Острів Білої Сови

офія вирішила на цей раз не відривати погляду від органіста, від його шишкастої лисини, аби не пропустити момент, коли він обернеться обличчям до прихожан. Адже скільки це ще може тривати! Вона вже півтора року живе на цьому забутому Богом рибальському острові, щонеділі ходить у цю церкву, а органіста, який сидить якраз перед нею, ні разу не бачила анфас. Взагалі цілком можливо, що вона таки бачила його обличчя, і навіть не раз, адже людей на острові було обмаль, тут мешканці час від часу натикалися одне на одного навіть поза церквою — то на суботньому базарчику, то в магазинчику, то в пабі, то на пристані (кожен мешканець мав човен, зафрахтований у бухті). Однак через дурацький звичай, за яким усі чоловіки містечка ходили в дурацьких рибальських капелюхах із великими крисами, що закривали вуха і потилицю, вона не могла співвіднести жодне з облич мешканців містечка з пагорбистою лисиною органіста.

Служба Божа добігала кінця, і Софія напружилася. Власне, їй був до лампочки сам органіст, по суті, вона лише шукала якоїсь інтриги для свого нудного життя, яке нагадувало булькотіння загуслого болота. Вона шукала хоча б якоїсь зачіпки, якоїсь поживи для свого спухлого від інтелектуального голоду мозку, яка б допомогла їй пережити ще один тиждень на цьому відстійному острові на краю землі, де взагалі нічого не діялося. Взагалі нічого. Ніколи. Вона вмирала з нудьги, але нікого було звинувачувати, крім самої себе. Адже вона їхала сюди цілком свідомо. Роберт, її чоловік, за якого вона вийшла заміж після знайомства в інтернеті, був чудовим вибором: молодий інтелігентний лікар-дослідник, що збирає матеріали на цьому острові для своєї дисертації. За інших обставин їхню з Робертом подружню пару можна було б назвати ідеальною. Вона вийшла заміж після тридцяти і трохи розумілася на чоловіках. Втрачати Роберта вона не хотіла.

Служба Божа добігала кінця, сільський хор доспівував останні псалми, і Софія чекала: от зараз, на останньому куплеті заллється співочими риданнями секретарка місцевої мерії Роуз-Мері. Це була огрядна леді з кількома підборіддями, що симетричними шарами спадали вниз, аби злитися з грудьми. Роуз-Мері носила яскраво- або темно-червоні плаття з глибокими декольте, накриваючи їх теплими власноруч вив’язаними шалями різноманітних кольорів, включно з яскраво-жовтим, і робила перманент на своєму ріденькому світлому волоссячку. Однак, як не дивно, в її зовнішності була своя естетика. Роуз-Мері була ідеальною опозицією до стандартів модельного бізнесу, що їх Софія, як справжня інтелектуалка, глибоко зневажала, і, власне, саме в цьому і полягав шарм місцевої зірки.

Роуз-Мері мала чудовий голос, дуже потужний і дзвінкий. Вона ним, як правило, не зловживала на службі Божій, за винятком тих моментів, коли виконувала останній псалом. У цей момент усе її тіло імітувало шторм на морі (Софія дивувалася, як цього можна було досягти фізично), а голос так само коливався розбурханими хвилями, час від часу сягаючи найвищої точки дев’ятого валу. Крім того, на цій фінальній частині служби Божої спалахували маленькі церковні прожектори, спрямовані на публіку, що підсилювало ефект урочистості церемонії.

Усіх прихожан охоплювало душевне напруження, а по закінченні псалму, тільки-но Роуз-Мері закривала свого рота (а разом з тим заплющувала свої круглі очі), вони відчували неземне полегшення, мало не катарсис. Можливо, саме заради цього ефекту отець Боніфацій і тримав Роуз-Мері «на закуску служби». Він розумів, що люди повинні виходити з церкви не знуджені, а піднесені.

От, власне, тому із поля зору Софії вислизав органіст: вона так само, як і всі, піддавалася на чари Роуз-Мері і коли оговтувалася після катарсису, органіста вже не було на місці.

На цей раз Софія примусила себе сфокусуватися і не відривати погляду від органіста. І все було б добре, якби у найвідповідальнішу мить, наприкінці псалму, її не взяв за руку Роберт і не притулив до свого серця. Софія про себе подумала, що, мабуть, буде дуже нечемно після такого жесту не подивитися на чоловіка з вдячністю. І не посміхнутися ніжно. І щоб обов’язково на очах бриніла сльоза. Софія повернулася до Роберта, вдячно глянула на нього й усміхнулася. Сльоза, на жаль, «не получилася».

Софія витримала паузу, аби Роберт задовольнився її вдячною реакцією на його закоханий погляд, і лише потім відвела очі, щоб упіймати ними органіста, але… Його вже не було.

Ну, що ж, її чекає ще один тиждень безконечної нудьги!

Служба Божа скінчилася. Прихожани, щасливі від «скинутого адреналіну», стали виходити з церкви. Софія викрила себе на тому, що взяла Роберта під руку, як це робили всі дружини з чоловіками в цьому містечку. Усвідомивши це, вона вжахнулась. Отже, вона стає такою, як усі вони! Її ВЖЕ затягло це болото, вона робить це вже автоматично!

Софія хотіла була висмикнути руку, однак Роберт лагідно, проте досить переконливо притримав її, показуючи, що йому ця патріархальність подобається.

«Капєц!» — промовила вона про себе.

Повз них проходили люди і посміхалися, напевно, думаючи: «Яка гарна і щаслива ця молода подружня пара!».

У Софії ж у душі все переверталося.

«Як я можу бути щаслива на цьому острові, де нічого не росте, крім моху і карликових дерев, де від риби мене вже вивертає, де єдиний звук, який можна почути, — це завивання вітру і шум моря, від яких мене вже нудить, де я не маю з ким поговорити людською мовою про нормальні речі, як я можу бути щасливою?!».

З такими думками вона спускалася з чоловіком під руку з пагорба, від церкви, вниз, до місця, де стояв старий штурвал, «Штурвал старого Джо», від якого розходилися навсібіч доріжки і стежки. Тут потік парафіян переливався з великої артерії в судини, аби потім розгалузитися в капіляри.

Ландшафт острова був пагорбистий, скелястий. Будинки розкидані хаотично по скелях. Хатка, де мешкали Роберт із Софією, розташовувалася на окремому скелястому пагорбі, досить ізольовано від інших. По сусідству, трохи нижче, жили лише дві перестарілі дівки, незаміжні сестри-близнючки Моллі і Доллі, або, як їх називали, Моллі-Доллі.

Як правило, Роберт і Софія уникали компанії сестер, ідучи з церкви, тому навмисне або відставали від них, або, навпаки, пришвидшували ходу, щоб ті не змогли їх наздогнати. Однак сьогодні їм це не вдалося: вони вийшли з церкви майже водночас із Моллі-Доллі, і було б дуже підозріло, якби вони захотіли позбутися їхньої присутності.

Дорога від Штурвалу старого Джо до дому сестер займала десь хвилин із двадцять. І ці двадцять хвилин треба було про щось розмовляти.

Попутники поговорили про погоду, про те, про се, і вже наче й не було більше тем для розмови, аж тут Софія спитала:

— Моллі-Доллі, а де хата органіста?

Запала пауза. «Чому вони мовчать? — подумала Софія. — Може, вважають нечемністю в присутності власного чоловіка розпитувати про іншого?» Тому вона похапцем збрехала:

— Я б хотіла брати в нього уроки гри на органі.

Моллі-Доллі перезирнулися. На їхніх обличчях намалювалося величезне здивування.

Вони витримали паузу, а потім заговорили майже одночасно:

— Він не має хати…

— Як він може мати хату?..

— Адже він…

— Він же…

— Привид!

— Привид!

— Привид Брендан!

Софія розсміялася. Як дивно було чути від Моллі-Доллі цей дикий жарт!

Однак, судячи з серйозності їхніх облич, Софія зрозуміла: вони не жартували.

«Якщо це не жарт, то вони просто божевільні. Або провінційні недовчені дурепи. Не треба звертати на них уваги!»

— Привидів не існує! — тихо сказала Софія, більше для самої себе, ніж для інших.

Однак сестри почули цю фразу і подивилися на неї з жалістю: дівчинко, ти так мало розумієш у житті!

Вона зиркнула на Роберта, чекаючи на його реакцію, аби впевнитися, що це не вона дурна, а вони. Як же вона здивувалась, коли Роберт, точнісінько з таким самим виразом обличчя, як Моллі й Доллі, кивнув: мовляв, так, органіст церкви святого Альфонса — привид.

Софія образилася до глибини душі. З неї, жінки з високими інтелектуальними стандартами, намагаються зробити дурочку!

Може, вона справді поїхала дахом і чогось не розуміє?

Ні, Моллі-Доллі — це просто тупі невігласки!

Але Роберт! Що з ним?

Решту дороги всі йшли мовчки. Софія — від обурення. А решта мовчали, неначе відчуваючи незручність за Софію, яка не розуміє елементарних речей. Їхня мовчанка ще більше дратувала її.

Роберт із Софією зупинилися на кілька хвилин біля хатки-розвалюхи Моллі-Доллі, попрощалися з сестрами, трохи віддихалися після крутого підйому, набрали повітря в легені й пішли долати останній, найкрутіший етап дороги.

Коли вони видерлися нагору до хатини, що її Роберт називав сентиментальним словом «гніздечко», Софія сіла на лавочку біля будинку. Вона завжди так робила перед тим, як увійти в дім, аби перевести дихання після підйому. В неділю вона затримувалася на лавочці трохи довше, поки Роберт готував сніданок. Це був їхній сімейний ритуал.

З цього місця відкривався чудовий краєвид і на море, і на бухту, де «фрахтувалися» рибальські човни, виструнчившись, як пиріжки на деку, рівненькими рядочками. Інші пагорби були всіяні різнокольоровими хатинками рибалок, на окремому пагорбі височіла церква святого Альфонса, на іншому — білий із червоним дахом маяк, а ще на іншому — школа.

Їхній з Робертом будиночок перебував у комунальній власності мерії, і в ньому, за традицією, жили всі лікарі, що приїжджали на острів. Найдовше тут затримався старий самотній лікар О’Браян, про якого мешканці містечка досі згадували з повагою. Це був такий собі Іонич, без претензій, однак із величезним досвідом. Після його смерті в будиночку ніхто подовгу не жив, лікарі не витримували більше року і тікали звідси, як то кажуть, узявши «ноги в руки».

Будиночок стояв на скелястій горі, не зовсім на вершині, а під нею. За ним здіймалася крута скеля, вкрита лісом, а за кілька метрів перед лавочкою вже зяяло урвище над морем.

Коли Софія вперше тут опинилася, ця мальовнича картина її просто зачарувала. Вона й тепер їй подобалась, однак краса суворої північної природи не могла здолати її туги.

«Люба, сніданок готовий!» — почула вона голос Роберта.

Софія неохоче розпрощалася з чудовим краєвидом і так само неохоче зайшла до будинку, звідкіля долинав запах французьких тостів, теплих бельгійських вафель і кленового сиропу.

Подружжя мовчки снідало в їдальні з величезним вікном на море. Всі теми вже давно були проговорені. Софія їла без апетиту.

— Люба, ти без настрою? — спитав Роберт.

У їхній молодій сім’ї не прийнято було сваритись. Однак у цей момент Софія зрозуміла, що не позбудеться роздратування, якщо не висловить свої претензії вголос.

Тож вона, ковтнувши для хоробрості кави, почала:

— Роберте, як ти можеш — освічена людина, лікар, — як ти можеш мене переконувати в абсурдних речах? Як ти можеш вірити в привидів! Ми живемо у двадцять першому столітті! Нехай вони — Моллі й Доллі — старомодні провінціалки. Але ти!

Взагалі їй було начхати, чи вірить Роберт у привидів, чи ні. Не було нічого жахливого в тому, що він у них вірив. Можна подумати! Адже всі люди мають свої дивацтва! Тобто питання про привида-органіста саме по собі було непринциповим. Єдиною причиною її спалаху була туга. Туга за нормальним цивілізованим життям.

Роберт лагідно всміхнувся:

— Люба, але це ж очевидно! Брендан, піднімаючи руки з клавіатури після останнього акорду, просто зникає. Розчиняється в повітрі. Невже ти не бачила?

Роберт говорив це таким тоном, неначе йшлося про звичайний фізіологічний процес.

Софія подивилася на його дитинне обличчя і ледь стрималася, щоб не прошипіти:

«Я тебе ненавиджу!».

Ця думка обпекла її своєю несподіваністю. Вона ненавидить свого чоловіка? Свого милого, люблячого, інтелігентного, догідливого чоловіка? Що за маячня! Цього не може бути! Вона любить його!

Однак сумнів, мов хробачок, почав точити її душу.

Після недільного сніданку Роберт із Софією зазвичай ішли у спальню, що також мала величезне вікно на море. Можна було лежати в ліжку днями і насолоджуватися дивовижним північноатлантичним краєвидом, що вона часто й робила в будні з книжечкою в руках, поки чоловік був на роботі. А в неділю після сніданку Роберт із Софією лягали в ліжко і, покохавшись, засинали. Вона не могла сказати, що між ними була якась шалена пристрасть. Ні. Все було дуже мило й інтелігентно. І, якщо бути відвертою, це її цілком задовольняло, вона й не хотіла нічого іншого. В свої тридцять з гаком років вона прагнула душевного й тілесного спокою і сімейного затишку. Вона перебрала за свою бурхливу молодість купу чоловіків, і її важко було чимось здивувати. Чоловіки як самці її вже практично не цікавили. Все у всіх було до занудності однаковим. Тож Софію цілком задовольняло її спокійне інтимне життя, і вона щонеділі звично віддавалася скромним інтелігентним любовним утіхам з чоловіком, без особливого бажання, але й без відрази, так, аби лише бути «у формі».

Однак цього разу її фізично відвернуло від чоловіка. Вона збрехала Робертові, що сьогодні в неї дуже болить голова. Він повірив і з легкою душею заснув на правому боці.

Вона спершу довго дивилась у вікно на море, а потім вдяглася і вийшла споглядати пейзаж із лавочки.

Скеляста земля навколо хати була вкрита товстим шаром моху, ступати по якому було приємно і м’яко. Північний мох «довгошерстий», а поміж ним проростають манюсінькі кущики північних ягід і карликові кущі жимолості.

Софія роззулася й опустила ноги в ту мохову подушку. Літо тут таке коротке, що треба насолоджуватися кожною його миттю. Вона автоматично нагнулася і пошукала рукою в маленькому ягіднику, що ріс поряд із лавочкою, жовті ягоди, які доспіли за минулий день, зірвала кілька і вкинула в рота.

Море було спокійним. Як і має бути в неділю. Рибалки спали післяобіднім недільним сном і не тривожили його рибальськими потребами.

І навіть туристи, які зрідка навідувалися сюди на своїх яхточках, десь зникли.

Софія заплющила очі й задрімала…

Решта неділі пройшла, як і завжди: пізній обід, телевізор, вечеря і знову в ліжко.

Надвечір розгулявся вітер, він шаленів за вікном, бентежачи своїм завиванням Софіїну душу. Вона ніяк не могла заснути. Крутилася з боку на бік, кілька разів вмикала нічну лампу, щоб почитати, однак сон не приходив.

І от, уже далеко за північ, коли очі її почали поступово злипатися, вона пробудилася від стуку у вхідні двері. Підхопилася з ліжка і стала будити чоловіка. Той пішов на перший поверх відчиняти двері.

Знизу долинала розмова: чиясь донька народжувала дитину, і, судячи з усього, вже пізно було везти породіллю до найближчої лікарні, що була на материку: годину їзди на човні плюс півгодини на машині.

Роберт піднявся нагору і почав швидко вдягатися. Софія і собі зібралася. Вона боялася лишатися сама вдома вночі, тому під час нічних викликів завжди супроводжувала чоловіка.

Вони вийшли з хати, обгорнені великими рибальськими брезентовими плащами з капюшонами, взявши ліхтарики в руки, і пішки стали спускатися слизькою крутою стежкою до хатини Моллі й Доллі, де була запаркована їхня машина. З ними йшов Джон Воскреслий. Так його називали у містечку.

Це була відома історія. Колись він був рибалкою, як і всі чоловіки на острові, займався приватним рибальським промислом. Чесно кажучи, конкуренція з середнім і великим рибальським бізнесом останні кілька десятиліть так зросла, що те, чим займалися на острові місцеві чоловіки, і бізнесом назвати вже не можна було. Це була інерція минулого. Джон, тоді ще не «Воскреслий», а просто «Джон з околиці» (бо жив він з родиною в майже недоступному місці, куди мало хто навідувався) зник у морі на місяць, і священик уже навіть справив по ньому панахиду. Однак раптом ні з того ні з сього він з’явився «нізвідки» на недільній службі в церкві, змусивши похвилюватися місцеву громаду.

На всі розпитування він уперто мовчав, лише довго, кілька годин сповідався отцеві. Після того більше не виходив у море, а займався на острові столярством.

Джон Воскреслий був на вигляд старим чоловіком, хоча, може, він і не був таким уже старим, просто морська сіль і суворий північний вітер робили рибалок цього острова зовні старшими, ніж вони були насправді.

Роберт, Софія і Джон Воскреслий сіли в машину і поїхали серпантиновою дорогою вниз, оскільки в таку погоду йти пішки коротким шляхом — слизькою крутою стежкою — було дуже небезпечно. Подорож пікапчиком також була не з приємних: з моря дув сильний злий вітер, а уривчастий дощ лився не рівномірно, а неначе жбурляючи величезні жмені води навкруги. Дорогу було видно погано, і Софія вся тремтіла від холоду і страху.

Слава Богу, вони дісталися Штурвалу старого Джо, а далі вже рівною заасфальтованою дорогою доїхали до бухти. Там перелізли з машини в старий задрипаний човник Джона Воскреслого і попливли вздовж берега розбурханим морем до його хатинки. Джон жив з дружиною і донькою на протилежному боці острова, куди машиною було дістатися практично неможливо.

Хатинка Джона Воскреслого була дуже скромна. Здавалося, що човник перемістив їх у часі десь на початок двадцятого століття. Ця думка миттю промайнула в Софіїній голові. Їх зустріла Ана, дружина Джона Воскреслого, яку так само прозвали Воскреслою. Вона стояла перед ними у довгому фартусі, тримаючи перед собою великі червоні руки, неначе не знала, що з ними робити. Вона здавалася набагато молодшою від свого чоловіка.

На великій плиті, що опалювалася дровами, грілися баняки з водою. За ситцевою фіранкою стогнала породілля.

Софія присіла на свіжовирізану дерев’яну табуреточку біля плити, щоб зігрітися. Роберт приступив до ретельного миття рук у великій мисці, Ана довго зливала йому теплу воду, поки він тер щіточкою нігті.

Породілля надривно закричала, і Ана, майже кинувши глечик Софії в руки, прожогом кинулася до доньки.

Софія зливала Робертові на руки, щоразу доливаючи в глечик старомодним ковшиком теплої води з баняка на плиті, як це робила перед тим Ана.

Нарешті Роберт закінчив гігієнічну процедуру і пішов за фіранку. Софія автоматично стежила, як він іде, тримаючи руки напоготові, як ліктем відводить фіранку. І тут вона несподівано побачила зовсім молоденьке личко породіллі. Здавалося, їй було років тринадцять-чотирнадцять, не більше. Її щоки розпашіли, а розпущене рудувате кучеряве волосся змокріло від поту.

Софія так і завмерла на місці серед кімнати.

Джон Воскреслий сидів у кутку на маленькому ослінчику, втупившись у підлогу.

Софія поставила біля нього свій ослінчик.

— Переживаєте? — спитала вона його.

— Та це звичайна бабська справа, — недбало сказав він.

— Це НЕ звичайна бабська справа, — образилась за жінок Софія.

Джон Воскреслий нічого на це не відповів.

— А де ж батько дитини? — спитала Софія.

Вона підозрювала, що у цього дівчиська чоловіка немає, однак зробила вигляд, що нічого не підозрює.

— Брендан зробив їй дитину, — спокійно промовив Джон Воскреслий, не відриваючи погляду від підлоги.

«Стоп, — подумала Софія. — Десь я вже чула це чудне ім’я!»

І раптом її ошпарило: та це ж Моллі-Доллі називали його, коли говорили про привида.

— Брендан? Як… Що… Хіба це можливо? — пробурмотіла вона.

— Якщо він інших дівчат і жінок ґвалтує, то чому б йому не позаритися на мою доньку?

Софія розчервонілася. Ясно, що тут, на цьому острові, всі божевільні і схиблені на Брендані. Ходять наліво, гуляють з ким завгодно, а потім усе звалюють на привида.

Однак вона вирішила зробити вигляд, що вірить у всю цю нісенітницю, тому продовжила розмову.

— І багатьох він так…? — Софія не завершила питання, однак Джон зрозумів, що вона має на увазі.

— Та тут півмістечка — його робота.

— Так-таки півмістечка, — з недовірою в голосі промовила вона.

— Так-таки півмістечка, — підтвердив свої слова Джон Воскреслий.

Софія задумалася.

— Слухайте, Джоне, — тихенько спитала Софія, — а як він ЦЕ робить? Адже він привид!

— Ти мене питаєш? А я звідки знаю? Я з ним не спав! Ти краще бабів спитай!

«Логічно!» — подумала Софія.

Її розпирало від цікавості.

«Ну що ж, — думала вона. — Не треба сердитись на місцевих людей, а дивитися на це спокійно. Брендан — чудовий персонаж місцевого фольклору. Що я про нього знаю? Те, що він привид. «Працює» органістом у місцевій церкві. Кохається з жінками. І вони від того вагітніють і народжують дітей. Прикольно».

— Піду покурю, — сказав дядечко Джон. — Коли що, погукайте мене.

Софія кивнула на знак згоди.

Породілля почала кричати все частіше, а разом з тим почастішали Робертові команди і материні поради, Софія зрозуміла, що наближається розв’язка, і з полегшенням зітхнула.

Останній надривний крик, і… Почувся хрипкий голос немовляти.

— Вітаю з сином! — голос Роберта підбадьорив породіллю. А після того скомандував до її матері, — пелюшки!

Ана вискочила з-за фіранки і зняла з ґратки над плитою згорнену фланелеву пелюшку, яка грілася в очікуванні новонародженого.

— Докторе, купати будемо тепер?

— Лише обітремо теплою водою. Вода готова?

— Готова.

— Перекип’ячена чи лише нагріта?

— Перекип’ячена.

— Добре.

Софія незчулася, як серед хати опинився великий ослін, а на ньому — маленьке коритце, куди Ана влила води і додала якоїсь брунатної пахучої рідини, схожої на навар із ялівцевих гілочок.

Роберт акуратно тримав на одній руці новонароджене маля, а другою рукою обтирав його тільце марлевою пелюшкою, намоченою у ванночці.

Софія замилувалася цією сценою і уявила собі, як він купатиме їхню спільну дитину.

Вона побачила, як занепокоєно Ана роздивляється малюкове тільце, неначе шукаючи якісь ґанджі.

— Ну, що, є? — спитав Роберт. «Отже, він добре знав, чого шукала Ана», — подумала Софія.

— Нема. Ніде нема.

— Дивіться уважніше, десь має бути.

Ана уважно розглядала малюка, поки Роберт його обережно перевертав.

— Нема! — обурено вигукнула Ана.

Вона кинула пелюшку у воду і прожогом кинулася до доньки:

— Ах ти така-сяка! Ти, виявляється, нагуляла дитину, а все скинула на Брендана.

— Мамочко, це Брендан!

— Як Брендан, якщо ніде немає його знаку? Кажи: хто батько дитини?

— Мамочко, клянуся, це Брендан!

«Ага, — подумала Софія. — Отже, всі діти Брендана мають якийсь родимий знак».

Роберт тим часом ніжно обгорнув чисте дитя в суху пелюшку. Воно перестало плакати і невдовзі заснуло.

Тим часом перемовини між матір’ю і донькою перейшли на високі ноти.

Мати справді була розсерджена тим, що її донька осоромила їхню сім’ю, народивши байстря, неначе дитина від Брендана байстрям не була б.

У хату забіг Джон Воскреслий.

— Що тут діється? — спитав він Роберта.

Роберт лише здвигнув плечима: мовляв, це ваша сімейна справа, я не втручаюся.

— Пацан чи дівка? — показав головою на дитя новоспечений дідусь.

— Хлопчик, — сказав Роберт і поправив пелюшечку в дитяти на голові.

З-за фіранки, розпашіла і розпатлана, вискочила Ана.

Софії дуже захотілося підтримати юну породіллю, вона підійшла до Роберта, що тримав дитину, і висловила припущення:

— Послухайте, не треба сварити дівчинку, вона тепер і сама мама! Краще подумаймо, як знайти той знак. От що я думаю: у цієї дитинки стільки складочок, цілком можливо, що те, що ви шукаєте, сховане в якій-небудь із них.

Ана нахмурила брови, а тоді кинула Робертові:

— Ану, докторе, розгортайте дитя ще раз!

Процедура повторилася: Роберт обережно повертав маля, яке нещадно репетувало, а Ана стала розглядати його, тепер уже розправляючи його складочки. Нарешті під коліном вона щось набачила.

— Ану, докторе, подивіться, що воно таке?

Роберт нахилився.

— Щось таки є, це точно, але питання: що?

— Це може бути маленький трилисник? — схвильовано допитувалася Ана.

— Це може бути чим завгодно. Думаю, воно стане чіткішим пізніше, коли хлопчик трохи підросте.

Конфлікт було загладжено.

Софія благально подивилася на чоловіка і показала на годинник, мовляв, пора додому.

Ана зрозуміла натяк і махнула Джонові: збирайся, довези людей до пристані.

Роберт віддав дитину Ані:

— Я завтра навідаюся до вас після роботи, однак раптом щось термінове, дайте знати, я приїду раніше.

У понеділок, після нічної пригоди, Роберт дозволив собі поспати довше і пішов на роботу трохи пізніше, ніж звичайно. Софія поприбирала в хаті, поставила варитися обід, а сама вийшла до своєї лавочки.

Вона кинула погляд з висоти своєї скелі на острів.

«Який він чудний!» — подумала вона, і в її думках уже не було роздратування.

Вона заплющила очі, підставивши обличчя слабкому сонячному промінню, і розслабилася.

— Доброго дня, Софі!

Софія здригнулася.

Стежкою піднімалася Елен, місцева доброчинниця, добряче задихавшись.

Софія підскочила від несподіванки. Нечасто до них, на їхню скелю, видиралися відвідувачі, і то переважно, коли їм потрібен був лікар. А тут, здається, йшли саме до неї.

— Доброго дня, Елен. Як справи?

— Та так собі, Богу дякувати. Ось збираю гроші на Роуз-Мері.

— З нею щось трапилося? — стурбувалася Софія.

— Богу дякувати, ні. А хіба Ви не знаєте? Вона подалася на конкурс «Країна має таланти». Вся наша громада вирішила підтримати її, бо, як-не-як, вона може прославити наше містечко! Отож ми збираємо гроші, щоб оплатити їй подорож до міста на перший тур. Бог дасть, перейде на другий тур, а далі… Все в Божих руках…

— О, це дуже благородна ідея. Я думаю, ми з чоловіком обов’язково підтримаємо Роуз-Мері. Вона чудова, це поза сумнівом. Тільки, боюся, ви даремно так далеко йшли, бо в нашій родині рішення про гроші приймаються спільно… А чоловіка тепер нема вдома…

Софія відчула незручність, говорячи останню фразу. Що про неї подумають: яка з неї господиня, коли не розпоряджається грішми!

Однак Елен кивнула з розумінням:

— О так, це правильно. Я схвалюю. Ну, добре, я посиджу і піду, — сказала вона, а Софія відчула, що Елен прийшла сюди заради чогось іншого. Цікаво, заради чого?

Софія запропонувала Елен кави.

Та радо погодилася.

Під час кавування Елен розповідала про різні громадські справи, про те, що треба заасфальтувати дороги до всіх хатин, щоб не було так, як цієї ночі, коли пан доктор мусив у шторм їхати човном до Джона Воскреслого.

— До речі, — неначе між іншим спитала вона. — Як там усе було?

Судячи з того, як вона завмерла на цій фразі, Софія зрозуміла: ага, ось заради чого вона прийшла! Вона хоче свіжої плітки!

— Ну, що вам сказати, пологи були дуже швидкі… — повільно промовила Софія, розмірковуючи над тим, що казати, а що — ні.

— Ну, і..? — почулося очікувальне.

— Ну, і народився хлопчик. Здоровий, Богу дякувати, — повторила вона вираз самої Елен.

— Ну, і…? — знову почулося у відповідь.

— Ну, і всі були щасливі… — тягнула Софія.

— Ну, і…?

— Власне, це і все.

— Що — все? — розчаровано промовила Елен.

— А що ви хотіли б іще почути?

— Ну, чи мав хлопчик знак Брендана?

— Знак Брендана? А що це таке?

— Як, ви не знаєте? Всі діти, народжені від Брендана, мають на тілі родиму плямку у вигляді листочка конюшинки.

— Всі?

— Всі.

— Всі-всі?

— Всі-всі.

— А хто такий Брендан?

Елен широко розплющила здивовані очі.

— Вам же Моллі-Доллі пояснили, хто він такий!

«Ага, плітки тут поширюються зі швидкістю світла. Ну добре. Продовжу свою гру».

— Ага, то це привид Брендан? А я подумала була про якогось іншого Брендана, місцевого Казанову. Вибачте, я ж тут новенька. Не можу зорієнтуватися… Плутаю імена… — намагалась перехитрувати Елен Софія.

— Ні-ні, мова йде саме про нього. То що там було?

— Де?

Здається, Елен зрозуміла, що Софія з неї знущається.

— Ну, не буду вас затримувати, — ображено сказала Елен і встала з-за столу.

— Не ображайтесь на мене, — примирливо сказала Софія. — Я тут нова людина і нічого в місцевих звичаях не тямлю.

Софія напакувала в маленький паперовий кошик випічку власного виробництва, аби задобрити місцеву авторитетку, і та трохи зм’якла.

Врешті-решт, треба віддати належне містечку, люди тут були незлостиві.

Елен взяла кошик із маківником і масляним печивом, на яке Софія зверху ще поклала квіточку, і пішла перевальцем до стежки.

В останній момент жінка обернулася і сказала, можна сказати, з повагою:

— А ти, дівчинко, молодець! Бувай!

Софія помахала їй рукою, а коли та зникла з поля зору, з полегшенням зітхнула.

Роберт повернувся додому змучений. Через те, що пізно пішов на роботу, він не приходив додому на обід.

— Як там маля? — спитала за вечерею Софія.

— Як і всі Бренданові діти, здоровий і життєрадісний. До речі, Мегі передавала тобі вітання.

— Яка Мегі?

— Породілля.

— Мені? Вона ж мене навіть не бачила.

— Вона вдячна тобі, що ти захистила її перед матір’ю і підказала, де шукати знак.

— Правда? Ну що ж, дякую. А багато таких дітей на острові?

— За моєї практики народилося троє, це четверте.

— А ти ведеш облік усіх «Бренданових» нащадків?

— Так, це започаткував ще лікар О’Браян. Я користуюся його картотекою.

— Невже «Бренданові нащадки» не такі, як усі інші люди?

— Ще не знаю, бо всі мешканці острова мають особливу формулу крові. Лікарі «на материку» вважають це місцевою ендемічною особливістю. І тому поки що важко визначити, яка специфіка «Бренданових дітей».

Софія слухала Роберта, роззявивши рота. Не можна сказати, що вона в усе це вже вірила, просто насолоджувалася тим, що в її нудному житті з’явилося щось цікаве. А головне… А головне… З’явилася нова тема для розмов з чоловіком! Це була маленька сімейна перемога.

Цього разу подружжя пішло до ліжка раніше, ніж звичайно, аби після попередньої безсонної ночі добряче виспатися. Софія, натхненна після приємних змін у її нудному житті, дотиком руки дала знати Робертові, що вона не проти сьогодні покохатися, і він не відмовився.

Вони заснули щасливі й розслаблені.

Однак уночі їх знову розбудив стукіт у двері.

На цей раз їх покликали до помираючого. Помирав Джон Невічний. Взагалі, корінні мешканці острова носили лише два прізвища: О’Ніл і Макгваєр, то, щоб не плутатися, людей розрізняли за прізвиськами. Джона Невічного так прозвали, бо він полюбляв повторювати: «Я ж не вічний!». Він уже давно хворів на невідому хворобу. В принципі, діагноз можна було б встановити, а то навіть і вилікувати дядька, якби він ходив до лікаря. Однак Джон демонстративно ігнорував медицину.

Тому було досить дивно, що він наказав доньці покликати до свого смертного одра не тільки священика, а й лікаря. Жінка прийшла до Роберта просити відвідати помираючого зі словами: «Тато сказали, що по нього прийшла смерть», — і Роберт подумав, що його кличуть лише засвідчити цей сумний факт.

Коли вони прибули до Джона, отець Боніфацій вже був на місці і якраз сповідав його. Зробивши свою справу, він вийшов з кімнатки і «передав естафету» Робертові:

— Він хоче тебе бачити.

— Мене? — здивувався лікар. — Навіщо? Невже він вирішив лікуватися?

— Ні, тут інше.

— Що саме? Хоча б натякніть!

— Там побачиш.

Роберт пішов до Джона Невічного. Отець Боніфацій і Софія опинилися віч-на-віч.

Вони деякий час мовчали, поки отець не порушив мовчанки:

— Ну, то як ви тут? Обжилися?

— Більш-менш… — знехотя відповіла Софія, борючись зі сном.

— І як вам тут? Нічого не тривожить?

«Ні, нічого, — мало не сказала Софія, але потім спохопилася, — а чому, власне, я повинна придурюватися?». Тому відповіла:

— Так, отче, мене тривожить ваш органіст.

— Брендан?

— Еге ж, він.

— Чим же він завинив перед вами?

— Нічим не завинив. Просто… Чи правда, що він привид?

— А що, є якісь сумніви?

«Знову одне й те саме», — Софія відчула легеньке роздратування.

— І давно він живе на острові? — Трохи змінила вектор розмови вона.

— Давно, ще з часів першої місії. Він був першим, хто навертав місцеве плем’я індіянців на християнську віру.

— А чому він став привидом?

— Це досить темна історія. Ми не все можемо пояснити. Нам бракує знань про духовний світ… Усе, що я можу сказати, — це те, що це місцеві індіянці зробили його безсмертним.

— А звідкіля така виняткова плодючість? Священикові якось не пасує таким займатися…

— Це ще одне запитання, на яке я не маю відповіді, лише припускаю, що це — певна форма непорочного зачаття… Не в тому сенсі, що мешканці острова щоразу народжують святих чи ангелів, а в тому сенсі, що жінки вагітніють без бруду інтимних стосунків.

— Цікава теорія.

— Це не теорія. Це практика… — зітхнув отець.

Софія замислилася.

— А ви не боїтеся, що діти Брендана почнуть одружуватися між собою і запровадять інцест?

— Не певен, що це було б інцестом. Зачаття ж непорочне… Але на всяк випадок я тримаю це питання під контролем. Я не даю дозвіл на одруження «Бренданових» дітей між собою.

— До вас приходять по дозвіл на шлюб?

— Аякже, це ж маленька громада, яка ізольовано існує принаймні кілька століть. Люди (я маю на увазі не лише Бренданових нащадків, а й усіх мешканців острова) тут не мають певності, чи не беруть вони в дружини свою родичку, тому я звіряю за метричними книгами родовід і після того даю дозвіл на одруження… Власне, це стається рідко, бо…

— Бо що?

— Бо в нас люди вибирають подружню пару зовсім іншим способом… Як би вам це пояснити… Розумієте, страх інцесту спонукав моїх попередників-священиків робити щокілька років спеціальний список дозволених подружніх пар…

— Цікаво… І що?

— Ну, наприклад, у цьому році десятьом молодим людям виповнюється вісімнадцять, і я для кожного складаю список, з ким їм можна одружуватися. Тоді вони дивляться на кандидатів і вибирають поміж ними собі пару. Список оновлюється щороку, бо щороку додається, скажімо, десятеро нових молодих людей, які досягли відповідного віку… Словом, для мене це велика халепа. Багато писанини. Багато роботи з метричними книгами. Я їх уже зашарпав. Жаль, не знаю що залишиться від них наступному священикові.

— Тобто ви простежуєте, щоб, за церковним правом, не було кровної спорідненості до сьомого коліна?

— Скажімо, так, — ухилився від прямої відповіді отець Боніфацій.

— А чому люди не одружуються з кимось поза островом?

— Одружуються. Ті, які виїжджають з острова, одружуються з чужинцями. Але це стається вкрай рідко. З острова їдуть одиниці. Інерція…

— А чому не привозять дружин «з материка»?

— Сюди ніхто не хоче їхати.

«Логічно», — подумала Софія.

— А діти Брендана якось обліковуються? — спитала вона.

— А для «Бренданівців» я веду окрему книгу…

— Чому окрему?

— Тому що жоден священик «на материку» не сприймає нашу історію з Бренданом всерйоз. Кожен наступний священик сміятиметься з мене, якщо побачить, як я в метричній книзі фіксую в графі «батько»: «Брендан, місцевий привид».

— То пишіть: батько невідомий.

— Я так і пишу… В тих «білих» книгах…

Софія ще раз замислилася. Розмова почала по-справжньому її цікавити.

— То що буде, як… — вона затнулася.

— Коли я помру?

— Ну, щось таке… Що буде з тими «забороненими книгами», що буде з обліком Бренданових дітей?

— Буде приблизно щось таке, як після смерті лікаря О’Браяна.

— Тобто?

— Мінятимуться священики, поки один з них не зрозуміє, що все це серйозно і не лишиться тут назавжди.

— Назавжди? — верескнула Софія. — Невже ви думаєте, що ми з Робертом тут лишимося назавжди?

— Так, усі на острові Білої Сови абсолютно впевнені в цьому. І він у тому числі.

— Хто — він?

— Брендан.

Софія вирячила очі. Ця новина її явно не тішила. Де й подівся її піднесений настрій.

— Ми тут не збираємося лишатися надовго! — категорично заявила вона.

— Я так само казав сорок років тому.

— Сорок років! Ні, тільки не це! Ви, напевно, жартуєте! — заскиглила Софія.

— Та заспокойтеся, звичайно, жартую. Зараз не дев’ятнадцяте століття. Життя міняється. Але ваш чоловік дуже добре вписався в нашу громаду.

— Так, він молодець, — приколисана лагідним тоном священика, миролюбно сказала Софія.

З кімнати вийшов Роберт.

— Що там?

— Відійшов…

— Нехай йому земля буде пухом! — сказав отець Боніфацій.

«Цікаво, як вони собі це уявляють?» — подумала Софія, згадавши скелястий ландшафт острова Білої Сови.

Софія рвалася додому, адже надворі була глупа ніч, однак з’ясувалося, що Робертові треба було ще зайти до свого офісу, щоб щось терміново записати.

— Чи не можна це зробити завтра? — жалібно спитала Софія.

— Ні, ні, я за ніч усе забуду. А мені треба поповнити базу даних дуже цінними свідченнями, які мені дав Джон Невічний.

— Він що, також Бренданів нащадок?

— Так, і оскільки він ніколи не відвідував лікаря, ми нічого не знали про стан його здоров’я і хвороби, на які він хворів… Однак лікар О’Браян перед смертю зібрав усіх Бренданових дітей і взяв з них слово, що вони, навіть якщо не люблять лікуватися, перед смертю розкажуть лікареві про те, на що хворіли протягом життя… Для науки… Ти навіть не уявляєш, як це важливо! Це може бути наукове відкриття!

— Наука не прийме версії про батька-привида.

— Так, але на цьому не треба загострювати увагу. Просто досліджуватиму цих людей як ендемічну групу. Тут усі мають специфічний код ДНК, а Бренданові діти й поготів.

«Можливо, його треба заохочувати займатися наукою, — подумала Софія, — аби у нього був стимул повернутися в місто!».

— Так, любий, я вірю, що з цього може бути наукове відкриття!.. — гарячково почала вона.

Але Роберт її вже не слухав. Він уперся поглядом в екран комп’ютера з базою даних і нервово щось там шукав.

Софія зрозуміла, що це надовго, тому затопила пічку і вмостилася біля неї на диванчику, вкрившись пледом…

…Прокинулася вона зранку на тому самому місці і здивовано побачила, що Роберт уже розпочав приймати пацієнтів.

Це була Мегі з дитям. Її привіз човном батько, а сам пішов до когось щось ремонтувати.

Роберт із Мегі якраз стояли над хлопчиком і уважно розглядали його.

— Мені ти можеш признатися, — тихенько вмовляв її Роберт, — я нікому не скажу.

— Докторе, я не брешу, — ображено відповіла Мегі.

— Але хлопчисько зовсім не подібний до Бренданових дітей, — доводив їй Роберт.

— Ну, що я можу зробити? — розпачливо сказала Мегі.

— А ти мала інтимні стосунки з кимось іншим?

— Так, зі своїм хлопцем. Але я знаю точно, що завагітніла від Брендана. Жінка завжди знає… Я народила дитину рівно через сорок тижнів після зустрічі з Бренданом. День у день. Які ще можуть бути сумніви?

— Мегі, не переживай. Ніщо не вийде з цієї кімнати. Мій інтерес — суто науковий. Не бійся мене. Розумієш, якщо я внесу в картотеку якусь помилку, неправдиві дані, то це, як вірус у комп’ютері, може «з’їсти» все, що довгими роками створював доктор О’Браян. Мегі, твій гінеколог не мав сумнівів щодо термінів?

— Ні, не мав. Я йому взагалі нічого не казала: він як визначив термін п’ять тижнів, так від того все і пішло.

— Гаразд, Мегі. Давай зважимо хлопчика.

Вони почали займатися обмірами, тим часом Софія встала і поставила чайник.

— Кому каву, кому чай? — спитала вона.

— Мені чай! — в один голос сказали Мегі й Роберт.

Софія розгорнула клуночок, який, за старим звичаєм, їм учора вночі передала родина померлого Джона Невічного: там були домашній пиріг з м’ясом і пиріг з ягідною начинкою. «Ням-ням!» — подумала Софія, нарізаючи великі скибки. Вона вийняла з холодильника молоко і баночку місцевого варення, також подарунок від клієнтів, і накрила на стіл.

Роберт визирнув за двері — чи нема більше хворих. Більше нікого не було, і вони сіли снідати.

Сніданок усім смакував. Їли мовчки. Софія тихцем розглядала Мегі: біляве рожевощоке дівчисько, як і всі нащадки ірландських першопоселенців острова. Вона мала вигляд тінейджера, але погляд і голос видавали її дорослість.

— Я помітила, — порушила мовчанку Софія, — що на цьому острові навіть свинина пахне рибою.

— Ми свиней рибою годуємо, — флегматично пояснила Мегі.

Софія перестала жувати, неначе принюхуючись до того, що розжувала.

Мегі зиркнула на неї і розсміялася по-дитячому:

— Та не бійтеся, в м’ясі риб’ячих кісток нема!

Софія теж розсміялася.

— Ми тепер переважно годуємо свиней комбікормом. Але тут живуть в основному рибалки. У них купують саму тріску, а дріб’язок куди дівати? Не викидати ж? Тому згодовують свиням.

— Як хлопчика назвеш? — спитала Софія.

— Джоном, як же ще, — відповіла Мегі.

— Розумієш, — пояснив Роберт Софії, — Бренданові діти народжуються і помирають тут системно: якщо хтось народжується, інший помирає. Так сталось і на цей раз: Мегі народила, а Джон Невічний преставився…

— Брітні, донька Білла Різника, теж на підході, — з повним ротом сказала Мегі. І так само спокійно додала, — хто там іще збирається померти?

Роберт завмер.

— Брітні — це також Бренданова робота?

— Еге ж, його, старого паскудника! — розсміялася молода мама.

Роберт підхопився з місця і кинувся до комп’ютера. Потім став рвучко щось шукати в картотеці… Його апетит явно зник.

Жінки перезирнулися і здвигнули плечима.

— Ну, то я пішла? — чи то спитала, чи то ствердила Мегі.

— Угу, — пробурмотів Роберт.

— Дякую за сніданок, — чемно сказала Мегі. — Пиріг був смаченний.

— Це Джонові Невічному дякуй. Це його родина передала пиріг, — пояснила Софія.

— Цуєс, Дзонові Невіцному дякуй! — просюсюкала молода мама до сина і вийшла з медпункту.

Софія підійшла до чоловіка. На екрані висвічувалась база даних. Роберт гарячково щось шукав.

— Тебе щось збентежило? — лагідно спитала вона.

Чоловік, неначе зрадівши, що вона виявила інтерес, піднесеним тоном вигукнув:

— Неймовірно! Окрім Джона Невічного, в селі немає жодної Бренданової дитини, старшої за п’ятдесят!

— Це значить, що з народженням дитини помре хтось порівняно молодий? — спитала Софія.

— Так, але я не це маю на увазі. Я маю на увазі, що між Джоном Невічним і наступними кількома дітьми лежить межа в двадцять років! Уявляєш, двадцять років перерви! Де був Брендан у цей час? На острові Білої Сови? Чи на якомусь іншому острові? Чи, може, він хворів? Як це так, що на двадцять років перервалася традиція? Тимчасово перервалося природне відтворення виду!

— Я б на всякий випадок не вживала б виразу «природне відтворення». Як на мене, то воно не зовсім природне.

— Згоден, для нас це так. Але для місцевих людей це давно стало рутиною, нормою. Для них це — один із різновидів природного!

«Я вийшла заміж за божевільного! — подумала Софія. — Слава Богу, що це божевільний науковець, а не просто психопат», — заспокоїла вона себе.

— Поглянь у свою базу даних і вибери можливих кандидатів на те, щоб… Як би це сказати делікатніше… Щоб поступитися місцем дитині Брітні… Перевідай їх, розпитай, як їхній стан здоров’я, чи…

«Чи не збираються вони помирати…» — мало не зіскочило з Софіїного язика, якого вона відразу ж прикусила.

— Ти геній! — вигукнув Роберт.

«Мене просто навчили логічно мислити», — подумала Софія і додала вже вголос:

— Якщо ти не заперечуєш, я піду додому зготую обід. Ти прийдеш?

— Угу! — промугикав чоловік.

Софія прибрала рештки сніданку, перемила посуд, зібралася, цмокнула Роберта у щічку і вийшла з хатинки, яку на острові називали амбітним словом «клініка».

На порозі сиділа Мегі й годувала дитя груддю.

— Ти ще тут?

— Іще принаймні до ранку… — байдуже сказала Мегі, втупившись порожнім поглядом у море.

— До ранку? — здивувалася Софія.

— Батько завис у пабі. А це надовго.

— То де ти ночуватимеш?

— Та до когось наб’юся в гості…

— Може, пішли до мене?

Мегі підняла на неї очі:

— А я вам не заважатиму?

— Та ні, навпаки, мені самій на моїй скелі дуже нудно.

— То ходімо!

Софія сказала:

— Зачекай, візьму ключі від машини в чоловіка, щоб не пертися вгору пішки.

Вони їхали на «всюдиході» довгою серпантиновою кам’яною дорогою дуже повільно. Софія вмирала від страху, керуючи машиною на цьому відрізку дороги.

— Ви не бійтеся, — спостерігши її нервовість, сказала Мегі. — Тут машина ніколи не розіб’ється. Це ж скеля Білої Сови.

— Білої Сови? — перепитала Софія. — Це ще одна ірландська легенда?

— Ні, вона походить іще від місцевих індіянців.

— І про що вона?

— Нагорі вашої скелі є гніздо Білої Сови. Ті, що мешкають на тій скелі, перебувають під її опікою. Бо там, де живуть люди, там живуть миші, а Сова ж ними харчується…

— То тут нічого поганого не стається?

— Не знаю, напевно, ні. Кажуть, батько Моллі-Доллі якось п’яним повертався додому машиною і зірвався в прірву, то Біла Сова злетіла зі свого гнізда, впіймала кігтями машину і поставила біля хати. Але це не легенда. Це правда.

— Ти певна?

— Так, я сама чула цю історію від дядечка Джо.

— Хто це?

— Батько Моллі-Доллі.

— То він же був п’яний. Йому це просто приверзлося!

— Є ще один свідок.

— Хто?

— Наш учитель.

— Він теж це бачив?

— Так.

— Мегі, це смішно, де він живе, той учитель?

— Он на тому пагорбі, — вона показала кудись далеко, в бік школи.

— Як він звідтіля міг побачити маленьку сову?

— У бінокль, у звичайний морський бінокль.

— Оце йому нема чого робити, тільки дивитися в бінокль! — іронічно промовила Софія.

— Він спостерігає за гніздом Білої Сови. А вночі дивиться на небо в телескоп. У нього там є маленька обсерваторія.

Софія не мала що сказати. Власне, і не треба було. Вони благополучно добралися до будинку.

Біля входу лежав рибальський кошик зі свіжою рибою. Це також був місцевий звичай. Докторові (а Софія підозрювала, що й священикові, і вчителеві) рибалки по черзі приносили частину свого улову, чим страшенно злили Софію: адже вона мусила цю рибу чистити. Якби була її воля, вона б краще купувала на суботньому ринку вже почищену…

Софія зайшла в дім. Було якось сиро.

Мегі моментально зорієнтувалася, поклала дитя на диван, а сама спритно розтопила дровами пічку в кухні й вітальні.

Тим часом Софія розклалася на подвір’ї, щоб чистити рибу. Вона ненавиділа цю процедуру. Риба була холодна і слизька. От і тепер вона стояла над рибою, силуючи себе приступити до цієї неприємної процедури.

Мегі, побачивши її нехіть, запропонувала:

— Якщо потримаєте малого, я швиденько почищу.

Софія з радістю взяла в руки маленьке тепле тільце і сіла на лавку, спостерігаючи із захопленням, як блискавично працює Мегі.

Те, що зайняло б у Софії годину, забрало в Мегі лише п’ятнадцять хвилин.

Дівчина лишила дві маленькі рибинки нечищеними і, показавши на них, сказала:

— А це для Білої Сови.

— Що? — не зрозуміла Софія.

— Кажу, що це для Білої Сови, — повторила Мегі.

Побачивши, що Софія і далі розгублено дивиться на неї, вона обережно перепитала:

— Невже ви досі нічого не лишали їй?

— Ні… Тобто… Навмисне — ні… Але ненавмисне… я завжди лишаю коржики і хліб на столику біля лавочки… Я думала… Я, власне, не задумувалася, чому я так роблю… Просто так… Для пташок, чи що… Чи для ангелів… Чи, як казала моя прабабця… для померлих душ… Я час від часу, дивлячись звідси на океан, особливо в штормову погоду, не раз думала, що тут, біля нашого дому, напевно, літає багато душ… Душ тих рибалок, які не повернулися з моря… Але це було інстинктивно, ненавмисно…

— Виходить, ви залишали коржики для Білої Сови… Отже, ви робили все правильно, — заспокоїла її Мегі.

Софія подумала: «Слава Богу, що мене прабабця колись учила залишати їжу на ніч померлим душам… А якщо б я цього не робила… Я навіть не хочу думати про те, що було б, якби Біла Сова на мене розгнівалася… Стоп! Що я кажу?! Я починаю вірити в усю цю місцеву маячню! Рятуйте!».

Тим часом Мегі перебрала на себе не лише чищення риби, а й її приготування. Дуже скоро на столі стояла миска, повна апетитної ароматної, рум’яної, з хрусткою шкірочкою місцевої тріски зі шкварками сала. Софія виросла в країні, де морська риба продавалася тільки замороженою. Коли її розморозиш, вона тхне несвіжим риб’ячим жиром. Слово «тріска» асоціювалося зі словом «дешева». Виявляється, тріска — елітарна риба. Власне, саме заради неї кілька століть тому ірландці перетнули океан, аби оселитися в цьому суворому ландшафті.

Поки дві жінки з апетитом їли, вони розговорилися, Софія дізналася, що Мегі вже сімнадцять років, і дозволила їй називати себе на «ти». Після того вони знову вийшли на вулицю і посідали на лавочці на сонечку. І тут Мегі розповіла Софії свою історію.

Історія Мегі

…Ти ж бачиш, на цьому острові ситуація з женихами непроста. Коли в тебе починають рости цицьки і ти думаєш, що добре було б завести собі бойфренда, то завжди з’являється страх, бо невідомо, чи твій бойфренд насправді не є твоїм братом… Тому тут дівчата не дуже заглядаються на місцевих хлопців, більше звертають увагу на приїжджих туристів. А раніше, коли туристів не було, кожна дівчина мріяла про те, що одного дня до нашої бухти причалить чужоземний корабель, який заблукав в Атлантичному океані, звідтіля вийде молодий принц і забере її (саме її) звідси в теплу екзотичну країну. Але тим часом до бухти причалювали лише просмерділі рибою гнилі тарандайки, а чужоземний корабель ніяк не з’являвся, і все кінчалося тим, що батьки дівчини просили отця Боніфація скласти список женихів. Він складав, і тоді ця дівчина виходила заміж за тупого мужлана з риб’ячими очима тільки тому, що він не був її братом. Тепер ти розумієш, що народити дитину від Брендана було не такою вже й трагедією. Бо після того ти могла жити навіть зі своїм троюрідним братом, адже після Брендана ти, начебто, «зіпсута»… Ні, я неправильно висловилася, ти не зовсім «зіпсута», як коли б, скажімо, ти нагуляла дитя з бойфрендом… З Бренданом ти тільки «підіпсута», бо не маєш за собою вини. Це ж Бренданова робота.

У мене все було інакше. Я закохалася в Еріка. Не те, що він якийсь супермен, але він мене приваблював. Роботящий і непитущий, і човен у нього чистий і завжди відремонтований, і сітки в нього ніколи не бувають дірявими чи кинутими абияк на купу, а складені акуратно, і сам він нічого: високий, міцний… Як на зло, він таки є моїм троюрідним чи чотириюрідним братом, і ясно, що за законом він мені ніколи не дістався б і зрештою одружився б із якоюсь прищавою Мері. Ну, а я з ним загуляла, і чхати мені було на те, що це гріх… Думаю, ми б таки втекли з цього дебільного острова…

Але тут цей придурок Брендан на мою голову!

Знаєш, я думаю, він собі приглядає пару ще тоді, як ми всі ходимо мало не без трусів. Кажуть, що Бренданові «нівєсти» (так нас усіх називають) бачать його поза церквою частіше, ніж інші. Можливо, ця прикмета й правильна. Але він мені явився лише раз.

Пам’ятаю, коли ми гуляли з дівчатами і хлопцями на шкільному подвір’ї, мені було тоді років із сім, ми грали в піжмурки, і я залізла до старого шкільного сарайчика. Сиджу я там, підглядаю в щілинку за дурепою Мері, яка не може додуматися, де хто сховався, а він мене цап за косу! і каже: а ти що тут робиш?

Як я перелякалася! Смикнулася і прожогом рвонула з сарайчика, навіть не оглядаючись. Дівчата й хлопці позбігалися: що таке? — питають. — Там Брендан! — кажу. Всі відразу повірили. Ніхто не пішов у сарайчик перевіряти. Бо нас змалку вчать: не можна тривожити Брендана.

З того часу мене дражнили: «Бренданова нівєста!». Мене то страшенно злило. Я кричала у відповідь: «Я краще повішуся, ніж буду Брендановою нівєстою!».

Більше він мені не являвся.

Але коли сталася та халепа з батьком… Може, ти чула, що його місяць не було, що човен його прибило до скелі… Ми вже його відспівали, як він явився… Він нічого не розказував удома, але мама якось сказала мені: мабуть, твій батько продав тебе Бренданові…

Я довго не хотіла вірити, бо я вже тоді крутила з Еріком…

Але тепер бачу, що правда була за мамою. Брендан таки мене трахнув.

А було це так.

Ми домовилися з Еріком, що він прийде до мене вночі. Власне, він не приходив, а припливав своїм човном. А точніше, не своїм човном, а старим батьковим, якого він відремонтував, відчистив, перефарбував і назвав «Мегі». Ми часто зустрічалися ночами з Еріком, бо не могли ходити вдвох публічно, адже ми були родичі. І всі це знали. Він припливав до мене серед ночі, подавав знак уханням сови, я виходила, і ми трахалися в його човні.

На цей раз я вибігла з дому в самій нічній сорочці і скочила з розгону в човен, аби опинитися в Ерікових обіймах. Я відчула щось не те, коли побачила зелене світло, яке пройшло крізь мене.

Мене мов вогнем обпекло: «Чорт! Та це ж Брендан! Як я вляпалась!».

Бренданові нівєсти розповідають байки про те, що зелене світло горить дуже довго і що це неначе калейдоскоп, неначе купання в джакузі чи щось таке. Неправда. Ніякого джакузі, ніякого калейдоскопа. Це просто зелена блискавка пронизує тебе. Осліплює на мить. Оглушує на мить. І більше нічого. Більше нічого. Одна мить — і ти залетіла. Бррр!

А головне: Ерік усе це бачив!

Мегі розповідала, кусаючи нігті, на яких лишилися острівці чорного лаку, покладеного принаймні минулого тижня, ще до пологів.

Обидві жінки сиділи на лавочці й дивилися на море.

Джон заворушився у своєму пакуночку.

— Слухай, — пробудилася з задуми Софія. — А давай іще раз подивимося йому під колінце!

— Ти сумніваєшся?

— Ні, просто цікаво, що то за трилисник.

Мегі серйозно подивилася на Софію:

— Його нема.

— Жартуєш?

— Сьогодні вранці зник.

— Чому ти не сказала про це Робертові?

— Я не знаю, що робити. Він справді зовсім не схожий на Бренданових дітей. Але… Зелене світло і все таке… Я думаю, це все-таки його робота. Хочеш подивитися?

— Хочу.

Жінки пішли в хату. Там було тепло, аж жарко, від натопленої печі. Софія повідчиняла вікна. Мегі поклала немовля на диван, розгорнула пелюшки, і вони почали його роздивлятися.

— Ну, дивись: хіба він схожий на них?

— Хіба я знаю, які вони — Бренданові діти?

— Подібні до сов.

Софія замислилася. В пам’яті зринув образ місцевої солістки.

— Роуз-Мері?

— І вона також.

Софія прискіпливо глянула на дитя.

— Носик не совиний, це факт. А підборіддя… Але ж у всіх немовлят шия коротка… Давай заглянемо під коліно.

Вони перевернули дитину і поклали на животик. Хлопчик закректав, намагаючись підняти голівку, однак це йому не вдавалося: зарано.

Мегі розтягнула шкіру під коліном дитинчати:

— Бачиш, нема!

Софія нахилилася:

— Справді, нема. Слухай, а ти не переплутала ліве і праве коліно? Давай подивимося під другим.

Так і зробили.

— Ну, що, бачиш: тут теж нема!

Вони поклали дитя на спину.

— Що ти думаєш? — спитала Мегі Софію, звернувши на неї благальний погляд.

— Це не Бренданове дитя.

— А як же зелене світло?

— «Промахнувся». Побачив Еріка і… Облажався….

Жінки засміялися.

— Ну, що будемо робити? — спитала Софія і сама здивувалася своєму запитанню.

— А що робити?

— Треба йти до Еріка і сказати, що в нього син.

— Я не можу цього зробити. Якщо дізнаються, що це дитя інцесту, нам кінець…

Софія замислилася:

— Так, треба, щоб думали, що це Бренданове дитя, якомога довше… Тепер ти в очах громади, — як ти казала? — підіпсута… — так що тепер можете з Еріком жити разом, і у вас буде ваше спільне дитя… А далі все якось налагодиться…

— Ти думаєш?

— Так. Малюймо трилисник! — скомандувала Софія.

— Чим?

— Фломастером… Поки що…

— Неси!

Софія принесла набір фломастерів.

— Хто малюватиме? Я не вмію, — захвилювалася Мегі.

— Давай я… Я брала уроки малювання, — скромно сказала Софія про свої дизайнерські успіхи і почала виводити три маленькі листочки конюшини.

— Тільки зроби якось нечітко, щоб нічого не запідозрили.

— Звичайно, не турбуйся.

Хлопчик мовчав, неначе розуміючи всю відповідальність моменту, лише важко сопів, силкуючись підняти голову.

— Наче непогано, — оцінила роботу Мегі.

— Дми, щоб швидше висохло… Ні, давай краще я промокну серветкою, щоб було нечітко…

Мегі ахнула:

— Як справжній!

— До речі, якщо не мити милом, цей фломастер зі шкіри не змивається дуже довго. Я ним собі роблю щось типу тату. Ось бачиш, — Софія показала малюнок над кісточкою на нозі, — тримається майже два тижні. Але ми будемо зустрічатися для підстраховки раз на п’ять днів.

Мегі слухняно кивнула.

Несподівано за їхніми спинами почулося:

— Люба, я вже прийшов!

Софія похапцем згребла фломастери і запхала їх під диван.

У хату зайшов Роберт. Він був явно у доброму гуморі.

— Ти знаєш, любий, Мегі приготувала нам такий обід, що язик можна проковтнути! — запопадливо прощебетала Софія, аби замаскувати збентеження.

— Я голодний, як звір!

Роберт побачив розгорненого малюка:

— А хто це в нас тут такий? — спитав він привітно і нахилився до нього.

Софія з Мегі нервово перезирнулися.

— До речі, я сьогодні вранці забув подивитися йому під коліно. Як там трилисник? Піду помию руки!

Мегі благально подивилася на Софію.

Та кивнула. Коли Роберт повернувся, вона спробувала його відволікти від малюка:

— Любий, може, спершу пообідаєш, поки риба ще тепла?

— Обід нікуди не втече… Ану, показуй, Мегі, свого героя!

Молода мама притулила малюка до грудей:

— Він… Він — голодний! Мені час його годувати!

Малюк і справді закомизився, і Мегі почала демонстративно розстібати ґудзики на кофтинці.

— Та я на одну секунду! — розсердився Роберт. — Ти щось приховуєш від мене?

— Нічого я не приховую! — перелякано відказала Мегі й похапцем віддала дитину в руки докторові.

Роберт поклав хлопчика на животик, так само, як десять хвилин тому це робили жінки, і почав розправляти шкірку під правим колінцем.

Жінки перезирнулися й округлили очі.

— Нічого нема! — розчаровано промовив Роберт.

Софія вдарила себе долонею по лобі.

— Докторе, якщо ви шукаєте трилисник, то він під іншим коліном! — тремтячим голосом промовила Мегі.

— Не може бути! Знак був під правим коліном. Я точно пам’ятаю… Я так і записав у базі даних…

Роберт затнувся, бо помітив трилисник під лівим коліном.

— Не може бути! — прошепотів він.

Мегі за його спиною перехрестилася.

— Не може бути… — ще раз прошепотів він. — Як я міг переплутати ліве і праве коліно?

Він віддав дитину молодій мамі і обхопив голову руками.

Софія і Мегі співчутливо скривилися. Вони почували просто дику незручність.

«Може, признаємося йому?» — проворушила губами Софія.

«Тільки не тепер, благаю!» — так само, лише порухом губів, відповіла Мегі.

— Любий, не переживай, це не кінець світу! — заспокоїла Софія чоловіка. — Давай краще пообідаємо!

Настрій у доктора було зіпсовано. Він їв обід автоматично, думаючи про своє.

Жінки ходили по хаті навшпиньки.

— Я сьогодні втомився. Піду відпочину, — нарешті сказав він і піднявся східцями нагору.

— Якось некрасиво виходить, — винувато промовила Мегі.

— Я пізніше все йому поясню, — пообіцяла Софія. — Зараз не можна, бо ми наражаємося на небезпеку змусити його стати співучасником змови, що не личить докторові…

— Так, не личить! — папугою повторила Мегі й закивала головою.

Жінки пішли в кімнатку для гостей і також завалилися спати.

Ввечері прийшов батько Мегі й забрав доньку з онуком додому.

Роберт спав цю ніч дуже тривожно. Софія відчула, що він у гарячці, й дала йому випити жарознижувальних ліків. У нього таке часто траплялося відтоді, як вони переїхали на острів. Роберт мав з дитинства алергію на хутро, пір’я, котів. Молода родина наче й уникала контакту з цими алергенами, однак усе одно Робертові приступи періодично повторювалися. Вони з Софією помітили, що найкращим способом позбутися алергії було виїхати з острова хоча б на кілька годин — як казав Роберт, «провентилювати легені».

Отже, долю сьогоднішнього дня було вирішено: Роберт бере відгул, і вони їдуть на материк. Софія зібралася, як завжди, швидше від чоловіка і сіла його чекати надворі, на лавочці.

Був сонячний день, і симпатичні різнокольорові будиночки — яскраво-червоні, жовті, сині, брунатні — гарно вигравали на зелених схилах пагорбів. Вона озирнулася на свій білий будинок і подумала, що, напевно, сьогодні таки наважиться купити фарбу.

— Роберте, як ти думаєш, у який колір перефарбувати нашу хатину?

— Люба, ти ж дизайнер, вибирай сама, я в цьому нічого не тямлю!

— Ти не будеш проти темно-жовтогарячого?

— Гарний колір. Ти готова? Пором відходить через півгодини.

На маленькому поромчику, що його тягнув маленький буксирчик, поміщалося п’ять машин. Цього разу з ними опинилася машина, на якій батьки везли до пологового будинку Брітні, про яку казала Мегі. Ця родина поставилася до народження дитини серйозно: за два дні до кінця терміну вони забронювали в клініці на материку палату для доньки, а собі — номер у готелі. Брітні та її батьки дуже зраділи, що їхнім попутником виявився доктор, оскільки вони мали один не підписаний ним документ і боялися, що в них його не приймуть у клініці. А так їм вдалося залагодити справу, не виходячи з машини.

Батько Брітні Білл Різник був місцевим колієм свиней і вирізнявся своєю солідною поставою. Такої самої комплекції були його дружина і донька. Брітні була єдиною дитиною в родині. Вона вже трохи засиділася в дівках, їй було під тридцять, але, судячи з усього, женихом їй і не пахло. Білл Різник, не соромлячись, публічно побивався з приводу того, що не має кому передати бізнес, і навіть, подейкували, просив отця Боніфація замовити словечко перед Бренданом, аби той «зробив» Брітні дитину. Ніхто не знає, чим закінчилися ті переговори, але дівка й справді завагітніла.

На пристані лікар і батьки майбутньої мами щиро розпрощалися, потиснули одне одному руки через опущені віконця машин і роз’їхалися в різні боки.

Роберт і Софія спершу накупили продуктів, а потім поїхали до місцевого гігантського господарчого супермаркету.

Чим подобався Софії цей магазин, так це тим, що там можна було купити все разом: і фарбу темно-жовтогарячого кольору для стін, і фарбу білого кольору для вікон і дверей, і ролик для малювання стін, і пензлик для малювання рам, і квіти (фіолетові з жовтими серединками), щоб створювали контраст фарбі, і горщечки, і землю, і підставку до горщечків, і шурупи, якими підставка для горщечків прикріплювалася до підвіконня, і молоток, і викрутку, і лійку поливати квіти, і добрива. Словом, тридцять три задоволення одним махом.

І от, штовхаючи поперед себе величезний візок, переповнений оцими тридцятьма трьома задоволеннями, на повороті вона раптово зіткнулася з іншим покупцем. Вони обоє чемно вибачилися, і на цьому інцидент було б вичерпано і Софія забула б про випадкового незграбу наступної ж миті, якби не те, що її погляд (нехай лише на пів секунди) «зашпортнувся» за незнайомця. Вона «сфотографувала картинку» і зберегла її у своїй пам’яті. А на тій картинці закарбувався чоловік у яскраво-зеленій сорочці і брунатній, здається, замшевій, жилетці. Незнайомець був гладко виголений і з неприродними яскраво-зеленими очима. А головне — він був лисим.

Софія зупинилася, задумалась, і раптом її пронизало: «Брендан! Це був Брендан!».

Вона озирнулась, але (на це й варто було сподіватися) його вже не було.

Софія спробувала пригадати, чи відчула вона його поштовх. Так, відчула. Отже, сутичка була не безтілесною…

Вона попхала візок по основному проходу господарчого супермаркету, уважно заглядаючи у бокові проходи, шукаючи Брендана. У цю мить їй хотілося, щоб це виявився не Брендан, а звичайний обиватель.

Але зеленоокого чоловіка ніде не було.

Він просто розчинився в повітрі.

Софія і Роберт напакували свій маленький вантажний пікапчик. До відправлення порому було ще три години.

— Давай заїдемо в клініку! — запропонував Роберт і якось дивно глянув на Софію.

— Навіщо?

Роберт зам’явся.

— Ти не хотіла б відвідати гінеколога?

Софія не сподівалася такої пропозиції.

— Взагалі, ні… Тобто сьогодні я собі цього не планувала. А що?

— Ну, ми з тобою одружені вже майже два роки, а ти не вагітнієш…

— Я теж про це думала, однак мої підозри падали на тебе, — ображено сказала Софія.

— На мене? — щиро здивувався Роберт, неначе був не лікарем у двадцять першому столітті, а дрімучим дядьком із сивої давнини, коли люди щиро вірили, що бездітними бувають лише жінки.

Софія подумала, що, в принципі, показатися гінекологові було б не так уже й погано, адже цього вимагає культура сучасної жінки, і тому легко дала згоду на відвідини лікаря. Вона із прикрістю помітила, що лікар чекав на них, значить, Роберт усе продумав заздалегідь. Ретельний медичний огляд з УЗД засвідчив, що Софія не має ніяких патологій, лишилось дочекатися аналізів. Підбадьорена цими результатами, Софія почувала себе молодою і самовпевненою.

Натомість Роберт, здавалося, був здивований: невже причина бездітності в ньому? Він якось намагався завуалювати свою розгубленість, метушився біля машини, перепаковував товари в багажнику.

Нарешті він зиркнув на годинника:

— Треба поспішати на пором. Раптом на острові хтось заслаб або помер… — промовив він по-діловому.

Обоє знали, що він має на увазі попередника дитини Брітні, Бренданового нащадка, який от-от має з’явитися на світ і витіснити когось із старших. Знаючи секрет Мегі й відчуваючи, що далі вже не може обманювати чоловіка, Софія сказала тихо, неначе між іншим:

— На цей раз ніхто не помре…

Роберт на мить зупинився в своїй метушні і, не піднімаючи очей на дружину, тихо спитав:

— Значить, Мегі схитрувала?

— Не зовсім. Вона справді мала з Бренданом те саме, що й інші його «нівєсти», як тут кажуть на цих жінок, тому, власне, вона й думала на нього…

— Тобто…

Роберт не закінчив фрази.

«Акела промахнувся»… — хотіла була пожартувати Софія знаменитим афоризмом з мультика про Мауглі, однак схаменулася: Роберт жарту не зрозуміє.

«Взагалі, — подумала Софія, — ось іще одна причина моїх нарікань на безбарвне життя на острові: я тут не сміюся». Так, одна з вад перебування в чужій культурі полягає в тому, що твоїх жартів ніхто не розуміє, а тобі їхній гумор здається несмішним.

Софія зиркнула на Роберта, неначе вагаючись, чи розповісти йому цю шалено смішну історію про те, як вони з Мегі, малюючи конюшину на дитині, переплутали праве і ліве коліна, однак він мав пригнічений вигляд, і тому вона стрималася.

— Та я ще після пологів здогадувався про це, бо плямка під колінцем видавалася мені непереконливою, однак я вирішив триматися осторонь сімейного скандалу. А в тому, що Мегі таки мала «зустріч» із Бренданом, я не сумнівався: тут про таке не жартують, Брендан цього не любить… А ваші хитрощі я враз розкусив і, чесно кажучи, навіть був зворушений тим, як ти намагаєшся підтримати Мегі, тому нічого й не сказав. Я лише був збентежений відкриттям, що Брендан буває безплідним… Раніше такого не було. Принаймні записи лікаря О’Браяна про це нічого не говорять.

Софія подумала: не такий уже й дурний її чоловік.

— Треба поговорити з отцем Боніфацієм, адже йому всі сповідаються. Може, він щось знає…

— Я пробував. Він уперто тримається таємниці сповіді.

— Нехай не називає імен, а лише скаже, чи були взагалі такі випадки на острові, коли після контакту з Бренданом жінки не вагітніли.

— Може, ти спробуєш? — запропонував Роберт. — Ти вмієш викликати людей на довіру. Розумієш, я справді думаю, що це могло б бути наукове відкриття…

Софія обійняла чоловіка: який він чудовий!

На поромчик вони в’їхали мало не останні.

Море за день спохмурніло, стало непривітним. Коли вони пливли, здавалося, що то не поромчик хилитається, а обрій з усіма скелями. Софію занудило.

Коли врешті вони сяк-так причалили до острова Білої Сови і виїхали з порома на сушу, Софія вискочила з машини, аби на повні груди дихнути свіжим повітрям, хоч це була ілюзія, адже на поромі свіжого повітря також не бракувало.

Бажання їхати додому серпантиновою дорогою Софія не мала. Тому вони вирішили перебути годинку-дві в центрі містечка, тим більше, що біля паба було запарковано багато машин і звідти долинав якийсь шум. Таке бувало, коли відбувався матч з хокею: в пабі був великий телевізійний екран, і мешканці приходили сюди на колективний перегляд.

Однак тепер було літо… Софія дивувалася: що могло їх зібрати докупи?

Роберт пішов «на розвідку» і дуже швидко вискочив назад, махаючи рукою: іди швидше сюди.

Всередині їй відразу стало зрозуміло, у чому річ: показували перший тур народного змагання «Країна має таланти», в якому, вочевидь, мала взяти участь Роуз-Мері.

Паб був просто забитий простими рибалками. Одні з них займалися малим рибальським промислом, з якого можна було лише вижити, однак ніяк не забагатіти. Молоді хлопці переважно вже наймалися на більші рибальські судна. Це була трохи краще оплачувана, проте все ще важка і брудна робота. І ось ці чоловіки, які, в принципі, не мали зайвої копійки, все-таки зібрали гроші, хто скільки міг, і відправили Роуз-Мері на конкурс.

І от вона з’явилася на екрані.

— Подивіться, подивіться, вона в моєму платті! — вигукнула Елен.

На неї всі зацитькали.

— Красуня… — прокоментував хтось.

Насправді Роуз-Мері мала жахливий вигляд. Вона випливла на сцену в саморобному платті, як біла мара, і стала перед екраном. Її дуже погано освітлювали, її потрійне підборіддя здавалося масивним і потворним. Її маленький ротик, носик-дзьобик і ріденьке волоссячко на голові робили її подібною до… так, до сови, до гігантської сови.

Очевидно, таке саме неприємне враження вона справила і на журі. Софія прочитала це на їхніх скептичних обличчях. Члени журі іронічно перезирнулись і скорчили саркастичні гримаси.

Тут заграла музика. Це був Моцарт, «Севільський цирульник».

Софію охопило хвилювання. Вона раптом відчула себе частинкою цієї рибальської спільноти, для яких Роуз-Мері була не потворна гігантська сова, а справжня Примадонна.

Роуз-Мері відкрила маленького совиного ротика, і… звідтіля полилися просто божественні звуки. Вона співала арію Розалінди. Софія ніколи в житті не чула віртуознішого виконання. Абсолютно чистий звук, ідеальна техніка.

Оператор навів камеру на суддів: у них просто щелепи повідвисали. Ці чистенькі, вилизані сноби, які могли собі дозволити кривити невдоволені й іронічні міни щодо тих, хто не відповідав їхнім штучно сконструйованим стандартам, були шоковані. Ні, вони не просто були шоковані, це надто м’яке слово для означення того, що побачила Софія, вони були прибиті шоком. Вони були розчавлені.

У пабі стояла мертва тиша. Рибалки, які чули Роуз-Мері щонеділі в церкві й щиро вірили в те, що вона справжня співачка, слухали її, затамувавши подих. Вони не ворушилися, неначе боячись, щоб це не збило Роуз-Мері з ритму, щоб, не дай Бог, вона не сфальшивила, не поперхнулася, не розгубилася. Для них це була справа життя і смерті. Це була сутичка їхнього маленького ізольованого світу з великим і чужим, який вважає їхній маленький світ відсталим і навіть потворним.

Коли Роуз-Мері закінчила, паб вибухнув вигуками і аплодисментами.

Журі сиділо приголомшене. Коли чистенькі сноби натисли на велику зелену кнопку, мовляв, Роуз-Мері прийнято до другого етапу, чоловіки в пабі поскидали свої капелюхи з великими крисами і замахали ними в повітрі, а жінки почали витирати очі від сліз білими хусточками.

Софія й собі помітила, що в неї мокре від сліз обличчя.

Роуз-Мері повернулася на острів Білої Сови наступного дня і відразу ж почала готуватися до другого туру. Софія вирішила особисто зайти до неї додому і передати досить пристойну суму на її наступну подорож.

Була п’ятниця, по ідеї, Роуз-Мері мусила бути на робочому місці, але мер містечка дозволив їй не ходити на роботу, причому зарплата її зберігалася. Це суперечило всім бюрократичним правилам, однак відповідало законам людяності, які все ще були живими на цьому острові. Інша помічниця мера — молода дівчина — сама зголосилася працювати і за себе, і за Роуз-Мері. Софія бачила, що кожен мешканець острова вважав участь Роуз-Мері у конкурсі особистою справою.

Роуз-Мері жила недалечко від Штурвалу старого Джо в маленькому мальовничому будиночку, пофарбованому яскраво-синьою фарбою і з білосніжними мережаними фіранками на вікнах. Перед хаткою зеленіла акуратно підстрижена травичка. Софія замилувалася.

З відчиненого вікна долинала музика якоїсь опери: Роуз-Мері вправлялася. Вікно було відчинене, і звідтіля чулися чудові переливи її голосу. Дмухнув вітерець, фіранку «засмоктало» досередини, і добру хвилину вона тріпотіла на вітрі під кутом 90 градусів. За цей час Софія, що чекала під хатою нагоди увійти, побачила, як Роуз-Мері стоїть перед стареньким програвачем, на якому крутиться платівка. Роуз-Мері акуратно, як ювелір, зняла голівку програвача з платівки після завершення музичної фрази, яку щойно виконала разом зі співачкою, і поставила точнісінько на ту точку, де музична фраза починалася. Ні на мікрон далі, ні на мікрон ближче. Ідеально точне потрапляння. Не встигла Софія здивуватись, як фіранка закрила отвір у вікні.

Софія набралася нахабності й відсунула фіранку, щоб заглянути у вікно. Перед нею повторилася та сама магічна процедура: ювелірно зняту голівку було ювелірно поставлено точнісінько на початок музичної фрази. Ні нотою раніше, ні нотою пізніше. Роуз-Мері почала відпрацьовувати наступну музичну фразу. І знову те саме. Неначе цю суперточну дію виконувала не людина, а робот, запрограмований комп’ютером. Причому всі рухи Роуз-Мері були блискавичні. Так блискавично ловить сова свою жертву загнутими кігтиками. Софія подивилася на руки Роуз-Мері: вони справді були дуже подібні до совиних лап: нігті загиналися під подушечки пальців.

Софія дочекалася, поки Роуз-Мері сяде передихнути, і лише тоді постукала в двері.

Роуз-Мері не здивувалася її приходу.

Софія докладно пояснила, чому вона прийшла, крім того, запропонувала свої послуги і матеріальну підтримку, аби підібрати плаття для другого туру. Роуз-Мері скромно подякувала, і вони домовилися поїхати на материк наступного тижня.

Уже стоячи на порозі, Софія насмілилася їй запропонувати ще одне:

— Роуз-Мері, хочете, я вам встановлю комп’ютер і оцифрую звукові файли фрагментами так, щоб Ви могли співати кожну музичну фразу окремо або поєднувати їх?

— О ні, я вже це пробувала. Мені не сподобалося. В роботі з платівкою є своя магія, — замислено сказала вона. — Ось погляньте…

Роуз-Мері підійшла до програвача, ввімкнула його, платівка почала обертатися. Вона взяла подушечками пальців, під які заверталися її нігтики, голівку і блискавично поставила на те місце, яке вона хотіла продемонструвати. Без ніякого «в’їзду», це знову було абсолютно точне потрапляння на початок музичної фрази.

«Як ви це робите?» — хотіла була спитати Софія, однак Роуз-Мері випередила її.

— Чуєте? — спитала вона, коли мелодія пішла на різке димінуендо. — Чуєте?

— Що саме?

Роуз-Мері неначе здивувалася, що Софія не зрозуміла її, але примирливо сказала:

— Добре, ще раз.

Роуз-Мері знову зняла голівку і поставила точнісінько на ту мікроточку на платівці, що й попереднього разу.

Софія прислухалася до музики, гарячково думаючи: «Що я маю почути?»

— Що я маю почути? — наважилася спитати вона.

— Як платівка тут зітхає…

«Хто зітхає? Платівка?» — перепитала сама себе Софія.

— Здається, я почула, — збрехала Софія, але дуже непереконливо.

— Давай іще раз, — сказала Роуз-Мері, і Софія зареклася: «Якщо вона і втретє втрапить у ту саму точку, в ту саму початкову ноту музичної фрази, я обіцяю повірити в усі байки, що почула за останні п’ять днів на острові».

Роуз-Мері підняла голівку й опустила її точнісінько на те саме місце.

Софія напружила вуха, дочекалася димінуендо і раптом почула чітке: «Ох!».

Її пересмикнуло. Вона невпевнено подивилася на Роуз-Мері і спитала:

— То було «ох»?

— От бачите, як це легко! — зраділа та.

«Дуже легко! — іронічно повторила собі Софія. — Здається, в мене їде дах. Треба звідси тікати!».

Вона вискочила на вулицю, ледь устигнувши попрощатись, і мало не бігом почала віддалятися від хатинки Роуз-Мері. В неї у вухах досі стояло те «ох!», яким зітхнула платівка.

Софія перевела віддих лише на пристані, де якраз рибалки розставляли столи для завтрашнього базарчику. Вона зупинилася, вдаючи, що з цікавістю розглядає все, що тут діється. А насправді гарячково думала про своє. Вона фізично відчувала, що в неї під черепною коробкою щось відбувається: неначе різні частинки мозку переміщаються, міняючись місцями. Вона силою волі намагалася «повернути» ті мобільні частинки мозку на свої місця, але вони й далі рухалися, як скресла крига на морі.

— Усе гаразд?

Софія здригнулася. Це був отець Боніфацій. Він привітно всміхався до неї.

— Як би вам сказати? — непевно промовила вона. — Не знаю.

Вона не була налаштована розмовляти, тому що боялася втратити контроль над тим, що діялося в неї в голові, однак, згадавши, що має «партійне завдання» від чоловіка, вирішила підтримати розмову.

— Ви до церкви чи з церкви, отче?

— До церкви. Хочу попрацювати з паперами.

— З паперами? — перепитала вона отця, і щось сплило в її голові, якісь рештки спогадів. — Я оце подумала… Ви мені скаржилися, що ваші метричні книги геть обдерті… Я оце подумала… Це ж погано, що вони нищаться… адже це старовинний документ, дуже цінний для історії… Його треба зберігати, а не шарпати. Ви не думали про те, щоб відсканувати ці книги і працювати з копіями, а не з оригіналами?

— Так, я про це думав, але все не маю часу цим зайнятися… А якщо чесно, я не дружу з модерною технікою.

— А у вас є сканер?

— Так, є.

— Хочете, я вам допоможу? Мені все одно нема чого робити на цьому острові.

— Ви серйозно?

— А чом би ні?

Отець Боніфацій уважно подивився на неї.

Софії нічого було приховувати. Принаймні поки що. Тому вона абсолютно спокійно дозволила йому проникнути поглядом до самого дна її зіниць.

Здається, отець не побачив в її очах нічого поганого, тому погодився. Софії здалося, досить легко. Невже він не боїться, що вона дізнається про таємниці генеалогії мешканців острова Білої Сови?

— Чи маєте хвилинку? — спитала вона, коли він зібрався вже йти.

— Так, маю.

Софія розповіла отцеві про свою зустріч у супермаркеті з зеленооким клієнтом.

Отець розсміявся:

— Так, звичайно, це він! Брендан. Будьте обережні. Він вами зацікавився!

— О Господи! Невже це означає, що тепер я його «нівєста»?

— Хто його знає…

— Не лякайте мене.

— А я й не лякаю, лише попереджаю.

Софія замислилася. Це якраз була нагода поставити запитання, яке цікавило Роберта:

— Приміром, чи буває так, що жінка, яка побачила Брендана, не стає його «нівєстою»? Тобто все обходиться без наслідків?

— Звичайно! Тут усяке буває. Чоловіки також зрідка бачать його. І теж, слава Богу, без наслідків! Інакше уявляєте, яку халепу ми всі мали б на острові, якби чоловіки почали народжувати дітей! — іще раз пожартував отець.

Софія хотіла спитати про те, чи завжди зелена блискавка, що пронизує жінку, закінчується вагітністю. Але стрималась, аби не сполохати отця надмірною цікавістю. Тому поспішила закінчити розмову:

— Отже, я чекаю від вас сигналу. Як тільки надумаєте сканувати документи, дайте мені знати.

— Найкраще буде, якщо ви прийдете до мене і подивитеся, чи захочете це робити.

— Та захочу, захочу, — запевнила Софія.

— Ні, все-таки спершу прийдіть і подивіться, — наполягав отець Боніфацій.

— Добре, коли вам зручно?

— Завтра, в суботу, після обіду.

Розмова з отцем трохи відволікла її від думок про те, що вона божеволіє. Ідучи нагору, до своєї хатини, Софія вирішила, що її мозок просто не може впоратися з новою інформацією. Йому треба передихнути. Тому слід зайнятися фізичною працею.

Біля хати знову стояв кошик із рибою. Вона роздратовано глянула на нього. Однак її осяяла ідея: вона може взяти рибу завтра на базар і там за один долар почистити її!

Їй стало трохи легше. Вона перевдяглася й узялася фарбувати будинок у темно-жовтогарячий колір.

Робота поступово привела її до рівноваги. Вона вже практично забула про те, що сталося в хаті Роуз-Мері. У перерві, щоб дати м’язам рук і спини відпочити після незвичних вправ, вона зайнялася квітникарством: пересадила жовті братки і примули у кошичок, підживила їх добривом і полила.

Після того сіла на лавочку і почала чекати чоловіка з роботи. Хоча він мав прийти знизу, вона дивилася на море, неначе він мав приплисти на кораблі. Це було так дивно! «Напевно, саме так чекають на цьому острові дружини рибалок своїх чоловіків з моря», — подумала вона.

Несподівано вона відчула у себе на обличчі «сонячного зайчика» і відволіклася від роздумів. Вона роззирнулась і побачила, що світловий відблиск іде з того пагорба, де стоїть школа.

«Це, мабуть, учитель бавиться телескопом, — подумала вона й осмикнула себе. — Який телескоп? Адже зараз Божий день!..».

Вона перевела погляд на інший пагорб, де стояв маяк. «Треба піти туди прогулятися. Я ще жодного разу там не була!» — пообіцяла вона собі…

…Тоді згадала, що наближається неділя, і продумала план спостереження за органістом церкви святого Альфонса…

…Софія відчула, як злипаються її вії і вона поринає в приємну дрімоту…

Вона прокинулася від того, що хтось тормосив її за плече.

Софія побачила перед собою рибалку, який тримав оберемком великий мішок. «З рибиною, чи що? — подумала вона. — Цього ще мені бракувало!».

Вона протерла очі й роздивилася, що перед нею стоїть не просто рибалка, а сам бог моря. Молодий, красивий… Ні-ні, слова «молодий, красивий» були надто банальні, щоб описати його зовнішність. Поки вона подумки підбирала епітети, він благально попросив:

— Будь ласка, допоможіть!

— Доктора немає вдома, він у себе в офісі! — розгублено промимрила Софія.

— Нам не доктор потрібен, а ви… Я від Мегі…

— Софія зиркнула на «мішок» і зрозуміла, що це маскарад. Там схований малюк.

— Ага! Ви — Ерік? — здогадалася Софія. — Я все зрозуміла. Ходімо до хати!

Вдруге все йшло, як по писаному. Конюшинка вийшла набагато швидше. Вони її промокнули і загорнули маля у мішковину.

— Чому Мегі сама не прийшла? — спитала Софія.

— Щоб її мати не здогадалася. Мегі сидить на березі й гойдає візочок, вдає, що там малий. А завтра приїжджають родичі… Розумієте?

— Так, я все розумію… Біжіть! Нехай щастить!

Ерік побіг униз стежкою, очевидно, до машини, яку запаркував біля Моллі-Доллі.

Софія з приємністю провела поглядом молодого довгоногого морського бога і всміхнулася з почуттям виконаного обов’язку… Малюк має маму й тата, а Мегі має Еріка.

Субота почалася чудовим сходом сонця. Софія рано пробудилась і зустріла світанок на лавочці.

Роберт устав невдовзі й «відпросився» у дружини «на материк». Його викликали в пологовий будинок до Брітні.

Софія вирішила, що це вдала нагода зробити свої справи.

По-перше, вона пішла на рибний базарчик, щоб почистити рибу. Рибалка, до якого вона звернулася, трохи здивовано подивився на Софію, мовчки почистив рибу, але грошей не взяв.

По-друге, вона майже закінчила фарбувати будинок. На жаль, однієї банки фарби не вистачило. Під час роботи сталася цікава річ. Вона перевіряла, як сохне фарба на вже помальованій ділянці, й помітила, що до бокової стінки будинку, а точніше, до свіжої фарби, приліпилося біло-сіре рябе пір’ячко.

Вона здивувалася: звідкіля воно могло взятися? Підняла голову і зрозуміла, що саме над цим місцем нависає скеля, схоже, вершина гори. Звідси виходило два висновки: по-перше, на верхівці скелі і справді є совине гніздо. А по-друге, з’ясувалася причина Робертової алергії.

Потім надійшла пообідня пора, і Софія вирушила на зустріч із отцем Боніфацієм.

У церкві було тихо, темно і прохолодно. Пахло старим деревом. Та й не дивно: як і в усіх старих католицьких церквах, тут було багато дерева: стіни, панелі, сповідальні, лавки…

Софія роззирнулася. Щось її насторожувало. Чогось бракувало.

І раптом її осяяв здогад.

— Отче, а де орган? — голосно вигукнула вона.

Отець Боніфацій здивувався її запитанню.

— Орган, так само, як і Брендан, з’являється лише під час служби.

Софія іронічно перепитала:

— Отже, орган — це теж привид?

— А що тут дивного? — відповів запитанням за запитання отець.

— Та нічого, — так само іронічно промовила Софія.

Отець Боніфацій провів її до маленької кімнатки, де зберігалися метричні книги. Найстаріші з них були величезні, в шкіряних оправах і з золотим тисненням. Софія розкрила одну з них і зрозуміла, чому отець Боніфацій так легко погодився надати їй до них доступ: вони були написані латиною, причому якоюсь готичною каліграфією. Щоб розібратися в тих каракулях, — напевно, думав отець, — потрібне буде ціле Софіїне життя, на що вона ніколи не погодиться.

Софія подивилася на отця: він посміхався. Посмішка була не злорадна, ні, цілковито дружня. Він ніби говорив нею: «Ну що, облизнулася?» Вона всміхнулась у відповідь. У свою чергу, її усмішка могла означати що завгодно. Наприклад: «Один — нуль на вашу, отче, користь!» Або: «Яка краса!» Або: «І як ви з цим даєте собі раду, отче?».

— Ну, де ваш сканер? — по-діловому спитала Софія.

Отець показав на модерну машину, розраховану на величезні формати. «О, тут цілком вміститься велика сторінка метричної книги», — подумала Софія.

Сканер був розпакований, але ще не приєднаний до комп’ютера.

— А де ваш комп’ютер? — поцікавилась Софія.

Отець показав у куток. Там стояла також дуже якісна машина з великим монітором.

— Ну, що ж, — сказала вона, — почнемо з того, що приєднаємо сканер до комп’ютера і примусимо їх «між собою розмовляти».

Софія дуже швидко з цим упоралась.

Отець був здивований і радий, що має таку спритну помічницю.

— Сьогодні будете сканувати? — спитав він.

— А чом би й ні?

— Тоді я буду в своєму офісі, а ви самі тут хазяйнуйте.

— Гаразд.

Софія розпочала рутинну справу сканування, про себе думаючи: «Не знаю, чи ці каракулі можна розібрати. І я не впевнена, що хочу це робити. Власне, я можу зробити копію книг для Роберта… Якщо йому це конче потрібно, нехай сам сидить і розшифровує… У них же, напевно, в університеті на медичному викладали латину… Хоча, може, й ні. А взагалі, мені також в університеті викладали латину… Я тоді плювалася: навіщо вона мені? Пам’ятаю, я ледь спромоглася скласти залік. Ніколи не знаєш, як життя обернеться…»

Сканер кректав і стогнав. Об’єм для запам’ятовування був досить великий, та ще й Софія встановила режим найвищої якості. Тому процес ішов поволі. Однак Софія знайшла собі забавку: поки машина сканувала наступну сторінку, вона роздивлялася попередню, яка тим часом стояла на екрані.

Через деякий час каракулі перед її очима почали набувати якоїсь форми. Вона стала уважніше до них приглядатися.

Кожна сторінка являла собою переплетені надруковані в типографії бланки, а колонки були заповнені рукою священика. Надруковане читалося досить легко. Софія, трохи поворушивши мізками, почала згадувати ази університетської латини, а також аналізувати свої лінгвістичні асоціації з французької та іспанської мов. Довелося підключити і вроджену кмітливість, і… заголовки колонок було успішно розшифровано: дата народження, дата охрещення, стать, законнонароджена дитина чи ні, адреса, ім’я, батьки, соціальне походження, хрещені батьки, дані про стан здоров’я дитини.

Софія була приємно здивована своїми лінгвістичними успіхами. «Так що, отче, — подумки звернулася вона до священика, — даремно ви були такі скептичні щодо можливості проникнення в таїни метричних книг. Ви мене явно недооцінили!».

З рукописом справи йшли набагато тяжче. Писані літери розпізнавалися зі скрипом. Софія почала з імен: там можна було якось здогадатися, яка каракуля що означає. Помалу з’ясовувалися окремі літери і в інших словах. Так чи інакше, вона сама собі бавилася з текстами, сприймаючи це як вид захоплюючої інтелектуальної гри.

— Ну, як ви тут? — почулося ззаду.

Софія здригнулася.

— Отче, ви, напевно, хочете, щоб я почала заїкатися! Не можна так лякати слабку жінку.

Отець розсміявся.

— У вас тут на комп’ютері є музичка? — поцікавилася Софія.

— Є, щоправда, тільки церковна.

— Можна, я собі тихенько включу, щоб не нудитися?

— Так, робіть що хочете: комп’ютер у повному вашому розпорядженні!

Софія порилася в меню і побачила там величезну підбірку аудіофайлів, клікнула на перший — і полилася чудова органна музика.

Так під музику вона пропрацювала кілька годин, поки не втомилася. За цей час їй вдалося ідентифікувати з десяток рукописних літер. Крім того, було зроблено один важливий висновок: якщо вона хоче зануритися в генеалогію, то слід починати не з першої книги, а з останньої. Тим більше, для цього був іще один аргумент: в останніх книгах письмо, хоч і латиномовне, видавалося розбірливішим.

Тому вона вирішила для себе наступного разу зайнятися партизанщиною: тимчасово припинити сканування першої книги і перейти до останньої.

Софія попрощалася зі священиком і домовилась повернутися до церкви в понеділок.

Вийшовши на вулицю, вона з насолодою підставила обличчя сонцю: в церкві вона встигла змерзнути.

Дорогою додому вона почувалася майже щасливою: період смертельної нудьги закінчився!

У неділю церква була повна-повнісінька. Власне, як і завжди. Органіст з органом були на своєму місці, а саме посеред церкви. Софія навіть надягнула окуляри, щоб спробувати розгледіти відображення Брендана в боковому дзеркальці, прикріпленому до органа, в яке він спостерігав за командами диригента хору. Однак це їй нічого не дало.

Софія озирнулася по церкві. На цей раз серед парафіян були нові обличчя. Можливо, вони колись уже тут з’являлися, просто перші півроку вона не розрізняла людей, їй усі були однакові.

Нові люди чимось відрізнялися від решти парафіян, частина з них мала явно індіянські риси обличчя, однак інші були схожі на типових ірландців.

— Хто це такі? — спитала Софія чоловіка.

— Це метиські родини з сусідніх островів.

— Що значить — метиські?

— Ну, колись їхні предки перемішалися з прибульцями, ніхто точно не знає, чи з французами, чи з ірландцями, чи з шотландцями… Тому бачиш, у них деякі діти подібні до індіянців, а інші на них зовсім не схожі.

— А першопредки їхні — хто? Індіянці?

— Так. Але тут слово «індіянці» зараз не вживають. Вважається, що воно принижує цих людей. Тому їх називають «аборигенні народності» або «перші народності»…

«Якось не звучить по-українськи. Краще буде “автохтони”».

— А звідки вони приїхали?

— З інших островів. Взагалі вони самі себе називають «люди Білої Сови» і живуть розкидано на островах північніше від нашого, а також на материковій прибережній зоні. Ще далі на північ.

— А чому я їх бачу вперше?

— Взагалі, у них є кілька своїх церков… Вони ходять туди… А сюди приїжджають, коли їм чогось треба на нашому острові.

Почалася служба Божа. Софія присіла на лавку, похапцем витягла з «кишеньки» лавки псалтир і почала стежити за текстом.

Водночас вона намагалася стежити за Бренданом.

Але, як на зло, її весь час щось відволікало: то отець уважно дивився на неї, виголошуючи проповідь про невіруючого Хому, то Роберт намірявся знову взяти її за руку! Просто нещастя якесь!

«Ні! — наказала собі Софія. — На цей раз ні під якими тортурами я не відірву погляду від Брендана! Хочу на власні очі переконатися, чи мене дурять, чи привиди існують насправді!».

І ось настав той момент, коли Роуз-Мері почала виконувати фінальну партію. Вона, як магніт, почала притягувати до себе погляди парафіян.

«Не відволікайся! Не відволікайся! Не піддавайся на спокусу подивитись на солістку! Дивись тільки на Брендана!» — умовляла себе Софія.

Аж тут…

«Щоб ти… була здорова, Роуз-Мері! Ти чого ступила два кроки ліворуч, дурепо? Ти ж мені закрила Брендана!».

Софія закрутила шиєю, аби зазирнути за Роуз-Мері, однак жінка була досить масивна. Побачити Брендана з органом не вдавалося.

Тепер Софія зрозуміла, чому вона ніколи не бачила органіста у фіналі: його закривала солістка. А крім того, світло прожекторів, які вмикалися в цей момент, засліплювало парафіян.

Тим часом Роуз-Мері витягла останню ноту, ступила крок праворуч на старе місце, і, як і варто було очікувати, від Брендана, а також від його органа, не лишилося й сліду.

Софія мало не луснула зі злості.

Отець почав робити оголошення: за минулий тиждень відбулося два «поповнення» (народилися хлопчики у Мегі і Брітні) й одна втрата (помер Джон Невічний), громада заспівала «Вічную пам’ять». Отець також привітав Роуз-Мері з перемогою в першому турі конкурсу «Країна має таланти». І вся церква заспівала їй псалом, щось на кшталт «Многая літа».

Служба закінчилася. Софія нетерпляче роззиралась навкруги. Обернулася праворуч: глава метиського сімейства привітно всміхався до неї.

«Цікаво, чому цей дядько до мене шкіриться?».

Тільки-но вона це подумала, як до них із Робертом підійшла делегація людей Білої Сови. Виявляється, це була не одна родина, а кілька. А той чоловік, якого Софія прозвала для себе «дядьком», насправді був їхнім Чіфом, тобто кимось типу вождя чи голови громади. Чіф попросив доктора під’їхати на острів Одноокого Песця і оглянути їхнього екс-Чіфа, котрий заслаб на якусь дивну хворобу.

— Що, прямо зараз? — неохоче перепитав Роберт.

— Так, йому дуже зле.

«Цікаво! Якби було дуже зле, то вони б не чекали всю службу Божу!» — подумала Софія, але вголос нічого не сказала. Власне, перспектива провести решту неділі деінде, аби не вдома, була не такою вже й поганою. Роберт намагався переконати Чіфа, що він відвідає їхнього дідуся завтра, в робочий час. Але той наполягав на своєму. «Не хочуть ганяти човна туди й назад: так буде на одну поїздку менше…».

Поки Роберт із Чіфом вели переговори, Софія з чемності відійшла. Вона подумала, що непогано було б зустрітися з отцем Боніфацієм, щоб домовитися про наступну сканувальну сесію.

Вона терпляче чекала, поки отець розмовляв з родинами Мегі та Брітні про обряд хрещення, і тут ззаду почулося:

— А я знаю ваш секрет!

Софія здригнулася. «Тут усі мають цю дурну звичку підкрадатися нишком з-за спини?».

Перед нею стояв незнайомий чоловік нерибальської зовнішності.

— Ну, і який компромат ви на мене маєте? — спитала Софія без ентузіазму.

— Ви займаєтеся шахрайством.

— Та ви що? Як цікаво! І як практично я це роблю?

— Ви підтасовуєте факти щодо Бренданового батьківства.

Софія уважніше стала роздивлятися чоловіка. Хто б це міг бути? Хто б міг бачити, як до неї приходили Мегі й Ерік?

— Ага! — здогадалася вона, згадавши сонячні зайчики. — Ви, напевно, вчитель, який підглядає за мною в бінокль? Чи в підзорну трубу! Ну, що ж: ви звинуватите мене у шахрайстві, а я вас відразу — у збоченстві. Причому звинувачу вас так, що бідні острів’яни боятимуться водити дітей у школу. Повірте, я це зроблю майстерно.

Вчитель розсміявся. Видно було, що він мав нормальне почуття гумору.

— А ви й справді розумна жінка!

— Чому «справді»?

— Отець так казав про вас.

— Я не розумна. Я просто вмію логічно мислити.

— Заходьте якось у гості! — запропонував він.

— Чому раптом? Для школи я застара. А для збоченства занадто цнотлива, — пожартувала вона.

— Задля науки, Софіє, — загадково сказав він. — До речі, мене звати Седрик.

— Хіба що для науки… — завагалася вона.

Софія так і не дочекалась отця, котрий усе ще говорив з двома родинами. Роберт подав знак, що треба йти.

Коли вони підійшли до берега, відразу ж розпізнали маленький катерок, що належав людям Білої Сови. Його не можна було сплутати ні з чим: борти було розмальовано орнаментами, які складалися з елементів, подібних на совині очі, пазурі й дзьоби.

Вони піднялися по трапу.

— Скільки плисти до вашого острова Одноокого Песця? — спитала Софія, песимістично розглядаючи катерок, що ніяк не був розрахований на цивілізованих людей. Усюди валялися сітки, банки з-під кока-коли і пива, недопалки сигарет.

— Годину, — сказав Чіф.

— Годину? — перелякалася Софія. — Я не їду! Випустіть мене! У мене морська хвороба!

Але було вже пізно. Катерок якраз загуркотів, і її слів ніхто не розчув.

Софія впала в депресію: «Ну, що це таке на мою голову?».

Вона набурмосилася і перші двадцять хвилин мовчки понуро дивилась на сірий горизонт.

Човном керував антропологічно типовий молодий «ірландець». А може, й француз… Бог їх знає, з ким вони перемішалися…

— Не сумуйте! — почула вона.

Це був Чіф.

— Як тут не сумувати? Цілу годину теліпатися! А потім годину назад… І ще у вас там сидіти невідомо скільки!

— Така наша доля, — зітхнув Чіф. — Годину туди… Годину сюди… І життя немає.

— І я про це саме.

Вона трохи заспокоїлася і сказала миролюбно:

— Ну, гаразд, розважайте мене.

— Як?

— Ну, розкажіть про свій народ, чи що там у вас? Громада? Плем’я?

— Ми називаємося «люди Білої Сови», — поважно сказав Чіф.

— Як і наш острів?

— Колись він був наш. Тобто наших предків, — байдуже уточнив Чіф.

— Біла Сова — це що? Ваш тотем?

— Ні, ми християни. Це був тотем аборигенів (ага, індіянців, — подумала Софія), які змішалися з прибульцями з Європи. Наші люди собі лишили це ім’я. Тільки ім’я. Ми ходимо до церкви, — ще раз підкреслив Чіф, неначе намагаючись відмежуватися від дохристиянського минулого. — І віримо в Ісуса Христа.

— А в Білу Сову не вірите?

— Як це, не віримо? Та це ж наша покровителька! — обурився Чіф.

— О’кей. Тоді розказуйте що-небудь. Може, якийсь переказ, чи що. Про Білу Сову, наприклад.

— Про Білу Сову? — Чіф замислився. — Так, є в нас один переказ. — Він налаштувався на серйозний лад і почав оповідь. — Народ Білої Сови жив на цих островах віддавна, ще від первісних часів, коли Великий Баклан пірнув у води предвічного океану і дістав звідтіля грудку землі. Він її посіяв по воді, і від цього постали різні острови, на яких живе народ Білої Сови…

Чіф театрально закотив очі під лоба, а потім склепив повіки.

— І це все? — скептично спитала Софія.

— Так, а що? — трохи збентежений тим, що не справив на Софію належного враження, сказав Чіф.

— Пардон, а материк з чого утворився? — спитала його жінка.

— Наш переказ про це мовчить, — завагався Чіф. — То не наша справа. Нехай білі про те подбають.

Софія подивилася на годинник: іще сорок хвилин теліпатися морем. Отже, треба себе розважати. І вона продовжила допит:

— Тоді інше запитання: землю із дна моря дістав Баклан, а народ шанує Білу Сову. Чому?

— Бо вона звила гніздо на одному з островів.

— А де вона взялася?

— Я про це не думав.

— А Баклан куди подівся?

Цим запитанням Софія вбила Чіфа наповал.

— Екс-Чіфа треба спитати, — невпевнено сказав він.

— Отож-бо, — погодилася Софія. — Інакше якесь непорозуміння виходить… Та й узагалі…. Міф ваш якийсь непереконливий. Баклана я ще можу уявити до створення світу. Він харчується рибою, тобто він став пізніше, вже після створення світу, харчуватися рибою. Адже риби в первісному океані, як я розумію, ще не було?

Чіф заперечливо замахав головою, хоча дуже непереконливо.

— Словом, я можу повірити в те, що Баклан міг тисячоліттями до створення світу літати над правічними водами океану, час від часу сідаючи на воду, щоб відпочити. А при чому тут Сова? Вона — птаха материкова. Над водою не літає, бо харчується мишами, чи то пак, полярна сова харчується лемінгами. То де вона взялася?

Чіф напружив чоло.

Софія всміхнулася про себе. Взагалі-то, вона «приколювалася». Вона цілком могла б «проковтнути» недосконалий міф про творення, який після багаторічної деградації нагадував обпатрану курку, однак щось її смикало за язик.

— От уявіть собі, — вела далі вона. — Приїжджають до вас фольклористи з материка, ну, скажімо, з якогось крутого американського університету… Розумні люди і все таке. Хочуть вони вас досліджувати. А ви їм що? Оцю примітивну казочку?

Чіф подивився на неї перелякано:

— До нас і справді приїжджають американські антропологи наступного тижня.

— От бачите. Значить, розказувати треба не так.

— А як?

— Я хіба знаю? — різко сказала Софія, однак, побачивши знічений вираз обличчя Чіфа, миролюбно додала:

— Ну, можна почати приблизно так: «До початку світу, коли ще не було нічого, лише первісні води океану, над тими водами літав Великий Баклан. І носив він на собі свою жінку — Білу Сову. І якось вона йому каже: “Я б хотіла відкласти яйця, щоб вивести пташенят, але не маю де. Чи не міг би ти дістати трохи землі з дна моря, щоб я могла звисти гніздо?”».

— Сова не може бути жінкою Баклана, — критично зауважив Чіф.

— Чому?

— А тому, що це — різні породи птахів. Сови ніколи не паруються з бакланами! Це протиприродно.

— А білі з індіянцями можуть? Можуть. Це ж міф. Це метафора. Адже йдеться про людей Білої Сови. А ви ж метиси. По-моєму, все логічно. Це історія вашої метиської спільноти.

Чіф замислився.

— Ну, а далі що сталося? — спитав він у Софії.

— Ви мене питаєте? Це ж ваш міф!

Чоловік завагався.

— Ну, як би ви... ну, розказували цей міф, якби... ну, були нашим Чіфом?..

Софія явно розігрувала спектакль.

— Ну, я б сказала так: Баклан Сову послухав, пірнув на дно океану, дістав звідтіля згусток болотистої речовини і виніс його в пазурах.

— Чому болотистої?

— Як чому? Адже земля в океані мокра! І він ніяк не зміг би її посіяти по морю, навіть якби дуже захотів!

— Логічно, — сумно визнав Чіф.

— Так от. На чому я зупинилася?

— Ну, словом, Баклан дістав згусток болотистої речовини.

— Ага, тепер треба розповісти, як із цієї грудки утворилися ваші скелясті острови. Ну, добре. Нехай буде так: «…Аж тут повіяв сильний північний вітер…».

Софія замислилася. Пауза затяглася.

— І що далі? — нетерпляче спитав Чіф.

— Не перебивайте. Хіба були до створення світу північ і південь?

— Думаю, що ні.

— Отже, вітер віяв не з півночі... треба щось інше вигадати, наприклад, повіяв вітер із країни мертвих.

— Мертвих тоді ще не було, — заперечив Чіф. — Як і живих.

Софія зраділа:

— Нарешті ви почали ловити хід моїх думок. Отже, звідки міг повіяти холодний вітер? Припустімо, з країни, де ніколи немає сонця.

— Значить сонце вже було? — спитав Чіф.

— Значить, було.

— Тоді чому ви не сказали, що на початку світу було сонце?

— Ви ще до мене претензії маєте! — обурилася Софія.

— Вибачте, я не хотів.

Софія всміхнулася. Щоправда, про себе. Ця гра почала добряче її затягувати.

— Тоді давайте так: до початку світу були: а) Чорний Баклан, який уособлював темряву, і б) Біла Сова, що уособлювала світло. Як це сказати так, щоб було правдоподібно, наче міф?

«Він носив на собі темряву, а вона — світло», — запропонував Чіф.

— Ні, так не може бути. Він уже носив на собі Сову.

— То що робити?

— Думати! Отже, знову. «На початку світу, коли ще нічого не було, лише первісні води предковічного океану, над ним літав Великий Баклан. І він був темрявою. І носив він на собі Білу Сову. І вона була світлом.» О’кей? — звернулася вона до Чіфа.

— О’кей, — кивнув він задоволено.

«…І от якось Біла Сова сказала Великому Бакланові: “Мені треба відкласти яйця і висидіти пташенят…”». Не уточнюємо, чиїх, — пояснила Софія, — щоб не було непорозумінь.

Чіф кивнув на знак згоди.

— Отже, «Мені треба висидіти пташенят. Чи не міг би ти дістати з дна океану землі, щоб я могла на ній звити гніздо?..».

— Як вона може звити гніздо, як іще немає трави? Нема з чого плести.

— Нехай робить гніздо зі свого і Бакланового пір’я. Сподіваюся, хоч пір’я у них було?

— Добре, — погодився Чіф, — а що далі?

— Ну, Великий Баклан пірнув. (Думаю, Сова трохи змогла політати над океаном, поки він пірнав?). Отже, він пірнув, дістав грязюки з дна моря і почав дивитися, куди б її примостити? Але в цей час подув крижаний вітер і грязюка в його кігтях перетворилася на камінь. Тоді він злетів високо в небо і кинув згори камінь.

Софія замислилася:

— Як ви думаєте, тоді вже могла бути крига?

— Могла, — впевнено кивнув Чіф. — Крига була тут завжди.

— Це добре, — сказала Софія. — Отже, він кинув камінь згори, камінь ударився об кригу і розколовся на багато маленьких частинок, з яких і утворилися скелясті острови, де й оселилися люди Білої Сови.

— А де ж вони взялися, ті люди? — обурився Чіф.

— Ну, ви даєте! Це ж ваші проблеми, звідки ви взялися. Це ваш міф, а не мій!

Софія замовкла, і тут її осяйнула ідея:

— О, я знаю, звідки вони взялися! Вони вилупилися з яєць, які відклала Біла Сова!

— Правильно! І як я раніше не здогадався?

Софія натхненно продовжила:

— «І було два яйця. З одного вилупилася перша жінка, а з другого — перший чоловік…».

— Так-так.

— «І звали їх Адам і Єва…».

— Чому Адам і Єва?

— Так треба, — переконливо сказала Софія. — У переказі щось має бути від індіянців, а щось — від європейців. І найкраще — взяти простий сюжет із Біблії. Так, неначе це місіонери розповідали місцевим про Адама і Єву, а ті адаптували це до старого міфу. Так буде ймовірніше.

— Ви думаєте?

— Я знаю.

Софія дивилася на довірливого Чіфа і думала: невже він це сприймає серйозно? Судячи з усього, так.

Вона побачила, що за лічені хвилини він пройнявся до неї неймовірною повагою. І, щоб повністю «доконати» його, вона завершила оповідь епілогом:

— І звідтоді люди Білої Сови подібні або на свого першопредка — Баклана, або на праматір — Білу Сову.

— Геніально! — сказав Роберт, який з цікавістю спостерігав за цією сценою міфотворчості.

Екс-Чіф і справді був хворий. Щоправда, не на «невідому хворобу», а на цілком прозаїчне отруєння. Поки Роберт промивав йому шлунок, Софія розповіла Чіфові ще кілька «їхніх» міфів: про те, як Баклан навчив людей Білої Сови ловити рибу, а Біла Сова — займатися траперством; про те, чому буває полярна ніч і полярний день: раніше Білий Песець був двооким, і тому весь час був день, а коли він позбувся ока, половина дня перетворилася на ніч.

У кінці міфотворчого сеансу Чіф почувався набагато краще підготовленим до приїзду американських антропологів.

Після такої поважної просвітницької роботи Софія відчула, що має право спитати Чіфа про Брендана. Яке ж було її здивування, коли той відповів їй зневажливо:

— Та то все дурне!

— Що «дурне»?

— Оповідки про Брендана. Не вірте! То дурні забобони білих!

— Забобони? Навіщо їм забобони?

— Вони розповідають це для самореклами.

— Тобто вони свідомі того, що розповідають брехню? — засумнівалася Софія.

— Ні, вони настільки тупі, що самі вірять у те, що вигадали.

— А ви не вірите?

— В дурниці — ні, — поважно сказав Чіф.

— А не в дурниці?

— Що ви маєте на увазі?