Останній шаман

Розділ VIII ЩО МОЖЕ РОЗПОВІСТИ ЧОРНО-БІЛА СВІТЛИНА

Ще остання досвітня зірка проглядала на небі, а Валерій Нечипоренко був уже на ногах. Він чудово розумів, що в досвітню годину комп’ютерний клуб не може бути відчинений, але його то не турбувало. На святковий ранок він запланував багато невідкладних справ. Вистало б тільки часу, щоб їх усі переробити!

Валерій Нечипоренко визирнув у вікно, завважив, що зірка тьмяніє, а зі сходу на зміну їй потужно лізе світло, й задоволено усміхнувся. Був певен, що сьогодні прокинувся чи не найпершим у всьому містечку, тож нема чого боятися зустріти на вулиці небажаних ранніх перехожих.

Валерій Нечипоренко виставив ніс надвір, зіщулився від ранішньої прохолоди й натягнув светр. Розпаленіє на сонці — зніме.

До призначеної зустрічі зі столичним журналістом Юрасем Булочкою лишалося кілька годин, тож Валерій Нечипоренко не вагаючись замкнув вхідні двері і вийшов на вулицю Замкову. Вона круто спускалася до центру містечка, а пообіч звичних ще з осені калюж нависали п’ятиповерхівки. Де-не-де вивищувався дев’ятиповерховий будинок, який на вулиці Замковій видавався вже зовсім чудернацьким і недоречним.

Валерій Нечипоренко неквапом зійшов до кінця звивистого узвозу — там починалася центральна вулиця, яка тяглася через усе містечко, — перетнув дорогу й попрямував до річки. Останнім часом шлях цей він долав неодноразово, адже саме там, ледь не під лісом, де річка робила вигин, жив Орест, який так нагло зник два дні тому.

Валерій Миколайович побував ув Орестовій хаті за ці два дні тричі — спершу з групою міліціянтів (коли й умовив Марадону забрати собі чорного пса, адже у крихітній Нечипоренковій квартирі собаці просто не було би де повернутися), тоді сам, тоді ще раз приходив туди з групою, а тепер пригадав одну деталь, яка вразила його минуло разу, і вирішив уже вчертверте навідатися в хату під зеленою стріхою.

Міліціянт поволі шкандибав ґрунтівкою, обминаючи калюжі, в котрих плавали косі сонячні промені, і міркував над загадками, що йому загадала сестра священика. Навіть тоді, коли з його вуст зірвалося запрошення, Валерій Нечипоренко ще вповні не усвідомив, що він робить, а після того, як пані Мокош з незнаємого дива призначила йому зустріч — чи можна буде назвати її побаченням? — аж на неділю, він цілком розгубився і ніяк не міг розчовпати, що коїться в нього всередині. Щось дуже, дуже, дуже дивне відбувалося з ним останнім часом!

Валерій Нечипоренко дійшов до рогу і видибав на потрібну вулицю. Можна сказати, тепер він зовсім поряд. Якби не розквітлі дерева, міг би й побачити зелену стріху — он у тому дворі…

Але чому хвіртка відчинена?!

Міліціянт пришвидшив крок. У палахкому сонячному сяєві чітко видно, як за кількадесят метрів уперед од вітру гойдається прочинена хвіртка. Він силився пригадати, чи опечатувала оперативна група хвіртку. Не зміг здумати і почав міркувати: останнім із Орестового двору мав іти Марадона, а цей, хоч і тюхтій на перший погляд, ніколи — ніколи! — не лишив би незамкненими жодних дверей.

Валерій Нечипоренко був уже так близько, що міг навіть розрізнити клямку на хвіртці — великий гак, що важко звисав донизу, коли з Орестового двору квапливим кроком вичапав горбатий сивий чоловік.

Міліціянт став, як укопаний. Грабіжник? Та ні, на грабіжника горбун не схожий: одягнений більш ніж пристойно, сказати б, недешево й стильно вдягнений, лице мав інтелігентне, тільки рухи незнайомця трохи метушливі.

Валерій Нечипоренко розтулив рот, щоб покликати й зупинити незнайомця, але той, повернувши в протилежний бік, миттєво зник за рогом господи. Міліціянт згадав, що зразу за Орестовою хатою цю вулицю перетинає ще одна — вузька й крута, переорана-перекопана, яка дереться вгору до центру міста. Ледь не бігом чухнув наздоганяти горбуна. Кількоро секунд — і ось він уже повертає за паркан.

Вуличка, що тягнулася вгору, була абсолютно пуста. Чудасія! Якби міліціянт вірив у потойбічні сили, міг би вирішити, що горбуна нечистий вхопив.

Здивований понад міру, Валерій Нечипоренко хвильку повагався, а тоді подався до хвіртки й рішуче завернув у двір.

На розбитому вікні, як і раніше, хрест-навхрест наліплений скотч, а на вхідних дверях приклеєна смужка паперу з печаткою, щоправда, вже друга — свіжа. Валерій Нечипоренко придививсь і з підпису та дати зрозумів, що вчора увечері тут ще раз побував Марадона.

Міліціянт пройшовся хатою і зупинивсь у спальні. Впився гострим оком у купу мотлоху в куті кімнати. Буцім пам’ятав, що вчора зранку ця купа була посередині… чи помилився? Присів перед старими речами і почав обережно їх переглядати.

Справа в тому, що ввечір йому стрельнула божевільна думка: чорно-біла світлина, яка зображувала трьох чоловіків ув однакових в’язничних ватянках, навіщось запхнута у незвичне місце. Замість того, щоб стояти на серванті, лежати, скажімо, в письмовому столі чи в книжковій шафі, або, в крайньому разі, валятися занедбано, наприклад, на холодильнику, вона була скотчем приліплена до внутрішньої поверхні столу. Причому приліплена так неохайно — швидше за все, поспіхом, — що впала під ноги оперативникам, щойно ті відчинили хатні двері, й протяги загуляли по кімнатах.

Чому він одразу не звернув пильнішу увагу на фото, Валерій Нечипоренко не міг собі тепер пояснити. Що було — загуло. Але сьогодні мав твердий намір відшукати чорно-білу картку й роздивитися докладніше. Щось вона мала-таки означати, якщо Орест притулив її хоч і в ненадійному місці, та все ж з очевидним наміром від когось приховати.

Валерій Нечипоренко папірець за папірцем переклав купу непотребу в куті. Світлини не було. Пройшовся хатою, зазираючи в усі щілини. Світлини не було. Перевірив шафи, столи й книжкові полички. Світлини не було. У розпачі він зазирнув у туалет. Світлини ніде не було.

Та невже той горбун приходив саме по неї?!

Розгублений, а ще більше роздратований, Валерій Нечипоренко заклеїв вхідні двері новим папірцем з печаткою, датою і власним підписом, для чогось іще раз обійшов кругом хати й зазирнув у вікно, тоді рішуче повернув у протилежний бік від того, де зник горбун, і пошурував до вокзалу: міліціянта сьогодні ще чекали відвідини комп’ютерного клубу.

Що не кажіть, а святкові дні — розрада для душі. Що більше святкових днів, і з цим не посперечаєшся, то краще. І якщо на цей раз випало чотири вихідних поспіль, гріх не скористатися таким надбанням.

Василина розплющила очі й довго роздивлялася жовті фіранки на вікнах. Ах, як хотілося їй простягнути руку й шарпнути фіранки, залити сонцем спальню, але солодка ранкова знемога не пускала з ліжка. Василина потягнулася тілом, усміхнулася. Який чарівний день — друге травня, коли ні їй, ні чоловікові не треба на восьму бути на роботі, а натомість ще три весняних дні попереду… Тьху-тьху-тьху, поплювала Василина про себе, прикусила тричі язик і обернулася до чоловіка.

Те, що вона уздріла, абсолютно не сподобалося їй. Усе нібито було на місці: і розкучмане волосся, і звичний лікоть під щокою, а подушка — на підлозі, але брови насуплені рішуче, і вуста суворо стяті. Спить, подумала Василина насумрено, спить і бачить уві сні клятого лилика.

Запальничку вона примітила вночі, коли чоловік роздягався. Звісна річ, черговий речовий доказ, а, крім нього, ще й фотокартка чорно-біла. Не треба бути великим мудраком, щоб здогадатися, який зв’язок існує між здоровезним кудлатим Хованцем, чорно-білою світлиною і Василининим чоловіком. І передбачити, що Марадона сьогодні шукатиме будь-якого приводу, аби вшитися на роботу, теж не важко… Але ж, стривайте, сам-один сидітиме у свято на роботі? Та він жодного запиту відіслати не зможе — ніхто ж заради нього не працюватиме! Молодиця повеселіла. План вималювався дуже швидко.

Наспівуючи марш січових стрільців, Василина висковзнула з-під ковдри, ледь чутно торкнула Марадону вустами в плече й зникла у лазничці. Шум води збудив її чоловіка. Якби Василина могла бачити його, миттєво підтвердила б усі свої підозри: ледь продерши очі, Марадона рвонув до власної куртки, вивудив із кишені запальничку у поліетиленовій торбинці і чорно-білу світлину, розклав їх на ліжку, сам усівся по-турецькому. Почухав голову.

Чорний писок з’явився у дверях, Хованець розтулив було пельку, щоб нагадати про господаря, якого вони мали б шукати всеньку ніч, азамісто цього мирно проспали десять годин, та Марадона приклав палець до вуст і похитав головою. Хованець стулив писок. Вода в лазничці затихла, і Марадона шустро заховав трофеї назад у куртку.

— Прогуляєшся з Хованцем, чи спершу поснідаємо? — спитала Василина, виринаючи з мокрим рушником на голові, загадкова й імлиста в паровому хисткому тумані.

Хованець не витримав і дзявкнув.

— Гуляти? — нахилилася до нього Василина.

— Ні, все-таки спочатку снідати, — позіхнув Марадона.

Хованець образився.

За сніданком Василина спостерігала за чоловіком і дедалі більше впевнювалася, що обсіли гадки бідолашну розкуйовджену голову, яку чеши — не чеши, а наслідку нуль. Тільки бачила Василина також, що б’ються думки поки що в глухому куті, і це трошки тішило її самолюбство. Підсовуючи набурмосеному Хованцю зі своєї тарелі шинку, яку той брав неохоче, тільки щоб не зневажити господарів, Марадона, видко, придумав уже повний текст запиту — до останньої коми, — який факсом збирався надіслати в столичний архів. Але хто другого травня читатиме факси?..

— Ну, кажи вже, кажи, не муч себе, — не втрималася Василина.

Марадона відкинувся на стільці, вперся спиною в холодильник. Виповів службову таємницю до крихти. Подивився на дружину запитально.

— Ох пощастило тобі, Марадоно, ох і пощастило!

Марадона стрепенувся. Хованець нашорошив вуха. Навіть кошеня, яке вляглося на холодильнику й дрімало, розплющило жовте око.

— Є в мене однокласниця…

На відміну від чоловіка, який, можна сказати, за життя і з Рябоконя не виїжджав, навіть учився в академії заочно, Василина народилась у Києві, школу закінчила столичну, навчалась у Національному університеті імені Шевченка. Батьки в Києві мешкали. Друзі Київ обожнювали. Знайомі з інших міст усі без винятку мріяли до Києва переїхати.

І тільки вона, познайомившись у потязі з дивакуватим міліціянтом, полишила науково-дослідний інститут, куди була вже зарахована молодшим науковим співробітником, кинула однокласника, що він ходив за нею ледь не з п’ятого класу, й опинилась у Рябоконі. Її влаштовувало і маленьке двокімнатне помешкання, і посада технолога на цементному заводі, і навіть те, що пральна машина, котра не вмістилась у лазничці, перерізала вузенький коридор до кухні й об неї гримались усі без винятку гості.

Але зв’язки у Києві зосталися, ще б пак!

— Є в мене однокласниця… — повторила Василина. Марадона запопадливо підскочив до телефону, хотів подати, почав смикати довгий заплутаний дріт. Дружина похитала головою. Таємниче усміхаючись, вона дістала з кишені піджака мобільний. — Ходім гуляти, Хованцю, ходім? — поплескала вона все ще ображеного пса по спині. Марадона вдягнувся за двадцять одну секунду.

Гарний першотравневий ранок! Діти носяться з вереском, хлюпають по калюжах, перевіряють, як швидко взуття намокне. На вузьких смужках городів, на які давно вже перетворився газон поза будинком, так і миготять лопати. Суки залицяються до Хованця, визнають у ньому породисту вроду з першого погляду. Півень піє голосистий. А сонця, сонця! Неперевершений ранок!

Василина вмостилася на лавці під акацією, поклацала кнопками телефону.

— Привіт, упізнала? — спитала вона весело. — Як ти?

Марадона з напруженим і рознещасним виразом обличчя вичікував, що вона говоритиме далі. Дружина посміхнулась і обернулася до нього боком, щоб не заглядав у рот.

— Ну, зі святом тебе! — говорила вона в трубку. — Як-не-як, а свято… А я до тебе у справі. Допоможеш?

Якби Марадона знав, де працює товаришка й колишня однокласниця його дружини, подив його межував би з нетерпимістю. Василина здогадувалася про це й тому ніколи про свою однокласницю чоловікові не розповідала. Архів СБУ — це, звісна річ, не сірий потворний будинок на Володимирській, а все ж… Зі своїм загостреним почуттям справедливості, з нутряною своєю ненавистю до чекістів Марадона ніколи б не зміг нормально ставитися до людини, яка налагоджує комп’ютерні мережі в тій конторі. Василина ж, на відміну від запального чоловіка, до вибору товаришки ставилася по-філософському: є люди, які будь-яку роботу сприймають просто як роботу. Їм доручають, вони щось виконують. За виконане отримують гроші. І не сприймають красивих слів про життєвий вибір і його свободу. Була робота — пішли працювати в СБУ. А що — там теж трапляються хороші люди!..

— Так-так-так, — говорила між тим Василина, — ти ж розумієш… Нікому, жодного слова, присягаюся… Початок вісімдесятих років, мордовський табір, в’язні сумління… Святослав Пилипович Шапка… записуєш?.. Що-о-о?.. Ага, ще в нього був товариш — Олександр Остапович Шкварченко… Та я шукаю третього, має бути третій товариш — із північних народів, розумієш? Ну, якути, евенки, може, щось таке… Ага… Що-о-о? Що ти кажеш?.. Ні, не може бути! Таких збігів не буває!

Василина надовго замовкла, тільки кивала раз у раз, наче товаришка, яка зараз перебувала за сотню кілометрів від містечка Рябокінь, могла її побачити. Марадона підступав до дружини у розпачі, але вона лишень відмахувалася долонькою, стисненою в рішучий і безкомпромісний кулак.

— Та ти що!.. Ага, і тоді ти… Боже, я не можу в таке повірити!.. А ти могла би, може, якісь копії… Ну, вважай, що я тобі цього не говорила… Що ти кажеш?.. Так, так… А як його звати? Як-як? Мі-чил-ла? З двома «л», так? Ага, і це все, що відомо?.. Слухай, ти просто не уявляєш, як я тобі вдячна!.. Так, так, на День перемоги обов’язково приїду. Разом із чоловіком приїдемо — батьків моїх провідати… Я тобі подзвоню, аякже! Ну, ще раз дякую! Бувай!

Василина обернулася до чоловіка. Сказати, що вона відчувала себе розгубленою, — нічого не сказати. Вона почувалася, як дитина, яка стрибала з крижини на крижину, стрибала — та й шубовснулась У воду.

— Ну, — не витримав Марадона, — кажи вже!

Хованець заскавчав, підспівуючи йому.

Василина нарешті відтанула.

— Третій на фото — то, швидше за все, якут Мічилла. Сиділи вони всі троє в одному бараку, чи як воно там називається… Шапка звільнився найпершим, потім звільнився Шкварченко, останнім Мічилла — але він так і залишився там на поселенні. Нещодавно загинув. Нещасний випадок якийсь, але вона не знає точно. Дуже неприємна історія з його загибеллю, але ніхто нічого толком не говорить…

— А звідки вона то так зразу?..

— А це найцікавіше. Десь не так давно прийшло розпорядження підняти справи на Шапку і Шкварченка і передати в Центральне управління. Вона особисто займалася передачею і переглянула папери. Тому зразу згадала і прізвища, і обставини… А на Мічиллу — на нього ж в Україні справи не було — вона робила запит у Москву. Вони звідти передали копію… А потім Головне управління надіслало до архіву лист, що справи під грифом таким-то знищено. Все — службова таємниця… А, найголовніше забула! У таборі була сутичка, крім цих трьох — Шапки, Шкварченка й Мічилли, фігурував іще четвертий. На прізвище Горбань…

Хованець загарчав зловісно.