Озброєні

Годинник у кутку відбив восьму. Ваймз витягнув свій подарунковий годинник і відкрив його.

— Цей годинник на п’ять хвилин поспішає, — сказав він, трохи голосніше за дзвін.

Він закрив кришку і знову прочитав на ній слова: «На варті, вашого часу, від старих друзів, з Варти».

Він був певен, що за цим стояв Морква. Ваймз упізнав і почерк, і цей безглуздий потяг до зайвих ком.

«Вони попрощалися з тобою, вони залишили тебе без звичних справ. І подарували годинник…»

— Перепрошую, пані.

— Що, Віллікінсе?

— На порозі вартовий. Біля чорного входу.

— Ти відправив вартового до чорного входу? — спитала леді Сибіл.

— Ні, пані. Він сам прийшов до того входу. Це капітан Морква.

Ваймз затулив очі долонею.

— Його зробили капітаном, а він підходить до чорного входу, — сказав він. — Так, у цьому весь Морква. Приведіть його.

Ніхто, окрім Ваймза, не помітив, але дворецький поглядом шукав дозволу від леді Ремкін.

— Роби так, як каже господар, — ввічливо наказала вона.

— Я нікому не гос… — почав Ваймз.

— Семе, облиш, — заспокоювала його леді Ремкін.

— Ні, не господар, — похмуро сказав Ваймз.

Морква увійшов і зупинився, як за командою «струнко». Як завжди, кімната стала для нього просто фоном.

— Все гаразд, хлопче, — сказав Ваймз так мило, як тільки міг. — Тобі не потрібно салютувати.

— Потрібно, сер, — заперечив Морква. Він подав Ваймзові конверт з печаткою Патриція.

Ваймз підхопив ніж і зрізав печатку.

— Гадаю, стягнуть з мене п’ять доларів за те, що ношу вдома кольчугу, — пробурмотів він.

Він читав, рухаючи губами.

— Дідько! — сказав він врешті-решт. — П’ятдесят шість?

— Так, сер. Щебінь з нетерпінням чекає на новобранців.

— У тому числі на нежить? Тут написано, що набір відкрито для всіх, незалежно від виду чи тілесного стану.

— Так, сер, — твердо сказав Морква. — Всі вони громадяни.

— І що, до Сторожі зможуть вступити вампіри?

— Вигідно для нічних чергувань, сер. І повітряного спостереження.

— І завжди корисно, якщо знадобиться зайва домовина.

— Так, сер?

Ваймз спостерігав, як його невдалий жарт проходить повз голову Моркви, навіть не постукавши в мозок. Він повернувся до листа.

— Гм. Пенсії для вдів. Ти ба!

— Так, сер.

— Відкриття старих приміщень Сторожі?

— Саме так написано, сер.

Ваймз читав далі:

Ваймз прочитав це ще раз.

Він барабанив пальцями по столу. Не було сумнівів, що підпис був справленім. Але…

— Капр… капітане Моркво?

— Сер! — Морква дивився прямо на нього блискучим поглядом особи, що пишалася своїми службовими досягненнями, та з абсолютною рішучістю ухилятися від будь-яких прямих питань.

— Я… — Ваймз знову взяв листа, поклав його, знову взяв і передав його Сибіл.

— Дивовижно! — сказала вона. — Лицарство? Краще пізно, ніж ніколи.

— Та ні! Це ж не для мене! Ти ж знаєш, що я думаю про так званих аристократів цього міста… звичайно, крім тебе, Сибіл.

— Можливо, саме час розбавити статистику, — сказала леді Ремкін.

— Його світлість сказав, — втрутився Морква, — що жодна частина наказу не підлягає обговоренню, сер. Все або нічого, розумієте?

— Все…?

— Так, сер.

— …або нічого.

— Так, сер.

Ваймз барабанив пальцями по столу.

— Ти переміг, чи не так? — сказав він. — Ти і тут переміг.

— Сер? Не розумію, сер, — відповів Морква, випромінюючи чесне незнання.

Настав ще один момент небезпечної тиші.

— Але, звичайно, — сказав Ваймз, — не існує жодного можливого способу прослідкувати хід подій.

— Що ви маєте на увазі, сер? — питав Морква.

Ваймз потягнув канделябр до себе і тицьнув пальцем у папір.

— Ну ось, подивися, що тут написано. Ось тут, про відкриття старих приміщень. Біля воріт? Який у цьому сенс? Прямо там, на краю?

— О, я впевнений, що ви зможете підняти питання організації, сер, — сказав Морква.

— Забезпечити цілодобову охорону воріт. Так. Але якщо ми хочемо слідкувати за ходом подій… Нам знадобляться чергові вздовж вулиці В’язів, далі у Затінках і біля доків, а ще на півдорозі посеред Короткої вулиці, а може, навіть на Королівському тракті. Десь там. Ми повинні подумати про густонаселені центри. Скільки осіб призначається на кожен пост?

— Здається, десятеро, сер. Але можливі зміни.

— Ні, так не можна. Має бути не більше шести. Капрал, скажімо, і один вартовий на зміну. І все це за щомісячним графіком чергування. Зробимо гнучкий графік? І, таким чином, місто буде під постійним наглядом. Це дуже важливо. І… якби в мене тут була карта… О, дякую, люба. Гаразд. Тепер подивися сюди. Номінально в нас п’ятдесят шість людей, так? Але тепер Сторожа працює цілодобово, і кожен повинен мати вихідні дні на два поховання бабусі на рік… І ми ще не знаємо, які традиції у нежиті. Можливо, вони повинні періодично відвідувати власні поховання. А там хтось захворіє. Тому… нам потрібно чотири зміни. Підкурити є? Дякую. І ми ж не хочемо, щоб усі вартові змінювалися одночасно. З іншого боку, ми повинні дозволити кожному офіцерові Сторожі певну самостійність. Але нам слід підтримувати спеціальний загін у Псевдополь-Ярді для надзвичайних ситуацій… Так, дай мені он той олівець. А тепер дай он той блокнот. Добре…

Дим від сигари наповнив кімнату. Маленький подарунковий годинник грав свою мелодію щочверть години, але його вже ніхто не помічав.

Леді Сибіл усміхнулася, зачинила за собою двері і пішла годувати драконів.

І ще одне…

В одному з приємніших районів Анка стояв великий будинок, із просторим садом, дитячими гойдалками на дереві і, напевно, теплим місцем біля багаття.

Розбилося вікно…

Гаспод приземлився на галявину і, як навіжений, побіг до огорожі. Ароматні бульбашки навсібіч летіли з його шерсті. На шиї в нього була стрічка з бантиком, а в роті — миска з написом «ПАН ПУШОК».

Він викопав собі шлях під парканом і вибіг на дорогу.

Свіжа купа кінського гною миттю змила з нього квітковий запах, а п’ять хвилин несамовитого чухання зняли бантика.

— Жодної блохи не залишилося, — застогнав він, опустивши миску. — А, ось! Ось вони, рідненькі! Юх-ху! Я вільний. Ага!

Гаспод повеселішав. Був вівторок. Це означало пиріг із м’яса і підозрілих тельбухів у Гільдії злодіїв, а головний кухар там, як відомо, чутливий до виляння хвостом і жалісливого погляду. І песик, що тримає у роті порожню миску і благально дивиться на нього, точно досягне успіху. Здерти напис «ПАН ПУШОК» буде неважко.

Можливо, це було не так, як повинно бути. Але все було саме так.

«Загалом, — подумав він, — все могло закінчитися набагато гірше».