська вчепилися двоє підхмелених чорношкірих, один (жартома!) схопив за руку і потяг танцювати, а другий зловив її, коли вона вирвалася. Що було — крику й вереску на все містечко! Повз них саме проходили троє біологів, теж не зовсім тверезих, і вони вирішили захистити дівчину. Слово за слово, почалася бійка, в яку за кілька хвилин була втягнута добряча частина студмістечка. Випадок безпрецедентний — як правило, бійки з іноземцями — явище нечасте, і справа не в тому, що могли виперти з вузу, просто наші ігнорували кольорових, ставилися до їх присутності з гумором і вкрай рідко опускалися до особистих контактів. І ось усіх як прорвало. У вечірньому повітрі чулася брутальна лайка на кількох мовах. Міліція з’явилася досить швидко, і оскільки заводіяк виявити було неможливо, то затримали кілька тих, що не встигли накивати п’ятами. Причому негрів ніхто навіть пальцем не зачепив. Йти до райвідділу з вимогою звільнити товаришів ніхто не ризикнув, часи були ще непевні. Отож наступного дня панував відносний спокій — найбільш активні отоварилися горілкою, портвейном і готувалися до вирішального бою. А під вечір — почалося! Ті, хто жив на верхніх поверхах, з боєм пробивалися до своїх кімнат і кімнат братів по крові, барикадуючи двері зсередини, а тим, кому пощастило жити на першому й другому, довелося стрибати з вікон, причому не завжди вдало — троє поламали ноги. Били всіх без розбору. А з вікон африканців бомбардували банками, порожніми пляшками, різним сміттям. Всі учасники бойових дій збилися у купу в центрі містечка. Їх оточила кільцем міліція. Охоронці порядку взяти масовістю — військові дії були припинені до дев’ятої вечора. І оскільки до цього був причетний кожен, хто мешкав у студмістечку, інцидент вдалося зам’яти — не притягати ж усіх! Це по-перше. А по-друге, від скоєного відгонило — боронь Боже! — расизмом, отож, щоб уникнути масового розголосу, негрів, природно, не карали, а наших відпустили. Працівники міліції погано приховували свою симпатію до «наших». Бо чомусь громадян із «третього світу» правоохоронці не полюбляють скрізь… Історія ця стала однією з численних легенд студмістечка.

Під гомін натовпу наперед виступив начальник райвідділу полковник Мурашко. Він висловив співчуття родині загиблої і пообіцяв, що злочинця знайдуть дуже швидко. Я помітив сіру постать слідчого Величка, що виникла поряд із ним у натовпі.

Дощ посилювався, краплі ставали все важчими і падали за комір, неприємно охолоджуючи шию. Проїжджа частина до кінця вулиці являла собою людський коридор, у перших рядах стояли омонівці з кам’яними ликами. Мати вбитої, чоловік у сірому плащі, за ними ще багато людей посунули за машиною.

Щось мусило статися і сталося. Раптом мати вбитої зірвалася з місця і метнулася через дорогу, рука її навідліг хльоснула по обличчю омонівця.

— А-а-а! Га-а-а-ди-и! — забилася в істериці жінка. Здоровило омонівець мляво відбивався. Втрутилися його колеги — спробували відтягнути жінку, вона кричала й виривалася.

— Вас тут повно! — істерика вбитої горем матері досягла апогею. — А коли дівчинку мою вбивали, ви де були? Де ти, сволота, був тоді?!

Я озирнувся, жінка безсило лежала на руках двох омонівців, поряд метушився хтось у білому халаті.

Алла стиснула мій лікоть:

— Ходімо…

Ми сиділи у Алли в кімнаті.

Алла швидко приготувала бутерброди з сиром, розлила горілку по чарках.

— Давай за те, аби сволота ця подохла, — очі її блиснули, вона рвучко вилила до рота вміст чарки, похлинулася, закашлялася.

Свою горілку я випив неквапом, знехотя поклав до рота шматочок сиру.

— Я чула розмови, — Алла сьорбнула води, — Свєта посварилася того вечора з хлопцем у «Зодіаку». Він спробував провести її, та вийшло так, що вони посварилися остаточно. Ну, він плюнув і пішов до себе в общагу. По дорозі заспокоївся, повернувся знову, щоб помиритися… Ну і наштовхнувся на неї, мало не наступив… Ще тепла була… Десять хвилин усього й минуло…

— Давай чай пити, — я спробував переключити на щось її увагу.

— Не буде такого матеріалу! — я це почув, ледь переступивши поріг редакторського кабінету.

— Не зрозумів…

— Ти ж із похорону, правда? І вже зліпив репортаж про те, як зганьбилася міліція. Хіба не так?

— Телепатією займаєтеся?

— Ось моя телепатія, — Хижняк поплескав рукою по телефону. — Дзвонив особисто генерал-майор Бублик. Він не рекомендував давати в пресі подібних матеріалів.

— Ага, навіть не рекомендував? Отак?

— Отак. Окрім того, дзвонили з адміністрації, а ми, як ти знаєш, бюджетники… Дай гляну, що ти там надряпав…

Усього сторіночка тексту. Хижняк хутко перебіг її очима.

— Я так і думав. Іще одна жертва. Скільки ще буде смертей… Сам розумієш, це не піде.

— То ми взагалі не відреагуємо? Це ж нонсенс! Четверте вбивство, все місто гуде, а газета — глуха й сліпа.

— Із своєї писанини зроби коротку замітку. Один-два абзаци. Нейтрального характеру, ніяких коментарів. Мені ще будуть дзвонити…

Усе зрозуміло. Кінець року, треба думати про кошти на папір, вартість поліграфпослуг зростає, газета бюджетна, і міська адміністрація вирішує, яку суму виділити. У принципі, мер може і без «Міських новин» обійтися, подумаєш, однією газетою менше, скільки їх зараз виникає й помирає… Мерові до лампочки, а нам, працівникам? Хоча б тому ж Хижнякові… Усе зрозуміло, свобода слова й друку в дії…

Цілий тиждень нічого не відбувалося.

А наступний понеділок почався з телефонного дзвінка.

— Запізнюєшся, — в трубці — голос Васі Книша. — Півгодини телефон ґвалтую… Може, чув уже? Вчора ввечері маньяка твого взяли…

ЗАГАЛЬНИЙ ЗОШИТ

«Знайти, вистежити і підстерегти другу кандидатку було не важко, адже певний досвід у мене вже був. Був момент, коли я подумав, що їм корисно було б знати, за що вони покарані, отож привів її до тями і виплюнув прямо їй в обличчя: „Ти ганебно себе поводила, за це тобі вже воздалося на землі і ще воздасться на небесах“. Вона щось прохрипіла, але мені було плювати — я довів справу до кінця.

Наступні кілька днів принесли певне вдоволення. Навколо голосно обговорювали друге за місяць убивство. Говорили щось про маньяка, і мені це було навіть на руку, адже шукати будуть божевільного, психічно хворого, і менш за все запідозрять мене, цілком здорового і повноцінного. Хоча не виключав і того, що в ненормальному суспільстві я і подібні до мене різко виділяються, і саме таких, як я, будуть вважати психічно хворими.

Одначе висновків для себе люди не зробили. За їх припущеннями, повії були лише випадковими жертвами психічно ненормального вбивці. Вони не задумувалися про причини, їх хвилювала власна безпека і думка: хто наступний? Невже людство настільки дурне? Був момент, коли я вирішив махнути на все рукою — щоб виправити людину, треба знищити її фізично, разом із недоліками і вадами. А всіх, кому належить померти, я один покарати не в змозі. Але потім прогнав від себе подібні думки. Ні, не можна опускати руки. Кінець кінцем, вони повинні, повинні усвідомити, що кожен із них здатен припинити потік смертей, варто лише замислитися і застерегти інших від гидкої, несумісної з нормами християнської моралі поведінки.

Третє вбивство я здійснив випадково. Тобто я зобов’язаний був покарати розпусницю, але спеціально не готувався, не вистежував її і в засідці не сидів. На той час повернулися господарі Чари, і переді мною знову постала проблема пізніх прогулянок. Тієї ночі було задушно. Валентина має здатність засинати у будь-яких умовах і спить міцно. Я ж мучився безсонням, широко розчахнуті вікна свіжого повітря не додавали. Несподівано за вікном почулися дивні звуки. Третій поверх — не так уже й високо. Голосно затріщало в кущах бузку. Потім приглушене жіноче хихотіння, швидке вовтузіння. Я підвівся, підійшов до вікна, висунувся обережно. Гріх уже витав у повітрі, я відчував його, він злився з липкою задухою ночі. Ненависть охопила мене. Мерзотники! Зовсім совість втратили, вони вже тирлуються просто під вікнами людської оселі!

Хутко натягнув штани, накинув куртку, поспішив на місце злочину. Вони були все ще зайняті своїм. Я терпляче дочекався поки хлопець піде, а потім здійснив свій вирок.

Результатом я був більше ніж задоволений. Нарешті обивателі перелякалися не на жарт! Скоро з’явилися газетні публікації про всі ці події. Суспільство таки зрозуміло, що я не жартую. Я акуратно перечитував усі публікації. Підписані вони одним прізвищем, і цей журналіст видався мені людиною мислячою. Мені подобалося, що він намагається проаналізувати все, що відбувається. Кілька разів майнуло то явне, то приховане „чому?“. Не „хто?“, а саме „чому?“. Отак! Читайте, любі! А я іще підкину матеріалу!

Несподівано моя кохана жінка теж зацікавилася вбивствами, і їй — парадокс! — було шкода розпусниць. Уперше за час нашого спільного життя ми ледь не посварилися. «Кого ти жалієш! — кричав я. — Адже ти сама казала — Бог рано чи пізно покарає всіх, хто живе не за законами Його! Всі вони — хвойди, які не мають права називатися жінками!» Вона подивилася на мене і тихо сказала: «Ти дуже жорстокий. Я не знала тебе таким». Мене це злякало. Ану ж вона здогадається, що я причетний до вбивства?

Я, як міг заспокоїв її. Вона сказала, що боїться, я запевнив її, що боятися нема чого, що я поряд і не збираюся кидати її. Так, убиті гідні скорботи, але ж вони, по суті, самі винні. Ти у мене не така, казав я їй і гладив по голові, як маленьку дівчинку.

Більше ми на цю тему не говорили. А через деякий час Валентина вирішила з’їздити до матері, я сказав їй, що не можу зараз відпроситися з роботи, і це була чистісінька правда. Її відсутність розв’язувала мені руки. Маючи на прикметі чергову кандидатку, я три дні чекав слушного моменту і нарешті дочекався.

Похорони були бучними, і я переконався, що одна частина плану нарешті здійснена. Жоден з присутніх не приховував, що відчуває панічний страх перед невидимою смертю. Я лишився задоволений. Ще трохи зусиль — і мені таки вдасться змінити світ на краще».

Історію спіймання маньяка мені розповіли протягом години троє людей. Спочатку — Вася Книш. Потім — Хижняк зі слів полковника Мурашка. І нарешті — Алла Стороженко, яка, як я уже помітив, знала завжди більше за всіх.

А історія проста. Близько дванадцятої ночі патрульні почули жіночий крик і рвонули на допомогу. Застали картину — дівчина виривається з рук хлопця. Один з патрульних одразу оглушив його кийком. Дівчина розповіла, що він вистежив її, увірвався до кімнати і хотів задушити. Їй вдалося вирватися, він погнався за нею і на вулиці наздогнав.

Отаке! Він уже вривається до кімнат! І ще одна дивна річ — ніхто з мешканців гуртожитку не втрутився, хоча шум боротьби й крики мусили чути всі. Але це так, дрібниці, з усім цим слідчому розбиратися. Вбивця, до речі, винним себе не визнає, що природно. І головне — ним виявився Юрко Кріпак, бармен із «Зодіаку». Все ж таки «Зодіак», недаремно гадючник цей у всіх випадках фігурував.

— Зроби гарний матеріал, — Хижняка щиро тішило закінчення історії з маньяком. — Половину полоси віддаю, дій.

Омонівці, що затримали вбивцю, жили в гуртожитку, виділеному спеціально для працівників охорони правопорядку. Я застав на місці лише одного, Колю Проценка, який вирубав злочинця.

— Вітьки нема. Дівка у нього тут недалеко, хата в них чотирикімнатна. Одружитися хоче.

Могутня його правиця стискала переполовинену пляшку пива так само звично, як і кийок.

— А на хріна все це? — питання він поставив просто так, для порядку.

— У газету про тебе напишу. Ви ж із напарником тепер популярні, маньяка цього майже три місяці ловили, а ви — раз!

— Фотку надрукуєте? Мою й Вітьчину? — Коля ковтнув пива.

— Може, й так… Але то вже редактор вирішувати буде, але я йому скажу.

— Ну, коротше, ідемо ми з Вітькою. Дощик, темно, вогко. Йдемо, значить, палимо, базаримо… Вже до сьомої общаги підходимо, коли раптом у кущах — баба верещить, як порося під ножем! Ми бігом на голос. Коротше, картина: хлопець дівку за шию схопив однією рукою, другою руку заламує. І кричить щось типу: «Вб’ю!» Ну, я з розгону його по чайнику кийком — гах! Він — з копит! Вітя дівчину підхопив, вона в самому спортивному костюмі була, ми одразу прикинули — з сьомої общаги вибігла, — він витяг з-під ліжка емальоване відро з водою, в якому плавали пляшки з пивом. — Дівчисько сказало, що хлопець цей стежив за нею, а потім увірвався до кімнати й почав душити, — він узяв одну пляшку, відро п’ятою запхнув під ліжко.

— Так ото прямо й сказала?

— Щось на зразок того, — Коля відкоркував пляшку зубами. — Не пам’ятаю точно. Коротше, вона кричала, що мужик цей — маньяк, придушити її хотів. Що давно за нею ходить, тільки вона в міліцію не заявляла, думала — нормальний, просто закохався, от і ходить за нею. Пиво будеш?

— Ні, дякую, — я закрив блокнот. — Хлопець як себе поводив?

— А як небезпечні злочинці себе поводять? Виривався, її сучкою назвав і дурепою, репетував увесь час: «Не я, не я це!» Перелякався, сволота! Розуму хоч би трошки мав — ми ж бачили, що він робив, а то своє — не я, не я… — Коля ковтнув пива. — Писати будеш, зазнач — при арешті чинив активний опір. Здоровий, бугай!

— Тобі кого?

Господиня кімнати рішуче не бажала впускати гостя, і я тупцяв у коридорі, як поштар напідпитку, що невчасно доставив термінову телеграму.

— Ольгу Суховій.

— Я Ольга Суховій. Далі?

Голос у неї хриплуватий, і в цьому якийсь невловимий шарм. Так говорять прокурені коханки бандитів із кіно.

— Я з газети. Кропива моє прізвище. Я писав про всі ці вбивства…

Ніякої реакції. Вона відверто вороже свердлила мене поглядом.

Я знічев’я переключився на її коліна під куценьким халатиком, почуваючи себе останнім ідіотом.

— Адже тебе також ледь не вбили? Його, маньяка тобто, спіймали лише тому, що почули твій крик і вчасно прийшли на допомогу. Може, поговоримо про це?

— Навіщо? Ти й без мене усе знаєш.

— А докладніше? Чому він напав на тебе? Як це сталося?

— Відчепися, зрозумів? Дайте мені спокій! Слідчі, журналісти…

Вона хотіла захлопнути двері, але я невідь-чому запхнув ногу у щілину. Щось тут не те.

— Забери ногу!

— У чому справа? — За спиною Ольги виріс дебелий хлопець. На руці — перстень-печатка, червоний светр під саме горло, чорні штани. Коротше, шпана середини дев’яностих.

— Тобі що треба? — цідить слова.

— З Ольгою хочу побалакати.

— А вона не хоче! Задовбали її всі! Вона у стресі і не хоче говорити про це! — І додав без усякого переходу: — Ще раз побачу — пику наб’ю і яйця вирву. Пойняв?

Двері з грюкотом зачинилися.

Сходи вели вниз, і я опинився в довгому темному коридорі. Попереду блимали синюваті вогники, висвітлюючи шлях у похмуру холодну глибину підвалу. З чорноти тягнуло холодом і свіжістю, тому я змусив себе повільно рушити вперед. За спиною загусла густа темрява, вогники слабко блимали десь попереду. Дихати стало важче, я йшов і йшов, а кінця коридорові не було. Назустріч рухалася постать у білому балахоні. Я не встиг злякатися, вона пропливла повз мене, і я з подивом помітив свічку і начебто слабкі жіночі обриси під білим каптуром. Я не зміг зрушити з місця — попереду ще одна. Балахон, свічка, жіночий овал обличчя.

Усе розчинилося в задушливому мороці, затим з’явилася третя, тоді четверта… П’ята сунула просто на мене. Повіяло холодом, я відчув, що не можу закричати — тільки ворушу ротом, як риба на морському березі. Вона гнала мене в задуху і морок, я кинувся туди на ватяних ногах, дихання одразу ж перехопило, крик вирвався на волю… Світло, сліпуче світло…

— Чого репетуєш?

Я розплющив очі і затрусив головою, намагаючись прийти до тями.

— Третя ночі, ідіоте!

Юлька сиділа на ліжку і повертала в мій бік світло настільної лампи.

— Кричиш, наче тебе ріжуть! Нерви лікуй! Обливатися водою холодною на ніч треба, сон міцніший буде!

З прочиненої кватирки тягнуло жовтневим холодом. Юлька пропагувала здоровий спосіб життя, і всякий раз, коли звалювалася на мою голову, відчиняла кватирку навстіж.

Я виліз з-під ковдри, натягнув спортивний костюм і повернувся на своє місце — матрац біля стіни, на якому я в дні приїзду Юльки коротаю ночі.

— Мерзляк! — презирливо кинула Юлька і вимкнула світло.

Заснув я не одразу. Жіночі привиди в темному коридорі… Явно через цю кляту справу таке привиджується. Чому тільки четверо пройшло, а п’ятий накинувся? А може, не накинувся? Чи…

Думки переплуталися, і я повільно занурився у сон.

— Неможливо. Подібне навіть у світі не практикується. До суду таємниця слідства буде збережена.

— А я й не збираюся, я навіть права не маю розголошувати якісь таємниці слідства, — трубка в моїй руці вже була мокрою від поту. — Я навіть говорити з ним не буду. Скромно, тихо і непомітно посиджу на допиті. І все.

Начальник райвідділу полковник Мурашко тяжко зітхнув. Звичайно так зітхають стомлені батьки, котрі вперто намагаються втовкмачити нетямущому чадові, що не можна їсти пасочки з піску.

— Поясніть, для чого вам це потрібно?

— По-перше, я маю до цієї справи якесь відношення, певний час сам навіть був у шкурі «вбивці», чи не так?

— Самі винні!

— Ніхто не сперечається! По-друге, я готую черговий матеріал, тепер уже про те, як злочинця зловили, дам його фото…

— А цього якраз і не треба. Ані прізвищ, ані портретів. Поки що він — лише під слідством. От коли відбудеться суд…

— Усе правильно, тільки я не про це. Психологічний портрет. Як поводить себе, що говорить…

— Ну, таку інформацію може дати слідчий. Думаю, прокурор санкціонує.

— Я ж журналіст! Мені самому треба все побачити! — я вже у відчаї благав. — Ми ж були з вами у контакті по цій справі, хіба ні?

— Ви щось там писали про неповороткість органів…

— Помилявся! Саме і є шанс це довести! Напишу, як оперативно працює наша міліція. Утерли-таки носа всім! — од цього примітивного підлабузництва мене занудило. — Дам будь-які підписки, нікому не буду заважати!

На тому кінці дроту глибокодумно зітхнули.

— Взагалі-то все це не привід, шановний Андрію Миколайовичу. Потрібно узгодити з прокуратурою, з міськвідділом. Сторонніх, самі розумієте…

Полковник Мурашко пообіцяв передзвонити і наступного дня дотримав слова. Але дзвінок зробив безпосередньо головному редакторові.

— Навіщо тобі це потрібно?

Мої плутані пояснення він до кінця не дослухав.

— Гаразд, слідчий Величко чекає тебе сьогодні об одинадцятій. Я сказав Мурашку, що в курсі і що підгримую бажання працівників писати об’єктивно. Тільки наступного разу радься зі мною. Бо, якщо чесно, усе це у мене вже в печінках сидить…

Отримавши дозвіл, я зайшов до кабінету слідчого Величка.

— Дозвольте?

— Так, сідайте.

Я сів так, щоб краще бачити Юрія Кріпака, бармена з кафе-бару «Зодіак», затриманого по підозрі в здійсненні серії вбивств у студентському містечку.

Хлопець, якого допитував слідчий Величко, був середній на зріст, широкоплечий, з усього видно, займається атлетичною гімнастикою. Вираз обличчя, попри очікуване, не переляканий і розгубленості не видно — зате рішучості, впертості й люті хоч відбавляй. Він нервує, воно й зрозуміло.

— Почнемо від початку, Кріпак. Давно ви знайомі з Ольгою Суховій?

— Я ж казав — я з нею незнайомий!

— А вона вас знає і стверджує, що ви знаєте її.

— Правильно! Я ж у барі працюю, а мене вся постійна тусовка знає, я теж майже всіх знаю в обличчя, на імення теж!

— Спокійніше.

— Яке, в біса, «спокійніше!» Забрали, шиєте таке, що на голову не налазить, а потім «спокійніше»! Розібратися треба, ясно?!

— Розберемося, Кріпак. Ольга Суховій стверджує, що ви вломилися до неї в кімнату і почали погрожувати розправою, абсолютно не мотивуючи свої вчинки. Так?

— Ну я ж розповідав уже, скільки можна! Вона з хлопцем своїм глека розбила, давай до мене підкочуватися. Спочатку за іграшки, потім серйозно — ну, я так думав. Зміну здав, горілки взяв, шампанського, хавчика різного, цукерок. Пішли до неї. Випили. Ну я й той значить… А вона, сучка, просто динамо вирішила крутонути, хлопцеві своєму насолити. Попався я, як пацан! Ну, я розлютився, вирішив їй усипати…

— Ви визнаєте спробу зґвалтування?

— Яке в біса зґвалтування! Надавати по пиці хотів, це визнаю! А вона, дурепа, вирвалася, заверещала: «Убивають!» і на вулицю. Біжить, кричить. Ну, я погнав за нею, наздогнати хотів, щоб замовкла, мені воно треба!

— І, щоб Ольга не кричала, вирішили її задушити, так?

Юрко знову прохопився щось сказати, але під поглядом сірих очей Величка несподівано знітився.

— Ви ж не вірите мені… Я розпинаюся кожного разу, а ви не вірите…

— А для чого вам щось доводити? Це я, слідчий, мушу довести суду, що ви винні, а вже суд визначить, як вас покарати, — слідчий Величко покосував на мене.

— А те, що я не винен, хто буде доводити?

— Відволікаємося, Кріпак. Мені потрібно знати, де ви перебрали одинадцятого, дванадцятого, двадцять дев’ятого серпня і восьмого жовтня.

— Я і це казав.

— А ви повторіть.

— Сподіваєтеся, що брешу і заплутаюсь у свідченнях, так? А ось хріна вам!

— Поводьте себе пристойно.

— Пристойно, пристойно… Одинадцятого я працював, була моя зміна.

— З половини дванадцятої до половини першої ночі вас не було на місці. Тетяну Роднянко, як установлено, вбили в проміжку часу з двадцять третьої п’ятдесят до нуля двадцяти.

В очах Юрія я побачив переляк.

— Ну… Я, цеє, виходив. Точно помню — виходив. Я винен був одному там бабки. Він на мене напер, довелося бігати бабки шукати… Мені, громадянине слідчий, лічильник вмикати хотіли. Знаєте, що це таке?

— Прізвище, ім’я, адреса кредитора? Хай підтвердить.

— Ну да, щас!

— Тоді, громадянине Кріпак, на одинадцяте алібі у вас нема. Далі.

— Та яке, к чорту, алібі! Що ви тут ліпите мені!

— Відволікаємося. Що у вас із двадцятим серпня?

— Не працював. У мене по парних числах зміна. Восьмого жовтня теж не працював.

— Хто підтвердить?

— Сашко Лемех, напарник. У одній кімнаті живемо…

— Що він може підтвердити? Він же працював у той час.

— Я вдома сидів. Спав, читав, ящик дивився, я щоденника не веду.

— Є людина, яка може підтвердити сказане вами?

Кріпак поступово починав панікувати.

— Дома я сидів, дома! Спав швидше за все, не спілкувався ні з ким!

— Двадцять дев’ятого серпня що у вас було?

— Працював, — тепер Юрко Кріпак до кінця своїх днів буде обдумувати кожне слово. Не здивуюсь навіть, якщо на питання, як його звуть, він не відповість одразу.

— З дванадцятої до пів на другу вас підміняли. Що, знову борги віддавали?

— Не пам’ятаю я! Виходив для чогось! Мало що…

Слідчий Величко ляснув долонею по столу. Кріпак замовк і втупився в червоний лінолеум підлоги. Цікаво, скільки всього було таких допитів? Між іншим, слідчого Величка помітно підмивало звернутися до підслідного на «ти», кілька разів оте нахабне «ти» ледь не вирвалося.

— Гаразд, досить. Версія, Кріпак, така: ви намагалися вступити у статеві стосунки з кожною з чотирьох своїх жертв…

— Яких моїх…! — Юрій аж підскочив.

— Сидіти! — гаркнув слідчий.

Мить — і я знову побачив простуватого дядька-чиновника в сірому костюмі. Наче оце крикнула зовсім інша людина, такий собі містер Хайд середини дев’яностих.

— Отак. Жертви виривалися, впізнавали вас, і нічого не лишалося, як придушити. Я правий?

Кріпак скреготнув зубами. Я очікував вибуху, але почув спокійне:

— А логіка де? Я що, псих, так? Вибираю собі дівчаток, а потім ганяюся за ними, щоб трахнути? І мені жодного разу не вдалося, усі випадки закінчувалися вбивством?

Правий Юра Кріпак — логіки тут не вистачає.

Судячи з усього, слідчий Величко ще не був готовий відповідати на такі запитання.

— Відволікаємося, Кріпак. І, між іншим, тут я запитую.

— Ну й питайте! — Юрій схрестив руки на грудях. — Тільки занесіть до протоколу, що на подальші запитання я відповідати відмовляюся. Слова більше не скажу, поки не буде беззаперечних доказів!

На мене справді ніхто не звертав уваги. Обидвоє були захоплені грою в кота й мишку. Слідчий — зрозуміло, він особисто зацікавлений загнати жертву в куток. А ось Юрко, з усього видно, ще не зрозумів досі, що з ним тут не граються. Переляканий, звичайно, але вірить усе ж таки — з ним поводяться чесно, розберуться, він потім дівчаткам буде все переповідати, як анекдот…

Стоп, хлопче! Сам ти розмірковуєш так, немов переконаний — Юрко Кріпак і справді ні при чому. Плювати, що ти був на його місці не так давно, в прямому смислі — на цьому ж стільчику сидів і так само виправдовувався. Чому ти такий упевнений, що Юрко нікого не вбивав, а слідчий черговий раз помиляється?

— Чому ти так упевнений?

Алла спитала, дивлячись просто мені в очі.

— Розумієш, — я намагався уникнути пронизливого погляду, який збивав з пантелику. — Безглуздо це звучить, із логікою негаразд…

— Давай, я все зрозумію.

— Ну от. Ольга Суховій відмовляється розмовляти з пресою. Поводить себе агресивно, гукає на допомогу приятеля, повадки в якого — явно бандитські. Вона ж навпаки повинна сипати вражаючими подробицями на зразок того, як вона сама скрутила маньяка, а омонівці прибігли вже під завісу. Патрульні, до речі, поводять себе нормально, як і годиться людям, що затримали небезпечного злочинця. Тобто охоче про це розповідають.

— Може, вона в шокові і не хоче згадувати неприємну для себе історію?

— Може… Я розумію, — мої доводи дуже хисткі…

— Не відволікайся…

— Ти просто як слідчий Величко. До речі, про слідчого. Я знаю, що то за суб’єкт. Хватка у нього, як у бульдога. Якби не залізне алібі, я б сидів на місці Юрка. Я не довіряю йому.

— А бармену? Він схожий на вбивцю?

— Як і будь-який атлетично збудований здоровань із великими руками.

— Взагалі-то я знаю цього бармена. Навіть подумала якось — такий однією п’ятірнею придушить…

— Ну тим більше. Він запросто може вигадувати різні правдоподібні алібі. А може й правду казати… Цілком можливо, що Ольга Суховій наклепала на хлопця, а потім злякалася, не жарти все ж таки. І не совість тут причина, а страх. У Юрка зовсім нема алібі, а слідчому Величку треба закрити справу, за яку його довбуть на найвищому рівні. Ось і все.

Три сторінки машинопису, плід моєї буйної фантазії… Я усвідомлював, що мій вчинок гідний лише ідіота, який зовсім не знає ситуацій і розкладів.

Але все ж таки я виклав свої — маячні! — ідеї у формі газетного матеріалу «Чи не зарано ми заспокоїлися?» і поніс на стіл Хижнякові.

— Ти тямиш узагалі, про що пишеш? — Хижняк ще раз пробіг очима текст.

— Я розмовляв із людьми. Сидів на допиті. Спостерігав, слухав, робив висновки. Зрештою, це лише суб’єктивна версія…

— Ти розумієш, що я цього надрукувати не зможу? У тебе проблеми — так тобі не звикати, ти й рейнджер у нас, а ось газеті проблеми не потрібні. Я печінку посадив і сивини додав собі, вибиваючи гроші, і то ми гарантовано будемо виходити лише до Нового року, а потім — усе по новій! — він нервово запалив. — Ми зачепимо районну прокуратуру, авжеж, демократія, свобода слова, право на власну думку! Ось тільки аговкнеться нам така «особиста» думка сам знаєш як.

Він правий. Нема чого заперечити. Я демонстративно розірвав списані аркуші, кинув їх у кошик для сміття і вийшов.

За годину відкриття виставки поп-арту, Валерка звелів бути, мистецтво — тема вічна… Отож треба накидати дещо.

Протягом години я малював якісь абстракції… У кабінеті разюча тиша, всі зайняті ділом. Валерка заглиблений у створення епічного полотна про Другий міжнародний фестиваль експериментальних театрів, він розповідав, що там навіть фуршет експериментальний: горілка «Абсолют», ікра, мариновані маслюки, купа бутербродів з сиром і салямі, фрукти, навіть шампанське «Новий Світ» — і все просто на підлозі у невеличкій кімнатці, а гостей чоловік сто.

Тітонька Коняка придумує текстівки до фотографій з чемпіонату по кікбоксингу серед дітей-сиріт.

І тут у двері просунула голову Тетянка.

— Вибач, Андрію… Редактор викликає..

Хижняк кивнув мені на кошик для сміття.

— Витягай свою писанину… Собі роботи додаєш… Передрукуй, скороти дещо, гострі кути по можливості затупи. Як версія пройде… Головне — знаків питання побільше, мовляв, усе це — твоя особиста думка. І про особу слідчого якомога менше…

Причини такої різкої зміни позиції мене зараз не цікавили.

Назву я залишив, свою думку про слідчого Величка скоротив буквально до кількох речень. Начебто нічого конкретного, до чого можна буде приколупатися і притягнути по статті. Хоча ризик відповідати за наклеп і образу у журналіста завжди є…

Отож газета вийшла. З моїми так званими роздумами. При розміщенні статті робили все можливе, щоб вона поменше кидалася в очі.

А о сьомій ранку газета пішла в роздріб. О дев’ятій почався робочий день, я, як завжди, запізнився. Тетянка перехопила мене вже у коридорі. Перелякане обличчя, співчутливо прошепотіла.

— Іди бігом до редактора…

Хижняк проігнорував моє традиційне запізнення. Вираз обличчя його мені не сподобався — погляд важкий, недобрий. Подумалося: тільки у слідчого Величка такий…

— У нас у редакції двоє ідіотів. Один пише, що в голову стукне, інший усе це дозволяє публікувати.

— Що сталося?

— Нічого особливого, Кропива. Просто мені сьогодні, — він подивився на годинник, — за дві з половиною години дзвонили чотири рази. Вперше — додому. З районної прокуратури, з обласної, з РВВС, з МУВС… Усі вимагали пояснень, офіційних спростувань, вибачень, публічного покарання працівника, який дозволив собі, користуючись довірою, написати подібне.

— Уперше хіба?

— Ні, Кропива, не вперше. Але за чотири роки нашу газету, мою газету, підставляють так уперше — і я сам виявився до цього причетним! Я особисто! — він помовчав. — Учора ввечері Юрій Кріпак зізнався в усьому!

— Не може бути…

— Зізнався. Що вбив усіх дівчат із сексуальних мотивів! Признався під тиском прямих доказів!

Складена учетверо газета, ковзнувши поверхнею столу, плавно впала мені під ноги.

П’ЯТА ЖЕРТВА

Кінець жовтня видався напрочуд теплим. У парках палили сухе жовте листя, звичний для міста гомін, здавалося, був стишений чиєюсь невидимою рукою. Знавці прогнозували ранню зиму, а мороз і сніг уже в перших числах листопада. Отож пенсіонери ловили останнє тепло з особливою насолодою, а бабусі охоче вигулювали онучат.

У відділі пригод наша газета повідомила про трагічну загибель сорокарічного чоловіка — повертався вночі з гостей п’яний як хлющ, влаштувався на якійсь лавці, а на ранок серце зупинилося від переохолодження…

Тієї ж ночі патрульні омонівці знайшли в студмістечку труп Оксани Бережної, студентки четвертого курсу біофаку. Вона була задушена і лежала впоперек алеї. Тіло явно тягнули на видне місце, щоб помітили…

— У тебе або розуму нема, або совісті. А швидше за все, ані того, ані другого.

Спростування я писати відмовився, і Хижняк особисто придумав текст. Факти, мовляв, і припущення — на совісті журналіста, редакція приносить свої вибачення, автора покарано…

— Після всього ти з’являєшся до мене з оцим! — Хижняк за звичкою хотів потрусити списаним аркушем, але вчасно згадав, що я нічого не написав іще, тільки повідомив йому останні новини.

— Як би там не було, а ще одна дівчина задушена.

— І що ти хочеш сказати?

— Я уже все сказав. Висновки робіть самі. Я думаю, що вбивця виконує якийсь план по жертвах. Гадаю, у нього насправді дах зсунувся, інакше як пояснити його поведінку? Офіційно заявлено, що вбивця признався, справа закрита і передана до суду. Нормальна людина сиділа б спокійно і раділа, а цей продовжує у тому ж дусі…

— Газета з цим нічого спільного не має, ясно тобі? Нема на це ради — я роботу знайду. І Валера знайде, він давно уже нарікає…

«А ось тут ви лукавите, товаришу Хижняк! Валерка навіть під ворогів зроду не копав — звички такої не має».

— Але ж усе це правда! Задушили дівчину, як не крутіть.

— Досить, Кропива! — широка долоня Хижняка лунко ляснула по столу. — Про цю справу я чути більше не ба-жа-ю!

Начальник райвідділу полковник Мурашко кинув палити. Ділитися з ним цигарками він суворо заборонив усім працівникам РУВСу.

Отож Полковник Мурашко догризав уже третій льодяник. Я його розчарував — цигарок у мене не було.

— Ви праві, Андрію, факт подібної смерті справді мав місце.

— І як же ви його пояснюєте?

— Самогубство! Не треба робити такі очі, не треба! — міцні білі зуби полковника з веселим хрускотом розгризли льодяник. — При ній знайшли записку, у смерті своїй просить нікого не звинувачувати.

— Покажіть мені записку.

— А на якій підставі ми мусимо перед вами звітувати?

Останнім часом я почав помічати, що все важче зберігаю спокій у розмові з сволотою. Глибоко вдихнути, лічити про себе… Один, два, три…

Нехай я помиляюся, гаразд, я людина, як і всі. Я знаю, що вбивцю викрито, і раптом — нова смерть. Як я повинен реагувати? Або міліція помилилася, треба рятувати невинного, або…

— Якого невинного? Кріпака? Паскуду, що сам признався у вчиненні чотирьох убивств? Одна з убитих ним дівчат довідалася, що він приторговує наркотиками, і він убив її, а інших душив, щоб сліди заплутати! Докази незаперечні!

— Не знаю, як там у вас із доказами…

— Ви багато на себе берете, Кропива! Оксана Бережна наклала на себе руки! Це доведено!

— Цікавий виклик суспільству — вийшла на алею і задушилася руками! Думаєте, я в це повірю?

Мурашко насилу стримувався. Ну, мені, дурному, пробачити можна, але ж офіцер міліції, при виконанні…

— А мене це не хвилює — повірите ви чи ні. Особливо після твого партацтва, після якого я особисто і весь райвідділ до цього часу бруд змиваємо!

Я зціпив зуби.

— Щоб не було, як ви кажете, партацтва, представник преси має бути добре поінформований і писати правду, а не викладати свої версії.

— Ти думаєш, тобі дозволять писати щось подібне?

— А що — є відповідний закон?

Мурашко на мить втратив самовпевненість, відкинувся на спинку стільця.

— Ну, закон, припустімо, я особисто для тебе знайти в змозі, — жовна у нього заходили, але за мить він опанував собою. — Гаразд, слухай. Оксана Бережна була на другому місяці вагітності. Хто татко — називати не буду. Але він відхрестився від неї і вже гуляє з іншою. Отож дівка взяла мотузку, написала записку і повісилася на яблуні. У кімнаті не хотіла, знала — дівчата перелякаються. Стала на ящик з-під помідорів, на смітнику знайшла… Все це встановлено слідством.

Мурашко вже зовсім заспокоївся і кинув до рота черговий льодяник.

— Припустімо. А чому її знайшли на алеї?

— На тіло наштовхнувся один хлопець, зовсім випадково. Спочатку вирішив, що дівчину можна врятувати, ножем обрізав мотузку, спробував штучне дихання — не вийшло. Тоді потяг тіло до алеї, а коли кроки почув — злякався, і ноги на плечі… Потім, правда, з’явився до нас. Добровільно. От, шановний Андрію Миколайовичу, і вся історія, — він знову вирішив перейти на «ви», хоча «тикання» мене більше влаштовувало — якось чесніше. — Я оце подумав і вирішив — можете написати про це. Тільки попередньо мені покажете, я завізую. Редакторові вашому я подзвоню, введу в курс справи…

З кабінету я вийшов під веселий хрумкіт льодяника.

— Я дізнавалася — це правда, — Алла відсунула від себе списаний аркуш. — Оксана Бережна справді завагітніла від одного жеребця, Славка Стрільця. На його совісті, до речі, кілька таких подвигів. І скандал був — Стрілець її при дівчатах шльондрою назвав. Мало, мовляв, із ким могла гульнути, а я відповідай… Тільки не та Оксана людина, щоб у зашморг лізти. Вона не дуже-то й переживала, хотіла йти на аборт, а потім вирішила залишити дитину. Ось така ситуація.

Я ще раз перебіг очима текст. Звичайно, все це підозріливо з одного боку, а з іншого — факти справді мали місце. Наявність передсмертної записки ніхто мені довести не може, невідомий свідок так невідомим для мене і залишиться, і закинути міліції нема чого, полковник Мурашко не дурний.

Замітка в два абзаци — усе, чим я розродився на цю подію. Від власних думок і коментарів я утримався, у всьому посилався на начальника райвідділу полковника Мурашка. Зовсім нейтральна інформашка.

Узагалі пора ставити хрест на цій справі.

Валерка втретє розповідав, як учора ввечері на фуршеті з нагоди презентації збірника сучасної німецької поезії, який видало на німецькі гроші місцеве видавництво «День», Кравець з обласного радіо напився і на очах вражених спонсорів запихав у кишені бутерброди, яблука й кока-колу. Німці-спонсори ввічливо поцікавилися матеріальним становищем пана. Знічені колеги вигадали історію про голодне воєнне дитинство, і спонсори принесли п’яному стололазові добрячий пакет із продуктами. Валерка розповідав усе, щоразу додаючи нові подробиці, і сміх у кабінеті не вщухав.

— Між іншим, це наша ганьба, так що нема чого тут іржати! — суворо зазначила Тітонька Коняка з свого кутка.

Валерка був у доброму гуморі і поблажливий, так що пропустив сказане повз вуха.

— Гаразд, гайда палити!

Він уже виходив з-за столу, коли дзенькнув телефон.

— Тебе! — Валерка простягнув мені слухавку. Я вмостився на його столі.

— Слухаю.

На тому кінці дроту хтось голосно сопів.

— Кропива? — незнайомий чоловічий голос.

Компанія на чолі з Валеркою галасливо звільнила кабінет.

— Так, Кропива.

— Ти мене не знаєш, — чоловік говорив, старанно добираючи слова. — Я прочитав, що вбивця признався.

— Усе правильно.

— Неправильно. Я не признавався.

Мої сідниці повільно сповзли зі столу.

— У смислі…

— Сидить невинна людина… Чому ти написав, що Бережна наклала на себе руки?

Я не спромігся вичавити й звуку.

— Тобі у міліції так сказали? Їм хочеться закрити справу. Слухай мене. Я не дам їм цього зробити!

— Хвилинку… Може, ми…

— Ні. Я читав твої статті. Ти аналізуєш, прагнеш докопатися до суті. Тому я дзвоню тобі. Скажи їм — я буду продовжувати.

Короткі гудки.