Основи загальної психології. Том I

1. Визначення психології як науки, її основні принципи, завдання та значення.

2. Наукові та життєві психологічні знання.

3. Предмет психології як науки.

4. Цілісний підхід до вивчення людини у психології.

5. Зв’язок психології з іншими науками.

6. Основні галузі психології.

7. Методи психології.

1. Визначення психології як науки, її значення, основні принципи, завдання

Психологія (грец. psyche — душа, logos — наука) — наука, що вивчає факти, закономірності й механізми психіки. Наприклад:

— досліджуючи процес сприймання людиною оточуючих предметів, психологи встановили суттєвий факт: образ предметів зберігає відносну постійність незалежно від умов його сприймання — так, уночі за поганого освітлення, ми сприймаємо предмети такими ж, як і вдень;

— спеціальні дослідження засвідчують, що постійність сприймання не дається людині від народження; воно формується поступово за своїми законами (це одна із закономірностей психіки);

— у психічній діяльності беруть участь конкретні анатомо-фізіологічні утворення, що забезпечують той чи інший психічний процес; наприклад, процес сприймання забезпечується діяльністю аналізаторів (це один із механізмів функціонування психіки).

Іншими словами, психологію можна охарактеризувати як науку, яка вивчає процеси активного відображення людиною об’єктивної дійсності у формі відчуттів, сприймань, мислення, почуттів та інших явищ психіки.

Будь-які дослідження, що здійснюються психологією, базуються на таких керівних положеннях — принципах:

а) принцип детермінізму — психіка визначається способом життя і змінюється зі зміною зовнішніх умов;

б) принцип єдності свідомості й діяльності — свідомість і діяльність перебувають у нерозривній єдності; свідомість утворює внутрішній план діяльності людини;

в) принцип розвитку — психіку можна правильно зрозуміти, якщо розглядати її у безперервному розвитку, як процес і результат діяльності.

Значення психології:

— дає можливість розбиратись у психічному житті людей;

— допомагає розбиратись у своєму психічному житті, розуміти свої сильні і слабкі сторони, правильно організовувати свою розумову працю і т. д.

Завдання сучасної психології:

— розвивати теоретичні дослідження;

— адекватно вирішувати практичні проблеми.

2. Наукові та життєві психологічні знання

Ще задовго до становлення психології як науки люди накопичували життєві психологічні знання один про одного. Ці знання закріплювались, передавались від покоління до покоління у мові, пам’ятках народної творчості. Психологічні знання вбирали казки, притчі, прислів’я, приказки. Наприклад, прислів’я «Краще один раз побачити, ніж десять разів почути» свідчить про переваги зорового сприймання і запам’ятовування перед слуховим; а прислів’я «Звичка — друга натура» говорить про роль закріплених звичок.

Життєві психологічні знання можуть бути досить обширними, вони до певної міри допомагають людині, інколи у певних межах є правильними і відповідають дійсності. Так, кожен із нас із дитинства вміє «читати» за зовнішніми проявами — мімікою, жестами, інтонацією, особливостями поведінки — емоційний стан іншої людини. Тобто кожен — по-своєму психолог, оскільки в суспільстві неможливо жити без певних уявлень про психіку людей.

Однак в цілому ці знання позбавлені систематичності, глибини, доказовості.

Основні відмінності життєвих психологічних знань від наукових полягають у наступному:

— життєві знання конкретні, прив’язані до конкретних ситуацій, людей, задач; наукова психологія прагне до узагальнення, тому використовуються відповідні поняття;

— життєві психологічні знання мають ситуативний характер, це зумовлено способом їх отримання — випадковим досвідом і його суб’єктивним аналізом на несвідомому рівні; наукове знання базується на висуненні гіпотез і перевірці висновків, отримані знання раціональні та усвідомлені;

— життєві психологічні знання передаються з великою складністю, а часто їх передача неможлива (Ю. Гіппенрейтер: «Вічна проблема «батьків і дітей» полягає якраз у тому, що діти не можуть і навіть не хочуть переймати досвід батьків»); у науці знання акумулюються і передаються легше;

— методи отримання знань: у життєвій психології — обмірковування і спостереження, у науковій — основний метод — експеримент;

— наукова психологія володіє різноманітним, широким фактичним матеріалом, недоступним у всьому обсязі жодному носію життєвої психології.

Таким чином, прагнення людини до пізнання невідомого та необхідність прогнозувати поведінку інших у тих чи інших обставинах потребували наукових, тобто об’єктивних та достовірних знань про психіку людини.

3. Предмет психології як науки

Психологія має тривалу історію свого розвитку — з часів античності (розвивалась у межах філософії) і до наших днів. При чому становлення психології як самостійної науки пов’язують з кінцем ХІХ століття, коли активно розвивалась природнича наука. Офіційним роком заснування психології як самостійної науки вважають 1879, коли в Німеччині у місті Лейпциг Вільгельм Вундт відкрив першу психологічну лабораторію. У ній вивчались відчуття, сприймання, час реакцій людей на різні подразники. Відразу зазначимо, що предмет вивчення психології протягом історії її розвитку змінювався.

За зміною предмету вивчення психології у її розвитку виокремлюють такі періоди:

а) з античних часів до середини ХVІІ століття — предмет вивчення — душа: у працях відомих філософів (Геракліт, Демокрит, Аристотель, Платон, Анаксагор та ін.) ідеться про співвідношення душі й тіла, про складові душі, про її властивості, рівні розвитку тощо;

б) із середини ХVІІ століття до кінця ХІХ століття — предмет вивчення — свідомість: визначення свідомості як предмету психології бере свій початок з ідей Рене Декарта про те, що найсуттєвішим є те, що думає людина, переживає у кожен конкретний момент часу, а отже, досліджувати треба свідомість. Як метод дослідження запропонував інтроспекцію — самоспостереження. Вважав, що тільки сама людина може пізнавати себе;

в) початок ХХ століття — предмет вивчення — поведінка: поведінка як предмет психології постала у зв’язку з дослідженнями американських учених Едварда Лі Торндайка, Джона Брадауса Уотсона та ін. Вони звернули увагу на те, що вивчення свідомості з допомогою інтроспекції не дає достовірних результатів та ставить під сумнів їх об’єктивність. Тому вивчати потрібно те, що можна досліджувати з допомогою об’єктивних методів, наприклад, спостереження, а саме — поведінку;

г) ХХ століття і до наших днів — предмет вивчення — психіка, психічні явища.

Нині предметом вивчення психології є психіка та психічні явища як окремої людини, так і таких, що спостерігаються у групах.

Психіка — це властивість високоорганізованої живої матерії, яка полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, у побудові суб’єктом картини цього світу і регуляції на цьому підгрунті поведінки та діяльності.

Психічні явища на рівні окремої людини поділяються на такі види:

1) психічні процеси (первинні регулятори поведінки людини, мають динамічні характеристики: тривалість, стійкість, на їх підгрунті формуються певні стани, знання, уміння і навички людини):

— пізнавальні — процеси, пов’язані зі сприйманням і переробкою інформації: відчуття, сприймання, пам’ять, уява, мислення, мовлення, увага;

— емоційні: емоції, почуття;

— вольові: воля (найбільш яскраво проявляється у ситуаціях, пов’язаних із прийняттям рішень, подоланням труднощів, управлінням своєю поведінкою);

2) психічні властивості (це найбільш істотні особливості особистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності й поведінки людини): спрямованість, темперамент, здібності, характер;

3) психічні стани (характеризують стан психіки в цілому; мають свою динаміку: тривалість, стійкість, інтенсивність; впливають на хід результат психічних процесів і можуть сприяти чи гальмувати діяльність): піднесення, пригнічення, страх, бадьорість, сум, стрес, релаксація та ін. Яскрава особливість психічних станів — динамічність (виняток становлять психічні стани, зумовлені патохарактерологічними особливостями або домінуючими характеристиками особистості).

Рівень розвитку психічних властивостей, особливостей розвитку психічних процесів, психічні стани, що переважають у людини, складають індивідуальність людини (її неповторність).

Психічні явища на рівні групи поділяються на такі види:

1) психічні процеси: спілкування, міжособистісне сприймання, міжособистісні стосунки та ін.;

2) психічні властивості: організованість, стиль керівництва, ефективність діяльності та ін.;

3) психічні стани: конфлікт, згуртованість, психологічний клімат, відкритість чи закритість групи, паніка та ін.

4. Цілісний підхід до вивчення людини у психології

У психології людину позначають такими поняттями:

1) індивід — людина як одинична природна істота, представник виду Homo Sapiens. Властивості індивіда — первинні (властиві усім людям: наприклад, вікові особливості, статевий диморфізм, індивідуально-типологічні характеристики, у тому числі конституційні особливості, нейродинамічні властивості мозку, особливості функціональної асиметрії великих півкуль головного мозку), вторинні (динаміка психофізіологічних функцій і структура органічних потреб);

2) особистість — індивід як суб’єкт соціальних стосунків та свідомої діяльності; усі тлумачення особистості сходяться в одному: «особистість» характеризує людину як соціальну істоту;

3) суб’єкт діяльності — це поняття займає проміжне становище між поняттями «індивід» та «особистість», поєднує в єдине ціле біологічне начало та соціальну сутність людини, якби людина не володіла здатністю виступати суб’єктом діяльності, то навряд чи вона могла б розглядатись як соціальна істота, оскільки її еволюція і соціальний розвиток неможливі без діяльності. Суб’єкт — це індивід як носій свідомості, який володіє здатністю до діяльності.

4) індивідуальність — це сукупність психічних, фізіологічних і соціальних особливостей конкретної людини з точки зору її унікальності, своєрідності й неповторності. Передумовою формування індивідуальності служать анатомо-фізіологічні задатки, які перетворюються у процесі виховання, що має суспільно зумовлений характер. Різноманіття вроджених характеристик і умов виховання породжує широку варіативність проявів індивідуальності.

5. Зв’язок психології з іншими науками

Психологія пов’язана з такими науками:

1) філософією — питання психології тривалий час вивчались у межах філософії; сьогодні є наукові проблеми, які розглядаються як з позиції психології, так і філософії (поняття особистісного сенсу, мети життя, світогляд, моральні цінності та ін.);

2) соціологією — спостерігається взаємна підтримка на рівні методології. Так, соціологія запозичує із соціальної психології методи вивчення особистості й людських стосунків. Психологія використовує у своїх експериментальних дослідженнях прийоми збору наукової інформації, що є традиційно соціологічними (опитування, анкетування); відбувається взаємопроникнення теорій: так, розроблена переважно соціологами концепція соціального научіння є загальноприйнятою у соціальній та віковій психології; теорії особистості та малої групи, розроблені психологами, використовуються у соціології; спільно вирішуються проблеми (наприклад, взаємини між людьми, національна психологія, психологія економіки й політики держави, проблеми соціалізації й соціальних установок);

3) педагогікою — виховання й навчання дітей не може не враховувати психологічних особливостей особистості (однак, на відміну від психології, яка розвивалась у межах філософії, педагогіка формувалась із самого початку як самостійна наука; і нині між психологами й педагогами немає чіткого взаєморозуміння). На початку ХХ століття існувала й розвивалась комплексна наука про дітей, їх навчання і виховання — педологія, у ній співпрацювали педагоги, психологи, медики, фізіологи; існували наукові центри, де готували педологів, наукові лабораторії, у яких спеціалістами різних напрямів розроблялись проблеми дитинства;

4) історією — є приклади глибокого синтезу історії й психології у створенні загальної наукової теорії — теорія культурно-історичного розвитку вищих психічних функцій людини, розроблена Левом Семеновичем Виготським: у ній доведено, що головні історичні досягнення людства (мова, засоби праці) стали факторами, що спричинили прогрес у філогенетичному та онтогенетичному розвитку людей; у психології використовується історичний метод — для розуміння природи будь-якого психічного явища потрібно простежувати його розвиток (як на рівні людини, так і на рівні людства);

5) технічними науками — людина є безпосереднім учасником усіх технологічних і виробничих процесів, без її участі неможливо організувати виробничий процес; завдяки діяльності психологів створюються зразки техніки, які враховують психічні і фізіологічні можливості людини (інакше могли б бути створені технічні зразки, які ніколи б не змогла експлуатувати людина);

6) з медичними та біологічними науками — більшість психічних явищ (насамперед, психічних процесів) мають фізіологічну зумовленість, тому знання, отримані фізіологами й біологами, використовуються у психології, для кращого зрозуміння тих чи інших психічних явищ; сьогодні добре відомі факти психосоматичного й соматопсихічного взаємовпливу, психічний стан індивіда відображається на його фізіологічному стані, а в певних ситуаціях психічні особливості можуть сприяти розвитку того чи іншого захворювання, і навпаки, хронічне захворювання позначається на психічному стані хворого; враховуючи тісний зв’язок психічного й соматичного, у сучасній медицині активного розвитку набули методи психотерапевтичного впливу, які використовують «лікувальні властивості» слова.

Таким чином, психологія тісно пов’язана з різними сферами науки й практики. Всюди, де задіяна людина, є місце психології. Тому з кожним роком психологія набуває все більшої популярності, поширення, а це призводить до виникнення різноманітних галузей психології.

6. Основні галузі психології

Галузі психології — сфери науково-психологічних досліджень та практичного застосування психологічних знань, що відносно самостійно розвиваються.

Кожні 4–5 років з’являються нові галузі психології. Їх виникнення зумовлене впровадженням психології у всі сфери наукової і практичної діяльності, появою нових психологічних знань.

Усі галузі психології можна розділити на дві групи: фундаментальні та прикладні. Фундаментальні (загальні) — базові, мають загальне значення для розуміння і пояснення різних психічних явищ, в тому числі поведінки людей, незалежно від того, якою діяльністю вони займаються. Це база, яка об’єднує усі галузі психологічної науки і є основою для їх розвитку. Тому їх об’єднують терміном «загальна психологія».

Прикладні (спеціальні) — галузі науки, досягнення яких використовуються на практиці. Вирішують конкретні завдання у межах свого напряму. У деяких випадках досягнення прикладних галузей може мати фундаментальний характер, це робить необхідним використання отриманого знання у всіх галузях і напрямах. Прикладні галузі психології:

— педагогічна психологія — галузь психологічної науки, що вивчає психологічні проблеми навчання і виховання, досліджує питання цілеспрямованого формування пізнавальної діяльності й суспільно значущих якостей особистості, вивчає умови, які забезпечують оптимальний ефект навчання, питання врахування індивідуальних особливостей учня при побудові навчального процесу і взаємин вчителя та учня, а також взаємин всередині навчального колективу;

— вікова психологія — вивчає закономірності етапів психічного розвитку й формування особистості від народження до старості; розділи вікової психології: психологія дитинства, психологія юності, психологія зрілого віку, геронтопсихологія; вивчає вікову динаміку психічних процесів;

— диференціальна психологія — галузь психології, яка вивчає відмінності як між індивідами, так і між групами, а також причини й наслідки цих відмінностей;

— соціальна психологія — вивчає закономірності поведінки і діяльності людей, зумовлені фактом їх включеності у групи, а також психологічні характеристики самих груп;

— політична психологія — вивчає психологічні компоненти політичного життя і діяльності людей, їх настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації;

— психологія мистецтва — галузь психологічної науки, предметом якої є властивості й стани особистості чи групи осіб, що зумовлюють усвідомлення й сприймання художніх цінностей, вплив цих цінностей на життєдіяльність окремої особистості в цілому;

— медична психологія — вивчає психологічні аспекти гігієни, профілактики, діагностики, лікування, експертизи й реабілітації хворих; у її сферу входять питання, пов’язані з виникненням, розвитком і перебігом хвороби, впливом тих чи інших хвороб на психіку людини і, навпаки, впливом психіки на хворобу;

— інженерна психологія — галузь психології, яка досліджує процеси і засоби взаємодії між людиною і машиною.

Інші галузі психології: спортивна психологія, юридична психологія, авіаційна й космічна психологія, військова психологія, експериментальна психологія тощо.

7. Методи психології

За вітчизняним вченим Борисом Герасимовичем Ананьєвим, усі методи психології можна поділити на такі види:

1) організаційні:

— порівняльний (співставлення різних груп за віком, діяльністю тощо);

— лонгітюдний (багаторазове обстеження одних і тих же осіб протягом тривалого періоду);

— комплексний (у дослідженні беруть участь представники різних наук; як правило, один об’єкт вивчають різними засобами. Це дозволяє встановлювати зв’язки і залежність між явищами різного типу, наприклад, між фізіологічним, психологічним і соціальним розвитком особистості);

2) емпіричні:

— спостереження і самоспостереження;

— експериментальні методи, психодіагностичні методи (тести, анкети, опитувальники, соціометрія, інтерв’ю, бесіда, аналіз продуктів діяльності, біографічні методи);

3) методи обробки даних:

— кількісний (статистичний метод);

— якісний (диференціація матеріалу за групами, аналіз);

4) інтерпретаційні:

— генетичний (аналіз матеріалу в плані розвитку з виокремленням фаз, стадій, критичних моментів і т. д.);

— структурний (встановлює структурні зв’язки між усіма характеристиками особистості).

Виокремлють так звані спеціальні методи психології (з їх допомогою виявляють суттєві факти, закономірності й механізми психіки):

1) основні:

а) спостереження (науковий метод, що реєструє та науково пояснює причини того чи іншого психологічного явища):

— життєві спостереження (обмежуються реєстрацією фактів, мають випадковий неорганізований характер);

— наукове спостереження (перехід від опису фактів до пояснення їх внутрішньої суті; необхідна умова — чіткий план, фіксація результатів у спеціальному щоденнику);

б) експеримент (активне втручання дослідника в діяльність піддослідного з метою створення умов, за яких виявляється психологічний факт):

— констатувальний (проводиться з метою з’ясування наявності певного факту, закономірності чи механізму, міри їх вираження);

— формувальний (проводиться з метою розвитку певних якостей особистості, формування певних навичок, умінь, апробації певних корекційних впливів);

— лабораторний (здійснюється у спеціальних умовах, використовується спеціальна апаратура, дії обстежуваного визначаються інструкцією);

— природний (відбувається у звичайних умовах, застосовується при вивченні пізнавальних можливостей на різних вікових етапах).

2) допоміжні:

а) аналіз продуктів діяльності (щоденників, листів, творів мистецтва тощо);

б) біографічний метод;

в) близнюковий метод (для вивчення впливу генотипу та середовища на певні психічні явища);

г) моделювання;

д) соціометрія (для вивчення становища особистості у групі, з’ясування наявності мікрогруп у групі);

е) анкетування;

є) тестування, опитування;

ж) проективні методики (наприклад, «Незавершені речення», малюнкові методики: намалювати на задану тему чи пояснити (проінтерпретувати) зображене на картинці).

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення психології як науки.

2. Поясніть сутність основних принципів психології.

3. У чому полягає завдання психології як науки?

4. У чому полягає значення психології?

5. Поясніть, чим відрізняються наукові психологічні знання від життєвих?

6. Що вивчає психологія?

7. Як змінювався предмет вивчення психології як науки упродовж історії її становлення?

8. З яким роком та якою подією пов’язують становлення психології як самостійної науки?

9. Поясніть суть поняття «суб’єкт діяльності»?

10. У чому полягає відмінність понять «індивід», «особистість», «індивідуальність»?

11. З якими науками пов’язана психологія, поясніть цей зв’язок?

12. Як ви розумієте поняття «галузь психології»?

13. Назвіть галузі психології, дайте їх коротку характеристику.

Словник термінів

Галузі психології — сфери науково-психологічних досліджень та практичного застосування психологічних знань, що відносно самостійно розвиваються.

Індивід — людина як одинична природна істота, представник виду Homo Sapiens.

Індивідуальність — це сукупність психічних, фізіологічних і соціальних особливостей конкретної людини з точки зору її унікальності, своєрідності і неповторності.

Особистість — індивід як суб’єкт соціальних стосунків та свідомої діяльності, людина як соціальна істота.

Психіка — це властивість високоорганізованої живої матерії, яка полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, у побудові суб’єктом картини цього світу і регуляції на цій основі поведінки та діяльності.

Психічні властивості — це найбільш істотні особливості особистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності й поведінки людини.

Психічні процеси — первинні регулятори поведінки людини, мають динамічні характеристики: тривалість, стійкість, на їх підґрунті формуються певні стани, знання, уміння й навички людини.

Психічні стани — характеризують стан психіки в цілому; мають свою динаміку: тривалість, стійкість, інтенсивність; впливають на хід і результат психічних процесів і можуть сприяти чи гальмувати діяльність.

Психологія — наука, що вивчає факти, закономірності і механізми психіки.

Суб’єкт діяльності — це індивід як носій свідомості, який володіє здатністю до діяльності.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Визначте, до якої групи психічних явищ — психічних процесів, психічних властивостей чи психічних станів — належить кожне явище, описане нижче:

1. Учитель математики неодноразово звертав увагу на те, що деякі діти з великими труднощами засвоюють матеріал безпосередньо після уроків фізкультури і набагато краще, якщо перед уроком математики була інша навчальна діяльність.

2. Учень Микола Ш. завжди відчував велике задоволення, коли його товариші демонстрували чудові знання з різних предметів.

3. Таня К. завжди прямо й відверто засуджувала своїх товаришів за несумлінне ставлення до навчальної роботи.

4. Вітя К. систематично відвідує гурток авіамоделістів.

5. Розглядаючи картину Врубеля «Демон і Тамара», людина мимоволі пригадує образи лермонтовських героїв.

6. Петрик К., прийшовши додому, відразу ж вирішив вивчити вірш. Проте, щоб він не робив — не міг правильно запам’ятати останню строфу. Після невеликого відпочинку хлопчик швидко вивчив останній уривок і продекламував увесь вірш виразно і без помилок.

Завдання 2

Прокоментуйте наступну думку. Дайте відповідь на поставлене запитання. Наведіть принаймні 5 доказів «за» і «проти».

Психологія — це не наука, а життєва практика! Подивіться на таксистів, офіціантів, гадалок, убогих — чим не психологи? Викликати довіру, вчасно зорієнтуватись на ваші слова й стан, змусити відкритись, повірити, довіритись, відгадати ваш настрій, соціальне становище, особливості характеру, а потім скористатись усім цим — тут і «справжнім» психологам є чому повчитись!

Завдання 3

Прокоментуйте наступні судження про психологію. Оберіть найбільш правильні і повні.

1. Психологія — наука, яка займається вивченням переживань і психічних станів, що встановлюються позачуттєвим шляхом, інтроспективно.

2. Психологія вивчає процеси активного відображення людиною і тваринами об’єктивної реальності у формі відчуттів, сприймань, понять, почуттів та інших явищ психіки.

3. Психологія — наука про закономірності, механізми і факти психічного життя людини і тварин.

4. Психологія — галузь біологічної науки, яка займається функціонуванням нервових процесів мозку.

5. Психологія — наука про феноменальні (безтілесні) сутності, які утворюють зміст окремого «Я» (тобто свідомість індивіда).

Завдання 4

Прокоментуйте наступні судження. З якими із них можна погодитись, а з якими неможна і чому?

1. При вивченні психічних явищ завжди варто встановлювати матеріальні причини їх виникнення.

2. Чужа душа — темниця.

3. У душі немає таємниць, яких не видавала б поведінка.

4. Єдиним джерелом пізнання психічних процесів є самоспостереження.

5. Психічна діяльність завжди отримує своє об’єктивне вираження у тих чи інших діях, рухах, мовних реакціях, у змінах роботи внутрішніх органів і т. д.

Завдання 5

Прокоментуйте висловлювання Е. Гуссерля. Із чим ви погоджуєтесь, що заперечуєте?

Усе матеріальне, фізичне, зовнішнє дане опосередковано через психіку, психічні ж переживання суб’єкта є єдиною первинною, безпосередньою даністю. І тому дані інтроспекції абсолютно достовірні, безпомилкові.

Завдання 6

Вставте пропущені слова у наступні твердження.

1. До основних методів відносять метод… і метод…, до допоміжних — усі решту.

2. Метод. — метод вивчення властивостей і законів свідомості з допомогою рефлексивного спостереження.

3. Метод. був викликаний до життя практичними потребами вивчення психіки дітей, душевнохворих і т. д.

4. При спостереженні у природних умовах складно дати. спостережуваного явища із врахуванням. обставин.

Завдання 7

Які з перелічених тверджень правильні, які неправильні?

1. Інтроспекція є основним методом психології.

2. Становлення психології як науки було пов’язане із застосуванням у ній загальнонаукових методів дослідження.

3. Методологічні принципи — це конкретне втілення методів у відповідності з метою дослідження.

4. Головне у методиці спостереження — записувати свої враження про те, що відбувається.

5. Специфіка методів психології пов’язана з особливостями спостерігача (вибірковість сприймання, установки, проекція «Я» на спостережувану поведінку).

6. Важливою ознакою експерименту є постановка мети, що конкретизує гіпотезу дослідження.

7. Головним недоліком експерименту є те, що дослідник не може за бажанням викликати якийсь психічний процес чи властивість.

Завдання 8

Проаналізуйте текст і дайте відповідь на поставлене у ньому запитання. Чим пояснити те, що між думкою та дією не завжди однозначна відповідність? У чому цінність методу спостереження і у чому його недоліки?

Психіка людини — не замкнутий у собі світ. Наші думки, почуття, мрії і прагнення проявляються у справах і вчинках. А вони доступні зовнішньому об’єктивному спостереженню. Їх можна записувати, знімати на плівку тощо. Отже, до вивчення психіки людини можна застосувати спостереження — могутній метод природознавства. І його широко використовують, але. Скажіть, чи однаково ви поводите себе наодинці з самим собою і коли знаєте, що вас вивчають, спостерігають за вами?

Завдання 9

Допишіть продовження наступних тверджень.

1. Найважливішим принципом вітчизняної психології є принцип детермінізму, який визнає…

2. Принцип єдності свідомості і діяльності означає…

3. Психіку можна правильно зрозуміти, лише якщо вона розглядається.

4. Констатувальний експеримент виявляє.

5. Формувальний експеримент передбачає цілеспрямований вплив на досліджуваного з тим, щоб.

Завдання 10

Використовуючи наведений текст, укажіть, основоположником яких методів у психології можна вважати Ф. Гальтона.

1884 р. на Всесвітній виставці в Лондоні Френсіс Гальтон організував антропометричну лабораторію, де за плату 3 пенси відвідувачам пропонувалось перевірити гостроту зору, слуху, м’язову силу та виміряти деякі фізичні характеристики. Ф. Гальтон сам розробив стандартні процедури, багатьма з яких психологи користуються й нині, - лінійка Гальтона для зорового розрізнення довжини, свисток для визначення межі сприйняття висоти звуку, прилади для вимірювання кінестетичного розрізнення. Ф. Гальтон вважав, що тести сенсорного розрізнення можуть служити засобом оцінки інтелекту (зокрема, він виявив, що при ідіотії порушується здібність розрізняти тепло, холод, біль). Йому ж належить розробка перших методів математичної статистики для аналізу даних з індивідуальних відмінностей.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Людина як одинична природна істота позначається поняттям:

а) суб’єкт діяльності;

б) індивід;

в) індивідуальність;

г) особистість.

2. Яка з наведених характеристик не відповідає науковому психологічному знанню:

а) знання конкретні;

б) знання раціональні і усвідомлені;

в) знання накопичуються і передаються;

г) джерело знань — експеримент?

3. Предметом психології нині є:

а) душа;

б) психічні явища;

в) свідомість;

г) поведінка.

4. До пізнавальних психічних процесів належить:

а) піднесення;

б) воля;

в) відчуття;

г) емоції.

5. До психічних станів належить:

а) піднесення, страх, відчуття;

б) спрямованість, стрес, бадьорість;

в) боротьба мотивів, піднесення, пригнічення;

г) піднесення, стрес, релаксація.

6. До психічних властивостей належать:

а) спрямованість, темперамент, характер;

б) здібності, характер, воля;

в) характер, темперамент, пригніченість;

г) здібності, темперамент, уява.

7. Про який метод ідеться: базується на створенні штучної ситуації, у якій досліджувана властивість виокремлюється, проявляється та оцінюється найкраще:

а) опитування;

б) спостереження;

в) експеримент;

г) природний експеримент?

8. Зв’язок психології з педагогікою можна пояснити таким чином:

а) виховання і навчання не може не враховувати психологічних особливостей особистості;

б) на початку ХХ ст. існувала комплексна наука — педологія;

в) психологія вивчає особливості навчальної діяльності дітей;

г) і 1, і 2, і 3.

9. Прикладні галузі психології поділяються на такі види:

а) фундаментальні й первинні;

б) фундаментальні й синтетичні;

в) первинні й синтетичні;

г) фундаментальні й прикладні.

10. Галузь психології, що вивчає психологічні проблеми навчання і виховання, називається:

а) педагогічна психологія;

б) психологія мистецтва;

в) порівняльна психологія;

г) загальна психологія.

11. Уперше експериментальна психологічна лабораторія була відкрита:

а) У. Джемсом;

б) Е. Еббінгаузом;

в) В. Вундтом;

г) Х. Вольфом.

12. Гуманістична психологія — це напрям психології, предметом дослідження якого є:

а) поведінка;

б) свідомість;

в) несвідоме у психіці людини;

г) особистість з її прагненням до самоактуалізації.

13. Вивчення поведінки як сукупності зовнішніх реакцій організму на стимули, що впливають на нього, є предметом:

а) гуманістичної психології;

б) психоаналізу;

в) біхевіоризму;

г) гештальт-психології.

14. Галузь психології, яка досліджує психічні явища у процесі взаємодії людей у великих та малих соціальних групах, має назву:

а) соціальна психологія;

б) вікова психологія;

в) педагогічна психологія;

г) загальна психологія.

15. Галузь психології, яка вивчає особливості розвитку людей з вадами слуху, називається:

а) патопсихологія;

б) сурдопсихологія;

в) тифлопсихологія;

г) клінічна психологія.

16. Галузь психології, яка досліджує психологічні особливості правопорушника та мотиви правопорушень, називається:

а) пенітенціарна психологія;

б) педагогічна психологія;

в) кримінальна психологія;

г) соціальна психологія.

17. Галузь психології, яка вивчає закономірності розладу психіки,

називається:

а) патопсихологія;

б) вікова психологія;

в) спеціальна психологія;

г) психологія розвитку.

18. Галузь психології, яка вивчає психологічні особливості

діяльності у системі виконання покарання, а також питання ресоціалізації засуджених, називається:

а) педагогічна психологія;

б) кримінальна психологія;

в) судова психологія;

г) пенітенціарна психологія.

19. Галузь психології, яка досліджує фактори виникнення й

розв’язання проблем взаємозв’язку між людиною і природою, називається:

а) екологічна психологія;

б) медична психологія;

в) загальна психологія;

г) юридична психологія.

20. Галузь психології, яка досліджує онтогенез психічних

властивостей особистості на різних вікових етапах, називається:

а) загальна психологія;

б) педагогічна психологія;

в) вікова психологія;

г) соціальна психологія.

21. Галузь психології, що вивчає психіку у філогенезі та онтогенезі,

називається:

а) педагогічна психологія;

б) вікова психологія;

в) генетична психологія;

г) психогігієна.

22. Галузь психології, предметом вивчення якої є особливості

циркулювання інформації у системі «людина-машина», називається:

а) інженерна психологія;

б) загальна психологія;

в) космічна психологія;

г) психологія спорту.

23. Галузь психології, що вивчає відмінності як між індивідами, так і

між групами, а також причини й наслідки цих відмінностей, називається:

а) педагогічна психологія;

б) вікова психологія;

в) диференціальна психологія;

г) соціальна психологія.

24. Загальні закони, закономірності та механізми психіки людини

вивчає:

а) загальна психології;

б) інженерна психологія;

в) вікова психологія;

г) педагогічна психологія.

25. Особливості онтогенетичного розвитку психіки вивчає:

а) загальна психологія;

б) медична психологія;

в) вікова психологія;

г) соціальна психологія.

26. Соціально-психологічні прояви особистості, її взаємини з

іншими людьми вивчає:

а) загальна психологія;

б) диференціальна психологія;

в) педагогічна психологія;

г) соціальна психологія.

27. Галузь психології, яка вивчає фізіологічні механізми психіки,

називається:

а) психологія особистості;

б) психофізіологія;

в) генетична психологія;

г) психогігієна.

28. Галузь психології, що досліджує психічні властивості людини як соціальної істоти, особливості їх формування, розвитку, називається:

а) психологія особистості;

б) психофізіологія;

в) загальна психологія;

г) вікова психологія.

29. Метод збору фактів у спеціально створених умовах, які

забезпечують активний прояв досліджуваних психічних явищ у процесі їх активного формування, називається:

а) констатувальний експеримент;

б) формувальний експеримент;

в) включене спостереження;

г) аналіз продуктів діяльності.

30. Метод збору інформації у спеціально створених умовах, що

забезпечують активний прояв психічних явищ, які вивчаються, називається:

а) бесіда;

б) спостереження;

в) експеримент;

г) анкетування.

31. Метод оцінки міжособистісних емоційних зв’язків у групі, носить назву:

а) соціометрія;

б) спостереження;

в) експеримент;

г) анкетування.

32. Спостереження, у якому дослідник включається в групу

досліджуваних або вивчає необхідні психічні явища на собі, називається:

а) включене;

б) невключене;

в) приховане;

г) відкрите.

33. Метод, що використовується для виявлення мотивів

міжособистісних виборів у групі, називається:

а) соціометрія;

б) генетичний;

в) біографічний;

г) референтомерія.

34. Запитання анкети, які передбачають вибір досліджуваним однієї відповіді з кількох запропонованих, називається:

а) відкриті;

б) закриті;

в) напіввідкриті;

г) непрямі.

35. Метод, що полягає у багаторазовому обстеженні одних і тих же

осіб протягом тривалого часу, називається:

а) лонгітюдний:

б) порівняльний;

в) біографічний;

г) генетичний.

36. Метод, що полягає у вивченні архівних матеріалів, щоденників,

листів, малюнків, називається:

а) біографічний;

б) аналіз продуктів діяльності;

в) спостереження;

г) експеримент.

37. Для здобуття інформації про біографічні дані людини

застосовують метод:

а) соціометрії;

б) експерименту;

в) анкетування;

г) тестів.

38. Вид експерименту, що застосовується для вивчення наявних психологічних якостей людини, називається:

а) природний експеримент;

б) лабораторний експеримент;

в) констатувальний експеримент;

г) формувальний експеримент.

39. Метод, з допомогою якого вивчають особливості когнітивної сфери людини, називається:

а) тестування;

б) анкетування;

в) бесіда;

г) інтерв’ю.

40. Спостереження, за якого досліджувані знають, що за ними

спостерігають, називається:

а) відкрите;

б) приховане;

в) включене;

г) невключене.

41. Інтроспекцією називають метод:

а) спостереження;

б) експерименту;

в) самоспостереження;

г) бесіди.

42. Спостереження, що відбувається у природних для досліджуваних умовах, називається:

а) лабораторним;

б) польовим;

в) відкритим;

г) прихованим.

43. До якої групи методів відносять: малюнкові методики, методики

«незавершені речення»?

а) об’єктивні;

б) суб’єктивні;

в) проективні;

г) описові.

44. Метод цілеспрямованого впливу на обстежуваного з метою формування у нього певних якостей, називається:

а) констатувальний експеримент;

б) формувальний експеримент;

в) природний експеримент;

г) лабораторний експеримент.

45. Для отримання достовірної інформації про певного

досліджуваного чи про певне психічне явище необхідно

застосовувати:

а) лише один метод;

б) два методи;

в) кілька методів;

г) не менше десяти методів.

46. До стандартизованих психологічних методик відносять:

а) тести, опитувальники;

б) бесіду, анкетування;

в) інтерв’ю, бесіду;

г) спостереження, бесіду.

47. З допомогою малюнкових методик можна вивчати:

а) психічні процеси людини;

б) психічний стан людини;

в) особливості особистості в цілому;

г) темперамент людини.

48. Для вивчення мало усвідомлюваних психічних явищ

застосовують:

а) тести;

б) опитувальники;

в) проективні методики;

г) спостереження.

49. Метод, який полягає у розвитку певних психічних функцій,

називається:

а) тестування;

б) тренінг;

в) анкетування;

г) самоспостереження.

50. Становлення психології як самостійної науки відбулось:

а) у ХVІІ столітті;

б) у ХVІІІ столітті;

в) у ХІХ столітті;

г) у ХХ столітті.

Теми рефератів

1. Історія становлення предмету психології як науки.

2. Розвиток філософсько-психологічної думки в античні часи.

3. Розвиток психології у межах філософії.

4. Вплив природознавства на становлення психології як самостійної науки у кінці ХІХ ст.

5. Становлення галузей психології у ХІХ ст.

6. Розвиток психології у Радянському Союзі.

7. Галузі сучасної психології.

8. Напрями психології у ХХ ст.

9. Методи сучасної психології.

10. Місце психології в системі наукового знання.

Список використаної літератури

1. Волошина В.В., Долинська Л.В., Савицька С.О., Темрук О.В. Загальна психологія: Практикум: Навч. посібник. — К.: Каравела, 2005. - 280 с.

2. Сапогова Е.Е. Задачи по общей психологии: Учебное пособие для вузов. — М.: Аспект Пресс, 2001. - 447 с.

Список рекомендованої літератури

1. Введение в психологию / Под ред. А.В. Петровского. — М.: Академия, 1996. - 496 с.

2. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / С.Д. Максименко, В.О. Зайчук, В.В. Клименко, В.О. Соловієнко. За заг. ред. С.Д. Максименка. — К.: Форум, 2000. - 543 с.

3. Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології: Навч. посібник — К.: Ельга, Ніка-Центр, 2004. - 248 с.

4. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. - 583 с.

5. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посібник. — К.: Вища школа, 2000. - 479 с.

6. Немов Р.С. Психология: Учебник: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — М.: Владос, 2001. - 688 с.

7. Общая психология. Курс лекций / Сост. Е.И. Рогов. — М.: ВЛАДОС, 1995. — С. 81–86.

8. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Брусенко. — К.: ІНКОС, 2005. - 352 с.

9. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. - 560 с.

10. Психология и педагогика. Учеб. пособие / Под ред. К.А. Абульхановой, Н.Н. Васильевой, Л.Г. Лаптева,

В.А. Сластенина. — М.: Совершенство, 1998. - 320 с.

11. Саблин В.С., Слаква С.П. Психология человека. — М.: Зкзамен, 2004. - 352 с.

12. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки: Посібник. — К.: Академвидав, 2003. - 504 с.

13. Узнадзе Д.Н. Общая психология. — М.: Смисл, СПб.: Питер, 2004. - 413 с.

14. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. — К.: ВД Професіонал, 2004. - 304 с.

1. Становлення загальних форм відображення в живих організмах.

2. Розвиток психіки тварин.

3. Розвиток психіки і свідомості людини.

1. Становлення загальних форм відображення в живих організмах

Психіка властива живим організмам, що мають нервову систему. Основні її функції полягають у відображенні довкілля та регуляції на основі даного відображення взаємодії з оточенням. Відображення довкілля психіки побудоване на здатності матеріальних об’єктів при їх взаємодії бути представленими один в одному. У живих тілах така фізична взаємодія набуває активного характеру. Поява живого невіддільна від утворення білків, які забезпечують обмін речовин та активні біологічні функції.

Складні білкові молекули, коацервати, можуть реагувати на впливи, пов’язані з обміном речовин. Вони здатні реагувати на подразники, що утруднюють чи полегшують засвоєння речовин, або ж не реагувати на індиферентні впливи. Таку властивість коацерватів позначають терміном «подразливість» — властивість живих організмів (тварин, рослин) реагувати змінами свого стану або рухами на різні зовнішні подразники: електромагнітні хвилі, вібрації, зміни температури, вологості тощо. Подразливість існує всюди, де є протоплазма, найменша одиниця живої речовини. Завдяки зазначені властивості в органічній природі відбуваються генетично закладені реакції — тропізми. Тропізми — це автоматичні рухи рослин та найпростіших організмів, що є їх реакцією на однобічні впливи факторів зовнішнього середовища.

Характерною рисою первинної стадії відображення у живих організмів є те, що сила й форма реакції залежать не тільки від сили й характеру зовнішнього впливу, але також від внутрішнього стану організму. Так, амеба, наблизившись до шматочка білку, у стані ситості не реагує на нього. Активність живих організмів, на відміну від процесів відображення в неорганічній природі, є результатом їхньої здатності до вибіркової реакції, до саморегуляції. Обмін речовин, а разом з ним і потреби організму є основою його саморегуляції. Розвиток подразнюваності зумовлює в процесі еволюції нові форми відображення — чутливості, яка є вже елементарною формою психічного життя.

Згідно з гіпотезою О.М. Леонтьєва, чутливість «є генетично не що інше, як подразнюваність щодо таких впливів середовища, які співвідносять організм з іншими впливами, такими, що орієнтують організм у середовищі, виконуючи сигнальну функцію». Перехід від подразнюваності до чутливості пов’язаний з іншим способом життя. У тварин розвивається чутливість, формуються органи чуття. Ознаки предметів (колір, форма, запах), які є нейтральними, (ними не можна задовольняти органічні потреби, набувають сигнального значення). Тому навіть найпростіші тварини за певних умов можуть реагувати не тільки на біотичні подразнювачі, але й на абіотичні, індиферентні подразнення, які за даної ситуації можуть сигналізувати про появу біотичних подразнень. Завдяки чутливості до біотичних (органічних) й абіотичних (неорганічних) агентів у тваринних організмів виникає більше можливостей відображувати впливи, порівняно з рослинами.

У багатоклітинних тварин рівень відображення є вищим, ніж у одноклітинних. Це визначається складністю будови перших, яка полягає не стільки в багатоклітинності скільки у відносній неоднорідності їхніх клітин. Особливо чутливі (нервові) клітини змикаються між собою, утворюючи нервову сітку, систему, що пронизує все тіло тварини. Нервова клітина (неврон, нейрон) — це основний структурний і функціональний елемент нервової системи. Неврон складається з тіла клітини, у якому розміщене ядро, дендритів — волокон цього тіла, які сприймають збудження, аксона — волокна, що передає збудження іншим нервам, синапса — мікроскопічного спеціалізованого утворення, через яке здійснюється контакт аксона з дендритами.

Крім однорідних утворень у тварин виникають об’єднання нервових клітин, неоднорідних за функціями та зв’язками. Такі утворення концентрують подразнення, що виникають у будь-якій частині тіла, аналізують їх, переключають на інші клітини, спрямовують до м’язового апарату. У цьому й полягає функція нервової системи, яка регулює й координує всі функції організму, здійснює взаємозв’язок, інтеграцію усіх частин організму між собою і з навколишнім середовищем.

Зміна способу існування багатоклітинних приводить ускладнення будови тіла, розвиток специфічних органів відображення — органів чуття, а відтак ускладнення форм відображення. Уже в червів можна виявити ускладнену (сегментну) будову тіла, а також зачатки органів чуття: очей, органів дотику, нюху й смаку. У кожному сегменті черва є скупчення нервових клітин — гангліїв. Усі вузли з’єднані між собою і діють як одне ціле. При цьому головний вузол улаштований значно складніше, ніж всі інші, і реагує на зовнішні подразники більш диференційовано.

Нервова система комах, являє собою подальший розвиток гангліозної нервової системи. Тут уже виразно виділяються черевна, грудна й головна дільниці. Помітно ускладнюється головний вузол, що регулює рухи кінцівок, крил та інших органів. У вищих комах (бджоли, мурахи) є нюхові, смакові, дотикові, зорові відчуття. Психічне відображення характерне для комах, називають сенсорною стадією розвитку психіки. На цій стадії відображуються окремі властивості предметів при їхній безпосередній дії на живу істоту, але нема ще відображення предмета в цілому.

2. Розвиток психіки тварин

У хребетних тварин з’являється новий тип нервової системи — центральної, в якій виокремлюється спинний і головний мозок. Відбувається поступова кортикалізація, тобто збільшення, ролі та об’єму головного мозку, а також ієрархізація, усе більше підпорядкування нижчих відділів нервової системи вищим. Відбувається посилення цілісної діяльності кори головного мозку, яка супроводжується подальшою диференціацією функцій окремих її дільниць. Так, у риб, що мають домінантними нюхові відчуття, більшого розвитку отримали ділянки кори мозку, які зумовлюють цю чутливість, а у птахів, із домінантою зору — зорові ділянки кори. Поява центральної нервової системи спричинила виникнення нової форми психічного відображення — перцептивної стадії розвитку психіки, для якої характерним є одночасне відображення кількох подразників та їх синтезу в образ предмета.

Основним механізмом нервової діяльності як у нижчих, так і в високоорганізованих організмів є рефлекс (лат. reflexus — відображення). Дане поняття трактується як реакція організму у відповідь на подразнення зовнішнього чи внутрішнього середовища. Передається нервове збудження у рефлексі від рецепторів через центральні відділи нервової системи до ефекторних механізмів, по так званій рефлекторній дузі. Рецептори — це кінцеві утворення доцентрових нервових волокон у тілі більшості тварин і людини. Розрізняють екстерорецептори, які розміщені на периферії (на шкірі, оці, у вусі) і сприймають подразнення із зовнішнього середовища, та інтерорецептори, які розміщені у внутрішніх органах (залозах, серці, судинах, м’язах) і сприймають подразнення з внутрішнього середовища. Ефекторами називають кінцевий елемент рефлекторної дуги (м’язи, залози), зміна стану яких є показником здійснення рефлексу.

До складу рефлекторної дуги спинномозкових (безумовних) рефлексів входять аферентні неврони, які проводять збудження від периферії до центру, і еферентні неврони, які передають збудження від центру до периферії. Безумовні рефлекси спадково закріплена стереотипна форма реагування на біологічно значущі впливи зовнішнього світу або зміни внутрішнього середовища організму;

формуються в результаті біологічної еволюції. Серед найважливіших рефлексів цього типу виокремлюють харчовий, статевий, оборонний, орієнтувальний. Умовні рефлекси головного мозку — рефлекси, що утворюються при зближенні у часі будь-якого первинно індиферентного подразника з наступною дією подразника, що викликає безумовний рефлекс. Вони здійснюються за допомогою більш складної рефлекторної дуги, у якій окрім аферентного та еферентного невронів є ще й центральний неврон, який виконує єднальну функцію.

У процесі філогенезу значні зміни у функціонуванні нервової системи відбуваються з появою головного мозку. Займаючи провідне місце в центральній нервовій системі, головний мозок стає головним координатором її діяльності. У хребетних тварин і в людини центральна нервова система представлена головним й спинним мозком. Центральна нервова система складається з сірої (скупчення тіл невронів) та білої (скупчення відростків невронів) речовини. Сіра речовина розміщена у центрі мозку, біла речовина утворює центральні провідні шляхи.

Велике значення у функціонуванні головного мозку має його кора, яка складається з 15–17 мільярдів нервових клітин, розміщених у вигляді кількох шарів. Кора великих півкуль головного мозку є пізнім утворенням у процесі філогенетичного розвитку його відділів. Уперше у вигляді невеликого додатку вона з’являється у риб, дещо більші розміри займає у плазунів і в птахів, а у ссавців досягає вже значної величини. У людини кора великих півкуль головного мозку є найбільш досконалою, що зумовлено її розвитком у процесі соціально-трудової діяльності. У міру того, як кора головного мозку збільшувалася в розмірах і ускладнювалася за своєю структурою, посилювалися нервові зв’язки, що були підґрунтям різноманітних психічних процесів, виникали більш складні форми психічного відображення світу.

Усі прояви психічної активності базуються на безумовних і умовних рефлексах. За І.П. Павловим, схема безумовного рефлексу полягає в наступному: на рецептор діє подразник, отримане подразнення трансформується в нервовий процес, збудження передається нервовими волокнами до центральної нервової системи й звідти, завдяки встановленим зв’язкам, йде до того чи іншого органу, трансформуючись при цьому в специфічний процес клітин цього органу. Таким чином, подразнювач стає причиною певної діяльності організму.

Для безумовного рефлексу властивими є:

— вроджений характер реакції організму на певні подразники;

— сталість нервових зв’язків між подразниками й зворотними реакціями організму;

— видовий, тотожний характер відповідної реакції;

— дуже низька залежність від індивідуального досвіду й обмеженість останнього;

— здійснення його без участі кори великих півкуль головного мозку.

Умовні рефлекси утворюються й закріплюються упродовж індивідуального життя і, як правило, за обов’язкової участі кори головного мозку. Вони проходять рефлекторними дугами, що утворилися в результаті замикання зв’язків в корі великих півкуль, причому викликаються такими подразниками, які до утворення даних зв’язків були нейтральними тобто, не викликали даної реакції. Будь-який нейтральний зовнішній подразник при його неодноразовому співпаданні в часі з дією на організм безумовного подразника починає викликати властиву відповідну реакцію. Наприклад, вигляд їжі, що при першому її пред’явленні не викликав слиновиділення, починає його викликати після того, як поява їжі кілька разів співпадала з потраплянням їжі до рота, тобто з безумовним подразником. Найімовірніше, умовні рефлекси утворюються тоді, коли нейтральний подразник дещо випереджає безумовний.

Для умовних рефлексів характерними є наступні особливості:

— вони є не постійним, а тимчасовим нервовим зв’язком між зовнішнім подразником і реакцією організму у відповідь;

— вони не є вродженими, а набуваються протягом життя;

— вони є не видовими, а індивідуальними, тобто, різними у представників одного й того ж виду;

— вони мають сигнальне значення, тобто, нейтральний подразник випереджає дію безумовного подразника, сигналізуючи про неї, виступає її сигналом;

— вони можуть бути основою для утворення складніших умовних рефлексів.

В основі умовно-рефлекторної діяльності лежать нервові збудження та гальмування. Збудження, що викликаються впливом зовнішніх і внутрішніх подразників, зумовлюють діяльний стан мозкових клітин і відповідні їм робочі ділянки організму. Гальмування, що викликається такими ж подразниками, затримує цю діяльність. Якщо під час дії умовного подразника, що викликає слиновиділення, раптом починає діяти сильний сторонній подразник, умовний рефлекс гальмується. Процеси збудження та гальмування взаємозумовлюються.

Особливо цікавою є системність у роботі півкуль головного мозку, яка проявляється у вигляді динамічного стереотипу. Якщо умовні подразники багаторазово повторюються в певній послідовності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження та гальмування, що формують систему позитивних та негативних рефлексів. Повторюючись, динамічний стереотип здійснюється дедалі легше й автоматизується, характеризується більшою економністю рухів, зниженням утомлюваності.

Крім локалізації функцій у корі великих півкуль, самі півкулі мають власну спеціалізацію — півкулями виконуються різні функції, здійснюється функціональна асиметрія головного мозку. Ліва півкуля здійснює контроль правої половини тіла, а права півкуля — лівої. Ліва півкуля більше відповідає за мову, за аналітичну й послідовну переробку інформації. Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечуючи її одночасну й цілісну обробку, відповідає за емоційне сприйняття об’єктів, за використання зорового досвіду, за просторову орієнтацію.

Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна відмінність вищої нервової діяльності людей полягає в існуванні системи умовних і безумовних рефлексів, яка забезпечує функціонування мови, вимову й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Завдяки вищій нервовій діяльності тварин здійснюються такі три основні форми їхньої поведінки: інстинкти, навички та інтелектуальні форми.

Інстинкти — це вроджені видові форми поведінки, що виробилися в ході природного відбору як результат відбору і закріплення біологічно доцільних дій. Це шаблонні форми поведінки, що виявилися доцільними при незмінних формах життя тварини. Прикладом інстинктивних дій можуть бути сезонні перельоти птахів, побудова ними гнізд, запасання їжі на зиму тощо. Інстинкти є біологічно корисною формою поведінки, але вона забезпечує пристосування до постійних і, як правило, основних умов існування. Більш повну адаптацію до умов життя забезпечують навички.

Навички — це індивідуально набута форма поведінки тварин, яка закріплюється в результаті повторень. В основі навичок лежить система умовних рефлексів. Це більш досконалий, ніж інстинкти, механізм пристосування. Він дозволяє у відповідності до змін середовища виробляти нові умовні рефлекси, а також відмовлятися від тих умовних рефлексів, необхідність у яких відпала. Навичка не завжди є більш складною (у порівнянні з інстинктом) формою поведінки, але вона є більш гнучкою та пластичною формою. Без відповідного підкріплення навичка згасає. Так, в акваріум, розділений скляною перетинкою, в одну секцію була розміщена щука, а в другу — маленькі рибки. Щука сотні раз намагалася схопити рибок, але билася об скло. Пройшов час і в щуки виробилась навичка: вона перестала кидатися на рибок. Ця навичка збереглася й після того, як прибрали скляну перетинку. Проте скоро навичка зникла і щука почала поводити себе звичайним чином.

У процесі пристосування тварин до середовища їм нерідко доводиться розв’язувати завдання, пов’язані з подоланням перешкод, пошуком оптимальної поведінки в новій ситуації. У таких випадках вищі тварини (насамперед людиноподібні мавпи, дельфіни) здатні до інтелектуальних форм поведінки — найпростіших форм мисленнєвої діяльності, основаної на встановленні зв’язків між предметами. Мавпи, наприклад, для того щоб дістати приманку, можуть вибудовувати з ящиків башту, заливати водою вогонь, відкривати клітку, підбираючи для цього палиці-ключі певних розмірів і перетину. Дельфіни можуть навіть освоювати логіку на такому рівні: якщо А=В, а В=С, то А=С.

Треба звернути увагу на обмеженість мислення вищих тварин, які можуть здійснювати його тільки з наочною інформацією, яку вони отримують безпосередньо від органів чуття в конкретній ситуації. Вони мають труднощі з узагальненням інформації. Мавпа, навчена черпати воду з річки, щоб поливати себе в спекотний день, переходила на другий пліт, щоб набрати води з бочки й погасити вогонь, який заважав їй дістати плід, не догадуючись зачерпнути її з річки. Таким чином, можна вести мову лише про зачатки мислення вищих тварин, про їхню «елементарну розумність» (І.П. Павлов).

3. Розвиток психіки і свідомості людини

Психіка (грец. psychikos — душевний) — властивість головного мозку людини створювати суб’єктивні образи об’єктивної реальності, за допомогою яких відбувається керування діяльністю і поведінкою людини. Вищим рівнем психічного відображення світу і саморегуляції є свідомість, яка властива лише людині як суспільно- історичній істоті. Історія розвитку людини — це якісно нова сходинка, яка докорінним чином відрізняється від попереднього шляху біологічного розвитку тварин. Свідомість визначає розумну поведінку людини, основану на глибокому розумінні законів об’єктивного й суб’єктивного світу. Розвиток мови, абстрактного мислення, рефлексії, які є властивими свідомості, дозволяють людині моделювати свою поведінку, попередньо обдумувати, планувати свої дії, ставити перед собою цілі й досягати їх, передбачаючи собі результат, активно змінювати своє оточення й саму себе.

За багатьма анатомічними й фізіологічними ознаками між людина й мавпа схожі. Це пояснюється тим, що вони мали спільного предка — дріопітека (деревної мавпи). Фізичне формування людини відбувалося протягом мільйона років. Археологічні знахідки свідчать, що найдревніший предок людини мав великий, порівняно з мавпою, мозок — 800–900 г, у той час як найбільший мозок мавпи становить 600 г. Пітекантропи мали іншу будову кінцівок, що було зумовлено переходом до прямоходіння й початком виготовлення знарядь праці. Наступну «сходинку» фізичного розвитку людини представляє неандерталець, який жив 300–100 тисяч років тому. Він мав масивну тілобудову, зріст 160–170 см, не зовсім випрямлену статуру, похилий, хоч і менше, ніж у пітекантропа лоб, різкі виступи надбрівних дуг. Більш високий ступінь фізичного розвитку мав кроманьйонець, який з’явився приблизно 25 тисяч років тому. Пряма постава, високий прямий лоб, звичайні для сучасної людини надбрівні дуги.

Вертикальне положення тіла суттєво розширювало поле зору, зумовлювало диференціацію передніх і задніх кінцівок. Поле зору, можливості бачити сприяли збільшенню інформації, що надходила до мозку, стимулюючи інтенсивний розвиток. Звільнення передніх кінцівок забезпечувало можливість маніпулювань предметами, виконання дрібних координованих рухів, що розвивало самі кінцівки та центри головного мозку, які скеровували їх дії. Стадний спосіб життя древньої людини вимагав диференціації обов’язків окремих членів, а їх виконання — інтенсивнішого спілкування, вироблення системи сигналів, що сформувало підґрунтя зародження мови, що у свою чергу, зумовлювало удосконалення артикуляційного апарату та розвитку мовленнєвої системи мозку (яку І. Павлов назвав другою сигнальною системою), до якісної зміни характеру спілкування. Усе це було лише передумовою виникнення свідомості.

Вирішальним фактором виникнення свідомості стала праця. Саме виготовлення знарядь праці і є показником появи людини. Цей процес характеризується тим, що в ньому дії людини безпосередньо не спрямовані на задоволення біологічної потреби. Ними керує передбачуваний результат праці, який певною мірою, уже є продуктом абстрактного мислення. Абстрактно даний продукт присутній і в знаряддях праці. Беручись за виготовлення такого знаряддя, індивід повинен уявляти те, яким буде призначення зазначеного предмета, який для цього знадобиться матеріал, які дії та операції мають бути виконані, у які взаємодії при цьому доведеться вступити з іншими людьми. Чим більше таких взаємодій і чим значущіші вони для суб’єкта, тим більш абстрактнішою бачиться його участь у створенні кінцевого продукту. Тому соціальні взаємодії в процесі колективної праці розвивають абстрактне мислення, мозкові структури, які його забезпечують, і загалом свідомість.

Дуже зручним засобом як спілкування, так і мислення, які здійснюються в процесі трудових взаємин, стає мова. Поняття, значення яких має узагальнений характер, добре відображують об’єктивні взаємозв’язки в предметах. За допомогою понять ці взаємозв’язки моделюються і співвідносяться з суб’єктом впливу на предмети, з суб’єктом діяльності. Позначення словом є зручним для умовно-рефлекторної діяльності, для моделювання цілеспрямованих взаємодій, яке є швидким і економним засобом проектування майбутнього, що здійснюється в корі великих півкуль головного мозку. Завдяки слову суб’єктом діяльності використовується інформація про діяльність інших людей, у тому числі й інформація минулих поколінь. Збільшення інформації, яка стає доступною суб’єкту діяльності постійно змінює його свідомість, глобалізує його взаємодії зі світом. Дана взаємодія залежить від бачення себе як суб’єкта діяльності.

Завдяки рефлексії, тобто відображенню у своїй свідомості себе з позиції іншої людини, формується образ «Я» суб’єкта. На цей образ впливають і культура, і система відношень у суспільстві, і спілкування суб’єкта діяльності з конкретними особистостями. Історичні зміни в соціумі також накладають відбиток на розвиток цього образу.

Однією із психологічних концепцій, яка стала науковим підґрунтям вирішення проблем виникнення психіки людини була культурно-історична концепція Л.С. Виготського. Він довів, що людина володіє особливим видом психічних функцій, які відрізняються від тварин. Це вищі психічні функції, вони утворюють свідомість і мають соціальну природу. До них відносяться довільна пам’ять, довільна увага, мислення і мовлення. У теорії Л.С. Виготського виокремлюють три складові, зокрема:

1. Людина і природа — при переході тварини до людини відбувалася кардинальна зміна взаємин суб’єкта із середовищем, а саме: середовище впливало на тварин, видозмінюючи їх і примушуючи пристосовуватися до нього. З появою людини відбувався протилежний процес — людина діяла на природу і видозмінювала її. Це полягало у створенні засобів праці в розвиткові матеріального виробництва.

2. Людина й її власна психіка — а) оволодіваючи природою, людина навчилася оволодівати собою, з’явилися вищі психічні функції, які мали свій прояв у формах довільної діяльності; б) людина оволоділа своєю поведінкою як і природою за допомогою знарядь праці, але знарядь спеціальних — психологічних, які Виготський назвав знаками (вузлики на пам’ять, зарубки на дереві, знаки-символи) — це штучні засоби, за допомогою яких людина оволоділа своєю поведінкою, пам’яттю та іншим психічними процесами. Ці знаки були предметними й пов’язаними із працею людини.

3. Генетичні аспекти (звідки беруться засоби-знаки?) — Виготський вважав, що в процесі спільної праці відбувалося спілкування між людьми за допомогою спеціальних знаків, які визначали, що потрібно робити й кому. Імовірно, що першими словами були слова- накази, що використовувалися під час праці. Пізніше людина почала використовувати слова-команди не тільки до інших, а й до себе. Таким чином, вона навчилася керувати власною поведінкою. Це відбувалося у процесі культурного розвитку людини, який Виготський назвав інтеріоризацією, тобто перевтілення інтерпсихологічних (міжособистісних) відносин у інтрапсихологічні. Під час інтеріоризації відбувається перехід зовнішніх засобів-знаків (зарубок, вузликів) у внутрішні (образи, елементи внутрішнього мовлення).

Таким чином, з теорії Л.С. Виготського можна виокремити такі два положення:

1. Вищі психічні функції мають опосередковану структуру.

2. Для процесу й розвитку психіки людини характерна інтеріоризація відношень управління і засобів-знаків.

Отже, вищі психічні функції людини відрізняються від психічних функцій тварини:

— за своїми властивостями (вони довільні);

— за будовою (вони опосередковані);

— за походженням (вони соціальні).

Необхідно зазначити, що концепція Л.С. Виготського вагомо вплинула на формування сучасних наукових поглядів на проблему походження психіки й розвитку свідомості людини.

Нині у вітчизняній психології прийняті такі положення, зокрема:

— свідомість неможлива поза суспільством;

— повноцінний розвиток психіки дитини забезпечують засоби передачі людського суспільно-історичного досвіду та процес навчання і виховання.

Отже, процес розвитку психіки дитини має поетапний характер. Кожен із цих етапів характеризується як самостійна стадія розвитку, що відрізняється одна від одної своїми якісними, а не кількісними характеристиками.

Розглянемо стадії розвитку психіки людини, які запропонував О. М. Леонтьєв.

1. Стадія новонародженого (до двох місяців) — дитина народжується з достатньо розвиненими органами відчуттів, органами руху і нервовою системою. У новонародженої дитини відмічаються зорові й слухові відчуття, відчуття положення тіла у просторі, смакові, нюхові і шкірні (дотикові) відчуття, елементарні рефлекси. Нервова система анатомічно оформлена, однак розвиток ще не завершений, зокрема тільки починається мієлінізація (грец. myelos — кістковий мозок) нервових волокон рухових і чуттєвих зон кори головного мозку. У цей період інтенсивно формується сфера відчуттів, зокрема спостерігається диференціація смакових і нюхових відчуттів, високого розвитку набувають шкірні відчуття (щоки, губи, рот). Зорове сприймання форм спочатку відсутнє, тому дитина реагує спочатку лише на великі або яскраві предмети, що рухаються. Відбувається розвиток орієнтувальних реакцій, наприклад, затихання на звук (шепотіння мами). У віці 3–4 тижнів у дитини спостерігається реакція пожвавлення в присутності людини (дитина починає посміхатися, коли хтось розмовляє). Так проявляються ознаки предметного сприймання.

2. Ранній вік новонародженого (2–6 місяців) — починається оперування предметами і формування сприймання, зорова фіксація на предметі. У віці 5–6 міс. відбувається бурхливий розвиток сприймання, оскільки дитина може самостійно сидіти; відбувається розвиток рухів і дій з предметами. Дитина починає впізнавати людей і речі. Розвивається зорове зосередження і зорове очікування.

3. Пізній вік новонародженого (від 6 до 12–14 міс.) — на сьомому місяці життя, у дитини добре розвинені предметні рухи руками. Вона може самостійно сідати, перевертатися із животика на спинку, повзати, таким чином укріплюється кістково-м’язова система. Це дозволяє розширити діапазон рухів дитини, а це у свою чергу, збільшує потік інформації та самостійності дитини. Відносини з дорослими набувають форми спільної діяльності. Дитина вже може встановити спілкування з дорослим через предмети. Діяльність дитини управляється не через сприймання окремих предметів, а через складне співвідношення власної предметної дії дитини і дорослої людини. Пізніше з’являються жести, які супроводжуються звуками, що позначають щось об’єктивне (перші ознаки мовлення). Також виникає не імпульсивне наслідування дорослих, тобто усвідомлене. Це забезпечує появу наприкінці цієї стадії специфічно людських рухових операцій із предметами. Також дитина оволодіває самостійною ходою.

4. Переддошкільний вік (від 1 до 3 років) — характеризується розвитком специфічно людської та суспільної за своєю природою діяльності й свідомим відображенням дійсності. Дитина оволодіває людським відношенням до оточуючого світу предметів. Відбувається пізнання предметів із осмисленням їх функцій та розвиток простих навичок (володіння чашкою, ложкою тощо) і маніпулювання предметами у процесі гри. Поява гри — це новий етап у розвиткові психіки дитини, через яку вона пізнає світ самостійно. На цій основі дитина оволодіває словами, які усвідомлюються нею як такі, що позначають предмет з його функціями. Гра стає включеною у діяльність і є засобом спілкування. Однак, ще відсутня уявна ситуація у грі. Дитина, маніпулюючи предметами, ще просто наслідує дії дорослих. У цей період інтенсивно розвивається сприймання, здатність до аналізу та узагальнення, тобто формуються мисленнєві функції.

5. Дошкільний вік (від 3 до 7 років) — характеризується наявністю протиріччя між прагненням до оволодіння світом предметів і обмеженістю можливостей дитини. Дитина прагне робити не те, що може, а те, що бачить або чує. Протиріччя вирішується в сюжетних іграх, які відображають реальний зміст дії, що копіюється. Через сюжетні ігри дитина приймає на себе певні соціальні ролі й оволодіває соціальними стосунками світу людей; гра сприяє розвиткові сприймання, запам’ятовування, відтворення і мовлення. У цей період відбувається формування творчої уяви і здатності довільно управляти власною поведінкою. Відбувається процес формування особистості дитини і закладаються риси характеру, освоюються норми і правила поведінки. Цьому сприяють читання казок, малювання, конструювання. На думку О.М. Леонтьєва, наприкінці цієї стадії розвитку психіки дитина прагне оволодівати суспільно значущою діяльністю, що виявляється у виконанні певних обов’язків.

6. Молодший шкільний вік (від 7 до 12 років) — цей етап характеризується подальшим розвитком психіки дитини, що пов’язано із початком навчання у школі. У дитини тепер є певні обов’язки перед суспільством і від їх виконання залежить її майбутнє та місце в соціумі. Навчання виступає як самостійна діяльність і займає провідне місце у житті дитини. Всі основні зміни психічного розвитку пов’язані із навчанням у школі. Основна закономірність цієї стадії — розумовий розвиток дитини. Зокрема відбувається бурхливий розвиток контрольованої уваги, довільної цілеспрямованої спостережливості, сильно зростає продуктивність пам’яті та мислення. Якщо у віці 7–8 років мислення дитини є конкретним і опирається на наочні образи й уявлення, то у процесі навчання воно стає зв’язним, послідовним і логічним. Відбувається також бурхливий розвиток мовлення, оскільки це пов’язане із оволодінням писемною мовою та оволодінням користування граматичними категоріями. Під час навчання відбувається розвиток особистості. Це виявляється у зміні інтересів. Зокрема дитячі інтереси, завдячуючи розвиткові пізнавальних інтересів, змінюються на навчальні. На думку О.М. Леонтьєва, надзвичайну роль у формуванні особистості відіграє колектив, де на неї покладаються певні обов’язки. Дитина стикається з таким поняттям як колективна відповідальність. На завершальній стадії цього періоду відбувається розподіл діяльності на чоловічу і жіночу. Так хлопчики цікавляться чоловічими видами діяльності, а дівчатка — жіночими.

7. Підлітковий вік і початок юності (від 13–14 до 17–18 років) — дитини все більше включається у життя суспільства. Відбувається завершення орієнтації діяльності дитини в залежності від статі. Прагнучи до самореалізації, дитина демонструє успіхи у конкретній діяльності, висловлює думки про майбутню професію. Відбувається подальший розвиток пізнавальних інтересів. Однак вони змінюються, стають диференційованими і стійкими. Так, навчальні інтереси не мають першочергового значення, дитина орієнтується на доросле життя. У цей період на формування особистості впливає процес статевої зрілості, зокрема завершується статева ідентифікація підлітка.

Однак, періодом юності розвиток психіки не завершується, тому у сучасній психології виокремлюють іще два періоди:

1. Акмеологічний період розвитку (від 18 до 60 років). Термін акмеологія (грец. астє — вершина чогось, розквіт, зрілість, найкраща пора) був уперше запропонований М.М. Рибніковим у 1928 році. Цей період характеризується тим, що завершується соматичний розвиток і статева зрілість людини, найбільш високим рівнем інтелектуальних, творчих і професійних досягнень. Найбільш повну характеристику цьому періодові дав Б.Г. Ананьєв, який виділив такі особливі фази: юність, молодість і початок середнього віку — характеризуються загальним прогресом функцій людини. Зокрема обсяг і показники переключення уваги зростають до 33 років, а потім починають знижуватися. Найбільш високі показники короткочасної вербальної пам’яті відзначаються з 18 до 30 років, а після 33 починають знижуватися. Подібні зміни відбуваються й із інтелектом. Так, якщо у 20-ти річних він дорівнює 100 %, то в 30 років — 96 %, у 40–87 %, у 50–80 %, а в 60–75 %.

Також акмеологічний період характеризується спеціалізацією психічних функцій відносно певної діяльності. Основними є операційні механізми. У цьому віці продовжують розвиватися актуальні для людини функції, які є найбільш значущими для основного виду діяльності. Наприклад, окомір, точність рухів, мислення, пам’ять, увага.

2. Період геронтогенезу (грец. geron — стара людина) — це пізній період людського життя. У ньому визначають такі фази: похилий вік (чоловіки 60–74 роки, жінки — 55–74 роки); старечий вік — 75–90 років, довгожителі понад 90 років. У цілому цей період характеризується згасанням фізичних і психічних функцій. Відзначається зниження інтенсивності обміну речовин в організмі людини. Знижується загальна активність організму, можливості психічних функцій, особливо пам’яті, уваги і мислення. Однак перебіг цього періоду значною мірою залежить від індивідуальних особливостей людини. Особливого значення для протистояння інволюції набуває творчість людини. Існує безліч прикладів, коли видатні вчені, діячі мистецтва зберігали трудову і творчу активність.

Отже, розвиток свідомості залежить від активності суб’єкта, від його рефлексивних можливостей, від системи стосунків, що складається в суспільстві і насамперед у процесі трудової діяльності.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке подразливість?

2. Чим відрізняється подразливість від чутливості?

3. Яку будову має неврон?

4. Якими є характеристики безумовного рефлексу?

5. Що є основним механізмом нервової системи?

6. За яких умов відбувається гальмування основного рефлексу?

7. Що таке динамічний стереотип?

8. Які психічні процеси контролюються правою півкулею головного мозку?

9. Які існують відмінності між інстинктами, навичками та інтелектуальними формами поведінки тварин?

10. Чи можуть тварини мислити логічно?

11. У чому полягає сутність культурно-історичної концепції Л.С. Виготського?

12. Назвіть основні етапи розвитку психіки, за О.М. Леонтьєвим. Охарактеризуйте їх.

Словник термінів

Аксони — волокна тіла нервової клітини, які передають збудження іншим нервам.

Аферентні неврони — провідники збудження від периферії до центр нервової системи.

Безумовний рефлекс — спадково закріплена стереотипна форма реагування на біологічно значущі впливи зовнішнього світу або зміни внутрішнього середовища організму.

Дендрити — волокна тіла нервової клітини, які сприймають збудження.

Ефектор — кінцевий елемент рефлекторної дуги (м’язи, залози), зміна стану яких є показником здійснення рефлексу.

Еферентні неврони — передають збудження від центру до периферії нервової системи.

Інстинкти — це вроджені видові форми поведінки, які виробились в ході природного відбору як результат відбору і закріплення біологічно доцільних дій.

Інтелектуальні форми поведінки — найпростіші форми мисленнєвої діяльності, що ґрунтуються на встановленні зв’язків між предметами.

Навички — це індивідуально набута форма поведінки, яка закріплюється в результаті повторень.

Нервова клітина (неврон, нейрон) — це основний структурний і функціональний елемент нервової системи.

Подразливість — властивість живих організмів (тварин, рослин) реагувати змінами свого стану або рухами на різні зовнішні подразники: електромагнітні хвилі, вібрації, зміни температури, вологості тощо.

Психіка — властивість головного мозку людини створювати суб’єктивні образи об’єктивної реальності, за допомогою яких відбувається керування діяльністю і поведінкою людини.

Рефлекс — реакція організму у відповідь на подразнення зовнішнього чи внутрішнього середовища.

Рецептори — кінцеві утворення доцентрових нервових волокон у тілі тварин і людини.

Свідомість — вищий рівень психічного відображення світу і саморегуляції, властивий лише людині як суспільно-історичній істоті.

Синапс — утворення, через яке здійснюється контакт аксона з дендритами.

Умовний рефлекс — рефлекс, що утворюється при зближенні у часі будь-якого первинно індиферентного подразника з наступною дією подразника, що викликає безумовний рефлекс.

Чутливість — подразнюваність щодо впливів середовища, які співвідносять організм з іншими впливами, що орієнтують організм у середовищі, виконуючи сигнальну функцію.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Наведіть по два приклади, які демонструють умовні та безумовні рефлекси, інстинктивну й інтелектуальну поведінку. Виконайте завдання письмово.

Завдання 2

Уявіть будь-який предмет, що залишився у вас удома: книжку, ручку, годинник тощо. Намагайтесь пригадати, де цей предмет знаходиться, його колір, форму, розміри та інші ознаки. Цей образ становить частину вашої душі. Де ви його відчуваєте: в голові, в яких-небудь інших частинах тіла, там, де знаходиться реальний предмет, деінде? Спробуйте описати образ цього предмета, тобто назвати його ознаки: розмір, форму, колір, будову, вагу, хімічний склад тощо. В яких співвідношеннях він знаходиться з реальним предметом: це різні реальності чи одна й та сама?

Завдання 3

Визначте, про які форми поведінки йдеться у нижче наведених прикладах.

1. Колючка — маленька прісноводна рибка. У цього виду риб спорудження гнізда, охорона території, піклування про ікру і молодь покладається на самця, який заганяє самку в гніздо для відкладання ікри. Самка колючки підпливає до території самця, демонструючи своє яскраво-червоне черевце. У відповідь на що самець починає плавати зигзагами. Самка, в свою чергу, піднімає голову і хвіст. Тоді самець підпливає до гнізда і вказує головою на вхід до нього. Самка запливає всередину і відкладає ікру, після чого залишає гніздо. Нарешті, самець запліднює ікру.

2. Риби пінагори відкладають ікру на межі відливу. Коли вода спадає, ікра залишається без води. В таких випадках, самець пінагори, що охороняє ікру, починає час від часу поливати її з рота водою, щоб вона не пересохла.

3. Навесні у прозорих водах струмків північної Канади з’являється молодь лосося. Через декілька років (від двох до семи), які лосось живе у прісних водах, дорослий лосось спускається вниз по річці, щоб потрапити в океан. Самці і самки залишаються у відкритому морі два-три роки, віддаляючись від берега на 3000 км. Після досягнення статевої зрілості лососі починають свою фантастичну подорож до нерестилища. Риба пропливає 50-100 км на день, щоб знайти рідну річку. З десятка річок, що впадає у море, лососі знаходять саме ту, якою спустилися в море декілька років назад, а потім без коливань пливуть уверх до рідного струмка, де нерестяться.

4. Спостерігати за материнською поведінкою щура-самки в її природних умовах настільки ж захопливо, як спостерігати за самками будь-яких інших тварин. Самка при наближенні пологів (навіть, якщо це першопороділля) виконує ті ж самі підготовчі дії щодо облаштування гнізда, що й її пращури протягом багатьох тисяч поколінь. Вона без відпочинку зносить різноманітні матеріали, які розлахмічує зубами, щоб зробити їх м’якішими, а потім будує кулькоподібне гніздо, яке набуває своєї остаточної форми вже в останні години перед пологами. Потім вона займається окремо кожним дитинчам у міру їх появи на світ: перекушує їм пуповину і перетягує по одному у гніздо.

5. Сіра гуска, яка висиджує яйця, час від часу їх перевертає. Робить це вона так: витягує шию і дзьобом перекочує яйце на півоберта у напрямку до себе. Коли ж яйце відхиляється від потрібної траєкторії, вона робить додаткові рухи дзьобом, щоб те не покотилося далі.

Завдання 4

Поясніть, про які реакції організму йдеться у нижче наведених ситуаціях. Відповідь обґрунтуйте.

1. Медуз можна зустріти, плаваючи у морі. У них ще не має мозку, але у них є примітивна нервова система, що складається із нервових клітин, пов’язаних між собою сіткою чимось схожою на риболовецьку. Якщо торкнутися медузи в будь-якому місці, то подразнення швидко розповсюджується по всій сітці, і в результаті скорочення мускулатури медуза віддаляється від подразнювача. Наприклад, коли краб намагається вхопити медузу своїми клешнями, нервова система реагує на це подразнення і медуза відпливає в бік від джерела небезпеки.

2. Якщо спрямувати новонародженому немовляті в обличчя струмінь холодного повітря, то воно закліпає очима. Йому не потрібно цьому вчитися, оскільки ця реакція — автоматична. Але, якщо перед тим, як подмухати в обличчя немовляті та подзвонити дзвіночком, і це повторити декілька разів, то немовля почне кліпати лише при одному звукові дзвіночка.

3. В ящик з вертикальними щілинами зачиняли кота, щоб тварина увесь час могла бачити їжу, яка знаходилася за межами ящика. Коли голодний кіт випадково вдаряв по замикальному механізму, дверцята відчинялися. У наступних спробах дії кота поступово зосереджувалися біля цього замикального механізму, й інша активність в ящику зовсім припинялася. Врешті-решт, як тільки кота вміщували в ящик, він одразу здійснював інструментальну реакцію і вибирався за їжею назовні.

Завдання 5

Про які форми поведінки йдеться у нижче наведених прикладах? Чим можна пояснити таку поведінку?

1. Способи розпізнавання шлюбних партнерів незчисленні. Серед них чільне місце посідають звукові сигнали, надзвичайно різноманітні у різних тварин. Їх добре вивчено у деяких комах (коників, цвіркунів), у яких самці співають справжні пісні, які є досить різноманітними і найчастіше серед них можна виділити «пісню суперництва», яка слугує викликом іншим самцям і інформує їх про зайняту територію, а також «любовну пісню», яка виконується для приваблення самиць і є чітко видовою розпізнавальною ознакою. Самиці легко відрізняють її від інших пісень самця, що допомагає їм знайти одне одного у рясній траві.

2. Дощові хробаки повзуть на запах мускусу, який виділяє їх смертельний ворог — кріт.

3. Чайки виманюють дощових хробаків із-під землі, тупочучи лапками (чотири рази за 1 с), імітуючи підземне пересування крота.

4. Велика золота риюча оса-сфекс проколює своїм жалом три грудні нервові ганглії у зелених коників, паралізуючи їх, а потім втягує до нірки. Личинка оси живиться таким паралізованим коником, який зберігає усі необхідні для розвитку цієї личинки поживні речовини. Однак, оса-сфекс втягує коника у вириту нірку лише за вусик. Якщо ж обрізати вусики, то оса стає зовсім безпорадною і навіть не робить ніяких спроб втягти коника до нірки, наприклад, за одну з кінцівок.

Завдання 6

Із запропонованих критеріїв оберіть ті, що характеризують інстинктивну поведінку.

Успадковується, тобто належить до природжених властивостей виду або раси; вимагає попереднього навчання; пристосована до натуральних умов життя, включаючи сезонні зміни; виникає в процесі індивідуального життя, тобто базується на досвіді; є пристосованою до умов життя індивіда; виконується по-різному на підставі власного досвіду або вражень.

Завдання 7

Складіть кросворд на 10 слів, використовуючи поняття теми, прізвища науковців, які досліджували психіку та свідомість.

Завдання 8

Подайте у вигляді структурної схеми еволюцію психічних реакцій живих організмів.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Основними характеристиками свідомості є:

а) здатність акумулювати знання про навколишній світ;

б) розрізнення суб’єкта й об’єкта;

в) забезпечення цілеутворювальної діяльності;

г) усе вказане.

2. Сукупність вроджених спонук і форм поведінки, спрямованих на пристосування до умов життя і на виживання, — це:

а) інстинктоїд;

б) інтуїція;

в) інстинкт;

г) інтелект.

3. Бджоли будують стільники так, ніби володіють складними математичними розрахунками. Це можна пояснити:

а) інтелектуальною поведінкою;

б) інстинктивною поведінкою;

в) пристосуванням;

г) біологічно доцільними реакціями.

4. Функція мозку, сутність якої полягає у відображенні дійсності у вигляді відчуттів, сприймання, уявлень, мислення, почуттів і волі — це:

а) свідомість;

б) психіка;

в) перцепція;

г) вища самість.

5. Важливими характеристиками свідомості вважаються такі:

а) розрізнення суб’єкта й об’єкта;

б) немотивоване спонукання до дії;

в) спонтанність поведінки;

г) готовність до діяльності.

6. Способи регуляції поведінки живих істот в навколишньому середовищі, властивості якого сприймаються головним мозком у вигляді сигналів за допомогою органів відчуття (колір, звук, запах), — це:

а) перша сигнальна система;

б) друга сигнальна система;

в) система регуляції;

г) нервова периферична система.

7. Друга сигнальна система — це способи регуляції поведінки живих істот у навколишньому середовищі, властивості якого сприймаються головним мозком у вигляді сигналів за допомогою:

а) зорових відчуттів;

б) смакових відчуттів;

в) тактильних відчуттів;

г) знакової системи мови.

8. Рефлекси, які утворюються під впливом умов життя за участі великих півкуль головного мозку — це:

а) умовні рефлекси;

б) безумовні рефлекси;

в) диференційовані рефлекси;

г) надумовні рефлекси.

9. Рефлекси, які виробилися і закріпилися у процесі тривалого

біологічного розвитку живих істот, — це:

а) безумовні рефлекси;

б) диференційовані рефлекси;

в) надумовні рефлекси;

г) умовні рефлекси.

10. Складні форми поведінки, які відображають міжпредметні зв’язки і забезпечують великі можливості пристосування та перенесення навичок, — це:

а) інстинкти;

б) навички;

в) інтелектуальна поведінка;

г) вміння.

11. Сигнальна система, яка характеризується тим, що сигнальну функцію виконують предмети і явища зовнішнього світу, їхні властивості, які безпосередньо діють на рецептори. Вона є спільною для тварин і людей — це:

а) перша сигнальна система;

б) друга сигнальна система;

в) третя сигнальна система;

г) четверта сигнальна система.

12. Закономірні реакції організму на певні подразники, здійснювані за участю тих чи інших відділів центральної нервової системи, — це:

а) рефлекси;

б) уміння;

в) навички;

г) інтелектуальні дії.

13. Система тимчасових нервових зв’язків, утворених за участю мови як засобу спілкування людей — це:

а) перша сигнальна система;

б) друга сигнальна система;

в) третя сигнальна система;

г) четверта сигнальна система.

14. Властивість головного мозку, яка забезпечує здатність людини відображати дію предметів і явищ навколишнього світу, — це:

а) підсвідомість;

б) свідомість;

в) рефлекси;

г) психіка.

15. Подразливість як рівень розвитку психіки властива:

а) безхребетним;

б) членистоногим;

в) вищим тваринам;

г) найпростішим.

16. До характеристик психіки не належить:

а) активне відображення об’єктивного світу;

б) побудова суб’єктом картини об’єктивного світу;

в) властивість будь-якої живої матерії;

г) регуляція поведінки та діяльності.

17. Свідомість характерна для:

а) вищих тварин;

б) людини;

в) людини й вищих тварин;

г) усіх хребетних.

18. Носієм психіки у людини є:

а) головний мозок;

б) кора великих півкуль головного мозку;

в) периферична нервова система;

г) центральна й периферична нервова система.

19. Шимпанзе дістає принаду за допомогою палиці, яка на той час не

перебуває в її полі зору — це свідчить про наявність у тварин:

а) свідомості;

б) інтелектуальної поведінки;

в) інстинктивної поведінки;

г) випереджального відображення.

20. Здатність реагувати не лише на біологічно значущі, а й на

біологічно нейтральні фактори середовища є важливою характеристикою рівня розвитку психіки:

а) подразливість;

б) свідомість;

в) чутливість;

г) поведінка.

21. Критерієм появи зачатків психіки в живих організмів (за

О.М. Леонтьєвим) є:

а) здатність до пошукової поведінки;

б) наявність чутливості;

в) здатність гнучкого пристосування до середовища;

г) вміння програвати дії у внутрішньому плані.

22. Термін «умовний рефлекс» запропонований:

а) Ч. Дарвіном;

б) І.П. Павловим;

в) І.М. Сєченовим;

г) В.М. Бехтерєвим.

Теми рефератів

1. Прояв свідомості в поведінці, психічних процесах, властивостях і станах людини.

2. Розвиток свідомості в психологічних дослідженнях.

3. Розвиток свідомості дитини.

4. Рефлекторна теорія І.М. Сєченова й І.П. Павлова.

5. Стадії та рівні розвитку психіки і поведінки тварин.

6. Свідомість і мозок.

7. Проблема інстинкту, навичок та інтелекту.

8. Сенсорна, перцептивна й інтелектуальна стадії розвитку психіки тварин.

9. Характеристика інтелектуальної поведінки тварин.

10. Наукові погляди на сутність психіки.

Список використаної літератури

1. Годфруа Ж. Что такое психология?: В 2-х т. — Т. 1. — М.: Мир, 2004. — С. 30–49.

2. Дрозденко К.С. Загальна психологія в таблицях і схемах: Навч. посібник. — К: ВД «Професіонал», 2004. -С. 54–84.

3. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2005. — С. 70–105.

4. Немов Р.С. Психология: Учебник для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3-х кн. — Кн. 1: Общие основи психологии. — М.: Владос, 2001 — С. 109–139.

5. Практикум по общей психологи: Учеб. пособие / Под ред. А.И. Щербакова. — М.: Просвещение, 1990. — С. 49–52.

6. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. — К.: Либідь, 2003. — С. 15–49.

7. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологи. Учеб. пособие — М.: Изд-во Московского психолого- социального ин-та; Воронеж: Изд-во «МОДЗК», 2002. — С. 26.

8. Чайченко Г.М. Поведінка і психіка тварин: Навч. посібник. — К.: ВП «Київський університет», 2000. — С. 7–32.

Список рекомендованої літератури

1. Выготский Л.С. Собрание сочинений: В 6 т. — Т.1. — М., 1982. — С. 132–148.

2. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1982. — С. 23–33, 124–158.

3. Леонтьев А.Н. Проблеми развития психики. — М.: Изд-во МГУ, 1981. — С. 249–271.

4. Рубинштейн С.Л. Основи общей психологи — СПб.: Питер, 2008. — С. 90–163.

5. Фабри К.З. Основи зоопсихологии. — М.: Изд-во МГУ, 1976. -

С. 66.-87.

1. Біологічне, соціальне й культурне в людині.

2. Взаємозв’язок понять індивід, особистість, індивідуальність.

3. Психологічна структура особистості.

4. Спрямованість особистості.

5. Активність особистості та самоуправління.

6. Розвиток і формування особистості.

7. Сучасні концепції дослідження особистості.

1. Біологічне, соціальне й культурне в людині

На межі соціально-біологічних наук серед учених точилися заповзятливі суперечки щодо поглядів на роль біологічних і соціальних факторів у розвитку людини. Найбільш узагальнено цю проблему відображає дискусія про співвідношення природного (біологічного) та соціального в людині. У процесі непростих методологічних змагань вирізнились окремі концепції. Розглянемо деякі з них докладніше.

З ідеалістичних позицій людина уявляється «за образом і подобою Божою», при цьому пріоритетними виступають духовні (божественні) засади її існування; матеріалісти — однозначно й безальтернативно наголошували на домінації «природного» людського начала. Іншої точки зору, як правило, прихильники зазначених підходів не визнавали.

У більшості філософських побудов альтернатива душі та тіла вирішувалася, зазвичай, на користь душі як вічної (божественної) субстанції, що залишає смертне тіло й переселяється в інший світ для вічного існування. Ця ж альтернатива присутня і у творах Р. Декарта, Ж. Ламетрі і навіть I. Канта, які віддавали перевагу духовному в людині (у I. Канта — моральному) як більш суттєвому й визначальному у порівнянні з природними засадами її існування та розвитку.

Соціологічна концепція була обґрунтована англійським філософом і педагогом Дж. Локком (1632–1704). Прихильники цієї концепції заперечували вплив на розвиток людини біологічних факторів і надавали перевагу соціальним. На їх думку, душа новонародженої дитини подібна до чистої дошки і формується лише під впливом соціального середовища й виховання.

Починаючи з XVIII ст. утверджує свої погляди теорія преформізму. Преформісти А. Вейсман, Т. Морган, А. Стертевант, Г. Дж. Меллер стверджували, що духовні якості людини, закладені в зародковій речовині, передаються спадково, а тому фізичний та психічний розвиток людини є проявом кількісного зростання спадкових задатків.

Перебільшення ролі біологічних чинників притаманне соціобіологізму. Його сповідують такі відомі вчені, як Нобелівський лауреат Ж. Моно, неофрейдисти Е. Уілсон, Р. Тріверста.

Представники біологізаторської концепції Дж. Дьюї (1859¬1952) і Е. Торндайк (1874–1949) стверджували, що соціально- психічні якості детерміновані біологічними факторами і їх розвиток не залежить від соціального впливу, а відтак і процесу виховання.

Із розвитком біологічної науки, і генетики зокрема, у середині XX ст. з’явилась генетико-соціальна концепція розвитку людини. Прибічники цієї концепції — генетик Т. Добжанський та біолог-еволюціоніст Е. Майр, фізіолог К. Лоренц, психологи Е. Фромм, Б. Скіннер — вважали, що на розвиток людини впливають як біологічний, так і соціальний фактори.

Вплив біологічного фактора виявляється у передачі через генну інформацію (спадковість) певних задатків, які становлять потенційні можливості для психічного й соціального розвитку особистості. Спадковість характеризується здатністю біологічних організмів передавати своїм нащадкам задатки. Вирішальну роль у подальшому розвитку особистості на ґрунті успадкованих задатків має соціальне середовище й виховання.

Окрім біологічного успадкування, на розвиток людини, й становлення як особистості значний вплив здійснює соціальне успадкування, завдяки якому народжена дитина активно засвоює соціально-психологічний досвід батьків і всього оточення (мову, звички, особливості поведінки, морально-етичні якості та ін.).

Важливе місце в процесі розвитку й формування особистості посідає й безпосередня діяльність. Діяльність дитини може мати різні форми: ігрову, навчально-пізнавальну, трудову, художньо- естетичну, спортивну тощо. Вона є внутрішнім психофізичним рушієм активності особистості, а відтак суттєвим чинником фізичного, психічного й соціального розвитку. У процесі безпосередньої діяльності знаходить своє вираження дія рушійної сили розвитку як результат суперечностей між реальними потребами, що їх висуває перед особистістю життя, і рівнем фізичного, психічного та соціального розвитку.

Отже, з метою розв’язання зазначеної проблеми вітчизняні науковці схильні до розуміння людини як біосоціальної істоти: людина є живою системою — єдністю фізичного та духовного, природного й соціального, успадкованого та набутого. Як живий організм людина включена у природний зв’язок явищ і підпорядковується біологічним (фізіологічним, біофізичним, біохімічним) закономірностям. Фізична та морфологічна організація людини є найвищим рівнем організацій матерії у відомій людству частині Всесвіту.

Водночас, як зазначає І. Фролов, людина викристалізовує в собі весь досвід суспільної життєдіяльності, накопичений у ході цивілізаційного розвитку. Проте природні задатки людини розвиваються і реалізуються лише за умов соціального способу життя. Біологічні закономірності життя людини мають соціально зумовлений прояв.

Таким чином, соціальному належить пріоритетна роль. Саме залучення індивіда до соціуму (норм права та моралі, побуту, правил спілкування та граматики, естетичних смаків тощо) формує мислення та поведінку людини, робить із неї представника певного способу життя, культури і психології.

Сучасні вчені наголошують, що потрібно відмовитись від категоричності зазначених підходів насамперед відмовою від визнання первинності (чи вторинності) біологічного та соціального в людині. Як зазначають Л. Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко, природа людини не біосоціальна, а більш специфічна. Біологічне в людині відрізняється від природно-біологічного, хоч і не є чимось надприродним.

Таке біологічне-соціалізоване, точніше, окультурене змінило свою суть у процесі історичної еволюції живої матерії. Висновок може бути лише таким: у ході антропосоціогенезу формується нова істота — людина, що виокремившись із природи, несе в собі всі притаманні їй ознаки, які проте не вичерпуються природними. Поняття «людина» співвідноситься із поняттям «культура», де біологічне і соціальне знаходяться в перетвореному (соціалізованому, окультуреному) вигляді.

Людське реалізується і через соціальне, і через біологічне. Воно знаходить прояв у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному. При цьому всі згадані форми прояву людського співіснують в органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні. Просторове поле нашого існування — природно- соціальне, тобто — культурне.

Людське реалізується через індивідуальне й суспільне, групове та колективне, особисте та загальне. Воно може зберегти свою самість навіть за умови тривалої ізоляції від суспільного (згадаймо долю відомого героя повісті Д. Дефо «Робінзон Крузо») і втратити її в найтісніших контактах з ним (загубленість у натовпі тощо).

Таким чином, проблема співвідношення біологічного (природного) й соціального начал у структурі особистості людини є однією з найскладніших і дискусійних у сучасній психології.

2. Взаємозв’язок понять індивід, особистість, індивідуальність

У науковому вжитку щодо людини широко побутують поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність» (рис. 1). Вони деякою мірою синонімічні стосовно біологічної істоти «людини мислячої». Але ці поняття містять певні відтінки з погляду різних підходів до характеристики людини як до біологічної істоти. Наука про особистість — персонологія — це дисципліна, що прагне закласти фундамент для розуміння людської індивідуальності шляхом використання різноманітних дослідницьких стратегій.

Людина народжується вже людиною. У маляти, яке з’являється на світ, конфігурація тіла забезпечує можливість прямого ходіння, структура мозку забезпечує можливість розвитку інтелекту, будова руки — перспективу використання знарядь праці тощо, і цим малятко

— людина за сумою своїх можливостей — відрізняється від дитяти тварини, яке за жодних обставин не може набути подібного фонду якостей.

Сказаним стверджується факт належності маляти до людського роду, що фіксується в понятті «індивід». Отже, в понятті «індивід» утілено родову належність людини. Цим поняттям широко оперують фізіологія, анатомія, медицина.

Поняття «особистість» має кілька різних значень. Англійське слово «реrsonalite» (особистість) походить від латинського «реsопа». Спочатку воно означало маски, які надягали актори під час театральних дійств у давньогрецькій драмі. По суті, цей термін споконвічно вказував на комічну або трагічну фігуру в театрі. Таким чином, із самого початку в поняття «особистість» був закладений

зовнішній, поверхневий соціальний образ, що індивідуальність приймає, коли грає певні життєві ролі — якась «личина», суспільна особа.

Щоб сформувати уявлення про різноманіття значень поняття «особистість» у психології, звернемося до поглядів деяких визнаних теоретиків. Наприклад, К. Роджерс описував особистість у термінах самості: як організовану, довгострокову, суб’єктивно сприйману сутність, складову серцевину наших переживань. Г. Олпорт визначав особистість як те, що індивід представляє собою насправді

— внутрішнє «щось», що детермінує характер взаємодії людини зі світом. А в розумінні Е. Еріксона індивід протягом життя проходить через низку психосоціальних криз, і його особистість з’являється як функція результатів кризи. Дж. Келлі розглядав особистість як властивий кожному індивіду унікальний спосіб усвідомлення життєвого досвіду. Зовсім іншу концепцію запропонував Р. Кеттел, на думку якого, ядро особистісної структури утворюється шістнадцятьма вихідними рисами. Нарешті А. Бандура розглядав особистість як складний патерн безперервного взаємовпливу індивіда, поведінки й ситуації. Очевидна несхожість наведених концепцій недвозначно свідчить, що зміст особистості з позиції різних уявлень багатогранний.

Учені сходяться на тому, що особистість є соціальним поняттям; людину з соціально-психологічного погляду характеризує рівень розвитку психіки, здатність до засвоєння соціального досвіду, можливість спілкування з іншими людьми. Особистість — категорія суспільно-історична.

Особистість — діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне становище в суспільстві та виконує певну соціальну роль.

Роль — це соціальна функція особистості; наприклад, роль матері та батька — виховання дітей; роль директора школи — управління колективом учителів та організація процесу навчання учнів.

Позиція особистості — це система її відносин. Суттєвими відносинами особистості є ставлення до матеріальних умов життя, до суспільства й людей, до себе, до власних обов’язків — трудових, громадських та ін. Ці відносини характеризують моральне обличчя особистості й соціальні установки.

Індивідуальність — особистість, яка характеризується унікальними, неповторними соціально-психічними якостями, що помітно вирізняють її серед інших особистостей.

Індивідуальність — це особистість у її своєрідності. Коли кажуть про індивідуальність, то мають на увазі оригінальність особистості.

Зазвичай, словом «індивідуальність» визначають якусь найголовнішу особливість особистості, яка робить її відмінною від решти людей.

Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних проявляється дуже яскраво, а інших — непримітно. Індивідуальність може проявлятись в інтелектуальній, емоційній, вольовій сферах або відразу в усіх сферах психічної діяльності.

Оригінальність інтелекту може полягати у здатності бачити те, чого не помічають інші, в особливостях обробки інформації, а саме: в умінні ставити проблеми й вирішувати їх.

Своєрідність почуттів може знаходити прояв у надмірному розвиткові одного з них (інтелектуального чи морального), у великій рухомості емоцій, у переважанні чуттєвого чи раціонального у винесенні рішень.

Особливість волі виявляється в силі волі, надзвичайній мужності або володінні собою в критичних ситуаціях.

Людина — це не пасивний продукт обставин, а суб’єкт своєї життєдіяльності. Вона народжується і живе в історично сформованому середовищі, за умов історичної необхідності, але людина тому і є людиною, що сама визначає своє ставлення до того, що її оточує: природи, держави, власності, моралі, культури, зрештою до самої себе. Саме людина приймає остаточне рішення щодо своїх дій та поведінки, які залежать як від об’єктивних обставин існування, так і від рівня її свідомості, почуттів та волі. Рішення може бути правильним, неправильним або суперечливим. Дії особистості також мають різний ступінь адекватності щодо об’єктивного плину історичної необхідності. Це позначається на суспільному визнанні особистості. I хоч безпомилкове суспільне визнання має суперечливий, історично зумовлений характер, сучасна соціальна теорія поділяє особистості різного соціального типу, психологічного складу, характеру, темпераменту, етнонаціонального походження і раси на три відносно самостійні категорії: рядову, історичну, видатну.

Рядова особистість — це одиничний представник народу. Вона має свою індивідуальність, унікальність, неповторність. Вона живе «родовим життям», тобто так, як її народ — працює, створює сім’ю, виховує дітей, шанує закони, сподівається на краще тощо і, водночас, вносить у це життя свою неповторність. Не претендуючи на унікальність, рядова особистість, створює культурні блага, разом з усіма переживаючи всі ті аспекти життя, з яких воно складається.

Історична особистість — це людина, що залишила певний слід в історії життя народу й культури, держави й людства. Особистість може мати позитивний, негативний і суперечливий характер, завдяки чому вона залишає про себе як світлу чи ганебну пам’ять, або ж таку, однозначне визначення якої не вдається жодному з наступних поколінь.

Видатна особистість — це людина, яка відзначилась своїми вчинками, творчістю, практичними справами, здобула історично- позитивну суспільну оцінку, прискорила прогресивний рух об’єктивного суспільно-історичного процесу. Вона присвятила життя служінню загальнолюдським пріоритетам. Видатною особистістю людина не народжується, а стає завдяки прогресивній діяльності у тій чи іншій сферах суспільного життя. Наприклад, А. Ейнштейн є видатною особистістю в науці, Т. Шевченко в живописі й літературі, А. Вівальді в музиці, М. Пирогов у медицині. Видатними особистості стають завдяки об’єктивним обставинам і відповідним особистісним якостям. Видатні особистості, зазначає Г. Плеханов, бачать далі за інших, бажають більше, пізнають глибше. Це, як правило, вольові, цілеспрямовані люди. Вони знають, чого хочуть, впевнено йдуть до своєї мети, розуміють суспільні потреби й уміють сформулювати завдання соціально-практичних дій. Вони можуть швидко розібратися в суперечливих обставинах, володіють фундаментальною базою знань, суспільним досвідом, надбаннями культури. Видатні особистості беруть на себе відповідальність за нові підходи до суспільного творення. Статус видатної особистості суперечливий. Не відразу видатна особистість визнається як така. Діяльність видатної особистості спочатку може бути незрозумілою і не підтриманою народом. Її світогляд не вкладається в стандарти звичного.

3. Психологічна структура особистості

До розгляду структури особистості існують різні підходи.

Згідно з концепцією персоналізації А. Петровського, у структурі особистості можна виокремити три складові:

1) внутрішньоіндивідна (інтеріндивідна) підсистема, що представлена темпераментом, характером, здібностями людини та всіма характеристиками її індивідуальності;

2) інтраіндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове — у конкретній формі проявів особистості;

3) надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, у якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки «тут і тепер» з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається «внесками», що їх робить особистість в інших людей. Оскільки діяльність кожного індивіда та його участь у спільній діяльності зумовлює зміни в інших особистостях.

Петровський А. метафорично трактує справжню особистість як джерело могутньої радіації, що перетворює пов’язаних з нею людей (радіація, як відомо, може бути корисною і шкідливою, може лікувати й калічити, прискорювати й сповільнювати розвиток, бути причиною різноманітних мутацій тощо). Індивіда, обділеного особистісними характеристиками, він порівнює з нейтрино, тобто з частинкою, яка, пронизуючи будь-яке середовище, не спричинює в ньому змін. Безособистісність — це характеристика особи, яка байдужа до інших людей, нічого не змінює в їхньому житті й поведінці, не збагачує і не збіднює їх.

Платонов К. у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:

1) підструктура спрямованості, яка об’єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості. Елементи особистості, що входять до цієї підструктури, не породжуються природними задатками і відображають індивідуально заломлену класову свідомість. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумовленою;

2) підструктура досвіду — охоплює знання, навички, уміння і звички, набуті в індивідуальному досвіді шляхом навчання, але вже з помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості, її називають ще індивідуальною культурою, підготовленістю;

3) підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як форм відображення; вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі проявляється ще більш чітко;

4) біологічно зумовлена підструктура: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

Платонов К. називає запропоновану структуру особистості загальною — оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру; динамічною — тому, що не залишається незмінною в жодній конкретної особистості: із дитинства й до смерті вона змінюється; функціональною — тому, що вона як ціле та її складові елементи розглядаються як психічні функції; психологічною — оскільки узагальнює психічні властивості особистості.

4. Спрямованість особистості

Головним структурним компонентом особистості є її спрямованість як система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості. Основними проявами спрямованості є потреби та мотиви, ціннісні орієнтації, рівень домагань, перспективи та цілі особистості (рис. 2).

Мотиви — це пов’язані задоволенням певних потреб спонукання до діяльності. Мотиви розрізняють за їх усвідомленістю. Неусвідомлюваними мотивами є установки і потяги.

Установка — це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до певної діяльності чи поведінки. Установка часто є результатом недостатньо обґрунтованих висновків з фактів особистого досвіду або некритичного засвоєння стереотипів мислення (стандартизоване судження, усталене в певній групі).

Потяг — це спонукання до діяльності, що є недиференційованою, недостатньо чітко усвідомленою потребою, невиразна потреба в чомусь. Він швидкоплинний: потреба або згасає, або перетворюється в прагнення. Потяги характерні для юнацького віку як провісники майбутніх прагнень усвідомлюваних мотивів.

Усвідомлюваними мотивами є інтереси, переконання, прагнення. Інтерес — це емоційний вияв пізнавальних потреб особистості. Суб’єктивно інтереси розкриваються на позитивному емоційному фоні, у бажанні глибше пізнати об’єкт, зрозуміти його. Роль інтересів у тому, що вони є спонукальним механізмом пізнання, змушують особистість шукати шляхів, засобів задоволення того чи іншого бажання.

Розрізняють інтереси за змістом, метою, шириною, глибиною, за стійкістю і дієвістю.

Так, за метою інтереси поділяються на безпосередні й опосередковані. Безпосередні інтереси зумовлює емоційна привабливість об’єкта. Наприклад, інтерес до розв’язання задач, кросвордів, до спілкування з друзями тощо.

За глибиною інтереси поділяють на поверхові і глибокі. За широтою — на широкі й вузькі. Широкі інтереси розподілені між багатьма об’єктами; вузькі сконцентровані в одній галузі. Цінна риса особистості — багатофокусність інтересів у кількох не пов’язаних одна з одною сферах діяльності. Багатофокусність інтересів особливо сприятлива для зміни видів діяльності — кращого засобу відновлення затраченої в ході роботи енергії. Отже, оцінка вузькості чи широти інтересів визначається зрештою їх змістом.

За стійкістю інтереси поділяються на стійкі й нестійкі. Стійкість інтересу зумовлює тривалість збереження його інтенсивності. Стійкий інтерес є сигналом, показником здібностей людини. Інколи інтерес до чогось не згасає все життя, наприклад, захоплення професією. Нестійкість інтересів, коли вони набувають характеру пристрасних, але короткочасних захоплень, є віковою особливістю, яка стимулює пошук покликання й допомагає виявити здібності.

Переконання — система усвідомлюваних потреб, які спонукають діяти відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду; це система знань, пропущених через почуття. Переконана та людина, у якої ідеї поєдналися з почуттям і волею.

Прагнення. Усвідомлюваним мотивом є також прагнення особистості, тобто мотиви поведінки, у яких виявлена потреба в чомусь, що може бути досягнуто вольовими зусиллями. Оскільки прагнення не задовольняються інакше, ніж через спеціально організовану діяльність, вони здатні підтримувати активність особистості протягом тривалого часу.

Прагнення набирають різних психологічних форм. Одна з них — мрія як створений фантазією образ бажаного майбутнього. Мрія підтримує і посилює енергію людини. Прагнення виявляються і в пристрастях, тобто мотивах і відповідних потребах, що мають непереборну силу, котра відсуває на задній план усе, не пов’язане з пристрастю.

Формою прагнень є також ідеал як потреба наслідувати приклад, взятий особистістю за зразок поведінки. Ідеалом може бути конкретна особа, збірний образ чи суспільні цінності. Ідеали завжди відбивають життя: не можна уявити щось, елементів чого не було б у реальності.

Водночас є два типи ставлення до ідеалу: споглядально-захоплене, пасивне і пристрасно-діяльне, коли ідеал є планом життя, породжує бажання самовиховуватися.

5. Активність особистості та самоуправління

Активність особистості — здатність людини до свідомої трудової і соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення нею довколишнього середовища й самої себе на основі засвоєння нею багатств матеріальної і духовної культури.

Активність особистості проявляється у творчості, вольових актах, спілкуванні. Інтегральна характеристика активності особистості — активна життєва позиція людини, яка виявляється в її принциповості, послідовному відстоюванні своїх поглядів, ініціативності, діловитості, психологічній настроєності на діяльність.

Людина не автоматично переключається з однієї справи на іншу, а свідомо, з урахуванням соціальної ситуації, оцінки значущості імпульсів, наслідків дій тощо. Вона може вибирати, і в цьому полягає свобода її волі. У малої дитини ще немає уяви про власне «Я», тому вона знаходиться під впливом зовнішніх і внутрішніх умов життя. Із утворенням «Я» дитина починає виділяти себе з предметного світу і людського оточення, а в окремих випадках навіть протистоїть їхнім діям. Це і є початок формування особистості — перехід від індивіда до власне особистості.

З подальшим розвитком система саморегуляції зміцнюється, і людина стає господарем своїх сил. Уявлення про власне «Я» визначає рівень домагань, відповідну міру активності особистості, міру розвитку здібностей (здебільшого прогностичну).

Здатність до самоуправління змінюється з віком і в зв’язку з патологічними змінами особистості. Найвищий рівень самоуправління досягається у зрілому віці, коли знання вже апробовані життям, а сама особистість досягла піку всіх сил і здібностей, пройшовши всі випробування.

Особистість, як самоуправна система, здійснює:

— виклик, затримку процесів (дій, вчинків);

— переключення психічної діяльності;

— її прискорення чи сповільнення;

— підсилення чи послаблення активності;

— узгодження спонукань;

— контроль за діяльністю через зіставлення наміченої програми зі здійснюваними діями;

— координацію дій.

Для вирішення цих завдань формуються такі основні механізми

«Я»:

— контролю;

— узгодження;

— санкціонування;

— підсилення.

«Я» входячи до структури особистості, має і власну структуру, що містить:

— уявлення про те, який «Я» є і яке «Я» повинно бути в ідеалі;

— сумління, або совість, яка у моральної людини має тенденцію наближення реальної поведінки до ідеальної. Так, якщо реальна поведінка помітно відрізняється від ідеальної, особа відчуває докори сумління, що сприяє закріпленню позитивної поведінки.

Самоуправління особистості має два види:

— оперативне, або повсякденне;

— перспективне, що визначається далекими цілями (структура самоуправління представлена на рис. 3).

Саморегуляцію як прояв волі розрізняють за типами:

— морально-вольовий;

— аморально-вольовий;

— абулічний, або слабкий;

— імпульсивний.

Перші два типи характеризуються високорозвиненою саморегуляцією, але відрізняються між собою моральними якостями. Решта — зі слабкою саморегуляцією і нестійкою мораллю.

Морально-вольовий тип саморегуляції — позитивний тип, здатний на пориви та значні звершення. Така людина — господар своїх слів, вона здатна домогтися соціально і особистісно значущих цілей попри будь-які труднощі, її здібності використовуються на повну силу і завдяки цьому розвиваються. Це — цільна особистість у повному розумінні слова.

Аморально-вольовий тип — це індивідуаліст, який переслідує егоїстичні цілі. Він є цілісним у своїй аморальності, розумним у визначенні способів досягнення намірів, але це — асоціальний тип.

Людина абулічного типу характеризується в’ялістю й пасивністю, байдужістю до всього. Вона легко піддається навіюванню, легко погоджується з іншими, піддається їхньому впливу, залишаючись бездіяльною. Така людина не може змусити себе працювати, а надто — долати труднощі, боротися з перепонами, домагатися реалізації поставленої мети. Це — інертна людина.

Такий тип виникає внаслідок слабкості внутрішніх спонукань, через що кора мозку не отримує потрібного тонусу, і слабовілля, тобто нездатності до зусилля. Такі люди можуть бути від природи обдарованими, але їхні здібності не розвиваються і не використовуються через пасивність.

У деяких випадках апатичні типи є наслідком сформованого почуття власної неповноцінності, коли людина гадає, що вона ні до чого не здатна і нічого не може досягнути в житті. Відтак опускаються руки, «засинають» здібності.

І нарешті, існує імпульсивний тип поведінки. У людини цього типу багато сильних імпульсів, захоплень, але вона діє нерозважно через недосконалість механізму зіставлення імпульсних спонукань із реальною ситуацією та особистими переконаннями.

6. Розвиток і формування особистості

Поняття «розвиток» — досить складне й неоднозначне. Найбільш загально поняття розвитку можна визначити так: розвиток — специфічний процес зміни, результатом якого є виникнення якісно нового, поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного.

Відомий український психолог Г. Костюк, підкреслюючи

складність механізму розвитку зазначав, що розвиток — це безперервний процес, який виявляється у кількісних змінах людської істоти, тобто збільшення одних і зменшення інших ознак (фізичних, фізіологічних, психічних тощо). Однак все не зводиться до кількісних змін, до зростання того, що вже є, а включає ще й якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих.

Можна виділити три види розвитку людини — фізичний, психічний і соціальний. Фізичний розвиток передбачає ріст організму, певні кількісні та якісні зміни на основі біологічних процесів. Психічний розвиток характеризується процесами зміни і становлення психіки людини. Соціальний розвиток вирізняється процесом оволодіння людиною соціальним досвідом (мовою, моральними якостями та ін.).

У педагогіці та інших науках про людину вживають також поняття «формування». Поняття «формування особистості» вживається у двох значеннях. Перше — формування особистості як розвиток, процес і результат. У цьому значенні формування особистості є предметом психологічної науки, завдання якої — з’ясування того, що є в наявності (експериментальне виявляється, знаходиться) і що може бути в особи в умовах цілеспрямованих виховних і навчальних дій. Це є, власне, психологічний підхід до формування особистості.

Друге значення — формування особистості як її цілеспрямоване виховання. Це — педагогічний підхід до значення завдань і способів формування особистості. Педагогічний підхід передбачає необхідність з’ясування, що і як повинно бути сформовано в особистості, аби вона відповідала соціально зумовленим вимогам, що їх висуває до неї суспільство.

Педагогічний і психологічний підходи до формування не тотожні, а складають нерозривну єдність. Немає сенсу вивчати формування особистості з позиції психолога, якщо не знати, якими методами користувалися педагоги і які цілі вони переслідували.

Не менш безперспективною була б робота педагога, якби він не використовував можливості психолога, який має специфічний інструментарій для виявлення реальних інтелектуальних, особистісних, психофізіологічних характеристик школярів і знає причини виникнення та можливі засоби впливу на формування психічних явищ.

Формування — це складний процес становлення людини як особистості, який відбувається в результаті розвитку і виховання; цілеспрямований процес соціалізації особистості, який характеризується завершеністю. Проте про завершеність цього процесу можна говорити лише умовно.

Розвиток людини — процес надзвичайно складний, багатогранний. Він підпорядкований певною мірою дії рушійної сили як результату суперечності. Особистість формується в умовах конкретно-історичного існування людини, в діяльності (трудовій, навчальній та ін.). Провідну роль у процесах формування особистості відіграють навчання і виховання, що здійснюються переважно в групах і колективах.

Формування особистості засобами навчання й виховання: у процесі формування особистості відділити засоби навчання від засобів виховання вельми проблематично, бо вони виступають у єдності.

Умовно процес виховання поділяють на: розумове, трудове, моральне, естетичне, фізичне.

Розумове виховання. Завдання розумового виховання полягає в тому, щоб сформувати у молоді правильне уявлення про навчання як про складний процес, пов'язаний з постійним напруженням волі, необхідністю долати труднощі, виробляти в собі такі позитивні якості, як працелюбство, дисциплінованість, високу свідомість, відповідальне ставлення до праці тощо. Але водночас навчання приносить задоволення й насолоду, якщо воно (і викладання, і учіння) творче, себто вміло кероване викладачем і самокероване учнем.

Трудове виховання. Трудове виховання — це виховання працею, практичною діяльністю. Упродовж довгого часу під цим розуміли скерованість підростаючого покоління на оволодіння, в основному, робітничими спеціальностями, причому не завжди достатньо кваліфікованими, творчими.

Але праця вченого і в фізичному розумінні не менш тяжка, ніж праця робітника, бо вимагає величезних енергетичних затрат. Не так важливо, якою буде праця — розумовою чи фізичною, вона має бути творчою. У праці продовжуються, закріпляються і формуються нові знання — нова особистість. Людина повинна бути, як ріка, в яку не можна увійти двічі. Завтра — більш знаючою, вміючою і творчою.

Моральне виховання. Мораль — одна з форм суспільної свідомості, яка означає сукупність певних принципів і правил, норм поведінки людей, регулює їхні стосунки між собою та визначає їхнє ставлення до суспільства й держави.

Результат морального виховання — формування ідеалу, у якому відображено кращі якості людини. Це — складний процес формування моральних понять, поглядів, переконань, зрештою — моральної свідомості, а відтак — системи навичок і звичок моральної поведінки.

Усі чули вислів «Риба гниє з голови». Навряд чи хтось досліджував, звідки гниє риба, але кожен знає, що означає цей вислів.

Мораль існує в суспільстві та залежить від того, яке суспільство, хто його очолює, яка в керманичів мораль, яку музику вони замовляють. Адже:

— вихованець наслідує вчителя, його мораль;

— дитина наслідує батьків;

— підлеглий пристосовується і наслідує керівництво тощо. Звідси висновок: найкращий засіб формування людини мораллю — це самому бути високоморальною особистістю.

Естетичне виховання. Основні завдання у сфері естетичного виховання є такими:

— виховувати естетичні почуття через правильне сприйняття прекрасного; глибоке розуміння прекрасного у природі, праці, спілкуванні, особистому житті, мистецтві;

— формувати естетичні погляди, смаки, які досягають своєї завершеності в ідеалі; з цією метою варто збагачувати вихованців естетичними й художніми знаннями в царині мистецтв, знарядь праці, побуту;

— розвивати вміння й потребу бачити, знаходити прекрасне в навколишньому житті, помічати красу повсякденного;

— розвивати творчі здібності, уміння й навички; множити красу посиленою участю в художній творчості, прикладних видах мистецтва;

— сформувати звичку оцінювати всі факти і явища дійсності під кутом зору краси, гармонії та доцільності (предмети, явища, поведінку, вчинки тощо).

Фізичне виховання. Джерела фізичного виховання — у самій природі людини, у необхідності фізичного розвитку організму, усіх його складових — кістяка, мускульної й нервової систем та системи внутрішньої секреції.

Фізичне виховання є формою реалізації об’єктивних законів природи в людському організмі.

Завдання фізичного виховання полягає в тому, щоб сприяти фізичному розвиткові людини, водночас справляючи позитивний вплив на вироблення й закріплення моральних і вольових рис характеру виховання таких якостей особистості, як організованість, свідома дисципліна, наполегливість у процесі долання перешкод, витривалість, мужність та ін.

Окрім занять фізкультурою і спортом, фізичне виховання містить у собі санітарно-гігієнічні норми, спеціальні вправи, режим харчування й відпочинку, профілактику захворювань, аутотренінг тощо.

Фізично розвинена людина матиме позитивні установки до навколишніх. Через фізичне виховання формуються естетично- художні смаки (фігурне катання, гімнастика, спортивний рок-н-рол тощо).

7. Сучасні концепції дослідження особистості

Теорії особистості — це ретельно вивірені умовиводи або гіпотези про те, що являють собою люди, як вони поводяться і чому вони це роблять. Теорії особистості виконують дві основні функції: пояснювальну та попереджувальну. Пояснювальну в тому розумінні, що теорія забезпечує певний каркас або схему, що дозволяє зрозуміти й інтерпретувати деякі події або поведінку людей. При цьому теорія повинна не тільки пояснювати минулі й теперішні події, а також прогнозувати появу нових взаємозв’язків.

Основною ознакою будь-якої теорії особистості є структурні концепції, що мають справу з відносно незмінними характеристиками, які люди демонструють у різних обставинах й у різний час. Ці стабільні характеристики виконують роль основних будівельних блоків людської психіки.

Для пояснення того, що представляють собою люди, персонологи запропонували певну «мозаїку», складену з концепцій. Один із найпопулярніших прикладів структурних концепцій — це концепція рис особистості. Риса розглядається як стійка якість або схильність людини поводитися певним чином у різноманітних ситуаціях. Розповсюджені приклади рис особистості — імпульсивність, чесність, чутливість і боязкість. Г. Олпорт, Р. Кеттел і Г. Айзенк, троє ведучих авторитетів у сфері вивчення рис особистості, пропонують структуру особистості схематично представити в термінах гіпотетичних якостей, що лежать в основі поведінки.

На іншому рівні аналізу структура особистості може бути описана за допомогою концепції типу особистості. Тип особистості описується у вигляді сукупності безлічі різних рис, що утворить самостійну категорію із чітко окресленими кордонами. У порівнянні з концепціями, що мають справу з рисами особистості, подібні концепції мають на увазі більш постійні й більш узагальнені поведінкові характеристики. Наприклад, К. Юнг дотримувався думки, що люди поділяються на дві категорії: інтровертів і екстравертів.

Теорії особистості розрізняються залежно від концепцій, використаних при описанні структури особистості. Запропонований

З. Фройдом поділ особистості на три рівні — Ід, Его й Суперего є ілюстрацією надзвичайно складного опису структури і її організацій. Інші теоретики, навпаки, пропонують більш прості організовані системи, з обмеженим набором складових частин і малою кількістю зв’язків між ними. Прикладом може служити концепція особистісних конструктів, запропонована видатним теоретиком когнітивної психології Дж. Келлі.

Відповідно до системно-діяльнісного, історико-еволюційного підходу, який склався у вітчизняній психології (Б. Ананьєв, Л. Виготський, С. Рубінштейн, Г. Костюк, О. Леонтьєв, А. Петровський та ін.) властивості людини розглядаються як «безособові» передумови розвитку особистості, які в процесі життєвого шляху можуть стати продуктом цього розвитку.

Отже, будь-який підхід до особистості так чи інакше розглядає питання стабільних, незмінних аспектів поведінки людини.

Розглянемо деякі теорії особистості детальніше:

Психодинамічний напрямок у теорії особистості: З. Фройд.

Психодинамічна теорія особистості підкреслює неусвідомлювані психічні або емоційні мотиви як основу людської поведінки. Важко оцінювати сучасні теорії особистості не віддавши належного поглядам З. Фройда (1856–1939), оскільки вплив його концепцій на західну цивілізацію ХХ ст. був досить значним.

Фройд З. окреслював три рівні свідомості — свідоме, передсвідоме й несвідоме. Найзначніші психічні події відбуваються у несвідомому (яке за своєю природою є інстинктивним і відділеним від реальності).

У теорії З. Фройда важливе місце посідає структурна модель особистості. Дана модель представлена поділом «структури» особистості на: Ід, Его, Суперего. На думку З. Фройда, сфера Ід повністю несвідома, тоді як Его й Суперего діють на трьох рівнях свідомості.

Ід (від лат. — воно). Функціонує виключно в несвідомому й тісно пов’язане із примітивними, інстинктивними і вродженими аспектами особистості (їжа, сон, дефекація (фізіологічний акт очищення кишечнику, випорожнення), копуляція (з’єднання двох особин при статевому акті)). Ід — хаотичне, не знає законів і правила, вільне від всяких обмежень. Ід підкорюється «принципу задоволення» — обов’язкова розрядка психічної енергії (імпульсивність, ірраціональність, нарцисизм), — не зважаючи на наслідки для інших і всупереч самозбереженню.

Его (від лат. — Я). Відповідає за прийняття рішення та задовольняє бажання Ід у відповідності з обмеженнями, які існують у зовнішньому світі. Це досягається шляхом дій, які дають можливість узгодити свої бажання із нормами й етикою оточення. На відміну від Ід, Его підкорюється «принципу реальності», сутність якого — збереження організму шляхом відкладання задоволення інстинктів до того моменту, коли виникне необхідна нагода або обставини. Тому, Его забезпечує самозбереження організму

Суперего (від лат. — понад-Я). Це інтернаціоналізована версія суспільних норм та стандартів поведінки. Людина не народжується із Суперего, воно формується шляхом навчання, виховання, спілкування. З’являється тоді, коли дитина починає розуміти різницю між «правильно» й «неправильно».

У теорії психоаналізу розрізняють дві категорії інстинкту: інстинкт життя (Ерос) й інстинкт смерті (Танатос).

Фройд З. також сформулював теорію психосексуального розвитку, що обґрунтовує розвиток особистості через зміни в біологічному функціонуванні індивіда. Соціальний досвід на кожній стадії залишає свій внесок у вигляді настанов, рис особистості й цінностей, набутих на даній стадії. Пояснення стадій психосексуального розвитку З. Фройдом ґрунтується на положенні про те, що сексуальність (лібідо) дається від народження, охоплюючи низку біологічно визначених ерогенних зон, які розвиваються аж до досягнення зрілості. За уявленнями З. Фройда, у розвитку особистості можна виокремити такі стадії: оральну, анальну, фалічну й генітальну. Перші три стадії розвитку охоплюють віковий період від народження до п’яти років і називаються прегенітальними стадіями, оскільки зона статевих органів ще не набула провідного значення в становленні особистості. Генітальна ж стадія співпадає з початком пубертатного (від лат. pubertatis — статева зрілість) періоду.

Фройд З. припускав, що в процесі психосексуального розвитку невирішені конфлікти призведуть до фіксації й утворення певних типів характеру. Так, дорослі з фіксацією на оральній стадії характеризуються пасивністю, залежністю й довірливістю (орально-пасивний тип) або негативізмом, прагненням експлуатувати інших і сарказмом (орально-садистичний тип); особистість із фіксацією на анальній стадії розвитку є скупою, впертою, (анально-утримуючий тип) або ворожою й жорстокою (анально-агресивний тип); фіксація на фалічній стадії розвитку призводить до розвитку в дорослої людини зухвалості, ексгібіціонізму, надмірної гордості й суперництва з іншими; фіксація на генітальній стадії свідчить про нормальну сексуальність та здатність до інтимних стосунків.

На думку З. Фройда, головною психологічною проблемою життя людини є стан тривоги., який викликається очікуваним або передбачуваним посилення напруги і незадоволення, коли загроза для тіла і психіки надзвичайно велика, щоб її проігнорувати, ліквідувати або подолати. Вчений виокремлював три типи тривоги: реалістичну (емоційна відповідь на загрозу чи розуміння небезпеки зовнішнього світу; синонім страху, що допомагає самозбереженню); невротичну (зумовлена побоюваннями щодо нездатності Его контролювати інстинктивні прагнення, особливо сексуальні чи агресивні); моральну (Его відчуває загрозу з боку Суперего; виникає, коли Ід прагне до активного вираження аморальних думок і вчинків — Суперего відповідає на це почуттям провини, сорому та самозвинувачування). Учений припускав, що тривога відіграє роль сигналу, який попереджає Его про небезпеку. У відповідь Его використовує психологічні захисні механізми.

Психологічний захист — реакції, які людина використовує не усвідомлено з метою захисту внутрішніх психічних структур, власного «Я» від переживання тривоги, сорому, провини, гніву, а також конфліктів, фрустрацій та інших особистісно небезпечних ситуацій.

Функція захисних механізмів — збереження психічного здоров’я особистості в умовах зовнішньої або внутрішньої загрози з метою збереження власної цілісності.

За допомогою захисних механізмів людина може:

— ігнорувати ситуацію;

— спотворювати сприймання;

— уникати загрози.

Виокремлюють такі види захисних механізмів:

Раціоналізація — псевдовиправдовування власної поведінки; цей захист пов’язаний із усвідомленням і використанням у мисленні лише тієї частини інформації, завдячуючи якій власна поведінка постає як добре контрольована і така, що не суперечить об’єктивним обставинам. Захист реалізується за допомогою переконливих аргументів, для виправдовування своїх особистісних або соціально неприйнятних якостей, бажань і дій. Це відбувається у формі пояснення поведінки або виправдовування невдач і недосягнення мети. Так, людина може виправдовувати свою агресивність тим, що, як сильна людина, не може дозволити нікому «сісти собі на шию». Наприклад: я не запізнився, а затримався; людина втратила роботу з власної провини, хоча переконує інших, що пішла за власним бажанням; переживаючи страх відмови дівчини прийти на побачення, хлопець пояснює друзям, що він сам не хотів її запрошувати; жінка з надмірною вагою трактує її як перевагу й ознаку жіночності.

Інтелектуалізація — виявляється в тому, що людина здогадується про наявність придушених імпульсів, але поведінково вони витісняються. Наприклад: людина знає, що гнівається, але не проявляє гнів.

Заперечення — виявляється в тому, що людина не помічає неприємних для неї фактів і подій. Це прагнення уникнути нової інформації, що не співпадає з існуючими уявленнями про себе. Захист проявляється в ігноруванні потенційно тривожної інформації, ухиленні від неї. Заперечення призводить до того, що певний зміст ні відразу, ні пізніше не може дійти до свідомості людини. При запереченні переорієнтовується увага, тобто людина стає неуважною до тих сфер життя і подій, які можуть її травмувати або бути неприємними. Наприклад: твердження — я не кричу, а пояснюю; я — не алкоголік; присутні всі ознаки зради, однак людина не помічає цього (не хоче).

Придушення — проявляється в блокуванні неприємної, небажаної інформації, вступає в дію лише тоді, коли небажані дії досягають певної сили. Ця інформація зберігається у пам’яті, однак подальше мимовільне пригадування блокується. Найчастіше придушуються переживання сексуальних потягів, страху, власної слабкості, агресивних намірів проти батьків тощо. Оскільки інформація зберігається в пам’яті, вона може проявлятися в обмовках, описах, незграбних рухах, нав’язливих станах. Все це у символічні формі відображає зв’язок між реальною поведінкою і придушеною інформацією.

Регресія — виявляється в тому, що людина поведінково «повертається» на більш ранні стадії психосексуального розвитку. Наприклад: довбання у носі; щоб не вирішувати проблеми, людина спить удень; прояв дитячої поведінки дорослою людиною.

Витіснення — відсторонення й утримання поза свідомістю певних психічних змістів, це вигнання зі свідомості травмуючи моментів. Виключення подібних переживань зі свідомості призводить до забування, причиною якого є бажання уникнути невдоволення, яке викликає це переживання. Найчастіше витісняються уявлення, пов’язані з потягами, які складно, неможливо або небезпечно задовольнити. Наприклад, витіснення травматичного досвіду може на певний час забезпечити умови для відновлення психіки людини. Типовим є витіснення складних переживань, пов’язаних зі страхом смерті.

Проекція — виявляється в тому, що людина виокремлює й локалізує в інших якості, почуття, бажання, дії тощо, які сама не визнає і заперечує у собі. Це відлуння неусвідомлюваних настанов, яке вивільняє людину від тривоги виявлення тієї чи іншої тенденції у себе самої. При виявленні небажаних якостей в інших послаблюється почуття провини і це приносить полегшення.

Побічним продуктом проекції є іронія, сарказм, ворожість. Наприклад, суб’єкт наділяє інших якостями, яких не помічає у собі (така людина може стверджувати «Усі люди — брехуни»; проектувати образ батька на начальника, образ матері — на жінок, з якими спілкується); зла людина не вірить в доброту і щирість інших людей).

Інтроекція — виявляється в тому, що людина наповнює себе цінностями і нормами поведінки іншої людини, і це починає керувати її поведінкою. Наприклад: «Усі чоловіки — зрадники», — говорить доньці мама, у якої не склалося особисте життя.

Ідентифікація — злиття з групою, коли людина у висловлюваннях і поведінці ототожнює себе з іншими, використовує займенник «ми» замість «я». Наприклад: ми вважаємо (підемо), а не

— я вважаю (піду). Ідентифікація пов’язана з процесом, у якому людина мовби включає іншого у власне «Я», привласнює думки, почуття і дії іншої людини. Розвивається ідентифікація у дитячих рольових іграх: доньки-матері, пожежники, космонавти, виступаючи одним із механізмів самопізнання. Саме так дитина засвоює зразки поведінки інших, значущих для неї людей.

Реактивне утворення — це психологічна настанова або звичка, які є діаметрально протилежними витісненим бажанням, реакцію на них у вигляді інверсії бажання, тобто виявляється в тому, що людина діє в протилежність тому, чого хоче. Найбільш характерним є для підліткового віку у формі прояву протестних реакцій. Реактивні утворення обмежують здатність людини гнучко реагувати на події. Водночас позитивним є те, що за допомогою цього механізму встановлюються психічні бар’єри (огида, сором, мораль). Наприклад, сором на противагу неусвідомленому витісненому бажанню демонструвати себе.

Заміщення — зміна об’єкта, на який спрямована дія. Це захист від нестерпної ситуації шляхом переносу реакції з недоступного об’єкта на інший — доступний або заміни неприйнятної дії на прийнятну. За рахунок такого переносу відбувається розрядка напруження, що створюється незадоволенням потреби. Наприклад, начальник гримає на секретарку, секретарка гримає на свого сина, син б’є собаку, собака кусає начальника; чоловік приділяє більше уваги і добре ставиться до свого автомобіля, а не до дружини; людина зривається на крик, якщо розуміє, що всі аргументи вичерпано; народження в сім’ї дитини, відразу після померлої, коли мати не дала собі можливості відгорювати (дослідники саме цим пояснюють ексцентричну поведінку Ван Гога і Сальвадора Далі).

Сублімація — це захист шляхом переведення сексуальної або агресивної енергії людини, надлишкової з точки зору особистісних або соціальних норм в інше русло, прийнятне для суспільства, — творчість. Це — суттєва трансформація первинного потягу. Проявляється у формах діяльності людини, що не має очевидного зв’язку із сексуальністю, але породжується силою сексуального потягу. Як основні форми сублімації виступають художня й літературна творчість, наукова діяльність, релігія, спорт, ігрова діяльність, політика. Малювати легше, ніж вербалізувати свої фантазії, у малюнку травматичні переживання представляються без переживання почуття провини. Цим пояснюють ефективність малювання в психотерапії, при лікуванні наркоманії, заїкання. Наприклад, проблеми в особистому житті — успішна кар’єра; нереалізовані сексуальні бажання — написання літературних творів, картин, наукових праць тощо.

Результати перегляду психодинамічного напрямку: А. Адлер і К. Юнг.

Адлер А. (1870–1937) і К. Юнг (1875–1961), представники раннього психоаналітичного напрямку, розійшлися із З. Фройдом в основних питаннях і переглянули його теорію із принципово інших позицій.

Індивідуальна теорія особистості А. Адлера підкреслює унікальність кожної особистості, і тих процесів, які покликані долати певні недоліки індивіда й сприяти у прагненні досягнення життєвої мети. Основні принципи його системи наступні: індивід трактується як самоузгоджена цілісність, творча й самовизначальна сутність; соціальна належність індивіда; людське життя розглядається як динамічне прагнення до вищості.

Згідно з А. Адлером, люди намагаються компенсувати почуття власної неповноцінності, яке вони відчули в дитинстві. Переживаючи неповноцінність, вони протягом всього життя борються за власне визнання. Кожна людина випрацьовує свій унікальний стиль життя, у межах якого вона прагне досягнення фіктивних цілей, орієнтованих на перевагу або досконалість. Стиль життя особистості найбільш чітко проявляється в її настановах і поведінці, спрямованих на вирішення трьох основних життєвих завдань: робота, дружба й любов. Останнім конструктом, на якому робиться акцент в індивідуальній психології, є соціальний інтерес — внутрішня тенденція людини до участі в створенні ідеального суспільства. З позиції А. Адлера, ступінь виразності соціального інтересу є показником психологічного здоров’я. Спираючись на оцінку ступеня виразності соціального інтересу й ступеня активності щодо цих трьох завдань, А. Адлер розрізняв чотири основних типи настанов, що супроводжують стиль життя особистості: керуючий тип (самовпевнені люди із незначною соціальною цікавістю, характерною установкою переваги над зовнішнім світом, життєві плани вирішують в антисоціальній манері); отримуючий тип (паразитичне ставлення до оточення); уникаючий тип (відсутність соціальної цікавості та активності у вирішенні власних завдань, страх невдач та уникнення вирішення життєвих планів); соціально-корисний тип (поєднання високого рівня соціальної цікавості з активністю; праця, дружба і любов розцінюються як соціальні проблеми, для вирішення яких необхідне співробітництво та особиста мужність).

Виходячи з важливої ролі соціального контексту в розвитку особистості, А. Адлер звернув увагу на порядок народження, як основну детермінанту установок, що супроводжують стиль життя. За А. Адлером, порядок народження (позиція) дитини в родині має вирішальне значення. Учений розрізняв чотири порядкові позиції: первісток, єдина дитина, середня дитина й остання дитина в родині.

Первісток (старша дитина). Становище первістка можна вважати заздрісним — він одержує безмежну любов і турботу від батьків. Але це триває доти, доки наступна дитина не позбавить його своєю появою привілейованого стану. Ця подія драматичним чином змінює стан дитини і її погляд на світ.

Адлер А. часто описував ситуацію первістка при народженні другої дитини, як стан «монарха, позбавленого трону», і відзначав, що цей досвід може бути надзвичайно травматичним. Однак бій за повернення колишньої центральної позиції в родині приречений на невдачу, яких би зусиль первісток не докладав. Згодом дитина усвідомлює, що батьки занадто зайняті, щоб терпіти його інфантильні вимоги. У результаті подібної сімейної боротьби первісток «привчає себе до ізоляції» й засвоює стратегію виживання наодинці, не маючи потреби в прихильності або схваленні. А. Адлер вважав, що старша дитина буде наділеною прагненням до влади й схильністю до лідерства, тому часто стає берегинею сімейних настанов і моральних стандартів.

Друга (середня) дитина. Другій дитині із самого початку задає темп його старший брат або старша сестра: ситуація стимулює її бити рекорди старшого сиблінга. Завдяки цьому нерідко темп її розвитку є вищим, ніж у старшої дитини. У результаті друга дитина виростає честолюбною. Стиль життя такої людини полягає у постійному прагненні довести, що вона краща за свого старшого брата або сестру. Отже, для середньої дитини характерна орієнтація на досягнення.

Остання дитина. Ситуація останньої дитини унікальна в багатьох аспектах. По-перше, вона ніколи не переживає шоку «позбавлення трону» іншим сиблінгом; будучи «малям» завжди оточена турботою й увагою з боку не тільки батьків, але й старших братів і сестер. По-друге, якщо батьки обмежені в коштах, у неї практично немає нічого свого, і їй доводиться користуватися речами інших членів родини. По-третє, вона відчуває сильне почуття неповноцінності, поряд із відсутністю почуття незалежності. Незважаючи на це, молодша дитина має одну перевагу: у неї висока мотивація перевершити старших сиблінгів.

Єдина дитина. А. Адлер вважав, що позиція єдиної дитини унікальна, оскільки у неї немає інших братів або сестер, з якими доводиться конкурувати. Ця обставина, поряд з особливою чутливістю до материнської турботи, часто спонукає єдину дитину до сильного суперництва з батьком. Дитина занадто довго й багато перебуває під контролем матері й очікує такого ж захисту й турботи від інших. Головною особливістю цього стилю життя стає залежність та егоцентризм.

Аналітична психологія К. Юнга. Іншим прикладом перегляду психодинамічної теорії З. Фройда є аналітична психологія К. Юнга, яка описує особистість як результат взаємодії спрямованості в майбутнє й вродженої схильності, а також надає значення інтеграції протилежних психічних сил для підтримки психічного здоров’я.

Головна розбіжність між обома вченими стосується природи лібідо. З. Фройд вбачав в останньому, переважно, сексуальну енергію, у той час як К. Юнг розглядав лібідо як творчу життєву енергію, що може сприяти постійному особистісному зростанню індивіда.

Юнг К. виокремлював в особистості три взаємодіючі структури: Его, особисте несвідоме й колективне несвідоме. В Его представлене все, що людина усвідомлює. Особисте несвідоме — це сховище витісненого зі свідомості певного матеріалу та психологічних комплексів. Колективне несвідоме складається з архаїчних, споконвічних елементів — архетипів. В архетипах відображений досвід усього людства, починаючи від найдавніших предків, що зумовлює наш досвід. Найбільш значними архетипами юнгіанської теорії є персона, тінь, аніма, анімус і самість. Символом архетипу самості є мандала — символічне вираження цілісності «Я», самості в теорії К. Юнга.

Юнг К. увів поняття двох типів особистісної орієнтації, або життєвих установок: екстраверсія й інтроверсія. Екстраверти рухливі, швидко утворюють зв’язки й прихильності; рушійною силою для них є зовнішні фактори. Інтроверти, як правило, споглядальні, прагнуть до самотності, їхній інтерес зосереджений на самих собі. К. Юнг виокремив також чотири психологічних функції: мислення, почуття, відчуття й інтуїція. Мислення й почуття є раціональними функціями, відчуття й інтуїція — ірраціональними. Результатом комбінації двох видів особистісних орієнтації й чотирьох психологічних функцій є вісім різних типів особистості (наприклад, екстравертний розумовий тип).

Розглядаючи питання про розвиток особистості, К. Юнг особливу увагу зосереджує на розвитку в напрямку самореалізації за допомогою інтегрування різних елементів особистості — індивідуацію.

Архетип, у теорії К. Юнга, що стає центром структури особистості, коли всі суперечливі сили усередині особистості інтегруються в процесі індивідуації, що допомагає індивіду досягти самореалізації, називається самістю. На думку вченого, далеко не всі досягають цього найвищого рівня розвитку особистості.

Его-психологія і деякі пов’язані з нею напрямки в теорії особистості: Е. Еріксон, Е. Фромм, К. Хорні.

Еріксон Е., Е. Фромм та К. Хорні надавали великого значення соціальним і культурним впливам у формуванні особистості.

Зокрема Е. Еріксон розглядав особистість як об’єкт впливу соціальних й історичних сил. На відміну від З. Фройда, Е. Еріксон трактує Его як автономну особистісну структуру. Його теорія побудована на якостях Его, що з’являються в певні періоди життя.

Згідно з його епігенетичним принципом, людина у своєму розвитку проходить через незмінну послідовність стадій, універсальних для людства. Кожна стадія супроводжується кризою, зумовленою біологічним дозріванням і соціальними вимогами.

З позиції Е. Еріксона, життєвий цикл людини охоплює вісім психосоціальних стадій. Для кожної з них характерний певний тип психосоціальної кризи — критичний період у житті індивіда, обумовлений фізіологічним дозріванням і соціальними вимогами; може завершитися як позитивно, так і негативно (табл. 1).

Учений при цьому розглядає поняття психосоціального мораторію — період пізнього підліткового віку, протягом якого індивіду дається деяка відстрочка в прийнятті ролей і відповідальності дорослого.

Фромм Е. продовжив постфройдистську тенденцію в персонології. Гуманістичний психоаналіз — сформульована Е. Фроммом теорія особистості, у якій підкреслюється роль соціологічних, політичних, економічних, релігійних і антропологічних факторів у розвитку й формуванні характеру індивіда.

Він стверджував, що прірва між волею й безпекою дійшла до такої межі, що сьогодні самотність, відчуття власної незначущості й відчуженість стали визначальними ознаками життя сучасної людини. Людьми рухає бажання втечі від волі, що здійснюється за допомогою механізмів авторитаризму, деструктивності, конформності автомата. Здоровий шлях звільнення полягає в пошуку позитивної свободи завдяки спонтанній активності.

Фромм Е. описав п’ять екзистенційних потреб, властивих винятково людині. Ці потреби базуються на конфліктуючих між собою прагненнях до волі й безпеки: потреба у встановленні зв’язків, потреба в подоланні, потреба в коріннях, потреба в ідентичності й потреба в системі поглядів і відданості.

Фромм Е. вважав, що основні орієнтації характеру є наслідком способу задоволення екзистенційних потреб, які створюються соціальними, економічними й політичними умовами. Непродуктивні типи характеру — рецептивний, експлуатуючий, нагромаджуючий і ринковий. Продуктивний характер, відповідно до теорії Е. Фромма, представляє собою мету розвитку людства; у його основі лежать розум, любов і праця.

Хорні К. відкинула постулат З. Фройда про те, що фізична анатомія визначає особистісні відмінності між чоловіком і жінкою. Вона стверджувала, що соціальні стосунки між дитиною й батьками є вирішальним чинником у розвитку особистості. Згідно з К. Хорні, у дитинстві основними потребами є задоволення й безпека. Якщо поведінка батьків не сприяє задоволенню потреби дитини в безпеці, це призводить до базальної ворожості, а та, у свою чергу, веде до базальної тривоги. Базальна тривога — відчуття безпорадності у ворожому світі — є основою неврозу. Гарне ставлення батьків до дитини сприяє виникненню у неї базальної довіри — внутрішнього відчуття, відповідно до якого соціальний світ — це безпечне й стабільне місце, а люди, які піклуються, турботливі й надійні.

Хорні К. описала невротичні потреби людини як основні стратегії міжособистісної поведінки: орієнтація «від людей», «проти людей» і «до людей».

Орієнтація від людей (відособлений тип) — стратегія оптимізації міжособистісних стосунків, спрямована на приборкання базисної тривоги за допомогою емоційної відособленості від інших людей.

Орієнтація на людей (поступливий тип) — стратегія оптимізації міжособистісних стосунків, спрямована на приборкання базисної тривоги за допомогою надмірної залежності від інших людей.

Орієнтація проти людей (ворожий тип) — стратегія оптимізації міжособистісних стосунків, спрямована на приборкання базисної тривоги за допомогою домінування й експлуатації інших людей.

Соціально-когнітивний напрямок в теорії особистості: А. Бандура.

Бандура А. (1925) описує психологічне функціонування людини в термінах безперервних взаємовпливів факторів навколишнього середовища і біхевіоральних когнітивних компонентів, які мають провідне значення в організації й діяльності людини. Основна теоретична концепція А. Бандури — моделювання або научіння через спостереження. Ключове положення про те, що моделювання генерує научіння в основному за допомогою своєї інформативної функції, яскраво відображає когнітивну орієнтацію мислення А. Бандури. Далі, научіння через спостереження регулюється чотирма взаємозалежними факторами — процесами уваги, збереження, рухового відтворення й мотивації.

У соціально-когнітивній теорії зовнішнє підкріплення часто має дві функції — інформативну й спонукальну. А. Бандура також підкреслює роль непрямого підкріплення, тобто спостереження за тим, як інші одержують підкріплення, і самопідкріплення, коли люди підкріплюють свою власну поведінку.

У соціально-когнітивній теорії важливою частиною є саморегуляція особистості. У саморегуляції важливе значення надається процесам самоспостереження та самооцінки.

Когнітивний напрямок в теорії особистості.

Когнітивний напрямок персонології підкреслює вплив інтелектуальних або розумових процесів на поведінку людини. Дж. Келлі (1905–1967) був одним із основоположників цього напрямку (теорія особистісних конструктів). Він заснував свій підхід на філософії конструктивного альтернативізму, згідно з яким, будь- яка подія для людини відкрита для багаторазового інтерпретування. Дж. Келлі порівнював людей з ученими, які постійно висловлюють і перевіряють гіпотези про природу речей для того, щоб можна було дати адекватний прогноз майбутніх подій.

Келлі Дж. вважав, що люди сприймають свій світ та інтерпретують свій досвід за допомогою чітких систем або моделей — особистісних конструктів. Принаймні три елементи необхідні для формування конструкта — два з них повинні сприйматися як схожі, а третій елемент повинен сприйматися як відмінний від цих двох.

Кожна людина володіє унікальною конструктною системою, яку використовує для інтерпретації життєвого досвіду. Учений описав різні типи особистісних конструктів: попереджувальний, констеляторний, припускаючий, усебічний, приватний, стрижневий, периферичний, твердий і вільний.

Келлі Дж. стверджував, що особистість еквівалентна особистісним конструктам, які використовуються людиною для прогнозу майбутнього. Він наголошував, що не потрібно ніяких спеціальних концепцій (потягу, заохочення, потреби) для пояснення мотивації людини — люди мотивовані просто очевидністю факту свого життя і бажанням прогнозувати події, які вони переживають.

Гуманістичний напрямок у теорії особистості: А. Маслоу.

Гуманістична психологія, або рух третьої сили, перебуваючи під впливом екзистенційної філософії, свої основні принципи вбачає в трактуванні особистості як єдиного цілого, сприйняття людини як істоти позитивної і творчої у своїй основі, і наголошує на вивченні психічного здоров’я.

Теорія А. Маслоу (1908–1970) описує людську мотивацію в термінах ієрархії потреб — від нижчих біологічних до вищих соціальних. Нижчі (основні) потреби в ієрархії повинні задовольнятися перш, ніж потреби високого рівня стануть домінантою спонукальних сил у поведінці людини (рис. 4).

Ієрархія потреб, за А. Маслоу, в порядку їхнього домінування представлена так:

1) фізіологічні (їжа, кисень, фізична активність, сон, захист від екстремальних температур);

2) безпека й захист (організація, стабільність, закон, порядок, гарантія захисту від загрози хвороби, страху, хаосу);

3) належності і любові (групова належність стає домінуючою в прагненні людини — задоволення цієї потреби знаходять у друзях, сімейному житті й членстві в групах й організаціях);

4) самоповага (потреба в самоповазі поділяється на два типи: самоповагу (компетентність, упевненість, досягнення, незалежність, свобода) і повагу іншими (престиж, визнання, репутація, статус,

оцінка і прийняття);

5) самоактуалізація. Гуманістична природа теорії А. Маслоу особливо яскраво проявляється в концепції самоактуалізації — прагненні до найвищої реалізації свого потенціалу.

Маслоу А. також розрізняв дефіцитарні мотиви та мотиви росту. Дефіцитарні мотиви спрямовані на зниження напруги, тоді як мотивація росту — на підвищення напруги за допомогою пошуку нових і хвилюючих переживань. А. Маслоу акцентує увагу на існуванні метапотреб людини (істина, краса, справедливість), за допомогою яких він описав самоактуалізуючих людей, і висунув теорію, що ці потреби біологічно закладені в людях так само, як і дефіцитарні потреби. Незадоволення метапотреб викликає метапатологію — апатію, цинізм і відчуження.

Системно-діяльнісний, історико-еволюційний підходи склалися у вітчизняній психології (Б. Ананьєв, Л. Виготський, Е. Ільєнков, С. Рубінштейн, Г. Костюк, О. Леонтьєв, А. Петровський та ін.). Властивості людини як індивіда розглядаються прихильниками цього підходу як «безособові» передумови розвитку особистості, які в процесі життєвого шляху можуть стати продуктом цього розвитку.

Соціокультурне середовище становить лише джерело розвитку особистості, а не чинник, що безпосередньо визначає поведінку. Як умова реалізації діяльності людини воно є носієм тих суспільних норм, цінностей, ролей, знарядь, системи знаків, з якими індивід має справу. Справжня основа й рушійна сила особистості — спільна діяльність і спілкування. Взаємовідносини між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю, що засвоїла суспільно- історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює світ, можуть бути передані формулою: «Індивідом народжуються. Особистістю стають. Індивідуальність відстоюють».

Акцент на суспільно-історичній природі особистості є визначальною ознакою праць вітчизняних психологів. Саме трактування поняття «особистість» представлене вченими в широкому та вузькому його розуміннях.

Автори, котрі дотримуються більш широкого розуміння особистості, включають у її структуру також індивідуальні, біофізичні характеристики організму, наприклад, інертність- рухливість нервових процесів (Б. Ананьєв) або такі «природно зумовлені» властивості, як властивості зору (С. Рубінштейн).

У вузькому розумінні особистість — особливе утворення, «особлива цілісність», яка виникає на порівняно пізніх етапах онтогенетичного розвитку (О. Леонтьєв). Це утворення породжується специфічно людськими стосунками. Як основну для аналізу особистості О. Леонтьєв запроваджує категорію діяльності. Структура та компоненти особистості розкриваються через мотиваційно-потребнісну сферу. Потреби є вихідним пунктом будь-якої діяльності та опредметнюються в мотивах.

Наприкінці 70-х років склався системний підхід до вивчення проблем особистості. У межах цього підходу особистість розглядається як відносно стійка, структурована сукупність психічних властивостей, як результат входження індивіда в простір міжіндивідуальних зв’язків.

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність» та проаналізуйте відомі вам концепції щодо співвідношення природного (біологічного) та соціального в людині.

2. Охарактеризуйте психологічну структуру особистості.

3. Що ви розумієте під активністю та спрямованістю особистості? Поясніть психологічний механізм активності особистості.

4. Охарактеризуйте типи саморегуляції особистості.

5. Розкрийте сутність розумового, трудового, морального, естетичного й фізичного виховання людини.

6. Назвіть відомі вам теорії особистості та визначте їхні концептуальні засади.

7. Опишіть природу й функції Ід, Его й Суперего — трьох основних особистісних структур. Яким чином взаємодія між цими

структурами зумовлює внутрішній конфлікт людини?

8. У чому полягає теорія психосексуального розвитку сформульована З. Фройдом?

9. Які відмінності в поглядах Е. Еріксона, Е. Фромма й К. Хорні щодо питань впливу подій раннього дитинства на формування структури особистості дорослого?

10. Яким чином теорія Е. Еріксона модифікує/розширює психоаналітичний підхід З. Фройда до особистості?

11. Які психосоціальні стадії та психосоціальні кризи, з погляду Е. Еріксона, охоплює життєвий цикл людини?

12. Який тип батьківських установок у теорії К. Хорні загрожує або підриває потребу дитини в безпеці? Чи вважаєте ви, що більшість сучасних батьків чуйно ставляться до потреби своїх дітей у безпеці?

13. У чому полягає ієрархічна теорія мотивації А. Маслоу? Назвіть причини того, що невелика кількість людей досягає самоактуалізації?

Словник термінів

Активність особистості — здатність людини до свідомої трудової і соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення нею навколишнього середовища й самої себе на основі засвоєння нею багатств матеріальної і духовної культури.

Аналітична теорія — теорія особистості К. Юнга, в якій надається велике значення внутріособистісним силам особистості і прагненню до самості (індивідуальності) за допомогою процесу індивідуації.

Витіснення — психологічний захист, який проявляється у відстороненні й утриманні поза свідомістю певних психічних змістів і травмуючи моментів.

Гуманістична психологія — психологія, у першу чергу сконцентрована на вивченні здорових і творчих людей. Гуманістичні психологи підкреслюють унікальність людської особистості, пошук цінностей і сенсу існування, а також волю, що виражається в самоврядуванні й самовдосконаленні. Також називається психологією третьої сили.

Заміщення — психологічний захист, який проявляється у зміні об’єкта, на який спрямована дія. Це захист від нестерпної ситуації шляхом переносу реакції з недоступного об’єкта на інший — доступний або заміни неприйнятної дії на прийнятну.

Заперечення — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина не помічає неприємних для неї фактів і подій. Це прагнення уникнути нової інформації, що не співпадає з існуючими уявленнями про себе.

Ід — аспект структури особистості, весь зміст якого є успадкованим, даним від народження. Ід чуттєве, ірраціональне й вільне від будь-яких обмежень.

Інстинкт життя — ідея З. Фройда про те, що люди прагнуть до самозбереження.

Інстинкт смерті — ідея З. Фройда про те, що людям притаманне прагнення саморуйнування та смерті часто виражається зовні як агресія.

Інтроекція — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина наповнює себе цінностями і нормами поведінки іншої людини, і це починає керувати її поведінкою.

Ідентифікація — психологічний захист, який проявляється у злитті з групою, коли людина у висловлюваннях і поведінці ототожнює себе з іншими, використовує займенник «ми» замість «я».

Індивідуальна психологія — теорія особистості А. Адлера, у якій підкреслюється унікальність кожного індивіда й тих процесів, за допомогою яких люди переборюють свої недоліки й прагнуть до досягнення життєвих цілей.

Інтелектуалізація — психологічний захист, який виявляється в здогадуванні суб’єкта про наявність придушених імпульсів, але поведінково вони витісняються.

Конструктивний альтернатив — філософське положення Дж. Келлі про те, що люди здатні до перегляду або зміни своєї інтерпретації подій. Має на увазі також, що на об’єктивну реальність можна подивитися з різних точок зору.

Колективне несвідоме — найглибший рівень особистості, що містить спогади й образи, передані в спадщину від наших предків.

Лібідо — частина психічної енергії, яка шукає задоволення винятково у статевій поведінці (сексуальна енергія).

Мандала — символічне вираження цілісності «Я», самості в теорії К. Юнга.

Несвідоме — аспект психіки, що містить соціально неприйнятні конфлікти й бажання. Останні можуть бути переведені на рівень свідомості завдяки використанню таких методів як вільна асоціація й інтерпретація сновидінь.

Особистісний конструкт — категорія мислення, за допомогою якої людина інтерпретує або тлумачить свій життєвий досвід. Принаймні три елементи необхідні для формування конструкта — два з них повинні сприйматися як схожі, а третій елемент повинен сприйматися як відмінний від цих двох.

Особистість — діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне становище в суспільстві та виконує певну громадську роль.

Придушення — психологічний захист, який проявляється в блокуванні неприємної, небажаної інформації, вступає в дію лише тоді, коли небажані дії досягають певної сили.

Проекція — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина виокремлює й локалізує в інших якості, почуття, бажання, дії тощо, які сама не визнає і заперечує у собі.

Психоаналіз — теорія особистості — особистісної структури розвитку, динаміки й змін, — створена З. Фройдом. У психоаналізі робиться акцент на роль біологічних і неусвідомлюваних факторів у регуляції поведінки. Також стверджується, що поведінка людини у своїй основі ірраціональна і є результатом взаємодії між Ід, Его й Суперего.

Психодинамічна теорія — теорія або точка зору, що підкреслює неусвідомлювані психічні або емоційні мотиви як основу людського поведінки.

Психосексуальний розвиток — теорія, сформульована

З. Фройдом, що пояснює розвиток особистості мовою змін у біологічному функціонуванні індивіда. Соціальний досвід на кожній стадії залишає свій внесок у вигляді установок, рис особистості й цінностей, набутих на даній стадії.

Психосоціальний мораторій — період пізнього підліткового віку, протягом якого індивіду дається деяка відстрочка в прийнятті ролей і відповідальності дорослого.

Психологічний захист — реакції, які людина використовує не усвідомлено з метою захисту внутрішніх психічних структур, власного «Я» від переживання тривоги, сорому, провини, гніву, а також конфліктів, фрустрацій та інших особистісно небезпечних ситуацій.

Реактивне утворення — це психологічна настанова або звичка, які є діаметрально протилежними витісненим бажанням, реакцію на них у вигляді інверсії бажання, тобто виявляється в тому, що людина діє в протилежність тому, чого хоче.

Раціоналізація — псевдовиправдовування власної поведінки; психологічний захист, який пов’язаний із усвідомленням і використанням у мисленні лише тієї частини інформації, завдячуючи якій власна поведінка постає як добре контрольована і така, що не суперечить об’єктивним обставинам.

Регресія — психологічний захист, який виявляється в тому, що людина поведінково «повертається» на більш ранні стадії психосексуального розвитку.

Сублімація — це психологічний захист шляхом переведення сексуальної або агресивної енергії людини, надлишкової з точки зору особистісних або соціальних норм в інше русло, прийнятне для суспільства, — творчість. Це — суттєва трансформація первинного потягу.

Самість — архетип у теорії К. Юнга, що стає центром структури особистості, коли всі протиборчі сили усередині особистості інтегруються в процесі індивідуації.

Спрямованість — система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості.

Самоактуалізація — прагнення людини до найвищої реалізації свого потенціалу.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ

Завдання 1

Які з перерахованих характеристик відносяться до людини як до особистості, а які — як до індивіда?

Цілеспрямованість, упертість, вдумливість, висока емоційність, старанність, цілісність, приємний голос, суспільна активність, критичність розуму, прекрасна дикція, середній ріст, музичність, запальність, моральна вихованість, низька адаптація до темряви, ригідність, працьовитість, погана просторова координація, блакитні очі, гарний слух, ідейна переконаність, уважність, рухливість, чесність, віра, страх, шляхетність, лінощі, стрес, меланхолія, авторитет, мова, темперамент, інстинкти, переконання, знання, задатки, ідеали, вікові особливості почуттів, механічна пам’ять, мислення, мова, музичний слух, гуманність.

Завдання 2

Визначте і обґрунтуйте, в яких випадках поведінка людини є індивідною, а в яких — особистісною?

1. Поворот голови в бік несподіваного різкого звуку.

2. Відповідь на іспиті.

3. Кашель.

4. Відсмикування руки від гарячої праски.

5. Збудження дитини при появі матері.

6. Зажмурювання очей при яскравому освітленні.

7. Бормотання під час сну.

8. Відстоювання власної точки зору.

9. Плач маленької дитини.

10. Мимовільне запам’ятовування подій.

11. Заучування хімічних формул.

12. Стримування сліз.

13. Смоктальні рухи губ немовляти у відповідь на подразнення їх соскою.

14. Розв’язання нецікавої задачі з математики.

15. Виконання небезпечного завдання.

16. Стримування себе під час конфлікту

Завдання 3

Проаналізуйте наведені приклади. Які механізми психологічного захисту проявляються у кожній конкретній ситуації?

1. Молода жінка уникає всяких контактів із чоловіками; під гіпнозом вона розповідає, що в дитинстві зазнавала сексуальної агресії з боку свого дядька-алкоголіка — подія, про яку у свідомому стані вона зовсім не пам’ятає.

2. В одному африканському племені існує легенда, що той, хто почує шум осіннього водоспаду, помре. Жоден представник племені ніколи не чув шуму падаючої води.

3. Молодий чоловік розповідає, що був би щасливий прийти на зустріч, яка б обіцяла йому роботу, але забув про неї.

4. У дитини, якій забороняли гратися своїми екскрементами, розвивається перебільшена охайність.

5. Жінка, що не може мати дітей, стає зразковою патронажною сестрою.

6. Студентові, що із задоволенням «змахлював» би на іспиті, здається, що всі на нього дивляться так, ніби він «шахраював» справді.

7. Агресивний парубок стає «зіркою» регбі або футболу.

8. Маленька дівчинка так сильно «любить» свого молодшого братика, що всі ночі проводить біля нього на той випадок, якщо він раптом «перестане» дихати.

9. Агресивність жінки щодо свого чоловіка виражається в тому, що вона мимоволі ховає його речі.

10. Чоловік переконаний, що йому зраджує дружина, хоча підсвідомо він сам хоче їй зрадити.

11. Людина, вихована владним батьком, стає активістом одного із суспільних рухів протесту.

12. Агресивна людина часто поводиться занадто чемно або занадто солоденько стосовно інших.

13. Мати надмірно піклується про свою дитину, про яку під час вагітності навіть і думати не хотіла.

14. Жінка не зізнається собі, що не вдоволена своєю роботою.

15. Студент виправдує свій провал на іспиті недоліком часу для відповіді або тим, що питання було на «засипку».

Завдання 4

Нижчезазначені способи осмислення «Я». Прокоментуйте з погляду можливої поведінкової реалізації. Яке з формулювань близьке до вашого власного сприйняття свого «Я», чому?

1. Кожна людина є всесвіт, що з ним народилася й з ним умирає: під кожним надгробним каменем похована ціла всесвітня історія (Г. Гейне).

2. Той, хто не поспіває в ногу з іншими, можливо, чує іншого барабанщика. Нехай крокує з тією музикою, що чується йому — слабкою й віддаленою (Торо).

3. Усі ми жертви… Наші долі визначені космічним жеребом, вітрами зірок і непостійних вихрів, що дмуть із млинів богів

(Г. Дитріх).

4. Навколишній світ, очевидно, не опановує нами повністю, навіть коли ми виросли, але тільки на дві третини; одна третина нашого «Я» ще не народилася. При кожному ранковому пробудженні ми начебто знову народжуємося (З. Фройд).

5. Бог є необмежене Всі, людина є тільки обмеженим проявом Бога. Або краще так: Бог є те необмежене Всі, чого людина усвідомить себе обмеженою частиною. Істинно існує тільки Бог. Людина є прояв його в речовині, часі й просторі. Чим більший прояв Бога в людині (життя) з’єднується із проявом (життями) інших істот, тим більше він існує. З’єднується власне життя з життями інших істот любов’ю… (Л. Толстой).

6. Людина — це істота, що бідує в таємниці (тобто з жалом нескінченності в душі) і визнає себе смертною (М. Мамардашвілі).

Завдання 5

Прокоментуйте, як і за рахунок чого відбувається розширення або звуження «Я»-концепції. Як із цих позицій ви розглядаєте типове усвідомлення себе та своєї «Я»-концепції?

«Я»-концепція визначається набором ролей, прийнятих даною особистістю, описує репертуар звичних для неї способів поведінки. Те, що відбувається навколо, здобуває для людини те або інше забарвлення, тільки будучи переломленим через її «Я»-концепцію. Найкраще це ілюструється хворобливими симптомами відчуження людини від самої себе, коли вона, вимовляючи вголос своє ім’я, не впізнає його звучання, не зв’язує з ним свого буття. Цікаво, що це психологічне утворення має рухливі межі й може трансформуватися: розширюватися або звужуватися. Наприклад, «Я»-концепція матері містить у собі і її дитину. Будь-яка подія інтерпретується нею не тільки з урахуванням наслідків для себе, але й з позицій турботи про дитину. Випадок ще більшого розширення «Я»-концепції стосується явищ національної й класової самосвідомості (В. Зінченко, Є. Моргунов).

Завдання 6

Складіть кросворд із 10 слів, використовуючи прізвища науковців, які досліджували структуру особистості, та поняття теми «Особистість, її розвиток та формування».

Завдання 7

Подайте у вигляді схеми структуру особистості згідно концепції К. Платонова.

Вправи для соціально-психологічного тренінгу

Вправа «Хто Я?»

Завдання: проставте в стовпчик номери від 1 до 10 і дайте десять відповідей на питання «Хто я?». При цьому можна враховувати будь-які свої характеристики, риси, інтереси, емоції — усе, що здається вам придатним для того, щоб описати себе фразою, що починається «Я — …».

Готовий перелік кожен учасник оголошує перед групою.

Вправа «Проективний малюнок»

Завдання: виконайте два малюнки: 1) Я — такий, як є. 2) Я — такий, яким би хотів бути. На виконання малюнків дається 5 хвилин. Малюнки не підписуються. Усі малюнки складаються на стілець у центрі кімнати.

Охарактеризуйте кожен малюнок: якою себе бачить людина, якою вона хотіла б стати, що хотіла б змінити в собі?

Вправа «Складання психологічного автопортрета»

Послідовність виконання завдання:

1. У довільному порядку складіть якнайдовший список своїх особистісних якостей і характеристик.

2. Зі списку, складеного вами, виберіть ті якості й характеристики, яких ви хочете позбутися, а також ті, які вам подобаються і занесіть у таблицю (див. нижче). У цій таблиці також є колонка, до якої ви записуєте риси і властивості особистості, яких ви хочете набути «Я»-ідеальне.

3. На основі таблиці зробіть про себе такі висновки:

— чи задоволені ви своїми особистісними якостями;

— які особистісні якості у вас не розвинені як у представника жіночої/ чоловічої статі;

— які з перерахованих якостей заважають вам у стосунках з іншими людьми;

— які з перерахованих якостей допомагають вам у стосунках з іншими людьми;

— морально-вольовий, аморально-вольовий чи «нейтральний» ви тип особистості;

— ви є творчою, нетворчою чи пересічною людиною;

— адекватне чи деформоване у вас сприйняття оточуючого соціуму тощо.

Методики дослідження самосвідомості особистості

Мета: вимір різних аспектів «Я-концепції».

Опис: діагностичний інструмент представляє собою серію оригінальних символічних проективних проб, спрямованих на вимір самовідносин і самоідентичності.

Підґрунтям методики є припущення, що дистанція на листку паперу між кружками, які символізують «Я», і «значущих інших» може бути інтерпретована як психологічна дистанція: позиція лівіша від інших — як пережита цінність «Я», позиція вище — як пережита сила «Я», усередині фігури, складеної із кружків «інших» — як включеність і залежність, поза — як незалежність «Я».

Інструкція: перед Вами на листку паперу рядок з восьми кружків. Виберіть кружок для себе і кружки для інших людей з Вашого оточення.

Інтерпретація: самооцінка визначається як сприйняття суб’єктом його цінності, значущості в порівнянні з іншими. Чим лівіше розташований кружок, який означає «Я», тим вища самооцінка випробуваного.

Інструкція: перед Вами кружок, який означає «Я» в оточенні інших кружків. Виберіть із цих кружків той, що означає іншу значущу для Вас людину (батька, друга, керівника).

Інтерпретація: сила визначається як перевага, рівність або підпорядкованість стосовно певних авторитетних фігур. Мірою сили є вище розташування кружка, який позначає «Я», у порівнянні з кружками, що позначають інших.

Інструкція: на листку зображений трикутник, вершинами якого є кружки, які позначають інших людей (батьків, учителів, друзів). Розмістіть кружок, що позначає «Я».

Інтерпретація: соціальна зацікавленість — сприйняття себе частиною групи або окремим від інших. Якщо випробуваний розміщує кружок усередині трикутника, то він сприймає себе частиною цілого, якщо поза — то він сприймає себе окремим від соціального цілого.

Інструкція: перед Вами горизонтальні ряди кружків, ліві крайні з яких позначають конкретних осіб. Вам необхідно вибрати в кожному ряді кружок, який позначає себе.

Інтерпретація: мова йде про ідентифікацію включення або не включення себе в «Ми». Чим більше кружків між «Я» й іншим, тим слабкіше «Ми». В іншому завданні випробуваному пропонується намалювати в будь-якому місці два кружки, які позначають його самого й іншого (друга, матір, батька тощо). Чим ближче кружки один до одного, тим більша ідентифікація з іншою людиною.

Інструкція: розташуйте кружок, який означає «Я», і кружок, що означає іншого, усередині великого кола.

Інтерпретація: егоцентричність — сприйняття себе «фігурою» або «тлом». Якщо кружок «Я» випробуваний розташовує ближче до центру, ніж кружок іншого, це свідчить про егоцентричність.

У цілому всі наведені проби мають задовільну надійність. Діти розташовують «найкращих» дітей ліворуч, а поганих — праворуч; матір і батька, як правило, також розташовують ліворуч, себе ж діти в ряду дітей розташовують лівіше, ніж у ряду дорослих.

Нейропсихологічні пацієнти й соціальні ізоляти розташовують себе правіше, ніж здорові діти й соціометричні лідери.

Інструкція № 1: оцініть кожну із запропонованих у таблиці якостей з погляду корисності, соціальної значущості, бажаності в балах від 1 до 20. Оцінка для кожної з якостей не повинна повторюватися. При цьому, оцінкою 20 балів оцініть найкорисніше і найбажаніше, а 1 балом — менш значуще й корисне. Відповідь запишіть у таблиці тесту в графі № 1.

Інструкція № 2: після виконання завдання закрийте аркушем (або загніть) графу № 1 із проставленими Вами оцінками, а в графі № 2 відзначте цифрою 20 ту якість, яка Вам властива найбільше, а оцінкою 1 — яка властива найменше. Далі повторіть оцінку в балах інших якостей, пам’ятаючи, що оцінки не повинні повторюватися.

Обробка результатів та інтерпретація: відкрийте графу № 1.

Починаючи з верхнього рядка від оцінки в графі № 1 відніміть оцінку в графі № 2, і запишіть результат у графу «Д» (із знаком «+» чи «—»).

Піднесіть до квадрата значення в графі «Д» і запишіть їх у графу «Д²».

Помножте цю суму на число 0,00075. Далі з одиниці відніміть отриманий добуток:

(«Я» = 1–0,00075 х суму Д²)

Коефіцієнт рангової кореляції «Я» може мати значення від «+1» до «-1». Чим ближче «Я» до «+1», тим вище самооцінка випробуваного.

Інструкція: намалюй людину, яку хочеш.

Усі питання, репліки, стирання й доповнення малюнка, а також час малювання, фіксуються у протоколі.

По закінченні малювання потрібно запитати у досліджуваного, чи він все намалював. Потім перейти до заключної бесіди, що складається приблизно з таких питань: «Хто це? Де він живе? Є чи в нього друзі? Чим він займається? Добрий він чи злий?» і т. д.

Обробка результатів та інтерпретація

Порядок інтерпретації

1. Хто зображений?

2. Що він робить у цей момент, за словами автора?

3. Пропорційність фігури й особливості зображення окремих частин, розташування на аркуші.

4. Декорування й фарбування.

5. Наявність додаткових аксесуарів.

6. Кількість ліній (натиск, рівномірність і т. д.).

7. Про що говорив при бесіді?

Інтерпретація: якщо намальована фігура дивиться вліво (для праворуких) — це ознака спрямованості в минуле, яке, можливо, було більш сприятливим; якщо вправо — спрямованість у майбутнє, прямо — спрямованість у сьогодення.

Малюнок у профіль означає схильність до інтроверсії, фігура зі спини — глибока інтроверсія.

Звичайно люди малюють людину своєї статі — це ознака нормальної ідентифікації. Якщо ж вона порушена, то зображується представник протилежної статі або ж безстатева істота. Крім того, зображення особи протилежної статі може бути пов’язане із привабливими або загрозливими людьми з оточення досліджуваного.

Частини тіла

Голова

Голова — символ інтелектуальної сфери, особливо чоло. Відсутність чола означає, що свідомо не звертається увага на інтелектуальну сферу. Пропорції між головою та тулубом є співвідношення між фізичним і духовним. Зображення на голові чого-небудь, наприклад, капелюха, — символ перцептивного захисту.

Обличчя — символ сфери спілкування. Людина, яка має проблеми в спілкуванні, малює риси обличчя нечітко, не малює їх, зовсім закреслює обличчя або малює в останню чергу. Якщо всі деталі обличчя промальовані добре — це знак високої зацікавленості в самому собі. Гарні очі й довгі вії — ознака естетичних нахилів малювальника, жіночність, у дівчаток — ознака статевої ідентифікації.

Вуха — якщо вони є, то означають відкритість сприйняття або настороженість до навколишнього світу.

Очі — великі із промальованими зіницями або без зіниць, із заштрихованими склерами — символ страху, або тривоги.

Рот — якщо відкритий, то це ознака агресії або вербальної активності агресивного характеру; якщо промальовані зуби, то це явна агресія (можливо, захисного характеру).

Губи — символ сексуальної сфери. Пухкі губи в дівчинки — ознака статевої ідентифікації.

Ніс — окремо не інтерпретується, якщо бракує певних частин тіла то це може вказувати на деякий ступінь інтелектуальної недостатності.

Шия — контроль за своїми проявами, ступінь їхньої довільності. Довга шия може означати цікавість.

Тулуб

Руки — символ активності й спілкування. Руки розставлені в сторони — ознака товариськості. Руки заховані, притиснуті до тіла, у кишенях або за спиною — нетовариськість, замкнутість, незадоволеність собою. Пальці розчепірені — також незадоволеність собою. Якщо пальці ретельно промальовані — у людини є здатність до керування й перетворень. Довгі пальці з нігтями або підкреслення кулаків — ознака агресії. Про те ж говорять руки, підняті вгору. Тулуб, намальований без рук, вказує на пасивність.

Торс — уявлення про фізичний вигляд людини. Якщо тендітна дитина малює сильну, мускулисту людину — це ознака компенсації чогось ідеального для її фізичного вигляду. Якщо сильна дитина малює кволого, то, можливо, це ознака асоціації з переживанням минулого. Якщо маленькою дитиною промальовано пупок — це ознака егоцентризму, якщо ж дитина старшого віку, то це ознака інфантильності чи прагнення заглибитись у себе. Часто фігура прикрашається додатковими аксесуарами (черевики, пряжки тощо), що вказує на увагу до власної персони.

Ноги — символ опори, стійкості, спрямованості на практичну орієнтацію. Якщо ноги промальовані так, то це ознака стійкості, впевненості в собі:

Якщо ноги промальовані двома лініями або ж стоп немає зовсім, то це свідчить про почуття непевності. Лінія плаття також є символом опори. Якщо малюнок розфарбований, то варто звернути увагу на такі кольори: чорний, який символізує агресію; червоний — активність, коричневий — нездоров’я.

Інструкція: намалюйте будинок, дерево й людину на повний зріст, постарайтеся зобразити на цьому ж малюнку якусь дію.

Усі питання й коментарі випробуваного, під час виконання малюнка й інших важливих моментів заносяться до протоколу. Після того, як малюнок завершений, можна перейти до бесіди з випробуваним, у якій можуть використовуватись такі питання: «Яка ситуація тут намальована?», «Що відбувається на малюнку?», «Чи є взаємодія між людиною, деревом і будинком?», «Якщо так, то чи вона позитивна?», «Із чим асоціюється у Вас будинок, дерево й людина?», «Що вони можуть для Вас символізувати?».

У цьому варіанті тесту Р. Бернса стверджується, що взаємодія між будинком, деревом і людиною представляє собою зорову метафору. Якщо привести весь малюнок у дію, Ви побачите те, що дійсно відбувається у Вашому житті.

Обробка результатів та інтерпретація: у спрощеній формі дерево в малюнку типу «Будинок — дерево — людина» символізує життєву енергію. Ваше прагнення до життя визначається товщиною стовбура й гілок. Якщо дерево займає на малюнку значне місце, це говорить про величезну енергію й позитивний підхід до життя.

Якщо випробуваний малює тільки себе, це значить, що він добре контролює своє життя. Якщо на малюнку є інша людина, це значить, що вона є рушійною силою в його житті.

Будинок — немов сцена з життя, залежно від того, як він виглядає, це може бути будинок, у якому минуло дитинство, халупа або навіть в’язниця. Якщо усередині будинку перебуває людина, це значить, що малювальник має потребу в захисті. Якщо на малюнку будинок займає багато місця, це означає прагнення до досягнення матеріальних благ.

Ще одним способом інтерпретації малюнка може стати порядок, у якому намальований будинок, дерево, людина. Якщо першим намальоване дерево, значить основним є життєва енергія. Якщо ж першим намальований будинок, то це значить, що на першому місці безпека, успіх або, навпаки, зневага до цих категорій.

Приклади інтерпретації малюнків дерева:

Під поривом вітру дерево схилилося до будинку. Це прагнення до безпеки й спокою вдома. Образ може означати замкнутість на минулому.

Гілки спрямовані вниз. Це говорить про безліч невирішених проблем. Малюнок верби означає депресію й замкнутість на минулому.

Гілки спрямовані вгору. Якщо дерево міцно стоїть на землі, такий малюнок характеризує людину із досить удалим життям, яка прагне вперед.

Гілки спрямовані назовні. Такий малюнок звичайно роблять люди, які люблять надавати допомогу іншим.

Більшість гілок і зелені з боку будинку. Це означає особистість, яка приділяє велику уваги одному аспекту життя, забуваючи про інші.

Більшість гілок і зелені з протилежного боку від будинку. Така особистість прагне спрямувати енергію у свій власний ріст, заперечуючи сімейні й домашні цінності.

Приклади інтерпретації малюнків будинку:

Труба. Акцент на трубі припускає заклопотаність психологічною атмосферою в будинку, це може також означати мужність, силу й творче начало.

Двері. Відсутність дверей може означати психологічну неприпустимість. Двері дуже маленьких розмірів можуть означати незручність. Двері, розташовані збоку, означають втечу.

Дах. Гострий дах означає сильне Суперего й почуття провини. Акцентований або ретельно намальований дах припускає слабкий контроль за світом фантазій.

Сходи й доріжки. Намальовані в традиційному стилі, вони припускають бажання соціальної активності. Сходи, що ведуть до чистої стіни — конфліктність і неприступність. Добре намальовані доріжки означають гарне почуття контролю за своєю поведінкою і розвинене почуття такту, довгі доріжки або щаблі — почуття дистанції в спілкуванні.

Вікна. Відсутність вікон може означати замкнутість, у той час як велика їх кількість припускає активність, відкритість і гарний контакт із навколишніми. Фіранки — це заклопотаність красою й прагнення зберігати дистанцію в спілкуванні. Маленькі вікна є свідченням незручності і психологічної неприступності.

Тестові завдання для перевірки знань

1. Продукт соціально-історичного розвитку, свідомий суб’єкт, що посідає певне становище в суспільстві та виконує певну соціальну роль, — це:

а) індивід;

б) особистість;

в) індивідуальність;

г) протагоніст.

2. Неповторне поєднання психологічних особливостей людини, яке складають її своєрідність, відмінність від інших людей, характеризує людину як:

а) особистість;

б) індивіда;

в) індивідуальність;

г) суб’єкта.

3. Окрема жива істота, представник людського роду, — це:

а) індивід;

б) індивідуальність;

в) суб’єкт;

г) особистість.

4. Конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями; соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку, — це:

а) індивідуальність;

б) суб’єкт;

в) особистість;

г) індивід.

5. Поняття, яке поєднує в єдине ціле біологічне начало та соціальну сутність людини, — це:

а) особистість;

б) суб’єкт діяльності;

в) індивідуальність;

г) індивід.

6. Кого із зазначених нижче можна назвати особистістю:

а) злочинця;

б) немовля;

в) розумово відсталу людину;

г) людину-«Манглі».

7. Оптимістичний погляд на природу людини, віра в можливість розквіту кожної особистості, за умови надання їй можливості обирати свою долю і спрямовувати її, характерні для:

а) психоаналізу;

б) гуманістичної психології;

в) біхевіоризму;

г) гештальт-психології.

8. Словесно зафіксоване й відносно узгоджене уявлення людини про себе, — це:

а) самооцінка;

б) «Я»-концепція;

в) «Я»-ідеальне;

г) «Я»-професійне.

9. Найменш широким за змістом є поняття:

а) суб’єкт діяльності;

б) особистість;

в) індивід;

г) індивідуальність.

10. Вищий етап онтогенетичного розвитку людини в суспільстві — це:

а) суб’єкт діяльності;

б) особистість;

в) індивід;

г) індивідуальність.

11. Представникам якої концепції розвитку особистості належить твердження, що соціально-психічні якості людини детерміновані біологічними факторами і їх розвиток не залежить від соціального впливу, а відтак і процесу виховання:

а) біологізаторської;

б) перформізму;

в) соціобіологізму;

г) генетико-соціальної?

12. Представникам якої концепції розвитку особистості належить твердження, що духовні якості людини, закладені в зародковій речовині, передаються спадково, а тому фізичний та психічний розвиток людини є проявом кількісного зростання спадкових задатків:

а) біологізаторської;

б) перформізму;

в) соціобіологізму;

г) генетико-соціальної?

13. Представники якої концепції розвитку особистості перебільшують ролі біологічних чинників стосовно соціальних та культурних:

а) біологізаторської;

б) перформізму;

в) соціобіологізму;

г) генетико-соціальної?

14. Представникам якої концепції розвитку людини належить думка про однакову роль як біологічних, так і соціальних факторів у становленні особистості:

а) біологізаторської;

б) перформізму;

в) соціобіологізму;

г) генетико-соціальної?

15. Представники якої концепції розвитку людини заперечували вплив біологічних факторів, надаючи перевагу соціальним: душа новонародженої дитини подібна до чистої дошки і формується лише під впливом середовища й виховання:

а) соціологічної;

б) перформізму;

в) соціобіологізму;

г) генетико-соціальної?

16. Які учені є прихильниками твердження, що природа людини не біосоціальна, а більш специфічна: поняття «Людина» співвідноситься із поняттям «культура», де біологічне і соціальне знаходяться в перетвореному (соціалізованому, окультуреному) вигляді:

а) Л. Губерському, В. Андрущенко, М. Михальченко;

б) Ж. Моно, Т. Добжанському, Е. Майру;

в) Р. Декарту, Ж. Ламетрі, I. Канту;

г) Р. Тріверсту, Е. Фромму, Б. Скіннеру?

17. Згідно з підходом А. Петровського, внутрішньоіндивідна (інтеріндивідна) підсистема структури особистості включає в себе такі компоненти:

а) темперамент, характер, здібності людини та всі характеристики її індивідуальності;

б) підсистему, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове — у конкретній формі проявів особистості;

в) вимір особистості через «внески», які вона робить для інших людей;

г) Ід, Его, Суперего.

18. Згідно з підходом А. Петровського, інтраіндивідна підсистема

структури особистості включає в себе такі компоненти:

а) темперамент, характер, здібності людини та всі характеристики її індивідуальності;

б) підсистему, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове — у конкретній формі проявів особистості;

в) вимір особистості через «внески», які вона робить для інших людей;

г) Ід, Его, Суперего.

19. Згідно з підходом А. Петровського надіндивідна (метаіндивідна) підсистема структури особистості включає в себе такі компоненти:

а) темперамент, характер, здібності людини та всі характеристики її індивідуальності;

б) підсистему, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове — у конкретній формі проявів особистості;

в) вимір особистості через «внески», які вона робить для інших людей;

г) Ід, Его, Суперего.

20. Система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активність особистості, - це:

а) вольова комунікативність;

б) сенситивність;

в) спрямованість;

г) інтерактивність.

21. Основними проявами спрямованості є:

а) темперамент, характер, здібності;

б) потреби, мотиви, ціннісні орієнтації, рівень домагань;

в) відчуття, сприймання, пам’ять, мислення;

г) воля, емоції, почуття.

22. Саморегуляцію розрізняють за типами:

а) діяльнісний, операційний, когнітивний, процесуальний;

б) гіпертимний, демонстративний, педантичний, збудливий;

в) морально-вольовий, аморально-вольовий, абулічний, імпульсивний;

г) генетичний, структурно-функціональний, динамічний, когнітивний.

23. Якому типу саморегуляції належить така характеристика: позитивний тип, здатний на пориви та значні звершення. Така людина здатна домогтися соціально й особистісно значущих цілей попри будь-які труднощі, її здібності використовуються на повну силу і завдяки цьому розвиваються:

а) морально-вольовому;

б) аморально-вольовому;

в) абулічному;

г) імпульсивному?

24. Якому типу саморегуляції належить така характеристика: асоціальний тип, цілісний у своїй аморальності, розумний у визначенні способів досягнення намірів:

а) морально-вольовому;

б) аморально-вольовому;

в) абулічному;

г) імпульсивному?

25. Якому типу саморегуляції належить така характеристика: людина пасивна й байдужа до всього, легко піддається навіюванню, залишаючись бездіяльною:

а) морально-вольовому;

б) аморально-вольовому;

в) абулічному;

г) імпульсивному?

26. Якому типу саморегуляції належить така характеристика: люди від природи обдаровані, але їхні здібності не розвиваються і не використовуються через пасивність, не можуть змусити себе працювати, долати труднощі, боротися з перепонами, домагатися реалізації поставленої мети:

а) інертному;

б) аморально-вольовому;

в) абулічному;

г) імпульсивному?

27. Якому типу саморегуляції належить така характеристика: у людини багато сильних бажань, захоплень, але вона діє нерозважно через недосконалість механізму зіставлення спонукань із реальною ситуацією та особистими переконаннями:

а) інертному;

б) аморально-вольовому;

в) абулічному;

г) імпульсивному?

28. Якому елементу структурної моделі особистості (З. Фройд) притаманна така характеристика: функціонує виключно у несвідомому та тісно пов’язане із примітивними, інстинктивними аспектами особистості; не знає законів і правил, вільне від будь- яких обмежень, сповідує «принцип задоволення»:

а) Суперего;

б) Ід;

в) Его;

г) Мандала?

29. Якому елементу структурної моделі особистості (З. Фройд) притаманна така характеристика: відповідає за прийняття рішення та задовольняє бажання у відповідності з обмеженнями, які існують у зовнішньому світі, підкорюється «принципу реальності», забезпечує самозбереження організму:

а) Суперего;

б) Ід;

в) Его;

г) мандала?

30. Теорія, яка підкреслює неусвідомлювані психічні або емоційні мотиви як основу людської поведінки:

а) гуманістична;

б) процесуальна теорія;

в) психодинамічна;

г) прагматична.

31. Ідея З. Фройда про те, що людям притаманне прагнення саморуйнування та смерті, яке виражається через агресію:

а) принцип задоволення;

б) самість;

в) лібідо;

г) Танатос.

32. Особлива регуляторна система, яка використовується особистістю для переборення психологічного дискомфорту, переживань, які загрожують їй, називається:

а) психологічний захист;

б) рівень домагань;

в) мотивація;

г) перцепція.

33. Псевдовиправдовування власних вчинків і поведінки називається:

а) проекцією;

б) раціоналізацією;

в) сублімацією;

г) витісненням.

34. Захисний механізм, який полягає в тому, що людина не помічає неприємних для неї фактів і подій, називається:

а) сублімацією;

б) витісненням;

в) запереченням;

г) раціоналізацією.

35. Захисний механізм, який полягає у спрямуванні негативної енергії у позитивне русло, називається:

а) раціоналізацією;

б) сублімацією;

в) витісненням;

г) проекцією.

36. Захисний механізм, що проявляється в позбавленні індивіда від загрозливих переживань, викликаних оточенням, шляхом відгородження від їхнього існування:

а) сублімація;

б) проекція;

в) заміщення;

г) заперечення.

37. Приписування іншим людям власних намірів чи бажань називається:

а) витісненням;

б) проекцією;

в) раціоналізацією;

г) сублімацією.

38. Термін, уведений З. Фройдом для пояснення ідеального психічного здоров’я. Такий тип характеру зустрічається в індивіда (який володіє нормальною сексуальністю) здатного до інтимних стосунків з іншими та робить свій внесок у суспільство завдяки продуктивній праці:

а) фалічний характер;

б) анальний характер;

в) генітальний характер;

г) оральний характер.

39. Хто із вчених звернув увагу на порядок народження дитини в сім’ї (первісток, єдина дитина, середня дитина, остання дитина) як основну детермінанту її установок, що визначають стиль життя особистості:

а) А. Адлер;

б) З. Фройд;

в) К. Хорні;

г) Е. Еріксон?

40. Теорія особистості К. Юнга, за якою особливого значення набувають внутріособистісні сили особистості й прагненню до самості (індивідуальності) за допомогою процесу індивідуації:

а) біологічна;

б) аналітична;

в) психоаналіз;

г) когнітивна.

41. Якому вченому належить думка про типи особистісної орієнтації: екстраверсії і інтроверсії:

а) Е. Еріксону;

б) К. Хорні;

в) З. Фройду;

г) К. Юнгу.

42. Найглибший рівень особистості, що містить спогади й образи, передані в спадок від наших предків (К. Юнг):

а) самість;

б) Ід;

в) мандала;

г) Суперего.

43. Розвиток у напрямку самореалізації за допомогою інтегрування різних елементів особистості К. Юнг називає терміном:

а) індивідуація;

б) мандала;

в) антагогнізм;

г) персервація.

44. Архетип у теорії К. Юнга, що стає центром структури особистості, коли всі суперечливі сили усередині особистості інтегруються в процесі індивідуації, що допомагає індивіду досягти самореалізації:

а) самість;

б) самоактуалізація;

в) контент-аналіз;

г) патерн.

45. Хто із вчених стверджував, що згідно епігенетичному принципу людина у своєму розвитку проходить через незмінну послідовність універсальних для людства стадій. Кожна стадія супроводжується кризою, обумовленою біологічним дозріванням і соціальними вимогами:

а) А. Адлер;

б) К. Роджерс;

в) Е. Еріксон;

г) Дж. Роттер.

46. Сформульована Е. Фроммом теорія особистості, у якій підкреслюється роль соціологічних, політичних, економічних, релігійних і антропологічних факторів у розвитку й формуванні характеру індивіда:

а) гуманістичний психоаналіз;

б) соціально-когнітивна теорія;

в) феноменологія;

г) біхевіоральна теорія.

47. У теорії К. Хорні — всепоглинаюче почуття самотності й ізоляції у ворожому світі:

а) базальна довіра;

б) базальна ворожість;

в) базальна тривога;

г) базальна заздрість.

48. Філософське положення Дж. Келлі про те, що люди здатні до перегляду або зміни своєї інтерпретації подій відноситься до:

а) конструктивного альтернативізму;

б) когнітивної теорії;

в) концепції соціального научіння;

г) теорії гуманізму.

49. Теорія особистості, що надає особливого значення процесам мислення, усвідомлення, судження в розумінні поведінки людини:

а) диспозиційна;

б) психодинамічна;

в) когнітивна;

г) гуманістична.

50. Прагнення особистості до найвищої реалізації свого потенціалу — це:

а) інверсія;

б) самоактуалізація;

в) інгібіція;

г) конгеніальність.

Теми рефератів

1. Особистість та індивідуальність: основні параметри індивідуальних відмінностей людини.

2. Людина як суб’єкт і об’єкт культури.

3. Роль біологічного й соціального в онтогенезі психіки людини і формування її особистості.

4. Структура і розвиток особистості.

5. Вплив подій раннього дитинства на формування структури особистості дорослого в концепціях Е. Еріксона і Е. Фромма.

6. Вплив подій раннього дитинства на формування структури особистості дорослого в концепції К. Хорні.

7. Вплив подій раннього дитинства на формування структури особистості дорослого в концепції З. Фройда.

8. Захисні механізми особистості.

9. Відмінність наукових поглядів на природу людини А. Маслоу та

З. Фройда.

10. Самоактуалізація особистості як прагнення.

Список використаної літератури

1. Грановская Р. Злементы практической психологии. — СПб.: Речь, 2003. — С. 319–355.

2. Давыдов В.В. Методологические и теоретические проблеми о понятии личности в современной психологии // Психологический журнал. — Вып. 9. - № 4. — С. 22–32.

3. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів / За заг. ред. С.Д. Максименка. — К.: Форум, 2000. - 543 с.

4. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. — К.: Знання України, 2002. - 580 с.

5. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. — К.: Вищ. шк., 2000. - 479 с.

6. Максименко С.Д. Загальна психологія: Навч. посібник. — 2-ге вид. — К.: ЦНЛ, 2004. - 272 с.

7. Педагогика / Под общей ред. А.П. Кондратюка. — К.: Вищ. шк., 1976. - 376 с.

8. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. — 3-е изд. — СПб.: Питер,

2003. - 606 с.

9. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. — К.: ВД Професіонал, 2004. - 304 с.

10. Шапарь В.Б. Словарь практического психолога / В.Б. Шапарь. — М.: ООО АСТ; Харьков: Торсинг, 2004. - 734 с.

11. Психология формирования и развития личности. — М.: Наука, 1981. - 368 с.

12. Романов К.М., Гаранина Ж.Г. Практикум по общей психологии. Учеб. пособие / Под. ред. К.М. Романова. — 2-е изд., стер. — М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЗК», 2002. - 320 с.

13. Сапогова Е.Е. Задачи по общей психологии: Учеб. пособие для вузов. — М.: Аспект Пресс, 2001. - 447 с.

14. Фрейджер Р., Фейдимен Д. Большая книга психологии. Личность. Теории, упражнения, эксперементи. — СПб: Прайм- Еврознак, 2008. - 704 с.

Список рекомендованої літератури

1. Анциферова Л.И. Некоторые теоретические проблеми психологии личности. — М.: Вопросы психологии. — 1978. - № 1.

— С. 37–50.

2. Божович Л.И. Избранные психологические труды. Проблемы формирования личности: Под ред. Д.И. Дельдштейна. — М.: Просвещение, 1968. - 112 с.

3. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском

возрасте. — М.: Просвещение, 1968. - 464 с.

4. Выготский Л.С. Собр. соч.: В 6 т. — М.: Педагогика, Т. 4: Детская психология / Под ред. Д.Б. Зльконина, 1984. - 432 с.

5. Давыдов В.В. Методологические и теоретические проблеми о понятии личности в современной психологии // Психологический журнал. — Вып. 9. - № 4. — С. 22–32.

6. Леонгард К. Акцентуированные личности / Пер. с нем. — К.: Вищ. шк., 1981. - 392 с.

7. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. — М.: ВЛАДОС, 2001. — Кн. 1: Общие основи психологии. — 668 с.

8. Ньюкомб Н. Развитие личности ребенка. — 8-е изд. — СПб.: Питер, 2003. - 640 с.

9. Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. — СПб.: Питер, 2000. - 320 с.

10. Психология личности в трудах отечественных психологов. — СПб.: Питер, 2000. - 480 с.

11. Рубинштейн С.Л. Самосознание личности // Основы общей психологии. — СПб.: Питер Ком, 1999. — С. 522–634.

12. Саблин В.С., Слаква С.П. Психология человека. — М.: Зкзамен,

2004. - 352 с.

13. Столлер Р. Влияние биологических факторов на ґендерную идентичность // Сексология; Под. науч. ред. Д.Н. Исаева. — СПб.: Питер, 2001. — С. 133–144.

14. Фромм 3. Имеет ли быть? Пер с англ. — К.: Ника-Центр, 1998. - 392 с.

15. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. — К.: ВД Професіонал, 2004. - 304 с.

16. Шапарь В.Б. Словарь практического психолога / В.Б. Шапарь. — М.: ООО АСТ; Харьков: Торсинг, 2004. - 734 с.

17. Юнг К.Г. Собрание сочинений / Пер. с нем. — М.: Канон (История психологии в памятниках). — Т.2: Конфликты детской души. — 336 с.

18. Смирнов А.Г. Практикум по общей психологии: Учеб. пособие.

— М.: Изд-во Института психотерапии, 2005. - 224 с.