Острів Сріблястих чайок

ПЕРЕПОЛОХ У БИЧКОВИХ ВОДАХ

Круті північні береги Азовського моря. Одноманітні суглинисті кручі тягнуться від самого гирла Дону аж до гігантської Арбатської стрілки. Тільки вузенька смуга черепашника, перетертого морем, відмежовує зеленкуваті води Азова од його стрімких берегів.

Під час штормів морські хвилі поступово підмивають берегові кручі, від них одколюються велетенські брили суглинків і з неймовірним гуркотом падають на пляж. Та хвилі не заспокоюються. З сердитим шипінням кидаються вони на багатотонні брили, роздрібнюють їх і несуть у море. Мине небагато часу, і працьовиті хвилі злижуть все до останньої піщинки. Знову чиста піщана доріжка потягнеться вздовж берега, немов тут нічого й не було.

За великою морською косою, там, де широка степова балка вгризалася в берегову кручу, на стародавніх зсувах притулилося невеличке рибальське селище. Привітні саманні хатки притулилися до рудих круч, а коло самісінького моря розташувався величезний рибцех, чорний просмолений дах якого скидався на хітиновий панцир морського жука-водолюба.

Біля кожної хатинки, на суглинкових терасах — виноградники і кострубаті абрикосові дерева. Це — Бичкові Води. Живуть тут рибалки і рибцехівські робітники.

Влітку, коли рибалки не виходять в море, селище наче завмирає під палючим промінням сонця, щоб прокинутись і зажити бурхливим життям уже з перших вересневих днів, коли до берегів підходять незліченні косяки жирної зубатої сули і прудкої азовської тарані. Та особливо славиться цей берег бичками… Таких бичків не знайдеш на всьому узбережжі Азовського моря. Недарма селище назвали Бичковими Водами. Пишаються своїм берегом старожили — бичководівці. Чудові місця!

… Тепер літо. У Бичкових Водах уже доспіли ранні абрикоси-дички — маленькі оранжево-червоні плоди, вкриті світло-ніжними ворсинками; наливаються буйним соком виноградні грона…

На узмор'ї, як фантастичні морські потвори, що виповзли з глибин погрітися на сонечку, лежать чорнобрюхі рибальські човни: величезні «дуби», «байди», а поруч — зовсім крихітні «калабушки» і «тузики».

Нещодавно морським берегом оволоділи пекінські качки — нове багатство бичководівського рибколгоспу. Тисячі білих, як морська піна, качок снують по затоці.

… Щоранку, задовго до схід сонця, прокидаються рибалки. Не поспішаючи прямують вони до моря знайомими вузькими стежками, йдуть, щоб дивитись, яке сьогодні море. Сторонній людині воно здається завжди однаковим. Але глибоко помиляється той, хто так думає!

У синіх передранкових сутінках стоять рибалки на березі, по-морському широко розставивши ноги, з непокритими головами, вдивляються туди, де народжується новий день. Стоять мовчки, тільки їхні очі бачать у ці урочисті хвилини те, що іншим не судилося помітити.

Коли ж із-за рівної смуги морського горизонту випливає сонце, рибалки жвавішають.

— Знову заграє левант[1], — говорять вони уривчасто.

День, який ще тільки народжується, рибалки вже побачили у гамі фарб ранкового сонця. Трудівників моря передусім цікавить напрям і сила вітру, так само як дощ — хліборобів. Адже від цього залежить найголовніше — вилов риби. Прогнози, що їх визначають рибалки, завжди ідеально точні.

Зустрічають сонце рибалки завжди: і під час путини, і влітку, коли баркаси в море не виходять. Так воно вже ведеться…

Та цього ранку традиційний похід бичководців до моря раптово порушився.

— Гва-а-лт! Рятуйте, люди добрі! По-о-о-грабували! — почувся розпачливий крик. Голос був хриплий од напруження, але його почули в найдальших кутках селища. Цей голос одразу впізнали й ті, хто прямував до моря: кричав рибцехівський сторож Рудий Жук.

— Рят-у-у-у-йте! — волав Рудий Жук.

Першим прибіг завідуючий рибцехом Борис Іванович. З стрімкого схилу він побачив на пляжі біля самого моря присадкувату, з довгими руками знайому постать, схожу в передранковій пітьмі на викинутий морем чудернацький корч.

— Чого сполошив людей? — спитав Борис Іванович.?Рудий Жук замахав довгими руками.

— Фелюжку вкрали! Вкрали стару фелюжку. Тутечки її ввечері поставили. Біля пристані. Зерно качкам привозили. Немає фелюги! — безладно гугнявив нічний сторож.

Незабаром на березі зібралися майже всі бичководці.

Уже й сонце визирнуло з-за горизонту, але, вперше за багато років, ніхто не дивився на схід.

Приклавши над очима долоні, немовби и обличчя палило південне сонце (така вже рибальська звичка); люди оглядали морський простір. Фелюги піхто не бачив. Вона загадково зникла…

Тоді заговорив сухорлявий дідусь, з густими довгими вусами, найпочесніша людина селища — Григорій Микитович, відчайдушний партизан двох війн — громадянської і Вітчизняної.

— Відтоді, як там, — дідусь махнув рукою у бік моря, — прокопали для великих суден канал, на нашому березі почало коїтися щось незрозуміле. Всі ви пам'ятаєте великий пляж, де зараз качатник. Тепер немає пляжу. Море забрало. Воно вже і материк гризе. Могутня течія стала частенько навідуватися до пас. Вона приганяє до бичководівських беретів косяки риби, але вона і шкодить нам. Море вкрало багато на тих човнів. Ця течія вкрала і стару фелюгу…

— Табун качок пропав! З моря вчора не повернулися! — пронизливо крикнула висока, з довгою шиєю птахівниця, яку всі звали тіткою Гундерою[2].

— Бочка, люди добрі! Бочка зелена про-о-о-о-п-а-а-ла! — раптом заголосила рибачка Паша-циганка. — Замокала у воді!

— Море забрало, — загомоніла юрба. — Гав не лови… Море забрало…

А море, наче винуватий пес, крадькома лизало пісок біля самих ніг бичководців.

Паша-циганка поспішала додому. Вона швидко видралася на позолочений ранковим сонцем стрімкий берег. «Треба збудити Грицька. Хай біжить до Гадючої Балки. Може, викинуло бочку. Така бочка!» — гарячково думала жінка, пробираючись вузькою стежкою між зеленим, простягнутим бадиллям кавунів, увінчаних клятими колючками.

Тільки біля своєї хвіртки Паша перевела подих і вже повільніше пішла до повитої виноградними лозами альтанки. Там, на розкладушці, спав її син Грицько, прозваний однолітками Грицьваром за темний, як у матері, колір шкіри, що нагадував смолу-вар, якою рибалки просмолюють днища човнів.

Скісне проміння ранкового сонця пробивалося крізь мереживо хитро сплетених виноградних лоз і освітлювало ніжно-рожевим світлом обличчя сплячого. Паша подивилась на сина, спинилась і замилувалася, на мить забувши про свою знамениту бочку. Який все ж таки вродливий у неї син!

Вилицювате обличчя з мужнім, як у батька, підборіддям. Міцно стиснуті тонкі губи. Чорне кучеряве волосся… Точно батько!

Батько… Кілька років тому, сонячного вересневого ранку, бичководці витягли на берег величезний невід з багатим уловом. І раптом невід вибухнув. З страшенною силою розкидало в усі боки розтерзані тіла рибалок. Серед них був і батько Грицьвара. Як згодом встановили, в невід потрапила пловуча фашистська міна.

З того трагічного ранку єдиною втіхою і радістю для Паші був син, якого вона ще з пелюшок бачила рибалкою. Сама Паша після загибелі чоловіка стала на його місце. Ця сильна чорноока жінка не поступалася навіть чоловікам. Її не лякали жорстокі осінні шторми і зимова холоднеча.

Син підріс. Та не справдилися надії матері. Спочатку все було добре. Грицьвар ходив з рибалками в море, чудово плавав під парусом, не раз стояв за кермом сейнера. Але коли в Бичкових Водах почали розводити пекінських качок, хлопця немов підмінили: він одразу пішов працювати на ферму, а море забув, забув, наче й не був сином потомственого рибалки. Друзі поїхали вчитись у шкіперські школи — хто у Вилково, хто у Ростов; а Грицьвар, її син, погрожує, що поїде вчитися в зоотехнічний технікум. Через те Паша й ненавиділа отих качок, хоч і знала, що вони дають колгоспові прибутків не менше, ніж риба.

Та це ще не все. «Що як син просто боїться моря?» — часто думала мати.

Е, ні! З цим Паша не могла погодитися. Краще смерть, аніж така ганьба для Прохоренків — уславленого роду рибалок, відомого від Ачуєва до Генічеська.

«Чого це я тут стою?» — подумала Паша й почала будити сина.

— Вставай, синочку… Вставай.

Грицьвар у відповідь пробурмотів щось нерозбірливе й перевернувся на другий бік.

— Вставай, тобі кажу! — розсердилася мати.?Хлопець підвівся на лікоть і потер кулаком сонні очі.

— Ма', щось трапилося?

— Трапилося, звичайно, трапилось, синочку.

— Лисиця до качок залізла! — схопився на ноги Грицьвар.

— Ти й уві сні своїх качок бачиш, — з докором промовила мати. — Нікуди не ділися твої качки. Бочка наша пропала. Зелена…

— Зелена бочка… — байдуже протягнув син, збираючись знову лягти.

— Та вставай! Берегом пройдеш до Гадючої Балки. Може, десь викинуло нашу бочку.

— Гадюча Балка?! Я зараз! — заметушився Грицьвар. — А якщо не встигну? О десятій мені на чергування до качок.

— Іди, іди, я почергую, — нехотя відповіла Паша, підозріливо спостерігаючи, як швидко і з якою: радістю готується син у дорогу.

— Дивись мені, Грицьваре, в Гадючу Балку не лізь. Гадюки проковтнуть.

— Знаю. Не маленький, — весело крикнув Грицьвар уже з подвір'я.

У селищі він зустрів птахівницю тітку Гундериху і від неї довідався, що з ферми зник табунець качок разом із знаменитою качкою, яку за невгамовний і сварливий характер прозвали Пустухою.

Зникла качка, яку Грицьвар любив більше від усіх своїх пернатих вихованців. З Пустухою у нього була особлива дружба.