Озброєні

Капрал Морква, міський вартовий Анк-Морпорка (Нічна сторожа), сів за стіл у своїй нічній сорочці, взяв олівець, трохи послинив його стержень, а тоді написав:

Морква на мить зупинився. Глянув крізь маленьке запилене віконце спальні на промінці світла, що повзли над річкою і знаменували захід сонця. Потім знову схилився над столом і продовжив писати.

Морква знову глянув у вікно. Його великий чесний лоб укрився зморшками у спробі згадати щось хороше, що можна було б написати про капрала Ноббса.

Як це водиться, усе почалося зі смерті. І поховання весняного ранку, коли земля ще була вкутана туманом, таким щільним і важким, що він умить заповнив могилу, і труну опускали вже в самісіньку мряку.

Невеликий собака, що прихистив на собі усіх можливих собачих паразитів і через це був схожий на стрибучу хмару кольору пилу, байдуже спостерігав за подією з невеличкого горбика. Старенькі родички плакали над покійним. Але Едвард де Гибль не плакав, і на це було три причини. Він був старшим сином, тридцять сьомим лордом де Тиблем, а це позбавляло його права плакати; він був — про що свідчив новенький диплом у нього в кишені, — найманцем, а наймані вбивці навіть не починають плакати при вигляді мертвих, інакше вони б ніколи не змогли зупинитися; а ще він злився. Та він просто лютував!

Лютував через те, що мав позичати гроші, аби влаштувати навіть цей більш ніж скромний похорон. Лютував через погоду, через це простацьке кладовище, через постійний гомін міста, що не затихло навіть заради такого поважного випадку. Він злився на саму історію. Так не повинно було бути.

Мало бути зовсім не так.

Погляд Едварда впав на квітучий масивний палац на іншому березі річки, і його гнів лише посилився, концентруючись, наче промені в лінзі. Його відправили до Гільдії найманців, бо там дають найкращу освіту тим, чий соціальний статус є значно вищим, ніж рівень їхнього інтелекту. Якби він вивчився в дурні, то винайшов би сатиру і писав небезпечні жарти про Патриція. Якби він вивчився в злодії^[1], то вдерся б у палац і викрав у Патриція щось дуже цінне.

Так чи інакше… його відправили до Гільдії найманців…

Того дня він продав усе, що залишилося від майна де Гиблів, і знову записався до школи при гільдії.

На курси підвищення кваліфікації.

Він був першим в історії гільдії, хто отримав чудові оцінки. Старші товариші говорили про нього як про людину, за поведінкою якої варто приглядати — а оскільки в ньому було щось, від чого ставало моторошно навіть досвідченим найманцям, — приглядати краще здалека.

На цвинтарі самотній могильник засипав яму, останній прихисток де Гибля-старшого.

Поволі він почав усвідомлювати, які думки роїлися в його голові, наче внутрішній голос. Щось на зразок: «Зараз би кісточку! Ні, ні, вибач… кісточка, на кладовищі… забудь, що я сказав. У тебе ж є бутерброди з яловичиною у цій… як же її… ну, в коробці для обіду. Чому б не почастувати милого песика бутербродиком?»

Чоловік сперся на лопату і озирнувся.

За ним уважно стежив сірий пес.

— Гав?

Едварду де Гиблю знадобилося п’ять місяців, аби знайти те, що він шукав. Шукати заважав той факт, що він не знав, що саме шукає, а знатиме лише коли знайде. Едвард ревно вірив у Долю. Такі люди часто трапляються.

Бібліотека Гільдії найманців була однією з найбільших у місті, а в деяких спеціалізованих галузях — узагалі найбільшою. Ці галузі переважно пов’язані з прикрою недовговічністю людського життя і засобами, які давали змогу реалізувати цю недовговічність.

Едвард провів багато часу в цій бібліотеці, часто на вершині драбини, часто оточений пилом.

Він прочитав усі відомі роботи з питань зброї і боєприпасів. Він не знав, що шукає, і знайшов це у примітці на берегах дуже похмурого і неточного трактату про балістику арбалетів. Він уважно переписав примітку.

Едвард також провів багато часу серед книг з історії. Гільдія найманців була об’єднанням джентльменів виняткового виховання, а такі вважають всю історію своєрідною обліковою книгою. У бібліотеці Гільдії було надзвичайно багато книжок та ціла портретна галерея королів і королев[2], і Едвард де Гибль, який проводив там навіть обідні години, вивчив їхні аристократичні обличчя краще, ніж своє.

Пізніше казали, що на цьому життєвому етапі він потрапив під чийсь згубний вплив. Але секрет історії Едварда де Гибля полягав у тому, що на нього взагалі не було жодного впливу, якщо не враховувати всіх тих мертвих королів і королев. Він просто потрапив під вплив самого себе.

У цьому люди частенько помиляються. Справа в тому, що окрема особистість за своєю природою не є повноцінним членом людської раси, хіба що біологічно. Їй потрібно стати частиною броунівського руху суспільства, механізму, за допомогою якого люди постійно нагадують одне одному, що вони… ну… частина людства. Едвардова спіраль також закручувалася всередину, як це трапляється у подібних випадках.

У нього не було якогось плану. Він просто відступив, як відступають люди, коли відчувають небезпеку, до більш захищеної позиції, тобто до минулого, і тоді сталося щось таке, що для Едварда було, наче студентові, який вивчає стародавніх рептилій, знайти плезіозавра у власному ставку з золотими рибками.

Одного гарячого дня, провівши день в компанії славетної минувшини, він вийшов, мружачись від сонячного світла, і на власні очі побачив минуле, що спокійно гуляло, люб’язно киваючи людям.

Він не зміг стриматися і закричав:

— Гей, ти! Т-т-ти хто?

Минуле одказало:

— Капрал Морква, сер. Нічна сторожа. Пан де Гибль, чи не так? Чим можу вам допомогти?

— Що? Ні, нічим! Повертайтеся до своїх с-с-справ!

Минуле кивнуло і усміхнулося йому, а тоді попрямувало далі, у майбутнє.

Морква перестав роздивлятися стіну.

Він знову зупинився. Морква писав додому щонайменше раз на тиждень. Такий у ґномів звичай. Він був два метри заввишки, але його виховували перш за все як ґнома, а вже потім — як людину. Письменницьким талантом доля його не нагородила, проте він наполегливо старався.

«Погода, — виводив він надзвичайно повільно і ретельно, — досі дуже жарка…»

Едвард не міг у це повірити. Він перевірив записи. Двічі перевірив. Він ставив питання і, оскільки вони були достатньо невинними, люди йому відповідали. І, нарешті, він рушив на відпочинок до Вівцескель, де обережні розпитування привели його до ґномових шахт навколо Мідної Гори, а звідти до непримітної галявини в буковому лісі, де, як це водиться, кілька хвилин ретельних розкопок дали йому змогу знайти сліди деревного вугілля.

Він провів там цілий день. Закінчив роботу лише на заході сонця. І тоді, прикривши сліди розкопок перегноєм, він був абсолютно впевнений.

Анк-Морпорк знову мав короля.

І це було правильно. Доля дозволила Едварду зрозуміти це саме тоді, коли у нього з’явився План. Він відчував: правильно, що сама Доля хотіла цього, що місто буде врятоване від нешляхетного сьогодення своїм же славним минулим. Він мав Засіб досягнення Мети, і він мав цю Мету. І так далі… Едвард часто мислив саме таким чином.

Він умів мислити курсивом. Так, за такими людьми варто приглядати.

Краще з безпечної відстані.

Він склав листа, вставив світлини з іконографа, запечатав конверт за допомогою краплі воску, притиснувши її до паперу великим пальцем, і поклав його в кишеню штанів. Ґномська пошта до Вівцескель була досить надійною. Все більше і більше ґномів приходили з Вівцескельних гір на роботу до міста, а оскільки ґноми звикли працювати сумлінно і заощаджувати, багато хто з них відправляв частину заробітку додому. Як результат, ґномська пошта дуже ретельно охоронялася. Ґноми дуже прив’язані до свого золота. Будь-який розбійник, який збирається вимагати золото у стилі «гроші або життя», повинен мати при собі розкладне крісло і перекуску, а також книгу для читання, щоб хоч із якоюсь користю для себе провести час, який буде витрачено на подальші суперечки.

Потім Морква умився, натягнув на себе шкіряну сорочку, штани та кольчугу, застібнув нагрудник і з шоломом під пахвою бадьоро вийшов, готовий зіткнутися із будь-якими витівками майбутнього.

Інша кімната, десь в іншому місці.

Це була незатишна кімната, штукатурка в ній обсипалася, стеля провисала, як ліжко якогось товстуна. А з меблями вона видавалася ще тіснішою.

Це були старовинні гарні меблі, але їм тут було не місце. Їм би стояти у високих дзвінких залах. Тут вони просто задихалися. Темні дубові стільці. Величні довгі буфети. Були навіть лицарські обладунки. Для півтора десятка людей, які сиділи за величезним столом, ледве вистачало повітря. Та навіть для самого столу ледь вистачало місця.

Десь у темряві цокав годинник.

Важкі оксамитові штори були стулені, хоча в небі ще залишилося багато денного світла. Повітря було сперте як від спеки, так і від свічок у чарівному ліхтарі.

Єдиним джерелом освітлення був екран, на якому в цей самий момент демонструвався правильний профіль капрала Моркви Рудокопсона.

Невелика, але дуже вибрана аудиторія дивилася в екран з ідеально безглуздими виразами обличчя людей, які майже впевнені, що в колоді господаря не вистачає декількох карт, але змирилися з цим, бо не хочуть видатися нечемними й піти, щойно завершився обід.

— Ну то й що? — сказав один із них. — Здається, я бачив його у місті. Що з того? Едварде, він просто вартовий.

— Звичайно. Саме вартовий. Скромне життєве становище. Все це відповідає класичній м-м-моделі, — Едвард де Гибль дав сигнал. Клацнувши, нова скляна пластина замінила стару. — Ось цей портрет писали вже не з н-н-натури. Король П-п-парагор. Взяли зі старовинної к-к-картини. Це — клац! — король Велтрик III. З іншого п-п-портрета. А ось — королева Альгуїнна IV… зверніть увагу на лінію підборіддя. Це — клац! — монета часів царювання Вебблтропа Несвідомого, знову зверніть увагу на лінію підборіддя і загальну форму щ-щ-щелепи, а ось — клац! — перевернута д-догори д-дриґом ваза з квітами. Дельфініями, здається. Тільки що вони тут забули?

— Перепрошую, пане Едварде, у мене залишалося декілька скляних пластин, та й бісики ще не втомилися, тож…

— Наступне зображення, будь ласка. І тоді зможеш піти.

— Слухаюсь, пане Едварде.

— До чергового к-к-ката.

— Слухаюсь, пане Едварде.

Клац!

— А ось тут дуже добре вийшло, молодець, Моргайле, — зображення бюста королеви Коанни.

— Дякую, пане Едварде.

— Якби ми бачили більше її обличчя, то могли б переконатися в подібності. Але цього все ж достатньо. Моргайле, можеш іти.

— Слухаюсь, пане Едварде.

— Шматочка вуха буде досить.

— Слухаюсь, пане Едварде.

Слуга шанобливо зачинив за собою двері, а потім спустився на кухню, сумно хитаючи головою. Вже багато років родина де Гиблів не могла собі дозволити послуги сімейного ката. Однак заради господаря він мав виконати наказ, хай навіть за допомогою простого кухонного ножа.

Гості чекали, коли господар почне говорити, але він, здається, цього робити не збирався. Хоча іноді взагалі важко було зрозуміти, чого Едвард хоче або не хоче. Коли він був збуджений, проблема була не стільки в заїканні, скільки в недоречних паузах — здавалося, ніби його мозок на певний час відключав мовленнєвий апарат.

Зрештою, один із глядачів сказав:

— Ну добре. То до чого все це?

— Помітили схожість? Чи це не о-о-очевидно?

— Та не вига…

Едвард де Гибль потягнув до себе шкіряну сумку і почав розв’язувати ремінці.

— Х-х-хлопчика усиновили ґноми Дискосвіту. Вони знайшли його ще малим у вівцескельних лісах серед палаючих карет, трупів і такого іншого. Все схоже на напад розбійників. Серед уламків ґноми знайшли меч. Зараз він у нашого героя. Дуже старий, меч. І досі дуже гострий.

— То й що? У світі повно старих мечів. І точильних каменів.

— Цей був дуже добре прихований глибоко в одній із к-к-карет, на яку напали. Дивно. Доцільніше було б тримати його напоготові, правда ж? Щоб скористатися у разі чого? Це ж к-к-край розбійників! А потім хлопчик підростає, і, і… Доля… вирішує, що він і його меч одночасно опиняються в Анк-Морпорку, де він зараз і працює у Нічній сторожі. Я просто не міг у це повірити!

— Це ще не доводить…

Едвард на мить підняв руку, а потім витягнув із сумки згорток.

— Я п-п-провів ретельне розслідування і знайшов місце, де стався напад. Найретельніше вивчивши землю навколо, я знайшов старі каретні гвіздки, кілька мідних монет. А серед вугілля — ось це.

Всі витягнули шиї, щоб розгледіти вміст згортка.

— Схоже на перстень.

— Звичайно, п-п-поверхня з часом знебарвилася, але тоді його б уже хтось знайшов. Напевно, був схований десь у кареті. Я його частково очистив. Можемо навіть прочитати гравіювання. А ось ілюстрований к-ккаталог королівських прикрас Анка, укладений 907 року від з-з-заснування Анк-Морпорка, у період правління короля Тирріла. Прошу звернути увагу на маленьку обручку в нижньому лівому куті сторінки. Художник з-ззавбачливо відтворив напис.

Знадобилося кілька хвилин для того, щоб усі присутні його роздивилися. Це були природно підозрілі люди. Всі вони були нащадками людей, для яких підозрілість і параноя були першочерговими для виживання.

Тому що всі вони були аристократами. Кожен з них знав ім’я свого великого прапрапрапрадіда і яка неприємна хвороба звела його в могилу.

Вони щойно з’їли не дуже смачний обід, який, однак, передбачав давні й доволі пристойні вина. Взагалі присутні зібралися тому, що всі вони знали Едвардового батька, а де Гиблі — прекрасна сім’я з чудовим родоводом, дарма що зараз вони перебувають у дуже скрутних обставинах.

— Отже, ви самі бачите, — гордо мовив Едвард, — докази є незаперечними. У нас є король!

Глядачі намагалися не дивитися одне одному в очі.

— Я гадав, ви з-з-зрадієте, — засмутився Едвард.

Нарешті лорд Іржавський озвучив негласний консенсус. У його ідеально блакитних очах не було місця для жалості, бо вона ж не є першочерговою для виживання. Хоча іноді можна було ризикнути і проявити трохи милосердя.

— Едварде, — почав він. — Останній король Анк-Морпорка помер багато століть тому.

— С-с-страчений зрадниками!

— Навіть якби хтось знайшов його нащадка, чи не очевидно, що королівська кров у ньому вже дещо розбавлена?

— Королівську кров неможливо розбавити!

«Ех, — подумав лорд Іржавський. — То він із цих. Молодий Едвард думає, що дотик короля може вилікувати від золотухи, неначе королівська влада є якимось еквівалентом сірчаної мазі. Молодий Едвард вважає, що немає такого моря крові, через яке не можна було би пробратися, щоб посадити законного короля на трон, а для захисту корони всі засоби згодяться. Романтик».

Лорд Іржавський романтиком не був. Іржавські добре адаптувалися до постмонархічного життя в Анк-Морпорку, купуючи, продаючи та орендуючи, налагоджуючи контакти і роблячи те, що завжди робили аристократи, тобто пристосовуючись і виживаючи.

— Добре, можливо, ви праві, — погодився він тим ніжним голосом, яким умовляють самогубця відійти від краю прірви, — але ми повинні спитати себе, чи потребує Анк-Морпорк короля саме зараз, у цей момент часу?

Едвард подивився на нього, як на божевільного.

— Потребує? Потребує? І це в часи, коли наше прекрасне місто топче жорстокий т-т-тиран?

— А-а-а. Це ви про Ветінарі.

— Хіба ви не бачите, що він зробив з нашим містом?

— Дуже неприємний, зарозумілий чоловічок, — втрутилася леді Селашіль. — Та я б не сказала, що він прямо таки тероризує. Не можна так сказати.

— Та ми повинні йому дякувати, — додав віконт Скатер, — місто функціонує. Ну хоч більш-менш. Простий люд нарешті почав працювати.

— На вулицях безпечніше, ніж тоді, в часи лорда Пасткуса Божевільного, — сказала леді Селашіль.

— Безпечніше? Ветінарі започаткував Гільдію злодіїв! — закричав Едвард.

— Так, так, звичайно, не все ідеально… Звичайно. З іншого боку, скромне щорічне пожертвування, що гарантує безпеку пересування…

— Він завжди говорив, що якщо у місті є злочинність, то треба зробити її хоча б добре організованою, — розхвалював його лорд Іржавський.

— Мені здається, — сказав віконт Скатер, — що всі ці парубійки з гільдій терплять його тому, що інший може виявитися ще гіршим, згодні? У нас уже були правителі… специфічні. Хто пам’ятає лорда Вітрера Душогубного?

— А Лорда Гармонія Неврівноваженого? — підхопив лорд Монсмітьє.

— Лорда Скальпулу Веселого, — продовжувала леді Селашіль. — Мав дуже гостре почуття гумору.

— Хоча й Ветінарі… є в ньому щось… — почав лорд Іржавський.

— Я розумію, про що ви, — сказав віконт Скатер. — Мене також це бентежить. Ти ще й подумати не встиг, а він уже знає, про що ти подумаєш.

— Всі знають, що найманці встановили плату за його голову в мільйон доларів, — сказала леді Селашіль. — Стільки коштує його смерть.

— Щось мені здається, що ще дорожче буде втримувати його від раптового воскресіння, — зіронізував лорд Іржавський.

— О боги! Куди поділася гордість? Куди поділася честь?

Вони аж підстрибнули, коли останній лорд де Гибль підскочив зі свого крісла.

— Та послухайте ж себе! Подивіться на себе! Хто з вас зможе заявити, що його рід розквітнув, коли пішли королі? Ви хоч пам’ятаєте, якими людьми були ваші предки? — Едвард швидко ходив навколо столу, так що глядачам доводилося обертатися, аби за ним спостерігати. Він сердито підняв палець. — Ви, лорде Іржавський! Ваш предок с-с-став бароном після того, як самотужки вбив тридцятьох сімох хапонійців, не маючи н-н-нічого, крім шпильки, чи не так?

— Так, але…

— А ви, сер… Лорде Монсмітьє! Перший герцог вашого роду привів шістсот чоловіків до славної й епічної п-п-поразки у Квірмській битві! Хіба ви все забули? А ви, лорде Вентурію, і ви, сер Джордж… сидите у місті у ваших старих будинках зі своїми старими іменами і старими грошима, поки гільдії… Гільдії! Обірванці, торговці і купці! І саме вони керують містом!

У два кроки він опинився біля книжкової полиці, схопив величезну книжку в шкіряній палітурці і кинув її на стіл, перекинувши бокал лорда Іржавського.

— «Скобова книга перів», — закричав Едвард. — У цій книзі кожному з нас присвячена своя сторінка! Це все наше. А Ветінарі вас зачарував! Запевняю, він є плоть і кров, простий смертний! І бояться прибрати його тільки тому, що їхнє власне життя стане трошечки гіршим! О боги!

Його слухачі мали похмурий вигляд. Звичайно, все було правдою… якщо дивитися з цього боку. Однак було не дуже приємно слухати це з уст пихатого юнака з божевільним поглядом.

— Так, так, старі добрі часи. Вежі зі шпилями, бойові знамена, лицарство… — скромно погодився віконт Скатер. — Дами в гостроверхих капелюхах. Войовничі хлопці в обладунках січуть один одного, і таке інше. Але ж ми повинні рухатися з часом…

— То були золоті часи, — відказав Едвард.

«О Боги, — подумав лорд Іржавський. — Він і справді в це вірить».

— Любий хлопче! Розумієте, — почала леді Селашіль, — кілька збігів і прикраса ще нічого не доводять.

— Няня розповідала мені, що справжній король повинен витягнути меча з каменя, — сказав віконт Скатер.

— Еге ж, і лупу лікує одним дотиком, — усміхнувся лорд Іржавський. — Це ж просто легенда. Навіть не бувальщина. У будь-якому випадку, мене завжди дещо бентежила ця історія. Хтось уже постарався, уже запхав меч у камінь, тож основну роботу вже виконано. Хіба так важко його витягти?

У кімнаті зазвучало щось схоже на сміх. Принаймні він закарбувався у спогадах Едварда. Все закінчилося сміхом. Не зовсім з нього, але він був із тих людей, які завжди сприймають сміх на свій рахунок.

Через десять хвилин Едвард де Гибль залишився на самоті.

Хіба це не чудово? Рухатися з часом! Він очікував чогось більшого. Набагато більшого. Він мав необережність сподіватися, що вони надихнуться його ентузіазмом, бачив себе їхнім лідером. Він уже уявляв себе на чолі армії…

Шанобливо човгаючи ногами, до кімнати увійшов Моргайло.

— Пане Едварде, вони всі пішли, — сказав він.

— Дякую, Моргайле. Можеш прибрати зі столу.

— Слухаюсь, пане Едварде.

— Моргайле, куди поділася честь?

— Перепрошую, сер. Я не брав.

— Вони навіть не захотіли слухати.

— Ні, сер.

— Вони навіть не захотіли с-с-слухати.

Едвард сидів біля згасаючого вогню, а на його колінах лежала старезна копія Стегнокусової «Книги нащадків Анк-Морпорка». Мертві королі та королеви дивилися на нього з докором.

Так все могло і закінчитися. Насправді саме так все і закінчилося у мільйонах інших всесвітів. Едвард де Гибль поволі старів, його одержимість перетворилася на своєрідне божевілля з такими обов’язковими компонентами, як рукавички з відрізаними пальцями і домашні капці, він став експертом з питань королівської влади, хоча ніхто ніколи про це вже й не дізнається, тому що він майже не залишав свої кімнати. Капрал Морква став сержантом Морквою і, коли настав час, у віці сімдесяти років помер при виконанні обов’язків під час якогось малоймовірного інциденту за участю мурашника.

У мільйонах всесвітів молодші констеблі Дуболом і Щебінь не провалилися в той тунель. У мільйонах всесвітів Ваймз так і не знайшов ті трубки. (В одному надзвичайно дивному, але теоретично можливому всесвіті божевільний смерч перефарбував будівлю Нічної сторожі у пастельні тони, паралельно відремонтувавши засувку дверей і виконавши деякі інші не менш доцільні роботи.)

У мільйонах всесвітів це була дуже коротка книга.

Едвард куняв з книгою на колінах, аж раптом йому наснився дивний сон. Йому наснилася славна боротьба. «Славний» — іще одне важливе слово в його лексиконі, як і «честь».

Якщо зрадники і безчесні люди не хочуть бачити правди, то він, Едвард де Гибль, повинен стати вказівним перстом Долі.

Варто зазначити, що Доля не завжди слідкує за тим, куди тицяє свої персти.

У післяобідній час, страждаючи від усіх мислимих і немислимих протягів, Сем Ваймз, міський вартовий Анк-Морпорка (Нічна сторожа), сидів у передпокоях Патриція і чекав аудієнції. Ваймз був одягнений у свій найкращий плащ, мав до блиску начищений нагрудник, а на колінах тримав шолом.

Його погляд застиг на стіні.

«Я повинен бути щасливим», — торочив він собі. І він був. У певному сенсі. Безумовно. Щасливий, як ніколи.

Через кілька днів він збирався одружитися.

Збирався перестати бути вартовим.

Збирався стати поважним джентльменом.

Він зняв свій мідний значок і розгублено потер його краєчком плаща. Потім підняв його, і світло блиснуло на патиновій поверхні. МВАМ № 177. Іноді він замислювався, скільки ж вартових носили цей значок до нього.

І зараз ставало зрозуміло, що хтось носитиме цей значок і після нього.

Це Анк-Морпорк, «місто тищі несподіванок» (згідно з путівником, що видається Гільдією торговців). Чи можна сказати влучніше? Місто, будівництво якого ніколи не закінчиться, місто, де мешкають мільйони людей, найбільше місто Дискосвіту, розташоване по обидва береги річки Анк, такої брудної, що здавалося, наче її поверхня — це насправді її дно.

Гості міста запитували: як може існувати таке велике місто? На чому воно тримається? Воду з Анку можна лише жувати, а не пити, то звідки береться питна вода? Що є основою господарства цього дивного міста? Як взагалі тут може щось працювати, всупереч усім законам здорового глузду?

Насправді, гості цього міста не часто про таке запитували. Частіше вони запитували: «Де знайти, знаєте… гм-м-м… ну як їх… дівчат таких?»

Але якби вони почали хоч трохи використовувати свій мозок для мислення, то це саме те, про що б вони запитали.

Патрицій Анк-Морпорка сидів у своєму простенькому кріслі з яскравою посмішкою дуже зайнятої людини, яка наприкінці важкого робочого дня раптом знайшла у своєму записнику нагадування: «19:00–19:05 — бути веселим, розслабленим та радіти людям».

— Звичайно, капітане, я дуже засмутився, коли отримав вашого листа.

— Так, сер, — сказав Ваймз, незворушний, наче склад із деревиною.

— Прошу, капітане, сідайте.

— Так, сер, — Ваймз продовжував стояти. Це було питанням гордості.

— Але, звичайно, я все розумію. Я вважаю, що статки леді Ремкін дуже великі. Упевнений, що леді Ремкін оцінить вашу сильну праву руку.

— Сер? — у присутності правителя міста капітан Ваймз завжди зосереджував свій погляд на точці на один фут вище і шість дюймів лівіше від його голови.

— Звичайно, ви станете багатою і поважною людиною, капітане.

— Так, сер.

— Сподіваюся, ви все добре обмізкували. Там ви матимете нові обов’язки.

— Так, сер.

Патрицій зрозумів, що в цій розмові він грає обидві головні ролі. Він поворушив папери на столі.

— Звичайно, доведеться призначити нового капітана сторожі, — продовжив Патрицій. — Маєте когось на прикметі?

Ваймз, здавалося, зійшов з якоїсь хмари, на яку встиг втекти його розум. Це стосувалося Варти.

— Точно не Фред Колон… Він природжений сержант…

Сержант Колон, міський вартовий Анк-Морпорка (Нічна сторожа) оглядав яскраві обличчя нових рекрутів.

Він зітхнув, пригадавши свій перший день у Варті. Старий сержант Свердел.

Що за чолов’яга! Язик як батіг! Якби старий був живий і побачив це…

Як там воно називається? О, точно. Позитивна дискримінація при прийомі на роботу чи щось таке. Кремнієва антидифамаційна ліга причепилася до Патриція щодо приниження якихось честі та гідності — і ось…

— Молодший констеблю Щебню, — торочив він, — спробуй ще раз. Уся хитрість полягає в тому, що руку треба зупиняти трохи вище вуха. Ну ж бо, просто встань із підлоги і спробуй віддати честь ще раз. Не падати. Так… Молодший констеблю Дуболоме!

— Тут!

— Де?

— Прямо перед вами, сержанте!

Колон подивився вниз і відступив назад. Його більш ніж відповідний посаді живіт трохи відсунувся, і перед ним постало обличчя молодшого констебля Дуболома, що дивилося на нього знизу вгору одним скляним оком. Він щосили намагався мати корисний і розумний вигляд.

— Ага, точно.

— Я вищий, ніж здаюся.

«О Боги, — подумав сержант Колон. — Якщо їх склеїти і розділити навпіл, можна отримати двох нормальних хлопців. Та який же нормальний хлопець добровільно піде служити до Варти? Троль і ґном. І це ще не найгірші екземпляри…»

Ваймз нервово стукав пальцями по столу.

— Ні, не Колон, — розмірковував він. — Він вже не такий молодий та завзятий, яким був раніше. Багато часу проводить у штабі Сторожі за документами. Крім того, там така каша…

— Повинен сказати, по ньому й видно, що каші в його раціоні вистачає, — зауважив Патрицій.

— Тобто каша заварилася з новими рекрутами, — пояснив Ваймз. — Пам’ятаєте, сер?

«Це ті, яких ти мені запропонував через антидифаматорів?» — подумки додав він. Звичайно, їх би не взяли до Денної сторожі. А ці негідники з придворної гвардії погнала б їх у три шиї. Еге ж. Відішліть їх до Нічної сторожі, з неї все одно не сміється хіба що ледащо. А вночі нових рекрутів навіть ніхто не побачить. У всякому разі, ніхто з тих, хто має хоч якесь значення. Ваймз погодився на це лише тому, що знав: скоро це буде вже не його проблемою.

Та ні, він не був видистом, принаймні запевняв себе у цьому. Але Сторожа — це робота для людей.

— Як щодо капрала Ноббса? — спитав Патрицій.

— Ноббі?

Вони обидва уявили собі образ Ноббса.

— Ні.

— Ні.

— Звичайно, — усміхнувся Патрицій, — є ще капрал Морква. Перспективний юнак. Як я чув, уже заробив собі добру репутацію.

— Так, це… правда, — погодився Ваймз.

— Для нього це — чудова можливість кар’єрного зростання, чи не так? Що порадите?

Ваймз уявив собі образ капрала Моркви…

— Це, — пояснив капрал Морква, — Осередні ворота. До всього міста. Ось це ми охороняємо.

— Від кого? — спитала молодший констебль Анґва. Вона також належала до нової хвилі рекрутів.

— Хіба не знаєш? Орди варварів, войовничі племена, армії бандитів… і всіляке таке.

— Що? І все це ми самі?

— Ми? Та ні! — засміявся Морква. — Це було б нерозумно! Ні, якщо ти там побачиш щось подібне, просто якомога сильніше дзвониш у дзвін.

— І що тоді?

— Сержант Колон, Ноббі та інші прийдуть на допомогу, як тільки зможуть.

Молодший констебль Анґва проскакувала очима туманний горизонт.

Вона усміхнулася.

Морква зашарівся.

Констебль Анґва одразу ж опанувала мистецтво салютувати. Їй ще не видали обладунків, та й не видадуть, будемо чесними, поки хтось не принесе нагрудник до старого зброяра Реміта і не скаже йому, мовляв, вдар молотом добряче ось тут і ось тут. Та й жоден шолом у світі не зміг би приховати цю копицю попелястого волосся. Але Морква вирішив, що констебль Анґва цього всього і не потребує. Люди битимуться за право бути нею заарештованими.

— І що робимо далі? — спитала дівчина.

— Напевне, прямуємо до штабу Сторожі, — сказав Морква. — Гадаю, сержант Колон хоче прочитати вечірній звіт.

Вона також чудово освоїла мистецтво прямування. Це такий особливий стиль ходи, популярний серед офіцерів усього мультивсесвіту — м’який підйом коліна, ретельний помах ногою та власне стадія ходіння, яка може тривати годинами, вулиця за вулицею. Для молодшого констебля Щебня мистецтво прямування було ще далеко попереду, принаймні доти, доки він не навчиться салютувати, не падаючи з ніг.

— Сержант Колон — це отой товстун? — уточнила Анґва.

— Так.

— А для чого йому ручна мавпа?

— А-а-а, — зрозумів Морква. — То це ти про капрала Ноббса.

— Він узагалі людина? Його обличчя схоже на обробну дошку.

— Бідолаха, у нього виняткова колекція прищів. Що він тільки з ними не робив. Але запам’ятай, ніколи не ставай між ним і дзеркалом.

Людей на вулицях було небагато. Було надзвичайно спекотно, навіть для Анк-Морпорка. Кожна поверхня випромінювала тепло. Річка неквапливо повзла своїм руслом, наче студент, що вибрався з ліжка об одинадцятій ранку. Люди, в яких не було надзвичайно важливих справ надворі, ховалися в підвалах і виходили тільки вночі.

Морква прямував задушними вулицями з власницьким виглядом та легким душком поту чесного вартового, вряди-годи вітаючись із перехожими. Моркву знали всі. Його було легко впізнати — у Сторожі більше не було вартових заввишки два метри і з полум’яно-рудим волоссям. Крім того, він тримався так, ніби все місто було його приватною власністю.

— Хто той чолов’яга з кам’яним обличчям? Я бачила його у штабі Сторожі, — продовжила розпитувати Анґва, коли вони проходили Широким шляхом.

— То був троль Щебінь, — відповів Морква. — Він трошечки побув злочинцем, однак потім закохався в Рубіну, і вона йому це заборонила.

— Та ні, той чоловік, не троль, — уточнила Анґва, яка, як і інші, була вражена тим, наскільки Морква далекий від розуміння метафор. — Обличчя у нього таке… наче він чимось дуже незадоволений.

— А, то капітан Ваймз. Та, думаю, він не може бути незадоволеним. Наприкінці тижня він іде у відставку й одружується.

— Щось у нього не дуже щасливий вигляд, — помітила Анґва.

— Це краще в нього спитати.

— Мені здається, що йому не до вподоби нові рекрути.

Ще одна риса, властива капралу Моркві, — він не вмів брехати.

— Так, він не дуже любить тролів, — сказав він. — Коли він почув, що ми повинні дати оголошення про набір тролів, то цілий день мовчав. А потім, щоб не почалося неприємностей, нам довелося оголосити набір іще й для ґномів. Хоча я й сам ґном, та місцеві ґноми в це не вірять.

— Невже? — здивовано подивилася на нього Анґва.

— Мене всиновили.

— Он як. Але я не троль і не ґном, — сказала Анґва своїм солоденьким голосом.

— Авжеж ні. Але ж ти жі…

Анґва зупинилася:

— Так ось у чому справа! О Боги! Зараз століття Летючої лисиці. Та невже він справді так думає?

— Він дещо старомодний.

— Доісторичний.

— Патрицій сказав, що Сторожу варто поповнити представниками меншин, — зауважив Морква.

— Меншин!

— Вибач. Хай там як, за декілька днів…

Десь по вулиці почувся галас. Вони обернулися і побачили, як хтось вискочив із таверни і побіг вгору вулицею, одразу ж за ним біг огрядний чоловічок у фартуху.

— Цей злодій не має ліцензії! Ловіть його!

— Ох, — виразив скромне обурення Морква. Він перейшов дорогу, Анґва — за ним. І нарешті товстун сповільнився.

— Доброго ранку, пане Фланелю. — привітався Морква. — Неприємності?

— Він украв у мене сім доларів, не маючи ліцензії на крадіжку, — поскаржився пан Фланель. — Зробіть що-небудь! Я плачу податки!

— Зараз ми рушимо в шалене переслідування, — спокійно інформував Морква. — Отже, сім доларів?

— Так, не менше чотирнадцяти.

Пан Фланель оглянув Анґву з голови до п’ят. Чоловіки рідко оминали таку нагоду.

— Чому це вона в шоломі? — здивовано спитав він.

— Це наш новий рекрут, пане Фланелю.

— Але ж вона…

Анґва посміхнулася до товстуна. Той відступив на крок назад.

— Ми йдемо в ногу з часом, пане Фланелю, — відповів Морква, прибираючи до кишені блокнот.

Пан Фланель нарешті зібрався з думками.

Не бачити мені моїх вісімнадцяти доларів, — сказав він із докором.

— О, nil desperandum, пане Фланелю, nil desperandum, — жваво зреагував Морква. — Вперед, констеблю Анґво, продовжимо наше розслідування.

Вони пішли, а Фланель так і залишився стояти з роззявленим ротом.

— Не забудьте про мої двадцять п’ять доларів, — крикнув він услід вартовим.

— І ми не будемо переслідувати злодія? — дивувалася Анґва, одночасно намагаючись не відставати від капрала.

— В цьому немає сенсу, — відповів він, повертаючи у вузенький провулок. Такий вузенький, що його можна і не помітити здалеку. Він прослизнув між сірими порослими мохом стінами і зник у тіні. — Цікаво, — продовжив він. — Б’юся об заклад, що небагато людей знають, що можна дістатися до Зефірної вулиці з Широкого шляху. Спитайте кого завгодно. Вони скажуть, шо Сорочокова алея закінчується глухим кутом. Та це не так. Просто проходиш вулицею Мормія, а далі лише треба просунутися між ось цими решітками — і ти виходиш на Натщесердечну алею. Корисні решітки, чи не так? А ось ми вже і у Колисьдавно-провулку…

Він пробрався до кінця провулка, а тоді спинився і прислухався.

— Чого ми чекаємо? — спитала Анґва.

Вона почула, як хтось біжить. Морква притулився до стіни і висунув руку до Зефірної вулиці. Гуп! Рука Моркви не поворухнулася, навіть коли в неї хтось врізався.

Вони подивилися на того, хто зараз лежав на землі без тями. По бруківці котилися срібні доларові монети.

— Боже праведний! — побивався Морква. — Бідолаха Тут-і-Зараз! Він же обіцяв мені, що більше не буде красти. Що ж… — Морква взяв його за ногу. — Скільки там грошей? — звернувся він до Анґви.

— Схоже, лише три долари, — відповіла вона.

— Чудово. Якраз стільки, скільки було вкрадено.

— Але ж пан Фланель сказав…

— Ворушись. Повертаємося до штабу Сторожі. Тут-і-Зараз, сьогодні твій щасливий день.

— Чому щасливий? — питає Анґва. — Його ж упіймали.

— Так. Ми. Це краще, ніж попастися Гільдії злодіїв. Вони не такі добрі, як ми.

Голова Тут-і-Зараза стукотіла по бруківці.

— Украв три долари і одразу ж додому, — зітхнув Морква. — Тут-і-Зараз, мабуть, найгірший злодій у всьому світі.

— Але ж ви казали, що Гільдія злодіїв…

— Ти колись і сама зрозумієш, як тут все працює, — перебив її Морква. Голова Тут-і-Зараза дзвінко вдарилася до бордюра. — Дивно, — продовжив він, — але саме так все це працює. Ти просто не повіриш, але справді працює. Так бути не повинно. Але так є.

Поки Тут-і-Зараз прямував до в’язниці, рахуючи бруківку головою, вбивали клоуна.

Він простував містом з упевненістю людини, яка виплатила річний податок до Гільдії злодіїв. Аж от перед ним з’явилася темна фігура в капюшоні.

— Гей, Гуляко!

— Ой, привіт. Едвард, правильно?

Фігура завагалася.

— Я просто повертаюся до гільдії, — пояснив Гуляка.

Фігурка в капюшоні кивнула.

— Усе гаразд? — Гуляка почав непокоїтися.

— Мені дуже ш-ш-шкода, — сказала фігура. — Але це на благо всього міста. Н-н-нічого особистого.

Він підійшов до клоуна ззаду. Гуляка відчув хрускіт, і його власний внутрішній всесвіт вимкнувся.

Потім він сів.

— Ой, — простогнав він, — боляч…

Та було вже не боляче.

Едвард де Гибль дивився на нього з жахом.

— Он… Я не хотів бити тебе так сильно! Я тільки хотів, щоб ти прибрався з дороги!

— А що, бити взагалі обов’язково?

І тоді Гуляка відчув, що Едвард дивився на щось позад нього. Не на нього. І, звичайно, говорив не з ним.

Він подивився на землю і відчув те, що може відчути лише недавно померлий — ти бачиш перед собою лежачого себе, і це викликає жах і справедливе запитання: як я можу бачити самого себе без дзеркала?

— ТУК-ТУК.

Він підвів погляд:

— Хто там?

— СМЕРТЬ.

— Що за смерть?

У повітрі відчувався холод. Гуляка чекав. Едвард несамовито поплескував його по лиці… принаймні по тому, що щойно було його лицем.

— ВИБАЧ… МОЖЕМО ПОЧАТИ СПОЧАТКУ? Я ЩОСЬ НЕ ВЛОВИВ СУТІ.

— Що? — Гуляка нічого не розумів.

— В-в-вибач! Мені так шкода! — волав Едвард. — Але ж це для загального блага!

Гуляка спостерігав за тим, як його вбивця тягне його… тіло геть.

— Він сказав «нічого особистого», — нарешті промовив Гуляка. — Я радий, що це не було щось особисте. Не хотілося б думати, що мене щойно вбили через щось особисте.

— МЕНІ СКАЗАЛИ, ЩО Я ПОВИНЕН ПРОЯВЛЯТИ БІЛЬШЕ ЛЮДСЬКИХ РИС.

— Я маю на увазі, чому? Я гадав, ми гарно ладнаємо. Людям моєї професії дуже складно знаходити друзів. Думаю, твоєї також.

— ДОНОСИТИ ЦЮ НОВИНУ БІЛЬШ М’ЯКО, А НЕ ТАК, ЯК РАНІШЕ.

— Ось я йшов по вулиці. І наступної хвилини я вже мертвий. Чому?

— СПРИЙМАЙ ЦЕ ЯК… ОБМЕЖЕНІ МОЖЛИВОСТІ ДО ПЕРЕСУВАННЯ.

Тінь клоуна Гуляки повернулася до Смерті.

— Ти про що?

— ТИ ПОМЕР.

— Я знаю, — Гуляка розслабився і перестав надмірно дивуватися подіям світу, якому він більше не належав. Смерть знав, що після початкового шоку люди перестають дивуватися. Адже все найгірше уже сталося. А далі — як пощастить.

— ЯКЩО ТИ НЕ ПРОТИ, ІДИ ЗА МНОЮ.

— А там є торти із заварним кремом? Клоуни? Жонглювання? Можливо, там носять широкі штани?

— НІ.

Гуляка був клоуном майже все своє коротке життя. Він похмуро посміхнувся, під гримом це було майже непомітно.

— Мені це подобається.

Зустріч Ваймза з Патрицієм закінчилася, так, як і всі подібні зустрічі, тобто у гостя залишилося дивне неспокійне відчуття, що він щойно був за крок від загибелі.

Ваймз вирушив побачити свою наречену. Він знав, де її знайти.

На великих воротах подвір’я на Морфійській вулиці він побачив знак: «Дркони є тут».

На мідній дошці біля воріт значилося таке: «Анк-Морпоркський Сонцесяйний притулок для хворих драконів».

До стіни було ретельно прибито маленького, порожнього і жалюгідного дракона, зробленого з пап’є-маше, який тримав коробку для збору пожертвувань із написом: «Не дай моєму полум’ю згаснути».

Саме тут леді Сибіл Ремкін проводила більшу частину свого часу.

Вона була, як розповідали Ваймзу, найбагатшою жінкою в Анк-Морпорку. Насправді статки її були більшими, ніж статки всіх інших жінок в Анк-Морпорку, якщо їх скласти докупи.

Люд говорив, що це буде дивне весілля. До людей, які перебували вище за соціальним статусом, Ваймз ставився з огидою. Через жінок у нього боліла голова, через чоловіків — свербіли кулаки. А Сибіл Ремкін була єдиним нащадком однієї з найдавніших сімей в Анку. Але вони опинилися разом, як дві гілочки у круговерті, і підкорилися неминучому…

Коли він був ще маленьким хлопчиком, Сем Ваймз думав, що багатії їли зі золотих тарілок і жили в мармурових будинках.

Але потім він дізнався щось нове: найбагатші багатії могли дозволити собі бути бідними. Сибіл Ремкін жила саме в такій бідності — доступній лише найбагатшим. Жінки, які були просто заможними, накопичували і купували сукні з шовку, прикрашеного мереживом і перлами, але леді Ремкін була настільки багатою, що могла дозволити собі ходити в гумових чоботях і твідовій спідниці. Вона була настільки багатою, що могла дозволити собі жити на печиві й бутербродах зі сиром. Вона була настільки багатою, що жила в трьох кімнатах в особняку на тридцять чотири кімнати; решта були повні дуже дорогих і дуже старих меблів, покритих шарами пилу.

Причиною того, що багаті були настільки багатими, Ваймз вважав уміння витрачати менше грошей.

Візьміть, наприклад, чоботи. Він заробляв тридцять вісім доларів на місяць плюс надбавки. Справді якісна пара шкіряних чобіт коштувала п’ятдесят доларів. Але доступна пара чобіт, які можна було проносити сезон або два, а потім, коли картон зіпсується, вони почнуть текти так, що ноги вже ніколи не будуть сухими, коштували близько десяти доларів. Саме такі чоботи завжди купував Ваймз і носив доти, доки підошви не стиралися настільки, що найтуманнішої ночі він міг би сказати, де саме перебуває, просто ступивши на бруківку.

Але справа в тому, що хороші чоботи можна було носити роками. Той, хто мав п’ятдесят доларів, мав пару чобіт, які тримали ноги сухими всі десять років, а бідняки могли дозволити собі лише дешеві чоботи і завжди мокрі ноги, при цьому витративши на це в загальному результаті цілих сто доларів.

Це була «Чоботова теорія соціально-економічної несправедливості» капітана Семюела Ваймза.

Справа в тому, що Сибіл Ремкін фактично не мала потреби щось купувати. Її маєток був повний великих, міцних меблів, куплених ще її предками. Ці меблі ніколи не ламалися. У неї були цілі ящики прикрас, надбаних предками. А винний льох у неї був таким, що в ньому міг напитися цілий загін спелеологів. Звичайно, якщо вони не бояться загубитися.

Леді Сибіл Ремкін жила досить комфортно, щодня витрачаючи, за оцінками Ваймза, приблизно вдвічі менше, ніж він. Але на драконів вона витрачала набагато більше.

Сонцесяйний притулок для хворих драконів мав дуже-дуже товсті стіни та дуже-дуже тонкий дах. Такий специфічний архітектурний стиль траплявся лише на фабриках феєрверків.

Це тому, що природний стан болотяного дракона звичайного — бути хронічно хворим, а природний стан нездорового дракона — втелющуватися у стіни, підлогу і стелі будь-якого приміщення, в якому він перебуває. Болотяний дракон є небезпечною нестабільною хімічною фабрикою за крок від катастрофи. За маленький-маленький крок.

Існувало припущення, що звичка вибухати, коли дракон сердиться, збуджений, переляканий або просто нудьгує, є частиною механізму виживання[3], який захищає вид від хижаків. Якщо хтось і з’їсть дракона, то отримає такий розлад шлунку, що це призведе до вибухових наслідків.

Тому Ваймз відчиняв двері обережно. До нього миттю донісся драконячий запах. Це був незвичайний запах, навіть за стандартами Анк-Морпорка — він нагадав Ваймзові запах ставка, в який алхіміки протягом декількох років скидали відходи від своїх дослідів, а потім осушили.

Дрібні дракони свистіли і кричали з перекладин по обидва боки від доріжки, якою він ішов. Кілька збуджених дракончиків раптовим поривом полум’я обпалили волосся на його голих гомілках.

Сибіл Ремкін була там разом із парою молодих жінок у бриджах, які допомагали керувати притулком. Їх звали Сарою або Еммою, однак на вигляд вони були більше схожі на Ваймза. Жінки боролися з розгніваним мішком. Коли Ваймз підійшов, Сибіл підвела погляд.

— А ось і Сем, — зраділа вона. — Потримай, будь ласка, наше невинне ягнятко.

Вона тицьнула мішок йому в руки. У той самий момент із дна мішка вирвався пазур і впився капітанові в нагрудник, намагаючись випустити його нутрощі назовні. З іншого кінця висунулася голова зі шпичастими вухами. На Ваймза дивилося двійко палаючих червоних очей. Із зубатої пащі вилетіла зловісна хмара диму.

Леді Ремкін тріумфально схопила його нижню щелепу, а іншу руку по лікоть запхала маленькому драконові в горло.

— Попався! — вона повернулася до Ваймза, який все ще перебував у стані шоку. — Маленьке чортеня саме би не з’їло вапнякову пігулку. Ковтай. Ковтай! Отак! Хто в нас хороший хлопчик? Зараз можеш відпустити.

Мішок вислизнув із Ваймзових рук.

— Тяжкий випадок безполуменевих кольок, — прокоментувала леді Ремкін. — Сподіваємося, ми забрали його вчасно…

Дракон остаточно розірвав мішок і почав роздивлятися навколо, шукаючи, що б підпалити. Всі присутні прибралися з його шляху.

Тоді він закотив очі і гикнув.

Вапнякова пігулка відскочила від протилежної стіни.

— Усім лягти!

Вони вмить підскочили до укриття, яким виявилася довжелезна поїлка і купа каміння.

Дракон знову гикнув. Він мав здивований вигляд.

Потім він вибухнув.

Вони підняли голови лише тоді, коли дим розвіявся. Перед ними був лише сумний маленький кратер.

Леді Ремкін вийняла хустку з кишені свого шкіряного комбінезона і висякалася.

— От малий паскудник, — сказала вона. — Нічого не вдієш. Семе, як у тебе справи? Ти зустрічався з Гевлоком?

Ваймз кивнув. Він подумав, що ніколи в житті не звикне до ідеї, що Патрицій Анк-Морпорка має ім’я, або що хтось з ним настільки близький, що називає його на ім’я.

— Я думав про завтрашню вечерю, — зважився він нарешті. — Знаєш, напевне, я не зможу…

— Не будь дурнем, — перебили леді Ремкін. — Тобі сподобається. Настав час зустрітися з потрібними людьми, і ти це знаєш.

Він сумно кивнув.

— Тоді я чекатиму тебе вдома о восьмій годині, — сказала вона. — І не будь таким сумним. Ця зустріч буде тобі дуже корисною. Ти надто хороший, аби проводити ночі, тиняючись темними мокрими вулицями. Настав час показати тебе світові.

Ваймз хотів сказати, що йому подобається тинятися темними мокрими вулицями, але це не допомогло б. Тим паче, насправді це йому не дуже й подобалося. Просто він це завжди робив.

Він сприймав свій значок так само, як власний ніс. Він його не любив і не ненавидів. Це просто був його значок.

— Тепер біжи. Ти отримаєш надзвичайне задоволення. Чекай, маєш носовичок?

Ваймз запанікував.

— Що?

— Дай мені! — вона піднесла носовичок до рота. — Плюнь, — наказала вона.

Потім леді Ремкін витерла пляму на його щоці. Одна з взаємозамінних Сар чи Емм ледь чутно гигикнула, та леді Ремкін не звернула на це уваги.

— Ось так краще, — сказала вона. — Тепер іди і захищай наші вулиці. А якщо хочеш зробити щось дійсно корисне, спробуй знайти Товстунчика.

— Товстунчика?

— Він втік минулої ночі.

— Дракон?

Ваймз застогнав і витягнув з кишені дешеву сигару. Болотяні дракони викликали неприємності, хоч і незначні. Леді Ремкін дуже через це сердилася.

Люди купували їх, коли вони були маленькими, всього шість дюймів завдовжки, як засіб для запалювання свічок. А потім, коли вони спалювали меблі і залишали дірки в килимі, підлозі і стелі, просто викидали на вулицю.

— Ми врятували його від коваля на Простецькій вулиці, — розповіла леді Ремкін. — Я сказала: «Чоловіче, замість дракона купи звичайну піч, як у всіх ковалів». Бідолашний дракончик…

— Товстунчик, — сказав Ваймз. — Є запальничка?

— У нього синій нашийник, — уточнила леді Ремкін.

— Так, звичайно.

— Він піде за тобою, як ягнятко, якщо показати вугільне печиво.

Ваймз перевірив кишені.

— У таку спеку вони трохи збуджені.

Ваймз підійшов до загону з новонародженими дракончиками, взяв одного з них. Дракончик захоплено замахав крилами і випустив короткий струмінь блакитного полум’я. Ваймз підкурив свою сигару.

— Семе, я хочу, щоб ти більше так не робив.

— Вибач.

— Тож, якщо б ти попросив молодого Моркву і того милого капрала Ноббса пошукати…

— Без проблем.

Чомусь леді Сибіл, яка зазвичай добре розумілася на людях, вважала капрала Ноббса милим щокатим хлопчиною. Це завжди дивувало Сема Ваймза. Можливо, це той самий момент, коли протилежності притягуються.

Ремкіни були одними з найкращих представників роду людського, у той час, як Ноббса можна було сміливо зарахувати до найгірших.

Ваймз ішов по вулиці у своїй старезній іржавій кольчузі, шолом дряпав йому голову, а ноги відчували крізь потерті підошви, що він перебуває десь в Акровому провулку. Ніхто не повірив би, що це йде чоловік, який дуже скоро збирався одружитися із найбагатшою жінкою Анк-Морпорка.

Товстунчик почувався нещасним.

Він сумував за кузнею. Йому подобалося жити в кузні. Він міг їсти скільки завгодно вугілля, а коваль був не таким і злим. Для життя Товстунчик потребував небагато, і все це він мав у кузні.

А якась велика жінка забрала його з кузні і запхала в загін. Навколо були інші дракони. Товстунчикові вони не дуже подобалися. А люди давали йому незнайоме вугілля.

Він так зрадів, коли хтось посеред ночі забрав його із загону. Він думав, що його віднесуть назад до коваля.

Зараз же він починав розуміти, що цього не буде. Він сидів у коробці, коробка тряслася. Він починав злитися…

Сержант Колон махав тоненькою текою з паперами, наче віялом. Він поглянув на вартових.

Сержант прокашлявся.

— Добре, — сказав він. — Сідайте.

— Фреде, всі й так сидять, — сказав капрал Ноббс.

— Я якраз про тебе, сержанте, — відповів сержант Колон.

— І чого ми всі тут сидимо? Ми до такого не звикли. Ти тут розпинаєшся, а ми всі сидимо. Почуваюся недоумком…

— Ми повинні все робити належним чином. Отже, нас стало більше, — почав сержант Колон. — Так! Гм. Так. Гаразд. Сьогодні в лавах вартових ми раді привітати молодшого констебля Щебня — не салютувати! — і молодшого констебля Дуболома, а також молодшого констебля Анґву. Сподіваємося, що служба ваша буде довгою і… Що це у тебе, Дуболоме?

— Що? — невинно спитався Дуболом.

— Не можу не помітити, що в тебе в руках бойова сокира. Молодший констеблю, хіба я не зачитував тобі устав Варти?

— Зійде за етнічну зброю? — не вгамовувався Дуболом.

— Можеш залишити у своїй шафці. Вартові мають лише один меч, короткий, і один кийок.

«За винятком Щебня», — згадав він, але промовчав. Поперше, тому, що навіть найдовший меч у величезній руці троля скидався на зубочистку, а по-друге, тому що поки він не освоїть мистецтво салютувати, не хотілося б бачити, як вартовий ходить із мечем у скроні. Вистачить з нього і кийка. І то може забити сам себе на смерть.

Тролі і ґноми! Ґноми і тролі! За що йому таке покарання? Чим він таке заслужив? І це ж іще не найгірше.

Колон знову прокашлявся. Коли він зачитував інформацію зі своєї теки, здавалося, що лине пісня. Здавалося, що він поглиблено вивчав риторику.

— Так, — знову сказав він, трохи невпевнено. — Тому. Тут написано…

— Сержанте?

— Тепер ви… А, капрале Моркво, це ти. Слухаю тебе.

— Сержанте, ви нічого не забули? — спитав Морква.

— Не знаю. — обережно відповів Колон. — Хіба забув?

— Щодо новобранців, сержанте. Що вони повинні скласти? — підказав Морква.

Сержант Колон потер ніс.

— Подивимося… згідно наказу вони отримали під підпис кожен одну сорочку (кольчуга, плетіння — ретязь), один шолом (залізо з мідним напиленням), один нагрудник (залізо) — за винятком молодшого констебля Анґви, для якої нагрудник буде викувано за особливим замовленням, і молодшого констебля Щебня, для якого ми пристосували обладунок, що колись належав бойовому слону — один кийок (дуб), одну піку або алебарду, один арбалет, один годинник (пісочний), один меч, короткий — за винятком молодшого констебля Щебня — і один значок Нічної сторожі (мідь). Я особисто прослідкував, щоб усе було акуратно складене в шафки… Гадаю, вони склали все, що потрібно. І все підписали. Навіть за Щебня хтось поставив хрестик у відомості.

— Сержанте, вони повинні скласти присягу.

— Що, повинні?

— Так, сержанте. Це закон.

Сержант Колон мав збентежений вигляд. Звичайно, все за законом. Морква набагато краще розумівся в законах. Він знав закони Анк-Морпорка напам’ять. І знав їх лише він. Колон лише пам’ятав, що сам не складав присяги, а що стосується Ноббі, то єдине, що можна було вважати його присягою — слова на зразок «ну, тепер пограємо в солдатиків».

— Гаразд, — сказав він. — Зараз ви всі, ем, повинні скласти присягу… гм… капрал Морква покаже вам, як це зробити. Моркво, ти складав присягу, коли вступав у лави Сторожі?

— О, так, сержанте. Тільки ніхто мене про це не просив, тому я склав її про себе.

— О? Справді? Тоді продовжуй.

Морква встав і зняв шолом. Він пригладив своє руде волосся. Потім підняв праву руку.

— Усім підняти праву руку, — звелів він. — Молодший констеблю Щебню… ох… Права рука — це та, що ближче до молодшого констебля Анґви. Повторюйте за мною, — він заплющив очі, а губи його заворушилися, ніби він читав щось, написане зсередини його черепа.

— Я, кома, квадратна дужка відкривається, ім’я рекрута, квадратна дужка закривається, кома… — він подивився на новобранців. — Повторюйте.

Вони хором повторювали. Анґва щосили намагалася не засміятися. Морква продовжив:

— Урочисто клянуся, квадратна дужка відкривається, назва обраного рекрутом божества, квадратна дужка закривається… — Анґва навіть не піднімала очей — так боялася приснути зі сміху. — …Дотримуватися законів і постанов міста Анк-Морпорк, кома, служити суспільній довірі і захищати підданих Його, коса риска, Її Величності, підкреслити потрібне, дужка відкривається, ім’я монарха, дужка закривається…

Анґва намагалася дивитися кудись позаду Моркви. На додаток до всього іншого, монотонне бубоніння Щебня вже на кілька десятків слів відставало від усіх інших.

Морква ж продовжував:

— Без страху, кома, думок про власну вигоду або боязні за власну безпеку, крапка з комою, переслідувати злочинців та захищати невинних, кома, з готовністю покласти власне життя, кома, якщо необхідно, кома, і допоможи мені, кома, дужка відкривається, зазначене божество, дужка закривається, крапка, боже бережи Короля, коса риска, Королеву, дужка відкривається, підкреслити необхідне, дужка закривається, крапка.

Анґва вдячно замовкла, і лише після цього зважилася подивитися на обличчя Моркви. На його щоці блищала щира сльоза.

— Ну, гм… добре. Це все… Дякую, — підсумував сержант Колон.

— За-хи-ща-ти не-вин-них, ко-ма…

— Повторите у вільний час, молодший констеблю Щебню, — сержант прокашлявся і знову звернувся до своїх записів. — Тепер до важливих питань. Ретуза Хапугінса знову випустили з в’язниці, тож будьте уважні — усі знають, як він святкує своє звільнення. До того ж кривавий троль Вуглеморд минулої ночі побив чотирьох жителів міста.

— …Якщо необхідно, ко-ма…

— А де капітан Ваймз? — запитав Ноббі. — Він мав би за це взятися.

— Капітан Ваймз… вирішує інші питання, — пояснив сержант Колон. — Перейти до цивільного життя не так уже й легко. Добре, — він знову подивився на свої папери і повернувся до гвардійців. І… однієї гвардійки. Хе-хе.

Його губи рухалися, ніби він рахував новобранців. Між Ноббі і молодшим констеблем Дуболомом він помітив крихітного нікчемного чоловічка, борода і волосся в якого настільки переросли всі можливі рамки пристойності, що він скидався на тхорика, що визирає з куща.

— …Мені, кома, дужка відкривається, зазначене божество, дужка закривається, крапка…

— Та щоб тобі! — вилаявся він. — Тут-і-Заразе, що ти тут забув? Дякую, Щебню… не салютувати… можеш сісти.

— Мене привів сюди пан Морква, — відповів Тут-і-Зараз.

— Превентивне покарання із затриманням, — сказав Морква.

— Знову? — Колон зняв ключі з гвіздка над столом і кинув їх злодієві… — Добре. Камера три. Візьми ключі зі собою, ми покличемо, якщо вони нам знадобляться.

— Ви дуже люб’язні, пане Колон, — подякував Тут-і-Зараз, тупцяючи сходами вниз до камер.

Колон похитав головою.

— Страшенний…

— Не такий він уже й страшенний, — зауважила Анґва.

— Та ні. Його ніхто не боїться, — уточнив Колон. — Страшенний невдаха.

— Пам’ятаєте, як він збирався йти аж до Дунманіфестіна, щоб викрасти у богів таємницю вогню? — всміхнувся Ноббі.

— А й кажу йому: «Тут-і-Заразе, таємницю вогню у богів уже давно викрали, тисячі років тому», — підхопив Морква. — А він говорить: «То це ще й стародавня річ. Навіть краще!»[4].

— Бідолашний хлопчина, — сказав сержант Колон. — Гаразд. Що там далі?.. Так, Моркво.

— Тепер вони повинні отримати королівський шилінг, — відповів знавець усіх законів.

— Правильно. Гаразд, — Колон вишкріб із кишені три анк-морпоркські долари розміром з пастку та з умістом золота, як у морській воді. Він по черзі кинув їх рекрутам.

— Це називається «королівським шилінгом», — сказав він, поглянувши на Моркву. — Не знаю чому. Ви повинні отримати його після складання присяги. Правила, розумієте… Це показує, що ви всі приєдналися, — він на якусь мить зашарівся, а потім кашлянув. — Правильно. О так. Каменорил… тролі, — він вчасно встиг виправити сам себе, — затіяли якийсь марш на Короткій вулиці. Молодший констеблю Щебню — не давайте йому салютувати! — Так… Що це за марш такий?

— У тролів Новий рік, — відповів Щебінь.

— Справді? Потрібно вивчити такі питання. Ще тут сказано, що карли… Ґноми затіяли якусь акцію.

— На честь Дня битви в долині Куума, — сказав констебль Дуболом. — День перемоги у битві з тролями, — він мав настільки самовдоволений вигляд, що цього не змогла прикрити навіть густа борода.

— Еге ж. Перемога із куща, — хмикнув Щебінь, поглянувши на ґнома.

— Що? Це тролі напали з кущів!.. — почав був Дуболом.

— Мовчати, обидва, — перебив Колон. — Дивіться, тут написано… ага… написано, що вони йдуть маршем… написано, що вони йдуть Короткою вулицею, — він перегорнув сторінку. — Так?

— Тролі йдуть в одну сторону, ґноми — в іншу? — перепитав Морква. — Назустріч одне одному?

— Ото парад буде! — зауважив Ноббі.

— Щось не так? — Анґва.

Морква замахав руками:

— От лихо! Буде м’ясорубка! Ми повинні щось зробити.

— Ґноми і тролі на одній території — це як відкритий вогонь на підлозі карткового будиночка, — сказав Ноббі. — Панно, ви коли-небудь розводили вогнище у картковому будинку?

Зазвичай червоне обличчя сержанта Колона стало блідо-рожевим. Він пристебнув до пояса меча і взяв палицю.

— Пам’ятайте, — сказав він, — там ви маєте бути обачними.

— Так, — сказав Ноббі, — а може, будемо обачними одразу і нікуди не підемо?

Потрібно зануритися глибоко в минуле, щоб зрозуміти, чому тролі і ґноми так ненавидять одне одного.

Вони подібні, як сир і крейда. Так, саме як сир і крейда. Одні органічні й неприємно пахнуть, а інші — ні. Ґноми заробляють на життя, добуваючи цінні мінерали з гірських порід у скелях. Тролі — форма життя на основі кремнію — схожі на скелі з цінними мінералами. Більшість часу вони проводять у сплячці, тож скелі, яка містить цінні корисні мінерали, досить небезпечно спати, коли скрізь бігають ґноми з кайлами. Ґноми ж ненавидять тролів, бо, знаєте, не дуже приємно, коли ти знайшов на скелі цілу жилу цінних мінералів і вже починаєш їх добувати, а скеля раптом встає і відриває тобі руку, бо ти, як виявилося, щойно загнав своє кайло їй прямо у вухо.

Це був стан постійної міжвидової боротьби, і, як і будь-яка достойна боротьба, вона не потребувала жодних ґрунтовних причин. Достатньо було, що ця боротьба завжди існувала[5]. Ґноми ненавиділи тролів, тому що тролі ненавиділи ґномів, і навпаки.

Вартові сховався у Трьохламповому провулку, що був розташований приблизно на півдорозі до Короткої вулиці. Десь далеко почувся тріск феєрверків. Ґноми їх запускають, щоб відігнати злих духів. Тролі їх запускають… та, власне, не запускають… вони їх жують, і ті самі запускаються.

— А чому ми не можемо дати їм побитися, а потім заарештувати тих, хто програє? — сказав капрал Ноббс. — Ми ж так завжди робили.

— Патриція дуже дратують міжвидові сутички, — сердито сказав сержант Колон. — У нього від них сарказм.

Тут йому щось спало на думку. Його обличчя навіть посвітлішало.

— Моркво, що ти думаєш?

Щось спало йому на думку вдруге. Врешті-решт Морква нижчий за званням.

— Капрале Моркво!

— Сержанте?

— Владнай це.

Морква поглянув на стіни тролів і ґномів. Вони рухалися одна на одну.

— Слухаюся, сержанте, — відповів капрал. — Молодші констеблі Дуболоме і Щебню — не салютувати! — гайда зі мною.

— Не можна їх відпускати! — обурилася Анґва. — Це ж вірна смерть!

— Цей хлопчина розуміється в питаннях службового обов’язку, — сказав капрал Ноббс. Він витяг з-за вуха недопалок і рвучко підпалив сірник об підошву свого черевика.

— Не переймайтеся, міс, — Колон намагався її заспокоїти. — Він…

— Молодший констебль, — виправила Анґва.

— Що?

— Молодший констебль, — повторила вона. — Не міс. Капрал Морква каже, що у вартового немає статі.

На тлі шаленого кашлю Ноббі сержант Колон продовжив:

— Я маю на увазі, молодший констеблю, що молодий Морква дуже хризматичний.

— Хризматичний?

— Дуже.

Трясти нарешті перестало. Товстунчик був дуже роздратованим. Дуже-дуже роздратованим.

Почувся стукіт.

Край мішка зсунувся, і на Товстунчика поглянув іще один дракон.

Він також мав роздратований вигляд.

Товстунчик відреагував у єдиний відомий йому спосіб.

Морква стояв посеред вулиці, склавши руки, в той час як двоє новобранців стояли прямо за ним, намагаючись одночасно стежити за обома маршами.

Колон думав, що Морква простак. Морква часто видається простаком. Та він і був простаком.

У цьому люди помиляються. Вони думають, що простак — це те саме, що дурень.

Морква не був дурнем. Він був прямим, чесним, добродушним і шляхетним у всіх своїх вчинках. В Анк-Морпорку, зазвичай, це і було характеристикою дурня, у будь-якому випадку, це давало б йому шанси на виживання, як у медузи на розпеченій сковорідці. Але варто було взяти до уваги ще декілька факторів. Один із них — це міцний кулак, який викликав повагу навіть у тролів. Інший — це те, що Морква мав якесь надприродне уміння усім подобатися. Він добре обходився з людьми, навіть арештовуючи їх, і мав виняткову пам’ять на імена.

Значну частину своєї юності він провів у невеличкій колонії ґномів, де майже не було чужих. В Анк-Морпорку його талант раптово розвинувся, наче навмисне чекав, поки Морква опиниться у великому місті, і досі продовжував розвиватися.

Він весело махнув ґномам, які стрімко наближалися.

— Доброго ранку, пане Ударстегно! Доброго ранку, пане Міцноруче!

Потім він повернувся і помахав першому тролю в колоні. Почувся приглушений звук, наче хтось запустив феєрверк прямо всередині троля.

— Доброго ранку, пане Боксите!

Він приклав руки до рота, утворюючи ручний гучномовець.

— Може, зупинитеся і послухаєте мене? — гукнув він.

Два марші і справді зупинилися, їх учасники вагалися і починали втелющуватися одне одному в спини. Інакше вони просто розтоптали б Моркву.

Якщо в Моркви і була якась вада, то це невміння звертати увагу на дрібниці, коли він брався за щось важливіше. Тож, думаючи про вирішення проблеми, він не помітив, як хтось почав перешіптуватися у нього за спиною.

— Гей! Ви напали на нас із кущів! А твоя руда матір…

— Годі, панове, — впевнено, але привітно продовжив Морква, — я впевнений, що для бійки немає приводу…

— Це ви напали на нас із кущів, мій прапрадід був у долині Куум, він мені розповідав!

— Сьогодні такий чудовий день у нашому прекрасному місті. Я звертаюся до вас як до поважних громадян Анк-Морпорка…

— Та невже? Ти навіть знаєш, хто твій батько?

— І закликаю… Ви повинні святкувати свої величні видові свята мирно… Погляньте на моїх колег, які забули про міжвидові розбіжності…

— Огидний ґноме! Я рознесу твою голову!

— Щоб забезпечити мир…

— Я б міг тебе знищити навіть однією рукою!

— У нашому місті, герб якого…

— Спробуй, і в тебе не стане ЖОДНОЇ!

— Ми з гордістю носимо на грудях…

— Гр-р-р-р-р!

— Ай-яй!

Морква раптом усвідомив, на нього ніхто не звертав уваги. Він обернувся.

Молодший констебль Дуболом висів догори дриґом, тому що молодший констебль Щебінь намагався постукати його головою в шоломі об бруківку. Молодший констебль Дуболом, своєю чергою, тримав Щебня за коліно, намагаючись зайняти зручну позицію для того, щоб увігнати зуби йому в ногу.

Учасники маршів спостерігали із захопленням.

— Ми повинні втрутитися! — сказала Анґва, визираючи з укриття, в якому сховалися всі інші вартові.

— Ну-у-у, — повільно сказав сержант Колон, — етнічні питання такі складні.

— Один невірний крок — і тобі каюк, — сказав Ноббі. — Ці хлопці вразливі.

— Вразливі? Вони намагаються вбити один одного!

— Це питання культури, — додав сержант Колон смиренним тоном. — Ми не можемо нав’язувати їм свою культуру. Нас звинуватять у видизмі.

А на вулиці капрал Морква стояв червоний, мов помідор.

— Якщо він хоч пальцем торкнеться когось із них, поки їхні друзі спостерігають, — пояснював Ноббі, — всьому плану гаплик. У такому випадку пропоную чимдуж тікати.

На могутній шиї Моркви почали виднітися жили. Він упер руки в боки і прогримів:

— Молодший констеблю Щебінь! Салютувати!

Вони вчили його годинами. Щебневі довелося сильно напружити мозок, щоб засвоїти це мистецтво, однак тепер все відбувалося на рівні автоматизму.

Він салютував.

У його руці висів ґном.

Тож він віддав честь, тримаючи молодшого констебля Дуболома, махнувши ним, наче маленьким розлюченим кийком.

Брязкіт їхніх шоломів, які нарешті зустрілися, відлунював від будівель, а вже за мить його витіснив звук падіння, бо вони обоє гепнулися на землю.

Морква потицяв у тіла носаком сандалі.

Потім він обернувся і покрокував у бік колони ґномів. Навіть повітря здригалося від його гніву.

У провулку ж сержант Колон від жаху почав смоктати край власного шолома.

— У вас є зброя, правда ж? — визвірився Морква на сотню ґномів. — Зізнавайтеся! Якщо ґноми, які мають зброю, зараз же не кинуть її на землю, весь ваш марш, а я маю на увазі весь, зараз же опиниться в камерах! Я не жартую!

Ґноми в першому ряду зробили крок назад. Почулися поодинокі звуки металевих предметів, що падали на землю.

— Це всіх стосується, — погрозив Морква. — І тебе, чорнобородий. Я бачу, як ти ховаєшся за паном Стегноломом! Я все бачу, пане Міцноруче! Покладіть зброю на землю! Не до жартів!

— Його вб’ють? — тихо мовила Анґва.

— Дивно, але ні, — сказав Ноббі. — Якби це робив хтось із нас, вони би подрібнили нас на фарш. Але, здається, у нього виходить.

— Це все його хризма, — нагадав сержант Колон, який так злякався, що мусив триматися за стіну, аби не сповзти по ній на землю.

— Харизма? — нарешті зрозуміла Анґва.

— Еге ж. Саме вона. Так.

— Як він із ними вправляється?

— Хтозна, — сказав Ноббі. — Може, у нього талант такий?

Морква повернувся до тролів, які мовчки посміювалися з ґномів.

— Щодо вас, — зауважив він, — я сьогодні обов’язково патрулюватиму Кар’єрний провулок. Сподіваюся, проблем не буде?

Тролі зачовгали своїми величезними ногами. Почулося бурмотіння.

Морква приклав руку до вуха.

— Не чую.

Бурмотіння стало голоснішим і нагадувало таку собі токату з сотні незадоволених голосів на тему «Ні, капрале Моркво».

— Добре. А тепер ідіть. І більше не влаштовуйте таких дурниць. Ви ж добрі хлопці?

Морква витер із рук пил та усміхнувся одночасно обом колонам. Тролі були спантеличені. Теоретично, Морква повинен був стати тонкою плівкою жиру на стіні. Але якимось чином цього не сталося…

Анґва здивувалася:

— Він щойно назвав сотню тролів добрими хлопцями. Та дехто з них недавно з гір спустився! Деякі навіть не обтрусили з себе гірські лишайники!

— То така трольська мода, — зауважив сержант Колон.

І тоді світ вибухнув.

Вартові пішли ще до того, як капітан Ваймз повернувся до Псевдополь-Ярду. Він піднявся сходами до свого кабінету і сів на липке шкіряне крісло. Його порожній погляд торкнувся стіни.

Він хотів полишити Сторожу. Звичайно, хотів.

Роботу в Сторожі не можна було назвати способом життя. Принаймні не життя.

Геть незручні години роботи. Постійна невпевненість у тому, що у цьому прагматичному місті сьогодні є законним, а що ні. Ані натяку на особисте життя, ніде правди діти. Погана їжа, нерегулярний графік харчування; він навіть з’їв кілька ковбасок Нудля Від-Душі-Відриваю. Здавалося, що, крім дощу та спеки, іншої погоди не бувало. Ніяких друзів, крім власного загону, бо вони були єдиними людьми, які існували в його світі.

А через кілька днів він, як сказав сержант Колон, в молоці купатиметься. Нічого не робитиме, хіба що цілісінький день їстиме та кататиметься на великому коні, роздаючи накази слугам.

У подібні моменти в його пам’яті спливав образ старого сержанта Кепла. Він був головним, коли Ваймз був ще новобранцем. І незабаром пішов на пенсію. У складчину вони купили йому дешевий годинник, який міг працювати лише декілька років, поки бісик всередині нього не вивітриться.

«Неймовірно дурний подарунок, — весело подумав Ваймз, досі дивлячись на стіну. — Старий іде на пенсію, здає значок, пісочний годинник і дзвоник, і що ми йому даруємо? Годинник!»

Але наступного дня той знов прийшов на роботу, уже з цим годинником. Провести курси вартової майстерності, говорив він, навчити молодняк не втрапляти в халепу, ха-ха. Через місяць він носив Варті вугілля і підмітав підлогу, виконував доручення і допомагав людям зі звітами. Він не міг полишити роботу ще п’ять років. Там і залишився. Шість років по тому хтось із вартових знайшов його у штабі Сторожі… мертвим на підлозі…

І виявилося, що ніхто, взагалі ніхто, не знав, де жив сержант, або навіть чи є в нього дружина. Ховали його також у складчину, згадав Ваймз. І ніхто, окрім вартових, не прийшов на похорон…

Якщо згадати, то на похорони вартових завжди приходять лише вартові.

Звичайно, зараз були інші часи. Сержант Колон уже багато років щасливо одружений, можливо, тому, що його робочий графік і графік його дружини дають їм змогу зустрічатися лише зрідка зазвичай на порозі. Але вона залишає йому в духовці пристойну їжу, тож між ними точно щось є. У них навіть є онуки, а отже, були часи, коли вони не мали можливості так добре одне одного уникати. До молодого Моркви клеяться усі молоденькі дівчата. Навіть капрал Ноббс… що ж, він, мабуть, також улаштував особисте життя. Казали, що він має досить гарне тіло. Тільки от ніхто не міг зрозуміти, де він це тіло тримає.

Але кожен із вартових має близьку людину. Хоча у випадку Ноббі — скоріш за все, проти її волі.

Тож, капітане Ваймзе, що ти відчуваєш? Вона тобі не байдужа? Про кохання не йдеться, це — не те слово, яке можна використовувати тим, кому далеко за сорок. Або ти просто боїшся стати стариганом, який помирає в ямці свого життя і якого лише з жалості ховає купка молодих людей, для яких ти ніколи не був кимось більшим, ніж старим пердуном, що завжди плутався під ногами і був потрібен лише для того, аби приносити каву та гарячі фіглянки, а поза очі з тебе завжди сміялися?

Він хотів би цього уникнути. І Доля подарувала йому казку.

Звичайно, він знав, що вона багата. Але він не очікував виклику до контори пана Високара.

Пан Високар довгий час був сімейним адвокатом Ремкінів. Століттями. Він вампір.

Ваймз не любив вампірів. Ґноми (коли вони тверезі) не схильні дуже порушувати закон. Навіть тролі були ще нічого, якщо не випускати їх із поля зору. Але від нежиті у нього свербіла шия. Жити і дати жити іншим — добре гасло, однак проблеми починалися, якщо застосувати його до вампірів…

Пан Високар був щуплявим, як черепаха, і дуже блідим. Він добирався до суті справи цілу вічність, а потім Ваймза наче прибили гвіздками до крісла.

— Скільки?

— Гм… Думаю, можна впевнено сказати, що майно включає ферми, райони міської забудови та невелику ділянку рухомості поблизу Невидної академії, все це приносить приблизно… сім мільйонів доларів на рік. Так. Я б сказав, сім мільйонів, за поточною оцінкою.

— І все це моє?

— З моменту вашого одруження з леді Сибіл. Хоча ось лист, в якому вона наказувала мені відкрити вам доступ до всіх її рахунків просто зараз.

Мертві очі-перлини уважно спостерігали за Ваймзом.

— Леді Сибіл, — сказав він, — володіє приблизно однією десятою частиною Анка та значними площами в Морпорку, а також, звичайно, значними фермерськими угіддями в…

— Але… але… все це буде у нашій спільній власності…

— Леді Сибіл дала мені дуже точні інструкції. Вона передає вам як її чоловікові все своє майно. Вона дещо… старомодна, — він посунув складений папір по столу у напрямку до капітана. Ваймз взяв його в руки, розгорнув і отетерів.

— Звичайно, якщо ви підете з життя раніше за неї, — бубонів пан Високар, — майно повернеться до неї відповідно до законодавства про шлюб. Або до будь-якого нащадка цього союзу, звичайно…

У той момент Ваймз навіть не міг нічого сказати. Він просто відчував, як його щелепа опускається, а невеликі ділянки мозку зливаються докупи.

— Леді Сибіл, — пояснював адвокат, але його голос здавався таким далеким, — хоч уже й не така молода, однак має чудове здоров’я, тому не бачу причин не…

Решту зустрічі Ваймз провів в автономному режимі.

Він не міг про це думати. Коли він все ж робив над собою зусилля, думки від нього втікали. І, як це відбувалося у випадках, коли світ на нього налягав, думки тікали далі і далі.

Він відкрив нижню шухляду свого робочого столу і подивився на блискучу пляшку «Дуже вишуканого віскі» виробництва династії Обіймиведмедів. Він не знав, як воно сюди потрапило. Але чомусь він його не викинув.

Якщо візьмешся за старе, не бачити тобі пенсії. Обмежся сигарою.

Він зачинив шухляду і відкинувся назад, діставши з кишені половину сигари.

Вартові вже не такі, як раніше. Політика. Ха! Вартові минулих часів, такі, як старий Кеші, дзиґою крутилися б у могилах, якби дізналися, що до Сторожі узяли жі…

І тоді світ вибухнув.

Вибухнуло вікно, і його уламки посипалися на стіну позаду Ваймза, поранивши йому вухо.

Він кинувся на підлогу і покотився під стіл.

Невже знову! Ну все, це востаннє алхіміки підірвали свою гільдію, і Ваймз про це подбає…

Але, коли він визирнув із вікна, то побачив хмари пилу над Гільдією найманців…

Коли Ваймз дістався до входу в Гільдію, решта вартових уже бігли Філігранною вулицею. Пара вдягнених у чорне найманців ввічливо не пускала його, м’яко натякаючи на те, що, якщо він не послухається, вони застосують неввічливість. За воротами чулася метушня.

— Бачиш значок? Бачиш? — вимагав Ваймз.

— Це власність Гільдії, — відповів найманець.

— Іменем закону, пустіть мене, — Ваймз переходив на крик.

Найманець нервово посміхнувся:

— Відповідно до закону, у стінах Гільдії панує законодавство Гільдії.

Ваймз витріщився на нього. Але це було чистою правдою. Закони міста, якими б вони не були, не проникали у володіння Гільдій. Гільдії мали власні закони. Гільдіям належали…

Він зупинився. Позаду нього стояла молодший констебль Анґва. Вона підняла уламок скла.

Потім вона поворушила ногою сміття.

Потім її погляд зупинився на маленькому безпородному собаці, зовнішність якого було дуже важко описати.

Собака пильно спостерігав за нею з-під воза. Насправді описати його було, може, не так і важко. Навіть легко. Він був схожий на неприємний запах з рота, якщо до нього додати мокрий чорний ніс.

— Гав-гав, — буденно сказав собака. — Гав-гав, а ще рик-рик.

Собака потупотів у початок провулка. Анґва озирнулася і пішла за собакою. Решта загону зібралися навколо Ваймза, який на мить замовкнув.

— Привести головного, — сказав він. — Негайно!

Молодий найманець в’їдливо посміхнувся:

— Ха! Твоя форма мене не злякає.

Ваймз глянув на пом’ятий нагрудник і зношену кольчугу.

— І справді, — сказав він. — Форма не страшна. Перепрошую. Капрале Моркво, молодший констеблю Щебню.

Найманець раптом усвідомив, що сонячне світло кудись зникло.

— А ось ці дві форми, — посміхнувся Ваймз, явно перебуваючи поза межами сонячного затемнення, — ці дві форми трохи страшніші.

Найманець повільно кивнув. До цього він не був готовий. Зазвичай вартові не наближалися до Гільдії. Який у цьому сенс? В ідеально скроєному одязі кожного з найманців приховано щонайменше вісімнадцять знарядь убивства. Але ситуація ставала загрозливою, оскільки Щебінь мав по знаряддю на кожну руку. На кожній руці, можна так сказати.

— То… напевне… е-е-е… я піду покличу головного. Добре?

Морква нахилився і промовив надзвичайно серйозним тоном:

— Дякую за співпрацю.

Анґва дивилася на пса. Пес дивився на Анґву.

Вона присіла. Собака також сів і почав люто чухати за вухом.

Обережно озирнувшись, щоб переконатися, що їх ніхто не бачить, вона прогавкала своє питання.

— Не треба цього, — сказав собака.

— Ти можеш говорити?

— Так. Для цього багато розуму не треба, — сказав собака. — А ще не треба багато розуму, щоб зрозуміти, хто ти така.

Здавалося, Анґва запанікувала.

— Як ти зрозумів?

— Запах, дівчино. Вас там хоч чомусь навчають? Ох, я почув твій запах за милю. І подумав, невже? Хтось із них працює у Сторожі?

Анґва сердито пригрозила пальцем:

— Не смій комусь сказати.

Собака засмутився. Він мав навіть гірший вигляд, ніж раніше.

— А хто мене послухає?

— Чому ні?

— Тому що всі знають, що собаки не можуть говорити. Вони мене чують, бачать, але зазвичай просто думають, що це їхній внутрішній голос. Принаймні якщо не станеться чогось такого… — собака зітхнув. — Повір мені, я знаю, про що говорю. Я читав книги. Ну добре… жував книги.

Він знову почухав за вухом.

— Мені здається, — нарешті промовив собака, — ми могли б допомогти одне одному…

— Яким чином?

— Ну, ти могла би принести мені м’яса. М’ясо покращує мою пам’ять. Але тільки поки я їм. Щойно м’ясо закінчується — і я вже нічого не пам’ятаю.

Анґва насупилася.

— Люди не дуже полюбляють слово «шантаж», — сказала вона.

— Це не єдине слово, яке їм не подобається, — відповів собака. — Подивися на мене. У мене хронічна розумність. Хіба собаці це потрібно? Я про це просив? Ні! Я просто шукав тихе місце, щоб відпочити. Сховався в будівлі біля Невидної академії. Ніхто не попереджав мене про всю цю чортову магію, що тече там стрімкими потоками. І ось я прокидаюся, відкриваю очі, мізки шиплять, наче в них засипали проносного. Невже знову? Абстрактна концептуалізація, інтелектуальний розвиток… На біса це мені? Минулого разу все це закінчилося тим, що я рятував усесвіт від… як їх… Підземельних вимірів, і чи хтось мені подякував? «Хороший песик, дайте йому кісточку». Ха-ха, — він простягнув до неї свою заяложену лапу. — Мене звати Гаспод. Щось подібне трапляється зі мною щотижня. У вільний час я — простий собака.

Анґва здалася. Вона взяла побиту міллю лапу і потисла її.

— Моє ім’я Анґва. А хто я, ти сам знаєш.

— Уже забув, — відповів Гаспод.

Стіна однієї з кімнат на першому поверсі перетворилася на зяючу дірку, з якої капітан Ваймз спантеличено дивився на уламки, що розлетілися по всьому подвір’ю Гільдії. Від вибуху повилітали усі вікна. Під ногами валялося бите скло. Дзеркальне скло. Звичайно, найманці страждали від марнославства… чи насолоджувалися ним… ну, любили милуватися собою. Але ж дзеркала повинні бути в кімнатах. Хіба можна використовувати дзеркала для зовнішніх робіт? Вони вішаються дзеркальною поверхнею всередину приміщення, а не назовні.

Він побачив, як молодший констебль Дуболом нахилився вниз і підхопив декілька шківів, на яких виднілися наполовину згорілі мотузки.

В уламках він побачив прямокутник картки.

Волосинки на тильній стороні Ваймзової руки наїжачилися від напруження.

У повітрі відчувався дивний запах.

Ваймз був готовий першим визнати, що поліцейський з нього геть ніякий, але він не мав на це права, бо інші люди на більш високих посадах із задоволенням визнали б це за нього. У Ваймза бували спалахи самостійності, які засмучували важливих людей, а кожен, хто засмучує важливих людей, автоматично втрачає кваліфікацію вартового. Але він мав розвинені інстинкти. Без них провести все життя на вулицях неможливо. Так само, як джунглі враз змінюються, щойно почувши запах мисливця, змінилося і місто.

Щось було не так, щось пішло не так, і він не міг зрозуміти, що саме. Він потягнувся вниз…

— Що все це означає?

Ваймз випрямився, але не обернувся.

— Сержанте Колоне, я хочу, щоб ви повернулися до штабу Сторожі з Ноббі та Щебнем, — сказав він. — Капрал Морква та молодший констебль Дуболом залишаються зі мною.

— Так, сер! — швидко згодився сержант Колон, сильно тупаючи та щодуху віддаючи честь, тим самим надзвичайно дратуючи найманців. Ваймз оцінив його спробу.

Лише потім він обернувся.

— Ах, докторе Ребусе, — привітався він.

Голова Гільдії найманців побілів від люті, що чудово контрастувало з його вугільно-чорним вбранням.

— Вас ніхто не викликав! — сказав він. — Вартові! Що ви всі тут забули? Ходите навколо, ніби це ваша Гільдія!

Ваймз змовчав. Його серце співало. Він смакував мить. Він хотів би сфотографувати цю мить і обережно сховати її у великій книзі, щоб пізніше, уже на старості, час від часу виймати це фото і згадувати свій тріумф. Він потягнувся до нагрудника і витягнув листа від адвоката.

— Ну, якщо вам потрібна зовсім уже ґрунтовна причина, — сказав він, — то це і є моя Гільдія.

Людину визначає те, що вона ненавидить. Капітан Ваймз ненавидів дуже багато речей. І список очолювали найманні, відразу ж після королів та нежиті.

Він мав визнати, що доктор Ребус отямився досить швидко. Читаючи листа, він не вибухнув і навіть не почав сперечатися. Він навіть не почав кричати, що лист — підробка. Він просто склав його, віддав Ваймзові і холодно сказав:

— Я бачу. Принаймні Гільдія залишається у приватній власності.

— Так. Тепер, будь ласка, розкажіть мені, що тут відбувається.

Він помітив, що інші старші найманці заходять у двір через отвір у стіні. Вони дуже уважно дивилися на уламки навколо.

— Це все від феєрверків, — відповів Ребус.

— Ну добре, — згодився ситий Гаспод, — а було все ось як. Хтось поклав коробку з драконом прямо біля стіни посеред подвір’я… ось… а потім хтось пішов і сховався за однією з отих величезних скульптур, потягнув за мотузочку і… Бабах!

— Бабах?

— Отже… Тоді наш друг заховався в дірку в стіні й одразу ж виліз із схованки і почав бігати подвір’ям разом з усіма. І так він змішався із натовпом. Звичайно! Ще один чоловік у чорному. Ніхто й не помітить, розумієш?

— Маєш на увазі, що він досі там?

— Звідки я знаю? Капюшони та плащі, усі в чорному…

— А як ти все це помітив?

— Я відвідую Гільдію найманців щосереди. Ніч м’ясного асорті на грилі, розумієш? — Гаспод помітив порожній вираз Анґвиних очей і зітхнув. — У середу ввечері кухар завжди готує м’ясне асорті на грилі. І кров’янку ніхто не їсть. Отож, я прибігаю до кухні, розумієш, гав-гав, дай-дай, хто у нас хороший хлопчик, подивіться на маленького песика, здається, ніби він розуміє кожне слово, а що в мене є для хорошого хлопчика…

На мить він зніяковів.

— Гордість гордістю, але ковбаса ковбасою, — сказав він.

— Від феєрверків? — сказав Ваймз.

Доктор Ребус був схожий на людину, що хапається за колоду у штормовому морі.

— Еге ж. Від феєрверків. Так. На День засновника. Прикра випадковість. Хтось викинув запалений сірник прямо в коробку, — доктор Ребус раптом усміхнувся. — Любий мій капітане Ваймзе, — сказав він, плескаючи руками, — я так ціную вашу турботу, я справді…

— Вони зберігалися в тій кімнаті? — спитав Ваймз.

— Так, але немає жодних доказів…

Ваймз підійшов до отвору в стіні і зазирнув усередину. Кілька найманців поглянули на доктора Ребуса і байдуже переклали руки на різні частини свого вбрання. Він похитав головою.

Його обережність могла бути викликана тим, що Морква поклав руку на руків’я меча, але могло спрацювати і те, що врешті-решт найманці мали певний кодекс. Безкоштовне убивство для них було чимось на зразок ганебного вчинку.

— Схоже на якийсь… музей, — сказав Ваймз. — Такі речі… Це — пам’ятне місце Гільдії?

— Саме так. Різні потрібні дрібнички. Ви ж знаєте, з роками вони лише накопичуються.

— Ну… Здається, все в ідеальному порядку, — сказав Ваймз. — Вибачте, що потурбував вас, докторе. Мені вже час. Сподіваюся, що жодним чином не заподіяв вам незручності.

— Звичайно, ні! Радий, що зміг вас заспокоїти.

Увічливо, але твердо їх провели до воріт.

— Раджу вам прибрати все це скло, — сказав капітан Ваймз, знову поглянувши на уламки. — Якщо все подвір’я буде усипане склом, хтось може поранитися. Не хотілося б, щоб хтось із членів Гільдії постраждав.

— Цієї ж хвилини все зробимо, — пообіцяв Ребус.

— Добре. Добре. Дуже дякую, — Капітан Ваймз зупинився біля дверей, а потім демонстративно вдарив долонею по лобі. — Вибачте, вибачте! Голова сьогодні наче решето. Що у вас там викрали? Як ви казали?

Жоден м’яз не поворухнувся на Ребусовім обличчі.

— Я не казав, що у нас щось вкрали, капітане Ваймзе.

Ваймз на мить витріщився на нього.

— Звісно! Вибачте! Звісно, ви такого не казали… Перепрошую… Робота мене просто вбиває. То я піду.

Двері зачинилися прямо перед його обличчям.

— Добре, — сказав Ваймз.

— Капітане, а чому…? — почав було Морква. Ваймз підняв руку.

— Тепер все зрозуміло, — заспокоїв він його голосніше, ніж потрібно. — Немає причин для хвилювання. Повертаємося. Де молодший констебль… як там її?

— Тут, капітане, — миттю відповіла Анґва, виходячи з провулка.

— Ховалася. Ну добре. А це що?

— Гав-гав, скигл-скигл.

— Капітане, це лише маленький песик.

— О Боги…

Гільдією найманців пронісся дзвін іржавого Дзвона інгумації. Одягнені в чорний колір фігури бігали туди й сюди, штовхаючи і штовхаючись, поспішаючи дістатися до подвір’я.

Рада гільдій поспішно зібралася біля кабінету доктора Ребуса. Його заступник пан Дауні нерішуче постукав У двері.

— Заходьте.

Рада увійшла.

Кабінет Ребуса був найбільшою кімнатою в будівлі. Відвідувачам завжди здавалося неправильним, що Гільдія найманців має такі легкі, повітряні, добре оформлені приміщення, більше схожі на приміщення джентльменського клубу, ніж на будівлю, де щодня відбувається планування акту вбивства.

На стінах висіли веселі картини на тему полювання. Однак, якщо придивитися, здобиччю були не олені чи лисиці. Були також групові офорти, а з недавніх пір — і нові вишукані іконографії — ряди усміхнених облич членів Гільдії визирали з вугільно-чорного одягу, а наймолодші члени сиділи попереду, схрестивши ноги. Хтось навіть кривлявся[6].

З одного боку кімнати стояв великий столик з червоного дерева, де проводилися засідання старійшин Гільдії. З іншого боку кімнати можна було побачити приватну бібліотеку Ребуса та невеликий робочий стіл. Над лавою містилася масивна аптечка, яка складалася з сотень маленьких ящиків. Назви на ярликах ящиків були закодовані секретною мовою найманців, але гості Гільдії зазвичай і так не виявляли бажання частуватися місцевими напоями.

Стелю тримали чотири чорні гранітні колони. На них було вигравіювано імена найманців, які залишили помітний слід в історії. Стіл Ребуса стояв прямо посередині між колонами. Сам Ребус стояв позаду стола, а вираз його обличчя був майже таким дерев’яним, як і його стіл.

— Потрібно провести перекличку, — відрізав він. — Ніхто не покидав подвір’я Гільдії?

— Ні, сер.

— Чому ти такий упевнений?

— Охоронці на дахах Філігранної вулиці кажуть, що ніхто не заходив і не виходив, сер.

— А за ними хто слідкує?

— Вони самі слідкують один за одним, сер.

— Дуже добре. Слухайте мене уважно. Я хочу, щоб усі уламки поприбирали. Якщо комусь потрібно вийти за межі Гільдії, простежити за ним. Перерити всі мишачі нори в Гільдії, зрозуміли?

— Докторе, а що шукати? — запитав молодший викладач кафедри отрут.

— Те… що сховане. Якщо ви щось знайдете і не знатимете, що це таке, негайно відправляйте по члена ради. У жодному разі не чіпайте самі.

— Але, докторе, тут багато що сховане…

— Ви це відчуєте. Зрозуміло?

— Ні, сер.

— Добре. І ніхто з вас не повинен говорити з цими триклятими вартовими. Хлопче… принеси мій капелюх, — доктор Ребус зітхнув. — Здається, мені доведеться розповісти про все Патрицію.

— Не пощастило, сер.

Капітан мовчав, аж поки вони перейшли через Латунний міст.

— Капрале Моркво, — сказав він, — пам’ятаєш, я завжди говорив тобі про важливість спостережливості?

— Так, капітане. Я завжди уважно слухав ваші поради з цього приводу.

— Отже, Варто, що ви наспостерігали?

— Хтось розбив дзеркало. Усі знають, що найманці люблять дзеркала. Але якщо це був музей, чому там було дзеркало?

— Перепрошую, сер.

— Хто це сказав?

— Я, сер. Молодший констебль Дуболом.

— О, так. Так?

— Я трохи знайомий з феєрверками, сер. Я знаю їхній запах. Там пахло не феєрверками. Чимось іншим.

— Добре… внюхано, Дуболоме.

— А ще там були шматки горілої мотузки та шківи.

— Я чув запах дракона.

— Справді, капітане?

— Я на цьому розуміюся, — Ваймз скривився. Якщо проведеш стільки часу в компанії леді Ремкін, то незабаром починаєш розуміти, як пахнуть дракони. Якщо під час вечері щось поклало голову тобі на коліна, краще мовчки частувати його ласощами та лише сподіватися, що в нього не буде гикавки.

— У кімнаті була скляна шафа, — сказав він. — І хтось її розбив. Що думаєте? Так, щось викрали. У пилюці я знайшов картку, але її встигли забрати, поки я говорив зі старим Ребусом. Я б віддав сто доларів, тільки б дізнатися, що на ній було написано.

— Чому, капітане? — здивувався капрал Морква.

— Тому що цей покидьок Ребус не хоче, аби я дізнався.

— І я знаю, від чого з’явилася та яма, — сказала Анґва.

— Від чого?

— То вибухнув дракон.

Вони йшли в приголомшливій тиші.

— Це цілком можливо, — погодився Морква. — Ці маленькі чорти вибухають навіть від звуку падіння шолома.

— Дракон, — пробурмотів Ваймз. — Молодший констеблю Анґво, звідки така ідея?

Анґва вагалася. «Мені собака розповів», — точно не ті слова, які призводять до кар’єрного зростання.

— Жіноча інтуїція, — пожартувала вона.

— Припускаю, — сказав Ваймз, — твоя інтуїція ризикне розповісти, що саме викрали?

Анґва знизала плечима. Морква помітив, як цікаво рухалися її груди.

— Щось таке, що найманці зберігали саме там, де можна було за ним постійно приглядати? — припустила вона.

— Та-а-ак, — замислився Ваймз. — А далі ти мені скажеш, що собака все це бачив.

— Гав?

Едвард де Гибль запнув штори, зачинив двері і сперся на них. Це було так просто!

Він поклав згорток на стіл. Це був тонкий згорток завдовжки близько чотирьох футів.

Він обережно його розгорнув, і там… було… воно.

Воно було схоже на той малюнок у трактаті. Як типово для людей!

Ціла сторінка, наповнена докладними кресленнями арбалетів, а цей шедевр — лише на берегах, ніби він і не має особливого значення.

Це було так просто! Навіщо його ховати? Напевно, тому, що люди боялися. Люди завжди боялися могутності. Вона змушувала їх нервуватися.

Едвард підхопив його, трохи погойдав у руці і зрозумів, що предмет просто просить, щоб його тримали.

Ти моє.

І це, тією чи іншою мірою, було кінцем Едварда де Гибля. Деякий час щось ще існувало, але воно було вже не зовсім людиною.

Був майже полудень. Сержант Колон відвів нових рекрутів на стрільби з лука на полігон «Бережи сідниці».

Ваймз вирушив у патрулювання разом із Морквою.

Він відчув, що щось усередині нього шипіло. Щось дратувало його втомлені, але досі гострі інстинкти, намагаючись привернути до себе увагу. Він мав рухатися. Морква намагався не відставати.

На вулицях навколо Гільдії молодші найманці ще підмітали скло.

— Найманці при денному світлі, — буркнув Ваймз. — Як це вони ще не перетворилися на попіл?

— То вампіри, сер, — сказав Морква.

— Га! Ти правий. Найманці і ліцензовані злодії… та криваві вампіри! Знаєш, хлопче, колись це було велике старе місто.

Підсвідомо вони йшли нога в ногу… прямували.

— За часів королів, сер?

— Королі? Королі? Чорт забирай, ні!

Пара найманців здивовано озирнулася.

— Я вам скажу, — сказав Ваймз. — Монарх — абсолютний правитель, так? Головний бос…

— Якщо тільки він не королева, — сказав Морква.

Ваймз поглянув на нього. Потім він кивнув.

— Добре, або головна боссазель…

— Ні, так можна казати лише у випадку, якщо це молода жінка. Королеви зазвичай старші. Вона повинна бути… босеса? Ні, це для молоденьких принцес. Ні. Мабуть, босиня.

Ваймз зробив паузу. У цьому місті щось відчувалося в самому повітрі. Якби Творець сказав «Нехай буде світло» в Анк-Морпорку, його б завалили питаннями на зразок «Якого кольору?»

— Краще «верховний правитель», — сказав він, знову починаючи прямувати.

— Гаразд.

— Але це неправильно, розумієш? Одна людина, що володіє силою життя і смерті.

— Але якщо він хороша людина… — почав Морква.

— Що? Що? Гаразд. Гаразд. Припустимо, що він хороша людина. А його заступник — він теж хороша людина? Можна лише сподіватися. Тому що і він править від імені короля. А решта королівського двору… вони обов’язково повинні бути хорошими людьми. Тому що якщо хоча б хтось із них поганий, результат — хабарництво та покривання злочинів.

— Патрицій — верховний правитель, — зазначив Морква. Він привітався до перехожого троля. — Добридень, пане Карбункуле.

— Але він не носить корону і не сидить на троні, і він не каже тобі, що його правління — це правильно, — сказав Ваймз. — Ненавиджу цього сволоту. Але він чесний. Чесний, як штопор.

— Навіть так, хороша людина в якості короля…

— Так? І що це дає? Королівська влада забруднює розум людей, хлопче. Чесні люди починають кланятися і плазувати лише тому, що чийсь дідусь убивав краще, ніж їхній. Слухай! Я впевнений, у нас колись були хороші королі! Але королі дають нам своїх нащадків! Тут уже кров бере своє, і ми отримуємо купку зарозумілих убивць, цілковитої сволоти! Вони починають відрізати голови королевам і намагаються вбити своїх кузенів що п’ять хвилин! Ми щойно пережили таке століття! І одного дня одна людина сказала: «Годі королів!» — і ми піднялися, і ми боролися з кровожерливими вельможами, і ми повалили короля з трону, і ми потягли його на площу Сатор і відрубали його кровожерливу голову! Ідеальна робота!

— Ого, — сказав Морква. — І хто це був?

— Хто?

— Людина, яка сказала: «Годі королів!»

На них дивилися люди. Обличчя Ваймза, до цього гнівно-червоне, перефарбувалося у ніяково-червоний колір. Однак різниця відтінків була досить незначною.

— О… У ті часи він був командувачем Міської варти, — пробурмотів він. — Його звали Старий Мордакамінь.

— Ніколи про нього не чув, — сказав Морква.

— Він, е-е-е, про нього не дуже часто пишуть в підручниках з історії, — сказав Ваймз. — Іноді потрібна громадянська війна, а іноді після цього краще зробити вигляд, що її ніколи не було. Іноді люди роблять щось важливе, але забути про них просто життєво необхідно для країни. Розумієш, у нього була сокира. Ніхто більше не наважився. Зрештою, це була шия короля. Королі, — він наче сплюнув це слово, — особливі. Навіть після того, як вони побачили… королівські покої та прибрали… шматочки. Навіть тоді. Ніхто не очистить світ. Але він взяв сокиру, вилаявся і зробив це.

— Що то був за король? — запитав Морква.

— Лоренцо Добрий, — стримано мовив Ваймз.

— Я бачив його портрет у музеї королівського палацу, — згадав Морква. — Старий товстун. В оточенні купи дітей.

— О так, — обережно мовив Ваймз. — Він дуже любив дітей.

Морква привітався з парою ґномів.

— Я цього не знав, — сказав він. — Я думав, це був звичайний переворот.

Ваймз знизав плечима.

— Усе це є в історичних трактатах, однак потрібно знати, де їх шукати. Це було кінцем королів Анк-Морпорка. У нього, здається, залишився живий син. І кілька божевільних родичів. Їх відправили у вигнання. Напевне, королівська родина дуже від цього страждала. Сам я не розумію чому.

— Здається, я розумію. Вам же подобається місто?

— Ну, так. Але якщо буде вибір між вигнанням і відсіканням голови, то я пакую валізи. У нас добре вийшло позбутися королів. Але, що я маю на увазі… тоді місто працювало.

— Досі працює, — сказав Морква.

Вони пройшли повз Гільдію найманців і порівнялися з високими стінами Гільдії блазнів, розташованої з іншого боку кварталу.

— Ні, просто існує. Інертно. Ось поглянь туди.

Морква слухняно підняв погляд.

На стику Широкого шляху та вулиці Алхіміків стояла знайома будівля. Фасад був пишно оздоблений, але покритий брудом. Його колонізували ґарґуйлі.

Іржаве гасло над портиком було таким: «НІ Д Щ, НІ СНІ, НІ ТЕМРЯВА Й Т МАН НЕ СПИНЯТЬ ВПЕВНЕНУ ОДУ МО», і колись давно, можливо, це було так, але нещодавно хтось вирішив, що потрібно написати додаток:

— О, — сказав він. — Королівська пошта.

— Просто пошта, — виправив Ваймз. — Мій дідусь казав, що колись можна було відправити лист і його б доставили протягом місяця. Обов’язково. Не треба було віддавати його перехожому ґному, сподіваючись, що маленький мерзотник не з’їсть його до того, як…

Він раптом замовкнув.

— Ой… Вибач. Я не хотів тебе образити.

— Я не образився, — добродушно відповів Морква.

— Справа не в тому, я не маю нічого проти ґномів. Я завжди говорив, що ще варто пошукати таких висококваліфікованих, законослухняних, працьовитих…

— Мерзотників?

— Так… Та ні!

Вони продовжили прямування.

— Та пані Кекс, — сказав Морква, — безумовно, сильна жінка, чи не так?

— Щира правда, — сказав Ваймз.

Під величезною сандалею Моркви щось хруснуло.

— Знову скло, — сказав він. — Щось далеко воно розлетілося.

— Дракони вибухають! Яка уява!

— Гав-гав, — почувся голос позаду.

— Цей клятий пес ходить за нами, — сказав Ваймз.

— Він гавкає на щось на стіні, — помітив Морква.

Гаспод холодно поглядав на них.

— Гав-гав, чорти б вас побрали, скигл-скигл, — він не витримав. — Ви там що, сліпі? Чорт забирай!

Він казав правду — нормальні люди не чули, що він говорить, тому що собаки не говорять. Це добре відомий факт. Це добре відомо на рівні інстинкту, як і багато інших відомих фактів, які перекривають досвід органів чуття. Це тому, що якби люди ходили, помічаючи все, що відбувається навколо них, ніхто б не виконував своєї роботи[7]. До того ж майже всі собаки не розмовляють. А ті, що вміють, — лише статистична похибка, яку можна ігнорувати.

Тим не менш, Гаспод виявив, що його можуть чути десь на підсвідомому рівні. Практично вчора хтось безтурботно скинув його в канаву, та не пройшов і кількох кроків, а вже подумав: оце я гад!

— Там щось є, — сказав Морква. — Щось синє, воно звисає з цієї ґарґуйлі.

— Гав-гав! Гав! Не пора мене похвалити?

Ваймз став Моркві на плечі і простяг руку вгору, але синя смужка все ще була недосяжною.

Ґарґуйля кинула на нього холодний погляд свого кам’яного ока.

— Не заперечуєш? — звернувся до неї Ваймз. — У тебе на вусі щось висить.

Кам’яною рукою ґарґуйля дотягнулася і, скрегочучи, відірвала надокучливий клаптик тканини.

— Дякую.

— На здо-ов’я.

Ваймз спустився.

— Капітане, вам подобаються ґаргуйлі, чи не так? — поцікавився Морква, коли вони рушили далі.

— Так. Можливо, вони — лише підвид тролів, але вони не чіпають перехожих і рідко опускаються нижче першого поверху… не чинять злочинів, про які хто-небудь може дізнатися. Мій тип.

Він розгорнув синю смужку.

Це був нашийник або принаймні те, що залишилося від нього — він обгорів з обох боків. Але через сажу неважко було прочитати слово «Товстунчик».

— Прокляття! — сказав Ваймз. — Вони підірвали дракона!

А зараз слід уявити собі найнебезпечнішу людину в світі.

Він ніколи у своєму житті не завдав шкоди живій істоті. Ніде правди діти, декільком він зробив розтин, але лише після того, як вони померли[8], і дивувався тому, наскільки добре їх склали, беручи до уваги те, що за це брався непрофесіонал. Кілька років він не виходив за межі великої провітрюваної кімнати, але це було нормально, тому що більшу частину часу він проводив не у просторі, а в ідеях. Є такі люди, яких важко ув’язнити.

Однак він вважав, що для здорового апетиту та правильної дефекації важливо вправлятися щодня протягом години, і зараз сидів на пристрої власного творіння.

Пристрій складався з сідла, закріпленого над парою педалей, які за допомогою ланцюга обертали велике дерев’яне колесо, що зараз утримувалося над землею за допомогою металевої підставки. Друге, вільне від ланцюга, дерев’яне колесо містилося перед сідлом, і його можна було повернути за допомогою румпельного механізму. Він встановив додаткове колесо і румпель, щоб можна було перекотити пристрій до стіни по завершенні вправ, і, крім того, це давало змогу досягти приємної симетрії самого пристрою.

Він назвав це «машина-в-якій-одне-колесо-обертається-педалями-та-є-ще-одне-колесо».

Лорд Ветінарі також працював.

Зазвичай він працював у Еліптичному кабінеті або у своєму простенькому дерев’яному кріслі біля підніжжя сходів палацу Анк-Морпорка; на вершині сходів стояв вкритий пилом трон із дорогоцінного металу. Це був трон королів Анк-Морпорка, і був він зроблений із чистого золота. Ветінарі ніколи не хотів на ньому сидіти.

Сьогодні був погожий день, тому він працював у саду.

Гості Анк-Морпорка часто зі здивуванням помічають, що біля палацу Патриція є досить цікаві сади.

Патрицій не був людиною, що дуже любить прогулянки в саду. Але деякі його попередники любили, і лорд Ветінарі ніколи нічого не змінював і не знищував, якщо для цього не було логічної причини. Він утримував маленький зоопарк та стайню, а іноді навіть визнавав, що самі сади мають надзвичайне культурне значення, оскільки це дійсно було так.

Ці сади створив сам Клятий Тупак Джонсон.

Багато чудових спеціалістів із ландшафту увійшли в історію і запам’яталися людям чудовими парками та садами, які вони створили з майже богоподібною силою та завбачливістю, без жодних сумнівів копаючи озера, пересуваючи пагорби та висаджуючи ліси, щоб дати можливість наступним поколінням оцінити піднесену красу дикої природи, покращеної людиною. Такими були Браун Умілець, Сміт Проникливий, Слейд-Гор Інтуїція Де Бере…

В Анк-Морпорку таким був Клятий Тупак Джонсон.

Клятий Тупак «Зараз-Це-Трохи-Безладне-На-Вигляд-Але-Ви-Побачите-Що-Буде-Через-П’ятсот-Років» Джонсон. Клятий Тупак «Розумієте-Я-Давав-Садівникам-Нормальні-Креслення» Джонсон. Клятий Тупак Джонсон, у якого дві тисячі тонн землі пішло на штучний пагорб перед Квірмським маєтком, бо «мене з розуму зводить цей пейзаж, що складається лише з купи дерев та гір, а вас?»

Парки Анк-Морпорка вважалися його найкращим творінням, якщо це можна так назвати. Наприклад, вони містили форелеве озеро завдовжки сто п’ятдесят ярдів, і — через одну з тих дрібненьких помилочок у кресленнях, що були відмітною рисою робіт Клятого Тупака, — шириною один дюйм. Озеро було домом для однієї-єдиної форелі, і цей дім був досить затишним, за умови, що вона не намагалася розвернутися, а ще колись тут був надзвичайно пишно оздоблений фонтан, який, коли його вперше увімкнули, зміг лише зловісно стогнати протягом п’яти хвилин, а потім вистрелив у повітря невеликим кам’яним херувимом.

Тут же було хохо, майже те саме, що хаха, тільки глибше. Хаха — це така прихована канава за стіною, розроблена для того, щоб власники земельних угідь могли споглядати розкішні парки, не переймаючись, що худоба або якась незручна біднота зіпсує газон своєю присутністю. Норовливий олівець Клятого Тупака намалював хаха глибиною в п’ятдесят футів, через що з життям розпрощалися троє садівників.

Лабіринт же був настільки малим, що люди губилися, намагаючись знайти сам лабіринт.

Але Патрицію скоріше подобалося все це садово-паркове мистецтво. Він мав певні погляди щодо специфіки мислення більшості людства, і ці творіння дозволяли йому підтверджувати свою правоту.

Він розклав купи паперів на галявині навколо стільця. Канцеляристи періодично приносили нові або забирали відпрацьовані. Це були різні канцеляристи. У палац потрапляла різноманітна інформація, але було лише одне місце, де вона спліталася в єдине ціле, наче мережа павутиння.

Дуже багато правителів, добрих і поганих, і досить часто мертвих, знають, що відбулося; менша кількість намагається знати, що відбувається просто зараз. Лорд Ветінарі вважав і тих, і інших недостатньо далекоглядними.

— Отже, докторе Ребусе, — сказав він, не піднімаючи очей.

«Як, у біса, він це робить? — замислився Ребус. — Я впевнений, що не здійняв ані найменшого галасу…»

— Ах, Гевлоку… — почав він.

— Докторе, ви маєте сказати мені щось важливе?

— Ми… загубили його.

— Так. І, без сумніву, ви його старанно шукаєте. Дуже добре. Гарного дня.

Патрицій навіть не підняв голови. Він навіть не поцікавився, про що саме говорить Ребус. «Чорт, він усе знає, — подумав Ребус. — Хоч колись хоч хтось сказав йому те, чого він раніше не знав?»

Лорд Ветінарі поклав аркуш паперу на одну із куп і взяв інший.

— Докторе, ви досі тут?

— Можу запевнити вас, правителю, що…

— Я впевнений, що можете. Я впевнений, що ви це можете. Однак є одне питання, яке мене дуже цікавить.

— Правителю?

— Чому його викрали з вашої Гільдії, коли мені доповідали, що його знищено? Я цілком упевнений, що наказував це зробити.

Це було питання, якого найманці сподівалися уникнути. Але Патрицій добре грав у цю гру.

— Гм… Ми — тобто мій попередник — вважали, що він повинен служити попередженням і прикладом.

Патрицій підняв голову і яскраво посміхнувся.

— Неймовірно! — сказав він. — Я завжди вірив в ефективність прикладів. Тож я впевнений, що ви зможете вирішити проблему з мінімумом незручностей для міста.