OST

Розділ 8

Стукають по стиках колеса, погойдується вагон. Товарний, із брудною підлогою та облупленою фарбою, у якому возили і крейду насипом — он плями по стінах, — і, недавно, — відчувається ще запах, — худобу.

Марічка згребла на купку під стіну скупо кинуту на підлогу солому, сіла й заплющила очі.

Ще добу тому їх самих гнали дорогою Обухів — Васильків, як оту худобу.

…Біля школи до них приєднали кілька груп таких само молодих вигнанців із сусідніх сіл, які прибули з вечора і ночували у колишній міліції, вишикували й залишили майже на годину надворі.

Нарешті, до них вийшли товстий кирпатий німецький майор, якийсь цивільний пан із безбарвними очима і спортивний юнак у літньому костюмі з новеньким портфелем. Біла сорочка та зав’язана під комір краватка робили його дуже офіційним. Офіцера й пана присутні бачили уперше, а от юнака багато хто впізнав.

Це був Марійчин однокласник, колишній залицяльник, спортсмен, музикант і відмінник, а тепер — перекладач комендатури Петро Ролько.

Військовий поколупав зубочисткою в роті, кинув її під ноги, наступив носаком глянцевого чобота та голосно й швидко заговорив. Слова у нього звучали, наче лайка, хоча, здається, не лаявся він зовсім. Попри незвичну вимову та швидкий темп, — німець просто вистрілював слова, — Марічка багато чого зрозуміла:…відбуваєте працювати до великої Німеччини… то є для вас велика честь… країна древньої культури… житимете у гуртожитках… вам платитимуть… за погану роботу — покарання… за втечу — ув’язнення до концтабору.

Щось іще. Майор упинився, і Ролько докладно переказав суть його промови — видно, не вперше. Ролько й у школі блискуче знав німецьку, а тепер і поготів — торохтів із тими двома ще швидше за майора. Цивільний з Рольком провели перекличку і дали десять хвилин на туалет.

Перекладач комендатури байдуже та відсторонено дивився понад головами цих тупих селюків, думаючи про щось своє, і раптом відчув пекучий погляд.

Зовсім поряд, кроків за п’ять, стояла незнайомо доросла і вражаюче гарна Джура.

«Так тобі і треба, сучко, за те, що не дала тоді. Була б поступливішою — зараз сказав би слівце кому треба — і нікуди б ти не поїхала», — встиг подумати він, і їхні погляди зустрілися.

— Петре, — видихнула Марічка.

— Мене звуть герр Петер Рольке, — відрубав перекладач. — Я стовідсотковий німець, і мені нема про що говорити з тобою, — і презирливо відвернувся. Сама схудла, а цицьки та очі, зауважив, стали ще виразнішими.

У чорному новенькому одязі, схожому на жокейську уніформу, курили біля паркану з десяток поліцаїв (Марія не знала жодного) і про щось гомоніли, скоріш за все — просто боби розводили. До них підійшов той кремезний, що був у Копачеві, і вони одразу підібралися.

Він щось говорив, а вони погоджувалися. Мабуть, начальник. Чого ж тоді сам ходив по селах? Чи, може, з людьми у них негусто?

Ті, у чорному, із ґвинтівками, гнали потім півтори сотні невільників із їхніми клумаками та торбами без зупинок аж до станції у Василькові, і там Марічка з Настусею знов побачили німецьких вояків — уперше з тих пір, коли минулого року восени пробиралися з окупованого Києва додому в Копачів.

Німець у цивільному був уже тут, — мабуть, приїхав машиною. Він по головах порахував прибулих і віддав папери військовому у срібних погонах, таких точно, які були в того, що стріляв у Ваню.

Конвой поліцаїв замінили німецькі солдати, офіцер із паперами крикнув, і колону вивели до колій.

Просто на землі сиділи та лежали сотні юнаків та дівчат, а над ними, як будяки над полеглим після бурі колоссям, височіли чужоземні автоматники.

За дві колії від них вагонів на десять витягся пошарпаний товарняк; у голові сопів і пихкотів чорний незграбний паротяг.

Офіцер подивився на бранців, на потяг, підніс руку з годинником до лиця, кілька секунд погойдався з п’ятки на носок на довгих, як у чаплі, ногах і раптом подав команду.

Рудий унтер, здоровань із засуканими рукавами, повторив наказ. Почувши повеління, але, не розуміючи, що від них хочуть, учорашні провінційні школярі повставали і нерішуче переглядалися.

— Los, schneller zu den Waggons, russische Schweine!* — загорлав рудий і дав понад головами довгу тріскучу чергу з автомата.

Перелякані сільські діти скупчилися біля колій.

— Мерщій до вагонів, — вигукнула Марічка.

Унтер із задоволенням спостерігав, як штовхалися, лізучи до потягу, незграбні перелякані й спантеличені молоді слов’яни, і підганяв:

— Los! Los!

Коли вони позалазили, рудий біля кожних вагонних дверей оголосив:

— Rauchen verboten. Wagen zu verlassen ist verboten, sich aus den Fenstern an Halte — stellen hinauszulehnen ist strengst verboten!**

Потім він із зусиллям закривав розсувну вагонну стулку і ще з хвилину вовтузився ззовні.

— Каже, щоб не курили і не виглядали з вікон на зупинках, — знов зрозуміла німецьку Марічка і здивовано подивилася на невеличкі вентиляційні отвори під самою стелею: як звідти визирнути?

Їх не випускали навіть на зупинках. А люди є люди: не можуть довго без убиральні; хлопці виламали у кутку вагона дві дошки з підлоги і завісили той кут якоюсь рядниною.

Стукотять колеса по стиках рейок, погойдуються вагони. Час від часу кричить тужливий паровозний гудок. Інколи вітер доносить здалеку, з першого вагона, де їде охорона, чужу бравурну пісню:

— Wir sind das Deutsche Afrika Korps

Des Fьhrers verwegne Truppen

Wir stьrmen wie die Teufel Hervor

Versalzen dem Tommy die Suppen!

Потім не чути, і — знов:

— Vorwдrts, vorwдrts,

Vorwдrts mit unserem Rommel!

Радіють, а що їм — вони їдуть додому, до Німеччини, а не на чужині поневірятися…

Монотонно, у постійному ритмі стукають колеса: так-так, так-так…

Очі самі закриваються…

Це той само хлопчик, що малював метеликів. Він помітно підріс і, мабуть, вже ходить до школи. На ньому недорогі, але чисті та дбайливо випрасувані штанці та курточка. Малюк стоїть біля дешевого шинка і не сміє зайти. І що йому там потрібно?

— Дивись-но, Алоїзе, — летить гучно із широко відкритого вікна. — Твій вилупок прийшов!

— Що тобі? — чує він роздратоване питання.

— Батьку, мама каже, щоб ви йшли вже додому…

За вікном невидимі чоловіки сміються й сердиться батьків голос:

— Хай би тобі повилазило разом із твоєю матір’ю, наволоч! Не даєте робочій людині відпочити!

Там знов гомонять і сміються. Раптом якийсь грубань каже:

— Алоїзе, тобі, здається, на сьогодні досить. Іди вже додому, он малий доведе.

Це хтось такий, що його і батько слухається.

Немолодий чоловік з’являється у дверях, нетвердою ходою прямує до сина і хапає його за плече — чи то аби спертися, чи то — щоб зробити боляче.

Вони повертаються і повільно йдуть вулицею; батькова рука на плечі. Алоїз добряче напідпитку, його хитає, і він усе міцніше стискає тверді сильні пальці.

А син пашіє гарячим соромом: він веде містом п’яного батька.

Алоїз виписує ногами вензеля і непристойно лається.

Потяг смикнувся, і Марічка розплющила очі. Гуде, везучи її у безвість потяг, а у вагоні тихенько співають дівчата:

Розділ 9

Уночі бранців перегнали до іншого потягу — такого ж брудного та пошарпаного. Їх не годували зовсім — інколи на станціях дозволяли сходити по воду — й усе. А що там ті два відра на сорок дві душі — так, сльози.

Копачівським легше, їх майже піввагона, вони тримаються гуртом, діляться харчами, підбадьорюють одне одного.

А тóму, хто один — хоч плач, дивитись на таких — душа ятриться.

Дівка васильківська пішла на базар нові валянки на продукти поміняти, налетіли поліцаї,схопили — такі з валянками і їде. Перший день лише плакала.

Настуся пожаліла, підійшла. Погомоніла, дала шматок хліба та кілька печених картоплин. Лупить дівка бараболю, а в самої пальці тремтять.

Білокінь підійшов — кухля з водою приніс та яблуко. Марічка — яйце варене дала.

Прийняли дівку до товариства. Її звали Ганною Бас, і її історія виявилася простою:

— Свої ж схопили. Гавриленко Микола та Жук Василь. А Сироватка Андрій гнав аж до станції й смішки справляв: будеш жити, як бобер у салі: німцям за гроші валянки показуватимеш.

На третій день на стоянці і по воду не пустили. Було чути, як перегукувалася між собою охорона, як із невеликими інтервалами повзли сусідньою колією важкі ешелони — туди, звідки вони їхали. Навантажені, аж земля дрижить, мабуть, військові… Та чи скінчиться коли-небудь клята сила у того Гітлера?

А поїзди усе йдуть та йдуть: і де в нього солдати беруться, хіба що усіх чоловіків Німеччини озброїв він короткими автоматами, нап’яв на них сіру форму і кинув у світ — ненавидіти й убивати. Грабувати й ґвалтувати.

І вони — пішли! І вбивають, і ґвалтують — мільйонами, і катують — цілі народи! Грабують — держави. І нема сили, щоб навіть зупинити їх.

На портреті у сільській управі дядько такий собі, непоказний. Чим узяв він цілий народ — розумний, талановитий, поміркований?

Невже простим твердженням: ти — найвища істота вже тому, що ти — німець?

Від роздумів Марічку відволікло характерне постукування, що наближалося здалеку.

— Залізничники букси перевіряють, — повідомив Юрко Козачук.

А молоточки постукували усе ближче та ближче.

— Jeszcze jeden pocąg z ukrajińcami*, — раптом сказав грубий хрипкий голос зовсім поряд.

— Cały czas doprawiajom,**— погодився інший, дзвінкий та чистий, з іншого боку вагона. Потім стукнуло ще по разу.

— Tu sę wszystko w porządku, pojdem do następnego wagona,***— наказав хрипкий, і стукотіння почало віддалятися.

— Та то ж вони польською говорять, — раптом усвідомив Олексій. Бабця у нього була полячкою, і він добре розумів цю мову. — Виходить, що ми у Польщі.

Незабаром потяг грюкнув, смикнувся й пішов, набираючи хід — чужою вже, виявляється, землею. Куди ж тепер везуть їх, простих українських юнаків та дівчат, старі товарні вагони?

— Туди. Туди, туди, — вистукують відповідь колеса.

Туди — у невідомі краї, туди — на Захід, туди — у рабство, у кляту неволю.

…Федір Чорнуха отямився надвечір. Боліли поламані ребра, гула голова, нестерпний біль пронизував тіло внизу, між ногами.

Мати плакала:

— Федю, нащо ти не послухався? Вони ж скалічили тебе. Вони ж відбили тобі там усе…

— І що, я мав на таку наволоч працювати? — ледве чутно, але зі злістю спитав Федір. Він заплющив очі й наче вочевидь побачив, як одним ударом звалив його кремезний, як вони били його чоботами, катуляючи по землі, намагаючись ушкодити найуразливіші місця: голову, живіт, пах…

Сестра привела старенького сусіда Артемовича, який був санітаром у германську війну. Той уважно оглянув Федора:

— Житиме він, житиме, от тільки…

— Що? — стрепенулася мати.

— Чи будуть у нього діти…

Не встиг Артемович піти, як знов рипнули двері, впустивши ненависного старосту:

— Ну що, Фьодор, ти усьо пойняв?

— Хреста на тобі нема, — кинула Безрукові мати.

— Хреста дійсвітєльно нема, — вишкірився той.

— Йди, старосто, звідси: бачиш — він ледь живий!

— Надіюся, що до наступної відправки він оклигає, бо інакше — буде ще гірше, — Безрук закурив прямо в хаті й не прощаючись вийшов.

«Тепер ні за що не поїду», — ствердився Федір. Він лежав і складав чіткий план. До зими можна сховатися в старих зруйнованих конюшнях за селом, за цей час вирити в лісі землянку й зібрати продукти.

Мати заходилася перев’язувати його чистими ганчірками, кидаючи зняті закривавлені у великий старовинний мідний таз, у якому до війни варили варення.

«Не поїду до Німеччини, і край», — остаточно вирішив Федір.

…Зупинка була незвичайно довгою, і їх, нарешті, погодували — рідкою юшкою, без крупи та картоплі: сама капуста, кубиками нарізана так-сяк очищена брюква та трішечки дрібно накришеного сала. У Копачеві й свиням густішу щербу давали; та що робити — їли, несмачне, недосолене, зате рідке та гаряче.

За тонкою дерев’яною стінкою почулися голоси. Один, різкий та сварливий, Марічка уже пізнавала: він належав тому офіцерові у срібних погонах — комендантові потяга. Другий, впевнений та грубий, видався незнайомим. Дівчина прислухалася. Грубий казав, що у нього хрест за минулу війну, що його син та зять — на східному фронті, що його хазяйство дає Німеччині рибу, м’ясо, хліб та ліс, а робочих рук не вистачає.

— Вони усі на обліку, герр Шмідт, — заперечував комендант. — Тому те, про що ви просите, неможливо.

— Скажете, що зняли одного з підозрою на тиф, — наполягав невідомий герр Шмідт. — У вас буде чудова довідка від місцевого лікаря, пане лейтенанте.

— Ви упевнені, що місцевий лікар видасть таку довідку? — засумнівався лейтенант.

— Звісно. Приватконтактен — велика справа, — переконливо запевнив герр Шмідт.

Вони помовчали. Потім лейтенант погодився: «Добре», і двері вагона з гуркотом відсунулися.

Поряд із лейтенантом стояв високий сивий літній чоловік у фетровому капелюсі, в доброму синьому піджаку, з-під якого білів комір сорочки, перехвачений неширокою краваткою, у синіх, того ж кольору, що й піджак, ґаліфе.

Держаком батога чоловік поплескував нетерпляче по халяві високого офіцерського чобота. Він уважно оглядів юних в’язнів:

— Wer kann fьr die Pferde sorgen?*

Мовчать у вагоні.

— Kto moge doglądac konej?**— нетерпляче перепитав пан Шмідт польською.

— Теж мені, наука, — зухвало кинув німцеві Козачук. Той зміряв хлопця поглядом і простяг у його бік пужално:

— Du!***

Юрка висадили з вагона та пояснили, що він має їхати з паном Карлом Шмідтом та працювати у його господарстві. Грюкнувши, зачинились двері вагона.

Карл Шмідт підвів хлопця до справної брички, показав рукою, куди сідати, і раптом підморгнув:

— Bitte!

Коні були вгодовані та прудкі, Шмідт уміло правив ними, весь час повертався й підморгував юнакові, а потім раптом заспівав:

— Wie einst Lili Marlen!

А комендант потягу, лейтенант у срібних погонах, уважно роздивився довідку місцевого лікаря, — добра, — і задоволено поляскав по кишені штанів, де зручно вмостилася пачечка рейхсмарок, — мав рацію той Шмідт: приватконтактен — велика справа.

Арбайтзамт — державна трудова установа міста Нойсс — працював, як добре підлагоджена машина. Сухий чиновник у окулярах, з малесеньким нацистським значком на краватці, відлічив сто двадцять новоприбулих східних працівників, серед них — майже усіх копачівських, і постановив: «Landmaschinen betrieb»****, потім так само швидко почав розтасовувати інших: залізнична станція, пекарня, будівельна фірма, і, — нарешті, тих, що залишилися, по двоє, по одному — по бауерах.

Бауери — сільські господарі — тюпки підбігали до очкастого, розписувалися у паперах і увозили своїх робітників, а розподілені на завод так і стояли у строю перед біржею, поки поважний шеф із нацистською пов’язкою неспішно виправляв необхідні документи.

Четверо чи то поліцейських, чи то військових у жовтій формі шанобливо чекали шефа осторонь.

«Не те, що ті чорні, в Обухові, — курили, плювали, матюкалися, — подумала Марічка. — Ці, одразу видно, порядку навчені з пелюшок».

Їх вели колоною по чотири чистою вулицею чепурного міста, так схожого на те, з іграшковими пряниковими будинками, що наснилося їй у перший день війни. Так само рівнесенько підстрижені кущі, такі само малесенькі смарагдові ґазони. Ошатні жінки дивилися на колону з усіх вікон. Учорашніх школярів-відмінників і двієчників, уважних та непосидючих, старанних та лінькуватих, розумних та не дуже, — вигнаних з домівок, брудних від довгої дороги, принижених голодом, виглядом своїм, презирством, наляканих погрозами, лайкою, усім, баченим за останній рік, а паче — за останній тиждень, вели як худобу вулицями тихого європейського міста.

Один з жовтих охоронників скоса розглядав розгублених підконвойних:

— Жодного розумного обличчя, жодного осмисленого погляду.

— Неповноцінна раса, — погодився з ним колеґа, літній товстун з водянистими очима. — Untermenschen.

Бранців вивели містом до каналу, і незабаром вони побачили велику нежилу будову з малесенькими віконечками під самим дахом, огороджену стовпами з колючим дротом. Поки їх заводили у ворота, Марічка встигла прочитати табличку:

Arbeitslager «OST»

DanzigerstraЯe, 9

Усіх дуже швидко зареєстрували, сфотографували, взяли відбитки пальців, видавши прямокутник твердого картону. Глянула: «Д 00628», а далі — трьома мовами — німецькою, російською і українською: «Це число треба почепити. Це число треба зберегти. Це число треба собі запам’ятати». Зверху на картонці був прокручений отвір — для мотузки.

Потім їх повели у душову, а на виході здоровенна баба — капо жіночого барака — видала кожній клапоть тканини завбільшки з кишенькове дзеркальце, на якому у білій рамочці на блакитному тлі білим же кольором було написано три німецькі літери: OST.

Розділ 10

— Поляк повинний носити на одязі знак «Р», східний працівник з Радянського Союзу — «OST», єврей — шестикутну зірку Давида.

Усе правильно. Так і у школі тепер учать: людська порода розподіляється на чотири категорії.

Найвища — надлюдина, арієць, вища раса, власне німець. У німців правильної форми черепи та збережена расова чистота. Це — раса, створена панувати. Як сказав фюрер, за сто років у Європі житиме двісті п’ятдесят мільйонів німців — переважна більшість.

Расово близькі — голландці, данці, скандинави, ще якісь… Панувати не можуть — просто хай живуть і працюють на Райх.

Расово неповноцінні — слов’яни. У них переважно брахіцефальні черепи, які не можуть вмістити високорозвинений мозок. Придатні виключно для обслуговування вищої раси. Необхідна для цього кількість може бути залишена, усі інші підлягають знищенню, а неправомірно зайняті слов’янами багаті землі — заселенню арійцями.

Слов’янських дітей, у яких збереглися яскраві ознаки нордичної раси: правильний яйцевидний череп, біла шкіра, світле волосся та очі — необхідно понімечити у спеціальних таборах, вирвавши з неповноцінного середовища.

І, нарешті, расово чужі — народи з ознаками повного виродження: євреї та цигани — підлягають безумовному знищенню.

Начальник цеху герр Гоппе зробив паузу, глянув на робітників, які оточили його, — чи затямили? — і продовжував:

— До чого я веду? Відтепер у нас будуть працювати не тільки поляки, але й східні працівники з України. Мільйони німецьких чоловіків, що пішли на фронт, фюрер замінить мільйонами слов’янських рабів. Ви повинні усвідомити: контакти з ними повинні обмежуватись виключно питаннями виробництва. Духовне сприяння — заборонене. Статеві контакти з расово неповноцінними караються ув’язненням до концтабору чи відправкою на Східний фронт. Для неповноцінного — негайною стратою.

Відвідини німцями східних працівників у таборі — суворо заборонені. Про кожну провину українців ви повинні інформувати мене.

Усе зрозуміли? Ставайте до роботи!

Крізь товсте скло окулярів Гоппе дивився, як розходяться його підлеглі. Учора він бачив, як ішли по Нідерштрассе «рус-Івани». Хіба вони можуть замінити біля верстатів справжніх німецьких майстрів? Навчити їх можна лише одним методом: жорстокістю та суворим контролем!

Марічку завели до величезного цеху, де працювали напівавтоматичні верстати. Між ними ходили декілька немолодих чоловіків, майже не втручаючись у їхню роботу. Лише інколи вони заправляли до верстата новий металевий пруток чи відносили до проходу ящички з готовими деталями, забираючи там порожні. Просякле запахом гарячого мастила повітря, здавалося, вібрувало.

Сивий, у грубому фартуху, німець із глибокими зморшками на чисто виголеному лиці підійшов до Марічки:

— Ти розумієш німецьку?

— Майже усе, якщо не дуже швидко говорять, — відповіла дівчина.

Здивований несподівано непоганою для іноземки вимовою, німець усміхнувся:

— Добре. Як тебе звуть?

— Марія.

— А мене зватимеш паном Шліценом. Карл Шліцен, — уточнив. І поцікавився. — Ти звідки?

Вона вирішила: навряд чи німець чув про Копачів чи навіть про Обухів, і відповіла:

— З Київської области.

— Київ знаю, — повідомив пан Шліцен. — Робота у тебе буде поки що така: прибиратимеш та вивозитимеш стружку. А там подивимось.

Дивно, подумав собі Карл, який збіг: у вісімнадцятому році він був у Києві, а дружину його теж звуть Марія, та й мешкають вони на Марієнштрассе.

Дівчина взяла щітку і заходилась мести підлогу, та так вправно…

В обід з табору привезли їжу для остарбайтерів. Неймовірно голодна, Марічка не змогла їсти: від юшки йшов відразливо важкий дух; із геть гнилого м’яса зварили — зрозуміла вона.

Стривожені мерзенним смородом, до кімнати, де годували українців, зазирали жінки з бюро. Маленька гостроноса білявка з хвилину спостерігала за Марічкою: та з огидою перемішувала смердючу щербу у металевій мисці, не в змозі піднести ложку до рота.

— Ти, — тицьнула пальцем у Марічку гостроноса. — Зайди до мене у бюро.

Та прибрала незайману посудину із зупою, сховала до кишені шматочок темного хліба і за хвилину з’явилася на порозі:

— Викликали, фрау?

— Мене звуть Люсі, — буденно повідомила німкеня, причинивши двері. — А тебе як звуть?

— Марія.

— Сідай отут, — указала на стілець Люсі, простягла чималий бутерброд із марґарином та налила до кухля гарячої кави. Не бразильська, не колумбійська, взагалі ненатуральна підсолоджена ерзац-кава видалася смачною, духмяною та запашною…

— Завтра зайдеш, — знов, наче про звичайне, зронила Люсі. — Але дивись, щоб не довідався шеф Гоппе, бо він наці, від нього буде біда…

Після обіду пан Шліцен показав, куди треба вивозити стружку — до контейнера на задньому дворі. Добре змащена, на литих ґумових шинах, тачка легко котилася навіть повна.

Марічка мела і возила, возила й мела, як заведена. Одного разу їй зустрівся шеф Гоппе: він гидливо дивився риб’ячим немигтючим поглядом крізь окуляри і цикав зубом, склавши на череві чисто вимиті долоні.

Увечері, коли українських робітників вишикували біля цеху ті ж чотири поліцаї, Настуся тихо спитала:

— Ти де працюєш?

— У цеху.

— А що робиш?

— Стружку з-під станків вимітаю та вивожу. А ти?

— У майстерраумі, — відповіла Настя. — Готові деталі по цеху збираю та на поличках за номерами розкладаю.

Їх вивели за ворота, і на великій стулці дівчата побачили абревіатуру «ІНС», а на паркані — назву вулиці. Номера будинку у сутінках не розгледіли: 13 чи 18. Та й ґотичний вибагливий шрифт ще не дуже розбирали — не звикли.

У таборі після вечері (брюквензуп на ерзац-жирі) полячка-капо принесла газету і простягла Настусі — «прoше чітаць». Та глянула — написано по-нашому: «Українець»

Щоправда, газета була стара: за 28 червня, дівчата тоді ще вдома були. У цьому «Тижневику для українських робітників» друкували про Альфреда Розенберґа* в Україні, про Роммеля, щось про Київщину, про рідне село Шевченка і знов про Роммеля. Згадалося, як горлали охоронники у ешелоні:

— Vorwдrts, vorwдrts,

Vorwдrts mit unserem Rommel!

Полячка уважно стежила, чи стане Настуся читати; провокує, вирішила дівчина і знайшла замітку про Шевченкове село…

Розділ 11

Кожного дня одне й те саме: на сніданок кухоль каламутної рідини, яку капо зве чомусь — кава. Тільки й того, що гаряча. До цієї «кави» — шматок хліба, інколи — із малесеньким кубиком марґарину. Обід — така ж скибка хліба та якась юшка, добре, якщо з брукви та капусти, їх хоч якось можна їсти. А якщо така, як у перший день — будеш голодний. Увечері у таборі знов — хліб, юшка та «кава».

Марічка подумки склала ці шматочки та окрайці — вийшло не більше чвертки звичайного обухівського буханця. Якби не німці Карл Шліцен та Люсі, пропала б з голоду.

Люсі кожного дня — то бутерброда з марґарином або й джемом дасть, то суп з дому принесе. Карл спочатку робив вигляд, що не бачить, а потім і сам став підгодовувати дівчину. І з Настею старий майстер Якоб Крюлл ділиться своїм обідом. А цим людям і самим непросто: усе нормовано, по картках та бецуґшайнах — купонах.

А в Олексія у кузні зовсім інша картина. Одне звертання — «швайн», одна ласка — «шнеллер» та «лос», у чорному тілі тримають хлопця. Змарнів він, із лиця спав.

Вони взагалі різні, ці німці. Не усі такі, як Люсі, чи, скажімо, дідусь Крюлл. Є й шеф Гоппе, якого самі німці бояться, й лаґерфюрер Шурмель — немилосердний, зі свастикою на рукаві.

І серед охорони є різні. Товстий Кауль — презирливий та жорстокий, електричним дротом шмагає, Гельмель та Реттіх — люди як люди, а Леонґардт — доброзичливий, ніколи не б’є, співати дорогою дозволяє. Одного разу тихенько спитав у Марічки, чи знає вона «Інтернаціонал», та співати не дав, перервав одразу: «І у нас так співали».

І дорога щодня одна і та сама: Данциґерштрассе — Гаммер Ландштрассе — Індустріштрассе. І час на дорогу майже один і той самий — хвилин двадцять — двадцять п’ять, залежно від того, які охоронники ведуть.

І робота однакова: мети та вивозь. Інколи Марічка зустрічала в цеху Настю — із такою точно тачкою бігає цехом, деталі збирає. І на грудях у неї — такий точно принизливий «OST». Як тавро на худобі. «Забороняється залишати табір з іншою метою, ніж робота», — написано у їхніх трудових книжках. «Тримай мене, аби я не утік», — згадала Марічка напис на нашийниках давньоримських рабів, про який чула ще у школі.

Гроші за роботу майже не платять, якісь копійки. Одяг не дають. Добре, хоч по матрацу дали, набитому соломою, та по старенькій ковдрі.

Дозволяється читати газети для остарбайтерів: «Українець» та «Труд».

Дозволяється надсилати додому по дві поштові листівки на місяць. Тільки дві. За власний кошт — за ті пфенінґи, що їх дають у получку. Дві — і без конвертів, щоб цензурі легше було читати.

А всього і не напишеш, не пожалієшся. І душу не будеш ятрити рідним, і не хочеться, щоб німці чіплялися.

Листівка — у половину шкільного аркуша розміром, у правому кутку — марка з профілем Гітлера. Половина лицевої сторони — для адреси.

«An, кому: Dzhura Hanna

In, куди: dorf Kopatschiv

StraЯe, вулиця: —

Kreis, повіт: Obuchiv

Gebit, область: Kyiv

Доброго дня Вам, мамо, татусю та усі-усі. Сповіщаю, що жива-здорова, чого й вам усім зичу. Листа від вас і одного не отримала, а посилка з тютюном надійшла.

Мамо, я вдячна за тютюн Вам і татусеві, бо я знаю, що це він його обробляв. Я працюю дуже легко, а про їжу і писати не буду, бо усього вистачає. Взуття та одяг дістану, бо тут тютюн — багатство. Копачівських хлопців та дівчат усіх бачу. Одержала два листи від Юрка Козачука. Йому теж добре.

Новин багато. Улітку було сонячно, а тепер — дощі. Я бережусь, не застуджуюсь, не хворію. Тут росте багато квітів, таких, як у нас. Матусю, вишліть свою фотокартку або татову.

З цим поки що до побачення. Привіт усім. Цілую Вас 100 разів. Вам привіт від Настусі.

Ваша Марія. 28.ІХ.1942 р.»

Бауер пан Карл Шмідт — перший господар на увесь східний Штенбрек. Усе у нього є: поля й худоба, город і ліс, і навіть два рибних стави: Кляйнезеє та Ґроссезеє*. І усьому він раду дає. І коні у нього кращі, ніж у сусідів, і корови.

І робітники у нього — найліпші.

Янка — дівка з-під Білостоку, напівполячка, напівукраїнка, Трохим — українець із Волині, військовополонений, якого Карл відкупив у шталазі**, і новий, Юрко, що його Карл зняв за хабар з ешелону.

Син, Густав, узяв поляків, що потрапили до полону у вересні тридцять дев’ятого. Користі з них — як кіт наплакав, працюють кволо, вечорами потай горілку п’ють, про дівчат весь час балакають. А чотири райхсмарки податку щомісяця за кожного — плати.

А Карлові — не такі. Працьовиті та вправні. І новачок сільську роботу геть усю знає. Учора гній з корівника викидав — невтомний, сильний, дух здоровий від нього йде. Питає, де складати, аби перегорів до весни. Порядок поважає, після роботи інструмент весь вичистить і на місце покладе. Коні йому одразу підкорилися, відчули вмілу руку.

Шкіра у нього біла, щоки рум’яні, очі світлі й волосся русяве. Онука, Гільде, очей з нього не зводить. Якби не та расова маячня — за кілька років для неї кращого чоловіка годі й шукати…

А Юркові дуже сподобалося митися під душем. Лазні у Копачеві — майже у кожного, а от душ не заведений. І дарма — добра штука. Він мився перед обідом та вечерею, люто тер тіло, змиваючи піт та бруд, і не знав, що старий Карл, слухаючи, як крекче він від задоволення, схвально мурмотів: «Ґут, ґут».

Шмідти поганих працівників ніколи не тримали, а добрих садовили за сімейний стіл. Так робив і Карл: сідав на чолі столу, по праву руку — сестра Марта за господиню, бо Карл уже рік, як удівець, поряд із нею — шваґер, чоловік Марти, Авґуст Люц.

По ліву руку — Гільде, улюблена онука, за нею — Трохим, Юрко, Янка.

OST-и Карл дозволив не носити: хутір у лісі, а я тут господар.

Через Червоний Хрест, адресу якого вичитав у газеті «Труд», Юрко розшукав Настю Коляду, назвавши її кузиною (бо чужих німці не шукали), і написав їй листа. І додому писав, уже й відповідь одержав.

Наближалася осінь, підходив час ловити рибу у ставах, орати поле під озимину; часу було обмаль, а роботи — гріти й гріти чуба.

Власне, не гірше, ніж у колгоспі: ситий, чистий, у справному одязі, має кімнату на двох із Трохимом, ліжко, чисту постіль. OST — а не носить. А те, що Карл грошей не платить, так їх і у колгоспі не платили. І нащо ті гроші серед лісу — усе, що треба, Карл йому і так привезе із Шармайзеля, Ціленціка або Грохова…

А що тій дитині було треба, якщо вона ще й курити навіть не навчилася, питаю я вас?

Карл готувався до осени ретельно: лагодив інструмент, перевіряв жатку, варив рибальські сітки у спеціальній смолі, яку виписував аж із Бразилії. Він часто їздив на стави — перевіряти греблі та заставки, завжди беручи із собою Хільде та Юрка. Дні стояли ще теплі; Карл дозволяв їм купатись й дивився, як плещуться вони у прохолодній кришталевій воді…

А на заводі — дні тягнуться, а тижні летять. Німці ходять веселі, раніше при східних працівниках замовкали, а тепер уголос обговорюють: непереможні війська, розбивши нещодавно величезне угруповання росіян під Харковом, стрімко пройшли углиб Росії, вийшли до Волги та б’ються за Сталінград.

Візьмуть місто Сталіна, переріжуть Волгу, перейдуть Кавказ — і кінець Сталіну без каспійської нафти. Доктор Ґеббельс стверджує, що бойовий дух вермахту високий, як ніколи.

З кузні на війну забрали кількох чоловіків середнього віку; вони були упевнені — незабаром повернемося, ще до зими.

Усе частіше йшли дощі, нагадували про неминуче наближення осени. Робочий день для остарбайтерів був десять годин, Марічка втомлювалася — ледве сил вистачало дійти до барака. Кволо сьорбала рідкий суп, жувала глевкий хліб. Вона відчувала, як виснажує її безрадісна праця, і чорна туга підкрадалася до її світлої радісної душі.

А може, втома була сильнішою через тугу? Зрідка надходили листи від батьків, ще рідше — посилки. В них — тютюн, а це — спасіння. Цигарки у Німеччині були дорогі, а курити ерзац-сиґару з просоченого нікотином паперу — невелике задоволення. Німці охоче міняли їжу та речі на український самосад. Настуся віднесла дідусеві Крюллу гостинця — цілу шклянку цього зілля — старий одразу набив маленьку люлечку, втягнув дим і задоволено видихнув:

— Блаженство…

В одному з листів мати згадала Федора Чорнуху — він став калікою, довго хворів, а потім одужав і зник.

«Це той поліцай його скалічив, — зрозуміла Марічка. — А він усе одно — втік».

Вона часто згадувала Ваню, наодинці потай обережно розгортала його листа: «Здрастуй, дорога Маріє!». І розуміла, що тримати його небезпечно, а викинути — не могла.

Ваню — Ванюшко — Івасику! Де ти зараз, чи живий?

Не забути веселі очі твої, густого чуба, лагідних та владних долонь. Тіла сильного з п’янким пряним запахом полину.

Добре хоч, що не завагітніла тоді, бо що ж це — так і пішла б з дитиною на ганьбу і поталу?

Добре, що не завагітніла, хоча завжди, — і тоді, і зараз, — хотіла від тебе дитя. Що ж це: і дитинка була б — рабом?

Ні, Ваню, якщо ти живий — стріляй! Як тоді, по «юнкерсах». Стріляй за телячий вагон, що смердить гноєм, за брюквензуп, за барак, обнесений колючим дротом, за тавро «OST», що синіє на грудях, за принизливе — недолюдина! За шибеницю на греблі у рідному селі — стріляй, коханий, і хай рука у тебе буде твердою!

У риб’ячі очі шефа Гоппе, у випрасувану сорочку лаґерфюрера Шурмеля, у презирливу пику охоронника Кауля!

Раптом закам’яніла: у Люсі — чоловік на Східному фронті, у Карла Шліцена — зять, у дідуся Крюлла — син та онук. Що, і по них? По простих німцях — теж стріляти?

Важко проковтнула клубка, що підступно підкотився до горла, і вирішила: і по них! Бо це й вони прийшли на нашу землю з танками та гарматами, з безжалісними «юнкерсами», «шмайсерами» та короткими автоматами «МП-38.»

Стріляй у кожного, хто бодай цілить у тебе!

— Марусенько, що з тобою, чого ти плачеш? — лагідно обняла Настуся.

— Стомилась я чогось, — вичавила Марічка, щосили давлячи у собі бажання розридатися в подруги на плечі. Фросина Вакуленко, дочка першого сільського тракториста Івана Вакуленка, принесла кухля з водою, дала Марічці і сіла поряд, притиснувшись теплим плечем. Вони сиділи мовчки, думаючи кожна про своє, а у кутку, у кінці бараку, полтавські дівчата заспівали нової, тут уже, у Німеччині, складеної:

Розділ 12

Пройшло літо, кінчалася й осінь — сльотава, дощова, із частою мжичкою, пронизливим сирим вітром, із калюжами під ногами. Інколи дощ переходив у гидку хвищу — сніг, мокрий та важкий, налипав на дерева, стовпи, паркани й потроху танув. Під ногами хлюпала рідка холодна каша, домашні ще черевички намокали, пропускаючи воду.

Старі пальта, що їх виміняли подруги у німкень із бюро за тютюн, хоч трішечки рятували.

У цеху ще так-сяк: не тепло, та й не холодно, а в бараку — не зігрітись: одна маленька пічечка на величезне приміщення. Взуття та одяг не висушити: хоч як пальто звечора розвішуй — на ранок доводиться вбиратись у вогке. Марічка з Настусею спали разом під двома ковдрами, тісно притуляючись одна до одної — так тепліше.

Дівчата хлюпали носами, але — поки що трималися, не хворіли.

Німці, веселі та радісні наприкінці літа, стали стурбовані, криючись від шефа Гоппе та кількох усім відомих шефових посіпак, щось пошепки обговорювали, усе частіше вживаючи слова «Паулюс» та «Сталінград».

Видно, щось не склалося у того Паулюса під Сталінградом, а може, там почали, нарешті, годувати вермахт бебехами по-справжньому?

Із заводу забрали ще кількох німецьких робітників — літніх і зовсім юних, поставивши натомість східних німців — репатріантів з України. Настусі навіть раз здалося, що вона бачила Ролька. Чи, пак, Рольке…

У кузні Олексія Білоконя перевели з прибиральника на підручного коваля: що ж, робота знайома, він і у батька у кузні кожні канікули за підручного був. Звісно, не порівняти сільську кузню з цією, та основи професії він знав. Місцеві ковалі згодом пом’якшали до нього: може, через Паулюсові невдачі, а, може, й завдяки його вмілим рукам. Німці — вони поважають майстерність. А робочій людині багато говорити не треба: вона сама уже по одному тому, як ти береш до рук інструмента, багато чого про тебе може сказати.

Шкода тільки, що охляв хлопець: був атлет, а тепер — лантух з мослами. Уже на другий день старий сварливий Ґюнтер спитав, уважно роздивляючись свого підручного з-під кошлатих брів:

— Чого ти одразу не сказав, що коваль? — і простяг окраєць хліба, накритий тоненькою скибочкою перченого сала.

— Ви ж не питали…

А за тиждень, коли зірвалася величезна болванка і розтрощила Олексієві два пальці на нозі, Ґюнтер пішов до шефа Гоппе і наполіг, аби хлопця направили до лікарні у Дюссельдорф, велике місто за Рейном, де була хірургічна клініка. Особливо Ґюнтер наголошував, що ковалів не вистачає, а «цей Алекс — коваль».

Клініка, біла та стерильна, вразила Олексія, попри біль він роздивлявся блискучі білі кахлі та нікель.

Професор у білому халаті, нестарий, чисто виголений, глянув на Олексієву ногу, на знімок, знов на ногу:

— Пальці доведеться ампутувати, врятувати неможливо — повне розміжчення кісток.

Білими тонкими пучками хірург промасував повіки втомлених очей:

— У мене має відбутися дуже складна операція. Привезли важку дівчину з ваших — східних працівників. Посидь, я скажу, за тобою прийдуть і зроблять усе як годиться.

Він вийшов з оглядового кабінету, де приймав хворого за направленням пана Гоппе — відомого в окрузі нациста, і нещільно причинив великі скляні двері. Папери лежали на столі, як він їх залишив. Олексій, скосивши очі, почав читати верхнього:

«Chirurgische Universitдtsklinik im Robert Koch Krankenhaus…

Хірургічна університетська клініка імені Роберта Коха.

Керівник: професор, доктор медицини Горбандт.

Лікарняна довідка.

Ліза Христенко, 1926, надійшла до стаціонару (нерозбірливо). Зазначена особа постраждала від нещасного випадку, який трапився на підприємстві «Юнкерсверке»: її коса потрапила у верстат.

Результати обстеження: йдеться майже про повне скальпування голови…»

Рипнули двері — двоє санітарів завезли каталку. З Нойсса скільки пішки самостійно шкандибав, а тут десять кроків — і на каталці…

Операцію під місцевим наркозом робив незнайомий суворий лікар. Було досить боляче, та Олексій терпів, думаючи про ту дівчину з авіаційного заводу. І ще про те, що треба попередити своїх дівчат, щоб були обережнішими у цеху.

Карл Шмідт із родиною святкував закінчення польових робіт. Урожай зібраний, поля виорані, рибу з Кляйнезеє виловлено, тільки у саджалці (маточник — по-науковому) плещуть величезні, мов саксонські тарелі, маточні коропи. Ліс вивезений і м’ясо Райхові здане. Це правило діяло від початку війни уже четвертий рік: господар, забиваючи тварину, викликав інспектора, той визначав, скільки м’яса потрібно родині, решта здавалася державі за фіксованою низькою ціною. Такий порядок не дуже подобався хазяйновитому Карлові, та він підкорявся: військо ж треба годувати. Були, правда, деякі мудрагелі, які примудрялися виростити невраховану свиню і потай забити, але старий Шмідт такого не схвалював.

Усе було у Карла на столі: і м’ясо, і риба, й картопелька.

Пишний запашний коровай дражнився рум’яною коринкою: такі випікає тільки Янка, навіть у сестри Марти, знаної господині, виходять хоч і добрі, а не такі… Зате Марта ковбасок наробила: шкварчать, блищать розтопленим салом, ваблять, соковиті, з великої сковороди у центрі столу, а запашні — аж у передпокої пахне Мартиними — не сплутаєш з іншими — знаними ковбасками.

Авґуст, знаний бровар, наливає кожному у великий глиняний кухоль пива, виготовленого за секретними сімейними рецептами Люців.

Раптом Карл наважився, пішов до своєї кімнати і повернувся з пляшкою справжнього довоєнного шнапсу. Наливши усім — по малесенькій чарочці, — він дає знак рукою, і родина вмить замовкає.

— Діти мої, — поважно починає господар. — Вознесімо молитви свої із словами подяки Господові, що дав нам багатий врожай!

Він виголошує молитву, хреститься, родина — за ним, і, як завжди, зауважуючи, як незвичайно хрестяться його працівники — навпаки, з правого на ліве плече — думає, що Господь один, а вірують у нього по-різному.

— Прозіт, — усі випивають і починають їсти, слідкуючи усе ж таки, щоб кожної страви першим покуштував господар.

На стукіт Янка метнулася до дверей — відкривати, і на порозі з’явилася кістлява фрау Шнайдер, господарка сусіднього — кілометрів за чотири звідси — хутора, удовиця, чиї троє синів воювали десь у Росії.

Що хотіла сказати Ґрета Шнайдер Карлові Шмідту, нащо долала ці кілометри, не довідається тепер ніхто, бо очі її звузилися у тонкі щілинки, зібралися по лицю глибокі зморшки. Ґрета засичала:

— Що це ви, сусіде, саджаєте із собою за стіл російських свиней? У мене вони і їдять, і сплять у свинарнику…

Поки Карл сопів і збирався з думками, озвалася Марта:

— По-перше, треба вітатися: «Хайль Гітлер!» А по-друге…

Карл лише кліпав очима, а Марта торохтіла, як кулемет: швидко, жорстко, голосно.

Юрко тільки і зрозумів, що господиня погрожувала Ґреті донести Гансові Шнайбелю про якесь приховане від вермахта м’ясо та недоплачені податки. Хлопець жодного разу не бачив пана Шнайбеля, Карлового свояка, брата померлої торік фрау Шмідт, великого начальника у місцевій поліції, але чув про нього не уперше.

Ґрета прожогом кинулася з хати, і незабаром під вікнами заторохтів старенький велосипед.

— От так! — постановила Марта і спокійно додала: — Продовжуємо обідати.

— Ця пані Ґрета Шнайдер — дуже паскудна людина, — сказала Юркові ввечері на кухні Янка. — Через неї людину повісили.

— Повісили? — жахнувся Юрко. — Як повісили, за що?

— На шибениці посеред Грохова. Ще й усіх українців та поляків з округа зібрали дивитись.

— І ти дивилася?

— Відвела очі в останню мить, — зізналася дівчина. — Молодий хлопець, гарний… Звали його — Станіслав Бутковський. Невже ти не чув?

Юркові про цей випадок було нічого не відомо, бо сталося все перед його приїздом…

Станіслав Бутковський, молодий поляк із Кутно, працював у пані Ґрети із сорокового року. Стрункий та ясноокий, він дратував із першого дня господиню. Може, тим, що приязно посміхався, чи тим, що недостатньо жваво кланявся. Що був симпатичнішим за її синів. Не сподобався — і все.

У будинку були вільні кімнати, простенькі, де колись, у добрі часи, жили німецькі наймані працівники, були кімнати синів, що служили у вермахті…

Але вона наказала вигородити йому кут у хліву й поселила разом із худобою. Хоч як завантажувала фрау Шнайдер роботою Станіслава в теплиці та на городі з худобою та в хаті — зранку він був завжди чистим та охайним, а по вихідних (відібрати в нього вихідні Ґрета додумалася не одразу) убирався в краватку та капелюха.

«Він вважає себе європейцем», — сердилася Ґрета. Юнак читав книжки, і це також не подобалося господині, він незворушно дивився на неї блакитними очима (не розбереш, про що думає) — і дратував її.

Одного разу, у п’ятницю, Бутковський отримав листа від своєї дівчини й прийшов до фрау Ґрети: «Прошу пані дозволити мені відлучитися на вихідні».

— А саме? — холодно відреаґувала Ґрета.

— Я хочу відвідати наречену в сусідньому місті, — пояснив поляк.

— Понеділок — робочий день, — відрубала фрау й припинила розмову. Юнак зрозумів її відповідь, як найбільше хотілося: як дозвіл.

У суботу зранку він поїхав на станцію, купив квитка й сів на потяг. На першій же станції його заарештувало ґестапо й доправило в Грохов.

— Пані Ґрета мені дозволила, — виправдовувався Станіслав. Поліцейський мовчки простяг йому друкованого аркуша. Юнак глянув і пополотнів:

«Ortspolizeibehцrde

An den Herrn Landrat.

Frau Schneider…teilt mit, daβ der bei ihr beschaftige polnische Staatsangehцrige Stanislaus Butkowski nach 8 uhr verschwunden ist»*.

Станіслав повернувся зі штрафтабору змарнілий, виснажений і похмурий. Як і раніше, він не говорив грубощів і не виявляв відкритої непокори. Попри це фрау боялася повертатися до нього спиною: вона вже зрозуміла, на що вона може очікувати.

Незабаром вона донесла в поліцію, що Станіслав украв у неї ковбасу, і до нього, відповідно до нового указу Гіммлера, застосували «особливе обходження»**— прилюдно повісили посеред площі!

Про це «особливе обходження» чутки раз по раз доходили до Ціленціка. Не так давно розповідали, що в сусідньому окрузі стратили росіянина за зв’язок із німкенею.

Хлопця повісили серед площі, і його вагітну німецьку подружку примусили вибити з-під його ніг стільця, на якому він стояв із зашморгом на шиї. Потім дівчину возили містом на підводі, на грудях у неї була табличка: «Російська коханка»***.

Згодом вона зникла: казали — відправили до концтабору.

Не жартував Фріц Заукель*, коли написав у «Пам’ятці для східного працівника»: «Німецька жінка, німецька дівчина знаходяться під захистом німецького закону. Вони для тебе недоторкані».

…Олексій Білокінь, уперше за останні півроку вимитий та ситий, лежав у чистій постелі і дивився на лікарняну стелю. Пульсував, тьохкав біль у прооперованій нозі.

Наркоз відійшов, як вода у повінь — поступово, але невідворотно. Старий лікар, що провадив операцію, повідомив:

— Усе пройшло нормально. Навіть і не шкутильгатимеш. Полежиш у нас кілька днів, а ми спостерігатимемо, бо у таборі тобі одужати не дадуть — поженуть на роботу, і уся моя робота зійде нанівець.

У палаті були самі німецькі діди. Вони поставилися до молодого українця із кволим інтересом — свої недуги дошкулили, лише один, хворий на виразку шлунка, весь час буркотів, що «вони там наших синів убивають, а ми їх тут лікуємо».

Олексій не слухав — намагався думати про щось хороше: як танцював із Настусею на випускному, як дільничний міліціонер Валет намагався з’ясувати, хто випив у роздягальні горілку. Як кружляли пари і зі старовинною ґалантністю вів молоду симпатичну вчительку підстаркуватий огрядний директор.

Потім — як вони ходили із Сашком Василенком на рибалку, як поплавець танцював на хвилях, танцював… танцював… танцював…

Олексій спав, дихаючи рівно та спокійно, спав глибоко, як сплять тільки в юності. Він не чув, як тихенько гомоніли німецькі діди про війну, ціни у крамницях, про доктора Ґеббельса, Волгу, генерал-полковника Паулюса та Сталінград. Сірий дощ за вікном із паскудною упертістю шарудів по дахах, дворах та дорогах.

…Важко сьогодні Марічці — ледве ноги тягне. Сире пальто не гріє, хлюпає в черевиках, паморочиться голова. Зимно на вулиці — пронизує до кісток сирий вітер. Змерзла дівчина — дрижаки її б’ють.

Охорона коміри шинелей підняла, голови у шиї втягує. Крокує колона звичайним маршрутом: завод — табір.

Сердитий Кауль підганяє: швидше, швидше, через вас і я мерзну; мовчки дивиться Леонґардт — невесело і йому.

І тягнуться сьогодні ці щоденні двадцять хвилин — від воріт до воріт — вічність.

Тільки і вистачило сил у Марічки — дійти до барака. А там сіла на нари — навіть пальта скинути не може. Настуся коло неї — як бусол коло гнізда: роздягла, вклала, укрила двома ковдрами, води накип’ятила та заварила ерзац-чай:

— Нічого, сестричко, ніч перебудеш, може, трохи полегшає.

— Біда біду перебуде: одна мине — десять буде, — кволо відповіла подруга.

— Що з нею? — підійшла капо, полячка Тереза.

— Горить уся та тремтить, як у лихоманці.

— Пся крев! — вилаялася полячка: лікаря у таборі не було.

Міський лікар, до якого зранку відвели Марічку Тереза та охоронник Леонґардт, одразу визначив:

— Запалення легенів. Застудилася на протягах у мокрому одязі. Працювати не годна. Треба лікувати. Незабаром буде криза — у таборі не виживе. Я зараз зателефоную — є одна фрау, вона хотіла росіянку чи українку у домашні працівниці. — І з сумнівом додав. — Може, погодиться.

Марічка сиділа байдужа до усього: їй було зле, крутилася голова і горіло ослабіле тіло.

— Фрау Лемарцаґль? Так, це я, — сказав у чорну слухавку лікар.

Повна ванна гарячої води — ще учора недосяжна мрія. А сьогодні — реальність, що не сприймається й не радує. Немолода повненька жінка з приязними ямочками на щоках, трохи схожа на маму — фрау Лемарцаґль — сама роздягла, з огидою відкидаючи у кут брудні завошивлені речі, сама мила, вміло, обережно, жаліючи:

— До чого довели дитину…

Її слова пульсували у голові луною, в очах стояв туман. Запашне мило нагадувало дитинство: з таким колись купали її, зовсім маленьку, у величезній балії серед хати.

Спираючись на фрау, Марічка ледве дійшла до ліжка.

Потім її поїли гарячим чаєм з малиною — з ложечки, і знов — як мама.

Незабаром прийшов той самий лікар, зміряв температуру хворій, зітхнув і став викладати на стіл ліки: пірамідон, аспірин, мікстуру…

— Я уже все владнав у Бюро остарбайтерів при арбайтзамті. Коли вони там довідалися, що дівчину берете саме ви, одразу дали згоду.

Фрау Лемарцаґль утримувала ресторан на Рейнштрассе, із дуже пристойною кухнею, приязними офіціантками та неповторною атмосферою сімейного затишку. Сюди вчащали порядні люди середнього достатку, що зміцнювало репутацію пристойного закладу. «Ла Таверна» — це у Нойссі відома торгова марка.

Марічка слухняно проковтнула піґулки, мікстуру, трішечки чаю, прошепотіла:

— Більше не можу, — і провалилася у чорну німу прірву.

— Що вона сказала? — метнулася фрау до лікаря.

— Я, на жаль, не знаю російської.

— Вона не росіянка, вона з України, — невідомо для чого вточнила жінка.

— Тим більше, української, пані Лотто, — винувато розвів руки лікар.

— Вона, здається, спить?

— Так.

— Тоді запрошую випити кави, — і пані тихенько вивела лікаря з кімнати.

Він уже майже дорослий — син брутального п’яниці Алоїза та покірної Клари. Блідий та худорлявий, у старенькому капелюсі та довгому пальті, він іде вулицею великого ошатного міста з чудовими, схожими на палаци, будинками.

Потім заходить до кафе і звертається до огрядного чоловіка з чорними мигдалеподібними очима, великим носом і товстими губами:

— Чи не бажає пан замовити портрета?

Той, смакуючи каву, поблажливо посміхається.

Юний маляр дістає з теки для ескізів аркуш паперу і швидкими вправними рухами малює вугіллям — дуже схоже, трішечки підлещуючись до моделі.

— Уже готово, — простягає портрета губатому. Той, примружившись, розглядає роботу, потім дає якийсь дріб’язок.

Художник рахує на долоні гроші — не вистачає навіть на каву з булочкою.

— Це й усе? — піднімає розлючені очі.

— А ми за ціну таки не домовлялися, — зверхньо каже замовник і виходить, забравши малюнок, із кафе, дуже задоволений собою.

Юнак ворожо дивиться услід.

«А ти вже навчився ненавидіти», — крізь сон зауважує Марічка.

Лице художника спотворює зла гримаса:

— Du verdammter Judenarsch!*— шалено вигукує він, і Марічка, нарешті, пізнає його: це — юний Адольф Гітлер.

Вражена, вона прокидається й бачить над собою немолодих чоловіка та жінку.

— Криза минула, пані Лотто, — говорить чоловік.

— Я вам дуже дякую, пане лікарю, — хапає його за руку пані Лотта.

— Дякуйте Богові, якби не його добра воля — я був би безсилий, — стомлено відповідає медик.

Марічка дивиться на лагідні ямочки на щоках літньої німкені і раптом пригадує її прізвище — Лемарцаґль.

Розділ 13

Поки не повернувся Олексій, Настусі було зовсім самотньо. Фросина, мовчазна та відлюдкувата, майже не розмовляла, заглиблена у свої невеселі думки.

— Про що говорити? — гірко зітхнула вона якось і обвела сумним поглядом барак: двоповерхові нари, малесеньке вікно під самою стелею, пічечка у кутку. Вона усе ж перебралася на Марійчине місце, але ж не була здатна заповнити пустелю, яка виникла у Настусиній душі.

Учора до майстеррауму зайшов Карл Шліцен і запитав, де Марія. Настя пояснила, що подруга захворіла, і її доправили на лікування. «Бідна дівчинка», — спохмурнів Карл.

Дідусь Крюлл нічого не сказав, а сьогодні приніс не нові, але справні міцні черевики, густо змащені жиром, наказав скинути гольцшуґи**і взутися.

Він озирнувся — чи ніхто не бачить — і потай вклав до Настусиної руки безцінний дар — яблуко!

Потім, човгаючи, пройшов до свого столу.

…Тепер Настуся не сумнівалася: тоді вона бачила саме Ролька. Сьогодні вранці вона помітила його знов — з жовтими охоронниками він привів українських працівників з іншого табору.

«Нашим прикидався, українцем: усе Ролько та Ролько, в українському селі жив, у нашій українській школі вчився, а тепер він — німець Рольке, падлюка!»

Петер Рольке, обережно обминаючи калюжі, йшов мальовничою Променаденштрассе. Дощ припинився — він згорнув парасольку, глянув на годинника: час ще є, і вирішив, що непогано було б попоїсти. Тут поряд, за рогом, «Вайсес Гаус», трішечки далі — «Ґастгаус Фрюх» та «Портофіно». В усіх цих закладах готують добре. То куди ж? Таки до «Портофіно» — вирішив. Там чудові сосиски та непогане пиво.

Усе складається так добре. Він пройшов расову перевірку, довів стовідсоткове арійське походження й отримав громадянство Райху. Без обмежень. Вдалося навіть (знав би хто — чого коштувало) потрапити на постійне мешкання не до Білостоку, як дурні Крамари з Джулаївки, навіть не до Вартагау*, про що більшість німецьких переселенців тільки й мріяли, а сюди, до справжньої Німеччини. Він уже грає по вихідних у місцевому аматорському оркестрі, але пан Гоппе, впливова людина у місцевому партійному осередку, обіцяв підшукати щось краще, можливо, у місцевому театрі, а згодом — направити вчитися до Дюссельдорфа, або й до Кельна.

Працювати доводиться поки що перекладачем у таборі — нівроку, все залагодиться.

У ресторані Петер замовив сосиски з капустою та пиво. Симпатична офіціантка, що приймала замовлення, почувши невловиму відмінність у вимові молодого гарного пана (яка рідкість тепер — молодик, усі ж на фронті), не втрималася:

— Пан — остзеєць?

— Можна сказати і так, — погодився Петер, відверто розглядаючи жіночку.

…Перед самим католицьким Різдвом випав сніг. Білий та пухнастий, він лежав і не танув, сліпив очі своєю недоторканою чистотою. Білі вулиці, дахи, дерева… Сяйлива іскриста казка…

Не було, здавалося, війни, не гриміли вибухи, не летіли бомби, не вицілювали, причаївшись, жертву снайпери; нічого, тільки скрізь — білий блискучий сніг.

Марічка уже потроху вставала; кілька разів уже підходила до вікна і дивилася на вулицю, мокру від дощу, на будинок навпроти — іграшковий, пряниковий, як у тому сні, на шматочок сірого неба між домами.

А сьогодні — сніг… Як дарунок. І небо прозоре, синє.

Вона стояла і дивилася за вікно — на дах протилежного будинку, не в змозі, хоч і боліли очі, відірватися від білого сяйва.

— Маріє, — почула раптом позаду, — дитино, тобі ще не можна надовго вставати…

Пані Лотта обережно уклала дівчину у постіль:

— Відпочинь, ввечері ще встанеш.

А ввечері, коли з вікон до кімнати, ставши навшпиньки, прокрадалися сутінки, Лотта Лемарцаґль допомогла вбратися — у нове, гарне — і вивела дівчину до вітальні.

У темній просторій кімнаті пахло лісом. Посередині, не вельми висока, але неймовірно пишна, стояла прикрашена ялинка.

Такої краси Марічка не бачила ніколи. Деревце виблискувало намистами, набраними з великих шестикутників та кульок, світилися маленькі ліхтарики, розвішані по гілках, і в кожному горіла справжня малесенька свічечка. Тут же висіли срібні та золоті горішки, величезні різнобарвні дзеркальні скляні кулі. Але найбільше вразили — скляні будиночки, що висіли на вітах. Малесенькі. З укритими снігом дахами, з дверима та вікнами, майстерно зроблені — як справжні. Віконця намальовані жовтою фарбою, наче там, усередині, горить веселе святкове світло.

Зачаровано дивилася вона на казкову красу.

— Подобається? — озвався з крісла, що сховалося у темряві, десь у кутку кімнати, лікар пан Ріхард.

— Дуже, — відповіла, не зводячи очей з лісової красуні. — Ніколи такого не бачила.

— В Україні не ставлять ялину? — здивувався німець.

— Ні, хоча батько, — зітхнула, — розповідав, що раніше ставили і вбирали.

— А хто за фахом твій батько? — поцікавилася господиня.

— Бухгалтер у заготконторі.

— О! — з повагою перезирнулися німці.

У їдальні горіли свічки. Стіл, накритий на три персони, виблискував кришталем графинів та сріблом ножів і виделок. Фужери з рубінового скла на струнких ніжках хизувалися вибагливими візерунками на боках. Тарелі тонкої порцеляни, розписані позолотою, терпляче чекали.

Дивної роботи серветка була покладена біля кожного прибору. І сліпила, як сьогоднішній вранішній сніг, бездоганно біла крохмальна скатертина.

Пан Ріхард, поглядаючи на стіл, потер долоні:

— Я думаю, що трохи червоного вина фройляйн Марії не завадить.

Марічка мовчала, відчуваючи, як невтримно повзуть по щоках підступні сльози.

— Не треба плакати, усе погане вже минулося, — пані Лемарцаґль обережно, як мама у дитинстві, витерла носовичком Марійчині шоки. — Усе погане вже минуло.

На Різдво завод не працював, тож і в таборі був вихідний. Дали навіть незвичайний сніданок: варену картоплю, по дві скибочки сірого хліба (він видався білим!), намащені тоненько марґарином, та ерзац-каву.

Сиділи, займалися хто чим. Латали одяг, ремонтували взуття. Дехто взявся писати листа рідним. Дівчата з Полтавщини у своєму кутку тихенько співали:

Раптом до барака влетіла Тереза, репетуючи, аби всі негайно виходили на плац і шикувалися.

— І на свято спокою не дають, — зітхнула Ганна Бас, узяла свій сак, що його надіслала їй мати, і покірно пішла до виходу. Настуся із Фросиною — за нею, вдягаючись на ходу.

Коли шеренги вишикувались на припорошеному снігом плацу, з приміщення охорони вийшов лаґерфюрер герр Шурмель у доброму чорному пальті, за ним — висока ставна пані з презирливими тонкими губами — дружина, зрозуміли у строю, з нею — двійко дітей — дівчинка та хлопчик.

До них підбігла Тереза, яка була у таборі за перекладача.

— Подивилися на неповноцінних рабів? — спитав у родини Шурмель.

Діти з цікавістю та острахом розглядали худих людей у поганому латаному одязі.

— Кажуть, слов’яни добре співають? — повернулася до чоловіка пані.

— Хай заспівають, — наказав той Терезі.

— Усім співати! — заверещала Тереза.

Сірі шеренги мовчали.

— Співати, холєра ясна!

— Сама ти холера! — сказав із задніх рядів глухий глос.

— Вони відмовляються? — крізь зуби вицідив Шурмель.

Капо тільки виструнчилася.

— Вирішили зіпсувати мені свято? Добре. Усіх залишити без обіду!

Голодні обірвані люди мовчки дивились, як понесли до помийної ями у здоровенних каструлях уже готовий суп, і мовчали. Мовчав і Шурмель, байдужими очима роздивляючись шеренги. Стояла поряд його родина — ані пари з вуст.

Нічого не говорила й табірна охорона з пістолетами, ґвинтівками та ґумовими кийками.

Небо було високим та ясним, і лежав на землі сліпучий білий різдвяний сніг.

Розділ 14

«Здрастуй, дорога Маріє!

Вітаю тебе з Новим 1945 роком!»

Марічка здивовано покрутила листівку — довго ж вона йшла. Уже весна. Цей почерк вона знала ще зі школи: такими рівними круглими літерами писав лише один її знайомий — однокласник Юрко Козачук.

Він зичив здоров’я та здійснення найбажанішої мрії.

Легко зрозуміла алегорія: заповітна мрія кожного — кінець війни та повернення додому. Вона мимоволі усміхнулася езоповій мові товариша. Де він тепер? Минуло два з половиною роки з того дня, коли Юрка майже силою витяг з потягу бундючний пан у краватці та капелюсі. Юрко потім у листах ніколи не жалівся на хазяїна: писав, що годує та вдягає його добре.

Вона глянула на зворотню адресу: «Крайс Ост Штенбрек, Ціленцик, Бехензеє, пост Шармайзель». У тому Шармайзелі, мабуть, вже чути фронт — як тоді, у сорок першому, під Києвом. Тепер Німеччина дуже нагадує Україну сорок першого. Світломаскування, авіаналети, стривожені обивателі… Нойсс — невелике місто, його літаки майже не чіпають, а от Дюссельдорфові дістається.

Приходила Настуся — їх останній рік інколи випускають у вихідні з табору — каже: німці бояться радянських літаків. Американські, які з’являються у небі все частіше, досі не скинули на завод жодної бомби. Дідусь Крюлл пошепки пояснив, що завод більше ніж наполовину належить американцям…

А німці за ці роки змінилися. Вони пом’якшали ще тоді, після Сталінграда. Що гіршими ставали справи на Східному фронті, то лояльніше вони ставилися до східних працівників. І лише такі, як шеф Гоппе та лаґерфюрер Шурмель, лютішали з кожною поразкою вермахта.

Пом’якшали, що там і говорити. Хоча і спочатку були такі, як Карл Шліцен, Ліза з бюро, дідусь Крюлл та, звичайно, її німецька мама — Лотта Лемарцаґль.

Тоді, навесні сорок третього, видужавши завдяки клопотам Лотти, вона літала будинком, прибирала. Коли була потрібна — спускалася на перший поверх до ресторану — допомагати. І картоплю чистила, і овочі, посуд мила, столи терла, підлогу мела… «Ла Таверна» — пристойний, солідний заклад, усе має бути на гідному рівні.

Фрау Лотта роботою не обтяжувала, але сама працювала з ранку до ночі, як заведена. Як же тут сидітимеш? Так весь день — літають одна перед одною. Зранку прокинулися, вмилися — сніданок: кава з булочкою. Потім — фрау до ресторану, а Марічка кімнати прибирає. Упорається — і на діл.

До залу вдень Марічка майже не виходить, усе більше на кухні допомагає, може з чорного ходу продукти прийняти.

Товста кухарка Фріда мовчки свердлить повним ненависти поглядом. У неї син на Східному фронті калікою став. У сорок другому під Керчю ногу з кулемета прострелили. Засмітив рану — почалася ґанґрена. Прийшлось відтяти вище коліна. У двадцять три роки — інвалід. Прийшов — очі пусті. Каже — життя скінчилося. Кричить уві сні досі.

З цією Фрідою у Марічки була історія. Лотта приймала продукти у постачальників сама, а тут каже — прийми овочі. З передмістя городину привезли хурою двоє радянських військовополонених.

Розвантажують — на її «OST» зиркають. Вона ящики рахує, а сама на них поглядає — які вони худі та обірвані: «Не приведи, Господи, і мій Ваня такий».

Захекалися — стали перепочити. Закурили недопалка — одного на двох. Молодий раз потягне — дає старшому. Мовчить Марічка — чекає.

Молодий — стрижений — кинув:

— Що, дівко, стараєшся, догоджаєш новим панам?

— За мною з ґвинтівкою прийшли. У тебе ж ґвинтівка була, — обурилася Марічка. — А ти все одно тут!

Полонений знітився й замовк.

— Не ображайся, дівчино, — примирливо сказав старший. — Це він голодний, тому й злий.

Марічка кинулася на кухню, схопила половину хлібини та дві бутербродні булки, вибігла та віддала полоненим.

Незабаром вони скінчили та поїхали, а за годину кухарка помітила нестачу:

— Де булки?.

— Я з’їла, — хотіла вискочити на сухе Марічка.

— З’їла? Брешеш, тварюко, ти їх тим російським свиням віддала!

Дівчина мовчала.

— Віддала, паскудо! — укріпилася у своїх підозрах Фріда.

Марічка — анітелень.

— Мовчиш, сучко!

М’язи руки мимоволі згадали упевнену вагу «нагана», пружний хід його спускового гачка, і їй до нестями закортіло зараз потримати хоч би мить того револьвера…

— Я тебе провчу, — завелася кухарка, схопила великого ополоника і пішла на Марічку. Та зблідла, але не відступила, готуючись дати відсіч. Німкеня замахнулася.

— Фрідо! — батогом ляснув у повітрі окрик господині. Жінка завмерла.

— Маріє, вийди, — наказала фрау Лотта. Та вислизнула у двері. Після короткої розмови Лотта знайшла Марічку.

— Ти не можеш роздавати мої харчі, не спитавши у мене!

Після того випадку кухарка не розмовляла з Марічкою, тільки палила лютим поглядом. А спілкувалася — через офіціанток.

…Авґуст Люц знайшов Юрка з Трохимом на задньому дворі, де вони рубали дрова:

— Юрґене, Карл застрелився!

Хлопець кинув сокиру:

— Як застрелився? Чому?

Схвильований Авґуст нічого не пояснював, а тільки махав рукою: пішли, пішли!

Плакала Гільде, хлюпав носом Авґуст, схлипувала Янка.

— Від учора, як довідався, що росіяни взяли Ціленцик, він був сам не свій, — чужим голосом повідомила Марта.

Незвично байдужий, лежав на соломі за клунею Карл Шмідт поряд із своїм улюбленим «манліхером». Десь не дуже далеко бахкали гармати і тріскотіли кулемети.

Пострілом (Карл стріляв під нижню щелепу) господарю хутора знесло потилицю, але лице лишилося неушкодженим.

— Шефа треба поховати, — сказав Юрко, узяв із мертвої руки ґвинтівку, віддав Авґустові, витяг мотузку з кишені і заходився обміряти тіло. Трохим пішов по дошки, Юрко — по інструмент, а родичі усе стояли над Карловим тілом, безпорадні, неначе з його смертю перевернувся світ.

— Запам’ятай, Юрку, цей день — третього лютого сорок п’ятого року, — стругаючи дошку, зронив Трохим. — Карл був достойною людиною.

Шорхав рубанок, і стружки завивалися кучерями та падали під верстак.

Проста нефарбована домовина, устелена сіном, купка домашніх біля неї — от і всі почесті, що мав після смерти гордий та шляхетний Карл Шмідт. До могили, виритої просто в садибі (не повезеш же на Ціленцік на кладовище через фронт), п’ятнадцять кроків.

Закидали труну землею, поставили хреста, вирівняли насип.

Коли збирали вечерю, Марта за звичкою поставила Карлові на його місце тарілку, раптом схаменулася та гірко заридала.

А зранку, зібрана і зовні спокійна, Марта покликала Юрка та Трохима:

— Ваші уже всюди. Кожної хвилини можуть прийти і до нас на хутір. Я не знаю, краще вам чекати тут чи піти до них.

Вирішили — піти.

— Напишіть нам довідку, що вас тут не ображали, — попросив Авґуст.

«Сумніваюся, що вона допоможе», — подумав Юрко, беручи аркуша.

Янка зібрала харчі, а Марта сказала, аби взяли велосипеди.

Прощалися, цілувалися, говорили теплі слова: німці українцям, а ті — у відповідь…

Нарешті, чоловіки поїхали. Господарі осиротілого хутора мовчки дивилися услід. Трималася, щоб не заплакати, Гільде — за два дні вона втратила двох дорогих їй людей: любого дідуся, що пестив та балував, та Юрґена — Юрка, у якого закохалася з першої зустрічі; вона уже усвідомила, що обидва пішли з її життя — назавжди.

Давно він не бачив тих снів. Мабуть, тому, що останні роки не спав без снодійного…

Зношені нерви не заспокоювалися, він крутився у темряві, слухав, як відлічує час — тік-так — механізм чудового настінного годинника, як рівно та спокійно дихає уві сні Єва.

Важкі думки приходили, напливали спогади: дитинство, спаскуджене батьком — тираном, його пиятика, школа, невдала спроба вступу до Віденської Академії мистецтв, рання смерть матері, голодне животіння вуличного художника у Відні — тьху!

Думати про становище на фронтах — ще гірше.

Врешті-решт він ковтав ненависні піґулки і провалювався у безвість на п’ять годин, аби прокинутися з важкою головою та слабкістю у тілі.

А сьогодні він задрімав швидко. І одразу — вона. Точніше, її лице. Світле волосся переплуталося, губи стиснені, погляд напружений. Що так стривожило її? Наче у кіно, змінюється план. Що ж це?

Вона сидить біля російської гармати, у російській гімнастерці, з російським застарілим револьвером у руці.

Та вона не німкеня!

А вона піднімає свій револьвер і стріляє у німецького лейтенанта, що весь у крові, лежачи, цілить у радянського бійця. Криваво забулькав, зарипів простріленим горлом лейтенант, а вона б’є та б’є у нього з чорного револьвера.

Клята! Вона завжди віщувала йому біду, снилася перед усіма невдачами, а перед Сталінградом — особливо звабливою. Та й перед самим початком цієї нещасливої війни.

Адольф підхоплюється на ліжку й ошелешено дивиться у темряву кімнати.

Він розуміє: вона вбила німецького офіцера — то знак. Він, Адольф, загине. Ні, не він — весь Райх загине разом із ним.

У тиші швейцарський годинник відлічує час: тік — так…

Коли Юрко з Трохимом дісталися першого радянського коменданта, у них не було вже ані велосипедів, ані харчів. Усе забрали переможні радянські війська.

Ще й проситися довелося, вмовляти. Розпалені азартом успішного наступу, вояки у небачених ще Юрком та Трохимом погонах кричали: «К стенке их, фашистских пособников!»

Сивий розсудливий старшина заборонив: відведемо, мовляв, до начальства, там розберуться!

Американці увійшли до Нойсса вільно, не зустрічаючи опору. Частини вермахта здавалися повним складом, кидаючи зброю, щасливі, що полон — не радянський. Білі прапори, простирадла, скатертини були вивішені в усіх вікнах пряникових будинків. Високі, симпатичні та білозубі американці без остраху їздили містом у відкритих «вілісах», встановлюючи окупаційний порядок. Зірково-смугасті прапорці тріпотіли на їхніх машинах.

Найперше, що зробила Марічка, — відірвала з одежі «OST»-а, потім забігла до ресторану, де була пані Лотта.

Фрау Лемарцаґль наважилася відкрити ресторан — чи не єдиний у місті — і тепер не мала відбою від американців.

— Я до Настусі, — крикнула дівчина. Лотта у відповідь махнула рукою.

Марічка йшла — майже бігла — вулицями Нойсса, і безтурботні американські вояки проводжали її захопленими поглядами.

З Рейнештрассе — на Батарієштрассе, уздовж каналу, потім ліворуч. Тепер недалеко. Отут ми повертали на завод. Звідси — хвилин двадцять.

Вона побачила — збито табличку на воротах табору. Посеред плацу стояла вантажівка, і білозубі веселі хлопці у американських мундирах видавали якісь харчі. Здоровенний неґр у пілотці видавав пакунки, а офіцер щось занотовував до блокнота.

— Зранку підйому не було, — збуджено розповідала Настуся. — Ми прокинулись — а охорони нема: повтікала. Ми на Хаммерштрассе — а там американці. Дівчата Терезу скрутили і їм здали. Здоровенна баба, сильна — ледве здолали.

— Подужали, — додала Фросина. — Я особисто їй усю пику роздерла нігтями та ще й волосся повисмикувала.

— Табличку збили, що далі робити — не знаємо. Тут ці приїхали — показала Настя у бік американців. — Продукти роздають, аґітують: не їдьте додому, бо Сталін усіх, хто був у Німеччині, зажене до Сибіру.

— А куди ж вони пропонують нам їхати? — здивувалася Марічка. — Чи, може, тут залишитися?

— До Америки.

— Ну, розумні. За що це нас до Сибіру — ми ж не винні ні в чому.

— Дуже просто, — утрутилася Ганна Бас. — Вони думають: працювали на німців, тепер на нас попрацюйте.

— Отой полковник, — указала на офіцера очима Фросина, — каже: хто хоче додому — взавтра о десятій ранку зібратися на плацу.

— Ви як собі хочете, а я не повернуся, — раптом заявив Василь Конюшенко.

— Васю, — здивувалась Ганна, — а куди ж ти?

— Не повернуся — і край! Може, з тими, до Америки! Не хочу знов по таборах поневірятися. Мовчи! — гаркнув на Фросину. — Забула, як до колгоспів заганяли? І що було з тими, хто до колгоспів не хотів? Як у голод хліб до зернини вивозили? З печі останній куліш витягали? Як півсела вимерло? Думаєш, дурепо, тобі вдома за Німеччину ордена дадуть?

І він рішучими кроками попрямував до американців.

— А де Олексій? — раптом усвідомила відсутність товариша Марічка.

— Сама не знаю, — зазирнула у вічі подрузі Настя. — Як побачив зранку відкриті ворота, одразу зібрався і кудись пішов. Я вже хвилююся.

Чорношкірий здоровань закінчив роздачу, стрибнув з кузова на землю, закурив і зі жвавим інтересом спостерігав за усім, що відбувалося.

Невідомо звідки взявся Олексій, підійшов до неґра і буденно сказав:

— Дай закурити.

Той у відповідь щось жваво заторохтів, плямкаючи губами.

— Сіґаретте, — пояснив Олексій і жестом показав, що курить.

Американець зрозумів, чого від нього хочуть, витяг з кишені нерозпечатану жовту пачку з намальованим верблюдом і подарував хлопцеві.

Олексій жадібно затягся і з насолодою випустив дим:

— Дякую.

І, підморгнувши, додав:

— Гітлер капут.

— Гітлер капут, — радісно погодився неґр і широко усміхнувся, сяючи білими рафінадними зубами.

— Де ти був? — напала на Олексія Настуся. — Ми ж хвилюємось.

— Та була у мене у місті справа одна. Хотів Шурмелеві віддячити за ласку.

Дівчата здивовано переглянулися.

— Залізяку добру для нього я давно із заводу приніс, а тут бачу — охорона повтікала. Я все зрозумів. Думаю, треба поспішати, бо і цей втече, якщо ще не втік. Пішов до міста, причаївся біля його будинку…

— А звідки ти знаєш, де він живе? — запитала Марічка.

— Живе? — гмикнув Олексій. — А мене колись Кауль водив до нього — прибирати. Ну, причаївся, чекаю… Коли — виходить голубчик — із валізкою, вдягнений по-простому і без пов’язки на рукаві. Озирається на всі боки. Підкрався я до нього і кажу: «Данке, герр Шурмель!»

— І що він? — широко розкрила очі Настуся.

Олексій спокійно закурив нову сиґарету і байдуже продовжував:

— Він витріщився, як середа на п’ятницю. А я далі не розмовляв: як дав йому залізякою по голові! Бачу — він очі під лоб закочує. Так я ще раз, із усієї сили — аж залізяка у голову вгрузла. Впав він і не дихає. Я розвернувся та до табору пішов.

Дівчата були вражені:

— І давно ти це задумав?

— Давно. Ще на Різдво сорок другого року, коли він суп наказав вилити…

Останньої ночі в Нойссі Марії й наснилося.

Двоє дивляться на Адольфа — миловидна жінка та велика німецька вівчарка: їхні погляди схожі — тужливі та віддані.

Адольф чомусь зиркає на годинника — майже пів на четверту. Дає отруту вівчарці та чотирьом її цуцикам — вони миттєво вмирають. Він вагається секунду, сідає на канапу біля жінки, чекає, поки вона проковтне смертельне зілля, дістає з кишені револьвера й стріляє собі в рота.

До кімнати забігають чоловіки в есесівських мундирах, кидають тіла на підлогу, загортають у ковдри і — тюпки вгору сходами, на вулицю, до найближчої великої вирви.

Тіла укладають одне біля одного й обливають бензином. Немолодий чолов’яга з реґаліями кидає на згортки сірника, здіймається полум’я, і він, не чекаючи, швидко повертається до бункера.

Не пожалів останніх, хто його любив, — чомусь шкода Марічці жінки та вівчарки: нелюд, кат, наволоч, убивця, людожер. А коли був маленьким — пригадує Марія свій давній сон, — він малював метеликів.

Пані Лотта благала:

— Залишайся, Маріє! Чоловік мій давно помер, діточок у нас не було. Ти мені як дочка… Не їдь.

— Я вам дуже вдячна, мамо, — уперше назвала так Лотту Марічка. — Я вас дуже люблю. Та я не можу… Зрозумійте мене: там моя українська мама, там татусь, там моє село, і взагалі — там Україна…

І кинулася Лотті на груди.

Великі «студебекери» везли колишніх бранців до радянської зони. Міста тут разюче відрізнялися від Нойсса: понівечені, зруйновані, спалені будинки траплялися на кожному кроці. Видно було, що тут німці чинили шалений опір: усюди розбита техніка, вирвами переорана земля.

Довгими колонами йшли на схід полонені німецькі солдати, супроводжувані радянськими автоматниками.

«Студебекери» обганяли їх, і Марічка байдуже дивилася у сірі сумні обличчя.

— Дивись, та це ж Ролько! — раптом вигукнула Настуся і показала пальцем на ставного білявого унтера в колоні.

— Дійсно, Ролько, — підтвердила Марічка. «Мене звуть герр Петер Рольке» — пригадала їхню останню зустріч у Обухові. — Чи Рольке — як він тепер назветься?

— Так йому і треба, зрадникові, — емоційно вигукнула Фросина.

— Він сам обрав свою долю, — констатувала Марічка.

— Нічого, — зловісно напророкував Олексій. — З ним ще розберуться. Його ще виведуть на чисту воду.

Колона військовополонених лишилася далеко позаду, а розмови про Ролька ще точилися.

— Дати б йому, як Шурмелеві! — раптом вигукнув Олексій.

Їх привезли до великого табору, схожого на той, у якому вони жили у Нойссі, тільки набагато більшого: для фільтраційної перевірки — пояснили.

«З одного табору — до другого», — сумно сказала Фросина. Та невже американський полковник мав рацію?

Згодом з’ясувалося, що хлопців направляють на ППП — польовий призовний пункт — для відправки до армії.

— Ти чекатимеш мене? — спитав Олексій у Настусі.

— Це що, освідчення?

Йому здалося, що після всього, що вони пережили, красиві слова — безглузді та недоречні.

— Освідчення, — просто підтвердив він.

— Я чекала твого освідчення ще з випускного, то тепер що ж робити — чекатиму.

Марічка відвернулася — нащо їй дивитися, як вони цілуються.

Сержант держбезпеки, що проводив перевірку, завчено ставив запитання і старанно (Марічка бачила — з помилками) занотовував відповіді до спеціального бланка.

— Чим займалася на окупованій території?

— Працювала на городі.

— Як потрапила до Німеччини?

Розповіла про Безрука та поліцая з ґвинтівкою. Записав: «Угнана оккупантами».

— Де працювала у Німеччині?

«На заводе и у хозяйки».

— Чи заарештовувалася ґестапо?

«Нет».

— Чи допитувалась поліцією чи ґестапо?

«Нет».

— Кого з фашистських поплічників знає?

«Ни кого».

— Що може додати до своїх свідчень?

«Ни чего».

— Розпишіться.

Вона взяла учнівську ручку, достеменно таку, якою писала у школі, і розписалася. Підпис вийшов невдалий — перо шкрябало папір.

— Вам видадуть проїзні документи до місця постійного мешкання — села Копачів Київської области, — поважно повідомив рум’яний молодий (чи не молодший за неї) сержант. — По прибутті ви будете поставлені на облік у компетентних органах як особа, що перебувала на окупованій території та в Німеччині.

«Тепер я буду завжди у цьому винна», — зрозуміла Марічка…

За тиждень їм із Настусею видали документи.

Вони вийшли з табору і розгубилися: місце незнайоме, навколо повно бойової техніки, військовиків, сновигають легковики та трофейні мотоцикли… Де той вокзал?

— Не підкажете, як пройти до вокзалу? — звернулася Настуся до групи військових, що курили неподалік, вибухаючи сміхом раз по раз, слухаючи розповідь одного з них…

Один, той, що стояв спиною, саме оповідач, озирнувся на голос:

— Сейчас объясню, красавица!*

На грудях його сяяли ордени й дзвеніли медалі.

Затріпотіло Марійчине серце, затьмарився світ: той же веселий голос. Ті ж очі, той же неслухняний чуб.

Погляди їхні зустрілися, і вона прошепотіла:

— Ваню?

— Ты обозналась, красавица!*— холодно сказав він.

Пізнав, вона бачила, і нічого не забув — відчувала. Та сама родимка над губою.

— Ваню, це я, Марічка, — ще не вірячи у те, що відбувалося, спробувала усміхнутись.

— Говорю тебе — обозналась! — і погрозливо прошепотів: — Иди отсюда, подстилка немецкая!**

Чим я перед тобою винна? — хотіла спитати. Ви не вміли нас захистити — а я тепер винна?

Ви відступали, побиті й понурі, а винна — я?

Чом же ти не вбив тих, хто прийшов по мене з ґвинтівкою?

Чом дозволив начепити на мене тавро — «OST»?

Чим я винна перед тобою — у мене нікого, крім тебе, ніколи не було…

Багато чого хотіла сказати, та подивилась у холодні злі очі і промовчала.

Витягла з кишені те, що всі ці роки було її найбільшим скарбом, — потертий солдатський трикутник.

Помітила: і його ти пізнав, Ваню — Іванку — Ванюшо!

Розгорнула: «Здрастуй, дорога Маріє!» — і кинула йому під ноги, у пилюгу розбитого військовою технікою шляху.

Відвернулася — аби не бачив сліз — і пішла геть. Кинулася доганяти її Настуся, а теплий весняний вітерець підхопив і потягнув кудись аркуша зі шкільного зошита у клітинку, списаного хімічним олівцем.

З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався…

Київ, 2004 р.