У місіс Гіґінс день гостей. Ніхто ще не прибув. Її вітальні, що в помешканні на Челсійській набережній, має три вікна на Темзу, а стеля не така високо-гордовита, як мало б воно бути в старіших будинках, котрі претендують на старовинність. Вікна — до підлоги: вони відчинені на балкон, де повно квітів у горщиках. Коли стати обличчям до вікон, то камін буде ліворуч, а двері — в стіні праворуч, біля того кутка, котрий найближче до вікон. Місіс Гіґінс виховано на Моррісові та Берн-Джонсові, тож її кімната зовсім не схожа на синову, що на Вімпол-стріт, — не захаращена меблями, столиками й дрібничковими прикрасами. Посеред кімнати — велика отоманка, і ця турецька тахта, разом із килимом, Моррісовими шпалерами, та Моррісовими ж ситцевими гардинами, та парчевими покривалами на отоманці і її подушках, — ото і вся обстанова, яка сама собою надто гарна, й ту красу тільки скрадав би всякий непотрібний дріб’язок. На стінах висять кілька добротних олійних картин із тридцятирічної давности виставок ґалереї Ґросвенор — у них більше від Берн-Джонса, не від Вістлера. Єдиний тут пейзаж належить пензлеві Сесіла Лоунсона, з рубенсівською масштабністю. Є тут і портрет самої місіс Гіґінс: такою замолоду вона кидала виклик тодішній моді, убравшись в один з россеттівських костюмів, які, скарикатурені вульґарним нерозумінням, призвели до безглуздь простонародного естетизму сімдесятих років минулого сторіччя.
Сама ж місіс Гіґінс, що вже переступила межу шістдесяти літ і давно не клопочеться тим, щоб одягатися всупереч моді, сидить у кутку, навкоси від дверей, за вишукано простим письмовим столом із дзвінковою кнопкою під рукою. Трохи далі, між нею і найближчим до неї вікном, стоїть чіпендейлівське крісло. Біля іншої стіни, майже навпроти дверей, видно єлизаветинське крісло, грубо різьблене, в дусі Ініґо Джонса. Під тією самою стіною — рояль у гарному чохлі. Куток між каміном і вікном зайнятий диванчиком із подушками, обтягненими Моррісовим ситцем. Час — між четвертою і п’ятою пополудні.
Рвучко розчахнуто двері — влітає Гіґінс, не скинувши капелюха.
Місіс Гіґінс(нажахано). Генрі! (Сварячи його). Що тобі треба тут сьогодні? У мене ж день гостей, і ти обіцяв не приходити сьогодні! (Він нахиляється поцілувати матір, а вона знімає йому з голови капелюха і подає йому в руки).
Гіґінс. Оце ще! (Кидає капелюха на стіл).
Місіс Гіґінс. Зараз же вертайся додому.
Гіґінс(цілуючи матір). Та знаю, мамо. Я ж прийшов зумисне.
Місіс Гіґінс. І все одно не смій! Серйозно кажу, Генрі. Ти відлякуєш усіх моїх друзів: як застануть тебе тут, то вже й не приходять більше.
Гіґінс. Дурниці! Знаю, не веду я світської мови, але ж ніхто на це не зважає. (Сідає на диванчик).
Місіс Гіґінс. Ого! Так-то вже й не зважають? Світська мова, кажеш? А несвітська твоя мова? Справді, дорогенький, нічого тобі тут робити!
Гіґінс. А таки є що робити. Маю роботу для вас. Фонетичну роботу.
Місіс Гіґінс. І не вмовляй, дорогенький, перепрошую, але мені не до твоїх голосівок. Та ще як здумаю про твої прегарні листівки з твоїм фірмовим скорописом, та про те, що маю перечитувати ще й копії тих листівок, писані нормальними літерами, які ти так завбачливо прикладаєш!..
Гіґінс. Ну, це не фонетична робота.
Місіс Гіґінс. Ти сказав: фонетична.
Гіґінс. Ваша частина роботи — не фонетична. Я підібрав дівчину…
Місіс Гіґінс. Це означає, що якась дівчина підібрала тебе?
Гіґінс. Зовсім ні. Це не любовна історія.
Місіс Гіґінс. Як жаль!
Гіґінс. Чому?
Місіс Гіґінс. Ну полюбив би ти якусь жінку віком до сорока п’яти! Коли ти вже роздивишся, що довкола таки є трохи молодих вродливиць?
Гіґінс. Ох, не можу я морочитися з молодими вродливицями! Жінка, яку можна полюбити, — в моєму уявленні, — це хтось якнайподібніший до вас, мамо. Ніколи я не дійду до того, щоб щиро захоплюватися молодими жінками: надто глибоко вкоренилися деякі звички, щоб їх міняти. (Рвучко підводячись і походжаючи по кімнаті, ще й брязкаючи грошима та ключами в кишенях штанів). До того ж, усі вони дурепи.
Місіс Гіґінс. Знаєш, що ти зробив би, коли б любив мене по-справжньому, Генрі?
Гіґінс. Та годі-бо! Ну що? Женився б, не інакше.
Місіс Гіґінс. Ні. Облишив би метушню та повиймав руки з кишень. (Із жестом відчаю він скоряється і знов сідає). От хороший хлопчик! А зараз розкажи мені про ту дівчину.
Гіґінс. Сьогодні вона з’явиться до вас із візитом.
Місіс Гіґінс. Не пригадую, щоб я її запрошувала.
Гіґінс. Не ви, а я запросив її. Бо ви, коли б знали, хто вона, нізащо не запросили б її до себе.
Місіс Гіґінс. Отакої! А чому ж?
Гіґінс. Ну, ось у чім річ. Вона — проста квіткарка. Я підібрав її на вулиці.
Місіс Гіґінс. І запросив її на мій день гостей!
Гіґінс(підходячи до матері, щоб підлеститись). О, все буде гаразд! Я навчив її правильно розмовляти і дав їй точні вказівки, як поводитись. Їй велено триматися двох тем: погоди та здоров’я всіх присутніх — «Гарний день!» та «Як ся маєте?» — і взагалі не дуже розводитись. Так буде безпечно.
Місіс Гіґінс. Безпечно! Говорити про наше здоров’я! Про наші нутрощі! Може, й про наш зовнішній вигляд! Як ти скотився до таких дурощів, Генрі?
Гіґінс(нетерпляче). Ну треба ж їй хоч про щось говорити! (Бере себе в руки й знов сідає). О, вона поводитиметься добре, не зчиняйте бучі! Пікерінґ теж бере участь у цій справі разом зі мною. Я так наче побився об заклад, що через півроку покажу її на люди як герцогиню. Кілька місяців тому я почав роботу з нею, і вона так швидко проґресує — мов пожежа! Я виграю свій заклад. Вухо в неї чутке, і навчити її виявилось легше, ніж моїх учнів-буржуа, бо ж їй треба вивчити зовсім нову мову. По-англійському вона розмовляє майже так, як ви по-французькому.
Місіс Гіґінс. Принаймні, це задовільно.
Гіґінс. Ну, це так і не зовсім так.
Місіс Гіґінс. Що ти хочеш цим сказати?
Гіґінс. Бачите, її вимову я виправив як слід, але ви повинні зважити не лише те, як дівчина вимовляє, а й що вона вимовляє, і ось тут…
Їхню розмову уриває покоївка, що сповіщає про прибуття гостей.
Покоївка. Місіс та міс Ейнсфорд-Гіл! (Виходить).
Гіґінс. О Господи! (Зривається на ноги, хапає свого капелюха зі столу й рушає до дверей, але не встигає — мати відрекомендовує його своїм гостям).
Місіс та міс Ейнсфорд-Гіл — це ті самі мати й дочка, що ховалися від дощу в Ковент-Ґардені. Мати — добре вихована, спокійна, але на обличчі в неї написаний постійний клопіт через нестатки. Дочка ж виробила собі веселий вигляд, мовляв, світське товариство для мене — рідна домівка: бравада шляхетної вбогости.
Місіс Ейнсфорд-Гіл(до місіс Гіґінс). Гау ду ю ду?
Міс Ейнсфорд-Гіл. Гау д’ї ду? (Тисне руку господині).
Місіс Гіґінс(відрекомендовує). Мій син Генрі!
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Ваш славетний син! Я так бажала познайомитися з вами, професоре Гіґінсе!
Гіґінс(понуро, не ступивши й кроку в її напрямку). Дуже радий. (Прихиляється до рояля й рвучко кланяється).
Міс Ейнсфорд-Гіл(прямуючи до нього з самовпевненою фамільярністю). Гау ду ю ду?
Гіґінс(витріщившись на неї). Десь я вас уже бачив. Ніяк не згадаю, де в чорта бачив, але голос ваш пам’ятаю. (Похмуро). Та дарма. Ви вже сядьте.
Місіс Гіґінс. З жалем повинна вам сказати, що мій славетний син зовсім не знає манер. Ви вже не ображайтесь на нього.
Міс Ейнсфорд-Гіл. Я — ні. (Сідає в єлизаветинське крісло).
Місіс Ейнсфорд-Гіл(трохи збентежено). Та немає ж за що. (Сідає на отоманці, між дочкою та місіс Гіґінс, що повернула свого стільця спинкою до письмового столу).
Гіґінс. О, невже я повівся нечемно? Я не хотів.
Він переходить до центрального вікна й, ставши спиною до товариства, споглядає річку й квіти в Бетерсі-парку, так ніби перед ним крижана пустеля. Знову входить Покоївка, вводячи Пікерінґа.
Покоївка. Полковник Пікерінґ! (Вона виходить).
Пікерінґ. Гау ду ю ду, місіс Гіґінс?
Місіс Гіґінс. Я така рада, що ви прийшли! Чи знайомі ви з місіс Ейнсфорд-Гіл… з міс Ейнсфорд-Гіл? (Обмін поклонами. Полковник ставить чіпендейлівське крісло трохи наперед, між місіс Гіл та місіс Гіґінс, і сідає).
Пікерінґ. Чи Генрі сказав вам, чого ми прийшли?
Гіґінс(через плече). Нас урвали — прокляття!
Місіс Гіґінс. Ой, Генрі, Генрі, ну як же ти…!
Місіс Ейнсфорд-Гіл(напівпідводячись). Ми заважаємо?
Місіс Гіґінс(підводячись і змушуючи гостю знову сісти). Ні-ні! Ви нагодились якраз дуже до речі: ми хотіли б познайомити вас із однією нашою приятелькою.
Гіґінс(обернувшись, із виразом просвітління й надії). Так, присягаюся святим Георгієм! Нам потрібні двоє-троє людей. Ви підійдете, як і будь-хто, незгірш.
Вертається покоївка, вводячи Фредді.
Покоївка. Містер Ейнсфорд-Гіл!
Гіґінс(не витерпівши, майже на повен голос). Святий Боже! Ще один з них.
Фредді(тиснучи руку місіс Гіґінс). Ах ді ду?
Місіс Гіґінс. Чудово, що ви прийшли! (Знайомлячи). Полковник Пікерінґ.
Фредді(кланяючись). Ах ді ду?
Місіс Гіґінс. Навряд чи ви знайомі з моїм сином, професором Гіґінсом.
Фредді(підходячи до Гіґінса). Ах ді ду?
Гіґінс(дивлячись на Фредді, мов на кишенькового злодія). Я ладен поклястися, що десь вас уже стрічав. Де це було?
Фредді. Щось не пригадую.
Гіґінс(змирившись). Та дарма, це не має значення. Сідайте.
Він тисне руку Фредді, майже жбурляючи того на отоманку, обличчям до вікна, потім обходить отоманку.
Гіґінс. Ну, от ми й повсідалися! (Сідає на отоманку біля місіс Ейнсфорд-Гіл, по ліву руч від неї). А тепер — про якого дідька ми будемо говорити, поки прибуде Елайза?
Місіс Гіґінс. Генрі, ти ж душа вечірок Королівського товариства! А на не таких високих зібраннях, ти, сказати правду, просто нестерпний.
Гіґінс. Справді? Вельми шкодую. (Зненацька просяявши). А таки-так, я нестерпний! (Гучно). Ха-ха!
Міс Ейнсфорд-Гіл(що дивиться на Гіґінса як на цілком підхожий шлюбний варіант). А мені це подобається. Я ж зовсім не знаю світської мови. От коли б усі були щирі та говорили все, що думають насправді!
Гіґінс(знову хмурніючи). Боже борони!
Місіс Ейнсфорд-Гіл(підхоплюючи доччину тему). Але чому?
Гіґінс. Те, що, як людям здається, вони повинні думати, уже само собою мерзота. Але Господь знає: коли б люди говорили все, що думають насправді, вони б цим зіпсували всю виставу. Чи ви гадаєте, що вам дійсно було б приємно, коли б я виступив отут, виплеснувши все, що справді маю на думці?
Міс Ейнсфорд-Гіл(весело). То ваші думки такі дуже цинічні?
Гіґінс. Цинічні! Хто в дідька сказав, що мої думки цинічні? Я тільки хотів сказати, що це було б непристойно.
Місіс Ейнсфорд-Гіл(поважно). Ой! Я певна, ви це кажете не на повному серйозі, містере Гіґінсе.
Гіґінс. Бачите, ми всі дикуни, хто більш, хто менш. Вважається, що ми цивілізовані та культурні, що тямимо в поезії, філософії, мистецтві й науці і всьому іншому, — але чи ж багато з нас знає бодай значення цих слів? (До міс Гіл). Що ви знаєте про поезію? (До місіс Гіл). Що ви знаєте про науку? (Показуючи на Фредді). Що знає він про мистецтво чи про науку, чи там ще про щось? І що я, на вашу думку, знаю в чорта про філософію?
Місіс Гіґінс(застережливо). Чи про манери, Генрі?
Покоївка(відчиняючи двері). Міс Дулитл! (Виходить).
Гіґінс(схоплюючись і підбігаючи до місіс Гіґінс). Це вона, мамо! (Стає навшпиньки й над материною головою показує Елайзі на миґах, хто з присутніх жінок — господиня).
Елайза, вишукано вбрана, справляє, увійшовши до кімнати, враження такої непересічної шляхетности та вроди, що всі присутні мимоволі встають. Уловивши Гіґінсові вказівки, вона із завченою грацією підходить до місіс Гіґінс.
Лайза(вимовляючи слова з педантичною правильністю і дуже милою інтонацією). Гау ду ю ду, місіс Гіґінс? (Вона ледь затинається, аби не «проковтнути» «Г» в слові «Гіґінс», але цілком успішно вимовляє важкий для неї звук). Містер Гіґінс казав, що мені можна завітати до вас.
Місіс Гіґінс(щиросердо). Правильно — і я справді вельми рада бачити вас.
Пікерінґ. Гау ду ю ду, міс Дулитл?
Лайза(тиснучи йому руку). Полковник Пікерінґ, чи не так?
Місіс Ейнсфорд-Гіл. У мене таке відчуття, ніби ми з вами вже десь бачились, міс Дулитл. Я пам’ятаю ваші очі.
Лайза. Гау ду ю ду? (Граційно сідає на отоманку — на місце, яке щойно звільнив Гіґінс).
Місіс Ейнсфорд-Гіл(знайомлячи). Моя дочка Клара!
Лайза. Гау ду ю ду?
Клара(імпульсивно). Гау ду ю ду? (Сідає на отоманку поруч Елайзи, пожираючи ту очима).
Фредді(переходячи до їхньої половини отоманки). Я, безперечно, уже мав задоволення вас бачити!
Місіс Ейнсфорд-Гіл(знайомлячи). Мій син Фредді.
Лайза. Гау ду ю ду?
Фредді кланяється й сідає в єлизаветинське крісло, не зводячи з Елайзи захопленого погляду.
Гіґінс(зненацька). Святий Боже! Так — я все пригадав! (Усі витріщаються на нього). Ковент-Ґарден! (Сприкрено). От чортівня!
Місіс Гіґінс. Генрі, прошу тебе! (Помітивши, що він збирається сісти на край столу). Не сідай на мій письмовий стіл — ще поламаєш його!
Гіґінс(насуплено). Перепрошую.
Він прямує до дивана, але дорогою перечіплюється через камінові ґратки та щипці й кочергу; виплутується, бурмочучи прокляття, й закінчує свою руйнівну мандрівку, гепнувши так роздратовано на диван, що аж затріщало. Місіс Гіґінс дивиться на нього, але стримується й не каже нічого.
Западає тривала й ніякова пауза.
Місіс Гіґінс(заговорює нарешті, щоб розпочати розмову). Як ви гадаєте, чи не задощить?
Лайза. Невелике зниження тиску на заході наших островів захопить і східні реґіони. Ніщо не вказує на значні зміни в барометричній ситуації.
Фредді. Ха! Ха! Ну й сміхота!
Лайза. Чи я щось не так сказала, молодий чоловіче? Б’юсь об заклад, я все висловила правильно.
Фредді. Ой, помру!
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Я так сподіваюся, що не похолодніє! Довкола стільки того грипу. Ще не було такої весни, щоб уся наша родина не перехворіла грипом.
Лайза(похмуро). У мене тітка померла — кажуть, від грипу.
Місіс Ейнсфорд-Гіл(співчутливо цмокає язиком). !!!
Лайза(тим самим трагічним тоном). Але я не вірю, що стареньку доконав грип, — її уграбали!
Місіс Гіґінс(спантеличено). Уграбали?
Лайза. Та-а-а-ак, хай вас Бог боронить! Бо чого б їй помирати від грипу? Тільки за рік до того вона переборола дифтерію. Я сама на власні очі бачила. Посиніла вона, лежала синя-синя. Усі вже гадали, що тітці кінець, але мій батько розливною ложкою знай заливав джин їй в горлянку, аж поки вона ожила — та так раптово, що перекусила ложку надвоє!
Місіс Ейнсфорд-Гіл(вражено). Боже милий!
Лайза(нагромаджуючи одне звинувачення на друге). Як може жінка з отакою снагою взяти й померти від грипу? А що сталося з її новим бриликом, що мав перейти мені у спадок? Хтось його поцупив! Так ото, кажу, ті, що брилика поцупили, вони ж і її уграбали!
Місіс Ейнсфорд-Гіл. А що означає: «вони її уграбали»?
Гіґінс(квапливо вставляє). О, це такий модний світський вислів! «Уграбати» когось — це те саме, що угробити.
Місіс Ейнсфорд-Гіл(нажахано до Елайзи). Та невже ви насправді вірите, що вашу тітку умертвили?
Лайза. Ще б не вірити! Ті нелюди, з якими вона жила, убили б її і за шпильку від брилика, не те що за брилик!
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Але ж хіба правильно чинив ваш батько, що отак заливав спиртне їй в горлянку? Вона ж могла й від того померти!
Лайза. Тільки не вона! Джин був для тітки — що материнське молоко. До того ж, батько стільки заливав його собі в горлянку, що добре знав, які то чудові ліки.
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Ви хочете сказати, що він пив?
Лайза. Пив! Не те слово. Це було щось хронічне!
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Який ви жах пережили!
Лайза. Та ніякого жаху. Це йому ніскілечки не шкодило, я ж сама бачила. Та й не весь час він прикладався. (Весело). Як найде на нього, сказати б, — коли-не-коли. І з кожною краплиною все добрішає й добрішає. От, було, немає в нього роботи, то мати дасть йому чотири пенси й випхає на вулицю, наказавши не вертатись, аж поки не вип’є рівно стільки, щоб став веселенький та добренький. Не одна жінка мусить отак напувати свого чоловіка, аби з ним можна було жити. (Призвичаївшись, вільно, розкуто). Бачите, річ ось у чім. Якщо чоловік має хоч трохи совісти, то на тверезу голову совість гризе його, і стає він тоді як хмара. Одна чарчина — і де ті гризоти й поділися, ходить собі чоловік щасливий. (До Фредді, що давиться тамованим сміхом). Слухайте, з чого ви хихочете?
Фредді. Та ці модні світські вислови. У вас це виходить жах як добре!
Лайза. Якщо я розмовляю як слід, то з чого ви смієтеся? (До Гіґінса). Чи я сказала щось зайве?
Місіс Гіґінс(квапливо вставляє). Нічого подібного, міс Дулитл!
Лайза. Ну, хоч це добре. (Із запалом). Ось що я завжди кажу…
Гіґінс(підводячись і дивлячись на годинника). Гм!
Лайза(озирнувшись на нього, збагнула натяк і собі підводиться). Що ж, я мушу йти. (Всі підводяться. Фредді йде до дверей). Я така рада, що познайомилася з вами. До побачення! (Тисне руку місіс Гіґінс).
Місіс Гіґінс. До побачення.
Лайза. До побачення, полковнику Пікерінґу.
Пікерінґ. До побачення, міс Дулитл. (Тиснуть одне одному руки).
Лайза(киваючи головою решті). До побачення, всі!
Фредді(відчиняючи їй двері). Ви йдете через Гайдпарк, міс Дулитл? Якщо так…
Лайза(із бездоганно вишуканою дикцією). Пішака через парк? Чорта з два! (Всі потетеріли). Я їду в таксі! (Виходить).
Пікерінґ переводить подих і сідає. Фредді виходить на балкон, аби ще раз, здаля побачити Елайзу.
Місіс Ейнсфорд-Гіл(усе ще не отямившись від потрясіння). Ох, я й справді ніяк не звикну до цієї нової манери висловлюватись!
Клара(падаючи невдоволено в єлизаветинське крісло). Ой, та все гаразд, мамо, все нормально! Люди ще подумають, ніби ми нікуди не ходимо, нікого не бачимо, якщо ви триматиметеся так старомодно.
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Смію сказати, що я дуже старомодна, але я дуже сподіваюсь, що ти, Кларо, не почнеш уживати такі вирази. Я вже наслухалась від тебе, що, мовляв, чоловіки — «паскуди» та що все на світі «свинство» й «мерзота», хоча я твердо переконана, що це жахливі слова й дами такого не говорять. Але те, що ми тільки-но почули, — це вже занадто. Чи не так, полковнику Пікерінґу?
Пікерінґ. Не питайте мене. Кілька останніх років я пробув в Індії, і звичаї, манери так змінилися, що часом я не знаю, де перебуваю: чи на обіді в респектабельному домі, чи в кубрику серед матросів.
Клара. Просто треба звикнути та й годі. Не треба в цьому дошукуватись ні хорошого, ні лихого. Ніхто в це не вкладає ніякого смислу. Воно і чудне, й привабливе і так гостро-дотепно виділяє речі, які самі собою не дуже й розумні. Я в захваті від нової світської говірки, і вона ж нікому й не шкодить.
Місіс Ейнсфорд-Гіл(підводячись). Ну, якщо так, то я думаю, що нам пора вже йти.
Пікерінґ та Гіґінс підводяться.
Клара(підводячись). О так, нам іще треба зробити три візити. До побачення, місіс Гіґінс. До побачення, полковнику Пікерінґу. До побачення, професоре Гіґінсе.
Гіґінс(похмуро йдучи від дивана до неї, щоб провести до дверей). До побачення. Ви ж не забудьте випробовувати нову світську говірку під час ваших трьох візитів. Не нервуйтеся при цьому. Говоріть завзято, з притиском.
Клара(сяючи усмішкою). Неодмінно! До побачення. Які дурниці — вся ця ранньо-вікторіанська удавана вихованість!
Гіґінс(під’юджуючи її). Казна-які дурниці!
Клара. Чорт-зна які дурниці!
Місіс Ейнсфорд-Гіл(судомно). Кларо!
Клара. Ха! Ха! (Виходить, сяючи вся, рада, що дорівнялася до найостаннішої моди, — чути, як вона спускається сходами, купаючись у потоці власного сріблистого сміху).
Фредді(до височин небесних). Ну скажіть, ради Бога… (Схаменувшись, підходить до місіс Гіґінс). До побачення!
Місіс Гіґінс(тиснучи йому руку). До побачення. Чи не хотіли б ви ще раз зустрітися з міс Дулитл?
Фредді(з великим запалом). Так, жах як хотів би!
Місіс Гіґінс. Ну, ви ж знаєте мої дні для гостей.
Фредді. Так. Страшенно вдячний вам! До побачення. (Виходить).
Місіс Ейнсфорд-Гіл. До побачення, містере Гіґінсе.
Гіґінс. До побачення, до побачення.
Місіс Ейнсфорд-Гіл(до Пікерінґа). Нічого не вийде. Ніколи я не присилую себе вживати отакі слова!
Пікерінґ. І не треба. Знаєте, це не обов’язково. Ви чудово обійдетеся без таких висловів.
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Тільки ж Кларочка так на мене напосідає, так вичитує мені, коли я не сиплю найновішим жарґоном! До побачення!
Пікерінґ. До побачення. (Тиснуть одне одному руки).
Місіс Ейнсфорд-Гіл(до місіс Гіґінс). Ви вже не ображайтеся на Клару. (Пікерінґ, уловивши з її стишеної мови, що це не для його вух, нишком приєднується до Гіґінса біля вікна). Ми ж такі убогі! І вона, бідолашна дитина, так мало буває в гостях. Тож вона й не все тямить. (Місіс Гіґінс, завваживши, що очі її гості зволожилися, співчутливо бере її під руку, й вони разом ідуть до дверей). Але хлопець у мене славний, правда ж?
Місіс Гіґінс. Ой, такий милий! Я завжди буду рада бачити його в себе.
Місіс Ейнсфорд-Гіл. Спасибі вам, дорогенька! До побачення! (Виходить).
Гіґінс(жадібно). Ну? Чи можна виводити Елайзу в світ? (Коршаком налітає на матір і тягне її до отоманки; вона сідає там, де сиділа Елайза, а син — ліворуч від неї).
Пікерінґ повертається до свого крісла по праву руч від неї.
Місіс Гіґінс. Ти, дурний хлопчиську, звісно ж, нікуди не можна її виводити! Вона — тріумф твого мистецтва та ще й таланту кравчині, але якщо ти гадаєш, що вона не видає себе кожнісіньким реченням, яке вилітає з її вуст, то ти, либонь, зовсім схибнувся через неї!
Пікерінґ. А може, коли б щось підправити, як ви гадаєте? Я маю на увазі вилучити з її мови кровожерні моменти.
Місіс Гіґінс. Нічого не вийде — допоки вона в руках у Генрі.
Гіґінс(ображено). Хочете сказати, що у мене мова непристойна?
Місіс Гіґінс. Ні, дорогенький, мова твоя була б цілком пристойна — скажімо, десь на баржі серед матросні, але така мова аж ніяк не прикрасить Елайзи на прийомі в саду.
Гіґінс(тяжко скривджений). Ну, я мушу сказати…
Пікерінґ(уриваючи його). Годі-бо, Гіґінсе, пора вже вам знати себе самого. Я такої мови не чував, відколи двадцять років тому ми робили огляди добровольців у Гайд-парку.
Гіґінс(насуплено). Ну, що ж, коли ви таке говорите, я визнаю: мова моя не завжди така, як у єпископа.
Місіс Гіґінс(заспокоюючи Генрі дотиком руки). Полковнику Пікерінґу, скажіть мені, будь ласка: що, достеменно, коїться там, на Вімпол-стріт?
Пікерінґ(бадьоро, от ніби розмова повернула в зовсім інше річище). Ну, я перевізся туди, й ми живемо разом з Генрі. Працюємо удвох над моїми «індійськими діалектами», а ще ми думаємо, що було б зручніше…
Місіс Гіґінс. Так-так. Про це я все знаю — це ви чудово придумали. Але де живе ця дівчина?
Гіґінс. Звісно ж, з нами! Де ж їй ще жити?
Місіс Гіґінс. Але на яких умовах? Чи вона у вас служниця? А як ні — то хто вона для вас?
Пікерінґ(проказуючи повільно). Я здогадуюся, що ви маєте на увазі, місіс Гіґінс.
Гіґінс. Але ви вбийте мене, якщо я знаю! Місяцями я бився над дівчиною, аби дотягти її до сьогоднішнього рівня. До того ж вона й користь приносить. Знає, де в мене що лежить, пам’ятає, коли і з ким я повинен зустрітись, і таке інше.
Місіс Гіґінс. А як уживається з нею твоя економка?
Гіґінс. Місіс Пірс? О, вона така раденька, що стільки обов’язків звалилося з її пліч, адже до Елайзиної з’яви їй доводилось відшукувати мої речі й нагадувати мені про мої домовленості. Але як тільки мова заходить про Елайзу… Не знаю, що за дурна муха вкусила мою економку. Знай твердить: «Ви не думаєте, пане!» Правда ж, Піку?
Пікерінґ. Еге ж, саме так вона це формулює. «Ви не думаєте, пане!» Цими словами вона закінчує кожну розмову про Елайзу.
Гіґінс. Так ніби я хоч на мить коли перестаю думати про дівчину та її кляті голосівки й шелестівки. Я геть виснажився, думаючи про неї, стежачи за її губами, зубами й язиком, не кажучи вже про її душу — найхимерніше з усього того набору.
Місіс Гіґінс. Ну хто ж ви ще, як не двоє немовлят, що тішаться своєю живою лялькою?
Гіґінс. Тішаться! Та за тяжчу роботу я ще ніколи не брався — це щира правда, мамо! Але ж ти навіть не уявляєш, як це страшенно цікаво: взяти одне людське створіння й зробити з нього щось зовсім інше, давши йому нову мову. Це ж заповнює щонайглибшу прірву, яка відділяє клас від класу й душу від душі.
Пікерінґ(підсуваючи своє крісло ближче до місіс Гіґінс і жваво перехиляючись до неї). Так, це неймовірно цікаво! Запевняю вас, місіс Гіґінс, що ми ставимось до Елайзи дуже серйозно. Щотижня… майже щодня! — помічаємо за нею якусь нову зміну. (Ще ближче підсуваючись). Кожен відтинок її розвитку ми записуємо… десятки грамофонних дисків та фотографій…
Гіґінс(насипаючись на матір з другого боку). Так, чорт забирай! Ще жоден з моїх експериментів не захоплював мене так, як оцей. Вона заповнила собою наше життя по вінця, правда ж, Піку?
Пікерінґ. Ми завжди говоримо про Елайзу.
Гіґінс. Навчаємо Елайзу.
Пікерінґ. Рівняємо Елайзу.
Місіс Гіґінс. Що?!
Гіґінс. Винаходимо нові Елайзи.
Говорять разом.
Гіґінс. Знаєш, яке у неї надзвичайно чутке вухо…
Пікерінґ. Запевняю вас, дорога місіс Гіґінс: ця дівчина…
Гіґінс. …як у папуги! Я випробував її слух на всі…
Пікерінґ. …геній! Вона чудово грає на роялі.
Гіґінс. …звуки, які тільки може вимовляти людина…
Пікерінґ. Ми брали її на концерти класичної музики і в мюзик…
Гіґінс. …які тільки є в європейських та африканських мовах, у готентотських…
Пікерінґ. …холи, і все це вона сприймає, а, прийшовши додому…
Гіґінс. …говірках, те, на що у мене пішли роки праці…
Пікерінґ. …програє все, що почула, на роялі, хай то буде…
Гіґінс. …вона все це підхоплює єдиним нападом, ураз, от ніби…
Пікерінґ. …Бетховен чи Брамс, Леґар чи Лайонел Монктон…
Гіґінс. …займалася цим усе своє життя.
Пікерінґ. …хоча ще півроку тому вона й до клавішів не торкалася…
Місіс Гіґінс(затуляючи пальцями вуха, бо чоловіки наприкінці намагаються перекричати один одного й лемент їхній стає просто нестерпний). Ш-ш-ш-ш! (Вони замовкають).
Пікерінґ. Перепрошую! (Винувато ставить своє крісло назад).
Гіґінс. Даруйте, мамо! Коли Пікерінґ розкричиться, ніхто вже не вставить слова.
Місіс Гіґінс. Заспокойся, Генрі. Полковнику Пікерінґу, невже ви не усвідомлюєте, що, коли Елайза увійшла в дім на Вімпол-стріт, щось іще увійшло разом з нею?
Пікерінґ. Батечко її увійшов. Але Генрі швидко здихався його.
Місіс Гіґінс. Доречніше було б, якби прийшла її мати. А що мати не прийшла, то з’явилось дещо інше.
Пікерінґ. Що ж?
Місіс Гіґінс(мимоволі виказуючи свій вік словом). Проблема!
Пікерінґ. О, я розумію! Проблема, як виставити її напоказ, мов справжню леді.
Гіґінс. Я розв’яжу цю проблему. Я вже наполовину її розв’язав.
Місіс Гіґінс. Ні — ви, двоє неймовірно дурних чоловічих створінь! Проблема полягає в тому, як бути з дівчиною опісля.
Гіґінс. Не бачу в цьому жодних складнощів. Вона зможе йти собі своїм шляхом, використовуючи всі переваги, яких набула в мене.
Місіс Гіґінс. Переваги — як у тієї вбогої жінки, що тільки-но була тут! Манери та звички, що не дозволяють шляхетній леді йти заробляти собі на прожиття і заразом не дають їй доходу шляхетної пані! Це ви маєте на увазі?
Пікерінґ(поблажливо, трохи занудьгувавши). О, та це ми якось залагодимо, місіс Гіґінс! (Підводиться, щоб іти).
Гіґінс(і собі підводячись). Ми підшукаємо для неї якусь легку роботу.
Пікерінґ. Вона щаслива, нівроку. Не потерпайте за неї. До побачення! (Тисне їй руку, от ніби втішає налякану дитину, й прямує до дверей).
Гіґінс. Принаймні, тепер уже пізно потерпати. Справу зроблено. До побачення, мамо! (Цілує її і йде слідом за Пікерінґом).
Пікерінґ(обернувшись, щоб кинути останнє слово втіхи). Є стільки хороших вакансій! Ми зробимо все, що треба. До побачення!
Гіґінс(до Пікерінґа, коли вони разом виходять за двері). А візьмімо її на Шекспірівську виставку в Ерлс-корт!
Пікерінґ. А чого ж — візьмім! Що то вона скаже — тільки наставляй вуха!
Гіґінс. А як вернемося додому, вона передражнить усіх тих людей!
Пікерінґ. Чудесно! (Чути, як обидва регочуть, спускаючись сходами).
Місіс Гіґінс(нетерпляче, ривком підводиться і знов сідає за свій письмовий стіл до роботи. Відгортає вбік купу безладно накиданих паперів, хапає чистий аркуш зі скриньки з письмовим приладдям і рішуче пробує писати. За третім невдалим нападом здається: шпурляє ручку на підлогу, сердито хапається за краї столу й вигукує). Ох, ці чоловіки! чоловіки!! чоловіки!!!
Зрозуміло, що Елайза поки-що не зійде за герцогиню, а Гіґінс іще не виграв свого закладу. Але півроку ще не спливло, і Елайза встигає зійти — як не за герцогиню, то за княжну. Щоб побачити краєм ока, як у неї це вийшло, уявімо одне з посольств у Лондоні літнього вечора, коли вже споночіло. Над парадними дверима нависає дашок і килим простелено аж на хідник, адже якраз триває великий прийом. Обабіч килима ріденька юрба спостерігає, як прибувають гості. Ось під’їжджає «ролс-ройс». Виходить Пікерінґ у вечірньому вбранні з орденами й медалями і допомагає висісти Елайзі — вона в манто, вечірній сукні, в діамантах, із віялом, квітами та всіма належними аксесуарами. За ними висідає Гіґінс. «Ролс-ройс» від’їжджає, і трійця підіймається східцями й заходить в будинок — двері відчиняються при їхньому наближенні. Всередині будинку вони опиняються в просторому холі, з якого ведуть нагору величні сходи. По ліву руч розташований ґардероб для джентльменів. Гості-чоловіки залишають там свої капелюхи й плащі. Праворуч — двері до жіночого ґардеробу. Леді заходять туди в накидках, а виходять — у всій своїй блискучій пишноті. Пікерінґ щось шепоче Елайзі й показує на жіночий ґардероб. Вона заходить туди. Гіґінс та Пікерінґ скидають свої плащі, беручи номерки в ґардеробника.
Один із гостей, зайнятий тим самим, стоїть спиною до глядача. Забравши свої номерки, він обертається, показуючи себе поважним молодиком із вражаюче зарослим обличчям. Він має величезні вуса, що хвилями єднаються з розкішними бакенбардами. Кущі волосся хвилюються на його бровах, його чуприна низько підстрижена на потилиці й лисніє, щедро чимось намащена. Вбраний він дуже гарно. На грудях у нього кілька нікчемних медалей. З усього видно, що це чужинець, наздогад — вусатий пандур з Угорщини, але, попри люте враження від його волохатости, він вельми люб’язний і привітно-балакучий.
Впізнавши Гіґінса, він широко розводить руки й наближається до того, сповнений ентузіазму.
Вусань. Маестро, маестро! (Обіймає Гіґінса й розціловує його в обидві щоки). Ви пам’ятаєте мене?
Гіґінс. Ні. Не пам’ятаю. Хто ви в чорта такий?
Вусань. Я — ваш учень, ваш перший учень, ваш найкращий та найбільший учень. Я той самий малий Непомук, той чудо-хлопець. Я прославив ваше ім’я по всій Європі. Ви навчали мене фонетики. Ви не могли забути мене.
Гіґінс. Чом ви не голитеся?
Непомук. Я не маю вашої імпозантної зовнішности, вашого підборіддя, гордого чола. Коли я поголюся, ніхто мене не помічає. А так усі мене знають, звуть мене «Волосатий Дік».
Гіґінс. А що ви тут робите, серед усіх цих великих цабе?
Непомук. Я — перекладач. Я розмовляю тридцятьма двома мовами, їм не обійтися без мене на цих міжнародних вечірках. Ви — великий знавець жарґону кокні: хай тільки людина розтулить рота — і ви тут-таки вкажете її точну адресу в межах Лондона. А я вкажу будь-чию адресу в межах Європи.
Ліврейний лакей збігає вниз по сходах і підходить до Непомука.
Лакей. Ви потрібні нагорі! Її світлість не може порозумітися з одним грецьким паном.
Непомук. Дякую — так, негайно!
Лакей зникає в юрбі.
Непомук(До Гіґінса). Цей грецький дипломат прикидається, ніби ні слова не розуміє й не розмовляє по-англійському. Мене він не ошукає! Він-бо син годинникаря з Кларкенвела. А розмовляє такою каліченою англійщиною, що не сміє й слова мовити, бо зразу ж виказує своє походження. Я допоможу йому прикидатися, але здеру з нього за це грубі гроші! З усіх них здеру гроші. Ха-ха! (Поспішає нагору).
Пікерінґ. Чи з цього молодця справді такий великий знавець? Чи не викриє він Елайзи й чи не почне її шантажувати?
Гіґінс. Побачимо. Викриє її — я програю свій заклад.
Елайза повертається з ґардеробної і приєднується до чоловіків.
Пікерінґ. Ну, а зараз, Елайзо, в бій! Ви готові?
Лайза. А ви нервуєтеся, полковнику?
Пікерінґ. Страшенно! Почуваюся точнісінько так, як було колись перед першим моїм боєм. Але це тільки перший раз страшно.
Лайза. А для мене це не перший раз, полковнику. Я проробляла це разів п’ятдесят — ні, сотні разів! — коли снила уяв у своєму свинарничку в Ейнджел-корті. І зараз я сню уяв. Пообіцяйте мені, що не дозволите професорові Гіґінсу розбудити мене, бо коли він мене таки розбудить, я все-все позабуваю і знов заговорю так, як говорила колись на Друрі-лейн.
Пікерінґ. Ані пари з уст, Гіґінсе! (До Елайзи). Ну, готові?
Лайза. Готова.
Пікерінґ. Ходім!
Вони підіймаються сходами, Гіґінс іде позаду. Пікерінґ щось шепоче лакеєві на першому сходовому майданчику.
Лакей першого майданчика. Міс Дулитл, полковник Пікерінґ, професор Гіґінс!
Лакей другого майданчика. Міс Дулитл, полковник Пікерінґ, професор Гіґінс!
Нагорі, де кінчаються сходи, гостей приймають посол з дружиною, біля якої стоїть Непомук.
Господиня(тиснучи Елайзі руку). Гау ду ю ду?
Господар(у тому ж дусі). Гау ду ю ду? Гау ду ю ду, Пікерінґу?
Лайза(із ґраційною поважністю, яка вселяє шанобливий острах у господиню). Гау ду ю ду? (Проходить до вітальні).
Господиня. Це ваша прийомна дочка, полковнику Пікерінґу? Вона зробить сенсацію.
Пікерінґ. Це така добрість з вашого боку — запросити її заради мене! (Проходить далі).
Господиня(до Непомука). Вивідайте усе про неї!
Непомук(кланяючись). Ваша світлосте… (Щезає в юрбі).
Господар. Гау д’ї ду, Гіґінсе? Тут у вас сьогодні є суперник. Він назвався вашим учнем. Чи годиться він на що-небудь?
Гіґінс. Він може вивчити мову за півмісяця, знає їх десятки. Це певна ознака, що дурень. А в фонетиці — взагалі нуль.
Господиня. Гау д’ї ду, професоре?
Гіґінс. Гау ду ю ду? Вся ця затія — жахлива докука для вас. Даруйте, що я беру в ній участь! (Проходить далі).
У вітальні й далі, в анфіладі салонів, прийом у повному розпалі. Елайза проходить через усі ці приміщення. Вона так зосередилася на своєму випробуванні, що йде, мов сновида в пустелі, а не як дебютантка у світській юрбі. Люди припиняють розмови, щоб подивитися на неї, милуючись її сукнею, діамантами й дивною привабою її вроди. Молодняк по кутках вилазить на стільці, щоб хоч побачити її.
Господар і господиня вертаються зі сходів до вітальні й приєднуються до гостей. Гіґінс, понурий і сповнений зневаги до світської метушні, підходить до гурту, де господарі підтримують жваву балачку.
Господиня. Ах, ось і професор Гіґінс! Він нам скаже. Розкажіть нам усе про ту чарівну юну леді, професоре!
Гіґінс(майже похмуро). Про яку таку чарівну юну леді?
Господиня. Та добре ви знаєте, про яку. Мені кажуть, що в Лондоні не було нічого подібного до неї, відколи люди видиралися на стільці, аби глянути на місіс Ленґтрі.
Непомук, переповнений новинами, приєднується до гурту.
Господиня. Ах, ось і ви нарешті, Непомуку! Чи вивідали ви все про ту пані Дулитл?
Непомук. Я вивідав усе про неї! Вона — підставна особа.
Господиня. Підставна особа! О ні!
Непомук. Так, так! Їй не ошукати мене. Її прізвище не може бути Дулитл.
Гіґінс. Чом ні?
Непомук. Тому що Дулитл — англійське прізвище. А вона ніяка не англійка.
Господиня. Яка нісенітниця! По-англійському вона розмовляє просто чудово.
Непомук. Надто чудово! Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б як слід по-англійському? Тільки чужоземці, яких учили розмовляти англійською мовою, розмовляють нею добре.
Господиня. Звісно, вона таки налякала мене своєю манерою вимовляти «Гау ду ю ду». У мене була вчителька, яка точнісінько так вимовляла, і я її смертельно боялася! Ну, а коли вона не англійка, то хто ж вона?
Непомук. Угорка.
Всі. Угорка?!
Непомук. Так, угорка. І королівської крови. Я теж угорець. І теж королівської крови.
Гіґінс. А ви говорили з нею по-угорському?
Непомук. Говорив. Та вона занадто хитра. Сказала: «Будь ласка, розмовляйте зі мною по-англійському: я не розумію французької!» Французької! Вона прикидається, ніби неспроможна відрізнити угорську від французької. Неможливо: вона знає обидві мови.
Гіґінс. А королівська кров? Як ви довідалися про це?
Непомук. Інстинктом, маестро, інстинктом! Тільки мадьярські племена можуть дати отой вигляд божественної справедливости, оті рішучі очі… Вона — князівна!
Господар. А що ви скажете, професоре?
Гіґінс. Я скажу: проста лондонська дівчина з вулиці, яку навчив розмовляти фахівець. Вона — з Друрі-лейн.
Непомук. Ха-ха-ха! Ох, маестро, маестро, ви схибнулись на діалектах кокні! Лондонська вулиця заступила для вас цілий світ.
Гіґінс(до господині). А що скаже ваша світлість?
Господиня. О, я, звісно, згодна з Непомуком! Вона — щонайменше князівна.
Непомук. Не обов’язково законна, звісна річ! Може, від морганатичного шлюбу. Але, безперечно, високого роду.
Гіґінс. Я наполягаю на моїй думці.
Господиня. Ну, ви невиправні!
Гурт розпадається, Гіґінс лишається на самоті. До нього підходить Пікерінґ.
Пікерінґ. Де Елайза? Нам треба не спускати її з ока!
Елайза приєднується до них.
Лайза. Навряд чи я витримаю довше. Усі люди витріщаються на мене. Одна стара дама щойно сказала мені, мовляв, я розмовляю точнісінько, як королева Вікторія. Мені дуже шкода, якщо я програла ваш заклад. Я зробила все, що могла, але так і не зуміла стати такою, як ці люди.
Пікерінґ. Ні, ви не програли, люба! Ви виграли вдесятеро більше!
Гіґінс. Вшиваймося звідсіля! Я вже набазікався з цими телепнями по саму зав’язку.
Пікерінґ. Елайза стомилася, а я зголоднів. Хутко тікаймо звідси та повечеряймо де-небудь!