Останній раз

Після того, як Олександр Селіді вибухнув разом із власного машиною на очах спочатку поліції, агентів ФБР та репортерів, а потім — мільйонів американців, смерть його якось сама по собі стала фактом доконаним. Поліція схилялася до версії, що його спочатку вбили, цілком можливо, піддавши попередньо тортурам, потім посадили в машину, нафарширували її вибухівкою, а сам виконавець, можливо, ховався неподалік і натиснув у потрібний момент на кнопку дистанційного пульта, ще й помилувався створеним ефектом. Громадська думка така: все одно навряд чи щось з’ясується в цій заплутаній справі. Мафія. Хіба це перший випадок? Тим більше, хтось згадував «російську мафію»... Мало що вони там не поділили...

Антон із Вітою відлетіли через три дні. Пройшло все начебто нормально. Найбільш сумнівне місце їхнього плану — брак трупа — здається, вдалося обійти, впоралися. Скоро про Селіді забудуть. Він пропонував якісь гроші, вони відмовилися. Хоча б тому, що вивозити великі суми з США зовсім непросто. З ними розрахується Круглий. Малахов. Так буде справедливо. Це буде востаннє.

— Нічогенько спрацювали, — Малахов поставив на стіл дві діжкоподібні чарочки, хлюпнув у них «смирновської». — Сам додумався, чи баба допомогла?

— Куди ми без баб? — у тон йому відповів Антон, не поспішаючи перехиляти свою чарку .

— Тільки я не второпав: на кий було дівку красти?

— А як його інакше з нори витягти? Доньку випустили, вона розтовкмачила, що боятися нічого не треба, він і поїхав сам, без охорони. До мене в машину сів, йому ззаду в потилицю смальнули. Бо — як іще в цих американських жопах фітіля запалиш? Ми ж не вдома, повипендрюватися закортіло. Зате все натурально. Як замовляли. — Антон витримав невеличку паузу. — Щось не так?

— Нє, все нормальок. Я задоволений. Давай за успіх врубаємо, — він узяв чарку, заклично гойднув. — Ти чого?

— На роботі не п’ю.

— Роботі триндець, братило. Не ламайся.

— Роботу скінчено. Бабки де?

Малахов висунув ногою з-під столу синю спортивну сумку, підхопив за ручки, важко опустив на стіл. Блискавка була розстібнута, Малахов узяв сумку за нижній край, різким рухом перевернув, труснув. Акуратно заклеєні пачки по п’ятдесят доларів купою лягли на гладеньку поверхню столу.

— Дрібніше не міг. Знаю, домовлялися, але не вигоріло. Задоволений?

— Задоволений буду, коли перерахую.

— Ти диви, — Малахов похитав головою. — Давай, якщо не довіряєш.

Стоячи з чаркою в руці, він терпляче чекав, поки Антон перераховував гроші і складав у черево сумки. Потім заохочувально підвів чарку і перекинув її вміст до рота. Антон відсьорбнув трохи.

— Не пойняв...

— Я за кермом, — Антон перекинув сумку через плече.

— Дивись, — Малахов стенув плечима. — Де тебе знайти, коли щось?..

— Навіть не пробуй. Не вийде.

Антон був уже в дверях, коли Малахов погукав його.

— Ну? — він розвернувся усім корпусом.

— Не треба цих понтів, мужик, — Малахов уже витер з обличчя театральну усмішку. — Захочу — знайду. Це щоб ти знав.

— Спробуй, — двері за Антоном зачинилися.

— Є варіант. По-моєму, нормальний, — Віта з ногами вмостилася в кріслі й закурила. — Ну й спека! Селіді міг би кондишен подарувати.

Антон пересунув крісло так, щоб сидіти навпроти Віти.

— Доповідай обстановку. Взагалі-то в холодильнику мінералка.

— Міг би й принести, ти ж мужчина.

Антон неквапно, неохоче сходив на кухню і повернувся із пластмасовою пляшкою «Миргородської». Віта ковтнула просто з шийки.

— Уф-ф-ф, полегшало! Коротше, маклерка знайшла те, що треба. Євпаторія. Двоповерховий особняк, до моря рукою подати, з другого поверху його з вікна видно. Опалення центральне, каналізація, навіть камін — усе як треба. Навіть телефон є. Люди для себе будували, чого продають — не знаю. Не наше діло. Квартира у центрі. Будинок цегляний, старий, симпатичний, євроремонт. Вона фотки показувала. Двокімнатна, звичайно, телефон. Здається, те, що ми хотіли. До речі, біля особняка ділянка присадибна...

Антон уже яскраво уявив собі, як місяців через півтора він вийде з цього особняка, буде оксамитовий сезон, вони з Вітою спустяться рано до моря, прибій лизне їхні босі підошви, свіжий бриз приголубить відпочилі за ніч тіла, вони увійдуть у ранкову морську цноту, неквапом, спочатку по кісточки, потім вода сягне колін, ось уже вона на рівні грудей, і нарешті вони попливуть наввипередки, він дозволить себе обігнати, потім кількома різкими сильними гребками зрівняється з нею, ось уже він далеко попереду, пірнає, набираючи в легені чимбільше повітря, рухається під водою їй назустріч, очі відкриті, і він бачить її стрункі смаглі ноги, виринає просто перед нею, як морське чудовисько, вона верещить, регоче, хлюпається водою...

— Аго-ов, ти де?

— Уже серед морського безмежжя, — повернення в реальність задушливої панельки трохи збентежило. — Думаю, нам підходить. Що там із ціною?

— Домовимося. Кримські ціни кусаються, але власники досить довго продають, їх там щось підтискає, так що домовимося... На нашу хатку вона ще покупця не знайшла. Не знаю, наскільки воно все затягнеться.

— Не зрозумів.

— Квартиру поки що не приватизовано. Нам що, цим іще займатися треба було? Тижнів за два все оформимо. Знаєш, як воно — по кабінетах ходити.

— А гроші показати?

— Можна, але думаєш, ми одні показуємо? За хабарами своя черга. І потім швидше все ’дно не буде. Власники особняка у принципі згодні, документи на руках, тільки доця у них за якимось бугром, буде в середині місяця. А ще ймовірніше — наприкінці. Без неї вони не хочуть нічого починати. Морока з ними всіма.

— Гаразд, коли реально все зв’яжеться?

— Маклер каже — орієнтуйтеся на кінець серпня. Реально. Вона, ти ж знаєш, у комісійних зацікавлена, тому підганятиме клієнтів. Це ж покупка солідна, не кожен день таке у них... Так що доведеться попотіти тут ще з місяць.

Антон приречено зітхнув.

— А що робити? Тільки для чого — тут? Може, гайнемо кудись, розвіємося?

— На море?

— На кий тобі море, воно скоро кожен день перед очима буде! Краще в гори. У Карпати, га? Там повітря цілюще, і продукти, кажуть, екологічно чисті. Візьмемо палатку, шмотки, консерви — романтика! Я заросту бородою і буду, як турист у кедах, знаєш, малювали таких колись у дитячих книжках?

— Щось тебе на романтику потягнуло... — Віта ніжно пригорнулася до чоловіка. — Гарна ідея. Підемо в гори.

— Перейдемо гори.

— Звернемо гори... Чекай, тут незручно...

Київ — Нью-Йорк — Лос-Анджелес. Серпень.

— Ти знаєш, що тут ніч зараз? Що люди сплять іще?

Малахов пробурчав так, для порядку. Дзвонили з Нью-Йорка, чути чітко, від сусідів так гарно не почуєш, і голос він упізнав, хоча очі ще не до кінця продер, мозок увімкнувся миттєво. Там знають, яка зараз година в столиці України. І якщо не дочекалися, не витерпіли різницю в часі — значить, справа серйозна.

Правда, кілька разів братва просто випендрювалася. Якось сиділи у «Чорній масці», відзначали малаховський сороковник, так Льодик із кабака на Брайтон-біч обдзвонив усі точки, поки Малахова не вирахував, хлоп’ята звідти привітали іменинника по черзі, а той мобільник свій до мікрофона підніс, а потім іще пісню замовляли — «На Колыме, где тундра и тайга кругом», ці репертуарчик знали. Але зараз на тому кінці дроту, через океан, — мужчина серйозний, не якийсь там Льодик...

— Старієш, Круглий. У тебе дівка молода під боком, а ти хропеш. А були часи — міг кілька діб працювати. Зліз із дівки - на діло, зробив справу — на дівку, розслаблятися. Розслабився, гранчака хилонув — і знову до діла...

Співбесідник хоча й базікав жартома, готував Малахова до серйозної інформації. Біля нього справді вовтузилася, невдоволено мружачись від світильника-бра, фарбована білявка. Скільки їй років, як звати — Малахов не питав і не пам’ятав. Він виграв її напередодні в «сєку» у Стрільця. Краля, до речі, нічого проти не мала, Круглий у принципі крутіший за Стрільця, вона вже встигла порівняти, зачепитися б за нього, тільки ж прожене через тиждень, у нього таких мочалок навалом, а їй куди? До Стрільця знову? Ні, треба, щоб Круглий до неї звик, звикають же люди до речей, предметів... Треба якось непомітно, вона зуміє. Головне — не називати його Круглим, тепер він — солідний авторитет.

— Усі ми старіємо, Хазаре, усі старіємо й помираємо, така воля Божа, — Малахов уже зовсім прокинувся і зручніше примостився на ліжку, підклавши під спину подушку. — Ти мене чого підняв оце — про вік нагадати хотів?

— Я й сам, якщо чесно, не розтумкаю ні греця, — тон Хазарів був миролюбний, але Малахов навіть через слухавку відчував добре приховану стурбованість. — Може, туфта все. Може, даремно шубуршимося, ти ж знаєш, у яку копієчку такі розмови нам тут обходяться. Тільки диму без вогню... Ну, ти зрозумів. Може, пуста базгранина, сенсації вишукує чувак...

— Нічого поки не второпав, — пустопорожня розмова починала дратувати Малахова.

— Я про грека. Люди, котрих ти найняв, надійні?

— Начебто ділові. Я бабу не бачив, а мужик, схоже, справу свою знає. Вони ж усе зробили... А що там за біда?

— Сумніви декого беруть. Настрої різні... Коротше, телефоном довго. Факс у тебе працює?

— Як звір. Чогось я не врубався, Хазаре...

— Я тобі хвилин за десять факсом усе вишлю. Почитай, поміркуй. Не дуже мені все це подобається. О’кей?

— О’кей, — автоматично відповів Малахов у трубку мобільника, яка вже гула.

Що могло статися? Незрозумілі якісь натяки... Грек...

— Кому це не спиться, котику?

— Заткни пельку, — беззлобно кинув через плече Малахов, підвівся, і, як був, голий, поплентався до сусідньої кімнати, котру називав кабінетом і де в кутку масивного антикварного — начебто кінець минулого століття, якщо жидяра не обдурив, але ж дорогий, зар-раза! — письмового столу притулився факс. Білявка подумала було піти за ним, та дивна поведінка Круглого її насторожила, і вона вирішила краще лежати й не рипатися, щоб не злити його.

Дзвінок. Малахов зняв трубку, почув писк у динаміку, натиснув зелену кнопку. Апарат загув, і з щілини поповз, скручуючись у рурку, аркуш паперу із чітко відбитим текстом. Дві сторінки. Газетна стаття.

Хоча за вікном стояла серпнева задуха, Малахов раптом відчув себе незатишно, стовбичачи голяка із рулончиком факсового паперу в руці. Він повернувся до ліжка, влаштувався зручніше, прикрившися простирадлом.

— Що там таке? — білявка присунулася до нього й відсахнулася від лютого вигуку.

— Пішла геть!

Вона відсунулася у куток і принишкла. Їй дуже хотілося, аби вигук цей так і залишився проявом емоцій, вона більше не буде заважати, вона буде вести себе тихо й скромно, вона, між іншим, готувати вміє, в інституті харчової промисловості колись училася, а хто із отих хвойд «київські» котлети вміє приготувати? Ага, слабо? Не чіпати Круглого — оце вона збагнула...

Малахов кілька разів прочитав текст, але це не роз’яснило прочитаного. Хазар переслав через океан статтю із газети «Вечірній Нью-Йорк», російськомовна американська преса, емігранти видають. Судячи з дати, номер учорашній. Заголовок набраний крупно, аби в очі кидалося: «Вбивство мільйонера Олександра Селіді?» Знак питання, гм. Автор — такий собі Аркадій Полянський, ім’я Малахову нічого не говорило, Хазарові, мабуть, теж. Це взагалі міг бути псевдонім. Якщо відкинути патякання автора про те, ким був Селіді у Союзі, чого досяг у Америці і хто міг йому тут погрожувати, то залишається дещо цікаве... Це може бути бурхливою фантазією автора, котрий бажає придумати сенсацію. Або... Або...

Олександра Селіді поквапилися записати до списку небіжчиків, пише Аркадій Полянський. Для такого висновку потрібен як мінімум труп. Одначе трупа Селіді немає. Припустімо, він справді згорів дотла у власному «кадилаку» разом із машиною. І пишний похорон (фотографія прикладена до тексту статті: вдова, вся в чорному, несе урну із прахом, попіл, звичайно, підгребли з місця злочину, треба ж щось ховати) носили досить демонстративний характер і, погодьтеся, шановні читачі, дещо умовний. Адже труп у нас таки умовний, давайте дивитися правді в очі. І немає ніяких слідів, котрі підтвердили б наявність у салоні «кадилака» людини. Не обов’язково Селіді, абстрагуємося на хвилину. Машина вибухнула й згоріла, в ній знаходилася людина. Жменька попелу від неї залишається лише після нормальної процедури кремації, а тут — потужний вибух. Спеціалісти, знайомі авторові особисто, стверджують: від людського тіла в таких випадках щось та залишається, прошу пробачення за деякий натуралізм, панове. Очевидці теж не можуть із точністю підтвердити, що в салоні автомобіля в момент вибуху хтось знаходився. Щоправда, протилежного вони теж не твердять, і всі сходяться на тому, що бачили «кадилак» лише протягом кількох хвилин, поки не пролунав вибух. Отже, факт, що Селіді перебував у машині під час вибуху, при бажанні можна поставити під сумнів. Тоді, запитує Аркадій Полянський, чому в це усі повірили?

Давайте, панове, пригадаємо, з чого все почалося. Не будемо шукати винних, Нью-Йорк і без того втомився від згадок про «російську мафію». Олександрові Селіді погрожували з деякого часу, потім вирішили підкріпити пусті погрози спробою замаху. Аналогічний вибух машини. Збіг? Між іншим, рештки першого водія Селіді, Ніла Козицькі, тоді лишилися внаслідок катастрофи. Зрозуміло, розслідування ні до чого не призводить, хоча Олександр Селіді — досить впливова в певних колах людина й бізнесмен, тому спустити на гальма замах на відому людину важко. Минає час, і донька Селіді зухвало викрадена з-під носа представника солідної охоронної фірми. Слідів, як правило, немає, історія стає широковідомою, за нею стежить громадськість із неабияким хвилюванням, а через добу батькові повертають доньку, не завдавши їй ніякої шкоди й не висунувши жодних умов, що не схоже на жоден випадок викрадення людей із метою шантажу. Місіс Селіді доводить, що умови викрадників вона передає батькові на словах, виконуючи, таким чином, роль «живого листа». Це підтверджує й записка, залишена самим Селіді. Та далі голослівних запевнень, що були висунуті якісь там таємничі «умови», справа не стосувалася. Отже, навколо всієї справи створено певний ореол загадковості, зітканий із багатозначних недомовок. А чи не схоже все це на старанно продуману й підготовлену операцію прикриття? Але прикриття — чого?

Малахов відчув, що невідомий йому Аркадій Полянський починає схиляти його на свій бік. Наче нічого конкретного, балаканина... Як висловлюються менти, версія. Але він правий — чимось смердючим від цієї історії відгонить, чимось підозрілим... Як там у нього далі?

Маленька імперія, створена Олександром Селіді, пише Аркадій Полянський, не розвалилася із загибеллю імператора. Більше того, навіть збоїв у роботі «Хронос Лімітед» не помічено. Може, так здається сторонній особі? Може, це тільки видимість... Але складається враження, що рука Олександра Селіді керує далі, вже з «того світу». Формально крісло президента зайняла його вдова, місіс Клаудіа Селіді. Одначе дехто із працівників «Хронос Лімітед» здивований, як це вона так з ходу розібралася в справах чоловіка. Правда, вона працювала з ним, але ж треба знати й усілякі там тонкощі... Під час розмов із деякими працівниками (знову «деякі працівники», хто, цікаво, капає так активно?) складається враження — Селіді якось підготувався до свого статусу покійника, перед тим як зійти зі сцени. Між іншим, незабаром «Хронос Лімітед» стане частиною фінансової промислової корпорації «Танака інтерпрайзис», з японцями ведуться переговори, і, за свідченнями деяких працівників (знову вони, язиката сволота), почалися порівняно недавно, та перший камінь заклав ще Олександр Селіді, будучи ще при здоров’ї. А ще донедавна він і чути не хотів про справи з японцями, рішення перемінив ось буквально за кілька днів до загибелі. Передбачив? Запланував?

Висновків Аркадій Полянський особливих не робив. Дивно все це, ось вам загальна тональність статті. Малахов ще раз перебіг очима текст, вичитуючи окремі місця, кинув статтю на підлогу, закурив. Справді, з одного боку, бездоказова бодяга. А якщо добре подумати... Він набрав Нью-Йорк. З’єднали з другої спроби, а у рідній державі, яка там в біса держава! — по рідному місту не завжди так швидко дозвонится... За океаном трубку взяв Хазар.

— Ну, що скажеш?

— Хто писав?

— Репортер у них тут новенький. Більше року роботу шукав, тепер сенсації висиджує.

— Вдова прочитала?

— Тут моментик інтересний. Вона до суду подала, як і годиться, за наклеп. Тільки потім сама позов анулювала. Бо присікатися особливо нема до чого. Ну, сумніви у людини, що грек на тому світі. Ну, написано про це в газеті. І потім, дорого коштує позов, експертиза потрібна, прах викопувати, вивчати під мікроскопом, і таке інше... Коротше, довести всім, що небіжчик у могилі... Де ти таке бачив? Що фірму японцям продають? Факт, продають. Журналіст не в свою справу носа пхає? Так у нього робота така, і взагалі кругом хто хоч куди попало носа тиче. Не підкопаєшся. Та і, якщо по правді, сенсації не вийшло, шуму писанина не наробила, тут американки чоловікам члени рубають, а вони про якогось там грека... Думки тільки цікаві. Ми ж хотіли «Хронос» цей гребаний після його смерті під свій інтерес пристосувати, вдову підтримати, те-се, з часом свою людину просунути...

— Знаю я всі розклади, Хазаре, знаю!

— Не мандражуй, Круглий, не треба! Баба з нами, зі мною особисто, базарити не схотіла, квит. Не боїться? Значить, розгубленості вдова не відчува. Хоча й ділова, а таки ж баба. Тільки видно — з колії не вибита. Коротше, не подобається мені все це, — він помовчав. — Виконавців перевірити треба.

— Авжеж, треба. Знайти їх спочатку, Хазарчику, треба. Думаєш, фуфло? З греком? На якого хріна?

— Нічого я не думаю. Перевірити слід.

— Так у себе, на місці, перевір спочатку! — буде ще тут усякий урка подільський смердючий з Америки розпоряджатися! — Щоб точно знати!

— Ти звук у себе там тихіше зроби, братан, — Хазар теж потроху заводився. — Ми тут усе перевіримо, як — придумаємо. І якщо це лажа...

— Тоді я виконавців з-під землі дістану, — Малахов говорив уже спокійніше. — Тримай у курсі, о’кей?

— О’кей. Спи далі.

Який там з греця сон! За вікном сірів світанок. Малахову кортіло щось робити просто зараз, але, розуміючи, що саме в цю хвилину йому робити нема чого, підвівся, підійшов до бару, хлюпнув собі віскі, випив залпом, знову ліг. Спробував помізкувати про все почуте, та думки скоро переплуталися, і він заснув. Спав до восьмої ранку, потім прудко скочив, прийняв душ. Скоро з’являться водило й охоронець, повезуть кудись жерти. Неквапом одягнувся. Ранок справді кращий за вечір, мудріший. He брешуть же бісові приказки. Хай-но поки ще братва у Нью-Йоркові голови ламає, поки що ці проблеми його не гребуть. А виконавців таки пошукати треба... Цікаво, все цікаво... Щось іще? Ага-а-а!

Малахов порився в кишенях штанів, видобув складену вдвоє пачечку сотенних зелених купюр, відокремив від них кілька, жбурнув на край ліжка, біля тихої й непомітної фарбованої білявки. Вона таки нічогенька. Хай поки що побуде...

— На. Дома сиди, зсередини закрийся. Хто з’явиться — не пускай. Вийдеш і защіпнеш двері — тобі ж гірше, головою довбатимеш, — поряд лягла візитка із золотим тисненням: — Там телефон, крайній. Я потім скажу, що робити. Тільки по дрібницях не чіпай, ясно?

Білявка радо закивала головою.

— Увечері заїду. Причепурися, потрібна будеш, — уже в дверях він обернувся. - Тьху! Звати тебе як?

— Зоя, — писнула та.

Двері за ним зачинилися.

— Місіс Селіді?

Лідія здивовано підвела очі на брюнета у світлій футболці і небесного кольору «левісах». Абсолютно незнайома людина. На вигляд років із тридцять. Посміхається якось... грає, одним словом. Він гукнув її, коли вона вийшла з ліфта, що опускав її до підземного паркінґу, і вже прямувала до свого «феррарі».

— А в чому річ?

Брюнет неквапом наблизився до неї, тримаючи чомусь руки долонями догори.

— У мене до вас справа. Вірніше, до вашого батька...

Такого повороту Лідія не чекала, але швидко опанувала себе, за останні дні вона навчилася цьому мистецтву.

— Ви ж знаєте, що він загинув і похований, — обличчя її перетворилося на воскову маску. — Ви знущаєтеся? Ви заберетеся геть, чи я викличу поліцію та охорону?

— Я іду, йду...

— Не підходьте близько! — трохи запізно, як для цієї ситуації, вигукнула Лідія, і рука її ковзнула до сумочки, де лежав прилад, що міг вразити нападника електрошоком.

— О’кей, — тон брюнета був миролюбним. — Заспокойтеся, я піду. Скажу лише, що повинен сказати, і зникну. Ми ж із вами знаємо, де насправді перебуває містер Селіді...

— Я викличу поліцію!

— Дослухайте до кінця. Фокус вашого батька кимось розгаданий. Так і передайте йому. Хай стережеться. Я міг сказати це по телефону, але ви ж знаєте — вони тепер ненадійні. Ваш — особливо...

— Хто ви? — це Лідія мусила запитати в першу чергу, і брюнет відзначив для себе, що тримається вона вже не із такою агресивністю.

— Не важливо. Моя справа — передати, попередити. Бай!

Здивованим поглядом Лідія провела його до червоного «шевроле», почекала, поки машина зникне за поворотом, а потім ще хвилин із п’ять тупцяла на місці, намагаючись перетравити інформацію.

Перед тим, як зникнути, батько провів із нею й матір’ю сімейну нараду, котра більше нагадувала військову. Він пояснив, вони все зрозуміли. Зайвих питань не було, тільки ті, що стосувалися справи. Звичайно, основне навантаження покладалося на матір, від Лідії вимагалося лише мовчати та поводити себе природно, як донька, котра раптово втратила улюбленого батька. Зараз Олександр Селіді у Каліфорнії. Він міг би зняти номер у готелі чи орендувати будинок, але після того, як його обличчя кілька днів поспіль бачила вся Америка, ризикувати було не варто, навіть якщо вдатися до гриму. Тому менш ризикованим їм видалося, якщо Селіді поки що перебуде у будинку Лідії. Це невеличке затишне бунґало в передмісті Лос-Анджелеса Селіді купив доньці, коли вона вирішила почати власну справу. Звичайно, чоловік, що оселився в бунґало доньки загиблого мільйонера, теж повинен викликати підозру, але не в Каліфорнії, де загадкових людей чи тих, хто вдає з себе загадкову персону, кожного дня з’являється кілька десятків. До того ж Лідія офіційно попередила найближчих сусідів, що деякий час буде в Нью-Йорку із мамою, а тим часом її оселю буде займати людина, найнята слідкувати за порядком. Тут досить було простого невибагливого одягу і примітивного ґриму, а взагалі Селіді рідко з’являвся на люди, продукти замовляв із доставкою у найближчому супермаркеті. І потім, кому прийде в голову справді шукати небіжчика? Тим часом справи рухаються. У Голлівуді маса хірургів, спеціалістів із пластичної хірургії, всі «стар», а «старлетки» особливо, палахкотять бажанням підрихтувати свої мордочки. Нерозголошення такими лікарями лікарської таємниці тільки збільшує гонорари, тому балакунів серед них практично нема, так що зовнішність Олександрові Селіді змінити досить нескладно, тим більше що саме у Голлівуді у нього найменше шансів бути впізнаним: тут вистачає «зірок» шоу-бізнесу, до всіх не придивишся. Все продумано... Здавалося... Головна ставка — все ж таки не будуть шукати небіжчика... І ось нате вам! Спочатку стаття в емігрантській пресі, вигадана якимось ідіотом, стаття дурнувата, але своєю дурістю небезпечна. Влаштувати скандал означало звернути на неї серйозну увагу, а цього робити не можна. Але й демонстративно не реагувати теж небезпечно. Кретинічна ситуація. Тепер цей брюнет... Що б там не було, слід порадитися з матір’ю.

До всього Лідія раптом згадала майже аналогічну історію. Гм, майже... Жінка, міс Джонсон, як вона себе назвала, хоча вона така ж міс Джонсон, як... З чим би порівняти? Ну хоча б себе із Памелою Андерсон. З совків ця «міс», з совків, чого не приховати, того не приховати. Тримається чудово, у смислі — грає професійно. Міс Джонсон і той мовчазний чоловік із нею... З них усе почалося, вони діяли схоже, попереджаючи батька, але вони таки врятували йому життя. Хай перекраяли, хай фактично примусили почати нове, але ж — життя! Хто знає, раптом сьогоднішній брюнет у своєму «шевроле» теж батькові допомогти хоче? І про телефон багатозначно натякнув... Міс Джонсон теж від телефонів застерігала... Ну, у будь-якому разі без матері не розібратися! І не телефонна розмова потрібна, це вже точно! Мати зараз у офісі? Повний вперед!

Клавдія Селіді дуже хвилювалася й поспішала. Відмінила всі справи, попросила Міллі замовити квиток на найближчий рейс до Лос-Анджелеса. І Хазарові вдалося-таки купити такого собі чоловічка в компанії, бо хоча корабель на дно не йде, та капітана штормовою хвилею злизало з борта, команда в легкій паніці, хоч один щуряка з корабля побіжить, і щуряка гроші свої чесно відпрацював: про те, що Клавдія до Каліфорнії раптово зірвалася, справи відклавши, після того, як один із хлопчиків Хазара, як і задумано було, до доньки її підкотився, Хазар дізнався досить швидко, двоє хлопців вичепили її в аеропорту, квитки на цей-таки рейс були, щоправда, класом нижче, ну, та нічого. Стеження за собою Клавдія не помітила, не вміла вона гратися в такі ігри, та й голова не тим зараз забита...

З аеропорту вона поїхала у взятій тут же напрокат машині. «Хвости» із прокатом не морочилися, зупинили перше-ліпше таксі, показали водієві кілька сотенних папірців і звеліли не відставати від о-он того «форда».

Їхали довго, заїхали на якусь околицю. Таксист-негр тримався на потрібній відстані, старанно виконував побажання клієнтів, заробляючи додаткові чайові. Нарешті «форд» зупинився біля непримітного бунґало, проминувши перед цим стовпчик із табличкою: «Приватні володіння». Не лізьте, значить, кому не треба. Такими табличками втицяна майже вся приміська зона Лос-Анджелеса. Люди Хазара звеліли водієві гальмонути. Треба придивитися, чого вона отак просто сюди рвонула, похеривши важливі справи.

— Даремно ти приїхала.

Тон чоловіка дав Клавдії зрозуміти, що вона зробила якусь помилку, котру не виправити і наслідки якої не забаряться виявитися. Вона промовчала, чекаючи пояснення. Селіді пройшовся по кімнаті і знову продовжив:

— Нічиєї вини нема. Нас спровокували, Клавдіє. У них нічого не було, окрім ідіотської версії в газеті. І когось із наших вони точно тримають на платні, — він зітхнув. — Цього не уникнути. Лідія не повинна була ніяк реагувати. Ти — тим більше... Та я все одно не шукаю винних... Значить, так мусило статися... Мені взагалі не подобалося все це з самого початку, але виходу не було, і потім — я думав про вас, не сприйміть це за гучні слова... Якби мене справді...

— Не треба про це!

— Гаразд, не треба. Але виходу все одно нема. Знову нема, — він говорив повільно, виважуючи кожну фразу, і Клавдії здалося, що зараз він говорить сам із собою, просто міркує вголос.

— Вибач, я могла подзвонити. Не ризикнула. Вони могли прослуховувати телефон...

— Вони, вони... Міфічні «вони»... За тобою стежили, не помітила?

— Взагалі-то я не подумала... — Клавдія розгубилася остаточно і навіть для чогось визирнула у вікно, піднявши жалюзі, як у фільмах про шпигунів.

— Нічого, люба, ти не повинна була думати про це, все правильно. Ми ж не в козаки-розбійники граємося... Я хотів сказати, в такі ігри грати не вміємо... Тому тебе й підловили, та й мене, старого, заодно...

Він хотів сказати, що коли за дружиною стежили, то адреса ця вже для «них» не секрет. Що з’явитися сюди «вони» можуть будь-коли. Що захочуть його добити вже з бандитського принципу, владу свою всюдисущу показати, зміцнити. Аякже! Селіді у принципі — жертва мафії, громадянам вони вже це довели. Самолюбство у «них» хворе, вразливе, як у совдепівських чинуш, ті теж свою мізерну, але владу самі собі постійно доводили, ще й у люстро, мабуть, косували — он який Я збоку! Та промовчав Олександр Селіді, бо дружина й без того перейнялася почуттям провини, навіщо її засмучувати?

— Усе нормально, люба, — він провів рукою по щоці Клавдії, і вона сумно усміхнулася, згадавши, що саме такий жест він зробив, коли вперше поцілував її. — Викрутимося. Просто тримайся обережніше і не піддавайся на провокації. Думаю, вони ще будуть. Скоро взагалі все скінчиться. Скоро справи Танака перебере, японці нашій шпані поки що не по зубах, вони й заспокояться. Повертайся до Нью-Йорка, план дій лишається той самий.

А план досить простий. Як тільки Танака-сан стане юридичним власником «Хронос Лімітед» — тільки-но велика акула ковтне дрібну рибку, якщо вже висловлюватися образно, — Олександр Селіді зі спокійною душею лягає до приватної клініки, де в результаті чаклунства хірурга назавжди розстанеться зі своїм античним профілем. Тим часом Клавдія придбає затишний будиночок у Флориді, десь у Порт-Шарлотт або Сарасоті. Рай для пенсіонера, морське повітря, пальми, фруктовий сад і пташиний щебет. Леслі Ґордон допоможе із новими, абсолютно справжніми документами, хоча тут Америка попереду всіх, нікому ні до кого нема діла, хто зверне увагу на скромного чоловіка, котрий насолоджується заслуженим відпочинком? Кому він буде козирям своїми документами? Ні, звичайно, вони потрібні, але... Клавдія через деякий час перебереться до нього, у неї та Лідії залишиться частина акцій, така домовленість із Танакою. На Флориді у Клавдії буде юридична практика, невеличка, але буде, юристи з Нью-Йорка цінуються, Флорида кишить багатими людьми, їм потрібні досвідчені юристи. Такий ось план. Якщо ніхто не стане на заваді, що вже під великим сумнівом...

Приблизно через дві години після того, як Клавдія поїхала, у двері подзвонили. Селіді від несподіванки впустив книгу, яку взяв, аби відволіктися. Щось швидко хлопчики спрацювали! Чому ти так думаєш? А кому ще треба так наполегливо ґвалтувати дзвінок! Він же нічого толком придумати не встиг, доведеться без особливих хитрощів, вони ж по його душу, після всього він не здатен захиститися! Селіді витягнув із ящика столу «люґер», подарунок Леслі Ґордона, сховав зброю в кишеню халата і пішов відчиняти. Не будуть же вони з порога пуляти, не заведено так, принаймні спочатку поговорять, похизуються, це саме така публіка. Хай зайдуть, хай...

На порозі стовбичив худорлявий негр. Потерті джинси, пістрява сорочка навипуск, голена голова, хитрі очиці.

— Вибачте, сер. Я потурбував вас...

Якого дідька йому треба?

— Ви дозволите зайти, сер? У мене важлива інформація... Сподіваюсь, ви не будете невдячні, сер... Та не говорити ж про важливі справи на порозі?

Селіді відсторонився, пропускаючи несподіваного візитера, зачинив двері і діловито засунув руки в кишені халата, стиснувши правицею руків’я «люґера».

— Слухаю вас, е-е-е...

— Мене звати Сідней, сер, Сідней Хоуп, — хитрі очиці уникали зустрічі з поглядом хазяїна. — Я таксист, сер, я воджу таксі, фірма «Каліфорнія кеб», кожен робить те, що вміє, сер... Я часто підвожу різних диваків, це не заборонено, якщо вони не заважають суспільству, сер... Я ніколи не цікавлюся справами клієнтів. Але сьогодні я віз двох джентльменів, білих. Вони звеліли мені їхати за синім «фордом», вони заплатили, така робота, сер...

— Можна коротше?

— Вони стежили за дамою, сер. За тією, що приїздила до вас не так давно. Вони звеліли чекати, поки леді не поїде назад, потім я повернувся з ними до аеропорту. Це не моя справа, сер, — негр зам’явся. — Можливо, вони детективи. Їх можна зрозуміти, вибачте, сер, її чоловік або ваша дружина... Думаю, вам цікаво це знати, сер...

Селіді вже не стримував реготу. Здивований Сідней Хоуп залупав своїми хитрими очицями. Що він смішного сказав?

— Гаразд, — приступ реготу минув, Селіді постарався бути серйозним. — Що ви хочете за ваші «важливі» відомості, містере Хоуп? Ви ж для цього...

— Я лише з бажання допомогти, сер! Мені, звичайно, хотілося б знати, наскільки для вас це важливо...

— Ви дуже допомогли мені, містере Хоуп. Одну хвилинку, — Селіді, боячись нового нападу реготу, пройшов до кімнати й повернувся з білим прямокутним конвертом. — Прошу вас, візьміть оце. Ви робите корисну справу, містере Хоуп. Сподіваюсь, ви допоможете не лише мені.

Конверт миттю зник у надрах задньої кишені джинсів таксиста. Розсипаючись у подяках, Хоуп пішов геть, а Селіді одразу знайшов виправдання, чому в останній момент він замість одного долара, як хотів одразу, поклав п’ятдесят. Негр, сам того не розуміючи, підняв йому настрій — і з таким чудовим настроєм можна краще підготуватися до зустрічі із міфічними «ними», думається якось легше... Як там Утьосов співав? «Легко на сердце от песни весёлой»...

Гостей логічно було чекати в той же день. Селіді вже зняв трубку, аби викликати з Нью-Йорка Леслі, але той прихопить з собою людей, що в теперішньому становищі було вкрай небажано. Клавдія, Лідія, Леслі, лікар, що робитиме пластичну операцію, — вже забагато людей знає, що сенсаційна загибель відомого бізнесмена вигадана, і американського обивателя обдурено. Розголосу уникнути стане дедалі важче. Йому самому це нічим не загрожує, навпаки, з нього обов’язково зроблять героя, і в цьому випадку бажаного спокою ніколи не буде. Сьогодні Леслі з хлопцями врятують його, та на цьому навряд чи припиниться ланцюжок замахів, він знає психологію бандитів, вони точно почнуть ганятися за ним і його родиною з принципу. Коли гості не з’явилися, Селіді квапливо почав збиратися, бажання тікати стало несподівано непереборним. Але раптом, побачивши своє обличчя в дзеркалі, люто копнув чемодан. По-перше, цілком можливо, що за будинком стежать далі, і вони дуже зрадіють, коли підстрелять його, переляканого втікача, мов куріпку. По-друге, він знає, що вони мусять з’явитися, і зможе зустріти гостей. Багато їх не прийде, ніхто ж не підозрює, що грека попереджено. Йому стало соромно за свою паніку. Селіді знав, що не всі його зараз зрозуміють, але вирішив зустріти гостей сам. Хай приходять.

Вони з’явилися через два дні. Їх було двоє. Вони заговорили англійською, але совкова шпана колишнього СРСР можуть хоч китайською цвірінькати і виряджатися у справжній «найк», справжні «вранґлери» чи «кельвін кляйни», пику не купиш ні в якому маркеті, вона як семафор, візитна картка співвітчизника. А ця парочка — типова шелупонь, мордила ще ті. Селіді був готовий до зустрічі і відразу перейшов на зрозумілу землякам мову спілкування.

— Завалюйте, парняги, завалюйте. Давно чекаю.

Реакція парочки була майже синхронною, вони не приховували подиву, але ж смішно слухати байки про телефонну кампанію, перевірки різні, хоча його телефон замогильно мовчав, як їм вдалося, не вдома все ж таки... Селіді навіть гостинно відступив, жестом запрошуючи гостей зайти, мордовороти рефлекторно пройшли, та вчасно згадали, що справді не зі світським візитом заявилися, та ще грек у них майже за спинами, а от спину супротивникові показувати небезпечно. Один із них, кирпатий і по-дитячому веснянкуватий, схожий на казкового Іванка-дурника, наставив на Селіді «кольт», другий, нехлюйськи неголений, причинив двері.

— Здоров, містере покійник, — мабуть, кирпатий ще на батьківщині надивився американської продукції класу «Б» і нижче, де подібні фрази мандрують з стрічки в стрічку і перекладаються гугнявим голосом, і зараз демонстрував власну кіношну крутизну. — А нічо в тебе тут, на тому світі. Давай, воруши копитами.

Дулом «кольта» він показав на двері до вітальні, і Селіді позадкував туди. Мордоворота посунули за ним, неголений крутив головою на всі боки. Зупинилися вони посеред кімнати.

— Кави не пропоную, випити теж, — Селіді зберігав спокій. Головне позаду. Вони не стрельнули відразу, отже, попереду розмова. Про що — невідомо, та це його мало цікавить. Про що з ними говорити? Але розмова таки стоїть у їхніх планах. Хай коротка, але розмова. Це — потрібний йому виграний час. — Так і будемо баньками лупати? Може, присядемо?

І першим опустився на канапу одночасно з різким вигуком кирпатого: «Не рипайся!» Та він уже сидів, поважно склавши руки на колінах. Навпроти канапи стояли два крісла, мордоворотам нічого не лишалося, як сісти на них. Неголений одразу вмостився зручніше, відкинувшись на спинку, кирпатий і надалі тримав Селіді під дулом револьвера.

— Забери пушку, не треба гратися. Ще стрельне випадково, — грек говорив спокійно, наче ця парочка гралася з ним, і зараз револьвер порсне водою замість свинцю.

— Чого ти розкомандувався?

— Я у себе вдома, хлопчики.

— Доньки твоєї це хата! — подав голос неголений.

— Ти диви, дізналися... Оперативно працюєте, молодці. Ну і чого вам треба? Тільки коротше, у мене літак за годину.

— Нема в тебе ніякого літака!

— Квиток можу показати.

— Засунь його собі в жопу! Вже ніхто нікуди не летить, знаєш анекдот?

— Гаразд, до цього ми ще дійдемо. Ти, синку, зброю все ж таки опусти, бо якщо ви справді побалакати зайшли, то під дулом ніяких розмов не буде. Краще просто зараз стріляй.

— Куди подінешся, — буркнув кирпатий, але дуло опустилося.

— Тепер я уважно вас слухаю. І спробуйте якнайшвидше, у мене справді обмаль часу.

— Нас просили закінчити одну роботу, — кирпатий картинно скривив кутик рота у посмішці, і Селіді зайвий раз переконався — парубійко задоволений собою, шкода, дзеркала нема, щоб збоку на себе подивитися. — Тільки спочатку декому цікаво, за скільки і як ти домовився з парочкою мудаків, котрим заплатили за те, аби вони красиво тебе грохнули. І взагалі цікаво, як це люди вибухають у машинах, а потім воскресають?

Селіді потер чисто поголене підборіддя великим пальцем правиці, старанно вдаючи роздуми.

— Якщо запропонувати вам зараз якусь суму, ви, напевне, відмовитеся. Або візьмете, а потім я отримаю кулю в голову? Чи не так? Шансів у мене нуль? — дурнувата посмішка кирпатого підтвердила, що він міркує правильно. — Моя смерть нічого не змінить, це швидше справа принципу, так? Я ось що подумав: тут просто вистава намічається. Мій труп десь підкинуть, а хтось потурбується, щоб історія моєї смерті прогриміла широко, що рука мафії мене таки дістала, як би там не старалися різні хитруни. Бійтеся нас! Що ж, непогана реклама, непогана.

— Щось ти таке женеш непонятне, — озвався із глибини крісла неголений.

— Я бізнесмен, як вам відомо, і не просто сам мислю практично, а й думаю, що інші теж не дурні, ставлю себе на місце партнера чи супротивника. В шахи граєте?

— Ти відповідай, про що тебе запитали, — кирпатий погрозливо поворушив озброєною рукою.

— Все, що хотів, я сказав, — Селіді подивився на годинник. — А тепер мені пора, — він вийняв із кишені пістолет.

— Куди це тобі пора?

— Зараз я встану і вийду з дому, — він переконливо наставив пістолет. — Ви, якщо хочете жити, залишитеся сидіти на місці. Не рухаючись. Ви ще не зрозуміли, шпанята? Крісла заміновано. Причому система така, що навіть якщо ворухнеться хтось один, машинка спрацює, і вас розірве на шмаття.

Селіді говорив спокійно, впевнено і люто. Йому з біса набридла ця нахабнюча шпана, котра й без того переламала йому життя, а тепер не дає спокою, через таких він не міг нормально працювати в Союзі, і тут вони псують йому кров, і він, розумний сивий чоловік, мусить бігати й ховатися від цих дегенератів! І йому хотілося, аби ці двоє зрозуміли, яким злим буває Олександр Селіді, нащадок прадавніх аргонавтів.

На їхніх обличчях з’явилася непевність. Вони ще не вірять...

— На понт береш, сучара! — рикнув кирпатий.

— Спробуй — встань! — вигукнув Селіді і сам рвучко підвівся з канапи.

— Сиді-іти! — неголений заволав не Селіді, а своєму напарникові, вловивши його готовність ворухнутися, і кирпатий проти волі залишився на місці, перелякано вдавивши сідницю у м’яке сидіння.

— Спробуй, спробуй, — повторив Селіді. — Я можу блефувати. А раптом справді рвоне? Забули, як рознесло мою машину? Що, повторити? Вибух тоді був справжній, а цього разу будуть справжні шматки тіл. Ваших тіл. Не одні ви «пекельні машинки» по гаражах підкладаєте.

Він м’яко вийняв з руки кирпатого «кольт», поклав на столик. Хусточкою навіщось витер дуло, за яке брався рукою.

— Ти... с-сука.., — і все ж таки далі лайки кирпатий не наважився піти, залишився сидіти на місці.

— Якщо я спокійно полечу, за півтори години прийде людина і, так би мовити, розмінує ваші дупи. За цей час бажано навіть не соватися в кріслах. І ще краще буде, якщо ніхто з вас не захоче до сортиру. Ну, може таки спробуєте підвестися? Чи ви мені довіряєте?

Селіді підхопив з дивана кейс. Валізи вже спаковані в багажник. Виходив він під супровід густого добірного мату. Та поворухнутися ніхто не насмілився.

Тепер його точно не знайдуть. Поява цієї нечистої парочки збила його плани, але хіба вперше? От що востаннє — це точно. Він зробить, як задумав. Правда, ще ота жінка... Так звана міс Джонсон. І приятель її. З ними напевне захочуть поквитатися, фокус же розкрився. Але — яке йому тепер до всього цього діло! Дорослі люди, виберуться. Попередити ніяк, совість у нього чиста. Для нього все скінчилося. Так що про різні дрібниці краще не думати...

У поліцію надійшов анонімний дзвінок. Невідомий чоловічий голос повідомив, що в будинку міс Лідії Селіді, власниці магазину одягу, якісь підозрілі особи, притому що господиня нещодавно перенесла втрату батька, про це всім відомо, і в цей час перебуває в Нью-Йорку. Себе анонім не назвав, мотивуючи тим, що не хоче втручатися в сумнівні чужі справи. Дзвінок вдалося засікти — автомат в залі чекання аеропорту. За вказаною адресою справді перебували двоє невідомих. Вони вели себе досить дивно — вимагали викликати спеціалістів по вибухівці, бо крісла, в яких вони сидять, заміновано, і вони не можуть поворухнутися. Сапери прибули на місце і переконали всіх присутніх, що ніякої «пекельної машинки» нема, після чого поліція, заспокоївши непроханих гостей, що вчинили гармидер, почала виконувати свої професійні обов’язки. Жоден із молодиків не зміг ясно й чітко пояснити, як і чому опинився в домі міс Селіді. Сама господиня ввечері прилетіла з Нью-Йорка і дуже здивувалася, заставши у себе вдома поліцію. Тут же нагодилася преса — гучна справа Селіді була ще пам’ятна. На той час з’ясували особи невідомих. Обидвоє виявилися емігрантами з колишнього Радянського Союзу, це знову привернуло увагу преси до улюбленої теми останніх років: проникнення в Америку так званої «російської мафії». Найбільш радикальні засоби масової інформації вимагали в уряду переглянути систему надання різним непевним особам права на проживання і отримання громадянства США. Непрохані гості міс Селіді, у яких було до того ж виявлено зброю, були заарештовані, і скоро преса втратила до них інтерес, справедливо вирішивши, що тепер порушники американських законів — сфера зацікавленості поліції. І без того щодня сенсації...

— А-а-а-йй! Бо-о-ля... Досить! Малахов, боляче! А-а-а-ййй-яй!

— Знаю, — Малахов скривився, крик бив по вухах, неприємний звук, неначе кошеня мучать. — Відпочинь, Батон.

Мордоворот із перебитим носом витер тильним боком долоні спітніле від старанної роботи чоло і відсунувся вбік.

Малахов сидів, схрестивши руки на грудях, на капоті свого «мерседеса». Навпроти нього із перекошеним від болю обличчям знаходився той, кого Антон із Вітою охрестили Котом, а всі інші знали як Рому Помідора. Своє прізвисько Роман Сергійович отримав ще в часи отроцтва, породило його оригінальне прізвище, яким нагородив сина батько — Томатов. Зараз він був голий по пояс, товстеньке черевце, рожеве, як у молоденького підсвинка, нависало над паском. Руки зв’язані дротом і припнуті до високої гілки. Його підвісили так, що ноги ледь торкалися землі, він міг ледь відчувати її пальцями. Його не били по обличчю, вдарили лише раз, коли заїхали углиб лісу і витягли з машини, влучний удар розкраяв губу, і тепер Рома Помідор машинально злизував кров. Зате решта тіла затерпнула від побоїв, на грудях та животі вже червоніли сліди від опіків, від болю та переляку він встиг обмочитися, але серйозно побоювався, що печінку йому таки відбили, а якщо ні, то до цього йде, хлопці справу знають, а що як від мужчини від нього тепер толку нуль, він переконаний на всі сто. Правда, чи є у нього взагалі шанс...

— Не знаю! Не знаю, Малахов! Убий — не знаю!

— Уб’ю, — байдуже підтвердив Малахов. — І не зарию, падло, просто так тут кину, звірина різна пожере.

— Ну за що-о-о?!! — Помідор по-баб’ячи заголосив і навіть рвонувся відчайдушно, збираючись, мабуть, стати навколішки перед мучителями, та дріт боляче смикнув руки, біль жахнув по тілу. — Ну не я ж винен, не я, не я!

Малахов відокремився від капота, наблизився до полоненого впритул. Обличчя Роми обдало горілчаним перегаром. П’ятірня Малахова стисла волосся Помідора, той зойкнув, та Малахов ніяк не зреагував, ударив голову полоненого кілька разів об стовбур дерева, Рома заплющив очі, стиснувши повіки, і застогнав.

— На мене дивися, суко! — очі миттю розчахнулися, в них читалися покора, біль і переляк. — Ти мені привів цю парочку гівнюків! А вони обвели мене, як останню курву, забрали мої бабки і допомогли грекові зашифруватися! Мені потрібні мої бабки! Це не все — я хочу відірвати яйця тій гниді, пустити по колу його бабу, а потім нагодувати їхніми шматками собак! Сам хочу, оцими ось! — він ткнув у обличчя Помідора розчепіреною п’ятірнею, від чого голова полоненого знову вдарилася об стовбур. — Ти був з ними в контакті кілька років, мудак, і не знаєш, де їх шукати? Думаєш, я таке схаваю? Я півмільйона угрохав на цю справу! Зрозумів — півмільйона! То це ти мені бабки віддавати будеш? Ну?

— Я... я віддам... Продам усе!

— Тобі, суко, ще раз пузо припалити — і ти лимон почнеш віддавати? Ти досі не зрозумів, чого я хочу? — тепер зігнута в лікті правиця Малахова лягла полоненому на горло і натиснула так, що Помідор захрипів, і перед очима в нього від раптового браку повітря замигтіли кольорові зірочки. — Ти не зрозумів, падло? Ви домовитися могли разом, проти мене! Бабки поділити й забути! А ось не вийшло ні хріна, розкололося все! І якщо ти їх мені здаси, а я обидвох візьму, вони тебе за компанію здадуть. Цього боїшся?

Він прибрав руку. Помідор закашлявся. По щоках котилися сльози.

— Ні... Я не знаю нічого... Правда... Конспірація у них...

— Чув я цю пісеньку вже! Подумай! Добренно подумай! Батон, допоможи!

Малахов ступив убік, даючи місце флегматичному Батонові. Очі Помідора стали круглими від жаху, і раптом у пам’яті, як після могутнього підводного вибуху, спливло щось, маленька деталь, уламок щогли, за який схопився потерпілий від корабельної аварії.

— Знаю! — заволав він. Батон таки втопив кулак у його животі, але вдруге бити не поспішав, запитально глянув на хазяїна. Малахов жестом звелів припинити, знову наблизився до полоненого.

— Що ти там знаєш?

— Знаю! Вони... зав’язувати хотіли... Так мені мужик говорив...

— Чули вже. Все?

— Не все! Він якось ляпнув, що до Криму збираються. На спокійне життя. Дві хати вони хочуть там купити! В Євпаторії чи ще десь — він не говорив! — інформація лилася з рота Помідора суцільним потоком. — У одній жити, другу здавати... Пансіонат начебто... Щось таке вішав... Бабла, казав, вистачить...

— Вистачить, казав... — очі Малахова злобно блиснули. — Падло... Гаразд, що я маю з того, що ти навішав оце тепер?

— Треба пошукати по фірмах... Шанс маленький, але є... Ти ж у нерухомості крутишся. Покупка не проста, не дача під Києвом...

У них напевне хата тут, котру теж продати треба, причому десь одночасно з купівлею кримських будинків чи що вони там хочуть... Таких покупок по пальцях перерахувати можна!

Малахов звелів йому заткнути пельку, знову примостився на капот машини, закурив. Логіка в словах цього побитого придурка була. Справді, крупна операція, масштабна навіть, запам’ятатися повинна. Агентств, котрі мають широку мережу регіональних представництв чи просто філіалів, дійсно, не так багато. І не всі під його, Малахова, оком, якщо фірма солідна, у неї своя система охорони, зуби поламати можна, тут самолюбство зараз ні до чого, признаємося собі чесно й відверто, громадянине Круглий. Не всі вам по зубах, погано, та що поробиш. Якщо вирахувати цю угоду, якщо простежити її — ось вона, ниточка в лабіринті! Тільки люди інтереси клієнтів там відстоюють, таємниці бережуть... Нічого, ціна всьому є, а справа така — його престижу стосується, принципів, не можна «кинути» Круглого, покарати зрадників треба...

— Ти вирахуєш фірму, — навіть погляд Малахова завдавав Помідорові тиску й болю, а також давав зрозуміти — заперечень просто не може бути. — Це тобі шанс. Заробляй право жити, гнидо. Спробуєш злиняти... Хоча пробуй, діло твоє. Здогадайся, що тобі за це світить. Все ясно?

Помідор промовчав, сил не було, він просто закивав головою, як механічна лялька.

— Слухаю вас!

Ввічливі безликі «слухаю вас» остобісіли Романові Сергійовичу Томатову, тим більше що розмови завершувалися нічим. Результат нульовий, список потрібних агентств теж меншав, та він, власне, й не був аж таким великим. Але Томатов уперто накручував усе нові й нові номери телефонів. По-перше, йому кортіло жити. По-друге, над ним похмуро висіли двоє горлорізів Малахова. І, нарешті, він сам проникся азартом.

— «Хаус Континенталь»?

— Так. Що вас цікавить?

Схема проста: ніхто сьогодні не каже клієнтові «ні». Як правило, йому хочуть бути максимально корисні, і лише потім, зітхаючи, не відмовляють, не розчаровують — обнадіюють. Зараз допомогти вам, на жаль, не можемо, але у принципі подібні варіанти можливі, подзвоніть так десь днів через два близько одинадцятої, запитайте Галю-Таню-Любу-Віту, думаю, на той час у нас для вас будуть приємні новини, так що дзвоніть, завжди раді нашим клієнтам, до побачення... Але якщо хоч якийсь шанс виконати замовлення є, про це повідомляють. Так, є ще потенційні покупці, але подивимося, у кого більша платіжна спроможність, треба ж домовлятися. Отут і вирине потрібна інформація. Чи варіант: так, подібне вже проходило, ось нещодавно клієнти купили те, те й те, там, там і там... Хай благенький, але шанс. Томатов більше покладався на такий варіант, він був певен, що парочка, котра так круто його під монастир підвела, взагалі зникла з Києва.

— Мене цікавить Крим. Чи є можливість купити будиночок і квартиру десь там? Матеріально я не обмежений, мені потрібна саме така сполука: окремо будинок і окремо квартира. Можливий варіант обміну, свою київську квартиру на Євбазі я продаю, так що обмін із доплатою може бути. Ви слухаєте?

— Так, я все чую, — голос набув явно зацікавлених ноток. — У нас є філія в Криму, ми мусимо перевірити, чи можна щось для вас зробити. Я зараз переключу вас на потрібний вам відділ, там допоможуть.

Заграла мелодія, потім у трубці клацнуло, і він почув точно такий самий жіночий голос:

— Слухаю вас. Мене звуть Аліна.

Томатов акуратно повторив своє прохання, краєм ока помітивши, що горлорізам достобіса набридло слухати одноманітну монотонну балачку. На тому кінці дроту запала тиша, котра тривала не більше як двадцять секунд. Тепер голос звучав обережно.

— Ви можете до нас приїхати? Самі розумієте, краще не по телефону. Знаєте, де ми знаходимося?

Зараз Томатов розмовляв до певної міри із колегою. З посередником. І зрозумів невідому йому Аліну, як посередник посередника: щось може вигоріти. У нього засвербів кінчик носа, кажуть, це ознака близької пиятики, та в його випадку цей симптом означав реалізацію планів, удачу. Скільки фірм він обдзвонив? Шість? «Хаус Континенталь» — сьома у списку, є ще одна контора — і все. Невже пощастить? Так не буває...

Бойовики Малахова залишилися чекати його в машині біля офісу на Печерську, куди вони домчали за двадцять хвилин після розмови. Як і було домовлено, Аліна чекала біля входу. На вигляд їй років тридцять п’ять, це Рома Помідор одразу відзначив. Незважаючи на спеку, довга темна спідниця, в тон їй легенький жакет-безрукавка, зайвої косметики нема, вираз обличчя діловитий. Коротка стрижка. Клієнти у справах приходять, відволікати їх нічого не повинно.

Вони пройшли до неї в кабінет, один із численних невеличких пенальчиків, на які покраяне було приміщення офісу. До справ перейшли відразу, і це сподобалося Томатову. І купюру зелену змахнула зі столу наче між іншим...

— Бачте, у нас є підходящий варіант, — Аліна витягла з принтера роздрукований текст. — Родина продає особняк, — вона підсунула до Помідора дві кольорові фотографії з його зображенням. — Передмістя Євпаторії, буквально десять кілометрів від міста. Туди транспорт ходить. Коштує, звичайно, чимало, але вкладення грошей, самі розумієте, вигідне. Є кілька квартир, міняють Євпаторію на Київ... Тільки у нас тут делікатна ситуація, — вона обережно добирала слова — Особняком у принципі цікавиться одна пара. Досить давно, це мої, гм, клієнти. Їм потрібні саме квартира і особняк. Квартиру я підібрала... Справа в тому, що вони хочуть провести справу одночасно, в один день, — Томатов мовчав, затамувавши подих, як рибалка, котрий відчув, що на гачок уже накльовується, і боїться відлякати рибу. Аліна повела далі. — Так зручніше, я розумію. Власники особняка готові, через тиждень їхня донька повертається з-за кордону, а так вони у принципі на чемоданах. Для чого вони продають гарний будинок, не купуючи нічого навзамін, я поняття не маю...

Тут Аліна кривила душею. Кожен продавець, звичайно, перевірявся агентством. Власник особняка — бізнесмен із «нових», у нього почалися проблеми, та він далекоглядний, і, за чутками, збирався до Росії, де його дістати важче, майно почав продавати, поки не пізно. Аліна сама була зацікавлена у якнайшвидшому завершенні цієї операції: адже поки особняк не проданий господарем, його можуть або запалити бандити, або конфіскувати представники влади, а як чужа власність він втратить інтерес для певних осіб. Тиждень — термін невеликий, почекати можна, покупці тим більше готові. Але з приватизацією квартири питання затягувалося, і якщо запропонувати цьому клієнтові іншу квартиру й особняк, можливо, процес піде швидше. Не хочеться втрачати гарну клієнтуру, але справи понад усе...

— Ви кажете, покупці є?

— Так, вони чекають від мене на дзвінок. Там проблеми з приватизацією, але скоро вони вирішаться, я так собі думаю. Якщо ви зустрінетеся з цими покупцями, — Аліна зраділа ідеї, яка несподівано стрельнула в голову; хай вони самі домовляються, а вона буде працювати з тими, хто більше заплатить, обидвоє зацікавлені, явно почнуться торги, — і перебалакаєте з ними, то, думаю, знайдете спільну мову. Вони таки перші, як би різко це не звучало.

— Звичайно, звичайно! — закивав Томатов. — Як із ними зв’язатися?

— Ми не даємо жодних координат, самі розумієте. Заберіть, я і без того зробила для вас достатньо, — чергова купюра зникла там, звідки визирнула, в кишені Помідора. — І потім ці клієнти самі зв’яжуться зі мною. У наперед обумовлений час.

Гра у «гаряче-холодно». Тепер «гаряче», Помідоре, явно «гаряче», зовсім «гаряче»...

— І як же мені... нам бути?

— Вона дзвонила два дні тому. Клієнтка. Покупець. Буде тут за п’ять днів, саме на той час, сподіваюся, з квартирою в Євпаторії все вирішиться. Вона передзвонить перед тим, як їхати до мене, а я передзвоню вам.

— Краще я вам, — променисто усміхнувся Томатов, та, вчасно згадавши про вибитий нижній зуб, негайно прибрав усмішку. — Може, всі ці розмови даремні, не хочу вас підводити... Може, у мене на той час щось наклюнеться інше, я теж гуляти не буду просто так. Але спробувати можна, — він підвівся. — Велике спасибі.

Тепер Аліна не заперечувала проти ще однієї купюри. Ділова жінка. Не вийде ґлобально, заробить на малому. І патякати точно не буде. Знову ж таки — ділова. З такими приємно мати справу.

— Як сьогодні почуваєшся?

— Хоч зараз на танці!

Віта поміняла квіти у вазончику, що його сама купила в якогось народного майстра, виліплений з глини у формі квітки, що розпускається. Вазончик вона поставила на тумбочку біля його ліжка чотири дні тому, квіти із сентиментальною впертістю, якої не чекала сама від себе, міняла щодня. Антон усміхнувся з подушки, але усмішка все ще виглядала кволою, та й колір обличчя поки що не дуже відрізнявся від кольору наволочки.

Вона згадала чомусь, як злякалася, коли Антон раптово схопився за бік, опинившись у натовпі туристів, і осів у пилюку. Її рука автоматично майнула під штормовку, шукаючи зброю, але відразу ж Віта із розпачем пригадала, що вже звикла залишати її в номері, та й Антон не носив при собі нічого вогнепального з якимось видимим полегшенням. Люди оточили його, а вона, зойкнувши, кинулася розштовхувати натовп, сподіваючись побачити кров і водночас прикидаючи, звідки могли стріляти і чи стрілятимуть іще. Та крові не було, Антон просто скоцюрбився на землі і стримував стогін. Їхня сусідка пані Славця, лікар із Коломиї, категорично заявила, професійно обмацавши хворого: «Апендицит! „Швидку" викликайте!» А коли в райцентрівській лікарні лікар підтвердив діагноз, Віта нервово засміялася. Присутні нічого не могли второпати, а вона, в свою чергу, нічого не могла пояснити. Хто зрозуміє, що дорослий мужик, одного разу, ще будучи опером, підстрелений під час сутички з братвою зі Сталінки, а потім якимось дивом збережений від ножів, куль та «пекельних машинок», міг загнутися просто так, від банального апендициту. Операцію зробили швидко, успішно, немов граючись — подумаєш, апендикс.

Вона згадала також, поправляючи букет у вазоні, як хотіла тицьнути головлікарю гроші і попросити знайти Антонові окрему палату, та вчасно зупинилася. Не тому, що палат не було, врешті-решт за гроші сьогодні можна практично все, скажімо так —

багато чого. В одній із київських лікарень солідному бізнесмену не просто виділили окрему палату, найняли для нього постійний персонал, поставили у палаті холодильник і відеодвійку, а ще й зафрахтували палати ліворуч і праворуч для охорони. Столиця не дивується, а тут, у маленькому прикарпатському містечку, звичайний турист у окремій палаті приверне увагу. Це небажано. Краще зайвий раз перестрахуватися й не висовуватися. Мало хто може зацікавитися багатим столичним чоловіком? Ні, хай він лежить у палаті на трьох. Ну а потім Віті взагалі стало чомусь соромно за свої панські примхи, нехай вони й виникають лише подумки. Як там: якщо ліве око спокушує тебе, вирви його? В усякому разі, Антонові в компанії не нудно. Після апендициту видужують швидко, полежить днів десять...

До цього випадку вони проводили час чудово. Здавалося іноді, що минулого життя як не було, що жити вони почали тільки тепер, тут, на турбазі, у невеличкому затишному номері із кольоровим телевізором, серед буйної карпатської зелені і запаморочливих передгірських панорам. Вони піднімалися на перевали, по півдня видиралися на лісисті пагорби, збирали гриби, віддавали їх на кухню, і з них спеціально для них готувалися смачнющі страви. Вони кілька разів організовували вихід на природу із шашликами, печеною картоплею, міцним гуцульським самогоном і піснями. Віта попри все лишалася підозріливою і нагадувала Антонові, що не варто так звертати на себе увагу, вони й без того надто вже розгулялися. Тоді Антон придумав логічне обґрунтування власним нестримним веселощам і запропонував влаштувати в ресторані щось на зразок власного весілля, ось і маєте привід для гулянки! Віта тоді ще засміялася — застарі вони для молодят! Ну, не такі вже вони й застарі, ти у мене зовсім дівчисько, — заспокоїв її Антон. Отже, весільна подорож — це тобі неабищо. За столик запросили кількох сусідів, з котрими встигли заприятелювати, але «гірко» кричав увесь зал і танцювали до пізньої ночі. Іноді Віті здавалося, що вони зі спринтерською швидкістю надолужують те життя, котре промайнуло повз них, що кожен день нового життя дорівнює рокові старого, яке складалося із напруженого вичікування і повільного руху секундної стрілки. Життя, наповнене ломброзівськими типажами, просякнуте кров’ю, збройним та машинним маслом, пороховим згаром, звуками пострілів із прикрученим до дула глушником, скреготом гальм, передсмертними зойками. Антон якось говорив, що вони ще будуть нудьгувати за буремними днями, спокій та розміреність стомлює. Віка тоді стрепенулася: нізащо! Вона прагнула спокійного стабільного життя. Багато ці мужики розуміють... А ще вона хотіла — дитини... Антон, почувши це, усміхнувся: «Допоможемо! — Але додав: — Не тепер. У них ще справи. До речі, як воно там?..»

— Я дзвонила Аліні, маклеру, — Віта поправила білий халат, що сповзав із плеча. — 3 квартирою там наче залагодилося, вона чекає післязавтра.

— Ну і о’кей! Тільки тон мені твій не подобається, жінко.

Антон блазнював, називаючи її останнім часом жінкою, а Віті це дуже подобалося. Чому — сказати це собі не могла.

— Лікар сказав, тобі ще треба лежати. Днів три. Чи навіть більше. Без тебе я не поїду. Чи повернуся за тобою, коли владнаю всі справи в Києві.

— Нерозумно, — Антон попестив її руку, що лежала поверх простирадла у нього на животі. — 3 нашою хатою ми ще нічого не вирішили.

— А що там вирішувати? Документи у принципі готові. Другу, робочу, продати ще треба. Там покупець на низькому старті, бо за безцінь віддаємо разом з усім барахлом.

— Бачиш, скільки справ. Офіс перетворимо на бабки в останню чергу, не горить. Головне — Євпаторія. Так що їдь без мене, ти все одно, господине, більше в курсі справи, — він підморгнув. — Приїду поїздом у суботу, візьми ціле СВ. Дошкутильгаю. Знайшла проблему — апендикс! Звідси з якимось таксистом домовлюся, до Франківська довезуть. Просто до поїзда. Речі із собою забери, поїду так. А ти зустрінеш.

Підсвідомо Віта розуміла, що він правий. Але їй не хотілося лишати Антона тут самого. Звичайно, справи чекають важливі, це — подальше життя, і зараз треба перейти цей місточок, перехідний етап пережити. Почалася репетиція того, іншого життя, котре вони для себе вже придумали і обговорили. Але жіноча впертість брала гору над здоровим глуздом.

— Тобі ж ходити не можна буде.

— Мені вже можна ходити. Я здоровий, як бичок, пам’ятаєш, бичка ми у селі бачили. Схожий, скажи?

Віта не стримала посмішки.

— Дурний ти, як той бичок. Бичок-дурбачок.

— То й нехай. Лікарі підстраховуються. Вони завжди так. Не переживай, люба, не пропаду. І потім — чого ти взагалі боїшся? Що може статися?

Вона поклала голову йому на груди. Його рука провела по її волоссю.

— Не знаю. Ці дні... Усе було так гарно... Мені було добре... Може, дурнуватий цей апендикс вибив мене з колії... І взагалі...

— Бачиш, ти сама не можеш толком усе пояснити. Жіноче. Минеться. В тобі прокидається типова жінка-квочка, — Антон несподівано змінив тон, заговорив діловито: — Не забудь наперед замовити гроші. Мало що... Пам’ятаєш минулого разу?

— Вони ж дома, у сховку...

— Не всі. Частина все ж таки лишилася в тому банку, знаєш, на Березняках? Він надійний, хоча процент порівняно невеликий.

Віта відсторонилася. Погляд її став стурбованим.

— Але ж там лише твій підпис дійсний! Забув?

Антон спохмурнів.

— Да-а... Не можна нам іще розслаблятися, жінко! Вилетіло з голови! Чи не вперше за все життя важлива деталь вилетіла з голови! Гаразд, мене все одно раніше суботи в Києві не буде, сама розумієш. Директор тебе знає, замовити суму нескладно. Отримати — так, мій підпис потрібен. Добре, владнай усі потрібні формальності до мого приїзду, щоб лишилося тільки забрати гроші. Раніше понеділка не вийде, чорт... А, все одно не вийшло б! Утрясай із маклером. На тому тижні все прокрутити треба, хоч кров з носа!

— Тихіше говори. Аліна, до речі, сама зацікавлена. Взагалі немає тут незацікавлених сторін. Держава хіба...

Коли Віта пішла, Антонові стало її шкода. Він пролежує боки, а їй стільки клопотів, та ще плюс машину самій гнати до Києва, важко. Звикла вона, та все ж таки він завжди був поряд. І правда — дурнуватий апендикс...

— Ти точно впевнений?

Помідора діставала підозріливість Малахова, та він з усіх сил приховував роздратування.

— Ту бабу я де хоч упізнаю! — насправді складно впізнати жінку, якщо бачив її лише раз у дзеркало заднього огляду і якщо на ній у той момент були темні окуляри і — ну голову під сокиру кладе! — перука. І все ж таки Томатов довірявся інстинктам, котрі в мить небезпеки загострюються й у людей не менше, аніж у тварин.

Вони сиділи в машині, котру водило поставив так, щоб зручно було споглядати вхід до «Хаус Континенталь». Аліна сказала Томатову по телефону, що потрібна клієнтка з’явиться між одинадцятою і дванадцятою ранку сьогодні, у четвер. Вона попросила не говорити з нею у приміщенні фірми і взагалі по можливості не підставляти агентство під удар, інакше «Хаус Континенталь» ніколи не зможе мати його, Томатова, з-поміж своїх клієнтів. Аліна про це потурбується, так що нехай клієнти з’ясовують стосунки між собою самі й без скандалу. Рома Помідор заприсягнувся в цьому і пообіцяв у будь-якому разі не залишити послуги Аліни без уваги. «Розумієте, що я маю на увазі?»

Вони сиділи в машині вже сорок хвилин. За цей час у двері агентств зайшли й вийшли вісім підходящих за віком жінок.

Жодну з них Томатов не впізнав. Не впізнав і дев’яту, котра з’явилася об одинадцятій п’ятдесят дві. Та була брюнетка із довгим волоссям. Ця — шатенка, акуратно підстрижене волосся ледь торкалося потилиці. Та була в темних окулярах. Ця мружилася від сонця. Та була у джинсах, на цій — вбивче міні. Рома Помідор не впізнав жінку. І навіть інстинкт, на який він так покладався, не виручив його. Він упізнав «БМВ». Навіть якби він заповзявся запам’ятовувати номери, то зашпортався б — вони регулярно мінялися. Але саму машину Помідор упізнав би з тисячі подібних.

Він подався вперед, і Малахов зауважив його рух.

— Вона?

— Вона-а! Тачка їхня, ніхто інший на ній приїхати не міг... У тої прикид інший, тільки чую — вона!

— Тачка при чому? Одна вона на весь Київ, чи що? Промахнемося — макітру скручу!

— Будь спок. Бабу можна хоч зараз брати.

— Зараз нічого брати не будемо. — Малахов говорив спокійно. — Я мужика повинен побачити. Ти його впізнаєш, ти з ним справу мав. Я — тим більше. Тільки він вигулькне — обох ми й накриємо. А поки що бабу попасти треба. До нього приведе, це точно.

Жінка пробула в агентстві близько години, вийшла, сіла в машину, заголивши при цьому стегно так, що малаховський водило облизнувся, і рушила в бік Подолу. Машина Малахова, цього разу не масштабний «шестисотий», а непримітний «опель», повисла у неї на «хвості». За півгодини вони виїхали на Оболонський проспект. «БМВ» в’їхала у двір однієї із стандартних панельних споруд. Жінка зникла у череві під’їзду. Встановити номер квартири залишалося справою техніки. І, з усього видно, жінка не помітила «хвоста»...

Напередодні пішов дощ, освіживши стомлене спекою місто. Віта цілий день валялася на канапі і дивилася у перервах між сном телевізор. Дощ заколисував, і Віта чесно призналася собі, що проспала більшу частину дня із величезною насолодою. Нарешті стабільність вимальовується. Антон буде задоволений. Обидвоє продавців домовилися прийти у вівторок, угода, попередила маклер Аліна, складна, займе багато часу, тому продаж власної квартири вони запланували на середу. Власники особняка вже спакували меблі і звільнять приміщення протягом тижня, із перевезенням все домовлено. Власники євпаторійської квартири теж просять тиждень, та головне — особняк. Свою квартиру Віта запропонувала продати разом із меблями — валандатися ще... Антон погодився, покупці погодилися охоче. Є зараз люди із грошима, що б там не казали! Залишається ще збути однокімнатний «офіс» — і прощавай, столице, пишіть листи!

У суботу вона піднялася рано. Поїзд прибував о сьомій з копійками ранку, і вона, квапливо випивши кави, поспішила до машини, позираючи на годинник. Як правило, вони заганяли «БМВ» у гараж, котрий придбали при нагоді неподалік, але цього разу Віті було просто ліньки, все одно з машиною нічого не станеться, охоронна система спрацює в разі чого. А система в них ой люто реве, одного разу п’яниця перелякався. Повертався додому і, як то буває, рівновагу втратив, сперся на «БМВ», щоб не впасти у листопадову грязюку. Сигналізація заревла так, що чолов’яга з переляку шубовснувся-таки у калюжу. Віті було чого квапитися — як не старалася, а все ж таки запізнювалася до поїзда. Тому особливо не роззиралася, і те, що вона помітила «вольво» на «хвості», можна вважати випадковістю. Вона, в усякому разі, спеціально не перевіряла, логічно розміркувавши, що в тому новому житті, яке вони з Антоном почали майже місяць тому, їм нема чого шукати за собою стеження. Вранці машин їздило порівняно небагато, і навіть попри це Віта звернула увагу на «вольво», що причепилася ззаду, лише з третього разу.

Спочатку вона не повірила і порушила правила, розвернувшись у неналежному місці під знаком. За кермом «вольво», як виявилося, сидів такий же потенційний порушник. Потім вона скинула швидкість, дозволивши обігнати себе кільком машинам, що йшли услід за «вольво». Водій «вольво» теж пропустив усіх поперед себе. Розуміючи, що ганебно запізнюється, Віта все ж таки, виїхавши на Хрещатик, не поїхала у бік Бессарабки, щоб через площу Льва Толстого вирулити короткою дорогою до вокзалу, а повернула на Печерськ, роблячи тим самим зовсім нелогічний гак. «Вольво» не відставав, причепився міцно, мов реп’ях до собачого хвоста.

Віта спохмурніла. Зараз слід відповісти на кілька питань. Що це означає? Хто за кермом «вольво»? Де вони причепилися? Як давно вони її пасуть? Як вони вирахували її? Якщо пасуть давно — чому досі не виявили себе? І що робити тепер? Адже вона приведе їх до Антона...

Спокійно. Не треба панікувати. Може, помилка? Перестань, дурна, які в біса помилки! Ти їм потрібна, красуне. Роззява! Коли вперше замаячила «вольвочка» у дзеркальці? Здається... ага, в районі Куренівки. По дорозі просто так причепитися не могли, отже, ведуть від самого будинку, не випадково. Ясно, сама десь прокололася, дурепа. Розслабилася, зраділа! Так, досить. Вона машинально стежила за дорогою, крутила бублика і спрямовувала машину, куди треба. Думки Віти були в цей час далеко. Отже, напросився висновок: квартиру засвічено, і повертатися туди не можна. Раз. Вона просто зобов’язана зустріти Антона і попередити його. Два. Навіть якщо вона його не зустріне і поведе переслідувачів за собою, Антон зниже плечима і попхається з вокзалу додому, де точно залишилася засідка, а їм цього й треба. Вдвох вони щось придумають. А потім відірвуться від «хвоста». Будь-яким способом. Три. Вже потім, у спокійній обстановці, знайдуться відповіді на всі запитання... Тільки — чи буде вона, спокійна ця обстановка?

Коли вона приїхала на вокзал, у голові її чітко визрів план дій, у всякому разі, на найближчі двадцять-тридцять хвилин. Той факт, чи з’ясували її переслідувачі, що вони помічені й розсекречені, ніякої ролі в її плані не грав. Звичайно, вона намагалася перевіряти елегантно, і, здається, їй це вдалося, шарпанини з її боку вони, здається, не відчули. В усякому разі, «вольво» спинився не відразу за «БМВ», а там, де парковку, в принципі, було заборонено більше, ніж на п’ять хвилин, але Віта не мала сумніву, що стражеві порядку закриють і рота, й очі. Вони не мають наміру робити щось більше, вони просто ведуть стеження, вирішила Віта. Поки що. Подивимось.

Виходячи з машини, вона почула оголошення про те, що поїзд Івано-Франківськ — Київ прибуває на десяту колію. Зараз її квапливість цілком виправдає себе в очах переслідувачів. Центральний вхід у вокзал, як на зло, перекритий, якийсь черговий довговічний ремонт, треба обходити. Віта вже майже бігла, зайвий раз похваливши себе, що на ногах м’які зручні «найки». Та краєм ока вона помітила двох молодиків, що вибиралися з «вольво». Типові рекрути, просторі, мішкуваті спортивні костюми, кросівки, один із них поголений під «нуль», другий просто коротко підстрижений. Обличчя Віта навіть не намагалася роздивитися, та й що це дасть? Звичайнісінькі бандитські морди, тупуваті й готові до будь-яких наказів боса. Набачилася, мала таку можливість і насолоду.

Зелена гусінь поїзда вже сповільнила хід остаточно, коли Віта прибігла на потрібну платформу. Наглядачі маячили нагорі, за шибками залу чекання, спуститися за нею, мабуть, не ризикнуть із метою конспірації. Чекаючи, поки з’явиться Антон, Віта навіть підстрибувала від нетерплячки. Револьвер, завбачливо витягнутий з бардачка, вона приторочила ззаду за паском джинсів. Зброя нагадувала про себе, легенько тицяючись трохи нижче спини. Від сторонніх очей він надійно прикривався легенькою вітрівкою, зранку на вулиці після дощу було вогкувато, так що вона цілком доречна зараз.

Антон з’явився у дверях вагона і привітно махнув їй рукою. Типовий турист, машинально відзначила вона. Борода — в лікарні він вирішив не голитися, — захисного кольору штормівка, зашмольгані сині джинси, рюкзак на плечі, бейсболка. Кедів ще не вистачає і гітари, подумалося раптом Віті. Таких романтиків років тридцять тому на картинках малювали...

— Привіт!

— Здоров, — вона цмокнула його в щоку і швидко мовила: — Не сіпайся, нічого не сталося. Нас пасуть.

Антону справді насилу вдалося зберегти радісний від зустрічі з дружиною вираз на обличчі.

— Хто?

— Ходімо до машини, поговоримо по дорозі. Часу мало.

Потік пасажирів посунув до виходу в місто, і вони не змогли йти поруч. Мазнувши поглядом по вікнах залу чекання, Віта переконалася, що парочка в спортивних штанях зникла. Ясно, куди ж підуть «об’єкти», як не до своєї машини? Та й затримуватися для розмови не можна, вони точно стежать і запідозрять негаразди, ефект несподіванки змажеться.

— Як ти? — Віта помітила, що швидко пересуватися Антонові ще важко.

— Нормально. Що відбувається?

— Мене пасуть зранку. Думаю, від самого будинку. Як давно — не знаю.

— Хто?

— Чорт їх розбере! Я винна, десь прокололася. Правда, де я могла...

— Про це потім. Ствол при тобі?

— Порядок. Де твій?

— У рюкзаку, чорт! Не таскати ж його на собі в поїзді!

— Далеко?

— Тут все одно повно народу, як тут витягнеш? Стоп, секунду! Знаю!

Він пошкутильгав у бік платного туалету. Усамітнитися в кабінці — найпростіший спосіб. Уся процедура зайняла не більше п’яти хвилин.

— Що робимо далі? — діловито запитав він, повернувшись. - Ідеї є?

Обидвоє включилися в роботу миттєво, наче й не було іншого життя в горах, немов заслужений відпочинок і новий спосіб життя лише наснився обом одночасно. Вони повернулися у свою стихію. Вони готові до бою.

— Додому не можна. Що б там не було.

— Само собою. Спробуємо відірватися?

— Можна, а смисл? Так і будемо потім на пальцях гадати, хто і як на нас вийшов?

— Ясно, — Антон, скривившись, провів себе рукою по тому місцю, де скальпель хірурга залишив шрам. — Моя мобільність поки що під сумнівом... Гаразд, от і спробуємо мене в ділі. Гайда, викладай на ходу...

До «БМВ» Антон підійшов сам. Відчинив багажник, недбало закинув рюкзак, зосереджено почав щось перекладати, зиркаючи з-під руки на екіпаж «вольво». Двоє, що повністю підходили під Вітин опис, тупцяли біля машини, третій, водій, прочинив дверцята з свого боку і теж висунувся. Що, більше нікого? Схоже. Трійця крутить головами. Воно й не дивно: чоловік з’явився, зате жінка зникла. Антон неквапно захлопнув багажник, почасти для театрального ефекту, почасти через те, що швидкі й різкі рухи завдавали йому дискомфорту, вмостився за кермо, завів мотор. Щось йому не сподобалося, він вийшов, залишивши дверцята прочиненими, відкрив капот, знову скосувавши в бік супротивника. Ага, хлопці занепокоєні його явним наміром їхати, не дочекавшись напарниці. Щось із мотором, добре, затримка доречна, та й виходу нема, події треба форсувати, а то й цей, чого доброго, змиється...

Голомозий та стрижений, розстебнувши блискавки своїх спортивних курток, рушили до Антона.

Все сталося, коли вони подолали половину відстані між «вольво» й «БМВ». Віта з’явилася з іншого боку, увага водія «вольво» була прикута до напарників, він не помітив її, він лише зойкнув, коли дуло «кольта» з силою ткнулося йому в голову.

— Не рипайся, козел, — голосним уривчастим шепотом звеліла Віта. — Руки на бублика! — вона рубонула стволом так, що подряпала череп водили, з подряпини відразу зацебеніла кров.

Стрижений і голомозий були метрах у десяти від Антона. Він стежив за подіями, тому закрив капот і обійшов машину зліва, залишивши прочиненими дверцята з боку водія.

— Ворушися! Посунься праворуч і повзи вниз! — віддавала Віта накази.

Антон уже розташувався так, щоб бути захищеним машиною. Парочці бойовиків залишалося до «БМВ» метрів чотири, один з них навіть вигукнув на ходу:

— Алло, мужик!

— Я? — Антон повернувся до них, його правиця вже стискала руків’я «берети», за кілька секунд ствол буде дивитися на...

Водій «вольво» вдарив рукою по сигналу, одночасно падаючи на сидіння і, вивернувшись, беркицьнув ногою, сподіваючись дістати ударом Віту. Йому таки вдалося зачепиги її коліно. Відчувши цей рух, Віта натисла на курок, але все ж таки спізнилася — куля, призначена для того, щоб пробити череп ворога, влучила в лобове скло, на лежачого водилу посипалися друзки. Тим часом він рвонув зсередини ручку передніх дверцят, штовхнув їх, і у відчайдушному, якомусь неможливому навіть для професійного трюкача ривку кинув своє тіло вперед, у пройму. Удар по коліну змусив Віту на якусь мить втратити рівновагу, і вона люто вліпила у водилу дві кулі, а потім, не чуючи його криків, упала вниз, на асфальт, під колеса машини — на вереск автомобільного сигналу бойовики синхронно повернулися, вихоплюючи в повороті зброю, і побігли, перетинаючи по діагоналі привокзальну площу, розбігаючись, професійно пригинаючись і стріляючи на ходу. Антон, про якого на мить забули, викинув руку з револьвером з-за машини, поклав її на дах «БМВ», перехопив для зручності лівою і відкрив вогонь. Стрижений рвучко зупинився, зробив за інерцією ще кілька кроків і рухнув обличчям униз, розкинувши руки. Голомозий зрозумів, що опинився поміж двох вогнів, і перекотився, виходячи з сектору обстрілу, пославши кулю в бік Антона, потім — у Віту, прикриту від куль дверцятами «вольво».

У повітрі над привокзальною площею лунали зойки, жіночий вереск, протяжні волання, переляканий дитячий плач, густа чоловіча лайка. Здавалося, вся площа почала рухатися. Таксисти присідали за свої машини чи сповзали на дно салонів, деякі машинально намацували монтировки, а в кого були — газові пістолети. Вантажники відштовхували свої важкі возики, об які перечіплювалися перелякані громадяни, що бігли врізнобіч. Люди налітали одне на одного, деякі падали, збиті з ніг. Крізь галасливий переляканий натовп із лайкою продиралися плямисті омонівці з автоматами напереваги, пепеесники намагалися навести хоч якийсь порядок, пробуючи визначити, звідки стріляють, аби по можливості триматися від небезпечного місця якомога далі: за те, щоб лізти під кулі, їм не платять.

Оцінивши обстановку, голомозий скочив на ноги, викинув зброю і кількома стрибками зник з поля зору, пірнувши до підземного переходу, що вів до колій. Антон, помітивши омонівців у небезпечній близькості до Віти, відкрив праві передні дверцята «БМВ» і в лічені секунди опинився за кермом. Машина рвучко зірвалася з місця. Віта вже мчала до неї, не реагуючи на накази зупинитися, котрі, щоправда, тонули в океані криків. Татакнула коротка автоматна черга, спровокувавши нову хвилю переляканих зойків. Стріляли в повітря, наступна черга, за всіма правилами, могла вдарити прицільно, тож Віта бігла, ривками кидаючи своє тіло то ліворуч, то праворуч. Антон спрямував машину до неї, вони нарешті зустрілися, і він крутонув руля вправо, даючи їй можливість забратися на заднє сидіння. Йому довелося збавити швидкість, прогуркотіла друга черга, кулі свиснули майже поряд.

— Пригнися! — проволав Антон, розвертаючи машину на сто вісімдесят градусів, підставившись на мить кулям, але третя черга теж пройшла мимо— він уже натиснув на газ, і машина помчала униз по вулиці через міст, у бік центру. Услід дали чергу швидше для очищення совісті, ніж із надією влучити.

— Перекриють вулиці! — прокричала ззаду Віта.

— Знаю! Встигнемо!

Виїзд із вокзалу справді нагадував пастку, не так багато було варіантів відходу. Але в Антона був виграш в часі, пара хвилин, не більше, та він використав їх цілковито. Головне — уникати великих вулиць, там рух інтенсивніший і менше можливостей для маневру. Антон добре знав місто, та й чудово знав, як у подібних ситуаціях діє міліція. А ще знав, що зараз краще не мотатися містом, а гальмонути десь у провулку чи заїхати на якесь подвір’я і чекати. Потім — спокійно, не кваплячись, їхати далі. Коротше, вибратися можна...

— Ну, що робимо?

У запитанні Віти не чутно ані істерики, ані викликаних обставинами ноток відчаю. Запитала просто й діловито, так вони зазвичай радилися перед тим, як почати чергову операцію.

Антон, попетлявши трохи, заїхав у одне з тихих подвір’їв на Чоколівці. Вони мовчки сиділи хвилин двадцять, і кожен устиг зробити перші підсумки всього, що сталося цього ранку. Антон чекав Вітиного запитання, все ж таки він мужчина і змушений на подібні жіночі запитання відповідати.

— Поки що сидимо тут.

— Це само собою. А у перспективі?

Антон витрусив із пачки дві цигарки, одну простягнув дружині, підніс їй запальничку, затягнувся сам.

— Давай по пунктах, так думати легше. Коли ти їх засікла?

— Сьогодні вранці.

— У місті випадково навряд чи могли зачепитися. Отже, вели від дому.

— Я думала про це. Логічно.

— Отже, висновок перший: повертатися туди не можна. Що б не сталося.

Він промовив це спокійно і впевнено. І обидвоє відразу зрозуміли: машина й рюкзак у багажнику — ось усе майно, що залишилося у них після кількох років ризику, крові, смертей. Віта хотіла щось сказати, та зустрілася очима з важким, просто-таки кам’яним поглядом Антона і відчула, як кров відступає від обличчя.

— Заспокойся, — таким тоном Антон ніколи з Вітою не говорив, вона навіть розгубилася на мить і відчула, що кров повернулася, від різкого припливу обличчя запашіло. — Усе нормально. Подумаємо. Викрутимося. Подумаємо — і викрутимося. Усе гаразд тепер?

— Вибач... Я просто... Все якось... Подумала...

— Ось і молодчина, що подумала. І ще раз подумаєш. І ще багато-багато разів, — він струсив попіл на коробку передач. — Як давно тебе пасуть, ми не знаємо. Теоретично нас могли вирахувати давно, як мінімум після Америки і перед нашими горами. З цими дебільними Штатами ми світилися більше, ніж треба, а шукати нас було кому. Поки логіка є?

— Начебто.

— Поїхали далі. Чому вони не проявили себе раніше? Чого чекали? Я ж так собі думаю, що тебе тут не поспішали чекати лише через те, що не знали, де я. Ми саме обидвоє комусь потрібні. Якби ти не вийшла мене зустрічати через те, що тебе прихопили, я б захвилювався і зрозумів би — лажа якась. Ні, все повинно виглядати природно. Тому висновок номер два: тебе вистежили протягом останніх трьох днів, що ти була у місті, адже була ти сама, без мене. В усіх інших випадках ми були удвох. Отже, пасуть нас віднедавна.

— Я дурепа.

— Не поспішай лаятися. Помітила б ти їх раніше, то просто б відірвалася і приїхала б за мною хоч як. Мости спалено, так що ситуація нічим би не відрізнялася. Ні, десь ми прокололися разом, - він щиглем послав недопалок у вікно. — Наступне питання: хто вони?

— Дістати нас багато хто хоче, — тепер Віта перейшла на діловий тон. — Взяти хоча б Кіпіані. Сам казав: там десь щось просочилося. Чи та ж братва Акули... А візьми Лисого, Вяземського, Прохора, Біса! Турки Махмуда свого часу гроші за наші голови давали, не знаючи, правда, кого шукають. Чеченці взагалі дуже сердиті, сам знаєш!

— Усе робилося акуратно...

— Ніхто не заперечує, просто...

— Зажди секунду, — Антон підняв руку, немов прагнучи зупинити потік непотрібних слів. — Я до того, що навів хтось. Не думаєш?

— Схоже на те, але ж контакти із зовнішнім світом ми самі зводимо до мінімуму. І сам знаєш, як усе робиться: усі, з ким ми по ходу контачимо, думають, що мають справу з різними людьми.

— Тим більше коло звужується. Дружбан Котяра в курсі всіх справ. Він сам, падлюка, шифрується, тільки ж його могли вирахувати. Ось тобі висновок номер три.

— Це ще перевірити треба...

— А хто каже, що не треба? Тільки не в цю секунду. Тепер згадуй, де ти за ці три дні була? Просто так сісти на «хвоста» на шосе випадковій машині — такого навіть у поганому кіно тепер не показують. Так що тебе перехопили десь по ходу твого маршруту.

— Тут просто: у середу відсипалася, з дороги все ж таки, машину сама вела. У четвер заходила до маклера, на базарі ще була, продукти купляла, хотіла печеню з м’ясом і овочами зготувати любому чоловікові... Вчора дома сиділа, куди мені особливо виходити...

— Сама четвертий висновок зробиш?

Віта здивовано подивилася на чоловіка і раптом відчула, що кров знову приплинула до обличчя.

— Незрозуміло... Я... я не думаю... Як? Та ні!

— А які ще варіанти? У м’ясному павільйоні тебе накололи? Ось як вони вийшли на нашого маклера, як прорахували і перекупили інформацію — цього не знаю. Поки що принаймні. І навряд чи дізнаємося тепер... Туди не повернемося. Все, кінець морям! — Антон секунду подумав. — Навіть якщо я помиляюся, все одно туди ні ногою.

— Нічого не купуємо?

Віта сама від себе не чекала такого наївного дитячого питання. Тепер щоки запалахкотіли ще сильніше. З виразу її обличчя Антон зрозумів: у відповіді нема необхідності.

— З міста ми не виберемося, — він закурив нову цигарку. — Навіть якщо омонівці й менти не роздивилися номерів нашої тачки, все одно орієнтування на темно-синій «БМВ» пішло, і виїзди перекрито. В центрі патрулі теж не гуляють, не кожен день такий бойовик на вокзалі. Так що доведеться уникати центральних вулиць. Думаю, до завтра, максимум — до післязавтра пристрасті стихнуть, менти втомляться від безрезультатних пошуків і обламаються. Та ще будуть матюкатися водії таких самих тачок, у нас не єдина темно-синя машина такої марки у столиці. До післязавтра треба перечекати.

— А що потім?

— Ти ж бабки у банку замовила? Мій паспорт при мені, отримати їх легко. До речі, ти до банку перед маклером їздила? — Віта ствердно кивнула, відчувши перше за весь день полегшення.

— У сховку, в сейфі, решта суми.

— Основна сума, ти хочеш сказати.

— Вісімсот штук. Решта — справді в банку. Мало тобі?

— У банку — п’ятдесят тисяч. Вісімсот — удома, забув?

— Пам’ятаю, — другий бичок полетів за першим. — Дарувати я їх нікому не збираюся. Вдома засідка, хоча, думаю, вони, хто б вони не були, не ідіоти і не думають, що ми повернемося. Але людей там повинні посадити. Для очистки совісті. Навіть якщо вони й обшукували хату, чорта з два їм скарб знайти. Так що увечері я піду і заберу наші бабки.

— Піду я, — рішуче заперечила Віта. — Ти після операції...

— А я різких рухів робити не буду. І потім там справді не повинно сидіти багато народу. Кажу ж, пара-трійця хлопців для святого спокою, і то не найкрутіших, справа ж безнадійна, ми ж не повернемося на засвічену хату. Так що це буде прогулянка, — Антон несподівано нахилився вперед і цмокнув дружину в щоку.

— Не підлизуйся!

— Ти ж не залишиш різним гівнюкам сімейні капітали? Господиня!

Віту ця фраза чомусь розсмішила. Напруга почала спадати, а через кілька хвилин спала остаточно.

Близько другої години дня Малахов перестав чекати якихось позитивних результатів. У всякому разі, швидко повернути контроль над ситуацією не вдалося. Лишається чекати... Чого?

Він сидів у своєму кабінеті за столом, решта розташувалася так, щоб бос міг бачити усіх. Малахов мовчав, лише повертав свою низько посаджену голову і поглядом давав зрозуміти, що той, на кого погляд спрямовано, може говорити. Інтонації, з якими говорили підлеглі, нагадували військові рапорти.

— Через стукача повідомили ментам номер їхнього «БМВ». Тачку тепер шукають кругом, так що з міста вони не вислизнуть. Хіба інший транспорт знайдуть.

— На квартирі засідку залишили. Троє. Трутень старший.

— Помідор, сучара, змотався. Сусіди кажуть, вчора ще бачили, як він під будинком сумки у багажник пакував, квапився, мудило!

— Ноготка ніде нема. Вдома не з’являвся, телиця його перелякана, не знає ні греця. Розкололася тільки, що забіг до неї на початку дев’ятої ранку, вигріб бабки, десь близько трьох із половиною штук, ключі від машини забрав. Боїться.

Ноготок був одним із тих трьох, хто прийняв пост біля будинку Віти і єдиним, хто вцілів у перестрілці. Він цілком логічно вирішив, що Круглий повісить на нього усіх собак за провал, і тому миттєво накивав п’ятами. Ноготок хвилював Малахова менш за все, та справа не в ньому, а у принципі — шмаркач ховається від справедливої кари. Нічого, його знайдуть, у нього клепки менше, ніж у тієї нахабної парочки. З ними ж доведеться пововтузитися.

— Вишняк у реанімації, тільки навряд чи вичухається. Одна куля в легенях, друга — в черепушці. До тями не приходив. Лікарі нічого не обіцяють, але кажуть, що коли сильно постараються...

Малахов нарешті подав голос:

— Хай не стараються. Навіщо мужикові мучитися? Займешся цим, Корінь.

Корінь, хлопець зі слідами кислотних опіків на обличчі, діловито кивнув.

— Тепер так, — Малахов переплів пальці обидвох рук і обвів важким поглядом присутніх. — 3 баби-маклера очей не зводити. До себе в барліг вони навряд чи носа пхатимуть, не дурники, розуміють — хата засвічена. Але люди хай там посидять хоча б до понеділка. З міста вони вирвуться, якщо захочуть. Машину поміняють, надягнуть якісь вуса з перуками — дуже просто замаскуватися. Нам їх треба шукати тут, — він стукнув зчепленими руками по столу. — І робити це швидко.

Він очікував реакції, та всі мовчали. Київ — океан, тут на вудку нічого не клюне, тут сіттю ловити треба. А якщо й закидати вудку — наживку відповідну підібрати.

— Чого заглухли? Я за вас думати повинен? — його погляд зупинився на худому довгані з волоссям, зібраним на потилиці в жмут. Довгий розцінив погляд боса як наказ говорити, квапливо видав:

— Раз вони в бігах — бабки шукати будуть.

Малахов пожвавився.

— Стоп-стоп! Бабла в них справді мусить бути до хріна. Повинні вони його десь зберігати, правда? Не в кишенях же все носять!

— Вдома нема. Наші там усе перевернули. Знайшли триста баксів у шкатулці в барі. І все.

— А чому дома? Вони до банку кладуться. Наші козли навчилися вже.

— Вони купувати хату збиралися. Могли запастися цією сумою наперед.

— І що, спати на бабках? Ми б знайшли! Чи хлопчики хріново шукали?

— Нормально шукали!

- Так, — Малахов заплющив очі, кілька разів труснув головою, так струшують калейдоскоп, аби мозаїка склалася в цілу картинку. І зараз він збирав докупи мозаїку своїх думок. — Так, — повторив, розтуливши повіки. — Навряд чи в них бабло за бугром, раз тут купувати збираються. І навіть якщо вони ляжуть на дно, гроші їм все одно потрібні. Всі. Скільки в Києві банків, які видають і приймають валютні внески? Так от, зранку в понеділок біля кожного повинно бути шість пар наших очей.

Малахов хотів іще додати, що коли і цього разу виявиться, що витягли порожній квиток, він усім голови повідкручує, але промовчав. Рекрути його тут ні до чого. Це просто означатиме, що карта йому не лягла, і парочку, котра його кинула у такий нахабний спосіб, знайти не вдалося. А відриватися через це на хлопцях — означатиме настроїти їх проти себе. Для чого? Тут, з усього видно, намічається незабаром досить крута розбірка, бійці знадобляться, вірні бійці. Тому запитав лише, аби крапку поставити:

— Усе ясно?

О дев’ятій вечора в серпні вже сутеніє. Антон критично оглянув себе і переконався: підсвідома пристрасть до темних тонів одягу як ніколи доречна. У будь-якому випадку перевдягтися нема в що, і чорна футболка, темно-сині джинси і чорні з синім кросівки як ніколи пасували до його нинішньої вечірньої місії. Револьвер він прилаштував ззаду за паском, накинув камуфляжну куртку. Віта спостерігала за його приготуваннями із все зростаючим хвилюванням.

— Я боюся. Шви розійтися можуть. Лікар же казав...

— Мені цікаво, що він сказав би зараз.

— Що йти треба мені. Чи ходімо разом?

— Удвох нам буде незручно, сама розумієш. Це не вуличний бій, це приміщення. І потім спину мені хто прикриє? Дядько? Невідомо, як ще усе складеться...

Антон і сам потерпав за свою мобільність. Від цього сьогодні залежало багато що, а проопероване місце таки поболювало. Але якщо не думати, то не болітиме. Аби заспокоїти Віту, він пустив її за кермо.

Вікна їхньої квартири виходили у двір. Не світилося. Звичайно. Антон скинув куртку, посидів кілька секунд, збираючись із думками.

— Погнав я...

— Обережніше.

— Ти мене знаєш.

Він вийшов з машини, повів плечима, розминаючи м’язи, як хижак родини котячих перед полюванням. Плавною тигрячою ходою перетнув двір, зайшов до під’їзду. Ліфтом він ніколи не користувався, відстань до потрібного поверху подолав пішки. План визрів у нього в голові близько години тому. На майданчику нікого не було, світло також не горіло, справа звична, лампочки викручували регулярно. У задній кишені джинсів очікував свого часу завбачливо приготований тоненький кишеньковий ліхтарик. Його промінчик висвітив розподільний щиток. Антон застромив руків’я ліхтарика до рота, міцно стиснув зубами і, підсвічуючи собі, почав, намагаючись якомога менше шуміти, вовтузитися із замком. Трохи зусиль — і промінчик вихопив із темряви переплетення дротів та ряд пробок. Зробивши, що треба, Антон акуратно причинив дверцята, витяг ліхтарика з рота, сплюнув, намагаючись позбутися неприємного присмаку пластмаси, натиснув на кнопочку. Промінчик зник. Антон поклав його назад до кишені, приготував револьвер, прилаштувавши глушника. Якщо доведеться стріляти, то перелякані сусіди наберуть «нуль два», бракує тут іще його колишніх колег. Переклавши зброю в ліву руку, правою видобув ключі від своєї квартири і відчинив спочатку зовнішні, потім — внутрішні двері.

Вже повертаючи ключ у замку внутрішніх дверей, він переконався, що в квартирі таки є чужі. Двері відчинили професійно, акуратно, замки не пошкоджені, ось тільки вони з Вітою постійно, весь цей час, що жили тут, зачиняли всі замки на два оберти. Щоб відчинити другі двері, Антонові досить було повернути ключа один раз. Недороблено, хлопчики. Халатно. Такі речі іноді рятують життя...

Тепер можна вийняти ключі, а револьвер перекласти в правицю. Тримаючи зброю перед собою, Антон штовхнув двері. Він готовий був натиснути на гашетку будь-якої миті, та у передпокої на нього ніхто не чекав. Розумно. Краще почекати, поки господарі, нічого не підозрюючи, пройдуть до квартири, щоб перекрити їм шлях до відступу. Антон, не зводячи очей із причиненого заскленого прямокутника дверей, котрі вели до зали, намацав лівою рукою вимикач і клацнув ним. Світла, звичайно, не було. Лайнувшись навмисне голосно, він клацнув вимикачем ще кілька разів.

— Що воно ше за херня?

Здивований вигук прозвучав досить природно. Антон, човгаючи ногами, удав, що вийшов із квартири, треба ж, чорт забирай, розібратися, чому нема світла. Він навіть роздратовано хряснув дверима. А сам причаївся, притиснувшись до стінки, й приготувався.

Ніч була світла, місяць уже залив своїм мертвим сяйвом кухонну підлогу. Спочатку нічого не відбувалося, та раптом Антон відчув рух, і світлу місячну стежку повільно, міліметр за міліметром, затулила тінь. Вона рухалася з кухні, і за кілька секунд матеріалізувалася. Спочатку з-за виступу стіни з’явилася рука з пістолетом, потім обережно висунулася людська постать. Одночасно рипнули двері зали, і за дверним склом вималювалися обриси ще однієї постаті.

Людина, що виходила з кухні, могла опинитися майже впритул до Антона. Та його цікавив у першу чергу супротивник, що ховався в залі. Зараз, маячачи за склом і готуючись вийти, він являв собою для досвідченого стрільця чудову мішень. Тому Антон, спрямувавши дуло на засклені двері, двічі плавно натис на гашетку.

Дзенькнуло розбите скло, дзенькіт і стогін підстреленого супротивника змусили хлопця, що висунувся із кухні, здригнутися. Голова мимоволі повернулася на звук, і Антон, ледь повівши дулом, вліпив дві наступні кулі в цю голову. Супротивник мішком рухнув на підлогу, Антон зробив крок назад, спершись спиною об вхідні двері, і завмер, переводячи подих.

Двоє готові. Скільки їх іще, цікаво? Він опинився в ситуації, коли головне — вичекати, в кого спочатку здадуть нерви. А точно є ще хтось, бо після сутички на вокзалі навряд чи послали в засідку лише двох. Скільки вас іще, мужики?

Темно й тихо. Тільки запах порохового згару та цокання ходиків у спальні. Антикварна річ. Віта три роки тому придбала в якомусь салоні за божевільні гроші. Антон переконався, що під їхнє клацання приємно засинати, і змирився з тим, що вони займали весь кут. До речі, про спальню. Чи йому здалося, чи, крім ходиків, там ще якісь сторонні звуки? Здалося?

Тіло втомилося перебувати в одному стані без руху, і Антон просунувся трохи вперед. Якщо їх троє, тоді все правильно. Один зайняв позицію на кухні, інший окопався в залі, третій, згідно із логікою й тактикою, повинен засісти в спальні. А якщо їх більше? Добре, товктися на кухні двом непрактично, вони будуть заважати один одному, перекривати сектор обстрілу. Зручніше двом розташуватися в залі, але ж вихід із нього теж один, знову доведеться партнерові заважати... Якби місця більше, а так — стандартна квартира в блочній панельці, на який особливий театр військових дій можна тут розраховувати! Отже, можливо, ще один у спальні... І все ж таки: а якщо їх більше?

Тишу порушив стогін. Стогнали із зали, очевидно, супротивник, що засів там, лише поранений. Антон зручніше стиснув руків’я револьвера. Стогін повторився, більше жодних звуків. Хіба... легкий рух у спальні. Чи здалося? Поранений застогнав голосніше, і Антон прийняв рішення. Витягнувши ліхтарика, він узяв його в ліву руку, рвучко перетнув коридор, скривившись від різкого болю в тому місці, де різали скальпелем два тижні тому, ступив до зали, розчахнувши напіввідкриті вже двері плечем, і кинувся праворуч до стіни, випускаючи на волю промінчик. Він ковзнув по периметру кімнати і не вихопив із темряви нічого, крім знайомих меблів і тіла на підлозі. Відразу ж за спиною Антон швидше відчув, ніж почув, ворушіння, та він був готовий до такого повороту подій. Осівши на підлогу, він спрямував промінчик у пройму дверей. Людський силует, вихоплений із темряви, миттю вийшов з-під світла, але секунди виявилося досить. Повалившись на бік, Антон кілька разів вистрілив у бік силуета, переміщуючи руку з револьвером після кожного пострілу. Супротивник зробив помилку. Він міг стрибком повернутися до спальні і взяти на приціл двері, тоді ситуацію контролював би він. Замість цього хлопець кинувся до виходу, і його дістала четверта куля, коли він уже смикав на себе вхідні двері. П’ята куля змусила його сповзти на підлогу, та він усе ж таки перевернувся на спину і у відчаї почав тиснути на курок. Його зброя теж була обладнана глушником, хлопки порушували нічну тишу, кулі впивалися в стіну й кімнатні двері, відбиваючи друзки, котрі набридливими комахами летіли Антонові на голову. Промінчик знайшов його, коли патрони скінчилися.

— Лежати! — крикнув Антон з кімнати. — Не рипайся, суко! Ствол кидай.

Револьвер, випадаючи з руки, глухо стукнувся об підлогу. Не опускаючи своєї озброєної правиці, Антон повільно підвівся. Зашите місце боліло, перед очима навіть застрибали зірочки. Цікаво, все ціле там, усередині, чи щось таки розірвалося? Навряд чи, особливо різких рухів він, попри все, не робив. Мотнувши головою, аби прогнати пістрявий хоровод зірочок, Антон вийшов з кімнати. Промічник пробіг по супротивнику, вихопив із темряви закривавлену сорочку, непотрібний «парабелум» біля опущеної правиці і вперся в перекошене від болю молоде, аж надто молоде обличчя. Хлопець примружився, та Антон не поспішав прибирати світло. Відкинувши ногою «парабелум», він, кривлячись, присів навпочіпки і, зовсім не відчуваючи жалю, навіть навпаки, прагнучи завдати пораненому ще більшого болю, тицьнув дулом йому в обличчя. Той скрикнув, але очей не розплющив.

— Хто вас послав? — Антон говорив неголосно й уривчасто, не припиняючи давити дулом у вилицю. — Швидко кажи, сучара!

Він не погрожував хлопцеві, що вб’є його чи скалічить. Той і так поранений, а крім того, навіть біль не заважав йому розчовпати, що з цієї секунди життя обірвалося. Якщо його не пристрелить ворог, його обов’язково доб’ють друзі. Коли вранці від засідки тут, на квартирі, не буде ніяких звісток, вони приїдуть, оцінять ситуацію і допоможуть померти тим, хто з волі господаря квартири залишився жити. Возитися з ним, звичайнісіньким рядовим, ніхто не буде, просто бойова одиниця, гарматне м’ясо. Так що буде він відповідати на запитання чи ні — нічого від цього не зміниться. Хіба що муки припиняться раніше...

З рота хлопця вирвався здавлений стогін, потім його тіло обм’якло, і обличчя набуло дивного байдужого виразу. Втратив свідомість. Антон люто лайнувся, намацав пульс, випростався, знову перекривившись від болю, пройшов на кухню. Пив він рідко, але спиртне в хаті було. Взявши з холодильника наполовину порожню пляшку горілки, Антон повернувся до пораненого, підхопив його під руки, притулив до стіни так, щоб тіло знаходилося у напівлежачому стані, поплескав хлопця по щоках, а коли той почав приходити до тями і знову слабо застогнав, притулив горлечко пляшки до його губів і, нахиливши пляшку, влив до рота кілька крапель. Хлопець ковтнув, зробив ще один ковток і лише тоді закашлявся, задихав важко і розліпив очі. Антон знову легенько поляскав його по щоках, а потім навідліг ударив тильною стороною долоні так, що з носа зацебеніли струмочки крові.

— Хто вас послав? Не мовчи, падло! Хто? Ну!

— Круг-гли-й, — слово хлопець вичавив разом із протяжним стогоном: — Круг-глий... Малах-хов...

Запитувати ще про щось було безглуздям. Що серйозне може знати звичайний бойовик? Антон поставив пляшку на місце. Потім пройшов до ванної. Присвічуючи ліхтариком, затиснутим у зубах, зняв велике овальне люстро, з деяким зусиллям вийняв кілька квадратиків кахляної плитки. Тут, у спеціально зробленому під час капітального ремонту заглибленні, лежали акуратно стягнуті гумовими стрічками пачки стодоларових купюр. Антон склав їх у раковину, зверху недбало кинув півдесятка паспортів, усі на різні імена, всі справжнісінькі й абсолютно надійні. Більше в тайнику нічого не було. З кімнати Антон приніс невеличку шкіряну сумку. Рухаючись квартирою, кілька разів переступав через тіло, що лежало у передпокої. Здалося навіть, що поранений стогнав. Можливо, цей, що в кімнаті, теж іще дихає. Напасник із кухні точно вбитий наповал, адже стріляв Антон майже впритул, а в іншого, того, хто мимоволі нагадав йому грудну мішень у тирі, куля може бути або в горлі, або в грудях. У всякому разі, небезпеки немає тепер жодної. Переклавши гроші й документи в сумку, Антон, підкоряючись швидше звичці, ніж бажанню приховати порожній сховок від стороннього ока, повернув плитку на місце і повісив люстро.

Зброю вони зберігали в комірчині. Особливо не ховали тому, що майже не приймали гостей. Та побачивши розстебнуту сумку, Антон зайвий раз переконався — незвані гості робили трус. Цікаво, чому вони навіть не винесли зброю з комірчини? Незареєстровані стволи будь-кому знадобляться. А там зберігався непоганий арсенал: розібрана снайперська гвинтівка Драгунова, два «калаша», один АКМ, «узі», два «Макарови», пара «кольтів», причому один — красень «пітон», поліцейський спеціальний. Ще в наявності штик-ніж, спеціально посаджений на зручне гумове руків’я, п’ять гранат Ф-1, окремо — запали до них, три пластикових вибухівки, детонатори теж окремо, запас обойм та магазинів. Самі вони ніколи не купували зброю напряму, тільки через надійних посередників, котрим було все одно, хто вони — клієнтура в таких людей не така широка, але й не обмежена кількома замовниками. Сумка відтягувала своєю неабиякою вагою руку, але Антон вирішив забрати з собою все. Зброя, гроші, документи. Більше їм із Вітою нічого зараз не потрібно.

У темряві цокав годинник, біля вхідних дверей глухо стогнав поранений бойовик. Антон прилаштував револьвер за пасок джинсів, сховав ліхтарика до кишені, перекинув через плече сумку з грошима, підхопив спакований арсенал. Він не завдав собі клопоту, відтягуючи хлопця від дверей, просто відіпхнув тіло дверима, переступив через лежачого і назавжди покинув своє житло.

Віта ні про що не питала. Допомогла поставити важку сумку в багажник, сіла за кермо. Недбало кинувши сумочку з грішми назад, Антон умостився спереду, відкинувся на сидінні, закурив. І лише тоді, коли машина рушила з місця, він, не повертаючи голови, дивлячись просто поперед себе на вогні нічного проспекту, промовив:

— Круглий. Малахов.

У Кота ніхто не брав трубки. Зрозуміло. Антон замислено покрутив у руці слухавку, що монотонно гула, для чогось уважно глянув на неї, наче гіпнотизуючи, поклав на важіль.

— Думаєш, через нього вийшли?

— Нічого я не думаю, — Антон розтягнувся на підлозі, стояти через біль унизу живота було досить незручно. — Він просто міг відповісти на деякі запитання. Всюди крутиться і мусить багато, як на такого, знати. Чому — мусить? Знає забагато! Ці знання мусять комусь-таки набриднути. Хоча б тому ж Малахову.

— Як би там не було, перебалакати з ним неможливо.

Антон примружив повіки. Збудження, принесене сутичкою, спало остаточно, та ось саме тепер розслаблятися не слід. Так, вони відірвалися від «хвоста». Гаразд, дізналися, кому вони заважають. Прекрасно, супротивник втратив з півдесятка бійців. Що далі?

— Значить, так, — не розплющуючи очей, Антон ляснув себе по обтягнутому джинсою стегну. — Будь-які колишні контакти припинити. Забути. Нас нема ні для кого. Отак от: були й нема. Інопланетяни забрали.

— Було б добре, — Віта й собі вмостилася на підлозі, поклала голову Антонові на груди. — А маклер?

— Ніяких маклерів, я ж сказав. Так легше, аніж даремно сушити голову, на чому прокололися. Бабки у нас є. Машина, гадаю, засвічена, шукати іншої часу нема, завтра — він підніс руку із годинником до очей, — ні, вже сьогодні неділя. Нічого не вийде. Головне — вибратися завтра з столиці, вислизнути в будь-який спосіб. Номери в багажнику є, можна просто поміняти їх.

— А ще простіше — кинути її зовсім. Куди ми хочемо податися?

Питаннячко. Найголовніше на сьогодні. Починати пошуки спокійної тихої місцини треба з нуля. Гроші є, багато. Осісти з ними можна де завгодно і потроху починати обживатися. Але... Якщо повністю рвати всі навіть досить умовні старі контакти, то заодно слід поміняти й усі старі плани. І про всяк випадок, просто про всяк випадок не потикатися до Криму. А куди? Знов те саме питання...

— Може, на південь? Одеса?

— Тебе все до теплих країв тягне...

— Тепло там. Море. Загубитися нескладно, стільки всякого люду...

— А чому не в Закарпаття? Вирощували б виноград, робили вино, і кордон теж поряд, усілякий люд теж товчеться...

— До чого тут кордон! Нудно там, не хочу!

— Зате тут надто весело...

Віта перевернулася на живіт, їхні очі зустрілися.

— Де ми перейшли Малахову дорогу?

— Мене це менш за все цікавить, факт, що він полює на нас, від цього не перестане бути фактом. А взагалі — греці його знають. Може, в Америці щось наперекосяк. Може, бабки повернути хоче, жадібний тому що. Яка різниця, чому він нацькував на нас своїх вовкодавів! Цікавитися, з’ясовувати причини зараз — виявити себе. Так що все, зав’язано. Пацюк, наприклад, якщо із пастки вибереться, вдруге туди просто не полізе. Інтелект у цих тварюк — дай боже! Особливо нахабні вищий пілотаж демонструють: приманку акуратно зжеруть, а пастка як стояла, так і стоїть собі. Тільки таких нахабних справді небагато, більшість просто оминає місця, де чигає щуроловка.

— Чого це ти про пацюків згадав? — Віта легенько дмухнула йому в обличчя, Антон відмахнувся, як від набридлого комара, роблячи це швидше з бажання відреаґувати на її загравання, аніж від того, що йому неприємно.

— У бабці в льоху пацюччя водилося. Розумецькі тварюки, я потім читав десь. Отруїлася одна — інші отрути не жеруть, метиковані. Про щуроловки я вже розповідав. Кажуть, вони тільки й виживуть після ядерної війни. Вони та ще таргани.

— Гарні перспективи...

Антон знову примружив очі.

— Шукають нас Круглий із бригадою — хай лоби порозбивають собі. Обламаються й перестануть. Інші важливі справи відволікатимуть. Нам просто пацючий розум і обережність у пригоді тепер стануть. На новому місці, якщо будемо тихо себе поводити, нікого наша сімейна пара не зацікавить.

— Ну от, знову постає питання нового місця!

— Давай поспимо. Якщо воно не насниться, то у нас цілий день попереду. Кинути машину і поїздом кудись — ідея непогана. А до якої станції брати квиток у двомісному люксі — пропоную вирішити тільки виспавшись. Приймається?

— Годиться, — Віта цмокнула його в щоку і пішла до ванної.

І все ж таки Антонові не спалося. Віта тихо сопіла поруч, заснула відразу, цілий день на нервах. А він лежав, намагаючись не особливо вовтузитися, аби не розбуркати її і не почути: «Чому не спиш?». Він знав, чому. Відчував — самому собі не хотів відповідати. Як не дико у цій ситуації признаватися собі, але він хотів, щоб хтось із кровних ворогів, список яких поповнив сьогодні Малахов, вистежив їх. Бажання зринало глибоко-глибоко у підсвідомості. Бажання бою, бажання відчути знайому сверблячку долонь, адже такою була більша частина прожитого життя. Антон звик до постійного стану бойової готовності, до підвищеного вмісту адреналіну в крові, до зміни масок, до того, що розважальна література подає як гру, а життя перетворює на боротьбу мізків, помножену на твердість руки, гостроту ока і швидкість реакції. Він боявся, що не витримає спокійного розміреного існування без подій. Це потрібно Віті, заспокоював він себе. Все для неї, вона жінка, вона не повинна так жити, вона прагне домашнього халата, ситого чоловіка із животиком, дитини й спокою. Антон посміхнувся своїм думкам: невже такою можна уявити жінку, що лежить поряд із ним на застеленій одягом і чохлами від автомобільних сидінь підлозі. Розрядницю по стрільбі, авто- й мотоспорту, яка ламала ребра, трюкачку і... Ні, слово «вбивцю» він навіть подумки не вимовить. Вони позбавляли життя не людей, а скажених собак. Вони на війні, а на війні вбивць нема, є лише воюючі сторони. Та Антон був певен — саме Віта й звикне до спокою. Хоча... хоча... хоча...