Останній ельф

Розділ перший

Робі сиділа на колоді, вдихала свіже повітря й роздивлялася дерева в глибині долини. Листя вже починало жовтіти. На лузі в променях досвітнього сонця вигравали барвами останні квіти ранньої осені. То були ті маленькі квіточки, що їх мама звала «королевими ґудзичками», а також оті голубі, схожі на дзвоники, і ще оті, схожі на кульки, що коли дмухнути на них, пух розлітається на всі боки.

Прийшла осінь. А це значить, що невдовзі прийде й зима. Спершу осінь, тоді зима. Такий уже закон природи.

Осінь: каштанів обмаль, яблук теж не густо, ріденька кукурудзяна каша, змерзлі ноги та шмарклі в носі.

Зима: каштанів нема, яблук теж нема, кукурудзяна каша ще рідша, ноги коцюбнуть від морозу, а ніс закладений так, що шмарклі стікають униз до горла й викликають кашель. Трохи зігрітися можна хіба що коло дров. Не в тому розумінні, щоб їх палити, — це заборонено, — а рубаючи сокирою. Колода за колодою, колода за колодою — і от спину вже судомить, руки болять, на долонях пухирі, але принаймні тебе вже не трусить від холоду. Утім, холод невдовзі вертається, а пухирі на долонях — залишаються.

Якщо перебудеш зиму — там уже й весна. Пора подаватися на пошуки роботи по довколишніх маєтках: доглядати домашню живність, лагодити огорожі, пасти корів. Це вже не так і зле, бо завжди можна щось поцупити: де яйце, а де — трохи молока. Утім, на це треба хоробрості, бо все це — маєтки графства даліґарського, а крадіжка в графстві даліґарському — хай навіть ти украв одне-однісіньке яйце, — карається двадцятьма ударами палицею. Рахувати вони там не дуже вміють, але двадцять — це по одному ударові на кожний твій палець, спершу на руках, а тоді й на ногах. У Калі, правда, на один палець менше, бо якось промахнулася, коли рубала дрова — і коли їй призначають двадцять палиць, то дають на одну більше, аніж вона має пальців.

Улітку, звісно, доводилося годувати своєю кров’ю всіляких вошей та комарів, та зате стільки всього можна було поцупити, що майже кожному вдавалося чимсь поживитися й не попастися — навіть найдурнішим новоприбульцям, отим, що не перестали ще плакати.

Робі була спритна. Її не застукали ні разу. Принаймні торік. Два роки тому, коли тільки-но потрапила до Сирітського дому, її застукали аж тричі, але тоді вона була ще зовсім мала. Ну, і дурна, як усі малі діти. З голови в неї ніяк не йшли батько й мати. Щоб стати вправним злодієм, треба вміти зосереджуватися. А коли у твоїй голові тато, мама й те місце, що було твоїм домом, — ти ніколи не зможеш як слід зосередитися. Навіть коли вона, здавалося, уже зовсім перестала думати про батьків, досить було згадати про свого дерев’яного кораблика, розфарбованого в зелений та червоний кольори, або про ляльку-мотанку, як сльози наверталися в неї на очі. Та тепер уже все гаразд. Тепер вона вміє зосереджуватися. І ніхто її більше не застукає.

Зненацька її думки заполонив спогад про материні сушені яблука — такий яскравий, що вона аж відчула їхній запах. Мати різала яблука на частки й викладала сушитися на дровітні. Коли Робі цупила жменю яблук, мама вдавала, наче сердиться, і ганялася за нею по всьому двору, а спіймавши, укривала поцілунками, і вони обидві реготали, немов божевільні. Сушені яблука вона їла взимку з теплим молоком, сидячи перед вогнищем каміна й тримаючи в обіймах свою ляльку, а надворі тим часом густо падав сніг, і світ ставав білий-білий, наче крила диких гусей проти сонця. А тоді ввечері приходив її тато й завжди приносив щось смачненьке. Тато був мисливцем, а крім того рибалкою, рільником, садівником, пастухом, вівчарем та свинарем, мулярем, теслею та покрівельником. Він завжди приносив щось смачне на вечерю. Узимку це була форель — бо її так легко зловити: досить зробити отвір у кризі, якою вкривалася річка, закинути вудку й трохи почекати. Спогад про форель, смажену з розмарином, ущерть заповнив її думки й викликав судому в животі. Робі вмить прогнала з голови цей спогад. Тепер, якщо її спіймають на крадіжці, то вже не цілуватимуть. Вона втерла непрошену сльозу. Плачуть малі діти. А вона вже не дитина.

На небі визирнуло сонце й осяяло її своїм світлом. Повітря стало трохи теплішим. На тому кінці луки росли два величезні горіхи. Їхні плоди добрі цілий рік, коли лежать собі, висушені, у мішках, але особливо смачні на початку осені, коли ще свіжі: треба тільки акуратно здерти нігтями гірку шкурку, і під нею буде солодке зерня, біле-біле, наче гусячі крила в променях сонця. Однак горіхові дерева було дуже добре видно з вікон мурованої садиби, яка височіла над скособоченим Сирітським домом. Надто великий ризик. Далі, за горіхами, були зарості ожини, яка, звісно, не зрівняється з горіхами, але це все-таки ліпше, ніж нічого. Утім, ожинник був у полі зору лучників, які стояли на варті. Звісно, о цій порі вартові, найпевніше, ще сплять, але чи ж варто ризикувати задля водянистих ягід, після яких відчуття ситості минає значно швидше, аніж біль у подряпаних колючками ногах?

Робі заплющила очі, і за її стуленими повіками зродився сон. То був той самий сон, який вона бачила вже не раз, відколи покинула рідний дім, — він снився їй кожнісінького разу, коли вона мала нагоду мирно полежати із заплющеними очима де-небудь у теплому місці. Їй снився дракон, а верхи на драконі — принц із білим, аж сріблястим волоссям. Дракон був просто велетенський, його широчезні зелені крила затуляли пів неба, а крізь них просвічувало сонце. Одежа на принці була білосніжна, наче крила диких гусей, що перелітають високо в небі дорогою у вирій. Принц усміхався, а дракон тим часом підлітав усе ближче й ближче. Вони прилетіли по неї. Щоб забрати її звідси. Назавжди. Цей образ сформувався в неї в голові неначе сам собою. На початку він був зовсім невиразний: щось світле на чомусь зеленому. Та з кожним днем сон ставав дедалі чіткішим. Так, немовби принц і дракон летіли крізь туман і з кожним днем наближалися до неї. То не було щось, що вона собі намріяла — цей сон самовільно зачаївся в її голові, немовби силою якихось чарів.

Робі прогнала з голови настирливе видіння. Яка дурість! Драконів більше немає: то були люті й мерзенні істоти, і їх винищили геть усіх ще багато століть тому. Так само й добрі принци чи то вимерли, чи то перебралися в якісь далекі краї, бо про них теж уже давненько ніхто не чував.

Робі розплющила очі. Перед її очима в золотистому промінні сонця пурхнула в повітря зграйка куріпок. На якусь мить темно-бірюзове небо наповнилося шелестом крил. Птахи знялися з кущів глоду в нижній частині луки, якої не видно ні із Сирітського дому, ні з вартівні. Її батько був мисливцем. Якби він ще жив, то відразу б поклав стрілу на тятиву свого лука — і вони мали б на вечерю печену з розмарином куріпку. Тата звали Монсер. Він мав чорне волосся, таке саме, як у неї, і був високий та міцний, наче дуб. Її мама обскубла б куріпку, а пір’їни понашивала б татові на каптан — для краси й тепла. Маму звали Сайра. Робі спробувала обсмикнути свою вогку, пошиту із грубої мішковини спідницю вниз аж до п’ят, щоб зігрітися, — але спідниця була надто куца. Мама мала каштанове волосся й пекла найсмачніші яблучні млинці в цілій долині. Робі підвелася. У неї не було ні лука, ні стріл, як у батька, але з куріпки однаково є якась користь. Ці птахи відкладають яйця на самому початку осені, коли ще гладкі й ситі — бо ж ціле літо вони поїдали тут метеликів, хробаків і тарганів. Метеликів, хробаків і тарганів теж можна їсти, але тільки коли, справді, вже нема нічого кращого. А от яйця — одна з найсмачніших речей, що є на світі. Коли наїстися яєць, то на певний час відступає не тільки голод, а й холод і страх.

Робі обережно роззирнулася. Вона прокинулася найпершою: решта ще спала. Деякі діти спали неспокійно й шумно: хто кашляв, хто постогнував уві сні. Із сусіднього будинку долинало розмірене хропіння двох наглядачів, «ясновельможних покровителів Сирітського дому» Страмаццо та Тракарни, яких тут без особливої любові прозвали Гієнами. Вони були єдині, хто спав у справжньому домі з піччю. З вікна перед Робі відкривався вид на залиту вранішнім сонцем долину й далекі сині гори, на верхівках яких уже білів перший сніг. Вартівні з вояками були далеко звідси, і нижня частина луки опинилася поза їхнім полем зору. Гієни запевняли, що вояки тут тільки для того, щоб захищати дітей із Сирітського дому на випадок, якщо, крий боже, якийсь зловмисник проникне сюди, щоб учинити не знати яке лихо, може, украсти їхні воші, єдине, чого їм тут не бракувало. Та на ділі без вояків у вартівнях жодна дитина, навіть найменша й найдурніша, добровільно не залишилася б у цій жахливій кошарі-розвалюсі й у товаристві двох Гієн з їхньою палицею, щоб удовольнитися кукурудзяною кашею із хробаками, раз по раз діставати стусани і, залежно від пори року, дрижати від холоду або годувати ненаситних комарів.

Робі не зрушила з місця, поки не переконалася, що всі навколо сплять і ніхто за нею не стежить. Будь-який харч, навіть якщо ти знайшов його в гнізді куріпки в чагарниках, на нічийному горіховому дереві чи посеред колючого ожинника, неодмінно слід було здавати наглядачам. Якщо ти з’їв його — це вважалося за крадіжку. Крадіжку й вияв егоїзму. А егоїзм — це тяжкий злочин. Батьки Йомір, найліпшої подружки Робі, теж були егоїсти, е-го-їс-ти, — як щоразу по складах вимовляла це слово Тракарна. Егоїсти — це значить, що вони хотіли заплатити менше податків, аніж належало, під тим сміховинним приводом, що інакше їхні діти помруть з голоду. Вони навіть заявляли, начебто зерно та квасоля, які вони виростили своєю кривавицею на власній землі, належать їм, а не графству даліґарському.

Що ж до її батьків… Робі воліла не думати про них. Вона гнала геть навіть згадку. Не сьогодні. Не тепер, коли виявила, де саме куріпки влаштували собі гніздо.

Вона наближалася до чагарників поволі, зиґзаґами, щоб усякий, хто помітить її, думав, начебто вона просто гуляє околицею. Не впевнена була, чи хтось повірить, що півмертва з голоду дівчинка знічев’я бродитиме вдосвіта пустирищем, але Страмаццо із Тракарною не відзначались особливою проникливістю, і завжди можна сказати, що їй наснився страшний сон і вона мусила вийти прогулятися, щоб забути його. А страшні сни снилися тут частенько. Трава ставала дедалі вищою, і Робі впала навколішки, щоб заховатися в ній. Так вона підповзла до самісіньких чагарників. Гніздо знаходилось на висоті її носа — вона буквально наштовхнулася на нього. Усередині лежали два яйця — дві пігулки від голоду. Перепелині яєчка були зовсім невеличкі, рясно всіяні світло-коричневими, аж до золотистого, цяточками. Робі взяла одне з них у руку й відчула пальцями, яке воно гладеньке й тепле. На мить вона заплющила очі: мама, обнімаючи її, казала, що коли ми щасливі, то люди, які нас любили, але яких уже нема на світі, повертаються до нас із царства мертвих. Тож тепер, може, тато й мама перебувають поруч із нею. Робі знову розплющила очі, ще раз поглянула на свій неоціненний скарб — два перепелині яйця, — а тоді взялася до діла. Яйце, яке тримала в руці, вона одразу й з’їла — пробила в ньому паличкою дірку й з насолодою висмоктала весь уміст: спершу білок, а тоді найсмачніше — жовток, який цідився через дірочку повільно, крапля за краплею. То було задоволення, яке на мить повернуло Робі радість життя.

Тоді постало питання: що робити із другим яйцем? Першою думкою було одразу ж упоратися й із ним. Те, що в тебе в животі — уже твоє, його ніхто не відніме й не вкраде. Але два яйця — це таки багацько. Шлунок, що вже призвичаївся бути напівпорожнім, може не втримати в собі стільки, а тоді — біль, блювота. Зрештою, хоч би скільки ти з’їла за раз, за пів дня живіт знову скрутить від голоду, тому краще їсти потроху. Робі заховала яєчко в грудку землі, а її загорнула в листя й поклала не у велику кишеню спереду спідниці, де тримала різні потрібні для роботи речі, а в іншу, потайну. З підшивки сірого засмальцьованого плаща з мішковини вона зробила — за допомогою великих колючок, що правили за голки, та шматка мотузки, якою був зав’язаний один з мішків із кукурудзяною крупою, — щось на зразок складки, куди можна ховати різні речі.

Цілий день без голоду. Робі глибоко вдихнула ранкове повітря: це буде чудовий день.

Розділ другий

Ранок видався сонячним. Просочуючись досередини крізь стародавні бурштинові вікна, сонячне світло сповнювало бібліотеку позолотою.

Йоршкрунскваркйолнерстрінк, юний ельф, прокинувся й потягнувся, розправляючи довгі, як у всіх підлітків, руки.

Дракон же й далі дрімав. Бурштинові шибки дрижали від його тихого хропіння, і через це по освітлених золотистим світлом стінах перебігали брижі, як ото на ставку від легенького подиху вітру. Юний ельф підвівся, струсивши із себе сотні блакитних і золотих метеликів, що вкривали його вночі, гріючи своїм ледь відчутним теплом.

Якусь мить він стояв перед плетивом в’юнких рослин, що спиналися по стародавніх арках, угинаючись під вагою різноманітних плодів, і вагався: що він хотів би на сніданок? Тонка солодкість полуниць із терпкою кислинкою помаранча? Ні, це не для сніданку. Краще вже медовий інжир і свіжий рожевий виноград. Безперечно краще. Так само й кольорова гама буде цікавішою. Світло-рожевий гармоніює з темно-зеленим. На бурштиновому тарелі вони створюватимуть контраст, що приємно тішитиме очі.

Як же йому пощастило, що в одній з давній книг знайшлися вказівки про вирощування в’юнких плодоносів разом з кількома насінинами. Тепер скрізь витав їхній легкий, витончений аромат. Юний ельф глибоко вдихнув його. Усе просто ідеальне. Неймовірно досконале. Бездоганно досконале. Незрівнянно досконале. Беззаперечно досконале. Абсолютно досконале. Нестерпно досконале. Досконале до нудоти.

Драконяча туша, що надималася й опадала в такт лункому хропінню, заповнювала собою майже всю велетенську залу. Чергування сіруватих і рожевих лусок на його шкурі витворювало складні сплетіння ліній та візерунків. Хвіст дракона був скручений кільцем, наче бухта линви на пристані. Юний ельф пройшов повз дракона до різьблених дерев’яних дверей, які вели з печери надвір, й обережно їх відчинив. Хоч як він старався, двері все-таки заскрипіли, але дракон і вухом не повів.

Надворі було вітряно. Ген удалині обрій змикався з темним морем, на якому біліли піняві хвилі. Над водою кружляли чайки. Юний ельф навіть за багато миль відчував запах моря. Він сів і задивився на птахів. Вітер розкуйовдив йому волосся. За його плечима височіли, сягаючи аж до хмар, Темні гори. Запах моря змішувався із запахом сосен. Юний ельф заплющив очі й почав мріяти, як він купається в морі. Він відчував на обличчі морську піну, а на язику — смак солоної води. Уявляв, як хвилі розбиваються об берег. Як він плаває морем, сходить на високі гори, долає ріки, оглядає різні міста. Ельф немовби чув, як пружинить під ногами земля, коли він крок за кроком прямує пізнавати світ.

Ранкову тишу прорізав голос дракона, що луною відбився в ельфових вухах: «Ти, безталанний юначе, як міг ти скоїти річ таку зухвалу — відчинити навстіж оту браму, з якої лине холод на мої, старого хворого дракона, ревматичні кості? Чи ж ти забув, о нещасний, що протяг стократно посилює той біль, який лещатами стискає мій череп? Чи ж ти не тямиш, о найнещасніший з усіх, якого лиха може заподіяти мені зимне повітря, яким тягне із брами? Воістину, це протяг погибелі, це вітер смерті…»

Юний ельф розплющив очі. А тоді зітхнув. Одного разу, три роки тому, він говорив драконові про те, що добре було б спуститися вниз і поглянути на море зблизька. На все це знадобилося б якихось півдня. Драконове голосіння тривало одинадцять днів. Через гіркий плач, викликаний страхом, що його покинуть, у дракона почалося запалення навколоносових пазух, яке згодом ускладнилося запаленням обох вух, а це стало причиною тяжких нападів запаморочення, які так до кінця не минулися й особливо посилювалися у вітряні дні. А коли на нього нападало запаморочення, дракон почувався так, наче шлунок підкочується йому через горло до правого вуха, а іноді — до лівого, хоча частіше саме до правого…

Йорш знову зітхнув.

Коли він був ще дитиною, то присягнувся доглядати старого дракона. Завжди.

Він увічливо запитав у дракона, чи не хотів би той попоїсти.

Дракон відповів протяжним стогоном, сповненим морального страждання. Саме питання викликало в нього обурення. Їсти? Їсти? Йому? О, нещасний, чи ж ти забув? Адже він, дракон, потерпає від печії, нетравлення, застою жовчі, здуття кишок, болів у другому, третьому й шостому міжребер’ї, не кажучи вже про гикавку та відрижку! Як може він, при всіх оцих болячках, думати про їжу? Саме оте припущення, яке висловив ельф, було напрочуд безвідповідальним.

— То що, не снідатимеш? — перепитав Йорш.

Цього разу драконів стогін був такий сильний, що задрижали бурштинові шибки у вікнах, і золотисті відблиски на стінах збрижилися, наче вода в морі. Як може він з такою жорстокістю, з такою злобою відмовляти йому в їжі? Щоразу, коли він постить більш як три седмиці поспіль, увесь травний тракт у нього починає судомити, так ніби там лускають маленькі бульбашки, не кажучи вже про гострий біль у п’ятому, одинадцятому й двадцять шостому міжребер’ї…

Юний ельф заперечив, що в драконів усього двадцять чотири пари ребер. Дракон тут-таки зарюмсав: мовляв, ніхто його не любить.

Юний ельф знесилено опустився додолу й обхопив голову руками. А тоді згадав про свою присягу: ніколи його не покидати! Він підвівся, набрав на тацю полуниць, зверху поклав шматок рожевої дині, кілька рожевих виноградин — може, так йому сподобається. Голосіння вщухло. Сподобалося. Рожеве завжди має успіх. Крізь двері, що лишилися відчиненими, усередину раз у раз уривалися пориви гірського вітру, але, притишені численними сталактитами, сталагмітами й книжковими шафами, перетворювалися на лагідний повів прохолоди. Висушені очеретини, підвішені під стелею, завібрували, і залунала заспокійлива музика.

Усе було збіса ідеально.

Після сніданку дракон знову задрімав, і музику заглушило його лунке хропіння.

Нарешті Йорш міг спокійно почитати. Уже тринадцять років він майже безвилазно сидів у бібліотеці разом з міріадами метеликів і драконом, який був утіленням пекельної нудьги, не кажучи вже про те, що розум його з кожним днем слабшав, розчиняючись у темних лабіринтах страхів та образ на всіх і все.

Однак тут ельф міг принаймні читати досхочу. Усе людське та ельфійське знання, уся історія стародавніх королівств із іменами великих королів та спустошливими навалами лютих орків, усі науки від травознавства до фізики й астрономії — усе це було зібране тут, у бібліотеці. Книжка за книжкою, шафа за шафою — усе це Йорш перечитав, вивчив, упорядкував і вніс до каталогу. Він просувався далі й далі, кімната за кімнатою, від сталактита до сталактита. Мабуть, жодна інша жива істота — чи то ельф, чи, тим паче, людина — навіть близько не осягала таких глибин знання. І, мабуть, ніколи ще в бібліотеці не панував такий лад — навіть у далеку та щасливу золоту епоху, коли сюди приходили такі юрби вчених мужів, що довелося суворо заборонити смітити й плювати на підлогу. Неопрацьованою залишалася одна-єдина шафа в кімнатці на південному краю печери — найвіддаленішій від великої центральної зали, де хропів дракон. То була зовсім крихітна кімнатка із кривими стінами, де сталактити й сталагміти наросли так густо, що між ними ледве можна було протиснутися.

Саме туди він і пішов, раз у раз розсуваючи перед собою заквітчані в’юнкі стебла й з кожним кроком здіймаючи в повітря хмари метеликів. У єдиній шафі, що стояла в тій кімнаті, була книга з історії — черговий життєпис славетного Ардуїна, та книга із зоології, явно фантастична, бо ж на обкладинці була зображена худа-прехуда корова з довгою шиєю, уся в жовтих і коричневих плямах, і ще якась дивна сіра тварина, здоровенна, наче гора, з довжелезним носом, яким вона чухала себе за велетенськими вухами. Поза тим — звичні вже трактати з ельфійської астрономії, якась книга з людської астрології та старезний пергаментний фоліант, який геть укрився цвіллю, так що його неможливо було не те, що прочитати, а й навіть розгорнути. Утім, за тринадцять років свого бібліотекарства Йорш уже набув досвіду в реставрації давніх фоліантів: тут потрібен лише час, гаряча пара та мигдалева олія. Усього цього не бракувало: пара йшла з вулкана, що обігрівав бібліотеку, мигдалем поросло все її західне крило, а часу він мав стільки, що й сам не знав, що з ним робити, — і будь-яка справа, що допомагала заповнити цей час, здавалася йому благословенням. Йорш запитав себе: що ж він робитиме після того, як прочитає все, що можна прочитати, вивчить усе, що можна вивчити, заархівує все, що можна заархівувати. Як не впасти в нудьгу й тугу? Бували дні, коли йому на думку знову й знову наверталися давні знайомі: жінка й мисливець. Якщо вони живі, то, мабуть, одружилися! Може, у них уже є діти. Може, вони розповідали їм про нього. Може, вони чекають, поки діти виростуть, щоб піти провідати його. А може, бояться кому-небудь казати, що знайомі зі справжнісіньким ельфом, та й повертатися сюди для них надто небезпечно. Може, він ніколи вже про них нічого не почує.

Не треба про це думати. Це надто боляче.

Молодий ельф узявся до діла. Він умочив краї фоліанта в мигдалеву олію, а тоді, розгорнувши посередині, почепив його на палицю, яку простягнув над паруючим кратером. Книгу він нічим ані прикріпляв, ані не прив’язував. Йорш, звісно ж, не міг зробити так, щоб вона без опори висіла в повітрі, але силою думки міг підтримувати її в рівновазі. Книга потонула в клубах пари. Тепер залишалося тільки чекати.

Він зручно всівся на краю кратера, тримаючи в руках палицю, а згори на нього дощем сипалися пелюстки квітів. Палиця була вузлувата й грубо обтесана. Колись вона належала мисливцю. Йорш заплющив очі, і на нього наринула хвиля спогадів. А з ними прийшла й туга. Про маму в нього були тільки невиразні спомини: образ її усмішки, відлуння голосу. Натомість бабуся виразно закарбувалася в пам’яті зі своїм смутком та всім, чого вона його навчила. А потім були вони: Сайра та Монсер — їхні веселощі, їхня відвага…

Йорш усміхнувся на згадку про них, але за мить туга взяла гору й усмішка зникла з його обличчя, наче остання трава з настанням морозів. Його наповнила туга за дружбою та ніжністю, і водночас за якимсь невловимим, неокресленим відчуттям, яке він запам’ятав з тих давніх часів, хоч і сам не міг його достеменно описати. То було, можна сказати, відчуття непевності й непередбачуваності всього сущого. Прокидаючись уранці, ти ніколи не знав, чим закінчиться твій день. Могло статися все, що завгодно, — або ж цілком протилежне.

Його дні були наповнені страхом, надією, відчаєм, голодом, радістю й щастям.

А тепер усе, чим вони заповнені, з дня на день, з місяця на місяць, у нескінченному чергуванні однакових пір року, — це пелюстки квітів і рожева досконалість.

Надія на повернення до колишньої недосконалості ставала з кожним днем усе більш примарною. Навіть бруд, дощ, голод викликали в нього тугу за минулим. Та насправді то була туга за ними: за Сайрою та Монсером — за чоловіком та жінкою, що підібрали його, урятували, супроводжували в подорожі та бажали йому добра. Справді, якщо подумати, йому бракувало не отієї недосконалості.

Йому бракувало Сайри та Монсера.

Йому бракувало свободи.

— Чим ти там займаєшся? — поцікавився дракон.

— Та нічим особливим, — відказав ельф.

— То не міг би ти прийти й займатися цим тут? Тоді я не був би сам-один, і ми могли б почитати гарну книжку, яку ми вже читали: про чарівну принцесу, що вийшла заміж за славного принца, якого викрали ще малою дитиною, і тепер усі думали, що він — не він…

Очевидно, на третій тисячі років мозок дракона починає давати чимраз дужчі збої. Дракон давно вже не пам’ятав власного імені. З усіх можливих розумових вад ця видавалася юному ельфові найфатальнішою. Та про це він дізнався ще при першому знайомстві із драконом. Про що він тоді не знав — то це про драконову пристрасть до любовних романів, причому не всіх, а тільки най-найбезглуздіших.

— Я скінчу свої справи тут і прийду, — пообіцяв ельф.

Пара з вулкана вже встигла розм’якшити ту цвіль, що склеїла пергаментні аркуші, і книга почала потрохи розгортатися. Обережно, щоб не надірвати, він змащував аркуші олією, а тоді легенько відокремлював їх один від одного.

Вже невдовзі він зумів прочитати назву книги.

Дракон знову став нетерпляче допитуватись, чим він зайнятий. Відповідаючи йому, ельф краєм ока прочитав на титульній сторінці слово мовою третьої рунічної династії: «Дракони». Книга про драконів! Це вперше щось таке йому трапилося. В усій бібліотеці, в усіх п’ятиста двадцяти трьох тисячах восьмиста двадцяти шести досі прочитаних книгах не було нічого про драконів. П’ятсот двадцять три тисячі вісімсот двадцять шість книг про астрономію, алхімію, метеорологію, географію, про те, як ловити рибу і як заготовляти чорниці, з тисячею п’ятьмастами двома рецептами грибних страв і вісімнадцятьма тисячами трьомастами тридцятьма чотирма любовними романами, кожен з яких міг би позмагатися за титул найдурнішої книжки тисячоліття, — і серед них жодної книги про драконів?

Та потім він зрозумів. Книг про драконів тут були колись якщо не сотні, то принаймні десятки. А проте дракон, керуючись якимись своїми, до кінця не зрозумілими, мотивами, не хотів, щоб їх хто-небудь прочитав, — і знищив їх усі.

Дракон знову став тихо нарікати на свою самотність, кольки в животі та поколювання в п’ятому міжребер’ї зліва, яке віддавалося болем у сто п’ятдесят сьомому хребці… а тоді задрімав, і бібліотека знову сповнилася його мирним хропінням.

— Дракон (він же змієзвір вогнедишний) має сто п’ятдесят шість хребців, — прочитав ельф на першій же сторінці. Письмо третьої рунічної династії читалося не без зусиль, але читалося.

Розділ третій

Робі прокралася назад у спільну спальню. Раніше це велике приміщення було кошарою. У шпари між нещільно підігнаними дошками соталося ранкове світло: вікон тут не було, а двері закривала стара овеча шкура. Усередині стояв тяжкий дух, у якому змішалися сморід цвілі й немитих людських тіл, а ще запах колишніх мешканців цієї споруди, овець, який, власне кажучи, був у цьому «букеті» найпристойнішим. На долівці лежали діти, яких відділяв від голої землі тільки тонкий шар сіна. У променях уранішнього сонця було видно, як танцюють у повітрі порошинки. Робі знайшла своє місце — між Йомір та північною стіною, більш вогкою й трухлявою за інші три. Вона вкрилася плащем, що вночі правив за ковдру, торкнулася пальцями того місця на ньому, де випиналося заховане під сподом перепелине яйце, і щасливо заплющила очі. В її уяві миттю зринув образ принца на драконі, та цього разу вона не стала його проганяти, а навпаки, дозволила, щоб він заполонив їй голову та серце.

Робі була така заглиблена у свої мрії, що звук дзвоника-будильника, дарма що цілком передбачуваний і очікуваний, змусив її здригнутися. Утім, вона була не одна така: діти часто здригаються, коли щось перериває їхні бурхливі сни. За мить усі в спальні були вже на ногах. Очікування сніданку, нехай і мізерного, та усвідомлення того, що Гієни не терплять спізнень, змушували дітей поспішати. Дехто аж захекався. Сіно вони згорнули по кутках, розчистивши долівку, на якій вишикувалися в тому самому порядку, в якому вкладалися до сну. Усе це відбувалося в тиші, у поспіху, з острахом не встигнути. От уже овеча шкура на дверях відслонилася — і до спальні зайшли Гієни. Останні спізнюхи притьмом кинулися займати свої місця, перелякано відштовхуючи одне одного. Тракарна завжди посміхалася. Вона була гарною, чи то, краще сказати, колись давно вона, мабуть, була такою, й усвідомлення власної вроди разом з відповідними манерами лишалося з нею досі, хоча колишня краса вже безповоротно її покинула. Вона була невисока на зріст, з овальним обличчям. На голові в неї пишалася вигадлива зачіска з косичок, зібраних на потилиці у вузлик, скріплений срібними шпильками із зеленими камінчиками. Того дня вона вдягла рожеву блузку, на якій смужки темно-рожевої вишивки чергувалися з разками скляних намистинок. Спідниця була кольору трохи темнішого, ніж блузка — такого самого, як ота вишивка. Навколо шиї в Тракарни була хвиляста стрічка з пишного білого мережива, зав’язана спереду в елегантний вузол. Страмаццо був значно старший за неї. Може, замолоду він і мав розумний вираз обличчя чи принаймні говорив або робив щось розумне, але тепер скидався на гігантську жабу, яка проковтнула, не розжовуючи, здоровенного кавуна, і на обличчі в якої вимальовувалося задоволення, що їй це вдалося, — власне кажучи, то був єдиний вираз, якого набувало обличчя Страмаццо в ті моменти, коли не було закрите маскою повної та безпросвітної нудьги.

— Доброго ранку, дорогі мої дітки, — мовила Тракарна. Страмаццо мляво кивнув.

— Доброго ранку й вам, пані Тракарно та пане Страмаццо, — в один голос відгукнулися діти.

Одна з дівчат не змогла доказати до кінця останню фразу, невчасно розкашлявшись. Тракарна на мить суворо насупила чоло — і мала відразу здушила в собі напад кашлю.

— Ось засвітав ще один чудесний день, у який ви зможете втішатися добротою, великодушністю, щедрістю й ласкою вашого доброчинця. Нашого доброчинця. Того, хто дбає про всіх нас. Того, хто захищає нас. Кого ми всі любимо?..

— Суддю-управителя Даліґара та суміжних земель, — хором відповіли діти. Одна з дівчат знову затнулася на останньому слові, бо на неї знову напав кашель. Вона стояла в Робі просто за спиною, але та не наважилася озирнутися й поглянути, хто це. У докладному й деталізованому переліку провин, за які карала Тракарна, роззиратися на різні боки під час «ранкової бесіди» розцінювалося як «неуважність» і тягнуло за собою кару — від одного до шести ляпасів, залежно від обставин. Робі здалося, що кашляла її подруга Йомір, але вона не була в цьому впевнена.

— Ми всі… — знову завела Тракарна.

— Дуже вдячні, — підхопили діти.

— Нашому улюбленому…

— Судді-управителю Даліґара, нашої батьківщини, єдиної цінності, заради якої варто жити й умирати…

Насамперед умирати: це й простіше, і звучить правдоподібніше. Щоб вижити в цьому графстві, треба було з кожним днем дедалі більше сприту й удачі.

Тут Тракарну знову перервав дитячий кашель. Тепер Робі була певна: кашляє саме Йомір.

— Якби не він, ви були б… — роздратовано продовжила Тракарна.

Робі знову подумала про тата й маму: якби не Суддя-управитель Даліґара та суміжних земель, батьки були б ще живі, а вона мирно спала б удома під вовняною ковдрою, а тоді прокинулася й з’їла на сніданок хліба з медом та молоком, яблуко, а може, навіть трохи сиру.

— Нещасними та знедоленими, — відповів хор, — дітьми батьків-злидарів.

Щасливими й ситими, подумала Робі. І вона, і Йомір, і всі ті діти, чиї батьки померли від нужди. Поки не з’явився Суддя-управитель Даліґара та суміжних земель, щоб завести тут новий лад згідно зі своїми дивними уявленнями про Справедливість і Любов до Батьківщини, важко було навіть уявити собі голод у краї, де фруктові сади чергувалися з виноградниками й де худоби на луках було не менше, ніж квітів. Навіть за Великих Дощів, у ті похмурі, темні роки, у графстві не бувало голоду. А тепер голод — річ зовсім звичайна, повсякденність, правило. Щоліта сотні возів із зерном та садовиною вирушають із сіл до міста Даліґара, де цим добром, напевно, вимощують вулиці, бо з’їсти стільки всього просто неможливо.

Якби не Суддя, вони не були б тепер сиротами. Якби не Суддя, то в цьому світі люди б жили й умирали задля власних дітей.

— Або навіть гірше, — не вгавала Тракарна.

Тут хор замовк.

— Дітьми батьків-егоїстів, — пролунав одинокий голос Йомір, яка на останньому слові знову розкашлялася.

Робі набрала в груди повітря: тепер її черга для сольного виступу. «Дітьми батьків-егоїстів і укривачів ельфів», — протарабанила вона в надії, що сьогоднішній ранок — один з тих, коли все кінчається швидко. Та надія одразу ж розвіялася. То був один з тих ранків, коли все затягувалося надовго й доводилося вдаватися в деталі. Тракарна наблизилася, і її посмішка стала ще лагіднішою.

— Саме так, — почала пояснювати вона, — твої батьки були…

— Егоїстами, — пробурмотіла Робі, воліючи обмежитися меншим зі злочинів. Щоб її батьки переховували ельфа — це видавалося чимось таким відразливим, що страшно навіть подумати.

— Голосніше, люба, голосніше!

— Е-го-їс-та-ми! — продекламувала Робі.

— А що це значить?

— Це значить, що вони були надто прив’язані до свого багатства.

Робі подумала про їхнє багатство: мамині сушені яблука, татові качки, садок за хатою. Тато й мама починали працювати вдосвіта й закінчували пізно ввечері, і завдяки цьому комора була завжди повна, а на подвір’ї лежала гора капустин. А тоді прийшли вояки.

— Справді, любі мої дітки, — пояснювала Тракарна, тоді як Страмаццо знуджено кивав головою, — це жахлива, просто жахлива річ: не ділитися тим, що маєш, і щосили чіплятися за власне багатство.

Тут Тракарна знову з видимим роздратуванням урвала свою промову. А все тому, що Робі втупилася в її черевички з фіолетового оксамиту, гаптовані золотими нитками, на перехрещеннях яких виблискували маленькі перлинки. Чесно кажучи, важко було стояти, потупивши погляд, і при цьому не дивитися на її черевички, — а той єдиний раз, коли вона спробувала розмовляти із Тракарною, дивлячись не в землю, а в очі співрозмовниці, Робі пам’ятала досі.

— Золочені черевички, до вашого відома, належать не мені, — просичала з холодною люттю Тракарна. — Це атрибут посади чиновника графства Даліґар, яку обіймає моя скромна й смиренна особа, — пояснила вона, карбуючи кожен склад, як це роблять, коли говорять до розумово відсталих.

Тракарна зітхнула й окинула поглядом шерег дітей. Робі теж крадькома роззирнулася, і видовище виявилося таким собі. Діти були босі, одягнуті в мішковину брудно-сірого кольору, з немитим, нечесаним волоссям, яке спадало на замурзані, худі обличчя. Одного разу Робі заплела Йомір косички, але це було потрактовано як «легковажна та зухвала поведінка»: обидві дістали по годині додаткової роботи й залишилися без вечері.

Йомір знову закашлялася, і Тракарна подивилася на неї сумним поглядом, наче показуючи, якого болю завдає їй ця безвідповідальна невдячність.

— Сьогодні ти вже не вперше мене перебиваєш, Йомір, — лагідно сказала вона, підходячи до дівчини.

Йомір спробувала перестати кашляти й замалим не задихнулася.

— Сьогодні залишишся без сніданку, — додала Тракарна, розчаровано зітхаючи.

А тоді розвернулася й наказала двом старшим хлопцям, Крешо та Морону, видати кожному по яблуку та по черпаку каші. Порцію Йомір вони могли розділити між собою. Крешо та Морон переможно переглянулися. А тоді, додала Тракарна, вони мають відвести дітей на луки, щоб докосити сіно, а також зібрати трохи дров. Йомір ледве дотерпіла, поки Гієни вийдуть за двері, а тоді розплакалася. Діти висипали надвір і вишикувалися по сніданок — усі, крім Робі, що лишилася на місці, та Йомір, яка тихо хлипала, зіщулившись у кутку спальні.

Робі згадала про яйце, яке було вже в неї в шлунку. На сьогодні голод переможено.

Вона поглянула на Йомір, на її відчай, на рученята, якими та затулила обличчя.

Інші діти вийшли на залите сонцем подвір’я, тоді як Робі лишилася всередині, у півтемряві. Вона дістала з потайної кишені перепелине яйце, обчистила від землі, а тоді підійшла до Йомір і поклала його їй до рук.

— Тільки не відразу переставай плакати! — порадила Робі. — І шкаралупу теж з’їж, щоб не валялася тут навколо.

А тоді пішла й стала в кінець черги, чекаючи на своє яблуко. Воно виявилося зморщеним і підгнилим, та й каші було менше, ніж зазвичай, але снідаючи, вона чула, як плач Йомір стає дедалі більш робленим, замалим не перетворюючись на сміх. День удався на славу.

Розділ четвертий

Дракон зажадав, щоб йому перечитали від самого початку історію про принцесу з бобового поля, — дарма, що мав би вже знати її напам’ять. Під час великої повені батьки загубили новонароджену принцесу на бобовому полі, де її знайшла та виростила зла селянка, і потім, коли королева зустріла свою дочку, то навіть не впізнала її. Тут ельф робив паузу, щоб дати драконові змогу виплакати всі сльози, а тоді читав далі. У момент, коли принцеса, яка вважала себе звичайною вбогою дівчиною, заявляла лихому принцові, що той може залишити собі все своє багатство, — наставала ще одна пауза, під час якої дракон зрошував сльозами килим з рожевих пелюсток, яким була встелена долівка зали. Кінцівка історії викликала в дракона справжню зливу емоцій: принцеса з бобового поля та її мати-королева кидаються одна одній в обійми. Тут уже сльози лилися так рясно, що не тільки встелена пелюстками підлога, а й метелики були мокрі, як після дощу. Кінець. Тиша.

Виснажений тривалим плачем і глибокими переживаннями, дракон поринув у сон. Його тихе хропіння раз у раз здіймало в повітря пелюстки й метеликів, наче вітер — хвилі на морі.

«Дракони мають сто п’ятдесят шість хребців, двадцять чотири пари ребер, чотири легені й два серця. Безпосередню за горлянкою в них знаходяться вогнетворні залози, що виробляють глюкозетилконвертазу, речовину, яка перетворює глюкозу на етиловий спирт. Коли та чи інша інтенсивна емоція призводить до збільшення температури тіла, спирт загоряється — і видих супроводжується потужним викидом полум’я. Інгаляція водного розчину настоянки з аконіта, наперстянки та арніки гірської може зменшити неконтрольовані викиди полум’я в новонародженого дракона. Утім, надто концентрований розчин має отруйні властивості, і його інгаляція може виявитися смертельною. Так само й інгаляція звичайної…»

Рецепт простої інгаляції, здатної загасити драконяче полум’я, майже цілковито з’їла цвіль, і його рештки осипалися при розклеюванні сторінок. Та це не здавалось ельфові чимось важливим. Його дракон більше не вивергав ані іскорки. Може, вогонь з пащі — це одне із правил, з яких бувають винятки.

«Інгаляція перцевої м’яти може усунути неприємний запах із пащі».

Де б посадити трохи м’яти? Грядку, або дві чи навіть три…

«Так само й душа дракона — чистий вогонь, — провадив автор трактату вже більш лірично. — У відвазі вони не мають собі рівних, великодушністю неперевершені, їхні знання глибокі, наче океан, а мудрість обіймає землю та небо. І єдине, що може зрівнятися з величчю їхнього ума — це безмежна любов до свободи й до вільного лету».

Йоршкрунскваркйолнерстрінк був такий спантеличений, що відкрив титульну сторінку й перечитав назву книжки. Так, це справді про драконів. Панічний страх перед протягом, здавалося йому, якось не дуже узгоджується з незрівнянною відвагою, так само, як і океан розуму — із плачами над долею загубленої принцеси, не кажучи вже про забуття власного імені.

Таки справді, з усякого правила є винятки.

«Одне тільки слово належно описує дракона: ВЕЛИЧ».

Ну, що ж, кожен має право на власну думку. Може, автор цього трактату був поціновувачем затяжного голосіння та бурчання в животі. А може, те, що пишуть у книгах із драконознавства, стосується всіх драконів на світі, окрім цього.

Може, у бібліотеці справді були й інші підручники із драконознавства, але цей дракон знищив їх, побоюючись, щоб не вийшла на яв його, так би мовити, неправильність. Може, коли він був іще дитинчам, тобто драконятком, словом, недавно народженим, його приятелі дракони глузували з нього через те, що замість кружляти навколо вулканів і гратися в хованки між грозовими хмарами він воліє слухати історії про загублених принцес.

Ельфове серце стиснулося від розчулення. Мабуть, це жахливо — бути прикрим і плаксивим нікчемником у світі величних мудреців.

Він розклеїв дві наступні сторінки, але ще менш вдало, ніж попередні: літери в багатьох місцях стерлися й зовсім не читалися.

«Усі дракони під кінець свого життя відкладають яйце».

Мова третьої рунічної династії не належала до тих, які він знав найкраще. Тому Йорш тричі перечитав цей рядок, аж поки не впевнився, що все зрозумів правильно. Усі дракони під кінець свого життя відкладають яйце. Усі? Вони що, не діляться на самців і самиць? А його дракон — він чи вона? Ельф чомусь завжди трактував його як істоту чоловічого роду.

«Як і деякі морські істоти, дракони народжуються самцями, але згодом стають матерями».

Цікаво. Правда, у книжці не подано наукової назви отих «деяких» морських істот. Непростиме недбальство!

«Висиджування яйця триває тринадцять років, три місяці та вісім, іноді дев’ять днів».

Тринадцять років висиджувати яйце? І ще три місяці та вісім днів?

«Під час висиджування кладки дракон утрачає здатність дихати вогнем, свою відвагу, любов до лету й прагнення свободи. Усе це розчиняється в гарячковому прагненні знайти тепле місце, де можна було б перебувати в цілковитому спокої.

Усе драконове знання тоне в темному всепоглинаючому ніщо: спершу математика, далі геометрія, астрономія, астрологія, пророцтвологія, історія, біологія, мистецтво ловити метеликів — усе це поринає в забуття. Передостання річ, яку забуває дракон — це граматика: дракон починає говорити туманною, малозрозумілою мовою, раз у раз гублячи думку, так, наче вдарився об щось головою. Останнє, що за тринадцять років забуває дракон — власне ім’я, а це — найвище знання, бо ж ім’я — це і є сама душа, особливо в драконів, які в розквіті своїх сил самі вибирають собі ім’я, якщо тільки їм не дав імені той, хто їх виховує».

Йорш ковтнув слину. Його наче мокрим рядном накрили.

«Для висиджування яйця треба багато тепла. В епоху, коли дракони були вельми численні й заповнювали світ, неначе мухи чи сарана, кожний дракон перед відкладенням яйця мав знайти собі іншого, який розповідав би йому історії. Це мусили бути історії, що викликають сильні почуття й глибоке зворушення, бо тільки так дракон може підвищувати температуру свого тіла до рівня, який забезпечує належний розвиток зародка в яйці. Другий дракон — приятель дракона-квочки — окрім як розважати й зігрівати останнього історіями про підмінених дітей та викрадених принцес, має ще один, значно шляхетніший обов’язок: виховати новонародженого дракона, бо ж старий дракон після вилуплення дитинчати живе всього кілька годин, — саме стільки, скільки треба, щоб вирушити в останній політ, востаннє відчути в крилах силу вітру й віддалитися від домівки, так, щоб новонароджений дракон, тільки-но вилупившись із яйця, не став свідком кончини свого батька».

Кончина? Смерть? Його дракон скоро помре? Серце юного ельфа защеміло від болю.

«Через це дракон-квочка буває особливо плаксивим, прикрим, надокучливим, навіть нестерпним, — а все, щоб пересвідчитися, не залишивши місця для сумніву, у терплячості майбутнього вихователя свого нащадка, адже той повинен любити новонародженого, захищати його, а головне — учити його літати, бо саме вміння літати є для дракона ознакою зрілості».

Чому ж він не сказав йому цього? Чому приховував?

Можливо, дракон знищив усі книжки із драконознавства саме для того, щоб він про все це не дізнався.

«Дракон, який висиджує яйце, боїться всього на світі».

Він приховував усе це зі страху. Боявся, що його покинуть? Що ельф покине його дорогоцінне яйце?

«Однак тепер, коли дракони вже майже зникли, їм дедалі важче знайти собі спокійне й тепле місце, де було б удосталь їжі й можна залишатися багато років, не відлітаючи звідтіль навіть ненадовго, бо інакше яйце охолоне й загине. Крім того, як уже зазначалося, дракон потребує історій, що підвищують температуру його тіла до рівня, необхідного для висиджування яйця. Отже, навіть якщо дракон знаходить підходяще місце, треба когось, хто взяв би на себе опіку над ним, а відтак і над його дитинчам-сиротою, і це та причина, через яку драконів стає й ставатиме дедалі менше. Дракон, який висиджує яйце, знає, що за всяку ціну повинен приховувати свій стан, бо опікуватися новонародженим драконом — це жахливе… (пляма цвілі) і ніхто із власної волі не взяв би на себе такий тягар. А крім того…»

Що ще крім того — довідатися не судилося. Решту сторінки цілковито знищила цвіль.

В ельфа все аж стиснулося всередині від жаху, від зворушення та й, зрештою, від почуття провини. Чи ж не міг би він ставитися люб’язніше до дракона? Звісно, той був дурний, плаксивий, безпардонний і, загалом кажучи, нестерпний, — але ж він висиджував яйце!

То була жахливо важка й довга праця, — така довга й важка, що цілковито пригноблювала дух, ослаблювала розум, підточувала колишню відвагу. То був останній акт його життя. Далі — тільки смерть.

СМЕРТЬ.

Йорш упустив книгу з рук, і вона впала на землю із глухим звуком — «бух». Та він не встиг навіть задуматися, що робити далі, як здійнявся страшенний гуркіт, і стіни печери задрижали.

Далі почувся дивний звук, — «бух, бух, бух», — наче книжка падає на землю, але значно м’якший і водночас гучніший. Наче від помахів чиїхось велетенських крил у небі.

І нарешті пролунало вбивче, невимовно пронизливе «уі-і-і-і-і-і-і-і-і-і», від якого половина бурштинових шибок у вікнах розлетілися на друзки.

Юний ельф притьмом кинувся у велику залу. Посередині зали лежало гігантське яйце, на шкаралупі якого смарагдові й золоті прожилки перепліталися в химерні візерунки, точно такі, які утворювали на шкурі дракона (чи то пак драконихи) рожеві та світло-сірі луски. В одному місці шкаралупа була проламана зсередини, і звідти стирчала голівка дракона — зменшена смарагдово-зелена копія дракона-квочки. Драконятко було таке ж зелено-золотисте, як і яйце, з якого воно вилупилося, тільки гребінець на чолі мало трохи темніший, кольору синьо-зеленої морської глибіні. Великі круглі очиська були перелякано вибалушені. Усі книги в шафах північної частини зали — вісімсот сорок шість книг з аналітичної геометрії та кулінарного мистецтва — були у вогні та диму. Очевидно, оте «уі-і-і-і-і-і-і-і» супроводжувалося струменем полум’я. Йорш устиг іще подумати, що це не дуже добра ідея — складати всі книжки на однакову тематику до тієї самої шафи. Тепер аналітична геометрія площин цілком випала з категорії предметів, які можна вивчити із книжок, і людству доведеться розробляти цю галузь із чистого аркуша — якщо тільки він, Йорш, не знайде трохи часу, років п’ятдесят-шістдесят, і не відтворить з пам’яті бодай її основи. Так само втрачені навіки й рецепти пюре із чорниць та солодкого перцю, замішаного на настоянці чебрецю, — на щастя, їх навряд чи хто-небудь придумає знову.

Отой гуркіт, від якого затряслися стіни, — то розчинилася настіж велетенська вхідна брама. Вона так і стояла розчахнута, і морський вітер залітав досередини, здіймаючи на долівці вихорці з пелюсток, метеликів і попелу, що залишився від багатовікових людських студій над аналітичною геометрією.

Крізь браму видно було, як раз по раз змахують над морем широкі драконячі крила. Здавалося, дракон заповнив собою все небо. Світло сонця, яке піднялося вже високо над обрієм, просвічувало крізь його помережані химерними візерунками крила. На мить золотисті очі старого дракона зустрілися із блакитними очима юного ельфа. У драконовому погляді була вся ніжність світу й водночас уся можлива любов, уся сила, відвага й самовпевненість.

Уся велич, яку тільки можна уявити.

ВЕЛИЧ.

ВЕЛИЧ.

ВЕЛИЧ.

ВЕЛИЧ.

ВЕЛИЧ.

— Ерброу, — мовив голосно старий дракон і випустив з ніздрів струмінь полум’я, який розітнув небо навпіл, забарвивши його жовтогарячою загравою.

Йорш збагнув, що це драконове ім’я. Він кивнув, а тоді низько-низько вклонився.

Заграва в небі ще не встигла згаснути, а велетенські крила вже линули вниз, до лінії обрію, де небо зустрічається з бурхливими морськими хвилями.

Хвилі розступилися, приймаючи дракона у свої обійми. Широкі крила ще якийсь час лежали на поверхні води ген під самісіньким небокраєм, а над ними ширяли хмари чайок.

А тоді хвилі зімкнулися над драконом, і він безслідно зник.

Тільки Йорш іще довго не міг відвести очей від того місця, де востаннє зблиснули на сонці його крила.

Серце юного ельфа було сповнене болю. Біль пронизав його душу, мов гострий клинок, злившись із іншим, давнішим болем, який був там завжди. То була туга за мамою, яка пішла в місце, звідки не повертаються, коли він був іще надто малим, щоб запам’ятати її, і за бабусею, яка залишилася в хижі, коли вода все прибувала й прибувала — а він був уже надто великим, щоб коли-небудь забути цю картину.

Серце юного ельфа стиснулося від розпачу. Він хотів би, щоб старий дракон побув з ним іще трохи, щоб іще раз, востаннє, прочитати йому казку про принцесу з горохового чи то пак бобового поля. Йорш так хотів, щоб дракон іще раз висварив його, мов останнього негідника за те, що він спробував видертися на дуба перед вхідною брамою, хотів ще раз почути докладно про всі симптоми отиту, не кажучи вже про гастрит, синусит, шкірну висипку чи защемлення тридцять другого — чи сімдесятого, чи сорокового — хвостового хребця.

А тоді в нього за спиною пролунало ще одне пронизливе «уі-і-і-і-і-і».

Драконятко знову плакало.

Наука фізики дуже скоро теж стала купою попелу на підлозі. Людству доведеться заново відкривати й правило важеля, і закони термодинаміки. На це знадобляться тисячоліття, та ще й у кращому разі!

Поки Йорш у відчаї думав, що і як тут можна вдіяти, йому спала на думку одна із приповідок славного Ардуїна, Володаря Світла, засновника Даліґара: «Коли над головою нависла біда, нема часу думати про те, як тобі сумно й у якому ти відчаї, а відтак смуток і відчай зникають».

Перше, що треба зробити, — це витягти драконятко з яйця. Шкаралупа виявилася три пальці завтовшки. Йорш пробував розламати її, та це було так, як пробувати розколоти камінь голими руками. Він обережно простягнув руку, намагаючись, аби цей рух був якомога повільнішим, щоб не налякати маленького дракона.

Та рух виявився не досить повільний.

Пролунало ще одне коротке «уі-і-і», а враз із ним — іще один невеличкий викид полум’я. На щастя, серед книг із рецептами грибних страв та інструкціями з виготовлення летючих машин знайшовся й підручник з лікування опіків.

Йорш зробив ще одну спробу, цього разу лівою рукою, бо права була трохи схожа на печений білий гриб із книги «Як готувати гриби на жаровні» — із четвертої шафи при південній стіні третьої зали. Щоб не уподібнитися до малюнків з розділу «Як зробити, щоб гриби не підгоріли», він намагався уникати найменшої різкості в рухах.

Цього разу його рука рухалася досить повільно.

Йорш поклав її на голову маленькому драконові. Звивисті смужки смарагдових лусочок чергувалися з ділянками м’якої, наче оксамит, шкіри, — темно-зеленої із золотистим відблиском. Шкіра була м’яка, гладенька й тепла, але своєю рукою ельф відчув неймовірний страх малюка, — страх невимовний і всеохопний, яким тільки й може бути страх новонародженого, страх, який існує в мозку, де нема жодної іншої думки, і який відтак може заповнити все без останку. У голівці велетенського драконятка загніздилася безмежна тривога, страх перед чимось значно болючішим за голод і незрівнянно жахливішим за темряву.

Йорш відважився зануритися в потік цього сліпого, бездонного жаху — і пригадав себе колишнього під нескінченним дощем, коли навколо аж до самісінького обрію не було жодної живої душі, крім нього самого.

То був страх залишитися самим.

Страх, що ніхто тебе не любить.

І він збагнув, що треба зробити. З усієї сили почав думати про те, що він і дракон — одне ціле. Уявив, як вони сидять удвох на безкрайній луці, порослій дрібненькими ромашками, а малий дракон кладе голову йому на коліна. Тоді уявив, як вони сплять поруч, обнявши одне одного. Тоді — як вони разом їдять солодкий мигдаль та боби, розділяючи їх навпіл. А тоді знову — як дракон, поклавши голову йому на коліна, лежить поруч із ним на ромашковій луці.

Малий заспокоївся, вираз його мордочки став не таким переляканим, а очиці просвітліли.

— Усе добре, малий, усе добре.

Малий — це було не зовсім вдале слово. Дракон був завбільшки з добрячу гору. Проте ельфові не спадало на думку ніяке інше означення. То був малюк. Він мав великі вологі очі, зелені із золотим відблиском, наче вода в гірському озері під променями сонця.

— Усе гаразд, маленький, я тут, — і це запевнення подіяло. Зелені очиці маленького дракона задивилися в блакитні очі юного ельфа.

— Маленький мій, гарненький. Мій любий малюче. Моя хороша пташко. Ти ж моя пташечко, мій дракончику, мій красунчику.

Дракончик аж просяяв. Уперше у своєму житті він усміхнувся.

Він був не такий кострубато-колючий, як дорослий дракон, і мав надзвичайно милу, майже беззубу усмішку: у нього ще не було ні задньобокових, ні задньопроміжних, ні другощелепних, ні пригортанних зубів, а серединні ікла ледь-ледь прорізалися.

Уперше у своєму житті малий дракон вирішив пометляти хвостом, і велетенське яйце одразу ж розлетілося на друзки. Он як дракони вибираються з яйця! У книжці про це нічого не писалося — треба буде дещо додати. Уламки шкаралупи розлетілися навсібіч, неначе смарагдово-золотистий феєрверк.

— Ерброу! — ось яке буде його ім’я. — Ерброу, — тріумфально повторив ельф іще раз.

Маленький дракон, здавалось, аж нетямився від захвату. Весело підстрибуючи, могутнім ударом хвоста він повалив стародавній сталактит, услід за яким зі стелі обвалилося ще кілька брил. Пролунало радісне «уі-і-і-і», — і Йорш устиг пригнутися саме вчасно, щоб йому не обсмалило обличчя, але волосся з голови, так само як і «Мистецтво створення сонячних годинників», поповнило ту хмару попелу, яку вже давно ганяв вітер підлогою печери. Що ж, тепер у найближчі кілька століть людство не зможе визначити, котра година. А без цього навіть найпростіші обрахунки, як-от передбачення прильоту комет або сонячних затемнень, будуть нерозв’язною головоломкою.

Йорш усівся на долівку. Дракон знову беззубо всміхнувся, і від цієї усмішки його очиці заблищали ще яскравіше. Малюк поклав голову ельфові на коліна і, виснажений, умить заснув.

Нарешті спокій.

Права рука була обпечена й поболювала. Чоло теж йому зачепило вогняним подихом дракона.

Йорш спробував швидко скласти в голові план дій — за порядком їхньої нагальності. Перенести всі книги та сувої із центральної зали до однієї з бічних кімнат, щоб уберегти їх від драконяти й від негоди. Друга нагальна справа: знайти, де росте аконіт, наперстянка та арніка гірська, щоб зробити драконові інгаляцію — і щоб він став, скажімо так, менш пожежонебезпечний. За щасливим збігом, арніка гірська слугує також і для лікування опіків. Треба буде насадити її скрізь, де тільки можна. Повільно, щоб не розбудити дракона, який лежав у нього на колінах, Йорш ліг горілиць на долівку печери, встелену килимом із дрібних ромашок і, щосили витягнувшись та виставивши за голову ліву руку, — єдину працездатну, — ухопив підручник із драконознавства, найціннішу на цей момент книжку в усій бібліотеці.

Ромашки? Долівка печери перетворилася на ромашкову луку.

На жаль, багатьох корисних відомостей про драконів у книжці бракувало.

Там не згадувалося, зокрема, і про те, що коли драконятко щасливе, його розум здатний перетворювати мрії на дійсність.

Хоча хтозна, може, про це була мова на тих сторінках, які знищила цвіль?

Розділ п’ятий

Із самого ранку вони збирали виноград: найкраща робота у світі. Ніякий, навіть найпильніший наглядач не здатний перерахувати всі грона на галузці й усі виноградинки в гроні. Щоправда, під час роботи треба було безперервно співати, доводячи цим самим, що в роті в тебе пусто, та коли в хорі раптом забракне одного-другого голосу, зауважити це неможливо. Над виноградником лунало безупинне:

Діти навчилися їсти по черзі — це робив той із них, хто був найдалі від Тракарни, яка безупинно ходила між рядами, у той час як Страмаццо хропів унизу, коло підніжжя засадженого виноградом пагорба, у затінку фігового дерева. Коли він спав, рот у нього розтулявся й по сивуватій бороді стікала слина, — але й тоді він, сплячий, мав менш дурнуватий вигляд, аніж коли не спав.

Крешо та Морон теж не становили небезпеки: вони були надто зайняті тим самим — старалися за кожної нагоди вкинути щось до рота.

Над рядами виноградних кущів сяяло сонце. Літо було сухе, без дощів, тож і виноград удався пречудовий. Удалині, над верхівками Темних гір, уже виблискував перший сніг. Казали, що по той бік Темних гір є море — щось наче річка без берегів, яка розливається на всі боки аж до обрію, що відокремлює її від неба. Робі згадала свого батька, який завжди казав, що рано чи пізно повезе її подивитися на море, бо дух свободи пориває його туди, де лінію обрію, цю межу між небом і світом, ніщо більше не може перервати.

Йомір була поруч із Робі. З веселим, майже щасливим виразом на обличчі, у проміжках між поїданням виноградин, вона щодуху горлала:

А тоді зненацька вона немов закам’яніла, затулила рота руками, впустивши додолу виноградне ґроно. На її обличчі змінялися, одне за одним, невимовне здивування, невимовна радість, невимовне горе, невимовний страх і жах. Робі озирнулася й подивилися в той бік, куди був спрямований погляд Йомір, — і побачила, як між рядами винограду крадеться чиясь тінь. Вона вмить збагнула: хтось із батьків Йомір, а може, й обоє разом, прийшли по свою дочку, і дівчинка тепер страшенно боялася, що Тракарна, Страмаццо чи хтось із покинутих дітей помітить це.

У Сирітський дім приймали як справжніх сиріт, тобто дітей, чиї батьки померли, так і покинутих, тобто тих, чиї батьки живуть десь своїм життям, лишивши нащадків під опікою Гієн.

А відтак у притулку існували два супротивні, ба навіть ворожі угруповання. Покинуті назавжди призвичаїлись до своєї покинутості. Відмалку живши — і виживши — серед нужди та злоби, вони, так би мовити, уже пройшли певний добір і всотали в себе цю нужду та злобу, трактуючи їх як ключові складники власної особистості та й життя загалом. Звідси — їхня неминуча зневага й навіть ненависть до всіх, хто плекав у пам’яті будь-які спогади про батьківську ніжність або життя в достатку. Покинуті жили із Тракарною та Страмаццо, відколи пам’ятали себе, і ті ставилися до них навіть з якоюсь доброзичливістю, звісно, у тих межах, у яких до Гієн узагалі застосовне слово «доброзичливість». Самим своїм існуванням покинуті доводили, що під опікою Гієн цілком можна якось існувати. Вони були, у певному сенсі, красою й гордістю Сирітського дому.

Покинутим присвічувала, мов провідна зоря, одна й та сама мрія, про яку вони нікому не розповідали: що одного дня хтось таки по них прийде — якийсь король або королева постукає у двері Сирітського дому в пошуках своєї дитини. Може, вона загубилася під час землетрусу, а може, разом із кошиком-колискою її віднесло водою під час повені, а може, її викрали орки, тролі, ельфи, вовкулаки абощо — і так вона жила, не знаючи, хто вона й звідки.

Та день за днем у двері притулку не стукала жодна жива душа. Власне, у притулку не було навіть дверей, у які король, королева чи хтось іще могли б постукати й запитати, чи не тут, бува, їхня дорога дитина. Була тільки овеча шкура, яка відслонялася виключно для того, щоб досередини могли зайти Гієни або, вряди-годи, якісь «тимчасові опікуни», що приходили по дешеву робочу силу й домовлялися із Тракарною про ціну. Страмаццо в цей час сидів під вербою, хтось із найменших дітей обмахував його віялом, проганяючи мух та спеку, а на його знудженому довгастому обличчі застиг вираз тупої недоумкуватості.

Утім, чого тільки в житті не буває. Десь у глибинах підсвідомості всі покинуті, навіть найстарші, вже цілковито позбавлені будь-якої наївності чи віри в краще, плекали надію на те, що одного дня оту овечу шкуру, що завішувала вхід, відслонить якийсь король чи королева, що приїхали сюди каретою, навантаженою смачними наїдками.

Натомість справжні сироти потрапляли в Сирітський дім, під опіку Гієн, без відповідного приготування або, точніше, із приготуванням цілковито невідповідним — зі своїми спогадами й тугою за минулим. До того ж, одним з головних завдань Гієн було викорінити з дитячих умів будь-яке почуття прив’язаності чи любові, за винятком любові до Даліґара.

Та річ була не тільки в цьому. Будь-яка людська істота, навіть найзіпсованіша — ба, насамперед найзіпсованіша — має несамовите бажання, щоб її любили або принаймні не дуже сильно ненавиділи. А в сповненому відчаю, затурканому погляді дітей, що замість батька й матері мали тепер Гієн, а замість хліба із сиром — кукурудзяну бовтанку із хробаками, під страхом та голодом, спустошеністю й приниженням, ховалася ненависть.

Часто їхні батьки відійшли на той світ не через злидні, голод і пошесті, хоч і цього не бракувало, а через безпосереднє втручання Судді-управителя, який ніколи не скупився для свого народу на благотворну науку у вигляді шибениць. Це підсичувало ту ненависть, яка жевріла в поглядах дітей-сиріт, але з іншого боку, збільшувалося й злорадство Гієн, які мали додатковий привід вигадувати для сиріт різні покарання, зменшувати їхню пайку й додавати їм роботи.

Безпосереднє втручання Судді в дитячі долі могло полягати як у засудженні батьків до шибениці, так і в їхньому вигнанні за межі країни. Дітей, що вважалися за власність графства, вигнанці були зобов’язані здати до притулку.

Саме так і сталося з батьками Йомір, і якщо тепер вони повернулися, щоб спробувати забрати свою дочку, то цим самим готувалися скоїти тяжкий злочин викрадення малолітнього, за який їм загрожувала кара смерті.

Неначе воєначальник, що обдумує стратегію майбутнього бою, Робі вмить визначила місцезнаходження Тракарни та найнебезпечніших представників партії покинутих, насамперед Крешо та Морона, але також і Калі, дівчини без одного пальця, що ненавиділа Йомір всією душею. Крешо та Морон були далеко, на другому кінці виноградника. Тракарна була десь посередині між Робі, Йомір і тінню в кущах, але вона саме обернулася в інший бік і дивилася на горішню частину пагорба, де хтось із хлопців упав і, здається, поранився, але найгірше — перекинув при цьому кошика з виноградом. Небезпеку становила Каля, яка стояла лише за кілька кроків від отієї тіні. На щастя, її увагу теж відволікла халепа, що сталася із хлопцем нагорі, та прокльони, якими осипала його Тракарна. Та це було ненадовго. Робі гарячково намагалася щось придумати, а тоді, наче божевільна, метнулася в бік, протилежний від тіні в кущах.

— Змія, рятуйте, змія! — заволала вона на всю горлянку.

— Ану припини й вертайся до праці, дурне дівчисько! — закричала навздогін Тракарна. — Це просто якийсь вуж.

Та було вже пізно: паніка поширилася по всьому винограднику — а може, це була просто нагода, щоб перестати співати й з’їсти трохи більше винограду. Скрізь лунали перелякані зойки, діти розбігалися навсібіч, наштовхуючись одне на одного. Робі й далі мчала вперед, удаючи смертельний переляк, розмахуючи руками й видаючи пронизливі крики. Раптом вона — уже не вдавано, а по-справжньому — перечепилася за кореневище й з усієї сили врізалася в здоровенний круглий кіш, у який діти зсипали виноград зі своїх кошиків. Кіш кілька разів хитнувся туди-сюди, а тоді остаточно втратив рівновагу і, повалившись набік, покотився вниз по схилу. Трохи винограду по дорозі висипалося, але не весь: більша частина лишилася всередині. І коли кіш, підстрибнувши наостанок на якомусь камені, приземлився простісінько Страмаццо на голову, він був іще майже повний. Здійнявся страшенний шарварок. (Скрізь стояв несамовитий крик. Тракарна кинулася визволяти свого чоловіка, але кіш був зроблений, здавалося, саме під мірку Страмаццо, який, пробивши головою дно, добряче застряг у ньому. Крешо і Морон поспішили йому на допомогу, тільки додаючи цій сцені комічності: вони вдвох тягли кіш в один бік, Тракарна — в інший, а всередині стирчав Страмаццо, щось волаючи й бризкаючи на всі боки виноградним соком. Хтось у винограднику не зміг стримати сміху. Краєм ока Робі побачила, як Йомір зникла в кущах винограду разом з тією тінню, що чекала на неї.

Вона втекла.

Тепер клопіт був уже не з Йомір, а з нею самою. Робі спробувала придумати ще щось, аби виплутатися з халепи, але марно: у голові не крутилася жодна рятівна думка, — і поверхня її розуму була рівна й порожня, наче ставок за домом після того, як усі качки відлетіли у вирій.

Страмаццо нарешті визволився з кошика, весь у свіжому соці, мов та діжка, у якій восени чавлять виноград на вино. Він підвівся й тепер ішов просто до неї, доводячи своїм виглядом, що його лице може мати ще й третій вираз, окрім тупої байдужості або чистої, нескаламученої глупоти: вираз люті. Із цим виразом на обличчі він аж ніяк не виглядав розумнішим, але страх викликав неабиякий.

— Ти… ти… — почав кричати Страмаццо, вказуючи на Робі пальцем. — Ти… ти… — слова застрягли йому в горлі.

Робі не мала ні найменшого бажання довідатися, що ж саме мало прозвучати після «ти». Вона запитала себе: які шанси в неї на те, щоб і собі спробувати втекти. І зробила висновок: ніяких. Крешо і Морон уже перегородили їй шлях до втечі.

Вона запитувала себе, скільки ударів палицею дістане й скільки разів не зможе стати у звичну чергу за кукурудзянкою та яблуком, — і її сповнив страх перед болем і голодом.

Уперше дівчина була справді перелякана: хтозна, чи дотягне вона до весни.

Робі стояла непорушна й розчавлена передчуттям неминучого. Уперше в житті вона не бачила ні найменшого проблиску надії.

Та зненацька все навколо позеленіло. Хтось закричав зі страху. Робі підвела очі догори. У небі висіло щось велетенське й смарагдово-зелене — і сонячні промені, просвічуючи крізь це щось, теж забарвлювалися зеленим. Робі одразу ж збагнула — чи то пак згадала — що відбувається. То був дракон, що заслонив своїми крилами сонце.

Розділ шостий

Йорш прокинувся й потягнувся. Опіки на правій руці та на чолі майже загоїлися, і він їх уже зовсім не відчував, а от попечена спина раз у раз змушувала його зойкати. Підвівся, накульгуючи. Останній зі сталактитів, які збив дракон, коли махав хвостом, розбився на гострі скалки й поранив йому кісточки на ногах. Причому на обох відразу. Взагалі, усе тіло в нього затерпло й боліло при кожному рухові.

Від холоду суглоби заніміли, коліна ледве згиналися.

Він почувався, наче рак, що заночував у льодовні.

В Арстріді, останньому селі, позначеному на карті, мисливець купив йому тепле та зручне вовняне вбрання, сіре із синім. Проте речі не ростуть, а діти — ще й як. А ще одяг протирається, рветься, просто розповзається від старості… Тепер усе, що в нього залишалося, — це шматина, яку він обмотав навколо стегон. І вона анітрохи не рятувала його від холоду.

Він пригадав собі щасливі часи, коли все було просто ідеально: і температура в печері, і тепле покривало з метеликів. А він ще й нарікав! Доля з неабияким почуттям гумору втілила в життя всі його бажання. Тепер недосконалості й непевності стало аж задосить: він багато дав би за те, щоб бодай один день був, як колись, нудотно передбачуваним і подібним на інші.

Йорш згадав себе малого, у три роки, коли стояв сам-один, напівмертвий від страху, холоду й голоду, посеред дощу й темряви. Він просив тоді в долі трохи тепла й щось поїсти, — і тринадцять років він мав одного й другого стільки, що його вже почало нудити. Долі, очевидно, невідомо, що таке золота середина.

Драконятко ще спало. Модриновий ліс, де вони зупинилися на ніч, ледь припорошило снігом. Краще їм побути поза бібліотекою: не тільки для того, щоб урятувати бодай дещицю людського знання, а й з огляду на те, що малий був надто вже живчиком і тільки й знав, що весело махати хвостом. А падіння чергового сталактита зі стелі цілком могло стати для ельфа смертельним.

Юний ельф вийшов із гущавини на узлісся. На межі з льодовиком, який сповзав з гір, густо поросла гірська арніка. Йоршкрунскваркйолнерстрінк що тільки не робив, щоб донести до драконятка ідею грядки з арнікою, — сподіваючись, що вона з’явиться просто перед його очима. Та все, чого він домігся, це безпорадно-спантеличеного «уі-і-і-і» — і неминучого снопу полум’я. На згадку про це плечі ще й досі пекли вогнем.

Очевидно, матеріалізація відбувається тільки під дією справді потужних емоцій: треба цілий мішок радощів і цілу купу любові. А простої потреби в арніці для лікування опіків та для уникнення їх у майбутньому аж ніяк не досить, щоб викликати бажаний ефект.

До того ж, у малого дракона росли зуби: передні були вже нівроку великі, а середньобічні якраз починали прорізатися. Через це ясна свербіли, і драконятко рятувалося від цього, гризучи все, що попадалося під лапу. До книжок, що перетворилися на попіл, додавалися тепер ще й ті, що перетворилися на тирсу — і все це разом загрожувало людському знанню суттєвими втратами. То було так, наче б у домі завелася здоровенна тисячошістсотфунтова миша.

Йорш дошкутильгав до місця, де росла арніка. Її було всього кілька кущиків, але для спини та плечей цього мало вистачити. Щоб загасити чи бодай пригасити драконяче полум’я, потрібні ще аконіт та наперстянка, але проблема полягала в тому, що в книжці не було чіткого дозування цих складників. Автор радив додавати в розчин для інгаляції трохи зілля, бо коли дати забагато — суміш стане отруйна. Смертельно отруйна. Скільки це — трохи, і скільки — забагато?

Поки це питання лишатиметься без відповіді, нових опіків годі буде уникнути. Єдине, що можна вдіяти, — це оберігати малого дракона від будь-яких раптових і бурхливих емоцій.

Закінчивши збирати зілля, Йорш підвівся. Позаду нього на тлі голубого неба блищали засніжені вершини Темних гір, а попереду розкинулася широка долина.

Погляд його блукав краєвидом, що відкривався попереду. Ялиновий лісок, де Ерброу налякала, вистрибнувши з нори, руда лисичка, досі ще густо димився. Натомість ожинник коло озера, де Ерброу захоплено спостерігав за зграєю метеликів, уже зовсім погаснув. Йорш важко пошкандибав до модринового лісу. Якщо Ерброу прокинеться й побачить, що поряд нікого нема, то може добряче перелякатися, — і ще кілька десятків дерев перетворяться на обвуглені головешки.

Драконятко досі дрімало поміж модринами. Йорш сів поруч і погладив його. Він повільно проводив пальцями по м’якій, теплій шкірі кольору смарагда. «Новонароджений дракон важить близько тисячі шестиста фунтів», — говорилося в книзі.

Тисяча шістсот фунтів пожеж та спустошення. Тисяча шістсот фунтів теплоти й ніжності.

Тисяча шістсот фунтів лиха й опіків. Тисяча шістсот фунтів блискучих лусочок і любові.

Драконятко прокинулося, потягнулося й широко позіхнуло, перетворивши верхівку однієї зі столітніх сосон на палаючу свічку.

Тоді Ерброу зауважив поряд із собою ельфа, поглянув на нього щасливим поглядом і від радості зайшовся сміхом. Йорш вчасно ухилився: у нього вже виробилися воістину котячі рефлекси. Розмариновий кущик, біля якого він стояв, спалахнув полум’ям. Йорш не переставав гладити драконятко, яке весело вимахувало хвостом. Пригорнувшись одне до одного, вони так і стояли біля палаючого кущика розмарину, який випромінював тепло й відблискував золотом у навколишньому тумані. Малий дракон захоплено поглянув на свого опікуна, а той лагідно поцілував його в кінчик носа. То було так, наче в тебе з’явився молодший братик. Ерброу був непідробно щасливий і черговим помахом свого хвоста розколов надвоє одну з модрин, що гучно повалилася на землю. Цим разом Йорш теж устиг ухилитися. Що ж, він стає дедалі спритнішим. Справді, дракончик — це наче новонароджений братик. Братик вагою в тисячу шістсот фунтів.

Тисяча шістсот фунтів, з яких добрий десяток фунтів припадав на вогнетворні залози.

Він уже не був сам-один на всьому білому світі, але доля — принаймні його доля — явно не любила зупинятися напівдорозі. Якби-то спина перестала так пекти!

Йорш узяв свою стару вишиту торбину, яку носив, перекинувши через плече, відкрив її й дістав пергаментний фоліант і пригорщу золотистих бобів для малого дракона. Той просто божеволів за цими бобами — й одразу заходився їх наминати, один за одним, повільно, як усі драконята.

«Дракон перестає бути немовлям, тільки якщо навчиться літати. Лише тоді починає виявлятися його безмежна мудрість, лише тоді він здобуває дар мови й починає співвідносити своє вогнедихання з тією шкодою, якої воно завдає».

«Якщо», а не «коли». У мові третьої рунічної династії це означає чіткий причинно-наслідковий зв’язок. Унаслідок того, що дракон здобуває вміння літати й здійснює перший політ, він перестає бути немовлям. У книзі була схема, що ілюструвала цю думку. Емоції, викликані польотом, та відповідні скорочення грудних та спинних м’язів запускають процес остаточного дозрівання драконячого мозку.

Отже, наставник драконятка повинен навчити його літати. А доки це йому не вдалося, не лишається нічого іншого, як удосталь запастися арнікою гірською.

Питання було — як? Літати вчаться шляхом наслідування.

А Йорш не вмів літати. Весь його досвід у цій царині зводився до гойдання на гойдалці, та й то було тільки раз. Перша думка, що сяйнула йому, виявилася проста до геніальності. Поклавши руку на велетенську голову драконятка, він з усієї сили зосередився на зграйці горобців, що кружляли неподалік. Та це не спрацювало. Драконятко зробило кілька спроб цвірінькнути (звідси — опік на правій руці та вісім спалених мандаринових кущів), а тоді півдня тільки й робило, що дріботіло по печері з підскоком, так наче й справді уявляло себе горобчиком, що важить чверть унції. Як наслідок, постраждали три в’юнкі грейпфрути, що їх він розтоптав, коли пробував вискочити на них обома лапами.

Друга ідея була дещо практичніша. Йорш сконструював собі два механічні крила з листям грейпфрута замість пір’їн і спробував наочно продемонструвати, що значить літати. Малий дракон байдуже спостерігав, як ельф бігає туди-сюди, розмахуючи двома велетенськими крилами з листя.

Коли забіганий і задиханий Йорш уже от-от мав упасти від серцевого нападу, Ерброу раптом побачив жабу. Спершу вона трохи перелякала його — бо ж це була перша жаба, яку він бачив, — і наслідком став сніп полум’я, що знищив один з найближчих кущів терну. Та за мить він уже почав весело бавитися, і собі стрибаючи туди-сюди за прикладом жаби.

Побачивши марність своїх зусиль, Йорш спробував удосконалити демонстрацію: видертися на скелю й спікірувати звідти вниз. Однак відтоді, як він читав підручник з конструювання летючих машин, минуло вже чимало часу, а перечитати його не було змоги, бо ж він геть обвуглився після другого пчиху малого дракона — тоді як книжки про повітряні кулі та повітряних зміїв згоріли ще за першим разом.

Очевидно, крила виявилися не досить великі або, може, листя, яке правило за хвостове оперення, було під неправильним кутом. Так чи сяк, а вже перший політ закінчився жалюгідною катастрофою, після якої невдаха-летун довго лежав на заквітчаній луці, притрушений зверху грейпфрутовим листям. Вираз драконячої мордочки змінився зі здивованого на переляканий — і схил гори ще довго носитиме на собі сліди його безутішного плачу. Йорш, правда, навчився гасити вогонь: це було те саме перенесення енергії, що й при запалюванні, але в протилежному напрямку. Проблема полягала в тому, що енергія нікуди не зникала, а тільки переносилася. Інакше кажучи, вона опинялася в голові юного ельфа, а точніше, у ділянці чола, трохи вище перенісся, — і там якийсь час іще пекла його, створюючи враження чогось середнього між внутрішнім опіком і сильним головним болем. Це можна було б іще стерпіти, якби не поранені кісточки ніг, попечена спина та забій лівого коліна, не кажучи вже про синці на ліктях і вивих великого пальця на лівій нозі.

Пальці й очі юного ельфа знову перебігали стародавніми пергаментними сторінками, які він вивчив уже мало не напам’ять. Він тримав у руці свіжий сніг, змішаний з подрібненими квітами гірської арніки, і прикладав його по черзі до болючих місць: опіків, порізів, забоїв, подряпин, вивихів та синців. Зненацька він аж підстрибнув. Останні сторінки фоліанта, які він раніше не міг розклеїти й прочитати, тепер розклеїлися самі.

Як виявилося, гірська арніка, яку він тримав упереміш зі снігом, у поєднанні з розмариновим димом виявилась чудовим засобом від пергаментної цвілі. Цікаве відкриття.

Можна було б додати цю інформацію до «Посібника з консервації та реставрації давніх пергаментів», якби малий дракон не погриз його на шмаття.

На останніх сторінках було всього кілька рядків.

«Якщо дракон не має нікого, хто розповідав би йому історії про підмінених принцес та прекрасних принців, існує ще одна можливість: читати про це в книжках. Існує новий рід живих істот, що походять від союзу між расою ельфів і расою людей. Вони не схожі ні на ельфів, які люблять тільки наукові книги про те, як влаштовані речі, ані на людей, які тепер узагалі не люблять книг, бо ж після падіння імперії та нашестя диких варварських народів вони геть здичавіли й навіть озвіріли».

Йорш прочитав ці рядки раз, а тоді ще раз і ще, аж поки остаточно не впевнився, що кожне слово, кожен склад, кожна літера закарбувалися в його розумові, мовби випечені розжареним залізом.

Ерброу тим часом уже впорався з бобами і, задоволений, лащився до ельфа.

Істоти, народжені від союзу людської й ельфійської раси! Отже, шлюби між ельфами й людьми не завжди були заборонені й не завжди тягли за собою кару смерті на вогнищі. Зрештою, якщо задуматися, то сам факт існування заборони означає, що така річ була можливою.

Він завжди думав про себе як про самотнього ельфа. Самотнього хлопця. Самотнього юнака, що стане самотнім чоловіком, а тоді самотнім старцем і помре самотньо серед своїх книжок. Сам-один або в товаристві дракона.

Аж ні — він міг би поєднати своє життя з якоюсь дівчиною. Від самої думки про це в нього стискалося серце. Ця дівчина була б людиною, тобто, загалом беручи, мала б усі властиві людям характеристики. Отой плач, що крапельками витікає з очей та носа. Волосся в неї може бути зовсім не світле, а очі — зовсім не блакитні. Дірки в зубах і таке інше. Вона їстиме мертву плоть і не завагається роздушити комара голіруч. Від думки про це йому стискалося вже не так серце, як живіт.

Натомість його дракон теж зможе одного дня відкласти яйце. І якщо він ще змалечку не спалить або не розвалить бібліотеку, то матиме потім прихисток для домівки, де буде вдосталь фруктів і тих нестерпних дурнуватих романів.

Зненацька він згадав пророцтво з Даліґара.

Там говорилося щось про ельфа — наймогутнішого з усіх і останнього. Тепер він знав, що це про нього. Могутній останній ельф мав зустріти останнього дракона. Від цієї думки Йорш аж здригнувся. Останнього? Останнього в тому сенсі, що тепер драконів у світі буде завжди не більш як один — чи в тому сенсі, що цей дракон уже не зможе залишити нащадка й на ньому драконячий рід обірветься?

Йому також здалося, що в написі говорилося, наче йому судилося одружитися з дівчиною, в імені якої — світло ранкової зорі, дочкою чоловіка й жінки, що… Там були ще чотири слова, яких він свого часу не зміг прочитати. Письмо другої рунічної династії вельми складне, особливо коли читаєш його, перебуваючи на руках у того, хто біжить щодуху. Якби тільки він міг прочитати оті останні кілька слів — після «що». Якби тільки мисливець, котрий ніс його на руках, трохи вповільнив свій біг! Він би встиг усе дочитати й не мав би тепер сумнівів щодо власної долі. Правда, якби вони бігли повільніше, їх би спіймали й повісили. А це б теж завадило сповненню його призначення. Ні, краще вже сумніви. Якби тільки він знав, чому даліґарці тоді так розлютилися на нього! Звісно, він був ельфом, але того дня тільки раз вдався до магії, та й то щоб оживити курку — прегарну, до речі, із світло-брунатним пір’ям.

Тут немає інших варіантів. Це саме він повинен буде з кимось одружитися. З дівчиною, що в її імені — світанкова зоря.

Треба навчити дракона літати. Неодмінно треба навчити його літати.

Він мав ще одну ідею, яку поки що не випробував на практиці — і яка могла б спрацювати.

Йорш попрямував у бік засніжених гірських вершин. Ерброу, підстрибуючи, поспішав за ним. Йому було, вочевидь, доволі тепло під шерстю та смарагдовими лусочками. Натомість ельф аж трусився від холоду. Він щосили зосередився на відчутті тепла, і цим зумів запобігти обмороженню, проте холод був просто нестерпний. Рослинність ставала дедалі рідша, сніг — дедалі глибший. Той невеликий сніжок, який унизу, у долині, ліг на траву й на дерева, тут нашарувався на сніги всіх попередніх зим.

Ось і підходяще місце. Він бачив його ще з долини: велика скеля, що вивищується футів на двадцять над більш-менш рівним скелястим майданчиком. За ним починалося урвище: тисячі футів вертикального падіння посеред гранітних піків, кожен заввишки з десяток фортечних веж. Далеко внизу видніли долини, де модринові ліси чергувалися з луками, а ще далі — море в усій його величній красі.

Холоднеча нестерпна. Та місце було ідеальне. Ідея полягала в тому, щоб почати із драконом гру й зробити так, щоб він погнався за ельфом на скелю. В останню мить Йорш заховається на невеличкій заглибині перед самим краєм скелі, а Ерброу, женучись за ним, перескочить через край і, опинившись у порожнечі, розкриє свої широкі крила й опуститься на двадцять футів униз на скелястий майданчик. Майданчик досить великий, тож в урвище дракон не впаде. План простий до геніальності.

Йорш побіг. Він розмахував руками, сміявся й кликав малого дракона за собою. Ерброу був щасливий. Він аж повискував від радості, пускаючи раз у раз снопики полум’я, що лишали по собі калюжки розтопленого снігу та клуби пари.

«Пора», — подумав ельф. Він розбігся, чуючи, як гуде земля під важкими кроками малого дракона. Добігши до краю, він ускочив в оту заглибину й скрутився там клубочком, ледь переводячи подих. А Ерброу не встиг своєчасно загальмувати і, загнавшись за край скелі, на свій превеликий жах опинився без ґрунту під ногами. Але так і не розкрив крила й каменем полетів униз, гепнувшись об скелястий майданчик.

Якусь мить він так і лежав на землі, приголомшений тим, що сталося. Це вперше в житті йому було боляче, і біль був неабиякий. Навіть лусочки на його шкурі, що досі захищали його від будь-яких ушкоджень, місцями облущилися та прим’ялися, а шерсть забруднилася й просякла кров’ю. Драконятко навіть не розплакалося. Поволі-поволі воно підвело голову, шукаючи очима Йорша. Погляд його широко розплющених очей, що вп’ялися в ельфа, — оце було найгірше.

Тисяча шістсот фунтів приголомшення. Тисяча шістсот фунтів страждання, відчаю, розчарування. Навіть мозок немовляти міг збагнути, що все це було влаштовано навмисно. Як він міг учинити з ним таке? І навіщо це зробив?

Тоді дракон опустив голову. Тільки тепер він заплакав, точніше, тихо заскімлив. Не було навіть викиду полум’я: здавалося, його внутрішній вогонь зовсім погас.

Йоршкрунскваркйолнерстрінк почувався препаскудно. Він безсило опустив голову на груди. З нього було вже досить.

Він відчув свою невимовну самотність, що, наче кам’яна брила, здавлювала йому подих.

Він був самотній, коли брів під дощем по грязюці. Чоловік та жінка допомогли йому, але не могли його розрадити, бо вони були люди, а він — ельф, і між ними завжди існувала стіна відчуження й нерозуміння.

Тринадцять років він провів поруч із драконом, який висиджував яйце й був надто заглиблений у свої тривоги, щоб по-справжньому зважати на свого опікуна та його думки. А тепер він знову не мав більше нікого. Йому захотілося, щоб хтось розрадив його, обняв і сказав: «Ти молодець, ти зробив усе, що знав і міг. А тепер не хвилюйся: я сам з усім розберуся».

Оцих слів — «не хвилюйся, я сам з усім розберуся» — він не чув іще ніколи в житті.

Йому хотілося, аби хтось покликав його й сказав, що вечеря вже готова.

Йому хотілося, аби вночі хтось підіткнув йому ковдру.

Йому хотілося, щоб з’явився хтось великий і сильний, хто міг би допомогти маленькому дракону й знав би, що сказати й що зробити, аби полегшити його біль.

Та не було більше нікого. Тільки він. І сповнений відчаю маленький дракон.

Йорш мусив давати раду сам. Він згадав, як зцілив зайця та курку, чиї рани були несумісні з життям. Він допоміг Сайрі звільнити легені від води. Тут не було нікого більшого й сильнішого за нього, тільки він. Це краще, ніж нічого.

Він тут. І цього досить. Він мусить іти до драконятка, вгамувати біль його ран, загоїти їх. Він не міг вилікувати власні рани, але рани інших — міг.

Потім треба заспокоїти й розрадити малого, а відтак і себе. Заспокоїтися можна, звісно, і самому, але вдвох простіше: заспокоївши іншого, ти й сам стаєш спокійним.

А тоді треба навчити драконятко літати. Усе вийде. Просто дракон ще надто малий.

Через кілька місяців він спробує ще раз, і малий усе зрозуміє. Мабуть, він надто поспішив. Слушний час іще не настав. Йорш підвів голову, розправив попечені плечі й побрів допомагати малому. Та під ногу йому трапилася обламана гілка, поранена в кісточці нога підвихнулася й, утративши рівновагу, він упав зі скелі. Пролетівши двадцять футів, він приземлився простісінько на драконятко. Тихе скавуління враз перетворилося на судомне завивання. Переляканий Ерброу підскочив, як обпечений, підкинувши догори й ельфа, який описав у повітрі дугу — таку саму, як арки першої рунічної династії.

Цього разу Йорш приземлився на самісінький край майданчика, за яким зяяла прірва.

Він зумів ухопитися руками за кущ ожини, але тіло його повисло над безоднею. Під ним були тисячі футів польоту — і падіння на граніт.

— Допоможи мені, — заволав він до драконятка. — Допоможи мені, — закричав знову, скільки було духу. — Хвіст. Подай мені свій хвіст. Ти можеш мене врятувати.

Малий дракон завмер, дивлячись на нього переляканим поглядом. Він неначе закам’янів.

Тисяча шістсот фунтів тупого нерозуміння.

— Хвіст, — знову закричав юний ельф. — Простягни мені свого хвоста-а-а!

Під час падіння він поранив руки. Зрештою, вони й до того були обпечені, й опіки ще не загоїлися. Та й ожина була страшенно колюча.

Ельф щосили старався не розтискати пальці, але руки його не слухалися.

— Я зараз загину. Не дай мені померти. Хвіст. Ти ж можеш, чортів змій. Врятуй мене.

Тисяча шістсот фунтів остовпілої ні-на-що-не-годящості.

Йоршеві пальці розтиснулися.

Він полетів у безодню.

Ельф гарячково думав навіть не про те, як урятуватися, а про те, як ударитись об дно урвища так, щоб померти відразу й довго не мучитися. Він питав себе, скільки часу треба, щоб померти, і чи цього часу досить, щоб відчути біль. Він спробував подумати про маму. Скоро вони зустрінуться. Та це його не тішило. Єдине, про що він міг думати, — це те, що він будь-що хотів би жити.

Зненацька світ у його очах позеленів. Небо, сонце, його руки, які він, падаючи, простягнув перед собою, його ноги, що безпорадно метлялися в повітрі, сніг на гірських вершинах — геть усе було зелене. Над ним розкрилися два величезні зелені крила, і сонце світило тепер крізь них.

Дракон летів. Він повиснув над ельфом із широко розпростертими крилами. «Що ж, принаймні літати я його навчив», — подумав ельф.

Він вирішив не плекати марних надій.

«Ерброу просто летить услід за мною, — подумав Йорш. — Просто наслідує мій політ. Зараз він зробить оте своє „уі-і-і-і-і-і-і“ — і замість розбитися об каміння, я згорю живцем».

А тоді його погляд зустрівся з поглядом Ерброу. Тисяча шістсот фунтів рішучості. Тисяча шістсот фунтів упевненості. Малий летів, щоб урятувати його. Упавши, він боляче вдарився. Зрозумів, що падати боляче. І тепер не хотів, щоб ельф теж упав. І він щосили старався перехопити його в польоті. Ось дракон уже порівнявся з ельфом. Йорш заплющив очі й затамував подих, чекаючи, коли в нього ввіп’ються, роздираючи шкіру, драконячі пазурі. Може, дракон урятує його від падіння тільки для того, щоб він помер, простромлений гострими кігтями.

Тисяча шістсот фунтів розуму.

Він відчув, як драконячі лапи рвучко зупинили його падіння. Ерброу впіймав його за зап’ястки, обхопивши кожну руку двома кігтями задніх лап. Його хватка була водночас твердою, сильною й… ніжною. Лапи Ерброу залишалися м’якими, як у дитинчат будь-якої тварини. Пазурі не завдали ельфові жодної подряпини. Драконів мозок досягнув зрілості й запрацював на повну!

Драконятко різко здійнялося вгору, а тоді попрямувало до пагорбів за Темними горами. Коли вони трохи знизилися, ельф побачив чудовий краєвид, де виноградники перемежовувалися з яблуневими садами. Йорш зібрався із силами й задер ноги високо над головою, так наче хотів зробити підйом з переворотом; Ерброу зрозумів цей маневр і нахилив одне плече, а коли ельф закинув ноги йому на спину, відпустив його зап’ястки. Так ельф опинився верхи на драконі. Вони були наче двоє акробатів, що роками виробляли злагодженість рухів. Йорш розгледів унизу, між рядами виноградної лози, дрібнесенькі фігурки, що розбігалися в різні боки.

— Летімо геть звідси, — крикнув він.

Ерброу зробив ще один віраж — і попрямував по той бік Темних гір, до моря. Перелітаючи гори, вони то підносилися високо, аж понад хмари, то опускалися так низько, що мало не черкали по верхівках високих гірських модрин. Згори Йорш побачив, що бібліотека тепер цілковито відрізана від світу. Два обширні зсуви ґрунту, що сталися, напевно, позаминулої весни, коли одночасно з відлигою почалися сильні зливи, зруйнували й сходи, якими він піднявся був від річки разом з Монсером та Сайрою, і шлях, яким чоловік та жінка пішли геть. Тепер бібліотеки міг дістатися тільки той, хто має крила. А тоді — ген за долиною, попід хмарами — він побачив небокрай, який раз у раз перетинали тільки чайки. Відчув, як вітер розвіває його волосся. Шум моря зливався у вухах зі свистом вітру та квилінням чайок.

Спина дракона була наче створена для того, щоб літати на ньому верхи. Між двома основними крилами дракон мав ще два маленькі внутрішні крила, укриті м’якою теплою шерстю. Дракон відчув, що ельф тремтить від холоду, і прикрив його цими двома крильцями. То було найзатишніше місце, яке тільки можна собі уявити.

Тим часом унизу перед ними відкривалася долина в усій її красі. Ерброу безстрашно падав униз, торкаючись верхівок дерев, а тоді знову злітав понад хмари, спускався аж до самісінької землі — а тоді знову шугав у небо.

У повітрі розносилося драконяче ричання, низьке й басовите, — зовсім не схоже на колишнє «уі-і-і-і», — а з пащі Ерброу хмарою вивергалося полум’я. Проте дракон пролітав крізь власне полум’я так швидко, що ельф навіть не відчував його — як не відчуваєш полум’я свічки, коли швидко проведеш по ньому пальцем.

З кожним риком небо спалахувало полум’ям і золотистою загравою, а тоді вмить повертало собі колишню ясність і блакить. Дракон спустився вниз до морської поверхні й злегка черкнув по воді. Йорш відчув на обличчі й волоссі солону морську піну. Навколо нього наввипередки котилися хвилі й кружляли чайки. Лінію небокраю не розривало більше ніщо.

Йорш подумав, що все життя, напевно, ділиться на до і після. До і після того моменту, коли ти вперше торкнувся морських хвиль. Життя, у якому не було цієї миті, мабуть, не зовсім повноцінне.

Ерброу зімкнув навколо ельфа маленькі внутрішні крила, щоб захистити й зігріти його, а тоді пірнув у воду. Йорш знову уявив собі, що він риба, і насолоджувався зануренням у солоні хвилі. У воді вони перестріли зграйку дельфінів, які зачудовано спостерігали за ними. Серед них була й дельфіниха з малим дельфінятком, і Йоршеве серце на мить наповнилося тугою за власним утраченим дитинством, — але тут Ерброу знову здійнявся догори, у небо, де кружляли чайки, і туга розчинилася в крапельках піни, які вони лишили за собою далеко внизу.

Дракон знову заричав — то був низький, гучний звук, схожий на мисливський ріг. Цього разу ричання було вже без полум’я.

Йорш засміявся. Він знайшов те, що так довго шукав! Щоб загасити драконяче полум’я, можна обійтися без наперстянки, аконіта й арніки, — досить самої тільки морської води.

А далі він уже сміявся, не перестаючи, бо це і є щастя — ширяти високо в небо, тоді вдалину до обрію, тоді знову в небо, коли волосся розвівається на вітрі, навколо кружляють чайки, а внизу з води на тебе дивиться маленьке дельфінятко, весело перекидаючись на хвилях і запрошуючи до гри. Він не переставав сміятися, бо тепер його самотність наче випарувалася — а це ще більше щастя, ніж політ у небі. Поруч із ним (а точніше, під ним) тепер — його друг, його справжній брат, великий і сильний.

Цим своїм спільним польотом вони з Ерброу розірвали те коло, у якому обоє були замкнуті — коло смутку й самотності.

Ельф нахилився до дракона й обняв його. Він занурив лице в смарагдову шерсть і якусь мить лежав так нерухомо. Дракон радісно заричав — і золоте полум’я прорізало вечірнє небо, наче довгий світляний меч.

Сонце сідало все нижче й нижче, а тоді й зовсім сховалося за обрієм. Небо всіяли зорі. Єдина суша, яку було видно, — це крихітний острівець з величезною дикою черешнею. Обрій являв собою досконале коло, нерозривну лінію зустрічі моря з небом.

Розділ сьомий

Робі лежала горілиць на сонці, а час плинув повз неї, наче вода повз камінь.

Відтоді, як небо наповнилося зеленню драконячих крил, вони більше ні дня не працювали. Ніхто й не пробував шукати Йомір. Годували їх теж трохи краще, а Робі навіть не покарали за перекинутий кіш. Сталося неймовірне. Правду кажучи, відтоді минуло всього кілька днів, але спогади про те, що відбулося, уже так переплуталися, перекрутилися й перемішалися з пізнішими домислами, що до правди стало майже неможливо докопатися.

Загальновизнаною стала версія про те, що дракон, який зрештою зник у небі, викрав і забрав із собою бідолашну Йомір, і що решту дітей урятував своєю доблестю пан Страмаццо, який, героїчно проливаючи кров, зрештою прогнав дракона геть. Найсмішніше було в тому — звісно, якщо вам не бракує почуття гумору — що вже після третього повторювання в цю версію починали справді вірити. Правда розчинилася й зникла, як зникає в землі сік з розчавленого винограду. Так чи сяк, Робі ніхто не карав. Ба більше, у деяких версіях цієї історії саме вона фігурувала як та, що першою забила на сполох, тобто була якщо не головним героєм, то принаймні однією з дійових осіб. І тепер за кілька кроків від неї Тракарна, спершись на паркан, розповідала посланцеві з Даліґара: «…і тоді ота дівчинка, Робі, здійняла тривогу. Вона із препаскудної сім’ї. Її батьки — то була справжня наволоч, — зітхнула Тракарна, — але на щастя, правосуддя вчасно ними зацікавилося. А от Робі, завдяки тим моральним принципам, що ми прищеплюємо дітям, показала себе із кращого боку. Звісно, нею керували не тільки принципи, а й страх перед драконом, — Тракарна хихикнула, — але хай там як, завдяки нашому благотворному впливу вона вчинила правильно. А тоді, якби ви тільки бачили… — голос Тракарни сповнився зворушення, на вустах заграла посмішка, а очі були замріяно задивлені в порожнечу. — Страмаццо скочив на ноги, схопив велетенський кіш, повний винограду і, потрясаючи ним, наче щитом…»

Отже, Робі нема за що карати, Йомір тепер офіційно вважається загиблою, і ніхто не пускатиме за нею собак-нишпорок, а Страмаццо вдостоївся нагороди, та ще й не однієї, а відразу чотирьох: за мужність перед лицем ворога; за лицарську шляхетність щодо дітей, яких він урятував від страшної бестії, хай навіть вони цього й не заслуговували; за презирство до небезпеки й за щиросердечне прагнення прославити Даліґар, бо ж, стаючи на герць із драконом…

«…Страмаццо закричав: „За Даліґар! За нашого Суддю-управителя!“ — і помчав на дракона. З таким-от бойовим гаслом на вустах та з кошем винограду в руках мій чоловік кинувся на це страховисько, як справжній герой… — тут Тракарна аж схлипнула від зворушення. — Дракон перелякався й дременув навтьоки, розкривши свої велетенські крила й усе ще стискаючи в зубах рештки нещасної Йомір…»

Робі була рада, що Йомір тепер вільна й у колі родини, але водночас дуже потерпала від її відсутності. Як би вона хотіла зараз із кимось поговорити, пригадати все, що сталося, спробувати зрозуміти…

У небі з’явився справжнісінький дракон. Зелений, як у її сні. Значить, дракони не зникли, і її сон — не просто фантазія. Дракон надлетів з півдня, і проти сонця важко було щось розгледіти, але Робі побачила-таки людську фігурку, яку дракон тримав у своїх лапах. Це могла бути якась його жертва, — але ні, просто в Робі на очах фігурка, що так небезпечно висіла над порожнечею, підтягнулася, зробила наче півпереворот і вмостилася просто в дракона на спині. За мить ця фігурка, що на тлі яскравого полуденного сонця видавалася чорною-чорною, розкинула руки в сторони, немовби обіймаючи цілий світ. То було останнє, що Робі змогла побачити більш-менш виразно, бо потім дракон розвернувся в бік Темних гір і швидко зник удалині.

Отже, дракон існує й хтось на ньому літає.

Принц? Хто, як не він? Робі немовби роздвоїлася. Одна половинка була переконана, що її сон — правдивий, що дракон прилетів до неї й урятував самою своєю присутністю. І тепер він повернеться, щоб забрати її геть. Дівчину переповнювало щастя.

Натомість друга половинка слушно доводила, що в цьому немає ніякого сенсу: вона-бо аж ніяк не принцеса й узагалі не має із принцесами нічого спільного. Просто виявилося, що на світі ще є дракони — та й по всьому.

Так, але цей дракон з невідомим вершником на спині геть випадково прилетів саме тоді, коли вона була у відчаї й небезпеці — і своєю появою врятував її. І зовсім випадково він був точнісінько такий самий, як і той дракон, що снився їй щоночі відтоді, як вона втратила своїх батьків. Невже все це просто збіг?

Була ще одна думка, що не йшла їй з голови. Ця думка була наче той хробачок, отруйний і огидний, який сидить усередині вишеньки, здавалося б, такої гарної, а насправді — зіпсутої зсередини. Може, те, що казали Тракарна зі Страмаццо — це таки правда. Може, це не наклеп, не брехня. Може, вона не така вже й проста дівчина. Може, це правда, і її батьки були… погані. І вони… Робі бридко було навіть подумки промовити ці слова… Може, вони справді допомагали ельфам. Це жахливо, цього просто не може бути. Її мама й тато були хороші й добрі. Просто немислимо, щоб вони спромоглися на такий потворний учинок, як переховування ельфа, до того ж за гроші. У цьому їх звинувачували: що вони допомагали ельфу-втікачу в обмін на золоті монети, за які потім придбали дім, поле, корову, коня, овець, курей і садок. Той, хто захищав ельфів, цілком міг злигатися також із драконами. Той, кого вони захистили, — не просто якийсь там ельф, а той самий ельф, що нажахав цілий Даліґар за рік до її народження. Тоді тільки Суддя-управитель зумів урятувати місто від його несамовитої люті. Ця кровожерна бестія не вгамувалася 6, поки не перебила всіх вояків, усіх жінок та дітей, ба навіть собак і курей, — якби не мужність і відвага Судді-управителя, що зупинив її.

Утім, подробиць того, що там сталося, ніхто не знав. Та й загалом ця історія викликала в Робі певні сумніви. За все своє життя вона ще не зустріла нікого, чиї батьки загинули б від рук того жахливого даліґарського ельфа, хоча всі сироти графства — тут, поруч із нею.

Зрештою, якщо ельф такий могутній, що на сам звук його імені вся даліґарська варта порозбігалася, хто куди, то як зумів Суддя-управитель його здолати? Може, так само, як Страмаццо здолав дракона? Робі хихикнула. Вона знову повеселіла. А може, усе це неправда: і що дракони злі, і що ельфи підступні та лихі? Може, це все така сама вигадка, як і героїчна битва при виноградному пагорбі?

— То був героїчний бій, просто ге-ро-їч-ний, — не вгавала Тракарна. — Він був увесь у крові, як-ото чавильники винограду — у виноградному соці.

Може, дракони насправді добрі, і цей дракон прилетів по неї? Робі заплющила очі. Голод і сум зненацька щезли, і під її повіками знову зринув той самий образ: дракон був так близько, що його крила заповнили собою геть усе. Робі могла розгледіти навіть завитки золотистої шерсті, що чергувалися зі смарагдовими лусками.

Навіть із заплющеними очима вона відчула чиюсь присутність. Оте відчуття, коли на тебе хтось дивиться, не сплутаєш ні з чим. Робі розплющила очі — і побачила просто перед собою Калю, що сиділа коло неї навпочіпки й розглядала її так, як розглядають мурашник з рудими мурахами: із сумішшю відрази й страху. За нею на відстані кількох кроків стояли Крешо та Морон, схрестивши руки на грудях.

Робі одразу збагнула, що опинилася в халепі. Вона підвелася й поглянула на трьох гостей.

— Куди поділася Йомір? — просичала Каля. Вона була низенька, з русявим волоссям, яке спадало їй на обличчя, тільки підкреслюючи його лютий вираз. Без двох дужих хлопців за плечима вона не посміла б і підступити до Робі, але тепер відчувала, що сила на її боці.

— Її зжер дракон, чи ти забула? — спокійно відповіла Робі.

— Не-прав-да, — заявила Каля, карбуючи кожний склад. — Ти щось знаєш. Дракон з’явився якраз тоді, коли треба. — Вона подивилася на Робі знизу вгору. — Твої батьки свого часу зналися з ельфами, — єхидно додала вона. — А де ельфи — там і дракони.

— Гаразд, ходімо до Тракарни, запитаємо її, чи це все правда, що вона розповідає, а чи, може, вона щось вигадує, — запропонувала Робі ще спокійніше. Навіть повернулася в бік паркана, так наче справді збиралася йти до Тракарни. Крешо та Морон якусь мить дивилися на неї, а тоді знизали плечима і, кинувши на неї ще один косий і лютий погляд, подалися геть. Лишилася тільки Каля.

— …дракон завив від страху, а в зубах у нього видно було відкушену руку бідолашної дівчинки… — Тракарна ніяк не могла зупинитися.

— Неправда, — зі злістю й ненавистю повторила Каля. В очах у неї стояли сльози. Ба більше, у них проглядалася вся образа світу. Хтось важив своїм життям, щоб знов обійняти Йомір, свою дочку. Але ніхто не прийшов по Калю.

Робі довго дивилася на неї. А тоді сказала явну дурницю.

— Раніше чи пізніше хтось прийде й по тебе, — ці слова мимоволі зірвалися їй з язика — і дівчина аж жахнулася, коли сама почула, що говорить. Це безглуздо й навіть жорстоко, бо не мати жодних надій — це незрівнянно краще, ніж сподіватися, а тоді бачити, як твої прагнення розсипаються на порох. Та Робі просто не могла цього не сказати. Вона поглянула на Калине лице, заховане за брудними русявими патлами, і на її очі, сповнені люті та відчаю. І знову з вуст, неначе самі собою, зірвалися обнадійливі слова.

— Рано чи пізно хтось забере тебе звідси, — підтвердила вона.

Калине лице було дуже замурзане, та все ж стало помітно, що дівчина зблідла. Її очі розширилися. Вона затисла рот руками, щоб здушити крик — а може, стогін. На лівій руці в неї бракувало великого пальця — найважливішого з усіх. Зненацька в голові Робі, за її заплющеними повіками, зродився образ Калиної руки з усіма п’ятьма пальцями на місці. Вона до крові закусила язика, щоб не сказати, що й рука її може знову стати нормальною, бо це було б уже, справді, надто безглуздо й надто жорстоко.

— Ти ж відьма, правда? — пошепки запитала Каля. — У тебе вся сім’я була відьмацька? Тому ви дружили з ельфами? Але… послухай-но… ти ж знаєш усю правду, так?… Так?

Робі нічого на це не відповіла.

— Страмаццо був увесь у крові та грязюці. О, це треба було бачити — кров і грязюка… — правила своєї Тракарна. Та зненацька її розповідь обірвав здавлений крик. Над їхніми головами знову повис дракон зі смарагдовими крилами, велетенський, прекрасний і загрозливий. А на спині в нього видніла крихітна біла фігурка. Навколо здійнявся нажаханий лемент. Усі перелякано кинулися врозтіч. Забувши про недавні героїчні подвиги, Страмаццо перервав своє бундючне хропіння, і з неймовірною швидкістю дременув до найближчого сараю. Посланець із Даліґара, що мав вручити йому чотири почесні нагороди, був надто заклопотаний утечею в протилежному напрямку, щоб помітити якусь невідповідність у поведінці Страмаццо. Тракарна теж побігла в той самий сарай, але дорогою перечепилася об одного з малюків, і її блакитна, гаптована сріблом сукня вмить перетворилася на ганчір’я, укрите брудом та соломою.

Крешо та Морон дременули світ за очі, а Робі застигла на місці, дивлячись на дракона. На вустах у неї з’явилася ледь помітна усмішка. Дракон, зробивши чергове коло над притулком, повернув у бік Темних гір і невдовзі зник по той бік гірського пасма. Мабуть, його лігво було десь недалеко. Каля стояла поруч із Робі й не зводила з неї приголомшеного погляду. Вона чомусь теж не втекла. Нарешті Каля відважилася запитати: «Тепер, коли Йомір вже не з нами, можна я спатиму коло тебе?»

— Та звісно, — відповіла Робі, ні на мить не задумуючись.

Розділ восьмий

Головне питання: як?

Малий дракон мирно спав, згорнувшись клубочком і двічі обкрутивши навколо себе хвоста. Надворі завивав вітер — утім, завивав він і всередині печери, бо ж своїм «уі-і-і-і-і» новонароджений Ерброу поступово порозбивав усі бурштинові шибки у вікнах, і тепер Йорш не уявляв, чим їх замінити. Та всередині вітер був усе ж не такий сильний, як зовні, а крім того печеру грів паруючий вулкан. Температура була далека від ідеальної, а проте цілком сумісна із життям напівголого ельфа.

Примостившись на одному зі сталагмітів, наче сова на гілці дерева, Йорш намагався накреслити якийсь план дій.

Як роздобути одяг? Він не міг і далі мандрувати напівголим. Зима була вже на носі. Сніг, який поки що вкрив тільки найвищі вершини, може з дня на день засипати весь світ. Крім того, люди не люблять ельфів. А півголого ельфа вони, мабуть, не любитимуть ще більше, і взагалі значно швидше його розпізнають. Добре було б сховати біле волосся та загострені вуха під якимсь каптуром — це врятувало б його голову й від холоду, і від каменюки, яку запросто швиргоне в нього той, хто впізнає в ньому ельфа.

Як навчити драконятко читати й писати? Добре було б згадати, як колись учила його самого бабуся, але його пам’ять не сягала аж так далеко в минуле — до тих часів, коли він ще не вмів читати. Чи були взагалі такі часи? Може, уміння читати дане нам уже від народження? Мабуть, що ні. Новонароджені не вміють геть нічого. Потім вони вчаться говорити, а вже згодом — читати. Так, саме в такій послідовності. Спершу говорити, потім читати. Монсер і Сайра, наприклад, не вміли читати, але принаймні говорили. Звісно, їхня манера говорити була трохи грубувата, не кажучи вже про ірраціональність тих думок, які вони висловлювали, — однак їх можна було зрозуміти.

Як налагодити контакт зі світом людей без того, щоб тебе забили насмерть камінням, і (або) здерли з тебе шкіру, і (або) повісили, і (або) спалили живцем — або вже мерцем, попередньо вбивши одним з вищеназваних способів? Відповідь проста: треба знайти Сайру та Монсера. Вони б його прийняли, захистили, допомогли б йому та щось порадили. Отже, переходимо до наступного питання: як знайти Монсера та Сайру? Можна було б запитати когось. Та він уже багато років не говорив ні з ким, окрім драконів. Треба потренуватися, підготувати якесь звернення.

Вибачте, ваша величносте… чи придуросте? Як там у них заведено ввічливо звертатися? Усе так заплутано!

Так, починаємо спочатку. Звернення має бути бездоганним. Коли щось піде не так, мене закидають камінням, а це зовсім небажана перспектива.

Вибачте, шляхетний пане (пані), чи не знаєте ви, де проживають такі собі Монсер і Сайра. Вони обоє люди.

Ні, про те, що вони люди, краще не говорити. Інакше в співрозмовника може виникнути сумнів щодо приналежності до людей того, хто запитує, і його закидають камінням.

Вибачте, шляхетний пане (пані), чи не знаєте ви, де проживає жінка на ім’я Сайра та чоловік на ім’я Монсер?

Так може бути. Якщо йому пощастить і якщо він присвятить цій справі трохи часу, кілька років або, може, кількадесят — він їх неодмінно знайде.

Що робити із драконятком? Лишити його тут — сама думка про це нестерпна. Взяти його із собою?

Як заховати зеленого дракона, що важить уже понад дві тисячі фунтів, а до кінця місяця важитиме вдвічі більше? Це неможливо. Треба лишити його тут. Але не таким, як тепер, загубленим у мовчазній пустелі несвідомості. Треба навчити його говорити й читати. Навчившись цього, Ерброу зможе проводити час із користю, підвищуючи свій культурний рівень. Навіть і без тих книжок, які він згриз або спалив, тут цілком досить чтива, щоб із приємністю провести кілька років, не потерпаючи від покинутості й самотності.

Отже, Йорш сміливо зможе залишити дракона в бібліотеці на той час, який знадобиться йому, щоб знайти Монсера та Сайру, підшукати собі наречену, уникнути каменування, шибениці та вогнища й повернутися назад.

На це піде не більше як п’ятнадцять-двадцять років.

Його людська наречена буде, безперечно, рада провести своє життя на вершині неприступної гори в товаристві дракона. Зрештою, дракона не щодня зустрінеш, та й у господарстві він може бути корисний, наприклад, щоб розпалити вогонь чи спекти картоплю, — особливо коли зважити, що в людей вічно якісь проблеми з розпалюванням вогню. І взагалі, хіба можна уявити щось більш ідилічне, ніж прожити життя в бібліотеці, яка вміщує в собі все людське знання — чи принаймні те, що з нього залишилося, а це теж чимало? Він би виховав своїх дітей на красному письменстві, на трактатах з астрономії, геометрії, зоології, на книжках про музику й танці, годував би їх золотистими бобами та рожевими грейпфрутами, щоб вони ніколи не мусили їсти мертвих тварин. Так вони б виросли трохи менш грубими за свою матір і, можливо, від них не тхнуло б так сильно, як зазвичай тхне від усіх людей.

План був чудовий. Лишалося одне питання: як це зробити?

Йорш спробував злізти зі свого сталагміта. Це було непросто, бо драконятко свого часу зжувало його постоли, плетені з кори дикого мандарина. То було два тижні тому, — всього пару днів після того, як малий вилупився з яйця. У нього тоді якраз прорізалися задньобокові зуби, і це вельми йому докучало. До всього, долівка печери, замість килима із жовтих і золотистих метеликів, була встелена тепер грубим шаром пташиного посліду.

Йорш не єдиний, хто зауважив, що всередині печери значно тепліше, ніж назовні, і тепер, коли вікна були розбиті, тут шукало й знаходило притулок різноманітне птаство. На вершечку чи не кожного сталагміта містилося чиєсь гніздо: тут тобі й кропив’янки, і кілька шпаків, але переважну більшість нових мешканців становили сороки. Ці птахи — як не міг не відзначити ельф — вирізнялися з-поміж інших тим, що надто гучно лопотіли крилами, скрекотали й чубилися між собою — і продукували особливо багато посліду.

Перестрибуючи з одного ще не загидженого місця на інше, юний ельф дістався заростей золотистих бобів. Тут, у кутку печери, мале сороченя полювало на останніх переляканих метеликів, які відчайдушно боролися за виживання. Пташеня вдоволено заскрекотало, та зненацька на нього кинувся здоровенний пугач.

Сороченя не встигло навіть писнути. Навсібіч розлетілося пір’я, бризнула кров — на золотисті боби, на долівку, на ельфа. У нього все аж стиснулося всередині від тої суміші відрази й обурення, що останнім часом стала для нього вже буденною.

Шум розбудив дракона, той розплющив очі й підвів голову, яку примостив був на хвіст, мов на подушку. Йорш підбіг до нього, стрибаючи поміж купами пташиного посліду, пір’я та обгризених кісточок, що залишилися після совиних трапез.

Після неймовірного польоту над морем вони повернулися до бібліотеки, яка за час їхньої відсутності вже встигла перетворитися на справжнє звірине лігвище. Тільки центральна зала, відгороджена від інших, замкнена й заповнена книжками, лишалася більш-менш чистою й мала пристойний вигляд, але окрім книжок там не помістилася б навіть канарка, не кажучи вже про них двох.

Поки Йорш готувався до заняття, дракон спостерігав за ним сонним, але уважним поглядом. Йорш усміхнувся йому: для учня навчання повинно бути веселим процесом.

Жодна із книжок, які він прочитав, не призначалася для малих дітей, але в багатьох філософських трактатах говорилося про те, як цих дітей учити. Дві третини рекомендували для кращого засвоєння знань бити учнів указкою по пальцях, а третина наголошувала на грі як засобі заволодіння дитячою увагою. Дракони не мають пальців у прямому розумінні слова, та й бити палицею істоту вагою у дві з лишком тисячі фунтів, навіть якби Йорш і хотів зробити Ерброу боляче, — це справа, не дуже сумісна із життям. Отож Йорш і вирішив удатися до лагідніших методів. Навчання повинно бути грою.

Він розклав на землі боби: один з одного боку, два із другого, тоді згорнув усі три докупи, тоді додав ще й ще, аж до шести. Може, удасться навчити дракона говорити й рахувати одночасно.

— Біб, — мовив він, показуючи на бобину. Тоді всміхнувся й плеснув у долоні. — Бі-і-б. Бо-о-би.

Він усміхнувся й почав спочатку, підстрибуючи й плескаючи в долоні на кожну літеру.

Ерброу підвів голову й спантеличено дивився на ельфа. Спантеличено, але із цікавістю: значить, метод працює!

— Бі-і-б, — повторив Йорш. — Бі-і-б. Один біб, два боби. Біб — боби. Один, два. Два боби. Ще боби. — Один стрибок, два стрибки, ще кілька. Плескання в долоні, усмішка.

Дракон не зводив з нього очей. Він, здавалося, був чимраз більше спантеличений, але й чимраз більше зацікавлений. Метод однозначно правильний.

— Біб, боби. Один, два. Один біб, два боби. Бе, і, бе. Біб. Бе, о, бе, и. Боби.

Йорш ізнов усміхнувся променистою усмішкою. Він аж нетямився від радості.

— З тобою щось сталося сьогодні вночі, о юний ельфе, що тобі геть відібрало розум? Чи, може, ти таким і був, а я просто не помічав? — увічливо запитав дракон. — І скажи, будь-ласка, чи нема тут, бува, ще чогось поїсти, окрім золотистих бобів та рожевих мандаринів? Мене від одного їхнього вигляду вже нудить, а тут уся підлога й так загиджена, мовби якийсь нужник.

Розділ дев’ятий

Підручник із драконознавства був далеко не вичерпний, і багато питань лишилися в ньому невисвітленими. Уявлення юного ельфа про драконів виявилися дуже неповні й неглибокі, убогі й недостатні, наче листя в зимовому лісі або яблука в голодну пору. Із властивою драконам великою й усеохопною терплячістю, треба було пояснювати йому все від самих основ.

— Через яйце? — Йорш був приголомшений.

— Так, через шкаралупу яйця, — терпляче підтвердив дракон. Терпіння драконів безкрає, наче луки, що розкинулися по той бік гір, тоді як розум юнака видавався вузьким і обмеженим, мов темна комірчина. Дракон був здивований: він пригадав собі одну книжку, в якій стверджувалося, що ельфи надзвичайно розумні та хитрі. — Навіщо ж, по-твоєму, дракон стільки років висиджує своє яйце?

— Щоб гріти його, як це роблять птахи, — припустив ельф.

Це порівняння ошелешило дракона, мовби хто вилляв на нього відро крижаної води. Луски в нього на хвості аж настовбурчилися від обурення. Як птахи? Та як він сміє? Та мій батько, як і батько мого батька, за таку образу змусили б його вмитися кров’ю, чи то пак полум’ям. Трохи вогню, а тоді трохи розмарину. І ще дрібка солі. А видавався непоганим хлопцем. Ні-ні, так не годиться. Хай які дурниці він говорить чи думає, не можна підсмажити того, хто допоміг тобі вилупитися з яйця, навчив літати й розважав, зігрівав та підтримував твого батька, поки той тебе висиджував. Дракон зітхнув, а тоді тихим і спокійним голосом почав пояснювати все спочатку, вичерпуючи аж до дна те, що лишалося від його терпіння, яке в драконів воістину безмежне, як і їхня краса, скромність і геніальність. Він пояснив, що птахи тим і відрізняються від драконів, що мозок у них пташиний. Навіть в орла мозок не кращий, ніж у курки. Погляд суворий, а глупота — бездонна. Птаха мусить сидіти на яйці заднім місцем, бо через брак мізків не знає інших способів зберегти його в теплі. А дракони — це дракони. Дра-ко-ни. Чи він, юний ельф, розуміє, що це значить, чи повторити йому по складах, підстрибуючи на кінчиках пазурів? Якби проблема полягала в тому, щоб тримати яйце в теплі, то вони, дракони, — ДРАКОНИ, — вирахували б потрібну температуру й підтримували 6 її протягом необхідного часу за допомогою відповідного палива, теплового випромінювання чи пари з підземних резервуарів. Якщо ж вони самі висиджують своє яйце замість того, щоб досліджувати всесвіт і поліпшувати світ своєю присутністю, то це тому, що при висиджуванні кладки думка передається безпосередню від дракона-батька до дракона-дитини. Ні, вони не думають заднім місцем. Річ у тім, що репродуктивна система дракона влаштована просто дивовижно: тут дракони займають проміжне місце між феніксами та ельфами, людьми, собаками, котами, канарками, пінгвінами, дельфінами та акулами… так, звісно, і метеликами, але якби Йорш припинив його раз у раз перебивати, йому було б значно простіше пояснювати. Зрештою, хіба він, ельф, не ставив собі за мету навчити його, дракона, говорити? Ось, прошу: він уміє говорити, лишається тільки мовчки слухати й насолоджуватися. На чому він зупинився? Він ненавидить, коли його перебивають. Це нестерпно. Нестерпно! Чи він уже звертав увагу на велич драконів, які є вінцем природи, сіллю землі? Він не хотів би забути про це через те, що його весь час перебивають недоречними й малозмістовними репліками. Хто навчив його говорити? Батько, це ж очевидно. Хто, як не він? «Його Величність ваш Отець», — так ельф мав би його називати. Він навчився всього, що знає, з його пам’яті. Мозок дракона-батька зосереджується на мозкові ненародженого дитинчати й передає йому все своє знання та всі свої спогади, так що новонароджений, щойно вилупиться з яйця та навчиться літати, стає, так би мовити, — ну, іншого слова й не добереш, — досконалим у всьому.

Він говорить трохи інакше від Його Величності свого Отця — що ж, коли Йорш так хоче, то може називати його просто Ерброу-старший, хоча в цьому є певний брак поваги… Так-от, він говорить трохи інакше, бо дракони розмовляють тією самою мовою, що й люди, а мова людей дещо змінюється з кожним поколінням. Дракони живуть довго. Коли дракон відкладає яйце, тобто коли він уже старий і втомлений, то повертається до своєї первинної мови — тієї, якої навчився в дитинстві. У випадку Ерброу-старшого це була мова другої рунічної династії. А він, Ерброу-молодший, говорить тією мовою, якою батько послуговувався в останні свої роки, тобто сучасною людською мовою.

— Отже, почнімо спочатку, — повернувся дракон до своїх пояснень. — Репродуктивна система дракона займає проміжне місце між тим, як продовжує свій рід птаха фенікс, і тим, як роблять це ельфи. Ти бачив колись фенікса? Ні? Ну, це не дивно, останніх бачили десь під кінець третьої рунічної династії, а ви ельфи, бідолахи, не можете успадкувати пам’ять своїх предків. Фенікс оновлював своє єство через вогонь, лишаючись завжди тією самою особиною. Розумієш, вогонь — то був його філософський камінь, його шлях до вічної молодості: поки хтось не скручував їм шию, щоб призначити на гуляш, фенікси були безсмертні. Треба сказати, що гуляш з них був дуже добрий, та й розмарину не бракувало, отож ми звели їх зі світу.

— Звели зі світу? То через вас вони вимерли? Вони були безсмертні! А ви… ви… їх…

Що ж таке з ним діється, з цим юним ельфом? Він уже й слова почав забувати?

Йоршеві й справді бракувало слів. Його ніби громом ударило, аж подих у грудях заперло. Ельф зробив крок назад, посковзнувся босою ногою на недогризеній кісточці якоїсь пташки й гепнувся з розгону в купу пташиного посліду.

Може, розум до ельфів приходить у старшому віці?

— З тобою все гаразд? — запитав його Ерброу.

— Ви їх винищили… — пробелькотів ельф. — Як же ви могли?

— Ну, це було неважко.

Дракон, зворушений, поринув у спогади. Це були не його спомини — він почерпнув їх із пам’яті свого батька, але все одно від них із пащі текла слинка: «Кілька лаврових листочків, трохи морської солі. Запікати недовго, як рибу».

— Та це ж були, мабуть, прекрасні птахи!

— Атож. Полуниця теж прекрасна ягода, але ми ж їмо її. Фенікси — то були птахи ганебно дурні й цілковито безмозкі, найбезглуздіше з усього, що будь-коли існувало на світі. Коли вже хтось з’явився на світ отаким-от геть позбавленим клепки в голові, то плач — не плач, а рано чи пізно він вимре. Все, про що вони думали, — це чи досить гарне пір’я в них на хвості й чи нема в них, бува, зморшок під очима. Якби ти мав з ними справу, ти б зрозумів, про що я.

Спілкування з феніксом нестерпно гнітило. То було наче стояти посеред поля, де трава засохла, а квіти зів’яли, так і не розпустившись. Мене гнітить сама згадка про це. Зрештою, то з нашого боку акт милосердя, бо все їхнє існування було справжньою мукою. Щоб не старіти, вони згоряли заживо. Нові фенікси не народжувалися: знову й знову відроджувалася та сама курка з головою, повною глупоти!

Дракон зітхнув.

— Натомість у собак, котів, канарок, курей, ельфів, диких кабанів, як, зрештою, і в метеликів, репродуктивна система влаштована інакше: у них є батько й мати, які сходяться разом і народжують дитину, або двох, або п’ятьох чи, як у випадку кроликів, десятьох або п’ятнадцятьох, — і ці діти не тотожні ані батькові, ані матері, кожне з них унікальне й неповторне, і кожне мусить учитися всьому з нуля. Геть усьому — від уміння говорити й писати до розуміння того, що пісяти треба в горщик, а випорожнюватися подалі від дому, — вони повинні навчитися самі. Утямив, про що я? До речі, щодо випорожнень, — ти не зауважив, де сидиш?

Мабуть, бідолаха вдарився головою. Ще малим. Об щось дуже тверде. Так само, як і той, хто написав, що ельфи — найрозумніші істоти на світі.

Йорш кивнув. Він бачив, у що втелющився.

Ельф насилу підвівся й попрямував до виходу з печери. Там надворі була велика калюжа, де можна вмитися. Дракон пішов за ним слідом.

З одного боку, Йорш відчував велике, безмежне полегшення. А із другого — не міг позбутися іншого, якогось дивного відчуття. Йому чомусь дуже хотілося, щоб дракон знову став немовлям. Вищав, трощив усе навколо й дивився на нього захопленим поглядом.

Тепер він більше не вищить і не пахкає полум’ям, але й захоплення в його погляді вже не видно.

Світ оповило туманом. Обрій загубився в густій мряці. Вода в калюжі була холодна, але бодай чиста. Йорш стягнув із себе подерте, брудне й смердюче лахміття, — а тоді, набравшись рішучості, поліз у воду.

— Дракон не тотожний своєму батькові, а проте відтворює його в усьому найважливішому, ввібравши в себе крізь шкаралупу свого яйця все його знання та досвід, включно зі спогадами про печеню з феніксів. Матінка-природа не перестає дивувати своєю геніальністю, — підсумував дракон піднесеним і зворушеним тоном. — 3 огляду на те, що дракон — істота й так уже досконала, не було сенсу що-небудь у ньому змінювати, тоді як ваш спосіб продовження роду приводить на світ щораз інакших дітей у надії, що… гм… рано чи пізно… відбудеться певне, скажімо так… — дракон лагідно поглянув на ельфа, добираючи відповідне слово, — поліпшення, — врешті договорив він із приязною усмішкою.

Що ж, захопленими поглядами треба було тішитися раніше. Мабуть, така вже його доля, що він починає цінувати речі вже коли їх утрачено.

Вода в калюжі була нівроку холодна, та ельф знов уявив себе рибою — і холод став йому приємним. Зимна вода лагідно пестила його шкіру.

Дракон тим часом розбалакався не на жарт:

— Дракон відкладає яйце та починає його висиджувати вже під кінець свого життя саме для того, щоб вкласти в нову істоту все своє знання, увесь свій досвід, усі свої спогади, — додав він пафосно. — Під час висиджування кладки дракон використовує тільки невелику частинку свого мозку, а саме його потиличну частку, яка є… як би це сказати… най…

— Найдурнішою? — підказав Йорш. З нього було вже досить.

— Ти що, не розумієш, що я можу засмажити тебе, як печеню на рожні, перетворити на палаючий смолоскип, лишити з тебе купку попелу? — запитав дракон роздратовано.

— Ти ж ніколи цього не зробиш.

— Чого це ти такий упевнений? Ти ж не можеш читати моїх думок, принаймні не з такої відстані!

— Бо коли ти дивишся на мене, то метляєш хвостом.

Дракон трохи знітився й сів на власний хвіст, щоб покласти край будь-яким мимовільним рухам.

— Грубість деяких твоїх висловів не може не викликати несмаку, — зверхньо заявив він. — Потилична частка мозку… е-е-е… порівняно примітивна, тоді як розвинутіші ділянки мозку: тім’яна, лобна, серединна та покрайня, якраз і вміщують у собі властиву драконам мужність, глибину знання, розум, велич і… як би це краще сказати?

— Нестерпну бундючність, — знову спробував підказати Йорш.

— Гордість, — поправив його дракон. — Гордість. Це значить — вищість і свідомість власної вищості.

Дракон дратувався дедалі дужче.

— Я хотів донести до тебе думку, що в період висиджування яйця дракон, щоб мислити, харчуватися й узагалі жити, використовує тільки нижчу частину мозку, бо вища весь цей час перебуває в безперервному контакті з мозком ненародженого дракона, передаючи йому знання. Відповідно, коли дракон народжується, він уже має всю пам’ять свого батька, і тільки-но перший політ уможливить взаємозв’язок різних часток його мозку, як він одразу стає…

— Стає ким?

— Досконалим. Бездоганно досконалим! Вибач, та коли заходить мова про нашу, драконячу, досконалість, мені важко стриматися від зворушення! — сльоза розчулення стекла в дракона по щоці. На якусь мить вона повисла на краю губи, а тоді зірвалася в порожнечу й — крап! — упала у воду, розійшовшись по її поверхні концентричними колами.

Ліпше б цей дракон лишався немовлям!

— Що ж, тепер я принаймні чистий, — сказав собі Йорш, вилазячи з води. Його мокре тіло овіяло холодним вітром. Він здригнувся. Тоді голосно чхнув. Очі дракона, досі заглиблені в споглядання власної величі, звернулися в його бік.

— Ти тремтиш, як останній осінній листочок на зимовому вітрі, — відзначив він. — Очевидно, тобі холодно, — зробив висновок дракон. У його голосі звучало співчуття, але водночас і тріумфальне усвідомлення власної мудрості.

— Я знав, що мені не вдасться цього приховати, — уїдливо відказав Йорш. Йому зовсім не подобався драконів тон.

— Розумієш, тут я можу хіба що уявляти й здогадуватися. Нам, драконам, невідомо, що таке холод, — вів далі дракон так само співчутливо й водночас не без пихи. — Драконяча луска — чудова теплоізоляція, не кажучи вже про два внутрішні міжлопаткові крила, укриті шерстю.

— Мені аж дух перехоплює від здивування, — відповів ельф ще більш роздратовано й холодно. Холодно в усіх значеннях цього слова. Треба було забратися знадвору й спробувати зігрітися в печері, студеній і вкритій пташиним послідом. Може, із пташиного посліду можна розпалити вогнище? Утім, це теж варіант не з найприємніших. Якби тільки він перестав цокотіти зубами!

Дракон довго дивився на нього, а тоді розгорнув крила, відкривши дві велетенські внутрішні кишені, теплі та м’які, наче кишеня сумчастого ведмедя.

— Залазь, — сказав він. — Політаємо.

— Політаємо?

Якусь мить Йорш не міг зібратися з думками. Він був такий роздратований, що вже й забув, як це гарно — літати. Гарно? Та просто чудово!

— Політаємо, — підтвердив дракон, підморгуючи. Він ще ширше розпростав крила, немовби хотів обняти ними ельфа. — Тут буде тепліше, — додав він.

Дракон якось дуже швидко перетворився з нестерпного молодшого брата на такого самого нестерпного старшого, але загалом, — з огляду на такі можливості, як політ, — тепер з ним усе-таки краще, ніж коли він був немовлям! Вилазячи драконові на спину, ельф знову завів з ним розмову:

— Послухай-но, метелики…

— Ти знову про метеликів?

— Я ж казав тобі: крім них мені не було тут за ким спостерігати. Так ось, я хотів запитати: ти казав, що собаки, коти, кури, ельфи продовжують свій рід так само, як метелики. То що, я теж народився з яйця? Так? Ти хочеш сказати, що його висиджувала моя мама чи бабуся? Очевидно, бабуся, бо маму я втратив дуже рано… А коли в мене буде дружина, то це вона висиджуватиме наше яйце, чи це і я можу? І ще: ельфи — вони висиджують яйце подібно до драконів або курей чи відкладають яйце й лишають, щоб воно дозрівало само по собі, як у метеликів? Або в павуків. Одного разу я бачив, як павук відкладає…

Дракон на якусь мить завмер, роззявивши рота. А тоді скрушно похитав головою.

— Вибач, синку, але невже ніхто з тих, кого ти зустрічав на своєму шляху, і жодна із книжок, які ти прочитав, не просвітили тебе, як влаштоване життя в цьому світі?

Йорш збагнув, що одна з речей, які він не любить найбільше у світі, — то було звертання «синку».

— Аякже! — відказав він роздратовано. — Бабуся свого часу роз’яснила мені й Декрет про захист ельфів, і Спеціальні закони для ельфів, не кажучи вже про двадцять книг із права та сорок шість — з історії…

Дракон зайшовся в довгому й нестерпно образливому нападі реготу. Кілька разів йому вдавалося зупинитися, але від першого ж погляду на ельфа знову вибухав сміхом. Це було нестерпно.

— Вмощуйся зручніше, синку, — сказав він нарешті. — Поки будемо летіти, я тобі дещо поясню.

Старший брат, інакше й не скажеш.

Розділ десятий

День видався похмурим. У густому тумані світ був ледь видимий, неначе зачарований. Велетенські сосни внизу скидалися на тіні, і тільки де-не-де з туману визирали їхні верхівки.

Ерброу різко шугонув угору. А тоді запитав юнака, який він обирає маршрут. Це було цікаве питання, бо саме над цим Йорш і роздумував.

Вони полетять на пошуки Монсера та Сайри, двох людей, що колись узяли його під опіку, захистили й розрадили. Крім того, треба знайти якийсь одяг… Ні, краще навпаки: спочатку одяг, потім люди. Не варто з’являтися серед людей голим, як метелик. Ні, так не говориться: голим, як гусінь…

— Кажуть: голим як бубон, — підказав дракон.

Точно, як бубон. Він роздобуде собі в що вдягнутися, а тоді, уже вбраний, знайде жінку та мисливця, а з їхньою допомогою підшукає собі наречену, — звісно ж, людської раси, — яка була б готова прожити з ним усе життя в печері, відкритій усім вітрам, на вершині високої гори, куди годі дістатися без допомоги крил. Там вони й житимуть у товаристві дракона, харчуючись золотистими бобами. Він чомусь не мав найменшого сумніву, що комусь із дівчат така перспектива здаватиметься заманливою. А тим часом, щоб роздобути одежу, він вирішив податися до Арстріда, першого ж селища по той бік гір. Якщо вони летітимуть уздовж річки з усіма її закрутами, то рано чи пізно дістануться Арстріда. Тамтешні люди були досить приязні й не мали ненависті до ельфів. Не виключено, що мисливець із жінкою оселилися саме там. Проблема в тому, як дістати в селян одяг. Треба було б дати їм щось натомість, а він не мав геть нічого. Крім того, важко вести торгівлю голим як… як…

— Як бубон, — знову підказав дракон.

Далі між ними почалася жвава дискусія про те, яким чином можна було б розжитися тими чи іншими предметами гардеробу. Йорш згадав астрономічний трактат Гервазія Звіздаря, четвертого царя третьої рунічної династії, бо ж цієї книги в бібліотеці було два примірники… Один з них можна було б обміняти на одяг… Ні, він не подумав про те, що жалюгідне й неграмотне людство вбачатиме в астрономічному трактаті Гервазія Звіздаря товар дуже сумнівної вартості… Ну, вони могли б просто роздивлятися рисунки, та й палітурка цього фоліанта інкрустована дуже вишукано… Ні, йому не спадало на думку, що коли людина труситься від холоду й харчується кукурудзянкою та каштанами, то естетичне чуття в неї притуплюється… Він же не всерйоз пропонує вкрасти одяг? Ні, це виключено, нехай Ерброу не наполягає, — зрештою, щоб украсти що-небудь, треба було б ходити по селу голим, як барабан… ну, чи як бубон, хіба не однаково?

Нарешті туман під ними розступився, і внизу показався Арстрід.

Йоршкрунскваркйолнерстрінк занепокоївся, що його побачать голим як бубон, і спробував умоститися на широкій драконячій спині якомога непомітніше. Та дуже скоро він збагнув, що ці запобіжні заходи цілком зайві. Від Арстріда лишилося небагато, а з живих істот там узагалі були тільки круки.

Хат у селі виявилося трохи більше, аніж раніше, та всі вони почорніли від пожежі, дахи попровалювалися, а на завісах мляво погойдувалися рештки розламаних дверей. Від колишніх виноградників лишилися поодинокі здичавілі лози, що пнулися де-не-де по рештках обгорілих дерев’яних шпалер. Яблуні в садах виявилися позрубувані. Коло невеликого піщаного пляжу лежав перекинутий набік напівзатоплений човен, а поряд — зогнилий труп корови й недогризені кості якихось менших тварин: овець або собак. Посеред того, що було колись сільським майданом, стояв казан злагоди: пом’ятий, почорнілий і ні на що не годящий.

Дракон приземлився.

Йорш почувався так, наче в нього щойно помер найкращий друг. Протягом усього свого довгого життя в печері він безупинно фантазував на тему повернення у світ — певна річ, у світ людей, бо ж світ ельфів існував тепер хіба що на сторінках історичних трактатів. І всі його фантазії незмінно брали початок тут, в Арстріді. Він прийшов би сюди, придбав якийсь одяг в обмін на одну зі стародавніх книг та жменю золотистих бобів, запитався б, де Монсер та Сайра, — і жителі Арстріда підказали б йому шлях, бо мисливець із жінкою мешкали, напевно, десь неподалік. То було наймиліше селище, яке він бачив за своє життя, і найдальше від Даліґара з тамтешніми вояками, тому він не сумнівався, що його приятелі мали б оселитися десь тут. Він знайшов би Монсера та Сайру, а вони б сказали: «О, який ти красень, як ти виріс, які ми раді тебе бачити!» А він би їм: «Я теж дуже радий вас бачити, я прийшов подякувати вам за те, що врятували мене ще дитиною». Потім він відкрив би свою торбу й показав свої золотисті боби, вони б сказали, що боби просто чудові, а тоді б вони обнялися…

Голос дракона змусив його схаменутися: він знову поринув у фантазії.

У своєму житті Ерброу бачив лише одну печеру, кілька гір, ліс та море, але й цього було досить, щоб зрозуміти: місце, де вони тепер опинилися, спустошене й безлюдне. Ба більше: це місце просто жахливе. На туші корови вовтузилися грубі білі хробаки, стояв важкий трупний сморід. Угорі каркаючи кружляли круки. З-над ріки повіяв вітерець, що трохи розігнав туман. У котрійсь із хат від вітру грюкнула обламана стулка дверей. Утім, при яскравішому освітленні загальна картина анітрохи не покращилася. Юний ельф був блідий, наче мрець. Біль стискав йому серце й до краю переповнював душу, як це буває, коли помирає хтось дуже близький. Дракон заходився шукати серед розмаїття різних спогадів: і батькових, і дідових, і ще давніших — якісь підказки щодо того, як розраджувати чуже горе, але нічого такого не знаходив навіть близько. Тоді він спробував подумати, що могло б потішити його самого.

— Ті люди, що жили тут, не мертві, — сказав він упевнено. — Тут навколо кості корів, овець, собак. Жодного людського кістяка, чи то дорослого, чи то дитячого. Вони кудись пішли. Або хтось їх прогнав. Або їх кудись повели… Я щось таке собі пригадую: люди мають звичку час від часу переганяти народ з одного місця на друге, а коли хтось скаже: «Дякую, мені й тут добре», — його підвішують на дереві за мотузку, обмотану петлею навколо шиї, і це вельми ускладнює дихання.

Подіяло. Юний ельф одразу ж отямився.

— Справді! — мовив він. А тоді пробігся по селу, від одної спаленої хати до другої.

— Там немає нікого, ні живого, ні мертвого. Значить, вони десь інде! Може, втекли, а може, їх… як то кажуть? — гм-м-м, депортували. Знаєш, люди справді мають звичку депортувати одні одних. От і ельфів вони теж депортували. Помістили в так звані місця відособлення для ельфів, і там, у жахливих умовах, ми всі один за одним вимерли.

— Вимерли від чого?

— Від голоду, мабуть, заживо з’їдені вошами.

— А хіба ельфи не володіють магією?

— Ну, ми маємо певні здібності. Але що з того?

— Чи ж ви не могли нічого вдіяти? Спалити тих, хто вас переслідував, спопелити їх, побити громом і блискавкою? Наслати на них чуму? Чи бодай коросту?

— Усе не так просто. Не всі ельфи мають магічні здібності. Наприклад, мій батько не мав їх зовсім. Більшість із нас уміла хіба що запалити невеликий вогник чи оживити якусь комашку.

— Оживити комашку? Дурня якась, а не здібність!

— Залежить, з якого погляду подивитися: для комашки це навіть дуже важливо. Ти відчуваєш у голові її радість від того, що вона знову жива, і почуваєшся просто чудово. Комахи комахами, а щодо хвороб, то жодний ельф не вмів їх насилати та й не мав такого бажання. Тільки декотрі з нас, — і таких було небагато, — мали здібності, які можна було б використати для війни, але люди боялися, що ми всі такі могутні, а тому зненавиділи нас усіх без винятку. Не маючи, окрім кількох, справжньої магічної сили, ельфи не змогли уникнути виселення, а коли збагнули, що в «місцях для ельфів» на них чекає смерть від голоду, було вже пізно: вони стали надто нечисленні, надто знесилені, надто пригнічені й сумні. А в смутку тоне всяка магія. Мати, у якої померла дитина, назавжди втрачає магічну силу.

— Ви могли вдатися до звичайної зброї: мечі, списи, лук і стріли. Ельфи — славетні воїни й прекрасні лучники!

Йорш задумався. Він не знав, що на це відповісти. Справді, ельфи — воїни, але це було колись давно. Ще до того, як вони навчилися читати біль і радість у головах інших. Якщо навіть маленька мушка, повернута до життя, відчуває таку величезну радість, то який жах відчуває людина, яку ти вбиваєш! Мабуть, саме це й поклало край ельфійській войовничості. Крім того, їх було мало, і вони були роз’єднані. Їх переслідували вже багато століть. Переслідували й убивали. А тепер їх просто переселяли з одного місця в інше, — принаймні таке враження в них складалося. Вони могли забрати із собою свої книги. Це не видавалось чимсь надто серйозним. Коли ж усвідомили, що на них чекає, — їхня доля була вже вирішена, й ельфи змирилися з нею… Бийся — не бийся, це б уже нічого не змінило, тільки додало б страждань… Зрештою, була ще одна річ, — і що більше Йорш роздумував, то більше розумів, що саме в цьому був корінь усього лиха: всі, геть усі хотіли, щоб ельфів не стало…

— І ви вмерли із ввічливості, щоб усіх не розчаровувати? Дуже мило, справді, — у драконовому голосі знову зазвучав сарказм, але цього разу Йорш не образився.

Навпаки, він і сам задумався, чому так сталося. Тепер, коли зайшла про це мова, йому дещо проясніло в голові. Говорячи про якусь річ з іншими, сам починаєш її краще розуміти. Проблема була ось у чому:

— Магія тоне в ненависті. Стривай, навіть не так: у ненависті тоне всяка думка. Як і воля до життя, воля до боротьби… Коли всі проти тебе, найпростіший, ба навіть єдиний шлях, який тобі лишається, — це зневіритися, сказати собі: хай станеться, що має бути. Мисливець і жінка важили своїм життям, щоб урятувати моє… Це значить, що вони… ну так, вони любили мене. Може, вони любили мене не тому, що я ельф, а незважаючи на це, але яка різниця, — вони готові були наразитися на смертельну небезпеку, аби я міг жити… Отож-бо й воно: коли всі проти тебе, коли всі тебе лають, досить, щоб хтось один заступився за тебе, — і ти віднаходиш утрачену силу й здатність боротися… Якщо ж нікого такого не знайдеться — ти вмираєш, і твій народ умирає з тобою…

Ельф похитав головою, а тоді схилив її на груди. Вітер дедалі дужчав. Стулка дверей із грюкотом метлялася на завісах. Юнак здригнувся. Дракон розчулився: «Слухай, тільки-но ти знайдеш, у що вдягнутися, ми полетимо й пошукаємо, куди поділися тутешні мешканці».

Йорш наче ожив. Підвів голову. Кивнув.

— Тут нікого більше немає, — додав дракон. — Може, походи подивися, чи не знайдеться тут щось з одягу для тебе.

— Це ж не буде крадіжка?

— Ні, — драконів голос став зовсім лагідний. — Точно ні. Ти просто візьмеш те, що нікому більше не знадобиться.

Юний ельф знов обійшов селище, заходячи до кожної хати. Усе було спалене та зруйноване. У найбільшій із хат він знайшов поламаний іграшковий кораблик та ляльку-мотанку. Він забрав ці іграшки із собою — і вони знову вкололи його серце голкою суму. Зненацька з туману перед ним вималювалося щось велике й біле. То був великий, старий-престарий пес, геть схудлий і змарнілий. Досі він сидів нишком десь в очеретах, може, налякавшись дракона, але тепер зумів зіп’ястися на ноги й пошкандибав до ельфа, ледь помітно помахуючи хвостом. Його очі заслонила біла поволока сліпоти, але нюх був іще добрий.

— Вірний! — вигукнув Йорш. — Вірний! Вірний! Вірний! То їхній пес! Ну, тобто Монсера та Сайри! Вірний! Вірний! Вірний!

Пес теж його впізнав. Йорш став навколішки й обняв Вірного за шию, вкриту брудною сірою шерстю в ковтунах. Собака радісно лизав язиком його обличчя. Торкнувшись рукою голови тварини, Йорш відчув, як свідомість заповнюють невиразні й плутані собачі спогади: крики, різкі запахи, вогонь, страх. Собака пам’ятав, як серед палаючого селища його вдарив копитом чийсь кінь, зламавши йому пару ребер. А далі були інші спогади, інші запахи: голод, самотність, туга, довгі дні, протягом яких він воював із червами за старі мертві туші й усе надіявся, що хтось таки повернеться. І от хтось повернувся. Його варта скінчилася. Він передає те, що сторожував, до рук хазяїна. Йорш прийшов, дім більше не порожній і, у певному сенсі, усе стало на свої місця. Тепер повернуться колишні запахи: сухих яблук, печених куріпок… Приємні запахи людей, яких любиш. На якусь мить Йорш розгледів у спогадах собаки образ жінки та мисливця — і ще на мить — туманний образ дівчинки, тієї самої, що бавилася корабликом та лялькою.

Обійми були довгі-предовгі. Йорш нахилився й обхопив собаку за шию. Він відчув у ньому невимовну втому: тепер, коли його варта закінчилася, той хотів тільки одного — відпочити. Йорш чув, як дихання собаки ставало дедалі повільнішим, аж поки зовсім не зупинилося. Він чув, як уповільнюється й слабне биття його серця — удар, удар, ще удар — востаннє. От і все. Ельф довго й непорушно сидів навколішки біля собаки, обхопивши його руками й відчуваючи, як останнє тепло покидає тіло, і як починають заклякати його м’язи. Він не намагався зупинити неминуче, але довго чекав, перш ніж розімкнути обійми. Тепер Йорш не мав сумніву: Монсер та Сайра жили тут, у цьому селищі, у домі, де він знайшов іграшки. З ними, мабуть, трапилося щось жахливе. І тепер потреба знайти їх стала ще нагальнішою.

Йорш підвівся, востаннє погладивши собаку по голові, а тоді поховав його в ямі, яку Ерброу вирив на піщаному березі кількома помахами хвоста. Після цього він знову заходився, тепер уже поквапно, навіть гарячково, шукати собі одяг, потрібний для зустрічі зі світом людей.

Він уже готовий був змиритися з невдачею, коли зненацька доля йому всміхнулася: у найдальшій з хат він натрапив на стару скриню, заховану під уламками кам’яних сходів, які й уберегли її від полум’я. То була невеличка ошатна скриня з горіхового дерева. Залізний замок з різьбленим квітчастим візерунком був замкнений, але дракон розв’язав цю проблему одним ударом свого пазура. Усередині лежало довге вбрання з білого лляного полотна, рясно гаптоване дрібненькими квіточками. Мабуть, щоб вишити його, знадобилися роки праці. Навколо шиї та на рукавах були білі смужки тканини з дірчастим візерунком, які дракон назвав «мереживом». А спереду трохи нижче від грудей була гаптована літера «М».

Дракон пригадав, що серед людей, здається, не прийнято, щоб чоловіки одягали таке-от довге біле вбрання з вишивкою та мереживом, і що навіть жінки вдягають його лише один раз у житті, а саме, коли виходять заміж, — але ця обставина здалася йому не надто важливою, і він вирішив промовчати. Дракони народжуються голими й такими лишаються аж до кінця життя. Складні людські звичаї, пов’язані з одягом, зберігалися десь у надрах його пам’яті, але тільки як пусті цяцянки, дивні й сумнівні традиції. Обговорювати їх він не бачив сенсу.

Розділ одинадцятий

Робі не вміла читати. Звісно, було б неправдою, що вміння читати перебувало під забороною. Тракарна та Страмаццо, наприклад, уміли. З надзвичайною поважністю, ба навіть пихою, наприндившись, мов ті індики, читали вони рідкісні депеші, що їх приносили гінці з Даліґара. А проте всім тим, хто не мав справ із Суддею-управителем, уміти читати, скажімо так, не рекомендувалося. Точніше, рекомендувалося не вміти: то було б з їхнього боку вельми підозріле вміння. В Арстріді, селищі, де народилася Робі, дехто таки знав грамоту. Там існувало навіть щось на кшталт школи. Арстрід — то просто чарівне селище, буквально зусібіч оточене різноманітною їжею: з одного боку — річка з фореллю, з іншого — яблуневий сад. Коло хат були городи з яриною та двори з курми, а за селом — лука, де паслися корови, постачальниці молока та масла.

Коли не треба було ловити рибу, збирати яблука, доїти корів чи лагодити огорожі, — тобто зо два рази на рік, — сільський староста скликав усю дітвору й пробував, без жодної методики, навчити їх абетки — а це й було все, що він знав з науки грамоти. Уроки супроводжувалися кумедними гримасами старости й гучним реготом учнів і тривали доти, доки матері цих учнів не приходили по свої чада, щоб послати їх доїти корів або збирати яблука. Або вудити рибу. Або розкладати виноград на решітках для сушіння, щоб мати на зимові свята родзинки до медівників.

Абетки старосту навчив один загадковий персонаж з невимовним ім’ям, який побував у Арстріді за багато років до народження Робі й залишив по собі легендарний коптильний казан.

З тих кумедних уроків Робі запам’ятала хіба що літери власного імені: Р, О, Б, І.

Р — як у слові «ружа», троянда. Пелюстки ружі можна вмочати в мед, і вони перетворюються на вишукані солодощі.

О — як «окіст». Останній окіст у житті Робі їла за день до того, як у селі, наче хижі вовки з лісу, з’явилися вояки з Даліґара, що під приводом недоплачених податків почали вимагати віддати їм усе, що люди мали й чого не мали. То було минулого літа. А наступної зими село спалили, а її батьків заарештували. Ба ні, усе навпаки: спочатку заарештували її батьків, а село спалили потім — коли вона вже опинилася в Сирітському домі. Про це Робі розповідала Тракарна. Влітку до села прийшли вояки, які хотіли дуже багато всього: купу зерна, якого селяни не мали, і захмарну кількість копченої риби, скільки не накоптиш і за цілий рік, — а все для графства і його Судді-управителя. Сільського старости тоді вже не було — він помер ще попередньої зими, невдовзі після весілля своєї дочки, а тому вояків спробував угамувати її батько. Він казав, що Даліґар ніколи не зробив для селян нічого доброго і що вони йому нічого не винні. І додав, що, в будь-якому разі, у людей можна забрати як податок частину того, що вони мають, а не все і не більше, ніж усе. І тоді-то один з них, бундючний, схожий на сову, з густою, білою, наче сніг, бородою, роздивившись обличчя її батька й матері, упізнав їх: це оті, що були з ельфом. З лютим ельфом, який спустошив Даліґар з десяток років перед тим. Робі не могла повірити: її батьки просто не могли бути заодно з такою огидною істотою, як ельф. Це була брехня.

Б — як у слові «булочки». Їх іноді пекла мама, додаючи до них справжнього масла.

I — як у слові «індик». Коли Марсія, дочка старійшини, надягла свою чудову весільну сукню з вигаптуваною літерою «М» на грудях і мереживним комірцем, на столах було чимало печених індиків. На весіллі Робі ласувала ними доти, доки їй не розболівся живіт. Їй навіть довелося відмовитися від третього шматка горіхового торта. Робі досі сльози набігали на очі, коли вона про це згадувала.

Якби вона не знала цих кількох літер, її ранок нічим би не відрізнявся від усіх інших ранків. Єдиною різноманітністю став би приїзд возом з Даліґара нових «дорогих діточок» — мешканців Сирітського дому. То були два хлопчики, біляві й худі. Очевидно, брати, бо обоє були клаповухі та з веснянками на обличчі. Вони сиділи зіщулившись серед різноманітного провіанту й усякого причандалля. Там був, зокрема, й мідний казан, брудний і пом’ятий, але цілий. Мабуть, він мав замінити той, у якому вони варили свій щоденний суп. Старий казан не раз уже прогоряв до дір і його не раз уже заклепували, аж поки він не став геть нікудишній. Навколо нового казана стояли численні кошики з лози, усі закриті кришками з якимись написами на них. Тракарна дуже пишалася своїм умінням читати й не втрачала жодної нагоди, щоб ним похвалитися. Та й, зрештою, недобре було б класти сир у той самий кошик, де перед тим сиділа жива гуска: колір і запах сиру можуть від цього змінитися, причому не в кращий бік — якщо тільки ти не любитель гусячого посліду.

Серце в неї забилося частіше. На одному з найменших кошиків було кілька літер, які вона знала: «Мас…»

Жодного сумніву: це масло.

Масло — то був найцінніший скарб: біле, наче молоко, м’яке, як дотик материнської руки. У святкові дні мама додавала його до каші.

Масло — то було втілення мрій про нормальне життя. То був смак достатку. На маслі — не завжди, а лише іноді, коли справи йшли особливо добре — пеклися тістечка, які вони їли на свято зимового сонцестояння, у найкоротший день року, коли всі люди вітали сонце, що відтепер знову вступатиме у свої права.

Робі не могла навіть уявити, як її можуть покарати за крадіжку масла. Це перевищувало можливості уяви Робі, — але, на жаль, не Тракарни. А втім, хтозна. Якщо вона ганяється з палицею навіть за тими, хто вкине в рота жалюгідну ягоду ожини, то, може, не здатна й помислити, що хтось відважиться накласти руку на найвище благо, абсолютну насолоду: масло.

Менший із двох хлопців раптом розплакався. Робі дістала наказ піти й допомогти йому злізти з воза. Позаяк вона була жахливо дурною й криворукою, як потім довго кричала їй услід Тракарна, Робі зачепила мідний казан, і той з пекельним грюкотом скотився з воза на землю. Коли все поставили на місце, масло щезло. Тракарна обшукала все й усіх, особливо Робі, але кошичок з маслом неначе випарувався. У підсумку Гієни не знайшли іншого пояснення, як те, що сталася помилка: мабуть, у Даліґарі просто забули покласти масло до воза. Робі ще разок обшукали, відважили про всяк випадок кілька стусанів, і на цьому справу закрили — бо ж не було іншого виходу, як вважати її закритою.

Двох новоприбулих хлопчаків звали Мерті й Монті. Коли звечоріло й вони опинилися в старій брудній кошарі, їм уже забракло сліз, щоб плакати. Коли Крешо та Морон роздали всім по яблуку й по мисці кукурудзянки, двоє хлопців забилися в куток і сиділи там на розстеленому плащі, стараючись якнайдовше розтягнути свою скромну вечерю. Робі довго дивилася на всіх: на двох новачків, на Крешо та Морона, на Калю, на решту. А тоді поглянула на синці, які заробила сьогодні вранці. Мерті й Монті знову почали рюмсати. Каля спробувала їх заспокоїти, але марно. Крешо та Морон звеліли їм припинити, але й це не допомогло, і плач став

іще голосніший. Врешті Робі увірвався терпець. Вона підвелася й вийшла надвір ще до того, як Крешо із Мороном спробували її зупинити. Невдовзі дівчина повернулася, тримаючи в руках брусок масла.

— Біс уже з ним, — сказала вона. — Я думала лишити його для себе, і я його заслужила. Дивіться, які синці… Уся хитрість у тому, щоб відвернути увагу: коли казан упав на землю, якусь мить усі дивилися в інший бік, і я сховала масло під возом. Досить відвернути увагу бодай на мить — і можна зробити все, що хочеш. Якщо рухатися досить швидко, можна вкрасти будь-що. Навіть корону з голови в короля… А потім, коли ніхто не дивився, я забрала масло з-під воза… Але… тепер давайте припиняйте плакати… Тут буде кожному по кусничку… До каші… Як удома… Якщо б я захотіла з’їсти все сама, це тривало б надто довго, і я б рано чи пізно попалася…

Оплески.

Свято.

То було не зовсім як удома, але принаймні цього вечора ніхто більше не сумував і не голодував. Навіть Крешо та Морон були надто приголомшені, надто захоплені й надто задоволені, щоб, як звичайно, налетіти з погрозами та стусанами й заграбастати все собі.

Плачі припинилися. Зрештою двоє новачків, що сиділи, притиснувшись один до одного, трохи заспокоїлися.

Робі ще довго розповідала, як треба красти. Навіть дещо показувала наочно. А тоді її запитали, як вона дізналася, де лежить масло, і вона пояснила: «М» — як в імені «Марсія», «А» — як у назві «Арстрід», «С» — як у слові «смачно». Ефект був іще більший, аніж коли вона пояснювала методологію крадіжок. Річ у тім, що діти завжди вважали, начебто вміння читати — це своєрідна… як би то сказати?… магія! Незбагненна, непоясненна, недосяжна для них здібність, яка ділить світ на вищих істот, нею наділених, і нижчих, що, як-от вони, не мають ЇЇ й не матимуть. А тепер Робі, присівши навпочіпки, знову й знову писала на землі ті кілька літер, які вона знала, — і магія стала враз доступна й для них. Двом новачкам особливо сподобалася «М», і вони теж заходилися креслити на землі ці два горбики, що були першою літерою їхніх імен.

Діти виписували на землі літери ще дуже довго, аж поки не поснули. У Робі склалося враження, що ці значки на втоптаній долівці не менш, а може, навіть більш важливі за дорогоцінне масло. Виписуючи їх, усі вони ставали хоч трохи менш жалюгідні.

Тоді вона теж загасила свічку й поринула в сон.

Тільки-но Робі заплющила очі, як світ за її повіками став зеленим-зеленим, помережаним химерними золотими візерунками.

Розділ дванадцятий

Щоб не забруднити поділ сукні, Йорш підтягнув його догори й зав’язав вузлом на поясі. То було найнезручніше вбрання, яке він будь-коли носив. Навіть оте жахливе дрантя із жовтої — «для ельфів» — мішковини, яке він мусив носити змалечку, таке тяжке й таке холодне, було набагато зручнішим за оцю хмару тонкого лляного полотна. Утім, він робив усе можливе, щоб не забруднити й не подерти новознайдену одежу. Спати примостився на підвіконні коло одного з тих вікон, у яких іще залишилися бурштинові шибки, попередньо змівши пил віничком із хвостових пір’їн численних сорок, що почувалися вже як удома під стародавніми склепіннями бібліотеки.

Йорш прокинувся вранці від страшенної тривоги, що стискала йому серце. Ніч була сповнена кошмарів: йому снилося, як горить село, вчувалися благання про порятунок, що марно лунали в темряві. Його дедалі дужче поривало в дорогу. Пишне біле вбрання майже не забруднилося. Дракон був надворі, просто неба. Ельф підійшов до нього й повідомив про свій твердий намір чимскоріш рушати на пошуки жінки й мисливця. А тоді, уже без поспіху, з їхньою допомогою, він, можливо, знайде й наречену. Так, він і справді ще зовсім юний, але в ельфів є звичай підшукувати собі супутника життя якнайраніше, хай навіть потім їм доводиться не один рік чекати до одруження. І в ельфів — одна любов на все життя. Кохання для них — річ надто велична, щоб можна було присвятити йому менше, ніж ціле життя. В ельфів часто бувало, що хлопець і дівчина ще з дитинства мають спільну іграшку, якою бавитимуться потім їхні діти. У його випадку це ота маленька синя дзиґа: тато подарував її колись його мамі, а потім вона стала Йоршева.

Щодо того, як саме він мав би діяти, у Йорша була купа різних сумнівів. Він запитав дракона, чи його вбрання підходить для пошуків нареченої, і дракон запевнив, що кожен, хто зустріне його в такому вигляді, неодмінно виявить до нього якнайбільшу толерантність і розуміння.

Після цього дракон опустив голову й продовжив обгризати крильця печеної пташки.

— Що ти робиш? — запитав спантеличений ельф.

— Снідаю, — задоволено відказав дракон. Він продемонстрував ельфові довгий рожен зі стовбура невеликої ялиці, на якому стриміли обгризені кістяки доброго десятка сорок, сов та глухарів. — Так я допомагаю тобі у твоєму майбутньому подружньому житті. Я вже трохи навів лад у домі, і твоя господиня, коли вона в тебе з’явиться, матиме менше роботи. Я розібрався із птахами, а тобі лишилося тільки вимити підлогу. Половину роботи я зробив за тебе.

Йорш весь аж похолов і зблід від жаху. Дракон ізжер сорок! І сов теж! Оцих маленьких, гарненьких сов з таким кумедно суворим виглядом, і милих скрекотливих сорок. Птахи, правда, зчиняли пекельний галас, не кажучи вже про неймовірну кількість посліду, який вони залишали. Загалом, вони були нестерпні, але це не давало нікому права з’їсти їх, наче боби зі стручка.

— Як? Як ти міг? — ледь видушив ельф.

— Запросто. З розмарином, — безтурботно відповів дракон. — Там коло брами якраз росте кущик.

Дракон позіхнув, а тоді заходився чистити зуби, використовуючи як зубочистку стегнову кісточку з’їденого глухаря.

— Ну, гаразд, — мовив дракон. — Коли рушаємо?

— Ми вдвох? — перепитав спантеличено Йорш.

— Ми вдвох, — підтвердив дракон.

Йорш не чекав такого. То була остання річ, якої він міг би сподіватися. Вирушати у світ людей у товаристві дракона? Як? Це було б не дуже… скажімо так… доречно.

— Розумієш, ти будеш там не дуже доречний. Ти, звісно, дуже красивий, я б навіть сказав, величний, але мені треба непомітно обертатися серед людей, які й так уже бояться ельфів, і не варто додатково лякати їх ще й драконом. — Ельф намагався бути ввічливим, щоб, бува, не образити дракона — і променисто всміхнувся йому. — Тепер ти вже вмієш літати й можеш… як ти ото казав? Ширяти скрізь і всюди, досліджувати всесвіт і поліпшувати його своєю присутністю.

— Досліджувати всесвіт самому — нудно, — незворушно заперечив дракон. — Ми будемо обережні. Летітимемо вночі, а вдень я ховатимуся десь у ярах чи серед хащів. Не хвилюйся: ми зробимо так, щоб мене ніхто не помітив. А якщо й помітить, то завжди можна знятися понад хмари й полетіти геть. Зрештою, ти не забув, що і сходи, і дорогу до бібліотеки завалило каменепадом? Ми бачили згори, що там не пройти. І май на увазі, що моя присутність десь поблизу значно зменшить число тих, хто хотів би тебе зарізати, повісити чи зробити з тобою ще щось неприємне.

У Даліґарі Йорш прочитав колись дивне пророцтво, у якому говорилося про нього. Саме звідти варто починати пошуки.

Оте пророцтво — то була його доля, викарбувана на мармурі, щоб вказати шлях. Він не мав ні батька, ні матері. Усе, що лишилося йому від родини, — це дерев’яна дзиґа та спогад про бабусю, що наказала йти й не озиратися. А проте в далекій минувшині був хтось, хто знав і думав про нього, видивляючись обриси майбутнього в орбітах далеких зірок.

Цей хтось увічнив на мармурі слова, що він стане останнім у своєму роді — і водночас не останнім. Він матиме наречену. Можливо. Так він запам’ятав те, що встиг прочитати. Перші рядки закарбувалися йому в пам’яті дуже виразно:

Ці рядки, здавалося, прирікали його на люту самотність. Останній — це значить останній. Той, хто лишається сам-один.

Але в дальшій частині пророцтва був наче проблиск надії.

Утім, що там було далі, він так достеменно й не з’ясував. Здається, там ішлося про те, що він повинен одружитися з дівчиною, у чиєму імені — зоря світанку, з дівчиною, яка була б…

Які — що?

А тоді він знайшов отой дивний підручник із драконознавства, де говорилося про нащадків людей та ельфів, які були авторами дивних історій про підмінених принцес. Може, ельфи й люди можуть одружуватися? Очевидно, такі випадки бували, і з-під пера їхніх нащадків народжувалися романи, такі любі драконам-квочкам. Може, бути останнім ельфом — це ще не вирок вічної самотності?

Може, шлях, який накреслила для нього доля, — це не сліпа вуличка, а стежка, устелена квітами?

Так чи сяк, його шлях закарбований на камені в місті Даліґарі.

Щодо напрямку подорожі довелося влаштувати коротку нараду. Батько Ерброу, чи його дід, бував колись у Даліґарі, але річ у тім, що під час висиджування яйця дракон утрачає просторову орієнтацію — на відміну від історичної пам’яті, яка лишається надзвичайно яскравою. Дракон міг назвати ім’я, прізвище й по батькові, рік народження й число дітей кожного з мулярів, що зводили міські мури, але де лежить сам Даліґар — він не знав. Йорш, правда, мав карту, але вона була дуже приблизною та схематичною: усе, що вдалося з неї з’ясувати, — це те, що Даліґар десь на півдні, а це лишало все-таки надто багато невизначеності.

Вони постановили летіти вздовж річки, яка рано чи пізно приведе їх до міста.

Вода виблискувала у світлі місяця, і з цього сліду важко було збитися навіть уночі. Помічаючи внизу світляні квадратики вікон чиєїсь халупи, вони знижувалися й ховалися поміж деревами, якими поросли обидва береги. Темрява, як виявилося, буває різна: чорнота неба, ще чорніша чорнота лісу під ними, так що обриси дерев, коли вони опускалися нижче, вирізнялися на тлі зоряного неба темними плямами, і чорнюща чорнота землі, по якій стелилася, переливаючись сріблом, нескінченна стрічка ріки.

Коли Ерброу летів досить високо, вони не мусили слідувати за всіма закрутами ріки: подекуди вони просто зрізали їх, скорочуючи шлях. Йорш пригадував ту довгу й виснажливу пішу мандрівку, яку він здійснив іще малим у протилежному напрямку: від Даліґара до гір. «Виснажлива» — це, може, занадто, бо коли він утомлювався, Монсер брав його на руки, але довга — це точно. Тепер же вони підлетіли до Даліґара ще вдосвіта. Міські мури, наїжачені загостреними палями, немов гігантський дикобраз — колючками, височіли просто над річкою й відкидали тінь на воду, яка вже виблискувала золотими іскорками вранішнього сонця. Вежі, зубці на стінах, стрільниці — усе було таке самісіньке, як запам’ятав колись малий ельф.

Ерброу плавно опустився на невелику галявину, порослу конюшиною й заховану поміж високими каштанами. Пророцтво було десь у південній частині міста — у протилежному напрямку від отієї величезної брами зі звідним мостом. План був простий: дракон зачаїться тут, у затінку дерев, ледь помітний у блідих променях уранішнього сонця, а Йорш, загубившись серед натовпу людей, прокрадеться повз вартових, що стоять перед мостом, на мості й за мостом, а також повз тих, що прочісують вулиці, і пробереться до південного муру стародавнього Палацу справедливості, де й прочитає оте пророцтво.

Йорш підійшов до мосту з виразом удаваної байдужості на обличчі. Серпанок його химерної білої одежі накривав голову наче каптур, приховуючи загострені вуха та надто світле волосся. Серце в грудях несамовито калатало. Уже багато років він жив сам-один у бібліотеці на вершині неприступної гори, де єдиним його товаришем був дракон. Сама присутність такої кількості людей, яку він бачив перед собою, викликала в нього тривогу. До цього додавався страх бути схопленим, надія знайти якийсь знак власної долі, спогади про Монсера та Сайру, що стискали серце тугою. Він був уже за кілька кроків від міської брами, коли його — хтозна-як і чому — помітили. Усі зненацька покинули свої справи: ті, що балакали між собою, замовкли; ті, що йшли через міст, зупинилися; два бродячі торговці, що продавали яблука й капусту, перестали розхвалювати свій товар й обернулися в його бік. Утім, слово «ельф» так і не прозвучало. Усі просто зайшлися реготом. Звідкілясь з’явилася зграя обдертих дітлахів, ватажок якої мав здоровенні, мов лопухи, відстовбурчені вуха. Обступивши Йорша, вони заходилися з нього глузувати. Говорили всі одночасно, і Йорш нічого не міг уторопати, але й слова «ельф» він теж не чув. Чого ж вони до нього присікалися?

У його бік полетіло кілька каменюк, але жодна не влучила в ціль: зосередившись на траєкторії їхнього польоту, Йорш зумів змістити її вбік. Спершу він злякався, та коли зрозумів, як це робиться, ухилятися від каменів стало навіть цікаво. Утім, скоро одному з вартових набрид цей гармидер, і кількома хрипкими криками він поклав цьому край: жбурляння каменюк припинилося, народ дещо вгамувався. Вартовий був височенький, худорлявий, з довгою сивуватою бородою. Обернувшись до Йорша, він зробив знак, щоб той ішов за ним: мабуть, поведе його до свого начальника й запитає, що із прибульцем робити. Ельф зайшов у місто слідом за вартовим, і це вберегло його від нових нападок. Після років, прожитих у стінах бібліотеки, Даліґар видавався йому просто велетенським і вражав так само, як і тоді, коли він побачив його вперше. Місто було щільно забудоване солідними кам’яницями з давніми колонадами та високими арками, які, перекриваючи одна одну, ділили небо на дивні геометричні фігури. Багато арок мали тріщини, декотрі були напіврозвалені. Подекуди в стародавніх кам’яницях містилися шпиталі чи убогі крамниці, де перед хисткими прилавками вишиковувалися черги охочих купити садовину чи городину. Скрізь стояв нестерпний сморід цвілі. На руїнах розвалених будівель тут і там густо поросли кущі жасмину, і запах жасминового цвіту змішувався з тяжким духом руїни, що заполонив місто. Йорш запитав себе: як так, що вже осінь, а жасмин і досі цвіте?

Він упізнавав бруковані вулиці, фасади гостроверхих будинків, розфарбовані пастельними кольорами, а також віконниці, помережані скісними бордовими та зеленими смугами, які, коли вікна були зачинені, утворювали характерні ромбовидні візерунки. Зрештою, тепер усі будинки стояли облуплені, а на вікнах більше не було горщиків із квітами, які він бачив, коли вперше побував тут ще дитиною. Вони пройшли повз фонтан, посередині якого стояла дерев’яна фігура ведмедя із загрозливо піднятими лапами. Утім, фігура була без голови, а з фонтана ледь крапала каламутна смердюча вода. Ураз перед ними виросла височенна стіна з тесаних прямокутних брил, які чергувалися з рядами цегли; у шпаринах старої розхитаної кладки росла дрібненька папороть і якісь червоні квіточки. То був палац Судді-управителя. Він прилягав до Палацу справедливості, а під ним містилися тюремні каземати. Йорш потрапив саме туди, куди треба.

Палац вивищувався над усім містом. То була неправильна багатокутна брила, достеменну форму якої годі визначити. Веж палац не мав, але одна частина виглядала значно вищою за другу, і це створювало враження якоїсь кривобокості й нетривкості цілої споруди — враження чогось середнього між недобудованістю й напівзруйнованістю.

На відміну від Даліґара, який ельф запам’ятав з дитинства, тут на вулицях зовсім не було курей. Та зненацька одна таки з’явилася з-за брами якогось ветхого будинку. То була стара-престара курка, що ледве тягла лапки, — але точно знала, куди йде. Вона попрямувала до ельфа, і той одразу її впізнав. Тринадцять років тому він воскресив її з мертвих. Очевидно, саме ця обставина й врятувала воскреслу курку від ножа й казана, а зв’язок, що виник між нею та її рятівником, не давав птасі померти своєю смертю. Надовго переживши відведений курям вік, вона не мала більше сили жити. Тепер птаха відчула, що Йорш поруч: коли він воскрешав її, їхні розуми злилися воєдино, і це досі єднало їх. І курка пришкандибала просто до його ніг. Йорш нахилився й узяв її на руки: вони востаннє подивилися одне на одного, і курка нарешті відійшла на вічний спочинок. Юний ельф відчув, як її голівку наповнює спокій, як зупиняється її серце. Підвів очі й поглянув на людей, що стояли навколо. Він був не єдиний, хто пам’ятав історію з куркою і впізнав бідолашну птаху. Окрім вартового, що супроводжував його, на вулиці було ще четверо чоловіків, дві літні жінки, дівчина й та сама зграйка худих і обдертих хлопчаків, озброєних рогатками. Усі вони не зводили з нього очей. Цього разу слово «ельф» прозвучало голосно й виразно. У нього знову полетіло каміння, тепер значно численніше. Встежити за польотом кожного з каменів було вже просто неможливо.

Куди тікати? — запитав себе Йорш. Усі шляхи до втечі були закриті. Лишалася тільки стіна, що здіймалася перед ним. Ельфу досить було уявити себе ящіркою — і ось уже він на самому верху, оповитий, наче хмарою, своєю білою сукнею, а знизу вслід за ним лунають крики та летять камені. По той бік стіни знаходився сад зі старими високими деревами, фонтани, що бризкали водою, та ставок з лебедями. Біля стіни росли велетенські гліцинії, і по їхніх вузлуватих стовбурах Йорш без зусиль спустився вниз. Гліцинії були рясно вкриті цвітом, і це створювало враження якогось райського саду, химерного через свою надмірну розкіш. Йорш знову запитав себе: як можливе таке рясне цвітіння на порозі зими? Він не дуже знався на гліциніях, але навіть їхній запах видавався якимсь неприродно насиченим. Неподалік побачив дівчину, що була, як і він, одягнута в усе біле й, гойдаючись на гойдалці, співала давню пісеньку про дівчат, хлопців і нове кохання. Усе ще ховаючись у тіні гліциній, Йорш наблизився до неї: дівчина була висока, струнка й дуже гарна, з білою шкірою та великими зеленими очима. Вона була вбрана у світлу сукню із золотими візерунками, а її біляве волосся було заплетене в тоненькі косички, укладені хрест-навхрест і скріплені на кожному перехрещенні золотим кільцем. Усе це скидалося на якусь картину або сцену з театральної вистави. Зрештою, дівчина видавалася надто дорослою, щоб збувати час, гойдаючись та співаючи пісень. Та чари оманливої ідилії зненацька розвіялися. Поряд з дівчиною, що гойдалася на гойдалці, стояла інша, низенька й темноволоса, і коли перша доспівала свою пісню, друга наважилася звернутися до неї із проханням. І тут почалося справжнє пекло. До Йорша долинали уривки їхньої розмови, що стосувалася можливості почергово гойдатися на гойдалці. Хоча, власне, то був монолог на тему неможливості почергового використання гойдалки, яке — наскільки вдавалося зрозуміти — було природним і невід’ємним правом білявої дівчини.

— Та як ти смієш?! Затям собі, що я — дочка Судді-управителя… Ах ти ж паскудне дівчисько… Та ти ж дочка… Ти ніхто й нічого тут не значиш…

Мала чорнявка гірко плакала.

— Ти груба, незугарна й дурна. Ти взагалі ніхто. Ніхто. Мій батько… Зарубай собі на носі, що мій батько — це той, хто…

От же ж навісна дурепа! Скільки ж їй рочків? Два з половиною, просто зістарілась не по літах? І що б мало значити оте — «ти ніхто», коли перед нею хтось? Це така образа? Гойдалки — це для малих дітей, а цій панночці вже пора заміж. Так чи сяк, її високість дочка Судді-управителя — справжнє стерво. У Йорша з’явилася спокуса втрутитися й заступитися за малу, але він і так мав досить клопотів і не хотів нових.

Отже, це дочка Судді-управителя? Ще одна причина, щоб не затримуватися в цьому саду. По той бік стіни досі лунали крики, у яких виразно вчувалося слово «ельф». Йорш прикинув, що коли північна стіна палацу, яку він тільки-но переліз, виходить на головну вулицю, то за протилежною, південною стіною, мала б текти річка. Та він запізнився. Брама розчахнулася — і досередини вдерлися десятки вартових, а дівчина з розширеними від переляку очима побігла до обплетеної в’юнкими трояндами споруди в глибині двору. Троянди теж усі цвіли. Йорш подумав: може, хоч зараз менша дівчинка зможе погойдатися на гойдалці?

Тепер головне питання було в тому, як перетнути сад, щоб дістатися до протилежної стіни палацового двору. Йорш знову видерся на стіну та спробував іти верхом, але перечепився ногою об гілку гліцинії й гепнувся назад, на головну вулицю. Вартових уже поменшало, бо більшість була тепер у саду, але хлопців-голодранців стало ще більше. Камені полетіли вже справжнісіньким градом. Дедалі більше з них улучали в ціль: один розкраяв Йоршеві чоло, і біла одежа забарвилася бризками крові. Юнак спробував тікати й побіг так, як це роблять ельфи: уявивши, наче він орел, що шугає у височині, — і майже відірвався від напасників, але наступив на поділ своєї пишної сукні й простягнувся на землі. Йорш підвівся й спромігся забрести в горішню частину міста, де халупи бідняків нагромаджуються одна понад другою, утворюючи мовби гігантський мурашник, порослий колючими каперсами й мізерним виноградом з поодинокими гронами засохлих ягід. Халупи тут були всі із глини та деревної кори. Вулиці, укриті суцільною багнюкою, тут і там перетинали стічні канави та калюжі, і в цій безконечній сітці з брудної води відбивалася білизна хмар і блакить неба. У грязюці порпалися безпритульні діти разом із бездомними собаками, радіючи знайденим качанам капусти чи недогризкам яблук. Ніхто з них не покинув свого заняття, щоб насміхатися з ельфа, а тим паче гнатися за ним. Йорш забіг у плетиво провулків, що вели кудись нагору, раз у раз переходячи в криві й круті східці, — провулків таких вузесеньких, що двом перехожим важко було розминутися. Ніхто зі злиденних місцевих мешканців, що траплялися Йоршеві назустріч: ні стара згорблена бабця, ні кульгавий юнак, що спирався на грубо обтесану милицю, ні жінка з дитиною на руках, — не зробив найменшої спроби зупинити його. Навпаки, вони притискалися до стін провулків, щоб дати йому дорогу, — а тоді плуталися під ногами воякам-переслідувачам. Йорш зрозумів, що тут працює непорушний закон солідарності з усіма, хто з якоїсь причини накликав неласку Судді. Поки переслідувачі розпорошилися лабіринтом провулків, ельф вибіг на самісіньку гору — на невеликий майданчик, з якого було видно річку. Звідти він міг бачити Ерброу. А Ерброу — його.

Світ ураз позеленів. Переможні вигуки переслідувачів змінилися криками жаху. Ерброу-молодший прилетів йому на порятунок. Почувся гучний рик, небо розпанахали язики полум’я. Майданчик виявився досить широким, щоб Ерброу міг тут приземлитися. Йорш застрибнув йому на спину, і вони полетіли над переляканим містом аж до південних воріт. Йорш упізнав галерею з арками, по пам’яті пробіг підземними сходами й коридорами. Ось і арка із пророцтвом. Дракон поволі кружляв над землею, даючи ельфові час усе як слід оглянути. Та пророцтва більше не існувало: його зумисне збили. Сліди зубила, якими, немов віспинами, була всіяна поверхня арки, не залишали в цьому жодних сумнівів.

Один з лучників отямився від страху, наклав стрілу на тятиву свого лука й вистрелив. Ерброу здригнувся — з його грудей заструменіла кров. Йорш зрозумів, чому драконів більше не лишилося: передня частина їхнього тулуба, та, якою вони звернені до світу під час лету, зовсім беззахисна, бо вкрита дрібненькими лусками, анітрохи не міцнішими за луски вужа чи ящірки. Дракон одразу ж здійнявся у височінь і подався геть.

Вони летіли навпростець до Темних гір. Під ними знову пропливали ті самі сади та виноградники, але цього разу, коли сонце було в нього за спиною й не сліпило очі, Йорш зумів розгледіти внизу численні фігурки, що метушилися посеред зелені. Метушилися, однак, не всі: дві маленькі постаті стояли непорушно й проводжали дракона поглядом. Тим часом Ерброу зробив крутий віраж і заховався за вершинами Темних гір. Ось уже й гора з печерою-бібліотекою, а за нею — море.

Розділ тринадцятий

Рана в Ерброу на грудях не була ані глибокою, ані тяжкою. Йоршеві вистачило кількох секунд, щоб загоїти її: коли дракон піднявся понад Даліґаром, стріла вже вийшла з рани, а кровотеча припинилася. Вони ще тільки підлітали до бібліотеки, як рана вже зарубцювалася, а коли приземлилися — на місці рубця була вже звичайна, вкрита лусочками шкіра. Решту дня Ерброу, який почувався просто прекрасно, провів на засніжених вершинах гір, безтурботно ковзаючись по льодовиках і полюючи за глухарями, яких потім запікав на тріскотливому вогнищі із шишок та розмарину. Йорш тим часом лежав горілиць на підлозі печери. Він був цілковито виснажений: його мучила нудота й трусило, як у гарячці. Здавалося, усю ту енергію, яка знадобилася, щоб витягти стрілу й загоїти драконову рану, він вичавив із власного серця, і тепер уже його груди боліли, неначе пробиті стрілою. До цього додавалося й гірке розчарування, що він не знайшов жодних слідів Монсера та Сайри, якщо, звісно, вони досі живі. Аж під вечір Йорш трохи оговтався й виповз надвір, де напився холодної води з калюжі. На його сукні чого тільки не було: грязюка, у яку він падав, сліди від каменів, якими в нього жбурляли, кров із розсіченого чола й бризки драконячої крові, а головне, послід різноманітних птахів, здебільшого сорок та сов, що вкривав підлогу, на якій він валявся, знесилений, іще відтоді, як зліз із драконової спини. Білим залишилося тільки мереживо навколо шиї, та й то не все. Загалом колір сукні коливався від цегляного до яскраво-червоного, з коричневими, чорними та сіруватими плямами й характерними зеленими цятками від посліду синиць, котрі наїлися морських водоростей.

Утім, наступного дня Йорш почувався значно краще й вирішив поновити пошуки. Треба було ще раз повернутися до Арстріда.

Щоб не так впадати в очі людям, вони вилетіли, коли вже смеркалося. Вечірнє небо було не надто прозоре, але й не дуже хмарне. Вони летіли понад модриновими лісами, що височіли непорушно, наче кам’яні колони, в останніх променях призахідного сонця, а далі над каштанами, з яких повільно облітало пожовкле листя, відблискуючи в слабкому світлі нечисленних зірок.

Ліниво змахуючи крилами, дракон поступово збавляв висоту, описуючи широкі кола над рівниною, де лежало сплюндроване село. На небі вигулькнув тоненький місяць, і його світло зразу ж побігло зайчиками по закрутах річки. У цьому світлі, що водночас і линуло згори, і відбивалося від водяного дзеркала, виразно вимальовувались обвуглені рештки спалених хат. Зненацька на місяць насунулася хмара, і все поринуло в темряву. Йорш сидів на спині в дракона: тут було зручно й тепло. Та його не полишало гірке розчарування, що досі він так нічого й не зміг з’ясувати. Він вирушив на підкорення світу й на порятунок своїх приятелів, але не мав найменшої гадки, в якому напрямку рухатися.

Дракон приземлився. Вони з ельфом порадилися, що робити далі. Путніх ідей у жодного з них не виявилося.

Хмару віднесло вітром, і на небі знову засяяв місяць. Йорш опустив погляд: просто коло його ніг у високій траві виблискувало щось незрозуміле. Він нахилився й підняв: то був білий камінь, від якого відбивалося світло місяця. Перевів погляд трохи далі. Тоді розгорнув траву руками. За крок від першого каменя був ще один, тоді ще і ще. З висоти його зросту їх не було видно, але тепер, коли він присів навпочіпки, білі камені складалися у виразну лінію.

Йорш показав драконові цю вервечку каменів.

— Хтось залишив нам слід, — радісно заявив він.

— Нам? Та ж ніхто у світі навіть не знає про наше існування!

— Ну, може, і не для нас, але слід точно залишили! — наполягав Йорш.

— Хто ж міг виявитися таким простодушним, щоб лишати стежку з каменів невідомо для кого? З якою метою?

— Щоб знайти шлях додому. Це була дитина. Так само і я колись, як покидав свій дім, лишив слід із каменів, щоб потім знайти дорогу назад. Правда, каменів мені вистачило тільки на півдня, та й ті через безперервні дощі опинилися під водою. У кожному разі, саме так роблять діти, коли мусять покинути місце, яке не хочуть покидати. Вони лишають за собою слід із камінців, і це дає їм надію. Так вони можуть бодай мріяти, що коли-небудь повернуться назад. Коли все навколо сповнює тебе страхом, надія і мрія бувають важливіші за їжу. Але тепер цей слід — для нас. Він показує нам шлях. Правда, іти доведеться пішки. Камені надто малі, щоб побачити їх з висоти.

— Ти впевнений? Я терпіти не можу ходити пішки. Це не по-драконячому. Ходьба — не для нас. Не те, щоб ми не вміли ходити, але сама будова колінних суглобів та середостіп’я…

Місяць сяяв чимраз яскравіше. Слід із каменів привів їх від трави до кам’янистої гірської дороги. Тепер камені лежали вже на порослому травою узбіччі, — це мало б відрізняти їх від каменів на самій дорозі. Вони були всі однаковісінького розміру, круглі та білі. Дитина, що залишила їх уздовж дороги, мабуть, роками збирала ці камінці на березі річки й зберігала, наче скарб, щоб потім обміняти на надію повернутися додому.

Попервах дорога йшла в напрямку з гір у долину, до Даліґара, але потім повернула на схід. Камінці траплялися все рідше, так, наче той, хто їх лишав, вирішив бути ощадливішим. Проміжки між каменями ставали все більші. Дракон ні на мить не переставав нарікати на біль у задніх лапах, не кажучи вже про спину, і пояснювати незаперечні переваги польоту над ходьбою. І справді, яким величним він був у польоті з розпростертими крилами, таким кумедним видавався на землі, скидаючись на велетенську курку-переростка.

Місяць уже зник. Світало. Тепер камені траплялися дуже рідко, тільки на перехрестях — показуючи, куди повертати. Вони лежали за кілька кроків після роздоріжжя, якщо поворот був праворуч — то із правого краю дороги, а якщо ліворуч — то з лівого, щоб не лишалося жодних сумнівів.

Нарешті в променях ранкового сонця зблиснув останній камінець, що позначав початок вузької заболоченої стежки, майже всуціль зарослої ожиною. За якийсь час стежка зовсім зникла в мочарах. Камінчиків більше не було. Перед ними простяглася болотиста місцевість, над якою висіли хмари комарів та іншої мошви, що пробудилася разом зі світлом нового дня.

Рухатися вперед було важко: ґрунт під ногами наскрізь просякнув водою.

Нарешті перед їхніми очима відкрилося щось на кшталт долини, у глибині якої, напівзагрузнувши в болоті, стояла кошара з гілляччя, обмазаного глиною і, судячи із запаху, коров’ячим та овечим гноєм. Вікон у кошарі не було, а за двері правила діра, завішена овечою шкурою.

— Що ж, камінців більше нема, — сказав Йорш. — Але ми вже кудись прийшли.

— Чудово, — відказав дракон. — Це добра новина, а то мої задні ноги вже як дві сардельки, що смажаться на решітці, коліна скриплять, як в’язанка дров, що котиться з гори, а про спину я навіть мовчу. У пузі в мене гуготить від голоду, наче вітер між верхівками модрин. Можемо тут отаборитися, перевести подих і поспати. А ще краще, я тут зупинюся, перепочину й посплю, а ти піди й подивися, що за сарай отам стоїть.

Йорш ледве тримався на ногах, але ніяка втома не могла його зупинити. Дракон причаївся на узліссі під двома високими дубами, цілковито злившись із краєвидом. Після довгої нічної подорожі пішки він був весь запилюжений, а тепер, лігши на землю, ще й вивалявся в грязюці. Химерні візерунки із драконячих лусок, що мінилися різними відтінками зеленого, робили його ще менш помітним на тлі болотяної рослинності.

Юний ельф попрямував до кошари, раз у раз озираючись, щоб упевнитися: дракон справді видавався не більш ніж розмитою плямою серед густої зелені. Підійшовши ближче, він зауважив, що недалеко від кошари стоїть ошатний будинок, мурований з гарного білого та червоного каменю, із гранітним карнизом, на якому вирізьблена вервечка маленьких гусочок з бантиками на шиї та квіточками в дзьобі. Будинок мав дерев’яні двері, розмальовані різнокольоровими сердечками, з комина курився дим, за очеретяним тином дзьобала щось зграйка гусей та курей. З іншого боку від дому простягалася широка лука, оточена грубо збитим палісадом, наїжаченим старими іржавими списами, загостреними дерев’яними палями, кущами ожини й терну. Над усім цим височіли дві вежі для лучників. На луці відбувалося дещо дивне: гурт замурзаних і змарнілих, одягнутих в однакове лахміття дітей копав у розмоклій землі довжелезні канави.

Розділ чотирнадцятий

Цілісінький світ був охоплений страхом. Усі немовби збожеволіли. Дракон з ельфом на спині знову з’явився в Даліґарі й винищив там усю домашню птицю. Скрізь лежали гори з тисяч і тисяч мертвих курей, оповиті хмарами мух та смородом гниття й розкладу. Такі чутки принаймні ширилися між людьми.

Робі ніколи не бувала в Даліґарі, бо її тато й мама уникали там показуватися, але Ґламо, один зі старших хлопчаків, високий і худорлявий, із чорним волоссям, яке спадало йому на лице, бував там і казав, що курей у Даліґарі більше немає, бо Суддя-управитель вирішив, що вони псують вигляд міських вулиць. Подекуди курку можна було ще надибати в горішній частині міста, найнебезпечнішому місці в усьому графстві, куди навіть міська варта боялася зайвий раз потикатися. Однак і там курей було не густо, так що на пальцях можна полічити, і з них вийшла б хіба що невелика купка, але ніяк не гора. Проблема була в тому, що Ґламо полюбляв розповідати небилиці, яких світ не чув. Він був сином двох мандрівних торговців, які ходили від міста до міста й продавали на майданах усяку всячину, аж поки однієї особливо лютої зими їх — як і багатьох інших бродяг — не звели зі світу холод і кашель. Як і всі волоцюги, Ґламо любив хизуватися своїм розумом, він, мовляв, скрізь бував і все бачив, а інших мав за дурників, готових повірити в усе, що він скаже.

Серед іншого, він стверджував, що в долішній частині Даліґара жила одна-єдина курка, якій ніхто не наважувався скрутити в’язи, бо то була особлива, зачарована курка, яка одного разу вже померла, а тоді воскресла.

Ґламо не раз діставав потиличника від тих, кого дратували його дурні байки, насамперед від Крешо та Морона, але вперто стояв на своєму й далі розповідав про даліґарську курку, що повернулася із царства мертвих, або інші небилиці та побрехеньки: про те, що в Даліґарі є рослини, які цвітуть цілісінький рік, або як одного разу він зустрів троля, котрий разом із двома здорованями рубав ліс десь коло Темних гір, і вони навіть допомогли його татові полагодити воза. За це тато дав їм половину вудженого окосту, але вони, перш ніж з’їсти м’ясо, закопали його в землю, а тоді викопали. За цю історію Ґламо теж дістав потиличника…

Навіть якщо вважати розповіді Ґламо звичайнісінькою брехнею, історія про гори мертвих курей видавалася дещо безглуздою. Якби дракон справді перебив стільки курей, то чого ж їх лишили гнити, а не з’їли? Або не віддали їм, сиротам? У Сирітському домі вони б з’їли цих курей навіть із хробаками. Ця історія про стоси мертвих курей, що гнили просто неба, отруюючи повітря, була, судячи з усього, того ж ґатунку, що й історія про викрадення Йомір.

Згідно із чутками, драконові дала відсіч особиста гвардія Судді-управителя, і після затятого бою він змушений був утікати, стікаючи кров’ю та й узагалі ледь живий. Утім, очевидно, у драконів смертельні рани заживають швидше, ніж подряпані коліна в дітей, — адже невдовзі після цього дракон пролетів над Сирітським домом, і йому явно нічого не бракувало: могутньо змахуючи крилами, він мчав, мов вітер, понад найвищими хмарами.

Чутки кружляли між людьми, переспівувалися на різні лади й розросталися до гігантських масштабів. Та єдине, у чому Робі була певна, — це що роботи в них стало більше, а кукурудзяної каші — менше. Тепер, коли вони не були зайняті збиранням яблук для Даліґара, їм наказували копати шанці в грязюці. Завтра в їхній кошарі зроблять справжні двері, що замикатимуться на ключ. Після того, як хижа бестія викрала бідолашну Йомір, усі повинні працювати неодмінно в парах, і в кожній парі один відповідав за другого перед Тракарною й Страмаццо. На щастя, Робі була в парі з Калею. З усіх жахливих робіт, які Робі доводилося виконувати, не існувало гіршої за копання шанців. Земля була мокра й розкисла, і стінки тільки-но викопаних шанців одразу сповзали вниз, і так знов і знов. У болоті кишіли хробаки й волохаті сороконіжки, які здавалися сплячими, та коли зачепити — прокидалися й кусалися, ще й так, що вкушене місце боліло потому багато годин.

Копати шанці навколо Сирітського дому спало на думку Страмаццо, що знався на військовій справі так само, як і на астрономії, — тобто не мав про неї ані найменшого поняття. Дійсно, тільки людині з багатолітньою звичкою не думати могло стрелити в голову оборонятися проти летючої, крилатої істоти з викопаних у землі шанців, ніяк не захищених згори.

Коли дракон з’явився над Сирітським домом удруге, переможна радість дуже скоро змінилася чорним жахом. Страмаццо, що один раз уже дав відсіч драконові й прогнав його ударами коша для винограду, а отже, вважався за досвідченого драконоборця, призначили відповідальним за оборону «прилеглих земель», тобто всього, що було поза мурами міста Даліґара. Результатом стала низка істерик Страмаццо, що чергувалися з укотре вже повторюваними байками про битву із драконом. Спершу вони копали шанці довкола болота, тоді покинули їх і почали копати нові, під виноградником, тоді заходилися споруджувати земляний вал, який невдовзі теж закинули, так і не докінчивши, щоб повернутися до первісної ідеї шанців довкола болота.

Робі на мить перестала копати. Вона геть вибилася із сил. Руки в неї пекли, долоні вкрилися пухирями. Крім того, її мучив голод. Копаючи шанці, годі вкрасти що-небудь їстівне. Вона була втомлена й більше не мала сили…

Казали, що дракона поранили. Може, він уже мертвий. Може, він більше ніколи сюди не прилетить. Може, усе пропало. Може, той дракон, який увижався їй стільки разів, — то був просто безглуздий сон. Може, ніхто по неї не прийде й не врятує — ні її, ні інших. Усе й далі буде, як є.

Зненацька посеред болота промайнуло щось, що знову вселило в неї надію та збадьорило дух: то була миша, така велика й груба, яких Робі ще не бачила. Каля теж її помітила. Дівчата перезирнулися: м’ясо. Ціла купа м’яса. Така здоровенна миша — справжній пацюк, ба навіть пацючисько.

Коли Робі привели в Сирітський дім, у неї забрали одяг, взуття й велику вовняну хустку, що зв’язала для неї мама, але одну річ Робі зуміла заховати — пращу. Її зробив для неї тато. Це була звичайна смужка шкіри з розширенням посередині, куди зручно вкладати камінець. Робі зуміла вберегти її під час численних обшуків, підшивши соломинками під спід своєї брудної роби з мішковини.

Страмаццо й Тракарна були на іншому краї довжелезного рову. Крім того, ні Робі, ні Каля того дня ще не використали свого права «вдовольнити тілесні потреби», яке належалося кожному «неповнолітньому працівникові» один раз на день. Відтак двоє дівчат пустилися в погоню за мишею, яка, на щастя для них, вирішила заховатися серед кущів терну й ожини, що відокремлювали луку від узлісся — тут Робі могла непомітно дістати свою пращу, закласти в неї камінчика й стрельнути ним у мишу. Бац! Постріл був точний і влучний. Миша відкинула лапки. Дівчата поспішили назад на своє місце в недокопаному рові. День тягнувся далі, повільно й невблаганно, аж поки ополудні діти-копачі не вишикувалися в чергу, щоб отримати по шість каштанів та пів яблука, які послав їм від своїх щедрот Суддя-управитель Даліґара.

Миша — то була спільна трапеза. Виноград, ожину, горіхи, яйця чи яблука можна було наминати самому, нікому нічого не кажучи. Але мишу, щоб вона стала їстівною, треба обдерти, випатрати й спекти на вогнищі, а це можна було зробити тільки спільно з іншими «дорогими пожильцями» Сирітського дому. Проходячи — немовби просто так — уздовж рову, дівчата порівнялися із Крешо та Мороном і сказали про свою здобич. Їм було до сліз образливо, що мусять це робити, бо ж тепер Крешо й Морон заберуть собі на двох аж половину миші. А другу половину треба поділити на всіх, бо ж готувати мишу доведеться в кошарі, на маленькій жаровні, що слугувала для обігріву, — а значить, кожному дістанеться по маленькому шматочку. Утім, і маленький шматочок — краще, ніж нічого. Навіть це буде для них за свято. Коли прийшла пора роздавати обід, на роздачу став тільки Морон, а Крешо разом з Робі та Калею нишком попрямували до кущів, щоб забрати здобич. Вони взяли із собою порожній мішок з-під каштанів, щоб у ньому пронести контрабандний харч у кошару. Миша не була «крадіжкою» й не потягла б за собою кари, але її все одно відібрали б як те, що «відволікає від праці», та ще й довелося б наслухатися звинувачень у невдячності та дикунстві.

— Як ви могли? — заявила б Тракарна. — Вас у Сирітському домі годують завжди досхочу, тут стільки смачної їжі, а ви!..

— Дикуни, справжні дикуни, — бурчав би Страмаццо, пробудившись від своєї повсякчасної дрімоти. — Діти дикунів з дикунськими звичками… Щастя, що тут є ми, культурні люди, здатні бодай чогось їх навчити…

Та впольованої миші в кущах не було. Точніше, вона там була, але замість лежати, де лежала, із застиглим на мордочці виразом здивування та болю, вона сиділа на руках у якогось незнайомця, що скидався на хмарку з волохатими ногами, убраного в брудну весільну сукню із подолом, задертим і зав’язаним на поясі вузлом. Незнайомець був дуже молодий, ще зовсім хлопчисько, не набагато старший за них. Робі запитала себе: чи виглядав би він трохи менш сміховинно, якби сукня була не така брудна? Утім, проблема полягала навіть не в бруді, а в тому, що від нього страшенно тхнуло пташиним послідом. Навіть їм, що гибіли в старій напіврозваленій кошарі й мали нагоду вмитися хіба тоді, коли доводилося працювати під дощем, відгонило цим смородом. Незнайомець тримав мишу на колінах, гладив її й говорив до неї щось, наче до рідної душі чи найдорожчого приятеля. Миша дивилася на нього із зачудуванням, злегка помахуючи хвостиком. Очевидно, Робі не вбила її на смерть, а тільки оглушила, і тепер сморід, що йшов від брудної сукні, привів тваринку до тями. Незнайомець і миша ще якусь мить дивилися одне на одного поглядом, сповненим ніжності, а тоді миша зіслизнула з його колін на землю й неквапом попрямувала в густі зарості терну. За два роки життя поруч зі Страмаццо Робі ще не бачила картини, яка дорівнялася б до цієї своєю дурнуватістю: якийсь чудило, одягнутий у брудну весільну сукню, що нестерпно смердить пташиним послідом, пестить недобиту мишу, наче рідну дитину.

Налякана безглуздістю цієї сцени, Каля зробила крок назад. Робі підбадьорила її, коротко стиснувши рукою за плече: вона поруч, нема чого боятися.

Незнайомець помітив цей жест і всміхнувся.

Першим прийшов до тями Крешо:

— От же ж дурна шмаркачка! Не можеш навіть розібрати, вбила ти мишу чи недобила! — просичав він презирливо.

— Та вона була мертва! — запротестувала Робі, приголомшена побаченим так само сильно, як і присоромлена.

— Тепер вона вже не мертва, — озвався незнайомець.

Каля розплакалася. Вона вже не першу годину думала про печену мишу й уявляла собі, як увечері покладе до рота шматочок м’яса, і всі навколо говоритимуть, які вони з Робі молодці — двоє справжніх мисливців. Усі будуть задоволені, а мишачі кісточки, знай хрумкотітимуть на зубах…

— Робі вбила мишу, — заявила Каля. — Ми хотіли її з’їсти, — додала вона невтішно. Голос дівчинки тремтів від жалю за омріяним, дарма що мізерним і жалюгідним бенкетом, який так і не відбудеться. Робі тим часом мовчала, не знаходячи слів.

— Не можна їсти істоту, яка вміє думати, — лагідно дорікнув незнайомець.

Це твердження було таке химерне, що Каля аж перестала плакати.

Незнайомець підвівся. З його обличчя не сходила усмішка. То був, мабуть, найгарніший хлопець, якого Робі будь-коли бачила. Якби тільки він не був такий невиправно дурний і якби від нього не смерділо, як від купи гною! І якби мав щось попоїсти. Зі своєю дурнуватою усмішкою на обличчі він справляв враження людини, у якої, коли вона має щось їстівне, неважко буде це щось видурити.

— Миші вміють думати? — запитав спантеличено Крешо.

Робі стенула плечима: якщо навіть Страмаццо щось там думає…

— Що це значить? — не вгавав Крешо.

Робі знову стенула плечима.

— Як гадаєш, це ельф? — запитав Крешо, стишивши голос. З голови незнайомця саме спав білий серпанок, відкривши біле-біле волосся й загострені кінчики вух.

— Ні, — переконано відповіла Робі.

— А чого ти така впевнена?

— Ельфи хоч і негідники, але принаймні розумні, — прошепотіла у відповідь Робі.

Незнайомець глянув на неї й усміхнувся ще ширше, а тоді вклонився й мовив: «Йоршкрунскваркйолнерстрінк».

— На здоров’я, — ввічливо побажала Робі, як її вчила казати мама, коли хтось чхає.

— І вам доброго здоров’я, — мовив незнайомець. — Якщо хочете, можете звати мене просто Йорш. Я шукаю когось, хто був би родом із села Арстрід.

Каля й Крешо відразу ж тицьнули в Робі вказівними пальцями: Каля — лівою, а Крешо — правою рукою, бо стояли вони обабіч дівчини.

Очі незнайомця зупинилися на Калиній руці, на якій бракувало великого пальця. Він дивився на неї досить довго, а тоді мовив напрочуд ідіотську фразу: «О, тобі бракує пальця на руці!»

Каля опустила руку, а тоді й очі, принижена й пригнічена. Нижня губа в неї затремтіла, груди здригнулися від здавленого плачу. Робі з ненавистю глянула на незнайомця: якби вона була досить велика й сильна, то дала б йому доброго ляпаса.

Незнайомець підійшов до Калі, узяв її ліву руку у свої долоні й тримав так кілька хвилин, утупивши погляд у порожнечу. Каля була перелякана, але, на диво, не відсахнулася й навіть не пробувала забрати руку. Вона так і стояла, задивившись у блакитні очі незнайомця, які дивилися кудись — невідомо куди. Незнайомець пополотнів і став блідий, наче мрець. Його тіло охопив дрож. Робі подумала, що це може бути якась заразна хвороба, і навіть зробила крок у напрямку до Калі, щоб відвести її набік. Та в цьому не було потреби: довгі й тонкі пальці незнайомця відпустили брудну й покалічену руку дівчини. Йорш уже не тримався на ногах і безсило впав навколішки просто в грязюку. А тоді мовив ще одну ідіотську фразу: «Із твоєю рукою все буде гаразд. Із дорослими так уже не вийде, але дітей іще можна вилікувати».

Каля не зводила з нього завороженого погляду, а Робі аж не тямилася з люті: як би вона хотіла бути більшою та сильнішою, щоб надавати йому ляпасів або й копняків.

Незнайомець, що стояв навколішках і тяжко дихав, знов обернувся до Робі.

— Я знав, що тут є дитина з Арстріда, — мовив він переможно. — Хтось лишив слід із камінців звідти — аж сюди, і це могла зробити тільки дитина!

Дитина? Крешо зиркнув на Робі тим особливим поглядом, яким дивляться на неповносправних, і Робі відчула, як ненависть до незнайомця переповнює її по вінця.

— Моє шанування, ласкава пані. Прошу, скажи мені, що сталося з вашим милим селом і з якої причини та навіщо ти тепер перебуваєш тут.

На слова «ласкава пані» Робі рвучко озирнулася, подумавши, що просто в неї за спиною стоїть «пані Тракарна». Коли ж вона побачила, що позаду нікого нема, а значить, незнайомець звертається саме до неї, злість і досада на цього дурного паяца, який позбавив їх надії на вечерю, а тепер глузує та знущається, переповнила й так невелику чашу її терпіння. Вона схилилася, взяла першу-ліпшу гілляку й рішуче пригрозила нею незнайомцеві:

— Я менша за тебе, але б’ю сильніше, — заявила вона. — Не смій її торкатися, — додала, кивком показуючи на Калю, але не відводячи очей від прибульця.

Незнайомець не на жарт розгубився. Він усе ще тремтів і важко дихав, не в змозі підвестися на ноги, а Робі загрозливо нависала над ним з гіллякою в руці.

— Пробачте, ласкава пані. Якщо я й порушив якісь звичаї ввічливості, то це не навмисне!.. Емм… Ваша висок… ні? При-дур… теж ні.

Вираз на обличчі Робі став іще загрозливіший, а її руки ще дужче стисли гілляку. Тим часом незнайомець з виглядом того, хто зненацька згадав про щось дуже важливе, відкрив торбинку із синього гаптованого оксамиту, яку ніс через плече, і дістав звідти дерев’яного кораблика та маленьку ляльку-мотанку. Волосся в ляльки було з овечої вовни, фарбованої горіховою шкаралупою, — таке саме чорне й густе, як у Робі.

— Це твоє, правда? — мовив незнайомець, простягаючи Робі обидві іграшки. — Я знайшов їх в Арстріді й узяв, щоб віддати тобі.

Цього разу в погляді, яким подивився на неї Крешо, виразно проглядалося насмішкувате співчуття. Робі хотілося, щоб цей незнайомець щез, провалився крізь землю, потонув у болоті, щоб прилетів дракон і забрав його геть, — але з іншого боку, коли вона дивилася на свій кораблик та свою ляльку, то не могла стримати бажання бодай торкнутися їх. У пам’яті зринули образи з минулого: як батько вирізав кораблика з букового полінця, як мати викроїла зі своєї спідниці кілька шматочків матерії на сукенку для ляльки. Ці образи — все, що залишилося їй від тата й мами.

Вона простягнула руку й мовчки взяла іграшки.

— Що сталося з Арстрідом? — запитав незнайомець лагідним голосом.

Робі якусь мить дивилася на нього насуплено, а тоді поволі опустила гілляку.

— Його знищили, — сказала вона зітхнувши.

— Чому?

Робі мовчала. Вона не хотіла про це згадувати. Не хотіла про це говорити.

— Чому? — перепитав незнайомець.

— Е-го-їзм, — утомлено продекламувала вона.

— Що це означає?

Робі мовчала.

— Вони платили замало податків, — пояснив Крешо, утрутившись у розмову. — Не хотіли платити, — додав він з робленою поважністю в голосі, вимовивши, точнісінько як Тракарна, із притиском оте «не хотіли».

— Вони не могли стільки платити! — запротестувала у відчаї Робі. — Просто не могли!

Незнайомець задумливо кивнув, а тоді знову звернувся до Робі.

— А мешканці Арстріда ще живі?

Робі кивнула.

— І де ж вони? — запитав він.

— Вони втекли по той бік Темних гір, за водоспад. Тепер живуть на березі моря.

То був не секрет. Вояки й так це знали. Та вони не пробували переслідувати втікачів, бо їх надто лякав водоспад.

— Ти знаєш чоловіка на ім’я Монсер і жінку на ім’я Сайра? — знову запитав незнайомець.

Тиша.

— Ти знаєш чоловіка на ім’я Монсер і жінку на ім’я Сайра? — повторив незнайомець.

Далі тиша. Робі відчула, що нижня губа в неї починає тремтіти, а очі наповнюються сльозами. Вона судомно стиснула кораблика та ляльку. Тут уже навіть Крешо не відважився на жодні кпини.

— То були мої тато й мама, — тихо вимовила вона. Дівчина дихала глибоко й говорила повільно-повільно, мабуть, щоб не розплакатися.

— Були? — допитувався незнайомець.

Ні, вона таки не втримається, дарма що старається дихати глибоко й говорити повільно. Робі розплакалася.

— Їх повісили, — сказав Крешо.

Незнайомець зблід, наче мрець.

— Чому? — запитав він тремтячим голосом після того, як на мить йому геть зовсім перехопило подих. — Чому?

Тиша.

— За егоїзм, — мовила Робі, схлипуючи. Вона ніяк не могла заспокоїтися. — І… — дівчина не знайшла в собі сил договорити.

— …і…? — повторив незнайомець.

— І крім того, казали, що вони переховували ельфа, але я знаю, що це неправда, цього не могло бути…

Робі не договорила.

— Ні-і-і-і-і-і! — закричав Йорш. — Ні, ні, ні, ні! Вони віддали своє життя, загинули й лишили тебе сиротою через мене!

Незнайомець закрив обличчя руками. Він упав навколішки й скулився, його трусило дедалі дужче, немов зимовий вітер — останній листочок на гілці дерева. Крешо переможно посміхнувся.

— Бачиш, він таки ельф!

Робі перестала плакати. Вона підняла голову й поглянула зверху вниз на плаксиву істоту коло своїх ніг. Це що, справді ельф? Ба навіть Той Самий Ельф, — той, котрий… Невже батьки й справді загинули, залишивши її сиротою, щоб порятувати оце? Вона сирота через оце? Вона лишилася без батька-матері через оце? Немає більше ні сушених яблук, ні печених на рожні куріпок, ні теплого ліжка, ні молока з медом уранці — і все через оту жалюгідну істоту, яка тільки й уміє, що насміхатися з голодних дітей і Калиної покаліченої руки? Це неправда. Цього просто не може бути. Тепер, коли незнайомець заговорив про Арстрід, вона нарешті збагнула, у що він одягнутий: то була весільна сукня, у якій виходила заміж дочка сільського старости! Мама Робі навіть допомагала вишити оте «М» на грудях. Злість перемогла біль, і вона злегка штурхнула Йорша своєю босою ногою. Той, утім, навіть цього не зауважив.

— Іди геть, — закричала Робі. — Це все неправда — те, що ти говориш. Геть! — Для переконливості вона навіть плюнула на нього, але Йорш і не поворухнувся. Він був непритомний.

Що казати чи робити далі — про це Робі вже не встигла подумати. Тракарнин крик, що пролунав у неї за спиною, змусив її пригадати, що веселі часи давно скінчилася й тепер варто чекати тільки поганого й ще гіршого.

— Ельф! Це ельф! — заволав Крешо, показуючи пальцем на безсилу постать на землі.

Слово «ельф» луною понеслося з уст в уста, аж поки не долинуло до вартових. Просвистіло кілька стріл. Робі, Каля та Крешо кинулися на землю, прикривши голову руками. Йорш і далі лежав нерухомо: він ледве дихав. У цю мить пагорб удалині за Сирітським домом зненацька зрушився. То був дракон, що причаївся в траві. Він був справді велетенський — й опинився зовсім близько. Усі кинулися врозтіч, за винятком тих трьох, що лежали долілиць на землі, накривши голову руками, а тому не бачили й не розуміли, що діялося навколо. Вони збагнули, що сталося, тільки коли їх овіяло гарячим смердючим вітром. Підвівши очі, вони побачили просто перед собою драконячу морду, і їм стало ясно, що вітер — це подих із пащі, всіяної здоровенними, як рука завбільшки, іклами.

На щастя, дракон на них навіть не глянув. Він шукав способу підхопити Йорша зубами водночас і міцно, і так, щоб не поранити ельфа.

— Робі! — загукала Каля.

— Тс-с-с. Тихо.

— Робі, я впісялася…

— Ну, це не біда. Це навіть добре, — заспокійливо прошепотіла Робі. — Тебе не так смачно буде їсти. А тепер цить.

Дракон, однак, нітрохи ними не цікавився. Він і далі думав над тим, як краще перенести Йорша. Після кількох спроб підняти його зубами він вирішив використати пазурі. Кігтями лівої лапи узяв ельфа за гомілки, кігтями правої — за зап’ястки, а тоді розгорнув свої широченні крила й повільно здійнявся в повітря.

Коли він був уже зовсім високо, йому вслід полетіло ще кілька стріл — але вже без жодних шансів влучити в ціль.

Робі лежала долілиць, не знаючи, що робити, аж поки не відчула, як Тракарнині руки схопили її за плечі й примусили підвестися.

— Ти… — почала Тракарна здавленим від злоби голосом, — ти… ти, мерзотниця, ельф’яча посіпака… атож, ельф’яча посіпака… як і твої батько й мати… слава Даліґару, що їх відправили на шибеницю… чортові негідники… знай, я не спускала з тебе очей… то ти їх спровадила сюди на нашу голову, правда ж? Це ж усе через тебе, га?

Робі навіть не пробувала виправдовуватися, бо знала, що це лише примножить Тракарнину злість і лють її ударів, а тільки, як могла, прикривала голову руками. Усе було так кепсько, що ляпаси здавалися далеко не найгіршою із проблем. Її тато й мама прирекли себе на смерть, а свою доньку — на недолю заради якогось жалюгідного недоумка. Сон, що переслідував Робі ще відтоді, як була зруйнована її родина й усе життя, — сон про дракона й принца в білому, — таки справдився, і їй на голову звалився цей негідник ельф у весільній сукні, закаляній пташиним лайном і ще чимсь, про що краще й не знати, — й остаточно споганив її й так зовсім не солодке життя.

Коли Тракарна трохи вгамувалася, Робі була вже вся в синцях. Тут якраз нагодився Страмаццо, і вони вдвох вирішували, що робити далі. Урешті зійшлися на тому, що Страмаццо особисто піде до Даліґара й попросить про підмогу, необхідну для того, щоб відпровадити до міста цю малу відьму.

— Так, ти — відьма, — додав Страмаццо, обернувшись до Робі. — Ті, що водяться з ельфами, — це і є відьми…

На це знадобиться десь пів дня. З іншого боку, Страмаццо не міг важити своїм дорогоцінним життям, супроводжуючи її сам: дракон і ельф можуть будь-якої миті напасти знову. Без сумніву, вони напали саме для того, щоб визволити її…

Що ж, хай буде так, — з гіркотою подумала Робі, — невдовзі вона вирушить до Даліґара в тюрму, а звідти, найпевніше, на шибеницю — як тільки досягне відповідного віку, бо поки що вона вважається неповнолітньою. Отже, справдилася й друга частина її сну: завдяки драконові й білому принцеві вона таки покине Сирітський дім назавжди.

Вона не пручалася, коли її відвели у вартівню й одягли кайдани. Двоє лучників залишилися стерегти її, чекаючи на підкріплення з міста. Робі скрутилася клубочком, заховавши голову між коліна й міцно стиснувши в руках кораблика та ляльку. Час плинув над нею та повз неї, а в голові, наче зграя божевільних круків, кружляли все ті самі думки.

Час спливав. Раз у раз її очі заплющувалися від утоми, але за стуленими повіками не зринали більше жодні образи, крім одного: зрідка дівчинці ввижалася дитяча долонька з п’ятьма розчепіреними пальцями. Страмаццо повернувся, привівши із собою цілу купу вояків. Робі схопили, зняли з ніг важкі кайдани й одягли на руки легкі залізні наручники, у яких можна було рушати в дорогу. Потім її посадовили на віслюка — це вперше Робі довелося їхати верхи, але вона була надто прибита горем, щоб звернути на це увагу. День видався похмурий, і навкруги стояв туман, що приглушував яскраві барви осені.

Решта сиріт мовчки з’юрмилися на луці за старою кошарою. Чиясь рука помахала їй на прощання й застигла піднятою догори із широко розчепіреними пальцями. Тракарна щось прокричала, але рука вперто не опускалася, і врешті Робі збагнула, що це було не прощання. Це Каля показувала свою ліву руку з усіма п’ятьма пальцями.

На місці був і великий палець, який Каля відрубала собі сокирою два роки тому.

Робі ще раз глянула на Калині руки, бо тепер обидві були підняті догори. Їй перехопило подих, а в очах у неї все попливло. Вона нарешті усвідомила: на її шляху трапилася неймовірно могутня й доброзичлива істота — справжній ельф, а вона тільки й змогла, що плюнути на нього й стусонути ногою! Вона дивилися на Калині руки, аж поки ті не зникли в далині. Осел брів далі й далі від Сирітського дому в супроводі загону вояків, якого б вистачило, щоб дати бій цілій армії тролів.

Розділ п’ятнадцятий

Йорш був у відчаї. Він бовдур, справжнісінький бовдур. Його нудило від самої думки про те, як по-дурному він повівся. То була цілковита, вселенська, несусвітня, пекельна, безмежна, неосяжна, непробивна, непрощенна, невиправна, невиліковна, фатальна, смертельна дурість.

— Ну, згоден, ти поводився не надто розумно, але я не сказав би, що ситуація аж така безнадійна. Надії позбавляє тільки смерть, а вчора, здається, ніхто не вмер…

Драконові слова загубилися в завиванні штормового вітру з моря.

Йорш почувався ще надто кепсько й не здатний був ні на що інше, крім як лежати долі, скрутившись клубочком, і тремтіти, мов осиковий листок. Нестерпний біль, наче лезо розжареного на вогні ножа, пронизував йому великі пальці на обох руках. Його палила лихоманка, шкіра неначе горіла, і тільки холодний вітер приносив коротку полегкість. Йорш лежав на мокрій траві, зануривши руки в калюжку льодяної води, що утворилася після багатоденних дощів між скелями коло печери.

Було цілком очевидно, що ота дівчина — не хто інша, як дочка Монсера та Сайри: материні риси обличчя поєднувалися в неї зі смаглявістю її батька. Він міг би й сам це зауважити. Вона така ж відважна й шляхетна, як і її батько з матір’ю. Видно було, як вона раз у раз підбадьорює меншу дівчинку й хоче її захистити. Шкода тільки, що вона, як і її батьки, так легко піддається поривам люті, ще й із цілковито незрозумілих мотивів! Йорш мав би сам здогадатися, що в дівчини горе, що вона нещасна, голодна, до краю втомлена, — і мав би найперше захистити її та забрати звідти в безпечне місце, а не лишати там, наразивши на смертельну небезпеку.

А все через те, що біль другої дівчинки, тієї меншої, з покаліченою рукою, вразив його, наче удар каменем, і він не одразу усвідомив, у якому порядку краще було б усе робити: спершу забрати обох дівчат подалі звідси, а тоді вже загоювати рани й розраджувати горе…

Дракон із розумінням кивнув, беручись за третього глухаря, який підрум’янювався на рожні з вербової гілки над вогнищем із шишок та розмарину, запашний дим від якого змішувався з ароматом смаженого м’яса.

— Як ти можеш таке їсти? — з гіркотою в голосі запитав ельф.

— Кусаю передніми зубами, а тоді жую задньобічними, — люб’язно пояснив дракон. — Давай з’ясуємо, що було далі. Чому ти зімлів?

— Відрощувати дівчинці палець — то був жахливий досвід. Я мав би пригадати, як то було — вигоювати твою рану, і помножити це відчуття в стократ. Я мав би передбачити, що це зробить мене геть недієздатним — і мав би зрозуміти, що краще відкласти це на потім. Та найгірше було, коли я дізнався, що вони загинули через мене… через мене… — Йоршеві очі втупилися в порожнечу. — Усе це таке… таке… — він не знаходив потрібного слова.

— Дурне, смішне, безглузде? — підказав йому Ерброу, беручись за четвертого глухаря. Він ще й насміхається? Злість переповнила Йорша настільки, що він аж забув про свій біль.

— Та як ти смієш? Як ти можеш? — він вимахував руками, підшукуючи слова, що разили б так само боляче, як був уражений він сам. — Дурна, безтямна звірюка, виплодок звірюки ще дурнішої, ще безтямнішої, отупілої й замилуваної в ідіотських казочках. Як ти можеш сміятися? Ця прекрасна дівчина — нещасна й осиротіла через… через те, що я… через те, що вони… врятували мене!

Дракон, однак, анітрохи не знітився. Незворушно наминаючи п’ятого глухаря, він пояснив:

— Я сміюся з тебе, а не з неї. Ця прекрасна дівчина — нещасна сирота не з твоєї вини, а з вини тих негідників, які накинули зашморг на шию її батькам і, не вдовольнившись цим, ув’язнили її саму в місці, порівняно з яким яма зі зміями здавалася б раєм. Ми відповідальні тільки за власні вчинки. Марсель і Саллі, чи як там їх у біса звали, вирішили врятувати тебе й мали на це повне право. То був їхній вибір. Зрештою, якби не ти, вони, мабуть, ніколи б не познайомилися, і їхня прекрасна дочка не з’явилася б на світ. Але суть не в цьому. Пам’ятаєш історію про гномів із часів другої рунічної династії? Спочатку їх переслідували за те, що вони носили бороди, а потім за те, що були без борід. А все тому, що люди хотіли привласнити їхні копальні, бо вирушали на дослідження східних морів і потребували срібла для спорядження кораблів.

Дракон зробив паузу, щоб відкусити шматок шостого глухаря, а тоді повів далі:

— Ті, що в Даліґарі, хотіли 6 мати дурних і бідних, у всьому залежних, підданих, а ці двоє не погоджувалися бути ні дурнями, ні бідняками. Якби не ти, даліґарські правителі знайшли б інший привід і все одно звели б їх зі світу. Поглянь на це з іншого боку: ти завдячуєш їм життям, то радій і живи так, щоб воно не було марним. Досить уже кудкудакати, наче глухар, у якого вискубли хвоста. Піднімай свій зад і ходімо рятувати твою приятельку, як там її звати?

— Робі. Інша дівчинка називала її Робі.

— Робі? Люди, очевидно, мають хист вигадувати імена, які геть нічогісінько не означають. Їм невтямки, що ім’я важливе. То який наш план? Коли вилітаємо по неї?

Йорш почувався вже значно краще.

— Полетимо вночі. У якусь безмісячну ніч. Таку, як оця, — Йорш відчував, як з кожною хвилиною йому прибуває сили. Нічого ще не втрачено. Дракон має рацію. — Повернемося туди цієї ж ночі. Просто зараз, — заявив він рішуче.

— Дай-но хоч я доїм свій підвечірок, — зітхнув дракон. Він якраз розправлявся із сьомим глухарем, а всього на вербовій гілці їх було двадцять один. — Ніколи не дадуть поїсти в спокої.

Йорш укинув до рота жменю золотистих бобів і заходився збирати свої манатки. Він узяв ельфійського лука зі стрілами, бо, як казав дракон, «ніколи не знаєш, чого чекати», і заповітну торбинку із синього оксамиту, до якої поклав мамину книжечку з поезіями й дзиґу, якою гралися ще його тато з мамою, коли самі були дітьми.

— О, це, як я бачу, найнеобхідніші речі. Якщо на нас нападуть лучники, ти зможеш почитати їм поезії чи забавити дзиґою, — іронізував дракон.

Йорш нічого на це не відповів. Решту місця, що лишалося в торбинці, він щільно напакував золотистими бобами. Принаймні одну із проблем цих дівчат — голод — можна буде вирішити відразу.

Йоршева одежа все ще тхнула пташиним послідом, хоча після того, як вона добряче прополоскалася вночі під зливою, а тоді провітрилася на буревії, запах був уже не такий відразливий. Так чи сяк, у Йорша склалося враження, що в його манері одягатися було не все гаразд. Не маючи інших варіантів, він обмежився тим, що трохи оновив свій костюм. Він обдер верхній шар тканини — отой з гаптуванням і дірчастими візерунками, що звалися мереживом, обірвав пишні рукави, що сковували його рухи, а також укоротив поділ сукні до рівня колін, щоб не треба було більше зав’язувати її на поясі. Зрештою в нього вийшло щось на кшталт чернечої ряси невиразного сірого кольору, яка вже майже не смерділа й чимось нагадувала туніки давніх мудреців чи алхіміків.

Дракон з кожним днем ставав усе більшим і більшим. Він уже виріс завбільшки з Ерброу-старшого, а розмах крил був такий, що дракон ледь поміщався на майданчику перед печерою. Юнак виліз йому на спину, і дракон упевнено піднявся в повітря, не зважаючи на шквальний штормовий вітер. У непроглядній темряві ночі, зусібіч оточені стіною дощу, вони раз у раз губили напрямок, тоді сперечалися, у який бік летіти, знову збивалися з курсу й знову сперечалися про те, чия в цьому вина. Ближче до світанку небо нарешті трохи просвітліло, і з темряви проступили бліді обриси пагорбів і напівзруйнованої кошари, оточеної частоколом. Йорш лишився сухим, але крила Ерброу були такі мокрі, що дракон ледь міг летіти. Приземлившись за невеликим ліском на краю тієї луки, де Йорш здійснив чудо воскресіння миші, вони почали радитися, що робити далі. Йорш дещо читав на тему військової тактики та стратегії і з ледь прихованою гордістю заходився викладати два придумані ним плани: основний і резервний. Ідея була в тому, щоб прокрастися всередину старої кошари, — це мав зробити… ем-м-м… менш помітний з них двох, тобто Йорш, тоді як Ерброу тримався б трохи позаду, щоб не дати обійти їх з тилу й прикривати шляхи відступу.

Якийсь час усе йшло добре, — якби не гуси. За огорожею хлівця Страмаццо, що знаходився перед його ошатним, оповитим виноградною лозою домом з дерева та каменю, чувало четверо білосніжних гусей, які, віддзеркалюючись у калюжі, здавалися вдвоє численнішими. Тільки-но Йорш наблизився до огорожі, вони здійняли гелготіння, якого світ не чув. Ельф згадав, що давні царі, бувало, використовували гусей, щоб охороняти свої палаци від злодіїв або нападників, і віддав належне мудрості цього методу. Тракарна й Страмаццо прожогом вискочили надвір — звісно, у спідньому. Вояки висипали зі своїх вартівень з мечами наголо й луками напоготові. Якусь мить усі вони дивилися одне на одного, аж поки в ситуацію не втрутився дракон: він роззявив свою пащу й жахливо ревнув, а тоді випустив струмінь полум’я, який пронизав пелену дощу, залишивши по собі довгу смугу туману. Під її прикриттям усі дременули навтьоки: найпершою Тракарна, за нею вояки, шпортаючись об свою ж зброю й обладунки, а за ними Страмаццо, що насилу тяг свій товстенний зад у світло-зелених штанях.

Лишилися тільки діти, усе ще замкнені в брудній кошарі.

— Який там твій резервний план? — увічливо поцікавився дракон.

Замок на щойно поставлених дверях Йорш відімкнув самою лиш силою думки: клац!

Двері відчинилися. З десяток до смерті нажаханих дітей з’юрмилися в одному з кутків кошари й звідтіля спостерігали за ельфом, але насамперед за Ерброу, чия тінь видніла по той бік дверей.

— Я впісялася, — прошепотіла жалісно одна з менших дівчат.

— Ну, це не так і страшно, — потішила її Каля, — так тебе буде не дуже смачно їсти.

— Мене звати Йорш, — відрекомендувався ельф. Йому вже набридло, що у відповідь йому бажають «на здоров’я», а тому він вирішив назватися скороченим іменем.

Діти й далі тулилися одне до одного в кутку кошари. Переляканий плач не припинявся, а навпаки, ставав усе пронизливішим.

— Зроби щось, аби заспокоїти їх, — мовив ельф до дракона.

Ерброу почав спантеличено бурмотіти щось собі під ніс, шукаючи в пам’яті предків якусь підходящу ідею, і врешті роззявив пащу в спробі посміхнутися, вищиривши, крім передніх іклів, також середньобокові та середньопроміжні зуби, — але від цього перелякане квиління дітвори стало ще гучніше.

— Придумай щось краще! — простогнав Йорш.

Драконова посмішка стала ще ширша: з’явилися й задньокутові зуби, які були найдовші з усіх, а до того ж загнуті. Декотрі з дітей від жаху впали на землю, благаючи не їсти їх.

— Та годі вже, що за дурня! Дракони не їдять людей! — мовив Йорш роздратовано. Він уже побачив, що Робі тут немає. Треба було 6 якнайшвидше заспокоїти когось із дітлахів, щоб той пояснив, куди вона поділася.

Та гармидер не припинявся, ба навіть наростав: жалібні стогони чергувалися із благаннями про пощаду. Тепер діти прохали вже не тільки Ерброу, щоб той не їв їх, а також його, страхітливого ельфа, щоб він не вбивав їх у своєму лютому гніві.

Йорш не знав, що й робити. Усе, що він тільки не пробував: кричав, махав руками, запалив невеликий смолоскип, почеплений на стіні коло входу, — лякало дітей іще більше.

Нарешті гамір усередині кошари заглушило ричання дракона, і темряву розсіяв черговий струмінь полум’я. У повітрі полинув запах смаженого, ледь підгорілого м’яса. Умить запала цілковита тиша.

— Хто хоче трохи смаженої гуски? — запитав дракон. — Прекрасна, гладка гуска — не те, що ви, шкіра та кості. Ви думаєте, що маючи у своєму розпорядженні цілий хлівець, я міг би спокуситися на вас, купу завошивлених скелетів? Гей, ви двоє, — оті, що трохи більші, — звернувся він до Крешо та Морона, — один хай піде й нарве розмарину, а другий — підшукає кілька добрих гілок, щоб зробити рожни. Розправимося із цим хлівом.

Він не встиг навіть договорити, як дітвора висипала назовні й побігла до огорожі, з-за якої линув ні з чим незрівнянний запах — запах чогось, у що можна вп’ясти зуби й відчути, як наповнюється шлунок і відступає голод, туга, смуток та страх, що завжди гніздяться в пустому череві.

— Дужчий за страх буває тільки голод, — коротко пояснив дракон. — Так є в собак, котів, людей, золотих рибок, драконів, тролів. Ельфів я ще не вивчив як слід, тому щодо них мушу втриматися від суджень.

Каля не побігла надвір разом з іншими. Вона підійшла до Йорша, глибоко вдихнула, проковтнула слину — і лишилася стояти коло нього. Йорш опустився навколішки, щоб його очі були на рівні Калиних.

— Куди забрали Робі? — запитав він лагідним голосом.

Каля заспокоїлася, ще раз ковтнула слину, а тоді нарешті змогла вимовити:

— До Даліґара, її забрали до Даліґара. Я чула, як Тракарна зі Страмаццо говорили про це. Вони забрали її в якісь «підземелля старого палацу» — не знаю, де це.

— Я знаю, — сказав Йорш. — Я побував там ще малим.

Каля знову проковтнула слину.

— Вони казали… вони казали… я думаю, вони хочуть з нею щось зробити… Тракарна била її… сильно била.

— Не бійся. Я заберу її звідти. Не переживай. Усе буде добре.

Йорш повторив це ще кілька разів, стараючись заспокоїти не тільки дівчинку, а й себе. Усе буде добре. Мусить бути добре.

Каля кивнула. Її очі наповнилися сльозами, але вона стрималась і не розплакалась.

Йорш розвернувся, щоб іти геть. Він був уже у дверях, коли Каля ще щось пролепетала.

— Що ти сказала? — перепитав Йорш, оглянувшись.

Каля несміло підняла ліву ручку з розчепіреними пальцями й знову глибоко вдихнула.

— Дякую за палець, — сказала вона, цього разу вже цілком виразно.

За ті кілька хвилин, що Йорш розмовляв з Калею, Ерброу-молодший уже зорганізував дітвору. Найменших він помістив у дім, розмальований гусочками та сердечками, який Тракарна зі Страмаццо, утікаючи, лишили відчиненим, а старші допомагали йому, незважаючи на дощ, настромляти пташині тушки на велетенські рожни. У домі Тракарни та Страмаццо малюки знайшли справжній хліб зі справжньої пшениці та ще щось дивне, з дуже незвичним запахом, — воно називалося «сир». Скрізь літало гусяче й куряче пір’я, і Йорш із жахом дивився на бідолашні створіння, яким мали от-от скрутити шию.

— Може, хтось хоче золотистих бобів? — запитав він.

Ніхто навіть не відповів.

— А ви справді їсте людей? — поцікавився в дракона один з малюків.

— Тільки у виняткових випадках, — дуже серйозно відповів дракон. — На смак вони не найкращі, та й взуття в зубах застрягає…

— А ви могли б з’їсти Страмаццо? — з надією допитувався малий.

— Отого зеленозадого? — запитав дракон з певним зацікавленням.

— Дракони більше не їдять людей. Дракони ніколи не їдять людей. Ніколи! — закричав Йорш, який уже починав не на жарт нервувати.

Цим він принаймні домігся бодай хвилинної тиші.

— Я вирушаю до Даліґара, щоб урятувати Робі, — заявив він драконові.

— Даліґар — це те чудове місце, де по мені стріляли з луків? Ти не проти, якщо я лишуся тут й охоронятиму дітей? Їм можуть загрожувати різні небезпеки. Не знаю навіть… Не хотів би, щоб на них напали гуси… — дракон помітно вагався.

Йорш задумався.

— Гаразд, це добра ідея. Лишайся тут й охороняй дітей. Вояки можуть повернутися, як і ті двоє дорослих поганців, у яких діти були, з дозволу сказати, під опікою, — він обернувся до дітей: «Коли я повернуся, усі, хто захоче, зможуть піти зі мною по той бік Темних гір».

Раніше він про це не думав, але тепер знав, що робити: врятувати Робі й забрати всіх у безпечне місце над морем.

— На березі моря є мушлі, які, можливо, навіть думають і складають вірші, але їх можна їсти, — повторив він те, що казав йому колись Монсер, мисливець. Він неначе міркував уголос.

Каля розсміялася:

— Це саме казала й Робі. Вона почула це від свого тата.

— Ну, мені пора. Скільки часу йти звідси до Даліґара? Десь із день?

— Якщо пішки, то десь так, — відказала Каля, — але тут є кінь. Останнього разу, коли Страмаццо ходив у Даліґар, він вернувся верхи на коні. Той припнутий під повіткою із другого боку дому.

— Тоді я візьму коня, і краще зробити це чимскоріше, щоб і його не з’їли з розмарином, — сказав Йорш, востаннє кинувши погляд на дракона в оточенні виголоднілих дітей. — Іди й ти… цеє… з’їж трохи м’яса.

— А нічого, що це істоти, які вміють думати?

Йорш зробив над собою зусилля, щоб його не знудило від запаху смаженого на вогні м’яса. Він поглянув на запалі щоки цієї дівчинки, її великі очі та худі, кістляві ноги й подумав, що гуси й кури стануть її м’язами, кров’ю та силою.

— Та що вже вдієш. Іди, їж, — сказав він упевнено.

Каля всміхнулася і, щаслива, побігла геть.

Йорш пішов по коня. То був прекрасний гнідий жеребець з каштановими очима. Йорш поклав йому руку на чоло й відчув під пальцями м’якість шкіри, а у своїй голові — цілу гаму його почуттів: тугу за матір’ю, з якою він розлучився ще лошатком, страх перед сідлом і вуздечкою, злість через нескінченну подорож з Даліґара до Сирітського дому під грубим задом і ударами нагайки отого бридкого типа, непереборне бажання хвицнути верхівця копитом…

— Згода, — прошепотів Йорш. — Обійдемося без сідла й вуздечки. Нам, ельфам, цього не треба.

Кінь поглянув йому в очі й усе зрозумів: ельфові думки стали його думками. Йорш вискочив на нього верхи, і кінь одразу рушив. Ельф став неначе одним цілим із цією істотою: її сила була його силою, її швидкість — його швидкістю. То було відчуття, яке могло зрівнятися хіба що з польотом на спині в дракона.

Незважаючи на дощ, при світлі вранішньої зорі йому неважко було знайти дорогу. Ще до полудня він побачив удалині загрозливо наїжачені мури міста Даліґара.

Розділ шістнадцятий

У тюрмі виявилося значно холодніше, ніж у Сирітському домі: по-перше, тюрма була мурована з каменю, а по-друге, тут не було інших дітей, дихання яких хоч трохи нагрівало б приміщення. Зате тут було сухіше, солому для сну стелили кращу та й годували ліпше. Зрештою, і працювати ніхто вже не силував. Якби не слово «шибениця», що часом лунало в розмовах тюремників, це можна було б сприймати як відпочинок.

Вона була замкнена в тюремній камері ще з учорашнього вечора. Невдовзі після того, як її привезли до міста, почалася злива з поривами холодного вітру, яка й досі не вщухала. Робі запитала себе: чи зможе ця негода зупинити принца-рятівника, чи він усе одно по неї прийде? Тепер вона знала, що принц і дракон — то не її фантазія, вони справді існують. Дракон був велетенський! А принц виявився ельфом, якому її батьки колись урятували життя! І принц шукав її. Вона запитала себе: яким чином він міг би дістатися до неї? Може, він розвалить міські мури, засурмивши в чарівну трубу, а може, пройде крізь ці стіни, наче безтілесний привид, а може, прилетить сюди на своєму драконі й скаже йому проломити дах замку, скинувши згори кам’яну брилу? А може…

Її сни були справді віщі. Відколи за її заплющеними повіками почали з’являтися оці образи, Робі гадала, чи мають вони якийсь сенс, чи це просто тихе божевілля, безглузде самозаспокоювання, простодушна спроба заповнити чимось своє зруйноване життя, сповнене тільки холоду, голоду й туги. Тепер вона знала: те, що привиджується вві сні, таки справджується. Не зовсім так, як вона це уявляла, але справджується. Принц існує, у нього є дракон, — усупереч твердженням, що дракони давно зникли, а добрі принци й поготів. Принц існує й він, без сумніву, хороший, дарма що трохи незрозуміло поводиться. Він любив її тата й маму. І та обставина, що він має несплачений борг вдячності перед її батьками, дає підстави сподіватися, що… гм… що він не надто образився на неї, коли вона плювала на нього й стусала його ногою.

До камери зайшли двоє тюремників: Мелілото, низенький і плюгавенький, і Паладіо, високий, огрядний, із червоною пикою, яка свідчила про вічні пошуки можливості хильнути зайвий кухоль пива. То були двоє чоловіків середнього віку, мабуть, сімейні, з натури своєї не надто лихі, а може, і доброзичливі, особливо, якщо порівнювати зі Страмаццо й Тракарною. Вони навіть лишили Робі її ляльку та кораблика й дали покривало, щоб укритися вночі.

Тепер вони були збуджені й переполохані: Суддя-управитель вирішив особисто спуститися в підземелля, щоб допитати дівчину. То була нечувана річ — такого на їхній пам’яті ще не траплялося. Вони метушилися туди й сюди, мов навіжені, у відчайдушних намаганням повернути цьому місцю, багато років занедбаному й занечищеному, якусь видимість пристойності. Купу часу вони згаяли, сперечаючись, чи залишати Робі покривало та іграшки, чи краще все це відібрати: у першому випадку було б видно, що про ув’язнених тут дбають, а в другому — що їм не потурають. Зрештою тюремники постановили залишити дівчині все, що вона мала, однак наказали сховати іграшки під покривалом у найтемнішому кутку. Мелілото й Паладіо позапалювали смолоскипи, яких ніхто не використовував уже багато років, і ті почасти відсиріли, а почасти вкрилися цвіллю. Ця справа забрала в них купу часу, і зрештою підземелля наповнилося гидким ядучим димом дивного жовтуватого кольору.

У світлі смолоскипів загальна картина нітрохи не покращилася: стало видно купи старої соломи, які лежали по кутках і в яких метушилися миші. Тюремники спробували бодай прибрати солому, в надії, що після цього мишва розбіжиться, і приміщення стане більше нагадувати підземелля королівського палацу, а не хлів. Суперечка про те, хто з них двох краще підходив для цієї роботи, теж затягнулася надовго, і тільки згодом, коли зробилося справді пізно, вони збагнули, що найнагальнішою справою було повиносити геть порожні глеки, які штабелями стояли коло вартівні, неспростовно вказуючи на те, що головним заняттям вартових під час служби було споживання пива. Нарешті Паладіо з повним оберемком соломи й Мелілото з порожніми глеками в руках поспішили до виходу з підземелля — але тільки для того, щоб зіштовхнутися там із самим Суддею-управителем. Унаслідок цього зіткнення Суддя й Паладіо опинилися на землі, а Мелілото, хоч і встояв на ногах, не зумів утримати в руках усі оті глеки. Паладіо, що виявився досить спритним, відкотився вбік, — і глеки посипалися на Суддю. У передостанньому із них лишалося ще трохи пива, тож шати Судді, що доти були ніжного кольору слонової кістки, набули характерної пивної жовтизни, а його настрій перемінився із «справжню!' люті» на «дайте-но мені задушити кого-небудь ще до вечері».

Робі не могла стримати сміху. Вона знала, що це не зовсім доречно та й, може, негарно: люди перечепилися і, мабуть, забилися, а один ще й дістав глеком по голові, — та коли надто довго не спати, перебуваючи в повсякчасній напрузі, годі втриматися від дурниць, як-от від нестримного й дзвінкого хихотіння, коли хтось зарив носом у землю. Коли Робі нарешті взяла себе в руки, Суддя стояв просто перед нею, тримаючись обома руками за ґрати її камери. І так, він був невимовно лютий.

— Це ж ти, хіба ні? Ти все це підлаштувала, відьмо! Мені все відомо! — просичав він.

Суддя був високий, худий, зі сріблясто-сивою бородою, вусами та волоссям, яке, мабуть, елегантно кучерявилося, доки прокисле пиво не перетворило його на злиплу й смердючу жовту масу. — Ти їх зачарувала, щоб вони попадали, еге? Я знаю! Знайшла-таки спосіб поглумитися з мене! Ти хотіла принизити мою особу та мою суддівську гідність! О, я все знаю!

Робі задумалася, чи не годилося б щось відповісти йому й спробувати виправдатися — сказати, що вона нездатна нікого зачарувати, що вона не відьма й ніколи нею не була. Зрештою, вона не прийшла до Судді з власної волі, її привели сюди силою, і якби й мала якісь надприродні здібності, то використала б їх для того, щоб відчинити камеру та якнайшвидше звільнити Суддю від своєї присутності. Однак Суддя не дав їй нагоди сказати хоч слово й одразу повів далі:

— Ти ж, безперечно, знаєш, хто я такий?

Робі якусь мить вагалася. Та частина її голови, у якій переважала гордість і відвага, наказувала відповісти йому: ти вбивця моїх батьків, той, хто прирік їх на смерть, жалюгідний недоумкуватий лиходій, що сіє навколо тільки злидні та кривду. Та друга половина її голови, яка хотіла будь-що зберегти те життя, що подарували їй батьки, радила обмежитися офіційним титулом:

— Ви Суддя…, — додавши, може, ще якийсь епітет: «…великий… високодостойний…»

Та й цього разу їй не довелося робити вибір. З боку Судді то був не діалог, а монолог, розбавлений риторичними запитаннями. Відповідей ці запитання не передбачали.

— Я той, хто прийшов, щоб принести справедливість цим землям, викоренити захланність, жадібність, гординю. Це справа надто висока й надто шляхетна, щоб дозволити собі будь-яку жалість. О, я добре знаю! Наче хірург, який сміло відтинає вражені раком члени, я уздоровлюю тіло цього нещасного, але такого любого мені графства. Знаєш, чому я, уособлення Даліґара, зволив особисто спуститися сюди й говорити з тобою?

Цього разу Робі навіть не мусила робити зусиль, щоб не сказати чогось зайвого, бо й справді не мала про це найменшої гадки.

— Бо я хочу, щоб ти зрозуміла. Я знаю, убити дитину — це може здатися жорстокістю. Тому тебе не повісять посеред міського майдану, як твоїх злощасних, нікчемних батьків. Тебе повісять тут, подалі від поглядів тих, хто не здатен зрозуміти. Але ти — я хочу, щоб ти зрозуміла, бо інакше, — я знаю, — у своїй нікчемній, пустій голові ти звинувачуватимеш мою величність у несправедливості, хіба не так? Цього я не можу допустити. Знай, що твій батько, цей проклятий голодранець, посмів уголос заявити, що єдина річ, яка щось важить для нього в цьому світі, — це не Даліґар, не я, Суддя-управитель, а його жалюгідна, нікчемна жінка й ще жалюгідніша та нікчемніша дочка.

Робі була спантеличена: вона часто думала про Суддю-управителя, і він здавався їй кимось на кшталт Володаря Зла, який пишається своєю злобою й жорстокістю, — таким собі лютим орком, тільки розумнішим і цивілізованішим. Та вона помилялася. Окрім орків ніхто не оголошує себе «володарями темряви». Суддя-управитель, так само як і Тракарна зі Страмаццо, вважає себе «добрим», тоді як «лихі» в його очах інші — ті, хто хоче залишити бодай щось для своїх голодних дітей, ті, хто не хоче вмирати з голоду й не хоче, щоб його кості обгризли бродячі пси в придорожних канавах. Мета законів, які видає Суддя й такі, як він, — перетворити народ на вмираючих від голоду рабів, які б нічого та нікого не любили й не мали, за що боротися. А точніше, його мета — щоб народ не любив нічого й нікого, окрім нього, Судді-управителя, — щоб народ тільки його любив по-справжньому й тільки йому беззастережно вірив.

— Ми схопили твого ельфа! — із сатанинською гордістю в голосі повідомив Суддя. — Не так давно він добровільно здався нам у руки. Він знає, що нас не здолати, і навіть не пробував чинити опір. Я певен: це мить нашої слави! Хіба ні?

Що ж, ось яким способом її принц вирішив дістатися сюди. Здатися — план простий до геніальності. Робі полегшено зітхнула. На щастя, Суддя такий самий дурний, як і лютий. Він не бачить нічого дивного в тому, що володар надприродних здібностей, який, зокрема, літає верхи на драконі, раптом вирішив зробити приємність Судді-управителю, добровільно віддавшись йому в руки, щоб той міг безперешкодно його повісити.

Робі ще ніколи не почувалася в такій безпеці. Її принц прийшов по неї. Він добре знає, що і як робити.

Розділ сімнадцятий

Йорш не мав найменшої гадки, що і як тепер робити. Здатися вартовим при міській брамі — то єдине, що спало йому на думку, і він був аж ніяк не певен, що це блискуча ідея.

Здавшись без опору, він тим самим обміняв себе на дівчину. Не тільки тому, що був зобов’язаний перед Монсером та Сайрою, а й тому, що відколи її побачив, Робі була єдиним, що мало для нього значення. А віддати себе в обмін за неї — то було все, що спало йому на гадку. Зрештою, битися він не вмів — що ще він міг би вдіяти?

У заплутаних історіях, які він читав колись Ерброу-старшому, коли той висиджував своє яйце, всі з усіма чимось мінялися: я даю тобі пів пуда кабачків і мірку квасолі, а ти віддаси мені свою дитину, щойно вона народиться. А якщо ти принесеш мені три пір’їни із хвоста золотого грифа, отримаєш половину мого царства, або ж сім восьмих чарівного килима, або ж одну третю частку від казана достатку. І всі додержували цих домовленостей. Тим-то Йорш не міг уявити, що умови можуть не дотриматися і що треба домовлятися з позиції сили, а тільки тоді чим-небудь поступатися. Спершу треба було домогтися, щоб вони звільнили Робі, а лише тоді здаватися. Тепер Йорш розумів: він просто не припускав, що його співрозмовники можуть виявитися нечесними людьми, тож і не вживав жодних запобіжних заходів. Узагалі, приходити самому туди, де тебе чекає купа озброєних до зубів вояків, — це теж виявилося не дуже розважливо. Треба було пригрозити їм драконом: мабуть, вони б не здогадалися, що дракон не з ним. Однак йому завадив давній звичай ельфів завжди казати правду й страшенне збентеження від самої думки, що його можуть спіймати на брехні. А тепер уже пізно. Він дозволив себе схопити, тож тепер вони готуються повісити і його, і її. Його — на майдані, а її — десь у підземеллях.

Йорша скували такою кількістю ланцюгів та кайданів, що він ледве міг дихати. А вартових навколо нього виставили стільки, що годі було й полічити. Єдина відрада в тому, що його вели саме туди, куди йому й треба, — у підземелля даліґарського палацу, і він сподівався, що Робі десь там. А він уже щось та придумає. Хай там як, за себе ельф не надто переживав. Йорш був певен, що якось викрутиться: якщо в стародавньому пророцтві йшлося саме про нього і його майбутню долю, то значить, якесь майбутнє в нього таки є. А власного порятунку без порятунку Робі він навіть не уявляв.

Вони спускалися все глибше під землю й усе далі від сонячного світла. Сходи ставали дедалі вужчими та крутішими, коридори — дедалі темнішими, склепіння — дедалі нижчими. Нарешті вони зайшли до якоїсь зали, де при світлі смолоскипів Йорш побачив постать у коштовному білому вбранні, від якої, утім, ішов дивний запах скислого пива. Йорш упізнав у ній Суддю-управителя. Позаду, у темряві, за ґратами, видніла ледь помітна тендітна фігурка Робі.

Суддя не гаяв часу.

— Я чекав тебе, ельфе, — сказав він суворим голосом. — Ти прийшов по свою майбутню наречену, так? Я все знаю.

Йорш приголомшено мовчав. Звідки він може знати? Звісно, Робі ще зовсім дитина, та й він зовсім юний, але ельфи обирають собі наречених у дуже юному віці й на все життя. Щоразу, коли він думав про Робі, згадуючи її обличчя, ту ніжність і мужність, з якою вона захищала й розраджувала меншу дівчинку, — ту, що без пальця, — він розумів: йому потрібна вона й тільки вона!

— Я знаю. Я теж умію читати давніми мовами, і прочитав оте пророцтво, перш ніж наказав його знищити, як і всі інші написи на стінах цього палацу. Читання не приносить народові добра — якщо, звісно, люди вміють читати. Я постарався викоренити цю напасть. Оте пророцтво — його написав Ардуїн, Володар Світла, Засновник Міста! Даліґар був колись ельфійським містом, ти ж знаєш? Після того, як місто зруйнували орки, Ардуїн відвоював його й відбудував. Він був геть божевільний, цей Ардуїн, з його любов’ю до ельфів. Хоча, треба визнати, воєначальник справді блискучий. Визволити місто від орків, які були тоді на вершині своєї могутності, ще й маючи військо наполовину менше, ніж у ворога, — тут знадобився певний хист, певна мужність і мудрість, — хоч, ясна річ, і близько не такі, які доводиться виявляти мені сьогодні! Це я — справжній засновник Даліґара і його справжній визволитель! Я визволив це місто від пристрастей, від егоїзму, і привів його до чесноти смирення! Я очистив його своєю справедливістю й своєю суворістю. І яке ж прекрасне воно стало! Я теж маг, значно могутніший за Ардуїна, який умів не так і багато: ну, передбачав майбутнє, ну, розвіяв Заклинання темряви, яким орки поневолили світ — і на тому все. А я — я зробив значно більше. Чи ж ти на бачиш моїх дивовижних звершень? Мого тріумфу?

Тиша. Довга тиша. Йорш задумався: чи не повинен він на це щось відповісти. Мабуть, так, але, чесно кажучи, він не мав найменшого уявлення про те, які ж були оті дивовижні звершення Судді-управителя. Єдине, що спадало йому на думку, — то це те, що Даліґар був містом винятково вбогим, і справді дивовижно, що після колишньої величі він докотився до такої-от нужди. Мовчанка починала ставати ніяковою, тож Суддя провадив далі.

— Квіти! — вигукнув він роздратовано. — Вічноквітучі гліцинії, запах жасмину! Пускаючи на перегній величезну кількість фруктів та зерна, що присилають мені із сіл, я створюю особливе добриво, яке вможливлює постійне цвітіння квітів і дає їм особливо насичений запах. Хіба це не диво? Це ж справді дивовижно, чи не так?

Йорш ошелешено дивився на Суддю. Він божевільний. Цілковито й безповоротно зсунувся із глузду. У цьому не може бути ні найменшого сумніву. Єдине, що лишалося незрозумілим, — це чому присутні тут озброєні люди мовчки спостерігають за його божевіллям замість того, щоб узяти за руку й тактовно, але рішуче відвести кудись, де йому могли б допомогти або принаймні зробити так, щоб у нападі маячні він нікому не зашкодив.

— Стародавній палац Ардуїна мені теж довелося знести: оці повсюдні безглузді арки та колони, якісь дурнуваті клумби із квітами, оті здоровенні кедри… Усе це пережитки минулого. Ардуїн будував так, як було прийнято за рунічних династій. Навіть гірше, він робив усе це на ельфійський лад. Я, Суддя, звелів розвалити майже все, лишивши всього кілька колонад, щоб натомість могло врешті постати щось «нове» — творіння нової епохи. Це епоха, якої ще не бачив світ, і втіленням її став мій палац.

Знову запала тиша. Суддя якийсь час самовдоволено мовчав, а тоді повів далі.

— Ардуїн, перед тим як померти, записав пророцтво: останній ельф пошлюбить дівчину з його роду, Ардуїнову спадкоємицю, що, як і сам Ардуїн, матиме здатність бачити майбутнє, а в її імені буде світло ранкової зорі. Вона буде дочкою чоловіка й жінки, які цього ельфа… Тут одне слово було стерте часом і негодою, але я припускаю, що то було слово «ненавиділи». Коли мені сказали, що ти проник у мій сад і бачив там мою дорогу дочку, Аврору, я відразу збагнув, що ти прийшов по неї — і що я можу й повинен знищити тебе.

Аврора? Дочка Судді? То його дочку звати Аврора! Цей згусток злоби, зарозумілості й самодурства має у своєму імені світло ранкової зорі?

— Моя дочка Аврора — це в її імені світло світанку. Я виховав з неї досконалу панну. Досконалу в усьому. Вона грає на лютні, читає стародавні поезії, співає, гойдаючись на гойдалці, як то робили принцеси в давнину. Принаймні так їх описано в давніх манускриптах. Отож я ніколи не дозволяв Аврорі нічого іншого, окрім гри на лютні, співу та гойдання на гойдалці посеред моїх квітів, бо для дівчини саме в цьому й полягає досконалість…

Лютня, співи, гойдалка та квіти з ранку до вечора, і так день за днем. У Йорша в серці загорілась іскорка співчуття до бідолашної Аврори, змушеної втілювати у своєму житті безглуздий роман про якусь давню й, не виключено, цілком вигадану принцесу! Ось чому вона така дурна курка: тягар досконалості нестерпно важкий.

— Аврора — моя дочка, а отже, Ардуїнова спадкоємиця, бо ж я, як і він, володар цього міста, тобто його наступник, — голос Судді набрав високого тону, і тепер він карбував кожне слово, так, немовби хотів додати їм переконливості. — Крім того, Аврора вміє провіщати майбутнє. Одного разу вона передбачила, що золоте намисто дружини начальника міської варти належатиме їй. І знаєш, що сталося? Виявилося, що той був зрадник. Його повісили, майно конфіскували, а намисто дісталося Аврорі… Вона також передбачала, що рано чи пізно літня посуха закінчиться й восени почнуться дощі, — і теж мала рацію.

Посмішка самовдоволення з’явилася на обличчі Судді, на мить надавши його рисам певної людяності. Тим часом у Йорша голова йшла обертом. Аврора! Ота огидна й ница дурепа на гойдалці? Ота, що ладна годинами знущатися з малої дівчинки, доводячи її до сліз? Йому було її навіть шкода: у певному сенсі вона теж мала важку, ба навіть нестерпну долю, але про те, щоб започаткувати разом з нею новий рід, він не міг і думати. Ніколи. Краще вже шибениця. Видно, його життя таки скінчиться тут, хай що там собі думав Ардуїн з його пророцтвами. Може, Ардуїнові теж давалася взнаки старість: світло всевідання могло іноді й засліплювати, а ясність розуму — затуманюватися. Воювати з орками — це вам не жарти. Може, під час котроїсь облоги йому добряче врізали по голові довбнею, і тоді йому й спало на думку, що він, Йорш, міг би одружитися з Авророю.

Тепер питання в тому, як визволити Робі й чимскоріш позбавити Суддю зайвих турбот, лишивши його наодинці зі своєю дорогою дочкою та її геніальними пророцтвами.

Суддя тримав у руках Йоршів лук із трьома стрілами та його торбинку із синього оксамиту.

— Поглянемо, що ж ти приніс із собою, ельфе, на нашу згубу. Твій лук і стріли в мене в руках. Що ще ти там припас?

Суддя роздер оксамитову торбинку, і з неї посипалися золотисті боби.

Їхній запах був надто тонкий для людських носів, але не для ельфа.

Коли боби розкотилися по підлозі, Йорш відчув отой запах, який годі з чим-небудь сплутати: легкий, але приємний, ледь різкуватий, наче запах свіжоспеченого хліба.

І тут Йорш згадав про мишей.

Великі, грубі миші даліґарської тюрми одного разу вже допомогли йому, коли він був тут ще дитиною.

Вони теж відчули запах бобів, який заполонив їхні маленькі голови. Розум миші дуже легко контролювати. А їх тут були тисячі. Йорш чув цих звірят — відчував їхній вічний, ненаситний голод, їхню злість і гнів на тих, хто стусав їх ногами, жбурляв у них камінням, метав у них задля жарту гострі дротики, підкидав отруєну приманку. Їх були тисячі по всіх підземеллях: голодних, розлючених, злих.

Йорш глибоко вдихнув і відчув, як повітря наповнює легені і як прибуває сила. Тепер він знав, що робити. Він використає мишей. Запахом золотистих бобів він манив їх і спрямовував.

— Якась дитяча забавка… — суддя кинув дзиґу на землю й розтоптав її ногою. — О… книжка! Цікава, мабуть?

З непроглядної темряви по той бік ґрат та із численних бічних коридорів починали вибігати миші. Декотрі бігли просто по різьблених кам’яних фризах на стінах. Їх було поки що небагато — всього кілька десятків. Йорш звільнив їхній розум від страху. За цими першими сунули ще й ще. Націлившись на розсипані боби, вони зовсім не зважали на вояків і нітрохи їх не боялися. Хвиля маленьких волохатих тілець затопила все навколо, наче морський приплив. Вояки пробували переступати через них, далі відходили або й відскакували, зіштовхуючись одні з одними. Суддя тримав у руках книжку поезій Йоршевої матері й був надто заглиблений у читання, щоб зауважити що-небудь: «Що це таке? Заклинання? Поезії? Що за дурня! „Іди… вслід… за гі… гілкою плюща“. Я розумію й твою мову, ельфе, щоб ти знав! Треба завжди знати мову своїх ворогів.»

Плющ зелений, я це точно знаю. Ельфи завжди брешуть, хіба ні? Навіть у віршах.

Миші почали впиватися зубами вже не тільки в боби, а в усе підряд, тобто й у ноги вояків та самого Судді, який з вереском упустив додолу книжку поезій. Не чіпали миші тільки Йорша та Робі: їхні ноги були вільні від того живого, рухливого й кусючого килима, який устеляв уже всю долівку.

Дехто з вояків почав тікати, хапаючись за стіни, щоб не втратити рівновагу. «Клац» — кайданки, що сковували Йоршеві руки, відімкнулися, і ланцюги впали на землю. «Клац» — і його ноги теж були вільні. Навколо вирувало мишаче море й панувала загальна паніка: вояки тікали, хто куди міг. Суддя наступив на рештки дзиґи, посковзнувся й гепнувся на підлогу. Кілька вартових, що залишалися поруч, кинулися піднімати його, і заґратовані двері до камери, де тримали Робі, виявилися зовсім без охорони. «Клац» — і вони теж відчинилися. Йорш узяв дівчину за руку й вивів з камери. Задкуючи, щоб не втрачати з очей вояків та Суддю, вони поволі, крок за кроком, відійшли в глибину коридору, а миші слухняно розступилися перед ними. Йорш зняв зі стіни смолоскип, а тоді ще раз поглянув на Суддю: той уже підвівся з підлоги, але йому тепер було не до них. Утім, сходи заповнювали вояки. Нагорі були ще сходи й ще вояки, а далі ще й ще.

Тим часом у голівках мишей Йорш побачив образ безкрайого підземного світу — цілого лабіринту, що простягався попід містом і далі попід річкою. Вони з Робі розвернулися й побігли в протилежному від сходів напрямку. Дорогу їм перегородили ґрати, але, на щастя, вони були замкнуті на замок, який легко відімкнувся. Усі двері Йорш знову замикав за собою, щоб затримати переслідувачів, які рано чи пізно кинуться за ними навздогін. Він так хотів побачити бодай промінчик світла, бодай проблиск сонця, що вказав би шлях до виходу на поверхню, — але марно. Похилий коридор провадив їх усе глибше під землю. Миші траплялися дедалі рідше. Ще ґрати, ще замки, ще коридори із чимраз нижчою стелею, чимраз глибші й похмуріші. Будівничий цього палацу — мабуть, то був сам Ардуїн — вирішив використати давні ельфійські підземелля, перетворивши частину їх на тюрму, відокремлену від решти палацу нездоланними стародавніми ґратами. Ардуїнів палац нагорі давно зруйнований, а на його рештках постав химерний палац Судді-управителя з його чудернацькими формами, але тюремні підземелля залишилися такими самими, як і були.

Йорш і Робі зупинилися, геть задихавшись. Йорша вже брав страх: він не був певен, чи зможе знайти вихід з підземель. Рано чи пізно миші, що збіглися на запах бобів, знайдуть собі інше заняття або, може, хтось здогадається, що їх неважко розігнати звичайнісіньким смолоскипом. І тоді доведеться дискутувати із цілим даліґарським військом про те, чому їм краще бути живими, а не мертвими, — і ця дискусія буде не з приємних. А може, вони просто заблукають у напівзавалених підземних ходах, і зрештою замість шибениці з ними розправиться голод.

— Я не знаю, куди нам іти, — зізнався Йорш, тільки-но перевів подих.

Робі спокійно всміхнулася. Вона мовчки показала рукою кудись догори, на стелю коридору, де в непевному світлі смолоскипа виднівся розпис — довгий-предовгий пагін голубого плюща. Виходить, материна книжка з поезіями — це теж карта! Тепер треба тільки йти за цим дороговказом!

Проблема полягала в тому, що той плющ був повсюди. На розвилках та перехрестях розпис на стелі розходився одразу в усіх напрямках. Декотрі ходи, поступово звужуючись, провадили в глухі закутки, звідки доводилося повзком повертатися назад, або ж у зали без дверей, щедро розписані зображеннями садів та водограїв.

Уважно придивившись, Йорш помітив, що в деяких місцях завитки плюща мають форму ельфійських літер, і якщо літери складалися в слово «сюди», можна було мати певність, що цей шлях не заведе в безвихідь. Вони опинилися в якомусь стародавньому лабіринті. Коридори раз у раз перехрещувалися, і всі мали на стелі такий самий розпис, але знайти правильний шлях допомагали літери, заховані в завитках плюща. Іноді там було слою «ні», іноді якась насмішкувата фраза: «А тут ти помилку зробив і шлях свій вельми приростив», або «За дурною головою і ногам нема спокою».

Той, хто не знає ельфійської мови, нізащо не визначить правильний шлях. А проте чимало людей, які запасуться часом, терпінням і мотузками, щоб розмотувати за собою, позначаючи шлях, можуть згодом дослідити всі хитросплетіння цього лабіринту та знайти з нього вихід. Тому треба поспішати: це забере чимало часу, однак раніше чи пізніше вояки Судді доберуться й сюди.

Гра ускладнювалася. Тепер і слово «сюди» почало заводити в глухі закутки або на сходи, що обривалися в порожнечу. На одній зі стін була велика фреска із зображенням гри в ельфійські шахи: білі німфи захищали, а два чорні дракони атакували королеву, на голові в якої були корона, оповита голубим плющем. Ключ містився в книжці. Серед поезій там були й загадки, одна з яких звучала так:

Німфи! Йорш приглянувся уважніше: у тих місцях, де руки німф стискали мечі, у стіні були вузькі, ледь помітні щілини. Просунувши руку в кожну з цих щілин, він зумів намацати там важелі, — але зрушити їх не зміг. Та це не біда: як і з усіма іншими замками, йому досить було зрозуміти, який мав бути їхній рух, щоб повторити його силою думки. «Клац». Стіна виявилася рухомою плитою, що відсунулася набік. Та хитрий механізм, очевидно, спорохнявів від часу або, може, забився віковим пилом — і його так і заклинило у відчиненому положенні, тож закрити за собою прохід Йорш не зумів. Переслідувачі матимуть перед собою відкритий шлях.

За наступною стіною були запаморочливо круті гвинтові сходи, якими вони спустилися ще глибше під землю. Йорш був переконаний: вони вже значно нижче від рівня річки. Тепер на стіні перед ними видніло намальоване море.

— Коли виберемося звідси, поселимося десь коло моря, — сказав Йорш Робі, обнадіюючи, мабуть, не так її, як себе самого.

«…Плоди, що зрум’янилися на сонці, скроплені солоною водою…» — повторював він напам’ять рядки із книжки. Уважно роздивляючись малюнок на стіні, він побачив там маленький острів, а на ньому дику черешню, — той самий острів, над яким пролітали вони з Ерброу. Він існував іще багато століть тому, і на ньому так само росла черешня — мабуть, прапращурка тієї, що росте там тепер! А може, художник просто уявив його чи побачив уві сні? На черешні блищали червоною емаллю ягоди, дещо темніші в тих місцях, де на них падала тінь. Там Йорш намацав отвори, в яких ховалися ґудзики секретного механізму. «Клац». Плита знову відсунулася, але він і цього разу не зумів повернути її на місце. Найголовніше тепер — не баритися.

Вони спускалися дедалі нижче, — нижче навіть за підземні нутрощі міста Даліґара — у підземелля стародавнього царського палацу колишньої ельфійської столиці.

Їм раз у раз доводилося продиратися крізь густе павутиння. Коридор місцями був напівзавалений, місцями — підтоплений. Дедалі частіше вони мусили плазувати по багнюці. Повітря бракувало. Воно було густе, сповнене пилюки, просякле багатовіковим духом землі, води та якоїсь гнилі. Йорша охопив жах. Може, там попереду він знайде тільки свою смерть? Найгірше те, що він провадить за собою Робі. Досі він нічого по-справжньому не боявся, бо його, у певному сенсі, захищало пророцтво. Та обставина, що давним-давно хтось — а точніше, сам Ардуїн, Володар Світла, — передбачив його майбутню долю, означала, що, так чи інак, якесь майбутнє він усе ж матиме. Однак тепер він знав: усе, що відбувається з ним зараз, уже поза рамками пророцтва! Подумати тільки: зв’язати своє життя із несосвітенною дурепою Авророю! Та краще б його зжер лютий троль! Краще вже він згине тут, у даліґарських підземеллях! А якщо пророцтво виявилося правдивим тільки почасти, то значить, і його право на життя далеко не безумовне. Ардуїн визнавав за ним таке право, але Суддя-управитель був категорично проти, — а Суддя був значно ближчий за Ардуїна й мав значно численнішу групу підтримки. Аби тільки врятувати Робі!

Зненацька коридор закінчився. Рачкуючи по багнюці, вони опинилися перед ґратами, що перегороджували їм шлях. По той бік ґрат коридор розширювався, звідти війнуло чистим холодним повітрям. Очевидно, коридор вів до якоїсь печери. Самі ґрати являли собою химерне переплетення металевих прутів, кованих у вигляді пагонів плюща: срібне листя, а стебла — із золота. Ґрати, певна річ, були витвором ельфійських майстрів. Утім, так само певним було й те, що вони не відчинялися: там не було ні завіс, ні замка. То виявилися не двері, а просто ґрати.

— Я мушу тебе дещо запитати, — мовила Робі. У мерехтливому світлі смолоскипа її темні очі блищали, наче дві зірочки, а на обличчі ясніла несмілива усмішка. Йорш теж ледь усміхнувся на знак згоди, сподіваючись, що вона не питатиме про їхні шанси на порятунок, бо на цю тему він волів би не розводитися.

— Просто зараз? — запитав він.

Робі кивнула. Соромливість стерла усмішку з її обличчя, але вона все ж не відмовилася від свого наміру.

— Гаразд, то що ти хочеш знати?

— Оте, що говорив Суддя про… ем-м-м… спадкоємця — що це значить? Це той, хто обіймає ту саму посаду, чи людина тої самої крові? Ну, як дочка внукового внука і тому подібне. Розумієш, про що я?

Йорш був спантеличений. Спантеличений і зворушений: дівчина була така спрагла знання, що навіть тепер, коли перед ними маячила перспектива чергової зустрічі із Суддею, а відтак і шибениці, або ж дещо спокійнішої смерті від голоду тут, у підземеллі, вони задумувалася над тонкощами семантики.

— Це слово може мати обидва значення, — пояснив він.

Робі кивнула, задоволена його відповіддю.

— Отой Володар Світла, що колись тут царював, — він мав багато дітей?

— Ти про Ардуїна?

— Так.

Йорш спробував пригадати: в історичних трактатах, які він читав, не так багато говорилося про ці родинні справи.

— Гм-м-м-м, наскільки пригадую, він мав одного сина, що став його наступником на престолі й потім помер бездітним, Ґезеїна Мудрого, і щонайменше шістьох дочок, дві з яких вийшли заміж за чужоземців і покинули Даліґар.

— А в цих дочок могли теж бути діти, у яких були свої діти, а в тих — свої, так що тепер уже достеменно невідомо, де вони й скільки їх — отих Ардуїнових спадкоємців! Може, ті його спадкоємці самі не знають, хто вони! — переможним тоном заявила Робі.

Йорш на мить задумався. Ця розмова була дещо безглузда, але вона принаймні давала змогу відтягнути ту мить, коли він мусив би визнати, що надії на порятунок немає.

— Ну, так. Думаю, так, — підтвердив він.

Після цього екскурсу в історію розмова повернулася до питань семантики.

— Ясно… м-м-м… ясновидення…

— Ясновидіння?

— Так, ясновидіння: це коли ти заплющуєш очі й бачиш образи того, що станеться потім?

— Так, — переконано відповів Йорш. Та йому було вже досить цих розмов. — Мушу сказати, що із цими ґратами нам ніяк не дати ради.

— Та ні, — спокійно заперечила Робі. — Мусить бути якийсь спосіб. Не може не бути. Просто ми ще не подумали над цим як слід. Може, ти маєш щось попоїсти? Хай навіть щось зовсім дурне!

— Дурне? — розмова ставала дедалі безглуздішою.

— Ну, таке, що не думало.

Керуючись вказівками, почерпнутими із двадцяти шести наявних у бібліотеці книг на тему крою та шиття, Йорш зробив був зісподу своєї туніки дві потайні кишені — і тепер, понишпоривши там, видобув жменю золотистих бобів. Віддав їх Робі — і його руки на мить доторкнулися до її долоні. Він відчув у животі якесь дивне відчуття: щось середнє між млостю від голоду й спазмом від гикавки. Раніше він не відчував нічого подібного.

Робі напхала повний рот бобів. Йорш добре знав, які вони смачні. Він з усмішкою дивився, з яким виразом неземного щастя на обличчі Робі наминає їх — і раптом відчув у собі всю її радість, яка налетіла на нього, мов ураган. Та звісно, що він знайде спосіб, як їм вибратися звідси! Цього не було в пророцтві, але він усе-таки ельф. Останній і наймогутніший. Це стародавній ельфійський палац. І тут є вихід, треба тільки знайти його. А щоб знайти, треба бути впевненим, що ти це можеш. Йому кортіло розказати Робі про те, як сильно вона йому подобається, і про те, що у світі для нього існує тільки вона, — але вчасно зупинив себе. Робі — не ельф, а людська істота, — а люди обирають собі пару не в дитинстві, а вже дорослими. Він мусить чекати й сподіватися, що Робі прийме його. Через кілька років на це буде більше шансів. Крім того, він ельф. Більшість людей ненавидить ельфів. Навіть Монсер і Сайра на початку не дуже його любили! Треба зачекати, щоб Робі краще його пізнала, тоді в нього буде хоч якась надія.

Зненацька Робі запитала його про Аврору: чи він знайомий з нею? Чи він бачив, яка вона із себе? Йорш уже хотів був відповісти, що Суддева дочка здалася йому просто огидною, злобною дурепою, аж раптом його мов осяяло: Робі така дивовижно спокійна й зовсім не налякана, бо впевнена, що в пророцтві говориться саме про нього, — отже, він гарантовано врятується, а з ним і вона. Якщо Йорш скаже правду, страх увіп’ється в неї кігтями, наче хижий яструб у свою жертву. Тому ельф обмежився невиразним жестом: так, він бачився з Авророю.

Розділ вісімнадцятий

Тієї миті, коли в підземелля, де її тримали, в оточенні незліченних вартових увійшов ельф, серце Робі забилося швидше. Він виявився ще гарніший, аніж вона собі пригадувала. Тепер він був одягнений у пристойну туніку, що чимось нагадувала одежу давніх мудреців. Його руки були скуті за спиною кайданками, і вся постать випромінювала водночас і вразливість, і могутність.

Ельф прийшов по неї: він віддав себе в руки Судді-управите-ля, щоб визволити її.

Відколи дівчинка втратила батька й матір, Робі відчувала пекучий біль від того, що вона більше не була нічиєю дитиною. Її життя, її смерть, її голод, її обдерті до крові коліна тепер не цікавили нікого, крім неї самої. А тепер вона зненацька стала наче пупом землі. Юнак, наділений безмежною силою й красивий, наче саме сонце, ризикував заради неї життям. Він стояв отам зі скутими за спиною руками, але не боявся нічого й нікого, бо знав, що може її врятувати.

А тоді Суддя-управитель завів мову про оте пророцтво, і Робі неначе осяяло. Це ж про неї! Вона мала видіння, у яких бачила майбутнє. То в її імені… вона хотіла сказати, хотіла крикнути на весь голос, що Робі — це скорочене, пестливе ім’я. Тато з мамою назвали її іменем, у якому втілена та чарівна мить, коли новонароджене сонце починає заливати землю своїм світлом — і ніяке лихо не встигло ще розвіяти надії, що це буде прекрасний день. Мама казала їй про це щоранку, коли вона прокидалася, навіть якщо надворі йшов дощ або сніг, а сонце ховалося десь за хмарами. Вона — Розальба, вона — те світло, з яким щодня відроджується надія на кращий день. На щастя, здоровий глузд вчасно підказав їй прикусити язика, а тоді Суддя почав розповідати про власну дочку, Аврору. Промінь сонця, що зігрів серце Робі, ураз перетворився на потік холодної грязюки. Лишилося тільки дивне відчуття у верхній частині живота, щось посереднє між млостю від голоду й спазмом від гикавки. Таке відчуття вона мала, коли Тракарна застукувала її на якійсь крадіжці.

Робі знала Аврору. Вона бачила Суддеву дочку, коли її під вартою привели в Даліґар. Дівчата перетнулися відразу ж за міською брамою: Робі була верхи на віслюку, а Аврора — у паланкіні, оздобленому червоним оксамитом і слоновою кісткою. Робі аж відібрало мову: то була найпрекрасніша дівчина, яку вона коли-небудь бачила. Аврора мала ангельське обличчя, обрамлене згори білявим волоссям, а знизу — комірцем сукні із золоченої парчі. На голові в Аврори була зачіска із дрібненьких косичок, які, переплітаючись, утворювали візерунок з ромбиків — як-ото деколи шви на каптані. Аврора кинула на Робі, що витріщалася на неї з роззявленим ротом, той промовистий погляд, яким дивляться на тарганів. І Робі справді відчула себе тарганом. Ну, ніде правди діти, у ній таки було щось від таргана. Минуло вже два роки відтоді, як вона востаннє розчісувала волосся. Милася ще торік улітку, під час передостанньої літньої зливи. Остання злива була вночі й діти цим не скористалися. А від осінніх дощів крім мокрих ніг та холоду не було жодного пожитку: намокнувши зверху, під сподом вони лишалися такими самими брудними. До всього іншого, Аврора була майже на два вершки вища за Робі!

Коли її батьки були ще живі, мама казала, що в неї татові очі, а тато — що в неї мамина усмішка, і обоє, коли дивилися на неї, аж сяяли від щастя. Та як давно вже ніхто не казав їй такого й не дивився на неї з таким замилуванням!

Ще зовсім недавно все, чого Робі прагнула, — це лишитися живою, а тепер їй уже було не досить, щоб Йорш її врятував, вона хотіла, щоб він належав їй. Але та, друга, була незрівнянно гарніша за неї! І вища!

Чорт забирай!

То про неї, Робі, Розальбу, говорилося в пророцтві. Вона знала це. Те, що Суддя описував як «Аврорині передбачення», — це все дурня. То вона, Робі, бачила майбутнє. «Ясновидіння» означає саме це: бачити події перед тим, як вони стануться. Дочка чоловіка та жінки, які завжди ненавиділи малого ельфа? Та ну! Щоб це мало бути пророцтво? Та пів світу ненавидить ельфів. Усі їх ненавидять. Усі крім декотрих. Крім дуже небагатьох. Крім Монсера та Сайри. Там було слово «рятували», а не «ненавиділи».

Дочка чоловіка та жінки, що завжди його рятували, дочка Монсера та Сайри, та, у чиєму імені — світло світанку.

Очевидно, це якраз вона — нащадок когось із нащадків Володаря Світла! Серед дідів її дідів або прадідів, або серед прадідів дідів її прадідів мав бути й отой даліґарський король. З іншого боку, хто знає дідів своїх прадідів? Ними може бути будь-хто, то чому не отой Володар Світла — як там його на ім’я? Робі запитала про це Йорша, і він підтвердив: «спадкоємець» може значити просто «нащадок», людина тої самої крові, а «ясновидження» чи там «ясновидіння» — це коли майбутнє зринає в образах у тебе в голові, і ти знаєш про все ще до того, як воно станеться. Тепер, коли юний ельф заговорив з нею про море, вона нарешті зрозуміла, що це за блакить заповнювала її думки щоразу, коли заплющувала очі.

Коли вони втікали підземними коридорами, дедалі вужчими й темнішими, де на стінах змінювалися дивовижні ельфійські розписи, Робі відчувала радість і спокій, що зростали з кожним поворотом, з кожним листочком плюща. Отой Арт… Ард… отой Володар Світла навіть не припускав, що вони можуть скінчити своє життя на шибениці або десь у надрах землі, наче два пацюки. Вона хотіла сказати все це Йоршеві: про своє ім’я, про свої видіння, та вся її радість зненацька завмерла, перетворившись на холодний камінь десь у верхній частині живота. То він буде з нею тому, що хоче бути з нею, чи тому, що так написано на стіні? Отой Ар…, ну, словом, Володар Світла бачив на століття наперед те, що люди хочуть робити, чи те, що повинні? А якщо він, Йорш, проведе з нею все життя, думаючи про іншу? Аврора! У її пам’яті знову спливло це обличчя. Вродлива, майже як ельфійка! Не те що дехто — самі лікті, коліна, та й зуби стирчать уперед. Якось Тракарна довго роздивлялася її, а тоді заявила лагідним і співчутливими тоном, що вона, Робі, така смуглява, мов тарган. Тарган із пацючими зубами. А тоді зітхнула й додала, що не всім судилося родитися вродливими. Крім того, Аврора, мабуть, уміє писати… Навіть боби вона б їла, як панна, а не наминала б так, аж за вухами лящить, як дехто! Коли Йорш дав їй оті боби, їхні руки на мить з’єдналися: довга, блідошкіра, прекрасна рука ельфа торкнулася її маленької брудної руки з обгризеними почорнілими нігтями. Робі поглянула на свої худі кістляві коліна, усі в саднах та в грязюці, і знову відчула себе тарганом. Вона запитала Йорша, чи знає він Аврору, і його ствердний кивок штовхнув її у вир відчаю.

Дівчина знову прикусила язика. Вона не скаже йому про те, що то вона — його майбутня наречена. Ніколи. Краще не бути й не стати нею, аніж знати, що він з нею не із власної волі — а тому, що «мусить».

Йорш довго й уважно досліджував ґрати й нарешті зрозумів, як вони влаштовані. Центральна частина була з’єднана з рештою чотирма тоненькими дротиками з міді, оплетеної золотою ниткою. Як він пояснив, досить було нагріти ґрати, щоб це місце «розплавилося», тобто розтопилося, як сніг на весняному сонці. І він зумів нагріти ґрати самою тільки силою думки: ельф думав про тепло, і перемички, що тримали середину ґрат, нагрівалися, аж поки не розтопилися, мов сніг.

Коли вони нарешті здолали ті ґрати, перед ними відкрився новий широкий світ. По той бік простягнулася величезна печера зі здоровенними кам’яними наростами, що стирчали із землі або ж, навпаки, звисали зі стелі. Чути було, як десь поруч голосно шумить вода. Всі стіни покривало золото, що виблискувало у світлі смолоскипів, наче тисячі маленьких зірочок. Йорш пояснив, що ті нарости, які стримлять із землі, називаються сталаг-щось-там, а ті, що звисають зі стелі, — якось майже так само. Ця печера була просто під річкою Доґон. Це її води вимили колись під землею такі-от величезні порожнини. Береги Доґона багаті золотоносними пісками, і це золото, крупинка за крупинкою, осідало тут, аж поки всуціль не позолотило стіни печери. Робі не зовсім розуміла, як вода могла вирити цілу печеру, бо ж таке роблять зазвичай за допомогою лопати й рук, які її тримають. Та вона вже далі не розпитувала. Так чи сяк, а Йоршів голос та усмішка, з якою він пояснював усе це, були просто заворожливі, — хай навіть те, що він розказував, не лізло ні в тин, ні в ворота. Зрештою, «та інша», мабуть, усе зрозуміла б, тож і Робі не хотіла видатися дурепою.

За їхніми плечима почувся брязкіт зброї та обладунків.

В отворі, що Йорш зробив у ґратах, застряг, пропхавшись ледь до половини, тюремний охоронець Паладіо, а його приятель Мелілото з усієї сили підштовхував його ззаду.

Так і не пролізши поміж золотих та срібних завитків плюща, Паладіо посміхнувся.

— Ми йшли за вами по п’ятах, — повідомив він переможним тоном. — Ішли на звук ваших голосів.

— Інакше ми б загубилися в цьому лабіринті, — додав Мелілото.

— Той божевільний хотів нас повісити! — підхопив Паладіо, весь розчервонілий від натуги. — За пів глека пива, які Мелілото впустив йому на голову!

— Ви не проти, якщо ми приєднаємося до вас? — запитав Мелілото. — Просто щоб вибратися звідси. А потім підемо своєю дорогою.

— До речі, якщо хтось і кинувся вас переслідувати, то ми їх добряче затримали, — заявив Паладіо із задоволеним виразом на обличчі, демонструючи велику в’язку ключів. — Адже ключі в нас! Тепер їм треба знайти майстра-слюсаря, а це непросто. Останнього повісили ще позавчора.

— Ми також прихопили ваші манатки, — мовив Мелілото, показуючи кораблик, ляльку, лук, стріли та книжку. — То ви допоможете нам вийти звідси на світ божий?

Йорш і Робі аж заніміли з подиву. Вони дивилися на двох новоприбулих з таким самим ошелешеним виглядом, з яким дивилися б, мабуть, на співаючу рибу чи крилатого осла. Мелілото й далі щосили штовхав свого приятеля, але той не посунувся вперед ані на п’ядь. Відтак з явним нетерпінням у голосі він запитав двох утікачів, чи не могли б вони, коли їхня ласка, не стояти отам, наче статуї, витріщивши очі, а підійти й допомогти.

— Чого це раптом вам спало на думку піти за нами слідом, — запитав Йорш, тільки-но до нього повернувся дар мови.

Перебиваючи один одного, двоє тюремників стали пояснювати:

— Кажу ж тобі, він би звелів нас повісити… Глек із пивом просто йому на довбешку… Ти його не знаєш… Ну, тобто ти його знаєш… Ми хочемо ще пожити…

— А крім того, — підсумували вони, тепер уже в унісон, — ти ж маг. Навіть Ардуїн знав, що з тобою нічого не може статися. Якщо ми будемо при тобі, то теж виберемося відсіля живі-здорові! — додали вони з надією в голосі.

З незрозумілої причини Йоршеве обличчя якось дивно перемінилося. З ним було явно щось не те: такий вираз має той, хто щойно дізнався, що його вечерю оживили й відпустили, або той, кого тільки-но відправили рити шанці. З обличчям людини, якій не просто щось не так, а яка от-от занедужає, Йорш підійшов до ґрат й почав шукати в них ще якесь слабке місце. Утім, ельфійські майстри, що змайстрували їх, напевно, не передбачали в них проходу для вояків із черевом завбільшки з бочку. Зрештою Йорш схопив Паладіо за руки й щосили потягнув уперед, Мелілото щосили штовхав його ззаду, а сам Паладіо щосили кляв усе на світі, — і так спільними зусиллями вони визволили горопашного тюремника, що, страшенно брязкаючи зброєю, повалився на землю, але, на щастя, не поранив ні себе, ні інших.

— Гаразд, — мовив Паладіо, підводячись на ноги, — тепер нам треба поспішити. Щойно ми виберемося нагору то відразу покинемо вас і займемося своїми справами, а найперша наша справа — це дістатися додому й забрати наші сім’ї.

— У мене четверо дітей, а в нього п’ятеро, — пояснив Мелілото. — Треба взяти їх і всім разом забиратися куди подалі, бо тільки-но цей божевільний пронюхає, що ми втекли, як захоче помститися на жінках та дітях.

Йоршеве обличчя зблідло тепер іще дужче й набуло ще хворобливішого вигляду — так, наче його мучила одночасно й гарячка, і свербіж, і нудота.

Розділ дев’ятнадцятий

Печера була просто неосяжна. Серед поезій у Йоршевій книжці були рядки з її описом:

Он там, лівіше, сталактит, на якому вода й золоті піщинки утворили обриси чотирьох голубок. Треба йти туди, і там шукати наступних підказок.

Сон? Що це може значити? В ельфійській мові «сон» і «покривало» чи «серпанок» — це те саме слово: сплячого накриває серпанком снів. Отам далі, ще лівіше, із землі виростає плетиво тоненьких, майже прозорих сталагмітів. А далі праворуч — ще один образ із книжки:

У невеличкому озерці, яке утворила вода, крапаючи звідкілясь ізгори, віддзеркалювалися сталактити, що нагадували обрисами юну дівчину та стару жінку з палицею. Йорш завжди запитував себе, що мали б означати ті поезії, які залишила йому мати і які, чесно кажучи, завжди здавалися йому доволі беззмістовними, — і ось тепер вони набули сенсу як дороговкази. На якусь мить Йорша охопив справжній жах, клубком підкотившись до горла, — його вжахнула думка про те, скільки життів залежать тепер від нього й скільки страждань може спричинити його невдача. На кону не тільки життя Робі, яка тепер уже не просто дочка його рятівників, а справжнє світло його очей, — а й доля отих двох бідолах та їхніх жінок і дітей.

У міру того, як вони крок за кроком просувалися гігантською печерою, що її тисячоліття тому вимили під Даліґаром води річки Доґон, юний ельф потроху підносився духом. Це місце додавало йому впевненості в собі. Стародавні поезії, у яких описана ця печера, — надійний дороговказ. Вони неодмінно кудись прийдуть. Вони в місці, яке належало колись ельфам. А він — останній зі своєї раси і, можливо, наймогутніший. Як не він, то хто?

Дзеркало озерного плеса відбивало й примножувало світло двох смолоскипів, що тримали в руках ельф і Мелілото, і Йорш із Робі не відразу помітили, що в печері стало світліше. Аж ось поміж золоченими сталактитами засяяв промінь сонця, у якому порошинки, що клубочилися в повітрі, здавалися роєм маленьких зірочок.

Світло падало згори на золотий трон, обплетений голубим плющем, завитки якого спліталися в ельфійські літери.

На троні й досі сидів давній володар — точніше, його скелет, зодягнутий у золочені шати. На голові в нього була осяйна золота корона, оздоблена листочками плюща із блакитної емалі. У руках він тримав меч, золоте руків’я якого було, знову ж таки, оздоблене голубими емалевими листочками. Вістря меча входило в кам’яний постамент трону. Так само золотими з голубими листочками плюща були ланцюг у нього на шиї та персні на всіх його пальцях. Йорш підійшов ближче — і світло, яке падало згори, на мить оповило його волосся осяйним ореолом. Він змахнув рукою павутину, що розсипалася хмаркою пилу, і прочитав:

Посеред сталактитів височіли чотири кам’яні колони. Вони теж були оздоблені різьбленим візерунком у вигляді гілок плюща, і різьблення було таке глибоке, що колони цілком могли правити за своєрідні гвинтові сходи. Йорш задер голову й поглянув догори. Яскраве світло засліпило його, але він зумів розгледіти у вишині отвір, із країв якого звисала папороть. Горішню частину тієї з колон, котра була найближче до отвору, теж укривав мох і дрібна папороть, листя якої блищало на сонці.

— Дощ припинився, — сказав Мелілото.

— Тут можемо вилізти на поверхню, — задоволено додав Паладіо. — Ці колони — справжнісінькі драбини.

Робі теж підійшла до трону-саркофага. Сонячне світло, яке падало згори, відбилося в її очах, що заясніли, наче дві зірки.

Поруч із нею Йорш відчував незбагненний приплив сил, а його страх геть розвіювався. А може, це давній король випромінював ауру всемогутності? Йорш поглянув у засновані павутинням порожні очниці в черепі мерця, і його охопило якесь дивне відчуття — немовби співприналежності до чогось. Він узявся рукою за руків’я меча, але той непорушно стримів у камені. Тоді схопив меч обіруч — але марно. Меч був немовби одне ціле з кам’яним постаментом. Йорш спершу розгубився, а тоді розсміявся. Ну, звісно, це ж ельфійський меч, і дістати його може тільки ельф — для цього треба тільки охолодити лезо, щоб воно ледь зменшилося в об’ємі. Ця зміна розміру, непомітна для ока, дасть змогу вийняти меч із каменя так само легко, як він увійшов у нього багато віків тому.

На щастя, потреба гасити численні пожежі, які спричиняв Ерброу, добре навчила Йорша відводити тепло. Він поклав долоню на руків’я меча, заплющив очі, охолодив лезо, а тоді легко, без найменшого зусилля, вийняв його. Руків’я, оздоблене завитками плюща, лягло в його долоню так, немовби меч зробили саме для нього. Може, на цей трюк з охолодженням здатні далеко не всі ельфи? Може, цей меч призначений не для кожного ельфа, а лише наймогутнішого з них? Останнього. Цей меч мовби чекав його тут. Мертвий король наче беріг його для нього.

Від страху не лишилося й сліду. Проте Йорша огорнула страшенна втома, і він сів на землю коло підніжжя трону, чекаючи, поки спаде гарячка з його чола: це було не так боляче, як гасити пожежі після малого Ерброу, але він однаково потребував часу, щоб оговтатися. Підвівшись, ельф знову поглянув на мертвого царя. Корона, ланцюг на шиї та персні кудись зникли. Йорш запитально подивився на двох тюремників, що й самі спідлоба позирали на ельфа.

— У мене четверо дітей, а в нього — п’ятеро… — знітившись, почали виправдовуватися вони.

— Мертвому все це вже ні до чого, йому більше не треба годувати свою сім’ю…

— Він не знає, як це, коли ти повертаєшся додому, а їжі на всіх не вистачає, і діти плачуть.

— Як не ми, то хтось інший однаково все це прибере до рук…

— Суддя! Усе це забере собі Суддя…

Йорш спопелив їх поглядом, але часу на те, щоб переконувати цих двох покласти все назад, уже не лишалося. Незважаючи на позамикані двері й на всі хитросплетіння лабіринту вояки Судді-управителя були вже близько. Вони, певна річ, не розуміли підказок у настінних розписах, проте мали перевагу в чисельності: їх було стільки, що вони могли обнишпорити всі закутки й закамарки підземель, і на кожній розвилці хтось ішов ліворуч, а хтось — праворуч. І зрештою вони таки знайшли шлях до печери.

Їх ще не було видно, але вже можна було чути, як вони метушаться в нижній, глибшій частині печери. Використовуючи колони як гвинтові сходи, втікачі один за одним почали спинатися нагору: Йорш ліз першим, а Мелілото — останнім. Паладіо навіть зняв із себе нагрудний панцир, щоб цього разу ніде не застрягнути. Вони вилізли на поверхню в заростях папороті недалеко від річки й трохи на південь від міста. Ріка була тут широка й повноводна, бо ж далі видніла гребля, а за греблею — палац Судді. Вартові на стінах їх помітили й уже прицілилися в них із луків, однак Мелілото з Паладіо вдали, наче вже схопили двох утікачів і тепер ведуть їх до міста. Вони перейшли через греблю й прямували в бік палацу: юнак і дівчина йшли попереду, тримаючи руки за спиною, ніби зв’язані, а двоє тюремників трималися позаду, немовби вартові. Робі вдала, ніби зашпорталася й упала, і скористалася цим, щоб узяти із землі кілька каменів. Йорш мав при собі меч і лук, заховані в складках довгої туніки. Він тримав руки за спиною, і все йшло добре, поки потенційні вороги були попереду. Та коли переслідувачі з’явилися й позаду, вибігши на берег річки із заростів папороті, обман був одразу ж викритий. За мить до того, як просвистіли перші стріли, Паладіо з Мелілото кинулися навтьоки. Це було з їхнього боку досить розумно: вояки гналися за юнаком і дівчиною, а до них нікому поки що не було діла. Бігли ці двоє напрочуд швидко — навіть Паладіо з його круглим, наче бочка, черевом. Йорш розцінив їхню втечу не як зраду, а навпаки, як полегкість. Тепер він не мусив уже турбуватися про долю двох тюремників та їхніх родин, — бо вони, у певному сенсі, вирішили подбати про себе самі. Отже, йому лишалося розібратися з вісьмома вояками, що вийшли їм назустріч, шістьма, що стояли на стінах палацу, і ще бозна-скількома, які надбігали ззаду. Після цього лишалися ще четверо вершників, які перегороджували їм шлях. А далі — дістатися до головних воріт, пройти крізь них і віднайти свого, поки що безіменного коня, сподіваючись, що він і досі там, де його залишили. Цього разу Йорш не міг утекти річкою, бо Робі не вміла плавати й була надто маленька й тендітна, щоб вижити в крижаній воді. Утім, він якось дасть із цим раду. Тепер, стискаючи в руці меч, він уже не боявся. Ельф нахилився до Робі сказати, щоб і вона не боялася. Виявилося, що дівчина тримає в руці справжнісіньку пращу й шукає очима першу ціль. Не відводячи погляду від вояків попереду, вона ствердно кивнула йому у відповідь.

Одна зі стріл мало не влучила в Робі. Йорш стиснув у руці меч. Його переповнювала лють на цих вояків: озброєні до зубів і захищені обладунками, вони цілилися з луків у двох бідолах, які не завдали нікому жодної кривди й просто хотіли забратися звідси подалі. Ельфів гнів переріс у справжню бурю. Здійнявся могутній вітер, що сипонув воякам пилюкою в очі. Засліплені, вони не могли прицілитися, а ті кілька стріл, що злетіли-таки з тятиви, були віднесені вітром, так і не досягши цілі. Коні схарапудилися, поскидавши вершників із сідла. Йорш зумів установити зв’язок з думками однієї із тварин — великої чорної кобили, що була найближче до них, — і спробував звабити її свободою та золотистими бобами. Він створив у її голові образ того, як з неї знімають ненависну збрую. Кінь, спантеличений, спершу вагався, а тоді поволі побрів у їхній бік. Тим часом утікачів оточили троє вояків з мечами в руках — звичайними мечами з добре гартованої сталі. Йоршів меч був інакший: він блищав не відбитим сонячним світлом, а своїм власним. Ударяючись об нього, мечі вояків надщерблювалися й кришилися. Йорш відчув біль одного з вояків, наймолодшого із трьох, якого він поранив у плече, але ненависть до тих, хто хотів убити Робі, заглушила це відчуття. Вояків збігалося все більше й більше: ціле море шоломів, щитів та мечів, серед яких Йорш уже не розрізняв облич, а тим паче їхнього виразу. Один за одним він валив їх на землю. Кожного разу, коли ельф схрещував меча з кимсь із вояків, його відвага тільки зростала, а їхня — меншала. Якийсь офіцер у пишно оздоблених латах хотів ударити Йорша зі спини, але Робі зацідила йому каменем просто в лоба. Зненацька кінь подолав свої вагання й помчав до них, збиваючи з ніг усіх, хто траплявся йому дорогою. Зупинивши коня, Йорш висадив Робі йому на спину, але при цьому мусив на мить опустити меча. Цього виявилося досить, щоб старий сивобородий вояк, — той самий, що арештовував Йорша, коли він уперше з’явився в місті, — зумів наблизитися й ударити його мечем по нозі, залишивши довшу рубану рану, з якої ринула кров. Після цього вояк замахнувся мечем на Робі, але Йорш випередив його своїм ударом — і відчув у себе в голові, як обривається ще одне життя: перед ним промайнули спогади воякового дитинства, його страх перед темрявою й порожнечею, жаль за якоюсь жінкою, з якою він так і не одружився. Поки його свідомість заполоняв чужий біль і страх, Йорш зумів-таки вилізти верхи на коня, сівши позаду Робі. Обхопивши дівчину за стан, він узяв до рук повід і спрямував коня до головної брами. Вони перетнули міський майдан, де були вже наготовані дві шибениці: велика для ельфа й менша для Робі. Очевидно, Суддя-управитель у пориві люті відкинув ті сумнівні міркування пристойності, які підказували йому не страчувати дитину привселюдно. Вигляд шибениці, призначеної для Робі, додав юному ельфові рішучості до боротьби — хай навіть його й поранять, хай навіть йому доведеться вбивати. Треба було доправити Робі в безпечне місце якнайскоріше — ще до того, як кривава рана позбавить його сил. Треба виграти цей бій якнайшвидше. Кінь чвалом мчав вулицями Даліґара. Гордого сяяння оголеного й закривавленого ельфійського меча було цілком досить, щоб відлякати й тримати на віддалі будь-кого, хто хотів би перепинити їм шлях.

Ось уже й міська брама. Міст почали піднімати просто в них перед носом. Робили це не за допомогою повільного ланцюгового механізму, а запасним механізмом із линв, який був значно швидший. Йорш передав повід Робі, зняв із плеча лук і одну із трьох стріл, що були в невеликому сагайдаку, притороченому до рукава, — і вистрелив. Він роками вчився збивати яблука з високих гілок, поціляючи стрілою в самісінький хвостик. Ельф знав, що ціль треба бачити розумом, а не очима. Тільки-но стріла злетіла з тятиви, він запалив її. Влучивши в одну із двох грубих линв, на яких тримався міст, стріла частково перебила й підпалила її. Тоді прийшла черга другої линви. Пошкоджені стрілами й охоплені полум’ям, линви не витримали.

Міст упав униз зі страшенним скрипом і гуркотом, здійнявши хмару червонястого пилу.

Кінь мчав, наче вітер. Натомість вояки, що охороняли міську браму, уже не надто поспішали їх переслідувати. Курява, що здійнялася на дорозі, не давала лучникам як слід прицілитися.

Вони вільні! Їм вдалося! Вони вільні! Вільні!

У Йорша кривавила рана на нозі. Та він мав ельфійського меча в руці, коня, або й двох, і лук з однією-єдиною стрілою. І з ним була Робі. Він зумів. Робі, ціла й неушкоджена, поруч із ним. Біль через убитого вояка повернувся знову, і Йорш знав, що він не покине його вже ніколи, хоч би як йому цього хотілося. Та він знав також, що ладен знову битися за Робі й за інших, за себе й за своїх дітей, коли вони в нього будуть.

Вони перетнули луку та каштановий гай. Кінь був на місці. Йорш не стриножував його, як і обіцяв, але той нікуди не пішов. Сонце вже хилилося до заходу. Повітря ставало дедалі холоднішим. Йорш звернув увагу на дивне відчуття в шлунку, яке він востаннє пригадував багато років тому — тринадцять років, якщо бути точним. Він визначив його як голод. Лютий голод. Очевидно, його доля не знає золотої середини. Він повільно сповз із коня й ступив на землю, усе ще тримаючи його за шию. Рана боліла вже менше, і на ногу цілком можна було опертися. Він відірвав шматок своєї туніки, яка, на щастя, складалася з багатьох шарів тонкого полотна, і перев’язав рану. Тоді зібрав кілька жмень каштанів і поділився ними з Робі, яка не злазила з коня, щоб потім знову не залазити.

Йоршеві кортіло щось сказати. Що йому вдалося. Що вони всіх здолали. Що залишилися живі. Вони разом. І тепер вільні. Хотів сказати, який він щасливий, що вона жива, вільна й поруч із ним.

Та з якоїсь незбагненної причини думки про те, що він міг би сказати, стрибали в його голові, налітаючи одна на одну, мов пересварені сороки, і зрештою та думка, що зіскочила йому з язика, виявилася далеко не найважливішою — а може, й зовсім не важливою.

— Треба було лишити йому корону. Я маю на увазі, тому королеві.

— Та ж він був мертвий, — заперечила Робі переконано. — Справді, зовсім-зовсім мертвий, — додала вона.

Йорш почувався ніяково, навіть по-дурному. Ну, чому він, маючи стільки всього сказати, завів розмову на таку-от… гм… безглузду тему?

— Так було написано в книзі, — пояснив він. — «Меч — кому судилось воювати, вінець — тому, хто має панувати…» Він був королем, тож, думаю, треба було лишити йому корону, — додав він невпевнено.

— А, он ти про що, — відказала Робі. — Тоді це не страшно! Дивись!

Вона сягнула у велику кишеню на брудній сукні й за мить у неї в руках уже блищала золота ельфійська корона, оздоблена блакитними листочками плюща.

Йорш дивився на корону, роззявивши рота.

— То це ти її взяла?

— Ні, її взяв Паладіо, отой череватий тюремник. Він спинався по колоні попереду мене, і коли ми вже вилазили на поверхню, було неважко дістати її в нього з торби. Зрештою, у нього ще лишилися персні дітям у подарунок. Їх у нього чимало — ну, перснів, не дітей. Знаєш, я добре вмію красти! Я можу вкрасти будь-що! — додала вона з несмілою, але гордою усмішкою. — Та якщо це так важливо, то наступного разу, коли там проходитимемо, повернемо корону на місце, назад тому королеві на голову, хай тішиться. Він що, теж воскресне, як ота миша?

— Ні, він так і лишиться мертвим.

«Безглузда» про цю розмову — це ще м’яко сказано. Та, по суті, це взагалі чи не перша його розмова з Робі. Чому ж він не скаже… чогось іншого? Йорш і далі почувався по-дурному, але все ж трохи заспокоївся: на все ще буде свій час. Пізніше. А поки що краще не баритися. За ними, мабуть, уже шикують погоню. Треба тікати звідси.

Кобила звалася Плямка — Йорш прочитав це в її пам’яті, — але його кінь і далі лишався безіменним. Він, мабуть, часто змінював власників, і кожен називав його по-своєму, — і зрештою жодне з цих імен не закарбувалося в його пам’яті.

Треба якось назвати коня. Ім’я повинно добре пасувати, як-от Вірний — його собаці. Він почав думати, яке ім’я могло б передати образ швидкості та краси. І тут його мов осяяло!

— Я назву тебе Блискавка, — мовив він уголос.

Робі подумала, що з усіх імен, які можна дати коневі, — це найчудніше. Кінь повинен називатися Плямка, Гривка, Ворон чи просто Кінь. Вона подумала, що це, мабуть, перший і останній кінь, названий Блискавкою, бо це ім’я й справді дуже кумедне, — але не сказала нічого.

Розум коня схвально відгукнувся на нове ім’я.

Йорш на Блискавці та Робі на Плямці попрямували в бік Сирітського дому. І він, і вона зі смаком гризли сирі каштани — але поволі, щоб розтягнути задоволення на довше.

Під час першої половини їхньої подорожі Йорш відчував смертельну втому — ту саму, що завжди огортала його, коли він вичерпує всю свою силу. Утома була така цілковита й усеохопна, що її можна б назвати стражданням. Та потім йому полегшало. Нічне небо прояснилося. Тут і там зблискували зорі.

Усю дорогу Йорш і Робі раз у раз перезиралися.

Йоршеві боліло, що він мусив убити людину, боліла поранена нога, а десь позаду рушала в погоню за ними ціла армія, — але з усього його життя, у якому траплялися й польоти на драконі, і багато інших приємностей, це була, без сумніву, найщасливіша мить.

Йорш і Робі дісталися Сирітського дому вже на світанку. Небо було захмарене, але дощ не падав. Із землі піднімалася прозора холодна імла. Вони були втомлені, але щасливі, голодні, але вільні. Коли проїжджали виноградником, що аж палав червоними й золотими барвами, перед ними вигулькнуло двоє розбійників. Вони були в масках, озброєні тими палицями, якими орудували колись Страмаццо й Тракарна, і мали на собі лахміття, звичайне для вихованців Сирітського дому. Нападники зажадали негайно віддати їм коней, погрожуючи в разі відмови жахливими наслідками. Та після хвилинного замішання вони впізнали одні одних. Нападниками виявилися Крешо та Морон. Вони були в доброму гуморі, трохи напідпитку, і заявили, що це сам дракон, перш ніж остаточно заснути, надудлившись пива, звелів їм роздобути якомога більше коней, щоб доправити їх усіх на берег моря. А Йорш із Робі — перші верхівці, що тут проїжджають.

Кого «їх усіх»? Та всіх тих, хто приєднався до них. Коли дощ ущух і запах печені поширився околицями, над нужденними довколишніми селами та маєтками, де кролики харчувалися краще за робітників, до них почали сходитися всі ті, хто вмирав з голоду. Ті, хто не мав геть нічого. І нікого. Вони зібрали тут усіх доведених до злиднів та відчаю, усіх тих, хто більше не мав власної землі, але мріяв колись знову нею розжитися. Таких було багацько, тож зібралося їх чимало.

Усе ще верхи на конях, Йорш і Робі виїхали на луку перед Сирітським домом. Скрізь видніли залишки вогнищ. Декотрі з них ще димилися, і дим перемішувався з ранковою імлою. Землю вкривало опале листя й гусяче, качаче та куряче пір’я. Обіч дракона лежали три порожні діжки з-під пива, а в них спали, тулячись одне до одного, якісь люди із брудними худими руками, що стирчали з обшарпаних рукавів. Багато інших знайшли притулок у домі Тракарни та Страмаццо, ще інші — у сараї. Сирітського дому більше не існувало. На його місці була величезна купа каміння. Стару кошару розвалили, жбурляючи в неї камені. За допомогою Крешо та Морона Робі спішилася, якийсь час роздивлялася руїни Сирітського дому, а тоді й собі нахилилася, взяла із землі каменюку й жбурнула в те, що залишалося від північної стіни — тієї самої, при якій вона лягала спати. Дівчина стояла непорушно, утупивши погляд у нікуди, — аж поки до неї з радісними вигуками не підбігла Каля. Вона зберегла для неї, мужньо захистивши від усіх і всього, цілу курячу ніжку. Кури не так уже й багато думають, та й смачніші за мишей.

Дракон був у препаскудному настрої. Йому нестерпно боліла голова.

Розлючений Йорш запитав Ерброу, як тому спало на думку збити з пуття двох безневинних хлопців, перетворивши їх на розбійників та конокрадів. Дракон відповів, що слово «безневинні» навряд чи може стосуватися цих двох хлопців, та й узагалі, вони мали природжений хист до розбійництва, тож було б дуже жорстоко не дати їм його виявити. Хай там як, коли Йорш має кращу

ідею, як доправити до Арстріда всіх людей, що тут зібралися, то він готовий прислухатися до його порад. А тут були, по-перше, діти із Сирітського дому, віком від майже немовлят до майже дорослих. Дорослі могли йти самі, а малюки — ні, і їх доведеться нести на руках.

По-друге, був іще гурт мандрівних музик, які з’явилися тут несподівано й нізвідки. Хоча, власне кажучи, не зовсім несподівано: вони забрели сюди, коли запах печені поширився вже над усією долиною, і виправдовували власний прихід тим, що один з вихованців Сирітського дому — їхній далекий родич, а отже, вони тут теж певним чином «свої». Серед цих волоцюг було шестеро прадідів та прабабок, дідо й баба, семеро татів і мамів, двадцять троє дітей, серед яких і малеча, і вже підлітки, і всі можливі проміжні вікові категорії, — і мало хто з них був би в стані пройти пішки більш як кілька миль. По-третє, тут були ще старенькі, які втекли з розташованого далі на північ Старечого дому — місця, куди запроторювали старих і немічних так само, як у Сирітський дім — безбатченків. Годували робітників відповідно до виробітку, а що ці старенькі були вже добряче підтоптані, то й їли вони не набагато більше за якусь жабу — істоту, якій у принципі властиво їсти значно менше, ніж людині. А ще один з вояків-охоронців Сирітського дому повернувся назад і попросив, щоб йому дозволили залишитися. То був рудий прищавий хлопець, що колись сам належав до вихованців притулку, а потім отримав почесну можливість стати одним з його вартових. Вернувся він не тільки через запах печені, а й через те, що навіть не міг уявити, куди ж йому ще податися та з ким бути, — а на те, щоб лишатися самому та йти світ за очі, бракувало вмінь і відваги, що й не дивно, коли зважити, яким життям він досі жив. Його принаймні можна було віднести до категорії цілком повносправних і працездатних. Те саме можна було сказати й про трьох колишніх вільнонайманих робітників: двох грабарів, озброєних лопатами, й одного лісоруба-теслю, що мав при собі сокиру та пилку. Усі троє втекли з копальні за пагорбами на північ звідси. Так, навіть туди долинули пахощі тутешнього бенкету: вітер віяв з півдня на північ, а людські носи надзвичайно чутливі до запахів, яких не чули багато років. Ці троє були в особливо непевному становищі, бо прихопили із собою свої інструменти. Вони, звісно, доводили, що ці інструменти завжди належали їм — ще до того, як з’явився Суддя-управитель і проголосив власністю Даліґара все, що тільки було під сонцем на всьому просторі від Темних гір до річки Доґон. Лісоруб — той узагалі стверджував, що сокиру лишив йому в спадок батько. Так чи сяк, усе їхнє добро вважалося тепер власністю графства Даліґар, тож крім співучасті в крадіжці гусей вони були винні також у крадіжці знарядь праці, а отже, мали не один, а зразу два квитки на шибеницю. Нарешті, на додачу до всіх згаданих, до колишнього Сирітського дому прибилися ще й пацієнти шпиталю, що знаходився далі на схід, по той бік зарослого ожиною яру. На щастя, заразних хворих там не було, тільки кульгаві, горбаті, золотушні, доведені до повного виснаження тяжкою працею. Така-от весела картина.

Ні, далеко не всі були в стані рушати в дорогу. Якби ті, що зібралися, могли йти власними ногами цілий день, то не було б потреби вдаватися до розбою, щоб роздобути коней. Найстарші, найбільш виснажені, та й ціла хмара дітей не дійдуть пішки до Темних гір, принаймні не за один перехід, а коли за тобою в погоню вже вирушило, мабуть, усе військо графства Даліґар, у тебе немає часу ставати на відпочинок, полуднувати на галявині чи збирати квіточки на лузі.

Ні, зараз він не подужає нікуди летіти — принаймні доти, доки не перетравить випите пиво і йому не переболить голова. А взагалі, якби він міг летіти, то вже давно повернувся б у Темні гори, бо ж він дракон, останній у своєму роді, останній представник свого виду, а вони, дракони, ніколи не знаються ні з ким, окрім драконів, і він уже ситий по зав’язку цими дітлахами, що безперестанку пхинькають, смердючими голодранцями й ельфами, які читають йому нотації, не кажучи вже про жахливий головний біль. Чи не міг би Йорш говорити трохи тихіше, бо йому здається, наче хтось довбає його голову кайлом ізсередини, і кожен гучний звук відлунює спазмом болю, глухого, але вбивчо пронизливого, десь між четвертою й п’ятою тім’яними кістками. Зрештою, коли вже так, йому ще й досі не минув біль у задніх лапах, не згадуючи вже про спину. Йорш свого часу читав, що в драконів тім’яних кісток усього три, однак провівши стільки років з Ерброу-старшим, поки той висиджував своє яйце, дуже добре навчився відчувати, коли варто прикусити язика.

Туман розвіявся — і стало видно верхівку пагорба, де серед рівненьких рядів винограду видніло кільканадцять випалених прогалин. Крешо пояснив здивованому Йоршеві, що від пива на дракона напала сильна гикавка.

Розділ двадцятий

Відтоді, як вона лишилася без батька й матері, Робі ще ні разу не тримала в руках курячої ніжки. М’ясо просто тануло в роті. Воно пахло маминим куховарством і татовим полюванням — а ще розмарином! Дівчина навіть не знала: їсти його швидко, щоб чимскоріш утамувати голод, чи повільно, шматочок за шматочком, щоб розтягнути задоволення якнайдовше.

Скрізь вешталися якісь люди. Обшарпані. Помітно виснажені. Дехто — явно хворий.

Йорш спробував згуртувати їх. Треба поспішати. Раніше чи пізніше — і то, мабуть, раніше, а не пізніше, — з Даліґара прибуде кінне військо, і тоді вони згадуватимуть про своє недавнє рабство як про щасливий золотий вік, бо те, що з ними станеться, буде незрівнянно гірше. Йорш мав поранену ногу й накульгував. Він намагався зорганізувати людей, але ті скидалися на отару овець, навколо якої безпорадно бігає кульгавий пес-пастух. Тільки-но здавалося, що всі вже вкупі й можна рушати, як то тут, то там хтось відходив у пошуках ще одного кетяга винограду, шматка хліба чи кухля пива.

Робі зрозуміла: вони стільки часу жили у відчаї, що вже й не надіялися на порятунок. Коли за плечима в тебе роки голоду й виснаження, важко навіть думати про «завтра». Усе, що тебе хвилює, — це «тут і тепер». Просто зараз утамувати свій голод. Ніде не йти, бо важко. Той, хто тільки й знав, що з-під батога виконувати чужі накази, лишившись без наглядача, уже не здатний сам зробити що-небудь без наказу — навіть рятувати власне життя!

Усі вже так призвичаїлися боятися, що небезпека нападу даліґарської кінноти нітрохи їх не бентежила. Ніхто не припускав, що може бути що-небудь гірше за ту безсилість і нікчемність, у якій вони ниділи, скільки себе пам’ятають. Зрештою, їм гадалося, що ніхто не вбиватиме рабів, бо інакше доведеться самому працювати замість них. Та вони помилялися: якщо не забратися звідси чимскоріш — замість натовпу рабів, залишиться гора трупів. Безіменних непохованих трупів, покинутих серед грязюки на поталу хробакам, пацюкам, крукам та стерв’ятникам. Суддя-управитель ніколи не допустить, щоб після бунту хто-небудь з бунтівників лишився живим — хай навіть бунт цей полягав у поїданні курей, що належали «його» графству.

А крім того, вони зовсім не вірили в можливість куди-небудь утекти. Було очевидно, що нікуди їм не дітися. Усе, чого хотілося, — це знайти ще кілька крихт якої-небудь поживи, а далі — хай буде, що буде. Для них, призвичаєних до повсякчасного голоду, не пропустити ані зернинки, ані виноградинки, було значно важливіше, аніж уникнути зустрічі з даліґарськими кіннотниками.

Робі заплющила очі. За її повіками світ став блакитний-блакитний. Тепер вона вже розрізняла окремі хвильки, білих птахів, що ширяли попід хмарами, чула шум моря. Вона бачила піщаний берег, а на ньому — постаті людей, і декого з них упізнавала: ось та стара з паличкою, трохи згорблена, що зараз бавиться з Калею, а ось чоловік, що зараз ходить між рядами винограду. У двох юнаках, що закидали із човна рибальську сіть, вона впізнала Крешо та Морона. Отже, їм судилося врятуватися! Очевидно, Йорш таки зможе їх звідси вивести. Він ще сам цього не знає, — але має володіти силою, що допоможе це зробити. Те, про що він зараз навіть не здогадується або не сприймає всерйоз, — тоді як саме в цьому ключ до порятунку!

— А що ти вмієш? — зненацька запитала Робі, підійшовши до Йорша.

Він спочатку розгубився, а тоді почав перераховувати. Перше, що спало йому на думку, — що він уміє оживляти комашок, і тільки величезна надія на краще допомогла Робі одразу ж не зневіритися в ельфові. Та далі список почав розростатися: запалювати вогонь без труту й кресала… відмикати замки без ключа… Він уміє також здіймати вітер, щоб викликати метушню серед супротивників, як то було в Даліґарі, але це дуже важко, — вітер дме всього кілька секунд, а сам Йорш потім півдня мусить відновлювати сили. Уміє загоювати рани… ні, не свої, тільки в інших… уміє… про оживляння комашок він уже казав? Ну, так само можна оживити й мишу… курку… одного разу він оживив зайця… Останні тринадцять років він займався здебільшого читанням книг. Уміє читати сімома різними мовами, не рахуючи ельфійської… Він провів тринадцять років у бібліотеці, де було все, що тільки можна уявити… навіть книги з військового мистецтва, та вони розповідали, як перемогти в бою між двома арміями, а в їхньому випадку з одного боку — справжня армія, а з другого — юрба всіляких… ну… словом, військова тактика їм ніяк не допоможе. Він читав також книжки з астрономії, алхімії, балістики, біології, картографії, етимології, філології, філософії… навіть про те, як робити виноградний мармелад… і це не кажучи про різні історії. Які історії? Ті, що він читав драконові… ні, не цьому, іншому, батькові цього, коли той висиджував яйце… так, дракони висиджують яйця… Дракониха? Невідомо, він так і не зрозумів, дракон то був чи дракониха… У кожному разі, коли дракон висиджує яйце, мозок його працює не дуже добре, бо оце висиджування забирає дуже багато зусиль… Ні, мозок у драконів не в сідницях, а в голові, як у всіх, та коли вони висиджують кладку, мозок починає гірше думати… і тоді треба складати драконові товариство, розповідаючи йому історії, наприклад, про принцесу з бобового поля… Ти ніколи не чула про принцесу з бобового поля? Отже, була колись одна королева, що не могла мати дітей, і дуже сумувала, бо життя її минало, місяць за місяцем, рік за роком, а вона так і не пізнала радості материнства…

Запала цілковита тиша. Навіть ті, хто блукав навколо в пошуках поживи, зупинилися й принишкли. Навіть Робі забула про все на світі — забула про недогризену курячу ніжку, що тримала в руках, — і заслухалася його розповіддю. Здавалося, усе, що діялося навколо, — навіть та обставина, що кіннотники з Даліґара були вже, мабуть, на підході, — стало зненацька значно менш важливим за горе отієї бідолашної королеви.

Йорш замовк і спантеличено поглянув на Робі.

— Кажи далі! — мовила вона.

— Що там далі? — крикнув ще хтось.

— Гей, не зупиняйся!

— І чим воно все скінчилося?

Ті, хто почув початок історії, переповідали його іншим, котрі не чули й збіглися тільки згодом.

Йорш довго й здивовано дивився на всіх тих, що з’юрмилися навколо нього, а тоді повів далі.

Він заговорив голосніше, а водночас, не припиняючи розповіді, роззирнувся навкруги: тут, коло нього, поступово скупчилися геть усі. Відтак він почав рахувати їх, включивши цей підрахунок у свою розповідь: у тому місці, коли королева була на бобовому полі й почала їсти насінини одна за одною, він перерахував їх усіх до одного. Усі тут. Можна рушати. До Арстріда йти трохи менше, ніж день. Воду знайдуть дорогою в струмках та потічках. Щодо їжі — то всі досхочу наїлися. Якось дійдуть. Усе ще розповідаючи свою нескінченну історію, Йорш розбудив Ерброу, який тим часом знову задрімав, посадив двох найменших дітлахів на Плямку, а сам сів верхи на Блискавку, бо ж поранена нога не дозволяла йому йти пішки. Усівся верхи навспак, обличчям до тієї обшарпаної й різношерстої юрби, що йшла за ним, — і вони рушили в дорогу. Замикав цю процесію дракон. Він ні на мить не переставав нарікати, що з кожним кроком до головного болю йому додається біль у задніх лапах, не кажучи вже про спину, — але все це притишеним голосом, щоб люди могли чути Йоршеву розповідь. А розповідь не мала кінця. Щоразу, коли здавалося, наче вона от-от закінчиться, сюжет робив новий поворот: хтось когось знаходив, викрадав, упізнавав, плів інтриги, викликав на поєдинок… Сонце підбилося вже високо. Грязюки ставало менше. Ноги починали нити від утоми. Бажання сісти перепочити на узбіччі посилювалося з кожним кроком. Менші діти по черзі їхали на спині в Плямки, але старшим доводилося йти без перепочинку. Йоршів голос захрип, але не змовкав. Мандрівні музики подіставали свої сопілки й почали пригравати в лад тому, про що він розповідав: коли принцеса з бобового поля разом зі своїми людьми рятувалися втечею від орків, музика стала особливо гучною, тривожно-напруженою й проймала до глибини душі, — а Йорш зміг перерватися на мить, щоб ковтнути води. Коли він продовжив, історія стала напрочуд подібною до того, що діялося з ними насправжки. Там теж була юрба втікачів на чолі із принцесою, вони могли врятуватися, тільки якщо йтимуть уперед, не зупиняючись ані на мить. Робі слухала про їхній відчай, їхню надію, їхній страх та їхню відвагу, — і відчувала в собі рішуче прагнення не зупинятися, йти далі крок за кроком — аж до останніх метрів того омріяного шляху, що має завершитися на березі моря. Вона озирнулася й побачила, що з облич інших людей теж зникла печать утоми. Усі вони пройнялися Йоршевою розповіддю, яка вогнем запалювала їхні серця. Зате помітна була втома юного ельфа: голос його ставав дедалі хрипкішим, а руки злегка тремтіли.

Сонце почало хилитися до заходу. Ще трохи — і вони назавжди сховаються в тіні Темних гір.

Та за черговим поворотом, коли вже стало видно обгорілі залишки Арстріда, усі нарешті зрозуміли, чому даліґарська кіннота не переслідувала їх. Військо чекало на них тут, перед Астрідом, щоб перекрити шлях у гори.

Розділ двадцять перший

Йорш відчув, як його переповнює жах: крок за кроком, оповідь за оповіддю, він привів їх усіх у смертельну пастку.

Приголомшений, ельф стояв і дивився на те, як зблискують на обладунках останні промені призахідного сонця.

Він привів їх сюди на вірну погибель. Найдужче йому тепер хотілося одного: не мусити робити вибір, не мусити нічого вирішувати. Йому хотілося, щоб хтось сказав: «Не переймайся, синку, я тут, і я про все подбаю».

Йорш мовчав. Усі зупинилися. Дракон разом зі своїми болями в спині та лапах перейшов у голову колони, порівнявшись із Плямкою та Блискавкою. Сонце вже починало ховатися за верхівками Темних гір, і на землю лягли довгі тіні, а тоді небо всуціль затягнуло хмарами.

— Який тепер твій план? — сухо поцікавився дракон.

— Може, у тебе є якісь ідеї? — з надією мовив Йорш.

— Заходимо я зліва, а ти — справа, й оточуємо їх, — запропонував той іронічно.

— Під час війни із тролями один дракон підпалив поле бою і так уникнув зіткнення. Це було в четвертому столітті другої рунічної династії.

— У п’ятому столітті третьої династії, — виправив дракон. — І то було літо. Спекотне й сухе. Досить було разок чхнути. А тепер у нас кінець осені. Бачиш оте буре місиво під ногами? Це грязюка. Або інакше — болото. Болото має багато властивостей, одна з яких — негорючість, а це — пряма протилежність до легкозаймистості. Воно не загоряється й не горить. Коли хочеш, я можу випалити кілька клаптів трави, — якщо тільки не піде дощ, — але не думаю, що це справить враження на отих…

Йорш і Ерброу якийсь час дивилися один на одного. Уже зовсім посутеніло, закрапотів дрібний дощик.

Робі заплющила очі — і все навколо знову заповнилося блакиттю. Коло моря, що іскрилося на сонці, вона бачила багато різних постатей: там були і Йорш, і Каля, і Крешо з Мороном, і той високий чоловік, кривий на одну ногу, і ота кульгава дівчинка… Там були всі. Вони зможуть. Вони всі врятуються.

Ці двоє можуть усіх урятувати. Вони просто ще не знають, як. Але треба поспішати. Зневіра вже поповзла їхніми лавами, наче змія серед зграї мишей, — і наче та змія, вона хапає всіх, кого стрічає на своєму шляху. Тут і там чулися плач, крики, прокльони. Кожної миті люди можуть кинутися врозтіч, розсипляться по полю й стануть легкою здобиччю для озброєних вершників — наче купка жаб для зграї хижих грифів.

Тут у розмову втрутилася Робі. У її голосі звучав спокій.

— Ти вмієш літати, — сказала вона драконові, — і вивергати полум’я, а ти маєш непереможного меча. Ви дасте з ними раду, я певна.

— Його меч не такий уже й непереможний. Не хотів би справити враження зануди й любителя неістотних деталей, але жоден з нас двох не є невразливим. Він уже й так поранений, а мої грудні й підчеревні луски… гм-м-м… надто делікатні, щоб витримати удар стріли. Я вивергаю вогонь із вогнетворних залоз, а вони теж не невичерпні. А тепер, оскільки в мене… е-е-е…

— Гикавка після пиятики? — люб’язно підказала Робі.

— Скажімо так, сьогодні я не в найкращій формі, — сухо відповів дракон. — Я можу спопелити одного-двох вершників, якщо вони будуть не дуже опиратися, але їх усе одно лишатиметься досить, щоб ми могли відчути їхнє незадоволення.

— Ти можеш налякати їх, — запропонувала Робі. — Вони не знають, що ти… ти… порожній.

— Вичерпаний.

— Так, вичерпаний. Вони цього не знають, і якщо ти нікого з них не підсмажиш, кожен буде думати, що ти намітив собі на печеню саме його, — і вони всі триматимуться подалі. Дивіться, це ж не так уже й неможливо: дракон відволікатиме їхню увагу із цього боку, а ми пройдемо отуди в ущелину. Хтось, звісно, таки нападе на нас, але їх буде небагато, і Йорш із ними впорається. У Даліґарі він дав бій цілій купі вояків.

— А тоді що? Я ж не можу відволікати їх вічно! Раніше чи пізніше вони підуть за вами в ущелину. А водоспад? Ви ж не забули, що ущелина закінчується велетенським водоспадом? Він називається Доґонський жах — і його не подолати. Сходи нагору до бібліотеки завалило каменепадом. Ми бачили це в день нашого першого польоту.

— Водоспад можна подолати. Мешканці Арстріда якось це зробили. Пройдемо й ми.

— Що ж, як пройдете ви, пройдуть і вони, — зауважив дракон. — І замість того, щоб вас перебили тут, вас переб’ють на березі моря.

Запала довга тиша. Робі відчула у верхній частині живота щось дивне: цього разу то був не голод, а страх. Вона звикла вірити своїм видінням, але знала, що в них показане далеко не все. Може, і справді всі дістануться того блакитного моря, яке вона бачила, а тоді прийдуть вояки Судді-управителя — і блакитне море почервоніє від крові. Та вона швидко отямилася. Море в її видінні було блакитним — таким і залишилося. Воно мирно виблискувало в променях сонця.

— Ми пройдемо, а вони — ні, — вигукнула вона впевнено, — бо ми розумні, а вони — дурні. Ми хочемо врятуватися й жити, а вони просто виконують наказ. Нам спаде на думку щось таке, про що вони й не здогадуються. Ми зможемо. Просто зараз. Вони в обладунках і мокрих плащах. Дощ на руку нам, але не їм. Пора! Коням бігти по болоту важче, аніж нам, босим. Пора!

— Справді? — запитала Каля, що була мокра як хлющ і до того ж тільки-но послизнулася на грязюці. — Що, справді, дощ для них гірше, ніж для нас? Ти впевнена? То нам ще не капець? Ми ще можемо врятуватися?

Робі нічого не відповіла.

— Пора! — вигукнула вона востаннє до ельфа й дракона. А тоді обернулася й поглянула на жалюгідну юрбу, що потрохи розбрідалася під дощем. Вона хотіла вилізти на спину Плямці, але трійко дітей, що вже сиділи там, трималися так міцно, що годі було їх звідти стягнути. Робі спробувала згуртувати втікачів, бо разом вони ще мали якийсь шанс, а розпорошившись — ніякого.

Дівчина бігала від одних до других, ковзаючи в болоті.

— Колись давно… — голосно заговорив Йорш, укладаючи в ці слова все дихання, що лишалося в його грудях. Голос ельфа пробився крізь стогони та плач. — Колись давно був гурт героїв, які… які… були колись рабами. Був колись народ рабів, який… вирішив… піти… піти й стати народом вільних людей, і для цього… щоб стати вільними… вони повинні були досягти берегів моря…

Йорш почав розповідати довгу, величну історію. Він на ходу придумував імена та місця, описував один за одним її персонажів, і кожен упізнавав у цій історії себе самого, нехай і під іншим іменем та за інших обставин. Страх почав розвіюватися. Мертва хватка втоми почала відпускати їхні змучені ноги й виснажені уми.

Дощ ущух. Здійнявся легкий вітерець, що розігнав хмари. Місяць освітив видолинок, де колись було село та вхід до ущелини між горами. По той бік гір — свобода й море. Утікачі почали збиратися в гурт.

— Був колись народ рабів, що здобув собі волю, перейшовши пустелю… і гірську ущелину… Йдіть за Робі. Разом ідіть до ущелини. Вона знає дорогу — вона жила тут. Ми із драконом захистимо вас. Тримайтеся разом і йдіть за Робі.

Робі зрозуміла, що вона мусить бути якнайпомітнішою в тьмяному світлі місяця. До того ж, багато хто плутав її з Калею, так що одні йшли за однією, а інші — за другою. У кишені в неї й досі була царська корона. Вона дістала її й одягнула собі на голову, і корона яскраво заблищала у світлі місяця.

У цю мить ворожі лави рушили вперед. Почалася атака. Йорш дістав з піхов меча. Його кінь був виснажений, він ішов цілий день, тоді ніч, а тоді ще цілий день, — але віднайшов у собі нові сили. Щось немовби окрилило його. Робі бачила, що Йоршів меч виблискує у світлі місяця так само яскраво, як і її корона.

На якусь мить здавалося, наче світло місяця зупинило й скристалізувало час, наче мрії й дійсність злилися воєдино в цій непорушній миті, — а тоді чари розвіялися.

Ерброу вирішив нарешті нагадати про себе.

Пролунало страхітливе ревіння.

Величезний струмінь полум’я прорізав темряву, залишивши по собі у вогкому повітрі серпанок туману.

Вершники зупинилися в замішанні. Тим часом армія злидарів збадьорилася. Між ними й лавою даліґарських вояків були тепер світлосяйний меч воїна-ельфа й жовтогаряче полум’я дракона. А в їхніх серцях звучала історія про народ рабів, який пройшов цілісінький світ, щоб бути вільним, — і став народом героїв. Корона маленької королеви сяяла перед ними так само яскраво, як і меч воїна.

Крешо й Морон, озброєні своїми палицями, стали поруч із Йоршем, щоб прикрити його з боків. Двоє чоловіків, що працювали колись «на земляних роботах у копальнях графства даліґарського» й утекли звідти разом зі своїми лопатами, тепер були готові використати їх у бою. Тесля-лісоруб, колишній «робітник-деревообробник» на тих самих копальнях, теж прихопив із собою свою сокиру й цим самим, як і двоє копачів, додав до злочину «самовільного залишення місця праці» ще один — «крадіжку знарядь праці». І тепер його сокира теж стала зброєю. Усі чоловіки, бездітні жінки та старші хлопці зібралися навколо Йорша, який тим часом не змовкав ні на мить. Тепер він розповідав про героїчні діяння Пінтроре й Фарнуче, двох розбійників з битого шляху, що стали королівськими намісниками; про Прарта, що вийшов з лісів зі своєю чарівною сокирою, про Шляхетних Землекопів, що пробудилися від багатолітніх чарів…

На них, неначе зграя хижих яструбів, посипалися стріли, але між ними й лучниками був дракон, і стріли відскакували від його вкритої грубими, твердими лусками спини, мов горошини, випущені із трубочки.

— Ура, вони нічого не можуть нам вдіяти, — радісно вигукнула Робі.

— Чи надовго це? — запитав себе Йорш.

Небо вже зовсім проясніло, хмари розвіялися, похолоднішало. Місяць освітлював обвуглені руїни села в долині широкої річки, яка мінилася в темряві сріблястими іскорками. Над річкою з одного боку була крута, майже прямовисна скеляста стіна, а із другого — трохи пологіший схил, укритий землею й порослий велетенськими віковими дубами, які вгризлися своїми коренями в масив білого граніту, що де-не-де виходив на поверхню й виблискував у місячному світлі.

Під прикриттям Йорша та його різношерстого воїнства, а головне — широкої й твердої, мов граніт, драконової спини втікачі один за одним входили в ущелину. Коли Робі проминала згарище того, що було колись рідним домом, її очі наповнилися сльозами, і вона торкнулася рукою обвуглених решток стін. Дівчина згадала, як два роки тому її силою забрали звідси, і вона лишила за собою слід з річкових каменів — білих і круглих, — щоб одного дня знайти дорогу назад. Відтоді Робі більше не плакала. Пес Вірний спробував захистити її й поплатився за це зламаною лапою. У всіх снах, коли Робі поверталася до Арстріда, Вірний вибігав їй назустріч, накульгуючи. Тепер вона шукала його поглядом у надії, що собака лишився десь тут, щоб стерегти дім і чекати на неї, та ця надія була, певна річ, марна, бо жоден пес не буде аж таким вірним, щоб чекати рік за роком на тому самому місці. Кульгавого собаки ніде не було видно. Очі Робі наповнилися сльозами, які, втім, так і не потекли по щоках. Дівчина, як завжди, змогла їх здушити.

Треба було рухатися далі.

Робі оглянулася. Уся її злиденна братія вже зайшла в ущелину. Колону цих мимовільних героїв, що чітко виділялася на тлі сріблястої ріки, замикали Йорш із товаришами. Дракон закривав собою вхід в ущелину. Доки він зможе їх стримувати? Щойно Ерброу відкриє прохід, кіннота кинеться в атаку. Наздогнати втікачів буде неважко. Лицарі та їхні коні добре відпочили. А вони йдуть без перерви із самісінького ранку. Дехто падає з ніг від знемоги. Жодна історія вже не додасть їм сили йти далі. Найменші діти хлипають від холоду й голоду. Навіть Плямка, здається, вже геть знесиліла. От і Блискавка теж зупинилася.

Дракон здійнявся в повітря.

Він розгорнув свої крила. У місячному світлі на них зарисувалися дивовижні візерунки із зелених завитків.

Він був величний.

Величний.

Величний.

Величний.

Величний.

Величний.

Величний.

Величний.

Він здійнявся в небо під зливою стріл, і навіть у тьмяному місячному сяєві Робі бачила червоні струмочки крові з ран, які одна за одною з’являлися на його вкритих тоненькими лусочками грудях. Немовби крізь сон Робі почула протяжне Йоршеве «Ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і» — марне благання, що розчинилося в темряві. Останній велетенський струмінь полум’я прорізав темряву, на мить перетворивши ніч на день. Накриті хвилею смертоносного полум’я, дуби, хоч і мокрі від дощу, спалахнули. Корені, якими вони трималися за гранітну скелю, а водночас і скріплювали кам’яний схил, перегоріли й розкришилися — і палаючі дерева полетіли вниз, тягнучи за собою лавину ґрунту й каміння. Наостанок дракон усією своєю вагою вдарився об великі гранітні брили, на яких тримався схил урвища, — але для цього він мусив на мить зупинитися в повітрі, обернувшись при цьому грудьми до ворога, тож у нього зразу вп’ялося ще кілька стріл, а тоді ще і ще.

Величезна лавина каменів, землі та вогню зі страшенним гуркотом покотилася вниз, поховавши під собою вхід до ущелини. Кам’яні брили й потоки грязюки, ще камені й ще грязюка, і ще камені, грязюка й стовбури дерев.

Увесь схил гори обвалився, назавжди перекривши вхід до Арстрідської ущелини.

Дракон востаннє змахнув крилами й упав, навіки зникнувши за нездоланною стіною землі, каменів та повалених дерев, яка стала надійним захистом для втікачів.

Робі заплющила очі. Світ став блакитний-блакитний, і на тлі іскристого моря виразно вимальовувалися постаті людей.

Як вона не зауважила цього раніше? Тут ніде жодної краплі зеленого.

У цьому її видінні немає й ніколи не було дракона.

Вони всі врятувалися, бо дракон пожертвував заради них своїм життям.

Робі знала дракона лише пів дня. Вони обмінялися хіба що парою ущипливих фраз, а проте без нього їхня мрія про свободу була б нездійсненною.

Два довгі роки видіння великих зелених крил розраджувало її у хвилини відчаю.

Робі вибухнула риданням, що злилося з Йоршевим безутішним голосінням.

Розділ двадцять другий

Над землею яскраво сяяв місяць. Повіяв свіжий вітерець, що збадьорив дракона.

Біль у голові вщух. Ерброу знову міг літати.

Він міг нарешті забратися звідси геть. Полинути прямісінько вгору, спиною до лучників.

Так чи сяк, лишатися тут немає ніякого сенсу: раніше чи пізніше вояки всіх переб’ють. Краще раніше, ніж пізніше: чекання — річ нестерпна, а відкладати страту — найжорстокіша тортура.

Він, дракон, полетить до бібліотеки й, оселившись там, проведе кілька століть, ширяючи понад морем і полюючи на чайок та дельфінів. А коли прийде час відкладати яйце, то він, як і годиться драконові, замкнеться в цій прекрасній бібліотеці, де золотисті боби, рожеві грейпфрути й невичерпні запаси книжок будуть прикрашати його дні аж до народження нащадка, котрий зможе, як і він, століттями спокійно полювати на чайок та дельфінів — і так далі.

Він-бо дракон, а це — всього лиш юрба голодранців. Правда, щоб полетіти звідси спиною до лучників, він муситиме пролетіти над Йоршем, Робі та рештою, востаннє побачити їх, перш ніж покинути. Ну, це нічого. Доля дракона — самотність, та й зради — коли треба було когось зрадити — його рід ніколи не цурався. Дракон нікому не зобов’язаний зберігати вірність.

Тут Ерброу усвідомив, що за його дитинчам уже нікому буде доглядати.

Ніхто не навчить його літати.

Його маля буде самотнє й у відчаї. Може, воно згорить у пожежі, яку саме ж і спричинить, коли чхатиме, плакатиме або просто зашпортається об власний хвіст.

Він згадав, як Йорш учив його літати.

І подумав, що ніколи не зміг би покинути їх тут самих перед лицем ворожого війська. У його голові, у всіх нашаруваннях пам’яті, звучали обурені голоси дракона-батька та всіх предків: як сміє він, дракон, важити своїм життям заради звичайних істот, а тим паче заради оцієї юрби голодранців!

Він був дракон. Останній дракон. Володар усього сущого. А дракон не стає до бою ні за що інше, окрім себе самого, бо у світі не існує нічого рівноцінного драконові. Він повинен летіти геть. Покинути їх і рятувати себе.

Якщо він полетить звідси, то й далі житиме. Проживе довге-предовге життя в лютій, цілковитій самотності. У лютій, цілковитій самотності він довгі роки висиджуватиме своє яйце. А тоді народиться маленький дракон, який теж житиме в цілковитій, лютій самотності, — якщо дивом переживе своє марне й безрадісне дитинство. Це ще жалюгідніше, ніж бути птахою-феніксом.

Ерброу подумав, що драконів більше не лишилося, бо всіх їх погубила самотність.

Подумав, що неможливо жити століття за століттям і тільки й знати, що плекати власну велич і власну самотність.

Подумав, що важливі не так речі самі по собі, як той сенс, що ми в них вкладаємо. Раніше чи пізніше всіх чекає смерть. Замість будь-що відтягувати її, краще зробити так, щоб вона мала сенс.

У темряві, при світлі місяця, виблискували срібним блиском меч у руці ельфа й корона на голові дівчини. Ерброу подумав, що про нього, напевно, складатимуть легенди. Багато віків співці будуть оспівувати останнього дракона, який допоміг славетному воїну-ельфу та маленькій королеві-голодранці сповнити своє призначення — заснувати місто, де люди зможуть жити вільно.

Велетенський дракон здійнявся в повітря — і його політ став порятунком для утікачів: лавина землі та каміння перекрила вхід в ущелину височенною стіною, яка загрожувала новими обвалами й подолати яку годі було й думати. Та обвалюючи схил, дракон мусив підставити ворогові свої вразливі груди й черево, від яких стріли вже не відскакували, мов горошинки, а навпаки, впивалися глибоко в тіло, так що зелені лусочки вмить забарвилися червоними плямами крові. Дракон іще якусь мить висів у повітрі, закриваючи місяць своїми розпростертими крилами, але стріл було надто багато, і кров, що лилася з ран, забирала із собою чимраз більше сил.

Ерброу, останній дракон, упав на землю й лишився лежати. Там, у мокрій траві та болоті, минули останні хвилини його життя.

Він до останку мріяв про те, щоб не вмирати, щоб пожити ще трошки, хай навіть отак, лежачи в грязюці, у калюжі крові, із грудьми, прошитими десятками стріл.

А тоді його свідомість заполонила інша мрія — найперша мрія його життя. Він уявив себе драконенятком, дитинчам, недавно народженим, яке лежить, поклавши голову на коліна своєму братові-ельфу, посеред безмежної ромашкової луки. Він востаннє розплющив очі. І диво сталося знову. Навколо, просто під ногами у вояків, що обережно підступали до нього, враз з’явилися тисячі квіточок, осяяних місячним світлом. Ерброу поглянув на їхні білі пелюстки й відчув, як його переповнює щастя. А тоді знову заплющив очі, цього разу назавжди.

Розділ двадцять третій

Світанок був синювато-сірий, туманний і холодний. Йорш увесь дрижав. І не тільки через рану в нозі, втому та холод, з якими він уже не мав сили боротися.

Загибель Ерброу гнітила йому серце, наче тяжкий камінь.

Дракон — то була вся його сім’я. То був його брат.

Здається, всі, кого він любив, і всі, хто любив його, приречені на смерть.

Усі крім Робі.

Робі жива. Він зосередив усі думки на Робі, на її подиху, на її усмішці, — і йому трохи відлягло, так що він зміг бодай дихати.

Одразу ж за велетенським завалом утікачі отаборилися на ніч серед згарищ Арстріда. Вони розпалили кілька вогнищ і повсідалися навколо них, щільно тулячись одне до одного, щоб зберегти кожну крихту тепла.

Для Йорша ця ніч стала безперервною низкою розчарувань. Щомиті в нього з’являлася надія, що він от-от побачить знову розпростерті зелені крила та сніп полум’я. Це ж був якийсь обман, трюк, жарт. Це не могло не бути обманом, трюком, жартом. А може, дракона поранили й захопили в полон? Тепер вони відпровадять його, закутого в ланцюги, у Даліґар і там триматимуть у темниці. А він, Йорш, прийде туди зі своїм мечем і визволить його, давши бій цілій армії, — і вони втечуть разом: Ерброу — на своїх широких крилах, і він — в Ерброу на спині.

Та водночас він усе знав. Поки одна частина його мозку не переставала втішати себе вигадками, друга знала все напевно. Йорш сприймав своїм розумом дракона точно так само, як бачив Ерброу своїми очима або чув його запах. І Йоршів розум знав, що Ерброу мертвий. Там, де раніше були драконові думки, тепер зяяла чорна діра холодного ніщо.

Йорш не міг змиритися з тим, що тепер житиме у світі, де нема Ерброу й де драконів узагалі не існує: останній з них так і не відклав яйце.

Він підрахував, скільки часу був разом з Ерброу, і результат ошелешив його, наче відро холодної води. Ерброу з його химерними нашаруваннями пам’яті, що дозволяли йому говорити від першої особи про події, які відбулися багато століть тому, ельф уже давно звик сприймати, немовби старшого брата — а тому забув, що насправді той прожив на цьому світі не більш як два місяці. Наче метеор, що спалахнув і зник. Він згадав, що давньою ельфійською мовою «ерброу» означає «комета».

Робі довго й гірко плакала. Як і її мати, у хвилини горя вона пускала з очей краплі рідини. Ніс наповнювався слизом, очі робилися червоні, а повіки підпухали, як-ото в людини, що два дні не спала. З одного боку, Йорш і далі вважав, що все це дуже по-дурному, негігієнічно й незручно, а з іншого, він усім серцем хотів би й собі вміти плакати.

Так, наче цього було мало, наспіла ще одна жахлива новина: він знову муситиме вбивати.

Коли над світом зійшло сонце, перед утікачами постала проблема їжі. Усі були голодні. Усе те, що вони прихопили із собою — залишки бенкету на луці коло Сирітського дому — давно скінчилося. Яблуневі сади й виноградники, що оточували колись Арстрід, були почасти спустошені, а почасти спалені. Єдине, що лишилося, — це форель у річці. У цьому місці Догон просто кишів фореллю. Її срібляста луска виблискувала крізь воду, — а Йорш мав

лук і одну стрілу. Ніхто не смів його ні про що просити, але він відчував у себе в голові той голод, від якого потерпали бідолашні подорожні, особливо діти, і це ставало вже нестерпним. Життя і смерть — ланки одного ланцюга, казав Ерброу.

Смерть одних дає життя іншим. Він ніколи більше не почує від нього цих слів. Ніколи більше. Ніколи більше не почує, як той хропе вві сні. Ніколи більше не побачить, як Ерброу дихає. Ніколи більше. Ніколи більше. Хоч би що він робив, ці два слова безперестанку відлунювали в нього в голові. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше.

Йорш наклав стрілу на тятиву й прицілився. Ніколи більше він не почує його голосу. Цілився він, як і всі ельфи, несхибно, бо бачив ціль очима розуму, — але щоразу його мучило бажання промахнутися, щоб не відчувати болю вмираючої риби. Постріл. Ніколи більше не уздріє він у небі його крил. Йорш побачив, як стріла прошила форель, і відчув її розпач перед лицем смерті. До кінця дня йому доведеться повторити це ще з півсотні разів. Він мусив нагодувати дев’яносто дев’ять чоловік, а однієї форелі вистачало на одного дорослого, двох підлітків або трьох дітлахів. Лісоруб одразу ж кинувся у воду, щоб дістати впольовану форель. Він та ще двоє грабарів були тут єдині, хто вмів плавати, і вони по черзі лізли в крижану воду, щоб добути здобич і єдину їхню стрілу.

Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше. Ніколи більше.

Лісоруб дістав стрілу й подав її ельфові. Йорш повторив усе спочатку. Він уполював ще пару рибин, а тоді ватага рушила далі. Раз у раз зупиняючись для риболовлі та відпочинку, вони дійшли до водоспаду. Йорш згадав, як літав над цим водоспадом на спині Ерброу. Ніколи більше. Йому знову так захотілося вміти плакати!

Вони йшли, тоді рибалили, а хтось навіть знаходив якісь ягоди. Перед заходом сонця отаборювалися для ночівлі. Лісоруб нарубував великих соснових та ялинових гілок, з яких вони будували щось на зразок куреня. По чотирьох кутках його жевріли великі колоди, на яких пеклася риба. Люди йшли вперед день за днем, і їм здавалося, що час для них завмер і їхнє життя неначе зупинилося.

Йорш згадав про те, як уперше долав цей шлях. Він лежав собі горілиць на човні, а з ним було двоє прекрасних людей, які старалися, щоб він не бачив, як вони їдять копчену форель; на борту були повні мішки квасолі та кукурудзи, тож їжі не бракувало. Суходолом дорога була довша й складніша, нерівна та кам’яниста, не кажучи вже про голод. Та все це здавалося дрібницями порівняно з раною, що кривавила йому в самісінькому серці, — раною, яку щомиті роз’ятрювали ті самі два слова — «ніколи більше», що відлунювали в голові з кожним подихом. А проте не все було втрачене: він знайшов неймовірний, несподіваний скарб — Робі, яка йшла поруч із ним.

Треба було рухатися вперед. Стояла вже глибока осінь. З дня на день міг випасти перший сніг, і тоді їхня подорож стане ще складнішою.

Іноді шлях був легкий, і вони подовгу йшли рівним піщаним берегом, а іноді доводилося видряпуватися на круті й слизькі прибережні скелі, ковзаючи по мокрому мохові, або ж, коли берегом не вдавалося пройти, робити довгий гак через ліс, стежачи, щоб надто не віддалитися від річки й не заблукати в хащах.

Зненацька вони побачили перед собою водоспад. Власне, не зовсім зненацька, бо задовго до того чувся гуркіт падаючої води, але так чи сяк, видовище було запаморочливе. Вода спадала з неймовірної висоти й розпорошувалася хмарою бризок, на якій райдугою вигравало сонце. А далеко попереду видніло море. Воно сходилося з небом у довгій-предовгій лінії обрію, яку не переривало ніщо — крім невеликого острівця, на якому росла, скинувши вже останнє листя, дика черешня. Праворуч від невеликого піщаного пляжу, на який можна було дістатися тільки з бурхливої річки, спиналися догори крутезні східці, що вели на вершину скелі з написом «Тут живуть дракони». Утім, частина сходів виявилася геть засипаною камінням, та й напис уже був неправдою. Відрізана від світу на тепер уже цілком недоступній вершині, бібліотека й далі оберігала свої скарби, якими ніхто більше не міг скористатися.

Тільки думки про Робі допомагали Йоршеві хоч якось долати тугу, що хвилями накочувалася на нього.

ТУТ ЖИВУТЬ ДРАКОНИ.

Більше не живуть і не житимуть аж довіку.

Та є ще Робі. З нею світ не такий порожній. І є ще інші. Він уже познайомився з ними. З кожним зокрема. Дивне відчуття після того, як прожив усе життя в самотності.

Робі живе, і вона з ним. Треба й далі думати про неї.

— А як нам іти далі? — запитав Крешо, збліднувши від величного й запаморочливого видовища.

— Не знаю, — чесно відповів Йорш.

— Нам тут ніяк не пройти, — сумно додав Морон.

— Та пройдемо, неодмінно пройдемо, — спокійно запевнила їх Робі. — Не можемо не пройти. Якщо це змогли зробити жителі Арстріда, то зможемо й ми. Мусить бути якийсь спосіб!

Йорш збадьорився. Ерброу не міг загинути намарно. Вони це зроблять. Треба тільки добре подумати, як. Він розглянувся навкруги. Попереду блакитне море. Навколо них на деревах, уже майже зовсім голих, де-не-де тріпотіли останні червоні та золотисті листочки. Вершини Темних гір біліли снігом. Мусить бути якийсь спосіб.

Та йому нічого не спадало на думку.

— Гей! Та тут немає нічого складного! Треба брати й копати! — пробурчав чийсь голос, а точніше, два голоси.

Двоє робітників-грабарів з копалень тепер іменували себе Шляхетними Землекопами за зразком двох персонажів героїчної історії — персонажів, яких вигадав Йорш за їхнім власним образом і подобою. Тепер вони, які все життя відчували себе не більше ніж в’ючною худобою, були оточені ореолом гідності й значущості. Уперше за своє життя, упродовж якого вони тільки й знали, що гиркатися один з одним, ці двоє не боялися говорити привселюдно й на повен голос. Шляхетні Землекопи видерлися на південний схил урвища, який був не цілком кам’янистий, а часткою земляний. Зробивши риштування з кількох гілок, вони почали видовбувати східці в обхід водоспаду й далі, сходинка за сходинкою, униз у долину. Вони тільки потребували помічників, що подавали б їм прямі загострені кілки для укріплення східців й час від часу змінювали б їх, коли руки від утоми вже не тримали лопату.

Якщо всі дружно візьмуться до праці, у них усе вийде.

Розділ двадцять четвертий

Цілого дня виявилося мало. Знадобилися три дні безперервної праці. Зрештою, серед утікачів не лишалося вже нікого, хто не скидався б на зліплену із грязюки статую. Вони мусили вигризати собі шлях спершу в ґрунті, а потім у скелі, використовуючи замість кайл, яких не мали, загострені уламки каменів.

Усі були такі втомлені, що вже й забули той час, коли їхні руки не боліли від знемоги, — і не вірили, що він знову коли-небудь настане.

То був довгий, важкий і водночас величний спуск. Перед ними відкривалося безкрає море, поруч гуркотів водоспад, вкриваючи їх міріадами іскристих бризок. Повітря пахло морською сіллю, і цей запах змішувався із запахом мирту й фенхелю, кущики яких уперто росли в тріщинках непривітних скель поруч із дрібними дикими орхідеями. Спустившись трохи нижче, вони побачили озерце із прісною водою, яке наповнювала, падаючи з висоти, річкова вода, сосновий бір навколо, а далі — морську затоку, облямовану довгим піщаним пляжем. З одного боку від затоки простягався рівний піщаний берег, а з другого її замикав, врізаючись у море, крутий і всуціль укритий зеленню мис, на якому вночі спалахували дрібненькі вогники: це нові домівки жителів Арстріда!

Йорш не мав уже ні сил, ні фантазії, щоб далі оповідати історії, але мандрівні музики знову дістали свої інструменти, і їхня гра додала сил тим, хто не переставав працювати. Зціпивши зуби, вони не здавалися. Година за годиною, п’ядь за п’яддю, вигризали собі шлях уперед.

Потрохи спускаючись униз по викопаних у схилі східцях, вони бачили уривки обгорілої мотузки, що звисали зі скель та нижніх гілок високих каштанів, простягнутих у бік обрію.

Очевидно, жителі Арстріда спустилися вниз за допомогою мотузяних драбин, а потім спалили їх за собою. Йорш подумав, що й ту східчасту стежку, яку вони лишають за собою, дощі й негода дуже скоро зроблять геть невидимою й непрохідною.

Його рана вже не кровоточила, але ще не загоїлася, тож він не міг приєднатися до тих, хто, повиснувши на схилі урвища, прокопував і прорубував шлях униз, а лишався нагорі разом з літніми жінками, малими дітьми й тими, хто відпочивав після праці. Коли Шляхетні Землекопи натрапили на особливо міцну брилу, яку годі було розбити чи обійти, вони послали Калю по Йорша. Ельф спустився й спробував щось придумати. Він згадав про методи застосування важелів, про які читав у книжці з механіки, але у них не було нічого, що могло б послужити за важіль. Спробувати розколоти брилу клинцями? На жаль, у ній не було навіть найменших тріщин, куди б можна загнати клин, та й самі клинці зробити не було із чого. Повіяв легкий вітер, що приніс з-над моря квиління чайок. Роздратований своїм безсиллям, Йорш витяг з піхов меч і з усієї сили вдарив ним по гранітній брилі, — і несподівано та розкололася на шматки. Лезо меча навіть не вищербилося, а навпаки, заблищало ще дужче, так, наче цей удар тільки додав йому сили й міці. Усі радісно загомоніли й заплескали в долоні, а погідна усмішка Робі стала ще ширшою.

Сам спуск теж був повільним: вони зважували кожний крок, тримаючи одне одного за руки, щоб ніхто, бува, не зірвався вниз. Здавалося, наче схилом повзе одна-єдина довжелезна змія.

Коли всі нарешті опинилися внизу, то були такі втомлені й такі переповнені почуттями, що якийсь час просто мовчали, дивлячись на хвилі, що розмірено набігали на берег. Хтось став навколішки й поцілував пісок. Багато хто пішов до краю води, щоб торкнутися моря.

Йорш уперше відчув на губах смак моря, ще коли літав на спині в Ерброу.

Це тоді він подумав, що мить, коли ти вперше торкаєшся моря, ділить твоє життя на «до» і «після», і «після» вже ніколи не буде таким, як «до». Ще довго ніхто не наважувався порушити тишу, і чути було тільки шум хвиль та крики кількох чайок, що кружляли над берегом.

Першими вийшли із цього заціпеніння діти. Вони зграйкою висипали на пляж і заворожено спостерігали за рухом хвиль. Йорш, який свого часу прочитав аж п’ять трактатів на тему морських молюсків, навчив їх знаходити в піску мушлі, — і почалося радісне та галасливе полювання.

Робі сиділа, підібгавши коліна, на лінії прибою. Вона запускала руки в м’який та вологий пісок і проціджувала його крізь пальці, раз у раз добуваючи з-під нього гладенькі й подовгасті рожевуваті мушельки.

— Мій тато казав, що м’якуш усередині мушель дуже смачний, хоч молюски й думають і, може, навіть складають вірші, — вигукнула вона зі сміхом. Її великі очі виблискували, наче дві зірки. Йорш подумав, що рано чи пізно треба буде розповісти Робі, як і коли з’явився цей дотеп.

Вони отаборилися в сосновому лісі неподалік озера під водоспадом. То виявилося чудове місце, та й питної води вдосталь. Шум водоспаду зливався із шумом хвиль, і здавалося, наче хтось співає їм колискову.

Над табором височіла прямовисна скеля з каменю якоїсь світлої породи.

Йорш узяв меча й викарбував на скелі ім’я: ЕРБРОУ, — спершу ельфійськими літерами, а тоді звичайними рунами.

Дехто з утікачів заворожено спостерігав за ним. Хтось навіть підійшов ближче й провів пальцями по висічених на скелі знаках. Вони запитали, що це означає, і Йорш пояснив.

— Гаразд, — мовив лісоруб. — Кажеш, так звали дракона? Тепер так буде називатися наше селище. Назвемо його Ерброу.

Усі схвально загомоніли.

А тоді слово взяв один з робітників-землекопів.

— Напиши ще таке: «Усе, що людина добула собі, працюючи коло землі, — належить їй, і ніхто не може цього в неї забрати».

Йорш записав його слова чіткими, рівненькими літерами, не змінивши ані слова в цій нехитрій фразі. Той, хто виборов собі право говорити, має право, щоб його слова не змінювали.

А далі він додав і все інше, що йому продиктували:

Кому тут не подобається, може піти собі геть, а коли схоче вернутися, то хай вертається.

Ніхто нікого не повинен бити.

Лопата, якою ти працював усе життя і яку лишив тобі твій батько, — твоя власність.

Вішати кого-небудь на шибениці теж не вільно.

Можна вчитися читати.

І писати.

Все, що ти добув у морі — твоє, і ти нікому нічого не мусиш платити.

Коли помирають чоловік і жінка, то батьками їхніх дітей стають найкращі приятелі.

Жодна мала дитина не повинна працювати.

Діти працюють менше за дорослих і роблять легку роботу.

Копати рови в болоті — це важка робота, і діти не повинні її робити.

Запала довга тиша.

— Кожен має право бути щасливим так, як сам хоче й може, — мовила одна жінка.

Моронів голос додав:

— І бути ельфом більше не заборонено.

Йорш записав і це. Робі з Калею про щось довго перемовлялися, дивно підсміюючись. Нарешті Каля, почервонівши по самі вуха, продиктувала останній закон, тоді як Робі в цей час ховалася за її спиною:

— Можна одружуватися, хто з ким хоче, навіть якщо він трохи інакший, і ніхто нікому не повинен за це дорікати.

Закінчивши, Йорш перечитав написи, і всі їх схвалили.

А тоді вони розійшлися готуватися до першої ночі в Ерброу, поселенні вільних чоловіків, жінок та дітей.

Каля й Крешо лишилися наодинці та не зводили одне з одного погляду.

— Робі казала, що й по мене хтось прийде, щоб забрати мене із Сирітського дому.

— І прийшли: ельф із драконом.

— Так, знаю, але вони прийшли по нас усіх. Я думала, що хтось прийде власне по мене. Це не зовсім те саме.

Крешо всівся на пісок.

— Я теж роками мріяв, що хтось прийде забрати мене — саме мене — із Сирітського дому. Я й досі про це мрію, хоча ми вже давно не там.

Каля мовчала, і Крешо повів далі:

— Можемо зробити так: я заберу тебе, а ти забереш мене. Так у нас буде хтось, хто прийшов саме по нас.

Каля кивнула, а тоді теж сіла на пісок поруч із ним.

Призахідне сонце повисло низько-низько над морем. Рожево-золотисте сяєво розливалося над обрієм, а на сході, де вже запанувала темрява, зблискували перші зорі. До них линула самотня чайка.

Робі та Йорш підійшли до краю води, де хвилі розбивалися об берег.

— Знаєш, — почала Робі, — моє ім’я…

Вона не встигла договорити. Йорш перебив її:

— Твоє ім’я прекрасне. Я ще не чув кращого.

— Тобі подобається ім’я Робі?

— Так. Воно наче звук краплі, що падає в воду. Наче звук камінчика, що стрибає по хвилях. Прекрасне ім’я.

Робі якийсь час стояла у ваганнях і задумі, ледь помітно всміхаючись, а тоді раптом розпливлася в широкій, від вуха до вуха, усмішці.

— А як же пророцтво? — запитала вона. — Як же твоє призначення? Дівчина, що в її імені — світло світанку?

Йорш здвигнув плечима й поглянув на неї, а тоді відразу зашарівся й невиразно змахнув рукою.

— Наше призначення таке, як ми самі захочемо, а не таке, як написав невідомо-хто на стіні. Це наше власне життя, а не сон, що сниться комусь іншому.

Робі кивнула. Вона нахилилися, опустила на воду свій кораблик, посадила в нього ляльку й дивилася, як його колише прибій. Ці іграшки зробили для неї тато з мамою, і це все, що залишилося від них, не враховуючи пращі, імені та її самої.

— Колись цим будуть гратися мої діти, — сказала вона впевнено. Вона бачила це.

Вони спитала себе: чи не краще сказати йому, Йоршеві, про своє ім’я й про оте пророцтво?

Є ще час про це подумати.

Попереду — ціле життя.