Остання роль

ЧАСТИНА ДРУГА МЕТА, ЯКА НЕ ВИПРАВДАЛА ЗАСОБІВ

Щоб припущення могло стати версією, тим більше версією, відмінною від іншої, вже прийнятої, усталеної, треба мати хоча б один беззаперечний факт.

Нову версію вбивства Світлани Мелещук можна було б прийняти, якби вдалося встановити, що ввечері 19 серпня після 22-ї години на березі Лісового озера був іще хтось, окрім Назарова та Світлани. Одначе в матеріалах слідчої справи не було й натяку на якогось третього учасника подій.

Деякі надії Білякевич та Онопрієнко покладали на повторний допит дванадцятилітнього онука сторожа Куземи — Ігоря. Із запису в протоколі можна зробити висновок, що перед тим, як пролунали крики, Ігор помітив на протилежному березі світло автомобільних фар. Хлопець саме дивився по телевізору пригодницький фільм, і досить яскраве світло, що впало через розчинене вікно, перешкоджало йому. Слідчий Вигула відзначив тільки, що це було під час демонстрування пригодницького фільму. Згодом, певно, зрозумівши свою похибку, він додав до протоколу довідку телестудії про те, що фільм «Подвиг розвідника» демонструвався 19 серпня по другій програмі від 21-ї години 35 хвилин до 23-ї години. Але ця довідка нічого не давала, тим більше тепер, коли час появи на території бази назаровського «Москвича» встановлено досить точно: за 10–20 хвилин до 23-ї години. Тепер усе залежало від того, чи зможе Ігор пригадати, який саме епізод фільму показували на екрані в той час, коли крізь вікно блимнуло світло.

На цей раз допит провадили, дотримуючись усіх вимог процесуального закону — в присутності досвідченого педагога і матері неповнолітнього свідка. Одначе в їхній допомозі не було потреби. Кмітливий хлопчак, не задумуючись, відповів на запитання, яке цікавило слідчого: світло — мабуть, з автомобіля на протилежному березі — вдарило саме в ту мить, коли басмач Абдулла вбивав червоноармійця Петю…

— Стривай, стривай, — спинив його Онопрієнко. — Про який фільм ти розповідаєш?

— «Біле сонце пустелі».

— Але ж того вечора ти дивився «Подвиг розвідника». Пригадай краще!

Ігор поблажливо всміхнувся:

— «Подвиг розвідника» показували по другій програмі після програми «Час», а «Біле сонце пустелі» я дивився до того по першій програмі.

— І світло було до того?

— Я ж вам пояснюю, — терпляче, як говорять з нетямущими дітьми, повторив Ігор, — це було тоді, коли басмач Абдулла, надівши жіночий одяг, пробрався у фортецю.

Онопрієнко трохи розгублено подивився на Білякевича: фільм «Біле сонце пустелі» передавали 19 серпня від 19-ї години 30 хвилин до 20-ї години 58 хвилин, а Назаров і Світлана Мелещук у цей час були ще в місті.

А проте свідчення Ігоря було варте уваги. Увечері того ж дня Онопрієнко подзвонив Білякевичу:

— Вікторе Михайловичу, я щойно розмовляв з Вигулою. Він згадав одну цікаву, на мій погляд, деталь. Під час огляду місця події, двадцятого серпня, на правому березі озера були сліди протекторів більше як десяти автомобілів. Передусім самоскидів, які возили пісок з кар'єру. Але були сліди й легкових автомобілів: міліцейського «Москвича», «Волги» швидкої допомоги, спортклубівського газика — ним приїжджали аквалангісти, і якихось «Жигулів». Окрім назаровського «Москвича», зрозуміло. Фіксувати сліди допомагав дільничний інспектор Русанівського райвідділу старший лейтенант Петришин. Вигула каже, що цей Петришин — людина розважлива і старанна — зробив тоді гіпсові виливки слідів усіх тих автомобілів. Але в протоколі огляду Вигула відзначив тільки сліди протекторів назаровського «Москвича», тому й до справи додано виливки тільки їх. А я подумав: чи не лишились у розважливого старшого лейтенанта інші виливки, відкинуті слідчим? Ви, звісно ж, розумієте, що мене цікавлять «Жигулі». Напевно, це була саме та машина, світло фар якої заважало Ігореві дивитися фільм. Цікаво, чого вона заїхала того вечора до Лісового озера?

Начальник Русанівського райвідділу нічим не порадував Білякевича: старший лейтенант Петришин два дні тому пішов у відпустку і поїхав із сім'єю до жінчиних батьків чи то в Ростовську область, чи в Волгоградську — точної адреси не залишив.

Не пощастило і в іншому — будинку з мезоніном та верандою, у якому в одній кімнаті горіло голубе світло, а в другій рожеве, теж не знайшли: дачний сезон кінчився, й більшість будинків у Новорусанівському селищі опустіло до весни.

Проте Білякевич не втрачав надії. Навпаки — відклавши всі інші справи, він особисто очолив оперативно-розшукову групу.

Вони прийшли за п'ятнадцять хвилин до початку, але в невеликому переглядовому залі облкінопрокату вже ніде було яблуку впасти. Тільки в сьомому ряду ще були вільні місця, залишені для рідних та близьких Світлани Мелещук. Білякевича і Ляшенка посадили, а точніше втиснули в ложу оператора, який був дуже невдоволений цим. Ляшенку довелося сісти боком до екрана, бо інакше вони не помістилися б. Для глядача таке положення було дуже незручне, а оперативникові воно давало навіть деякі переваги: можна було стежити за всіма, хто входив у зал. Зосереджено вивчаючи рекламну брошуру, Ляшенко стиха називав Білякевичу людей, які його цікавили:

— Одразу за Кушніром іде низенька товста блондинка. Це Розалія Яківна Храпаль, сусідка і давній друг родини Мелещуків. В хутряному манто і чорній хустці — Віолета Максимівна, Світланина мати. Біля неї, отой високий, літній, у шкіряному пальті — теперішній чоловік Віолети Максимівни, відставний військовий лікар Ваврищук. Розпатланий стариган, у якого ніс наче слива — Максим Гнатович Чупира, Світланин дід, батько її матері. Здоровань у дублянці, з бородою — Микола Кравець. Шатенка, що кутається в шарф, — його жінка, Надія, тільки вчора вийшла з лікарні. Брюнетка — Алла Храпаль, дочка Розалії Яківни. Ну, Гурного ви знаєте, а ото за ним — кремезний, схожий на кіноактора Ульянова — скульптор і позаштатний кореспондент обласної газети Геннадій Ястремський. Моложавого брюнета в плащі-реглані бачу вперше. А дівчина, яку він галантно підтримує під лікоть, — Наталя Літинська. Прийшла все-таки!..

Незадовго перед тим, як погасло світло, до залу зайшов сивий чоловік у добротному, трохи старомодному пальті з каракулевим коміром, йому було за шістдесят, але на перший погляд здавалося — молодший: випещене лице, сам підтягнутий, рухи легкі. У нього було чимало знайомих — він весь час розкланювався то з одним, то з другим. Помітили його й ті, що сиділи в сьомому ряду: Віолета Максимівна трошки обернулася, стримано кивнула, а Алла Храпаль та Микола Кравець замахали руками, запрошуючи його до себе. Сивий уклонився їм, але відповів жестом заперечливо і водночас заспокійливо — мовляв, не турбуйтеся, влаштуюсь. Білякевичу здалося, що він десь бачив цього чоловіка. Тільки давно. І раптом йому подумалося, що ось зараз тут у залі перебувають і ті люди, котрі чудово знають, як і чому загинула Світлана, але зроблять усе можливе, аби ніхто більше про це не дізнався…

Фільм був посередній, місцями досить нудний. На молодіжно-виробничу тему. Світлана виконувала другорядну, хоч і чималеньку роль. Вона мимохідь з'явилася в двох епізодах на початку, але десь посеред фільму несподівано виступила на передній план, цілком заповнила досить тривалий епізод, який немовби випадав з ряду інших епізодів, був сам собою.

… Славного, роботящого молодика покидає жінка, така собі сучасна Афродіта в перуці й модних штанях. Її почасти можна зрозуміти: чоловік з ранку до вечора на роботі, приходить стомлений, як чорт, брудний, сердитий, його бригада серед відсталих, з роботою вони не встигають, у них чогось там не вистачає. Зрозуміло, що йому не до ніжностей, не кажучи вже про танці, гулянки, про гостей. А їй набридло, вона хоче жити так, як доти жила у мами. Було б у неї серйозне, потрібне діло — все могло б скластись інакше. Але вона уперта і примхлива, вважає, що її фах лікаря-косметолога дуже престижний, хоч усім зрозуміло, що на ударній будові людям поки що не до косметики. От вона й нудиться без діла, не знає, куди дітися, фліртує з ким попало. Чоловік розуміє, що він помилився в ній, що нічого вже не виправити, розриву не уникнути. І ось відбувається остання розмова, далеко не оригінальна і загалом зайва, бо все й без того ясно. Він уже не переживає, для нього це навіть обтяжливо — скільки можна про одне й те саме!.. А вона поводиться, як справжня міщанка: говорить банальності, кривляється, ділить спільні речі на «мої» і «твої», залишає йому десятку на прожиття «до получки» й по телефону викликає таксі.

А потім обоє замовкають, тільки тепер зрозумівши, що це вже все, кінець. Він одриває погляд од вікна, дивиться на неї. Дивиться звичайно собі, без осуду і навіть без туги, як то личило б у такій ситуації. А проте дорога кришталева ваза — матусин подарунок — чогось випадає у неї з рук, розбивається на друзки, одначе жінка не помічає того. Вона, мов заворожена, дивиться на чоловіка, силкується щось сказати, але тільки безгучно ворушить губами. І враз — мов передсмертний крик, у якому нема вже ні благання, ні надії, лиш відчай:

«Володю! Я старалась і не змогла… Прости!» І прожогом до дверей, стрімголов по сходах униз, бігом, не оглядаючись, на вулицю, де вже під'їхало таксі.

І все. Більше про цю жінку — ні слова: до всіх дальших подій фільму вона не має ніякого відношення. До героя, здається, теж. Хоч у фіналі, коли все вже закінчується благополучно, виробниче завдання виконано достроково, а керована героєм бригада з відсталих виходить у передові, в молодіжному кафе, де вшановують переможців, настає коротка хвилина ніяковості: бригадир на півслові уриває тост і вибігає на вулицю — у вікні мелькнув знайомий силует. Та ба, він помилився — повз кафе пройшла інша жінка…

Щойно спалахнуло світло, в залі почулися непевні оплески. Хтось кинув докірливо:

— Товариші, треба ж розуміти!

А моложавий брюнет, що сидів праворуч біля Віолети Максимівни, підвівся і, вдячно всміхаючись, кивнув тим, що аплодували. Оплески стали дужчі. Аплодували вже навіть у сьомому ряду: Віолета Максимівна відірвала від очей мереживну хустинку, поцілувала в лоб брюнета, який поштиво схилився до неї. І тоді, немов по команді, до нього з усіх боків потяглися руки.

— Хто це? — запитав Білякевич у оператора.

Той здивовано глянув на нього, поблажливо всміхнувся і тільки потім відповів:

— Сергій Любарський, режисер-постановник фільму, який ви так уважно дивилися.

Публіка розходилась повільно. Чи не кожен другий намагався підступити ближче до Любарського, потиснути йому руку, привітати з творчим успіхом. Про Світлану, здавалося, забули. Навіть близькі її відступили, лишаючи на першому плані режисера-постановника, який, виявляється, спеціально приїхав з Києва на цей загалом ординарний перегляд. Треба віддати йому належне: він перший згадав про Світлану. Пробираючись до виходу, Білякевич почув, як Любарський комусь казав:

— Епізоду «Розмова» у сценарії не було. Він з'явився, коли вже знімали фільм, виник немовби сам собою. Хоча ні — його створила Світлана. Від початку й до кінця. Тут її ідея, її текст, її трактування. Я тільки вніс деякі корективи. Так, ви маєте слушність — вона була не просто талановита актриса, а художник у повному розумінні цього слова. Її творче бачення просто вражало оригінальністю. — Любарський говорив як людина, котра знає ціну своїм словам, але в його підкресленій певності вчувалося щось нещире, штучне.

Людей у залі ставало менше й менше. До дверей пішли вже близькі Світлани. Вони стиха перемовлялися, зітхали, витирали очі. Білякевич звернув увагу, що найгірший вигляд мав Микола Кравець. Чоловік Надії Мелещук був блідий і немовби схвильований. Раз у раз оглядаючись на закутану в шаль дружину, яка підтримувала під руку матір, Микола наче поривався скоріше піти звідси.

Коли вони були вже біля дверей, Віолета Максимівна зупинилась на мить, підвела стражденне лице, щось тихо сказала дочці. Надія зиркнула на неї, і Білякевич побачив її обличчя й погляд — гострий, нетерплячий і наче злий, Віолета Максимівна аж відсахнулась. А підполковникові раптом здалося, що це її він тільки-но бачив на екрані — так схожі були сестри.

На вулиці стояло з десяток легкових машин. Білякевич спинився поглядом на двох «Жигулях» — синього кольору й бежевого, машинально подивився на їхні номери.

Любарський і Віолета Максимівна з чоловіком сіли у «Волгу» обласного управління кінофікації; Микола Кравець з дружиною, Максим Гнатович і Розалія Яківна — в новенький «Запорожець». А Гурний, Кушнір, Наталя Літинська і Алла Храпаль підійшли до бежевих «Жигулів». Білякевич бачив, як Гурний хазяйновито відімкнув дверцята й сів на місце водія, а вже потім у машину втиснулись усі інші.

Білякевич кивнув Ляшенку, й той попрямував до оперативної «Волги». Підполковник хотів було рушити за ним, але саме в цей час побачив сивого. Їхні погляди стрілися, сивий усміхнувся, кивнув і одразу ж підійшов.

— Якщо не помиляюся — товариш Білякевич? — запитав з легеньким польським акцентом. — Не впізнаєте? Станіслав Терлецький, працівник музею образотворчих мистецтв. Точніше — колишній працівник, бо я вже рік на пенсії.

Тепер, коли Терлецький назвався, Білякевич згадав його. Колись він проходив як свідок і до певної міри як експерт у справі про пограбування історичного музею. Згодом з'ясувалося, що пограбування інсценував один із співробітників музею, намагаючись відвести від себе підозру у привласненні довірених йому художніх цінностей — старовинних келихів, ваз, годинників… Деякі з тих речей музеєві подарував Терлецький, у якого була унікальна колекція антикваріату. Більше вони не зустрічалися. Тепер Білякевич відчув, що Терлецький підійшов не просто так собі. В пам'яті зринули слова з рапорту Глушицького про чоловіка, який 19 серпня приходив у номер до Світлани Мелещук: «… літній, добре вдягнений чоловік, досить високий, худорлявий, сивий, волосся гладенько зачесане, на правій руці золотий перстень…» Підполковник непомітно перевів погляд: великий золотий перстень з опуклою печаткою виднів на підмізинному пальці правої руки Терлецького.

— Ви в центр? — поцікавився Терлецький і одразу ж запропонував: — Якщо не заперечуєте — можу підвезти. — І він рушив через дорогу до синіх «Жигулів».

Якийсь час їхали мовчки, чекаючи, хто обізветься перший, хоча шукати нейтральної теми й не треба було — говори про щойно бачений фільм, та й край. Але говорити про фільм означало говорити про Світлану, а їм обом не хотілося фальші. Нарешті Терлецький не витримав:

— Даруйте, забув ваше ім'я, по батькові?

— Віктор Михайлович.

— Знаєте, Вікторе Михайловичу, я тільки один раз стикався з карним розшуком. Пам'ятаєте Зенона Тиркала з історичного музею? Дріб'язковий чоловік був, а просто кажучи — пройдисвіт. — Терлецький сердито пирхнув, але одразу ж усміхнувся. — Моєю особою цікавився в основному відділ боротьби з розкраданням соцвласності та спекуляцією. Колекціонер антикваріату — постать у нашому суспільстві, безперечно, підозріла,

— Я так не думаю, — заперечив Білякевич.

— Виходить, я в ваших очах не спекулянт? — жваво підхопив Терлецький.

— У мене нема причин вважати вас за спекулянта.

— Що ж, спасибі й на цьому. А все ж, признайтеся, ви дуже хочете знати, чого я приходив у готель до Світлани?

Прийом був сміливий, хоч і не новий: Терлецький завдавав, так би мовити, запобіжного удару, мета якого — ошелешити, спантеличити супротивника.

— Вгадали, — кивнув Білякевич, намагаючись зрозуміти, як Терлецький узнав, що ним зацікавився карний розшук. — То чого ж ви приходили?

— Я купив у неї кілька батькових малюнків. Андрій Мелещук був досить своєрідний рисувальник.

Білякевич відзначив поквапливість, з якою Терлецький зробив це признання. І ще подумав, що він готувався до цієї розмови.

— Ви колекціонуєте й малюнки?

— Графіку. Окремі речі. — Він трохи помовчав, немовби щось зважуючи, і додав: — Якщо хочете, можна заїхати до мене, я покажу ті малюнки.

Терлецький явно поспішав виправдатись.

За кілька кварталів до центру Гурний звернув у провулок, зупинив машину біля невеличкого бару, затиснутого між конторою транспортно-експедиційного агентства і продовольчою крамницею. Першим вийшов Кушнір, за ним — дівчата. Кушнір жестом запросив Гурного, той спочатку заперечливо хитнув головою, потім, видно, передумав, теж вийшов з машини, замкнув дверцята.

— Зараз хильне сто п'ятдесят і знову за баранку, а там і дорожня пригода… — докірливо озвався шофер-оперативник, наче Гурний міг почути його.

— Сподіватимемось на краще, — по-філософському мовив Ляшенко, виходячи на тротуар.

«Жигулі» були не з нових, візерунок на шинах уже добряче стерся, на бампері та дверцятах помітно сліди рихтувань, колір свіжий, — видно, машину недавно ремонтували.

Ляшенко вчасно відступив, перейшов на другий бік вулиці — з бару вийшла вся компанія. Капітан чув, як Кушнір сказав:

— Я пройдусь пішки.

Він потис руку Гурному, вклонився дівчатам. Гурний відчинив дверцята машини. Алла Храпаль одразу ж пірнула в них, а Наталя не поспішала. Гурний, уже сидячи за кермом, гукнув її. Наталя хитнула головою:

— Я теж пройдусь. На все добре.

І, повернувшись, швидко, мало не бігом пішла вулицею. Машина рушила вслід за нею. Догнавши Наталю, Гурний зупинився, вискочив на тротуар, схопив дівчину за руку.

— Пусти! — рвонулась Наталя.

Гурний круто повернувся й рушив до машини. Одвіз Аллу додому, потім довгенько кружляв по місту, здається, без якоїсь певної мети. Вже смеркалось, коли він, обігнувши парк Шевченка, під'їхав до Будинку художника, вийшов з машини, штовхнув двері центрального входу.

За якусь хвилину в ті ж двері увійшов Ляшенко.

Терлецький жив на вулиці Листопада у великому особняку, що виднів за густим палісадником і високою чавунною огорожею з масивною хвірткою. Ця хвіртка, як і парадні двері будинку, замикалася на два хитромудрі замки. На вікнах першого поверху були прикріплені датчики охоронної сигналізації.

— Як бачите, мою колекцію охороняє держава, — показуючи на них, сказав Терлецький.

— Позавідомча охорона за договором, — поправив його Білякевич.

— Звісно, я плачу за це, але… — господар усміхнувся, розвів руками — мовляв, усе-таки факт промовляє сам за себе.

В коридорі їх зустрів здоровенний дог, який, певно, мав підстраховувати позавідомчу охорону. Він зло подивився на Білякевича, грізно загарчав.

— Люпа, на місце! — крикнув на собаку Терлецький і одразу ж до сухенької жінки, що вийшла з-за бічних дверей: — Пані Ево, проше забраць пса.

У першій кімнаті — великій, із заґратованими вікнами — стояли вздовж стін засклені стелажі, на яких були статуетки саксонського й китайського фарфору, старовинні келихи, кубки, срібні та бронзові свічники, інкрустовані скриньки, настільні годинники вигадливої форми, письмове приладдя, позолочені божки. Була тут і зброя — майстерно зроблені кинджали, стилети, ножі, дуельні пістолети. Акуратні, написані дрібним, чітким почерком таблички містили вичерпні відомості про кожен експонат. Усе було як у справжньому музеї.

В другій кімнаті висіло кілька картин, гобеленів, але увагу привертав невеликий уступчастий стелаж, на якому були розміщені експонати станкової скульптури в основному з металу. Білякевича зацікавила одна з них, багатофігурна композиція: чотири атланти тримають небозвід, частина якого утворювала чашу. Кожен атлант мав свої, індивідуальні риси: один чомусь усміхався, другий сердився, третій тупо дивився перед собою, лице четвертого було спотворене мукою.

— Подобається? — запитав Терлецький. — А все ж це тільки чавун.

— Хіба матеріал — основне?

— Для деяких цінувальників матеріал має першорядне значення, — невесело всміхнувся господар. — Недавно один такий цінувальник давав мені досить великі гроші за цих атлантів, якщо б я відлив їх із срібла чи в крайньому разі — із бронзи.

— А ви й самі робите скульптури? — здивувався Білякевич.

— Ці атланти — моя робота. Правда, двадцятилітньої давності. Мій батько був відомий у Польщі ювелір. Але не з тих, які лише й знають, що переплавляти обручки, браслети, вставляти камені в сережки. Він був скульптор, карбувальник, гравер. Як бачите, я дечого навчився у нього. Правда, тепер уже рідко цим грішу — руки стали не ті. Та й тут, — він торкнувся грудей, — щось погасло. Художник повинен малювати не тільки те, що бачить перед собою, а й те, що бачить у собі. А якщо в собі він нічого не бачить, то хай покине живопис… Це не мої слова, це сказав німецький художник минулого століття Фрідріх Кошар. Але стосуються вони і живописців, і скульпторів.

— З металом трудно працювати? — поцікавився Білякевич.

— Марудна робота. Виліпити вдалу модель — це півділа; потім треба виготовити форму, відлити зображення, обробити його, скомпонувати. Часу і сил на це йде не менше, ніж на якусь статую, а реалізувати таку роботу вдається не завжди. Тому творча молодь неохоче береться працювати з металом. От, скажімо, та сама Світлана Мелещук — взяла у мене кілька уроків і покинула, забракло терпіння.

— Вона воліла живопис?

— Вона воліла легкість, — усміхнувся Терлецький і одразу ж додав: — Можливо, тому, що не встигла знайти свого справжнього місця в мистецтві.

— А хто, цікаво, з місцевих скульпторів працює з металом? — запитав Білякевич, обходячи стелаж і оглядаючи круговий горельєф, яким був оздоблений настільний годинник.

Горельєф зображав сцену викрадення дівчат-сабінянок — сюжет, який використовували ще античні скульптори. Робота була чудова, а проте Білякевичу здалося, що автор надто вже підкреслив мотиви жорстокості й насильства. І стиль був явно не античний, наче скульптор працював хоч і майстерно, але якось навмисне недбало, нехтуючи пропорції людських постатей.

— З металом працюють Саєнко, Ястремський, Кравець. Цей горельєф — робота Миколи Кравця.

— Кравець — гарний скульптор? — мовби між іншим, запитав підполковник.

— Технікою володіє непогано. А фантазії малувато. Як тепер кажуть, нема яскраво вираженої творчої індивідуальності.

Білякевич сказав про своє враження від роботи автора горельєфа.

— У Кравця таке є, — згодився Терлецький і додав не без сарказму: — Чимось же треба відрізнятися від колег, привертати до себе увагу. Ця річ мені не дуже подобається, я придбав її для обміну.

Малюнки Терлецький зберігав у кімнаті на другому поверсі. Сухенька пані Ева принесла їм по чашечці чорної кави і карафку з якоюсь коричневою наливкою, що пахла м'ятою й була досить міцна.

Зелену папку з малюнками господар дістав із сейфа, хитромудро вмонтованого в сервант.

Малюнки Андрія Мелещука справді були варті уваги. Вражали точність і природність зображень, зроблених олівцем. Багато малюнків було присвячено дітям: дівчатка грають у м'яча, стрибають через скакалки, бігають наввипередки, купаються; юні футболісти; хлопчаки, що затіяли дуель на портфелях; карапуз плаче…

Білякевич довго розглядав ті малюнки, на яких були дівчатка, зовні схожі і заразом різні. В них можна було помітити риси дочок художника — кріпкої, спокійної, впевненої в собі Наді і граційної, стрімкої Світлани, яка намагалася будь-що перегнати, обіграти сестру.

— Андрій дуже любив дочок, — сказав Терлецький. — Особливо Світлану, хоча Надя характером була більше схожа на нього. У Світлани ж була материна вдача, в цьому я певен, бо знав Віолету ще дівчиною. А от здібності у неї не від матері. Кажуть, художником треба народитися. Так от Світлана якраз і народилася художником. Вона прямо на льоту схоплювала те, на що інші витрачали цілі роки. Певно, тому Андрій балував її. Він немов бачив у ній продовження себе, сподіваючись, що з часом вона досягне тих творчих вершин, яких не зміг досягнути сам. Андрій теж був природженим художником, тільки йому не щастило: не встиг закінчити художнє училище, як почалась війна; пішов на фронт, попав у полон. Перебування в полоні позначилося на всьому дальшому його житті і певною мірою — на творчості. Ось подивіться. — Терлецький узяв з папки один аркуш, другий. — Це малюнки з циклу «Табір смерті». Андрій малював уже після війни, з пам'яті, а здається, ніби з натури. Страшна натура, страшні спогади!

Терлецький подав Білякевичу кілька малюнків. Вони були виконані так само ретельно і вправно, як і всі інші. Але, на відміну від тих, що їх Білякевич бачив раніше, вони справляли гнітюче враження. Виснажені люди, запрягшись, тягнуть важелезний коток, який, здається, от-от наїде на них, зіб'є, розплющить, вдавить у гарячий асфальт… Напівроздягнені в'язні, мов привиди, а не люди, застигли босі на снігу перед есесівцем у добротному, недбало розстебнутому кожусі… Екзекуція: чоловік, підвішений за вивернуті руки, і другий, уже сполосований нагайками так, що ледве стоїть на ногах, — його примушують шмагати товариша… Спроба втечі: в'язень у відчаї проривається крізь колючий дріт, і здоровенна, люта вівчарка, яка женеться — от-от вчепиться — за ним…

— Справді, страшні спогади, — мовив Білякевич. — Такі малюнки на кожну виставку візьмуть.

— Андрій взагалі не виставлявся. Все збирався, та так і не ризикнув. Така вже у нього вдача була.

— Нерішучий був?

— Недооцінював себе. Через це й театр покинув — за освітою він був театральним художником. Правда, немало важили в цьому його дочки, дружина. Робота театрального художника оплачується не вельми високо, а часу забирає багато. А коли вдома три жінки, які люблять наряджатися, то доводиться думати про додаткові заробітки. Працюючи в кінотеатрі, Андрій міг брати й іншу роботу — оформляв клуби, кафе, часом і малярував…

— Чого Світлана продала ці малюнки?

— Їй потрібні були гроші. Подзвонила мені, сказала, що хоче продати кілька батькових малюнків, я прийшов до неї в готель, і ми домовились.

— Вона погодила все з матір'ю, сестрою?

— Признаюсь — не цікавився. Якось не спало на думку. Віолета і Надя далекі від образотворчого мистецтва, навряд чи знали вони ціну цим малюнкам.

— А Світлана знала?

— О, Світлана добре знала! — всміхнувся Терлецький.

Щось у голосі його насторожило Білякевича, і він пильно глянув на господаря. Терлецький одвів погляд, засовався на стільці.

— Скільки вона зажадала? — поцікавився Білякевич.

— Багато, — спробував знов усміхнутися Терлецький. — Правда, потім трохи спустила ціну, а все-таки мені довелося добре витратитись.

— Раніше ви не пробували придбати ці малюнки? — не відступав Білякевич, відчуваючи певну ніяковість господаря.

— Андрій і чути про це не хотів. Є речі, які художник створює тільки для себе.

— А після його смерті? Він же помер три роки тому.

— З вами неможливо хитрувати, — розвів руками Терлецький, — Доведеться розколюватись, як у вас кажуть.

— У нас так не кажуть. Але краще буде, якщо ви скажете правду. Для початку хотілося б знати, хто вас попередив, що ми зацікавилися вами?

— Храпаль. Розалія Яківна Храпаль. А їй сказала про це покоївка, з якою розмовляли ваші люди. Як бачите, я розкриваю карти.

— Поки що не всі.

— А, ось іще! — спохватився Терлецький і, підійшовши до сейфа, відчинив його. — Ось, прошу, — поклав перед Білякевичем товстий ілюстрований журнал. — Якщо не помиляюся, це видає в Іспанії якась там асоціація вільних художників. Один з останніх номерів, здається, за червень. Так, червневий. Відкривайте тридцять п'яту сторінку.

Білякевич розгорнув журнал і мало не ахнув: тридцять п'ята дві наступні сторінки були заповнені репродукціями малюнків Андрія Мелещука. Цикл «Табір смерті». Й інші малюнки — «Дівчатка, що біжать наввипередки», «Купальниці», «Дуель на портфелях» і ще два, яких Білякевич не бачив — «Дерево, що пожирає людей» та «Голі танцівниці». Підполковникові здалося, що й темами, і манерою виконання два останні малюнки відрізняються від інших. Він сказав про це.

— У вас гостре око, — з повагою глянув на нього Терлецький. — Маєте слушність! Це малював не Андрій, хоча стиль його — драматизм, динаміка, напруженість. Але манера трохи інша — більш кваплива, нестримана.

— Фальсифікація?

— Певною мірою. Хоча Світлана й запевняла, що це батькова робота. Неправда — я ж добре знаю її манеру.

— Ви хочете сказати, що ці два малюнки — Світланині?

— Певен.

— Виходить, видавці не помітили підробки, — намагаючись прочитати коротенький текст під репродукціями, сказав Білякевич.

— Цей журнал видають не простачки, і те, на що звернули увагу ви, не могло лишитись непомітним для них. Певно, така добірка їх більше влаштовувала. На жаль, я погано знаю іспанську, але в тексті, який ви пробуєте прочитати, Андрієві приписується казна-що.

— Талановитий художник, не визнаний співвітчизниками?

— О, ви розумієте по-іспанськи?

— Дещо розумію, трохи знаючи французьку і латинь. Хто робив ці репродукції і як вони попали в Іспанію?

— Світлана казала, що сфотографував якийсь іноземець.

— Журналіст?

— Здається, мистецтвознавець. Гастон Лагран?

— Вона не називала імені.

— Треба думати, що після такої реклами малюнки Андрія Мелещука набули мінової вартості.

— І неабиякої! Я й досі не розплатився з боргами.

— Як опинився у вас цей журнал?

— Світлана дала, обґрунтовуючи високу ціну, яку заправила. Як бачите, я нічого не приховую. Міг же б і не показувати малюнки Андрія Мелещука, а тим більше цього журналу.

— Але могли б показати раніше, — зауважив Білякевич. — І повинні були це зробити.

— В таких випадках моя мати — вона була українка — завжди казала: не лізь поперед батька в пекло.

— Що ж, досить відверте признання. Але якщо вже відверто, то скажіть, на милість, як ви розцінюєте з етичного погляду сам факт купівлі-продажу малюнків Мелещука? Ви ж самі згадували, що ці малюнки є відображення пережитого, вистражданого художником, що він створив їх тільки для себе, а не для продажу.

Терлецький одвів погляд.

— Спочатку я просто не подумав про це, надто вже хотілося мені придбати Андрієві роботи.

— А потім подумали?

Старий скульптор сердито подивився на співрозмовника.

— Ви не можете звинувачувати мене в неетичності! — збуджено сказав він. — Світлана сама запропонувала купити ці малюнки, і коли б не я, то вона продала б їх якому-небудь пройдисвіту з повним капшуком, з тієї ж асоціації вільних художників. А від мене вони нікуди не вилетять, можете не сумніватись! — Терлецький помовчав і додав спокійніше: — Як колекціонер я, можливо, інколи й грішив у чомусь, а як громадянин — ніколи. Все, що належить мені, належить моїй країні!

— Я спитав, маючи на увазі не тільки вас, — пом’якшав Білякевич.

— Не мені судити Світлану.

— А судити, ви думаєте, все-таки треба?

— Є таке польське прислів'я: цо занадто, то нє здрово. Усяка надмірність — на шкоду. Це прислів'я дуже слушне, якщо говорити про Світлану: бог дав їй багато, а люди вимагали від неї мало.

— Себе ви не відносите до тих, що мало вимагали? Станіслав Адамович знов одвів погляд, помовчав, а тоді тихо мовив:

— Ні, чому ж, я теж у чомусь винен…

По дорозі від Терлецького підполковник зайшов у найближче відділення міліції і подзвонив до обласного управління Комітету держбезпеки. Йому пощастило — застав майора Якобчука.

— Яке відношення має Лагран до Іспанії? — перепитав Якобчук. — Здається, у нього філіал посередницької контори в Мадріді. Якщо треба, уточню у київських товаришів, цю справу вели вони, я тільки допомагав де в чому… В Сосновському? Лагран приїжджав у Сосновське весною цього року, у квітні. Відповідно до плану.

Була вже дев'ята година вечора. Білякевич іще подзвонив черговому по місту, запитав, чи нема якихось новин. Черговий сказав, що старший лейтенант Глушицький недавно повернувся з місця події і тепер допитує затриманого. Яка подія і кого затримав Глушицький, черговий сказати до пуття не міг. Тоді Білякевич подзвонив у відділ. Відповіла Галина Юрко. Дивно, адже після експерименту на Лісовому озері він наказав молодшому лейтенантові повернутися до виконання своїх безпосередніх обов'язків у інспекції в справах неповнолітніх.

— Спроба пограбування квартири Літинської, — доповіла Юрко. — Злочинця затримано. При цьому він намагався знищити крадене — спалити.

— Спалити? — перепитав Білякевич. — А що ж він украв?

— Рекламну афішу з малюнками на звороті.

— Зрозуміло, — сказав Білякевич, хоча, признатися, він нічого не розумів.

Цілком ясно було тільки одне: треба їхати у відділ розплутувати цю загадкову історію.

А було так. Приблизно годину тому до інспекції в справах неповнолітніх подзвонив «хрещеник» Галини Юрко, недавній нероба, а тепер, завдяки старанням молодшого лейтенанта — учень залізничного профтехучилища. Хлопець повідомив, що до його сусідів Літинських вдерся якийсь тип — спочатку сварився з молодшою Літинською на площадці сходів, а потім уштовхнув її в її ж квартиру і там, судячи по криках, що долинали крізь стіни, вчинив справжній погром.

Догадуючись, що йдеться про ту саму Наталю Літинську, яка була свідком у оправі про вбивство на Лісовому озері, Юрко розповіла все Жені Глушицькому. Той, не гаючись, виїхав на місце події, взявши із собою і Галину та курсанта-стажера. Вони встигли саме вчасно: грабіжник — ним, виявилось, був Едуард Гурний — уже знайшов те, що шукав і що молода Літинська не хотіла віддавати, — рекламну афішу з численними малюнками олівцем на звороті. Афіша та рядом з двома іншими, які рекламували оригінальний естрадний номер артистки вар'єте Наталії Літинської, висіла в передпокої малюнками до стіни, покритої водоемульсійною фарбою. Певно, Гурний уже намагався прибрати собі до рук ці малюнки, і Наталя вжила запобіжних заходів.

Глушицький, Галина і стажер увійшли до Літинської в ту мить, коли Гурний, розгадавши Наталину хитрість, зірвав із стіни всі три афіші і нарешті знайшов те, що шукав…

Побачивши працівників міліції, Гурний зібгав аркуш, стрімголов вибіг на кухню й підпалив його. Поки Глушицький вирвав і погасив афішу з малюнками на звороті, вона наполовину згоріла.

Пояснити, що сталося, Гурний відмовився. Пояснення Наталі теж було не зовсім зрозуміле.

Вислухавши Галину, Білякевич попросив принести горілу афішу. Малюнки, а точніше — ескізи олівцем, були зроблені вправною рукою. Нехтуючи деталі, художник кількома точними штрихами передав суть того чи іншого зображення. Скидалося, що то — пошук сюжету, а може, — роздуми художника з олівцем в руці. Придивившись уважніше, Білякевич помітив, що всі малюнки, на перший погляд, різні темами і композицією, пов'язані між собою якоюсь однією, спільною думкою. І спортсменка, що в відчайдушному, майже фантастичному стрибку долає бар'єр, і її суперниця, яка не змогла взяти перешкоди, і огрядна дама з безліччю пакунків, яка напролом рветься крізь натовп, і мотоцикліст-лихач, що збив телевізійну вежу, й кокетлива молода велосипедистка, від якої не можуть відірвати погляду стрічні чоловіки, і статечний добродій, що з'їжджає по поручнях довжелезних сходів, і акробатка, що йде на руках по чиїхось лисинах, і неуважний юнак в окулярах, із задраною штаниною, який, метляючи опущеними підтяжками, біжить за вантажним трамваєм, — усі вони були звернені до чогось, розміщеного на тій частині аркуша, що згоріла. Можна було б подумати, що це дошкульна сатира, якби не підкреслена художником одержимість персонажів.

— Хто це малював? — спитав Білякевич.

Галина багатозначно гмукнула і, витримавши ефектну паузу, сказала байдуже, мовби відповідаючи на пусте запитання:

— Світлана Мелещук. Гурний встиг спалити горішню частину афіші, де були малюнки гостріші, ніж ці. Так принаймні каже Літинська.

… Це сталося 17 серпня. Наприкінці дня Світлана подзвонила Наталі, сказала, що приїхала сьогодні, одразу ж посварилася з Надею і пішла в готель, що у неї жахливий настрій і вона хотіла б зустрітися з Наталею, відвести душу. Наталя запросила її до себе, розраховуючи, що Світлана прийде зараз же, до десятої години вечора вони переговорили б про все, а потім Наталі треба було йти на роботу. Але Світлана прийшла тільки на початку десятої, принесла пляшку шампанського, коробку цукерок.

Наталя ледве впізнала її — за ті два місяці, що вони не бачилися, Світлана дуже змінилась: засмагла, коротко підстриглась, від чого стала ще більше схожа з сестрою. Та головне — вона змінилася не тільки зовнішньо: поводилась інакше, трималася не так упевнено, як раніше, була трохи наче розгублена, пригнічена, в ній щось мовби надламалося. Сказала, що на роботі у неї неприємності — не дають головної ролі, критикують її, кажуть, нібито вона б'є на дешевий ефект, і Любарський, який доти співав їй дифірамби, приєднався до критиків, по суті, зрадивши її; вона лишилася сама, навіть тут, дома, нікому нема діла до неї — мати зайнята новим чоловіком, сестра ненавидить її, при будь-якій нагоді висміює, принижує; Валерій покинув її і навіть нічого не пояснив…Наталя заспокоювала її, як тільки могла, але їй треба було вже йти на роботу. Світлана вирішила почекати на неї, попросила аркуш паперу, олівці. Паперу у Наталі не було, й вона дала одну із своїх афіш, на звороті якої можна було малювати. Світлана поклала афішу на кухонному столі, почала підстругувати олівці…

Наталя повернулася з концерту вже після години ночі, її підвіз на своїй машині Едик Гурний. Довідавшись, що її жде Світлана, попросив дозволу зайти. Світлана все ще малювала. Деякі її малюнки неприємно вразили Гурного своїм цинізмом. Він запитав Світлану, що це означає.

«Наші прагнення, — відповіла та і, миттю намалювавши ліворуч велику дулю, додала: — І те, що їм судилося».

Гурний спробував сперечатись, але Світлана гостро перебила його, і він пішов. Незабаром пішла й Світлана. А малюнки залишила у Наталі, пообіцяла згодом забрати, а тим часом просила нікому не показувати.

— Гурний знав, що малюнки лишились у вас? — поцікавився Білякевич.

— Він питав, але я сказала, що Світлана забрала їх, — почервонівши, призналась Наталя.

— Чого ж він шукав ці малюнки у вас?

— Сьогодні на перегляді я проговорилась. Він і причепився — віддай та віддай. А я не хотіла віддавати — все-таки пам'ять про Світлану. Єдина. І я втекла від нього. Сказала, що в Будинку художника мене жде Терлецький, це наш спільний знайомий, скульптор. Насправді мене ніхто не ждав, я прибігла додому й повісила афішу в передпокої, малюнками до стіни. Немов відчувала, що Едик прийде, шукатиме…

Провівши Наталю, Білякевич велів Глушицькому відпустити Гурного. Потім викликав Ляшенка.

— Що робив Гурний у Будинку художника?

— Розшукував Терлецького, питав про Літинську. Заходив у бар. Я розмовляв з барменом, той сказав, що Терлецький може бути на дачі.

— А де його дача?

— В Новорусанівському селищі.

Це було відкриття. Правда, незабаром з'ясувалося, що й Терлецький, і Гурний мають беззаперечне алібі, але дача старого скульптора все одно привертала увагу підполковника.

Допит Лізи Кошарної не додав нічого істотного. То була висока серйозна дівчина в окулярах, говорила вона спокійним, рівним голосом, не відводячи погляду від співрозмовника, тільки раз у раз поправляла окуляри, виказуючи цим своє хвилювання.

— Якщо він убив її, то вона, так би мовити, добивалася цього, — переконано сказала Ліза. — Я добре знала її, більш як два роки ми разом ходили в секцію плавання. Коли щось було не так, як їй хотілося, то вона могла й святого вивести з терпіння. Ніколи не забуду, як вона прийшла до мене і наговорила стільки всякої гидоти, що я, мабуть, до кінця днів своїх такого більше не почую. Причому говорила навмисно так, щоб чули батьки мої — вони були в другій кімнаті. Тато й мама у мене дуже делікатні, не наважилися втрутитись і вигнати її геть. Та й я, на жаль, така ж, допустила, щоб вона все говорила. А мама через це подумала, що в її словах є якась правда. Зрештою я все-таки не витерпіла. Але, виходячи, вже в коридорі, Світлана раптом змінила тон, сказала, що не може жити без Валерія, що я повинна зрозуміти це і відступитись од нього. Ще й відступного давала — перстень з діамантом. Я відштовхнула її. Тоді вона сказала таке, що я, не тямлячи себе, схопила її за коси, ладна розбити їй голову об стіну. В ту мить я все могла. Не знаю, як і стрималась. Мені й досі сороммо і страшно, як згадаю. А Світлана не злякалася, навпаки, спокійно так промовила: «Ну, вбий мене. Може, так буде навіть краще».

— Коли це було?

— За день до її смерті.

Відпустивши Лізу, Онопрієнко запитливо глянув на Білякевича.

— Ще одна версія, — озвався підполковник. — Спровоковане вбивство. Може, Кошарна проконсультувалася з досвідченим юристом?

— Навряд, щоб вона видумала цю історію, — похитав головою Онопрієнко. — А що перебільшила трохи, то це безперечно, надала епізоду відповідного забарвлення й звучання. Це вже вдруге я розмовляв з нею, і в мене склалося враження, що вона сама ладна сісти в тюрму, аби тільки допомогти Назарову.

— Хоча її самолюбство і вражене тим, що Назаров їздив із Світланою на базу відпочинку.

— Завидне всепрощення, нічого не скажеш, — мовив Онопрієнко. — Але це емоції, а нам потрібні факти.

Є факти, докопатися до яких дуже нелегко, хоч потім і здається, ніби вони були просто під рукою, аж дивно, що не помічав їх… Та це тільки здається вже згодом…

Наприкінці другого дня Онопрієнко подзвонив Білякевичу, попросив зайти. В кабінеті слідчого підполковник застав жвавого кремезного парубійка з пшеничними вусами, які смішно стирчали над пухкими хлопчачими губами.

— Гідролог і аквалангіст Олександр Орел, — відрекомендував його Онопрієнко.

Орел буїв серед аквалангістів, які знайшли тіло Світлани Мелещук. Гідролог за фахом, він звернув увагу на те, повз що пройшли чи, точніше, пропливли його товариші.

— В озері я помітив, що донна течія в північно-східній частині не досягає тієї прибережної ділянки, де нібито втопилася жінка.

— Її скинули в воду, — уточнив Білякевич.

— Це не має значення, — заперечив Орел. — Людина не палиця, її не закинеш на двадцять п'ять метрів. Тоді я не надав цьому значення. А коли Юхим Євгенович, — він глянув на Онопрієнка, — поговорив зі мною, я знову поїхав на озеро, проміряв усе, побалакав з хлопцями… І вийшло ось що…

Аквалангіст подав підполковникові карту частини Лісового озера й правого берега його. Цю карту накреслив він сам, нанісши на неї причал для човнів і складені на березі залізобетонні плити. В тому місці, де вони лежали, криві лінії, якими Орел позначив донну течію, відступали досить далеко від берега.

— Тут озеро утворює невеличкий затон. Ось він, схожий на підківку. Якби жінка упала в воду саме в цьому місці, течія не віднесла б її тіла туди, де ми його знайшли, — пояснював аквалангіст. — Течія не доходить до затону. Хіба що жінка відплила від берега метрів за двадцять п'ять — тридцять і там утопилась.

— Вона втопилася в затоні.

— А хто це бачив? — досить гостро запитав Орел і одразу ж додав: — Даруйте… Так не могло бути.

— А якщо вона впала в озеро ось тут? — Онопрієнко показав на карті місце праворуч від плит, метрів за п'ятдесят.

— Це інша річ, — погодився гідролог. — Тут взагалі небезпечно — вир.

Білякевич насторожився: точка, яку показав Онопрієнко, була там, де, за словами Назарова, Світлана вперше, на початку літа, пустуючи, стрибнула у воду і її мало не затягло в чорторий.

— Виходить, у затоні вона не могла втопитися?

— Могла, там доволі глибоко. Проте тіло звідти водою не віднесло б. Хіба, може, його хто перетягнув потім.

— Навіщо?

— Звідки ж мені знати?

— Як гідролог, ви можете дати такий висновок? — запитав Онопрієнко.

— Хоч зараз.

— Не поспішайте, — стримав його слідчий. — Це має бути докладний висновок, обгрунтований розрахунками, вимірами й усіма іншими методами. Я ознайомлю вас із тими питаннями, на які ви повинні дати відповідь. Скільки часу вам потрібно на таку роботу?

— Ну, якщо так, то, мабуть, з тиждень, не менше.

Коли Орел пішов, Онопрієнко невесело всміхнувся:

— Чим далі в ліс, тим більше дров. Що ви думаєте, Вікторе Михайловичу, про цю гідрологічну сенсацію?

— Думаю, що вона може підштовхнути нас до розгадки.

— Ну-ну, — недовірливо похитав головою Онопрієнко. — Побачимо.

Повернувшись з управлінської наради, Білякевич побачив біля дверей свого кабінету незнайомого офіцера міліції.

— Ви до мене?

— До вас, товаришу підполковник, — узяв під козирок офіцер. — Старший лейтенант Петришин, дільничний інспектор…

— Приїхали!.. — радісно перебив його Білякевич. — До кінця відпустки приїхали. Ну, молодець, Петришин! Ви навіть не уявляєте, який ви молодець.

Петришин був уже немолодий, дебелий, але підтягнутий, скупий у рухах та словах і, як виявилося, толковий чоловік, а пам'ять мав просто феноменальну.

— Ні, товаришу підполковник, виливки не збереглись. Але я пам'ятаю слід тих «Жигулів». Од лісової дороги він повернув праворуч. «Москвич» Назарова пішов лівіше, до будиночків бази, а «Жигулі» в другий бік рушили, вздовж правого берега. Слід протекторів був чіткий, тільки подекуди його вдавили інші машини. Вранці їх багато наїхало — і рятувальні, й медичні, і наші, з райвідділу. Про те, що там вчинено злочин, одразу не подумали, місце події не охоронялось. А ті «Жигулі» зупинялися біля ялинника, метрів за сто від лісової дороги і метрів за десять від озера. Там вони розвернулись і поїхали назад на лісову дорогу. Я по сліду визначив. Машина не стара, але експлуатували її недбало — масло текло. Візерунок на протекторах — ялинкою. І ще пам'ятаю: там, де стояли «Жигулі», валялися недокурки сигарет. Штук п'ять-шість. Сигарети, я звернув увагу, були без фільтра, а недокурки — пожовані з кінця. Видно, хтось біля машини курив сигарету за сигаретою, бо недокурки лежали недалеко один від одного. Деякі були вже затоптані в землю. А земля там глиниста, в'язка.

На карті, що її склав гідролог Орел, місце стоянки «Жигулів», показане Петришиним, було якраз навпроти виру. Невже це випадковий збіг?..

Надія на успіх була дуже маленька — все-таки понад два місяці минуло. І самоскиди та бульдозери їздили там уздовж і впоперек, і всякі інші машини, та й дощі змивали в озеро листя, сміття. А проте Білякевич і: Онопрієнко цілий день шукали. Їм допомагали Ляшенко, Глушицький, Петришин, Галина Юрко, експерти-криміналісти з науково-технічного відділу. Оглянули кожен сантиметр землі біля ялинника. Та навіть масляної плями ніде не знайшли.

Вже зібралися кінчати марну роботу, коли це Петришин став на коліна, відламав кусок глини, вивернутий, гусеницею бульдозера, й почав обережно розламувати його пальцями.

— Є один. Схоже, з тих, — спокійнісінько, якось аж надто буденно сказав він.

То був недокурок сигарети. Точніше жалюгідні рештки його.

Пізно ввечері в кабінет до Білякевича зайшов начальник науково-технічного відділу підполковник Рубанов, а за ним ще цілий гурт — експерти, Ляшенко, Глушицький, Юрко і навіть черговий по управлінню.

— Ну, з тебе належить, — весело сказав Рубанов, кладучи на стіл акт експертизи. — Тютюн з домішкою маріхуани — двадцять п'ять відсотків. Той самий склад, що й у сигаретах, знайдених серед речей Мелещук. Навіть папір такий самий. Схоже, що з однієї партії.

… Додому Білякевич пішов пішки, хоч було вже за північ і погода не вельми сприяла прогулянці — мрячив колючий, холодний дощ, до того ж підполковник добряче стомився за день. Але він не помічав ні дощу, ні втоми. Його охопило давно вже незнане почуття глибокого задоволення, певності того, що все зроблене вчора, сьогодні, що буде зроблено завтра, позавтрому, через тиждень, приведе зрештою до успіху. Вони — і він, і всі, хто йде з ним рядом, — на правильній стежці. Старі оперативники кажуть, що це чуття сліду; зійти з нього ти не маєш права, та й не захочеш…

… До чотирнадцяти років він був звичайним хлопчаком, непосидющим, допитливим, не вельми старанним — траплялося, не готував уроків, часом хапав двійки, хоч учителі, намагаючись бути об'єктивними, казали, що загалом це непоганий хлопець — кмітливий, здібний, і якби захотів… Але він не хотів. Його більше вабили телевізор, магнітофон, бренькання гітар, компанія друзів-ровесників, які до ночі тинялися по вулицях, скверах та дворах. Правда, і тут не все у нього йшло гладко — він був товстий, незграбний, і це часто викликало насмішки. Інколи він кидався на кривдників, та його не боялися — легко ухилялись од пухлих, зовсім не страшних кулаків, глузуючи ще дошкульніше, або, коли це вже набридало, били. Він плакав од люті й безсилля, погрожував розквитатись і сам лякався свого гніву. Хтось інший на його місці порвав би з дворовою компанією, а йому бракувало твердості, і він знайшов інший вихід: сяк-так навчився грати на банджо, яке подарував йому двоюрідний брат-моряк. Його авторитет серед підлітків одразу зріс: банджо — не якась там набридла гітара, банджо — то банджо! Це тоді він прийшов до висновку, що оригіналам багато що прощається. Перестав стригтися, ходив патлатий, у засмальцьованих джинсах, пом'ятому сомбреро, підперезаний ковбойським поясом з бляхою. Він уже потроху курив (сигарети йому давала в кредит довготелеса дівчина-кіоскерка), говорив ламким баском, називав себе Ніколас, хизувався, вставляючи в розмову — часто зовсім невпопад — англійські слівця, засвоєні аж ніяк не з шкільного підручника…

Шлях в образотворче мистецтво він почав з розмальовування футболок — спершу своїх, потім друзів, далі — друзів своїх друзів. Малював непогано, сусід-маляр допоміг йому зробити трафарет, підібрати відповідні фарби, скласти калькуляцію прямих і накладних витрат. Поставлене на відповідну технологічну й комерційну основу, «виробництво» швидко розвивалось. І хто знає, яких масштабів досягла б діяльність фірми «Ніколас Кравець і К°», коли б не втрутилась міліція. Шістнадцятилітнього Колю присоромили і попередили, відзначивши водночас його здібності до малювання. На сімейній раді після короткої дискусії постановили, що хлопець повинен учитися «на художника». Колю влаштували в художню школу і додатково найняли ще репетитора. Великих успіхів у малюванні він не досяг, але через три роки вступив до інституту декоративного і прикладного мистецтва. На цей час Кравець уже мав бороду, складаний мольберт і подругу, якою, на загальний подив, стала кіоскерка. Їй було близько тридцяти, йому — вісімнадцять. Проте Ніколасу це імпонувало:: на них звертали увагу, про них говорили. До того ж кіоскерка балувала його вже не тільки сигаретами — за якихось півроку він побував чи не в усіх міських ресторанах, вечірніх і нічних барах. Він не бачив нічого незвичайного в тому, що пиятики оплачувала подруга, трохи здивувався, коли її притягли до відповідальності за розтрату, обурився, що його викликали до слідчого. А втім, про цей період свого життя Кравець не любив згадувати.

В інституті він захоплювався всім потроху — аквареллю, різьбленням по дереву, карбуванням, а потім дійшов висновку, що справжнє його покликання — скульптура. Монументальні скульптури — не якісь там натюрморти чи орнаменти, котрих і не помітиш у виставочному залі. Такі скульптури ставлять на майданах, у парках: значущість цих робіт вражає і викликає повагу до творців їх. Та й платять скульпторам, як правило, більше, ніж живописцям чи різьбярам. Це останнє, можливо, й не мало вирішального значення, але вже з другого курсу Кравець серйозно і грунтовно зайнявся скульптурою. Не обмежуючись навчальною програмою, він з благословення і при матеріальній підтримці батьків брав уроки у досвідчених скульпторів. Серед них був і Станіслав Терлецький, який не тільки навчив Миколу працювати з металом, а й відкрив перед ним комерційну сторону цієї роботи: любителі псевдоантикваріату охоче замовляли статуетки, вази, світильники «під античність», з неодмінними ліпними рельєфами. І в комісійних магазинах такі речі приймали. У Кравця завелися гроші, появилися нові знайомі, він став по-своєму відомим майстром.

Сказати, що Микола Кравець показав себе тільки марнославним і корисливим, було б неправильно. Він став непоганим скульптором, часом захоплювався якоюсь роботою і тоді по кілька діб не виходив з майстерні, його дипломну роботу «Плотогони» (станкова скульптура, гіпс) відзначили серед кращих, а барельєф «Спорт» і фонтан «Купальниця» принесли йому справжнє визнання. Правда, вже тоді його роботи викликали суперечки: Дехто вважав, що Кравець віддає перевагу зовнішньому ефекту, а не внутрішньому змісту твору, не зупиняється перед компілюванням. Молодого скульптора не бентежили ці суперечки — часто він сам починав їх, залучаючи знайомих та й незнайомих людей, приголомшуючи останніх своєю ерудицією, полемічною пристрастю, самовпевненістю. Він любив бути в центрі уваги, любив, коли про нього говорили.

Працюючи над барельєфом «Спорт», Кравець приходив на стадіон, де тренувалися студенти інституту фізкультури, робив ескізи і незабаром познайомився там з Надею Мелещук. Надя згодилася позувати для одного з фрагментів барельєфа. У Миколи довго нічого не виходило — трудно було схопити, зафіксувати в усіх деталях мить, коли спортсменка стрибає через бар'єр. Допомогла Світлана. Прийшовши якось до сестри на стадіон, вона спочатку стежила збоку за марними зусиллями Наді й бородатого художника, щось сама наче малювала, а потім підступила до нього й подала кілька аркушів з ескізами: «Може, знадобиться?» Так вони познайомились. Кравець був просто вражений — і схожістю сестер, і зробленими нашвидкуруч малюнками. У Світлани було гостре око, вправна рука, непогана техніка. І ще те, чого не вистачало йому: тонкий художній смак, своє, оригінальне творче бачення і… спритність. Коли перший варіант барельєфа, більшість фрагментів якого він створив за її ескізами, забракували і Микола мало не рвав на собі волосся, Світлана тільки плечима здвигнула: «Полиш це діло на мене». Вона зустрілась із замовниками, поговорила, зрозуміла, що їм потрібно, і вже наступний варіант барельєфа прийняли. Ідею «Купальниці» і себе як модель для неї Світлана запропонувала сама. Кравець погодився не зразу — то була конкурсна робота, й він багато чим ризикував, але Світлана зуміла переконати його. «Купальниця» мала успіх, і Микола цілком довірився Світлані — її смаку, відчуттю. Вплив Світлани на наступні роботи Кравця був настільки очевидний, що казали, ніби то вона ліпить моделі скульптур його руками.

Одначе їхня творча спілка невдовзі розпалася. Світлана була надто гоноровита, щоб задовольнитись успіхам когось іншого, хай навіть зобов'язаного їй цим успіхом, її намір випробувати свої сили в кіно Микола сприйняв як зраду. Правда, розрив був поки що не остаточний: переїхавши в Київ, Світлана ще підтримувала зв'язок з ним — розшукувала потрібних людей, зав'язувала з ними стосунки, допомагала збувати його вироби… Одначе де було вже не те, і Микола майже рік не брався до серйозної роботи. А на початку минулого літа він подав на обговорення худради свою нову скульптуру — горельєф «Останній політ»: на тлі уламків розбитого літака смертельно поранений пілот силкується підвестися, відірвати від землі безживне тіло. Роботу гостро критикували: навіть приятелі Кравця звернули увагу на песимістичне трактування теми, підкреслення фізичного страждання, безнадії, приреченості. Кравець не погоджувався, сперечався до хрипоти і зрештою, ображений і сердитий, покинув худраду. Він взагалі сприймав будь-яку, навіть цілком доброзичливу критику дуже болісно, розцінював її не інакше, як образу, як підступ заздрісників.

Тепер же образа й гнів, здавалося, надовго заволоділи ним. Тим більше, що знаходилися люди, які, лестячи Кравцеві, ще більше підігрівали їх. Де ж таки — його, талановитого, можна сказати, видатного скульптора, не визнають, утискують! Йому співчували, давали поради, пропонували звернутися до тих, що могли б по-справжньому оцінити, допомогти.

А незабаром фотографія розкритикованого на худраді горельєфа, правда, вже під іншою назвою — «Повергнутий», з'явилась одночасно в кількох зарубіжних ілюстрованих журналах з явно тенденційними коментарями, що представляли Миколу Кравця як відомого радянського скульптора нового напрямку, митця, котрий зазнає утисків, — апологети соціалістичного реалізму не дають йому дороги.

Кравець відмовився пояснити, як ця фотографія з деякими подробицями засідання художньої ради попала в антирадянські видання. Одначе вдалось установити, що весною Микола познайомився з ділком від мистецтва, французом Гастоном Лаграном. Виникло припущення, що саме Лагран подав йому відповідну ідею чи навіть замовив «Повергнутого». Це припущення певною мірою підтверджується думкою колег Кравця, які твердять, що горельєф Микола створив за порівняно короткий час (почав десь наприкінці квітня, а вже на початку червня подав готовий виливок на розгляд художньої ради), що задумом твору він ні з ким не ділився, працював не в своїй майстерні, уникаючи цілком зрозумілої цікавості товаришів…

Отже, за кордон фотографія горельєфа попала не випадково. Кравець знав про це, не сумнівався, мабуть, що її там опублікують, давши відповідні коментарі, суть яких влаштовувала його.

— І останнє… — Білякевич закрив папку, яка лежала перед ним, подивився на господаря кабінету — прокурора області, потім на Онопрієнка та майора Якобчука і мовив далі: — За повідомленням відділу віз Управління внутрішніх справ області, подружжя Кравців звернулося з заявою про видачу їм дозволу на виїзд в Іспанію, куди їх запросила асоціація вільних художників, з якою тісно зв'язаний той самий Гастон Лагран, недавно випроваджений з Радянського Союзу за пособництво в контрабанді наркотиків.

— І антирадянську пропаганду, — додав Якобчук.

— На який час Кравці просять візи? — поцікавився прокурор.

— На місяць. Але боюся, що квитків назад вони не купуватимуть, — усміхнувся Білякевич. — Одержавши запрошення в Іспанію, Микола Кравець почав спішно продавати свої роботи, художні цінності.

— І все-таки, — озвався знову прокурор, — я не знаходжу підстав, щоб дати санкцію на арешт Кравця. Уважно слухав і вас, Юхиме Євгеновичу, — прокурор глянув на Онопрієнка, — і підполковника Білякевича, й майора Якобчука, а підстав для арешту не знаходжу. Що дає нам право твердити, буцімто Микола Кравець має причетність до вбивства Світлани Мелещук?

— Дев'ятнадцятого серпня о двадцятій годині двадцять п'ять хвилин Кравець приїжджав своїм автомобілем на правий берег Лісового озера й був там досить довго, поставивши машину біля ялинника — в тому місці у такий час доби найтемніше. Все це підтверджується рапортом дільничного інспектора Петришина, свідченнями Ігоря Куземи, а також Геннадія Ястремського, який через дев'ять днів після того купив у Кравця автомобіль марки «Жигулі» (технічним оглядом цієї машини було виявлено дефекти, наявність яких ми передбачали), протоколом огляду місця стоянки «Жигулів», — гортаючи сторінки слідчої справи, перелічував Онопрієнко. — Хіміко-біологічна експертиза встановила однаковість недокурка наркотичної сигарети, знайденої на місці стоянки «Жигулів», і тих сигарет, які Світлана брала у Кравця. Що більше — експертам вдалося виділити з недокурка, а потім ідентифікувати хімічний склад слини підозрюваного.

Поправивши Окуляри, Онопрієнко подивився на прокурора області.

— Все? — запитав той.

— Є й інші, побічні докази. Кравець приховав од слідчого Вигули, що сімнадцятого серпня сестри Мелещук посварилися, що на другий день він зробив спробу порозумітись із Світланою. Віктор Михайлович уже згадував, що Світлана Мелещук і Микола Кравець певний час були в близьких стосунках, в основі яких лежав своєрідний творчий союз. Коли Світлана переїхала до Києва, Кравець втратив її повсякденну допомогу, до якої так звик і без якої вже не уявляв своєї творчої діяльності. Мабуть, він розумів, що рано чи пізно Світлана розстанеться з ним, і постарався зв'язати її хай не дуже тісними, але достатньо міцними родинними узами. Саме так я пояснюю його одруження з Надією Мелещук. І розрахунок його певною мірою виправдався: Світлана й далі давала йому поради, допомагала в його комерції. Але ця допомога була вже епізодична — у Світлани появились інші інтереси, зв'язки. А проте Кравець усе ще на щось сподівався. Свідок Алла Храпаль сказала, що сімнадцятого серпня, коли приїхала Світлана, Микола Кравець у присутності дружини заходився умовляти своячку позувати йому для нової роботи. З цього й почалася родинна сварка, після якої Світлана пішла від сестри в готель. На другий день Кравець провідав її, і там, у готелі, між ними відбулася коротка, але бурхлива розмова. Можливо, Світлана сказала про остаточний розрив, може, навіть якось образила його. В усякому разі Кравець вийшов од неї дуже збуджений…

— Ну, тепер уже все? — усміхнувся прокурор.

— Поки що все.

Прокурор встав із-за столу, пройшовся по кабінету.

— Малувато, Юхиме Євгеновичу, — сказав, зупиняючись біля Онопрієнка. — Санкції на арешт Кравця я не дам. Те, про що ви розповіли, безперечно, наводить на певні роздуми. Але доказів того, що коли Світлана впала в озеро, Кравець буз десь поблизу, чув і бачив усе, що сталося між нею та Назаровим, і скористався з того конфлікту — нема. Навіть більше — та сама Алла Храпаль твердить, ніби ввечері дев'ятнадцятого серпня вона була з Миколою Кравцем в кіно, а це заперечує те, що ви казали. І спростувати її твердження ми поки що не можемо. Так що ваші викладки, образно кажучи, притягнуто за вуха. Кравець не міг заздалегідь знати, що Назаров і Мелещук приїдуть у той час на базу, що Назаров зупинить свого «Москвича» біля човнової станції, що Світлані стукне в голову покупатися. Непереконливо, Юхиме Євгеновичу! — Прокурор підійшов до Білякевича: — Вікторе Михайловичу, коли може вирішитись питання про візи подружжю Кравців?

— Якщо у нас не буде заперечень, то через тиждень вони одержать візи.

— У мене заперечень поки що немає, — повертаючись на своє місце, мовив прокурор. — Але буде жаль, якщо їх не буде й через тиждень. Зрозумійте мене правильно, товариші: тут не повинно бути ніяких двозначностей і недомовок.

За ті кілька днів, що вони не бачились, Назаров став жвавіший, бадьоріший. Він уже не горбився, як раніше, не хнюпився, під очима зникли сині круги, та й самі очі оживились.

— Сьогодні ви мені більше подобаєтесь, Валерію Павловичу, — привітно сказав Онопрієнко. — Напевне, цьому сприяє взаєморозуміння, що встановилося між нами.

— Спасибі, Юхиме Євгеновичу, — схвильовано озвався Назаров. — І вам, Вікторе Михайловичу, спасибі.

— Поки що нема за що, — всміхнувся Білякевич. І подумав, що це, либонь, єдина подяка, яку заслужили вони з Онопрієнком за свої клопоти, зусилля, хвилювання, але така подяка варта цього. І ще він подумав, що Назарову слід було б дякувати не так їм, як молодшому лейтенантові Юрко. Хоча для слідства її самодіяльність по суті нічого не дала, а проте їй, Галині Юрко, він зобов'язаний більше, аніж їм…

На цей раз вони поїхали без групи супроводу. Машину вів Назаров. Вів упевнено, поки не в'їхали в лабіринт вулиць Новорусанівського дачного селища. Було вже темно. Будинки, огорожі, палісадники виникали у світлі фар то ліворуч, то праворуч і одразу зникали в темряві.

— Ні, не пам'ятаю, — пригальмувавши на першому ж перехресті, хитнув головою Назаров.

— Повернімо ліворуч, — сказав Білякевич.

Він ще двічі показував, куди їхати, а далі Назаров повів машину впевненіше.

— По-моєму, десь тут, — озвався він, коли промінь фари освітив мурований особняк за ґратчастою огорожею.

— Тут? — обернувся Онопрієнко до Білякевича.

— Трохи далі.

Вони проминули ще дві дачі, й підполковник велів Назарову зупинитися.

— Ось тепер приїхали.

Садиба, коло якої вони стали, була точнісінько така, як та, де Назаров хотів спинитися раніше, — такий же палісадник з голими кущами бузку, такий самий мурований будинок із заскленою верандою і мансардою під пологим дахом. Хіба що огорожа вища і хвіртка в ній масивніша, міцніша.

Білякевич вийшов з машини, гукнув когось. У будинку навпроти одразу ж загорілося світло: в одному вікні рожеве, у другому — голубе.

До «Москвича» підійшов старший лейтенант Петришин, козирнув Білякевичу.

— Хазяїна будинку тридцять, дев'ять Терлецького немає, хвіртка замкнена, — доповів. — А сусіди, що навпроти, приїхали на наше прохання. Дем'янченко, чоловік і жінка. Він — заслужений раціоналізатор, працює на експериментальному заводі, вона — медсестра. Хочете поговорити з ними?

— Неодмінно.

…З Терлецьким, своїм сусідом, Дем'янченки, ясна річ, знайомі. Хоч сказати, що вони в близьких стосунках, не можна. Правда, Іван Дем'янченко кілька разів бував у сусіда — то ставив у хвіртці йому замок з дистанційним керуванням, то допомагав споруджувати майстерню, біля тої стіни будинку, що виходить у сад. Майстерня для скульптурних робіт — там і піч є, щоб плавити у тиглях метал, і столи для обробки виливок, і всяке інше обладнання. Станіслав Адамович — скульптор і карбувальник, тільки він останнім часом у майстерні працює рідко. Але у нього є товариш, який користується нею. Високий кремезний чоловік з бородою. Миколою звуть. Приїжджає звичайно машиною. Раніше «Жигулями» приїздив, а тепер «Запорожцем». Бував і сам, без хазяїна. Видно, Терлецький йому ключі дав, значить, довіряє.

Чи приїжджав хто ввечері 19 серпня? А який це день був? Вівторок? Може, й приїжджав. Вони й самі вже не можуть точно сказати, чи були того вечора на дачі. Навіть улітку не кожного дня з міста виберешся — то одне перешкодить, то інше. Перед тим, як у Лісовому озері жінка втопилася? Ну, звісно, вони чули про це нещастя…

— Начебто ночували тут напередодні, — наморщив лоба Іван Дем'янченко. — А хто саме — не скажу.

— Ваню, а чи не в той вечір Микола з якоюсь жінкою приїжджав? — нагадала йому дружина.

— З якою жінкою? — насупився чоловік. — Думай, що й кому кажеш! Наговорити на людину легко… Не пам'ятаю я такого. Бувало, інколи приїжджав з дружиною. Але рідко.

— Не з дружиною він тоді був, — перебила жінка. — Я його дружину знаю — симпатична, приємна, одягається дуже скромно. А та була наряджена зовсім не так, видно, вертихвістка.

— Так ти й розгледіла, — буркнув чоловік.

— А от і розгледіла!

— О котрій годині це було? — спитав Білякевич.

— Уже стемніло. Але я бачила, коли вона у хвіртку входила. Вгорі там ліхтар є, відчиниш хвіртку — він автоматично засвічується. Отоді якраз я й розгледіла її…

Проводжаючи їх, Дем'янченко ніяково сказав Білякевичу:

— Не помилилася моя дружина. Я при ній не хотів казати, що знаю ту жінку, — познайомився у Терлецького, коли майстерню робили. А потім ще бачив на озері. Вона все з Миколою та його дружиною Надею приїжджала, а один раз тільки з Надею. Звуть її Алла, працює, здається, в дев'ятій поліклініці, зубний лікар…

— Микола добре плаває? — зненацька поцікавився Білякевич.

Дем'янченко здивовано глянув па нього, а потім, певно, збагнувши, що питають його не просто так собі, швидко відповів:

— Як бегемот! Пірнає коло одного берега, а виринає мало не біля другого.

— А Надя, його дружина?

— Надя? Теж начебто непогано. Тільки вона все поблизу берега плавала. Чи то судороги боялася, чи так чого.

— В якому місці вони купалися?

— Здебільшого там, де будують причал для човнів. А бувало, і в інших місцях, де можна під'їхати машиною.

— Коли востаннє ви бачили Миколу и Аллу?

— Якраз перед тим, коли жінка втопилася. В той вечір.

— Добре пам'ятаєте?

— Добре. Ми тоді приїхали на дачу пізно — у мене профспілкові збори були. А незабаром і Микола з Аллою приїхали. Десь годині о десятій…

Онопрієнко і Назаров стояли біля замкненої хвіртки дачі Терлецького. Білякевич підійшов до них.

— Розгадуємо загадку, — Онопрієнко хотів поділитися своїми думками з підполковником. — Якщо того вечора на дачі нікого не було, то як могла Світлана зайти в палісадник? А може, вона й не заходила, Валерію Павловичу?

— Заходила, — коротко мовив Назаров.

— І хвіртка була відчинена?

— Була.

— От і маємо загадку. А що ви думаєте, Вікторе Михайловичу?

— Думаю, що Валерієві Павловичу нема потреби сушити собі цим голову, — озвався Білякевич. — Ми й так завдали йому немало клопоту. Скажіть, Валерію Павловичу, іще одне: коли ви по дорозі зупинялися поблизу Білого озера, яка розмова відбулася між вами і Світланою? Постарайтеся згадати.

— Навряд чи можна сказати, що то була розмова. Світлана була в поганому настрої і звинувачувала мене в усіх смертних гріхах. Лаяла.

— Здорово лаяла?

— Не перебираючи слів. Потім, правда, попросила вибачення. І одразу ж почала молоти якісь нісенітниці.

— Нісенітниці? — перепитав Білякевич.

— Вона була фантазерка й часом вигадувала казна-що. І тоді говорила, що має багато грошей, пропонувала покинути все, виїхати на південь, до моря, купити там будинок з виноградником… Ясно, все це несерйозно. Сама потім сказала, що несерйозно.

Білякевич глянув на Онопрієнка. Той розуміюче кивнув, ступив до Назарова, торкнувся його плеча:

— Валерію Павловичу, те, що ми хочемо зараз вам сказати, належить говорити в офіційній обстановці, ретельно підібравши відповідні слова. Але ми надумали відступити від цього правила… Так от… Ви не винні, Валерію Павловичу!

Назаров зблід.

— Як?.. — насилу вимовив, бо голос раптом пересох йому. — Не винен?..

— Ні в чому не винні. У слідстві була допущена помилка.

— Помилка? — ледве стримуючи хвилювання, перепитав він. — Отже, все-таки нещасний випадок!.,

Навіть у цю мить Назаров подумав не про себе. І, певно, саме тому Білякевич сказав йому прямо, нічого не приховуючи:

— Ні, не нещасний випадок. Злочин. Обдуманий, жорстокий злочин. Ви теж стали жертвою цього злочину. Одною з жертв. Не все ще з'ясовано, багато що треба ще довести, і допомога нам не зашкодила б…

Він урвав, пильним, допитливим поглядом подивився на Назарова.

— Що мені треба зробити? — з готовністю запитав Назаров.

— У мене до вас одне прохання, Валерію Павловичу…

В кабінеті головного лікаря 9-ї міської поліклініки все сяяло стерильною чистотою, працював кондиціонер, повітря було наче напоєне озоном, і те, що над кріслом густою хмарою здіймався тютюновий дим, видавалося тут просто блюзнірством.

Спочатку Алла Храпаль трималася насторожено, ретельно добирала слова, а потім, упевнившись, що Білякевич нічого не записує і настроєний доброзичливо, дозволила собі розслабитися: закурила, поклала ногу на ногу, зовсім не ніяковіючи від того, що пола її накрохмаленого халата, надітого замість плаття, стрімко підскочила вгору, відкривши круглі коліна.

— Якщо це не офіційна розмова, то я, шановний Вікторе Михайловичу, скажу вам ось що: не треба длубатися в чужій брудній білизні — крім усього іншого, це негігієнічно.

— Приємного мало, це правда. Вам, певно, теж не дуже велике задоволення колупатися в чужих зубах.

— Я лікар. І колупаюсь, як ви кажете, не в будь-яких зубах, а тільки там, де потрібна моя допомога. Це, зрештою, мій обов'язок.

— І ми теж тільки там, де потрібна наша допомога. Це наш обов'язок.

Храпаль, хвилюючись, глибоко затягнулася, попіл із сигарети впав їй на халат, вона нервовим рухом струснула його на підлогу.

— Не розумію, — озвалася трохи збудженим голосом, — що може бути неясного у справі про смерть Світлани Мелещук!

— Ну, наприклад, мотиви, якими керувалися деякі свідки, даючи неправдиві показання, — спокійно мовив підполковник. — Такі показання — це теж злочин, вони караються законом. І досить суворо.

— Кого ви маєте на увазі? — зблідла Храпаль.

— Не в останню чергу вас, Алло Борисівно, — не змінюючи тону, відповів Білякевич.

— Мене?! — схопилася молода жінка, з удаваним подивом витріщивши очі.

— Вас, — потвердив Віктор Михайлович. — Ви сказали слідчому — і це записано в протоколі, — що ввечері дев'ятнадцятого серпня були з Миколою Кравцем у кіно. Так?

Алла знітилась, прикусила губу.

— Хіба це важливо?

— Ви чудово знаєте, що важливо.

— Але я справді була того вечора з Миколою.

— Тільки не в кіно, а на дачі Терлецького. Вас там бачили.

Храпаль одвела погляд, почала смикати поясок халата.

— Я не хотіла скомпрометувати Миколу, — пробурмотіла вона, знову сідаючи в крісло.

— Тільки тому й сказали неправду? А може, Кравець просив, щоб ви так казали?

— Просила Надя.

— Надя?! — здивувався Білякевич.

— Після смерті сестри Надя захворіла, лягла в лікарню. Зразу після похорону. Стресовий стан. Я думала, що причиною була тільки смерть Світлани, а тоді зрозуміла: Надя здогадалася, що до тієї смерті має якесь відношення Микола, і це приголомшило її. Вона прислала мені записку, просила нікому не казати, де був того вечора Микола.

— Виходить, Надя знала, що ви з Кравцем їздили на дачу Терлецького?

— Знала. Микола розказав їй.

— Цікаво… — спроквола мовив Білякевич. — Дуже цікаво. Тоді дозвольте запитати: перед ким же ви не хотіли скомпрометувати Миколу Кравця?

Храпаль не відповіла.

— Чого ж ви мовчите, Алло Борисівно?

Вона похилила голову, затулила обличчя долонями.

— Це жахливо! Ви піймали мене на брехні… Але навіщо вам мої свідчення? Ви ж і так усе знаєте. Зрозумійте, ми виросли в одному будинку, на одному поверсі. Вони були мені як сестри, а Віолета Максимівна — мов друга мати. Я розкажу, підпишу, а як мені тоді в очі дивитись і їй, і Наді? Світлані вже ніхто не допоможе, вона мертва. Подумайте краще про живих, близьких їй людей — матір, сестру. Навіщо травмувати їх ще раз? Та й мені все це не байдуже.

Алла відкрила обличчя, й Білякевич побачив патьоки чорної фарби на її щоках. Діставши сигарети, вона знову закурила і знову — певно, вже машинально — поклала ногу на ногу. Затягнулася, випустила цівочкою дим, глянула на Білякевича.

— Хочете посміятися? — мовила, трохи заспокоївшись. — Я любила Миколу, він любив Світлану, а Надя любила альпінізм. Смішний квартет, правда ж? Смішний і неприродний. Любовне тріо — це ще не так, а квартет… Хтось мав випасти з нього! Може, ви вважатимете мене за негідницю, але я по-своєму рада, що доля вибрала Світлану.

— Ви маєте на увазі її смерть? — похмурнів Білякевич.

— Так! Смерть! — несподівано аж крикнула Алла. — Іншого виходу не було. Все переплелося так, що розплутати вже ніхто не міг. І закрутила цей клубок сама Світлана. Якби не вона, то Микола не одружився б з Надею, не появився б у нашому домі і я не знала б його… Ні, не думайте, що це жіноча логіка. Ви ж не знаєте, на що була здатна Світлана. Ще в школі вона встрявала в усякі сумнівні історії, втягувала в них мене, Надю, потім відходила вбік, а розплачуватись доводилось нам. Коли ми підросли й на нас уже почали звертати увагу хлопці, вона стала ще безсовісніша — безперервно сварила нас не тільки з хлопцями, а й між собою.

— Чим же пояснити, що ви дружили з нею?

— Дружили, дівчиська були.

— А потім?

— Потім часто сварились, але… — Храпаль трохи розгублено глянула на Білякевича, мовби не знала, що відповісти. — Розумієте, раніше було в ній щось таке… Вона любила всякі пустощі й витівки, часто кривдила Надю й мене, але потім начебто шкодувала, просила пробачення… І ми все забували. Адже у неї і гарного було багато.

— Наприклад?

— Ну, вона була весела, товариська, охоче допомагала, коли її просили. Правда, любила, щоб ми вважали себе зобов'язаними їй, хвалили її. Марнославна була і страшенно егоцентрична. Останнім часом ці риси стали майже патологічні. Терпіти не могла, якщо при ній хвалили когось іншого чи приділяли комусь більше уваги, ніж їй. Як було, наприклад, з Миколою? Надя перша познайомилася з ним і розказала нам: молодий скульптор, розумний, дотепний, цікавий… Світлана одразу ж вирішила, що коли він і справді такий, то відіб'є його. Так і зробила, ні перед чим не зупинилася. Микола, зрозуміло, не встояв. Але тоді вперлася Надя. Вона хоч і лагідна, поступлива, а як затнеться, то вже нічим не візьмеш. І почалось! У Миколи вдача не дуже тверда, Світлана попихала ним як тільки хотіла, а Надя переживала, місця собі не знаходила…

Слухаючи цю розповідь, Білякевич поворухнувся.

— Розумію, — схопилась Алла, — вас цікавить той вечір…

… Після розмови із Світланою в готелі — про що вони говорили, Алла не знає — Микола став наче сам не свій.

Надвечір того ж дня до Алли зайшла Надя, попросила сигарету. Алла здивувалася: доти Надя не курила. Ще більше здивувалась, коли Надя несподівано завела мову про Миколу й Світлану. Такого ще не було. Стримана, вольова, з почуттям власної гідності, вона ніколи не розповідала про свої родинні чвари, хоч Алла й знала, що жилось їй не солодко. Не нарікала Надя й на сестру, а це не стрималася. Сказала, що стан у Миколи просто жахливий, і в цьому винна Світлана. А вона, Надя, нічого не може вдіяти.

«Може, ти поговорила б з ним? — попросила зненацька. — Я його дратую, — додала, невесело всміхнувшись, — Світлана збуджує, мама бісить своїми повчаннями. Тільки ти впливаєш на нього заспокійливо».

Це правда — Микола довірявся їй, Аллі. Може, тому, що вона нічого не вимагала від нього, завжди уважно слухала його бідкання, співчувала. Ні, вона не була його коханкою, хоч він і догадувався про її почуття. Але любовна інтрижка з сусідкою — це неминучі ускладнення. А Микола не любить ускладнень. Він і так заплутався у своїх стосунках із сестрами Мелещук далі нікуди…

Миколу вона застала в пригніченому стані. Він не кричав, не бігав по кімнаті, як бувало, коли хвилювався, — сидів за столом і пив горілку. На Аллу зиркнув лиш і одвернувся. А вже як допив пляшку, запитав з якимось надривом:

«Ти мені друг? — і, мить помовчавши, додав: — Зроби те, що я попрошу».

Що саме хотів попросити — невідомо. Сказав тільки: «Будь завтра дома. Мені потрібна твоя допомога». Тоді вона не надала значення цій розмові — мало що людина, випивши, може сказати. Вранці, йдучи на роботу, стрілася з Надею. Та взяла її під руку попросила: «Будь ласка, забудь про вчорашнє. Микола — це велика дитина, тут нічого не вдієш…» — Надя всміхнулася — блідо, вимушено. І очі були у неї невеселі.

А вдень Микола подзвонив Аллі в поліклініку, спитав, чи не забула вона про їхню домовленість, сказав, що їм неодмінно треба зустрітись. А чого — не сказав. Говорив уривисто, хрипко, і Аллі здалося, що він дуже схвильований. Те хвилювання передалося їй, і вона вже до кінця дня не знала, що й думати.

Повернувшись після роботи, Алла подзвонила Кравцям, але їх не було вдома. Микола прийшов на початку дев'ятої — волосся мокре (видно, недавно помив голову чи, може, купався), сам розгублений, наче аж безтямний. Дістав і поставив на стіл пляшку рому, попросив чарки; Алла принесла, а він забрав пляшку, сказав, що вони вип'ють потім, зараз же вона повинна вислухати його. І почав верзти всякі дурниці — він, мовляв, великий скульптор, і то брехня, що у нього немає творчої індивідуальності, власного бачення світу, що він просто компілятор і ремісник — так про нього кажуть обмежені, жалюгідні люди, заздрісники й нездари. Правда в тому, що він ішов до вершини творчості тернистою дорогою пошуків, помилок, боротьби з самим собою, з тими ортодоксальними поглядами, ідеями, канонами, які йому втовкмачували мало не з пелюшок і позбутися яких було нелегко. Та він знайшов у собі сили порвати ці пута, здобув справжню, нічим не обмежену свободу самовираження, незалежність духу…

Микола говорив пишномовно, голосно, з викликом, неначе сперечався з людьми, яких він — хоч їхня думка нічого й не важила для нього — хотів ошелешити своїм одкровенням. І зовсім несподівано, без будь-якого зв'язку з попередніми просторікуваннями, сказав, що розійдеться з Надею — жінкою обмеженою, примітивною, геть позбавленою жіночності — й буде з Аллою, бо це єдина людина, яка його розуміє; вони виїдуть в Іспанію, куди його запрошують справжні цінителі талантів і де на його ім'я вже відкрито рахунок у банку.

«Ти повинна відкинути умовності обивательської моралі й цілком довіритись мені», — переконував він.

Чи є у нього якесь почуття до неї, Микола не сказав, певно, вважав, що вона має бути щаслива вже й так, адже він звернув на неї увагу.

Аллі стало гірко до сліз, проте вона нічого не заперечувала, бо Микола був страшенно збуджений і напружений. І ще їй здалося, ніби він каже зовсім не те, що думає. За мить Алла впевнилася в цьому, спитавши про Світлану. Микола здригнувся, чогось подивився на годинник, швидко заходив по кімнаті. Потім викрикнув, що Світлана — чудовисько, знівечила йому життя, довела його до краю. І замовк, почервонівши, — може, спохватився, що ляпнув зайве. А тоді раптом підбіг до Алли, схопив її за руку, потягнув до дверей — їм треба поїхати на дачу Терлецького, там усе має вирішитись.

Біля будинку стояли його «Жигулі». Микола мало не вштовхнув Аллу в машину, сів за кермо, помчав, як навіжений. Вона боялась і за нього й за себе, а що робити — не знала.

Терлецького на дачі не було. Микола відімкнув своїм ключем хвіртку, будинок. Зайшовши в кімнату, Алла ввімкнула світло, а Микола гримнув на неї, погасив люстру, засвітив настільну лампу, закрив на вікнах штори. Через кілька хвилин задзвонив телефон (на дачі Терлецького — міський телефон). Микола схопив трубку, схвильовано кинув:

«Слухаю!.. — Потім кілька разів повторив: — Так… Так… Так…»

Поклав трубку, сів на стілець і якийсь час сидів не рухаючись. Мовчав. Алла запитала, хто дзвонив, але він не відповів. Годинник — вона якраз глянула — показував за п'ять хвилин десяту.

А тоді Микола приніс залишену в машині пляшку рому, взяв фужери, налив їх по вінця. Алла сказала, що не питиме, але Микола наполягав — явно хотів споїти її. Зрозумівши це, вона вдалася до хитрощів: попросила принести яблуко і, коли Микола вийшов, вилила із свого фужера ром, а налила води, забарвивши її наливкою, яку знайшла в серванті. Мабуть, Алла таки непогано вдала, що сп'яніла: Микола поклав її на тахту, погасив світло, вийшов з кімнати…

Тривожне передчуття чогось лихого стисло їй серце. Що він задумав? Навіщо потрібна тут вона?

Встала, обережно виглянула на веранду, освітлену Місяцем. Там нікого не було. На столі лежав Миколин портфель. Але ж він начебто не брав його з собою? Підійшла до столу, відкрила портфель. Там були жіночі босоніжки і зібгане плаття. Вона як слід не розгледіла їх при тьмавому світлі місяця, до того ж під вікном, здалося, зашурхотіли кроки. Тремтячи всім тілом, Алла вернулась у кімнату, лягла на тахту, скулилася клубком.

Минуло приблизно півгодини. Миколи не було. Та ось на вулиці стиха загуркотів мотор. Машина зупинилася біля будинку — певно, Микола кудись їздив. А незабаром вона почула приглушений шепіт: на веранді розмовляли. Миколин голос вона скоро впізнала — з його басом говорити пошепки було трудно. А другого ніяк не могла вловити — ледве чула його. Потім він став трошки гучніший, виразніший. Говорила жінка. Аллі навіть здалося, що вона розпізнає якісь знайомі нотки.

Розмова стихла. Алла встала з тахти, обережно ступаючи, підкралася до вікна, відхилила штору. Жінка вже йшла від веранди до хвіртки. Хвіртка відчинилась, засвітився ліхтар, і Алла зрозуміла, що не помилилася: Світлана! Одразу ж загудів мотор. І раптом Микола, грюкнувши дверима веранди, побіг до хвіртки, вискочив на вулицю.

Алла стояла якусь мить, мов застигла. А потім, не тямлячи себе, не думаючи, навіщо вона це робить, кинулася за ним. Не встигла: виринувши з-за рогу сусідньої, поперечної вулички, машина помчала в напрямку лісу…

Приголомшена всім цим, Алла повільно вернулася в кімнату. В голові, перемішуючись і обриваючись, клубочилися думки. Вона нічого не розуміла. Що тут діється? Як на дачі появилася Світлана? Звісно ж, Микола привіз. Алла добре чула, як він виходив, як потім під'їхала машина. А тоді вони вдвох шепотілися на веранді. Але ж коли Світлана вибігла і на вулиці загудів мотор, Микола ще був на веранді. Виходить, була друга машина, яка привезла Світлану? А Миколина? Їй здалося, що то його «Жигулі» виїхали з-за рогу і помчали до лісової дороги. Певно, Микола ще раніше, коли виходив по ром, відігнав свою машину від дачі й поставив за рогом. Навіщо? Ждав Світлану і не хотів, аби той, хто з нею приїде, знав, що він, Микола, тут. Тому й світло в кімнаті вимкнув, і штори на вікнах позакривав… Але ж навіщо? Згадалося, як перед від'їздом сюди він казав, що тут, на дачі Терлецького, все має вирішитися. Що саме? Як? І куди він поїхав зараз, у такий час? Коли повернеться?

Алла машинально глянула на годинник — було близько одинадцятої. Ні, не ждатиме його. Додому! Скоріше додому!

Вона дісталася пішки до шосе, підняла руку, зупинила машину…

Будинок художника — красива двоповерхова споруда в класичному стилі, з корінфськими колонами й розкішним балконом, який підтримували дебелі каріатиди, — стояв на пагорбі, що височів над міським парком. Будинок був споруджений на початку століття на замовлення польського магната і мецената графа Пшемислава Терлецького, який нібито доводився родичем ювелірові й скульптору Адамові Терлецькому — батькові нині живого і здорового Станіслава Адамовича Терлецького. Свого часу Станіслав Адамович категорично заперечував чутки про це родичівство, а згодом змінив свою позицію і почав так само категорично підтримувати їх.

А проте історія будинку, так само, як і родинні зв'язки його першого володільника, дуже мало хвилювали Білякевича — його цікавили справи нинішні, злободенні.

В просторому вестибюлі з широкими мармуровими сходами, що вели на другий поверх, ліворуч од входу стояла велика статуя — «Сталевар». Мускулистий, зібраний, внутрішньо напружений, хоча жоден порух не виказував цієї напруженості, сталевар, здавалось, ігнорував і пухлих амурів, що пурхали під стелею, і манірних богинь у нішах. Тут же було й ще кілька робіт місцевих скульпторів — різних за розмірами, композицією, стилем виконання. Віктор Михайлович мимоволі порівнював їх із «Сталеваром» — ця скульптура з першого ж погляду сподобалась йому і стала немовби мірилом оцінки інших робіт.

Коли до Білякевича підійшов скульптор Ястремський, з яким напередодні домовилися зустрітись, він сказав про це.

— «Сталевар» — одна з найкращих робіт Олексія Саєнка, — згодився той. — Вдало зображено людину в праці, причому нелегкій праці, яка потребує високого професіоналізму, глибокої думки. Тут нема ні домни, ні якихось аксесуарів доменщика. Але ми віримо, що цей чоловік стоїть перед домною, вдивляється в полум'я, яке жаром дихає на нього, готовий першої-ліпшої миті приборкати вогонь, пробити отвір, пустити розтоплений метал. Це не просто сталевар, це сучасний робітник — умілий, зібраний, мислячий, впевнений у собі і в техніці, на яку він може покластися в одвічному змаганні людини з вогнем. Можна було б дати динамічнішу позу, підсилити зовнішню експресію, конкретизувати обстановку, однак від цього твір тільки втратив би. Зовнішній ефект приваблює скульпторів уявною легкістю вираження ідеї. Але ж глибокі ідеї, що по-справжньому хвилюють нас, виразити непросто, самим зовнішнім ефектом їх не передати. Ось вам наочний приклад…

Ястремський підвів Білякевича до невеликої станкової скульптури, вилитої з бронзи. Віктор Михайлович одразу впізнав цю скульптуру-горельєф: «Повергнутий»! На тлі уламків розбитого літака смертельно поранений пілот (чомусь голий до пояса) намагається підвестися. До краю напружені м'язи спини, плечей, грудей різко контрастують з безживними, немов прибитими до землі надмірно довгими ногами, безсило похиленою головою.

— Вражає, правда ж?

— Вражає, тільки неприємно. Якийсь гімн безвихідності.

— От-от, — підхопив Ястремський. — Смерть, загибель сама по собі. Не в ім'я чогось, а просто так. Це не Ікар, покараний за свою відвагу, а якийсь невдаха чи тюхтій, може, навіть п'янюга, що сів за штурвал.

— Наочний посібник з техніки безпеки для льотного складу, — всміхнувся Білякевич.

— Хіба що…

Бар «Кіпріда» був на другому поверсі у вузькому продовгуватому залі з химерними високими вітражами. Тут стояли сутінки, й Білякевич не зразу побачив Ляшенка та Галину Юрко.

— Кравця ще немає, але Савоськін уже зайняв столик у ніші, значить, скоро підійде, — сказав Ястремський і пояснив: — Савоськін — художник-копіїст, колись робив непогані копії, а потім спився і тепер перебивається випадковими заробітками. Найбільший його клопіт — випити за чужий кошт. Як тільки у Кравця появилися гроші, одразу ж почав крутитися біля нього. П'ють мало не щодня. — Ястремський бридливо здвигнув плечима. — Ваші товариші тут? — стиха запитав він.

Білякевич кивнув головою. Він нарешті побачив Ляшенка та Галину, що сиділи на високих дзиґликах за стойкою, і показав на них. Ястремський рушив до стойки, а підполковник сів за вільний столик поблизу ніші, замовив каву.

Стиха заграла музика, кілька пар вийшло танцювати, приховані світлові установки хлюпнули на них різноколірними виблисками.

Пішла танцювати й Галина Юрко — в парі з Ястремський. Білякевич бачив, як тільки-но заграла музика, до Галини підійшов один молодик, потім другий, третій — запрошували танцювати. Вона відмовлялась. А ось тепер вийшла з Ястремський. Підполковник здивувався такому успіху Юрко, а коли розгледів її трохи ближче — подив його став ще більший. На Галині були еластичні, з матерії, схожої на зміїну шкіру, штани, що підкреслювали бездоганну стрункість ніг, чудова мохерова кофта з невиданими буфами й досить сміливим вирізом — його почасти прикривав металевий, з великими кільцями, схожий на кайдани ланцюг, на кінці якого висіла здоровенна бляха. Про зачіску та черевички нічого було й казати. І трималася Юрко так, що трудно й упізнати: вільно, невимушено і водночас граціозно. Білякевич тільки блимав очима.

Пропливаючи мимо, Галина кинула на нього запитливий погляд, видно, цікавлячись, яке враження вона справляє, і сказала своєму партнерові голосно, щоб почув підполковник:

— У вас тут примітивненько — старомодно, недоладно. От коли ми з чоловіком жили в Сан-Хосе — це в Коста-Ріці…

Білякевич насупився — молодший лейтенант Юрко явно перегравала. Правда, поки що це була репетиція.

За столиком у ніші почалося якесь пожвавлення: Савоськін підвівся, замахав руками — в бар увійшов Микола Кравець. Він був не сам: слідом ішла Надя. Світло в цю мить стало тьмяніше від густих червоних тонів, а проте Білякевич упізнав її, вона ступала, трошечки накульгуючи, на брови спадав каштановий чубчик, обличчя було невиразне, застигле.

Микола перейшов зал з підкресленим почуттям власної гідності, неуважно киваючи головою у відповідь на привітання знайомих. На дружину він зважав мало — перший сів за столик, навіть не обернувся, коли Надя підійшла й сіла поряд. Савоськін заметушився — кинувся до стойки, привів офіціанта, побіг іще кудись. Білякевич чув, як Надя сказала:

— Я нічого не питиму. І тобі не раджу.

Микола відмахнувся, замовив випивку, закуску.

А потім вийшла накладка — з тих, які часом трапляються в оперативній роботі, яких заздалегідь просто не можна передбачити: в барі появився Терлецький. Побачивши подружжя Кравців, він ще здалеку закивав їм і рушив до їхнього столика. І саме в цю мить до того ж столика підійшли Ястремський, Ляшенко і Галина Юрко. В цій компанії Терлецький, безперечно, був зайвий: він знав капітана міліції Ляшенка й навряд чи повірив би, що той тільки днями повернувся з Коста-Ріки, де понад рік був у науковому відрядженні.

Роздумувати було ніколи, Білякевич підвівся і став перед Терлецьким:

— Доброго дня, Станіславе Адамовичу.

Треба віддати належне Терлецькому — він нічим не показав, що здивований цією зустріччю з підполковником, чемно всміхнувся, подав руку.

— Радий бачити вас у наших пенатах, Вікторе Михайловичу.

Не відмовився підсісти до столика Білякевича і випити чашечку кави, хоча й запитав не без іронії:

— Це за рахунок карного розшуку?

Він мав почуття гумору, і це трохи стирало гострі кути. Але розмова з ним заважала Білякевичу стежити, що відбувалося за столиком у ніші. Власне, він знав, V про що говорили чоловік і жінка Ляшенки із скульптором Миколою Кравцем. Повернувшись із закордонного відрядження і маючи гроші, вони надумали прикрасити свою квартиру якимось оригінальним твором сучасного пластичного мистецтва — тепер це так модно! Про Миколу Кравця і його «Повергнутого» вони чули ще за кордоном, а коли повернулися додому — дізнались од знайомих, що Кравець, виявляється, їхній земляк і у нього напевне ж є виливка «Повергнутого». Вони дуже хотіли б придбати її…

Крізь дзюркотливі звуки аргентінського танго, човгання десятків ніг і співучий голос Терлецького підполковник уловив кілька уривків розмови, яка його цікавила, і зробив висновок, що від обговорення проблем сучасного мистецтва сторони перейшли до звичайнісінького торгу. Торгувалися грунтовно, без поспіху. Особливо старалися Савоськін і Галина.

— Та ви знаєте, хто такий Микола Кравець? — розмахував Савоськін пальцем у Галини перед носом. — Це ж новий Роден! Сподіваюсь, мадам знає, хто такий Роден!

— Питаєте! — хмикнула Галина. — Перед нашим від'їздом за кордон він пропонував мені справжній текінський килим. Валю, — обернулася вона до Ляшенка, — пам'ятаєш Родена з комісійного на Галицькій?

Савоськін глухо застогнав, затулився руками й захитався з одного боку в другий.

Підполковникові страшенно хотілося підійти до Галини, схопити за кайдановий ланцюг, вивести в коридор і дати добрячої прочуханки — надто вже безцеремонно вона вдавала з себе дурку. Та Микола, мабуть, не звернув на це уваги — торг тривав.

— Перестаньте! — несподівано вигукнула Надя. — Гидко слухати. Як на барахолці!

Вона рвучко встала й пішла геть від столика, зникла в мінливих виблисках світла. Білякевич бачив цю сцену. І хоч усе відбулося за лічені секунди, він помітив, як, обурена недостойним торгом, змінилася Надя — де й ділася її стриманість, застигла байдужість! Вона, здалося йому, навіть кульгати перестала — ішла швидко, немов хотіла скоріше втекти звідси.

Кравець теж підвівся, щось сказав Ляшенку, передав Савоськіну кілька кредиток, повернувся, щоб іти вслід за дружиною, і раптом завмер, ніби наштовхнувшись на якусь невидиму перешкоду. А потім позадкував, мало не поваливши Савоськіна… До столика в ніші підходив Назаров.

Оглушливо заревіли джазові труби — хтось перевів підсилювач магнітоли на повну потужність, але й крізь те ревіння Білякевич почув, як Кравець пронизливо, несподіваним фальцетом крикнув:

— Не підходь! Убивця!!

Магнітола шаленіла, хоч уже ніхто не танцював — майже всі широким півколом обступили столик у ніші.

— Затримайте його! — кричав Кравець. — Це злочинець, убивця! Його не могли випустити, він утік!

Хтось запропонував викликати міліцію чи дружинників, хтось уже кинувся дзвонити по телефону.

Терлецький запитливо глянув на підполковника:

— Даруйте за нескромне запитання — чи не ви автор цієї вистави?

— Так чи інакше вони мали зустрітися, — ухилився од відповіді Білякевич.

Він розплатився з офіціанткою, попрощався з Терлецький, пішов до виходу.

Осінній день уже згасав — надворі сутеніло. Віктор Михайлович глянув на годинник: ще тільки пів на сьому. Подумав, що завтра минає термін, даний йому і Онопрієнку прокурором області. І ледь осміхнувся сам до себе: після того, що сталося в барі, був певен, що вони вкладуться в цей час.

Побачивши Назарова, який ішов до нього, Микола Кравець геть розгубився, відчув, що його охоплює паніка. Хоч як хитро було задумано і вчинено злочин, Кравець не міг позбутися думки, що рано чи пізно все випливе. Арешт Назарова і звинувачення його в убивстві заспокоїли Кравця. Одначе ненадовго. Справу передали іншому слідчому, і в Миколину душу знову вповзла тривога. На допиті у Онопрієнка він хвилювався, кричав, погрожував, хоч про те, що сталося 19 серпня, мови не було — слідчий цікавився тільки маріхуаною. Кравець ждав, що його викличуть на повторний допит, готувався до цього. Не викликали. Він спробував прискорити події: інспірував скарги на нового слідчого, який буцімто упереджено ставиться до справи, зволікає. Це нічого не дало. Сподівався ще на виїзну візу. Це розв'язало б усі питання, поклало б край тривозі і страху, які мучили його.

І ось — несподівана зустріч у барі. Назарова звільнили. Для Кравця це було підтвердженням найгірших побоювань і припущень. Його істерика свідчила сама за себе. А от поведінка Надії здивувала Білякевича: підполковник був певен, що вона побачила Назарова раніше, ніж Микола, і постаралась уникнути зустрічі.

Та зараз не до неї. Віктор Михайлович думав, як бути з Кравцем — затримувати його чи ні? Признатися, він не сподівався, що Кравець так скоро зрадить себе. Нерви не витримали.

Звісно, Кравця можна було б затримати, зажадати пояснень. Навряд чи міг би він тепер відповісти на ряд запитань так, щоб це було не на шкоду йому. А може, у нього вистачить здорового глузду оцінити ситуацію, зрозуміти марність дальших хитрувань, прийти повинитися? Адже це єдине, що могло б полегшити його долю. І підполковникові не хотілося позбавляти його такої можливості.

Але Кравець не скористався з неї…

Згодом, розповідаючи про події в барі, Галина Юрко твердила, що Кравець збожеволів:

— Я зрозуміла це по його очах. У нормальних людей очі не бувають такі.

Ляшенко заперечував:

— Він просто злякався. І очі були такі від страху. Женя Глушицький, який після бару стежив за Кравцем, висловив ще одну думку:

— Можливо, спочатку він справді був наче сам не свій, але потім усе обдумав…

Та це були вже, так би мовити, приватні коментарі, а суха, лаконічна мова рапортів відзначала тільки факти. Той же Глушицький писав у своєму рапорті:

«Вийшовши о 19-й годині 37 хвилин з Будинку художника, Кравець зупинив першу ж машину («Москвич» СВБ 74–02, водій Максимюк), поїхав до себе додому, на вулицю Коцюбинського. Дома був недовго: о 20-й годині 03 хвилини, несучи велику валізу і портфель, вийшов на подвір'я, де стояв його «Запорожець». Поклавши речі в багажник, Кравець сів за кермо, виїхав на вулицю. Одразу ж розвинув велику швидкість. На вулиці Богдана Хмельницького, там, де вона перетинається з Садовою, порушив правила дорожнього руху, мало не зіткнувся з автобусом. На сигнал міліціонера (свисток) не реагував, продовжував рухатися з підвищеною швидкістю.

Я доповів черговому по місту про те, що його треба затримати. На Рогатці черговий автоінспектор Желем спробував зупинити Кравця, але він не зупинився, і Желем почав доганяти його службовою машиною. Коло залізничного переїзду дорогу «Запорожцю» перекрив навантажений самоскид. Одначе Кравець зумів обігнати його і, проїхавши трохи по узбіччю дороги, на великій швидкості вдарився радіатором об залізобетонну опору контактної мережі…»

Спочатку Женя доповів про все це по телефону. Вислухавши його, Білякевич запитав:

— Яку відстань проїхав Кравець, обігнавши самоскид?

— Сорок два метри.

— Так цього ж досить, щоб загальмувати!

— Він не гальмував, — сказав Глушицький і, трохи помовчавши, додав: — По-моєму, він не хотів гальмувати.

Смерть Миколи Кравця, здавалося б, розставила всі крапки, і дехто вже схилявся до думки, що справу можна закрити, а точніше — припинити, оскільки звинувачуваний загинув. Але Онопрієнко та Білякевич вважали інакше.

— Це не кінець, — заперечив Онопрієнко прокуророві області. — Ми й досі не знаємо, як і чому загинула Світлана.

— Кравець уже не пояснить, — невесело всміхнувся прокурор.

— Але є люди, які можуть пояснити, — підтримав Білякевич старшого слідчого. — Думаю, що тепер вони навіть захочуть пояснити.

— Так, як їм вигідно, — докинув Онопрієнко.

— Вважаєте, що до вбивства має причетність іще хтось?

— Упевнені в цьому.

Лікар Зенкевич сказала те, чого зовсім не сподівалися ні Онопрієнко, ні Білякевич:

— Я не оглядала Світлани. Вона призналася, що вагітність у неї з квітня, а до мене зверталась у серпні. Чотири місяці! Оперувати не можна, і я одразу відмовила, не оглядаючи її.

Це важливе уточнення мовби кидало нове світло на вже відомі факти. Білякевич іще раз переглянув матеріали слідчої справи. Багато сторінок її читав по-іншому, не так, як раніше. Поділився враженнями з Онопрієнком. Той спершу похитав головою, сумніваючись, помовчав і раптом запитав:

— Ви думаєте, вбивство сталося раніше?

— Приблизно на три години. І в іншому місці — з правого боку від залізобетонних плит, метрів за сімдесят. Якраз там, де ковбаня.

— Усе було розраховано заздалегідь.

Онопрієнко знову якусь мить помовчав, зосереджено тручи різко окреслене підборіддя, потім узяв справу і вкотре вже переглянув висновки експертів, схеми.

— Що ж, може, ви й маєте слушність, — нарешті згодився. — Доведеться зробити ексгумацію. Мало що!

Наслідки ексгумації і повторні експертизи перевершили всі сподівання.

— При зовнішньому огляді це трудно було помітити, — ніяково виправдувався судмедексперт, показуючи непросохлий ще рентгенівський знімок. — Власне, і завдання було інше: встановити причину смерті, та й годі. А тут, бачите, давній перелом гомілки. Ні слідчому Вигулі, ні мені тоді й на думку не спадало…

Білякевич уже збирався йти додому, коли черговий по управлінню доповів, що його питає якась жінка.

— Уже втретє дзвонить, настійливо добивається до вас. Перемкнути?

— Хто така?

— Не назвала себе.

Підполковник трохи здивовано потис плечима, не уявляючи, хто б це міг бути, і взяв трубку.

— Білякевич слухає.

Мовчання. Тільки чути, як хтось дихає в мембрану — уривисто, часто.

— Слухаю вас! — мовив гучніше.

І знову — те саме уривчасте шурхотіння в трубці. Нарешті озивається:

— Вікторе Михайловичу, ми не знайомі, але мені казали, що ви глибоко порядна людина, що з вами можна говорити про все, ви можете порадити, допомогти…

Голос тихий, низький, глухий. Одразу й не збагнеш, що то говорить жінка.

— З ким я розмовляю?

Нова пауза, потім — зітхання:

— Це Надія Мелещук-Кравець… У мене до вас дуже важлива і невідкладна справа…

Білякевич насилу стримує хвилювання. Він знав, що після смерті Миколи Кравця його дружина знову лягла в лікарню. Лікарі визначили рецидив депресії, не дозволяли допитувати. І от вона дзвонить…

— Що сталося, Надіє Андріївно?

— Це не телефонна розмова. Мені треба зустрітися з вами. Якщо можна — сьогодні ж, зараз.

— Ви дзвоните з лікарні?

— Ні, я вже виписалась.

Мить-другу Білякевич міркує, як бути, потім каже:

— Гаразд, я приїду до вас.

— Я дзвоню не з дому. Додому не хочу йти, боюсь.

— А де ви зараз?

— На проспекті Космонавтів, біля скверу, навпроти кафе. Якщо не заперечуєте, я чекатиму на вас тут, у сквері.

Віктор Михайлович дивиться на годинник. Пів на восьму, а надворі геть темно; що вдієш — кінець жовтня. У сквері на проспекті Космонавтів погане освітлення… А йому треба побачити її при світлі.

— Надіє Андріївно, — каже він, — давайте зробимо так: сідайте біля кінотеатру в тролейбус і під'їдьте до парку Шевченка. Рівно о двадцятій зустрінемося коло центрального входу. Згода?

Якийсь час трубка мовчить, нарешті відповідає:

— Ну, якщо вам так зручніше…

Біля центрального входу в міський парк тупцяло кілька постатей — переважно молоді хлопці. Тут, біля склепінчастої, на чотирьох високих колонах, арки, від якої в глибину парку вела широка алея, залита ввечері яскравим світлом неонових світильників, звичайно призначали побачення. Певна річ, не ділові. Міська молодь називала це місце «Під чотирма стовпами». Назва не вельми лірична, але це не бентежило дівчат: зустрічаючись із своїми хлопцями «Під чотирма стовпами», вони йшли потім на танцмайданчик, у Зелений театр, павільйон «Морозиво», а то й просто погуляти по тінистих алеях старого парку.

Білякевич почував себе трохи незручно — йому не підходив жоден з цих варіантів. І взагалі він уже шкодував про свою, по суті, хлопчачу витівку — треба було зустрітися там, де вона хотіла.

Він побачив її ще здалеку, як тільки вийшла з тролейбуса і, кутаючись у зав'язаний поверх коміра пальта широкий ворсистий шарф, попрямувала до арки. Йшла не поспішаючи, якоюсь неприродною, скованою ходою.

— Спасибі, що прийшли, — сказала, подаючи Білякевичу руку. — Я зразу впізнала вас. Догадалася, що це ви. Ходімо кудись, тут надто людно.

Зайшли в парк. Вона хотіла повернути на бічну алею, проте Віктор Михайлович утримав:

— Ходім прямо. За фонтаном, мабуть, є вільні лавочки, сядемо там.

Жінка скоса, але пильно подивилась на нього — видно, зрозуміла все, й Білякевичу стало ніяково за свою наївну хитрість.

Фонтан уже не працював, з басейну випустили воду, й було трохи дивно, що купальниця опинилась на сухому. Проходячи повз неї, Мелещук-Кравець докірливо глянула на підполковника, хотіла нібито сказати щось, та, мабуть, передумала, відвернулася, сховала обличчя в шарф. Білякевич знову подумав, що він переборщив, що така «психологічна підготовка» не далеко відійшла від самодіяльності Галини Юрко.

В кінці алеї, в тіні під великим дубом, була вільна лавочка. Надія сіла скраєчку, руки в кишені пальта, підборіддям уткнулася в складки шарфа.

— Ви, звичайно, вважатимете моє признання запізнілим, — озвалася, помітно хвилюючись. — Не знаю, чи наважилася б я й тепер на нього, якби Микола був живий. Можливо, що й ні. Думайте як хочете, мені вже все одно. Я маю сказати вам, що… — на мить замовкла, а тоді рішуче докінчила: — Світлану вбив Микола.

І знову замовкла, ще глибше засунула руки в кишені, мерзлякувато зіщулилась.

— Не вдаватимусь у подробиці своїх стосунків із сестрою, — мовила після паузи. — Багато в чому винна і я. Ми були зовсім різні і часто не розуміли одна одну, а правильніше — не хотіли розуміти. Світлана — батькова пестунка, її любили й учителі, сусіди, мати завжди балувала. Вона вміла підлеститись, влізти в душу, показати себе — коли це їй треба було — якнайкраще. А я не вміла. І не любила її. Зате знала, як дозолити їй, і не пропускала нагоди зробити це. Мабуть, тому й за Миколу вийшла. Правда, я не була байдужа до нього, але то інша розмова. Наше одруження стало притчею во язицех: одні казали, що я відбила жениха у сестри, другі — навпаки. А насправді все було і простіше, й складніше. Хлопці, чоловіки ніколи особливо не цікавили мене, чого не можна сказати про Світлану. Їй дуже подобалося, що в неї закохуються, хоч сама вона нікого не любила, окрім себе. Едик Гурний ладен був піти за неї у вогонь і в воду — це влаштовувало її. Микола був потрібен їй, щоб утвердитись у своїй, як вона казала, «творчій самосвідомості»…

— А Назаров?

— Назаров… — жінка запнулася. — Назаров подобався їй. Та річ не тільки в цьому. Він був для неї ніби запасною позицією, на яку завжди можна було відступити, щоб відчути себе в безпеці. Солідний чоловік, міцно стоїть на землі, про таких кажуть, що за ними — як за кам'яною стіною.

— Вона розуміла це?

— Аякже! У неї й тут був свій розрахунок.

— А як сприймав їхні стосунки Микола?

— Вірив тому, що казала Світлана, вона вміла брехати. Але вас, мабуть, цікавить і мій погляд — правда, на інші стосунки?

— Розумію делікатність цього питання.

— Нічого, я не розбалувана делікатностями. Коли я вийшла заміж за Миколу, Світлана, здавалос, трохи втихомирилася. Запевняла мене, що з Миколою у них тільки спільна робота. Я вдавала, ніби вірю. На той час Світлана жила вже в Києві, у неї з'явилися нові інтереси, нові захоплення, і я не дуже переживала, коли, приїжджаючи, вона кокетувала з Миколою. Проте інколи я не могла стримуватись, і тоді спалахувала сварка. Так було й сімнадцятого серпня — слово по слову, і ми полаялись, як ніколи раніше… Я навіть сказала, що вона може більше не приїжджати. Та що про це згадувати…

Жінка встала з лавочки й рушила по алеї. Білякевич теж підвівся, дістав сигарети, дав їй. Узяла, прикурила від його сірника, жадібно затягнулася кілька разів, а тоді зібгала сигарету й викинула геть.

— Гидота! Скільки разів пробувала і — не можу…

Попереду показався фонтан «Купальниця». Надія зупинилася.

— Давайте обійдемо. Це ж Світлана там — купальниця…

Віктор Михайлович не заперечував. Повернули в напівтемну бічну алею. Якусь хвилину йшли мовчки, потім озвався Білякевич.

— А що за конфлікт у вас був наприкінці квітня, коли пропали батькові малюнки? — запитав наче між іншим, звичайним, буденним тоном.

Але для співрозмовниці то було непросте запитання. Досі вона казала в основному правду, певно, розуміючи, що всяка інша позиція може таїти небезпеку для неї. Одначе правдива відповідь на це запитання була так само небезпечна…

— Мені неприємно говорити… — повільно, видно, зважуючи кожне слово, щоб не сказати чогось не так, почала вона. — Я погано розуміюсь у мистецтві, а проте не сумніваюся, що батькові малюнки були чудові. До того ж — пам'ять про батька. Коли папка з малюнками зникла, я зразу подумала, що це діло Світланиних рук. Подзвонила їй у Київ і сказала, щоб повернула, а то, пригрозила, буде великий скандал…

— Що ж сталося з тими малюнками? — скоса поглядаючи на молоду жінку, поцікавився підполковник.

— Я пішла на компроміс: погодилась віддати їх батьковому другові, який колекціонує графіку, — вперше збрехала вона.

— Ви пригрозили Світлані, — не відступав Білякевич. — То справді була реальна загроза?

— Коли б батькові друзі довідалися, що пропали його малюнки, вони б цього так не залишили. А я ні перед чим не спинилася б, щоб вони все узнали. Світлана розуміла це. І ще одне: Микола, як ви, мабуть, знаєте, вважав, що його недооцінюють, що справжні цінителі його творчості — за кордоном. Світлана, познайомившись із зарубіжними ділками, підтримувала ці настрої, навіть розпалювала їх.

— З якою метою?

— Я прочитала один її лист до Миколи і зрозуміла, що вони збиралися на Захід…

— Виходить, і в цьому були спільниками?

— В цьому, може, найбільше, — мить повагавшись, відповіла жінка.

— Навіщо ж тоді Миколі було вбивати Світлану?

Надія зітхнула.

— Микола був безхарактерний, але гарячий, він часто втрачав самовладання. Останнім часом багато пив. З самого початку був закоханий у Світлану. Вона це знала й використовувала, як їй хотілось. Після нашої сварки він побіг до неї в готель. Може, почував себе винним, що не втрутився, не оборонив її. Так, безперечно, думала й Світлана. Уявляю собі, що вона йому наговорила в готелі! Додому повернувся п'яний, лаявся так, що я пішла ночувати до подруги. Назавтра — це було вже дев'ятнадцятого серпня — цілий день не бачила його. Прийшла ввечері, близько десятої, Миколи не було. Вже збиралася лягати спать, коли він заявився — знову п'яний, чогось мокрий і такий жалюгідний, що я перша заговорила — спитала, що сталося. Він заплакав, упав на коліна, благав простити його. Мене це не здивувало — звикла до таких сцен. Потім раптом сказав, що Світлана загинула. Я думала, він сп'яну базікає. Але вранці подзвонили з міліції…

Вона зупинилася, дістала хусточку, приклала до очей.

— Мене так потрясла її смерть, що я геть про все забула. Тоді ще не думала, що це вбивство. Ніхто не думав. Правда, мене дещо насторожувало в Миколиній поведінці: він не поїхав на розпізнання трупа, на похороні зомлів… Та це ще нічого не означало, хоч нам уже й сказали, що Світлана загинула не своєю смертю. Звинуватили Назарова, хоч я тому не вірила з самого початку. Валерій був єдиним, хто хоч якось впливав на Світлану. Вона, мені здається, навіть побоювалась його. Назаров міг добряче вилаяти її, може, навіть шльопнути, а вбити — ні. Я казала про це слідчому Вигулі…

Не доходячи до яскраво освітленої центральної алеї, вона зупинилася, скинула з пальта жовтий листок, що зачепився, падаючи з дерева, підняла вище шарф, попросила закурити. На цей раз не викинула сигарети — курила поспіхом, жадібно, як заядлий курець.

— Хочу дещо спитати у вас, — мовив Білякевич.

— Будь ласка.

Її голос пролунав несподівано дзвінко, без тих низьких, хрипких ноток, які були раніше.

— Ви не знаєте, як саме Микола здійснив свій злочинний задум?

Звісно ж, вона ждала цього запитання.

— Тиждень тому, — відповіла, — до мене прийшла Алла Храпаль, розказала про розмову з вами і про те, що сталося на дачі Терлецького увечері дев'ятнадцятого серпня. Призналася, що раніше утаїла це від мене, бо відчувала за собою певну провину. Коли повернувся Микола, я зажадала пояснень… Спочатку він викручувався, брехав, нарешті признався. Розповів, що Світлана була страшенно зла не тільки на мене, а й на нього, і в готелі так його принизила, наплювала йому в душу, словом, так допекла, що він зробився просто несамовитий. Я думаю, він дуже ревнував. На другий день — дев'ятнадцятого серпня — весь час стежив за нею. Бачив, як вона зустрілась із Назаровим, навіть підслухав уривки їхньої розмови й дізнався, куди вони збираються їхати. Ладен був убити їх обох, навіть кинувся додому — у нього начебто був якийсь допотопний пістолетик. Поки шукав його — трохи охолов. Зайшов до Алли, щось почав говорити їй, але вона нічого не зрозуміла. Микола знову розшаленів, узяв із собою Аллу й помчав на дачу Терлецького. Дача ця недалеко від бази відпочинку, на яку збиралися Назаров і Світлана.

Надя ще раз затягнулась сигаретою, викинула недокурок і вела далі:

— У нього не було ніякого плану, можливо, нічого й не сталося б — Микола остигав так же швидко, як і спалахував, — коли б через деякий час на дачу не заглянула Світлана. Вони знову посварилися. Світлана вирвалась од нього, вибігла на вулицю, де її ждав Назаров. Микола кинувся до своєї машини, поїхав за ними. Назаров зупинився біля човнової станції, Микола — трохи далі, а тоді підкрався ближче і сховався за панелями, що лежать на березі. Бачив, як Світлана сварилася з Назаровим, як накинулась на нього і, втративши рівновагу, впала в озеро. Микола стрибнув у воду, підплив до Світлани, схопив її… Певно, до вбивства й не дійшло б, Микола зрештою допоміг би їй вибратися з озера, але Світлана почала відбиватись, а він не відступався, мабуть, придушив її, і вона втопилась…

Жінка замовкла. Подув вітер, розкуйовдив їй волосся, кинув пасма на очі, губи, та вона, здавалось, не помічала цього.

Підполковник невесело всміхнувся.

— Що ж, правдоподібно, — сказав. — Могло бути й так. Але, — зітхнув, — було інакше. Знаєте, мене з самого початку бентежило, що тут надто багато емоцій. Почуття — і негативні, й позитивні — химерно перепліталися, нашаровувались одне на одне так, що вже трудно було й розпізнати основу їх. Усе робилося в якійсь напрузі, несамовитості. І в той же час обдумано, розважливо, хитро. Як це пояснити? Можна було б сказати, що вчинками Миколи Кравця й Світлани керувала лиха доля, а на неї, як відомо, легко звалити що завгодно. Та я діалектик і навіть суб'єктивне розглядаю об'єктивно, діалектично. Не торкаючись поки що вашої версії, скажу, що я вдячний вам за правдиве висвітлення ваших стосунків із сестрою і ще ряду моментів — ви допомогли мені зрозуміти істинну суть їх. Згоден: Світлана мала великий вплив на Миколу, на його творчість. Припускаю, що їхня спілка спочатку була потрібна й Світлані для перевірки свого художнього смаку, бачення, для утвердження власної творчої позиції. Хоч то, повинен сказати, була дуже своєрідна позиція. Потрібна еротика? — Будь ласка! Малюнки жахів? — Скільки завгодно! Сфальсифікувати і те й друге під Андрія Мелещука? — Готово, вже зроблено! Правда, були й чудові ескізи до барельєфа «Спорт», симпатичні гноми в кінозалі, прекрасна в своїй безпосередності «Купальниця»… Але творчість для Світлани була не метою, а засобом для досягнення мети. Якої? Тієї, яку вона ставила перед собою в той чи інший період. Гноми здобули їй симпатію працівників кінотеатру, ескізи до барельєфа — вдячність, а потім і прихильність Миколи Кравця, «Купальниця» зміцнила її вплив на того ж Кравця, а заразом створила їй певну славу.

— Це правда, Світлана була дуже марнославна, — потвердила Надя.

— Не тільки, — заперечив Білякевич. — Були у неї і меркантильність, корисливість, розрахунок. Особливо останнім часом. Не задарма ж вона допомагала Кравцеві, виручала Наталю Літинську, не задля жарту «доповнила» батькову спадщину: його малюнки разом із своїми ловко сфабрикованими додатками вона примудрилася двічі продати, причому недешево.

— Мені здається, ви тут занадто категоричні, — озвалась Надя. — Що не кажіть, а сестра мала здібності.

— Не заперечую. Скажу більше: Світлана мала талант. Безперечний талант! Одначе, повторюю, використовувала його тільки як засіб і тому дуже швидко розміняла. Не можна грати на фортепіано ногами й лишатись піаністом. А вона здебільшого саме так грала. Певно, їй здавалося, що це забавно: виходить і ногами! Згодом збагнула, що догралася. Згадайте цикл малюнків «Наші прагнення», створений за одним заходом, на одному пориві. Це ж вона своє малювала.

— Тоді у неї якісь неприємності були на кіностудії…

— Думаю, що причина тут не в якихось неприємностях, їй справді не дуже пощастило в кіно — доморощені Мерилін Монро у нас не в моді. Сподівалася на великий успіх, та ба — не вийшло. Але ж це ще не трагедія. Зрештою вона могла б стати непоганою кіноактрисою. Мала театральні здібності, гарний голос, ефектну зовнішність. Треба було тільки працювати над собою — завзято, наполегливо. А така робота була не для неї, вона звикла до легкого, звикла робити все мимохідь, за одним заходом. От у чому корені її трагедії.

— А яке це має відношення до того, що сталося? — здвигнула плечима Надя.

— Пряме! Світлана сама себе підвела — не зразу, ясна річ, помалу — до тієї межі, за якою почалася дорога вниз. А жаль! Пішла б іншим шляхом — багато чого могла б досягнути…

— Шмагати її треба було, — буркнула сестра, — а над нею сюсюкали…

Віктор Михайлович мовчки подивився на жінку. А думка снувала навколо того, що вона сказала.

… Жила собі дівчина. Росла, навчалась у школі, була піонеркою, вступила в комсомол, працювала… Була серед людей, у колективі. І ніхто не помічав, що вона егоїстка, над усе любить себе, свій успіх — легкий, без великих зусиль… Невже не помічали? Та ні, помічали, добре бачили, тільки не надавали значення, мирилися, бо вона — талант. Прощали те, чого не можна прощати. Сюсюкали…

Нічого не скажеш, у тому, як склалася доля Світлани, є провина й інших…

— Це теж відіграло свою роль, — чи то вголос продовжуючи свою думку, чи відповідаючи співрозмовниці, мовив підполковник. — Але насамперед винна вона сама. Не можна перекладати свої гріхи на чужі плечі. Головне залежало від самої Світлани. Хіба вона не розуміла, на яку стежку стала? Чудово розуміла. Знала, де й коли переступає межу дозволеного, часом навіть каялась і… знову робила своє, намагаючись діяти тонше, використовуючи будь-яку сприятливу нагоду… А такі нагоди, коли хочеш їх знайти, трапляються. Скажімо, випадкове знайомство з кимось, хто раптом зацікавився тобою і пропонує безкорисливу допомогу… А втім, зустріч Світлани з Гастоном Лаграном, ділком і політиканом від мистецтва, я б не назвав випадковою. В нашій країні Лаграна цікавили не так старі ікони, як молоді кандидати в дисиденти. Він не скупився на лестощі, обіцянки, щедро видавав аванси й розплачувався — як готівкою, так і натурою, переважно сигаретами з маріхуаною.

Світлана не довго вагалась. На той час вона вже впевнилася, що успіх, якого можна досягнути наполегливою працею, — не для неї. Тож і розміняла совість, як раніше — свій талант. Для початку запропонувала зарубіжному покупцеві батькові малюнки з власними «доповненнями». Лагранові сподобались і малюнки покійного художника, і — ще більше — спритність та безпринципність його дочки. Про кращу помічницю годі було й мріяти. Вони швидко знайшли спільну мову, і Лагран прямо сказав, чого він хоче.

Не тінь невідомого, хоч і цікавого рисувальника була потрібна Лагранові й тим, що за ним стояли, а живий і здоровий художник чи скульптор, бажано не бездарний, гонористий, добре, якщо задирливий, скандальний, більш-менш помітний у своєму середовищі. Такого чоловіка Лагран був ладен розрекламувати в пресі «вільного світу», піднести в ранг «борця за права людини», створити йому ореол «мученика соцреалізму» і, підготувавши таким чином, залучити до співпраці. Помічниці він пообіцяв високу винагороду, частину якої видав авансом разом з відповідними гарантіями на майбутнє. Лишалося знайти підходящого кандидата. Світлана не сушила собі голови — одразу ж подумала про Миколу Кравця і взялася до діла.

Незабаром Лагран познайомився з Кравцем і дійшов висновку, що це саме та людина, яка йому потрібна. Правда, Миколині роботи не викликали у нього захоплення: в творчості борця за «вільне мистецтво», мученика «соцреалізму» мають бути не еротично-будуарні мотиви, а рішучий протест проти засилля, сміливий виклик гонителям.

Кравець не зразу збагнув, чого від нього хочуть. Зате Світлана добре зрозуміла й запевнила Лаграна, що все буде гаразд. Вона мала фантазію, не сумнівалась у силі свого впливу на Миколу, досвід спільної роботи у них був, принципів не лишилося. Так виник задум «Повергнутого», дуже скоро втілений у восковій моделі, а потім і в бронзовому виливку. Ліпив, звісно, Кравець, але створювала той образ Світлана, орієнтуючись, так би мовити, на ідейне замовлення.

А далі скандал на худраді (його викликав сам Кранець — це треба було Лагранові), і незабаром фотографії «Повергнутого» з відповідними коментарями з'явилися на сторінках ряду західних ілюстрованих журналів. Колесо закрутилося…

Новоявлений дисидент скоро привернув увагу осіб, вельми впливових у країнах «вільного світу» — надійшли спокусливі пропозиції багатих закордонних колекціонерів і приватних виставочних салонів, запрошення до Іспанії, повідомлення про банковий рахунок… Не забули й Світлани. Лагран розумів, що без неї Кравець мало на що здатний, і постарався зв'язати їх одним мотузком. Попереду ще були серйозні перешкоди, проте Світлана вірила, що саме ця дорога приведе її до жаданої мети. А задля такої мети можна і треба йти на все… В цьому вона переконала й Миколу.

Білякевич замовк і пильно подивився на жінку. Вона зупинилась, уже не кутаючись у шарф, і підполковник побачив, як зблідло її лице, а в очах блиснули розгубленість, страх, безсилий гнів…

Але за мить очі погасли, обличчя якось осунулося, наче жінка раптом постаріла на добрий десяток років. У її погляді, в виразі лиця, в усій постаті відчувалися глибока втома й байдужість. І Білякевич зрозумів те, в чому досі сумнівався: це вже не маневр, не хитрування — вона відчула, що більше виходу немає. Попереду — глухий кут…

І все ж ця жінка вміла триматися й трималася до кінця. Підвівши голову, сказала тихо, майже спокійно:

— Ви суперечите собі. Якщо все було саме так, то Микола не мав би причин убивати Світлану.

— А він і не вбивав її… — повільно, мовби знехотя, мовив Білякевич. — Він убив іншу, схожу на неї жінку, яка заважала обом їм своєю безкомпромісністю, непримиренністю до їхніх негідних, дисидентських дій, готовністю викрити фальсифікацію малюнків Андрія Мелещука… Кравця не спинила навіть її вагітність… Він убив свою дружину Надю — придушив, купаючись в озері, і втопив. А через три години на тому ж озері, тільки в іншому місці, допоміг вам інсценувати вашу загибель… У темряві вам легко було непомітно вилізти з води і дійти до «Жигулів» Миколи Кравця — машина ждала поблизу. Так було задумано. Так і зроблено.

Миколина участь у наступній трансформації вас в Надію Мелещук-Кравець була зовсім незначна — тут ви були вже не тільки автором і режисером, а й виконавцем головної ролі. Перша ваша головна роль. Чи не остання? Зіграли ви її, треба визнати, непогано — зусилля режисера Любарського не пропали марно. Кравець тільки підігрував вам, так само, як і ваша матінка, яка боялася втратити й другу дочку… От як воно було насправді, Світлано Андріївно!..