Піраміда Сонця

Побратим Місяця

Що ж чекає космонавтів на Меркурії, який, одержуючи в сім разів більше тепла, ніж Земля, одним боком буквально купається в сонячному палі, а з тилу відкритий всім холодам космосу?

Тривалий час думали, що там, на освітленому боці, стоять озера розплавленого металу, а на споночілій півкулі течуть ріки рідкого гелію з шматками твердого кисню й водню. Так гадали досить авторитетні вчені.

1829 року в Москві вийшла книга під назвою «Астрономія для тих, хто не знає математики, чи повний огляд цієї науки у новітньому її стані». Автором книги був уже згадуваний французький астроном Жан Байї. У розділі, присвяченому Меркурію, він писав: «Останнім часом помічені на Меркурії надзвичайно високі гори… Є причина думати, що Меркурій оточений повітреподібною атмосферою».

Майже через 150 років один з відомих радянських планетологів Л. В. Ксанфомаліті зазначав, що перша планета Сонячної системи уявлялася вченим такою: «Чорне небо. Розплавлена гарячими променями близького Сонця мертва поверхня. Химерні скелі втопають в озерах розплавленого металу. Сліпуче сонячне світло і глибокі чорні тіні».

Таким бачили земляни меркуріанський ландшафт у докосмічний час. Вчені гадали, що коли планета повернута до світила одним і тим же боком, то сильний розігрів поверхні міг народити басейни з розплавленим оловом, вісмутом, кадмієм, а на зворотному боці, де температура падала за 150 градусів холоду, могли потекти ріки гелію з затверділим киснем та воднем.

Коли ж на планеті була відкрита зміна дня ї ночі і не виявлено помітних ознак атмосфери у буквальному розумінні цього слова, довелося припустити, що цілковитого плавлення поверхневих гірських порід, навіть легкоплавких металів відбуватися там не може. На меркуріанській поверхні ніде не може бути ділянки, яка б тривалий час зберігала дуже високу температуру. Що ж до нічного боку, де панують страшні морози, то оскільки Меркурій позбавлений «повітреподібної атмосфери», там просто замерзати нічому. Отож сподівання на «гелієві ріки і кисневі береги» теж марні.

І все-таки якою температурою може зустріти землян Меркурій? Максимальна температура його поверхні в екваторіальній зоні може досягати 450–480 °C, а вночі знижуватися до мінус 170–180 °C. Після денного нагріву поверхня охолоджується дуже швидко: вже через дві години після смеркання температура сильно нагрітих місць падає до мінус 140 °C. За такої амплітуди коливань температури ні розплавитись, ні замерзнути ніщо не встигає.

Усе це підтвердив космічний апарат «Марінер-10». Він був запущений з Землі як штучна планета Сонячної системи. Траєкторію його польоту розрахували так, щоб при зближенні з Венерою він… відхилився в район Меркурія, пролетів поблизу нього і через кожні 176 земних діб знову повертався до пенатів бога торгівлі і опікуна мандрівників. «Марінер-10» тричі пролетів поблизу Меркурія, сфотографував його поверхню і провів поляризаційні, спектрометричні і магнітометричні дослідження. Перша зустріч посланця Землі з вісником богів відбулася 29 березня 1974 року. Космічний апарат пролетів на відстані 720 кілометрів від Меркурія і зазняв понад дві тисячі кадрів плівки з зображенням його поверхні.

Через 176 діб ненаситний «Марінер-10» знову підлетів за олімпійськими дарами. Його дві телевізійні камери зафіксували близько 40 процентів площі всієї поверхні планети.

16 березня 1975 року відбулося третє і останнє побачення міжпланетного зайди з горопашним кур’єром Олімпу. Міжпланетний корабель пролетів на відстані 320 кілометрів від Меркурія (на такій висоті літають над своєю планетою космонавти Землі). Це дозволило здійснити детальне фотографування рельєфу планети — земляни побачили далеку, за десятки мільйонів кілометрів, планету так виразно, як Місяць у телескоп із Землі.

Подальша доля «Марінер-10» невідома. Після його третього підльоту до планети передача інформації припинилась. Не виключена можливість, що він став бранцем Меркурія. Зустріч земного розвідника з дозорцем Олімпу була, певне, такою дружелюбною, що вони поріднилися навіки.

А що ж земляни? Їм було не до свого посланця, їх приголомшило те, що він побачив і передав.

— Та це ж Місяць! — вигукнули селенологи, побачивши передані знімки. — Невже у нашого супутника з’явився двійник?

Схожість Меркурія з Місяцем була вражаючою. Порівняли їхні фотографії і не могли відрізнити. Як і наш небесний сріблястий красень, перша планета Сонячної системи суціль всіяна короноподібними кратерами діаметром від кількох десятків метрів до 100 і більше кілометрів.

— Сліди метеоритного бомбардування, — висновили спеціалісти.

Незахищений атмосферою Меркурій, як і Місяць, справіку відкритий усім «вітрам» космічного безмежжя.

Що ж це за «вітри», що так густо подзьобали поверхню планети? Звідки вони прилинули? На думку більшості вчених основним постачальником метеоритів слугує потужний астероїдний пояс, що лине між орбітами Марса і Юпітера. Розвиваючи цю гіпотезу, американський планетолог Г. Везерилл пішов далі. Він гадає, що свого часу поблизу Землі і Венери пролітав велетенський астероїд. Під дією сил тяжіння він розпався, і його осколки рівномірно розсіялися по планетах земної групи, завдавши позбавленим газових оболонок тілам значних ударів, сліди від яких дійшли до наших днів у вигляді кратерів.

Та хоч би там що, меркуріанська морфологія кратерів близька до місячної. Їхнє ударне походження не викликає сумнівів. Кожен кратер має добре окреслений вал, сліди викидів роздробленого при ударі матеріалу. Багато кратерів має центральну гірку і терасну структуру внутрішнього схилу.

Земний автоматичний посланець виявив на Меркурії гігантський кратерний район — улоговину Калоріс, або басейн Жари, який ще, за аналогією з з місячним Морем Дощів, назвали Морем Спеки. Його протяжність можна порівняти з довжиною Дніпра. Улоговину облямовує гірський вал висотою до двох кілометрів. Гадають, що це циклопічне утворення — наслідок страхітливого удару астероїда об поверхню планети на останніх стадіях її «народження».

Та не тільки схожістю з Місяцем подивував землян Меркурій. Є на ньому таке, до чого наш супутник, як кажуть, не доріс. Це гігантські гірські «стіни», щось схоже на Велику Китайську стіну, їх назвали ескарпами. Висота цих виступів сягає двох, а в довжину вони тягнуться на сотні кілометрів. Природа меркуріанських «стін» така дивовижна, що дехто приписав їм мало не штучне походження. Насправді ж гірські виступи на Меркурії — результат циклопічного стиснення його поверхні.

Колись, мільярди років тому, розплавлений Меркурій, остигаючи, почав спресовуватись. У процесі цього стиснення й утворилися грандіозні брижі, насуви, складки.

Є, правда, й інша гіпотеза походження ескарпів, їхнім творцем називають… Сонце. Оскільки Меркурій дуже поволі обертається навколо своєї осі, а Сонце несамовито ганяє його навколо себе, страхітливі сили тяжіння немов повитягували з бідолашної планети жили. Затвердівши, ці «витяги» так і залишилися кам’яними виступами, ніби велетенські бархани в пустелі. Екзотичне пояснення, але маловірогідне.

Отже, кратери, басейни, ескарпи… А як їх назвали?