Пігмаліон

ДІЯ ДРУГА

ГІҐІНС (засуваючи останню шухляду). Ну, ось, нібито й усе.

ПІКЕРИНҐ. Справді вражає. Хоча, признаюся, я й половини не розчув.

ГІҐІНС. Хочете прослухати ще раз?

ПІКЕРИНҐ (підводиться, підходить до каміна і стає спиною до вогню). Ні, дякую. Як на перший раз, досить.

ГІҐІНС (йде за ПІКЕРИНҐОМ і стає біля нього ліворуч). Втомилися слухати звуки?

ПІКЕРИНҐ. Так. Це надто велика напруга. Я тішився, що вмію чітко вимовити двадцять чотири голосні. Але ваші сто тридцять цілковито мене приголомшили. Здебільшого навіть не відчуваю між ними різниці.

ГІҐІНС (усміхаючись, підходить до рояля й пригощається цукерками). Справа звички. Спочатку ви справді не відчуваєте різниці; але згодом, прислухавшись, розумієте, що вони відрізняються одна від одної, як А від Б.

ГІҐІНС. Що сталося, пані Пірс?

ПАНІ ПІРС (розгублена; видно, що вагається). До вас якась молода особа, пане Гіґінс.

ГІҐІНС. Яка молода особа?! Чого їй треба?

ПАНІ ПІРС. Каже, ви дуже зрадієте, коли дізнаєтеся, чому вона прийшла. Це якась проста дівчина. Зовсім проста. Я хотіла відразу показати їй на двері, але подумала, що вона вам може знадобитися, щоб наговорити у ваші апарати. Не знаю, чи я правильно вчинила, але до вас іноді приходять такі дивні відвідувачі… Сподіваюся, ви мені вибачите, пане Гіґінс. Гадаю, що…

ГІҐІНС. Усе гаразд, пані Пірс. А чи цікава у неї вимова?

ПАНІ ПІРС. Просто жахлива, пане Гіґінс. Не збагну, як вас може таке цікавити.

ГІҐІНС (до ПІКЕРИНҐА). Послухаймо. Тягніть її сюди, пані Пірс. (Кидається до письмового столу і дістає новий валик для фонографа).

ПАНІ ПІРС (без особливого бажання). Як скажете, пане Гіґінс. (Спускається сходами).

ГІҐІНС. Якраз добра нагода. Покажу вам, як робиться запис. Розговорімо її! Спочатку я запишу її в системі Белла, а потім латинським алфавітом. Насамкінець зробимо запис на фонографі — і ви зможете прослуховувати його, скільки захочете, порівнюючи звуки з транскрипцією.

ПАНІ ПІРС (вертається). Ось ця особа. Прошу, пане Гіґінс.

ГІҐІНС (відразу впізнавши дівчину і не приховуючи розчарування, яке у нього, мов у дитини, перетворюється на болючу образу). Та це ж дівчина, яку я записав учора ввечері. Вона мені більше не потрібна. В мене достатньо записів із вимовою Лісон Ґроув; не збираюся марнувати на неї валик. (До КВІТКАРКИ). Ідіть, ви нам не потрібні.

КВІТКАРКА. А ви не задирайте носа! Ви ж не знаєте, чо’ я приїхала. (До ПАНІ ПІРС, яка біля дверей очікує подальших вказівок). Ви ска’али йому, шо я на таксі?

ПАНІ ПІРС. Що за дурниці, дівчино. Невже ви гадаєте, що такому чоловікові, як пан Гіґінс, цікаво, чим ви приїхали?

КВІТКАРКА. Ой, мона подумать… Він же ж і уроки давать не цураєця, сама чула. А я, шоб ви знали, не кланяця вам приїхала. Не хоч’те моїх грошей — то й не тра’! Друго’о собі найду.

ГІҐІНС. До чого тут ваші гроші?

КВІТКАРКА. А до то’о, шо я уроки в вас брать приїхала. Ясно? І причом не задарма!

ГІҐІНС (приголомшений). Ну, знаєте… (Ледве перевівши подих). І чого ж ви хочете від мене?

КВІТКАРКА. Ну, були б ви жинтільменом, так для початку попросили б мене сісти. Я ж із вигідним ділом до вас.

ГІҐІНС. Пікеринґ, запропонувати, щоб це опудало сіло, чи жбурнути її у вікно?

КВІТКАРКА (налякана, відбігає за рояль і готується до захисту). Ну-ну-у-у! (Ображена, крізь сльози). Чо’ це я опудало? Кажу ж вам: я платить буду! Як всяка леді!

ПІКЕРИНҐ (лагідно). Чого ви хочете, дитя моє?

КВІТКАРКА. Не хочу торгувать на вулиці. Хочу продавать у магазіні. А хто ж мене возьме, як я не вмію балакать по-пра’ільному. А він говоре, шо науче. Мені ж не тра’ вашої ласки. Я платить готова, а він мене обзива, як ту дівку!

ПАНІ ПІРС. Як ви собі, дурненька, уявляєте, що зможете брати уроки в пана Гіґінса?

КВІТКАРКА. А шо ж таке? Я не гірш вашо’о знаю, скіки дають за уроки. От і я стіки ж буду.

ГІҐІНС. Цікаво, скільки ж?

КВІТКАРКА (зрадівши, підходить до нього). Ото зразу б так. Я ж знала, шо ви захоч’те вернуть оте, шо вчора мені кинули. (Довірчо). Мабуть, під мухою були, еге ж?

ГІҐІНС (тоном наказу). Сядьте!

КВІТКАРКА. Тіки ж ви не думайте, шо це я собі милостиню…

ГІҐІНС (гримає на неї). Сядьте, я кому сказав?!

ПАНІ ПІРС (суворо). Сідайте, дівчино. Робіть, що вам кажуть.

КВІТКАРКА. Ну-у-у-у! (Стоїть з напівошелешеним, напівобуреним виглядом).

ПІКЕРИНҐ (з вишуканою люб’язністю). Чи не бажаєте сісти? (Ставить стільця ближче до каміна, поміж ними з ГІҐІНСОМ).

КВІТКАРКА (непевно). Ну, шо ж… Це мона. (Сідає, ПІКЕРИНҐ вертається до каміна).

ГІҐІНС. Як вас звати?

КВІТКАРКА. Еліза Дулітл.

ГІҐІНС (урочисто декламує).

ПІКЕРИНҐ.

ЕЛІЗА. Тю! Як подуріли!

ПАНІ ПІРС (стаючи за кріслом ЕЛІЗИ). У шляхетному товаристві так не висловлюються.

ЕЛІЗА. А чо’ він зо мною так балакає?

ГІҐІНС. Ближче до справи! Скільки ви збираєтеся платити?

ЕЛІЗА. Я вже знаю, шо по чому. В мене подружка бере хранцузькі уроки по вісімнадцять пенсів за годину. Так то в живого хранцуза! А ви ж майте совість: я ж плачу за мову, шо вже знаю! Так шо, даю вам шилінга — й не торгуйтесь.

ГІҐІНС (походжає по кімнаті та, засунувши руки в кишені, побрязкує ключима й монетами). Знаєте, Пікеринґ, якщо подивитися на цей шилінг не як на шилінг, а як на певний процент її заробітку, то це дорівнюватиме шістдесяти-сімдесяти фунтам мільйонера.

ПІКЕРИНҐ. Цебто як?

ГІҐІНС. Ось підрахуйте: мільйонер має приблизно сто п’ятдесят фунтів на день. Вона заробляє півкрони.

ЕЛІЗА (пихато). Хто вам ск’ав, шо тіки півкрони?

ГІҐІНС (продовжуючи). Вона пропонує мені дві п’ятих від свого денного заробітку. В мільйонера це було б десь шістдесят фунтів. Непогано! Чорт забирай, колосально! Стільки мені ще ніхто не платив.

ЕЛІЗА (підхопившись із переляку). Які шіісят?! Шо ви мелете! Хто вам шо казав за шіісят?! Звідкіля вони в мене?!

ГІҐІНС. Прикусіть язика!

ЕЛІЗА (схлипуючи). Нема в мене стіки…

ПАНІ ПІРС. Не плачте, дурненька. Сядьте. Ніхто не візьме ваших грошей.

ГІҐІНС. Зате зараз дехто візьме мітлу і дасть вам гарту, якщо будете рюмсати. Сядьте!

ЕЛІЗА (знехотя, проте скоряється). Ну-у-у… Ви мені тут не батько, шоб руки розпускать.

ГІҐІНС. Якщо візьмуся за ваше навчання, то буду, як два батька! Ось. (Подає їй носовичка).

ЕЛІЗА. А нашо воно мені?

ГІҐІНС. Витирати очі. Витирати ніс і все, що змокріє. Запам’ятайте: це носовичок, а це ваш рукав; і не плутайте одне з іншим, коли хочете стати леді й працювати в магазині.

ПАНІ ПІРС. Марно їй пояснювати, пане Гіґінс. Вона все одно не зрозуміє. Крім того, ви помиляєтеся: вона навіть рукавом не втирається. (Хоче забрати в неї носовичка).

ЕЛІЗА (вихоплює його). Куди?! Це шо, вам давали?!

ПІКЕРИНҐ (сміючись). Слушно! Боюся, пані Пірс, це тепер слід розцінювати як її власність.

ПАНІ ПІРС (підкоряючись силі обставин). Так вам і треба, пане Гіґінс.

ПІКЕРИНҐ. Ось про що я подумав, Гіґінсе… Пам’ятаєте, ви казали про посольський прийом? Закладаюся, що у вас цей експеримент не вийде. Проте, якщо вам таки вдасться видати її за герцогиню, я визнаю, що ви найкращий педагог у світі і сам покрию витрати на її навчання.

ЕЛІЗА. От добряча душа! Пасибі, Копитане!

ГІҐІНС (спокушений пропозицією, дивиться на ЕЛІЗУ). Приваблива авантюра! Погляньте: вона така вульгарна й так чарівливо замурзана!

ЕЛІЗА (дуже обурена). Тьу-у-у! Чо’ це я замурзана?! Я перед виходом і лице мила, й руки. Отак!

ПІКЕРИНҐ. Від ваших компліментів, Гіґінсе, вона явно не втратить голову.

ПАНІ ПІРС (занепокоєно). Це ще як сказати, пане Пікеринґ. Є не один спосіб задурити дівчині голову. Пан Гіґінс знається на цьому краще за будь-кого, хай навіть іноді робить це ненавмисно. Сподіваюся, пане Гіґінс, ви не штовхнете її на якесь безумство.

ГІҐІНС (захопившись ідеєю ПІКЕРИНҐА). Усе життя складається з безумств. Але непросто знайти для них нагоду. Тож ніколи не гай можливості: вона підвертається так рідко! Гаразд! Зроблю з цієї обшарпанки герцогиню!

ЕЛІЗА (категорично не згодна з такою оцінкою). Ну-ну-у-у!

ГІҐІНС (захоплено). За півроку — а коли в неї добрий слух та гнучкий язик, то й за три місяці — я виведу її на люди й видам за кого завгодно! Почнімо сьогодні, зараз же, негайно! Пані Пірс, заберіть її та відмийте — хоч би й наждаком. Плиту вже розпалено?

ПАНІ ПІРС (протестуючи). Так, але ж…

ГІҐІНС (шаленіючи). Позривайте з неї це лахміття і зараз же спаліть! Зателефонуйте до магазину й замовте новий одяг, а доки привезуть — загорніть хоч би й у газети!

ЕЛІЗА. Жинтільмен називаєця! Бачила я таких! І ото не сором вам таке казать! Я ж порядна!

ГІҐІНС. Ну, ось що, дівчино… Свої провінційні цноти залиште при собі. Вчіться поводитись як герцогиня. Заберіть її, пані Пірс. А не буде слухатись, дайте їй прочухана!

ЕЛІЗА (кидається до ПІКЕРИНҐА й ПАНІ ПІРС, шукаючи захисту). Я зара’ поліцію позву! Їй-бо позву!

ПАНІ ПІРС. Але мені ніде її поселити.

ГІҐІНС. Запхайте у відро для сміття.

ЕЛІЗА. Ну-ну-у-у!

ПІКЕРИНҐ. Годі вам, Гіґінсе! Будьте розважливим.

ПАНІ ПІРС (рішуче). Справді, пане Гіґінс. Не можна так зневажати людей.

ГІҐІНС (із професійною вишуканістю модуляцій). Це я зневажаю людей? Дорога пані Пірс, дорогий Пікеринґ, у мене й гадки такої не було. Я лише вважаю, що всі ми маємо якнайкраще подбати про бідну дівчину, підготувати її до нового життя, допомогти освоїтись. Якщо я висловлювався не досить ясно, то лише з побоювання зранити її або ваші почуття.

ПАНІ ПІРС (до ПІКЕРИНҐА). Пане Пікеринґ, ви чули щось подібне?

ПІКЕРИНҐ (сміючись від душі). Ніколи, пані Пірс, ніколи.

ГІҐІНС (терпляче). Про що, власне, йдеться?

ПАНІ ПІРС. Про те, що не можна так просто підібрати дівчину, як камінець на пляжі.

ГІҐІНС. А чому б ні?

ПАНІ ПІРС. Як це чому? Адже ви нічого про неї не знаєте! Хто її батьки? А якщо вона заміжня?!

ЕЛІЗА. Драстя вам!

ГІҐІНС. Ось бачите, дівчина сама цілком слушно відповіла: «Драстя вам!» І справді, яке там заміжня! Хіба ви не знаєте, що жінка її походження через рік по шлюбі виглядає як п’ятдесятирічна поденниця.

ЕЛІЗА. Та хто ж би мене взяв?

ГІҐІНС (раптом удається до найзворушливішого, низького тембру голосу й задіює найпереконливіші прийоми своєї пишномовності). Повірте, Елізо, коли я вас вивчу, юрми чоловіків стрілятимуться, аби здобути вашу прихильність.

ПАНІ ПІРС. Облиште це, пане Гіґінс. Вам не слід так розмовляти з нею.

ЕЛІЗА (рішуче зводиться на ноги). Так! Я пішла. Їй-бо, в ньо’о ж не всі дома. Не тра’ мені схибнутих прохвесорів.

ГІҐІНС (уражений до глибини душі, адже його красномовство лишилося непочутим). Он як! Значить, я схибнутий?! Чудово! Пані Пірс, не замовляйте їй ніякого одягу і випхайте геть!

ЕЛІЗА (скімлить). Ой нє, ой нє! А чо’ ж ви дражнитесь?

ПАНІ ПІРС. Ось бачите, до чого призводить нестриманість. (Показуючи на двері). Сюди, будь ласка.

ЕЛІЗА (мало не плаче). Не тра’ мені вашої одежі! Я б і так її не взяла б! (Жбурляє носовичка). Сама собі можу купить! (Іде до дверей, щоправда, неохоче).

ГІҐІНС (спритно спіймавши носовичка, перетинає їй шлях). Невдячне убоїсько! Така ваша дяка за те, що я хотів витягти вас із багна, гарно вдягти і зробити з вас леді?!

ПАНІ ПІРС. Вгамуйтеся, пане Гіґінс, візьміть себе в руки! Це ви поводитеся негарно! Вертайтеся до своїх батьків, дитя моє, і скажіть їм, аби краще вас доглядали.

ЕЛІЗА. Та нема в мене ніяких батьків. Вони ска’али, шо я вже сама на себе зароблю, й виставили геть.

ПАНІ ПІРС. А де ваша мати?

ЕЛІЗА. Та нема в мене матері. А вигнала мене мачуха, шоста вже. І нехай собі! Сама обійдусь. Тіки ж ви не думайте: я порядна.

ГІҐІНС. От і чудово! До чого тоді весь цей ґвалт? Дівчина належить сама собі й, окрім мене, нікому не потрібна. (Підходить до ПАНІ ПІРС, улесливо). Вона була б вам за доньку, пані Пірс. Яке то щастя — мати доньку! А тепер годі базікати. Тягніть її вниз і…

ПАНІ ПІРС. Але що ж із нею буде? Ви маєте намір щось їй платити абощо? Отямтеся, пане Гіґінс!

ГІҐІНС (роздратовано). От Господи! Видавайте їй, скільки треба! Можете це занести до витрат на господарство. А на ’кий біс їй гроші?! Їжу та одяг вона матиме. А даси їй гроші — зіп’ється.

ЕЛІЗА (обурено). Шо ви брешете! Та усяк вам ска’е, шо я питва в рот не брала! (До ПІКЕРИНҐА). Пане, ви ж жинтільмен; ска’іть йому, шоб так зо мною не балакав!

ПІКЕРИНҐ (з доброзичливим докором). Гіґінсе, а вам не спадало на думку, що в дівчини можуть бути якісь почуття?

ГІҐІНС (критично оглядаючи ЕЛІЗУ). Ні… Навряд. У кожному разі, не ті, на які варто зважати. (Весело). Ану, Елізо, що у вас там за почуття?

ЕЛІЗА. В мене такі ж почутя, шо й у всіх.

ГІҐІНС (замислено, до ПІКЕРИНҐА). Розумієте, в чому складність…

ПІКЕРИНҐ. Яка складність?

ГІҐІНС. Навчити правильної вимови — не так важко. Куди важливіше, щоб це було граматично правильно.

ЕЛІЗА. Та не хочу я балакать гриматично! Хочу балакать, як леді!

ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, не відходьте, будь ласка, від суті. Я мушу знати, на яких умовах ця дівчина тут залишається. Ви маєте намір щось їй платити? А що з нею буде по закінченні навчання? Адже треба хоч трохи дивитися вперед!

ГІҐІНС (роздратований). А скажіть-но мені, пані Пірс, що з нею буде, коли я залишу її на вулиці, в багні?

ПАНІ ПІРС. То вже її справа, а не ваша, пане Гіґінс.

ГІҐІНС. В такому разі, по завершенні навчання я кину її назад у багно. Це знову стане її справою; отже, все в порядку.

ЕЛІЗА. Совісті в вас нема, от шо! Вам же на всіх начхать, крім себе. (Встає й рішуче оголошує). Годі з мене, я пішла! (Прямуючи до дверей). Серця в вас нема! От шо я вам скажу!

ГІҐІНС (із вази на роялі бере шоколадну цукерку, очі його лукаво блищать). Елізо, пригостіться шоколадкою.

ЕЛІЗА (піддавшись спокусі, зупиняється). А як я знаю, шо там в ній? Такі, як ви, й потруїти можуть. Не одна вже отак-о попалась. Сама чула.

ГІҐІНС. Як запорука довіри, Елізо: одну половинку мені, другу — вам. (ЕЛІЗА хоче щось заперечити, але ГІҐІНС запихає цукерку їй у рота). Тут ви їстимете шоколад коробками, ящиками. Щодня, з ранку й до вечора. Ну, то як?

ЕЛІЗА (нарешті проковтнула цукерку, мало не вдавившись). Я б виплюнула, так не мона ж: виховання не дозволя.

ГІҐІНС. Стривайте, ви, здається, казали, що приїхали на таксі?

ЕЛІЗА. Ну то й шо? В мене таке саме право їздить на таксі, шо й у всіх.

ГІҐІНС. Авжеж. Невдовзі ви зможете їздити на таксі, скільки вам заманеться. Будете роз’їжджати по місту хоч цілими днями уздовж і впоперек. Подумайте, Елізо…

ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, ви зваблюєте дівчину. Це негарно. Їй слід подумати про майбутнє.

ГІҐІНС. У такому віці? Облиште, пані Пірс. Про майбутнє вона подумає, коли попереду вже нічого не залишиться. Ось так, Елізо: беріть приклад з цієї пані. Дбайте лише про майбутнє інших. Про своє — ніколи! Думайте краще про шоколад, таксі, золото й діаманти.

ЕЛІЗА. Не тра’ мені вашо’о золота й дивомантів. Я, шоб ви знали, порядна! (Сідає, сповнена гідності).

ГІҐІНС. Під опікою пані Пірс ви такою й залишитесь. А потім одружимо вас із сином якого-небудь маркіза, гвардійським офіцером із пишними вусами. Спершу за те, що він одружився з вами, батько позбавить його спадку. Але, побачивши вашу красу й доброчесність, згодом розчулиться і…

ПІКЕРИНҐ. Даруйте, Гіґінсе, але я мушу втрутитися. Пані Пірс має цілковиту рацію. Дівчина має довіритись вам на півроку, цебто поки триватиме експеримент — і вона має ясно розуміти, що робить.

ГІҐІНС. Яким чином? Адже вона взагалі не в змозі щось розуміти. Та й, зрештою, хто з нас розуміє, що він робить? Бо якби розуміли, то й не робили б нічого.

ПІКЕРИНҐ. Дуже дотепно, Гіґінсе, проте зараз це не до речі. (До ЕЛІЗИ). Панно Дулітл…

ЕЛІЗА (в захваті від такого звертання). Тьу-у-у!

ГІҐІНС. Ось, прошу. Це все, що з неї витягнеш. «Тьу-у-у»! І що їй після цього поясниш? Ви — людина військова і, певно, розумієте: таким треба тільки наказувати. Елізо, півроку ви житимете у цьому домі й учитиметесь говорити красиво, як леді з квіткового магазину. Якщо будете слухняною — матимете добру спальню, досхочу їжі та гроші на шоколад і таксі. Коли ж ви будете неслухняною й лінивою, то спатимете в комірчині разом із тарганами, а пані Пірс духопелитиме вас мітлою. За півроку в розкішній сукні ви поїдете в екіпажі до королівського палацу. І якщо король здогадається, що ви таки не справжня леді, поліція ув’язнить вас у Тауері й відрубає голову, щоб іншим зарозумілим квіткаркам не було внадно. Якщо ж ні хто ні про що не здогадається, то ви отримаєте в подарунок сім шилінгів шість пенсів, і з ними розпочнете нове життя як леді — продавщиця в шикарному магазині. Якщо ви відмовитеся від моєї пропозиції, то будете тупим невдячним убоїськом, і янголи ридатимуть, дивлячись на вас. (До ПІКЕРИНҐА). Сподіваюся, тепер ви вдоволені, Пікеринґ? (До ПАНІ ПІРС). Здається, пані Пірс, я виклав усе гранично просто і ясно.

ПАНІ ПІРС (терпляче). Гадаю, мені краще поговорити з дівчиною сам на сам. Не знаю, чи зможу я взяти на себе відповідальність за неї, і взагалі, чи погоджусь на цей ваш замір. Я певна, ви їй не зичите зла, але якщо вже ви захопитеся чиєюсь вимовою — чи як ви це називаєте — ви забуваєте про все на світі. Ходімо, Елізо.

ГІҐІНС. От і чудово. Дякую, пані Пірс. Тягніть її у ванну.

ЕЛІЗА (неохоче підводиться; підозріливо). Чо’ це ви мене лякаєте?! Не підойде мені тут, так піду собі, а товкти себе мітлою не дам! Не просилась я ні в які палаци. Ніяких я діл з поліцією не мала й мать не хочу! Я ж порядна…

ПАНІ ПІРС. Не сперечайтеся зі старшими, дитя моє. Ви не так зрозуміли цього пана. Ходімо ж. (Веде ЕЛІЗУ до виходу й розчиняє перед нею двері).

ЕЛІЗА (виходячи). А шо?! Точно вам кажу! Не попрусь я до вашо’о короля, хай хоч голову рубають. Знала б, з ким звяжусь, дзуськи б ви мене тут бачили. Скіки себе помню, я була порядна. Я шо, лізла до ньо’, чи шо?! Чи я йому шось винна?! Та мені й діла до ньо’о нема. Не дам я, шоб він тут вірьовки з мене вив! В мене такі ж почутя, шо й в усіх…

ПАНІ ПІРС. Я поселю вас тут. Це й буде ваша спальня.

ЕЛІЗА. Ог-го-о… Та я зроду в цім багатстві не засну! Шо ви, добра пані?… Такі розкоші не про мене! Тут на’іть торкнуця до чо’ось страшно — я ж не принцеса якась…

ПАНІ ПІРС. Якщо будете так само доглянута, як і ця кімната, то швидко до неї звикнете. І звертайтеся до мене не «добра пані», а «пані Пірс». (Відчиняє двері до перевдягальні, перебудованої на ванну кімнату).

ЕЛІЗА. Шоб я луснула! Це ви тут шо, одежу полоскочете? Ну й здорова миска — зроду такої не бачила!

ПАНІ ПІРС. Це не миска, Елізо, а ванна. В ній миються. Зараз ми й вас помиємо.

ЕЛІЗА. Це ви шо, хоч’те, шоб я вся отуди залізла й намокла?! Шоб на мене в цій вашій мисці кінець прийшов? Дзуськи! Знала я одну: по суботах теж отако хлюпалась. І дохлюпалась, шо Богу душу оддала.

ПАНІ ПІРС. Пан Гіґінс надолі теж приймає ванну — щоранку і в холодній воді.

ЕЛІЗА. Ти ба! Живучий!

ПАНІ ПІРС. Якщо ви будете навчатись у товаристві пана Гіґінса й полковника, вам треба брати з них приклад у всьому. Їм може не сподобатися, як від вас пахне. Ось — два крани: тут — гаряча вода, а тут — холодна. Зробіть таку температуру, яка вам сподобається.

ЕЛІЗА (рюмсаючи). Не буду… Зроду тако’о не робила… Я жити хочу… Я ж уся ніколи не милася…

ПАНІ ПІРС. Невже вам не хочеться бути чистою та охайною, як справжня леді? Слід мати не лише чисту душу, але й чисте тіло.

ЕЛІЗА. Ой, нє-є-є…

ПАНІ ПІРС. Ну, годі плакати. Ідіть до спальні та зніміть із себе брудний одяг. (Бере з вішалочки купальний халат і подає ЕЛІЗІ). Потім накиньте цей халат і вертайтеся сюди. Я тим часом приготую ванну.

ЕЛІЗА (захлинаючись від сліз). Ой, нє-є-є… Я так не можу… Та я зроду… Я ж ніколи не роздягалася, так шоб уся! Я так не можу… Я ж порядна…

ПАНІ ПІРС. Не кажіть дурниць, дитя моє. Невже ви не роздягаєтеся перед сном?

ЕЛІЗА (зі щирим подивом). Нє-є!.. А нашо воно мені? Я на той світ не спішу. Спідницю скину — та й годі з вас.

ПАНІ ПІРС. Цебто, ви спите в тому ж одязі, який носите вдень?

ЕЛІЗА. Тю! А в чому ж мені спать?

ПАНІ ПІРС. Допоки ви в цьому домі, ви спатимете як належить — я дам вам нічну сорочку.

ЕЛІЗА. Це шоб я півночі од холоду зубами клацала? Ви точно мене хоч’те в могилу звести!

ПАНІ ПІРС. Я хочу зробити з вас, замазушки, елегантну панну, гідну товариства двох шановних джентльменів. Вибирайте самі: або ви робитимете, що я кажу, або вас знову викинуть на вулицю.

ЕЛІЗА. Ой… Ви ж не знаєте, шо за напасть для мене, той холод! Я ж холоду боюсь більше смерті!

ПАНІ ПІРС. Повірте, вам тут не буде холодно. Я кластиму вам до ліжка гарячу грілку. (Виштовхуючи дівчину до спальні). Ну ж бо! Перевдягайтеся мерщій!

ЕЛІЗА. Ох, якщо б знала, скіки оце натерплюся, та ше й мицця, нізашо б у світі не приїхала! І який нечистий мене приніс?! (ПАНІ ПІРС проштовхує ЕЛІЗУ в кімнату, але двері повністю не зачиняє: аби полонянка часом не втекла).

ПАНІ ПІРС. Ну ж бо, відпустіть халат. Роздягніться.

ЕЛІЗА. Нє, не тра’ мене роздягать! Я так не можу. Я зроду таке не робила!

ПАНІ ПІРС (рішуче зриває з дівчини халат і штовхає її у ванну). Від теплої води ще ніхто не вмирав! (Починає орудувати щіткою).

ПІКЕРИНҐ. Даруйте за відверте запитання, Гіґінсе… Чи ви порядний у стосунках із жінками?

ГІҐІНС (невесело). А ви стрічали чоловіків, які були б порядні у стосунках із жінками?

ПІКЕРИНҐ. Так, досить часто.

ГІҐІНС (зіпершись долонями на рояль, підстрибує і з розгону сідає на кришку). А от я не стрічав. Я помітив, що тільки-но жінка заприязниться зі мною, як одразу стає ревнивою, прискіпливою, підозріливою і до біса надокучливою. Щойно я сам заприязнюся з жінкою, як перетворююсь на тирана та егоїста. Жінка все тобі переставить із ніг на голову. Впусти її в своє життя — й побачиш, що тобі треба одне, а їй — зовсім інше.

ПІКЕРИНҐ. І що ж, наприклад?

ГІҐІНС (зістрибує з рояля; нетерпляче). А біс його знає! Гадаю, жінка хоче жити своїм життям, а чоловік своїм; причому кожне намагається звести іншого з правильного шляху. Одне хоче на північ, друге — на південь, а в результаті обоє змушені їхати на схід, хоча нікому з них туди не треба. (Сідає на лавку біля рояля). Отож я — переконаний холостяк. Таким і залишуся.

ПІКЕРИНҐ (встає, підходить до нього й починає серйозно). Годі, Гіґінсе. Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Я погодився на цей експеримент і відтак узяв на себе відповідальність за долю дівчини. Сподіваюся, ви не зловживатимете своїм становищем.

ГІҐІНС. А! Он ви про що. Тут будьте певні: для мене це святе! (Встає й пояснює). Адже вона буде моєю ученицею, а навчити когось можна тільки за умови, що вчитель глибоко шанує особистість учня. Я навчив правильної вимови купу американських мільйонерш, а це найзвабливіші жінки у світі. Я — людина гартована. На уроці жінка для мене — все одно, що шмат дерева. Тоді я й сам стаю, наче дерев’яний. Розумієте…

ГІҐІНС (бадьоро). Ну, як, пані Пірс? Усе гаразд?

ПАНІ ПІРС (у дверях). З вашого дозволу, я б хотіла дещо вам сказати, пане Гіґінс.

ГІҐІНС. Так, звичайно, пані Пірс. Заходьте. (Вона заходить). Не спалюйте цей предмет, пані Пірс. Я залишу його як антикварну рідкість. (Він бере капелюха).

ПАНІ ПІРС. Тільки обережніше, пане Гіґінс. Мені довелося пообіцяти дівчині, що я його не спалю. Проте, як на мене, його не завадило б потримати над вогнем.

ГІҐІНС (поспіхом поклавши капелюха на рояль). Дякую за попередження. То що ж ви хотіли мені сказати?

ПІКЕРИНҐ. Я вам не заважатиму?

ПАНІ ПІРС. Ні-ні, в жодному разі, полковнику. Пане Гіґінс, я дуже прошу вас зважати на те, що ви говорите при дівчині.

ГІҐІНС (суворо). Звісно! Я завжди зважаю на те, що говорю. А в чому річ?

ПАНІ ПІРС (незворушно). Ні, пане Гіґінс. Ви зовсім не зважаєте, а надто, коли не можете чогось знайти або втрачаєте терпець. Для мене це вже байдуже. Я звикла. Але ж при дівчині вам не слід лаятись.

ГІҐІНС (обурено). Я лаюся?! (З притиском). Я ніколи не лаюся. Терпіти не можу лихослів’я. Про що, в біса, йдеться?

ПАНІ ПІРС (терпляче). Саме про це, пане Гіґінс. Ви надуживаєте лайливих слів. З вашими «в біса», «до біса», «якого біса» я ще ладна змиритися…

ГІҐІНС. Пані Пірс!.. Чути таке від вас?! Ну, знаєте…

ПАНІ ПІРС (не відхиляючись від теми) …але є одне слово, яке я просила б вас не вживати. Дівчина щойно сама сказала його, перекинувши повидло на простирадло. До речі, воно закінчується так само, як повидло та простирадло. Їй можна дарувати. Змалечку вона іншого й не чула. Проте з ваших уст вона такого чути не повинна.

ГІҐІНС (зверхньо). Не пригадую, щоб я вживав бодай якесь лайливе слово. (ПАНІ ПІРС пильно на нього дивиться. ГІҐІНС змушений додати, приховуючи ніяковість за менторським тоном). Хіба що в рідкісні миті крайнього і слушного обурення.

ПАНІ ПІРС. Допіру вранці ви пом’янули цим словом пантофлі, печиво й поштаря.

ГІҐІНС. А, то ви про це! Але ж то звичайна алітерація, яку полюбляють усі поети.

ПАНІ ПІРС. Як би воно не називалося, при дівчині прошу вас цього слова не повторювати.

ГІҐІНС. Гаразд, гаразд, не буду. У вас до мене все?

ПАНІ ПІРС. Ні, пане Гіґінс. Присутність дівчини зобов’язує нас ретельніше дбати про охайність і чистоту.

ГІҐІНС. Безперечно. Цілком згодний. Це дуже важливо.

ПАНІ ПІРС. Слід привчити її бути охайною в одязі й не розкидати скрізь свої речі.

ГІҐІНС (підходить до неї; поважно). Золоті слова, пані Пірс. Я й сам хотів звернути на це вашу увагу. (Відходить до ПІКЕРИНҐА, якому ця розмова явно до вподоби). Ось, Пікеринґ: саме такі дрібниці й мають велике значення. Бережи пенси, а фунти самі збережуться. І так не лише з грішми, але й з усіма нашими звичками. (Відходить і стає на килимку біля каміна з виглядом неприступності).

ПАНІ ПІРС. Авжеж, пане Гіґінс. У такому разі прошу вас не виходити до сніданку в халаті або принаймні не так часто вживати його замість серветки. А якби ви — з вашої ласки — ще й перестали їсти все з тієї самої тарілки і запам’ятали, що каструлю з вівсянкою не ставлять на чисту скатертину, то дівчина мала б додатковий корисний приклад. До речі, лише минулого тижня ви мало не вдавилися риб’ячою кісткою, що якимось дивом потрапила у ваше варення.

ГІҐІНС (знявшись із якоря, знову бере курс до рояля). Іноді таке може трапитись через мою неуважливість. Але ж це буває так рідко… (Розізлившись). До речі, мій халат до біса відгонить бензином!

ПАНІ ПІРС. Авжеж, пане Гіґінс. Проте, якщо не витирати об нього руки…

ГІҐІНС (гарикає). Все! Добре, згода! Витиратиму об волосся.

ПАНІ ПІРС. Сподіваюся, я нічим не образила вас, пане Гіґінс?

ГІҐІНС (занепокоївшись, що його могли запідозрити у надмірній вразливості). Як ви могли подумати, пані Пірс? Ви маєте абсолютну рацію. Я буду надзвичайно обачним при дівчині. У вас до мене все?

ПАНІ ПІРС. Ще ні, пане Гіґінс. Чи можу я наразі дати дівчині один із японських халатів, що ви привезли з-за кордону? Я просто не наважуся вдягти її знов у те, в чому вона прийшла.

ГІҐІНС. Звичайно. Беріть усе, що схочете. Тепер усе?

ПАНІ ПІРС. Так, пане Гіґінс. Тепер усе. (Виходить).

ГІҐІНС. Знаєте, Пікеринґ, у цієї жінки склалося про мене зовсім помилкове враження. Погляньте: я скромна сором’язлива людина. Мені навіть здається, що я й досі не подорослішав. А проте, вона глибоко переконана, що я деспот, домашній тиран і самодур. Чому — не розумію.

ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, неприємності вже починаються. Прийшов сміттяр Елфрид Дулітл. Каже, що тут його дочка.

ПІКЕРИНҐ (встає). Оце так-так…

ГІҐІНС (швидко). Впустіть цього пройдисвіта.

ПАНІ ПІРС. Гаразд, пане Гіґінс.

ПІКЕРИНҐ. А може, він не пройдисвіт?..

ГІҐІНС. Дурниці. Звичайно ж, пройдисвіт!

ПІКЕРИНҐ. Пройдисвіт він чи ні, а неприємності в нас із ним, боюсь, таки будуть.

ГІҐІНС. О, ні. Не думаю. Якщо й будуть неприємності, то це він їх матиме — не я. І, певна річ, ми почуємо від нього щось цікаве.

ПІКЕРИНҐ. Про дівчину?

ГІҐІНС. Ні, я маю на увазі вимову.

ПІКЕРИНҐ. А!..

ПАНІ ПІРС (у дверях). Дулітл, пане Гіґінс. (Впускає ДУЛІТЛА й іде).

ДУЛІТЛ (зупиняється у дверях, вагаючись, до кого звернутися). Прохвесор Гіґінс?

ГІҐІНС. Це я. Доброго ранку. Сідайте.

ДУЛІТЛ. Добро’о ранку, хазяїне. (Поважно опускається на стілець). В мене до вас невідкладне діло.

ГІҐІНС (до ПІКЕРИНҐА). Зріс у Гонслоу, мати, гадаю, з Вельса. (ДУЛІТЛ від подиву роззявляє рота). Чого вам треба, Дулітле?

ДУЛІТЛ (погрозливо). Мені потрібна моя дочка! Ясно?!

ГІҐІНС. Ще б пак. Адже ви її батько. Кому ж іще, крім вас, вона потрібна? Радий, що у вас іще жевріє батьківське почуття. Вона нагорі. Забирайте хоч зараз.

ДУЛІТЛ (підводиться, збентежений). Як це?!

ГІҐІНС. Забирайте! Не думаєте ж ви, що я панькатимусь із нею замість вас?!

ДУЛІТЛ (протестуючи). Чекайте! Як же це так, хазяїне. Хіба ж мона отак-о зобижать чесну людину? Дівчина — моя. Ви її в мене забрали. А я ж із чим зостанусь?

ГІҐІНС. У вашої дочки вистачило нахабства прийти в мій дім і вимагати, щоб я давав їй уроки, бо їй закортіло працювати в магазині. Цей пан і моя економка можуть підтвердити. (Наступаючи на нього). Як ви сміли прийти, щоб мене шантажувати?! Ви її навмисне сюди підіслали!

ДУЛІТЛ. Та ну шо ви, хазяїне!

ГІҐІНС. А я кажу, підіслали! Звідки-бо ви довідалися, що вона тут?

ДУЛІТЛ. Ну, шо ж ви людину отак-о зразу до стінки приперли?

ГІҐІНС. Дивіться, аби вас не приперла поліція! Це чистої води здирництво! І ви ще мені погрожуєте! Я дзвоню в поліцію. (Рішуче прямує до телефону й розгортає довідник).

ДУЛІТЛ. Та хіба ж я у вас хоч мідяка попрохав? Нехай оцей добродій скаже: чи я хоч заїкнувся за гроші?

ГІҐІНС (кидає довідника й підходить до ДУЛІТЛА). Чого тоді ви прийшли?

ДУЛІТЛ (улесливо). А то’о, шо кожен би прийшов сюди на моїм місці. Ну, хазяїне… Людина ви чи хто?

ГІҐІНС (обеззброєний). Скажіть, це ви намовили Елізу прийти до мене?

ДУЛІТЛ. Та не намовляв я, хазяїне, не намовляв! Хоч на Біблії вам присягну! Вже два місяці як дитину не бачив.

ГІҐІНС. Як же ви дізналися, що вона тут?

ДУЛІТЛ (із медом у голосі). Зара’, хазяїне, я все вам оповім. Дайте лишень слово мовити. Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати…

ГІҐІНС. Пікеринґ, ви чули? Цей чолов’яга — природжений оратор. Зверніть увагу на інстинктивну ритміку його фрази: «Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати». Сентиментальна риторика. Ось що значить валійська кров! Ошуканство й жебрання теж звідти.

ПІКЕРИНҐ. На Бога, Гіґінсе: я сам із тих місць… (До ДУЛІТЛА). Як же ви дізналися, що дівчина тут?

ДУЛІТЛ. А от як, хазяїне. Дочка, як до вас їхала, так взялась прокатать на таксі хлопчину, синка хазяйки її фартири. Він думав, вона йо’о назад додом’ повезе, а ви візьми та й затримай її в себе. Так вона йо’о послала по свої пожитки. А я вгледів пацана на Ендел-стріт, у кінці фарталу.

ГІҐІНС. У пивниці, мабуть?

ДУЛІТЛ. У ній! Пивниця — то ж клуб для бідної людини.

ПІКЕРИНҐ. Дайте йому договорити, Гіґінсе.

ДУЛІТЛ. Він і розказав мені, шо до чо’о. От я вас і питаю, як батько: шо мені було робить і шо я мав відчувать? Я й кажу пацану: тягни, кажу, її манатки сюди…

ПІКЕРИНҐ А чому ви самі не пішли по її речі?

ДУЛІТЛ. Де там! Хазяйка б зроду їх мені не дала! Бувають, знаєте, такі недовірливі баби… Пацан, так і той пені вициганив: не хтів мені вірить, свинтус. А я такий, шо радий помогти. Взяв та й приніс усі пожитки осюди. Отак…

ГІҐІНС. Що ж ви принесли?

ДУЛІТЛ. Музичний струмент, з пару хвотокарток, якісь там її витребеньки та пташину клітку. Одежу казала не брать — так шо ж я міг на таке подумать?! Шо я, як батько, міг подумать?!

ГІҐІНС. Отже, ви прийшли рятувати її від того, що страшніше за смерть?

ДУЛІТЛ (задоволений, що його зрозуміли; з полегкістю). Ви мене пойняли, хазяїне. Так точно.

ПІКЕРИНҐ. Навіщо ж ви принесли речі, якщо хочете її забрати?

ДУЛІТЛ. А хто говоре, шо забрать? Я нічо’ тако’о не говорив.

ГІҐІНС (рішуче). Ви її заберете — і негайно! (Підходить до каміна і смикає за шворку дзвінка).

ДУЛІТЛ (підводиться). Нє, хазяїне, не говоріть таке! Я не з тих, шо власній дитині дорогу заступають. Тут, мона ск’ать, перед нею кур’єра відкриваєця, то хіба ж я…

ГІҐІНС. Пані Пірс, це Елізин батько. Видайте йому дівчину. (Вертається до рояля з виглядом людини, що вмиває руки).

ДУЛІТЛ. Та нє! Ви ж не так мене пойняли. Послухайте…

ПАНІ ПІРС. Він не може її забрати. Їй нема в чому йти, адже ви самі звеліли спалити її сукню.

ДУЛІТЛ. Пра’ільно! Не понесу ж я дівчину по вулиці гольцем, як ту мавпу. Ну самі подумайте!

ГІҐІНС. Ви щойно вимагали повернути вам дитину. Так забирайте її. А якщо вона сидить без одягу, то підіть і купіть.

ДУЛІТЛ (відчайдушно). А де те платя, шо вона сюди прийшла? Хто йо’о палив — я чи ваша мадам?

ПАНІ ПІРС. У цьому домі я, з вашого дозволу, не «мадам», а економка. Я вже послала по одяг для вашої дочки. Тільки-но його принесуть, ви зможете її забрати. А наразі зачекайте на кухні. Сюди, будь ласка.

ДУЛІТЛ. Послухайте, хазяїне. Ми ж із вами інтілігентні люди.

ГІҐІНС. Он як! Інтелігентні люди, кажете. Пані Пірс, поки що можете бути вільні.

ПАНІ ПІРС. І я так думаю, пане Гіґінс. (З гідністю виходить).

ПІКЕРИНҐ. Ми вас слухаємо, пане Дулітл.

ДУЛІТЛ (до ПІКЕРИНҐА). Пасибі, хазяїне. (До ГІҐІНСА, що втікає до рояля, чимдалі від гостя, який поширює притаманний його професії запах). А знаєте, хазяїне, по правді, так ви мені зразу до серця припали. Коли вам так сильно вже тра’ моя Еліза — забирайте. Тіки давайте, шоб усе ж почесному. Дівка вона гарна й вродлива — шо й казать. А дочка, так зразу вам кажу, така, шо й не прогодуєш. Одне просю: не забувайте моїх батьківських прав. Ви, я бачу, людина честі. Не схоч’те ж ви, шоб я віддав вам дитину за так. Шо для вас п’ять фунтів, хазяїне. І шо для мене Еліза! (Вертається на своє місце й поважно сідає).

ПІКЕРИНҐ. Мушу вам сказати, Дулітле, що пан Гіґінс має благородні наміри.

ДУЛІТЛ. Аякже! Ясно, шо благородні. А то б я всі пядесять запросив!

ГІҐІНС (обурено). Цебто, ви здатні продати власну дочку за п’ятдесят фунтів?!

ДУЛІТЛ. Ну, не так, шоб уже прямо продавать. Друге діло — прислужить такому жинтільмену, як ви. Так шо мо’ете буть спокойні.

ГІҐІНС. Ви взагалі маєте хоч якісь моральні принципи?

ДУЛІТЛ (відверто). Такі розкоші не про мене, хазяїне. Подивився б я на вас у моїй шкурі! Та й шо ж таке? Як Елізі шось перепало, то чо’ ж би їй зо мною не поділицця?

ГІҐІНС (стурбовано). Не знаю, що й робити, Пікеринґ. З погляду моралі дати цьому чолов’язі хоч монету — уже злочин. Втім, його вимоги мають якусь первісну справедливість.

ДУЛІТЛ. Отож-бо й воно, хазяїне. Як не кажи, а батьківське серце — то батьківське серце.

ПІКЕРИНҐ. Я поділяю ваші почуття. Проте, як на мене, не певен, що це буде правильно…

ДУЛІТЛ. Не тра’ таке казать, хазяїне. Гляньте лишень з другого боку. Хто я такий, скажіть ви мені?! Бідний, недостойний чоловік, от хто! А подумайте тіки, шо це значить! Це значить, шо буржуазна мораль проти нашо’о брата. І якшо я колись і захтів узять хоч шось від житя, так мені кругом говорилося: «Не мона тобі, ти не достойний!» А потреби ж у мене такі, шо й в самої найдостойнішої вдови. Тіки ж їй кожний тиждень зразу шість жертводайних товариств грошики дають. І все за смерть одного й того ж чоловіка. А мені ж то тра’ не менш, чим достойному. А то й більш! Їм я не менш за нього, а п’ю так точно більш. Мені тра’ й розважиця, бо я ж такий, шо й подумать люблю. Я й зажартувать люблю, й пісню заспівать, а бува, й музику послухать, як зажурюся. А деруть же ж з мене так само, як з отих достойних! То шо ж воно таке, оця ваша буржуазна мораль? Просто прикривка, шоб нічо’ мені не дать! Так шо, жинтільмени, враховуючи вишшепригадане, я просю чесної гри. Я ж з вами в відкриту граю, не прикидаюся якимось там достойником. Був я собі недостойний, таким і зостанусь. І якшо хоч’те знать, мені так на’іть лучче. Не обманіть же чесну людину і оцініть по справедливості труд батька, шо в поті лиця ростив, годував і вдягав дитину, доки вона не виросла й не заінтересувала зразу двох жинтільменів, як ви. Шо таке пять фунтів, питаю я вас, і жду на сприятне рішення.

ГІҐІНС (встає й підходить до ПІКЕРИНҐА). А знаєте, Пікеринґ, коли б ми за нього взялися, то місяці через три він міг би вже обирати між кабінетом міністрів і церковною кафедрою у Вельсі.

ПІКЕРИНҐ. Дулітле, а що ви про це скажете?

ДУЛІТЛ. Е, нє, хазяїне. Красненько дякую, та не для мене це. Слухав я й проповідників, і міністрів… Кажу ж вам, я такий, шо люблю подумать: так шо політика, релігія та різні там соціальні рехворми для мене теж розвага. Тіки я одно вам скажу: собаче це житя, як на ньо’о не глянь. Так шо буду я вже лучче недостойним бідняком. Як понадивисся на те все ваше суспільство, як понапорівнюєсся, так їй-бо, в нашо’о брата хоч зюминка якась єсть.

ГІҐІНС. Гадаю, ми дамо йому п’ять фунтів.

ПІКЕРИНҐ. Навряд чи він їх використає розсудливо.

ДУЛІТЛ. Це я нерозсудливо? Та хай мені грець! Мо’ боїтесь, шо я їх відкладу та й буду на них дивиця? Е, нє, не такого натрапили: до понеділка од їх вже нічо’ не зостанеця. Все одно ходитиму на свою роботу, буцімто в мене їх і не було. Ледарем не стану, будьте спокойні. Хильнемо трохи зі старою, душу одведем, ше й другим дамо заробить. А вам і самому приємно буде, шо не на вітер гроші спустили. Розумніше ви б ними й самі б не розпорядилися.

ГІҐІНС (діставши портмоне, підходить до ДУЛІТЛА). Перед таким просто не встоїш! Дамо йому десятку. (Простягає сміттяреві дві банкноти).

ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. В старої рука не піднімеця аж десять потратить. Та я б і сам не зміг. Це ж купа грошей! Заведеця в тебе зразу стіки — так одразу скнарою станеш, а тоді — нема людині шастя! Так шо дайте вже скіки просив — не більше, але й не менше.

ПІКЕРИНҐ. А чому ви не хочете одружитися з вашою… приятелькою? Я особисто не схвалюю таких аморальних відносин.

ДУЛІТЛ. О! То ви їй скажіть! То ж вона не хоче, а не я, а я ше через неї й потерпаю! Ніяк не можу цю бабу до рук прибрать! В усьому їй догоджаю: подарунки їй приношу, платя там різні… Ой, гріх, та й годі! Я ж наче в рабстві у неї! А був би я їй законним чоловіком — то вона б уже на мені так не їздила! Вона й сама це знає, от і не йде за мене. Не така вона дурна, шоб самій в ярмо влазить. Послухайте мене, хазяїне: женіть на собі Елізу, поки молода й зелена. Бо як не жените — ви ж самі потім пошкодуєте. Та, як на мене, то хай уже лучче вона пошкодує — так шо, женіця, бо ви мужчина, а вона ж тільки жінка — їй і так то’о шастя не бачить.

ГІҐІНС. Пікеринґ, якщо ми ще трохи послухаємо цього чолов’ягу, боюсь, у нас у самих не залишиться жодних принципів. (До ДУЛІТЛА). То ви кажете, п’ять фунтів, чи не так?

ДУЛІТЛ. Авжеж, хазяїне. Красненько дякую.

ГІҐІНС. Ви певні, що не хочете десяти?

ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. Колись другим разом.

ГІҐІНС (простягає йому п’ятифунтову банкноту). Ось, тримайте.

ДУЛІТЛ. Пасибі вам, хазяїне. Бувайте здорові. (Поспішає до дверей, щоб мерщій забратися зі своїми дармовими грішми. Відчинивши двері, він мало не наштовхується на тендітну, чарівну й чистеньку ЯПОНОЧКУ в скромному блакитному кімоно, майстерно оздобленому білими квітами жасмину. Її супроводжує ПАНІ ПІРС. ДУЛІТЛ шанобливо відступає, даючи панянці дорогу, і вибачається). Прошу пробачення, панянко.

ЯПОНКА. Тю! Це ми шо вже, своє дитя не взнаєм?

ДУЛІТЛ, ГІҐІНС, ПІКЕРИНҐ (в один голос) Хай мені грець! / Еліза! Невже це вона?! / Боже праведний!

ЕЛІЗА. От і я кажу: я в цьому, як дурнувата!

ГІҐІНС. Що ви, Елізо!.. Ви дуже помиляєтесь!

ПАНІ ПІРС (біля дверей). Прошу вас, пане Гіґінс, не кажіть зайвого. Дівчина бозна-що про себе подумає.

ГІҐІНС (спохопившись). Так-так. Звичайно, пані Пірс. (До ЕЛІЗИ). Справді, як дурнувата!

ПАНІ ПІРС. Прошу вас, пане Гіґінс!

ГІҐІНС (виправляючись). Цебто, у вас дуже кумедний вигляд.

ЕЛІЗА. З капелюхою лучче буде. (Вдягає свого капелюха і велично пливе до каміна).

ГІҐІНС. Та це ж нова мода! Їй-Богу, і хто б міг подумати!

ДУЛІТЛ (із батьківською гордістю). Ти ба! Я й не гадав, шо її аж до такої краси мона відмить. За таку може гордицця батько, еге ж, хазяїне?

ЕЛІЗА. А шоб ви знали, так митою тут ходить — раз плюнуть. Тут тобі й гаряча вода, й холодна. Хлюпайся собі, скіки хоч! Рушники пухнаті, а вішалки під ними такі гарячі, шо аж пальці мона попекти. Шітки мнякі, шоб шкрябаця, якась деревяна мисочка з милом. А запах же ж від ньо’о, ну прям як од первоцвіту. Т’ер ясно, чо’ всі леді такі помиті ходять. Їм же ж мицця — одна втіха. Знали б вони, як це нам достаєця!

ГІҐІНС. Радий, що ванна вам до вподоби.

ЕЛІЗА. Та до якої там подоби! Оно пані Пірс не дасть збрехать.

ГІҐІНС. Що сталося, пані Пірс?

ПАНІ ПІРС (лагідно). Нічого, пане Гіґінс. Не звертайте уваги.

ЕЛІЗА. Ше трохи — я б йо’ точно потовкла! А то не знаєш, куди тобі очі з сорому дівать. Так я взяла та й рушника на ньо’ почепила. От!

ГІҐІНС. На кого почепила?

ПАНІ ПІРС. На дзеркало, Пане Гіґінс.

ГІҐІНС. Дулітле, ви надто суворо виховали дитину.

ДУЛІТЛ. Я?! Та хто там її виховував! Пройдеся, бувало, ремінцем — ото й усе тобі виховання. Так шо не виніть мене, хазяїне. Не привикла вона ше. Та нічо’! Поживе у вас — навчиця вільної поведінки.

ЕЛІЗА. Не хочу я вільної поведінки! Я ж порядна!

ГІҐІНС. Елізо, іще хоч раз скажете, що ви порядна, — і батько забере вас додому.

ЕЛІЗА. Ага! Ше як забере! Ви йо’о ше не знаєте. Він же ж прийшов, шоб тіки гроші у вас видурить, бо нема за шо нализацця.

ДУЛІТЛ. А шо ж мені ше з тими грошима робить? Церкві жертвувать чи шо? (ЕЛІЗА показує йому язика. ДУЛІТЛА це так розлючує, що ПІКЕРИНҐУ доводиться стати між ними). Ти мені тут язика не розпускай! І диви, шоб оцей жинтільмен на те’е не жалівсь! Бо як дам!

ГІҐІНС. У вас будуть іще якісь настанови для доньки? Може, хочете благословити її на прощання?

ДУЛІТЛ. Е, нє-є, хазяїне. Не такий я дурний, шоб дітям розповідать, чого сам учився. З ними й так одна морока! Хоч’те, шоб вона розуму набралась, так беріть ременяку та й учіть самі! Ну, бувайте, панове! (Збирається йти).

ГІҐІНС (тоном наказу). Стійте! Ви повинні регулярно навідувати дочку. Це ваш батьківський обов’язок. Мій брат — священик. Він допоможе вам напучувати дитину.

ДУЛІТЛ (ухильно). Ну, добре, добре. Прийду. Тіки на цьому тижні не зможу. Працюю, бачте, далеченько. А от потім зато мо’ете на мене розраховувать. Всьо’о вам добро’о, панове. (Поштиво підіймає капелюха перед ПАНІ ПІРС, проте вона не відповідає на вітання, і він рушає до дверей. Обернувшись, підморгує ГІҐІНСОВІ, мабуть, співчуваючи з приводу непростої вдачі ПАНІ ПІРС, після чого виходить слідом за нею).

ЕЛІЗА. Старий брехун! Не вірте ні одному йо’о слову. Та він лучче погодиця, шоб ви на ньо’о бульдога нацькували, чим священика! Т’ер не скоро він до нас заявиця.

ГІҐІНС. Та мені його, чесно кажучи, і не треба. А вам, Елізо?

ЕЛІЗА. Мені тим більш. Очі б мої йо’о не бачили! Шо з ньо’о возьмеш, крім сорому? Чим ото в помиях борсаця, так лучче б ділом зайнявсь!

ПІКЕРИНҐ. А яка його справжня робота?

ЕЛІЗА. Видурювать у людей гроші. Це він уміє! А так він грабарем робив. Ше, бува, й зара’ бере лопату, шоб розімняця. Та й непогано цим заробля. А ви шо, вже не хоч’те казать мені «панна»?

ПІКЕРИНҐ. Перепрошую, панно Дулітл. Я обмовився.

ЕЛІЗА. Та нічо’; то я так… Просто воно гарно виходить: «панна Дулітл». А т’ер мона, я таксі найму та й проїдусь по Друрі-Лейн? Я б там вийшла й веліла б шохверу мене підождать. Тіки шоб же ж дівки наші побачили! Хай знають своє місце! Балакать з ними, ясне діло, я не буду!

ПІКЕРИНҐ. Ліпше зачекайте на новий одяг.

ГІҐІНС. Крім того, навіть світським дамам не годиться забувати давніх друзів. Ми називаємо це снобізмом.

ЕЛІЗА. От тіки ж не записуйте їх мені в друзі! То такі, шо не раз брали мене на глузи! Ну нічо’. Я їм носа втру! Шо ж, як тре’ підождать одежу, так я підожду. Ой же ж мені кортить одіцця по-модньому! Пані Пірс говоре, шо дасте різне, шоб спать і шоб днем ходить. Хоч, як на мене, то я б не тратилась на те, в чім нікому й не покажусь. А потім, мені й подумать страшно, шо оце зимою перед сном тра’ холодну одежу надягать.

ПАНІ ПІРС (повертається). Елізо, принесли нове вбрання, ходімо поміряти.

ЕЛІЗА. Уй-й-й! (У захваті вибігає з кімнати).

ПАНІ ПІРС (виходячи за нею). Не бігайте стрімголов по дому, дитя моє. (Зачиняє за собою двері).

ГІҐІНС. Пікеринґ, перед нами тяжка робота.

ПІКЕРИНҐ (переконано). Так, Гіґінсе, дуже тяжка.

ГІҐІНС. Розкажіть мені алфавіт.

ЕЛІЗА. Тю! Я ж не дитина, шоб мене так учить!

ГІҐІНС (гримає на неї). Розказуйте алфавіт!

ПІКЕРИНҐ. Спробуйте, панно Дулітл. Згодом ви зрозумієте, навіщо це треба. В нього своя методика, робіть, як він каже.

ЕЛІЗА. Ну, добре вже. Розкажу. Як там воно: а… би… ви… ги…

ГІҐІНС (рикнувши, мов поранений лев). Замовкніть! Пікеринґ, ви тільки послухайте! І на таку освіту ми з вами даємо гроші! Це нещасне створіння дев’ять років просиділо в школі, а ми з вами платили за те, щоб її навчали мови Шекспіра й Мілтона. І ось вам результат: «а, би, ви, ги…» (До ЕЛІЗИ). Повторіть: А, Бе, Ве, Ге, Ґе…

ЕЛІЗА (мало не плаче). Так я ж і кажу: А, би, ви, ги, ги…

ГІҐІНС. Досить цього. А тепер скажіть «фіолетова фіалка».

ЕЛІЗА. Хвіолетова хвіалка.

ГІҐІНС. Притисніть нижню губу до верхніх зубів. А тепер скажіть: «Фіалка!»

ЕЛІЗА. Хв-хв-хв! Хф! Ф! Фіалка!

ПІКЕРИНҐ. Добре. Просто чудово, панно Дулітл!

ГІҐІНС. Чорт забирай! Їй це вдалося з першого разу! Ми таки зробимо з неї герцогиню! (До ЕЛІЗИ). Тільки добре собі затямте: ще хоч раз ви скажете мені «проХВесор», «мНякий» чи «не Филюйтесь», я сам, цими руками, візьму вас за коси й тричі проволочу довкола кімнати. (Наголошуючи на вимові). Проф-ф-фесор! М-й-й-акий! Не хвилюйтесь!

ЕЛІЗА (хлипаючи). Я чую, шо у вас виходе якось по-шляхецькому! А сама ше так не можу!

ГІҐІНС. Якщо ви вже відчуваєте різницю, то якого ж біса розрюмсались?! Пікеринґ, дайте їй шоколадку.

ПІКЕРИНҐ. Заспокойтеся, панно Дулітл… Не треба плакати. У вас усе так добре виходить! Учитися — зовсім не боляче. Даю слово, що не дозволю йому волокти вас за коси.

ГІҐІНС. Ну, все на сьогодні. Ідіть до пані Пірс і розкажіть їй, чого вас тут навчили. Тільки добре старайтеся! І не ковтайте «ч», коли вимовляєте «що»! Наступний урок сьогодні о пів на п’яту. Все, вільні.