Озма з країни Оз

Літери на піску

Відійшовши трохи від води до невеликого гайка, Дороті натрапила на рівну латку білого піску, на якій видніли дивні знаки, неначе хтось писав по піску палицею.

– Що тут написано? – спитала вона в Рудої Курки, що виступала поруч неї з досить-таки гордим виглядом.

– Звідки я знаю? – відказала Курка. – Я не вмію читати.

– Невже?

– Звичайно, не вмію, я ж не ходила до школи.

– Ну, а я ходила, – зізналася Дороті. – Але тут літери дуже великі й рідко розкидані, і з них важко скласти слова.

Та вона уважно роздивилась кожну літеру і врешті розібрала, що на піску написано такі слова:

СТЕРЕЖІТЬСЯ КОЛЕСУНІВ!

– Це щось дивне, – заявила Курка, коли Дороті прочитала ці слова вголос. – А хто такі Колесуни, як ти гадаєш?

– Мабуть, люди, що їздять на колесах. Вони возять тачки, дитячі коляски або ручні візки, – сказала Дороті.

– А може, це автомобілі, – висловила здогад Руда Курка. – Чого стерегтися тачки чи дитячої коляски? А от автомобілі – то небезпечна річ. Декого з моїх приятельок вони задавили.

– Це не можуть бути автомобілі, – заперечила дівчинка. – Адже тут нова, дика країна, тут нема ні канатних доріг, ні телефонів. Люди їх іще не відкрили, я певна, – якщо взагалі тут є люди. Тому навряд чи тут можуть бути автомобілі, Біліно.

– Може, й так, – погодилася Курка. – А куди ти йдеш?

– Он до отих дерев, може, знайду там якісь плоди або горіхи, – відповіла Дороті. Вона ступала по піску повз один із тих кам’янистих пагорків, що височіли поблизу, і скоро дійшла до гайка.

Спочатку вона була розчарована: в гайку росли самі гранатові дерева, тополі та евкаліпти, ніяких плодів чи горіхів там не було. Та врешті, коли вона вже майже була у розпачі, їй трапилося троє дерев, що мали вдосталь забезпечити її харчами.

Одне дерево було геть усе обвішане картонними коробочками, що росли гронами на всіх гілках; на найбільших, найспіліших коробках видніли акуратні опуклі літери: «Сніданок». Це дерево, як видно, родило цілий рік, бо на деяких гілках ще тільки розпукувались квітки, а на інших зеленіли маленькі коробочки, очевидно, неїстівні, поки не виростуть та не достигнуть.

Замість листя на цьому дереві були паперові серветки, і все воно виглядало дуже втішно для голодної дівчинки.

Але друге дерево, що росло поряд, було ще дивовижніше, бо на ньому росло безліч бляшаночок з обідом, таких повних і важких, що товсті гілки аж вгиналися під їхньою вагою. Одні були маленькі й темно-брунатні, більші мали колір потьмянілої бляхи; а зовсім стиглі – з ясної нової бляхи, що блищала в сонячному промінні, яке падало на неї. Дороті була в захваті, і навіть Руда Курка зізналась, що вона здивована.

Дівчинка зіп’ялась навшпиньки й зірвала одну з найкращих і найбільших коробок зі сніданком, а потім сіла на землю й нетерпляче розкрила її. В коробці вона знайшла акуратно загорнені в білі папірці бутерброд із шинкою, скибку пухкого кексу, маринований огірочок, скибочку сиру і яблуко. У кожної речі був окремий хвостик, за який її можна було витягти з коробки. Дороті те здалося таким чудовим, що вона все гарненько поїла.

– Дома я звикла не до такого сніданку, – сказала вона Біліні, що сиділа поряд і з цікавістю дивилась на неї. – Але як зголоднієш, то можна й вечерю з’їсти вранці, не нарікаючи.

– Сподіваюся, що твоя коробка була зовсім достигла, – стурбовано зауважила Руда Курка. – А то від зеленого часто живіт болить.

– Та ні, я певна, що все було спіле, – відказала Дороті, – окрім хіба огірочка, але ж огірки, Біліно, і їдять зеленими. А смачнюще все було – наче на пікніку. Тепер треба зірвати бляшанку з обідом, щоб було що їсти, коли знов зголоднію, а потім ми підемо далі й роздивимось тут усе – може, побачимо, де ми.

– А ти хоч здогадуєшся, що це за країна? – спитала Курка.

– Де там! Та послухай: я певна, що це країна чарівна, бо де іще на деревах ростуть такі речі, як коробки зі сніданком та бляшанки з обідом? Крім того, Біліно, у цивілізованій країні, як-от Канзас, де немає чарів і чародіїв, кури не вміють говорити.

Курка подумала й сказала:

– А може, ми в країні Оз?

– Ні, цього не може бути, – заперечила дівчинка, – бо в країні Оз я була, і вона оточена жахливою пустелею, через яку ніхто не може перейти.

– А як же тоді ти вернулася звідти додому? – спитала Біліна.

– У мене були срібні черевички, що перенесли мене повітрям, – відповіла Дороті, – але я їх загубила.

– Ти ба, – тільки й мовила Курка недовірливо.

– А крім того, в країні Оз ніде нема морського берега, – докінчила дівчинка, – отже, ми в якійсь іншій чарівній країні.

Говорячи все це, вона вибрала блискучу гарну бляшанку з обідом, яка, наче відерце, мала міцну дужку, й зірвала її з гілки. А потім вийшла із затінку дерев і попростувала до моря. Курка дріботіла за нею.

Вони вже пройшли по піску чимало, коли Біліна раптом перелякано вигукнула:

– Ой, що це?

Дороті швидко озирнулась і побачила, що на стежці, яка вибігає з-поміж дерев, з’явилось таке химерне створіння, якого вона ще зроду не бачила.

Воно мало подобу людини, тільки рухалось – а власне, котилося – на всіх чотирьох. Руки й ноги в нього були однакової довжини, і тому воно скидалося на звіра з чотирма лапами. Але Дороті побачила, що то зовсім не звір, бо створіння було дуже пишно вбране у барвисті гаптовані шати, а на голові мало солом’яного бриля, хвацько збитого набакир. Та від людей воно відрізнялося тим, що на руках і ногах замість пальців і ступнів мало круглі коліщата і за допомогою тих коліщат котилося по рівній землі дуже швидко. Згодом Дороті дізналася, що ці химерні коліщата були з тієї самої твердої речовини, з якої складаються наші нігті, і що ці химерні створіння такими й народжуються. Та коли наша дівчинка вперше побачила істоту, якій судилося завдати їй багато клопоту, вона подумала, що цей пишно вбраний чоловік їде на роликових ковзанах, прикріплених йому до рук і до ніг.

– Тікаймо! – вереснула Руда Курка, перелякано залопотівши крильми й злетівши в повітря. – Це ж Колесун!

– Колесун? – вигукнула Дороті. – Який Колесун?

– А ти забула, що на піску прочитала: «Стережіться Колесунів?» Тікай, чуєш? Тікай!

Дороті кинулась тікати, а Колесун пронизливо, люто закричав і щодуху погнався за нею.

Оглядаючись через плече, дівчинка побачила, що з лісу викочується ціла вервечка Колесунів – кілька десятків, і всі в розкішних, туго обтягнених убраннях, і всі з лютим, дивним криком швидко котяться за нею.

– Вони нас упіймають! – засапано гукнула дівчинка, що не пускала з рук важкого відерця з обідом. – Я вже не можу бігти, Біліно!

– Дерись на гору – швидше! – сказала Курка, і Дороті побачила біля себе велику купу гострого вугластого каміння, яку вони минули, коли йшли до лісу. Руда Курка саме злетіла на ті каменюки, і Дороті з останніх сил полізла за нею, спотикаючись на крутому нерівному схилі.

І саме вчасно, бо передній Колесун уже наздоганяв її; та коли дівчинка полізла на каміння, він зупинився під пагорком, аж виючи з люті й розчарування.

Дороті почула, як Руда Курка по-своєму, по-курячому сміється кудкудакаючи.

– Не поспішай так, люба! – гукала Біліна. – Сюди, на це каміння, вони за нами не покотяться, тут ми в безпеці!

Дороті зразу спинилась і сіла на широкий камінь, бо вже геть засапалась.

А до підніжжя пагорба вже докотилися всі Колесуни, проте було видно, що їхні коліщата не покотяться по нерівному й гострому камінню і вони ніяк не зможуть дістати Дороті й Курку там, куди ті втекли. Але вони весь час кружляли довкола пагорка, так що дівчинка й Біліна були майже бранцями й не могли спуститися вниз, щоб не попастися їм у руки.

Потім ці створіння заходилися погрожувати Дороті передніми колесами, виявилося, що вони вміють і говорити, а не тільки розлючено кричати, бо деякі з них вигукнули:

– Ми вас іще спопадемо, так і знайте! А коли спопадемо, то роздеремо на маленькі шматочки!

– Чого ви такі лихі на мене? – спитала Дороті. – Я чужинка у вашому краю і нічого поганого вам не зробила.

– Не зробила?! – обурився один – як видно, їхній ватажок. – А хто зривав наші коробки зі сніданком та відерця з обідом? Он же в тебе й досі в руках краще відерце!

– Я зірвала тільки один сніданок і один обід, – відказала Дороті. – Я була голодна й не знала, що ті дерева ваші.

– Це тебе не виправдовує, – заперечив ватажок, убраний найпишніше. – Закон такий: хто зірве відерце з обідом без нашого дозволу, той повинен негайно вмерти.

– Не вір йому, – сказала Біліна. – Я певна, що ті дерева не належать цим жахливим створінням. Вони взагалі лихі й жорстокі, і я гадаю, що вони постарались би вбити тебе, навіть якби ти не зірвала відерця з обідом.

– І я так гадаю, – погодилась Дороті. – Але що нам робити зараз?

– Сидіти тут, – відказала Курка. – Ми в безпеці від Колесунів – принаймні поки не повмираємо з голоду; а доти може статися ще багато чого.