П’ятнадцятирічний капітан

Частина третя. Капітан Сенд

Жах, скорбота і відчай охопили пасажирів «Пілігрима», які щойно стали свідками страшної трагедії. Усі були приголомшені загибеллю майже всього екіпажу судна. Бачити на власні очі жахливу трагедію і не мати ані найменшої можливості зробити бодай щось для порятунку товаришів… Яка лиха доля послала цього смугача назустріч шхуні?

Місіс Велдон мовчки впала на коліна. Маленький Джек став навколішки поряд з нею і заплаканою нянею Нен; Дік Сенд, старий Том та інші негри стояли, сумно схиливши голови. Їхні губи безгучно промовляли слова молитви. Кузен Бенедикт приголомшено дивився на пустельний океан… Нарешті місіс Велдон, не підводячись із колін, тихо мовила:

– Помолімося за нещасних і попросімо у Господа сили й мужності для тих, хто вцілів!

З усієї команди «Пілігрима» за капітана, боцмана й матросів на борту відтепер залишався тільки Дік Сенд – п’ятнадцятирічний юнак, майже хлопчик. Саме йому належало не тільки замінити досвідчену команду, а й узяти на себе відповідальність за долю пасажирів: місіс Велдон та її близьких. Були ще п’ятеро темношкірих чоловіків, готових до будь-яких випробувань і праці, але вони геть нічогісінько не тямили у морській справі.

Дік застиг на палубі, схрестивши руки на грудях. Він не міг одірвати очей від місця, де зникли в морській безодні капітан Галл і всі китобої з «Пілігрима». Потім обвів поглядом обрій. На сотні миль довкола – тільки небо і вода. Жодного судна, в якого можна було б попросити допомоги або хоч би пересадити на його борт місіс Велдон і Джека. Сам він не збирався покидати «Пілігрим» і готовий був зробити все можливе, щоб привести корабель до найближчого порту…

Цієї миті за три кроки від Діка Сенда на палубі з’явився кок Неґоро. Хоч португалець бачив увесь перебіг трагічної гонитви за китом, але його обличчя залишалося незворушним, ніби нічого не сталося.

– Ви хотіли поговорити зі мною? – обернувся юнак до суднового кока.

– Ні, – холодно відповів Неґоро. – Якби я й хотів поговорити з кимось, то радше з містером Галлом чи боцманом…

– Ви ж знаєте, що вони обоє загинули! – вигукнув Дік.

– Хто ж тепер командує судном? – зневажливо посміхнувся португалець.

– Я! – не вагаючись, відповів Дік Сенд.

– Ви?! – Неґоро презирливо стенув плечима. – П’ятнадцятирічний капітан?

– Саме так – п’ятнадцятирічний капітан! – рішуче відповів юнак.

– «Пілігрим» не залишиться без капітана, – місіс Велдон підійшла до них і твердо глянула в обличчя Неґоро. – Його ім’я – Дік Сенд. Затямте це, сер. Накази капітана не обговорюються.

Кок глузливо вклонився, щось невиразно буркнув і пішов до свого камбузу.

– Тепер доля корабля, а з ним і наші долі – у твоїх руках, Діку, – місіс Велдон обійняла юнака. – Я вірю, що ти впораєшся!

Вітер тим часом дедалі дужчав, і судно вже залишило за кормою місце недавньої трагедії. Дік Сенд поглянув на вітрила, а потім обвів пильним поглядом людей, що зібралися на палубі. Він не переоцінював своїх сил, проте, хоч якою важкою була відповідальність, що лягла на його плечі, ухилитися від неї було б ганьбою. Пасажири «Пілігрима» – усі до єдиного – можуть цілком звіритися на нього, і вони ж стануть його опорою і підтримкою. Негрів із «Вальдека» неважко буде навчити ставити й згортати вітрила чи стояти за стерном. Гірше було те, що самому юнакові бракувало потрібних знань, аби визначати за допомогою приладів і астрономічних спостережень точне місце розташування «Пілігрима» у відкритому океані. І то саме тепер, коли корабель так далеко відхилився від курсу. Він міг послуговуватися тільки компасом і лагом, з допомогою яких можна тримати курс і визначати пройдену судном відстань, але цього було замало…

Місіс Велдон, здавалося, розуміла, що коїлося в його душі.

– Том і його товариші – славні люди. Ти можеш покластися на них, Діку, – сказала вона.

– Я знаю. Вони допоможуть мені вести шхуну – за гарної погоди це неважко. Якщо ж погода зіпсується… З Божою поміччю ми й це здолаємо.

– Ти можеш сказати, де «Пілігрим» зараз? – тихо спитала жінка.

– Капітан Галл тільки вчора наніс на мапу місце розташування корабля.

– А ти зможеш вести судно потрібним курсом?

– Сподіваюся. Я триматиму на схід, до південноамериканського узбережжя, а там ми дістанемося до Вальпараїсо, де мали розвантажитися.

– Наша мета зараз – будь-який найближчий американський порт. Головне для нас – дістатися до берега.

– Аякже, місіс Велдон, – упевнено відповів Дік Сенд. – Не хвилюйтеся. Американський берег сягає так далеко, що ми неодмінно до нього пристанемо. Запевняю, що доставлю вас у безпечне місце. Крім того, цілком можливо, що на нашому шляху трапиться яке-небудь судно, що здійснює каботажні рейси. Вітер зараз північно-західний, і якщо він не зміниться, ми дуже швидко побачимо землю… – юнак усміхнувся. – Домчимо стрілою. Але спершу нам з вами необхідно поглянути на мапу й уточнити, де ми тепер.

Дік поспішив до каюти капітана Галла і приніс звідти штурманську мапу з учорашніми координатами судна. Навряд, щоб за минулу добу шхуна пройшла дуже велику відстань.

Місіс Велдон почала пильно роздивлятися мапу.

– Ми ще досить далеко від мети, – промовив Дік Сенд, – але все ж вам не варто хвилюватися. Курс нам відомий, вітер сприятливий і з кожною годиною дужчає. Тому не втрачаймо терпіння…

– Тоді вперед! – вигукнула місіс Велдон і повторила: – Я переконана, що ти впораєшся, Діку!

– Друзі, – звернувся юнак до Тома і його супутників, – відтепер на «Пілігримові» немає іншої команди, крім вас. Від вашої допомоги, спритності та кмітливості залежить дуже багато, і передусім порятунок усіх нас.

– Капітане Дік, – на диво серйозно мовив старий Том, – четверо моїх хлопців і я разом з ними охоче станемо вашими матросами.

– Усі ви, звісно, не моряки, – усміхнувся юнак, – але у вас є головне: неабияка сила і роботящі руки.

– Командуйте, сер!

– Нам слід діяти обережно, – почав Дік, – я не хочу ризикувати й ставити водночас усі вітрила; нехай ми втратимо у швидкості, зате подбаємо про безпеку. Таке рішення диктують обставини… Зараз ми розподілимо обов’язки. Я стоятиму за стерном стільки, скільки мені стане снаги. Проте комусь із вас на деякий час доведеться змінювати мене. Томе, хочете за стерно? Користуватися судновим компасом не так уже й складно, ви швидко навчитеся тримати правильний курс. Від інших знадобляться сила, спритність і увага. Я покажу кожному з вас, що треба робити за різних обставин, тож вам треба тільки точно виконувати мої вказівки…

– Ми готові! – виструнчився старий Том, немов справжній військовий моряк.

– Тоді до роботи, матроси!

Головним завданням для Діка Сенда було ретельно стежити за курсом і швидкістю «Пілігрима» і щодня наносити на мапу пройдений шлях. Для цього справді було цілком достатньо компаса і лага.

На шхуні був гвинтовий лаг із циферблатом. Користуватися цим приладом юнак міг навчити навіть найнедосвідченіших матросів. Та слід було врахувати головне джерело помилок – океанські течії. Будь-які розрахунки тут були марні, тільки астрономічні спостереження давали змогу визначити точне місце розташування корабля в океані. Але молодий капітан ще не мав потрібних знань з астрономії, тому наказав своїм помічникам кидати лаг за борт щопівгодини, а сам заносив покази до суднового журналу.

На «Пілігримі» було два компаси. Один був установлений в нактоузі, просто перед очима стерничого. Його картушка, яку вдень освітлювало сонце, а вночі дві лампи, постійно вказувала курс шхуни. Другий компас був на стелі каюти капітана Галла.

Спершу Дік хотів одвести «Пілігрим» назад – до берегів Нової Зеландії. Цей перехід був би коротшим. Напевно, він так би й зробив, коли б не ходовий північно-західний вітер, що дедалі дужчав. Урешті Дік Сенд вирішив плисти до берегів Америки.

За такого вітру був сенс спробувати поставити головні вітрила, і це вдалося юнакові, хоч і не без певних труднощів. Раніше, коли Дік за сигналом капітана Галла з вельбота повів «Пілігрим» до місця катастрофи, на судні були підняті тільки скісний грот, клівер, фок і марсель. Негри допомогли йому виконати цей маневр, тим паче, що хитавиці й вітру тоді майже не було. Тепер, щоб шхуна йшла повним ходом, слід було поставити всі допоміжні вітрила. Найвідповідальнішу і найскладнішу частину роботи молодий капітан узяв на себе, а в іншому поклався на своїх тямущих і сильних помічників, однак пам’ятаючи, що завзяття велетня Геркулеса слід контролювати. Коли маневр удався, Дік Сенд полегшено зітхнув.

Том, що весь цей час стояв за стерном, звільнився з вахти, і Дік став на своє місце.

«Пілігрим», ледь нахилившись на правий борт, стрімко мчав на схід. Плаский кільватер, що залишався за кормою на воді, свідчив про чудову форму підводної частини судна та його високі морехідні якості. Нова команда з чорношкірих матросів зібралася на палубі, готова виконати будь-яке завдання свого капітана. Але поки сила і напрямок вітру не змінювалися, у команди не було жодної роботи, тож усі могли звести дух.

Місіс Велдон, яка уважно спостерігала всю епопею з підняттям вітрил, полегшено зітхнула, потисла руку молодому капітанові й, відчувши велику втому через хвилювання останніх годин, разом із сином та нянею пішла перепочити до своєї каюти.

Лише кузен Бенедикт замислено походжав палубою шхуни. Він ніби й не помітив, як враз змінилося життя на судні. Звісно, його неймовірно засмутила загибель безталанних мисливців – капітана Галла та інших членів команди, яку він ще й бачив на власні очі. Проте вже невдовзі ентомолога опанувала звична задумливість. Тільки раз кузен Бенедикт трохи пожвавився: коли йому врешті вдалося натраптти на борту «Пілігрима» на цікавого для нього представника комашиного світу. Він нагодився саме вчасно, бо Неґоро намірився безжально розчавити ногою величезного таргана. Вчений обурено напосівся на суднового кока. Втім, португалець спокійнісінько пустив його гнівні слова повз вуха. А увагу кузена Бенедикта тепер цілком поглинув порятований од неминучої смерті тарган.

Неґоро більше не поривався ставити під сумнів авторитет п’ятнадцятирічного капітана. Він і далі рідко з’являвся на палубі, а коли до нього зверталися, мовчки виконував усі вказівки. Та Дік Сенд, як і раніше, не довіряв судновому кокові. Юний капітан твердо вирішив: якщо португалець бодай у чомусь його не послухається, він його замкне у трюмі на весь час плавання. Няня-негритянка Нен, вправна кухарка, чудово зможе його замінити. Проте португалець, очевидно здогадуючись, що за ним пильно стежать, поводився бездоганно і надзвичайно обережно.

Життя на «Пілігримі» знову йшло своїм звичним плином, але того першого дня Дікові довелося перейматися усім: він силкувався дати всьому лад на судні, щоб зарадити будь-яким несподіванкам. Проти ночі вітрильні кораблі зазвичай зменшують площу вітрил, згортаюаючи верхні. Робиться це з обачності, щоб корабель не наражався на несподівані шквали, тоді судну не страшна різка зміна погоди. Але Дік не став цього робити: йому не хотілося зменшувати швидкість судна, поки воно не вибралося з цієї пустельної частини океану. Крім того, молодому капітанові довелося простояти на вахті першу ніч, щоб самому пильнувати за роботою його недосвідченої команди…

Надвечір дванадцятого лютого, через два дні після загибелі капітана Галла, погода зіпсувалася: вітер раптово подужчав, почалася хитавиця. Десь опівночі на шхуні сталася прикра пригода: компас, що висів у капітановій каюті, мабуть, через хитавицю, зірвався з міцного бронзового кільця, впав і розбився. Дік Сенд, який на той час знову стояв за стерном, дуже засмутився, дізнавшись про це. Тепер у нього залишився тільки компас.

Удень, поки молодий капітан відпочивав, за стерном стояли Том або його син Бат – потроху обоє ставали непоганими стерничими. Часто під час свого короткого відпочинку юнак розмовляв з матір’ю маленького Джека, а сам Джек став нерозлучний з Дінго. Дік високо цінував підтримку і поради цієї сміливої й розумної жінки. Іноді він показував їй на мапі шлях, пройдений «Пілігримом» за день, додаючи з натхненням:

– Як бачите, місіс Велдон, якщо утримається вітер, уже за кілька днів ми з вами споглядатимемо береги Південної Америки!

Негри дедалі краще опановували матроське ремество, а старого Тома юний капітан призначив боцманом і старшим по вахті.

Шхуна досі перебувала в пустельній частині океану, де можна було не боятися зіткнення із зустрічним кораблем. Проте Дік Сенд постійно вимагав від вахтових якнайбільшої пильності. З настанням темряви він обов’язково наказував запалювати ходові вогні на бортах шхуни: зелений ліхтар на правому і червоний – на лівому. Молодий капітан намагався не проминути жодної дрібниці й щоночі стояв на містку біля стерна.

Через кілька безсонних ночей Дік відчув, що страшенно втомився; він ледве тримав стерно і врешті дав собі перепочинок на кілька годин. На містку його заступив Том, а Геркулес із Актеоном тим часом несли вахту на бакові.

Низькі хмари всуціль заснували небо: стояла така пітьма, що з палуби неможливо було розгледіти горішні вітрила. На кормі ледь світився нактоуз, а на палубі судна панував густий морок.

Близько третьої години ночі старого Тома почав змагати сон. Його стомлені очі заплющилися, і він ненадовго задрімав, стоячи біля стерна. Тим часом на палубі промайнула чиясь швидка тінь. То був Неґоро. Нечутно підкравшись до суднового компаса, кок швидко поклав під нактоуз якийсь важкий предмет, а потім так само швидко зник.

Цим предметом був залізний брусок, що одразу ж змінив покази компаса. Тепер стрілка приладу вказувала на північний схід, а загальне відхилення від правильного курсу сягало чотирьох румбів, тобто становило майже половину прямого кута…

Отямившись від своєї раптової дрімоти, Том кинув погляд на компас і подумав, що шхуна збилася з курсу. Він повернув стерно, вважаючи, що виправляє помилку, а насправді скерував корабель на південний схід.

Відтоді «Пілігрим» продовжував рухатися з колишньою швидкістю, але вже геть іншим курсом.

На шхуні був барометр, і Дік Сенд непогано на ньому розумівся. Він добре засвоїв ті кілька настанов, що їх устиг дати йому капітан Галл.

Протягом наступних десяти днів «Пілігрим» продовжував свій шлях без особливих пригод, при цьому барометр безперервно падав. Це провіщало наближення тривалої негоди. Юного капітана не так тривожила думка про близьку бурю, як те, що на обрії досі не було жодних ознак берега, який, за його розрахунками, вже мав би з’явитися.

Дікові Сенду вже доводилося бути учасником трьох далеких плавань на китобійних суднах, тобто перетинати цю частину Тихого океану. І щоразу сюди навідувалися то американські, то англійські, то іспанські трансокеанські пароплави. Але тепер, вдивляючись удалину, він не бачив жодного корабля з тих, що обслуговують пасажирські лінії, які з’єднують дві півкулі. Юнак не полишав надії або пересадити своїх пасажирів на борт зустрічного судна, або ж попросити про допомогу кількох досвідчених матросів і, можливо, офіцера, що має штурманські навички.

Але море й досі було пустельним. Це його дивувало, проте Дік навіть не підозрював, що тепер «Пілігрим» перебуває набагато південніше, ніж він гадав. Сильні течії в цій частині океану і неправильні покази компаса, який Неґоро зіпсував своєю злочинною рукою, призвели до значного відхилення шхуни від курсу…

Дік стояв на бакові, марно оглядаючи обрій крізь підзорну трубу. «Пілігрим» добряче хитало.

– Нічого не видно, Діку? – запитала місіс Велдон, підходячи до нього і прикриваючись долонею од вітру і солоних бризок.

– Нічого, – похмуро відповів юнак. – Я дуже здивований. Вітер дужчає, туман розвіявся, але берега не видно, хоча він має бути зовсім поряд.

– Ти не міг помилитися в своїх обчисленнях, Діку?

– Я роблю все, що належить: від того дня, коли загинув капітан Галл, я ретельно стежу за швидкістю і записую покази приладів… Після того як вітер подужчав, ми проходимо близько ста вісімдесяти миль на добу, і начебто все йде чудово, проте… Найдивніше те, що на своєму шляху ми досі не зустріли жодного судна, які часто курсують у цих водах! Зрозуміло, місіс Велдон, я почувався б значно спокійніше і впевненіше, якби ви з Джеком були у безпеці, на якомусь іншому судні, бо думки про ваше благополуччя й безпеку непокоять мене…

– Ти ні в чому не винен, Діку. Адже я сама вирішила плисти на «Пілігримі»… То ти вважаєш, що зміг би самостійно впоратися з кораблем?

– Звичайно!

Місіс Велдон усміхнулася, погладила юнака по руці й мовчки відійшла – його рішучість і виваженість дещо підбадьорили жінку.

Двадцятого лютого барометр провіщав дощ, а в цю пору року заразом слід було очікувати й сильного вітру. Та оскільки дощ довго барився, Дік Сенд зрозумів, що негода буде тривалою. Так воно й сталося.

Молодий капітан мусив ужити застережливих заходів, щоб вітер не позривав вітрила на «Пілігримі» і не пошкодив такелаж. А через сильну хитавицю й недосвідченість чорношкірих матросів це виявилося справою нелегкою. Дік Сенд разом з Батом і Остіном не без зусиль прибрали брамсель. Якби падіння барометра не було таким зловісним, він би не став цього робити, але коли вітер набирає ураганної сили, тоді конче треба не просто зменшити площу вітрил, а й полегшити щогли, спустивши на палубу брам-рею. Коли цю двогодинну роботу було завершено, шхуна пішла рівніше.

Протягом трьох наступних днів сила і напрям вітру відчутно не змінювалися. Небо грізно супилося, над морем навис густий туман. Дік почав непокоїтися. Він увесь час перебував на палубі й майже не відпочивав.

Близько четвертої години дня на палубі показався Неґоро, який тепер рідко виходив зі свого камбуза. Дінго цього разу не вибіг, як завжди, і не загавкав на суднового кока – очевидно, дрімав десь у закутку. Португалець трохи постояв, уважно вдивляючись в обрій. Чи то Неґоро нічого не тямив у морській справі, чи геть не розумів, що й довгі високі хвилі, і швидкість руху хмар, і вітер, що дедалі дужчає, провіщають бурю, яка вже лютує десь поблизу і от-от наздожене корабель. Проте обличчя португальця й далі було незворушним і не виказувало ані найменшого занепокоєння. А його губи скривилися в якійсь зловтішній посмішці. Потім кок спокійно пішов до камбузу…

Одна обставина залишалася незмінно сприятливою для «Пілігрима» – судно йшло під ходовим вітром. Навіть якби він перетворився на бурю, зрештою, шхуна тільки швидше досягла б американського узбережжя. Корпус корабель мав надійний і міцний; Діка Сенда турбувала єдина думка: як уникнути помилок надалі, коли доведеться причалювати до незнайомого берега? Непокоїли його й грози, що зривалися несподівано, переходили у зливи, – тоді навколо «Пілігрима» майже увесь час клубочився густий туман. Іноді вахтовий годинами нічого не бачив перед собою, і судно доводилося вести навмання.

«Пілігрим» непогано тримався на хвилях, та все ж його добряче хилитало. На щастя, місіс Велдон не брала морська хвороба, зате її маленького сина вона жорстоко мучила, і жінка не полишала хлопчика. Кузен Бенедикт переносив усі випробування зі стійкістю комах, у товаристві яких він проводив більшу частину часу, вивчаючи свою колекцію, начебто був не у відкритому океані, а у себе в кабінеті. Що ж до негрів-матросів, то всі вони й далі старанно виконували суднові роботи, слухаючись наказів юного капітана.

Дев’ятого березня, через двадцять сім днів після загибелі капітана Галла, Дік стояв на бакові. Том уже вкотре опускав лаг за борт. Старий перевірив, чи міцно прилад прив’язаний до ліня, і закинув його у хвилі.

– О господи, капітане! – несподівано вигукнув він.

– Що сталося, Томе?

– Лінь лопнув! – Том розгублено дивився на оцупок у своїх руках.

Це видавалося дуже дивним. «Невже новий лінь міг перетертися через те, що ним часто користувалися?» – сумнівався Дік Сенд. Проте це сталося, і лаг затонув. Відтепер Дік більше не мав змоги визначати швидкість судна. У юного капітана з усіх приладів залишився тільки компас. Якби ж він знав, що покази компаса неправильні!

Через три дні барометр упав іще нижче; погода швидко псувалася, насувався потужний ураган. Швидкість вітру досягла шістдесяти миль на годину і далі зростала. Налетів шквал, який зірвав уже зарифлений марсель, одне із залишених на судні вітрил, яке Дік не встиг прибрати, і поніс його клапті в океан.

Дік Сенд думав тільки про одне: ось-ось мав з’явитися берег, і тоді погано кероване судно на шаленій швидкості налетить на прибережні рифи або скелі й неминуче розіб’ється. Він побіг на бак – жодних ознак землі попереду не було, хоч як пильно юнак вдивлявся в імлисту далечінь.

Злісна посмішка промайнула на смуглявому обличчі Неґоро, який знову з’явився на палубі, немов примара.

Це був справжній ураган, один з тих жахливих буревіїв, які викидають на берег кораблі, що стоять у портах на якорях, зривають з будинків дахи і з корінням викорчовують столітні дерева.

Усі вітрила на «Пілігримі» довелося прибрати, шхуну шалено підкидало на величезних валах, що котилися океаном, кільова хитавиця була такою сильною, що судно, йдучи носом проти хвилі, іноді переставало слухатися стерна.

Дік Сенд ні на мить не полишав стерна. Він і його помічники поприв’язувалися за пояси мотузками, щоб їх не змило хвилею в море. Інші пасажири за наказом капітана сиділи по своїх каютах. Палубні люки були щільно задраєні. На щастя, «Пілігрим» був правильно завантажений, і, попри жахливу хитавицю, вантаж у трюмах не зрушився з місця. Дік весь цей час майже не спав, і місіс Велдон наполягла, щоб він бодай трохи перепочив. Чотирнадцятого березня близько півночі юнак покинув свій пост, аби поспати хоч зо дві години, залишивши замість себе Тома й Бата. Обидва були в кормовій надбудові, де тим часом сталося пригода.

Несподівано до них підійшов Неґоро, який украй рідко виходив на корму. Здавалося, він хотів завести з ними якусь балачку. Раптово шхуна від удару шквалу так різко нахилилася на борт, що батько й син не встигли навіть глянути на кока, як Неґоро впав і, напевно, його би змило за борт, коли б він не вхопився за нактоуз.

Том відчайдушно скрикнув, злякавшись, що кок пошкодить компас.

Дік Сенд прокинувся від цього крику й одразу прибіг на корму. Але він не побачив, як португалець, швидко схопившись на ноги, дістав з-під нактоуза якусь залізяку і пожбурив її за борт.

– Що тут сталося?

– Клятий кок упав і зачепив компас! – старий показав на Неґоро.

Молодий капітан занепокоєно схилився над нактоузом. «Хух!» – йому відлягло від серця: компас був цілий і неушкоджений.

– Що ви тут робите о такій порі? – спитав у кока Дік.

– Що хочу, те й роблю. Хіба не можна? – нахабно вишкірився Неґоро.

Тієї ж миті важка Геркулесова рука лягла на плече португальця.

– Капітане Сенд, – продуднів велетень, – дозвольте мені пожбурити цього негідника за борт. Акули зрадіють подарункові.

– Ще не час… – обличчя Діка Сенда спохмурніло. – Неґоро! Я забороняю вам підніматися на місток! І затямте собі – за першого ж порушення наказу я всаджу вам у голову кулю… Забирайтеся геть!

Геркулес прибрав руку, і Неґоро випростався. Проходячи повз гіганта, він пробурмотів крізь зуби:

– А ти, клята чорномаза мавпо, начувайся: з тобою я ще поквитаюся!

Поглянувши на стрілку компаса, юнак був уражений тим, що напрям вітру так різко змінився за короткий час. Шхуна йшла колишнім курсом, але хвилі, замість накочуватися з корми, тепер били в її лівий борт. Дікові довелося негайно змінити курс на чотири румби, щоб вітер дув з корми, як раніше. Він і не здогадувався, що Неґоро, прибравши з-під компаса залізний брус, знову змінив положення його стрілки…

Увесь тиждень буря не вщухала ні на мить. Аж до двадцять шостого березня вітер безперервно лютував, не даючи можливості поставити вітрила. Нарешті буря почала потроху стихати.

«Пілігрим» мчав на північний схід, долаючи не менше двохсот миль на добу, а землі все не було! Куди ж поділася Америка, хоч Південна, хоч Північна? На це запитання не було відповіді.

Дікові Сенду вже давно закрався у серце сумнів: чи не припустився він часом якоїсь жахливої помилки у своїх обчисленнях? Без лага, без другого компаса, за яким можна було б перевірити покази головного, якщо той зіпсований, юнак почувався геть безпорадним. Увесь час, вільний від вахти біля стерна, він вдивлявся в мапу. Усе ніби йшло як слід, от тільки берега досі не було видно…

Та ось одного дня він нарешті почув, як Геркулес, що стояв на вахті, гукає:

– Земля! Земля!!!

Дік щодуху побіг на бак. Геркулес – не моряк, тому міг помилитися.

– Де? – вигукнув він.

– Там! – відповів велетень, указуючи на ледве помітну цятку на північному сході обрію.

Серце в юного капітана шалено калатало, коли він набачив у просвітку між хмарами щось схоже на гірську вершину. Очевидно, то був якийсь мис на американському континенті.

– Нарешті! – вигукнув юнак, не тямлячись від радості.

Омріяний берег був тепер усього за десять миль з підвітряного боку. «Пілігрим», що плив без вітрил, не міг тримати курс прямо на мис, але за сталого напряму вітру неминуче повинен був підійти до землі ще до полудня. Трохи постоявши на носі, молодий капітан повернувся до стерна, щоб змінити старого Тома.

За кілька годин обрій прояснився, і Дік Сенд виразно побачив скелястий виступ, та хоч як він намагався розгледіти лінію узбережжя, що мала б простягтися за мисом, її не було видно. Тоді він узяв підзорну трубу і повільно оглянув усю східну частину обрію. Там не видно було ані клаптика землі… ні скелястих, ні низьких берегів…

Пополудні помічена вранці вершина зникла далеко позаду шхуни.

Юнак збіг униз по трапу і влетів до каюти, де були місіс Велдон, маленький Джек, стара Нен і кузен Бенедикт.

– Острів! – засмучено вигукнув він. – Це був лише острів!

– Острів, Діку? Але який? – спитала місіс Велдон.

– Зараз подивимося на мапі. Земля, яку ми помітили… Це може бути тільки острів Пасхи. Жодних інших островів у цій частині океану немає…

– Отже, цей острів залишився позаду? І як далеко він лежить від американського узбережжя?

– Нас далеченько віднесло вітром… Хвилинку… Острів Пасхи лежить на відстані близько двох тисяч миль від континенту, – відповів Дік і заклопотано насупив чоло. – Нічого не розумію… Виходить, «Пілігрим» практично не зрушив з місця! Чи це буря віднесла нас у протилежний бік? Як могло статися, що ми й досі так далеко від континенту? Місіс Велдон… Я не годен пояснити… Хіба що компас у нас несправний. Зате тепер ми, принаймні, знаємо, куди нас загнала буря, а не пливемо навмання! Щойно вона вщухне, ми зійдемо на берег…

Дік щосили прагнув, щоб вітер ущух, небо прояснилося, а їхня шхуна перестала бути забавкою стихій. Тоді днів за десять усі вони, нарешті, ступлять на землю Південної Америки. Добре й те, що міцно збудований і чудово оснащений «Пілігрим» майже не постраждав від несамовитої стихії. Він утратив один лише марсель, але без нього, зрештою, можна обійтися. Жодна крапля води не просочилася в трюм судна крізь ретельно законопачені шви корпуса й палуби. Та й помпи були цілком справні.

Ось чому появу на обрії острова Пасхи юнак усе ж вважав за щасливу ознаку.

Сподівання п’ятнадцятирічного капітана начебто починали справджуватися.

Буря потроху вщухала, і хоча море й досі було бурхливим, вітер потроху слабшав, повільно змінюючись на західний. Ще зарано було думати про те, щоб напинати вітрила, проте Діка втішало бодай те, що над ранок хитавиця стала відчутно меншою.

Уранці на палубу почали виходити пасажири. Місіс Велдон перша залишила каюту і піднялася на місток. За останні кілька днів Дік страшенно схуд і змарнів.

– Мій любий капітане! – промовила вона, простягаючи руку для привітання.

– Доброго ранку, місіс Велдон, – усміхнувся Дік. – Усе ж вам не варто було виходити на палубу, тут і досі небезпечно. Я ж просив вас…

– Щось підказує мені, що буря вже вщухає.

– Ви не помилилися. Погода поліпшується, – погодився Дік Сенд. – Вітер слабшає. Сподіваюся, найгірше вже позаду.

– Дай боже Діку! Але скільки тобі довелося зазнати, бідний мій хлопчику! Тобі треба відпочити…

– Я не відчуваю втоми, – заперечив юнак. – Головне для мене – безпека пасажирів «Пілігрима». Залишилося тільки привести шхуну в порт.

– Діку, – схвильовано мовила місіс Велдон, – ані я, ані мій чоловік ніколи не забудемо того, що ти зробив!

– Що ви, місіс Велдон… – пробурмотів Дік. – Я лише виконував свій обов’язок, та й годі. Ви ж самі призначили мене бути за старшого на кораблі.

– Колись, щойно ти скінчиш навчання, тебе призначать повноправним капітаном судна – одного з тих, що належать торговому дому Джеймса Велдона. У найбезнадійніших обставинах ти повівся як справжній чоловік. А для мене ти воістину став рідним сином…

Двадцять дев’ятого березня вітер вщух, і Дік Сенд наважився поставити фок і марсель, щоб збільшити швидкість ходу «Пілігрима» і лягти на колишній курс – на схід. Під орудою молодого капітана чорношкірі матроси бадьоро взялися до діла. Без особливих труднощів команді вдалося підняти вітрила, згорнуті перед бурею; цього було досить, щоб забезпечити шхуні швидкість двісті з гаком миль на добу.

Наступного дня небо все частіше почало просвічуватися крізь хмари, в розриви між ними пробивалися промені ще блідого сонця й золотили поверхню океану. Погода справді дедалі кращала. На судні повідкривали всі люки, аби провітрити приміщення. Свіже, насичене сіллю повітря увірвалося в трюми, кубрик, кают-компанію. Мокрі вітрила розклали сушитися на палубі, розпочалося генеральне прибирання – молодий капітан не міг допустити, щоб його корабель увійшов у порт брудним і пошарпаним.

Швидкість шхуни Дік Сенд тепер вимірював лише за кільватером – слідом, що його залишає судно за кормою. Спосіб цей був дуже приблизним, та все ж юнак не сумнівався, що земля з’явиться на обрії не пізніше, ніж за тиждень.

– Чудово, мій любий, – місіс Велдон зазирнула в штурманську мапу. – Як ти гадаєш, де нам удасться висісти?

– Десь на узбережжі між Чилі й Перу, – Дік показав на довгу, химерно порізану берегову смугу. – Точніше визначити важко. Там чимало дрібних бухт, але напевно сказати, яка з них виявиться найближчою до нас, поки неможливо. Та хоч де б ви висіли на берег, звідусіль зможете повернутися до Сан-Франциско. Пароплави «Тихоокеанської судноплавної компанії» регулярно заходять в усі головні порти узбережжя, а звідти – пряма дорога на Каліфорнію.

– Хіба ти не збираєшся вести «Пілігрим» до Сан-Франциско?

– Авжеж! Проте найперше я хотів би зробити дві речі: посадити вас на комфортабельний пасажирський пароплав, а потім, якщо мені пощастить знайти штурмана й кількох досвідчених матросів, навідатися до Вальпараїсо і нарешті розвантажити наші трюми. Саме так учинив би капітан Галл…

– Роби, як вважаєш за потрібне, Діку, – кивнула місіс Велдон. – Про все це ми ще встигнемо поговорити… А тепер скажи мені: ти, здається, боявся без лоцмана наближатися до незнайомого берега…