Озерний Вітер

При цих словах Перелесник притьмом злетів у хмари і щез.

Ліс шумів погідно і доброзичливо. Волинові було приємно. Лісові друзі, здавалося, сприяли йому, бодай у настрої. Тихо, лагідно й спокійно було у Лісі. Прохолодно, але тепло. У шовкових загінках квітучої й духмяної пущі хотілося розчинитися, увібрати її пахощі в себе, з’єднатися з нею і забутися у приємному спокої...

Такий був настрій у Волина, коли він і Леа блукали ніби навмання Лісом, то тримаючись за руки, то розходячись різними стежками неподалік і гукаючи одне одного, то раптом грайливо бігали одне за одним, намагаючись спіймати, щоби самому вирватися і також навтьоки, аби ловив інший.

Повітря аж гусло від почуттів, які їх переповнювали, і Ліс радів святу, буянню літньої радості.

Леа утікала, а Волин наздоганяв її, коли вони обоє рантом вибігли на галявину і зупинились, здивовані.

Перед ними стояла старезна, посіріла від часу, вочевидь давно покину І а, хатина зі скособоченими бурими стінами і прогнилим від дощів у багатьох місцях дерев’яним дахом. Перекошені двері все ж були зачинені. На невеличкому подвір’ї перед хатинкою розташувалась літня глиняна пічка, майже цілком розвалена, зграбним чотирикутником неподалік лежали колоди, що колись, певне, правили людям, що тут мешкали, за лавки та ослони, і вкопаний серед них у землю стіл, який складали просто кілька товстих дощок, набитих на широкі, в обхват завтовшки пеньки.

– Ой, дивись, хата! – сказала Леа, раптом затихла і пригорнулась до Волина, і тепло її тіла, як завжди, хвилею збурило у Волинові неспокій крові.

– Бачиш, – сказав Волин. – Тут колись жили люди. А зараз тут ніхто не живе. Дивись, яка трава перед хатиною.

Йому було дивно бачити людську хату. Він ніби й бачив таке колись, в кожному разі, хатину, де живуть люди, він уявляв собі саме такою, але зараз, коли він дивився на цю хижку, ставало йому якось млосно у грудях, щось непокоїло його.

Він не любив у собі це відчуття, такі настрої рідко поймали його і завжди були пов’язані з якимось незнанням, з чимось новим, що йшло йому назустріч, що вирувало десь поряд, десь обік і мало вирватися на поверхню його буття конче несподівано, непередбачене...

– Ходімо подивимось, що там усередині! – сказав Волин і рушив уперед.

– Я боюсь, – прошепотіла Леа. – Може, там хтось є?

– Ну звідки там хтось може бути, коли довкола поросли такі густі трави? Ходімо, я знаю, що там давно нікого нема, хижка стоїть порожня з давніх-давен...

Волин знав, що це й була якраз та хатина, про яку казав йому Перелесник. До неї він, власне, і прямував з Леою. Але що людська хата викличе в нього отакий моторошний стан, він не сподівався і тому хотів якоюсь рішучішою дією перебороти його.

Вони підійшли до дверей, Волин схопився за дерев’яну ручку і смиконув, але двері не відчинялися. Смиконув ще раз, але з роками хата перекособочилась, і двері аж ніяк не хотіли йому піддаватися.

Він рвонув їх до себе вже із зусиллям, але й зараз вони не зрушилися, і йому здалося враз, що хтось там тримає їх ізсередини і водночас шепоче йому на вухо: не ходи туди, облиш хату, буде лихо, не заходь!

Але Волина вже пойняв шал, і він зібрав в собі ту силу, яка могла би, якби він схотів, підняти й усю Ідо хатку в повітря.

Тут двері враз піддалися, виламалась з них лише нижня частинка, заскрипіли жалібно на точених дерев’яних завісах, які дивом якимось ще не перетліли зовсім, і з хати війнуло забуттям, порожнечею і сумом.

Вони увійшли в темні сіни, потім у кухню, з якої двері вели в єдину кімнату. В кухні викладена майже неушкоджена піч, стіл і лавки, два ослони, і на всьому величезний шар пилюки. Крізь щілини у стелі видно було, що з берестяного даху на маленьке горище крізь діри ллється сонячне світло, і зараз воно, здавалось, хлюпнуло крізь прочинені двері у хатину, яка ніби оживала після довгого сну.

Волин і Леа йшли обережно, ступали, ніби боячись потривожити когось, хто снить, тримались за руки. І їм було добре.

Вони зайшли у кімнату і відразу ж натрапили очима на чотири дерев’яних лежаки, на яких, очевидно, як і на широкій печі у кухні, спали люди.

Але дивним було те, що на одному з лежаків, котрий стояв обік двереіі при вході, вони побачили незабрану постіль. Там були розстелені напівзітлілі вже шкури диких звірів, а поверх – полотняне покривало, кольорове червоно-чорно-синє рядно і навіть примощено щось на узголів’ї, аби було вище. Усе складено так, мовби чекало на когось, хто мусив прийти сюди і лягти спати.

Біля лежака стояла дерев’яна скриня з різьбленим віком.

Волин підійшов до неї, стер долонею порох, що лежап товстим шаром па вікові, і відчинив скриню. Вона не була замкнута.

У скрині лежав одяг.

Волин хотів було узяти подивитись, що там лежить, який це одяг і чий, аж тут вдарив грім, і він, злякавшись від несподіванки, відсмикнув руку.

Грім загримів ще раз і ще раз, блискавиці прорізали небо одна за одною, і вмить полив дощ.

Дощ падав такий щільний, що здавалось, стіна води стояла перед Волином і Леою, які підійшли до дверей і стояли обнявшись, дивлячись на дощ.

– Але ж і злива! – сказала Леа. – Тут все якось чудернацько виходить. Щойно було небо чисте, ні хмаринки, і раптом, звідки воно й узялося – така злива, ще й з громом і блискавицями. Перун чомусь сердиться, мені страшно, Волине!

– Це не Перун сердиться! – сказав Волин. – Це все інакше... Просто злива, це перейде, не бійся! Ти зі мною, і тут з тобою нічого не станеться лихого, я тобі обіцяю!

Злива, видавалося по сірому у фіолетових хмарах небові, не збиралась вщухати, хоч така сильна зазвичай мала б припинитися швидко.

– Знаєш що? – раптом сказала Леа. – Я візьму якусь шматинку із тих, що не дотліли ще, і трохи змету цю пилюку в хатині. Стільки води, чому б не використати нагоду? Може, ми ще колись сюди зайдемо...

Вона узялася, намочивши шматок рядна, витирати стіл і лавку, а Волин стояв і дивився на зливу, на густу стіну дощу, і чекав.

Вона з’явилася перед ним у дощі, готова кожної миті зникнути, тільки б спрямувалось на неї стороннє око. Стояла гола прекрасна дівчина, з довгими зеленими косами, що вкривали її, мов плащ, і сплітались із дощовими струменями у химерні мережива. Раптом все її тіло зникало у дощі, лише обличчя променіло в зелених косах, лише очі.

Царівна О плакала дощем, плакала з відкритими очима, вкладаючи свої почуття і свій щем у блискавки і громи.

Волин знав, що це її буря, її злива, її настрій тут. І знав, що дощ цей, яким би сірим не здавалося небо, не буде довгим. Це дощ із Озера, він має вернутися назад.

Але він не знав, що Царівна О може плакати так сильно, і йому стало шкода її, вкрай шкода, аж боляче за неї.

Та серпе Волина вже не належало їй.

Йому хотілося пригорнути Царівну О, поцілувати її, сказати їй тепле слово, розважити її. І лишити. Аби в ту ж мить вернутися до дівчини, яка витирала куряву у хатинці, щось наспівуючи, і він знав, що це Царівна О послала її витирати куряву, аби хвилю побути з ним зараз, явившись у дощі.

– Бережись, Волине! – тільки й сказала Царівна О. – З кохання до тебе кажу це зараз – бережись! Я не рушу твоєї дівчини, не торкнусь поглядом того села, не бійся. Але бережися людей! Не вір їм, не вір їхнім словам! Вони нічого не знають! Вони – ті, що нічого не знають, Волине! А ти знаєш! Ще трохи, і тобі вже не вернутися. Вважай! Подумай про все, що мав і що можеш зараз втратити! Але я люблю тебе і завжди любитиму, що би з тобою не сталось!

Царівна О зникла, розчинившись у дощовій стіні, яка в той самий час почала ніби відходити вбік, у напрямку Озера.

І незабаром вже сяяло сонце у зарослому травою і чагарями дворику. Леа вимочувала ганчірку в калюжі і радісно витирала все в хатині. Волин з важкою думою, повернувшись у хатинку, глянув на Леу, і все минуло. Настрій піднісся, і спокій забуття осяяв його душу.

Раптом він помітив, що Леа тремтить.

– Що з тобою? – спитав Волин. І побачив, не чекаючи на відповідь, що вона геть мокра. Бо бігала під дощем намочити шматинку кілька разів і змокла, а тепер тремтіла від холоду

– Я замерзла, але... тут нема у що переодягтись...

– А навіщо? – спитав Волин і в ту ж мить згадав, що люди соромляться своєї природності. І одразу ж додав: – Можеш закутатись у рядно чи в хутро.

Вона закуталась у рядно, всівшись на тому лежаку, який був засланий стертими шкурами. Тут вже було чисто, вона все це витрусила і повитирала. Волин пішов надвір, вивісив її одежу, аби сохла на сонці, а тоді вернувся і сів біля Леі на лежак.

Вона злякано дивилась на нього, але не зробила жодного поруху, коли він обійняв її, притпс до себе, поцілував у щічку. Сиділа непорушне, аж доки він не розгорнув ряднину, в яку вона була закутана, обіймаючи її за плечі і лягаючи біля неї, і не торкнувся своїми вустами її вуст.

Лише тоді й вона схопила його в обійми, міцно притискаючи до себе, спрагло розкриваючи вуста і зливаючись із ним у довгому жагучому поцілунку.

І тут, тільки-но вуста Волина знайшли розкриті і спраглі вуста Леі, щось вибухнуло в юнацькому серці і потьмарився світ. Волин не знав, скільки це продовжувалось, тільки відчував палахкий дотик Леіного тіла, розгаряченого, тремтячого, чув, як його завжди холодне, наче озерна вода, тіло раптом теплішає, набирає зовсім іншої якості.

Він зірвав з себе непотрібну одежу, ще мить – і юні, прекрасні тіла двох закоханих злилися у вічному екстазі кохання, у тій музиці життя, вище і краще якої немає в усіх світах і вимірах.

Вони отямились вже під вечір. Після гарячих сплетінь і жагучих обіймів, що тривали чи не цілий день, вечір застав їх сонними і розмореними на лоні їхнього щасливого дня.

Вони прокинулись, коли сонце вже котилося на захід, і певний час обоє не розуміли, що з ними, де вони і навіть хто це обік.

Та враз, коли отямлюються коханці після сну-забуття і знаходять те найближче, що їм зараз до душі і серця, поруч себе, перше і єдине бажання у них – знову кинутися в обійми. Лиш коли настає ранок, такий, як у Волина і Леі настав вечір, то обійми після сну означають водночас і «доброго ранку», і «до побачення». Вони лежали ще трохи обійнявшись, у зграбному і зручному їм переплетінні рук і ніг, яке, може б, сторонньому оку здавалося незручним чи дивним. Але закохані точно знають вигини тіла і місця вдалих дотиків, віднаходять їх безпомилково, бездумно, самі тіла шукають одне одного вже через дотик, через мову тіла, через тепло іншого, віднаходячи нові й нові істини про кохану істоту.

– Мені треба додому! – сказала Леа сумно. – Мені треба якнайшвидше додому, бо мені перепаде, та ще й як. Пішла у ліс по ягоди – де ті ягоди? Що я робила так довго в лісі?

– Все буде гаразд! – сказав ВолшІ усміхаючись. – Про це вже я потурбувався.

– Як це?

– Побачиш.

Волин сів не лежаку, голий, забувши вже про те, що люди повинні соромитись свого тіла, або відчувши, що зараз можна не соромитись. Він озирнувся, і раптом йому здалося, що він усе тут знас, що він вже був тут колись, що навіть із заплющеними очима вийшов би звідси, не наштовхнувшись ні на що.

Він намагався ні про що не думати зараз, тільки лиш про Леу, але з ним щось коїлось.

– Ти завжди такий холодний, бо звик ходити легко вбраний у будь-яку погоду, а тут ось нарешті зігрівся трохи, – сказала Леа. – Однак ти значно холодніший за мене! Ось торкнись мене! А потім себе!

Волин знизав плечима, не відповідаючи. Але це й була одна з причин його розгубленості. Він почував, що тіло його пульсує інакше, що в нього тіло тепле, не озерне, як завжди, а скоріше земне, як у Леса чи просто у білки, чи зайця. А не як у риб, серед яких він жив.

Крім того, він дивився на розчинену скриню, до вмісту якої так і не торкнувся, після того, як розчинив її і збагнув, що знає, що у ній лежить, що знає ті речі, які там є, і що це його речі, саме його, Волина.

Чиї це чари, він не знав, але тут вони були присутні, хтось зачарував усе це. Хтось вищий за нього – і це не була Царівна О, він її чари розпізнавав зразу, – правив у цьому плині подій, і йому стало лячно. Але так, як бувало перед стрибком на інше дерево, коли він вчився у білки і знав, що найпевніше може впасти, а не дістатися далекої гілки, і все ж – стрибав.

Так і зараз. Він розгорнув одну за одною одежини, які виймав зі скрині, – сорочку, штани, теплий кожушок, постоли, онучі – геть увесь одяг, який міг мати його віку селянський хлопчина. І увесь цей одяг був йому знайомий, ніби снився колись, ніби він знав усе про нього, геть усе, як і решту в цій хатині.

Може, Род, що керує долями усіх, скерував мене якимось особливим шляхом зараз? Може, за цим стоїть невідоме мені, незнане і так само прекрасне, як... Леа?

Він повернувся до неї. Леа щойно зайшла у кімнату, вже вдягнена у давно просохлу свою звичну одежу. Трохи ніяковим, але ніби й хазяйським вже рухом поправила вона те ложе, на якому вони щойно лежали, і поглянула па Волина.

– Вдягайся-но, швидше! Ходімо! Адже я поспішаю! Це в тебе такий брат, який за тобою не дивиться, та й що з тобою може статися, коли ти так у лісі знаєшся, як у власній хаті...

Останнє, що Волин розповідав про себе з порад Перелесника, що він і його брат, якого вдавав Перелесник, лишилися тут на ціле літо аж до осені. Вони заготовляють ягоди і гриби, полюють, просто живуть, а вже пізно восени повернуться у свої краї, які звідси далеченько, туди лиш брат добре знає дорогу, а Волин сам і не втрапив би.

Батьки їхні давно померли, родичів мало, отож вони удвох так собі й живуть. Літо проводять тут на Озері, а зимою вертають у село, де стоїть батьківська хата.

Леа бідкалась, що вони з братом – сироти, бо так собі удвох живуть, і її увага до Волина і турбота ще побільшали. Тому вона знала, що він нікуди не поспішає, а в неї ж у селі, що недавно розташувалося неподалік від озера, батько, мати, молодший брат і дві сестри, та ще родичі й сусіди. Село маленьке, усі про всіх знають. Ще хтось забреде сюди та побачить нас разом – будуть потім пересуди та поговори в селі.

– Чому? – спитав Волин. – Що тут поганого? Адже ми кохаємось, це природно...

– Не вдавай із себе малого! – сказала Леа розсерджено. – Тим більше, я не знаю, де ти там жив і як, але ж видно, що розгуляний добряче, хоч і молодий, і все тобі просто. Не те, що я! Не знаєш, чи що? Село як повстане проти когось, то й вигнати може світ за очі, ще й прокляне і все таке! Людей треба шанувати!

– Я забрав би тебе з собою, якби тебе вигнали! – сказав Волин , і враз збагнув, що говорінь дурниці, і йому стало страшно і тоскно.

Він забув, на мить, але справді забув, що живе в Озері, що він – не така людина, як Леа, а щось зовсім інше і що його буття мас дуже мало зв’язку з її світом. А вже забрані її кудись, то й поготів – нема місця, нема нічого, просто неможливо...

Леа дивилась на нього залюбленим поглядом, а він поправився:

– Забрав би тебе, якби мав куди. Неодмінно забрав би. А то – хата виходить ніби братова, хоч і маленька, як от ця, де ми зараз. А в мене самого – лиш вітер довкола...

– Якщо ти кохаєш мене насправді, то, може, підеш до нас у прийми? Якщо хочеш зі мною жити, щоби ми мали спільних дітей, щоби...

Волин обійняв дівчину і закрив її вуста поцілунком, міцно притискаючи до себе. В очах у нього стали сльози.

– Ми ще поговоримо про все це докладніше, ще знайдемо якийсь вихід, а зараз – поспішаймо!

Вмить він одягся у те, що було на ньому, коли вони з Леою прийшли сюди, і, схопивши дівчину за руку, побіг із хатини навздогін западаючому за Ліс сонцю.

Захекані, спинились на березі Озера.

– Зачекай хвилинку, – сказав Волин і метнувся у кущі неподалік, звідки витяг обидва кошички, з якими Леа йшла по ягоди, вщерть наповнені суницями й чорницями.

– Оце так-так! – сплеснула руками Лса. – Коли ж це ти встиг? Диво та й годі!

– В мене було припасено заздалегідь, я назбирав усе ще до твого приходу, але заховав. Ніби знав, що знадобиться, бо забракне часу...

Насправді Волин лишив порожні кошики в кущах і гукнув на поміч Леса і його люд. Лес пробурчав, що для людей так багато працювати він не хотів би, але Волин вмовив, що це потрібно йому, Волинові. І старий приятель виконав прохання Волнна якнайкраще.

– Тепер удома мене не надто лаятимуть! – з полегшенням зітхнула Леа. – Але ж і гарні ягоди, та ще й стільки!

Волин пройшов з нею Лісом мало не до самого села, несучи кошики. Це вже не вперше проводжав він Леу, дивився віддалік на людей, па хати, коней і корів, яких ті люди попривозили з собою. Приходив він сюди і сам, спостерігаючи за людьми десь із високого дерева або з кущів, намагаючись зрозуміти, пізнати ближче, осягнути той світ, у якому народилась і жила Леа.

Часом він бачив там і її, бачив хату, її батьків, усю їхню родину. Високого ставного батька з великими чорними вусами, завжди у крислатому солом’яному капелюсі, повнувату, сказати б огрядну, матір з лагідним голосом, яким вона кликала малих дітей їсти або ж закликала курей чи гусей.

Усе здавалося Волинові казкою. Дивовижною, надзвичайно цікавою, манливою, привабливою казкою, куди цікавішою від тих, що розповідав йому старий сом про озерне життя чи Лес про лісові пригоди. То все було цікаво, але то був звичайний Волинів світ, там він розумів усе одразу, а тут... Люди були схожі на нього, але – інші. Всі одягнуті, та ще й чимало одягу чомусь натягали вони на себе. Повсякчас клопоталися біля хат, біля худоби, ще й обробляли ділянки землі, щось сіяли, використовуючи для цього коней і биків.

Деякі речі Волин розумів одразу ж, вони ніби зринали з глибини його знань, а деякі – не міг збагнути ніяк і боявся спитати Леу, бо міг би зрадити своє незнання, викликати в ній підозру щодо себе, підозру, якої найбільше боявся.

Бо це могло б зруйнувати усе. Те все, що зараз складало Волинове літнє щастя.

Волин і Леа підійшли близько до села, вечір уже запав, і в сутінках багряно-червоно світилися у селі багаття, горіло в печах, палилися каганці, і вогні творили образ села таємничим і навіть страшним для Волииа.

Він поцілував Леу, й вона побігла до свого дому, а Волин стояв іще певний час під деревом і дивився, як зникав у сутінках її силует, як уже зникла вона у своєму дворі, як зачинилися за нею двері, як вийшла згодом її родина вечеряти надвір...

Останнього він уже не бачив, лиш уявляв собі, йдучи назад, до Озера. Йшов повагом, сумний, замислений, занурений у глибоку зажуру. Бо радість, яку він спізнав сьогодні, була надзвичайно високою, здавалося, такого він не знав ще. Але за цією радістю крилась прірва, що лежала між ним і його коханою, прірва, через яку він проклав тоненьку хистку кладку, що могла кожної наступної хвилини впасти і щезнути назавжди, лишивши їх по різні боки буття у близьких, але й неймовірно далеких їхніх світах.

У нього почало пекти в грудях, у животі, і він збагнув, що надто довго був поза водою, що він не може без води, і тому Леа – це літня казка, це – чудовий сон, це – прекрасне марево, яке творить Перелесник у хмарах, граючись і розважаючи лісовий і озерний люд.

Йому захотілося плакати, а потім – вмерти. Він не хотів більше так жити, не міг, не хотів бути кимось, хто є ніким для найкоханішої істоти.. Але все було неможливе. Сльози проступили у нього на очах, але спрага дедалі більше сушила його, і він збагнув, що вмерти так він не зможе, лише довго буде мучитись, поки хтось не вкине його у воду, як велику рибу. І він захотів побачити Перелесника. Ось хто може йому порадити, ось хто його друг, він знає все, і вже що-що, але. про такі справи...

Волин зосередився і вже на березі нічного Озера, що лагідно сріблило до нього оповиті місячним серпанком води, послав у повітря, зібравши останні сили, клич до Перелесника.

Потім, швидко роздягнувшись, поскладав у звичному місці свій одяг, який вбирав тільки тоді, коли приходила Леа. Одяг попервах дуже заважав йому рухатися, сковував його, а зараз уже здавався звичним і невідчутним. Волин із насолодою пірнув у Озеро.

Рідне його Озеро, яке він так любив, у якому був такий люблений усіма і яке починав зраджувати, віддаючись іншій, далекій, звабливій, чужій стихії людського світу.

Уперше вода здалася Волинові прохолодною. Нехай лише на мить, щойно він увійшов у воду, але вона таки охолодила його, і Волин здивувався – невже його так зігрів той гарячий струмінь, що вибухнув всередині, коли він уперше поцілував Леу.

У воді юнак ураз заспокоївся. Звичне середовище, безпечний світ, усе звідане до найменшого камінчика на дні. Озеро спало, і він підплив до густого куща водоростей, що розрісся під острівцем посеред Озера. Густе темнозелене латаття плавало по воді і тонкими довгими стеблинами в’язалося із дном, а довкола цих стеблин, ніби між маленькими колонами, вже висіялось чимало іншої озерної зелені. Колись Волин знайшов собі там куточок, в якому любив мріяти на самотині, спочивати, коли не хотів нікого бачити, ні з ким спілкуватись.

Тут він і заліг зараз, розніжено й знеміжно вкладаючись на м’якому килимі з моху й ряски, який він сам вимостив, і забувся таким глибоким сном, якого він ще ніколи не зазнавав у Озері. Він прокинувся і ще напівсонний пошукав руками Леу, не тямлячи, де він. Потім розплющив очі і збагнув, що він удома, в Озері, зітхнув і, відштовхуючись від дна, виринув на поверхню, ще не думаючи ні про що, не бажаючи думати.

Приємність у всьому тілі нагадувала вчорашній день. Він почував, що змінився, але не думав, не згадував, як і що з ним сталося, лиш бездумно розводив руками, вибираючись на поверхню Озера, густенні водорості, що зеленою стіною сягали від самого дна до озерного свічада. Вже перед поверхнею вони стали такими густими, що довелось розвести їх майже із зусиллям, аби дістатись повітря.

Він зробив ще один порух, звільнив собі отвір у водоростях і випірнув крізь нього на поверхню Озера. Сонце стояло вже високо, мабуть, було десь близько полудня. Від яскравого світла він примружив повіки, а коли розплющив, то просто перед своїми очима, мало не впритул, побачив очі Царівни О і її прекрасне сумне обличчя.

Вона лежала на березі, обличчям при самій воді, і це її довгі зелені коси спускались до самого дна. Це вони здавалися Волинові водяними заростями, і крізь них він видобувся на поверхню.

Царівна О не повернула голови. І далі лежала щокою на піску при воді. Тут відразу було глибоко, і вона дивилась у воду чи вдалину на берег, а може, в повітря. Дивилася незворушно, і її великі сірі очі, що час від часу мінилися блакитними і зеленими барвами, зараз здавалися глибоко блакитними, кольору світлої блакиті, в яку забарвлена нескінченність.

Витончене обличчя її було прекрасним зараз, просто навдивовижу гарним, у ньому ніби зібралась уся краса Лісу й Озера, і її довгі коси, що спускалися у воду, творили разом із її обличчям і з усією її смаглявою від літнього сонця поставою незглнбну єдність, яка відбивала, здавалося, саму сутність Озерного краю.

Волин дивився, вражений, зачудований її красою. Однак відразу вчуваючи, що незворушний погляд Царівни О, оця її поза і вираз обличчя – не гра, не бажання, як це часто бувало колись, пожартувати, покпити над Волином чи ще над кимось, загадати якісь чари, які б розважили її, Волина і решту озерного люду.

Ні, зараз це було інше.

Волин також був інший. Він озирнувся і псгбачив, що й усе довкола інше. Геть усе – Озеро, Ліс, острів. Усе стало іншим. Було таким самим і водночас стало іншим, може, стороннішим, чужішим, а може, замкнутішим для нього, а може, якимось трохи і відсторонено ворожим.

«Це вона, – подумав Волин, – її чари! Я розумію її зараз, але в її нескінченному бутті було безліч загублених рибалок і блукальців, які назавжди лишали свої життя в Озері. Вона завжди була першою з русалок, які залюблювали цих юнаків, замучували пестощами до смерті, хоч вони й кажуть, що залоскочували. Таке ото лоскотання!

А в мене – це перше! Нове, незвідане, незнане. Я не хочу, аби воно вмирало в Озері, не хочу на один раз, не хочу її загибелі й загибелі людини взагалі. Я люблю життя! І хочу, аби Леа жила і я аби був з нею, скільки зможу! І ніхто, ніхто не може перепинити мене, ніщо також, ніщо!»

– Стережися, Волине! Озеро не повстало проти тебе, я тут Царівна, а ти – Княжич Озера. Поки що так! А от Ліс – Ліс починає бунтувати проти тебе, вже є ті, хто вимагає помсти за твою зраду! Стережися, Волине!

– Чому зраду? Що Лісові до моїх справ?

– Ліс і Озеро вибирали тебе, Волине, Княжичем Озера. Ти забув, але це тобі скоро нагадається. Там були усі з нашою світу. І Ті, що все знають, також були. Ми їх не бачили, та вони пас бачили.

– Це ти! Ти їх наслала! Ти їм сказала – і все тут!

– Ні, Волине, не я! Хоч цієї ночі я не могла заснути в Озері, вперше не могла спати спокійно, бо хоч ти й уклався далеко від мене, від того місця, де ти спав, ішло тепло, розумієш, Волине. Інше тепло, не наше, не озерне, не лісове, не нашого світу, а те тепло, яке ти приніс із собою від неї, яке, віддаючи їй себе, народив у собі, викресавши блискавку у своїх глибинах, яка запалила твою кров. Це тепло, цей знак відсторонюють тебе зараз від Лісу й Озера. І відразу ж на тебе починає чигати небезпека...

– Що ж робити? – розгублено спитав Волин. – Як же мені зараз бути?

Досі царівна О промовляла до нього, вдивляючись і далі в якусь лише їй помітну цяточку вдалині, а обличчя її та очі були незворушні, спокійні, далекі.

А зараз вона повернула голову й глянула на Волина тим глибоким блакитним поглядом, на дні якого він побачив ціле озеро жіночих сліз і жахнувся того, що побачив, – і себе, і скоєне, і те, що буде.

І враз йому стало тоскно і боляче за минуле, якому, це вже він розумів, ніколи не буде вороття, яке вже не буде таким у прийдешньому, а буде чимось іншим, добрим чи поганим, але іншим.

– Іди, Волине! Там, на березі, давно чекає на тебе Перелесник. Я наказала не будити тебе, бо ти був надто зморений. Іди, він справді твій найближчий друг, він тобі щось порадить.

– А ти?

– Я завжди тут, в Озері. Це – мій світ. І як би боляче мені не було, я не метатимусь. Біда сама знайде тебе. А в біді я завжди прийду на допомогу, як зможу. Ти ж знаєш, скільки моїх сил, моїх чарів – Озеро і довкола нього. Туди далі – там господарюють інші: Ліс, Пуща – не мій світ, а лиш сусідній...

Стрімко, як риба, що грається у воді, вилетів Волин з води, вигинаючись так, що на льоту поцілував Царівну О в уста, і наступної миті уже мчав на берег, де на його улюбленій колоді сидів, відкинувши плаща назад, Перелесник і дмухав на Озеро, здіймаючи то густіші, то дрібніші хвилі.

– Ти мене кликав, Волине? – спитав Перелесник, і в його голосі Волин вчув раптом небачену раніше серйозність. Такого голосу він не сподівався від Перелесника.

– Ти ж усе знаєш! – знизав плечима Волин, сідаючи біля Перелесника на колоді.

– Що мені робити? – А що ти хочеш?

– Бути з нею.

– Назавжди це неможливо, Волине! Ти – демон, а вона – людина.

– Але ж наскількись це можливо! Я хочу з нею бути, доки це можливо.

– Гай-гай, Волине! Казав же я тобі – кидай це Озеро та гайнемо у світи, а ти приліпився тут, а тепер ще й до людського роду тулишся! Нема в тобі батярського начала, джиґуна в тобі нема, друже мій, юначе! А може, просто ще не збагнув ти, що за жінкою не чекай вічності, лови миттєвість, тоді – житимеш! Ось як я!

– Але ж Царівна О – вічна!

– Дурнику! Вічності немає. Як немає і нас, хоч ми і все одно є. Розумієш? Ти ще юнак насправді, не лише зовні, тобі ніколи не виповниться більше сімнадцяти, але ж оте, наше знання, ти можеш мати! Чому ти його не надбав досі? Бо вона лиш тобою опікувалась, бо ти спав лиш в її обіймах. Світ жив широким життям, а ти грався в Озері і поринув у солодощі жіночих зваб. Це і є дитинність чоловіка! Бо він зав’язаний своєю чуттєвістю. А почуття, як іскри, гаснуть разом із чуттєвістю. Нехай не водночас, але в нашому бутті – це водночас...

– Нащо ти мене мучиш цими словами! Я прошу в тебе поради. Мені важко, я заплутався.

– Не дуже ти заплутався, як завів-таки дівчину в порожню людську хижку! Але справи поважні. Скажу тобі лиш ось що. Ти забув зараз усе на світі, а сьогодні починається Русалчин тиждень, а в кінці його Купальська ніч. У цю ніч ти повинен знайти квітку папороті. В ній буде запорука твого рятунку від прийдешніх бід.

– А я зможу знайти її?

– Зможеш,.якщо не боятимешся Ночі і Лісу! А головне -Морока і Злена!

– Я?

– Так, ти. Дещо змінилося з учорашнього дня. Будь обережний! Наразі все, що міг, тобі сказав, друже! Я лечу -мені слід, бо це моя хвилина Лету. Ще побачимось!

Перелесник стрімко зірвався вгору, не повернувся, не глянув більше на Волина, не пожартував з височини, як це часто бувало. І Волинові стало сумно.

Але він був вдячний Перелеснику. У тому, що повів йому Південний Вітер, відчувалась насамперед приязнь, нічим не забарвлена – ні користю, ні обов’язком, ні спільними намірами. Перелесник взагалі належав до іншого виміру. Що йому врешті до Озерного хлопця, до підлітка? Він лиш уподобав його, та й усе, вибрав Волина з-поміж інших. Волин це розумів, і тому-то й сам так тягнувся до Перелесника, розраховував на його справжню поміч.

Колись він так в усьому сподівався на допомогу найперше від Царівни О. Бо ж завжди до його послуг були чари і сила, знання і вміння.

Зараз Волин не міг цим скористатися і не хотів. Бо зрадив її.

Так, він знав це. Він знав, що зрадив її, і водночас знав, що повинен був так зробити, що чин цей лежить також у шляхові, закладеному в ньому Тими, що все знають. А може, лише вдавав, що це так, може, хотілося виправдатися перед самим собою. Бо ж Волин виправдовував зраду перед Царівною О тим, що вона і її русалки загубили, залюбили, залоскотали за нескінченний свій вік чимало молодих чоловіків і юнаків. Бонн всі все знали, а Волин завжди починав весну хлопчиком, який нічого не знав. Кожна весна була для нього початком нового знання. Завжди першим коханням. Як і цього разу! З тою лиш різницею, що це не була, як завжди, Царівна О!

У їхньому світі була воля, ніхто не мав права своїм лише бажанням обмежувати свободу іншого. Але був Закон, тут був свій Закон, і, здається, у чомусь Волин порушив його.

Волин так замислився над своїми клопотами, так заглибився у роздуми, що Леа застала його голим на колоді, де він звичайно сидів і де тепер вони зустрічались. І хоч жартома злякала його окриком, потім засоромила, що він голий, але вже не шарілася, не боялася дивитись на нього без одежі.

Очі її променилися ніжністю, і він, вмить натягнувши лише полотняні штани, що сягали трохи нижче колін, перепоясався очкуром з конопляної мотузки і, не надягаючи, а лиш узявши в руки сорочку з сіруватого грубого полотна – такою простою і грубою була та одежа, яку приніс йому Перелесник, – повів одразу ж Леу, яка не противилась, а, навпаки, пригорнулась до нього, у ту покинуту хатинку, де вперше розквітло єднанням тіл їхнє кохання.

Так минуло кілька днів.

Зустрічі чимдалі ставали такими, що годі було розлучатися. Волин починав дихати легше і легше без води. І Леа сказала йому:

– Ходімо до нас, я познайомлю тебе із своїми батьками!

– Що ти? – злякався Волин. – Що я їм скажу? І навіщо?

– Я вже сказала їм! – усміхнулась Леа. – Та ти не бійся, Волине! В мене дуже добрі батьки. Тато хоч і суворий на вигляд, але в душі дуже добра людина, а мама – сама доброта. Я сказала їм, що ти – сирота, що живеш літо на озері з братом, а взимку виїжджаєш у своє далеке село. Одне слово, все розповіла їм!

– Все?

– Та ні, звичайно! Я лише сказала, що ти мені дуже подобаєшся, що ми, ну... ну, що ми обоє подобаємось одне одному. Тато й каже – нехай прийде колись, хоч пообідає по-людськи...

– По-людськи... – повторив Волин трохи злякано. – По-людськи...

– Ну, звичайно. Ти ж давно не їси страв, які вдома готують. Усе лісовим харчем перебиваєшся...

«Ну от, ще одне, – подумав Волин. – Як це я їстиму людські страви, коли не знаю, чи я зможу це їсти, не знаю, як їх їсти, і взагалі...»

Але він хотів піти з нею, він дуже хотів піти з нею, бо її життя було там, йому хотілося зайти до неї в хату, дихнути тим повітрям, яке для неї було таке близьке і рідне, побачити людей, які с її ріднею і чиєю часткою вона є...

І потім – його так вабив той, людський світ, так хотілося більше про нього знати...

Вони вирішили, що підуть у село найближчими ж днями.

І в той день Леа була особливо ніжною, а Волинові особливо важко було з нею розлучатися під вечір.

Минуло кілька днів.

Волин зібрався і, висидівши зранку на улюбленій прибережній колоді, аж доки сонце не почало ставати над головою, одягся і подався до села.

Вони з Леою умовились на цей день заздалегідь, але, коли день цей надійшов, сумнівам Волина не було кінця.

Раз по раз зустрічався він із Царівною О, але завжди проминали вони одне одного, мов риби в озерній глибині. Лиш погляди, лиш порух голови.

Вони все знали одне про одного. Про думки і настрої, переживання і втрати. Волин жалів, страшенно жалів Царівну О, жалів себе, що отак мучиться, шкодував за колишнім спокоєм.

Але то бували хвилини, миті. Попри свої озерні, буденні справи, усе його єство зайняте було лиш одним – Леою, побаченнями з нею, близькістю, її теплом.

Про інше він намагався не думати. Буде, як буде.

Волин наближався до села з чимдалі більшим острахом у серці, намагаючись подолати його і водночас опанувати себе й прийдешні обставини. Чим більше віддалявся він від Озера цього разу, тим більше здавалося йому, що втрачає він свою силу, свої спроможності, свій сприт і чари.

Леа зустріла його в умовленому місці.

Цього разу йшли не так, як ходили доти. Тепер Леа спрямовувала їхню ходу, – хоч вони йшли, узявшись за руки, як зазвичай, – але вже вона вела Волина, вона нині була перша у їхній парі. І це також було дивно Волинові.

Його дії виявились раптом підпорядковані іншому Законові. Бо це інший Закон говорив зараз із ним через Леу, через її впевненість, коли вони йшли до села, і, може, навіть деяку надмірну жартівливість, побільшену веселість, яка приховувала її ніяковість, її страх перед тим, як батьки приймуть Волина, чи він їм сподобається.

Вони йшли селом, і хоч воно й постало зовсім недавно на цьому місці, хоч лише кілька місяців тому перенесено було оселі і пожитки людські сюди, але вже вторована була дорога, обік якої стояли хати, огороджені плотами і позначені високими дерев’яними журавлями криниць.

Від села цього ще пахло свіжоструганими дошками і димом, який дають ще не випалені печі, обсушуючи ще не просохлі дерев’яні стіни в хатах, а також запахи їжі, готованої переважно на подвір’ях у літніх печах. Запах свіжого хліба, коров’ячого і кінського гною, запах курей і собак...

Цілий світ нових запахів, яких ніколи не чув Волин, не відав, не знав про них, ударив його, щойно підійшли вони з Леою до села, і він зупинився раптом, як укопаний. Леа спитала його:

– Чого ти став? Боїшся чогось? Дарма! Ходімо швидше, вже обідати скоро! Нас-бо чекають!..

Волин не відповідав, раптом виразно відчуваючи, що в цьому світі буде йому лихо, що це принесе йому багато біди і, водночас, що варто, що він повинен йти сюди, що Леа, його Леа, його найкраща Леа – це теж частина його нелегкої долі.

І він усміхнувся, і сказав:

– Я йду. Просто замислився на мить. Ходімо!

І вони зайшли у село і йшли дорогою, поминувши кілька хат, і Волин вдихав, намагаючись збагнути важкі й незрозумілі йому запахи. Серед них були і приємні, і дражливі, але він не розрізняв між ними, що є що – і крокуючи селом, ловив на собі погляди людей, що зиркали на нього з-за тинів. І ці погляди схожі йому були на велетенські соснові голки, що проштрикували його наскрізь, на гострі струмені холодної води, що виривались звідкись і з напругою вдаряли у розгарячіле на сонці тіло.

Але він йшов вже готовий на ці випробування, йшов, знаючи, що все буде нелегко і що єдина підтримка йому – це той погляд, яким час від часу тепер, ось на цій дорозі до її дому дарувала його Леа. І він враз оживав, скутість минала, йому ставало легше, аж доки хтось знову не визирав з-за тину і знову не вдаряв його допитливим, настороженим поглядом.

– Ось наша хата, – сказала Леа.

Він вже давно знав цю хату, давно бачив усіх, спостерігаючи потайки з лісу, намагаючись вивчити їхнє життя, проникнути в таїни кола коханої, її незрозумілого буття, зазирнути якомога глибше, аби прилучитися й собі, аби хоч на хвилинку стати одним із них разом із нею...

– Ось наша хата, – сказала Леа, і вони увійшли у двір за плетеним тином, у якому ліворуч стояла криниця, а праворуч, ближче до хати, літня піч з каміння й глини, на якій щось варилося, а перед нею – дерев’яний стіл із грубих дощок і лавка біля нього.

Біля печі хазяйнувала мати. Вона повернулася до прийшлих, і погляд Волина зустрівся з її очима, темними, глибокими й добрими. В них не було ні упередженості, ні настороженості, лише цікавість і приязнь.

– Заходьте, сідайте! – сказала вона. – Ось вже й обідати час. Зараз батько прийде.

Потім подивилась на Волина й усміхнулась:

– Оце ти і є той лісовий блукалець, якого надибала там Леа?

– Я! – витиснув із себе зніяковілий Волин. Але йому було приємно. – Я – Волин.

– Ну й добре, будеш гостем, пообідаємо. Ти, каже Леа, і не обідаєш ціле літо, доки додому не вертаєш. Еге ж?

– Так. – У Волина все ще слова не виходили з горлянки, застрягали десь по дорозі до рота.

– Такий молоденький, а отак-от блукаєш лісом. Може ж і звір якийсь дикий напасти, і бозна-що. Як же ти лісової нечисті не боїшся? Отак і ходиш, ягоди збираєш?

– Мамо, та не розпитуйте його так прискіпливо, я ж вам усе вже розповіла про нього. А то він шаріється. Сідай, Волине, за стіл. Маму мою звуть Зенна. Отож кажи тітка Зенна, і все тут. А може, ти спершу руки помити хочеш перед їжею?

– Хочу! – сказав Волин, якому враз захотілося води, захотілося в Озеро, втекти звідси, від цієї незручності, від свого шаріння. І він устав зразу ж, і вони підійшли з Леою до криниці, вона набрала відро води, і він помив руки, а потім почав хлюпати водою на обличчя і пив воду – вдихаючи її, вбираючи непомітно для Лей усім своїм єством. І йому враз стало легше. Леа подала йому рушника, вишитого червоними півнями, і він мить зачаровано дивився на вишивку, потім витер обличчя, і коли повернувся, у подвір’ї стояв високий чорновусий чоловік, батько Леі, і дивився на нього.

– Добрий день вам! – сказав Волин, затинаючись. Але цього разу вже говорив сміливіше.

– Здоров був, юначе! Отож ти – Волин. Я – Радан. Для тебе дядько Радан. Полий-но й мені, донько, та й я вмиюсь перед обідом, – звернувся він до Леі.

Волин відсторонився і чекав, доки Радан вмиється, також добряче похлюпавши водою собі в обличчя і шию, обітреться, і вони сядуть за стіл.

Враз прибігли й менші дітлахи, також знайомились з Волином, і він, сидячи в цьому родинному колі за обідом, який ковтав насилу, виправдовуючись, що відвик у лісі за довгі місяці від домашніх харчів, і взагалі – батьки давно померли, брат не готує, а він так-сяк, тому зараз не дуже їсться.

А насправді Волин радів, що сидів між ними, що він зараз, в цю мить, також частка їхнього світу. І тому ковтав навіть те, що за інших умов аж ніяк не взяв би до рота, їв геть усе, що пропонувалось, і навіть здалася йому та їжа з якоїсь миті смачною.

Волин пробув у родині Леі до вечора, а коли почало сутеніти, подався геть, посилаючись на те, що брат хвилюватиметься. Леа провела його аж ген за село. Озирнулась, чи нема нікого, і, підвівшись навшпиньки, сама поцілувала Волина, обійнявши обома руками. Волин також обійняв її, і п’янка млість заструменіла в його тілі, що аж паморочмо ставало, аж страшно Надто вже було солодко з Леою, ніби ніколи, ніби вперше... Як завжди – вперше!..

Вони ледве розняли обійми і обос водночас ще довго озирались, віддаляючись, аж доки можна було бачити одне одного.

Потім Волин ішов до Озера, переповнений, оповитий почуттям незнаним, прекрасним і страшним. Ба, раптом відчув, що щасгя таке високе, сгас водночас страшним для нього, небезпечним.

Він прийшов до Озера, якраз коли сідало сонце. Зазвичай озерне життя поночі буяло, взагалі мало хто вкладався спати з вечора. Сон зморював озерних мешканців лише над ранок, та й то ненадовго. Волин спав узимку, тому за тепла не мав спати довго. Але йому хотілося вкластися на дні і зануритися у приємні спогади, у пам’ять тіла, у вири почуттів і відчуттів і заснути в цих вирах, розкошуючи на хвилях сну.

Зараз він вдивлявся у захід сонця, розпеченого, гарячого удень і ніби трішки пригаслого з надвечірніми сутінками.

Цього разу сонце було таке величезне і якесь войовничо червоне, що Волин у його важкій червонястості вчув неспокій завтрашнього дня, нові загрози, нові омани, нові принади.

Намагався почути глибше, змістовніше заклик сонця, його мову. Але не чув. Не чув майбутнього, як часто бувало в таких випадках, не давав йому хтось вслухатися в мову сонячних богів.

І він злякався – щось із ним діється!

Але сонце відходило. Морок заступав на своє панування світом, на свою половину буттєвого часу, і в його владарюванні також були свої принади для Лісу й Озера.

Волин не боявся Морока. Той був загалом безпечний, не такий, як його син Злен, котрий скрізь і повсякчас, де міг і коли міг, намагався довести свою силу, зверхність Зла над Добром і Світлом.

Але сьогодні Волин не хотів заглиблюватися в таїни Морока. І, намагаючись відігнати думки лихі й непевні, пірнув на дно Озера – спати...

Потім він приходив у село ще кілька разів. Завжди отак-от – на обід, аби не склалось в селі враження, що йти йому нікуди, а поспішати й поготів, що нема й ніколи не було в нього ні дому, ні родини, що він...

Хто він?

«Хто я? Чого я від неї можу хотіти?» – мучився питаннями Волин і, сам собі ставлячи їх, не міг знайти відповіді і відтак піддався тому незворотному ходу подій, який закладений у буття світу Тими, що все знають.

Коли надійшов Купальський день, Леа запросила його на свято, яке вирішено було провести на озері.

– На щастя кидатимемо вінки в озеро. Чий вінок понесе течія першим, та дівчина найшвидше вийде заміж... Потім будемо стрибати через багаття, гратимемось, познайомишся з іншими дівчатами й хлопцями. Нас тут небагато, але не так вже й мало.

Волин боявся цього дня, боявся свята, боявся й дівчат і хлопців, йому у всьому ввижалась небезпека. Але відмовити Леї він не міг.

Сказав лише, що брат такої ночі особливо хвилюватиметься за нього й, отже, він має вернутися якомога раніше до їхньої хижки.

У нього не могло бути свята в цей день, ні тим паче увечері, бо ніч його чекала випробовна і важка.

Але він вибрав у хатинці, де любилися вони з Леою і де у скрині знайшлося чимало одежі, ніби геть припасованої для нього, гарну сорочку і штани, підпоясався гаптованим поясом і прийшов на Озеро, звідки почув гамір і сміх.

Він почекав Леу під їхнім уже звичним деревом, і вона повела його до гурту.

Волина вже бачили в селі, тому його поява не була особливою новиною для багатьох. Але Леа була гарна дівчина Іи хтось мав бути в неї закоханий, а відтак одразу незлюбити його.

Волин відчув його погляд у себе на потилиці й повернувся до нього. Це був Гей. Високий, світловолосий, навіть рудуватий віком ледь старший за Волина, але рослий і м’язистий юнак.

Дівчата співали, хлопці допомагали їм. Потім розклали вогнище і стрибали через нього, змагаючись, хто не боїться високого вогню.

Волинові було жахно. Він боявся вогню, жахався вогнища, адже воно могло висушити його, водяного демона, спалити, перетворивши на попіл, тлін, на щось зовсім нікчемне, то вже залежить від того, як загадають Ті, що все знають.

Волинові ще бракувало сили протистояти вогню. Він знав це і тому стояв з Леою віддалік, вже заміряючись незабаром йти геть, чекав лиш, доки дівчата кидатимуть у воду вінки.

– Лео, – підійшов до них Гей, – і ти, чужинцю, чому не йдете до вогнища? Це ж на щастя! Хто перестрибне більше багаття, у того буде більше щастя! Чи ти боїшся, Волине?

– Ні, але мені пора вже йти...

– Зачекай, чого там! Доведи, що вмієш стрибати не гірше нас. А то, кажуть, ти в лісі добре вмієш блукати, а який з тебе спритник, ніхто не знає! Покажи нам, що вмієш!

Тут було щось не те, вчував Волин, щось погане. Але пішов. Не смів показати Леі, що боїться чогось. І пішов.

Стрибали по черзі. І коли надійшла черга Волина, Гей – це помітив Волин – жбурнув щось у багаття, і воно спалахнуло особливо високо, так, що всі зойкнули. Але черга була його, Волина, і відступати він не міг. І пойняв його страх.

– Не треба! Досить, хлопці! Таке багаття не перестрибнуть! Це забагато!

– Хто боїться, той свою чергу пропускає – такий закон! – зареготав Гей. – Не захищайте хлопчика, він просто боїться!

Волин вийшов проти вогнища, і в душі його спалахнув жах, високий і палаючий, як багаття перед ним, і він ураз збагнув, що не зможе перестрибнути такий вогонь без чарів.

Але не схотів відступити.

Волин зібрався на силі, тій, про яку так хотів забути тут, серед людей, випростався, потім розбігся – як усі, хоч міг цього і не робити, – і, стрибнувши високо й легко, приземлився доволі далеко від багаття, з іншого боку.

– Ого-о! – пронеслося поміж присутніх. – Оце так стрибнув! Оце так-так! А ти, Гею, казав, що він боїться! Він просто скромний та тихий, цей Волин.

Усі вітали Волина, Леа, здивована й рада, притискалась до нього, переможця, але Волин розумів, що це не перемога. Бо гострий вогник підозри уже затлів у чиїйсь заздрісній душі.

Згодом дівчата кидали свої вінки у воду, Леа сплела вінок Із простих блакитних квіток, ніжних і теплих, і кинула його в Озеро перша, і вінок її відразу поплив.

– Вийдеш заміж, – сказан Волин. – Бачиш, твій вінок вода понесла!

Леа зашарілася і притислася до нього. Вони стояли під крислатим деревом удвох, осторонь від інших.

– Я йтиму, – сказав Волин. – Мені пора!

Він обійняв її, прощаючись із нею тут, за деревом, і, більше нікого не повідомляючи про свій відхід, пірнув у ніч.

Відійшовши вже доволі далеко від місця розваг сільської юні, роздягся і пірнув у Озеро. Волин вмить розшукав вінок Леі і забрав його з собою на дно.

Лежачи на дні Озера, Волин заплющив очі й викликав Морока. Його можна було викликати накоретко будь-коли, він відповідав на запитання, навіть міг допомогти, але не любив тих, хто розгублювався, програвав, відступав. Тоді з’являвся Злен, його слуги і піддані й допомагали Мороку ковтнути нездальця назавжди.

– Що мені робити? – спитав Волин у Морока.

– Іди вперед, ти ж не боїшся мене.

– Не боюсь. Але Злен...

– Злен допомагає усім, а всі його лають. Хто знав би, що таке Добро, якби не було Зла? Чини Добро, і Злен не здолає тебе. Він наступатиме, але врешті з Добром ти переможеш, і Злен радітиме цьому й сам.

– Що чекає мене?

– Я завжди приймаю до себе. Але з тобою ми часто зустрічатимемось і надовго, як друзі...

Волин розплющив очі. Морок зник. У напівтемряві на дні Озера вирувало життя тих, хто не спить до ранку. Тут було своє світло, свій ритм. Його ритм?

Чи це був його ритм і сьогодні?

Він вже давно не бачив Царівни О, намагався не думати про неї, прямував у інший світ, і ритм Озерного життя мінявся в ньому також.

Волин ставав іншим. Лякався себе сам і водночас почував, що і іде шляхом, ним самим обраним, що врешті він є самим собою.

А ще вірив у волю Тих, що все знають.

Відпочивши трохи на дні Озера, Волин випірнув знову на поверхню, дістався берега і попростував до хижки, в якій склали вони собі з Леою гніздечко, у їхню, – вона й справді вже ставала їхньою – хату.

Він йшов зараз поночі, один, голий, яким жив у Озері і яким знав його лісовий і озерний люд.

Хатинка ця стала їхнім житлом. Нехай зовсім тимчасовим, нехай лише кілька годин на день вони перебували тут разом, але це було вже їхнє і тільки їхнє. Усе в цій хаті було таким знайомим, таким близьким Волинові, що, дивуючись собі, він пояснював це своїм захопленням дівчиною. Усе, що стосувалося Леі, викликало у нього захоплення і радісне здивування. Отож своє відчуття рідкості до цієї хатини він пов’язував з тим, що прийшли вони вперше сюди разом з коханою Леою і що все сталося вперше саме тут. Тому ця оселя стала йому такою близькою.

Він дістався врешті хатинки, де вирішив перебути до півночі, коли слід було йти здобувати квітку папороті. Так йому нарадив Перелесник.

Поночі, сам, він вступив до хатинки, і йому стало моторошно, бо щось він ніби згадував, але не міг згадати, щось зв’язувало його з цією хатинкою, це не була Леа, а щось інше, рідне також, тепле, ніжне, болюче, тривожне. Але згадати докладно Волин не міг, не пам’ятав.

Це уперше він прийшов до цієї хижки сам. Звичайно, провівши Леу, він повертався до свого Дому, яким віддавна і завжди було Озеро. І спочивав там, уранці виходячи назустріч сонцю і ведучи свою звичну працю, виконуючи свої обов’язки, які мав як Княжич Озера.

Кожна істота в Озері, у Лісі, скрізь мала свої завдання, виконувала свої, закладені Тими, що все знають, обов’язки, і так усе рухалось – злагоджено, взаємозв’язано, у погодженні.

Волин наглядав, аби не забагато поїла щука дрібної риби, аби звільнити рака, який застряг у переплетінні підводних корчів, прочищав замулену підводну дорогу до іншого озера, стежив, аби не заткало мулом підводні джерела посередині Озера, і все таке інше.

Сьогодні він цілком занедбав обов’язки, які в останні дні загалом виконувати було важко. Він утомлювався, настрій чимдалі ставав нригніченішим. Вже кілька днів Волин не бачив Царівни О, але йому здавалося, що навіть риби зараз підкорилися йому з нехіттю, і озерна робота не вдавалась йому так просто, як раніше.

Він, однак, мав за краще вважати, що то все настрій, що то минуче, хоч стан загальної розгубленості, непевності від якогось часу не полишав його.

Зараз він вийшов з хатини і сів у дворі, задивляючись, як з-за високих сосен пробивалось місячне світло, як падали у цей зарослий, запустілий дворик, де лиш його з Леою сліди виказували присутність живих істот, химерні місячні тіні.

І знову йому здалося, що сидів він вже тут, що бачив не раз, як за цими високими соснами сідає сонце у літню пору, як сутінки займають двір, заквітчується небо зорями, виходить місяць і вказує дорогу помічним блукальцям.

Так собі мислив Волин, потім пішов у хату. Тут було вже зовсім темно. Він наблизився до лежака, на який часто вкладались вони з Леою, приліг на ньому горілиць і заплющив очі. Враз здалося йому, що у стелі має бути дірочка, круглесенький отвір з півдолоні, а в ту дірочку, коли сходить повний місяць, як зараз, крізь щілину в даху ллється місячне світло, і, потрапляючи у цей круглий отвір, місячний промінь падає просто в обличчя того, хто тут спить.

І ще він подумав, що це зробила Царівна О.

А потім розплющив очі й побачив місячний промінь геть просто свого обличчя і задивувався – звідки він усе так знає про цю хату, що усе це означає, хто й куди веде його своїми чарами.

Але ця думка швидко минула, бо враз за нею виринув спогад про Леу. Пам’ять тіла сильніша за всі думки. І затремтів Волин від спогаду про щастя, і, сповнений виром почуттів, знову окутався, як вже було не раз, теплою хвилею, що народжувалась у грудях і падала униз, збуджуючи усе його єство, І розливалась по всьому тілі гарячою кров ю, захмеленою маревом кохання.

Він устав і вийшов за двері, і темінь видалася йому враз суворою, бо це була Ніч. Але він зробив крок у неї, і темінь розступилася перед ним і поступилася його поглядові, його порухові, його міці. Він таки мав ще силу, ночував це. Стряснувся, немов скинув рештки непотрібної одежі, і рушив У Ніч.

Не просто голий підліток йшов один серед лісової хащі у глупу ніч, а озерний демон Волин, Княжич Озера, рушив у пошуки відповіді на те, що його мучило, кинувши виклик звичному існуванню, рутинному плинові часу, намагаючись ствердити власну волю у виборі напрямку в лабіринтах буття і кохання.

Волин не мав жодного уявлення про те, куди йому йти Але рухався вперед за тим несвідомим вказівником, який вів його безпомилково потрібними стежками. Він відчував, що йде куди слід, хоч і не знав, чому саме так.

Волин рухався у гущавину лісу вже зовсім поночі, однак, віддавна звикнувши бачити в темряві, досить впевнено відхиляв гілки дерев і посувався поміж кущами.

Та раптом дряпонув його глід, і він спитав: «Навіщо?», але глід не відповів, потім ударив його досить таки сильно поперечною гілкою старий дуб, і тут на запитання Волина не було відповіді. Коли його перечепили кілька пагінців ліщини і, збитий, він покотився в неглибокий яр, дряпаючись об старі гілки і дрібніші кущі, що росли на схилі, то втрапив якраз на їжака, аж звивши від болю, коли голки вп’ялись в його тіло.

– Ти чого? Що я тобі зробив? – вигукнув Волин до їжака. – Чому Ліс до мене злий? За що ви проти мене?

– Бо ти дурень! – сказав роздратовано їжак. – А дурнів треба вчити! Я тебе просто привів до тями. Ще «дякую» скажи, бо саме зараз і повинен будеш стерегтися... Ой! – їжак висконув і метнувся гегь, не закінчивши своєї буркітливої тиради.

Волин озирнувся. Обік нього, але ще осторонь стояла якась постать, схожа на людську. Волин підвівся. Постать не рухалась.

– Хто ти? – спитав Волин. Відповіді не було.

Він ступив крок, потім другий, І враз очі у істоти запалали червоним вогнем І освітився через них усміхнений оскал видовженого людино-звірячого обличчя, що належало змієлюдині-дракону.

– Що ти хочеш від мене? – спитав Волин, не підходячи ближче, вчуваючи у світінні червоних драконових очей щось недобре.

Той мовчав мить, вдивляючись чи то у Волина, чи поза нього, не відповідаючи, а тоді раптом стрибнув угору, скеровуючись звідти на Волина, ширяючи на розпростертих у повітрі своїх перетинчастих крилах, які росли у нього з-під рук, і вимахуючи величезним хвостом, який видовжувався і ставав у нього при потребі тугим і міцним.

З пальців у нього висунулись довжелезні міцні кігті, заскреготіли і заклацали величезні, також збільшені враз зуби з пащеки людинозвіра, а хвіст, враз ніби опірений пилкою зверху, звивався і вилискував під місячним світлом, як смертельна хижоглава зброя.

Спираючись на той могутній хвіст, стрибонув він геть високо і там, розклавши крила, закружляв над Волином, і вже ніби червоне полум’я виривалось з-поміж великих гострих у два ряди зубів – це був криваво-вогненний язик змієлюдини.

Волин вивернувся, стрибнувши на дерево, – ось де придались уроки білки – схопився за гілку і вискочив на неї. Розгублений, настраханий, він, однак, почав внутрішньо зосереджуватися.

Це було схоже на герць. Тільки ж чим міг відбиватися Волин? Він не був ні лихим демоном, ні підступним. Загалом це був ще підліток, який не знав своєї сили вповні.

Розпаляючись, дракон зробив коло в повітрі, замірився в дерево, на якому сидів Волин, і важким спадом ринувся вниз.

Однак Волин уже знайшов гілку на іншому дереві й перескочив туди.

Дракон люто вдарив зазубреним хвостом по дереву, аж усі гілки злякано затремтіли і затріщали, та не зачепив Волина а тільки від невдачі розлютився так, що вся драконова пащека стала ніби вогненною. За мить уже справді вогонь виривався з горлянки, жахно було дивитись на нього.

Але Воликові було не до розглядин. Наступного дерева він не міг сягнути. Дракон не випадково приловив його в ярку, бо у долині, куди скотився Волин, росло усього кілька дерев, а далі були кущі, і лише на косогорі знову починався Ліс.

Туди б сягнути Волинові. Але не дострибнути.

Він напружено думав. Часу було обмаль, бо дракон уже вивершував нове коло, заміряючись в інше дерево, на яке перестрибнув Волин, і вочевидь розуміючи, що з цього дерева Волин не втече.

Рішення прийшло враз. Волин скочив із дерева на землю і став проти дракона. В ту мить, коли людозмій був зовсім поряд і вже роззявляв вогненну пащеку так, що вона стала разів у три більшою за саму голову і, здавалося, могла захопити всього Волина, хлопець простер руки вгору, напружуючи силу. І враз водяна стіна перепинила людозмієві шлях. Втрапивши у стіну з води, він зашипів, як залите водою вугілля, і враз опав на землю, закривши руками голову, ще за мить увібрав у себе хвіст і крила, зменшилась його голова, і вже щось схоже на звичайну людську постать лежало на землі, охопивши руками голову, майже безпорадне.

Що саме сталося з людозмієм, Волина аж ніяк не цікавило. Він метнувся вгору і, важко дихаючи від напруження, від зусилля, яким переніс до Лісу частину озерної води, що загасила шал людозмія, почвалав Лісом далі.

«Ось воно, – думав Волин, – те, про що казала Царівна О. Ліс проти мене, більше того, цей лютий вихват людозмія – ознака того, що нападатимуть ще. Але ж не увесь Ліс проти мене – їжак-бо попередив мене своїми колючками, ще й бурчав, що я дурень... У чомусь я таки дурень, не так себе поводжу, бреду навмання в невідоме, можливо, йду на свою загибель! А якщо я не можу загинути, то Ті, що все знають, перетворять мене на щось маловартісне у нашому світі. І вже

Інколи не спізнати мені відтоді ні втіх, ні пристрастей, якими живуть демони в людській подобі, як-от Перелесник, чи Царівна чи жив дотепер я...»

Гарчання в кущах ураз збурило йому нерви і насторожило.

– Хто ти? – спитав Волин.

Величезний вовк вийшов повагом з-за кущів і, ставши проти Волина, поволі почав підійматися на задні лапи, водночас набуваючи людської подоби. Він став зростом на дві голови вищий за Волина, й у вовчій морді проступили людські риси.

– Вернись, Волине! Сюди тобі немає більше дороги. Вернись! Ти проклятий лісовим людом! Ти зрадив, спізнавши людського життя, і тобі сюди вже немає дороги.

– Я не зрадив! – вигукнув Волин. – Я – Ваш! Ви ж знаєте, що я не можу бути людиною, не можу! Чого ви від мене хочете? Це тимчасове, це перейде!

– Неправда! Ти – отруєний! З тебе світиться людське почуття, і воно викликає у Лісу зненависть до тебе! Я зараз розірву тебе на клоччя, якщо ти не вернешся!

– А якщо вернусь?

– Підеш у своє Озеро надовго. Поки не оголосять Ті, що все знають, тебе вільним. Тоді вернеться все, як було! Але ти не можеш вернутися, я бачу по тобі, не бажаєш! Отож – зникнеш взагалі!

Волин зібрав рештки своїх сил і піднісся вгору якраз тоді, коли вовкулака стрибнув на нього. Але дерева не рятували Волина. Вони були байдужі зараз, просто дерева, просто чужі дерева, і він чіплявся за гілля, де міг вчепитися. А вони не допомагали йому. Однак і не били. І це вже було чимало. Він завис на високій гілці дерева, а вовкулака реготав унизу.

– Звідси не долетиш нікуди. Пересидиш до ранку. А тоді тобі – лиш у Озеро. Бо і так, і так – у наступному кроці в будь-який інший бік тебе чекає ніщо, небуття. Га-га-га! Який же ти дурень!

Вранці вовкулака зникне, бо пора їхня – лише Ніч. Але якщо мине ця Ніч, то наступна вже такою не буде. Він не дістане квітки папороті, і справді – все загине...

І Волин згадав єдиного свого вірного друга, і подумав: якщо ще хтось може чи хоче йому допомогти, то, мабуть-таки, це Перелесник.

І він подумки гукнув його, закликав негайно прилинути, де б він не був. Негайно, зараз, негайно!

І за хвилину зашелестів гарячий вітер, дивний поночі, але враз потеплішало довкола повітря, і ось він сидів уже поруч з Волином, на іншій гілці дерева і питав:

– Що далі, Волине?

– Я мушу пройти! – сказав Волин. – Лишилось небагато! Інші не будуть проти, я чую! Допоможи із цим.

– Тільки спробуй! – заскреготів зубами внизу вовкулака. – Ти, пройдисвіте! Не твоє це діло! В тебе свій чин! Не втручайся! Й тобі буде лихо!

Перелесник лише глянув на Волина, сумно, втомлено і довго. А потім злетів униз і махнув плащем, з якого рвонулась вогненна стіна.

– Геть! – крикнув він вовкулаці. – Геть, собако. Геть і негайно! Щезни з його дороги, псе! Ти і ті, хто спробують! Бо запалю зараз Ліс! Усіх запалю!

І він кинув вогненний язик на вовкулаку, і запахло смаленою шерстю в повітрі, і той завищав і завив обпечений, а ще за мить щез у глибині Лісу.

І дерева схвально зашуміли – геть його! І зашепотіли:

– Заспокойся, Перелеснику, ми не заважатимемо Волинові, нехай іде, тільки ж вогонь не годиться для Лісу!

– Я знаю! – сказав Перелесник. – Але не займайте Волина! Нехай іде!

Змахнув плащем і враз звився угору, не попрощавшись із Волином, який це зі щемом у серці відзначив, та одразу ж спустився з дерева і знову залишився в самотині серед Лісу.

Подряпини на тілі і слід від зубів вовкулаки на правій руці кровоточили і пекли, боліло в спині після удару, якого завдав Волинові дракон своїм могутнім хвостом. Та Волин ішов тепер далі крізь Ніч, зболений, як ніколи до того, напружений і зібраний на силі і від пережитого вже раніше, і від того, що, як відчував, чекало його ще попереду.

Вдивлявся у темряву Лісу, хотів поради, підказки, але Ліс не допомагав йому, як колись. Однак не був уже й таким неприхильним, настроєним проти Волина, як на початку нічної мандрівки.

Волин знав, що має побачити у темряві світло над кущем папороті, знав, що квітка світитиметься. Знав і йшов навпомацки, навмання, шукаючи Світло.

Морок було загрозив Волинові, допомагав Зленові і його війську Зла поборювати Волина, але застереження Перелесника змусило Ліс відсторонитися від Злена і стримати Морока.

Бо чого би боявся більше Морок, аніж Вогню, яким володів Перелесник. З’ява Вогню вмить нищила Морока, бо Вогонь ніс із собою Світло. Світло ж, послане Сонцем, заперечувало існування Морока навіть серед Ночі. І навіть серед такої, як ця.

Усі бояться поразки, навіть тимчасової. Морок, відступив, полишив Зленові його дії і став ніби байдужим до поступу Волина.

Зараз він міг би і допомогти, якби Волин зміркував, як його використати.

Бо ж Ніч була володінням Морока, його князівством, часом його влади, і серед темряви у своєму світі Морок зараз давав Волинові можливість виявити себе – вищого і справжнього чи слабого і ницого.

Темрява, однак, ставала ніби ще густішою. Волин раз по раз зупинявся, озирався, прислухався, чи не чатує де на нього нова небезпека, а потім знову рушав у свою нелегку мандрівку поміж кущі й дерева бездоріжжям.

Почувши шерех, ледь виразний, він зупинився і прислухався. В цю мить щось поцілило його просто в голову. Він схопився за лоба, сполоханий, уже розуміючи, що це був горіх, і почув тоненький смішок білки: «Волин-дурник! Волин-дурник!»

– Ти чого? – ображено гукнув він до білки, вдивляючись угору.

– Нічого, дурнику! Вважай угорі! – І білка щезла в гущавині, ніби й не було її.

І Волин враз зрозумів, що це – застереження, що небезпека чигає на нього згори. Зібрався, вчуваючи недобре, і стрибонув убік саме у ту мить, коли величезний чорний, як ніч, кіт з верескливим пронизливим нявчанням, від якого стигло в грудях, кинувся на нього з верховіття дерева. Не втрапивши одразу ж у ціль, кіт виметнувся вгору велетенським стрибком ще раз і вчепився у Волина, коли той уже готовий був до двобою, схопивши суху гілку, яку намацав біля ніг. Він шмагонув нею кота, а потім загнав кінець гілки звірюці в бік.

Кіт вищав, вив від болю, але тягнувся вишкіреними зубами до Волинового горла, тільки до горла, і Волин збагнув, що це не кіт, це упир, обернений на кота, тягнеться до його крові, до горла, аби вбити його.

Він гамселив кота тією ломакою, але, навіть коли всадив її котові у живіт, звір не відпускав його, усіма чотирма лапами впиваючись у тіло Волина. Зігнутою в лікті лівою рукою, вже покусаною, розірваною, він відштовхнув морду звіра від свого горла, намагаючись відірвати його від себе.

Але годі було. І Волин кинув ломаку, і схопив правою рукою кота за карк, і тепер, обома руками знизу й зверху стискаючи звіра за шию, врешті упіймав погляд упира, і вдарив його своєю силою через погляд. Пазурі кота почали слабнути на тілі Волина, очі закочувалися. Волин стискав чимдуж потвору, аж враз у руках у нього виявився не кіт, а вугор, який ковзнув з його долонь, лише слиз на пальцях лишився, і щез у хащах, крутячись, як змія.

Вурдалак обернувся на вугра! Отож до цієї з’яви був причетний сам Переплут, Водяний Цар, найстарший з усіх озерних і річкових демонів. Лише він міг дозволити вурдалакові обернутися рибою, та ще й тою, що мандрує й по суші.

Волин сидів під деревом, ледве дихаючи, весь в крові, з розірваною рукою, з якої струменіла кров. Добре, що ліва, подумав він, все ж таки можна ще захищатися.

Він мав би здогадатися, що й сам Переплут незадоволений ним, і Ті, що все знають, не схвалюють його дій, але, коли пересвідчився в цьому, сум охопив його ще більше.

Це ж його люд – озерний! Вугор не міг бути проти нього, бо це – його друзі, його підлеглі... його... чи ні? Зараз це його чи ні?

Волин не знав, він уже нічого не знав. Не думав уже й про Леу, все це лишалося десь далеко, в іншому світі. В нього зараз була одна мета – дістатись до заповітного місця і зірвати квітку, яка означала для нього рятунок. Волина хилило па сон. Але це було те саме – чари Злена – знесилити, наслати сон, забитії памороки, відвести з путі. Аби не дійшов до мети.

Він пошукав у траві і знайшов те, що шукав. Приклав до пораненої руки кілька листочків подорожника, шавлії, м’яти і звіробою. Волин, наосліп перебираючії рукою, чув, яку траву зараз потребує. Сплів із трав щось на зразок перевесла, перев’язав рани, підвівся і пішов далі.

Вже недалеко – він почував – ще трішки, десь воно тут.

І справді – густий блакитний вогонь ніби вирвався ізсередини Лісу і враз освітив невеличку галявину, посеред якої у високих розлогих заростях папороті помітно було чудову блакитну квітку, що ніби палахкотіла синім світлом.

– Ось вона! – зітхнув полегшено Волин. – Нарешті я прийшов!

Він уже не йшов, а брів, знесилений і втомлений, брудний і закривавлений, з ледь засохлими подряпинами й ранами, що вкривали, здавалося, суціль його смагляве й гнучке голе тіло.

Та, коли підійшов до самого куща папороті, зауважив, уже й справді жахаючись, біля самої квітки створіння, якого ніколи не бачив раніше, про яке нічого не знав. Щось на зразок велетенської жаби з головою посередині круглого тулуба. Голова ж становила собою скорше велетенський рот, який розкривався широко, як у жаби, але з величезними зубами і роздвоєним, як у змії, язиком. Найдивовижніше, що довкола цієї голови звивалося вгору дванадцять маленьких гадючих голівок на довгих гнучких стебелинах-тілах. Великі червоні очі потвори дивилися впрост на Волина, а щелепи огидного рота кривились у жахливій усмішці.

– Ходи сюди! Я тебе чекаю! Я – твоя смерть! – сказала голова і засміялась. – Ти від мене вже не звільнишся ніколи!

Враз з-під великих, схожих на жаб’ячі, лап потвори ковзнули в обидва боки два великі кажанячі крила.

– Підійдеш – тобі кінець, – сказала потвора і знову зареготала. – Якщо тікатимеш, то, може, я й полінуюся зараз, поночі, за тобою летіти Лісом. Але тікай швидко! Ну! Тікай!

– Ні! – мовив Волин. – Ти не можеш вбити мене. Я – невмирущий, а ти – ніщо. Тебе немає взагалі, як немає і моєї смерті!

– Зараз побачимо! – Потвора вишкірилась на нього, бо він наблизився до неї, а відтак і до квітки, зовсім близько. – Спробуй тільки простягнути руку!

Лише на мить завмер Волин, а потім швидко ступив уперед і, опинившись поряд з квіткою в ту мить, коли гидка химера збиралася кинутись на нього, обома руками водночас зробив два порухи. Ліву руку Волин всадив потворі у пащу якомога глибше, аж потвора захлинулась. Та, перш ніж її гострі зуби геть відкусили цю руку і дванадцять зміючих голівок вп’ялися у м’язи Волина, правою рукою він зірвав блакитну квітку і підніс до свого обличчя.

Освітлений блакитним полум’ям квітки, Волин встиг лише відчути гострий біль у лівій руці і водночас дивне полегшення, бо це нараз був кінець його випробуванням. І він знепритомнів.

Чи скоро він прийшов до тями, чи ні, не знав, може, й одразу ж. Тільки побачив раптом, як із палаючою блакитним світлом квіткою в руці він підноситься над тією великою папороттю і зависає в повітрі – скривавлений і брудний, знеможений, голий підліток. А довкола на галявині зібрався весь лісовий і озерний люд і гукає до нього: «Ти зміг! Ти будеш, Волине! Ти зміг!»

Погляд його упав праворуч, і він побачив, що там стоїть сам Лісовий Князь, густо порослий мохом і шерстю, з цапиними ногами і довжелезною бородою, а трохи далі від нього -Водяний Цар, Переплут, також із зеленою бородою, у твані й рясці, у водоростях, з яких скапує вода, спирається на великий риб’ячий хвіст ззаду.

– Ти зміг! – сказав Лісовий Князь. – Тебе прощено!

– Ти будеш! – сказав Переплут. – Потім будеш, коли прийдеш!

– Ти вільний! – сказала Царівна О. – Я пишаюсь тобою, Волине! Зараз ти вільний! Живи сам як можеш! Колись прийдеш! Прощавай!

Голова у Волина паморочилась, він повільно опускався на землю, вже стояв у лісовій траві, знесилений, і коли глянув на свою ліву руку, на яку досі боявся кинути погляд, то побачив, що вона у нього ціла і неушкоджена, а коли зиркнув на праву свою руку, то побачив, як тане блакитна квітка в його долоні і її блакитне світло входить у нього крізь руку. І так він дивився до того моменту, доки світло не увійшло в нього, загаснувши зовсім, і довкола запанувала суцільна темрява. І він упав, знову втративши притомність а чи поринувши у важкий сон, – знеможений і звитяжний.

Ранок зустрів його у вигляді старого їжачка, що сидів навпочіпки біля обличчя Волина і терпляче чекав, доки той прийде до тями. Волин розплющив очі і побачив просто біля свого носа гостренький їжачків носик, їжак одразу ж сказав йому:

– Лежи, зараз будемо тебе лікувати. Може, не вилікуємо зразу, але підлікуємо.

Волин тоді лише відчув, як болить у нього все тіло, як саднять рани і подряпини і як у нього немає сил зараз ні на що. Просто ні на що.

Але вмить уже заходився біля нього лісовий люд. Їжаки й білки вилизували подряпини й рани, а дрібненькі зелені людці, народ Леса, прикладали якісь трави до ран, чимось мастили Волинове тіло. Він і далі лежав непорушне, коли почув голос Леса. Старий Волинів приятель, утомлений, аж піт у нього виступив, мовив йому:

– Ми добряче попрацювали над тобою, Волине! Пожуй зараз цю травичку і заснеш! Прокинешся, зможеш рухатись, і все швидко загоїться...

– А моя рука?.. – невпевнено спитав Волин, усе ще боячись позирнути на ліву руку, – може, йому приснилося, що рука знову стала цілою, хоч і побувала в пащі потвори.

– Що рука! Рука на місці. Ти ж відгадав найважчу загадку! То була б твоя смерть, аби ти відступив, розумієш? Насправді ж смерті твоєї нема, і то була просто мана, останній твій поріг, вирішальне випробування. Тебе ще чекають різні біди, Волине, але, мабуть, то неминуче, бо ти таки ще підліток і повинен пройти свій шлях! Набути помилок і звитяг власних, особистих, не користаючись з нічиїх порад і допомог...

– А чому б то була моя смерть, коли б я відступив? Адже її немає в мене?

– Ет, теж мені запитання! Ти ж знаєш, що нас, коли ми переступимо Закон, можна перетворити на щось інше, зовсім відмінне від нашої власної нинішньої подоби. Смерті взагалі нема! Це вона с для людей – і тільки! Бо люди забули головні закони буття. Давно забули. І коли віднайдуть, тоді...

– Що тоді?

– Тоді також будуть перетворюватися на щось інше, коли переступлять Закон або самі захочуть відійти зі свого людського буття...

– Чим чи ким би я міг стати в разі моєї поразки?

– Не знаю. Може, квіткою, може, деревом, може, джерелом... Але вже не в подобі демона, розумієш? Ти мало не втратив того, що мав...

– А тепер?

– А тепер що буде – відають лише Ті, що все знають! Я лише можу здогадуватися, що тебе хотіли скарати за переступлення Закону, за твої зв’язки з людьми, за оце твоє паморочливе, дурне, чисто людське кохання...

– А що, демони ніколи нікого не кохають?

– Їхнє життя вічне, і тому вони не бережуть так нервово кожний любовний зв’язок, не чіпляються так судомно за того, кого кохають. У людей немає часу, в них юність минає швидкоплинне, минає життя, і вони вже не встигнуть, нічого не можуть, лише чекають смерті і вмирають. Тому їхнє кохання палахкотить, але коротко. Вони, перегорівши, швидко набридають одне одному, потім лишається просто звичка, як у корови чи кози...

– Лесе, звідки ти так усе це знаєш? Ти теж колись був людиною?

– Був.

– І ти пам’ятаєш усе, що з тобою трапилось і як ти жив тоді..

– Пам’ятаю.

– А чому ж я нічого не пам’ятаю?

– Бо ти ще малий Пам’ять прийде до тебе незабаром, разом із найбільшим болем. Знання приходять із болем. Втім, і кохання – цс теж біль, тільки інший. Все! Досить балачок! Жуй травичку і спи! Ще колись погомонимо!

– Спасибі , Лесе! Ти – мій справжній друг!

– Будь розумний, Волине! Пора тобі ставати вже справжнім. Будь розумний і дуже вважай на людей. Бережись! – Лес щез у густій траві, як перед цим зникли у ній усі лісові люди і звірята.

Волин жував терпку травинку і думав, що щасливий, бо має друзів, і в такій біді, в таких знегодах вони йому допомогли.

З цісю думкою він і заснув. Спав він довгенько, вже було пополудні, коли прокинувся. Відчув себе знову сильним і пружним. Скочив на ноги, згадавши, що незабаром має чекати його в хатинці Леа.

Однак, коли Волин схопився, рани його й подряпини все ще давалися взнаки. Нічого схожого на вранішній біль, але ж відчувалось таки добряче.

Він попрямував за сонцем і через якийсь час добрався до хатини, біля якої вже сиділа стривожена Леа.

Вона кинулась було до нього, потім зойкнула і відступила назад, в очах її був переляк, потім знову кинулась до нього, обіймаючи.

– Що сталося, Волине? Що з тобою? Ти такий страшний зараз! Блідий, змучений і весь у подряпинах і порізах. І чому ти ходиш у лісі голий? Хтось із села може зустріти тебе. Та й взагалі, що це ти таке вигадав?

– Я... На мене напав дикий звір. Здається, ведмідь, я ледве втік від нього, але подряпався, поранився і, змучений, заснув у пущі. Й оце лише бреду...

– Що ж думає твій брат? Він турбується, певне, що ти пропав. Може, ходімо туди, до нього, до вашої хижки, я ж у вас ні разу й не була...

– Не варто, це далеко! Та й він знає вже про цю хатинку, де ми зараз, знає про нас, і коли шукатиме мене, то тільки тут, якщо мене там немає...

– А чому ти голий?

– Я інколи люблю відчути себе частиною Лісу... – говорив Волин, підбираючи слова, які були б і правдою, і водночас не зраджували б його. – Мені здасться, що трави, і кущі, і навіть звірі більше довіряють мені, коли я без одежі, як вони... Тому я і ягоди збираю так швидко, і гриби враз знаходжу, і таке інше.

– Ти якийсь дивний! Ти й справді дивний, і дуже дивний! Ти мені подобаєшся, але я інколи жахаюсь тебе. У тебе буває такий погляд, якого я ніколи не бачила у юнаків, а тільки у дуже старих людей. І якось ти химерно дивишся на все й говориш чудернацькі речі...

– Якщо я подобаюсь тобі, ти мене кохаєш, то яка різниця...

– Мені байдуже, який ти! – сказала Леа. – Я – твоя! Це лиш для батьків, для інших... Адже ми колись будемо жити разом, чи не так?

– Так! – сказав Волин. Він вигукнув це радісно. Та водночас на дні його свідомості з’явився глибокий сум і мовив йому: «Ні!»

Вони провели разом цілий день. Але Волин вочевидь був ослаблений, хотів спати, і Леа, зібравшись додому, навіть не дозволила йому проводжати себе.

– Як ти будеш сам? – – питала вона. – Чи йтимеш туди, далеко, до вашої з братом хижки? Адже ти кволий ще, а йти далеко! І брат твій не з’являється!

– Піду, якщо він не прийде сюди! – відказав Волин. – Ще трохи почекаю – і піду!

Але голос у нього був кволий і сонний, бо насправді він уже починав задихатися без води і йому хотілося одного: щоби Леа якнайшвидше пішла, а він пірнув у Озеро і міг заснути, заспокоїтись, віднайти втрачені сили.

Волин намагався зосередитися, аби покликати Перелесника, але той уже стояв за розваленим тином й вітався з Леою.

Перелесник був у сільському строї, і Волин дякував йому подумки, а той також подумки відказав: «Поговоримо пізніше!»

Леа не чула цієї мовчазної розмови, і, коли Волин сказав їй, аби йшла вона додому, бо вони з братом мають побалакати, вона швиденько зібралася, ґречно попрощалася з Перелесником і зникла, крокуючи стежиною, яку вже вони з Волином протоптали за цей час.

Домовились, що завтра вона не прийде, й отже, вони з Волином побачаться через день.

Щойно Лса зникла поміж деревами, як Перелесник вже був у своєму червоному плащі, а одежу, в яку був убраний, кинув під хатою, сідаючи біля Волина на лавці.

– Що ж ти чиниш, друже? – сумно сказав він. – Те, що я тепер маю ворога у людозмієві, то нехай з ним! Я цих потвор взагалі не терпів і раніше, бо вони ще й у повітрі ширяють! Тепер їм теж буде непереливки! Але то, врешті, байдуже. А от ти, Волине! Бідний мій Волине! Як мені тебе шкода!

– Що зі мною, Перелеснику? Чому ти так дивишся? Чому тобі мене так шкода? Адже я переміг?

– Ти переміг поки що усе, крім себе, Волине! Ось де твоя біда! Це має бути найважча перемога, і дістається вона дуже дорого...

– Ще мало? – жахнувся Волин. – Ще мало я вистраждав, аби Ті, що все знають, лишили мене у спокої?

– Іди спочивай, – сказав Перелесник. – Завтра добалакаємо! Завтра день важливий!

– Чому?

– Роздягайся!

Волин скинув одежу, і Перелесник обійняв його однією рукою, піднісся в повітря, і за мить вони вже були над Озером.

– На добраніч! До завтра!

І Волин уже летів з висоти в Озеро, в рідне його Озеро, вертався у свій коханий Озерний край, такий близький йому і рідний зараз, що, входячи у воду, не хотів, здавалося, зараз більше нічого і нікого, тільки цього глибинного озерного спокою, тільки цієї любові озерного і лісового люду, тільки цього природного стану свого довгого життя, в якому все було чігко і просто, як пори року, як його власне дозрівання за літо, як початок кохання навесні і розквіт його восени, затухання аж до зимового сну і прокидання знову хлопчиком, який знає лише сонце, воду і вітер, лісовий і озерниії люд і нічого не знає про зваби жіночих чар, про пристрасті і захлинання у судомному щасті. І кожної весни кохання знову народжується в ньому, і зріє аж до свого вищого рівня. Єднання з Царівною О є святом і їхнім, і святом цілого озерного й лісового люду, бо всі в цю пору святкують свято кохання, всі живуть в апогеї літнього щастя, аби потім знову дійти закінчення, заснути і навесні прокинутися знову, нічого не пам’ятаючи про минуле.

– Пам’ять – це старість! – казала йому Царівна О, коли він допитувався в неї, звідки він узявся, що в нього було колись, чому він не пам’ятає, як був людиною. – Ти вічний підліток, не можеш мати такої пам’яті, бо саме твоя завжди нова енергія живить і тебе, і мене, і всіх, хто з тобою спілкується. Час, який зупинився в тобі, – велике твоє щастя. Ти наймолодший, найкрасивіший, найспритніший з демонів! Я пишаюсь тобою!

– А Перелесник?

– Життя вітру – це вже не свій затишний світ, це вічний мандрівник, це бездомний блукалець, це нещасний самітник без нікого...

– Чекай, а його зваблені дівчата, а його кохання, а його палахкучі пристрасті?

– Це його покута, його мета і його відчайдушна і завжди нездійсненна спроба знайти своє місце. Вітер не має місця. Він скрізь і ніде!.. Він так уподобав тебе, бо з тебе лине певність і віра в прийдешнє, ти так влитий у свос нинішнє буття, що важко уявити собі, що ти можеш бути інший. Ти зупиняєш його шалений лет, бо в тобі нема ні поспіху, ні часу. Ти – Волин, вічний підліток, Озерний Княжич, який має багато друзів і приятелів, кохання і юність, має все те, чого не має бідолаха-блукалець Перелесник...

Волин лежав на дні, на своєму місці під островом, і відчував, як Озеро, його рідне Озеро сповнює його цілющою силою своєю, немов годує його, і враз не хотів нікуди знову, не хотів виходити з Озера, заснути, аби була зима І холоднеча, і він прокинувся знов хлопчиком на початку весни.

З такими думками він заснув. Але був лиш серпень.

Прокинувся Волнн важко, проте майже цілком здоровий. Неквапом виплив на поверхню, озирнувся – нікого. Виліз на острів і ліг на піску. День був хмарний, скидалося, що буде дощ. Оскільки Перелесник обіцяв з’явишся сьогодні знову, то дощ мав бути теплий. Волін замислився.

Думки його линули в село, до Леі, до її батьків, і він вирішив раптом, що не буде чекати її завтра, а піде до них сам, десь в обідню пору чи трохи пізніше.

Це розважило його, настрій піднявся, і він пірнув у Озеро, аби зайнятися своїми, озерними справами. Але з глибини випливла до нього Царівна О. Він давно її не бачив і зараз зніяковів, зустрівши її.

– Не треба, Волине! Облиш сьогодні справи! Ти здобув багато, переміг ворогів, пройшов випробування. І хоч на тебе чекає ще багато чого, але нині – твій відпочинок. Ходімо на острів, я тобі дещо скажу там.

Вона говорила лагідно і приязно, і Волинові надзвичайно легко було з нею. Він таки любив її, колись любив, раніше, і зараз теж... тільки зараз вже інакше, як сестру... Ні, якось інакше. А втім, звідки йому знати, як люблять сестру?

Струнка блакитноока красуня з довгим зеленим волоссям вийшла з ним із води на острів, і обоє посідали під деревами, як у давні часи, коли кохання їхнє квітло у цю пору найкращим своїм яскравим і буйним цвітом.

Спершу мовчали, і погляд Царівни О був спрямований кудись удалину, а Волинів на неї, і йому було жаль її, шкода минулого, та водночас хотілося, аби ця розмова не була довгою.

Царівна О повернулась до Волина.

– Ти став інший, Волине! А будеш ще інший! Ти маєш нову силу. Перша була червона – на сімдесят весен, тепер – синя – тисячу весен, а ще є чорна – ніхто не знає, чи дістанеш її і коли... Це відають лиш Ті, що все знають! Людське кохання спалює, але, якщо воно має силу, з вогню може народитися щось нове. Ти можеш народитися з того вогню. Я – Царівна Озера, вода – мій світ, вона була твоїм світом теж...

– А зараз?

– Зараз, в цю мить, ще теж. Але ти йдеш до них, до людей. Там може бути всяке. Дай я зав’яжу тобі вузлик на волоссі, це буде вузлик з водою. Коли затужиш без води, запрагнеш , розв’яжи вузлика...

Вона нахилилась, і дотик ЇЇ пальців вперше за весь час, що її знав, здався Волинові холодним, хоч і ніжним.

– Вузлик непомітний на твоїх кучерях, може, згодиться! Враз Царівна О встала.

– Прощавай! Тебе чекає твій друг!

Волин стрибнув у воду, вигнувшись у повітрі пружною дугою, і за мить був на березі.

Перелесник сидів на колоді. Це місце, де Волин зустрічався з Леою, доки Перелесник не вказав їм на ту хатинку. Волин відзначив це несамохіть, коли сідав поруч зі своїм другом.

– Підлітки й діти ніколи не знають вимірів власної сили. Тому чинять і подвиг, І злочин, не усвідомлюючи сенсу власних вчинків.

– Ти чого? – спитав Волин.

– Так просто, міркую! Знаєш, мені нема чого сказати тобі сьогодні. Просто прилетів попрощатися!

– Чому так? – здивувався Волин. – 3 яких це пір тобі нема про що зі мною розмовляти?

– З тих пір, відколи ти, ледь прокинувшись, думаєш про неї. Як-от зараз: не встиг ще зі мною привітатися, вже згадав, що ви тут зустрічалися. І далі вже вся розмова твоя -порожня, з тобою загалом ніби можна розмовляти, але ти живеш у її вимірі. Це нудно для іншого. Це лиш для тебе! Тому я тікаю!

– Але зачекай! Ти сам не вилазиш з дівочих подушок, зваблюєш молодиць! Що ж ти мені маєш за зле?

– Я? Волине, друже, я ніколи, а це означає завжди, не втрачав голови. Лише коли був людиною, сталось, але аж так, що я опинився бачиш де і ким. Але потім? Чи ти можеш уявити прив’язаний вітер? Моє кохання правдиве, гаряче, ніхто так не любить, як я! Але я зникаю, розчиняюсь, і разом зі мною пристрасть. Я веду її, не вона мене, от і все...

– А, чому ти прощаєшся?

– Бо ти подумки вже йдеш до неї! А зараз полудень. Ти поспішаєш на обід. Мені тебе шкода, бо...

– Чому шкода раптом? Чому мене всі жаліють?

– Бо всі знають те. чого не знаєш ти! Люди приносять біду, кохання спалює. Ти йдеш у небезпеку. А тебе люблять, тому й жаліють. Я тебе теж люблю, тому й шкода! Прощавай!

Перелесник останні слова вимовив уже в повітрі і щез, не озираючись більше з-за хмар.

І Волинові стало сумно.

Він устав і поволі подався у напрямку до хатинки, переодягся в найкращу святкову одежу з тієї скрині, в якій ніби саме для нього наготовано було різного хлоп’ячого вбрання, яке йому пасувало і було якраз до міри.

Прибравшись, пішов у село.

Настрій у нього швидко покращав, як тільки він уявив собі радісне обличчя Леі, запрошення її батьків, аби він сідав до столу, менших дітей родини, що вже звикали до нього.

«Може, я стану людиною? – думав він. – Може, якийсь час поживу з ними і навчуся жити, як вони? І в мене також будуть діти...»

Тут він згадав, що назавжди лишається юним, і спохмурнів. Потім подумав, що сила, яку він отримав нині, ота блакитна сила може допомогти йому трохи міняти при потребі свою зовнішність, і повеселішав. Він ще не знав своєї сили, але може ж і таке бути...

Він ішов легкою, пружною ходою, волосся його лагідно ворушив вітерець, шуміли про щось дерева, шаруділи кущі, шепотіла трава, але він нічого не слухав, бо не бажав слухати. Серце його й вуха його були глухі нині, бо дзвеніла одна лиш пісня – пісня кохання.

Він зайшов у село сам уперше, але, оскільки його вже бачили туг не раз і дорога до Леіного дому була йому добре відома, прямував упевнено. Уже перед самим домом Леі раптом побачив отого рудуватого високого хлопця Гея, що під’юдив його стрибнути через багаття, і привітався з ним.

Гей саме заходив у сусідній двір. Він привітався з Волином також чемно, хоч насторожено. Волин відчував на собі важкий підозрілий погляд Гея, хоч і не озирався. Пішов далі, але здавалося йому дуже довго, що погляд Гея не полишав його потилиці.

Це було неприємно, і Волин, вже перед тим. як увійти у Леін двір, таки озирнувся. Гей ще стояв при хвірі ці і дивився на Волина. І враз Волин побачив, що над головою Гея засвітився ніби темний обруч. Здавалось, що Гей вилунює темне світло.

Волин у наступну мить збагнув, що це бачить лиш він і що це не світло – це темні Геєві думки про нього і йому стало трохи моторошно. Та якраз він увійшов у двір, намагаючись не думати про Гея, і побачив одразу ж у дворі Леу. Довкола її голови мерехкотіло ніжне блакитне світелко, а потім побачив її матір, що мала синьо-червоний обруч, у батька – також синьо-червоний. У всіх дітей були блакитні відсяяння довкола голів!

Волин не знав, що йому робити з цим баченням, як позбутись його. Бо ж як не звертати уваги, коли бачиш отаке. Заплющив очі, і коли їх розплющив, уже всі були без отих світелок навколо голів, і йому стало легше.

Леа радісно усміхнулась йому, коли він увійшов, здивовано, але радісно, і та чиста блакить, що світилась навколо її голови, без слів говорила про почуття дівчини.

Щось, однак, непокоїло її, вчувся Волин, хотів спитати, але його запросили обідати, і він лиш витяг з-за пазухи вінок, який Леа кинула в Озеро, і подав їй. Вінок висох, але засушені квітки збереглися, Волин подбав про це, і йому хотілося зробити коханій приємність.

– Уяви собі, я знайшов його. Саме цей вінок і саме я. Що б це значило?

Леа дивилась на нього довго і глибоко, поглядом таким промовистим, що він напружився і враз побачив її знову в тому блакитному сяйві; але ще вкупі з іншим, меншим, але ще блакитні наш, аж до гострої блакиті обручиком. Потім він заплющив очі і зняв це бачення. Але коли розплющив їх, то вже знав, що сталося.

Леа була вагітна. Маленьке сяйво означало інше, нове життя в ній. Волин ще не знав, чи свідома й вона цього. Але в ньому завирувала така буря найрізноманітніших почуттів, що він ледве стримував себе, щоби не злетіти в повітря, не витворити там щось таке, що не могло бути просто людським, а тільки його, Волиновим.

Адже це означає, що він таки теж людина, що він теж може бути таким, як і всі люди, що він може мати дітей, може жити людським життям, що в нього є майбутнє, адже тільки тоді воно є коли є продовження в нескінченності твого буття,

Потім усі обідали і поважно говорили про буденні справи, про погоду, про урожай ягід, про рибу в Озері, про лісових звірів, про те, як на Волина напав ведмідь і про те, що він гарний, добрий хлопець, і коли вони з Леою ще трохи підростуть, то можуть побратися...

Це сказав батько. Просто отак-от без зайвих слів-передмов.

– Ми ж бачимо все. Тільки ви ще замолоді, може, наступного року. А ти приведи нам свого брата, ми й з ним познайомимося. Та й домовимось, коли і що! Так, Волине?

– Так! – щасливо видихнув Волин. – Обов’язково! Спасибі вам за ласку і добро, за те, що мене, сироту, приймаєте!..

– Ти нам припав до серця, як і доньці нашій. А як так, то чого там шукати ще десь. Будеш жити з нами. Хату вам нову збудуємо...

Вони були так захоплені розмовою, що й незчулися, як за тином виросло кілька чоловіків. Серед них був юнак Гей.

Волин глянув, озирнувшись на них, і жахнувся чорній, як ніч, хмарі над ними, її чинили зараз їхні наміри, темним промінням проступаючи над їхніми головами.

Попереду всіх стояв невисокий старий згорблений сивий дід з палицею в руках, на яку важко спирався, бо, видно, вже ледве ходив.

– Доброго дня вам, люди! – встав з-за столу батько Леі. – Яка справа вас привела? Що має громада до мого двору?

– Хто цей хлопець у тебе за столом, Радане? – спитав дід. – Як його звуть?

– Його звуть Волин. Живе зазвичай влітку з братом на озері, взимку їдуть вони в далеке село з того боку озера. Молодь його знає, був він з ними на Купальську ніч. Хлопець добрий, до нашої родини пристав, мабуть, в нас і житиме!

Дід зайшов у двір і подибав до столу, де сидів Волин. Став і якусь мить приглядався до нього, а тоді повернувся до тих, що стояли за плотом.

– Це таки він, люди!

Волин відчув біду. Але щось у цьому дідові таке, що хоч віщувало Волинові біду, водночас вабило до старого, хотілося обняти його і приголубити, заспокоїти.

Волин, однак, підвівся з-за столу і став обік.

Чоловіки зайшли у двір.

– Радане! Це – нечиста сила, а не людина! – сказав старий, вказуючи на Волина. – Сімдесят років тому, коли я мав десять років, у озері, біля якого ми жили родиною деякий час, у день нашого від’їзду пропав наш старший брат Волин, якому було десь близько п’ятнадцяти років. Цього хлопця звуть Волин, він як дві краплі води схожий на мого пропалого брата, але ще більше того, одежа на ньому саме та, яку шила йому наша мати і яку ми полишили в хатині на озері для нього, для його пропалої душі. Клянуся Велесом – це дух, а не людина! Це демон!

– Ні! – закричала Леа. – Не наговорюйте на нього, діду Кліне, ви вже все забули! Не руште його! Це чудовий, гарний хлопець, він наш! Волине, скажи їм, що одежу ти знайшов у хатині!

– Одежу я знайшов у хатині! – сказав Волин, враз усе розуміючи.

Він говорив повагом, спокійно, але готовий був захищатися, і біда вже розривала йому серце, і біль втрати, якої ще не сталося, заповнював його вщерть.

– Він боїться вогню! – закричав Гей. – Якби ви бачили, як він боявся вогню! А перестрашений, потім стрибонув через багаття так, як жодна людина не стрибне! Я ще тоді відразу ж подумав, що тут є нечиста сила. Хапайте його, люди! Хапайте! Ми повинні очиститись від Зла!

– Я не Зло! – закричав Волин відчайдушне. – Я нікому не чиню зла! Я кохаю Леу, і тому я прийшов у село! Якби я був злим духом, я украв би її...

– Ми зараз перевіримо тебе! – вигукнув Гей і дрючком, якого тримав у руках, пошпурив просто у Волина. Волин стояв доволі близько і відвернутися не встиг, лиш позасвідомо виставив руку з захистом, і дрючок вдарився біля неї, мов об стіну, і впав на землю під ноги Волинові, не долетівши трішечки до нього. Цього було досить.

Чоловіки кинулись на Волина, а він – тікати.

Заготовано вже було зусібіч кілька засідок довкола Раданового двору, і тільки-но Волин кинувся в один бік, як там виступили з-за хати двоє з луками і стрілами й пустили в нього по стрілі. Він, вже не думаючи, одбивав стріли, як і той дрючок, вони не долітали до цілі, і люди скаженіли від злості і страху водночас.

Волин стрибнув високо, на самісінький дах хати, де жила родина Леі. Дівчина лежала непритомна на руках у матері, і Волин краєм ока помітив це, біль і відчай пойняв його. Він не думав ні про що більше, лиш одбивався від стріл і над усе хотів дістатись Лісу. Швидше б у Ліс! Але Ліс, хоч і стояв довкола села, але не так близько, тут його зумисне вирубали, викорчували, аби підготувати ділянки для збіжжя й городини.

Ще одним велетенським стрибком Волин перелетів через групу чоловіків, які першими зайшли у двір. Вони були озброєні, але він вже не боявся їхньої зброї.

Відбивав стріли, легко вирвав з рук одного, хто наблизився до нього, списа і, зламавши, відкинув геть, метався з одного боку малесенького села в інший, але з кола людей, що ловили його, усе не міг вирватись, ніби щось зумисно заважало йому.

Врешті побачив, як в одному місці коло розступилося. Сил Волинові бракло, вже не міг він легко відбивати все, вже раз по раз трапляли в нього каміння і паліччя, він спромаїався відбивати тільки стріли й списи, ножі та вила. Тож тільки-но коло розсунулось десь, Волин кинувся туди. Ще трохи – прорветься у Ліс і сховається в ньому.

Волин побіг. Справді люди ніби розступилися, він припустив туди чимдуж, та враз величезна сітка упала на нього зверху, і він упав, заплутавшись у ній. Потім кинули на нього другу сітку, а потім ще одну. І Волин з жахом зрозумів, що подоланий, що програв і це буде кінець.

Він довго борсався, заплутаний у сітки з грубих мотузок, напружуючи сили, аби створити довкола себе невидимий силовий шар, ніби тоненьку оболонку над усім тілом, але таку, що не пробивали її удари кілків і палиць, якими осипали його злякані і знервовані селяни.

– Зупиніться! – пролунав над усіма могутній голос, і ті, хто гамселив заплутаного підлітка, немов отямились і стали, стираючи піт з чола, а до них ішов старійшина села Яз.

Довга сива борода, довге волосся, що спадало на плечі, міцна постава і високе покраяне зморшками чоло робило його схожим на великого старого птаха. В його блакитних до прозорості очах світилися мудрість і знання.

– Зупиніться! Мусимо спитати богів, що робити з ним.

Та й довідатися докладно, що воно за створіння в людській подобі, якщо не людина. І одразу ж – кому він заподіяв зло? Хто може щось мати проти нього особисто?

– Бійся богів, Язе, не захищай нечистої сили! – озвався один із Волинових нападників, який разом із кількома чоловіками тримав сітку з Волином.

– Ми ледве його схопили. Чого йому треба в нашому селі? Чому до наших дівчат підлазить? Треба принести його в жертву. Перунові і Велесові – і все тут!

– Якщо і в жертву, Кліде, то згідно із Законом, за Звичаєм. Тоді я згоден! А вбивати будь-кого отак-от – можемо нажити собі біди з іншого боку! Ви про це думали, люди? Хтось і за ним стоїть, за отим, що в людській подобі прийшов! Хочете ворогів з лісового люду, з примар і лісових потвор? З перевертнів і змієлюдів? Чого замовкли? Думати слід спочатку! Отож несіть його до капища, а там поспитаємо богів.

Волин трохи ослабив своє поле і відчув себе страшенно змученим.

Він не мав зараз сил опиратися тому, що з ним чинитимуть,– так витратився на боротьбу, в якій програв. Зараз його чекає отой безславний кінець, про який – зараз він утямив – торочили йому усі – від Леса до Перелесника і Царівни О – і про який він не хотів думати, а вони не могли його попередити. Не могли, хоч знали, що так може і має бути. Але він не знав і не мав права знати. Він мав зробити вибір, не знаючи, і зробив його – хибно!

Щось повинна була йому додати синя квітка! Додала сили відбивати стріли і списи, творити захисний силовий прошарок довкола тіла, аби не забили кілками. Але вирватися із сіток він уже не зміг. Сили не були нескінченні, щось він не втямив у здобутку, який отримав завдяки перемозі у змаганнях за квітку папороті, а тепер вже пізно.

Він лежав зв’язаний поміж чотирьох охоронців, між тим як старійшини сільські на чолі з Язом пішли до капища допитуватися у богів, що ж із полоненим робити.

Волин не міг і не хотів думати про це, був переконаний у своєму кінці, у тому, що стане деревом чи джерелом, що ніколи вже так не любитиме, не спізнає правди почуттів і вимірів людського життя. Водночас він зараз пам’ятав усе, що з ним трапилося від самою малечку. Пригадав своїх батьків, братів і сестер, йому хотілося покликати того старого, який був його справжнім молодшим братом, і розпитати про родину, про те, що ж сталося з братами і сестрами, яка в кого родина, де є хто в цьому селі... Це було неможливо, ніхто не став би з ним розмовляти, ні тим паче розповідати йому щось.

Враз перед ним спливало обличчя рудуватого Гея, і він несамохіть збагнув, що це – онук його брата, отже і його родак... Безглуздя, шкода, сум.

Йому боліло, що він ніколи більше не побачить Леу, не стане її чоловіком, не довідається, чи народилась у них дитина...

І, може, найбільше йому зараз боліло його власне безглузде життя. Далося йому багато. Втратив він, але й набув. Він згадував, як сидів над Озером, коли ще був живим хлопчиком, і захоплено вдивлявся у прекрасні риси обличчя Царівни О, що всміхалася йому з глибин, як почалося їхнє кохання уві сні і насправді, і як довго він жив у Озері, і як стратив лік всьому, і знав, що він завжди такий, як є. Ось зараз, в такому вигляді, чи не найстарший, а навесні знову прокинеться хлопчиком, знов пізнаватиме перше кохання, знов – завжди – з Царівною О. І завжди вперше.

Минуло сімдесят весен, сказав його брат. Тепер мало б минути тисячу, як казала Царівна О. Але помилка, зупинка, і він втрачає право Бути, бо переступив Закон. Як він міг не впізнати одразу ж хату, де кілька років жили його батьки, де жив і він хлопчиком, де спізнав радість закохатися в Царівну О і звідки пішов у Озеро назавжди!

І одежа ця була таки його власна, справді це була та одежа, яку надбали йому батьки, яку вишивала і ткала мати, котра його любила, дуже його любила. Зараз він пам’ятав її, згадав уперше, і сльоза оросила його щоку – назавжди лишилась недоцілована матір’ю його хлоп’яча щока, бо все закрили хмари часу І відстані.

Волин раптом збагнув – ось чого йому забракло, чого йому найбільше хотілося – тепла родини, затишку домашньої оселі, материнської уваги – того, що лишилось десь далеко, на дні його пам’яті, але не згадувалось приявно, лише мучило зсередини і просилось – знайти.

Кохання жінки дало йому пристрасть і її втамування. Та одного разу стало цього мало, І він захотів цілісності І відданості лише йому і назавжди, природної правди. Це давала дівчина, невміла, сором’язлива, але така ніжна і лагідна у своїй невмілості, що серце вірило їй і забуло про все інше.

Мабуть, у кожній жінці шукатиме такий втраченець, як він, материнську любов, яка зникла для нього назавжди з лиця землі. Його мати, тільки його власна мати могла так любити його, щоб лишити про всяк випадок у далекій лісовій хатинці його одежу для нього – а раптом буде колись треба. Як могло це вчути материнське серце, як передбачити, що він ще з’явиться серед людей?

І чи могло воно передбачити, що інший її син, молодший, вкаже на нього пальцем і його скарають отут на горло. Цього разу вже назавжди!

– Слухай, ти, хто б ти не був! – сказав йому Яз, підійшовши з іншими. – Боги приймають твою жертву. Отже, це найкращий І тобі, і нам вихід. Якщо ти добрий дух, то боги тебе врятують, або ж якщо ти – демон Зла, то загинеш. Бо що ти – не людина, ми вже знаємо! Отож – на вогонь! Готуйся!

Гірше не могло статися. Хоч у який би спосіб не хотіли знищити його люди, виходу все одно не було. У воду ж не кинуть! А це єдине врятувало б його. Хіба що закопали б, то, може, якось... Але спалити! Вогонь – те, чого мав боятися найбільше Озерний Княжич Волин, в якому вода складала основну частину його тіла й духу.

Проситися було б намарно, говорити ні з ким, і Волин відчув, що це той кінець, з якого немає виходу. Просто це – кінець Озерного Княжича Волина. І він скорився долі, гадаючи лиш, якою буде його смерть, а точніше – яким буде його небуття, адже смерті в нього не було, тобто коли і ким він отямиться, яким буде його інше, ниціше життя?

Його не виплутували з сіток – боялися. Отож так спеленутого принесли на галявину, де стояли витесані з каменю постаті богів Перуна і Велеса. Перед ними вкопано було великий стовп, обкладений хмизом і сухим листям.

Сюди принесли Волина і прив’язали до стовпа. Так, щоби голова його була вгорі, а ноги внизу, однак не розплутуючи з сітки.

Потім Яз і ще двоє складали молитви Перунові, потім – Велесові, і в них просили справедливості, доброго урожаю, милосердя і добросердечності й офірували їм оцього нечистого, аби вони його узяли в ужиток собі, як хочуть, і що хочуть з душею його, аби іі робили.

А Волин між тим дивився в небо, на якому збиралися хмари, і між хмарами вдивлявся у пронизливу блакить, чисту і прозору, як води Озера, як його кохання до Леі, як очі Царівни О і як той колір, яким забарвлено було серпанковий вінчик навколо голови Леі, і той другий, того, що було в ній.

– Пали! – наказав старий Яз, і Волин глянув на нього, і бачив, як старий ніяково здригнувся, потім Волин розшукав поглядом у натовпі того старого, що був його братом Кліпом, потім Радана з дружиною й дітьми і злякану, ридма ридаючу Леу. Вона не могла не прийти, всім було велено бути на спаленні нечистої сили. Не прийшла б – лиж могли б подумати. І Волин побачив, що Гей, який теж був тут, був сином Кліда, а Клід сином Кліна, його брата. Отже – Гей був онуком його брата і через брата його онуком також.

Він побачив, що саме Гей і одружиться скоро з Леою , що раді забути біду батьки одразу ж погодяться на весілля, і Леа також, аби забути свій біль, і...

Багаття вже горіло, і він спершу огородив себе від вогню, давши спалитися сітці, яка його обплутала, але поза сіткою до стовпа його в’язали товстими й мокрими мотузками, такими, що не перетліють, доки не палитиметься й він сам.

Палилася сітка, якою його опутали, палилася його одежа, а він ще тримався, але знав, що це не надовго, І вже чув, як вогонь пробирає його ноги, вже слабне його силовий захисний шар, ще трохи – і почне пектися шкіра і горіти тіло. Водночас він почав втрачати притомність від диму і спеки.

У вогні він випростав руки і, вже ледь тямлячи себе, у гарячому своєму волоссі намацав вузлик, про який згадав, лиш коли йому стало задушно і спечно. Почав розв’язувати той вузлик, і це ослабило його напруження проти вогню, і він відчув, як горять уже його ноги, як займається і палахкотить тіло. Від вогню війнуло запахом горілого м’яса, і натовп здригнувся від жаху і зачудування жертвою богам.

Волин вже не керував собою, щезав з проявів буття, і рука, безсило опускаючись у вогонь, вже майже випадково, несамохіть, некерованим рухом розплела вже розв’язаний вузлик і опала вздовж тіла, яке от-от мало втратити обриси тієї досконалої форми, яку колись мав Озерний Княжич Волин. Вже займалося волосся, і непритомніючи , Волин раптом відчув, як ніби облило йому обличчя водою, і крізь силу розплющивши очі з обгорілими повіками, ледь ворухнув спеченими губами, І воля полилась йому в рот. Він зробив кілька ковтків і зомлів.

Між тим, коли багаття розпалилося так сильно, що верхні язики його здіймались урівень з верхівками дерев довколишнього лісу, і нечисту силу, яка прийшла до села в образі давно втопленого у озері підлітка, здавалось, було спалено, щось сталося всередині вогнища. Воно раптом почало горіти якось химерно, ніби колом. Однак здіймалась вогненна завіса так високо, що не було видно, що ж там усередині, біля стовпа, діється.

І раптом ударив грім, метнулась блискавиця – одна, потім інша, і били вони всі ніби просто у вогонь, а відтак полив густезний дощ, така неймовірна злива, що налякані люди кинулися врозтіч від вогнища. А воно, попри зливу, не згасало ще деякий час, аж раптом ударила могутня блискавиця просто в середину того багаття, і загримів такий страшний грім, що всі позаплющували від страху очі і, боронячись від лиха, бурмотіли молитви богам.

Здійнявся вогняний вихор, закрутивши в себе залишки багаття, що після блискавиці, попри дощ, запалало ще яскравіше, і звився у небо.

Здавалося, це блискавка, вдаряючись у землю, поцілила в жертву і з жертвою богам вернулась у небо.

Потім дощ ущух, разом із дощем і вогонь. Люди побачили, що на місці спалення жертви лишилась тільки купка головешок, які ще довго диміли.

Боги прийняли жертву, вона згоріла, і тепер у селі мало бути тихо і погідно. Бо ж боги мають бути задоволені – так гадали люди.

Хоч були й такі, що сумнівались і казали, що нібито боги врятували рокованого на смерть, бо злий дух, лихий демон, не може з’явитись у вигляді підлітка, оскільки в ньому ще немає зла. Відтак село може мати усякі неприємності через акий чин. Отож треба стерегтися, особливо лісових і озерних демонів.

Дихати стало легше, і Волин розплющив очі. Його обіймала міцна рука Перелесника. Вони, здавалось, летіли кудись, і Волин , ледве ворушачи губами, запитав свого друга, чи це і йому, Волинові , сниться.

– Ні, не сниться! Це я, а це ти, дурнику! Ледве не погубив себе і нас не ввів у небезпеку. Знаєш, у мене також є свої біди і щось я можу, а чогось не можу. Я не можу викликати стільки води відразу без допомоги Царівни О. Вона зав’язала тобі вузлика на воду? Чому не розплутав його, тільки-но побачив, що прийшла біда?

– Перелеснику, скажи мені, я ще буду собою? Я житиму з вами?

– Житимеш, дурнику, друже мій, житимеш, тільки трохи інакше... Гаразд, помовч зараз, тримайся краще за мене – в нас є чимало справ. На землю тобі зараз не можна, ти не здатен ні ходити, ні плавати, отож я й міркую, куди тебе подіти, а ти – мовчи!

Волин обхопив Перелесника обома руками за шию і заплющив очі, на цей раз щасливо і заспокоєно, втрачаючи притомність знову.

Вони літали довго. Волин приходив до пам’яті і знову непритомнів. Спершу навіть не чув болю, так обгорів, потім почав відчувати біль в обпеченому тілі. Потім той біль почав проходити.

А вони все літали.

Врешті Волин прокинувся і побачив, що лежить на чомусь надзвичайно м’якому, пухнастому, ніжному, приємному для тіла. І водночас відчув, що справи його кращі, він починає одужувати. Глянув на свої ноги, на своє тіло – уперше. І жахнувся: весь був у темних плямах, подекуди його колись гладенька, засмагла його шкіра просто лущилась, під нею була рожева, блідувата, неприємна...

– Де я? – спитав Волин уголос, не знаючи кого. Бо нікого поруч не було.

– У мене! – відчув знайомий голос. Це був Перелесник, який, виявилось, лежав неподалік. – А точніше – у нас!

– Де це? – спитав Волин.

– У хмарах, друже! Ми з тобою зараз у хмарах. Тепер і ти житимеш тут! Бо Княжич Озера вже загинув. Тобі ж обіцяно було, що ти будеш! От ти і є!

– А хто ж я тепер? – сумно спитав Волин.

– Не сумуй, Волине! Ти виграв своє Буття, пройшов найбільші випробування, отож заслужив, аби пробачили твої гріхи. Найбільший гріх ти ще мав учинити, це було неуникненно, отож тобі дали вчинити те, що ти вчинив, і дали тобі відчути той Біль, з якого ти народився іншим. Тепер ти, Волине, – Озерний Вітер!

Ти мій справжній брат і друг, ми різні, але ми – одне з тобою.

Всі озера, весь озерний край – твої, друже! Ти завжди можеш прилетіти на Озеро, побути серед твоїх друзів, навіть пірнути на дно Озера, бо ти ж Озерний Вітер. Але не можеш жити там, бо живеш за хмарами, як і я. Ось тут. Влітку ми житимемо тут разом. Взимку, коли я мандрую в далекі краї, ти інколи можеш віятися зі мною, інколи пірнати на дно Озера або ж знаходити собі притулок у Лісі.

Цей край тепер – твій. Волинський! Можна його назвати – Озерний Волинський край, або ж просто Волинь!

– А як же?..

– Слухай, не все зразу! Скажу лиш, що ти змінився у своїх спроможностях, навіть сильнішим став, більше можеш. Але ти радій їй, радій, бо в тебе більше свого власного місця, в тебе є свій край, своя Волинь. А я – скрізь і ніде! Коли ти розв’язав нарешті вузлика і полилася до тебе вода з озера, я вже зібрав досить хмар і вдарив блискавкою, один раз, другий і третій, і поки дощ із тих хмар виливався на людей, пірнув у вогонь, з яким я близький, ти знаєш, і забрав тебе. Ми домовилися з Царівною О, що коли біда тебе змагатиме, то я додам свої блискавки і хмари й заберу тебе.

– То ви все знали?

– Тепер і ти знаєш. І знатимеш ще більше. Бо підлітки з часом також дорослішають, навіть коли й лишаються ще позірно підлітками.

– А Леа, Перелеснику, а моє кохання?

– Ти – Вітер тепер, Волине. Ти – Вітер свого Волинського краю. Отже, ти будеш, де хочеш, побачиш, кого хочеш, знайдеш. що схочеш. Я тебе усього навчу. Тільки... Ти ще не знаєш, як любить Вітер... Досить про це!

Перелесник махнув рукою.

– Ану, спробуй сам! Перший свій політ! І не дивись на себе. Це незабаром все мине, і ти станеш перед усіма такий, який був. А зараз – лети!

Волин спершу непевно, з острахом перевернувся на хмарі, потім розправив руки – він побачив, як робив це Перелесник, – ледь напружився і враз піднявся више, потім опустився трохи нижче хмар, і перед ним розкинувся весь чудовий Озерний край, вся його Волинська пуща, його кохана Волинь. Він уперше бачив її отак з висоти, ніколи не спадало йому на гадку, що ж знає про них Південний Вітер. Тепер лиш Волин збагнув, скільки Перелесник знає, скільки і як бачить зверху.

Він летів дедалі легше, вільніше, і раптом радісно засміявся, зробив оберт у повітрі, стрімко здійнявся угору, потім спустився вниз, чимдалі легше, вільніше і впевненіше.

Десь поряд засміявся з його вправ Перелесник.

Волин перегукнувся з ним, і раптом побачив далеко унизу Озеро, до якого так праглося йому, а неподалік і село, де осів його біль.... Але це усе тепер було далеко унизу і далеко в минулому.

Безмежною здавалась Волинові зараз його воля.

Він був вільний, назавжди вільний Озерний Вітер!

Коктебель – Київ

1989-1990