Острів Білої Сови

— Скажімо, чи вірите ви в те, що ви походите від Білої Сови?

— Звичайно, це ж очевидно!

— А Брендан — вигадка?

— Так, вигадка. Ну, скажіть мені: як може жінка завагітніти від привида? — обурено спитав її Чіф.

— А як може людина вилупитися з яйця? — замість відповіді спитала його Софія.

Той розвів руками:

— Це зовсім різні речі! Як ви не розумієте? Адам і Єва були перші люди… А перші люди цілком могли вилупитися з яєць первісної Птахи. А привид же без-ті-лес-ний! — доводив Чіф.

«Взагалі-то, про Адама і Єву вигадала я. І всього лише годину тому», — хотіла була сказати Софія, але стрималася: не можна було руйнувати шикарний палац, який тільки-но збудувала.

У цю хвилину вона відчувала себе деміургом. За це відчуття можна було будь-чим пожертвувати. Навіть істиною.

Сцена прощання лікаря і його дружини з людьми Білої Сови стала дуже зворушливою. Чіф подарував Софії шапку з білого полярного лиса з довгим хвостом іззаду. Саме таку носили білі предки — очевидно, все-таки французи-трапери.

Софія від зворушення, вже стоячи на борту катерочка, видала ще одну геніальну ідею, крикнувши:

— Ви ще пару ритуальчиків придумайте!

— Що? — не дочув через шум двигуна Чіф.

Софія гукнула капітанові, що керував човном: мовляв, передасте цю інформацію Чіфові. Він кивнув.

Коли Софія з Робертом дотеліпалися на свою гору, біля дверей знову стояв кошик із рибою. На цей раз риба була почищена.

— Уважаю! — сказала вона російською.

— Що? — перепитав Роберт.

— Лише вчора вранці я принесла на базар рибу, аби мені її почистили, а вже сьогодні вони принесли рибу почищеною. Це називається культура…

Вранці за сніданком Софія повідомила Робертові, що їде з Роуз-Мері на материк купувати плаття до конкурсу. Чоловік зрадів: «Їдемо разом. Мені треба забігти в лабораторію по результати генетичних аналізів».

Софія на мить здивувалася: невже в тій Закапелівці, що зветься містечком, є генетична лабораторія? Але промовчала. Якщо чесно, вона навіть зраділа, що не вестиме машину: вона страшенно боялася заїжджати своїм пікапчиком на поромчик: там була щілина між рухомою і нерухомою частинами трапу, і якщо їдеш повільно, то можеш капітально застрягнути колесами в тій дірці (так їй одного разу сталося), а якщо в’їжджати «з розгону», як це роблять усі мешканці острова Білої Сови, то можеш ненароком вискочити з порома, бо він, по суті, зовсім маленький.

Роуз-Мері разом із Софією висадили Роберта біля клініки, Софія пересіла за кермо, і вони поїхали у великий шопінг-центр на пошуки концертного плаття.

У магазині між ними відбулася естетична суперечка: Роуз-Мері вибрала червону і жовту сукні, вагаючись, якій надати перевагу. Софія ж набачила для неї сіре скромне крепдешинове плаття із сріблястою ниточкою і до нього підібрала корсет.

— Я цього не носитиму! — різко сказала Роуз-Мері. — Я в ньому буду схожа на сову!

Софія роззявила рота від здивування. Їй просто відібрало мову. Вона почала переконувати Роуз-Мері:

— Те, що ти тримаєш у руках, — це несмак. Так вдягаються лише провінціалки.

Роуз-Мері образилась, однак підкорилася Софії. Вони зайшли у закапелок для примірок. Софія затягнула на приятельці корсет і допомогла їй вдягти сіро-сріблясте плаття.

Вони вийшли з роздягальні до великого дзеркала у торгівельний зал.

Софія помітила, що на них уже чекало кілька дівчат-продавців:

— Це ви Роуз-Мері? — защебетали вони. — Це ви виграли перший тур на конкурсі «Країна має таланти»?

Роуз-Мері зашарілася.

— Ну, я не зовсім виграла, я лише перейшла на другий тур…

— Ой, ми всі так уболівали за вас! І ще будемо вболівати! Ви так прекрасно співаєте!

— Дякую, — скромно сказала Роуз-Мері, а тоді довірливо спитала у дівчат: — A це плаття справді мені пасує?

— Так, воно робить вас стрункою і… привабливою! — переконували вони її.

— А що будемо робити з шиєю? — по-діловому спитала Софія, роздивляючись потрійне підборіддя Роуз-Мері. — Шарфика у вас випадково нема?

— У нас нема, але я зараз заскочу до дівчат із сусіднього магазину… — запропонувала касирка — одна з молоденьких шанувальниць таланту Роуз-Мері.

— А що не в порядку з моєю шиєю? — ображено спитала Роуз-Мері.

Софія почервоніла від власної нетактовності.

— Шия має бути закрита легеньким шарфиком, аби голосові зв’язки тримати у теплі! — збрехала вона, навіть не скривившись.

Роуз-Мері покірно кивнула.

Прибігла касирка і принесла з собою купу різнокольорових шаликів, а за нею — ціла вервечка дівчат із сусідніх магазинів.

Вони дивилися на Роуз-Мері, ахаючи і охаючи.

Софія тим часом по черзі приміряла їй шарфики, маскуючи шию, і зрештою зупинилася на шаликові кольору гнилої вишні. Вона майстерно закрутила його, і вийшла дуже непогана композиція на сірому тлі сукні.

Дівчата милувалися зіркою.

— А черевики? — спитала Роуз-Мері.

І всі глянули на її ноги. Вона стояла на підлозі боса, хоч і в колготках, крізь які було видно закручені під подушечки пальців нігті.

— Зараз я принесу! — озвалася дівчина-продавець взуттєвого магазину, яка опинилася серед шанувальниць. — Який у вас розмір? Шістка чи шість із половиною? — професійним оком оцінила вона розмір її ноги.

«Та в неї манюпусінька ніжка! — подумала Софія. — Просто пташиний розмір!».

З шопінг-центру Роуз-Мері та Софію проводжав величезний натовп. Дівчата довго махали їм услід.

Дві жінки були розпашілі й натхненні. Хотілося літати. Але їм треба було ще заїхати в господарчий магазин, щоб купити банку темно-жовтогарячої фарби, якої не вистачило, щоб домалювати Софіїн будинок, а тоді забрати Роберта з клініки і встигнути на післяобідній пором.

Містечко «Закапелівка», як його називала для себе Софія, складалося з однієї центральної вулиці, де розташовувалися різні навчальні, медичні й адміністративні заклади, кав’ярні та ресторанчики, а обабіч розкинулися приватні одноповерхові будиночки скромних міських мешканців. За українськими мірками, це було селище міського типу.

Щоб дістатися до господарчого супермаркету, треба було проїхати вздовж усієї центральної вулиці, минаючи клініку. Коли вони проїжджали повз неї, то біля входу побачили Роберта, що мило розмовляв із порівняно молодою жінкою. Софія різко загальмувала машину, дала задній хід і сховалася за рогом.

— Що це таке? Побачення? — спитала Софія чи то себе, чи Роуз-Мері.

Та довго кліпала своїми совиними очиськами і нарешті сказала:

— Ні, вони просто знайомі.

Софіїне серце стукало, як стара калаталка.

«Просто знайомі» тим часом перейшли на інший бік вулиці і зникли в ресторанчику.

— І ти кажеш, що вони просто знайомі? — засумнівалася Софія.

— Тепер уже не знаю… — завагалася Роуз-Мері.

«Просто знайомі» сіли біля вікна ресторану, мило бесідуючи.

Хробачок ревнощів заворушився в Софіїній душі:

Так от чим пояснюються його регулярні «відрядження» на материк? А я, дурна, розпустила вуха і вірила всім його баєчкам про існування в цій Задрипанці генетичної лабораторії! А насправді він мене зраджує!

— Всі мужчини сволочі, — сказала Роуз-Мері тоном жінки, яка у стосунках із чоловіками пройшла «Крим і Рим».

Сльози залили Софіїне обличчя. Як вона могла йому вірити? Вона? Яка стільки разів обпікалася з чоловіками? Як вона могла повірити у щирість його почуттів?

— Не плач, — стала її невміло гладити по спині Роуз-Мері. — Начхай! Це ж мужики! От виграємо конкурс, я буду їздити на гастролі, а ти будеш моїм продюсером. Тоді він на колінах до тебе приповзе!

Софія гірко ридала на плечі наївної Роуз-Мері. Їй хотілося і плакати, і сміятися від того, що сказала її нова подруга. Софія мала прикрий досвід спілкування з чоловіками, тож не раз плакала з цього приводу і не раз її хтось заспокоював. Але треба визнати, що це було найоригінальніше втішання за всю її «кар’єру нещасливої в коханні жінки».

Виплакавшись, Софія наче затихла, однак у неї не на жарт розболілась голова, бо вона напружено думала про план помсти.

«От зараз забіжу в ресторан і… видряпаю обом очі! Ні, я їй вирву з голови жмут волосся і запхаю йому в рота, яким він так мило їй посміхається… А може, краще плюнути йому в обличчя і гордо вийти з ресторану? Чи краще їй? Чи тим кетчупом, що стоїть на столі, вимазати обох, а потім зверху посолити і поперчити?».

«Ні, не робитиму цього. Я — горда женщина! Я — українка!» — і патріотичні почуття, які несподівано охопили її, допомогли їй прийняти єдино правильне рішення: втекти звідсіля подалі, й негайно.

Вона різко розвернула машину і вихором, скрегочучи зубами, промчала повз ресторанчик, де обідали «голубочки».

Біля господарчого супермаркету Роуз-Мері з Софією запаркувалися й пішли шукати фарбу потрібного кольору. Вони взяли візок і почали педантично «прочісувати» ряди магазину. Шопінг Софію заспокоював.

Фарбу знайшли дуже швидко, Софія навіть про всяк випадок узяла дві банки замість однієї, і жінки покотили візок «по центральній алеї» супермаркету в напрямку до кас.

Раптом Софія побачила перед собою, в кінці «алеї», чоловіка, що мчав на неї з порожнім візком. Перед її очима спалахнуло зелене світло і засліпило її. Останнє, що вона запам’ятала, — це були яскраво-зелені очі та яскраво-зелена сорочка Брендана…

Отямившись, вона побачила, що лежить на підлозі, а над нею схилилася Роуз-Мері.

Софія підвелася, її одяг був у якихось масних плямах, у неї боліла голова, однак не так сильно, як до падіння. Боліла й потилиця, і коли Софія помацала її, то відчула, що там виросла ґуля.

— Що то було? — спитала вона у Роуз-Мері.

— То був Брендан, — перелякано відповіла та.

— Ти його бачила?

— Так, на власні очі.

— Ти впевнена?

— Ага… Він проїхав крізь тебе разом зі своїм порожнім візком. Я від страху мало не вмерла… А ти нічого не пам’ятаєш?

— Я бачила зелене світло, а ти?

— О, так це була зелена блискавка, яка тебе пронизала… Тепер ти… Тепер… — затнулася вона. — Тепер ти будеш вагітна…

Софія стрепенулася:

— Що?! Я — вагітна? Від привида? Що за дурниці!

Її занудило. Вона ледь добігла до туалету і позбулася сніданку над унітазом.

— Невже це стається так швидко? — делікатно спитала Роуз-Мері в Софії.

— Що саме?

— Ну, починає нудити від перших хвилин вагітності?

— Тіпун тобі на язик! Я не вагітна!

— Ну, добре, добре… — примирливо сказала Роуз-Мері. — Ти маєш відпочити. Купуй свою фарбу і пішли звідси, тобі треба подихати свіжим повітрям.

«Я півтора року тільки те й роблю на тому клятому острові, що дихаю свіжим повітрям…» — зловтішно прокоментувала Софія останні слова, але мовчки.

Історія, розказана Роуз-Мері

Ти знаєш, мене на острові Білої Сови вважають «Брендановою дитиною». Але я так себе не почуваю. З дитинства з нами жив тато. Власне, всі вважали його моїм вітчимом, але для мене він був тато. Не знаю, як так сталося, але ми навіть зовні схожі, як дві краплі води. Кажуть, що люди, які довго живуть разом, стають подібними… Я свого вітчима називала татом, а Брендан — то був мій батько. Відчуваєш різницю?

Вже зараз, коли мені далеко за тридцять, я почала про це часто думати. Розумієш, з дитинства мама мені регулярно втовкмачувала в голову, що мій батько — Брендан. Зараз мені це видається чимось штучним. Чому вона так на цьому наголошувала? Невже лише для того, щоб я не подумала, ніби тато (тобто вітчим) — мій рідний батько? Але я й не збиралася так думати… А був мій тато лагідний, тихий… нікого не ображав… маму дуже любив. Мама теж його любила.

Вони ніколи не сварилися. Я пам’ятаю лише одну їхню сварку. Було це так: мама в черговий раз розповіла, як вона завагітніла від Брендана. Цю історію вже всі знали напам’ять, а вона все патякала про це за кожної нагоди, неначе боялася, що хтось засумнівається в її правдивості… Вона вже так усім набридла, як гірка редька. І навіть не сама історія всіх дратувала, а те, як мама її розповідала: так, неначе учениця, що визубрює урок і повторює його, як папуга, не розуміючи слів.

Якось, коли зібралися всі родичі на татів день народження, вона знову почала розповідати, як її пронизала зелена блискавка… А тато тоді дуже випив.

«Ну, скільки можна про це триндіти! — розлютився він. — Ти як зіпсована платівка!»

Він вийшов з дому, грюкнув дверима, сів на човна, і його не було вдома кілька днів.

Коли він повернувся, мати йому не дорікнула жодним словом. Але з того часу більше не розповідала тієї історії.

— А ти сама віриш, що твій батько — привид? — спитала Софія.

— Звичайно! — абсолютно щиро сказала Роуз-Мері.

Софія промовчала. «Цікаво, якщо я народжу дитину від Брендана, ким я буду для Мері-Роуз? Мачухою? Ні, не те. Брендан полігамний, значить, я буду однією з жінок його гарему. А отже, діти його дружин — це певною мірою і мої діти! От прикол! Моя доця Роуз-Мері старша від мене!»

— Слухай, Роуз-Мері, а Брендан коли-небудь приходив у гості до твоєї матері? Перевідати її, тебе?

— Ні, ніколи. В нього немає такої звички.

— Тобто в нього зовсім немає батьківської відповідальності?

— Як же вона може у нього бути? Він же привид!

«Так воно, мабуть, і є… Логіка залізна».

Вони наблизилися до пристані, де вже стояв пором. Софія побачила здаля Роберта, і її охопило дивне відчуття незручності: як вона йому гляне в очі після того, як її зґвалтував Брендан?.. Але вона відразу згадала «голубочків» і подумала зловтішно: «От ми й поквиталися!».

Однак, під’їхавши впритул до Роберта, вона побачила, що біля нього стоїть та сама жінка, що була з ним у ресторані.

«Невже зараз буде сімейна сцена, розборки і скандал?» — стривожилася вона.

Однак Роберт був абсолютно спокійним. Ніщо не свідчило про небезпеку. І це її заспокоїло.

— Люба, це лікар Макгінен. Лоро, а це моя довгождана дружина Софія.

— Лора.

— Софія.

— Дуже приємно.

— Навзаєм.

— Доктор Макгінен допомагає мені в одній справі. Я тобі вдома розповім.

«Слава Богу, що я не піддалася на спокусу влетіти в ресторан і видряпати обом очі!..», — тільки й подумала Софія.

Вони пливли на поромі додому, і Софія мріяла про те, як залізе в ліжко, виспиться і забуде всі пригоди, що з нею сталися за цей день.

Проте не так сталося, як гадалося…

На горі їх чекала ціла делегація з острова Одноокого Песця. Це були люди Білої Сови.

«Головне — не переплутати, — сказала собі Софія. — Люди Білої Сови живуть на острові Одноокого Песця, а на острові Білої Сови живуть нащадки європейців».

Делегація прибула до Софії по консультацію. Після Софіїного від’їзду Чіф зібрав Велику раду з представників усіх навколишніх островів, а також із материкової лінії, тобто звідусіль, де жили люди Білої Сови. Природно, що це були чоловіки. Вони порадилися і приїхали до Софії. Справа була прозаїчна: від того, яке рішення приймуть американські антропологи щодо цінності їхньої культурної спадщини, залежало, чи нададуть їхнім поселенням звання «пам’яток усної культури», чи ні. А це, відповідно, впиралося в фінансову підтримку. Словом, Софія була їм потрібна як експерт.

— А чи можна це зробити завтра? — жалібно проскиглила вона.

— Щоб зібрати всю Велику раду, мені довелося розіслати двадцятеро гінців і відірвати цих людей від їхніх господарських і сімейних справ, — пояснив Чіф тоном, що не терпів заперечення.

— Я ж не антрополог… — спробувала відпроситися вона. — Знайдіть собі людину, яка на цьому знається…

— О, ви дуже добре на цьому знаєтеся, — з повагою промовив Чіф.

«Просто я вмію логічно мислити», — уточнила Софія про себе.

— Ви знаєте, що це проти закону? — втрутився в розмову Роберт. — Ви хочете обманом дістати гроші?

Софія готова була погодитися з ним, проте в цю мить гості виклали на стіл купку шкурок білого песця (напевно, за старим траперським звичаєм), і вона різко змінила свою думку.

— Як ти не розумієш, Роберте! Справа не в грошах. Справа в пошуках ідентичності. Люди хочуть, зрештою, з’ясувати для себе, хто вони і до якої культури належать!

Роберт від несподіванки замовк. Люди Білої Сови ствердно закивали головами. Версія про «ідентичність» їм явно сподобалася. Роберт був переможений.

«От ніколи не думала, що ця демагогія про ідентичність мені колись знадобиться!»

Подарунок треба було відпрацьовувати. І Софія приступила до роботи. Спершу вона попросила членів Великої ради розповісти про те, хто з них що знає про їхній народ, чи то пак, про спільноту людей Білої Сови, і зліпила для себе з різних клаптиків їхніх свідчень невеличке резюме.

Метиська спільнота Білої Сови — це, по суті, суміш індіянської (тобто автохтонної) культури і приїжджих, тобто європейців. Першими в ці краї приїхали французи, які займалися траперством і спонукали одне автохтонне плем’я (один рід якого вів свій родовід від Білої Сови і носив її ім’я) до співпраці. Оскільки французькі трапери приїжджали сюди без жінок, то вони «одружувалися» (звичайно, неофіційно) з місцевими автохтонками, які були для них не лише коханками, але й чудовими партнерками з бізнесу. Вони допомагали французам вижити в суворих умовах північної природи, оскільки знали, як розвести вогонь у найлютішу завірюху; поставити серед зими намет біля вогнища так, щоб було тепло і щоб усередину не заходив дим; як вистежувати хитрого звіра; як не вмерти з голоду, коли закінчуються всі продовольчі запаси.

Місцеві жінки вели ділові переговори між траперами й автохтонним населенням, допомагали здійснювати обмінні операції… Трапер часто не обмежувався однією жінкою, міг мати двох чи навіть трьох. Усе залежало від того, чи міг він їх забезпечити. Деякі трапери «осідали» в тих краях назавжди, а деякі, заробивши добру копійку, поверталися назад у Францію, покинувши всіх своїх жінок і дітей, котрі й утворили перше покоління метиської спільноти, яка з невідомих причин узяла собі ім’я одного з тотемів місцевого роду, тобто назвала себе людьми Білої Сови. Їхні родинні поселення розташовувалися на материку вздовж узбережжя, а їхні території кочівлі поширювалися і на острови. Спільнота розросталася, і деякі сім’ї осідали на островах, перекваліфікувавшись на рибальство, бо приблизно в цей час почався «рибальський бум». Сюди мігрували ірландці, оселялися на південь від метисів і по материку, і на островах. Тоді це був рай для рибалок: тут водилася незліченна кількість тріски, на яку в Європі був величезний попит.

Отже, на відміну від перших європейців-французів, ірландці цікавилися рибальством. Вони не заходили вглиб материка. Ірландці приїжджали сім’ями, тож рідко одружувалися з місцевими жінками.

З певних причин острів Білої Сови заселили саме вони. І протягом тривалого періоду там був місцевий торговельний центр. Власне, там не стільки купували й продавали, скільки обмінювалися: шкурки на рибу, рибу — на шкурки.

Ірландці й метиси активно торгували і спілкувалися між собою, але майже не змішувалися. Тим більше, що адміністративна субординація у них різна: вони підпорядковуються різним державним територіально-адміністративним органам. Люди Білої Сови не ставляться ревниво до того, що на острові їхньої покровительки живуть не вони. «Так сталося», — знизують вони плечима.

Про справжню сову, яка живе в гнізді над хатиною лікаря, вони не чули. Це вже не їхній фольклор.

— Ну, що ж… Що будемо робити? — спитала Софія, навіть не уявляючи, що порадити членам Ради. — Отже, спершу уявімо собі антропологів, які приїдуть сюди, і те, що їх цікавитиме. Їх цікавитиме екзотика. І чим більше екзотики ви їм покажете, тим буде краще. Вам треба зробити шоу… Але так зробити, щоб вони не здогадалися, що це шоу. Ясно?

— Ясно! — в один голос відповіли чоловіки.

— Записуйте! — наказала Софія, просто щоб відтягнути час. Чоловіки почали поспішно шукати папір і ручку і, природно, не знайшли.

— Ну, добре, записуватиму я. Це буде ваша інструкція. Ясно?

— Ясно.

— Її треба буде уважно прочитати і чітко дотримуватися.

— Ясно!

— Отже, що цікавитиме антропологів? Насамперед: як ви полюєте і як ви рибу ловите… До речі, як?

— Як, як? Як усі… — відповіли чоловіки.

— Е ні, любі мої. Їх цікавитиме, що ви робите не так, як усі… Де ваші дідівські пастки, капкани, гачки і що там іще у вас є?

— Та ми вже давно ними не користуємося…

— Витягайте все на світ Божий, почистіть, помастіть, полатайте, поремонтуйте і розкладіть на полички так, неначе ви щодня ходите з усім цим на полювання і риболовлю…

Чіф кивнув головою.

— Хтось пам’ятає, як цим користуватися?

Чоловіки перезирнулися…

— Та ми лише в дитинстві робили це разом з дідусями.

— Отож-бо! Коли прийдуть антропологи, ви повинні їм усе розказувати так, неначе ви цим користуєтеся щодня. І щоб у них навіть сумніву не закралося. Ясно?

Чіф кивнув.

— Далі… Що ви їсте?

— Як що? Те, що й інші…

— Мабуть, чіпси, пиво, кетчуп і бургери?

Чоловіки вже самі відчули, що харчуються «неправильно».

— Не годиться. Як приїдуть антропологи, ви мусите мати при собі в’ялене м’ясо, солену рибу…

Софія включила в інструкцію і форму одягу, інтер’єр будинків, «дизайн» могил на кладовищі.

— Що ще? — задумалася вона.

— Ви казали ритуальчик придумати… — обережно натякнули їй люди Білої Сови.

— Ну, з цим буде складніше… Я з ритуальчиків не експерт. Мій єдиний ритуальний досвід — це участь у вертепі… Та й то в далекому дитинстві. І лише один раз. Так що, вибачайте… — чоловіки розчаровано дивилися на неї. — Стоп! — осяйнуло її. — А давайте зробимо метиський вертеп!

Очі Софії загорілися. Чоловіки ще не розуміли, про що йдеться.

— Я маю на увазі різдвяну виставу, з якою ви нібито ходите від хати до хати.

— А-а, — здогадалися ті.

— Головне — поводитися так: натякніть антропологам, що ви таке маєте, а коли вони вас попросять це показати, відмовляйтеся… Мовляв, ви ніколи цього не робите «на замовлення», а лише виконуєте як різдвяний ритуал і тільки на Різдво. Як сакральне дійство. Так, так, слово «сакральне» тут ключове. Тоді вони попросять вас розказати про те, що діється у різдвяній виставі. І тоді ви, зціпивши зуби, неохоче погодитеся показати її. Ясно?

— Ясно.

— Коли приїжджають антропологи? — спитала Софія.

— У четвер!

— О’кей! Завтра приходьте по сценарій, післязавтра репетиція!

Чоловіки слухняно кивнули. Справу було завершено.

— Ну, і що ти робиш? — докірливо спитав Роберт Софію, коли люди Білої Сови пішли з хати, тримаючи інструкцію, як «священний предмет».

— Я конструюю нову ідентичність, Роберте. Я — Деміург! — пафосно промовила Софія і сама в це повірила.

Як і було домовлено з отцем Боніфацієм, Софія прийшла до церкви святого Альфонса у вівторок. У неї трохи гула голова після безсонної ночі: до ранку сценарій метиського вертепу було написано і благополучно передано через посланця на розучування. Софії вдалося поспати кілька годин уранці, але цього було явно недостатньо.

Софія тим не переймалася. Вона не хотіла нарікати, бо з жахом згадувала ті часи, коли їй нічого було робити на цьому острові. «І не такий він уже й осоружний! — думала вона. — Навіть дуже цікавий! Дивно, як я цього раніше не помічала…».

В кімнатці, яку їй виділив отець Боніфацій, було прохолодно і затишно.

Софія ввімкнула собі органну музику і почала сканувати метричні книги народження мешканців острова Білої Сови. Як вона й постановила собі минулого разу, вона самовільно взялася копіювати книгу ХХ століття.

Сканування ішло швидше, оскільки формат сторінок тут був менший. Читати цю книгу було нескладно: отець Боніфацій, а також два його попередники мали каліграфічний почерк.

Софія вирішила спершу «прошурувати» графу «законнонароджені чи незаконнонароджені». Всі «Бренданові діти» таки значилися там як незаконнонароджені.

Тоді вона вирішила знайти «таємну книгу» Бренданових дітей. Вона її знайшла, однак побачила, що там не лише були зафіксовані незаконнонароджені діти, а й так звані «шлюби на віру».

Перед нею вималювалася цікава закономірність: дуже швидко, практично протягом кількох місяців після народження «нешлюбної» дитини, їхні матері виходили заміж. І це фіксувалося не в офіційній метричній книзі шлюбів, а в «таємній книзі». Причому було схоже на те, що парохи такі пари вінчали, але не записували в офіційну книгу, а вели паралельний облік. Отже, для громади і для самих подружніх пар ці шлюби були цілком законними, проте у звітність вони не потрапляли, залишаючись офіційно «шлюбами на віру».

Тепер постало завдання перевірити Софіїні підозри щодо того, чи були ці шлюбні пари з «таємних книг» інцестуальними. Для цього треба було простежувати родовід кожної зі сторін.

Вона почала з батьків Роуз-Мері. Обидва народилися на острові Білої Сови. Він — Макгваєр, її дівоче прізвище — О’Ніл, але Макгваєр по матері. Ні, так не піде. За прізвищами інцест не визначиш. Адже їх на острові всього два. Добре. А за чим визначиш? Наприклад, за номером будинку. Найближчі родичі (мама-тато-діти, брати-сестри), як правило, живуть в одній хаті.

Вона пішла вглиб книги і з’ясувала, що бабця матері Роуз-Мері і дід її батька народилися в одному і тому самому домі, в одних і тих самих батьків з перервою у п’ять років. А значить, вони були сестрою і братом. Отакої! Тут навіть не доходить до п’ятого коліна!

Вона продовжила пошук. Знайшла Джона Невічного. Їй довелося заглянути в книги ХІХ століття, покопатися… Так і є! Дід його батька і бабця його матері були кузинами!..

Софія розхвилювалася. Вона дивилась на вималювані схемки родоводів і відчувала, що в неї тремтять руки… Вона почала про щось здогадуватися…

«Треба зробити паузу… — сказала вона собі. — Інакше я в цій кімнатці віддам Богу душу».

Вона відкинула голову і заплющила очі.

Органна музика приємно лоскотала її нерви.

Софія вирішила збільшити звук. Вона нахилилася до комп’ютера і… побачила, що саундтрек, який вона включила, коли прийшла, давно вже скінчився!

Вона прислухалась: органна музика долинала з церковного залу.

Софія встала з крісла. Хотіла була зробити це нечутно, але не вийшло: крісло перекинулося і грюкнуло на всю церкву.

Вона підійшла до дверей. Музика, неначе сполохана падінням крісла, стихла.

Вона відчинила двері…

«Трам-тара-рам!».

Перед нею стояв Брендан!

Вона з переляку закричала на всю церкву. Здається, і він був ошелешений.

— Цс-с-с! — приклав пальця до губ Брендан.

Софія замовкла.

— Ви хто? — голосно спитала вона.

— А-а, то це ви хотіли брати уроки гри на органі? — замість відповіді сказав Брендан.

— Я вже перехотіла, — заїкаючись, промовила Софія, опановуючи себе.

Брендан мав вигляд абсолютно живої людини. В ньому не було нічого від привида. Софія підняла руку, аби до нього доторкнутися.

Він схопив її за зап’ястя, міцно, але не грубо.

— Ви — не привид, — сказала Софія.

— Я — привид, — сказав Брендан.

— Тоді щезніть.

— Навіщо?

— Щоб я переконалася, що ви — привид. А заразом нехай і орган щезне.

Брендан дивився на неї зеленими очима.

«У нього лінзи», — констатувала вона подумки.

Той неначе вагався, що робити далі.

До церковного залу вбіг захеканий священик:

— Що тут сталося?

— Чому ви мене не попередили, що в церкві хтось є? — гнівно спитав Брендан.

— От халепа… — простогнав отець Боніфацій.

Софія хотіла була почати погрожувати, що виведе всіх їх на чисту воду, однак… тоді в неї не буде доступу до церковних книг. А це було не в її інтересах.

Тоді вона пригадала свої дворічні заняття в драматичному гуртку і те, як її вчили бути природною на сцені.

Вона кинулася до отця Боніфація мало не в обійми:

— Отче, Брендан налякав мене! Він… неначе живий… Я ніколи не думала, що привиди такі реальні… Він що, з могили виходить?.. Це так страшно!

Вона потайки зиркнула на обох. Вони розгубилися. Здається, повірили в її гру.

— Скажіть йому, щоб не щезав у цю мить, і щоб орган не щезав, бо я зараз знепритомнію! Нехай щезне після того, як я піду!

Отець Боніфацій прокашлявся і сказав поважним тоном:

— Брендане, не лякай людей! Скільки разів я тобі казав!

На відміну від Софії, артист з отця був нікудишній.

Отець завів її в свій кабінет, напоїв водою.

— Можна, я сьогодні не працюватиму більше? — «попросилася» Софія. — Ваш привид налякав мене до смерті!

Отець підозріло подивився на неї, неначе вагаючись: вірити їй чи ні.

Софія понурила плечі і вийшла з його офісу. Природно, в церкві ні Брендана, ні органа вже не було.

Вона зайшла в свою кімнатку, швидко «знищила сліди злочину», порозставлявши книги на місця, окрім найпершої, найстаровиннішої, над якою мала працювати, вимкнула комп’ютер і, забігши на хвилинку попрощатися з отцем, рушила додому.

«Ну й деньок! — сказала вона собі. — Щось мені це все не подобається!».

Збігши стежкою до перехрестя біля Штурвалу старого Джо, вона наштовхнулася на Елен, місцеву «циганську пошту».

— Доброго дня, Софі! — перейняла та їй дорогу.

— Доброго дня, Елен!

— А куди це ви так тікаєте? — підозріло спитала та.

— Додому, куди ж іще?

— Не поспішайте так, я за вами не встигаю… — захекавшись, попросила Елен.

«Це твої проблеми!» — подумала Софія, але все-таки стишила ходу.

— Як ви себе почуваєте?

— Я? — здивувалася Софія. — Нормально. А що?

— Не нудить?

«А-а, ось у чім річ! Вона натякає на випадок із зеленим світлом у господарчому супермаркеті! Невже Роуз-Мері їй уже доповіла?»

— Ні, не нудить, — сказала Софія, і відразу відчула різкий приплив нудоти.

«Мабуть, це від неї…» — заспокоїла вона себе.

— А ви знаєте новину?

— Яку?

— У нас намічається весілля.

— Так? А я їх знаю?

— Так. Ерік і Мегі.

— Правда?

— Вони вже переїхали звідси і живуть разом на материку, в гуртожитку риболовної компанії, де Ерік влаштувався на роботу.

— Ясно…

— А що він у вас робив минулої середи?

— Минулої середи? — закашлялася Софія. — Як що? Рибу приносив…

Елен розчаровано дивилася на неї.

— Я, щоправда, відмовилася, бо в мене ще зранку стояв кошик нечищеної риби… Так він і пішов зі своєю рибою назад…

Елен кліпала очима.

«Цікаво, вона мені вірить?»

Здається, «Циганська пошта» не вміла аналізувати. Вона належала до типу людей, які просто є передавачами інформації, не більше. Елен продовжила чи то допит, чи то інтерв’ю:

— А що метиси у вас робили?

— Як що? Консультувалися з доктором.

— А про що?

Якби Софія ляпнула те, що сиділо на кінчику її язика, а саме «Не ваша справа!», це було б підозріло… Тому вона спокійно збрехала:

— Вони радилися з Робертом, як збільшити державну медичну страховку. Ви ж знаєте, вони зовсім безпорадні в бюрократичних питаннях.

Елен, здається, «проковтнула» і це. І навіть не поперхнулася.

Вони дійшли до хатинки Моллі-Доллі.

— А вони також Бренданові діти? — спитала несподівано для себе, практично навздогад, Софія, маючи на увазі сестер.

— Так, а що?

— Та нічого, просто цікаво…

— А чому це ви так несподівано зацікавилися Бренданом? — спитала Елен. — Чи не тому, що він вами зацікавився?

Софія не змогла швидко зорієнтуватися, що їй вигідно зараз сказати.

Вона промурмотіла у відповідь щось нерозбірливе. А потім вирішила перевести розмову в інше русло:

— Після Джона Невічного ніхто не вмер на острові?

Елен відразу збагнула, в чому річ, і підтримала тему:

— О, ви теж звернули увагу? Так. Народилися дві Бренданові дитини, а померла одна. Щось діється останнім часом із Бренданом!

— Чи він, бува, не захворів?

— Хто його зна…

Софія уважно подивилася на Елен: вірить чи не вірить? Здається, вірить.

— А взагалі, що ви знаєте про Брендана? Хто він був у минулому житті? — поцікавилася вона у місцевої авторитетки.

— Ну… Наш отець каже, що це був священик, який навертав місцеве населення на християнську віру, і вони його закляли, чи що… Але мій дід мені розказував інше.

Оповідь Елен про Брендана

У моряків є свій покровитель. Святий Брендан. Це ще з Ірландії, або Шотландії, або з Британських островів. У нас колись була своя капличка на острові. Капличка, де всі моряки просили святого Брендана стати їм у поміч, поки вони будуть у морі. Це недалечко від маяка. Він завжди допомагав. Треба було запалити лампадку, щось принести йому… Чи свічку, чи мідяки… Казали, що це діяло безвідмовно.

А коли бувало так, що в морі траплялася з рибалками халепа і вони не поверталися, то з’ясовувалося, що вони перед тим не встигли «забігти» до святого Брендана, до каплички. Отак-то.

А пізніше що сталося?

Люди перестали вірити в святого Брендана. І він пішов з каплички…

— Це все? — спитала Софія, впіймавши себе на тому, що не вперше ставить це запитання.

— Принаймні, це все, що я чула від діда.

— Значить, святий Брендан почав «гуляти» по острову не так давно? Приблизно за часів молодості вашого діда?

— Виходить, так.

— Але чому він тоді так змінив свою спеціалізацію?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, був собі нормальний святий, покровитель моряків… а став якимось сексуальним маніяком, вибачте на слові…

— Як ви його назвали? Сексуальний маніяк? — замислилась Елен. — Адже й справді! Те, що він робить, ніяким іншим словом і не назвеш! Ти ба, а я про це ніколи не думала!

— Мені здається, час припинити його походеньки…

— А як?

— Ну, не знаю… Повернути його в капличку…

— А як?

— Як, як? Хіба я знаю? Це ж ваш Брендан! — випалила Софія і знову впіймала себе на тому, що повторюється.

Жінки стояли біля хатини Доллі-Моллі й дивилися на море.

— Знаю! — вже вкотре осяйнуло Софію.

— Кажіть!

— Пішли до мене!

Вдома жінки посідали за стіл, і Софія почала:

— Щоб привид Брендан знову став святим Бренданом, треба зробити його попереднє житло, тобто капличку, привабливою. Що з нею зараз?

— Я там не була сто років. Але коли була, то там було все завалено.

— Отож-то. Тому він і тиняється… Розумієте? Треба відбудувати його капличку, освятити її й відновити старий звичай ушанування святого Брендана. І він повернеться до своїх поважних обов’язків оберігати ваших чоловіків у морі! І не пхатиме носа до молодих дівчат!

— Правильно! — зраділа Елен. — І треба зробити це негайно!

— Давайте завтра разом підемо туди і подивимося, що там залишилося і що треба зробити! — запропонувала Софія.

— Так, голубонько! Завтра і підемо! — Елен дивилася на Софію закоханими очима. — Як шкода, що вас не було з нами раніше! — з пафосом промовила вона на прощання.

Софія була щаслива. Деміургічні функції тішили її.

Приготувавши нашвидкуруч вечерю, вона взялася дофарбовувати будинок у темно-жовтогарячий колір. Помалювала також столик і лавочку. Хатинка мала вигляд великодньої крашанки, провареної у цибульному лушпинні. А білі вікна нагадували зварений яєчний білок, що виринає після зняття шкаралупи з великоднього яєчка.

На душі стало тепло і приємно.

Софія забігла в хату помішати борщ. Тут повернувся з роботи Роберт, він чхав і кашляв.

— У тебе знову алергія? — стурбувалася Софія.

— Так!

— Треба залізти на вершечок нашої скелі…

— Невже ти збираєшся руйнувати гніздо сови?

— Ні.

— То навіщо туди лізти?

— Не знаю. Просто так. Дослідницький інтерес. До речі, як твої наукові дослідження?

— По-всякому, — ухильно сказав Роберт.

— Сідай вечеряти.

Софія заходилася накривати на стіл. Вона розмірковувала, чи розповідати йому і про випадок у супермаркеті, і про випадок у церкві, і про метричні книги. Вона замислилась: «Роберт — далеко не дурний чоловік. Чи мені так здається? Він повинен був би сам здогадуватися про те, що немає ніякого Брендана. Чому він так уперто доводить мені свою віру в привида?».

Вона зиркнула на нього спідлоба.

«Ні, не варто розпочинати цієї розмови. Надто він зосереджений. Та й узагалі, останній тиждень він став до неї якийсь холодний, чи що… Може, він її розлюбив? Може, він все-таки когось має? Оту лахудру, як її там… Лору».

— До речі, любий, ти казав, що розповіси про Лору… — почала вона начебто знічев’я.

— Так, — сказав Роберт дивним голосом. — І я хотів з тобою про це поговорити серйозно.

Софія перелякалася. Вона ніколи не чула від нього такого тону. Може, він збирається подавати на розлучення? Її серце несамовито закалатало. За лічені секунди вона уявила собі, як із валізками покидає цей острів, який щойно почав їй подобатись, як полишає це життя, в якому вона щойно почала відчувати цимес, як вона від’їжджає від Роберта, чоловіка, котрий їй ідеально відповідав за комп’ютерною програмою… Вона уявила, як повернеться назад, до Києва, не з перемогою, а з поразкою… І як вона буде там одна в цілім світі. Адже всі її подруги і друзі поодружувалися й обросли дітьми… Ні! Тільки не це!

— Ти, напевно, вже зрозуміла, що я трохи стурбований, що ти… що ми не маємо дітей… Я попросив тебе обстежитися, і обстеження показало, що ти абсолютно здорова. Ще до того я й сам обстежувався… Я не казав тобі, вибач… Я був упевнений, що проблема в мені, і трохи комплексував… Але я також здоровий… Принаймні, по цій лінії… І тоді я пішов далі… Я замовив генетичний аналіз… А Лора допомагала мені в цьому…

Софія приготувалася до найгіршого: зараз він скаже, що вона йому така не потрібна.

— Знаєш… Відсоток, що ми можемо мати з тобою дітей, дуже мізерний…

Софія зітхнула.

— Я подумав… Якщо ти вирішиш мене кинути і знайти чоловіка, який подарує тобі дітей… я… я прийму це твоє рішення… Але раптом… раптом ти після всього почутого все-таки лишишся зі мною… обіцяю, я тебе любитиму так, як ніколи жоден чоловік у світі не любив свою дружину…

Напевно, немає в світі нормальної жінки, яка б не розридалася після таких слів. Софія була нормальною жінкою.

Вона кинулася Робертові на шию і заридала в нього на грудях.

«Ідеальна мізансцена для голлівудської мелодрами!» — тільки й подумала вона.

— Пропоную вдочерити маленьку метиську дівчинку, — пробурмотіла вона, вткнувшися носом у Робертові груди.

Роберт, як і годиться за сценарієм голлівудської мелодрами, ще міцніше стиснув її у своїх чоловічих обіймах.

Після вечері молоде подружжя винесло два стільці з хати (пофарбована лавочка ще не висохла) і посідало помилуватися морем.

На столі вони побачили біло-сіру пір’їнку і сліди від пташиних лапок.

Вони всміхнулися одне одному і театрально поцілувалися. Софія подумала і про публіку: напевно, вчитель зі своєї «шкільної» гори спостерігав за ними в бінокль…

Софія зустрілася з Елен біля Штурвалу старого Джо. Та добре підготувалася до подорожі: кросівки, куртка, в руці — кошик для пікніка.

— Йдемо? — спитала Софія, побачивши, що Елен наче вагається.

— Зачекаймо ще отця, — сказала вона.

«О! Цікаво! Моєю ідеєю зацікавився священик?».

Отець Боніфацій трохи запізнився.

— Вибачте, паперові справи… — спробував виправдатися він.

Вирушили втрьох.

Щоб потрапити до каплички, треба було спершу дістатися до маяка. А це, в свою чергу, було недалеко від школи. Вони йшли неспішно, бо дорога дуже скоро почала звиватися вгору.

На півдорозі вони зупинились, аби перевести подих.

Софія на цьому кінці острова була вперше. Пейзаж її зачарував. Перед нею відкривалася незнайома панорама. Вона поглянула на свою хатинку і замилувалася.

— Це ви дуже гарно придумали з кольором, — перехопила її погляд Елен. — Відразу скеля Білої Сови «повеселішала».

— А взагалі — чому тут існує звичай розмальовувати хатки в яскраві кольори? — поцікавилася Софія.

Отець Боніфацій та Елен почали разом відповідати на її запитання, і це їх розсмішило.

— Добре, давайте ви, — звернулася Елен до отця.

— Просто тут усе таке сіре, що люди в такий спосіб роблять ландшафт веселішим, — висловив він свою думку.

— А моя бабця казала, — озвучила свою версію Елен, — що коли рибалки поверталися з моря, то вони здаля могли бачити свою хатину…

— Дуже романтично… — почулося ззаду.

Вони обернулися. Там стояв учитель.

Седрик.

— Насправді все набагато прозаїчніше. Почалося з добування вохри, яка, залежно від концентрації, могла давати різні відтінки жовтого-червоного-брунатного кольорів. Фарбу переважно добували для продажу, але рештки треба було якось використовувати, «щоб не пропадало». От і почали розмальовувати все підряд. А вже пізніше, коли це ввійшло в звичай, стало модно вживати інші кольори. Вохру вже давно не видобувають, а звичай лишився. І ніяких сантиментів.

— Ви цинік, — пожартувала Елен.

— Я викладаю точні і природничі науки в школі. Це науковий підхід.

Коли пошукова група трохи віддихалась і рушила далі, вчитель пішов за ними.

— А що це у вас за делегація? — поцікавився він.

— Ідемо до каплички святого Брендана.

Вчитель на мить замислився…

— Підозрюю, що на цій ініціативі так само є «відбитки пальчиків» нашої милої пані докторової! — сказав він.

— «Так само»? А де ви ще помітили відбитки її пальчиків? — насторожено спитав священик.

— Та всюди! — розсміявся той.

Софія зробила невдоволену міну, повернувшись до чоловіків. Розмова зависла в повітрі.

Нарешті вони піднялися на гору, де розкинулося міні-плато. Це була надзвичайно мальовнича місцинка.

Скромна північна природа приваблива по-своєму. Для Софії ця краса була набагато значущішою, ніж аляпувата атракція тропіків чи субтропіків. Чудова колористична гама: всі відтінки сірого: ніжний, майже незайманий, суворий, попереджувальний, нейтрально-дипломатичний, дитячо-безпорадний, старечо-дискретний.

Небо і море були сірими, але сірими по-різному. Сірий колір неба так непомітно переходив у сірий колір моря, що не можна було розібрати, де, власне, лінія горизонту. Не було видно ні неба, ні моря, сама субстанція «море-небо»…

Поверхня міні-плато була скеляста, однак каміння щедро вкрите тундровою рослинністю: густий мох із білими й синіми квіточками, яких не було біля Софіїного дому, де-не-де проростали дивні ягоди, які вона теж бачила вперше: вони нагадували низькорослу жовту ожину. А на смак були схожі на аґрус упереміш із суницею. Між заростями кущів у виїмках скель стояла дощова вода.

Було тихо.

Вони піднялися ще на один рівень — на узвишшя над плато, й опинилися біля мальовничого маяка, білого з червоним дахом. На перший погляд, видавалося, що в ньому давно ніхто не бував. На нижньому рівні споруди виднілися віконця, закриті мережаними фіранками. Але від фіранки до рами звисало павутиння, щоправда, не старе, а молоде. Однак у другому вікні Софія побачила горщички з геранню, що цвіла яскраво-червоними китицями. Отже, сюди постійно хтось навідувався: адже квіти були доглянуті.

Маяк стояв над прірвою. Софія не збиралася підходити до краю скелі, вона боялася висоти. Однак вроджена цікавість перемогла, і вона обережно глянула вниз, перед тим озирнувшись, неначе перевіряючи, чи немає там когось. Ні, вона навіть і не думала, що хтось може її підштовхнути. Вона це зробила підсвідомо.

Унизу хвилі моря, пінячись, розбивалися об гостре каміння і по тому стихали. Бр-р-р, жах!

Софія відступила і перевела віддих.

— Страшно? — почулося ззаду.

Вона здригнулася й обурено спитала:

— Скільки можна мене лякати?

— Вибачте, я не хотів, — сказав Седрик. — Я лише мав намір вам показати, яка гарна ваша скеля звідси.

Софія подивилася туди, куди їй показував Седрик: якби не «великодня крашанка, пофарбована лушпинням цибулі», вона б нізащо не впізнала «своєї гори». Виявляється, над її хатою нависла скеля, дуже подібна до вафельного конуса, з якого витекло морозиво. На вершечку тієї скелі була пласка ділянка.

— Хочете подивитися на свою господиню? — спитав Седрик.

— Господиню? — не зрозуміла Софія.

— Так, сову.

— Хочу.

Седрик дав їй бінокль, і вона стала роздивлятися. Пласка ділянка була вкрита невибагливою тундровою рослинністю.

— Здається, сови живуть на деревах, — здивувалася Софія. — Чому наша, як ви кажете, господиня має гніздо на землі, чи то пак, на камінні?

— Це ж полярні сови. А вони гніздяться на землі. Тут якраз перехідна зона від лісотундри до тундри…

— А чому вона залізла так високо… неначе вона не сова, а орел?

— Ну, до орла їй далеко… Але це справді трохи дивно. Я спостерігаю за нею вже кілька років.

— Це одна й та сама сова, яка гніздиться в одному й тому самому місці?

— Виходить, що так. До речі, хочу на днях її «перевідати». Приєднаєтеся до мене?

Софія, пригадавши недавню розмову з чоловіком щодо свого дослідницького інтересу, відразу погодилася.

Отець Боніфацій, Софія, Елен і Седрик пройшли повз маяк і почали спускатися з протилежного боку узвишшя. Стежка, спершу широка й надійна, зненацька почала звужуватися і, нарешті, різко повернула до урвища. Спускатися стало страшнувато. Щоправда, там були поручні, однак їм було років сто і вони ледь-ледь трималися купи. Так що єдиною підтримкою Софії під час спуску були кущики, які міцно вросли в скелю, саме за них вона чіпко трималася.

Елен і отець Боніфацій поводилися так само, тільки Седрик ішов абсолютно спокійно, як бувалий скелелаз.

Нарешті стежка привела їх на малесенький майданчик, що навис над прірвою. З майданчика в скелю вела улоговина, чи то природна, чи то рукотворна. Печеру було забито дошками.

Чоловіки почали відтягувати дошки, і раптом усі побачили чудову печерну капличку. В задній стіні печери було видлубано маленьку нішу, де містилася розмальована дерев’яна фігурка святого Брендана. В одній руці він тримав ліхтар, а другою неначе хрестив присутніх. Серед печери стояв маленький хисткий столик, укритий скатертиною з чудовим мереживом унизу. Колись вона була білою, а тепер від часу посіріла. На столі лежали дерев’яний хрест і старий молитовник: маленький, товстий, у шкіряній обкладинці. На підлозі були розкидані різні предмети: скляна банка зі старими позеленілими монетами, кістки якоїсь тварини, таранька.

— Оце справжній Брендан, — сказала Софія.

І всі зрозуміли, що вона має на увазі. Щоправда, кожен по-своєму.

Вона взяла в руки молитовник і подивилася на рік видання: 1799.

— І що будемо робити? — спитала Елен.

— Пропоную зібрати групу з двох-трьох мешканців острова, нехай тут поприбирають, поремонтують, що слід… Але нічого не треба викидати… Бо Брендан може вважати це своїм «добром», — сказала Софія. — До речі, чиї це кістки? — поцікавилася вона у Седрика.

Той замислився.

— Це кістки морського котика, — замість нього відповіла Елен.

«От що значить — рибальська династія!» — всміхнулася про себе Софія і продовжила давати інструкції:

— Отже, звідси нічого не виносити, лише почистити, попідмітати, витерти пилюку з Брендана, запалити каганець у його лампі… Що ще? Ага, скатертину можна забрати зараз, удома попрати і випрасувати.

Елен кивнула і почала обережно знімати скатертину зі стола.

Софія вийшла з печери.

— Треба було б тут якісь двері поставити. Може, навіть скляні… Аби можна було спілкуватися з Бренданом через них. Бо зараз як стане відомо про капличку, повалять туристи, все враз понівечать…

— Я це беру на себе, — сказав отець Боніфацій.

— І, звичайно, поручні треба поміняти.

Отець кивнув.

Вони стали роздивлятися, як старі майстри колись закріпили стовпчики для поручнів, щоб мати уявлення, як монтувати нові. Чоловіки поприсідали, вивчаючи, як було використано кожну шпарину між камінням, аби закріпити дерев’яне риштування.

Несподівано Елен скрикнула.

Всі до неї обернулися. Вона показувала рукою вглиб печери.

Там сталися очевидні зміни: у Брендановій лампі запалав вогник.

— Чудо! — вигукнула Елен, упала на коліна і почала ревно молитися.

Отець Боніфацій зайшов досередини і розгублено втупився поглядом у Бренданову лампу.

Софія підозріло подивилася на Седрика.

Їй здалося, що він усміхнувся… Ледь-ледь. Як Мона Ліза.

Після обстеження «святого місця» делегація повернулася до маяка, помила руки в джерелі, й Елен розклала «полянку». Софія швидко ум’яла сандвіч із тунцем і, подивившись на годинник, розпрощалася з компанією: адже в неї на сьогодні було ще заплановано перегляд метиської різдвяної вистави. Можна сказати, перша прем’єра в її житті!

Репетиція відбулася не на острові, а на материку, за сто кілометрів північніше від острова Білої Сови. І туди знову ж таки довелося довго добиратися катерком.

Наблизившись до скромної католицької церкви, де мала відбутися вистава, Софія побачила цілий натовп чоловіків. Усі метушилися, як мурахи, щось майстрували, щось переносили або просто ліниво споглядали метушню, недбало обіпершись на металевий паркан і попиваючи пиво.

Всередині церкви також було людно. По сцені сновигали перевдягнені лицедії: кожну собаку з собачої упряжки (за Софіїним текстом) грав окремий артист. А карибу, здається, мали на голові натуральні роги, що кріпилися шкіряними ременями до тіла акторів. Члени Ради попередили Софію, що серед людей Білої Сови є один хлопець, який закінчив режисерську школу для аборигенних народів. Судячи з того, що побачила Софія, він свою справу знав добре.

Нарешті мурашник заспокоївся і почалася вистава.

Софія відразу відзначила, що творчий колектив підійшов до тексту різдвяної п’єси вдумливо.

За Софіїним варіантом, Марія з Йосипом мандрують у завірюсі на собачій упряжці, шукаючи притулку. Вони натрапляють на покинуте тіпі, де Марія й народжує Ісуса, поки Йосип розводить вогонь. Уранці вони прокидаються від того, що карибу дихає в колиску Ісуса, обігріваючи немовля своїм теплом, а поряд стоїть мисливець і тримає на руках дитинча карибу (адаптований до місцевих умов образ «пастушків з ягнятком»). Потім у тіпі заходять «три царі»: індіянський вождь, французький трапер і британець, начальник посту «Hudson’s Bay Company».[1]

Претензії було висловлено Софії в м’якій і делікатній формі. По-перше, пояснив їй режисер вистави, молодик з пірсингами на вухах, носі й губах, «закинуте тіпі» — це нонсенс. Це ж тимчасове розкладне помешкання, яке кочує разом з індіянцями. Якби воно і могло бути закинутим, то тільки в розібраному вигляді. По-друге, Йосип був білим, а білий ніколи в житті без індіянця не розведе вогонь у завірюсі, а всі його собаки повиздихають з голоду.

Тому, за відредагованою версією, Марія народжувала Ісуса в нормальному, «обжитому» тіпі, де індіянська родина поступилася їй місцем, а індіянська жінка допомагала їй з пологами. На ранок Ісус уже лежав у колисці зі шкури карибу, причому туго запеленаний, за індіянським звичаєм, ступнями ніг досередини. Саме так місцеві пеленали дітей, розвиваючи в них клишоногість, аби в дорослому віці їм було легше ходити у «снігових черевиках».[2] Навколо колиски стояли індіянські діти, розглядаючи німб над головою Ісусика.

Режисер вніс іще одну поправку в Софіїн текст: оскільки карибу ніколи не зможе зі своїми рогами залізти в тіпі, то всі тваринки чемно стояли серед лісу, символізуючи те, що дика природа скорилася перед лицем народженого Бога.

«Тріє царі», яких вигадала Софія, були залишені без змін. Вождь індіянського племені в автентичному шкіряному одязі, французький трапер у лисячій шапці з хвостом на потилиці і британський співробітник посту «Hudson Bay Company» прийшли перевідати Ісуса з «дарами»: шкурами карибу, хутряними шкурками і вовняним фірмовим пледом «Hudson Bay Company».

Як і в Софіїному «оригіналі», фінальна сцена була пасторальною — всі співали різдвяну пісеньку: індіянські діти, колисаючи Ісуса, собаки — обійнявшись із карибу, британець, побратавшись із французом, Йосип — з індіянським вождем. Марія не обнімалася ні з ким, бо вона співала сольну партію.

Софія від зворушення пустила сльозу і довго аплодувала артистам у порожній церкві.

Ті кланялись, а під час останнього поклону з Марії впала перука, і виявилося, що це не вона, а він. І лише тоді Софія помітила, що всі артисти належать до чоловічої статі.

— Стоп, а що це у вас за гендерна нерівність? — обурилась вона.

— Яка нерівність?

— Гендерна. Де ваші жінки?

— Як де? На роботі. У нас жінки працюють, так що ніякої гендерної нерівності!

«Логічно!» — подумала Софія.

Після вистави її завели в маленький обшарпаний трейлер, де, як виявилося, розташувалася місцева «забігайлівка». Їй запропонували миску супу, салат із сандвічем і чашку кави. Вона не відмовилася.

За одним зі столиків сиділа старша жінка за кавою і курила.

Жінка уважно подивилася на Софію, а Софія — на неї. Відбувся містичний зоровий контакт.

— Ти вагітна, дитинко, — сказала жінка хрипким голосом.

Софія припинила жувати. «Хіба що від Брендана…» — подумала вона про себе і всміхнулася.

— Це дівчинка. Клаудія.

Поки Софія проковтнула пережований сандвіч, аби щось сказати, жінка зникла.

Софія дивилася на двері, які зачинилися за жінкою. На них була приліплена вицвіла і пожовкла від часу листівка із зображенням Матері Божої.

«Значить, Клаудія? А чому не Наомі?»[3] — тільки й устигла подумати Софія.

Наступного дня Софія знову пішла «на роботу»: сканувати метричні книги. Вона хотіла перевірити кілька нових імен з погляду генеалогії.

Як вона й підозрювала, батьки Моллі-Доллі також були родичами в четвертому коліні й «одружилися» невдовзі після народження близнят. Їхній шлюб було зафіксовано лише в «таємних книгах» під рубрикою «шлюби на віру».

Батьки Елен побралися до народження їхньої першої дитини. Запис було здійснено в офіційній книзі шлюбів. Виявилося, що вони не були родичами, чого і варто було сподіватись, адже Елен не була «Брендановою дитиною».

Помалу Софія пересвідчувалася, що так звані «Бренданові діти», за старим церковним шлюбним правом, були народжені в «інцестуальних парах». Хоча насправді ніхто з них (принаймні з тих, кого встигла дослідити Софія) не були споріднені вище четвертого коліна. Тобто старі англійські династичні шлюби, де нерідко між собою одружувалися кузени, були набагато більшим «злочином».

Місцева громада мала вигляд дуже ендемічної популяції. Тут кілька століть «життя варилося у власному соку». Священикам хоч-не-хоч, а доводилося миритися з цим. Першим, хто започаткував книгу фіксації «Бренданових дітей», був отець Патрик. Очевидно, він думав, що позашлюбні діти є меншим гріхом, аніж діти, народжені в результаті кровозмішування, тому за час його служби встановився такий порядок: спершу народжувалася «Бренданова дитина» (в офіційній книзі її записували як «позашлюбну», а в «таємній книзі» — як Бренданову), а після того її мама дуже швидко виходила заміж за чоловіка, який цю дитину «всиновлював». Насправді це був біологічний батько. Такі шлюби фіксувалися не в офіційній книзі, а в таємній, під рубрикою «шлюби на віру».

Ясно, що це була наївна хитрість з боку отця Патрика… Навіщо це йому було треба?

Відповідь на запитання містилася тут же таки, в таємній книзі «Бренданових дітей»: там лежали вирізки зі старих газет, у яких ішлося про нову на той час науку, що звалася «генетика», і про те, що сільські й рибальські громади, які століттями жили ізольовано, «є розсадниками інцестуальних зв’язків». У статтях пророкували, що в цих ізольованих громадах невдовзі почнеться виродження, що в них масово народжуватимуться потвори. Висловлювали в тих публікаціях іще радикальніші думки: всіх, хто народжувався в шлюбах ближче сьомого коліна, рекомендували ізолювати в спеціальні заклади і стерилізувати, щоб вони не мали потомства…

Зрозуміло, що отець Патрик, злякавшись за своїх прихожан, де шлюби між родичами в четвертому коліні були різновидом норми, запровадив звичай, за яким не одруження передувало народженню, а навпаки. І в усіх випадках позашлюбна дитина отримувала батька.

Софія погортала книгу, шукаючи запис про народження Джона Невічного. Їй це було особливо цікаво, адже Роберт дивувався, чому в цей період, протягом двадцяти років, не народжувалися «Бренданові діти». Відповідь виявилася дуже прозаїчною: всі ці двадцять років метричні книги вів інший священик, отець Джон, який, судячи з усього, не підтримав започатковану його попередником, отцем Патриком, традицію фіксувати «Бренданових дітей» і шлюби на віру в окремій книзі.

Він спокійно вкладав «кровозмішувальні» шлюби — або не стежив за родоводом, або вдавав, що не стежить. Це було в часи Великої депресії, коли людям було не до родоводів.

Отець Джон правив у парафії двадцять років. По тому з’явився отець Домінік, який відновив традицію, запроваджену отцем Патриком. Чому? Відповідь була тут же, в книзі «Бренданових дітей». Там лежав лист із Міністерства здоров’я з проханням надати звіт про те, скільки дітей на острові народжується від інцестуальних шлюбів. Далі в листі йшло пояснення намірів уряду розселити місцевих мешканців, якщо вони виявляться неблагодійними у плані кровозмішувальних зв’язків.

До листа було прикріплено копію відповіді пароха церкви святого Альфонса отця Домініка. Він писав: подібні шлюби колись подекуди траплялися, але відтоді, як він прийшов у цю парафію, він ретельно стежить за родоводами, інцестуальні шлюби не укладає і навіть може представити на доказ метричні книги. Природно, про таємні книги, де фіксувалася інша історія, він не згадав.

Отже, все потроху прояснювалося. Брендан потрібен був, аби захистити місцеву громаду, яка століттями жила своїм ізольованим і щасливим життям, від зовнішніх звинувачень і рішучіших дій.

Софія була задоволена висновками і пройнялася величезною повагою до місцевих священиків.

Між цими розслідуваннями Софія досканувала книгу ХХ століття.

Виходячи з церкви, вона кинула оком на місце, де з’являвся орган з Бренданом. Там було постелено килимок.

Отже, орган, що зникає і з’являється, особа Брендана, а також походження «зеленого світла», — це все, що лишилося з’ясувати Софії.

Повернувшись додому, вона побачила, що біля хати ошивається Седрик, і згадала, що обіцяла йому приєднатися до екскурсії на вершину скелі Білої Сови.

Софія швидко перевдяглася, вкинула в рота горішків із сухофруктами, щоб перебити апетит, і склала Седрикові компанію.

Він повів її до лісових хащів за їхньою хатинкою і потім — угору стрімкою стежкою.

Софія, йдучи за легким Седриком, схожим на м’ячик, пожалкувала, що згодилася на цю авантюру: сходження було непросте. Нетреновані м’язи тремтіли від незвички. Однак, на щастя, стежка була короткою, і невдовзі вони опинилися на вершечку гори Білої Сови.

Софії треба було звести дух і трохи відпочити. Дивлячись на повного сил Седрика, вона відчула незручність, що він, старший за неї, виявився набагато спортивнішим. І, щоб замаскувати свою втому й ніяковість, вона почала його розпитувати.

— Ну, як вам тут живеться? — було її перше запитання.

— Наш острів дуже своєрідний.

— Ваш? Ви тут народились?

— О ні, Боже збав. Я здалеку. Однак доля мене сюди занесла, і я пустив тут коріння.

— Вам тут не нудно?

— Спочатку було нудно, як і вам… А потім стало весело, теж як і вам. А потім… Розумієте, тут для мене ідеальні умови: невеличка школа, куди ходять діти лише місцеві і з навколишніх маленьких островів, переважно з метиських поселень. Роботи небагато. Як директор місцевої школи я маю набагато більше вільного часу, ніж учитель на материку: там шкільному персоналові доводиться виконувати достобіса бюрократичної роботи, і це перетворює їх на рабів своєї професії… Крім того, ви ж знаєте, що ми, вчителі, маємо найдовшу відпустку, а це — важливий чинник. А ще мені тут платять так звані «полярні»… А головне, я так само, як і ваш чоловік, займаюся на острові своїми науковими дослідженнями… Маю докторський ступінь.

— Невже? — здивувалася Софія.

— Не схоже?

— З біології?

— Так, полярна рослинність. Тут, на острові, цікавий ботанічний ареал. Унизу — типова лісотундра, а нагорі вже тундрова рослинність.

Софія і Седрик трохи помовчали.

— А ваша яка спеціальність? — спитав учитель.

— Взагалі, я вчилася на архітектурному. Останні роки до одруження працювала дизайнером… Докторського ступеня не маю. — Їй не хотілося говорити про себе, тому вона знову почала розпитувати: — А інтерес до сови чим викликаний? Адже це вже не ботаніка…

— Я не суто ботанік, я еколог, так що мене цікавить уся екологічна зона… Симбіоз… До речі, допоможіть мені…

Тільки тепер Софія помітила на стовпах дві невеличкі «хатинки на курячих ніжках», що нагадували шпаківні. Це були сховки для відеокамер, якими Седрик керував зі «шкільної гори» за допомогою дистанційного управління… Седрик збирався міняти там картки пам’яті і акумулятори.

— Я бачу, ви непоганий інженер…

— Та де, я просто любитель… Знаєте, з породи народних майстрів, які до всього доходять своїм розумом.

— То механічна конструкція органа — теж ваша робота? — навздогад спитала Софія.

— То ви вже й до цього докопалися? — Седрик розсміявся. — Ні, це було ще за отця Патрика… Він був, як там у Росії кажуть, місцевим «Кулібіним». Це він придумав цей механізм… Ви ж бачили, органчик порівняно невеличкий… Він розробив простеньку, проте геніальну конструкцію. Працює бездоганно. Я тільки час від часу змащую механізм.

Седрик урвав розповідь.

— Дивіться, — сказав він, показуючи кудись рукою.

Нарешті вона помітила гніздо сови: птаха нервово зайорзала, і лише по цьому Софія розпізнала її серед каміння.

Ближче підходити до гнізда Седрик не дозволив, та вона й не дуже рвалася…

Вона думала про своє…

Седрик робив усе швидко і точно, без різких рухів. Софія так боялася злякати птаху, що присіла навпочіпки і намагалась не ворушитися.

Сова, яку всі навколо уявляли міфічною істотою, виявилася просто милою і, по суті, беззахисною пташкою. І це Софії імпонувало: все стає на свої місця, ніякої містики.

Дорога назад була набагато складнішою. Седрик, як і перед тим, м’ячиком перестрибував з рівня на рівень. А для Софії це були пекельні муки.

Спустившись до свого «великоднього яєчка», вона запропонувала:

— В мене готова вечеря. Якщо ви погодитесь дочекатися мого чоловіка, я вас запрошую до нашої сімейної трапези.

Седрик радо погодився. Він був старим парубком, і вдома його ніхто не чекав.

Роберт з’явився невдовзі, і чоловіки приязно обійнялись, як давні приятелі.

Софія швидко накрила на стіл і навіть вийняла пляшку винця. Вона мала на те причину: їй хотілося розговорити чоловіків.

У бесіді з’ясувалося, що антропологи, які приїжджають через два дні, оселяться в школі, порожній на канікулах. Седрик сказав, що це дуже солідна група науковців, і Софія перелякалась: а раптом розкриється її ненавмисний обман? Однак нічого вже не можна було змінити: тільки чекати.

Далі розмова перейшла на професійні теми. Двоє чоловіків зійшлися на тому, що на острові Білої Сови дивовижно поєдналися природний і людський фактори: в обох випадках спостерігається яскраво виражена ендемічність.

— Розумієш, Седрику, — палко говорив Роберт, — у мешканців острова за всю історію не було жодного випадку дебілізму, олігофренії, аутизму чи взагалі будь-яких зрушень у ментальному здоров’ї, тоді як по всій Північній Америці просто пошесть на ці хвороби. І група крові у них дивовижна: мені навіть порадили в експериментальному порядку називати її «п’ятою» групою…

Натомість Седрик, що вже трохи сп’янів, розповідав про якусь ягоду, якої нема більше ніде у світі, з таким ентузіазмом і натхненням, неначе йшлося про воскресіння Христа. Софія вибігла надвір і нарвала жменьку ягід, яких щодня з’їдала по кілька штук, сидячи на лавочці і милуючись краєвидом.

— Це воно? — спитала вона у Седрика.

Той округлив очі:

— Ти де це взяла?

— Вони тут ростуть біля лавочки. Я регулярно їх їм.

— Ти випадково не витоптала ягідник?

— Не знаю, я якось не замислювалася.

Седрик вибіг надвір і, набравши за хатою паличок, обгородив ягідник. Софія, спостерігаючи за ним, відзначила, що насправді це був не ягідник, а лише один кущик. Ти ба, а вона могла випадково знищити суперендемічну культуру!

Седрик трохи заспокоївся. Софія винесла до столу ще одну пляшку вина.

— Вибачте, що втручаюся у ваші чоловічі дебати, — нагадала про себе Софія, коли їй уже набридло бути пасивним слухачем їхніх балачок, — але чи не помічали ви у мешканців острова дивовижних здатностей, наприклад, блискавичної реакції, якої не мають нормальні люди, чи винятково гострого зору?

— А чому ти питаєш? — в один голос поцікавилися чоловіки.

Софія розповіла їм про випадок із Роуз-Мері, як та ставила голівку програвача на платівку з точністю робота.

— Це цікаве спостереження… Я щось читав у лікаря Макбраєна… Але сам не звертав уваги… — замислився Роберт.

— А я помітив, — додав Седрик, — що місцеві діти мають чудову каліграфію… Причому ця властивість не навчена, а вроджена. І це в часи тотальної комп’ютеризації, коли всі вчителі скаржаться на те, що діти пишуть каракулями. Натомість дитина з острова Білої Сови так виписує свою першу літеру, неначе все життя вчилася каліграфії!

— Це стосується всіх дітей чи лише Бренданових? — поставила провокативне запитання Софія.

— Всіх! — розсміявся той.

Софія вирішила іти «ва-банк»:

— А тепер скажіть: скільки можна баламутити мене розповідями про Бренданових дітей: я вже сама здогадалася, що це — діти інцестуальних пар!

Чоловіки замовкли, немов язики проковтнули.

— Чого ви мовчите? — здивувалася Софія такій реакції.

— Як ти здогадалася? — тихо спитав Роберт.

— «Софія» в перекладі з грецької означає «мудра»! — пожартувала вона. — Єдине, до чого я ще не додумалася, це про зелене світло…

— Тобі не треба цього знати, повір… — сказав Роберт.

— А може, якраз і треба? — загадково всміхнулась вона.

— Що ти маєш на увазі? — перелякано спитав він.

Софія докладно розповіла про випадок, що стався з нею у господарчому супермаркеті, коли «Брендан», за словами Роуз-Мері, проїхав крізь неї з візком.

— Я справді бачила щось зелене, поки не втратила на мить свідомість… — завершила оповідь Софія.

Те, що сталося після цієї фрази, її стурбувало: Роберт, який слухав її з розкритим ротом, кинувся до Седрика, схопив його за барки і почав трясти.

— І хто тебе просив?… — тільки й повторював він.

— Вибач, друже, так вийшло… Я хотів пожартувати, але Софія з переляку послизнулася на розлитій олії, впала і знепритомніла… Але клянусь, лише на мить!

«Фух! Значить, якщо метиська ясновидиця має рацію і я вагітна, то дитина не від Брендана, — подумала Софія і подумки всміхнулася. — Взагалі я і сама про це знала…».

Підпилі чоловіки почали вовтузитися. Софія кинулась їх розбороняти…

«Цікава ситуація… Вони обидва замішані в підтасовці даних… І, напевно, в їхню “шайку” входить і отець… Ага, ще “Брендан”… Якась масонська ложа…».

— Давай, колися щодо зеленого світла! — вчепилася вона до сп’янілого Седрика.

— Чого ти зациклилася на зеленому світлі? — здивувався він. — Технічна сторона — це якраз найлегше в цій справі! Навіть отець Патрик з цим справлявся завиграшки! А це було, як-не-як, понад сто років тому!

— А що найтяжче? — спитала Софія.

— Як завжди: людський чинник. Найтяжче передбачити, коли дівчина тільки-но завагітніє, щоб «наслати» на неї Брендана.

— І як ви це робите на практиці?

— Старим науковим методом спостереження…

— Ви хочете сказати — шпигунством?

— Ну, навіщо такий радикалізм? — почав виправдовуватися Седрик. — До речі, часом отець допомагає…

— Що, таємниця сповіді? — з жахом вигукнула Софія.

— Ні, що ти… — Седрик зам’явся. — Просто він… просто він «має око» на це. Він каже, що у жінки у перші тижні вагітності «написано все на лобі».

Софія замислилася. І справді, отець Боніфацій і їй «надокучав» різними натяками на Брендана…

— А про мене як ви здогадалися? — невпевнено спитала вона. — Теж отець Боніфацій прочитав у мене на лобі?

Обидва чоловіки ошелешено на неї подивилися.

— Взагалі… там, у супемаркеті, я просто хотів пожартувати… Я не знав, що ти вагітна… — розгублено пробурмотів Седрик.

— Ти що, вагітна? — вражено перепитав Роберт.

Софії довелося розповісти про зустріч з метиською «провидицею», яка їй повідомила новину про дитину, її стать і навіть ім’я.

— Не може бути! — вигукнув Роберт. — Аналізи свідчать про…

— На цьому острові все може бути! — рішуче сказала Софія. — Навіть оці маленькі ягідки можуть мати чудодійну силу! Як в одній із казок «Тисячі й однієї ночі».

Цього можна було не казати. Бо ці двоє дядьків поняття не мали, що таке «Тисяча і одна ніч».

Чоловіки сиділи, немовби набравши води в рота.

Софія, чесно кажучи, чекала іншої реакції від Роберта на новину про її вагітність. Однак, — подумала вона, — все ще вилами по воді писано… Може, та «провидиця» — лише обкурена місцева дивачка?

«Гаразд, поки що не розвиватимемо цю тему, поки я не дочекаюся своїх жіночих провісників… Переведемо тему на щось інше… Спробую з’ясувати, навіщо вони все це роблять? Навіщо грають у цю гру? Це може бути дуже небезпечно, адже все це межує з порушенням закону… Навіщо це їм?».

— Хлопці, скажіть, — почала вона, — я можу зрозуміти, чому це все почав отець Патрик і чому це відновили отець Домінік і отець Боніфацій… А навіщо воно вам?

— А що ти знаєш про них? — поцікавився Седрик.

Софії довелося розповісти про газетні вирізки, з яких випливало, що ті священики просто хотіли захистити своїх прихожан від звинувачень у гріховному способі життя, від примусового розселення, зрештою, від настирливої цікавості обивателів з материка, туристів і журналістів.

— Як усе логічно! — здивувалися Роберт і Седрик.

— До речі, Роберте, я маю пояснення, чому «Бренданові діти» не народжувались упродовж двадцяти років, — звернулася вона до чоловіка. — Це було тоді, коли в церкві святого Альфонса служив отець Джон, під час Великої депресії і Другої світової війни. Не було потреби в обмані. Державі острів Білої Сови був тоді не в голові… Але ви — навіщо ви це робите?

Чоловіки перезирнулися, неначе вагаючись, розповідати їй чи ні. Однак Софія і так багато знала, тому краще було тримати її в партнерах.

— Розумієш, — почав Седрик, — я, Роберт, отець Боніфацій і Брендан — усі ми належимо до таємного наукового товариства.

— Хто такий Брендан?

— Реальний Брендан. Про нього пізніше.

— Наше чоловіче братство має назву «Товариство Білої Сови».

— Ага…

— Кожен має свою причину зберігати таємницю якомога довше. Для нас із Робертом — це чистота експерименту. Якщо інформація про специфічну ендемічну популяцію просочиться в мас-медіа, то це місце заполонять туристи, налізе сюди повно дослідників і псевдодослідників… І нашим багаторічним пошукам прийде кінець… У отця Боніфація інша причина на підтримання легенди про привид Брендана… Він досі свято вірить у те, що шлюб у четвертому коліні спорідненості — це гріх, хоча всі дослідження сільських громад свідчать, що це входило в поняття норми протягом багатьох століть. Однак він вважає своїм моральним обов’язком оберігати прихожан від неслави. Для нього плекання міфу про Брендана — це своєрідний хрест. Він вважає, що чинить гріх, приховуючи дані, але не може діяти інакше.

— А Брендан? Хто він такий?

— Місцевий метеоролог. Він обслуговує метеовишки по навколишніх островах… Тому ти його не бачиш у містечку… А взагалі він з-поміж нас — найбільший жартівник… У чому ти вже пересвідчилася… — Седрик зловтішно захіхікав.

— А йому це навіщо? — спитала Софія.

— Він це робить для розваги, — сказав Роберт. — Це творча людина. Він грає по суботах джаз в одному пабі на материку, збирає колекцію старих бортових моряцьких журналів. Для нього роль привида Брендана — це спосіб самореалізації в креативі.

— Нічого собі «самореалізація»! Обдурюють наївних людей! — обурилася Софія.

— Але дехто також виявився дуже креативним, працюючи з людьми Білої Сови…

Це був аргумент, який убив Софію наповал.

Чоловіки розреготалися до сліз. Софія образилась. Отже, Роберт розповів Седрикові про її конструювання ідентичності метиської спільноти людей Білої Сови.

У цей момент хтось постукав у двері, вона пішла відчиняти.

Це був Ерік, наречений Мегі. Він прийшов запросити Софію і Роберта на весілля. А оскільки в хаті був ще й Седрик, запросив і його.

Всі стали вітати Еріка і потягли його за стіл. Софія почала його частувати. Відкоркували ще одну пляшку, Ерік відразу захмелів.

— Як малий? — поцікавився Роберт.

— Малий — молодець, — усміхнувся той.

І тоді Софія наважилася попросити:

— Ану, Еріку, розкажи нам про Брендана. Як він насмілився втрутитись у ваші з Мегі плани?

Розповідь Еріка.

Ну, що я можу сказати? Я не вмію гарно говорити. Я краще знаю, як ремонтувати двигун у човні, чистити і складати сітки, робити пастки для лобстерів…

Одне слово, я давно вже вчащаю до Мегі. Ми влаштовували побачення вночі на моєму човні. Щоб ніхто не бачив. Ми справді любимо одне одного. Взагалі, ми планували втекти з острова в місто… я б там знайшов роботу… щоб ніхто не заглядав до нас у ліжко.

Але тут цей клятий Брендан…

Того вечора все було як завжди. Я дочекався десятої години. Для рибалок і їхніх жінок на нашому острові це дуже пізній час. Вони вже бачать свій третій сон…

Ну, приїхав. Стою. Чекаю. Її все нема й нема… Заснула, чи що? — думаю я.

Аж тут двері — рип! Дивлюсь, — а це вже осінь, темно, хоч у око стрель, — а вона в самій нічній сорочці, лише з вовняною хусткою на плечах. І боса. «От, — думаю, — дурненька, зараз же замерзне!» — і приготувався зловити її в свої обійми, щоб зігріти, аж тут мені прямо у вічі жмуток зеленого світла… Я розгубився, заплющився, а коли отямився, дивлюсь: сидить на дні човна Мегі і кліпає очима…».

Ерік закінчив оповідь і важко зітхнув.

— А самого Брендана ти не бачив? — спитала Софія.

— Ні, я бачив лише пана вчителя…

— Що?! — вигукнула Софія.

Седрик заспокійливо замахав руками:

— Ми вже з Еріком порозумілися. Власне, я ненавмисне став свідком того, що сталося…

— Що мені подобається у твоїй останній фразі, то це слово «ненавмисне», — пожартувала Софія.

— Це справді сталося випадково. — На скелі над хатиною Мегі та її батьків є ще одне совине гніздо, — пояснював Седрик. — Я не винен, що сова — нічна тварина.

— Можеш не виправдовуватися… Звучить правдоподібно… — розсміялася Софія.

— А як назвали дитя?

— Джоном, як і годиться, за ім’ям померлого Джона Невічного.

— А Брітні як назвала дитину?

— Теж Джоном… Але вона злукавила. Її дитина — не Бренданова, — сказав Ерік. У його голосі не було осуду.

— А чия?

— Хто його зна. Вона ж працювала в пабі на материку. Батьком міг би бути будь-хто.

— А твій малий, значить, — «Бренданова дитина».

— Ми ж бачили зелене світло! — вигукнув Ерік.

— «А трилисник?» — хотіла була спитати Софія, але прикусила язика, бо не хотіла підставляти Еріка.

Але вона поставила це запитання Робертові, коли Ерік пішов. З’ясувалося, що взагалі у всіх острів’ян, не лише у Бренданових дітей, на тілі є родимі плямки, і їх форму можна інтерпретувати довільно. Острів’яни вже звикли до того, що в родимих плямках Бренданових дітей вони вбачають таємний зміст, а у своїх — ні. Інерція звичаю.

Троє друзів сиділи і банячили допізна, обмінюючись різними спостереженнями і розмірковуваннями. Щоправда, Софія не пила. Про всяк випадок. І не тільки тому, що вона могла бути вагітною, а ще й тому, що саме їй довелося везти п’яного Седрика додому.

Учитель жив у флігелі, прибудованому до старої школи. Софія хіба що не несла його на плечах. Однак ця незручність окупилася сторицею: вона одержала нагоду потрапити в Седрикову лабораторію і запхати носа в кожну шпаринку.

Це була абсолютно шикарна майстерня: гербарії, мікроскопи, лінзи, колби з різнокольоровими рідинами, лупи, штативи, пляшечки, мензурки, пробірки, засушені метелики і жуки, фотографії різних тварин і птахів, а також старі фотографії індіянців, метисів, французьких траперів та ірландських рибалок з їхніми шхунами.

У кінці кімнати вона побачила гвинтові сходи. Піднялася по них і опинилась у маленькій обсерваторії. Біля невеличкого віконця стояла підзорна труба, спрямована на гніздо Білої Сови.

Вона зазирнула у вічко. Біла Сова якраз дивилася на неї. Прямо їй в очі. Софія заворожено не могла відвести погляду від окуляра. Круглі жовті совині очі дивилися на неї незмигно. Це тримало Софію в напрузі.

«Що ти хочеш мені сказати?» — подумки спитала Софія.

Біла Сова не міняла пози.

«Супротивниці чи партнерки?».

Сова не рухалась.

«Супротивниці?».

Жодної реакції.

«Партнерки?».

Біла Сова кліпнула…

Софія прийшла з Робертом на прийняття, зорганізоване мером міста у приміщенні школи, де директором був Седрик. У неї був піднесений настрій. Фізіологічні провісники її тіла підтвердили правоту пророкувань метиської жінки в занюханому трейлері. Лишалося проконсультуватись у лікаря, але Софія була майже на сто відсотків упевнена, що вагітна.

Прийняття мало початися з презентації, яку підготували американські антропологи. Це був своєрідний звіт, зроблений нашвидкоруч, про те, що вони встигли зробити за час їхнього наукового обстеження «людей Білої Сови». Після того мав відбутися обід і неформальне спілкування.

Американські антропологи, яких усі на острові уявляли пихатими «всезнайками», насправді виявились дуже милими людьми. Очолювала групу мила жіночка на ім’я Джованна, лагідна і дуже романтична, дарма що професорка. Разом з нею було двоє аспірантів і двоє студентів.

Наукове товариство «Білої Сови» у складі Роберта, Седрика, отця Боніфація і Софії (метеоролог був, як завжди, відсутній) на презентації сіло рядочком одне біля одного. Це сталося радше випадково, ніж навмисно, однак, за Фрейдом, ніщо випадкове не буває цілком випадковим.

Пані Джованна у вступному слові зазначила, що їхнє завдання як незалежних експертів було дуже скромним: визначити, чи рекомендувати Світовій раді зі збереження пам’яток усної культури занести в список особливо цінних явищ традиційну культуру метиської спільноти людей Білої Сови. Висновок одноголосний: так, безсумнівно!

Глибина і краса фольклору людей Білої Сови справила на дослідницьку групу величезне враження. Такого вони не зустрічали ніде! А це, як-не-як, їхня сьома подорож у рамках проекту. Особливо дослідники були зворушені мудрістю цієї метиської спільноти, яка усвідомлює цінність своєї культурної спадщини і всіляко намагається її зберегти!

Джованна з величезним натхненням переповіла міф про Баклана, Білу Сову і перших людей, Адама і Єву, сказавши, що він заслуговує бути опублікованим в одному з найпрестижніших антропологічних видань. З часів Боаса[4] ніхто не зміг записати такий чудовий автентичний текст. (Седрик тихенько потиснув Софії руку). І це можна трактувати як маленьке наукове відкриття і перемогу їхньої дослідницької групи.

Потім Джованна з гордістю і навіть пієтетом показала відео, яке вона записала в метиському поселенні.

Софія напружилася від хвилювання. Так, це була Різдвяна вистава.

Спершу на екрані з’явилися милі «собачки»: вони, кумедно висолопивши язики, тягнули упряжку, якою керував Йосип, схожий на «німців під Москвою»: закутаний, як мумія, в різне лахміття.

Потім була надзвичайно зворушлива сцена пологів: за індіянським звичаєм, руки породіллі прив’язали до верхньої балки тіпі, і, поки вона тужилася, діти й дорослі навколо «допомагали їй», вигукуючи: «Ну давай, ну ще раз, ну ще раз!» Щоправда, під час «перейм» з бідної «Марії» зліз віночок, що невідомо як опинився на її голові серед лютої зими, і закрив її праве око.

Навколо тіпі стояли «карибу» і, махаючи своїми велетенськими рогами, також «переживали» за Марію, видаючи звуки, подібні до волячого ремигання.

Фінальна сцена вертепу всіх підкорила, адже це був апофеоз політики мультикуль-турності: начальник посту «Hudson’s Bay Company» (британець за походженням) заспівав куплет французькою мовою з жахливим англійським акцентом, французький трапер заспівав куплет англійською з жахливим французьким акцентом, і лише Марія співала чистою англійською мовою, тримаючи в руках Ісусика, запеленаного за старим індіянським звичаєм…

Софія озирнулася по залу. Глядачі, включно з отцем Боніфацієм, витирали очі хусточками. Седрик, аби продемонструвати своє розчулення побаченим, голосно висякався і театрально схлипнув.

Під час прийняття Софія підійшла до професорки антропології Джованни і подякувала за титанічну роботу, яку та здійснила разом зі своїми студентами й аспірантами, чого не вдавалося зробити місцевим дослідникам.

— Ми ж професіонали! — скромно зазначила Джованна і, в свою чергу, поцікавилась:

— Тут у вашій громаді є один своєрідний тип. Я маю на увазі місцевого органіста. Я б хотіла відвідати його завтра і записати з ним інтерв’ю. Де він мешкає?

— Власне… — зам’ялася Софія, — він ніде не мешкає… — і додала, наївно, як Барбі, кліпнувши очима: — Як він може десь мешкати, якщо він… ПРИВИД?

Едмонтон (Канада), 2010.