Під завісу

Ростислав Самбук ПІД ЗАВІСУ

З-за Високого замку насувалася брунатна драглиста хмара, а над містом ще сяяло сонце, і це якимось чином відповідало душевному настрою Андрія Шамрая: через кілька хвилин він побачить Віру.

Ішов щасливий, усміхався й наспівував, та десь під серцем лежала тривога, що наповзала, як ота брунатна хмара, і Андрій мимоволі притишив крок.

Зупинився біля левів, що охороняли вхід до ратуші. Вони сиділи на задніх лапах і дивилися кудись понад Андрієм, байдужі і до його переживань, і до тривог та надій людей, які снували площею навколо ратуші; леви символізували велич каменю й вічності, бачили багато й бачитимуть ще більше, та раптом Андрієві захотілося дати щигля по носі найближчого звіра — нехай він живе ще тисячу років, однак хіба вартий той час бодай одної сьогоднішньої хвилини? Віра вже чекала на нього біля театру.

Андрій здалеку побачив її й побіг назустріч, а вона стояла й дивилася, і Андрій нараз зупинився, застиг, не зводячи з неї очей, бо не знав, чи справді то Віра, — в його уяві ще жила дівчина з кульбабовим вінком на білявій голівці, а стояла навпроти й усміхалася йому висока й струнка дівчина, певно, найвродливіша у Львові. Таких ще не бачив у житті.

Андрій перейшов вулицю нерішуче, навіть боязко, а вона стояла, простягала до нього руки й радісно всміхалася.

Андрій також простягнув руку, та Віра нараз припала щокою до його грудей, і в Андрія перехопило подих.

Він несміливо торкнувся долонею її білявого шовковистого волосся. Віра підвела очі, Андрій зазирнув у них зблизька й лише тепер збагнув, що вона не змінилася зовсім, така ж золота кульбабка, якою була і в Острожанах.

Нарешті Віра відхилилась від нього, поклала долоні йому на плечі й почала розглядати Андрія з цікавістю. Хлопцеві зробилося ніяково, й він почервонів, та Віра не зглянулася над ним, навпаки, якісь грайливі, лукаві вогники замерехтіли в її очах, і вона мовила захоплено:

— Який ти став високий, Андрійку! І… — Затнулася, та все ж доказала: — І вродливий!

Андрій відчув, що недорікувата, щаслива усмішка розтягує йому обличчя, однак не міг нічого вдіяти з собою, тільки всміхався й мовчав, потім обережно зняв її руки з плечей, тримав у своїх загрубілих від важкої селянської праці долонях і міг так тримати цілу вічність: вона його кохана. Дивився на Віру й нікого й нічого не бачив довкруж, бо весь світ потонув у її зеленавих, дивовижно великих очах.

— Поступив? — запитала Віра.

Він збагнув, чого вона хоче, лише потім, коли перепитала затривожившись:

— Що з інститутом?

Йому одразу полегшало, бо в цьому простому запитанні було стільки турботи про нього, що Андрій зрозумів: він не чужий Вірі і, може, вона, як і раніше, кохає його.

Він стиснув її руки й кивнув, бо так і не міг вимовити жодного слова. Тільки побачивши, як просяяла Віра, сказав те, що казали мільйони до нього і що ніколи не звучить банально, бо саме в цих словах криється найбільша таїна в світі:

— Я люблю тебе!

Віра засміялася щасливо, вивільнила одну руку з його долоні, проте другу лишила — потягнула хлопця за собою, і вони пішли так, як діти, взявшись за руки й розмахуючи ними.

Коли вже ступили під портик театру, з неба впали перші краплі, й ринуло так, як буває лише в Підкарпатті, коли хмари зупиняються перед горами і одразу мокрими пасмами спадають на землю.

Люди під парасольками бігли до театру, хоч до початку вистави лишалося ще чимало часу, а Віра з Андрієм стояли, дивилися на них і думали, що всі вони щасливі, бо хіба може зараз хтось сумувати на землі.

— Розповідай, — урвала мовчанку Віра. — Як усе було…

Андрій зиркнув на неї зверху вниз. Нічого не хотілося казати, бо всі його клопоти, які ще тиждень тому видавалися найважливішими й найнеобхіднішими, тепер відсунулися в далеку минувшину, постали дрібними й не вартими уваги. І все ж треба було відповісти. Він махнув рукою й мовив недбало:

— Якось минулося… Більш-менш нормально… — Але одразу подумав, що мусить сказати Вірі всю правду, бо зневажатиме себе, і додав, дивлячись їй просто у вічі: — Чесно кажучи, ледь пройшов. На математиці мало не зрізався: Спершу здалося, що все, кінець, та потім трохи подумав і розв'язав задачку…

І Пилип вступив. До лісотехнічного.

— Ви обидва такі розумники, — сказала Віра, зітхнувши, але Андрій заперечив:

— Ти найрозумніша і… — Зніяковів, та все ж докінчив — І найвродливіша!

— Овва! — засміялася безжурно, та видно було, що їй приємні Андрієві слова. — Ти побачиш наших акторок — ото красуні!

Андрій ввічливо промовчав, певний, що вони не зрівняються з нею, і перевів розмову на інше:

— А ти українською тепер файно… Зовсім як тутешня!

Віра одразу споважніла.

— Рік у вашій школі й два роки тут… Та все ж, коли брали мене до студії, попередили, що мушу працювати. Я й сама знаю, що мушу.

— Ніяк не можу повірити, що ти артистка.

— Яка ж я артистка — в масовці бігаю. Сьогодні побачиш у третій дії. Ми там танцюємо.

Андрій глянув на Віру з повагою: чи ба, Віра виходить на сцену в костюмі і в гримі, скоро вона стане знаменитою й, може, не схоче дивитися на звичайного студента-політехніка. Таких у місті — хоч греблю гати. Скільки тисяч, казали, лише в їхньому інституті…

— Тобі Петро Андрійович вітання переказував, — мовив, бо це нагадувало про острожанські часи, коли ніщо не роз'єднувало їх.

— Чудовий він чоловік! — Віра притиснулася до Андрія, даючи дорогу чоловікові й жінці під одною парасолькою. Вони пройшли, проте дівчина не відсторонилася. — А ми були на гастролях. У Тернополі та Чернівцях, такі гарні міста. І завжди — аншлаги!

Андрій не знав, що таке аншлаги, він тільки здогадувався: то щось дуже важливе й для театру, і для самої Віри, та посоромився розпитувати й поважно кивнув схвалюючи.

Нараз Віра зиркнула на нього скоса й запитала чи то докірливо, чи то спантеличено:

— Але ж ти хотів бути льотчиком?

Андрій почервонів. Він не зважувався признатися, що не міг бути далеко від Віри. Відповів розсудливо:

— Петро Андрійович сказав, що зараз треба багато вчитися. В наші часи справжній льотчик мусить бути інженером. Реактивні літаки почали робити, а на них неуком не полетиш!

— Не полетиш, — згодилася Віра. Їй взагалі хотілося в усьому згоджуватися з Андрієм. Вона уявила його в формі студента-політехніка: звісно, темно-синій мундир з погончиками пасуватиме Андрієві, й дівчата зі студії помруть від заздрощів.

— Де житимеш? — запитала трохи перегодом.

— Ми зараз із Пилипом у моєї тітки. Але обіцяють незабаром дати гуртожиток.

— І я в гуртожитку. Так гарно, по двоє в кімнаті. Тут недалеко, у самому центрі.

— А ми на Пекарській, біля Личаківки.

— Тобі Львів подобається?

Андрій кивнув, однак не зовсім упевнено.

Місто справляло на нього подвійне враження. Вузькі вулиці центру й кам'яні велетні, що притулилися обабіч них один до одного, іноді пригнічували його, сповнювали серце тривогою. Він відчував їхню сувору похмурість і пиху з того, що простояли віки й стоятимуть вічність.

У такі хвилини розчулено згадував їхнє прозоре лісове озеро й безкраїй ліс навколо. Там усе дихало й жило, милувалося життям і вмирало, відчувши смак життя. В лісі він міг цілий день пробути наодинці, а тут людський вир оточував його.

Весь час Андрій відчував на собі сторонні погляди, цікаві й байдужі, запитувальні й роздратовані, доброзичливі й відсутні, він ще не знав, що трохи згодом, як і всі городяни, навчиться розчинятися у натовпі, а тепер мало не увесь час перебував у якомусь підсвідомому напруженні, наче мисливець, на котрого ось-ось вискочить зацькований вовк.

— Пішли. — Віра просунула руку йому під лікоть, і вони подолали кілька високих сходинок. Дівчина прошепотіла щось поважному контролерові у форменому сурдуті з металевими ґудзиками, той зміряв Андрія, як видалося йому, зневажливим поглядом, і вони пройшли до просторого театрального вестибюля.

У такому великому театрі Андрій був уперше. Зупинився, трохи приголомшений: блискуча паркетна підлога й широкі сходи на другий поверх, високі дзеркала, а далі, у фойє, зручні крісла попід стінами. І святково одягнені люди: жінки у яскравих сукнях, чоловіки в костюмах, білих сорочках з акуратно вив'язаними краватками. А він у звичайній тенісці, й штани на колінах, хоч і прасував удень, пузиряться.

Віра потягла його до входу в залу, вони постояли трохи в дверях, від яких вів прохід, встелений килимовою доріжкою.

Андрій здивувався, побачивши величезну завісу — важка й оксамитова, такої, певно, вистачило б на два десятки завіс для їхнього районного Будинку культури.

Потім вони розглядали фотографії артистів. Віра називала їхні прізвища, а Андрій чудувався, що вона може бачити їх і навіть розмовляти з усіма цими народними й заслуженими, про яких він чув навіть у своєму острожанському закутку.

Віриної фотографії у довгому ряду знімків ще не було, він запитав чому, та дівчина засміялася безжурно й пояснила, що вона ще не артистка, а студійка. Ось закінчить навчання, і якщо її залишать у театрі…

Андрій напевно знав, що залишать, він ані на секунду не сумнівався в цьому, особливо після того, як літній сивий чоловік здалеку всміхнувся Вірі й помахав рукою. Народний такий-то, з повагою пояснила Віра, і Андрій одразу пройнявся до нього симпатією: народний, а вітається перший, і якщо з Вірою рахуються навіть такі люди…

Знову Андрієві на мить зробилося боязко, але дівчина трималася за його лікоть міцно. Впіймавши на собі кинутий покрадьки Андріїв погляд, Віра легко потиснула хлопцеві руку, — вона була розумна й тямуща, його кохана…

Білетер посадив їх у четвертому ряду, сказати б, мало не на покуті, колись Андрій був у Луцькому театрі, сидів у передостанньому ряду на балконі, а тут — у партері.

Після першої дії Віра пішла гримуватися, й уся друга дія була для Андрія зіпсована, він ледь розумів, що діється на сцені, а в антракті навіть не виходив у фойє. Нарешті важка завіса розсунулася, і Андрій розгубився: стільки дівчат на сцені, в яскравих українських костюмах, вродливих, а Віри серед них не видно.

Андрій знав, що й Віра на сцені, шукав її очима й ніяк не міг знайти.

Дівчата почали танцювати, й лише тоді Андрій упізнав Віру, навіть перехопив її погляд і тільки йому адресовану усмішку. Відразу зала й глядачі ніби перестали для нього існувати, здавалося, він був з Вірою наодинці, й зараз вона спуститься зі сцени, підійде до нього — і це ні в кого не викличе подиву…

Після вистави Андрій дочекався Віри біля бокового службового виходу.

Дощ припинився, та кам'яні тротуари були ще мокрі, й у них відсвічували поодинокі ліхтарі. Андрій ішов поруч Віри, дивлячись, як його тінь то випереджає, то відстає рід нього. Знав: Віра чекає, що скаже він про виставу, та не знаходив значущих слів, і все ж, розуміючи, що треба було щось сказати, промимрив розгублено:

— Ти грала чудово!

Віра взяла його за руку й запитала наче не до ладу:

— Ти бачився з Бутурлаком?

Андрій зазирнув їй у вічі. Дівчина похитала головою.

— Не треба, Андрійку. Хіба це гра?

— Але ж…

— Не треба. Як Бутурлак?

Певно, вона мала рацію, і Андрій погодився з нею.

— Володимир Гаврилович у відрядженні, — пояснив. — Десь у районі. Кажуть, днями повернеться.

— Він кілька разів дзвонив мені, обіцявся прийти на виставу, однак не дотримав слова.

— Робота…

— Все одно міг прийти.

— Писав мені, що рідко буває в місті. Усе з бандами воює.

Віра зітхнула.

— Скоро їх не буде.

— А в нас у сусідньому селі ще кількох активістів.

— На що вони сподіваються?

— А-а… — махнув рукою Андрій. — Вони нас ненавидять, їм усе наше — смерть. Ось у спину й стріляють. Так, як Коршун.

— Нам у театр листи надсилають. Пишуть, коли радянські п'єси гратимемо, наплачемося.

— Пусте. Їх жменька залишилась. Я так думаю: хто несвідомо в ліс пішов, давно вже зброю кинув. Есбісти не здаються, а в них руки в крові, нема куди подітися.

— Хай їм грець, — безжурно хитнула головою Віра. — Вітай Пилипа, ми вже прийшли. Оце наш гуртожиток.

Андрій несміливо пригорнув її, Віра гаряче дихнула йому в обличчя, та одразу вивільнилася й задріботіла до брами. Зупинилася на сходах, помахала Андрієві, і той пішов, не здогадуючись, що Віра стоїть біля самісіньких дверей і дивиться йому вслід.

А він ішов і згадував те літо сорок п'ятого року, коли вперше побачив Віру.

Було це в лісовому селі Острожанах на Волині. У Віри померла мати, і батько — полковник, дивізію якого перекидали на Далекий Схід, забрав дочку з дитбудинку й залишив тут у бабусі.

Те літо видалося в Острожанах тривожним. Навколо села блукала бандерівська банда Коршуна. Голові сільради Демчуку, лейтенантові Бутурлаку, який після поранення перебував у Острожанах, стало відомо, що Коршун вночі збирається напасти на села. Чоловіків в Острожанах майже не було — ще не повернулися з фронту, і лейтенант Бутурлак дав згоду на те, щоб двоє підлітків — Андрій і Пилип — узяли участь в обороні села.

В Андрія руки свербіли на бандерівців. Коршун був його дядьком. Крім того, хлопець знав, що в банді перебуває його двоюрідний брат Грицько Жмудь, син острожанського куркуля, котрий втік з гітлерівцями.

Із Жмудями в Андрія були свої рахунки: після смерті матері всю війну наймитував у них.

І ось настала та тривожна ніч.

Бандерівці вийшли з лісу, коли небо вже почало сіріти й востаннє непевно пугикнув сич. Постояли трохи на узліссі, потім троє, розосередившись, рушили до села, а двоє залишились у чагарнику.

Бутурлак вилаявся: Коршун виявився обережнішим, ніж він гадав, і вирішив почати з розвідки боєм.

Коли троє підійшли до рівчака, який ділив луг навпіл, рушили до села й ті двоє, що залишилися.

«Певно, Коршун і Грицько», — подумав Андрій.

Лейтенант повів кулеметом, шукаючи ціль. Добре, що Коршун не залишився на узліссі. Тепер можна буде відрізати їм відступ до лісу.

Головне, аби в оборонців села витримали нерви, щоб підпустили бандерівців до самісіньких хат.

Перейшовши потічок, троє розосередилися ще більше, і це свідчило про кмітливість ворога. Коршун діяв правильно й застраховував себе од несподіванок.

Коли троє наближалися вже до хат, двоє тільки-но перейшли потічок.

Андрій, який лежав поруч лейтенанта, почув, як той стиха мовив:

— Шкода, що вони так розосередились…

З клуні вдарила автоматна черга: першим відкрив вогонь «яструбок» Вербицький і зробив це вчасно, бо одному з бандерівців залишилося всього кілька кроків до спіжарні на сусідній садибі.

Двоє, які щойно подолали потічок, зупинилися. Бутурлак полоснув по них чергою, та не влучив, бо ті побігли назад до рівчака, ще кілька кроків — і заховаються…

Бутурлак послав ще одну чергу, та нараз перед стосом дров, де він примостився, вибухнуло полум'я: хтось із бандерівців кинув гранату.

Лейтенант ткнувся обличчям у дрова, кулемет замовк. Андрій кинувся до Бутурлака, схопив його за плечі.

Бутурлак розплющив очі, прошепотів:

— Здається, мене оглушило… Допоможи Вербицькому!

Андрій побіг до клуні, де засів «яструбок».

Вербицький одразу зрозумів тактику лейтенанта: відрізати бандерівців від лісу. Скосивши першого, він зістрибнув з горища клуні й побачив директора школи Ротача, який біг з сусіднього двору, стріляючи на ходу.

— Вперед, — закричав Вербицький, — бо ті двоє бандерівців уже в селі!

Перестрибнув через огорожу й побачив, як вибухнула граната на подвір'ї, з якого строчив Бутурлак. Кулемет одразу замовк.

До подвір'я метнулась чорна тінь. Вербицький хотів прошити її автоматною чергою, але не встиг: сухо ляснув поодинокий постріл, дивний серед автоматної тріскотняви, й бандерівець упав.

— Молодець, Ротач! — вигукнув Вербицький. — Шукай третього! Де третій?

Відразу одержав відповідь: застрочили з-за сусідньої хати.

Щось вдарило Вербицького в плече й кинуло на спину. Він упав, ударившись об дерево потилицею, проте свідомості не втратив. Хотів підняти автомат, та рука не слухалася. Побачив, як югнув до хати Ротач, щось крикнув йому, однак все одно той би не почув.

Ротач упав.

— Ну, чого ж не стріляєш?! — крикнув Вербицький розпачливо.

Водночас біля хати, з-за якої щойно били чергами, вибухнула граната, через кілька секунд друга. Це Ротач вирішив закидати бандитів гранатами.

Після третього вибуху стрілянина припинилася, запала тиша, й Вербицький, хитаючись, підвівся. Ступив крок, але голова пішла обертом, і він упав на руки Андрія, котрий саме забіг на подвір'я.

— Де Пилип? — запитав Вербицький, насилу розплющивши очі. — І що з лейтенантом?

Андрій вказав на сусідню клуню, звідки лунали поодинокі постріли.

— Пилип там. Чуєте, стріляє… А лейтенанта, здається, поранено.

— Чого ж ти тут? — У голосі Вербицького Андрій почув осудливі нотки. — Допоможи йому!

Повторювати Андрієві не було потреби. Хлопець кинувся назад.

Лейтенант лежав, незручно підібгавши під себе руки.

— Володимире Гавриловичу!.. — нахилився над Бутурлаком Андрій. — Ви чуєте мене?

Лейтенант розплющив очі.

— Як з бандерівцями? — запитав.

— А постріляли!..

— Наші?

— Вербицького поранено.

— Де він?

— З Ротачем.

— Куди поранений?

— У плече.

Бутурлак підвівся, подивився на луг.

— А ті двоє? — запитав. — Позаду йшли двоє, один з них, мабуть, Коршун… Певно, ще не встиг далеко втекти… — Він схопив кулемет, шкутильгаючи, побіг до рівчака.

Андрій кинувся за ним.

— Андрійку! — почув з подвір'я.

Озирнувся — Віра… Вже розвиднілося, й одразу впізнав дівчину.

— Ти чого? — зупинився на мить, вражений.

— Куди ти?

— Коршун там… І Грицько з ним.

— Чекай, я з тобою.

Андрій побачив, як повз нього прослизнув Пилип. Біг, пояснюючи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом.

Андрій мимоволі зиркнув туди й помітив постать, котра вже мало не сховалася поміж дерев. Побачив, як Бутурлак упав на землю, застрочив з кулемета.

«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.

Андрій насварився на Віру кулаком, перестрибнув паркан і побіг до Бутурлака, та нараз від рівчака пролунали постріли, й Пилипко, який біг до лісу, змахнув руками й заточився.

Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.

— Пилипе! — гукнув. — Що з тобою?

Пилип підвівся, та одразу знову впав. Андрій підбіг до нього.

— Тебе поранили?

Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.

— Ні, але ж і ступити не можу.

— Підвернув… Це нічого…

— Як нічого? А Коршун?

— Вважаєш, то Коршун?

— Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг, побачити, він вистрілив і сховався в лісі.

— Гриць? — Андрій відірвався від Пилипа, завважив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною збуджене дихання. Озирнувся й побачив Віру.

— Я ж казав тобі… — Постерігши, як зиркнула гнівно, осікся.

— Пилипе, — попросила дівчина, — дай мені свій карабін.

— А як же я?.. — почав, однак простягнув зброю. — На, бери…

— Я вмію стріляти, — тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.

— Куди? — кинувся за нею Андрій, та дівчина бігла, й коси били по спині.

У лісі застрочив кулемет.

Через кілька секунд коротко вдарили із «шмайсера» — тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна й переслідує його.

«Але ж, — подумав, — Коршун, напевно, тікатиме до боліт. Можливо, він разом з Грицем. Казали, що бандити відсиджуються там, десь на острівці. Отже, Коршун суне навпростець, за ним — Бутурлак, а ліс тут густий і заболочений… Швидко не побіжиш…»

— Віро! — гукнув. — Постривай!

Навіть не озирнулася.

Андрій наздогнав її вже на узліссі.

— Стривай, ми побіжимо туди, — потягнув за руку. — Там стежка й ліс не такий густий.

— Але ж Коршун побіг просто…

— Ми перетнемо йому дорогу.

— Ти впевнений?

Андрій не відповів: югнув поміж кущів на стежку, що в'юнилася узліссям. Біг, час від часу озираючись, і бачив збуджене, загострене Вірине обличчя. Точніше, не бачив, у лісі було ще темно, просто пам'ятав, якими великими й гнівними бувають її очі.

Стежка вивела їх до молодого сосняка. Вони обігнули його, піднялись на горбок, за яким починався листяний ліс, — тут росли берези, вільхи, осики, дуби, — все перемішалося, утворивши непролазні хащі. Дерева й кущі приступили впритул до стежки, і віти боляче шмагали їхні обличчя.

Андрій ледь притишив біг, вирішивши, що такий темп не під силу дівчині, та Віра одразу почала наступати йому на п'яти.

— Втомився? — запитала, і Андрій одразу наддав бігу, рівно дихаючи, і, здавалося, може бігти так скільки завгодно.

Лише один раз вони почули далекі постріли, Андрій зупинився, прислухався, та стрілянина стихла. Подумав: а якщо Бутурлак наздогнав Коршуна і всі їхні зусилля даремні?

Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…

Рвонув уперед так, що Віра відстала. Проте не поскаржилася, наздогнала, важко дихаючи. Та Андрій не пожалів її і не притишив бігу.

Потім вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшаником, поки нарешті не дісталися старого дубового гаю.

Андрій зупинився.

— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — Станеш за цим деревом. А я там… — Перебіг метрів за п'ятдесят.

Він прилип, як і дівчина, до шерехатого стовбура дуба. Краєм ока помітив Віру: стоїть, тримаючи напоготові карабін, — невже це її він бачив у золотому віночку?

Андрій не встиг пригадати, якою була тоді дівчина, бо почув хрустіння вітролому: людина йшла, не обираючи дороги, лізла напролом через підлісок.

Андрій зробив знак Вірі затаїтися, а сам, зігнувшись, перебіг трохи лівіше, куди мусив вийти чоловік.

Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.

Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, — червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.

Коли наблизився, Андрій дав чергу над його головою.

— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!

Виступив з-за дуба, дав ще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину. Нарешті впізнав і посміхнувся.

— Ти, Андрію? — Нахилився, щоб підняти «шмайсер».

— Не рухатись! — наказав Андрій, та Коршун не послухався.

Нараз ляснув короткий постріл, і Коршун схопився за руку. Ступив крок назад.

Андрій озирнувся: Віра все ще цілиться, і з цівки карабіна йде димок…

— Руки вгору! — скомандував Коршунові, однак той не підвів, тримався правицею за ліву, й поміж пальців виступала кров.

— В кого стріляєте? — вигукнув з ненавистю й метнувся до автомата.

Андрій дав чергу Коршунові під ноги, й бандерівець відступив. Надбігла Віра, схопила «шмайсер».

— Руки вгору! — повторив Андрій, і тепер Коршун збагнув, що з ним не жартують. Підвів руки, заклавши їх на потилицю.

— Спиною!.. Оберніться до мене спиною! — наказав Андрій.

Обличчя в Коршуна скривилося, хотів щось сказати, та промовчав.

Андрій швидко обшукав його, витягнув з кишені пістолет і дві гранати.

— Віро, — сказав рішуче, — тримай його на прицілі, а я зараз зв'яжу йому руки.

— Що ти хочеш зі мною зробити, Андрію? — запитав Коршун. — Ми ж родичі!

Хлопець почав знімати з себе ремінь.

— Мовчати! — мовила Віра, та Коршун лише блиснув на неї очима.

— Андрію, — вів далі, — ти не вробиш цього, бо сам потім проклинатимеш себе! І мусиш вислухати…

— А я вже слухаю. Де Гриць?

— Гриць? Хіба я знаю, де він? Сховався десь… Ліс великий… А нам треба побалакати наодинці. У мене є таємниця, вона не для третіх вух…

— Ні, — заперечив хлопець, — вам не спіймати мене!

Коршун глянув на Віру важким поглядом.

— Добре, — зважився, — нехай слухає… У стайні під яслами закопано ящик з коштовностями. Вистачить тобі й цьому дівчиську на все життя. І мені також.

— Ось воно що! — здивувався Андрій. — Тепер мені все зрозуміло!

— А якщо зрозуміло, біжи мерщій до села!..

— Овва, — почав Андрій весело, — я був кращої думки про вас. А виявляється, ви ще й грабіжник!

Коршун рвонувся до хлопця, та Віра дала попереджувальний постріл.

Бандерівець зупинився й мовив:

— У тебе це остання можливість вибитися з жебраків у люди… — Він не закінчив: у дрібноліссі затріскотіли гілки, і з-за дерев, засапавшись, вийшов Бутурлак. Андрій обернувся до нього, і цієї ж миті Коршун югнув у кущі.

Віра вистрелила, проте не влучила — Коршун огинав дуби і вже наближався до гущавини.

«Шмайсер» в Андрієвих руках затремтів, хлопець стріляв і стріляв, а Коршун усе петляв поміж дерев. Нарешті впав.

Андрій підбіг, наставив автомат.

Коршун підвів здорову руку, стиснув кулак, наче погрожував Андрієві, та відразу розтиснув, і розчепірені пальці з чистими, вхоженими нігтями мертво впали на землю.

Підійшли Бутурлак і Віра. Дівчина схлипувала винувато:

— Це я — мазюка… Він же міг утекти…

Бутурлак перевернув Коршуна горілиць.

— Ось і кінець… — мовив лейтенант хрипко. Сперся спиною на дерево, помацав потилицю. Поскаржився: — Все ж трохи оглушило мене, і Коршунові вдалося відірватися… Проте я не бачив, як ви випередили мене…

— А ми навпростець, — пояснила Віра, — Андрійко тут усі стежки знає.

— Ми відрізали йому відступ і зустріли тут, — додав хлопець.

— Молодці! — очі в Бутурлака сміялися. — Дорогі мої діти… — Глянув уважно на дівчину з недбало заплетеними кісками, яка твердо тримала карабін в руках, на кирпатого, веснянкуватого, з синіми очима хлопчину, котрий вже Мало не переріс його. — Мої добрі друзі, — закінчив. — Вертаймося в село, бо там уже хвилюються…

Зараз, простуючи львівськими вулицями, Андрій згадав усмішку, з якою були мовлені ці слова. На душі зробилося тепло, йшов і усміхався, думав про Віру.

Невже на світі є кращі й вродливіші за неї?

Отець Йосип Адашинський знав, що перед ним сидить емісар головного проводу ОУН, однак це мало бентежило його. Точніше, отець Йосип трохи обманював сам себе, якийсь хробачок тривоги все ж лежав під серцем, та, зрештою, що таке тепер головний провід? Сидять десь собі в Мюнхені й думають, що тут усі танцюватимуть під їхню дудку.

А дзуськи! Він не такий дурний, щоб добровільно підставляти свою голову під удар, вона йому дорожча за всі ідеї ОУН і її ватажка Степана Бандеру. І нехай цей емісар розпатякує, що хоче, він, отець Йосип, буде обережний, як олень, і холодний та мудрий, як змій.

— Так, так… — мовив і невизначено похитав головою. — Може, шановний пан хоче кави?

Емісар головного проводу саме почав розповідь про нові настанови шефа ОУН — репліка отця Йосипа прозвучала дещо нетактовно, збила його з думки, якось приземлила й повернула до суворої дійсності. Він пильно глянув на отця Йосипа — чи не глузує, та єгомосць дивився на нього доброзичливо, немов саме від того, хоче його гість кави чи не хоче, залежало практичне втілення ідей, висунутих емісаром головного проводу.

— Єгомосць має справжню каву? — посміхнувся недовірливо. — Навіть у нас там вона коштує скажені гроші. Невже більшовики такі щедрі й продають її вам?

Отець Йосип подумав, що цей закордонний гість багато чого не знає і йому доведеться тут несолодко. Креснув у долоні, кличучи хатню робітницю, й наказав м'яко:

— Будь ласка, кави нам, Фросю, й тістечок.

Емісар головного проводу заздрісно подивився на Фросю й мимоволі випнув груди: гарненьке бісеня, цей чортів піп уміє влаштовуватись. Ворухнувся у фотелі й заклав ногу на ногу. Та, побачивши плями на штанях, сховав ноги. Звик носити гарні костюми, пошиті в модних кравців, а тут довелося маскуватися під бідного селюка, який доношує одяг до того, що вже світиться, і навіть тоді ще довго думає, чи варто купувати новий.

Ця роль була не до смаку емісарові головного проводу. Жив у достатку, навіть розкошах: батько мав магазин у Коломиї, дав синові університетську освіту, і той справдив його надії. Редагував одну з націоналістичних газет, за що й був пригрітий самим Степаном Бандерою. А тепер — брудні, заплямовані штани…

Емісарові головного проводу було вже за сорок, та він добре зберігся. Мав торс спортсмена й підкреслював це, туго затягуючись паском, від чого його розвинуті груди випиналися вперед ще більше, а плечі наче ширшали. Навіть зовсім голий череп не засмучував його, від цього ще більшало й так високе чоло й виразнішали кошлаті брови над пронизливими очима. Усе це мусило свідчити про суворість натури Юліана Михайловича Штеха, його вольовий характер, геть позбавлений зайвої сентиментальності. Кому вона зараз потрібна — у час, коли вони ведуть таку жорстоку боротьбу з більшовиками?

Юліан Михайлович знав, що цю боротьбу давно вже програно, відтоді, як зашкутильгала гітлерівська коняка, але тепер, коли американці посварилися з союзниками, знову з'явилися якісь шанси, інакше він за будь-яких обставин не погодився б, ризикуючи життям, переходити кордон, щоб розворушити це гниле болото у Львові.

Служниця принесла каву. Юліану Михайловичу закортіло відсьорбнути одразу, щоб навіть трохи обпекло губи, та стримався й повільно покалатав ложечкою, розмішуючи цукор. Одну грудочку на дві третини чашечки, аби кава була ледь-ледь солодкувата, щоб тільки притамувати її гіркоту, — тоді можна пити маленькими ковточками, відчуваючи, як поступово зникає втома й кров швидше пульсує.

Нарешті відсьорбнув і скоса зиркнув на отця Йосипа.

Цей попик не дуже подобався Штехові. Бліде, видовжене нервове обличчя, тонкий ніс із чуттєвими ніздрями, вузькі губи й жваві очі. Такі подобаються жінкам, а це, на глибоке переконання Юліана Михайловича, було несправедливо, бо жінка в усьому мусить підкорятися чоловікові, а як вона підкорятиметься такому тюті?

Юліан Михайлович потер тильним боком долоні підборіддя з ямочкою (ох, ця ямочка: вона так псувала мужнє й вольове обличчя емісара головного проводу, якось пом'якшуючи його брусуваті риси), всунув кошлаті брови й мовив категорично:

— Головний провід розраховує на вас, святий отче, бо наша боротьба священна, й церква в усьому мусить сприяти їй.

Єгомосць легким рухом зупинив Юліана Михайловича.

— Ми робимо спільну справу, і чолові діячі ОУН не можуть ображатися на церкву, — відповів не менш твердо. — Втім, слід врахувати нові умови й деяке, я хочу наголосити на цьому, перегрупування сил.

— Яке весь час змінюється на користь більшовиків?

Куточки губ у отця Йосипа опустилися. Відповів з гіркотою:

— На жаль. Але свята церква ніколи не примириться в цим. — Сплів тонкі пальці на грудях, стиснув міцно, аж побіліли. Хто-хто, а він знав про зв'язки церкви з оунівцями. Хто може підрахувати, скільки провідників організації походять з родин священиків, де їх виховували в дусі любові й поваги до князя церкви митрополита Андрія Шептицького? Сам Мельник, який перебрав кермо влади після вбивства Коновальця й очолював ОУН до сорокового року, коли Бандера зі своїми поплічниками розкололи організацію, — багатолітній управитель маєтків митрополита. Не кажучи вже про нинішнього шефа ОУН Степана Бандеру — він син священика-уніата в села Угринова поблизу Калуша. Член ПУНУ Барановський — син священика з прикарпатського села Дорогова. Особистий знайомий і друг отця Йосипа капелан легіону «Нахтігаль» член головного проводу ОУН Іван Гриньох — колишній парох з Галича: А така рішуча і водночас мила жіночка Гнатківська, дружина самого шефа СБ Миколи Лебедя, функціонерка головного проводу ОУН, — хто вона? Дочка священика з Косова. А заступник Бандери Ленкавський? Народився в родині станіславського греко-католицького пароха. І все ж, подумав отець Йосип, обережність і ще раз обережність!

Отець Йосип підсунув Штехові коробку в сигаретами, запалив сам. Запитав:

— Сподіваюсь, пан прибув до Львова не заради спасенних розмов зі мною?

— Звичайно. Щасливий, що єгомосць розуміє це! — іронічно посміхнувся той.

— То слухаю.

Штех допив каву.

— Може, пан воліє ще чашечку? — потягнувся до кавника отець Йосип, однак Штех зупинив його рішучим рухом руки.

— По-перше, — почав, — єгомосць, певно, здогадується, що прибув я сюди інкогніто? Лише один пан знає мене, для всіх інших я Микола Дейчаковський, працівник Коломийської райспоживспілки. Тут у відрядженні, службові справи, різні заготівлі, зрозуміло?

— Пан міг би й не попереджати мене.

— Мушу, бо тут зайвина не зашкодить. Далі. Ми з вами зустрічатимемось лише в крайніх випадках, коли виникне потреба виконати якесь завдання.

Отець Йосип зблід, та мовив твердо:

— Перепрошую, але змушений одразу поставити крапки над «і». Ніяких ваших завдань не виконуватиму.

— Вар'ята граєте? — В тоні Штеха відчувалася відверта погроза, проте це не злякало отця Йосипа.

Зауважив терпко:

— Не будемо з'ясовувати, хто з нас вар'ят. Пан погастролював у нас, і адьє, — помахав рукою, — до Мюнхена. А мені жити тут, і мати справу з енкаведистами не бажаю.

— Пан гейби чогось перестрашений?

— Так, — ствердив отець Йосип, — можете вважати, що перестрашений.

— А головний провід сподівався, що святий отець очолить рух наших вірних прибічників.

— Ні. Передайте чоловим діячам проводу, що стан здоров'я не дозволяє мені…

Штех почервонів од гніву.

— Болото! — вигукнув. — Ми знали, що тут смердюче болото, але щоб аж таке!.. Забути кращі ідеали!

— Кращі ідеали не забуті, — заперечив отець Йосип. — Пан не розуміє одного: ці ідеали можна поширювати по-різному, і слово боже тут неоціненне. Потихеньку й вчасно сказане, воно діє краще, ніж десяток убитих скомувізованих елементів.

— Начхати! — вирвалося в Штеха. — Нам потрібні дії, святий отче. Ваші слова, до того ж мовлені пошепки, ніхто за кордоном не почує. А ми мусимо довести американцям, що тут, на терені України, наша організація ще впливова, що з нами треба рахуватися, прошу я вас!

Отець Йосип знизав плечима.

— Якщо пай потребує поради, будь ласка. Чи, може, ватажки проводу хочуть дати мені в руки бомбу?

Але Штех уже опанував себе.

— Налийте ще кави, — попросив.

— Пан воліє тістечко?

— Ні, пан не полюбляє солодкого, — не без іронії відрізав Штех. — Пан полюбляє гірке, в прямому й переносному розумінні. Отже, єгомосць, наскільки я зрозумів, відмовляється активно співпрацювати з нами?

— Сподіваюсь, пан уже встиг простудіювати деякі совєтські газети? — ухилився від прямої відповіді отець Йосип. — У селах створюються колгоспи, у Львові більшовики, прошу я вас, будують заводи, скоро тут від робітників проходу не буде, а робітник — то смерть наша.

— Маєте рацію, — погодився Штех, — та пан не враховує закордонної ситуації. Наймогутніша країна світу тепер — Сполучені Штати, і ми мусимо довести американцям, що Україна не хоче йти з більшовиками. Потрібні систематичні акції, щоб створити за кордоном громадську думку. Треба дати привід, за який могли б вхопитися наші прихильники в уряді Трумена. Тоді американці розмовлятимуть із совєтами зовсім по-іншому.

Отець Йосип подумав, що совєти чхати хотіли на всі ультиматуми, разом узяті. Вони розгромили гітлерівську Німеччину, на яку так сподівалися оунівці, тепер заліковують воєнні рани, і хто-хто, а єгомосць знає, як швидко та успішно це робиться. Втім, заперечувати Штеху не став. Промовчав, і той вів далі:

— Дрібні акції, що їх здійснюють наші боївки, виходячи з лісових схронів, уже не справляють враження. Необхідно вдатися до вагоміших, я б сказав, гучних операцій, які б мали широкий розголос. Коротше кажучи, святий Отче, треба скласти список найвідоміших діячів, котрі активно працюють на совєти, і знищити їх.

— Легко сказати! — знекровлені вузькі губи отця Йосипа скривилися чи то в посмішці, чи то в гримасі. — Де знайти виконавців? Наші явки розгромлені, кращих людей давно заарештовано, лишилися одиниці, на яких можемо звіритися.

— Проте мусять бути невдоволені. Слід встановлювати нові зв'язки.

— Може, пан вважає, що в держбезпеці сидять склавши руки?

— Сувора конспірація. Один тримає зв'язок тільки з ще одним — і все.

— Важко, ох, важко!

— Досить, святий отче, крутити хвостом. У служби безпеки руки довгі, і якщо потрапите на гачок до добродія Лебедя…

В очах у отця Йосипа замиготіли злі вогники.

— Якщо вельмишановний пан прибув сюди, щоб залякувати, він може одразу повертатися назад до Мюнхена. Ніхто не піде за ним.

— Але ж я потребую виконавців, людей надійних і фанатиків. Ви повинні знати свою паству…

— Добре, — перебив його отець Йосип, — я назву вам двох. І все.

— Лише двох? — розчаровано мовив Штех. — Я розраховував на більше.

— Я знаю ще декого, та пан, наскільки я зрозумів, потребує людей абсолютно надійних. Без забобонів і з твердою рукою…

— Здається, ви переконали мене, святий отче. Давайте ваших двох.

— Один — племінник курінного Коршуна. Знали такого?

— Чув. Коршун загинув десь на Волині.

— Племінникові вдалося врятуватися. Зараз працює на новому великому заводі.

— Що ви! — зрадів Штех. — Чудово! Мусить ліквідувати директора чи головного інженера.

Отець Йосип ствердно нахилив голову. Так, більшовицьких керівників слід знищувати.

— Ну а хто другий? — очікувально нахилився до егомосця Штех.

— Колишній сотник УПА Ярослав Доберчак. Влаштувався на залізниці. Товарознавцем бази.

— Підходить. — Штех закурив і жадібно затягнувся. — Попервах досить. Як з ними зв'язатися?

— Племінника Коршуна післязавтра чекайте в соборі святого Юра. Правий притвор, о четвертій пополудні. Він сам підійде до вас. Запитає, чи не має честь бачити пана Габ'яка? Запам'ятали, Габ'яка? А ви скажете: не Габ'як, а Коструб. Це й буде паролем.

Андрій в Пилипом постояли трохи біля пам'ятника Міцкевичу, милуючись гармонійністю і витонченістю його ліній, — романтичний пам'ятник романтичному поетові, перетнули вулицю й попрямували широкою алеєю, що вела до оперного театру.

— Ну а далі що? — нагадав про перервану розмову Пилип.

— Чую, секретар партбюро називає моє прізвище. Думаю — чому? А він: пропоную обрати комсоргом Шамрая, Сиджу й не знаю, що робити. Віриш не віриш, а розгубився. А він каже: підведись, Андрію, щоб усі комсомольці побачили тебе. Підводжусь, а в самого коліна тремтять. Стою й мовчу. Мені б відмовитись — чому раптом я? — а мовчу, наче погоджуюсь. Усі руки піднесли, тоді буцім пробудився, кажу, не чекав цього і не знаю, чи впораюся. А секретар: допоможемо… Ось так і обрали…

— Чому б і ні… — розсудливо мовив Пилип. — Чого не обрати? У школі комсоргом був, бойовою медаллю нагороджений.

— То в школі, а тут, знаєш, скільки комсомольців! Мало не кожен.

— Призвичаїшся.

— Але ж страшно. Всі на тебе дивляться, а прийде сесія» спробуй чогось не здати.

— Ти з усім впораєшся, — впевнено відповів Пилип, — я тебе знаю, все вивчиш, навіть те, чого не треба.

— Точно, мені хочеться вчитися, — нараз признався Андрій. — Дехто в хлопців на лекціях не дуже-то й слухає, а мені все цікаво. Все нове, не так, як у школі, — і, знаєш, аж дивно стає, наче мозок у тебе більшає і сам робишся розумнішим.

— Так, — погодився Пилип, та не зовсім упевнено. — А мені математика важко дається.

— Приходь у неділю до мене. Поки що програми в нас однакові, разом посидимо.

— Прийду… — зрадів Пилип. Раптом він зупинився, схопив Андрія за руку. — Бачиш? Невже Гриць?

Вони якраз перейшли трамвайну колію, яка вибігала з вузької вулиці й перетинала алею. Гуркочучи на рейках, підійшов старий трамвай, і люди, що юрмилися на зупинці, посунули до нього. До зупинки, приспішивши крок, підходив високий хлопець у блакитній сорочці із закоченими вище ліктів рукавами. На нього й вказував Андрієві Пилип.

Андрій не одразу вбагнув, чого хоче від нього Пилип. Хлопець у блакитній сорочці вже прилаштувався за літньою жінкою, яка протискувалась у трамвай, і тепер можна було побачити тільки його профіль.

— Гриць! — упізнав його також і Андрій. — Точно, Грицько!

Хлопець уже взявся за поручні, і трамвай рушив.

— Грицьку! — загорлав Андрій. Не почути його було неможливо, проте хлопець не озирнувся, стояв на приступці, притиснувшись грудьми до спини літньої жінки, а трамвай набирав швидкість.

— Грицьку! — вигукнув ще раз Андрій і кинувся навздогін трамваєві, однак було вже пізно. Зупинився, вражений. Бачив, як віддаляється трамвай, хлопець у блакитній сорочці озирнувся й дивився на нього: він був дивно схожий на Гриця Жмудя, але ж вони з Пилипом могли й помилитися.

Трамвай завернув за ріг, і лише тоді Андрій обернувся до Пилипа. Вигляд у того був такий збентежений, що Андрій не витримав і зареготав.

— Він ще сміється! — образився Пилип. — А я готовий заприсягтися…

— І все ж ми, певно, помилилися. Бачив, спершу він навіть не озирнувся.

— Та бачив. Але ж такий схожий!

— Кажуть, у кожної людини в кілька двійників.

— Хочеш сказати, що сьогодні ми переконалися в цьому?

— Чом би й ні?

— Не віриться. Коли Коршун пішов на Острожани, врятувався лише Гриць.

— Усе може бути, — несподівано швидко погодився Андрій. — Втім, якщо це справді Гриць, він має всі підстави ховатися.

— Овва, йшов на село зі зброєю!

— Міг добровільно здатися й потрапив під амністію.

— Тоді чого йому тікати від нас?

— Мабуть, ми все ж помилилися, — вирішив Андрій. Зиркнув на годинник, занетерпеливився: — Володимир Гаврилович, мабуть, уже чекає на нас.

Бутурлак справді вже сидів на лавиці неподалік від оперного театру. Андрій гадав, що побачить його у формі з погонами капітана держбезпеки, та Бутурлак був у скромному синьому костюмі, сорочка без краватки, горішній ґудзик розстебнутий. Шия і обличчя у Володимира Гавриловича засмаглі, волосся вигоріло зовсім, і вітерець грався ним.

Бутурлак побачив хлопців ще здалеку, дивився, як підходять, дивився й думав, як швидко все росте на цьому світі, — востаннє бачив їх ще хлопчаками, дітьми. Відтоді минуло, здається, зовсім мало часу, а до нього простують уже дорослі люди, з такими він ходив у розвідку…

Всміхнувся тепло своїм думкам. Ці хлопці тримали зброю, будучи ще зовсім дітьми, хай доля береже їх, щоб ніколи більше не доводилося стріляти.

Андрій з Пилипом підходили повільно, і Бутурлак уже міг розгледіти зніяковілі усмішки на їхніх обличчях. Він підвівся й простягнув руки їм назустріч. Андрій потиснув капітанові руку, однак не витримав і зовсім по-дитячому пригорнувся до Бутурлака. Він був на півголови вищий за капітана, а форма студента-політехніка робила його ще вищим та стрункішим, і все ж ніяковів перед Володимиром Гавриловичем, як і в острожанські часи.

Бутурлак повів хлопців у кав'ярню на центральній вулиці, замовив каву й невибагливу закуску. Сказав зовсім просто:

— Молодці, хлопці, вилюдніли, і нехай вам щастить!

Потім він розпитував їх про Острожани, про Петра Андрійовича Ротача й Пилипового батька Антона Івановича, який став головою острожанського колгоспу «Червоне Полісся». Згадали, як билися з Коршуном, і Андрій розповів про сьогоднішню зустріч з Грицьком Жмудем чи хлопцем, дуже схожим на нього. Він гадав, що Бутурлак скептично поставиться до його розповіді, але той споважнів, занотував щось у маленькому записнику, перепитав навіть, у що був одягнутий юнак, схожий на Грицька.

— Вважаєте, що справді Григорій Жмудь? — запитав його Пилип.

Бутурлак непевно знизав плечима: мовляв, нічого він не вважає, та ніколи не слід легковажити, отож інформації хлопців буде дано належний хід.

Андрій помітив, що Бутурлак зиркнув на годинник. Певно, не хотів образити їх, та не міг і засиджуватись. Андрій відсунув недопиту чашку.

— Ми й так забрали у вас багато часу… — почав, але Бутурлак перебив його м'яко:

— Так, хлопці, сьогодні справді не маю жодної вільної хвилини й мушу вже прощатися. Давайте зберемося на чому тижні, подивимось Вірину виставу, а потім повечеряємо в мене.

Вони проводжали Володимира Гавриловича до трамвайної зупинки, і Андрій ще раз згадав, як сідав у вагон хлопець у блакитній сорочці, так дивно схожий на Грицька.

Штех уважно подивився на високого білявого хлопця в блакитній сорочці, який підійшов до нього.

— Перепрошую, ви помилилися, — відповів так, як умовлялися. — Моє прізвище Коструб.

Хлопець переклав з руки в руку газету, анітрохи не знітився під допитливим Штеховим поглядом. Це сподобалося Штехові: краще мати справу з людьми вольовими, нерішучі іі легкодухі відпадали одразу. Для того, що він задумав, потрібні були виконавці тверді й жорстокі, спритні й сильні, які б не розгубилися в скрутну хвилину і яких би потім не мучили докори сумління.

А на цього хлопця, здається, можна покластися — отець Йосип не підвів його.

— Почекай на мене біля собору, — наказав Штех і, не озираючись, попрямував до великої ікони святого Миколая. Поставив свічку й преклонив коліно — не тому, що вірив у бога, давно вже звик вірити лише своєму розумові, інтуїції й кмітливості, просто в глибині душі був забобонний: зрештою, чому не поставити свічку? Що таке свічка, тьху, копійчане діло, а раптом допоможе?

Штех перехрестився й постояв трохи, проникаючись мовчазною урочистістю собору.

Людей у ці передвечірні години було мало, пересувалися безшумно, лише якась жінка біля іконостаса бубоніла молитви. Пахло свічками й ладаном, цей запах завжди подобався Штехові, підносив і ніби оновлював його. Він перехрестився ще раз і вийшов із собору, твердо вірячи, що фортуна не покине його.

Гриць стояв неподалік металевої огорожі Митрополичого саду.

Штех зробив хлопцеві знак, щоб ішов за ним, і попрямував униз до парку Костюшка. Тут, у бічній тінявій алеї, обрав порожню лавицю й сів посередині, поплескавши долонею ліворуч від себе, полюбляв, щоб співбесідник, ким би не був, другом чи ворогом, сидів ліворуч, вважаючи, що ця позиція невигідна для нападу, — в нього вільна права рука, а це завжди дає якусь перевагу.

Коли Гриць умостився, Штех повернувся до нього впівоберта й запитав:

— Тобі подзвонили чи знайшли?

— Куди мали б дзвонити? У гуртожиток?

— Хто передав наказ?

— Не відаю. Сказав, від отця Йосипа.

— Знаєш, хто я?

— Звідки ж?

— Усе, що накажу, треба виконувати.

— Але ж…

— От що, хлопче, ти про службу безпеки чув?

— Чом не чути?

— Твій дядько був курінним УПА, і ти мусиш знати, що ми робимо з неслухами!

— Знаю. Але ж хто ви й чому я мушу виконувати ваші накази?

— Пароль, який ти одержав від отця Йосипа, і є наказом. Та я не критимусь від тебе. Маєш справу з функціонером головного проводу. — На всяк випадок Штех не сказав, що обіймає багато вищу посаду.

Гриць недовірливо округлив очі.

— Головного? — перепитав шанобливо.

— Так, хлопче, головного, і задля дрібниць я б не приїздив сюди.

— Так ви звідти! — Гриць випростався на лавиці. Здавалося, ще секунда — скочить і стане струнко.

— Так, звідти, і, якщо ти не дурний, мусиш зрозуміти: яка це честь — виконувати мої завдання.

Гриць аж посвітлів на обличчі: він чув, що таке накази головного проводу, — їх виконують лише найдостойніші.

— Сподіваюсь, що зможу бути корисним, — відповів, стиснувши кулаки.

Останні роки у Львові навчили Гриця стриманості, навіть відлюдкуватості, адже мусив щодня спілкуватися з товаришами по бригаді, робітниками, яких ненавидів усією душею. Все це позначилося на характері хлопця: він посміхався інженерам та майстрам, тиснув руку бригадирові, проте іноді серед веселої розмови хмурнів і замикався в собі.

Товариші вже звикли до Грицевої відлюдкуватості, ставилися до нього як до трохи пришелепуватого дивака, і це влаштовувало Жмудя. Щоправда, тепер він звався не Грицем. Жмудем. Хтось міг би дізнатися про його участь у банді Коршуна, і Гриць свого часу вжив найрішучіших заходів, щоб назавжди відхреститися від минулого. Волів набути його, щоб не виказати себе випадковим словом, але зараз слід було відповідати чітко й відверто, бо представник головного проводу запитав прямо:

— Що робив після загибелі дядька, нехай земля буде йому пухом? Славний був вояк, і в нашій організації поважали його.

— Дядько хотіли взяти Острожани. Це наше рідне село, — пояснив Жмудь. — Вони мали там якийсь інтерес, та нас зустріли вогнем, і лише мені вдалося врятуватися. Дістався до Львова, а під Львовом у Бродах моя тітка мешкала, ось і прибився до неї. Сестра матері. Син у неї загинув, мій брат двоюрідний Олекса Іванців. У лісі на міну натрапив, кажуть, нічого не лишилося. Схожий я на Олексу, тітка й розтанула. Каже: будеш сином, про Олексину смерть загс не повідомляли… Ну, чого ж відмовлятися? Документи взяв і зробився Олексою Іванцівим. А тітка, щоб ніхто не дізнався про це, переїхала до Бібрки.

— Непогано, — прокоментував Штех.

— Закінчив у Львові ремісниче училище. Ну, а потім послали на завод.

— Олекса Іванців… — роздумливо сказав Штех. — Але ж можеш зустрітися із знайомими чи тітка бовкне комусь. Хтось може поїхати до неї, розпитати…

Гриць хитро посміхнувся.

— А я не такий дурний. Написав, що батько загинув на фронті, і це правда, справжню довідку маю, а мати мешкає у Заліщиках на Тернопільщині. Хто перевірятиме?

— Добре, — оцінив ситуацію Штех. — Усе добре, і ти молодець! Гарно придумав.

— І я вважаю, гарно, — розплився в посмішці Гриць. — Сирота я, батько — фронтовик, загинув за совєти. Вони це цінують, місце в гуртожитку дали…

Штех витримав паузу, підкреслюючи вагомість того, що скаже. Поклав довірливо Грицеві руку на плече — знав, яке враження справляє це на хлопчаків. Почав повільно, дивлячись Грицеві просто у вічі й намагаючись вкласти в кожне слово вагомий зміст:

— Ти маєш зробити значний внесок у справу нашого визвольного руху і, сподіваюсь, пишатимешся з того, що вибір припав саме на тебе!

— Так, — одповів Гриць, навіть не знаючи, про що йтиметься. Вже вірив у своє вище призначення, кінчики пальців затерпли від захоплення, дивився в темні, пронизливі очі цього чоловіка, який повірив йому й доручає те, що простому смертному не довірять ніколи. Готовий був виконати все, що скажуть. Гадав, що доведеться вчинити справді великий подвиг, проте Штех запитав його про щось зовсім прозаїчне:

— Знаєш вашого директора Висловського?

— Хто ж його не знає?

Гриць уявив сивого низькорослого чоловіка, худенького, жвавого, з розумними очима. Йому доводилося слухати директора на зборах — на трибуні той робився наче вищий, його не можна було не слухати, знаходив такі слова, що западали просто в серце, і Гриць іноді ловив себе на думці, що вірить директорові, навіть тоді, коли той казав про соціалістичне змагання й роль робітничого класу в управлінні державою, про комсомольців, яких він, Григорій Жмудь, глибоко ненавидів.

І якщо зерна сумніву зароджуються навіть у нього, що казати про інших, котрі слухають Висловського з розкритими ротами?

А Штех уже веде далі:

— Кажуть, він має в місті авторитет.

— Так, — одповів Гриць упевнено. — Завод великий, Висловського всі знають.

— Треба прибрати його! — Штех зиркнув на Гриця уважно: як зреагує? — Ми вибрали тебе, хлопче. Чи зможеш?

Зіниці в Штеха розширилися, і очі потемнішали, він не відводив погляду від Грицевого обличчя і, здається, знав усе, про що той думає.

Гриць одразу збагнув, що саме має на увазі Штех.

— Убити? — запитав.

— Зможеш?

— Чом ні? Гицеля клятого!

— Я був певен у тобі.

— Вони вбили моїх батьків і дядька. Мушу помститися!

— Де мешкає Висловський, знаєш?

— Ні.

— Садова вулиця, сімнадцять. Особняк у садочку, треба зайти в помешкання, пострілу ніхто не почує. А якщо й почують… Через дорогу мало не навпроти паркова брама. Там на алеях одразу загубишся в натовпі…

— Якщо він впустить мене… — нерішуче перебив Гриць.

— Висловський мешкає разом із сестрою. — Штех не звернув уваги на Грицеве заперечення. — Неодружений і дітей не має. Вранці сестра базарює. Приблизно годину, під дев'ятої до десятої. Іноді виходить до парку чи їздить у місто. Нерегулярно.

— Але ж зранку директор на заводі.

— Я спостерігав за будинком три дні, — пояснив Штех. — Даю й тобі три. Вистачить. У неділю вибереш годину, коли сестра відлучиться, і зайдеш до помешкання.

— Я попрошу директора ознайомитися з моєю рацпропозицією, — сказав Гриць. — Він робітників поважає, мусить впустити.

— Правильно. А ти — молодець!

— Пістолет при собі маєте? — запитав нараз Гриць.

— Маю.

— Дайте.

— Тримай. — Штех витягнув з внутрішньої кишені піджака офіцерського вальтера.

— Де вас знайти?

— Ніде, — відповів жорстко. — Явок не буде. Якщо вклепаєшся, виплутуйся сам. У крайньому разі треба пересидіти десь до холодів. Поки тут не вгомоняться. Тоді подзвониш отцю Йосипу, він скаже, що робити.

— Усе?

— Ні. В помешканні Висловського залишиш записку, — простягнув папірця. — Перепишеш друкованими літерами. — Штех відкинувся на спинку лавиці. Здається, він сказав усе. Хоча ні. Додав погрозливо: — І зваж. Ми не спускатимемо з тебе очей. Знаєш, що буває з тими, хто обманює нас?

— У мене в самого давно руки сверблять! — зловтішно посміхнувся Гриць. — Нехай пан функціонер не турбуються, цьому Висловському вже не ходити по землі.

У парку буйно цвіли жоржини. Стефанові Федоровичу завжди ставало трохи сумно, коли дивився на ці розкішні квіти. Вони були ознакою осені й віщували завмирання природи, а він полюбляв літо з його барвами. Взимку часто простуджувався й кашляв, сестра Зеня примушувала його надягати товсті ручного плетива светри, а йому подобалися вільного крою піджаки і яскраві краватки.

Сьогодні Висловський прокинувся пізно, коли сонце вже піднялося над деревами. Неділя, тож можна дозволити таку розкіш. Визирнув у вікно — стояв і милувався ще зовсім зеленими деревами, де вмостилася зграя галасливого птаства.

Рипнули двері, і до кімнати зазирнула Зеня.

— Зачини за мною, Стефане, — попросила. — Бо я поспішаю на базар.

Висловський знизав плечима: отак завжди, Зеня страшенно боїться злодіїв, на дверях у них два найкращих англійських замки, та Зеня наказала прилаштувати ще сталевого ланцюжка і, перш ніж впустити відвідувача, уважно оглядала його й навіть розпитувала — хто й для чого.

— Я зачиню, йди, — пообіцяв Стефан Федорович. Але Зеня все ще стовбичила в дверях, і Висловський здався. Щось буркочучи собі під ніс, почимчикував за сестрою до передпокою, клацнув обома замками й накинув ланцюжок — зрештою, яке йому діло до Зениних забаганок?

Висловський подивився у вікно. Побачив, як сестра перетнула вулицю й стала на автобусній зупинці.

Автобуси ходили нечасто, бувало, коли не викликав службової машини, він чекав хвилин по двадцять, але Зені завжди чомусь фортунило — і зараз автобус підкотив, наче на замовлення.

Сестра, розштовхуючи пасажирів, одна з перших опинилася в автобусі.

Стефан Федорович спустився на перший поверх і сів за стіл. Сам був невисокого зросту, а полюбляв усе велике, масштабне, тому й стіл займав мало не чверть кабінету, коричневий, гарно полірований, із справжнього горіха.

Заглибився в роботу, писав і писав, коли в передпокої пролунав дзвінок.

Стефан Федорович невдоволено відірвався від столу — і кого це біс приніс?

Дзвоник Пролунав ще раз, вимогливий і різкий. Висловський зітхнув і пішов відчиняти двері.

… Гриць Жмудь облюбував собі зручну позицію в парку навпроти директорового будинку: лавка під густими ясминовими кущами, тебе не видно, а ти бачиш усе, і, в разі потреби, продершись поміж ясминових заростей, можна непомітно вибратися на сусідню алею.

Особняк Висловського невеличкий, проте двоповерховий. По дві кімнати на поверсі, визначив Гриць. На першому ще кухня і комора.

Будиночок від вулиці відділяв низенький паркан, який можна було навіть перестрибнути. Від незамкнутої хвіртки до ґанку вела бетонована доріжка. Навколо котеджу крислаті яблуні.

Гриць бачив Висловського на балконі. Помітив, як вийшла його сестра з кошиком у руці, як проштовхалася в автобус. Сидів і ні про що не думав — просто підставив обличчя теплим ранішнім сонячним променям, і йому було спокійно й затишно.

Автобус рушив, і Гриць зиркнув на годинника. Тепер слід почекати чверть години, принаймні хвилин десять, щоб директорова сестра випадково не повернулася.

Почав автоматично рахувати секунди. Серце калатало приспішено. Гриць відчув, як запашіли щоки. Він приклав до них холодні долоні й трохи остудив. Потім намацав пістолет у внутрішній кишені й рушив до директорового будинку.

Біля ґанку зупинився на мить, не те що злякався, просто роззирнувся увсібіч, хоч ноги чомусь обважніли. Ще секунда — і повернув би назад під рятівну прохолоду ясминових кущів, та опанував себе й ступив на ґанок. Рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

Минула майже хвилина. Ніхто не відчиняв, і Грицеві нараз захотілося втекти. Відступив навіть від дверей, та згадав пронизливі очі людини з голим черепом і подзвонив ще раз. Мало не одразу почув за дверима швидкі кроки й переклав у ліву руку теку з паперами.

Клацнули замки, задзеленчав ланцюжок, і директор відчинив двері, знехтувавши сестриними порадами. Запитально втупився в юнака, що ніяково переступав з ноги на ногу, затиснувши під пахвою зав'язану шнурками дешевеньку картонну теку.

Висловський перебував у поганому настрої. Але юнак дивився на нього так прохально й збентежено, що він пом'якшав і запитав мало не доброзичливо:

— Ви в якій справі? Слухаю.

— Рацпропозиція в мене, — прохально мовив Гриць. — Хотів би з вами порадитись.

— У мене визначені години прийому, і ви могли дізнатися…

— Маю таку важливу справу, що чекати тиждень…

Директор подивився на Гриця з цікавістю. Відступив, пропускаючи до передпокою.

— Прошу, товаришу, — мовив зовсім доброзичливо. — Як ваше прізвище?

— Іванців. — Гриць не крився, бо все одно відступу не було.

— Прошу, товаришу Іванців.

Гриць відступив на крок, дивлячись, як директор, повернувшись до нього спиною, замикає двері. Інстинктивно потягнувся за пістолетом, та піджак був застебнутий, ліва рука зайнята текою, до того ж пальці чомусь тремтіли й ніяк не могли намацати ґудзик.

А Висловський уже впорався з замками й показував рукою на двері праворуч.

— Прошу вас, шановний товаришу, до кабінету.

Оці слова — «шановний товаришу», мовлені без жодного негативного підтексту, чомусь розізлили Гриця й додали йому рішучості.

Він переступив поріг кабінету впевнено, навіть урочисто, відчувши поміж лопатками приємний морозець, який виникає в хвилини найбільшого напруження.

— Що там у вас?

Гриць зблід і відступив — директор простягував руку і вказував на кишеню піджака, де лежав пістолет. І як він міг помітити його?

Грицеве обличчя видовжилось, вкрилося мертвотною блідістю, він випустив теку й пробелькотів, як хлопчина, що прошпетився:

— Нічого… Нічого в мене нема, і я прийшов…

— Не хвилюйтеся, мій юний друже. — Директор нахилився і взяв теку.

Лише тепер Гриць збагнув, що Висловський простягав руку до неї, а він злякався й ледь не провалив усю операцію.

— Подивимось, що ви пропонуєте. — Висловський обійшов стіл, розв'язуючи шнурки на теці. — Сідайте, юначе, — вказав на шкіряний фотель біля столу.

Гриць мимохіть посунувся до фотеля, але встиг збагнути, що займатиме найнезручнішу позицію: весь час сидітиме перед директором, а йому треба зайти ззаду, неодмінно ззаду, принаймні на кілька секунд.

— А можна мені, — зупинився напівдорозі, — на книжки глянути?

Висловський лагідно всміхнувся.

— Тут є на що подивитися! — мовив з гордістю. — А я поки що перегляну ваші пропозиції.

Гриць повернувся до стелажа, який височів за спиною директора. Краєчком ока спостерігав за Висловським. Той витягнув папери, почав роздивлятися креслення, низько нахилившись над столом.

Гриць подумав: а якщо директор зараз запитає в нього щось і він не зможе відповісти? Недавно він дізнався, що їхній бригадир придумав якесь пристосування до верстата, удав, що це дуже зацікавило його, і попросив креслення.

Розстебнув ґудзик піджака, ступив боком до столу, за спину директора.

Висловський вивчав креслення і, певно, зовсім забув про Гриця.

Іванців узяв із стелажа книжку, погортав її, відчуваючи, як калатає в нього серце. Поставив книжку на місце й ступив ще крок. Тепер залишалося ще два кроки чи навіть менше.

Вигодивши хвилю, Гриць посунувся ще трохи, намацав пістолет і почав витягати, але директор відірвався від креслень, озирнувся на нього.

— Цікава думка, — мовив з повагою, — і треба застосувати ваш пристрій.

Гриць дивився на Висловського збоку й не знав, що відповісти. Невже почне розпитувати? А лишилося тільки…

Висловський усміхнувся, і Грицеві здалося, підморгнув йому лукаво, та, мабуть, тільки здалося, бо повернувся до столу й знову заглибився в креслення.

Гриць обережно витягнув пістолет, підвів його і одразу натиснув на гашетку. Звук пострілу оглушив його, і він ледь не випустив зброю, однак устиг побачити, як куля пробила піджак на плечі директора. Висловський повільно повернувся до нього.

Гриць відступив і загородився від директора пістолетом, тримаючи його незручно обома руками перед грудьми.

— Що ви?.. — глухо запитав Висловський. Він дивився на Гриця знизу вгору, і той побачив у нього в очах біль і здивування.

— Я… я нічого… — Гриць притиснувся спиною до стелажа і нараз збагнув, що тепер відступати нема куди: підвів зброю і вистрелив просто в обличчя директора.

Висловський заточився і впав на стіл.

Гриць стояв і тупо дивився, як стікає кров з розтрощеного черепа на поліровану поверхню столу. Нарешті оговтався, засунув пістолет у кишеню, швидко зібрав креслення, стежачи, щоб не закров'янити їх, витягнув з-під тіла Висловського теку, поклав креслення й зав'язав шнурки. Робив це майже машинально, хоч був увесь час у напруженні й прислухався до найменшого шереху, наче щось могло загрожувати йому в порожньому будинку.

Чомусь навшпиньках пробіг до передпокою. Уже взявся за замок, та згадав, що забув залишити записку. Повернувся також навшпиньках, поклав на стіл записку так, щоб упадала одразу у вічі. Уже спокійно розгледівся, чи не залишив якихось слідів, і впевнено попрямував до виходу. Обережно відімкнув двері й вислизнув на ґанок. Замки клацнули за ним, і Гриць подивився, чи нема когось на вулиці.

Нікого…

Пробіг доріжкою до виходу, хвіртка не рипнула, і сонце вдарило йому у вічі. Голова одразу чомусь запаморочилась, і він ледь не впав, та одразу опанував себе й попрямував до паркової брами.

— Іванців! — почув раптом десь збоку. — Олесю!

Не зупинився і йшов зсутулившись: знав, сталося щось жахливе і тепер він пропав, але все-таки йшов не обертаючись, наче в парку був порятунок.

— Олесю! — гукнули ще раз зовсім близько.

Вже не можна було не зупинитися. Озирнувся і впізнав Клапчука. Посміхається й дає руку. Потиснув нехотя.

— Від Стефана Федоровича? — запитав Клапчук.

Проноза клятий, усе він знає, всюди пхає свого поганого носа. Проліз у комсорги цеху, капітал собі заробляє!

І все ж Гриць зробив спробу виплутатися.

— Якого Стефана Федоровича? — удав здивування.

— Нашого директора — Висловського.

— Хіба він тут живе? — Знав, що не викрутиться, але треба було щось казати. А може, зрештою, й минеться?

— У тому будиночку.

Усе… Тепер усе… А якщо й цього?.. Відчув холодну важкість зброї. Заманити кудись — і…

— Я в знайомого був… В особняку поруч… — брехав далі, хоча знав, що все це марно. — Виявляється, директор поруч мешкає…

— А я до Стефана Федоровича. — Клапчук махнув портфелем і додав значливо: — Він просив матеріали для доповіді.

— Для чого ж удома директора турбувати?

— А він сам наказав прийти.

Гриць по-змовницькому підморгнув Клапчукові.

— Може, поснідаємо? Я гроші одержав, пляшку поставлю.

Клапчук засміявся весело.

— Та я ж не п'ю.

Гриць ледь стримався, щоб не вдарити у ненависне обличчя.

— Складеш мені компанію, — не відступав.

— Бувай… — помахав той рукою.

Повернувся й пішов, гицель клятий.

Гриць подивився Клапчукові вслід. Гарячково обмірковував: що робити? Цей Клапчук зараз не додзвониться до директора. Піде. За годину чи раніше повернеться сестра Висловського. Відразу приїде міліція. Слава богу, сьогодні неділя, і про вбивство Висловського на заводі дізнаються лише завтра. І завтра цей Клапчук скаже, що бачив, як Олекса Іванців крутився біля директорової садиби…

Отже, тікати… Тікати негайно. Поки є час.

Гриць швидко перебіг дорогу й загубився в паркових алеях.

Убивство Висловського набуло широкого розголосу. Але не такого, на який розраховував Штех.

Ховати директора вийшли мало не всі робітники заводу. З вуст в уста передавали зміст записки, залишеної вбивцею:

«Так буде зі всіма, хто злигався з більшовиками. Смерть і ще раз смерть. Нещадний меч ОУН дістане вас усюди!»

Стояли на кладовищі, стиснувши кулаки, сотні й сотні — суворі, згуртовані, і цей гнівний мовчазний натовп був най-красномовнішою відповіддю на бандитські погрози.

На похороні було багато молоді, зокрема з політехнічного інституту, де Висловський вів спецкурс. Підійшли і Андрій з Пилипом.

— Який підлотник цей Іванців, — казав хтось у них за спинами. — Втерся в довір'я і…

— Я також чув, що Висловського вбив якийсь Іванців. — Пилип узяв Андрія під руку. — Слюсар складального цеху Олекса Іванців. Директор приймав його вдома, а той…

— З-за рогу вони вміють.

— Але ж свого директора!

— Такий і на батька руку підніме.

— Кажуть, у гуртожитку стіннівку випускав.

— Гадаєш, він один такий?

— Але ж не можна всіх підозрювати.

— Усіх ні. Але мусимо бути пильними. Завтра в нас комсомольські збори, будемо про це говорити.

— У нас також. Дамо бандитам відсіч.

— На словах?

— Накажеш за зброю братися?

— Я б узявся!

— Так тепер Бутурлак і дасть її тобі! — посміхнувся Пилип. — Тепер не сорок п'ятий!

— І ми не хлопчаки. До речі, ти не провидець? Бачиш?..

— Про вовка помовка! — зрадів Пилип, побачивши Бутурлака, який виглядав когось у натовпі.

— Володимире Гавриловичу! — гукнув Андрій.

Бутурлак помахав хлопцям рукою, підкликаючи.

— Отак бачимося в рідку стежку, — сказав невесело.

— Ви чого тут? — не зовсім тактовно поцікавився Пилип.

— Не знаєш чого? — смикнув його за рукав Андрій. — Служба…

Бутурлак не заперечив.

— Ви впіймаєте його? — запитав раптом Пилип.

— Обов'язково, — кивнув Бутурлак, не уточнюючи, кого саме має Пилип на увазі. — Йому не втекти.

— Звідки цей Іванців? — не витримав Андрій. — Якщо не секрет?

Бутурлак дістав з кишені фото.

— Можете подивитися.

Андрій зиркнув, і кров відринула йому від обличчя.

— Він! — вигукнув. — Дивись, Пилипе, це ж Гриць!

— Який Гриць? — не зрозумів Бутурлак. — Олекса Іванців, убивця Висловського.

— Гриць! Грицько Жмудь, ми ж вам казали про нього.

— Він, батяр клятий, — ствердив Пилип. — Точно він.

— А не помиляєтесь?

— Ні, — вперто хитнув головою Андрій.

Бутурлак уже на щось зважився.

— Гайда, хлопці, за мною.

Вони вийшли з кладовища на вулицю, де притулився до тротуару чорний трофейний автомобіль, і капітан посадив у нього хлопців. Сам сів попереду й наказав:

— До управління.

Андрієві; досі не доводилося їздити в таких великих і комфортабельних машинах, та» він не звернув ніякої уваги ні на оббиті справжньою шкірою сидіння, ні на безліч нікельованих деталей.

— Я знаю, чому він Іванців, — мовив, схопившись рунами за спинку переднього сидіння й перегнувшись до Бутурлака. — Тітка в нього Іванціва. Сестра Грицевої матері.

— Ну й ну… — не витримав Бутурлак. — Знаєш, де вона мешкає?

— Чом не знати? Раніше в Бродах, а потім переїхала до Бібрки. В Острожанах у неї родичі, стара Кухариха, від неї й чув.

— А ми шукаємо його… — почав Бутурлак, та не закінчив. — Як звуть Іванціву? Марією Петрівною?

— Марією, точно. Чув од Грицевої матері. А по батькові не знаю.

Машина зупинилася біля обласного управління державної безпеки, і Бутурлак залишив хлопців у просторому вестибюлі. Сам відлучився на кілька хвилин. Повернувся з сивим підполковником. Той сказав щось вартовому, і Бутурлак провів хлопців на другий поверх, певно, до кабінету підполковника, бо той зайняв місце за письмовим столом, запропонувавши Андрієві й Пилипові стільці за приставним столиком.

— Зовуть мене Віктором Едуардовичем, — відрекомендувався, — прізвище Яхимович. Про вас мені вже розповідав Володимир Гаврилович. — Втупився темними і, як здалося хлопцеві, втомленими очима в Андрія. — Розкажіть, що ви знаєте про Іванціву?

Андрій знітився.

— Ну, тітка Григорія Жмудя, мого двоюрідного брата. Він з курінним Коршуном ішов на Острожани, і ми з Володимиром Гавриловичем…

— Знаю, — сказав підполковник, усміхнувшись доброзичливо. — Про це ми знаємо. Грицеві Жмудю тоді вдалося втекти. І ви твердите, що це він? — Поклав перед хлопцями фото.

Андрій роздивився уважно.

Гриць! Звичайно, змужнів, але такі ж пухкі губи й маленький шрамик над правою бровою. Тицьнув пальцем у цей шрамик.

— От доказ, — сказав переконливо. — Ти пам'ятаєш, Пилипе, як Гриць упав у човні й розбив лоба об кочет?

— Так, у нього шрам на чолі, — ствердив той.

— Доказ незаперечний, — констатував підполковник. — А що ви знаєте про його тітку?

— Вона мешкала в Бродах, приїжджала колись до Острожан, і я чув розмову Жмудів з тіткою. Мала сина. Потім у селі казали, що підірвався на міні. Ти чув? — запитав у Пилипа.

— По війні вже, — відповів хлопець.

— Як його звали?

Андрій запитально зиркнув на Пилипа й похитав головою.

— Не знаю.

— Олексою?

— Не можу твердити.

— Ну, добре. Звідки дізналися, що Іванціва мешкає в Бібрці?

— Я ж казав: живе в Острожанах стара Кухариха, родичка Іванцівої. То вона розповідала. Ще мовила, ніби чоловік Іванцівої загинув на війні.

Підполковник погортав якісь папери в теці, що лежала перед ним.

— От що, хлопці, ми тут з капітаном трохи порадимось, а ви посидьте там, — кивнув на двері.

Бутурлак провів їх до сусідньої кімнати, дав кілька журналів і повернувся до Яхимовича.

— А ми шукаємо його на Тернопільщині… — розвів руками підполковник.

— Згідно з інформацією, одержаною з Бродів, Марія Петрівна Іванціва позаторік виїхала до Заліщиків. Отже, мала підстави замітати сліди. Григорій Жмудь, тепер це абсолютно ясно, скористався з документів її сина. На всяк випадок написав, що мати мешкає в Заліщиках. Якби хтось почав цікавитися нею, завжди міг виправдатися: мовляв, переїхала до Бібрки.

— Викликайте машину. Опергрупу на Бібрку!

— Навряд Жмудь там переховується. Зрештою, ми все одно б вийшли на Іванціву в Бібрці, і він мусить розуміти це.

— Опергрупу очолите ви, капітане. Візьміть з собою Андрія Шамрая. Хлопець, здається, тямущий, нехай як родич з'явиться до Іванцівої і постарається вивідати, де зараз Григорій Жмудь.

Будиночок Марії Петрівни Іванцівої стояв посередині невеличкого садка.

Над ґанком розкрислатилася груша, всіяна жовтими великими плодами. Від ґанку до хвіртки вела вимощена червоною цеглою доріжка, обсаджена сальвією. Жоржини тягнулися вище тину, відгороджуючи подвір'я від вулиці, а попід вікнами будинку вже зацвітали хризантеми.

Хвіртка була незамкнута, і Андрій попрямував просто до ґанку, цікаво роззираючись.

Видно, господарка будинку мала смак: перед ґанком обабіч доріжки посадила штамбові троянди, вони вже відцвіли, та Андрій уявив їх розквітлими — справді, краса неймовірна.

Постукав у двері, та ніхто не обізвався. Замкнуті. Постукав сильніше й почув раптом за спиною:

— Вам кого?

Здригнувся од несподіванки, обернувся. Біля ґанку повновида жінка, усміхається доброзичливо.

— Я до Марії Петрівни.

— То я Марія Петрівна.

— А я з Острожан. Може, чули: Андрій Шамрай.

Жінка поправила волосся, що вибилося з-під квітчастої хустки. Відповіла невпевнено:

— Щось не пригадую…

— Племінник Северина Романовича.

— А-а… Той хлопчик, якого він узяв до себе? Але ж ти виріс. — На мить очі її посмутнішали, і Андрій збагнув, що згадала сина.

Обтерла руки, заметушилася:

— Проходь, Андрійку, я зараз вечеряти тобі дам, виголоджений ти якийсь…

— Та ні, дякую.

— Не кажи. — Вона легко зійшла на ґанок, відімкнула двері й пішла вперед, приказуючи: — Ти не соромся, синку, я тобі зараз ковбаси підсмажу з картопелькою чи, може, яєчню хочеш?

«Нема тут Гриця», — подумав Андрій, хоч поки що й не було підстав для такого категоричного висновку. Просто ця жінка аж випромінювала з себе доброзичливість і щирість, здається, вона не могла бути потайливою, бо навіть не спитала, чого це Андрій завітав до неї і як знайшов.

Якби Гриць переховувався тут, неодмінно б виказала себе чимось — поглядом чи запитанням, внутрішньою настороженістю, а вона клопоталася на кухні зовсім спокійно: посадила Андрія за стіл, застелений чистою цератою, спустилася в погріб, принесла повний глек молока, нарізала хліб товстими скибками, нарешті поставила перед хлопцем цілу сковорідку яєчні й тільки по тому присіла навпроти, задоволено спостерігаючи, з яким апетитом узявся Андрій до їжі.

Хлопець і справді зголоднів: їв швидко, час від часу поглядаючи на Марію Петрівну, яка втупилася в нього, спершись підборіддям на долоні. В її очах Андрій прочитав тепер цікавість і, вгамувавши трохи голод, пояснив:

— Ми тут у Бібрці із студентами. Самодіяльність. А я згадав: баба Кухариха розповідала, що ви тут, ось і вирішив…

Це пояснення, певно, зовсім задовольнило Марію Петрівну, бо щиро всміхнулася й сказала з докором:

— Стара торохтійка, я ж просила… — Нараз схаменулася й не доказала, про що саме просила бабу Кухариху, проте Андрієві й так було все зрозуміло: не розповідати про переїзд Іванцівої до Бібрки.

Андрій випив склянку молока, Марія Петрівна налила ще одну, й він не відмовився.

Пив тепер маленькими ковточками й думав, як нетерпеливиться Бутурлак: оперативна група оточила будинок Іванцівої, Бутурлак причаївся біля хвіртки за кущами, готовий у разі потреби негайно прийти Андрієві на поміч. Адже передбачали, що тут може бути Гриць, і не сам. Капітан дав Андрієві пістолет, який відтягував зараз кишеню його піджака.

— А у вас гарно, — підвівся Андрій і зазирнув до кімнати. Мусив оглянути будинок, хоч би поверхово. В льосі Гриця не було — коли Марія Петрівна спускалася по молоко, Андрій зазирнув туди й переконався в цьому. Але ж у домі, наскільки він зрозумів, є ще дві кімнати.

Марія Петрівна зітхнула.

— Я, бігме, тут сама й сама. Влітку Олекса наїжджає, взимку здаю кімнату командировочним, а так — сумно…

Вона сказала — Олекса, отже, не сумнівається, що їхня таємниця не сягнула чужих вух, і Андрій нараз вирішив піти на ризик. Сказав, пильно втупившись у жінку:

— Для чого це ви, тітко Маріє? Переді мною можна й не критися. Ми з Грицем двоюрідні брати, і я знаю все.

Він не сказав, звідки дізнався про Грицеву таємницю, цим міг виказати себе й заронити підозру в душу жінки, тож обійшов цей підводний риф досить спритно й тепер спостерігав, який ефект справили його слова.

Марія Петрівна, яка саме прибирала зі столу, впустила склянку, але навіть не помітила, що та розбилася. Сколошкано втупилася в Андрія.

— Звідки знаєш?

— А Гриць вам нічого про мене не казав?

— Казав, що совєтам служиш.

— А ви хіба не служите? — Андрій знав, що Марія Петрівна працює шеф-кухарем місцевої чайної.

У Марії Петрівни на шиї запашіли плями.

— Од роботи не одникую, — відповіла.

— А Гриць для чого на заводі працює? До речі, тут він зараз? — швидко запитав Андрій.

— Нема.

— Правду кажете?

Гримаса зсудомила обличчя Марії Петрівни.

— Ой хлопче, який же ти!

Андрій зрозумів, що допустився нетактовності й що жінка правду каже. Спробував виправдатися:

— Потрібний Гриць мені. Де він?

Марія Петрівна зиркнула відчужено: видно, щось запідозрила. Та Андрій дивився щиро, і жінка записала:

— Що з ним сталося?

— Чом так думаєте?

— Дивний був якийсь. Наче перестрашений.

— Коли бачилися?

— У неділю приїздив.

— І поїхав одразу?

— Зібрав речі й подався.

— Казав куди?

— Але ж він просив не розповідати.

— Не чужий я і, може, допоможу Грицеві. — Андрій опустив очі — все ж обманював цю довірливу жінку, проте не мав іншого виходу: Гриць Жмудь міг накоїти багато лиха.

— Ой хлопче, допоможи, прошу тебе красно. Щось із ним робиться, непутить його хтось, підструнчує…

— Як знайти Гриця?

— Він і мені не казав, та знаю. Дівчина тут у нього. В селі Ставному. Недалеко, сім кілометрів. Файна дівчина, і я не перечу. Ганна Клімашкова, медсестрою працює.

— До неї подався?

— Куди ж іще? Ввечері й пішов.

— Він так і казав, що до Ганни?

— Якби до Львова, пішов би ліворуч до автобуса. А він через завулок, там далі дорога на Ставне.

— Що взяв із собою?

— Грошей попросив. У мене дев'ятсот карбованців було, все віддала. Сала, хліба та речі зимові.

— Зимові? — перепитав Андрій. — Навіщо зараз?

— Я теж питала. Каже, треба. Прицюцькуватий був якийсь.

Андрій зазирнув у кімнати, що мали окремі виходи до передпокою. У кожній по ліжку й дивану, справді Марія Петрівна могла здавати їх пожильцям. Подумав: бідна жінка, певно, гатила все Грицеві, а він…

— То я пішов, тітко Маріє, дякую за вечерю, — мовив.

Марія Петрівна схопила його за руку.

— Ти ж не кажи нікому про Гриця, — гаряче дихнула йому в обличчя, ставши напереп'ят. — Він вартіший кращого, правду кажу тобі.

Андрій промовчав. Згодом вона дізнається, що вчинив Гриць, і прозріння буде не з легких. Крім того, їй доведеться відповідати за те, що видала Гриця за свого сина, а зробила вона це з добрих почуттів — Андрій був переконаний у цьому. Вийшов не озираючись. Надворі було вже темно, й зірки блищали на небі.

— Будеш у Бібрці, заходь, — почув з ґанку.

Пробуркотів у відповідь щось невиразне й попрямував до хвіртки.

Бутурлак вийшов з-за дерева, запитав пошепки:

— Ну що? Я вже почав хвилюватися.

— Гриця нема. Він за сім кілометрів у селі Ставному.

— Це точно?

Андрій переповів розмову з Іванцівою, намагаючись не пропустити жодної деталі.

Бутурлак слухав уважно, не перепитуючи.

— Певно, він у Ставному, — ствердив. — Але тут усе ж треба зробити обшук.

— Згаємо час.

— І то правда. Тоді зробимо так: тут залишаться місцеві хлопці. Якщо Іванціва збрехала й Гриць переховується в неї, йому не вислизнути. А самі до Ставного.

Хата Клімашків, одна з найкращих у Ставному, стояла одразу за церквою. До левади тягнувся город, засаджений картоплею, за річкою починався ліс.

Двоє автоматників зайняли позиції за городом, ще двоє контролювали садибу з боків. Бутурлак у супроводі голови сільської Ради й моложавого старшого лейтенанта, заступника начальника районного відділу держбезпеки, пройшли подвір'ям. Трохи позаду тримався Андрій. Спочатку Бутурлак наказав йому залишитися в машині, але хлопець подивився так, що капітан розм'як. Справді, після всього, зробленого Андрієм, усунути його від участі в операції було б несправедливо.

Голова сільради вимогливо постукав у вікно. Зсередини відсунули фіранку, визирнув чоловік, роздивляючись.

— Ти, Гнате? — запитав. — Що скоїлося?

— Відчиняй, уповноважений ночуватиме.

Це не могло викликати жодної підозри — хата Клімашків була простора, до того ж у центрі села, і районні уповноважені часто ночували тут.

— Зараз, тільки засвічу, — почулося з-за вікна. Фіранки зсунулися, минуло півхвилини, і за вікном засвітилося. Мало не одразу загуркотів засув, і господар відчинив двері. Стояв на порозі, тримаючи в руці свічку.

Бутурлак прослизнув повз нього в будинок. Старший лейтенант підштовхнув Клімашка до сіней.

— Де Олекса Іванців? — запитав погрозливо. — Тут?

Господар стояв у самій білизні, босий, і свічка тремтіла в його руці.

Мовчав і дивився злякано.

— Як-кий Іванців? — почав затинаючись. — Н-нікого и-нема!

— Олекса Іванців! Той, що ходить з вашою дочкою…

— Та вони пішли… — Клімашко трохи оговтався. Підвів свічку над головою, щоб краще було видно. — Дивіться, нема нікого.

— Хто вдома?

— Я з дружиною.

— Проходьте, — вказав старший лейтенант на освітлений зсередини прямокутник дверей. Увімкнув кишенькового ліхтарика, обмацав променем сіни.

На лавці відро з водою, трохи далі дві невеличкі порожні діжки. З вірьовки звисає якесь лахміття. До стіни приставлено драбину, над нею ляда на горище.

— Стій тут. — Старший лейтенант кивнув Андрієві на вхідні двері, а сам спритно поліз по драбині. Відкинув ляду і, як на навчаннях, спершись на лікті, прослизнув на горище.

— Тут нікого, — з'явився в дверях Бутурлак.

— І на горищі порожньо, — обізвався старший лейтенант.

Він повільно спустився драбиною.

— Огляньте подвір'я, — наказав Бутурлак, — а я поки що побалакаю з господарями. Одягніться, — обернувся до Клімашка, що переступав з ноги на ногу. — І попросіть дружину, щоб підвелася.

Клімашкову просити не довелося — вже стояла одягнута у вітальні. Жінка років за сорок, огрядна, та ще вродлива, з великими очима й високим білим чолом. Клімашко повернувся до кімнати в штанях і сорочці, став поруч з дружиною, наче шукав у неї захисту.

Бутурлак попросив господарів сісти, відсунув лампу на край столу, щоб краще бачити, запитав прямо:

— Був у вас позавчора Олекса Іванців?

Клімашко скоса зиркнув на жінку, та вона дивилася байдуже, і він відповів:

— З Ганною він нашою… любляться… Тамтой Олекса. Ну й приходив…

— Коли?

— У неділю ввечері.

— Де він?

— Та, прошу вас, я й сам не можу потрафити…

— Де він? — підвищив тон Бутурлак.

— Пішли з Ганною. Не знаємо, куди подалися.

— І ви отак відпустили дочку?

— Що малисьми робити? Доросла вже. Нині вони всі розумні стали, що для них батьки!

— Помовч! — раптом втрутилася жінка. — Як чоловіка щось штрикне, — глипнула очима на Бутурлака, — то не знає, що й говорить. Вони з Олексою давно вже побратися хотіли. Ну, Ганна наша. А в неділю він приходить, викликає Ганну на подвір'я, пошепотілися, дочка й каже, що йде з Олексою.

— Куди?

— Я й сама страшенно б цікава дізнатися.

— Так ми ні про що не домовимось. Попереджаю, що йдеться про затримання небезпечного злочинця. — Бутурлак витягнув із сумки папери, підсунув подружжю. — Ознайомтеся й розпишіться. За неправдиві свідчення…

— Та знаємо… — не дав йому закінчити Клімашко. — Та най пан не думає, що брешемо. Бо самі не хотіли віддавати Ганну за цього батяра.

— Давайте по порядку. О котрій годині прийшов Іванців?

— Та пізно вже. Либонь, пополуночі.

— Побалакали вони з Ганною, а далі?

— Зайшли до хати, вона й каже: «Йдемо з Олексою». — «Куди?» — питаємо. А вона: «Напишемо». Мовляв, неприємності в Олекси. А які можуть бути неприємності, що ховатися треба? Я, бігме, й подумав: або кримінал якийсь, або з бандерами… Ось і ви кажете — небезпечний злочинець! А що вчинив?

— Свого часу дізнаєтесь.

— Отож… — Клімашко аж скреготнув зубами. — Отаке насувається на нашу голову! Наче ґазда я, а не фирцик якийсь — кажу, не робіть з мене вар'ята, а вони своєї: треба йти! Ну і йдіть, за спідницю не триматиму.

— Що дочка взяла з собою?

Знову Клімашко перезирнувся з дружиною.

— Та кажи вже, — нахилила та голову.

— Як пішли, я й побачив: рушниці немає. Рушниці й набоїв, вона в мене висіла в тамтій кімнаті, — кивнув на двері праворуч, — либонь, Ганна через вікно передала.

— Ну, а речі які взяли? Продукти?

— Окіст копчений, сала шмат і хліба. Усе, що було, взяли.

— А тобі вже й шкода стало дитині, — втрутилася жінка. — Сала пошкодував.

— А-а… — махнув той рукою. — Хіба шкода? Аби по-людському…

— Які речі взяла Ганна?

— То жінка відає. Кажи, Софіє.

— Які речі, прошу вас? А все, що в дорогу беруть. Білизну, взуття. Зимове пальто й ковдру.

— Тепло ще, для чого пальто?

— Я також запитала. То, каже, така справа: може, й до холодів доведеться побути.

— Де?

— Аби ж то знала…

— Може, до якихось родичів?

— Наші всі у Ставному та Бібрці.

Грюкнули двері, й зайшов старший лейтенант.

— Нікого, — доповів.

Бутурлак нахилив голову.

— І куди ж вони пішли? — допитувався. — До Бібрки?

— Здається, туди… — покосився на жінку Клімашко, та відповідь його прозвучала невпевнено. — Але хто ж його зна…

— А не городами до лісу?

Клімашко заморгав, хотів щось сказати, та дружина заскочила:

— Я вже вам правду скажу. Це він, незугарний, нашу доньку обплутав, а вона така довірлива й кохає. Ловіть же його, може, Ганнусі легше стане. Я чула, до Сарн хотіли їхати. На станцію подалися, а звідти на Сарни. Я надвір вийшла, не почули вони, шепочуться, а Олекса й каже: до Сарн доїдемо, а там видно буде. Тут побачив мене, осікся.

— До Сарн, кажете? — подав голос від дверей Андрій. — А Острожани часом не називав?

— Ні, голубе, Сарни чула, а більш нічого.

Бутурлак подав знак Андрієві, щоб той не втручався. Він уже зрозумів, що саме має на увазі хлопець. Підвівся.

— Якщо дізнаєтесь про місцеперебування дочки та Олекси Іванціва, — сказав офіційно, — негайно повідомте органи держбезпеки.

До Львова повернулися на світанку. Бутурлак відвіз Андрія до гуртожитку, а сам подзвонив додому Яхимовичу.

— Зараз буду, — почув сонний голос у трубці. — Висилай машину.

Вислухавши доповідь, Віктор Едуардович подумав трохи й запитав:

— Отже, вважаєте, що вони вирішили пересидіти в лісі?

— Куди ще можуть податися? Хто знає про острів поміж боліт, де Гриць переховувався з Коршуном? Тільки місцеві жителі, але ж туди ніхто не ходить, болота чорні, небезпечні, кому хочеться життям ризикувати?

— І рушницю взяли… — нахилив голову підполковник. — Дичина там ще водиться.

— Я так вважаю: Жмудь недаремно подався до Ганни. Йому самому на острові не вижити. До навколишніх сіл не потикайся, тут тобі й кінець: хто та й чому? А жінку не запідозрять. Ще й із справжніми документами! До райцентру там кілометрів десять, і раз на тиждень по харчі сходити можна.

— Вирішили! — Підполковник поплескав долонею по столу. — Зараз я повідомлю волинських товаришів, що Гриць Жмудь, певно, десь у їхніх краях, і домовлюсь про вашу операцію. А ви відпочивайте до дванадцятої. О тринадцятій виїдете з оперативною групою.

— Мусимо взяти з собою Шамрая.

— Так. Мені б не хотілося, щоб ви потонули в болоті,

— Можна знайти провідника й серед місцевого населення, та Андрій уже в курсі справи. Я попередив, щоб з гуртожитку нікуди.

— А як на це подивляться в деканаті?

— Він хлопець здібний, надолужить.

— Хочете, щоб я подзвонив?

— Хто ж вам відмовить?

— Гаразд. А ви — спати.

Оперативна група прибула до райцентру ввечері. Заночували в готелі, й о четвертій ранку Бутурлак розбудив людей. «Газик» підвіз їх кілометрів за п'ять-шість до острівця в болотах, далі дороги не було, і група на чолі з Андрієм заглибилась у ліс. Ішли не поспішаючи, та, власне, й поспішати було неможливо: темрява, під чоботами хлюпає вода, доводиться весь час продиратися крізь чагарники. Як знаходив Андрій стежку серед боліт і чагарів, було відомо тільки йому, проте йшов упевнено, лише іноді зупиняючись для орієнтування. За ним легко, мов тіні, пересувалися два автоматники — під час війни хлопці служили в розвідці, потім перейшли в органи держбезпеки: почувалися в лісі, як у власній хаті. Один з них, Валентин Соколов, високий рудий лейтенант, навіть у темряві влучав з пістолета в підкинуту консервну бляшанку. Стріляючи з двох пістолетів, пробивав її обома кулями. Мав виняткову реакцію — розповідали, що колись есесівець цілив йому в спину з кількох метрів, уже спускав курка, та Валентин якось підсвідомо відчув небезпеку, ухилився вбік, куля черкнула лише по шинелі, а Соколов, падаючи, зумів зрізати есесівця автоматною чергою.

За Соколовим ішов молодший лейтенант Дмитро Копоть, низькорослий і, на перший погляд, окоренкуватий, але дужий і спритний.

Копоть, як і Андрій, був поліщуком, народився й виріс у селі на північ від Житомира, вмів ходити лісом, як вовк, безшумно й непомітно. Бутурлак знав, що на Дмитровому рахунку не один десяток «язиків».

Бутурлак ішов останнім. Він не взяв з собою автомат, мав два пістолети, один у кобурі, другий у кишені брюк, і вважав, що цього цілком досить. Стріляв він, щоправда, не так влучно, як Соколов, та за двадцять метрів пробивав без промаху сірникову коробочку.

Поступово розвиднялося.

Над болотами лежали пасма туману, і Бутурлак подумав, що саме в тумані буде зручно підкрастися до острова. Запитав Андрія:

— Далеко ще?

— Підходимо. За тими осиками болото, ну й болотом метрів триста.

Бутурлак зупинив групу.

— Десять хвилин перепочинку, — наказав.

У лісі було так мокро, що сісти не було де — стояли, зіпершись спинами на стовбури дерев.

Соколов курив, за звичкою прикриваючи вогник долонею. Копоть задумливо обкусував міцними зубами соковиту гілочку.

— Відразу за Андрієм підеш ти, Валентине, — наказав Бутурлак. — Стріляти тільки в крайньому разі й по кінцівках. Взяти Жмудя живим.

— Якщо він тут… — Копоть зідрав з гілочки тонку смужку кори.

— Ти прикриватимеш Валентина, — не звернув уваги на його слова Бутурлак. — Вогонь короткими чергами над головою для постраху.

— Угу… — Копотю не треба було повторювати.

— А ти, Андрію, не поспішай. Ітимемо в тумані, з берега вони нас все одно раніше ніж за тридцять метрів не побачать. А хлюпотняву почують.

Андрій кивнув. Тепер, коли до острова лишилося кілька сотень метрів, почуття впевненості, що Гриць саме там і що вони неодмінно візьмуть його, розтануло, і хлопець подумав, якими очима дивитимуться на нього оці дорослі поважні люди, котрих він збив з пантелику своїми химерними вигадками. Не знав, та й звідки міг знати, що для затримання Григорія Жмудя піднято вже сотні людей, контролюються усі залізниці та шосейні шляхи, що фотографії Гриця є в усіх райцентрах та в більшості сіл, і їхня операція є часткою великої акції, яку розпочали Львівське та Волинське управління державної безпеки.

Андрій витяг з кишені пістолет і засунув за пасок. Перехопивши схвальний погляд Бутурлака, почервонів і відвернувся. Щоб приховати збентеження, удав, що вдивляється в туманний морок над болотом, хоч все одно нічого не міг побачити.

— Рушили, — запропонував Бутурлак.

Андрій гулькнув поміж вітами й перестрибнув з купини на купину, нечутно й обережно, як і наказував капітан. Тепер від нього залежала доля всіх членів групи, досить було ступити два-три необережних кроки, й провалишся в трясовину по горло.

Позаду залишились вільхові зарості, й тепер вони йшли по коліно в воді. Якби не туман, Андрієві було б легше — мав кілька орієнтирів на острові, але в молочному густому тумані не те що орієнтири, чагарники губилися за десять метрів, і хлопцям доводилось довірятися своїй інтуїції та ліщиновій тичці, котрою Андрій промацував дорогу.

Вода вже дійшла їм по пояс, Андрій знав, що тепер праворуч має бути маленький острівець з трьома осиками — його треба обійти й узяти трохи лівіше, щоб у створ потрапили дві крайні осики. Звідси до острова сотня метрів, не більше: весь час просто й просто…

Тоді, три роки тому, після розгрому банди Коршуна, голова сільради Антін Іванович Демчук провів їх на острів. Бандерівці влаштувалися там непогано: мали два намети й досить простору землянку, яку взимку можна було перетворити на схрон. Антін Іванович спочатку хотів зруйнувати землянку, але передумав. Взимку, коли болота замерзали й всюди можна було проїхати кіньми, землянка правила б за непоганий притулок для лісників та мисливців. І ось тобі, нею вже вдруге користується Грицько Жмудь…

Однак це може бути витвором його фантазії…

Навіть у густому тумані Андрій побачив кущі на березі острова. Зупинився й показав товаришам. Обережно, не хлюпаючи, вийшли на тверде. За кущами починався густий листяний ліс, посередині якого на галявині й обладнали колись бандерівці свою базу.

Бутурлак наказав членам групи розосередитися, й вони пішли рідким цепом, безшумно, шастаючи поміж дерев. Нараз капітан зупинився, подав знак іншим, щоб завмерли. Стояв, глибоко вдихаючи повітря, потім поманив Соколова, вони пошепотілися про щось, і Валентин рушив уперед сам.

Він повернувся через кілька хвилин, доповів щось капітанові, і той кивнув на знак згоди. Соколов перемовився кількома словами з Копотем, і вони взяли круто праворуч, щоб оточити галявину.

Бутурлак підкликав Андрія. Запитав пошепки, принюхуючись:

— Чуєш запах диму?

Тільки тепер Андрій збагнув, що саме викликало тривогу капітана й чому той посилав Соколова в розвідку. Справді, в лісі відчувався ледь чутний запах диму, наче хтось розклав поблизу вогнище.

— Вони там, — тицьнув ліворуч пальцем Бутурлак. — Валентин бачив Ганну Клімашко, щось варить на вогнищі. Жмудь, либонь, ще спить чи пішов на полювання. Давай за мною, тільки нечутно.

Кров ударила Андрієві в обличчя. Прошепотів збуджено:

— Треба брати правіше. Там кущі підходять мало не до самої землянки.

Бутурлак, не відповівши, прослизнув до густого підліска праворуч. Андрій, витягнувши з-за паска пістолет, пірнув у кущі слідом.

Густі зарості ліщини дозволили їм наблизитися до землянки метрів на п'ятдесят. Тепер Бутурлак розраховував кожний крок, зробивши Андрієві знак іти мало не впритул. Останні метри до галявини проповзли і нарешті побачили намет з ялинового гілля перед землянкою. Трохи далі між стовбурами дерев на мотузку висів якийсь одяг, а перед входом до намету палало вогнище, й дівчина помішувала ложкою у підвішеному над ним казані.

Ліворуч від намету до галявини підступало болото, за землянкою росло кілька молодих сосен, далі ліс відступав метрів на шістдесят.

Бутурлак знав, що Соколов з Копотем зайняли там уже позицію. Дівчина сиділа до нього спиною, до неї було зовсім недалеко, кроків двадцять, і капітан, прошепотівши Андрієві на вухо: «Прикриєш мене…» — поповз, мов вуж, до намету.

Він повз спритно і одразу загубився у високій траві, зрештою, колись це було його професією — безшумно й спритно повзти, завдяки цьому зберіг життя на війні, тепер знову доводилося тримати іспит.

Дівчина мішала в казанку, мабуть, куліш, судячи з запаху. Вона наспівувала щось собі під ніс, і це було добре, бо не чула шелесту трави поза спиною, щоправда, почути його міг хіба лісовий звір.

Дрова у вогнищі тріщали, Бутурлак уже відчув тепло на обличчі — кинувся і міцно затиснув дівчині долонею рота.

— От що, — нахилився над Ганною, вдивляючись у сповнені жаху очі, — тихо, бо пошкодуєш. Де Грицько?

Дівчина показала очима на намет.

Бутурлак задумався лише на секунду: якщо відпустить Ганну, вона зчинить галас. Але з лісу до намету вже біжать Соколов з Копотем, нехай галасує, йому потрібні дві-три секунди, а за цей час Грицько Жмудь все одно не встигне оговтатися.

— Тихо мені! — повторив загрозливо, відпустив Ганну й вдерся до намету, звідки долинало гучне хропіння Жмудя.

Грицько лежав у кутку намету на постелі, зробленій з ялинових гілок. Спав, розкинувши руки, одягнутий у ватянку.

Бутурлак тицьнув дулом пістолета Жмудя в груди. Грицько розплющив очі й, певно, подумав, що то сон, бо одразу заплющив їх знову й повернувся на бік.

— Встати! — голосно наказав Бутурлак. — Досить дурником прикидатись!

Гриць швидко сунув руку під пальто, що правило йому за подушку, та капітан схопив його за лікоть. Сам помацав під пальтом і витягнув нікельованого вальтера. Сховав до кишені.

— Ну! — мовив грізно. — Вставайте!

Проте Гриць лежав, усе ще не вірячи своїм очам. Раптом схлипнув і став перед Бутурлаком на коліна.

— Я ні в чому не винний! — зарепетував. — Чого вам треба від мене?

Ламаючи віти, до намету вбіг Андрій, за ним Соколов. Не кажучи ні слова, Валентин заломив Жмудеві руки за спину, міцно зв'язав, підняв за комір, подивився на зсудомлене жахом обличчя.

— Тепер не втечеш! — вигукнув переможно. — Я б тебе!..

— Облиш, — махнув рукою Бутурлак. Підштовхнув Гриця до виходу. — А ти, Валентине, обшукай намет.

Лише тепер Гриць упізнав Андрія. Відступив назад, немов його збиралися бити.

— Ти!.. — вигукнув розпачливо. — Ти виказав мене! Боже мій, яка сволота!

— От що! — Соколов підніс до Грицевого обличчя кулак. — Коли ще писнеш!.. Не подивлюсь, що заарештований. Ти сволота, а він — хлопець що треба!

— А я ще додам… — втрутився Копоть.

— Я тобі додам! — насварився на нього кулаком Бутурлак, та всі знали, що зробив це лише для порядку, бо кількох гарних стусанів Жмудеві не завадило б. Мабуть, Гриць збагнув це, бо нахилив голову й вискочив з намету.

Біля вогнища плакала Ганна. Жмудь одвернувся од неї, стояв і дивився на болото, чорне болото, яке одразу засмокче.

«А якщо?..» — майнула думка, та Гриць злякано відсахнувся й повернувся спиною до болота. Стояв, втупившись у витолочену траву під ногами, ні про що не думав.

На першому ж допиті Гриць Жмудь розповів усе. Коли конвоїр вивів його, підполковник Яхимович перезирнувся з Бутурлаком і мовив:

— Ну й фрукт!

— Жорстокий, проте боягуз, — погодився каштан.

— Біс із ним, — махнув рукою Яхимович. — Що ви думаєте про цього Коструба?

— Невже Штех?

— Гадаю, так.

— Але ж маємо відомості: Штех у Станіславській області.

— Був, — уточнив Яхимович. — У Закарпатті перейшов кордон, потім його бачили в Яремчі й Коломиї. Далі слід губиться. Я так і думав, що він у Львові, місто велике й загубитися легко. Та й зовнішність Штехова така, як описує Жмудь: кошлаті брови, голий череп і ямочка на підборідді.

— Примітна зовнішність.

— Усе сходиться, — кивнув підполковник. — Штеха закинуто в Радянський Союз для організації терористичних актів. Висловський став першим. Якщо не візьмемо Штеха найближчим часом, він може накоїти багато лиха.

— Єдине, що маємо, нитка до Йосипа Адашинського. Той, хто послав Жмудя до Штеха, діяв саме за його дорученням.

— Не доказ, — похитав головою Яхимович. — Отець Йосип скаже: провокація, і спростувати це майже неможливо.

— Встановити нагляд за попом…

— Усе це слушно, але припустіть, що він таки не має ніякого відношення до справи.

— Від його імені прийшли до Жмудя.

— Штех міг знати про зв'язки сім'ї Жмудя з Адашинським і використати цей факт. Чесно кажучи, не вірю я в це, майже певен, що отець Йосип зв'язаний із Штехом, але тільки майже, не цілком. А нам треба вести гру безпрограшну.

Бутурлак задумався.

— А якщо штучно прискорити розвиток подій? — запропонував.

— Примусити Штеха активізуватися? Та як? До того ж небезпечно…

— Я маю на увазі інше. Уявіть, що Жмудь подзвонить Адашинському й попросить допомоги. Про те, що заарештований, знаємо лише ми, і такий дзвінок цілком імовірний. Жмудь запропонує Адашинському передати Кострубу, що потрапив у скрутне становище. Мовляв, знайшов притулок у товариша, однак тепер до того приїжджають родичі, треба кудись перебиратися, а в нього ні зв'язків, ні грошей. По-перше, дізнаємось, чи причетний до цієї справи Адашинський. Якщо Штех лише скористався його іменем, він пошле Жмудя під три чорти, і ми мусимо шукати інші канали виходу на Штеха. По-друге, коли святий отець справді зв'язав Штеха зі Жмудем, він перелякається; це ж не жарт — убивство, про яке гуде все місто, і невідомо, що скаже Жмудь, якщо опиниться в держбезпеці. Я переконаний: Адашинський докладе всіх зусиль, аби знайти Штеха і якось уладнати справу із Жмудем. А через попа вийдемо на Штеха й ми.

Підполковник слухав Бутурлака, не перебиваючи. Постукував олівцем по столу й дивився кудись убік. Коли капітан закінчив, сказав схвильовано:

— Слушна ідея, і я цілком підтримую її. Гадаю, що начальник управління погодиться з нами. Але давайте поміркуємо: ми зможемо вийти на Штеха в разі, коли з ним зв'язуватиметься Адашинський. А якщо ні? Далі. Припустимо, попу вдасться непомітно повідомити Штеха. В такому разі найімовірніше, що на зв'язок із Жмудем Штех сам не піде, а пошле когось із тих, кому довіряє…

— Й через нього потягнеться нитка до емісара головного проводу.

— Можливо й таке. Але не виключено, що Штех намагатиметься прибрати Жмудя як небажаного свідка. Тоді в нього одразу розв'яжуться всі проблеми: не треба морочити голову з влаштуванням Жмудя, а влаштовувати його треба надійно, адже розуміють, що ми не спимо й розшукуємо вбивцю Висловського. Вони назвуть Жмудеві місце зустрічі й пошлють виконавця…

— Але Жмудь може сам вибрати місце зустрічі й продиктувати свої умови.

— На які Штех мусить погодитись. — Яхимович зняв телефонну трубку й попросив прийому в начальника управління. Повернувшись за чверть години, повідомив:

— Начальство дає згоду. Під нашу персональну відповідальність.

— У мене передчуття, що все буде гаразд, — зітхнув з полегшенням Бутурлак.

— Ще одне, — примружився хитро Яхимович. — Учасників операції по затриманню Жмудя представлено до урядових нагород.

— За Андрія радий, — тихо відповів Бутурлак, — але вважаю, що особисто я не заслужив цього. Поки гуляє Штех…

— Накажіть привести сюди Жмудя, — попросив Яхимович. — Може, він заспіває такої…

— Він піде на все, щоб хоч якось пом'якшити свою вину.

— Я також переконаний в цьому.

Грицько, дізнавшись, чого вимагають від нього, одразу погодився на всі умови.

— То прошу вас, — белькотів, довірливо дивлячись у вічі підполковника, — я зроблю все, пан так штудерно придумали, і цей негідник Коструб тепер не втече. Але ж, громадянине начальник, я сподіваюсь на вашу ласку…

Підполковник одразу поставив крапки над «і»:

— Вас судитимуть, Жмудь, і тільки від суду залежить міра покарання за вчинений вами злочин. Ми ж подаємо на розгляд суду всі факти.

— Отож, я гадаю, там мусять взяти до уваги…

— Можливо, — розвів руками Яхимович.

Бутурлак розповів Жмудеві, що саме той мусить казати Адашинському, вони прорепетирували кілька варіантів розмов, і нарешті Бутурлак набрав номер квартири священика.

— Слухаю, — пролунав у кабінеті через підсилювач впевнений бас Адашинського.

Гриць дивився на Бутурлака зляканими очима й мовчав. «Давай!» — кивнув йому капітан, та Жмудь лише безмовно ворушив побілілими губами.

— Я вас слухаю, — повторив Адашинський нетерпеливо, і лише тоді в Гриця пробудився дар мови.

— То, прошу вас, святий отче, дзвонить вам Олекса Іванців.

— Звідки ти? — від упевненого баса не залишилося й сліду: отець Йосип явно перелякався.

— З телефонної будки, прошу вас. І маю нагальну справу до єгомосця. Святий отець послав до мене пана Коструба, щоб я залагодив одну справу, то я ту справу залагодив так, що мушу тимчасово мешкати в одного знайомого. Але до нього прибувають родичі, треба виїжджати, а в мене ні зв'язків, ні грошей. То прошу ласкавого пана передати пану Кострубу, що я чекаю завтра на нього ополудні в парку Костюшка біля кінотеатру.

— Так, я зрозумів тебе, сину мій… — голос отця Йосипа тремтів. — Я спробую знайти пана Коструба, але ж прошу тебе, якщо він не прийде, передзвонити мені. Бо потребую часу.

— Я можу перебути в приятеля ще дві доби, — твердо відповів Жмудь, — і прошу вас…

— Неодмінно, сину мій, я зроблю все, не хвилюйся, уладнаю твої справи.

— Я покладаюся на святого отця, — відповів Гриць і за знаком Бутурлака поклав трубку. Обтер рукавом піт з чола й запитально зиркнув на капітана.

— Добре, — схвалив той, і Жмудь посміхнувся запобігливо й солодко. Бутурлак викликав конвоїра і, коли той вивів Жмудя, переможно подивився на Яхимовича.

— Що скажете, Вікторе Едуардовичу?

— Клятий пописько! — вилаявся підполковник. — У соборі проповіді виголошує, про людяність і покору розпатякує, а сам!..

— Справжній учень Шептицького. Але тепер йому не вислизнути.

На жаль, сподівання Бутурлака не справдилися. Отець Йосип до обіду нікуди не виходив, у другій половині дня пішов до собору, там перемовився кількома словами із старостою, благословив віруючих і пішов до вівтаря. Що робив там, працівники держбезпеки не могли встановити. Після вечірньої служби повернувся додому, ніхто до нього не заходив.

Пізно ввечері Яхимович зібрав у себе в кабінеті учасників операції.

— Щось ми сьогодні проґавили, — почав він сухо. — Я певен, що піп знайшов спосіб передати повідомлення Штехові.

— За всім не допильнуєш, — поскаржився хтось. — Він благословляє якусь бабусю, а вона для нього своя людина.

Поцілувала руку, а Святий отець їй записку непомітно й сунув…

— Можливий і такий варіант, — ствердив підполковник без ентузіазму. — Отже, вважатимемо, що Адашинському вдалося попередити Штеха. Прошу вас, капітане, доповідайте.

Бутурлак підвівся.

— Операцію продумано до дрібниць, і завтра о дванадцятій годині Григорій Жмудь чекатиме на Штеха біля кінотеатру в парку Костюшка. Ми врахували ось що…

… Григорій Жмудь у низько насунутому на брови капелюсі й чорних окулярах сидів на лавці під дубом, що розкрислатився за кілька метрів від кінотеатру. Тут, з тильного боку будинку, як правило, народу було мало, і всі підходи до лавочки проглядалися.

На невеличкий майданчик перед лавицею виходило два вікна — за одним причаївся Соколов, за другим — Копоть. Біля каси з букетом квітів удавав нетерплячого закоханого капітан Бутурлак. В алеях, які вели до кінотеатру, сиділо кілька чекістів: один читав газету, двоє грали в шахи, ще один заглибився в книжку біля дитячого візочка, на протилежному боці алеї хлопець щось розповідав дівчині, ніжно притулившись до неї…

Сеанс недавно почався, й біля кас стояла невеличка черга. Брали квитки два учні ремісничого училища, стара жінка з онукою, хлопець із книжками під пахвою.

Бутурлак зиркнув на годинник: за хвилину дванадцята.

На широку алею, котра вела до виходу з парку, вийшли двоє: висока струнка блондинка й трохи віддалік чоловік у модному габардиновому плащі. За ними плуганився, спираючись на ціпок, дідусь у капелюсі, далі йшли, взявшись за руки й жваво розмовляючи, дві дівчини.

На виході з алеї блондинка сіла на порожню лавицю. Чоловік у габардиновому плащі, не обертаючись, попрямував до каси, учні ремісничого училища розплатилися й пішли до газетного кіоска. Чоловік у плащі роззирнувся увсібіч і побачив на лавиці Жмудя. Стрельнув оком на Бутурлака, провів поглядом учнів і, застромивши руку до кишені, попрямував до лавиці під дубом.

Бутурлак опустив долі букет. «Він, — подумав, — це він, і ніхто інший…»

Капітан устиг добре розгледіти чоловіка в плащі. Років за тридцять, чорнявий, обличчя вольове й похмуре.

Прямий ніс і обрубане підборіддя, очі широко поставлені, здається, маленька родимка на лівій щоці.

Чоловік у плащі йшов до лавиці, та Бутурлак уже не дивився йому вслід.

Блондинка…

Бутурлак міг побитися об заклад, що чоловік у плащі та блондинка спільники, хоча вона йшла трохи попереду, — капітан помітив, як подивилася вона на чоловіка в плащі, сідаючи на лавицю. Отже, вона прикриває його, точно, прикриває, позиція в неї просто чудова, бачить усе й має змогу сховатися в бічній алеї між густими кущами таволги.

Чи звернув увагу на блондинку лейтенант Чижов — юнак, що заглибився в книжку, машинально погойдуючи вільною рукою дитячого візка?

А чоловік у габардиновому плащі вже за кілька метрів від Жмудя…

Він зупинився поблизу лавиці і, певно, щось запитав, бо Жмудь повернувся до нього. Чоловік у плащі вихопив з кишені пістолет, та зброя чомусь випала в нього з руки. Чоловік нахилився за нею… Блондинка раптом підвелася, рука — в кишені жакета, і Бутурлак міг заприсягтися, що вона стискає руків'я пістолета.

… Соколов побачив чоловіка в сірому габардиновому плащі, коли той повернув від каси до Жмудя.

— Бачиш? — запитав у Копотя й підвів наган.

— Угу… — промимрив той.

Більше Соколов не сказав нічого. Та й навіщо балачки, коли про все домовлено і кожний знає, що робити. Якби Штех або його посланець з'явилися з бічної алеї, вони потрапили б у зону Копотя, і тому належало в разі потреби стріляти першому. Але чоловік у плащі прямував до каси, пін мусив зупинитися якраз навпроти Соколова, боком до нього, метрів за п'ять, може, трохи ближче — чудова позиція, і лейтенант був певен, що впорається з ним.

Чоловік не поспішав, уже впізнав Жмудя, та нараз притишив крок і озирнувся. Сонце стояло над деревами, воно било чоловікові просто в очі, він уже сягнув рукою до кишені свого габардинового плаща. Соколов пошукав мушкою, знав, що зараз станеться, але мав у своєму розпорядженні ще секунду, може, трохи більше, ні, навряд чи більше, бо чоловік уже вихопив з кишені пістолет — Соколов побачив, що то був німецький парабелум, — і спрямував його просто Жмудеві в груди.

Соколов ще встиг вирішити, куди послати кулю, і вистрілив у пальці, що стискали руків'я парабелума.

Певно, посланець Штеха не встиг ще збагнути, що сталося, не відчув навіть болю: стояв і дивився на вибитий невідомою силою з руки пістолет. А Гриць Жмудь сповзає з лавиці — повільно, прикриваючи долонями голову, — за рятівну товщу дубового стовбура.

Нарешті чоловік збагнув, у чому справа, і зиркнув на вікно, за яким стояв Соколов. Навряд чи він побачив за розтрощеним склом лейтенанта і встиг по-справжньому усвідомити всю безнадійність свого становища, та прийняв Правильне рішення і метнувся не од вікна, далі від засідки, а саме до нього, в мертву зону під вікном, залишивши парабелум під дубом. Йому вдалося сховатися під вікном, і він, притиснувшись боком до стінки, побіг до рогу будинку, сподіваючись знайти за ним порятунок. Але назустріч уже вийшли двоє. Чоловік у плащі збагнув усе, озирнувся.

— Спокійно, — почув, — і руки вгору!

Підвів руки саме тоді, коли розчахнулося друге непошкоджене вікно і з нього вистрибнув Копоть.

Бутурлак бачив, як рвучко обернулася блондинка й швидко попрямувала до виходу з парку.

Чижов, кинувши книжку до порожнього візка, підвівся й пішов слідом. Тепер Бутурлак був певен, що блондинку не випустять: на вулиці стояли дві оперативні машини…

О сімнадцятій годині Бутурлак доповідав підполковникові Яхимовичу:

— Поки що нічого нового, Вікторе Едуардовичу. Блондинка сіла на Городецькій у трамвай. Вагон був напівпорожній, з нею разом їхала Таня Громова. Вона каже, що блондинка в трамваї не зустрічалася ні з ким. Доїхала до передостанньої зупинки. Мешкає вона в Хлібному завулку, четвертий будинок. Одноповерховий, належить громадянину Епендюку Опанасу Юхимовичу, який проживає з дружиною і дочкою. Встановлено, що блондинка — його дочка Галина Савицька. Диспетчер трамвайно-тролейбусного управління, вдова, чоловік її загинув у сорок четвертому році. Служив в УПА. Його загін було знищено під час прочісування лісу в районі Поморян армійськими частинами.

— Яблучко від яблуні… — невесело всміхнувся підполковник.

— Отож, — нахилив голову Бутурлак. — У домі Епендюків телефону нема, отже, можливість контактів виключено. Може передати вісточку через батьків, однак старий Епендюк ще не повертався з роботи, а його дружина не виходила з садиби.

— Скоро вийдуть, — запевнив Яхимович. — Чекають вечора, у темряві завжди зручніше. Особу пораненого встановили?

— Поки мовчить. Не мав документів. Тільки зброю. Але після зустрічі віч-на-віч із Савицькою язик у нього розв'яжеться.

— Нікуди йому не дітися. Охолоне, подумає… А з Савицькою прошу бути акуратними.

Галина Савицька вийшла з дому на початку сьомої. Дочекалася трамвая на Городецькій, сіла останньою. Вийшла у центрі й попрямувала до драматичного театру, йшла, помахуючи невеличкою сумочкою, і, мабуть, лише Бутурлак та ще кілька оперативних працівників, котрі стежили за нею з різних позицій, здогадувалися, що в тій сумочці поруч з пудрою і помадою лежить пістолет, а блондинка стріляє, мабуть, не гірше, ніж вони, аси контррозвідки.

Простувала тротуаром: елегантна, з високою зачіскою, у квітчастій шовковій сукні, яка щільно облягала круті стегна. І чоловіки озиралися на неї…

Вистава в театрі йшла вдруге. Квитки було розпродано заздалегідь, і біля під'їзду вирував натовп святково вбраних людей. Савицька постояла трохи, ніби чекала на когось, — до початку спектаклю лишалося зовсім небагато, і глядачі поспішали зайняти свої місця. Савицька зиркнула на годинник, витягнула з сумочки квиток і пройшла повз контролера. У фойє було вже порожньо, Савицька, не зупиняючись, попрямувала до залу. Роззирнулася й почала пробиратися до вільного місця в одинадцятому ряду.

Бутурлак, який удавав, що розшукує своє місце, ледь не зойкнув: Савицька влаштувалася поруч голомозого чоловіка. Той повернувся на секунду до неї — сумніву не могло бути: блондинка зустрілася із Штехом.

Світло повільно згасло. Бутурлак, пригнувшись, югнув за оксамитову штору. Капельдинер, зачиняючи двері, шикнула на нього, та Бутурлак прослизнув повз неї до фойє.

— Де адміністратор? — запитав.

Капельдинер, здивовано знизавши плечима, показала на низенького чоловіка, який, розмахуючи руками, з'ясовував стосунки з людиною, ледь не вдвоє вищою за нього. Адміністратор відмахнувся від Бутурлака, як від набридливої мухи, але капітанові все ж вдалося перервати розмову. Дізнавшись, із ким має справу, адміністратор заметушився.

— Телефон і два-три місця в залі, — попросив Бутурлак. — Одне в ложі ліворуч.

Адміністратор провів капітана до своєї кімнати.

— З місцями складніше, та щось зробимо, — запевнив. — Приставні стільці можуть бути?

— Одного стільця приставите в проході до дванадцятого ряду.

— Зробимо, все буде зроблено. — Адміністратор вийшов, а Бутурлак подзвонив Яхимовичу. Підполковник, вислухавши його, не роздумував ані секунди.

— Виїжджаю, — відповів. — Перекрийте всі виходи, цей Штех дуже досвідчений і небезпечний.

— Знаю, — коротко відповів Бутурлак. — У моєму розпорядженні Соколов і Копоть, від нас йому не втекти.

Капітанові вистачило кількох хвилин, щоб дати розпорядження підлеглим. Усі виходи з залу вони взяли під контроль, на всяк випадок перекрили також службовий вихід і виїзд із внутрішнього театрального двору, розставили пости навколо всього величезного будинку.

Приїхав Яхимович. Бутурлак чекав на нього в адміністраторській. Вислухавши доповідь, підполковник запитав:

— А де Копоть?

— У лівій ложі біля сцени. Звідти бачить Штеха з Савицькою. Проте навряд чи під час дії виходитимуть.

— Звичайно. Але можуть піти з театру після першого ж акту.

— Братимемо надворі. При виході.

— Хто?

— Соколов і я.

— Добре, — погодився Яхимович. — Тільки бережіться. Цей Штех має якусь звірячу інтуїцію, дужий і блискуче володіє зброєю.

— Що ж, — кивнув Бутурлак, — спробуємо взяти без галасу.

… Штех тільки зиркнув на Савицьку, як збагнув: сталося непоправне. Вмів читати в її очах, розумів навіть найменші нюанси їх виразу. Вдивлявся, та в залі почало темнішати, й нарешті світло згасло зовсім.

— Ну? — прошепотів нетерпляче у вухо.

— Пастка… Там була пастка, і Ярослава взяли.

Штех відкинувся на спинку крісла. Дивився, як повільно розсувається завіса, й погано розумів, що відбувається. Якась хата, звичайна побілена хата під стріхою, вишневий садок і панорама села на заднику. Для чого він тут? Узяли Ярослава Доберчака, створили пастку, до якої міг потрапити й він. Слава богу, Галина розрадила йти на зустріч із Жмудем. Розумниця вона, Галина, й кохана, кращої жінки не знав за все життя, палкішої й розумнішої, певно, нема на всенькому світі. Ворухнувся в кріслі, відчув тепле Галинине плече, притулився й запитав ледь чутно:

— А Жмудь? Грицько Жмудь там був?

— У тому й справа, що був. І вони тепер обізнані…

Штехові зробилося лячно, на тілі виступили сироти. Якщо заарештували Жмудя, то в держбезпеці, мабуть, знають, що зв'язав його з Кострубом отець Йосип Адашинський. То ж Грицько Жмудь подзвонив єгомосцеві, призначив побачення в парку, а вони з Галиною проковтнули наживку й мало не потрапили на гачок, тільки щасливий випадок врятував його сьогодні.

«Але ж, — подумав, — справи не такі вже й погані. Доберчак не знає, де я квартирую. Отець Адашинський підтримував зі мною зв'язок через Галину. Вчора прислав якогось старого із запискою, а Галина мене не викаже, хоч би й світ перекинувся. Галина закохана в мене, і я пообіцяв узяти її з собою за кордон. Так, на неї можна покластися, хоча на всяк випадок треба сьогодні змінити явку. Є ще один знайомий у місті — чоловік надійний. Знає, в разі провалу викажуть і його, а він служив у ейнзатцкоманді, вішав і розстрілював, а більшовики за це по голівці не гладять».

Взяв руку Галини, стиснув обережно й запитав:

— А ти як?

Савицька зрозуміла його одразу:

— Перевіряла, — пояснила. — Нікого.

Якщо Галина каже: нікого — так воно і є. Галина хитра н обережна, вона хитріша за нього самого…

На сцені хлопець у полотняних штанях з'ясовував стогу нки з дівчиною. Вона плакала, а він хапався за голову, комусь погрожував. Дівчина була вродлива, вона подобалася Штехові, силкувався збагнути, що робиться на сцені, та ніяк не міг — ця історія з Грицьком Жмудем таки вибила його з колії. Непомітно зиркнув на Галину. Оце характер: дивиться на сцену з цікавістю, перипетії вистави справді захопили її, забула про все, навіть про нього.

Хотів щось запитати, торкнувся її, та Галина зупини його:

— Поговоримо в антракті, не заважай.

А в антракті їх можуть взяти. Підійдуть, оточать, наставлять дула пістолетів і поведуть до виходу під зляканими та цікавими поглядами глядачів.

Ні й ні… Така ганьба не для нього. Він не дасться їм у руки, краще вже смерть!

Штех скреготнув зубами. Зрештою, підстав для хвилювання поки що нема, а зайва помисливість тільки шкодить. Чорт, він занервувався, як гімназист…

Врешті-решт збагнув, що відбувається на сцені. То більше, що постановка непогана: блискучі актори, гицелі кляті, служать більшовикам, заробляють звання й нагороди. Коли ОУН прийде до влади, у них будуть свої письменники й свої актори…

Штех переплів пальці, стиснув боляче. Розмріявся, як дурень.

Свої артисти, свої поети, драматурги: а дзуськи! Там, у Мюнхені, ще тішать себе ілюзіями, а він уже не тішить, він знає, що всі їхні сподівання — мильна булька, щасливо б накивати звідси п'ятами разом з Галиною, а далі…

Він не такий дурний, щоб колись повернутися. Поки є можливість, слід просто урвати й собі кусень смачного пирога, доки американці якось зацікавлені в них, бо дедалі їхня неміч випиратиме дужче — і меншатиме ціна.

В антракті Штех відвів Савицьку у куток фойє. Сіли так, щоб не звертати на себе увагу, і Штех попросив:

— А тепер розкажи, як усе було.

— Може, варто піти звідси? — запропонувала.

— Краще зі всіма. Загубимось у натовпі. Та й вистава тобі подобається.

— Так, — нахилила голову. — Мені подобається театр. Тут навіть запах якийсь своєрідний.

— Певна, що тебе не засікли?

— Ярослав пішов до кінотеатру, а я залишилася в алеї. До того ж ми йшли не разом. А в парку людей чимало, за всіма не простежиш.

— Розумниця! — схвалив Штех. — Ти бачила, як брали Ярослава?

— У нього стріляли з вікна і першим же пострілом вибили пістолет з руки. Потім заступили дорогу…

— Шкода. Доведеться шукати когось замість нього.

— Це ти про акцію в консерваторії?

— Так.

— Я піду.

— Ти що, звар'ювала?

— Сам знаєш, рука в мене тверда.

— Ні, тебе не пущу, — вперто похитав головою Штех. — Піде Капраль.

— Капраль може, — погодилась. Пролунав дзвоник, і Штех сказав мрійливо:

— Отак би не думати ні про що! Вистава, і все тобі… Нема ні совєтів, ні наших боївок… Тиша й спокій! — Він поклав долоню на Галинину руку, попестив. — Швидше кінчати тут треба, забарилися ми.

Галина відібрала руку.

— Тиша нам може тільки снитися, — відповіла сухо. — Тиша для нас подібна до смерті, прошу я тебе. Оце б зараз гранату, — обвела поглядом фойє, — жбурнула б не задумуючись.

Штех вирішив, що в нього також би не затремтіла рука, але ж слід насамперед думати про себе. Галина така ще гаряча й недосвідчена, і він мусить стримувати її.

— Пішли, — підвівся й чемно подав руку. — Нехай пані думає не про гранати, а про мистецтво.

— Якби пан подивився тут совєтську п'єсу, переконався б, що вистави стріляють не гірше за гармати.

Штех притягнув Галину до себе, з трепетом відчувши звабу її гнучкого тіла. Отак завжди знаходив у ній щось нове й незбагненне. Сказав ніжно:

— Скоро ти забудеш про це, і я поведу тебе до Міланської опери.

Савицька відповіла легким потиском руки й затяжним поглядом. Штех не міг відірватися від її зеленкуватих очей, інакше, можливо, зустрівсь би поглядом з Бутурлаком, який ввічливо пропустив їх у дверях до залу. Капітан відстав у проході й зайняв місце на приставному стільці у п'ятнадцятому ряду. Побачив, як Соколов, сидячи за кілька крісел від Штеха, перемовляється із своєю сусідкою: нема, кажуть, дівчини, з якою не зміг би познайомитися Валентин, біс якийсь, а не лейтенант, дехто заздрить йому за це більше, ніж за вміння стріляти без промаху.

Після закінчення вистави глядачі довго не відпускали акторів. Штех аплодував також стоячи, дивився, як азартно плескає Галина, й думав про мінливість емоційної жіночої натури: справді, дай їй зараз гранату — жбурне на сцену, не задумуючись, а вона посміхається, й очі світяться від задоволення.

Завіса зсунулася востаннє, і вони протиснулися в прохід. Штех ішов за Галиною, з насолодою вдихаючи запах її парфумів. Нахилився до вуха.

— Я сьогодні до тебе, — сказав, хоч раніше й не збирався цього робити.

Галина кивнула ледь помітно, і в цей час Штех перехопив пронизливий погляд чоловіка, який стояв у проході праворуч. Чоловік одразу повернувся й рушив — може, він дивився на Галину, на неї завжди задивляються чоловіки, але якось по-іншому, а цей у сірому костюмі наче зазирнув йому в душу — холодний і уважний погляд, а ціну таких поглядів Штех знав. Він ступив ще один чи два кроки, відчуваючи, як похололо у нього в грудях, відхилився ліворуч, чемно пропускаючи вперед огрядну жінку, озирнувся, буцімто розшукуючи когось.

Цих двох чи трьох секунд Штехові вистачило, щоб зорієнтуватися й прийняти рішення.

Савицька йшла не озираючись, певна, що Штех не відстає від неї. Чоловік у сірому костюмі простував трохи поперед неї, також не озираючись. Їх відділяють уже кілька людей, позаду повільно пробираються між рядами останні глядачі, а прохід до сцени вільний.

Штех прослизнув між двома чоловіками, неввічливо відштовхнувши якусь жінку. Хтось відступив, даючи йому дорогу, — тепер килимова доріжка встеляла йому шлях до оркестрової ями, а від чоловіка в сірому відділяв натовп. Штех виграв у нього принаймні десять секунд, якщо ніхто не підстраховує того…

Штех подолав відстань до бар'єра оркестрової ями кількома стрибками. Куточком ока помітив, як від бічних дверей хтось також метнувся назад, отже, чоловіка в сірому костюмі підстраховували. Але Штех мав фору — не десять, секунд п'ять-шість, не більше, проте п'яти секунд для людини рішучої й меткої буває досить, щоб заплутати будь-кого.

Торкнувшись пучками бар'єра, Штех, не дивлячись, перекинув тіло до оркестрової ями. Вже падаючи в неї, перехилився в повітрі так, щоб не вдаритися об пюпітри, приземлився м'яко — кинувся до вузьких дверей, що вели з ями. Біжачи до них, встиг визначити, що відчиняються вони сюди й мають звичайну металеву ручку, нахилився й на ходу підхопив табуретку, на цьому він програв секунду чи півсекунди. Нахиляючись, бачив, що над протилежним краєм ями вже повисла постать переслідувача, та до дверей йому лишалося всього два кроки, він прошмигнув у них, причинив щільно, засунувши в ручку ніжку від табуретки.

Тепер мав уже не п'ять секунд, а значно більше, тепер уже не мусив метлятися, одразу виказуючи себе, — рушив вузьким переходом за лаштунки, сподіваючись на свою рішучість, кмітливість або щасливий випадок.

Робітники сцени прибирали декорацію, вони байдуже подивилися на Штеха, мабуть, звикли до того, що тут вештаються сторонні. Штех переступив через повалений стілець і югнув за задник. Тут розмовляли двоє акторів. В одному з них Штех упізнав того народного, який подобався Галині, проминув їх, лише зиркнувши скоса, і вийшов до коридора, впродовж якого тягнулися двері гримувалень. Подумав, що за коридором — службовий вихід, однак не втішав себе надією, що вдасться вислизнути на вулицю. Здогадувався, що всі виходи з театру заблоковано, не можуть не заблокувати, бо працівники держбезпеки не дурники, і найкраще свідчення того — їм вдалося переграти Савицьку.

Тепер Штех це знав точно. Бісова дівка! Та одразу забув про неї: справа ж не в тому, чому вони обклали його, — треба думати, як викрутитися.

Двері до однієї з гримувалень були відчинені. Штех зазирнув — порожньо. Перед дзеркалом горить лампочка і в кутку висять якісь сукні. В кінці коридора хтось зашамотів. Штех уже знав, що робитиме, він нечутно ступив до гримувальні, причинивши за собою двері. Слава богу, ключ стирчав у дверях — замок клацнув, і Штех провів тильним боком долоні по ямочці на підборідді, наче знімаючи цим доторком напруженість і страх останніх секунд. Скинув піджак, роззувся, обірвавши на лівому черевику шнурок, бо не розв'язувався. Витягнув з кишені штанів пістолет, швидко перебрав сукні — чорт, усі довгі, які, мабуть, носили принаймні на початку сторіччя. Нарешті те, що треба. Темний жакет і спідниця, трохи малуваті, жакет тиснув у плечах, але яке це тепер має значення?

Штех пошукав очима й знайшов довгу шаль, закутався так, що стирчав лише ніс, і тільки тепер згадав, що не взутий. Біля входу стояло кілька пар туфель на високих підборах, але ж у нього сорок третій розмір!

Що ж робити?

Довго роздумувати не доводилося. Штех скинув шкарпетки, сунув босі ноги у власні штиблети. Схопив пістолет і, тримаючи його напоготові під шаллю, вислизнув у коридор.

Сьогодні у Віри була справжня прем'єра: дівчині дали роль зі словами. То вже не мало значення, що слів цих обмаль, усього три речення, і перебувала вона на сцені хвилини дві, не більше, але ж це — роль, в програмі так і було написано: «Артистка В. Яхонтова».

Після другої дії Віра звільнялася, і Андрій чекав на неї біля дверей, що вели з фойє за куліси. Раптом здалеку побачив Бутурлака й здивувався: Віра не попереджала, що капітан також буде на прем'єрі. Рушив до Володимира Гавриловича, але той зупинив його ледь помітним жестом, і Андрій збагнув, що Бутурлак у театрі недаремно. Подумав: що ж могло привести сюди капітана? Та одразу забув про нього, бо в дверях з'явилася Віра.

Андрій ступив крок до неї, перехопив трохи зляканий, очікувальний погляд і мовив зовсім щиро, бо був абсолютно переконаний у цьому:

— Ти грала чудово, і я просто в захопленні!

Десь у глибині душі дівчина також вірила в це, хоч і здогадувалась про справжню ціну своєї ролі. Але ж завжди треба з чогось починати. І Віра твердо знала, що ніколи не забуде свій дебют, точніше, те душевне піднесення, з яким виходила на сцену і яке окрилювало її.

Вона вдячно подивилася на Андрія й запропонувала:

— Ми разом подивимося третю дію, а потім… Наші дівчата влаштували невеличке свято з нагоди прем'єри, то я запрошую тебе. У нас в буфеті…

Андрій згадав, що в нього майже зовсім нема грошей, і почервонів.

— Незручно… Ви там усі свої…

Видно, Віра збагнула, що бентежить хлопця, бо пояснила:

— У нас там усе готове. Кілька пляшок вина й тістечка. Я сказала, що ти будеш. Дівчата чекають.

— Ну, коли вже так… — несміливо погодився Андрій.

— Так, і не інакше!

Вони сиділи на приставних стільцях біля самих дверей, і після закінчення вистави Віра провела Андрія за куліси. Він був тут уперше в житті, йшов за дівчиною, з цікавістю роззираючись увсібіч.

Робітники сцени розбирали кімнату, де відбувалася остання дія. Працювали швидко й вправно. Раптом з-за куліси з явився якийсь лисий чоловік у білій сорочці й темному костюмі. Він рухався швидко, переступив через повалений стілець і, озирнувшись, зник на протилежному боці сцени.

— Вештаються тут! — з осудом глянув йому вслід літній робітник і підібрав стільця. Він підозріло зиркнув на Андрія, та, впізнавши Віру, всміхнувся приязно.

— Гратулюю тебе, Вірочко! І дай боже, щоб це було добрим початком.

Він помахав дівчині рукою й рушив до лаштунків, як раптом з-за них вискочив Бутурлак. Мало не наштовхнувся на робітника, обминув його і тут помітив Андрія.

— Лисий!.. Не бачили лисого в темному костюмі? — запитав схвильовано.

Хлопець вказав на задник, за яким зник лисий, і Бутурлак метнувся туди.

— Ловлять когось! — похитав головою робітник і з гуркотом поставив стільця.

Андрій хотів побігти за Бутурлаком, але Віра затримала його.

— Тобі що до того? Пішли… — потягнула хлопця до коридора.

Там стояли двоє акторів. Побачивши Віру, один з них — народний артист, Андрій знав це з програми — зупинив дівчину. Він поплескав її долонею по щоці, Андрієві це не сподобалося, та він не насмілився нічого сказати і, певно, вчинив правильно, бо, коли Віра назвала його, народний потис Андрієві руку дружньо й сильно, зовсім по-чоловічому, і долоня в нього була тверда й міцна, а не випещена, як думав хлопець.

— Великого вам шляху, Вірочко! — мовив він мало не урочисто, і знову Андрій пройнявся до нього симпатією.

Вони ще постояли трохи, нарешті актор згадав, що має розгримуватись, і Віра, взявши Андрія за руку, повела його до буфету.

В кінці коридора розмовляли кілька акторів, дівчина в українському вбранні й віночку зі стрічками йшла назустріч, вона зупинилася й цмокнула Віру в щоку, Віра засміялася щасливо й потягнула Андрія далі, як нараз двері одної з гримувалень відчинилися й до коридора вийшла жінка в темному костюмі, закутана шаллю.

Жінка зиркнула на Андрія з Вірою, різко повернулася іі пішла до виходу.

Щось не сподобалось у ній Андрієві: чи то недоброзичливий погляд, який вона метнула з-під шалі, чи якась незграбність рухів — ішла широко, зовсім по-чоловічому, Андрій мимоволі зиркнув на її ноги я здивовано підштовхнув Віру: жінка була взута в чоловічі штиблети, один з них був розв'язаний, і обірваний шнурок волікся по підлозі. До того ж та жінка чомусь без панчіх, а криві мускулясті ноги її вкриті чорним волоссям.

Андрій стенув плечима: зрештою, тут, у театрі, всяких набачишся, однак Віра метнулася слідом за жінкою.

— Пробачте, — гукнула, — ви взяли мою шаль!

Жінка навіть не озирнулась, і Віра, наздогнавши її, доторкнулася до плеча.

— Пробачте!.. — повторила, але не закінчила, бо жінка схопила її за руку й просичала:

— Мовчи і йди поруч, як хочеш жити…

Вона притягнула Віру до себе й показала з-під шалі дуло пістолета. Дівчина спіткнулась, однак жінка втримала її і смикнула до виходу.

Секунду чи дві Андрій не міг збагнути, що сталося. Раптом згадав Бутурлака, який югнув за лаштунки, знов зиркнув на волохаті мускулясті ноги жінки, наздогнав її і схопив за руку.

— Чекайте… — почав, та нараз відчув під пальцями залізну твердість м'язів — жінка вислизнула з його рук і кинулася вперед.

— Тримайте її! — закричав Андрій і побачив, як від групи людей у кінці коридора відділилася постать, — упізнав Бутурлака, той підводив пістолет, але чомусь повільно, чи це так здалося хлопцеві…

Жінка пригнулася, відхилилась до стінки, в її руці також блиснув пістолет, і Андрія оглушив постріл.

Штех умів стріляти, влучав з такої відстані в людину, не цілячись, але Бутурлака врятувало лише те, що жакет на Штехові був вузький, він сковував рухи, почав тріщати в плечах, і Штех не зміг підвести руку, щоб пробити груди Бутурлаку з першого ж пострілу.

Капітан міг випередити його, та на якусь мить завагався: на Штеха мало не навалився Андрій, і Бутурлак побоявся влучити в нього.

— Лягайте! — загорлав несамовито.

Але чи то Штехів постріл заглушив його крик, чи то просто Андрій з Вірою розгубилися, — так чи інакше, а вони стовбичили у вузькому коридорі якраз за Штехом.

Тим часом капітан мусив стріляти тільки в руку, щоб вибити пістолет, — він зобов'язаний був узяти Штеха живим. А той знову підводить пістолет…

Бутурлак ухилився вбік і вистрелив Штехові в стегно — в ногу міг бити не вагаючись.

Штех здригнувся й притулився до стінки з піднятим на рівень плеча пістолетом. Цим пострілом Бутурлак виграв секунду, і її вистачило, щоб Соколов, який набігав ззаду коридором, вибрав мить і вгатив кулю в праве плече Штеха.

Той розтулив пальці, і пістолет упав на підлогу. Інстинктивно нахилився по нього, та на Штеха водночас навалилися двоє — Андрій і Соколов. Викрутили руки назад, притиснули обличчям до підлоги.

Бутурлак підскочив, схопив пістолет і сунув до кишені. Штех підвів голову, з ненавистю плюнув на підлогу.

— Собаки! — видихнув злісно.

— Не треба емоцій, Юліане Михайловичу, — спокійно відповів Бутурлак.

Капітан озирнувся на акторів, які все ще стовбичили в коридорі. «І чому вони ще тут?» — подумав, але одразу зрозумів: навіть не встигли збагнути, що сталося.

— Пробачте, — посміхнувся ніяково, — та ось довелося зіпсувати ваш вечір…

Актори розступилися, і Штеха повели до виходу.

— Куди ж ти? — наздогнала Андрія Віра.

Бутурлак відсторонив хлопця.

— Залишайся, — наказав. — І нехай наші клопоти не затьмарять вашого свята.