Останній неандерталець

ТАНЦЮЮЧІ ЛІНІЇ ВАНДЕРВЕЛЬДЕ

Хроніка про прихідців

Коли я увійшов до кабінету редактора, — видовженої сплющеної дев’ятнадцятьма поверхами кімнати, — то вже знав, що нічого доброго чекати не доведеться. Редактор сам викликав мене по телефону; так він робив із молодими співробітниками, коли досвідченіші були зайняті.

Привітавшись, я тупцював біля дверей і не наважувався спитати, чого мене викликано. Редактор не підводив очей від паперів, вигляд у нього був похмурий. “Зараз вліпить догану”,— подумки вирішив я; чомусь здалося, що гірше догани нічого бути не може. День починався кепсько.

— Ви? — неголосно спитав редактор, про щось розмірковуючи; ім’я моє він, звичайно, знав.

— Так… — відповів я, цілковито переконавшись, що догани не минути. От тільки — за що?

— Напишіть про лінії Вандервельде, — сказав редактор, відірвавшись нарешті від паперів.

— Про лінії? — перепитав я, бо відчув себе кроликом, котрого збираються засмажити.

Історія з лініями щойно відшуміла на Землі і справила враження землетрусу. Астрономи й досі розводять руками: “Хіба можна було таке припустити?” Космонавти присоромлені: вони більше за всіх вірили в братів по розуму. А філософи — на те вони й філософи, щоб узагальнювати все, що робиться в світі, — кажуть глибокодумно і коротко: “Буває…” І от — треба писати про лінії.

— Але… — я вдався до незаперечного доказу. — Про них написано усе!

Про лінії справді було написано все — від вуличних пісеньок до наукових трактатів.

— Знаю! — редактор і бровою не ворухнув на мій рішучий випад. — Однак я не бачив статті, — провадив далі,— яку можна було б беззастережно надрукувати в дитячому журналі. Без знаків оклику і математичних викладок. От і зробіть таку статтю-хроніку.

Це полегшувало завдання. Я відчув, що спливаю на поверхню: уявна догана, ніби грузило, відчепилася від моїх ніг.

— І, будь ласка, без фантастики, — попередив редактор. — Борони вас боже від цього захоплення! Життя, знаєте… — Редактор любив погомоніти про життя: йому виповнилося п’ятдесят два, а кожний вік має схильність до своїх тем. — Словом, життя обходиться без фантастики, — підсумував він. — У цьому нас переконали ті самі лінії.

З кабінету я пішов, давши згоду на статтю, але не маючи ніякого бажання писати про нещасні лінії.

Через п’ять днів я знову був у редактора і хвилювався не менше, ніж раніше.

— Та-ак… — казав шеф, гортаючи мою статтю. — Тут, — помітив він червоним олівцем, — треба скреслити діалог. І тут необхідне скорочення.

Редактор для нас, молодих журналістів, був справжнім богом. Не нами і не нашими бажаннями робляться статті. Вони виходять такими, якими їх робить редактор та його невтомний олівець. Якщо він казав, що треба зняти діалог, — отже, треба. Я спостерігав, як він супить брови в тому чи іншому місці статті, мружить очі чи починає терти підборіддя. Всі ці ознаки були нам добре відомі, але не варто про них говорити, бо вони не стосуються ліній Вандервельде…

Отак, — редактор по рядках, а я по його обличчю, — ми разом прочитали статтю до кінця. Редактор ще раз глянув на заголовок, віялом розкинув аркуші.

— Тверезо, — схвалив він. — Майже протокольно. Піде у десятий номер “Лунника”.

“Лунник” — юнацький журнал, на зразок колишнього “Ют”. Та ось і сама стаття.

Все почалося з того, що працівники двох обсерваторій, Бюраканської та Пулковської, помітили в небі яскравий спалах. Це не могло бути надновою зіркою чи метеоритом.

Спалах з’явився в Кассіопеї, тривав двадцять чотири секунди і був схожий на смолоскип. Електрографи й терморефлектори фіксували небесний вогонь, а люди хвилювалися:

— Атомний вибух?

— Уламок антиматерії?

Депеші полетіли до інших обсерваторій: увага всіх спостерігачів!

І хоч небо знову потемнішало, тисячі очей звернулися до Кассіопеї: працювали прилади, працювала думка.

Перші заговорили спектрографи: спалах показав згорання тугоплавких металів — нікелю й титану. Термографи підтвердили теплий вибух. Був це вибух антиречовини чи звичайної матерії? Думки в обсерваторіях розділилися: і те, й інше дало б однакові наслідки. Суперечка набула характеру бездоказового і, певно, кінчилася б нічим, якби не з’явилися лінії.

Побачив їх Ауро Вандервельде, з Маунт-Вільсона. Діставши повідомлення з Пулкова і спостерігаючи за Кассіопеєю, він помітив дев’ять синіх рисок, що з’явилися одна за одною на небі. Політ їхній було спрямовано до планет: спалах відбувся майже поряд, між Марсом та Юпітером, — Кассіопея тут ні до чого. Вандервельде припустив, що одну з цих рисок треба ждати на Землі, підрахував час, — якщо лічити зі швидкістю світла, — через тридцять хвилин. Що тоді станеться, вчений не наважився передбачити. Вандервельде не здійняв галасу, у нього вистачило мужності не стверджувати, що це атомна зброя. Він лише припустив, що хвилин за тридцять на Землі слід чекати незвичайних подій. І, мабуть, перший подумав про міжпланетний корабель, котрий вторгся в сонячну систему. Спалах міг означати гальмування, а сині риски — зонди зв’язку, які відправлено до планет. Вандервельде переговорив з містером Пулом, директором обсерваторії Маунт-Вільсон. Містер Пул був тієї ночі вдома, хворів. Несподіваний дзвінок підняв його з ліжка. Розмову їхню, надруковану всіма газетами, подано тут без скорочень:

МІСТЕР ПУЛ. Адже ви знаєте, що я хворий!

ВАНДЕРВЕЛЬДЕ. Це з Маунт-Вільсона, сер.

МІСТЕР ПУЛ. Хто?

ВАНДЕРВЕЛЬДЕ. Ауро Вандервельде.

МІСТЕР ПУЛ. Кажіть… — У трубці кахикання: містер Пул другу добу грипував.

ВАНДЕРВЕЛЬДЕ. Росіяни повідомили про дивний спалах біля Кассіопеї. Насправді він ближче, десь за Марсом. Зараз я спостерігав викид із цього району синіх ліній до планет.

МІСТЕР ПУЛ. Яких планет?

ВАНДЕРВЕЛЬДЕ. Сонячної системи.

МІСТЕР ПУЛ. Ну й що? — У трубці знову кашель.

ВАНДЕРВЕЛЬДЕ. Один із викидів спрямовано до Землі. Мені здається…

МІСТЕР ПУЛ. Я стою на голій підлозі, любий Ауро. Чи не здається вам, що ви доконаєте мене цією розмовою?

ВАНДЕРВЕЛЬДЕ. Пробачте, містер Пул, але це схоже на міжпланетний корабель.

МІСТЕР ПУЛ. Що?!.

ВАНДЕРВЕЛЬДЕ. Це може бути міжпланетний корабель.

МІСТЕР ПУЛ. Ви що, бачите його з Маунт-Вільсона?

ВАНДЕРВЕЛЬДЕ. Ні, але росіяни бачили спалах.

МІСТЕР ПУЛ. На підставі чого ви можете стверджувати, що це міжпланетний корабель?

Вандервельде не знає, що відповісти.

МІСТЕР ПУЛ. До побачення, Ауро. Поспішаю розпрощатися з вами, поки ви не нагнали мені температури до сорока. І забудьте вашу маячню.

Через двадцять шість хвилин після цієї розмови атмосферу Землі розпанахав метеоритний дощ. Його було однаково видно на нічній і денній півкулях, але жоден метеорит не впав на Землю. Сині краплини роздробилися в повітрі, витяглися в довжину і розпалися на лінії, що опустилися, ніде не торкаючись поверхні, і застигли, наче водорості. Вони повисли обоймами; у кожній по тридцять дві лінії, їх бачили з будь-якої точки земної кулі.

Перші двадцять годин лінії були нерухомі.

Радіотелескопи намацали корабель за його слабким випромінюванням, що лишилося, як вирішили вчені, після спалаху. Отже, корабель гальмує. Було визначено швидкість його руху, — вона дорівнювала третій космічній: близько сімнадцяти кілометрів у секунду. Вчені чекали повторення спалаху, якщо корабель має намір опуститися на одну з планет. Але корабель не збавляв швидкості, не змінював напрямку, він наближався до Землі. Лінії, скоріш за все — локатори, їхнє завдання: визначити місце посадки. Оскільки вони висіли майже над кожним містом і селом, усім здавалося, що корабель опуститься саме тут: на Ставропольському плато, поблизу Канаберри, навіть біля Мирного в Антарктиді. Проте електронні машини, котрі стежили за рухом корабля, передбачили, що він пройде мимо Землі — дуже близько, але мимо, — якщо прихідці не змінять курсу. Курс, усупереч сподіванням, не змінювався; земляни почали дивуватися.

І тут заговорили лінії.

Доти спокійні, вони звисали торочкою, крізь них без шкоди прослизали літаки. Та раптом лінії затанцювали в повітрі, наче клавіші під ударами пальців. Схожість із грою на піаніно була на диво точна: хтось вдаряв згори на синій стовпчик, він падав униз і підстрибував до попереднього рівня. Тієї ж миті стовпчик, а то й два чи три водночас опускалися донизу і знову підстрибували вгору; і так — над усіма материками й країнами. Одночасно порушився теле— і радіозв’язок. На екранах виникали танцюючі блакитні смуги, що копіювали гру атмосферних ліній; у приймачах починала битися морзянка — в один, у два, в три голоси, — залежно скільки клавішів опускалося воднораз.

Працівники радіо і телебачення розгубилися. Засоби зв’язку переключилися на прийом від блакитних ліній. Ще більше розгубилися астрономи й фізики. Що означає танок ліній? На щастя, це тривало недовго — шістнадцять хвилин. Але через вісімдесят хвилин усе почалося спочатку, знов на шістнадцятій хвилині. І знову перерва на вісімдесят.

Лінії були загадкою, хоч більшість землян дотримувалася думки, що це локатори, які обирали місце для приземлення корабля. Але танок ліній поставив перед людьми нове запитання: про що говорять сигнали? Через деякий час музику сигналів було одержано з Венери, Марса, Юпітера. І там висять лінії Вандервельде, людство назвало їх ім’ям відкривача. Лінії заповнили сонячну систему і сигналізували про одне й те ж. Але про що?

Корабель ішов тим самим курсом, долаючи за добу півтора мільйона кілометрів. За місяць він мав наблизитися до Землі і пролетіти мимо, бо траєкторія польоту не змінювалася. Радіосигнали, надіслані кораблю обсерваторіями Криму, Харкова, Паломара, — з усіх країн Землі, — лишилися без відповіді. Тільки лінії через кожні вісімдесят хвилин починали незмінний танок.

Уповільнена кінозйомка показала те саме. Спершу опускалася третя лінія з лівого краю, потім дев’ята і двадцять четверта, потім одразу три: сьома, восьма й дев’ятнадцята; знову третя, двадцять дев’ята…

Вчені сперечалися:

— Речення…

— Невідома абетка…

Закономірність була дивовижна. Всі згоджувалися з тим, що танок ліній передає повідомлення від прихідців.

Речення будувалися так, ніби на машинці друкувалися слова…

Терміново було скликано симпозіум астрономів та фізиків.

— Панове, — казав головуючий. — Ми бачимо перед собою унікальне явище. І, без сумніву, визначне. Розумні істоти, котрі не тільки рівні нам за розвитком, але, певно, перевершують нас, встановили контакт з нашим світом. їхній корабель наближається до Землі. Ось остання телеграма із Пулкова: “Відстань між кораблем і Землею — тридцять мільйонів кілометрів. Максимальне зближення з Землею відбудеться через двадцять днів. Корабель, якщо не зміниться його траєкторія, пройде у двохстах тисячах кілометрів од Землі, прямуючи до Сонця”.

Голова поклав телеграму на стіл і звернувся до делегатів симпозіуму:

— Наші сигнали не досягають корабля чи ігноруються його мешканцями. Що ж тоді означає танок повітряних ліній?

Відповісти було непросто. Звернулися по допомогу до електроніки. Танок ліній перевели на кібернетичну програму. Думка електронних машин була приголомшуюча: лінії передають сигнал небезпеки. Не вибір місця для приземлення корабля, не привітання землянам, як припускали раніше, — танок ліній означав SOS. Повного перекладу речень електроніка не давала. Чужа мова не мала нічого спільного з мовами землян, але тривога, що бриніла в танку ліній, вгадувалася точно. Як не варіювали питання про суть танцюючих ліній, машини давали однакову відповідь: лінії передають сигнал небезпеки.

Ця думка знайшла прибічників. Чому корабель не відповідає на запитання землян? Чому не змінює курсу? Може, на кораблі сталася аварія? Лінії послано на всі планети, чи не означає це, що розумні істоти на кораблі не одержують сигналів з Землі, не можуть бачити, заселена вона чи ні, і тому послали сигнали на всі планети, навіть на Плутон? Проте серед членів симпозіуму були й скептики, котрі вважали, що лінії передають на корабель інформацію про планети — і не більше.

Думки розійшлися.

Ніхто все ж не сумнівався, що це контакт двох цивілізацій — врешті настав довгожданий час! — і оскільки в основі будь-якої цивілізації — розум, то можна підібрати ключ до послання прихідців, розшифрувати танок ліній. Створене розумом, твердили оптимісти, не може зостатися незбагненним для іншого розуму. Спільне мірило всіх цивілізацій — розум, казали вони; отже танок ліній можна розшифрувати.

Це було блискуче доведено: людська думка здатна на дивовижні злети. У дев’ятнадцятому сторіччі таким злетом було відкриття Левер’є, як тоді казали, “на кінчику пера” планети Нептун, у двадцятому сторіччі — розшифрування кібернетиком Сибірського наукового центру Павловим танку загадкових ліній.

Ось що було надруковано у “Віснику Академії наук СРСР”:

“Лінії справді передають сигнал небезпеки, звернений до розумних істот планет сонячної системи. Цей заклик складається з двох речень, що повторюються чотири рази в кожному шістнадцятихвилинному сеансі. Зміст речень такий:

— Врятуйте нас, ми падаємо, падаємо, падаємо… — Слово “падаємо” повторюється в кінці першого речення сімнадцять разів.

Якщо не допоможете, загинемо, загинемо, загинемо… — Це слово повторюється теж сімнадцять разів.

Можна поставити запитання: що значить — падаємо? Куди? Відповідь очевидна: корабель втратив керування і падає на Сонце, — математична траєкторія корабля веде до Сонця. Друге речення не потребує пояснень, воно закликає допомогти. Чому наприкінці кожної фрази слово повторюється сімнадцять разів — незрозуміло, математичний аналіз тут не дає результатів.

А. Павлов”.

Справді, чому слова повторюються сімнадцять разів? Мовна структура речень для землян незвична. Може, це особливість мови прихідців? Може, символ? А може, екіпаж корабля з сімнадцяти чоловік, і телеграму складено так, щоб за кожного замовити слівце? Було щось трагічне й наївне, майже дитяче в цих фразах — землян над усе дивувало безконечне повторення слів. І трошки розсмішило. Можливо, далося взнаки напруження останніх тижнів — танок ліній, чекання зустрічі з прихідцями, але безконечне повторення слів породжувало численні пародії. Дотепники, прощаючись до завтра, казали друзям: “До побачення, до побачення до побачення”… — сімнадцять разів. Інші, штовхнувши сусіда в тролейбусі, мимрили: “Пробачте, пробачте, пробачте…” — теж сімнадцять разів. Число входило в моду, лунало з естради. Біттлзи придумали пісеньку, в якій рефрен повторювався сімнадцять разів. Розшифровка Павлова, незважаючи на всю серйозність, викликала в землян усмішку. Напруження зникло, наче земляни побачили перед собою не велетнів чужої цивілізації, а дітей, котрі белькотіли розгублено перші-ліпші слова, що спали їм на думку.

І в той же час земляни приступили до практичних заходів, щоб врятувати інопланетний корабель. Симпозіум вчених перетворився на Комітет порятунку.

Ще раз було уточнено рух корабля. Найбільше зближення його з Землею становило сто вісімдесят тисяч кілометрів. Можливо, корабель вийде на земну орбіту? Ні, третя космічна швидкість не дасть змоги це зробити. Коли б можна було загальмувати корабель! Але як його загальмувати? Питання поставили перед інженерами і космонавтами.

Сполучені Штати виступили з проектом: вийти назустріч інопланетному кораблю, пришвартуватися до нього і, використовуючи двигуни ракет, перевести корабель на навколоземну орбіту. Було виділено два кораблі “Колумб”.

Радянські космонавти запропонували зустрічний проект: врятувати мешканців корабля, забравши їх на борт посланої для цього ракети.

Американський проект був простий, але викликав багато заперечень: чи пощастить зробити стиковку на третій космічній швидкості? Невідома форма, маса корабля; чи вистачить у земних кораблів пального на гальмування? В цьому полягала вразливість проекту. Але недосконалим був який завгодно проект, і коли радянські космонавти запропонували врятувати мешканців корабля, у них насамперед спитали: а корабель? Виходить, корабель з устаткуванням, з інопланетною технікою має загинути?

Сперечатися бракувало часу. Комітет прийняв обидві пропозиції — американську і радянську: якщо не вдасться загальмувати корабель, то докласти всіх зусиль, щоб урятувати екіпаж.

Перші вилетіли назустріч прихідцям “Колумби”. Капітани Джон Ріксток і Еддлі Хайт сподівалися зустрітися з кораблем на відстані трьох мільйонів кілометрів од Землі. Дороговказом для “Колумбіє” був лазерний промінь радянської космічної станції КС-І, що намацав корабель у темних глибинах. Рубінова стежка бігла по шляху корабля, мов червоний килим. Ріксток і Хайт шукали корабель радарами, ні на хвилину не втрачаючи зв’язку з мисом Кеннеді. Звідси телебачення через ланцюжок супутників транслювало пошук на земні станції. Коли на екранах “Колумбів” зблиснула перша точка, Земля, затамувавши подих, почала чекати зустрічі. “Колумби” розвернулися в глибині космосу і лягли на паралельний з кораблем курс, ждучи, коли він наздожене їх, і поступово збільшуючи швидкість, щоб іти поряд з ним, а потім здійснити стиковку. Точка на екранах зростала, перетворювалась на горошину, з’явилося зображення — металевий еліпсоїд. “Колумби” наблизилися до нього з обох боків. Безперечно, це був корабель, що зазнав аварії. Поверхня його оплавилася, надбудови, антени знищено вибухом, ілюмінаторів не видно, якщо вони й були, то їх заварило розплавом.

У носовій частині еліпсоїда виднілося кілька заглиблень неправильної форми, в одному з них виблискувало скло; згодом з’ясувалося, що і воно оплавлене, непрозоре. Зжована хвостова частина корабля стирчала обрубком. Певно, тут була система ферм і переходів, котрі вели до фотонного двигуна, але вибух знищив їх. На позивні корабель не відповідав, ніби на ньому не лишилося нікого живого. Та лінії на Землі продовжували танок, і не вірилося, що корабель мертвий. Очевидно, прихідці не мали змоги прийняти сигнали “Колумбів” і відповісти на них. Ріксток і Хайт почали маневр зближення. Але Ріксток поспішив, корабель його зіткнувся з кораблем прихідців, правий двигун вийшов з ладу, і, втративши швидкість, “Колумб” одразу відстав, щезнувши у чорному просторі, мов тінь.

Хайт діяв обережніше. Наблизившись з корми, він мацав по обшивці променем прожектора, шукаючи виступ, на який можна було б накинути трос. Таких виступів — деталей, оплавлених вибухом, виявилося кілька. Наблизившись, Хайт висадив на поверхню корабля космонавтів. Коли вони закріпили трос і повернулися назад, Хайт почав гальмувати. Проте інерція корабля була така велика, що сила двигунів “Колумба” не подіяла. Огорнутий полум’ям гальмівних дюз, “Колумб” мчав за кораблем, мов прив’язаний, поки трос не перегорів, як нитка. Усе це виглядало на екранах Землі жахливо… Друга спроба Хайта мало не скінчилася трагічно. Трос обірвався, кінець його вибив на “Колумбі” ілюмінатор, космонавтам довелося рятувати своє життя…

Було ясно, що загальмувати корабель не пощастить. Треба рятувати його мешканців. Космонавти Хайта, які закріплювали трос, повідомили, що вони чули всередині корабля стукотіння і скрегіт. “Ми падаємо, падаємо… Рятуйте!” — тривожно танцювали лінії.

Три радянські ракети “Росія-2” стартували після першої невдалої спроби Хайта загальмувати падаючий на Сонце корабель. Це були три ступені, що підтримували одна одну. Першою командував Валентин Громов. Він та чотири його помічники за допомогою плазмового пальника мали вирізати отвір на кораблі прихідців. Друга й третя ракети несли устаткування для розрізування і запас пального. Громов мав пришвартуватися до борту інопланетного корабля, інші ракети — стати поруч, щоб можна було збудувати перехід між головною ракетою і кораблем.

Маневр зближення пройшов вдало. Почалося спорудження містка. Велетенські пневматичні присоски закріпили на борту корабля кілька ферм, і на них встановили ґратчасті поручні. Ферми обгорнули сіталовою плівкою — утворився прозорий тунель, коридор від вхідного люка ракети до борту корабля прихідців.

На кораблі були живі, відповідали на стукіт, на звукові сигнали; мабуть, розуміли, що готується розтин корабля; шарудіння, скрегіт чулися біля того борту, куди підвели рятувальний коридор. Громов кілька разів обстукав коло, котре мав вирізати в броньованій стінці корабля, пустив у хід плазмового пальника.

Коридор заповнили повітрям. Адже склад атмосфери всередині корабля був невідомий. Сподівалися взнати це, як тільки пальник зробить отвір. Надіялися, хоч і не без побоювання, що там не метан і не якийсь інший вибуховий газ. А проте це був риск. Усій рятувальній експедиції доводилося ризикувати. Вважали, що повітряний тиск у коридорі врівноважить тиск усередині корабля. Було б гірше нічим не застрахуватися: атмосфера корабля миттю вийде через отвір у космос, живі істоти на кораблі загинуть. Звісно, вони могли вдягти скафандри, але земляни не були певні, чи немає пошкоджень всередині корабля після аварії. Скафандри могли зберігатися в інших, знищених фотонним вибухом, приміщеннях.

Полум’я пальника дедалі більше заглиблювалося в метал. Помічник Громова Дмитро Петелін обережно постукував по борту. Всередині корабля все затихло; там розуміли хід рятувальної операції, насторожилися. Раптом почувся свист, Громов відсунув пальника. Блакитною шпариною на шерехатому металі горів отвір; повітря з коридору зі свистом втягувалося всередину корабля. Громов припав до отвору. Нестерпно голубе світло заливало внутрішній салон корабля. Численні шкали приладів панелями тяглися уздовж стін, там і тут на панелях тремтіли різноколірні вогники індикаторів. У головній частині салону височів чотирикутний екран; супроти нього на великій тринозі — камера телезйомки: так чомусь здалося Громову. Екран був порожній, був порожній весь салон. Внизу, біля стіни, ледь потрапляючи в поле зору, щось шаруділо і ворушилося, погрюкуючи членистими, з металевим блиском кінцівками. Що це — Громов не зміг розгледіти. Петелін та інші космонавти, що підійшли, торсали його за плече. Коли ж кожний по черзі припав до отвору, вони побачили те ж саме: кругла зала, вся у приладах, екран, тринога й телекамера. Що грюкало і ворушилося внизу, ніхто не міг роздивитись. Здавалося, що живих істот на кораблі немає.

— Не може бути, — сумнівався Громов. — Хто ж тоді грюкає внизу, біля борту?

— Треба вирізати люк, — квапили його товариші. — Ми взяли високо і не бачимо їх — вони низькорослі.

— Спробуй ще, — сказав Громов Петеліну.

Петелін постукав гаєчним ключем по борту корабля. Металевий палець майнув у отворі, але не зміг зачепитися — зник.

Усі бачили блискучий кіготь. Чекали, чи не з’явиться ще щось. Нічого не з’являлося.

— Ріж! — велів Петелін Громову.

Громов увімкнув пальника. Працював він зосереджено, мовчки, розширяв шпарину по. горизонталі. Потім провів першу вертикальну лінію. Товариші нетерпляче зазирали через його плече: хто на кораблі? Зараз відбудеться зустріч.

Виблискує блакиттю вертикальний розріз. Громов опускається на коліна, підрізає знизу металеву плиту. Щілина довшає, ось уже лишилося кілька сантиметрів і чотирикутну плиту буде вирізано.

— Назад! — Петелін хапає Громова і відтягує разом із пальником.

Громов ледь встигає вимкнути полум’я, заплутується в шлангах.

— Назад! — Петелін тягне його по коридору. Усі космонавти задкують до ракети. Громов кидає пальника і, випроставшись, озирається, бачить, як плита, котру він вирізав, відвалюється, і в отвір лізуть металеві тварини. На павучих ногах, пружинячи й присідаючи, в коридор повзе натовп роботів, клацаючи на ходу суглобами.

— Назад! — знову кричить Петелін. Коридор ходить ходуном від тупоту чудовиськ, сіталова плівка рветься, поручні розходяться і чудовиська падають у морок.

Громов підіймає руку, протирає очі — чи не наснилося йому все це?.. Рука в шорсткій рукавиці ковзав по оглядовому склу скафандра, рипить, наче натерта наждаком. Ні, це не сон, не видіння: з люка й далі лізуть нові роботи, чіпляються за ферми, падають, зникають.

— Стійте! — гукає їм Громов. — Зупиніться!

Його крик чують лише товариші, що стоять поруч із ним, та земляни, що припали до телевізорів. Але вони нічого не можуть зробити.

Телекамери трьох ракет продовжують знімати останній акт трагедії про прихідців. Дрібні роботи сиплються, мов яблука з мішка. Великі, зіткнувшись, застряють в отворі, як люди в години пік у дверях тролейбусів. Зруйнований міст пливе поряд з ракетою, тримаючись на одній сталінітовій фермі, його ніби відносить водою. На самому краю мосту, схопившись за зігнуті поручні, ще тримається маленький, схожий на черепашку робот. Петелін пробирається до нього, хоче врятувати. Космонавти прив’язані до ракети фалами, тримаються один за одного. Коли робот опиняється в руках у Петеліна, друзі підтягують космонавта до ракети. Черепашка чіпляється за зборки скафандра, Дмитро, мов живу, гладить її рукавицею: “Не бійся, не бійся…” Через ілюмінатори штурман і бортінженер продовжують телезйомку. Петелін покрутив трофеєм перед лінзами телекамер — маленьким округлим предметом у панцирі, з шістьма лапками й чотирма крапками блискучих очей.

Громов дає команду ввійти у перехідну камеру. Ракети повільно відстають од корабля. Міст відходить од ракети і повільно пливе за кораблем, що пливе назустріч своїй загибелі. Безсилі земляни дивляться йому вслід — тисячотонну машину руками не втримати.

— Капітане, капітане, — із жалем повторює Петелін. На його очах сльози: гине техніка невідомої цивілізації.

— Нічого не вдієш! — каже Громов і натискає на важіль. Вхідні люки зачиняються.

У салоні Петелін посадив черепашку на стіл. Вона одразу поповзла, пружинячи чотирма лапками, підібрала порошину і рушила далі.

— Звичайний пилосос! — сказав Громов.

— Пилосос… — повторив за ним Петелін.

— Корабель напханий роботами, мов діжка рибою.

— Вони й придумали телеграму: падаємо, падаємо…

— Як ми, земляни, не зрозуміли цього раніше! — вигукнув Громов.

— Так, — згодився Петелін і, спохмурнівши, додав: — Усе-таки шкода корабля.

Вони дивилися, як черепашка всмоктує в себе невидимі порошинки на столі і боязко відсовується від краю, щоб не впасти вниз.

Громов вимкнув телепередачу на Землю.

— Але ж лінії? — повагавшись, нерішуче спитав борт-інженер.

— Засіб сигналізації! — відповів Громов. — А корабель — розвідувальний зонд, на зразок тих, що ми десятками запускаємо на Юпітер і Плутон. Питання тільки — звідки? Аби знати — звідки?

Ракети повернули назад. Двигуни працювали на повну потужність, вириваючи людей із страшних обіймів Сонця. Космонавти насуплено мовчали, — їх чекала розчарована Земля.

Минали години й дні. Лінії шалено танцювали на всіх планетах: рятуйте, рятуйте!.. Вони зникли, як тільки корабель увійшов у хромосферу Сонця.

Багато хто на Землі шкодує за роботами, що загинули.