Після тебе

1

Кремезний чоловік у кінці бару пітніє. Він понуро звісив голову над своїм подвійним скотчем, але щохвилини підводить очі та озирається на двері позаду. Рясний піт на його обличчі виблискує у вогнях злітної смуги. Чується довгий уривчастий видих, наче він зітхає, — і очі знову повертаються до склянки.

— Пробачте…

Я перестаю дивитися на склянки, які натираю, та кидаю на нього погляд.

— Можна мені ще один?

Я б сказала йому, що це не дуже хороша думка, що це не допоможе і що може стати тільки гірше. Але він уже дорослий хлопчик, а до закриття лишилося п’ятнадцять хвилин — згідно з правилами закладу, я не маю причин йому відмовити. Я підходжу, беру його склянку й підношу до розливального пристрою. Він киває на пляшку:

— Подвійний. — І проводить товстою долонею вниз по вологому обличчю.

— Сім фунтів двадцять пенсів, будь ласка.

Уже за чверть одинадцята, вечір вівторка, і я в тематичному ірландському пабі «Трилисник та конюшина»[1] в аеропорту Лондон-Сіті, хоча він не більш ірландський, ніж Магатма Ґанді. Ми вже ось-ось зачинимося на ніч — за десять хвилин після зльоту останнього літака. Зараз тут лише я, напружений молодик із ноутбуком, смішливі жінки за другим столиком та оцей чоловік, що колише свій подвійний «Джеймсон». Вони чекають на свій рейс: або SC107 до Стокгольма, або DB224 до Мюнхена — останній затримали на сорок хвилин.

Я на зміні з полудня, бо в Карлі заболів живіт і вона пішла додому. То нічого — я не проти залишитися допізна. Тихенько підмугикуючи третьому диску альбому «Кельтські сопілки Смарагдового краю»[2], я підходжу до двох жінок, щоб забрати порожні склянки. Вони дивляться якесь відео на телефоні та сміються п’яним сміхом.

— Це моя онука, їй п’ять днів, — каже блондинка, коли я нахиляюся по склянки.

— Дуже мила, — усміхаюсь я у відповідь. Мені всі маленькі діти схожі на пухкі булочки.

— Вона живе у Швеції, а я ніколи там не була. Але ж треба поїхати побачити свою першу онуку, правда?

— Ми пиячимо за народження дитини, — розсміялися вони. — Може, вип’єте з нами? Давайте, відірвіться від роботи лише на п’ять хвилин. Ми ніколи не доп’ємо цієї пляшки.

— Ой, а ось і наш. Ходімо, Дор.

Засвітився новий напис на табло, і вони хутко збирають свої речі. Мабуть, лише я помічаю деяку непевність їхньої ходи, коли вони прямують на посадку. Я ставлю їхні келихи на стійку й оглядаю приміщення в пошуках порожнього посуду.

— Вам ніколи не хочеться? — Низенька жінка повернулася по шарф.

— Вибачте?

— Ну, ви ходите по залі, кінець зміни. Стрибнути на літак — і вж-ж-ж! Я б так і зробила. — Вона знову засміялася. — Кожного дня, чорт забирай.

Я усміхаюсь професійною усмішкою, яку можна зрозуміти як завгодно, і повертаюся до бару.

Навколо мене крамниці зачиняються на ніч — чується брязкання металевих ролет, які ховають невиправдано дорогі сумочки й «Тоблерони»[3], що рятують пасажирів, якщо ті не встигли купити комусь подарунок. Зникають вогні на третьому, п’ятому й одинадцятому виходах, і в нічне небо злітають останні на сьогодні пасажири. Вайолет, прибиральниця з Конґо, штовхає свій візок до мене, похитуючи стегнами. Її черевики з гумовими підошвами трохи риплять об блискучий мармолеум.

— Доброго вечора, люба.

— Доброго, Вайолет.

— Не варто тобі бути тут так пізно — треба бути вдома, зі своїми близькими, сонечко.

Вона каже мені одне й те саме кожного вечора.

— Та ще й не дуже пізно. — Моя відповідь також однакова щоразу.

Вдоволена, вона продовжує свій шлях.

Напружений молодик із ноутбуком та спітнілий любитель скотчу вже пішли. Я закінчую розставляти склянки та підбиваю касу, двічі перевіряючи, щоб цифри на чеках збіглися з тими, що в касі. Потім занотовую все в книгу, перевіряю пляшки й пишу, що треба замовити. І саме цієї миті помічаю, що на стільці й досі висить пальто кремезного чоловіка. Я підходжу й дивлюсь на табло: саме триває посадка на рейс до Мюнхена. Це якщо в мене буде настрій побігти й віддати йому пальто. Я дивлюсь іще раз, а потім повільно йду до чоловічого туалету.

— Гей, є тут хто?

Звідти чути придушений голос, із нотками істерики. Я штовхаю двері.

Любитель скотчу схилився над раковиною та хлюпає воду собі в обличчя — бліде як крейда.

— Що, вже мій рейс?

— Тільки-но оголосили. У вас, певно, є ще декілька хвилин.

Я вже хочу піти, але щось мене спиняє. Чоловік пильно дивиться на мене, і його очі — наче два ґудзики — сповнені переляку.

— Я не можу. — Він бере паперовий рушник та витирає обличчя. — Не можу я сісти в той літак.

Я чекаю.

— Я маю летіти на зустріч із новим босом, але не можу. Я не наважився йому сказати, що боюся літати. — Він трусить головою. — Не те що боюся — мене це жахає.

Я відпускаю двері, і вони зачиняються за мною.

— А що за нова робота?

Він кліпає очима:

— Ем… запчастини. Я новий старший регіональний менеджер. Запчастини. Я регіональний менеджер із запчастин для гальм у «Hunt Motors».

— Звучить дуже відповідально, — зауважую я. — У вас є… гальма.

— Я довго чекав на цю можливість. — Він важко глитнув. — Не хочу тепер померти у вогняній кулі. Не хочу померти в клятій летючій вогняній кулі.

Хочеться сказати, що навряд чи це буде летюча куля — радше швидко падаюча. Але це б йому мало допомогло. Він знову хлюпає водою собі в обличчя, і я подаю йому рушник.

— Дякую, — чути його непевний видих. Він трохи підбирається, намагаючись дати собі раду. — Певен, що вам ніколи ще не доводилося бачити такого ідіота, як я, еге ж?

— Десь по чотири рази на день.

Його очі-ґудзики розширюються.

— Десь чотири рази на день мені доводиться витягати когось із чоловічого туалету. І зазвичай саме через страх літати, — пояснюю я.

Він кліпає очима.

— Але, знаєте, я завжди всім кажу, що жоден літак, який вилетів із цього аеропорту, не впав.

Його шия посунулась назад у комірці.

— Правда?

— Жоден.

— Навіть… навіть маленької аварії на злітній смузі не було?

Я знизую плечима.

— Тут доволі нудно. Люди летять туди, куди їм треба, а через декілька днів повертаються. — Я знову штовхаю двері, щоб відчинити. Наприкінці дня запах у туалеті так собі. — У будь-якому разі, думаю, що з вами могло б статись і дещо гірше.

— Ну… мабуть, правда ваша. — Він обдумує мої слова, дивлячись на мене з півоберта. — Так що, по чотири на день?

— Іноді й більше. А тепер, якщо ви не проти, я маю повертатися. Не думаю, що мені піде на користь, якщо люди надто часто бачитимуть, як я виходжу з чоловічих туалетів.

Він усміхається, і на мить я уявляю його за інших умов: енергійний чоловік. Радісний. Успішний керівник у галузі автомобільних запчастин на міжнародному рівні.

— Там наче ваш рейс оголошують.

— Ви вважаєте, що все буде гаразд?

— З вами все буде добре. Це дуже безпечні авіалінії. Усього години дві-три з вашого життя — та й по всьому. Дивіться, п’ять хвилин тому сів рейс SK491, і, йдучи до свого виходу, ви зустрінете стюардів та стюардес, які сміються й весело базікають, прямуючи додому. Для них політ мало чим відрізняється від поїздки на автобусі. Хтось літає два, три, навіть чотири рази на день. Вони ж не дурні: якби це було небезпечно, хіба стали б вони це робити?

— Поїздки на автобусі, — повторює він.

— Навіть безпечніше, ніж на автобусі. Набагато.

— Це точно. — Одна його брова злітає вгору. — На дорогах стільки ідіотів.

Я киваю.

Він поправляє краватку.

— Це серйозна робота.

— Буде шкода, якщо ви втратите цю можливість через таку дрібницю. Ви швидко звикнете літати.

— Може, й так… Дякую вам, міс…?

— Луїза, — кажу.

— Дякую вам, Луїзо. Ви дуже добра. — Він уважно дивиться на мене. — Може… Чи не… не хотіли б ви якось піти зі мною кудись випити?

— Сер, там оголошують ваш рейс, — відповідаю я й відчиняю для нього двері.

Він киває та намагається приховати зніяковіння, риючись у кишенях.

— Так, звісно… ну, я піду.

— Щасти вам із гальмами!

За дві хвилини я бачу, що він заблював усю третю кабінку.

О пів на другу я повертаюся додому, у мовчазну квартиру. Переодягаюся в піжамні штани й кофту з капюшоном, іду до холодильника, дістаю пляшку білого вина й наливаю собі склянку. Вино кислюче. Я перевіряю етикетку та згадую, що відкоркувала пляшку минулого вечора й забула заткнути корком. Мабуть, не варто надто сильно переживати з цього приводу — і я вмощуюсь у кріслі зі склянкою в руці.

На камінній полиці дві листівки. Одна від батьків — вони вітають мене з днем народження. Оте «Всього найкращого» від мами ріже, наче ножем. Друга від сестри — вона хоче приїхати до мене на вихідні разом із Томом. Надійшла шість місяців тому. На автовідповідачі два повідомлення: одне від дантиста, друге — ні.

«Привіт, Луїзо. Це Джаред. Ми бачились у “Брудній качці”, пам’ятаєш? Ну, ми тойво, трахалися [приглушений сміх]. Я… ну… мені сподобалося. Може, ми б могли зустрітися знову? У тебе є мій номер…»

У пляшці нічого не лишилось, і я розмірковую, чи не вийти ще по одну. Та виходити не хочеться. Не хочеться, щоб Самір із цілодобового магазину знову глузував щодо моїх постійних пляшок «піно ґріджо». Не хочу ні з ким говорити. Раптом на мене напала така втома, що аж у голові гуде, — зрозуміло, що навіть якщо я ляжу в ліжко, то заснути не зможу. Я згадую Джареда та його нігті на руках — у них дуже дивна форма. Мене хвилює, якщо в людей дивні нігті? Я тупо дивлюся на голі стіни вітальні й раптом розумію, що насправді потребую повітря. Дуже потребую повітря. Я відчиняю вікно в коридорі та трохи невпевнено лізу через пожежний вихід на дах.

Уперше я була тут дев’ять місяців тому, коли агент показував мені квартиру і сказав, що попередні мешканці зробили на даху невеличкий садок — декілька рослин у горщиках та маленька лавка. «Звичайно, офіційно це вам не належатиме, але тільки з вашої квартири сюди є прямий вихід. По-моєму, тут мило — можна навіть улаштовувати вечірку!» Я глянула на нього — невже я й справді маю вигляд людини, котра влаштовує вечірки?

Ті рослини вже давно посохли й померли — я не надто вмію піклуватися про щось. Стою на даху, роздивляючись мерехтіння лондонської темряви в мене під ногами. Навкруги мільйони людей живуть, дихають, їдять, сваряться. Мільйони життів, з якими я не маю анічогісінько спільного. Дивний різновид спокою.

Виблискують натрієві лампи, звуки міста здіймаються в повітря. Ревуть двигуни, грюкають двері. За кілька миль на південь чути жорстке лопотіння ґвинтів поліційного гелікоптера, промінь світла з якого пробиває темряву, розшукуючи якогось лиходія в місцевому парку. Десь далеко виє сирена. Тут завжди чути сирену.

«Ви швидко перетворите це місце на справжню домівку», — казав агент. Я майже розсміялася. Це місто таке ж чуже для мене, як і завжди. Зараз для мене будь-яке місто чуже.

Я трохи вагаюсь, а потім стаю на парапет, розвівши руки, наче якийсь п’яний канатоходець. Ставлю одну ногу поперед другої та йду біля самого краю. Волосинки на руках піднімаються через прохолодний вітерець. Коли мені було найважче, я іноді наважувалася пройти аж з одного кутка будинку до іншого. Доходячи до кінця, я сміялася в ніч: «Бачиш? Я тут — стою тут, жива, — просто на краю! Я роблю, як ти казав!»

Це стало моєю дивною звичкою: я, обрій міста, спокій темряви, анонімність. Ніхто тут не знає, хто я. Підводжу голову і насолоджуюсь нічним вітерцем. Знизу чути сміх і приглушений дзвін розбитої пляшки. Містом зміяться колони автівок — нескінченні звивини червоних габаритних вогнів, самохідний кровоток. Тільки між третьою і п’ятою годинами ранку місто трохи заспокоюється: п’яниці нарешті вкладаються спати, шеф-кухарі ресторанів знімають свої білі одежі, паби зачиняють двері. Тишу цих годин зрідка порушують нічні автоцистерни, відкриття єврейської пекарні далі по вулиці, глухі удари пакунків з газетами, які розвозять із друкарні. Я знаю всі найнезначніші порухи в місті, бо я більше не сплю.

Десь там, унизу, скоро зачиняється «Білий кінь», повний хіпстерів та жителів Іст-Енду[4]. Надворі свариться пара. Усюди по місту шпиталь збирає уламки хворих, травмованих і тих, хто так-сяк пережив іще один день. А тут, угорі, лише повітря, темрява та якийсь вантажний рейс «ФедЕксу», що прямує з Гітров до Пекіна. А ще незліченні пасажири — такі, як містер Любитель Скотчу, — що подорожують назустріч новому.

— Півтора року. Аж півтора року. Коли ж уже буде досить? — питаю я в темряви. І ось воно, закипає — неочікувана лють. Я ступаю ще два кроки й дивлюся на ноги. — Це не схоже на життя! Це ні на що не схоже!

Два кроки. Ще два. Я дійду аж до кута сьогодні.

— Ти ж, блін, не дав мені життя! Не дав! Ти просто розтрощив те, що в мене було. Розтрощив на шматки. І що мені тепер робити з тим, що лишилося? Коли ж я відчуватиму… — Я витягую руки, і шкіру обдуває холодний вітерець. Я знову плачу. — Чорти б тебе взяли, Вілле… — шепочу я. — Чорти б тебе взяли за те, що ти мене полишив…

Розпач підіймається в мені, наче раптова хвиля, накриваючи з головою. Я відчуваю, що потопаю в ній, — і з темряви чую голос:

— Вам не варто там стояти, мабуть…

Я роблю півоберта і краєм ока бачу бліде обличчя коло пожежного виходу — на мене дивляться широко розплющені темні очі. Від подиву моя нога ковзає з парапету — і вага тіла опиняється по той бік. Серце робить кульбіт, і за мить усе моє тіло поринає туди. Я, наче вві сні, невагома — у безодні нічного повітря, і мої ноги десь наді мною. Чую крик — може, мій.

Хрускіт.

Усе поглинає темрява.

2

-Як тебе звати, люба?

Навколо шиї в мене корсет.

За головою відчувається рука — ніжні швидкі рухи.

Я жива. А це й справді дивно.

— Ось і все. Розплющуй очі. Подивись на мене. Подивись. Можеш сказати своє ім’я?

Я хочу щось сказати, розтуляю рот — але голос якийсь здавлений і безглуздий. Мабуть, я прикусила язика. У роті кров — відчуваю смак металу. Не можу рухатися.

— Ми тебе зараз покладемо на спеціальні ноші. Спочатку буде незручно, але я дам тобі трохи морфію, щоб полегшити біль. — У чоловіка спокійний, рівний голос, наче для нього цілком нормально, що хтось лежить поламаний на бетоні та витріщається в темне небо. Хочеться засміятися. Хочеться сказати йому, як же безглуздо вийшло, що я тут опинилась. Але все працює не так, як належить.

Обличчя чоловіка зникає з поля зору. З’являється жінка в неоновому жилеті — у неї темне кучеряве волосся, зібране у хвіст. Вона нависає наді мною та світить ліхтариком в очі, роздивляючись мене з таким холодним інтересом, наче я якийсь зразок, а не людина.

— Кисневу маску треба?

Я хочу щось сказати, але відволікаюся на біль у ногах. Господи Боже. Не думаю, що сказала це вголос.

— Численні переломи. Зіниці в нормі, реагують. Тиск дев’яносто на шістдесят. Пощастило їй, що вона впала на той тент. А могла ж упасти просто на кушетку, еге ж?.. Не подобаються мені ці синці. — Відчуваю холодне повітря десь коло діафрагми, а потім дотик теплих пальців. — Внутрішня кровотеча?

— Потрібна друга бригада?

— Сер, чи не могли б ви відійти? Будь ласка, назад.

Іще один чоловічий голос:

— Я вийшов покурити — а вона, блін, упала просто на мій балкон. Мало не прибила мене.

— Ну ось бачите, вам сьогодні щастить. Не прибила ж.

— Я зроду так не лякався. Ніхто ж не очікує, що люди можуть упасти на балкон, чорт, просто з неба. Ви тільки подивіться на мій стілець! Я купив його за вісімсот фунтів у «Конрані»!.. Як ви гадаєте, я можу подати позов?

На мить западає тиша.

— Робіть що хочете, сер. Знаєте, що я вам скажу? Можете навіть подати позов на компенсацію за прибирання крові з вашого балкона. Як вам така ідея?

Перший чоловік глянув на свою колегу. Час плине, і я з ним. Я що, впала з даху? Обличчя холодне — я наче звідкись іздалеку починаю розуміти, що мене трусить.

— У неї шок, Семе.

Двері мікроавтобуса десь унизу від’їжджають. Дошка піді мною рухається і біль біль біль — усе поглинає темрява.

Сирена, синій вир. У Лондоні завжди чути сирену. Ми їдемо. Машиною швидкої подекуди ковзає неонове світло. Тут дуже мало місця. Чоловік у зеленій формі тицяє в екран телефону, потім повертається й поправляє крапельницю над головою. Біль трохи послабшав — може, морфій? Зі свідомістю повернувся жах. Усередині мого тіла наче повільно роздувається велетенська подушка безпеки, затуляючи від мене все інше. О ні. Ні.

— Иачше?

Довелося повторити двічі, перш ніж чоловік мене почув. Він спирається руками на задню частину кабіни, щоб почути мене. Нахиляє обличчя — він пахне лимонами, і йому варто було б поголитися.

— Як ви?

— Я…

Чоловік іще трохи нахиляється.

— Вибачте, погано чути через сирену. Ми вже скоро будемо в лікарні. — Він кладе долоню на мою руку. Його долоня суха. Дотик заспокоює. Раптом мене накриває паніка — а що, як він забере руку? — Тримайтесь. Донно, ще довго?

Я не можу вимовляти слова. Весь мій рот заповнив язик. Думки плутані, штовхаються в голові. Я ж рухала руками, коли вони мене піднімали, правда? Я піднімала праву руку?

— Ене алалісувало? — шепочу я.

— Що? — Він підносить вухо аж до моїх губ.

— Алалісувало? Ене алалісувало?

— Паралізувало? — перепитує він, дивлячись мені в очі. Потім переводить погляд на мої ноги. — Можеш поворушити пальцями на ногах?

Я намагаюся згадати, як ворушити ногами. Сконцентруватися з першого разу не виходить. Чоловік простягає руку і легенько торкається мого пальця — щоб нагадати мені, де він.

— Спробуй іще раз. Ось так.

Біль пронизує обидві ноги. Різкий видих — може, схлип. Мій.

— Ноги в порядку. Біль — це добре. Важко сказати напевне, але я думаю, що хребет не пошкоджено. Зламане стегно, є ще декілька травм.

Він уважно дивиться мені у вічі. У нього добрі очі. Він знає, як сильно мені потрібна підтримка. Я відчуваю його руку. Ще ніколи я так сильно не прагнула людського дотику.

— Правда. Я певен, що вас не паралізувало.

— Акувати огу. — Мій голос чується наче звідкись іздалеку. На очі навертаються сльози. — Уть лашка, не ітпушкай, — шепочу я.

Він нахиляється ближче.

— Я не відпущу.

Я хочу щось сказати, але його обличчя розпливається, і я знов кудись провалююсь.

Потім мені розповіли, що я пролетіла два поверхи, прорвала собою тент величезного люксового навісу й упала на шезлонг у плетеному стилі з водозахисними сидіннями, який стояв на балконі містера Ентоні Ґардінера, юриста, спеціаліста з авторського права. Він був моїм сусідом, але ми ніколи не зустрічалися. Моє стегно розламалося на дві частини, а ключиця пробилася назовні. На лівій руці зламано два пальці, а на нозі плесно пробило шкіру — один зі студентів-медиків знепритомнів, коли побачив, як воно стирчить. Моїми рентгенівськими знімками тут усі захоплювалися.

У голові й досі лунає голос мого лікаря: «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти». Мені, вочевидь, дуже пощастило. Вони мені це кажуть і чекають з усмішками, що я широко всміхнусь або, може, радісно затанцюю. Та я не думаю, що мені пощастило. Я дрімаю, потім прокидаюсь — іноді бачу яскраве світло операційної над головою, а іноді тиху, спокійну кімнату. Іноді — обличчя медсестри. Чую якісь уривки розмов.

«Бачила, що наробила стара у Д-4? Оце вийшов кінець зміни, га?»

«Ви проходите обстеження у “Принцес Елізабет”? Скажіть їм там, що ми вміємо робити реанімацію. Ха-ха-ха».

«Луїзо, зараз просто відпочивайте. Ми про все подбаємо. Ви маєте просто відпочивати».

Через морфій мені постійно хочеться спати. Збільшили дозу — і по тілу побігли холодні мурахи забуття.

Я розплющую очі й бачу маму — вона стоїть у ногах ліжка.

— Вона отямилася, Бернарде. Отямилася. Нам кликати сестру?

«Вона пофарбувала волосся», — ця думка десь наче на околиці свідомості. Потім інша: «Це ж моя мама». Мама зі мною більше не говорить.

— Дякувати Богу, дякувати Богу! — Мама намацує розп’яття на шиї та торкається його. Це мені когось нагадує — не пам’ятаю кого. Вона трохи нахиляється та проводить пальцями по моїй щоці. Чомусь мені на очі відразу навертаються сльози.

— О моя крихітко! — Нахиляється наді мною, наче намагається захистити мене від дальших негараздів. Відчуваю запах її парфумів, знайомий не гірше за мій власний. — О Лу! — Вона витирає мені сльози серветкою. — Я страшенно перелякалася, коли мені зателефонували. Тобі боляче? Тобі щось потрібне? Тобі зручно? Щось тобі принести? — Вона говорить так швидко, що я не встигаю відповідати. — Ми приїхали, щойно дізналися. Тріна доглядає дідуся — він передає тобі вітання. Ну, тобто він щось пробуркотів, і ми зрозуміли, що він мав на увазі. О серденько, як же так? Господи, що ти собі думала?

Не схоже, щоб вона чекала на відповідь. Усе, що я маю робити, — це лежати тут.

Мама витирає свої очі — а потім знов мої.

— Ти й досі моя донечка. І… я б собі не пробачила, якби з тобою щось сталося, а ми… ну… ми не були… ти розумієш.

— Я не оті… — Язик якийсь дивний, я наче п’яна. — Я не отіла…

— Я знаю. Але мені так важко через це, Лу. Я не могла…

— Не зараз, люба, добре? — Батько торкається її плеча.

Вона відвертається й дивиться кудись у простір, беручи мене за руку.

— Коли нам подзвонили… я думала… я не знала… — Вона знову схлипнула, притискаючи носовичок до губ. — Дякувати Богу, вона жива, Бернарде.

— Звісно, жива. Вона ж у нас гумова, еге ж? — Наді мною схиляється тато. Ми з ним говорили по телефону два місяці тому, але не бачилися півтора року — відтоді, як я поїхала зі свого містечка. Він видається таким кремезним і знайомим — але надзвичайно, надзвичайно втомленим.

— Плобаш, — шепочу я. Не знаю, що ще сказати.

— Не треба, ми просто раді, що ти жива. Навіть якщо маєш такий вигляд, наче протрималася шість раундів проти Майка Тайсона. Ти взагалі бачила себе в дзеркало після того, як опинилася тут?

Я похитала головою.

— Ну то й не дивися поки. Пам’ятаєш Террі Ніколса? Коли він упав через кермо велосипеда коло крамниці? Ну ось, якщо прибрати вуса — то десь такий вигляд і маєш. Хоча… — Він нахилився ближче. — Якщо придивитися…

— Бернарде.

— Завтра ми принесемо тобі пінцет. У будь-якому разі, якщо тобі ще колись захочеться навчитися літати — рушай кудись, де є злітна смуга. Мабуть, просто розвести руки й стрибнути у твоєму випадку недостатньо.

Намагаюсь усміхнутися.

Вони обоє схилилися наді мною. Обличчя напружені, знервовані.

— Вона схудла, Бернарде. Тобі не здається, що вона схудла?

Батько нахиляється, і я бачу, що очі в нього вологі, а усмішка тремтить трохи сильніше, ніж зазвичай.

— Вона має чудовий вигляд, люба. Точно. Вигляд у тебе супер. — Він стискає мою долоню, підносить до своїх губ та цілує. Тато ніколи в моєму житті такого не робив.

Саме тут я усвідомлюю, що мало не померла, і з грудей раптом виривається плач. Я заплющую очі, і з них ллються пекучі сльози. Він тримає мою долоню у своїх великих руках, укритих мозолями від роботи з деревиною.

— Ми тут, серденько. Усе добре. Тепер усе буде добре.

Протягом двох тижнів вони щодня приїздять за п’ятдесят миль до мене. Потім — кожних декілька днів. Батько взяв відпустку на роботі, бо мама сама не їздить так далеко — у Лондоні ж усяке може трапитися. Вона часто це повторює, зі скрадливим поглядом за спину, наче за дверима палати стоїть злодій з ножем. Тріна завжди залишається доглядати дідуся — але коли мама це каже, то стає зрозуміло, що не моя сестра висловила таку пропозицію.

Мама привозить домашню їжу — відтоді, як ми разом п’ять хвилин роздивлялися мій обід, але так і не змогли втямити, що ж воно таке.

— Ще й ці пластикові підноси, Бернарде! Як у в’язниці.

Вона сумно потикала те виделкою, а потім понюхала. І з того часу вона завжди привозить велетенські сандвічі — товсті шмати шинки чи сиру в білому батоні, — а також домашній суп у банці. «Зрозуміла їжа», — каже вона. Годує мене, як дитину. Язик поступово повертається до нормальних розмірів — коли я впала, то мало не прокусила його наскрізь. Мені сказали, що це не рідкість.

У мене було дві операції на стегні, а ліва нога та рука в гіпсі по самі суглоби. Кіт, один із санітарів, запропонував написати щось у мене на гіпсах — мовляв, це не дуже добра прикмета, якщо вони залишаються білими. Але його напис виявився таким непристойним, що Евеліні, медсестрі з Філіппін, довелося замазати його, щоб ніхто не побачив. Він возить мене на рентген та в аптеку, дорогою розповідаючи лікарняні плітки. Я б чудово жила і без розповідей про те, як люди повільно й жахливо помирають, але його це явно веселить. Я впала з п’ятиповерхівки і вижила, тож у лікарні я точно крутіша за пацієнта з кишковою непрохідністю з палати «С» або дурепи, що випадково відрізала собі палець секатором.

Неймовірно, як швидко втягуєшся в лікарняне життя. Я прокидаюся, мною опікуються декілька людей — я їх уже впізнаю, — потім намагаюся правильно відповідати лікарям і чекаю, доки приїдуть батьки. Вони займаються якимись дрібницями в мене в палаті й надзвичайно шанобливо ставляться до лікарів, які до мене заходять. Тато постійно перепрошує за те, що я не можу нормально стрибати, — аж доки мама не дає йому копняка в ногу. Досить боляче, мабуть.

Коли звичні справи закінчено, мама прогулюється по крамницях у вестибюлі й повертається з гучним обуренням щодо кількості фастфудів.

— Тільки уяви собі, Бернарде, той одноногий з відділення серцево-судинних сидить собі там, занурившись по вуха у чизбургер та картоплю! Неймовірно!

Тато сидить на стільці біля моїх ніг і читає місцеві газети. У перші декілька тижнів він усе чекав, коли ж з’явиться стаття про мене. Я намагалася йому пояснити, що в цій частині міста навіть про подвійні вбивства не завжди згадують у коротких повідомленнях. А ось у Стортфолді минулого тижня на першій шпальті була стаття під назвою «На стоянці біля супермаркету залишили візки в неналежному місці». А за тиждень до того — «Школяр засмучений через стан ставка для качок». Тож переконати його важко.

У п’ятницю після останньої операції на стегні мама привозить халат — він на один розмір мені завеликий. Також у неї велетенський пакунок яєчних бутербродів. Мені навіть не доводиться питати, що там, — як тільки вона відкрила пакунок, палату огорнув сірчистий запах. Батько махає перед носом долонею:

— Медсестри казатимуть, що то я, Джозі. — Він швидко відчиняє й зачиняє двері.

— Вона занадто худа — їй треба їсти яйця. А тобі б узагалі краще помовчати — ти звалював свої запахи на собаку ще два роки після того, як він здох.

— Та я ж просто хотів зберегти романтику наших стосунків, люба.

Мама стишила голос:

— Тріна казала, що її колишній якось пустив півня і накрив її ковдрою з головою. Тільки уяви!

Батько глянув на мене:

— Коли я таке роблю, твоя мама погрожує змінити громадянство.

Вони сміються, але є якась напруга. Я чітко це відчуваю. Коли весь світ стискається до крихітної кімнати, починаєш різко відчувати найдрібніші зміни настрою: коли лікарі беруть рентгенівські знімки й відвертаються, щоб їх роздивитися, коли сестри прикривають рота, щоб поговорити про когось, хто помер десь поруч.

— Що таке? У чому річ? — питаю.

Вони ніяково дивляться одне на одного.

— Ну… — Мама сідає на краю ліжка. — Доктор каже… консультант каже… не зовсім зрозуміло, як саме ти впала.

Я відкушую шматок яєчного бутерброда — лівою рукою я вже можу тримати деякі речі.

— А… Мене відволікли.

— Коли ти ходила дахом.

Жую свій бутерброд.

— А може, ти ходила вві сні, серденько?

— Тату. Я ніколи в житті не ходила вві сні.

— Ходила. Пам’ятаєш, коли тобі було тринадцять, ти вві сні спустилася на кухню і з’їла половину торта, що був призначений для Тріни на день народження?

— М-м… Ну, є певна вірогідність, що я тоді не зовсім спала.

— І рівень алкоголю в тебе в крові… Лікарі кажуть, що ти випила… випила страшне багато.

— У мене був важкий вечір на роботі. Я випила склянку чи дві, а потім піднялася на дах подихати свіжим повітрям. А тоді мене відволік голос.

— Голос.

— Я стояла на краю і дивилася на місто. Я іноді так роблю. А потім почула за спиною голос — голос дівчини. Я злякалась і втратила рівновагу.

— Дівчини?

— Я пам’ятаю лише її голос.

Тато нахилився до мене:

— А ти певна, що то була справжня дівчина? Не уявна…

— Тату, я розтрощила собі стегно, а не голову.

— А вони й казали, що швидку викликала дівчина. — Мама торкнулася татової руки.

— Тобто ти кажеш, що це нещасний випадок?

Я перестаю жувати. Вони сором’язливо відводять очі.

— Що? Ти… ти думаєш, що я стрибнула, чи що?

— Ми нічого такого не кажемо. — Тато чухає потилицю. — Просто… ну… відтоді як… усе пішло якось не так… ми довго не бачили тебе… і нас трохи здивувало те, що ти серед ночі гуляєш дахами. Раніше ти боялася висоти.

— Раніше я була заручена з чоловіком, який вважав нормальним рахувати витрату калорій уві сні. Господи, ось чому ви так мною опікуєтеся? Бо думаєте, що я хотіла себе вбити?

— Ні, просто нас розпитують про всіляке…

— Хто розпитує? І про що?

— Та ті, психіатри. Вони просто хочуть пересвідчитися, що ти в нормі. Усе склалося… ну… ти розумієш, відтоді…

— Психіатри?

— Вони записали тебе на прийом. Щоб поговорити з тобою. У нас була довга бесіда з лікарями — і ми забираємо тебе додому. Це лише доки ти не одужаєш. Ти ж не можеш сама залишатись у тій твоїй квартирі. Вона…

— Ви були в мене у квартирі?

— Ну, ми ж мали забрати твої речі.

Запала тиша. Я уявляю, як вони стоять на порозі. Мама міцно тримається за сумочку, роздивляючись брудну постіль, порожні пляшки з-під вина на камінній поличці, одинокий надкушений горіховий батончик у холодильнику. Уявляю, як вони хитають головами, обмінюючись поглядами. «Ми точно зайшли в потрібну квартиру, Бернарде?»

— Зараз тобі треба побути з родиною — доки ти не оговтаєшся.

Я хочу сказати, що мені буде нормально і в моїй квартирі — хай там що вони думають. Хочу робити свою роботу, приходити додому і нічим не клопотатися до наступної зміни. Я хочу сказати, що не можу повернутись у Стортфолд і бути знову тією дівчиною. Тією, яка. Я не хочу відчувати дбайливо замасковане мамине несхвалення, не хочу татового життєрадісного «все добре, все буде добре». Не хочу проходити повз Віллів будинок щодня, думаючи, яке місце я в ньому мала, — від цього ніде не подітися.

Але я не хочу цього казати. Бо раптом стомилася, усе болить — і я просто більше не можу боротися.

За два тижні тато привозить мене додому у своєму робочому фургоні. Там попереду лише одне місце для пасажира, тому мама залишилася вдома готуватись. Під нами несеться шосе, і мій шлунок нервово напружується.

Веселі вулиці мого рідного містечка тепер мені чужі. Я споглядаю їх дещо віддалено, вивчаю. Усе здається таким маленьким, таким стомленим, таким нудотно-солодким. Я розумію, що саме так бачив це Вілл, коли вперше повернувся додому після аварії. Відганяю цю думку. Ми під’їжджаємо до нашої вулиці, і я намагаюся провалитися крізь сидіння. Не хочу цих ввічливих розмов із сусідами, не хочу виправдовуватися. Не хочу, щоб мене судили за мої вчинки.

— Ти як? — Тато повертає голову до мене, наче здогадався, про що я думаю.

— Нормально.

— Ну й молодчинка. — Він коротко плескає мене по плечу.

Мама вже чекає на нас коло дверей, коли ми паркуємося коло будинку. Вона, мабуть, стояла коло вікна з півгодини. Тато ставить мої сумки на сходинку та повертається допомогти мені вийти з машини, підтримуючи мене плечем.

Я обережно спираюся ціпком на брукований тротуар і майже фізично відчуваю, як за моєю спиною шурхотять штори в сусідніх будинках, поки я доходжу до ґанку. «Дивись, хто приїхав, — чую я їхній шепіт. — Цікаво, що вона накоїла цього разу?»

Тато веде мене вперед, уважно стежачи, як я ставлю ноги, — наче раптом вони можуть зірватися та бозна-куди побігти.

— Нормально? — повторює він. — Давай, не квапся.

Бачу, як дідусь визирає з-за маминої спини в коридорі — на ньому, як завжди, картата сорочка та улюблений синій джемпер. Нічого не змінилося. Навіть шпалери ті самі. У коридорі той самий килим — на ньому видно смужки там, де мама пилососила зранку. На гачку висить моя стара синя куртка з капюшоном. Півтора року. А таке відчуття, наче я років десять тут не була.

— Не підганяй її, — каже мама, стиснувши руки. — Ви йдете надто швидко, Бернарде.

— Та вона ледь пережене Мо Фараха[5]. Якщо ми будемо йти ще повільніше, це буде прогулянка Місяцем.

— Обережно, сходи. Бернарде, може, будь позаду — якщо вона впаде?

— Та я знаю, де сходи. Це ж тут усього лише двадцять шість років прожито.

— Дивися, щоб вона не перечепилася через поріг, Бернарде. Ти ж не хочеш, щоб вона і друге стегно зламала.

«Господи, — думаю я. — Ось так тобі було, Вілле? Кожного-кожного дня?»

І тут на порозі з’являється моя сестра, відштовхуючи маму вбік.

— Заради Бога, мамо! Давай, Гопалонгу[6]! Ото, блін, ти влаштувала тут шоу.

Тріна підставляє під мою вільну руку своє плече та кидає швидкий погляд у бік сусіднього будинку. Її брови здіймаються вгору у німому жесті «Що, справді?» Я майже фізично чую, як із шурхотом запинаються штори.

— Купка витріщак, блін. Ану швидше — я обіцяла Томасу, що ти покажеш йому шрами, перш ніж він піде на свій гурток. Боже, як ти схудла. Твої цицьки наче два мандарини в шкарпетках.

Сміятись і йти водночас мені важко. Томас біжить мене обіймати, і мені доводиться спертись об стіну, щоб він мене не збив.

— Вони правда тебе розрізали, а потім зібрали назад? — питає. Він уже мені по груди на зріст. Спереду немає чотирьох зубів. — Дідусь каже, що вони точно щось зібрали не так, як було. І хто його знає, як нам це зрозуміти.

— Бернарде!

— Та я ж пожартував.

— Луїзо. — Голос у дідуся хрипить. Він підходить до мене та обіймає — і я його теж. Його старечі руки тримають мої навдивовижу міцно. Супиться. Удає, що сердиться.

— Я знаю, тату. Я знаю. Але тепер вона вдома, — каже мама.

— Ти повертаєшся у свою стару кімнату, — оголошує тато. — Тільки ми там поклеїли шпалери з трансформерами для Томаса — ти ж нічого не маєш проти декількох автоботів та предаконів?

— А в мене в дупі були черв’яки, — видає Томас. — Мама каже, що про це не треба казати комусь не вдома. А ще не треба пхати пальці…

— О Господи! — перепиняє його мама.

— Ласкаво просимо додому! — резюмує тато, і сумка з його рук падає мені на ногу.

3

Озираючись назад, я бачу, що перші дев’ять місяців після смерті Вілла я була наче в тумані. Я відразу поїхала до Парижа — навіть не повертаючись додому. Від свободи в мене паморочилась голова, а Вілл пробудив у мені такі апетити, яких я раніше не знала. Я найнялася працювати в бар, куди часто заходили іммігранти, — тут не звертали уваги на мою жахливу французьку. Поступово я покращувала своє знання мови. Я винайняла невеличку кімнату в Шістнадцятому окрузі над ресторанчиком близькосхідної кухні. Ночами я просто лежала тут без сну, прислухаючись до розмов нічних пияків та ранкових кур’єрів. І щодня почувалася так, наче проживаю не своє життя.

У перші місяці з мене наче зняли шкіру — я відчувала все неймовірно гостро. Прокидалась у сльозах або зі сміхом і дивилася на світ так, наче з очей прибрали якийсь фільтр. Куштувала нові страви, гуляла незнайомими вулицями й розмовляла з людьми не своєю мовою. Іноді мені здавалося, що він переслідує мене, що я дивлюсь на все його очима, що чую його голос.

«Що ти про це думаєш, Кларк?»

«А я ж казав, що тобі сподобається!»

«Скуштуй це! Спробуй те! Давай!»

Без свого звичного повсякдення я загубилася. Мені знадобилося декілька тижнів, перш ніж я перестала вважати свої руки безглуздими без щоденного дотику до його тіла: м’яка сорочка, на якій я застібала ґудзики, теплі нерухомі руки, які я ніжно мила, шовковисте волосся, яке я й досі відчувала між пальцями. Мені бракувало його голосу, його різкуватого сміху — він так рідко сміявся. Я сумувала за тим, як повільно опускалися його повіки, коли він засинав. Моя мати — а вона й досі була проти того, що я стала частиною цього всього, — сказала, що любить мене, але ніяк не може примиритися, що ця нова Луїза — та сама дівчинка, яку вона ростила. Я втратила родину, втратила коханого — і так обірвалися всі ниточки, які пов’язували мене з тією людиною, котрою я була. Я почувалася так, наче просто пливу кудись у невідомий Всесвіт, без жодного якоря.

Я намагалася жити новим життям. Заводила принагідні дружні стосунки з іншими мандрівниками: молодими людьми з Англії, у яких освітнє «вікно»[7]; американцями, які проходять шляхами улюблених літературних героїв, переконаними, що ніколи не повернуться на свій Середній Захід; заможними молодими банкірами; туристами. Переді мною постійно проходили обличчя, що тікали від свого життя. Я усміхалася, базікала з відвідувачами, працювала — і переконувала себе, що роблю так, як він хотів. Це мало мене втішало.

Зима відступила, і весна сповнила місто своєю красою. І раптом я прокинулася вранці й зрозуміла, що це місто більше мені не подобається. Принаймні я не відчувала себе достатньо парижанкою, щоб залишитися тут. Історії іммігрантів набридли, парижани стали якимись неприязними — а може, я просто почала помічати безліч причин того, чому саме мені тут не місце. Це місто — хай би яке привабливе воно було — справляло враження вишуканої дизайнерської сукні, яку купили поспіхом і вона не сіла за фігурою. Я звільнилась і поїхала мандрувати Європою.

Не минуло й двох місяців, і я відчула себе ще гірше. Майже завжди була на самоті. Ненавиділа цей стан, коли не знаєш, де ночуватимеш, коли постійно звіряєшся з розкладами поїздів та непокоїшся через валюту. Важко було заводити знайомства — я не довіряла нікому, кого зустрічала. Та й що я могла розповісти про себе? Якісь загальні відомості — та й по всьому. Те, що мало вагу для мене і було мені цікавим, я не могла нікому розказати. А коли не маєш із ким поговорити, то всі ці красиві місця, які бачиш, — фонтан Треві або канал в Амстердамі — стають лише порожніми пунктами в списку. Останній тиждень минув на пляжі в Греції — усе тут мені нагадувало про той пляж, де ми з Віллом були незадовго до того. Скоро мені набридло сидіти на піску та відганяти від себе засмаглих чоловіків, яких, здавалося, всіх звали Дмітріс. Час там не давав мені втіхи, і я врешті повернулась до Парижа — по суті, мені більше не було куди повертатися.

Намагаючись вирішити, що робити далі, я два тижні ночувала на дивані в дівчини, з якою ми разом колись працювали в барі. Я згадала нашу з Віллом розмову про кар’єру і написала в декілька коледжів щодо курсів дизайну, та в мене не було ніякого досвіду роботи, і мені ввічливо відмовили. Я втратила те місце, яке мені пропонували після смерті Вілла, — його віддали комусь іншому, бо я не просила почекати. В адміністрації мені сказали, що я можу спробувати наступного року, — але з їхнього тону я зрозуміла, що всі знають: я не повернуся.

Я шукала роботу в інтернеті, але виявилося, що, незважаючи на все пережите, мені й досі бракує кваліфікації, аби робити бодай щось цікаве. А потім, коли я саме думала, чим же займатися, зателефонував Майкл Ловлер, нотаріус Вілла, і сказав, що час зробити щось із тими грошима, які мені залишив Вілл. Це стало для мене приводом, на який я чекала. Він допоміг сторгуватися за моторошно дорогу квартиру на краю Сіті[8] — я обрала це місце, бо згадала, як Вілл щось казав про бар на розі вулиць неподалік. Мені ввижалося, що так я буду ближче до нього. Лишилося ще трохи грошей, щоб її меблювати. За шість тижнів після мого повернення до Англії мене взяли на роботу в бар «Трилисник та конюшина», я переспала з хлопцем на ім’я Філ, якого не планувала ніколи більше бачити, і стала чекати, коли ж нарешті почну жити.

Минуло дев’ять місяців. Досі чекаю.

Протягом першого тижня вдома я нечасто виходила кудись. У мене все боліло, я швидко втомлювалася. Легко було просто лежати в ліжку та дрімати під дією екстрапотужних знеболювальних. Я втішала себе тим, що найважливішим було дати своєму тілу одужати. Дивно, але повернення в батьківський дім стало для мене тим, що треба: тут я нарешті змогла спати більш як чотири години поспіль; приміщення були достатньо малі, щоб я могла ходити, тримаючись за стіни. Мама годувала мене, дідусь складав компанію. Тріна повернулась у коледж, а з нею і Том. Удень я багато дивилася телевізор, дивуючись нескінченній рекламі кредитних компаній, підйомників для інвалідів та інтересу до дрібних відомих осіб (я нікого з них не знала, бо мене майже рік не було в країні). Я жила наче в крихітному коконі — але в ньому в кутку копирсався величезний слон.

У розмовах ми не зачіпали тем, які могли б порушити цей крихкий баланс. Удень я дивилася новини про якусь відому людину, а за вечерею казала щось на кшталт: «А ви чули, що кажуть про Шайну Вест?» — і мама з татом вдячно підхоплювали тему, зауважуючи, що вона повія, чи має гарну зачіску, чи ні те ні се. Ми говорили про «Торги на горищі» («А мені завжди було цікаво дізнатися, скільки б дали за те вікторіанське кашпо твоєї матері — потворна річ») та про «Ідеальний будинок» («Я б у такій ванні й собаку не мила!»). Я не думала ні про що, крім їжі та простих клопотів: одягатися, чистити зуби, виконувати крихітні мамині доручення («Слухай, серденько, поки мене не буде, розсортуй, будь ласка, свої брудні речі — я закину їх зі своїми кольоровими»).

Але зовнішній світ повільно підповзав до мене все ближче. Я чула, як сусіди розпитували мою маму, коли та розвішувала білизну:

— Так що, твоя Лу вдома?

— Вдома, — нехарактерно коротко відповідала мама.

Я помітила, що стала уникати кімнат, з яких видно замок, — але все одно знала, що він там. І в ньому живуть люди, які дихають пам’яттю про Вілла. Іноді мені ставало цікаво: що з ними тепер? Коли я була в Парижі, мені передали листа від місіс Трейнор, у якому вона офіційно дякувала мені за все, що я зробила для її сина. «Я знаю, Ви зробили все, що могли», — писала вона. Більше я про них нічого не знала. Уся їхня родина стала для мене примарними залишками часів, які я не мала сил згадувати. Нашу вулицю накривало тінню від замку на декілька годин щодня, і для мене присутність Трейнорів стала ніби якимсь докором.

За два тижні після мого приїзду я помітила, що тато з мамою перестали ходити на місцеві зустрічі.

— Сьогодні ж вівторок? — запитала я на третій тиждень, коли ми сиділи за вечерею. — Хіба ви не мали б уже піти?

Вони глянули одне на одного.

— А, ну… ні. Нам і тут непогано, — сказав тато, жуючи свою свинину.

— Та я можу й сама побути, нічого страшного, — кажу. — Мені вже набагато краще. Я абсолютно не проти подивитися телевізор. — Потай від інших я давно хотіла просто посидіти без чийогось нагляду. Відтоді, як я приїхала, мене жодного разу не полишали саму більш як на півгодини. — Правда. Ідіть і розважтеся трохи. Я в нормі.

— Ми… ми просто не хочемо туди більше ходити, — сказала мама, роздивляючись картоплину, яку різала.

— Люди… різне говорять. Про те, що сталося. — Тато смикнув плечима. — Так що скінчилося тим, що нам простіше не ходити туди.

На цілих шість хвилин запала тиша.

Були й більш конкретні нагадування про моє минуле життя. Нагадування, одягнені в штани для бігу в обтяжку з тканини з особливими вологовідвідними властивостями.

Коли четвертий ранок поспіль Патрік пробіг повз наш будинок, я здогадалася, що це не випадково. Першого дня, почувши його голос, я прошкутильгала до вікна та глянула крізь завіси. Онде він, унизу, розтягує сухожилля, розмовляючи з якоюсь блондинкою. Волосся в неї зібране у хвостик, сама одягнена в лайкру гарно дібраних відтінків — одяг сидить на ній так щільно, що неважко побачити, чим саме вона снідала. Вони були як двоє олімпійців, що пропустили змагання з бобслею.

Я відступила трохи від вікна, щоб він не побачив мене, якщо раптом гляне вгору. За мить вони попрямували далі — рівні спини, пружні ноги. Просто пара блискучих бірюзових поні, запряжених у карету.

Два дні по тому я саме вдягалася, коли знов їх почула. Патрік щось голосно розповідав про вуглеводне навантаження, а його дівчина підозріло глянула на дім — наче її саму дивувало, що вони вже вдруге зупиняються на одному й тому самому місці.

На третій день, коли вони прибігли, я була у вітальні з дідусем.

— Треба потренувати прискорення, — голосно запропонував Патрік. — Давай біжи до третього стовпа, а я засікатиму час! Інтервал — дві хвилин! Марш!

Дідусь промовисто закотив очі.

— Він що, робить таке щодня відтоді, як я приїхала?

Очі дідуся закотилися чи не в потилицю.

Я крізь штори дивилася, як Патрік стоїть, уважно вдивляючись у таймер, — у найкращій позі просто перед моїм вікном. На ньому чорна флісова кофта на блискавці та добре дібрані лайкрові шорти. Я стояла в декількох футах від нього, з іншого боку штори, — дивилась і тихо дивувалася тому, як цей чоловік міг бути тим, кого я довго, як я думала, кохала.

— Давай, давай! — кричав він, підвівши погляд від таймера.

Дівчина, як слухняний пес, торкнулася стовпа коло нього та чкурнула назад.

— Сорок дві і тридцять вісім! — оголосив він схвально, коли вона повернулася, важко дихаючи. — Думаю, ти могла б іще на півсекунди краще.

— Це для тебе шоу. — До кімнати ввійшла мама з двома кухлями.

— Та я здогадалася.

— У супермаркеті я бачила його матір — вона спитала, чи повернулася ти, і я їй сказала. І не дивися так на мене — я не змогла б їй збрехати. А в отієї, — вона кивнула в бік вікна, — цицьки несправжні. Про це весь Стортфолд говорить. Кажу тобі, на них можна дві чашки чаю поставити. — Вона зупинилася біля мене. — Знаєш, вони заручені.

Я думала, ця новина мала б мене боляче вжалити. Але я сприйняла це на диво спокійно.

— Ну… вони наче добре підходять одне одному.

Мама ще трохи постояла коло вікна, дивлячись на Патріка.

— Він непоганий хлопець, Лу. Просто… просто ти змінилася. — Вона дала мені кухоль і відвернулася.

Нарешті одного ранку, коли він закінчував віджимання на тротуарі коло мого дому, я відчинила двері й вийшла на вулицю. Спершись на ґанок, я склала руки на грудях і почала пильно дивитися на нього, аж доки він підвів на мене погляд.

— Не варто тут надовго зупинятися — сусідський собака ретельно оберігає цю частину тротуару.

— Лу! — вигукнув він так, наче я була останньою людиною, яку можна було побачити на ґанку мого власного будинку, де він бував гостем декілька разів на тиждень протягом семи років. — Для мене сюрприз побачити тебе тут. Я ж думав, ти вирушила завойовувати великий світ!

Його наречена, що віджималася поруч, підвела очі та швидко знов їх опустила. Її сідниці напружилися ще більше — хоча, може, це мені здалося. Вгору — вниз, вгору — вниз. Усе її тіло шалено підскакувало. Я навіть почала хвилюватися за її груди.

Він схопився на ноги.

— Це Керолайн, моя наречена. — Він уважно на мене подивився, очікуючи реакції. — Ми готуємося до наступної «Залізної людини»[9]. Уже удвох брали участь.

— Це… так романтично, — зауважила я.

— Ну, ми з Керолайн вважаємо, що приємно робити щось разом.

— Я бачу, — кажу. — І у вас обох бірюзові лайкрові костюми!

— Ну, це наш командний колір.

Запала коротка тиша.

— Вперед, командо! — Я скинула в повітря кулак.

Керолайн теж звелася на ноги й почала розтягувати м’язи стегна, згинаючи ногу, наче лелека. Мені від неї дістався кивок — мінімум увічливості в такій ситуації.

— А ти схудла, — сказав він.

— Ну, мабуть. Крапельниця з фізрозчином — непогана дієта.

— Я чув, що… що в тебе стався нещасний випадок. — Він співчутливо схилив голову.

— Новини швидко ширяться.

— У будь-якому разі, добре, що ти в нормі. — Він шморгнув носом і глянув униз по вулиці. — Тобі, мабуть, нелегко було цей рік. Ну, все те, що тобі довелося пережити…

А ось і воно. Я намагалася дихати. Керолайн абсолютно відмовилася на мене дивитися, приділяючи всю увагу розтягуванню.

— Ну що ж, вітаю з весіллям.

Він гордо глянув на свою майбутню дружину, милуючись її сильною ногою.

— Знаєш, як кажуть, одразу розумієш, коли час настає. — Його усмішка виказувала якусь нещиру спробу виправдатися. Це мене й добило.

— Ну звісно. Сподіваюся, ти відклав досить грошей на весілля — це ж недешево.

Вони обоє глянули на мене.

— А що там із мою історією, яку ти продав у газети? Тобі добре заплатили, Пате? Пару тисяч, не менше? Тріні так і не вдалося дізнатися, скільки саме. Думаю, за смерть Вілла точно можна купити кілька красивих костюмів із лайкри, так?

Керолайн кинула на нього такий погляд, що я зрозуміла: цю частину своєї історії він ще не розповідав.

Він подивився на мене, і на його щоках почали наливатися дві червоні плями.

— Я не маю ніякого стосунку до цього.

— О, ну звичайно ж, ні. Ну, приємно було тебе побачити, Пате. Щасти тобі з весіллям, Керолайн! Ти точно будеш най… найсильнішою нареченою в місті.

Я розвернулась і повільно зайшла в дім. Зачинила двері, сперлась на них спиною. Серце колотилось об груди. Я так і стояла, аж доки не переконалася, що вони побігли далі.

— Виродок, — сказав дідусь, коли я прошкутильгала у вітальню. Потім знов кинув нищівний погляд у вікно. — Виродок. — І захихотів.

Я дивилась на нього і раптом сама почала сміятись. Уперше за останній час.

— То як, вирішила, що робитимеш далі? Коли тобі покращає?

Я лежала на ліжку. Тріна телефонувала з коледжу — вона чекала на Тома, поки той у футбольному гуртку. Наді мною на стелі розкинулося ціле сузір’я з блискучих наліпок Томаса — їх, мабуть, тепер і не прибрати без доброї половини самої стелі.

— Ще ні.

— Але ж треба щось робити. Не можна просто відсиджувати зад цілу вічність.

— Я і не відсиджую зад. І моє стегно ще болить. Фізіотерапевт каже, що краще лежати якомога більше.

— Мама і тато цікавляться, що ти плануєш. У Стортфолді роботи немає.

— Я знаю.

— Ти наче дрейфуєш кудись. Тобі нічого не цікаво.

— Тріно, я щойно впала з даху. Мені треба відновити сили.

— Ну а до того ти вешталася світом. Потім працювала в барі — щоб знайти те, чим хочеться займатися. Тобі треба трохи впорядкувати безлад у голові. Якщо ти не збираєшся навчатися, то слід нарешті вирішити, що робитимеш зі своїм життям. У будь-якому разі, якщо поки ти збираєшся лишитись у Стортфолді, треба здати твою квартиру. Мама й тато не можуть утримувати тебе довіку.

— І це каже жінка, яку банк «Мама й тато» підтримує вже років вісім.

— Я навчаюся, на денному. Це різні речі. Крім того, я продивилася твої банківські виписки, поки ти була в лікарні. Оплатила твої рахунки. У тебе залишилось приблизно півтори тисячі фунтів — це з лікарняними. А до речі, куди, в біса, ти дзвонила за океан? Ті дзвінки коштують цілу купу грошей!

— Не твоє діло.

— Я склала список агентів з нерухомості в тому районі — вони займаються орендою. Потім можна ще раз переглянути пропозиції в коледжах — може, хтось вилетів з того курсу, на який ти хотіла вступити.

— Тріно, ти мене втомлюєш.

— А що, який сенс стирчати там без діла? Тобі відразу стане краще, коли ти матимеш якусь мету.

Так, мене це дратувало, але в цих чіпляннях сестри було щось підбадьорливе. Крім неї, ніхто не зважувався на таке. Мої батьки, мабуть, і досі вважали, що в мене не всі клепки в голові на місці і зі мною треба поводитися, як із дитиною. Мама складала мій випраний одяг на ліжку, охайно згорнутий, тричі на день готувала мені їжу, а коли я перехоплювала її спостережливий погляд, вона вичавлювала якусь незграбну посмішку, яка передавала все, що ми одна одній не казали. Тато возив мене на фізіопроцедури, дивився зі мною телевізор і не глузував з мене. Тож тільки Тріна поводилася зі мною як завжди.

— Ти ж знаєш, що я казатиму, правда?

Я перевернулась на бік і скривилася від болю.

— Знаю. А може, ні.

— І ти знаєш, що сказав би Вілл. У вас була угода — і ти не можеш порушити своє слово.

— Ну все, досить. Цю розмову закінчено.

— Добре-добре. О, Том виходить із роздягальні. Побачимось у п’ятницю! — Вона сказала це так, наче ми говорили про музику, плани на відпустку чи шампуні.

Вона роз’єдналась, а я лишилася лежати і дивитись у стелю.

«У вас була угода».

Була. І дивися, що тепер вийшло.

Тріна добряче діставала мене, проте за ті декілька тижнів, що я пробула вдома, мені стало значно краще. Палиця вже була мені не потрібна — з нею я почувалася так, наче мені вже під дев’яносто. Та я й забувала її всюди, куди ходила. Майже щоранку ми з дідусем ходили гуляти в парк — на цьому наполягла мама. Лікарі радили дідусеві щодня робити якісь фізичні вправи, але одного ранку вона вийшла за ним слідом і побачила, що він іде прямісінько в магазин на розі, де купляє величезний пакунок шкварок і з’їдає їх дорогою додому.

Ми ходили повільно: обоє кульгали й обом було насправді нікуди йти. Мама постійно заохочувала нас піти погуляти навколо замку — щоб «змінити оточення», — але я ігнорувала ці пропозиції. Щойно ми виходили вранці за ворота, дідусь теж упевнено кивав у бік парку — і не тільки тому, що туди ближче чи там неподалік букмекерська контора. Думаю, він знав, що я не хочу йти до замку. Я ще не була готова. І вважала, що ніколи не буду.

Ми робили два повільних кола навколо ставка з качками, сідали на лавку й дивилися, як батьки приводять малечу погодувати птахів, як курять підлітки, сварячись одне з одним — перші безпорадні спроби залицянь. Потім ми йшли в букмекерську контору, де дідусь міг просадити три фунти в подвійній ставці на коня з кличкою Собачий Хвіст. Виходячи звідти, він сумно жмакав свій квиток і кидав його у смітник, а я, щоб утішити його, обіцяла купити пончик з повидлом у супермаркеті.

— Дітичні, — сказав він у відділі випічки. Я не зрозуміла й насупила брови. — Дітичні, — повторив він, показуючи на пончики, і засміявся.

— А, зрозуміла. Добре, мамі так і скажемо: купили дієтичні пончики.

Мама казала, що він став смішливим через свої ліки — думаю, це не найгірший побічний ефект. Він і далі сміявся, коли ми стояли в черзі біля каси. Я схилила голову, шукаючи в кишенях монетки, і думала, чи треба допомогти татові в садку на вихідних, — і тому цілу хвилину не помічала шепіт у себе за спиною.

— Це через провину. Кажуть, вона намагалася стрибнути з багатоповерхівки.

— Ще б пак. Будь-хто стрибнув би. Я б не змогла з таким жити.

— Дивно, що вона наважилася знову тут з’явитися.

Я заклякла.

— Знаєш, нещасна Джозі Кларк і досі помирає від сорому. Вона щотижня ходить на сповідь — хоча гріха в ній стільки ж, скільки плям на випраній білизні.

Дідусь показував пальцем на пончики й шепотів дівчині за касою:

— Дітичні.

Та всміхнулась і сказала:

— Вісімдесят шість центів.

— У Трейнорів так нічого й не владналося.

— Та це їх просто зламало, еге ж?

— Вісімдесят шість центів, будь ласка.

Мені знадобилося ще декілька секунд, щоб зрозуміти, що касирка дивиться на мене й чекає грошей. Я витягла жменю монет і почала вибирати потрібні, але пальці не слухалися.

— Думаєш, Джозі лишила б її саму доглядати діда?

— Ти ж не маєш на увазі, що…

— Ну, хто його знає… Вона один раз це зробила. Врешті-решт…

Мої щоки горіли червоним. Монетки посипалися на стійку. Дідусь повторював «дітичні, дітичні» здивованій дівчині, яка ніяк не могла втямити, у чому жарт. Я потягла його за рукав:

— Ходімо, дідусю. Нам уже час.

— Дітичні, — спробував він знову пожартувати.

— Добре, — м’яко відповіла дівчина.

— Будь ласка, ходімо. — Мені було жарко, голова крутилася, наче я ось-ось знепритомнію. Вони, мабуть, і далі мене обговорювали, але в мене у вухах стояв такий дзвін, що я майже нічого не чула.

— Бувайте, — сказав він.

— До побачення, — відповіла дівчина.

— Добра, — зауважив дідусь, коли ми вийшли на вулицю. А потім глянув на мене: — А чого ти плачеш?

Коли маєш якийсь стосунок до катастрофи, є певні аспекти, про які не відразу дізнаєшся. Спочатку думаєш, що доведеться боротися лише з наслідками самої катастрофи: постійні спогади, безсонні ночі, бажання знов і знов прокрутити все те в голові чи сказати те, що мала сказати тоді. А також думки про те, чи змінилося б щось, якби ти вчинила хоч трохи інакше.

Мама казала мені, що моє життя зміниться назавжди, якщо я буду там, коли Вілл помре. Але я думала, що вона має на увазі мій психологічний стан. Що мені доведеться навчитися боротися з горем, безсонням, незрозумілими спалахами гніву та постійним внутрішнім діалогом з тим, кого немає. Але пізніше зрозуміла, що річ не тільки в мені. Тепер, в еру технологій, я назавжди лишуся «тією» людиною. Навіть якщо зможу викреслити з пам’яті всю ту родину, мені все одно ніколи не дозволять відокремити себе від смерті Вілла. Моє ім’я буде пов’язане з цим, аж допоки існують екрани та пікселі. Люди будуть мене засуджувати на підставі якихось поверхневих відомостей або й узагалі без підстави — і я нічого не можу з цим вдіяти.

Я коротко підстриглася, змінила стиль одягу. Усе, що виділяло б мене з натовпу, я запхала глибоко в шафу і стала одягатися, як Тріна, — у прості футболки та джинси. Тепер, коли я читаю в газетах історії про касира, який украв купу грошей з банку, чи про жінку, що вбила свою дитину, чи про брата, який зник, я не здригаюся від жаху, як колись. Тепер мені стає цікаво, яка ж там насправді була історія, поки журналісти не пофарбували її в чорно-біле.

Я відчуваю дивну спорідненість із цими людьми. Бо я тепер теж заплямована. Весь світ про це знає. І, що гірше, я теж про це дедалі більше дізнаю`ся.

Я заховала під шапочку все, що лишилося від мого темного волосся, одягла темні окуляри та пішла в бібліотеку, докладаючи максимум зусиль, щоб приховати шкутильгання, хоча в мене аж щелепу зводило від концентрації.

Прямуючи до архіву місцевих газет, я пройшла повз групу малюків, що співали пісні в дитячому кутку, потім повз кількох мовчазних любителів генеалогії, які намагалися довести, що мають зв’язок із королем Річардом III. Серпень 2009-го знайти було неважко. Глибоко вдихнувши, я розгорнула підшивку десь посередині й побачила статтю:

Тутешній мешканець скінчив своє життя у швейцарській клініці

Родина Трейнорів просить поважати їхнє право на приватність у «важкі часи»

35-річний син Стівена Трейнора, доглядача Стортфолдського замку, обірвав своє життя в клініці «Диґнітас» — неоднозначному центрі евтаназії. Містер Трейнор залишився квадриплегіком після дорожньо-транспортної пригоди, що сталась 2007 року. У клініку він, як стало відомо, вирушив разом зі своєю родиною та доглядачкою, 27-річною Луїзою Кларк, яка також мешкає у Стортфолді.

Поліція наразі розслідує обставини смерті містера Трейнора. Наші джерела повідомляють, що причин для судової справи не знайдено.

Батьки Луїзи Кларк, Бернард і Джозефіна Кларк, які мешкають на Ренфрю-роуд, відмовилися від коментарів.

Каміла Трейнор, мировий суддя, після самогубства сина відмовилася від своєї посади. Джерела повідомляють, що ця робота стала для неї «нестерпною».

А далі було воно. Обличчя Вілла. Він дивився на мене з фотографії в газеті. Його дещо саркастична посмішка, відкритий погляд. Мені на мить перехопило подих.

Смерть містера Трейнора обірвала його успішну кар’єру в Сіті, де його знали як безжального бізнесмена й талановитого скупника компаній. Учора його колеги прийшли висловити свою…

Я згорнула газету. Мені знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, і потім я підвела обличчя. Бібліотека навколо мене тихо гула своїм життям. Малеча співала невпопад пронизливими голосами — навколо радісно плескали в долоні їхні мами. За моєю спиною бібліотекарка sotto voce[10] обговорювала з колегою найкращий рецепт тайського карі. Коло мене чоловік водив пальцем по давньому виборчому списку та бурмотів прізвища: «Фішер, Фіцґіббон, Фіцвільям…».

Я нічого не зробила. Минуло вже півтора року — а я так нічого й не зробила. Продавала алкоголь у двох різних країнах і жаліла себе. Я повернулась у дім, де виросла, уже чотири тижні тому — і тепер відчуваю, що Стортфолд засмоктує мене, намагається переконати, що мені було б тут добре. Що все буде добре. Так, великих пригод я тут не знайду і буде трохи дискомфортно, доки люди звикнуть до моєї присутності, — але буває ж і гірше, правда? А тут живеш із родиною, у любові та безпеці.

Я знов глянула на стос газет переді мною.

На першій шпальті останнього номера була стаття:

СВАРКА ЩОДО ПАРКІНГУ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ БІЛЯ ПОШТИ

Я згадала, як тато сидів на моєму ліжку в лікарні й шукав у газеті статтю про мій нещасний випадок.

«Я підвела тебе, Вілле. Я підвела тебе так, як тільки можна».

Дорогою додому ще на початку вулиці я почула крики. Я відчинила двері будинку — і мене оглушило голосіння Томаса. Моя сестра сварила його, погрожуючи пальцем, у кутку вітальні. Мама схилилася над дідусем із кухонною губкою та мискою води, а той кволо відбивався.

— Що тут робиться?

Мама відійшла вбік, і я побачила обличчя дідуся: у нього з’явилися нові вугільно-чорні брови та товсті, дещо криві вуса.

— Маркер, що не стирається, — пояснила мама. — Відтепер ніхто не лишає Томаса самого в кімнаті, де дрімає дідусь.

— Перестань нарешті малювати на всьому! — кричала Тріна. — Малюй тільки на папері! Не на стінах. Не на людях. Не на собаці місіс Рейнолдс. Не на моїх штанях.

— Та я ж робив тобі штани-тиждень!

— Мені не треба штани з днями тижня! — волала вона. — Та і якби були потрібні, то я б писала без помилок!

— Не свари його, Тріно, — втрутилася мама. Вона відхилилась подивитися, чи вдалося щось змити з дідового обличчя. — Могло б бути й гірше.

Татові кроки на сходах у нашому маленькому будиночку завжди лунали як грім. Він вкотився у вітальню з опущеними плечима, що виказували його злість. Волосся стирчало на один бік.

— Та може тут чоловік поспати у свій єдиний вихідний чи ні? Тут не дім, а клята божевільня!

Ми всі заклякли й стали дивитися на нього.

— Що таке? Що такого я сказав?

— Бернарде…

— Ой, та облиште вже! Лу не думає, що я мав на увазі її.

— Господи… — Мама затулила обличчя рукою.

Сестра почала штовхати Томаса геть із кімнати.

— Давай, — шипіла вона. — Томасе, тобі зараз краще забратися звідси. Клянуся, якщо твій дідусь тебе схопить…

— Що? — насупив брови батько. — Що таке?

Дідусь уривчасто засміявся й підняв угору палець — той трусився. Фантастичний був вигляд. Томас розмалював усе батькове обличчя синім маркером. Його очі стали схожі на два аґруси на тлі кобальтової синяви.

— А що такого? — долинали протести Томаса десь із дальшого кінця коридору. — Ми дивились «Аватара», і він сказав, що хотів би теж стати аватаром!

Татові очі розширилися. Він підійшов до дзеркала над камінною полицею. Запала тиша.

— Господи…

— Бернарде, не згадуй Бога всує.

— Та він же пофарбував мене в синій, Джозі! Я можу катати ім’я Господа на чортовому колесі в Батлінзі[11]! Це що, перманентний маркер? ТОММІ?! ЦЕ ПЕРМАНЕНТНИЙ МАРКЕР?

— Ми змиємо, тату, — сестра зачинила за собою двері в сад. З-за дверей чулися волання Томаса.

— Я завтра маю керувати робітниками, які встановлюють новий паркан у замку. Приїздять підрядники. Як я вестиму розмови з людьми, якщо я, чорт забирай, синій?

Тато плюнув на руку та почав терти обличчя. Сліди маркера трохи змазались, і колір передався на руку.

— Не відтирається, Джозі. Не відтирається!

Мама кинула відтирати дідуся й почала терти губкою тата.

— Стій спокійно, Бернарде. Я роблю, що можу.

Тріна пішла по ноутбук.

— Я пошукаю в інтернеті. Має бути щось для таких випадків: зубна паста чи, може, рідина для зняття лаку. Може, відбілювач…

— Не будеш ти лити відбілювач на моє обличчя! — заревів тато.

Дідусь тихенько хихотів у кутку кімнати зі своїми піратськими вусами.

Я боком намагалася пройти повз них.

Мама тримала татове обличчя лівою рукою та скребла його губкою. Тут вона повернулася до мене — наче до цього й не бачила.

— Лу! Я й забула запитати! Усе добре, сонечко? Як прогулялись?

Усі раптом припинили робити свої справи та повернулися до мене з усмішкою, яка промовляла: «Усе гаразд, Лу, не турбуйся». Я ненавиділа цю усмішку.

— Нормально.

Ця відповідь усіх влаштувала. Мама знов зайнялася татовим обличчям.

— Прекрасно. Правда ж, Бернарде? Це прекрасно.

— Так. Чудові новини.

— Серденько, якщо розсортуєш свій білий одяг, я закину його прати разом із татовим.

— Та не переймайся, — сказала я. — Я тут подумала. Час мені вже повертатися додому.

Запала тиша. Мама глянула на тата. Дідусь іще раз хихикнув і прикрив рота рукою.

— Ну, зрозуміло, — нарешті промовив тато з усією гідністю, на яку був здатний немолодий синій чоловік. — Але ти повернешся в ту твою квартиру за однієї умови…

4

-Мене звати Наташа. Я втратила чоловіка три роки тому. Через рак.

У вологий вечір понеділка члени клубу «Жити далі» розсілися на помаранчевих стільцях, що стояли колом у п’ятдесятницькій церкві. Лідером зборів був Марк — високий чоловік із вусами, який усім своїм єством випромінював виснажену меланхолію. Один стілець залишався вільним.

— Я Фред. Моя дружина Джиллі померла у вересні. Їй було сімдесят чотири.

— Суніл. Мій брат-близнюк помер від лейкемії два роки тому.

— Вільям. Батько помер шість місяців тому. Це трохи смішно, якщо чесно, — поки він був живий, ми не дуже й спілкувалися. Я сам не знаю, нащо я тут.

У повітрі стояв якийсь особливий запах печалі. Пахло вологим церковним холом із поганою вентиляцією та дешевими чайними пакетиками. Пахло порціями на одного та цигарками, які викурювали на самоті на холоді. Пахло лаком для волосся та дезодорантами — невеликі перемоги в боротьбі з відчаєм. Сам лише цей запах давав мені зрозуміти, що я не мала сюди приходити, хай там що пообіцяла татові.

Я відчувала себе шахрайкою. А ще вони здавалися такими… сумними.

Я неспокійно засовалася на стільці, і Марк упіймав мій погляд. У його усмішці читалося: «Ми розуміємо. Ми теж через це пройшли». «Точно не через таке», — відповіла я подумки.

— Пробачте моє запізнення, — відчинилися двері, крізь які увірвалося тепле повітря. На вільний стілець усівся підліток із кучмою на голові. Він склав руки й ноги так, наче вони були занадто довгими та заважали.

— Джейку, тебе не було минулого тижня. Усе гаразд?

— Пробачте. У тата були проблеми на роботі, і він не зміг мене привезти.

— То нічого. Добре, що сьогодні ти тут. Ти знаєш, де напої.

Хлопець роззирнувся навкруги, і його око впало на мою зелену блискучу спідницю. Я поставила на коліна сумку, щоб прикрити її — і він відвів погляд.

— Привіт. Я Дафна. Мій чоловік закінчив життя самогубством. І точно не через мої докучання! — Жінка розсміялась, і її сміх сочився болем. Вона поправила охайну зачіску і ніяково опустила очі на коліна. — Ми були щасливі. Щасливі.

Хлопець підібгав долоні під стегна.

— Джейк. Моя мама. Два роки тому. Я приходжу сюди вже рік, бо тато не може збагнути, як жити далі, а мені треба з кимось говорити.

— Як зараз почувається твій батько, Джейку? — запитав Марк.

— Та нормально. Минулої п’ятниці ввечері він привів жінку. І оскільки він не сидів у сльозах на дивані після цього, то наче це непогано.

— Батько Джейка долає горе по-своєму, — пояснив Марк кудись у мій бік.

— Спить із жінками. В основному так, — додав Джейк.

— Ох, був би я молодший! — У голосі Фреда чувся жаль. Він і тут був одягнутий у сорочку з краваткою. Вочевидь, він із таких чоловіків, що без краватки почуваються голими. — Хороший був би спосіб дати собі раду по смерті Джиллі.

— Моя кузина познайомилася з чоловіком на похороні тітки, — сказала жінка, що сиділа в кутку. Її звали, здається, Лінн: маленька, кругленька, з густим, шоколадного кольору — точно фарбованим — чубчиком на лобі.

— Що, просто на цвинтарі?

— Ага. І після поминок вони поїхали у «Тревелодж»[12].

— Ну, може, високі почуття? — вона знизала плечима.

Мені тут було не місце. Тепер я це зрозуміла. Я нишком узяла свої речі. Цікаво, чи треба якось оголосити, що йду, чи краще просто бігом звідси забратися?

До мене раптом повернувся Марк. Я тупо подивилася на нього. Той звів брову.

— А, я? Ну, я взагалі-то збиралася вже йти… Я маю… ну… Не думаю, що…

— Люба, усі хочуть звідси піти в перший раз.

— А я хотіла піти і в другий. І в третій теж.

— Це все те печиво. Я вже давно кажу Маркові, що треба купляти смачніше.

— Просто розкажи нам основне, якщо хочеш. І не хвилюйся.

Вони всі чекали. Я не змогла просто втекти і сіла назад на стілець.

— Добре. Мене звати Луїза. І… чоловік, якого… якого я кохала… помер. Йому було тридцять п’ять.

Дехто похитав головою, виявляючи співчуття.

— Такий молодий… Коли це сталося, Луїзо?

— Двадцять місяців тому. І ще тиждень. І два дні.

— Три роки, два тижні і два дні. — Наташа усміхнулася мені з іншого боку кімнати.

Кімнату наповнило співчутливе бубоніння. Дафна, що сиділа коло мене, поплескала мене по нозі своєю пухкою рукою, рясно прикрашеною каблучками.

— Тут було багато обговорень тих складнощів, що виникають, коли помирає хтось молодий, — сказав Марк. — Довго ви були разом?

— Ну… Ми… Та трохи… Трохи менше ніж шість місяців.

Дехто не зміг приховати подив у погляді.

— Це… Це не те щоб довго, — почувся голос.

— Проте я впевнений, що біль Луїзи від цього ніяк не менший, — спокійно мовив Марк. — Як він пішов?

— Куди пішов?

— Помер, — допоміг Фред.

— А… Він… Ну, він укоротив собі віку.

— Тебе це, мабуть, страшенно шокувало.

— Не дуже. Я знала, що він планував це зробити.

Запала якась дивна тиша, бо нечасто кажуть щось нове про смерть та любов повній кімнаті людей, які думають, що вже все про це знають.

Я глибоко вдихнула.

— Я знала це ще до того, як познайомилася з ним. Я намагалася примусити його змінити думку, але не змогла. Тому я вирішила підтримувати його до кінця — бо кохала. Тоді здавалося, що це має сенс. Зараз же сенсу дедалі менше. Тому я тут.

— Смерть ніколи не має сенсу, — зауважила Дафна.

— Тільки якщо ти не буддист, — утрутилась Наташа. — Я намагаюся думати як буддистка, але мене непокоїть, що Олаф може повернутись у тілі миші або якоїсь тваринки — і я його отрую. — Вона зітхнула. — А доводиться всюди розкладати отруту. У нас страшенно багато мишей.

— Та їх усе одно не позбутися. Вони ж як блохи, — сказав Суніл. — Бачиш одну — думай про сотню.

— Наташо, люба, думай, що робиш. Може, тут бігають сотні Олафів — а з ними і мій Алан. А ти обох отруїш.

— Ну, якщо ми будемо думати як буддисти, то вони ж знову повернуться — у тілі когось іншого, правильно? — зауважив Фред.

— А коли в тілі мухи? Або чогось іще, що Наташа вб’є?

— Не хотів би я стати мухою, — висловив свою думку Вільям. — Мерзенні волохаті чорні створіння. — Він смикнув плечима.

— Та я ж не якась серійна вбивця, — спробувала захиститися Наташа. — Вас послухати — я тільки те й роблю, що вбиваю реінкарнованих чоловіків.

— Ну, миша може бути чиїмось іще чоловіком. Навіть якщо це не Олаф.

— Думаю, варто нам повернутися до нашої розмови, — втрутився Марк, потираючи скроню. — Луїзо, дуже хоробро з твого боку прийти сюди та розповісти нам свою історію. Хочеш розповісти більше про себе та свого — як його звали? Наприклад, як ви зустрілися. Ми тут усі довіряємо одне одному й пообіцяли, що наші історії ніколи не вийдуть за ці стіни.

Тут я впіймала погляд Джейка. Він глянув на Дафну, потім на мене і ледь помітно похитав головою.

— Я познайомилася з ним на роботі. Його звали… Білл.

Незважаючи на мою обіцянку татові, я не збиралася ходити на зустрічі «Жити далі». Але день мого повернення на роботу був такий жахливий, що під вечір у мене просто не було сил іти в порожню квартиру.

— Ти повернулася! — Карлі поставила чашку кави на барну стійку, узяла монети в якогось бізнесмена та обійняла мене, другою рукою безпомилковими рухами розподіляючи монети по відділеннях касової шухляди. — Що, в біса, сталося? Тім сказав, що в тебе якийсь нещасний випадок. А потім він пішов — і я навіть не знала, чи ти взагалі повернешся.

— Та це довга історія… — Я здивовано поглянула на неї. — Е… а що це на тобі?

Понеділок, дев’ята ранку. Аеропорт повний чоловіків у синіх та сірих костюмах, вони заряджають ноутбуки, вдивляються у свої айфони, гортають сторінки бізнес-газет або тихенько обговорюють по телефону щось про акції. Карлі зустріла погляд когось за барною стійкою.

— Та це… Поки тебе не було, багато чого змінилося.

Я побачила, що бізнесмен, якого помітила раніше, чомусь зайшов за стійку. Я кинула на нього здивований погляд і поставила свою сумочку.

— Будь ласка, зачекайте в залі — я зараз вас обслужу…

— Ви, мабуть, Луїза? — Він енергійно, але без особливої приязні потис мою руку. — Я новий адміністратор бару. Річард Персіваль.

Я кинула оком на його зализане волосся, костюм, блакитну сорочку — цікаво, якими барами він раніше керував?

— Приємно познайомитися.

— Це ж ви були відсутня два місяці, правильно?

— Ну так. Я…

Він пройшовся повз розливальні пристрої та оглянув кожну пляшку.

— Я просто хочу, щоб ви зрозуміли: я не люблю, коли співробітники беруть нескінченні відпустки.

Моя шия сховалась у комірець.

— Хочу пояснити свою позицію, Луїзо. Я не з тих адміністраторів, хто заплющує на це очі. Я знаю, що багато де відпустки є способом заохочення, але тільки не там, де працюю я.

— Можете мені повірити, я б не назвала останні дев’ять тижнів заохоченням.

Він оглянув нижній бік таці й медитативно потер його великим пальцем.

Я зробила глибокий вдих і продовжила:

— Я впала з даху. Може, вам показати мої шрами після операцій? Щоб ви знали, що я навряд чи ще раз таке зроблю.

Він витріщився на мене.

— Не треба сарказму. Я не кажу, що ви збираєтесь і надалі влаштовувати нещасні випадки. Але ваша лікарняна відпустка pro rata[13] вашої нетривалої роботи тут була неприпустимо довгою. Ось і все, що я хочу сказати. Будь ласка, запам’ятайте це.

У нього були подібні до швидкісних автівок запонки.

— Ваше повідомлення отримане, містере Персіваль, — відповіла я. — У подальшому я докладатиму максимум зусиль, щоб уникнути майже смертельних випадків.

— Вам знадобиться форма. За п’ять хвилин я принесу її з комори. Який у вас розмір? 40? 42?

— 38. — Я здивовано дивилася на нього.

Його брова злетіла вгору. Моя теж — у відповідь. Він зник у своєму кабінеті, а Карлі схилилася над машиною для кави та солодко посміхнулася йому в спину.

— Придурок. Повний придурок, — сказала вона крізь зуби.

І вона не помилилася. З тієї самої миті, як я повернулася, Річард Персіваль ані на мить не давав мені спокою. Він перевіряв дотримання розміру порцій, шукав мікроскопічні крихти горішків у кутках бару, прискіпливо стежив за гігієнічними вимогами та примушував нас залишатися ввечері й чекати, доки він перевірить, чи всі вибиті чеки сходяться з касою до останнього пенні.

У мене більше не було можливості розмовляти з клієнтами, дивитися на табло вильотів, віддавати загублені паспорти, насолоджуватися виглядом літаків над злітною смугою у великому вікні — не було навіть часу дратуватися «Кельтськими сопілками». Якщо клієнт увійшов і його ніхто не обслуговував аж десять секунд, зі свого кабінету магічним чином матеріалізувався Річард, зітхав напоказ, голосно перепрошував за те, що доводиться так довго чекати. Ми з Карлі — а зазвичай у такі моменти ми були зайняті іншими клієнтами — потай обмінювалися поглядами, у яких були образа й бажання звільнитися.

Чи не половину свого дня він витрачав на зустрічі з постачальниками, а другу — на балачки з головним офісом про відвідуваність та витрати на душу. Він примушував нас нав’язувати додаткові замовлення і сварив, якщо ми цього не робили. Уже тільки цього було досить, щоб усе стало погано.

Але була ще й форма.

Коли я перевдягалась, у жіночий туалет зайшла Карлі і стала коло мене навпроти дзеркала.

— Ми схожі на двох ідіоток.

Якийсь маркетинговий геній був, вочевидь, невдоволений темними спідницями та білими сорочками і вирішив, що «Трилисник та конюшина» стане ще більш ірландським, якщо на нас буде справжній ірландський одяг. Цей справжній ірландський одяг придумав хтось, хто вважав, що просто зараз у Дубліні бізнес-леді й касирки ходять на роботу у вишиваних жилетах, гольфах і танцювальних туфлях на шнурівці. В усьому смарагдово-зеленому. І не забудьте про перуки із завитками.

— Матір Божа! Якби мене побачив мій хлопець, він пішов би від мене. — Карлі підпалила цигарку та залізла на умивальник, щоб відключити пожежну сирену на стелі. — Але, думаю, спершу б мене зґвалтував. Той ще збоченець.

— А що ж тут носять чоловіки? — Я потягла спідницю вниз, кидаючи боязкі погляди на запальничку в руках Карлі. Цікаво, наскільки швидко горить цей одяг.

— Та подивись навколо — тут же тільки Річард. І йому, бідоласі, доводиться носити сорочку із зеленим логотипом.

— І все? Ніяких ельфійських черевиків? Ніяких лепреконських капелюшків?

— Саме так. Тільки дівчатам треба мати вигляд порногномів.

— У цій перуці я схожа на Доллі Партон[14] у молодості.

— Ну тоді візьми руду. Як же нам пощастило, що на вибір є аж три кольори перук!

Нас уже кликав Річард. Від його голосу в мене почав тіпатися шлунок.

— У будь-якому разі, я тут не лишуся. Я вибіжу звідси, дриґаючи ногами в ірландському танці, та знайду іншу роботу. А він може запхати свою чортову конюшину у свою маленьку корпоративну дупу.

Вона вийшла з туалету з жестом, який можна назвати якимось саркастичним стрибком. Решту дня мене всюди супроводжували удари струму від того одягу.

Зустріч «Жити далі» закінчилась о пів на десяту. Я вийшла та опинилася в атмосфері вологого літнього вечора. Подвійне виснаження — від роботи та зустрічі — добило мене. Я зняла жакет, бо було дуже жарко, і раптом усвідомила, що вивернути свою душу перед повною кімнатою незнайомих мені людей не складніше, ніж ходити у формі нібито ірландської танцюристки, ще й замалій.

Я не могла говорити з ними про Вілла так, як вони говорили про своїх близьких: наче ті й досі були частиною їхнього життя, перебували десь у сусідній кімнаті.

«О так, Джиллі так постійно робила».

«Я не можу видалити голосові повідомлення від брата. Так у мене є можливість хоч трохи послухати його голос, коли я починаю забувати, як він звучав».

«Я іноді відчуваю, що він у сусідній кімнаті».

Я ж ледь могла промовити ім’я Вілла. Слухаючи їхні розповіді про родинні стосунки, тридцятирічні подружні життя, спільні будинки та дітей, я почувалася шахрайкою. Сама я була лише доглядачкою — і лише шість місяців. Я кохала його, я бачила кінець його життя. Як могли ці абсолютно чужі люди зрозуміти те, чим ми з Віллом стали одне для одного за цей час? Як могла я пояснити, що ми миттю порозумілися, пояснити наші власні жарти, наші секрети та грубу правду? Як могла я передати, що ці короткі місяці змінили моє відчуття всього довкола? Те, як він перекосив увесь мій світ так, що тепер без нього ніщо не має значення?

І якщо вже вдуматися, то навіщо постійно мусолити свою печаль? Це як постійно колупати рану, не даючи їй загоїтися. Я знаю, що стала частиною всього того. Я знала, яку роль зіграла. Нащо знов і знов до цього повертатися?

Я була певна, що наступного тижня не прийду. Доведеться знайти якесь виправдання для тата.

Я повільно йшла стоянкою, шукаючи в сумці ключі. Втішала себе тим, що хоча б не провела ще один самотній вечір перед телевізором, з жахом очікуючи свого повернення на роботу за дванадцять годин.

— Його ж насправді звали не Білл? — мене наздогнав Джейк.

— Ні, не Білл.

— Дафна — це ходяча радіостанція. Вона не хоче тобі зла, але твоя історія буде на вустах у всіх її друзів раніше, ніж ти встигнеш сказати «реінкарнація щура».

— Ну, дякую.

Він широко всміхнувся й кивнув на мою блискучу спідницю.

— Маєш крутий вигляд, до речі. Гарний вибір для зустрічі групи підтримки.

Він на мить спинився, щоб зав’язати шнурки, і я спинилася коло нього. Трохи поміркувавши, я мовила:

— Співчуваю щодо твоєї мами.

На його обличчі панував безрадісний вираз.

— Не треба. Це як у в’язниці — там не питають, за що посадили…

— Правда? Вибач, я не знала…

— Та я жартую. Побачимося наступного тижня!

Недалеко стояв чоловік, спираючись на мотоцикл. Він підняв руку, вітаючись. Джейк підійшов ближче, і той ступив йому назустріч, обійняв та поцілував у щоку. Я спинилася: не часто побачиш, щоб чоловік отак обіймав сина на людях, коли син стає достатньо дорослим, щоб ходити самостійно.

— Ну, як пройшло?

— Як завжди, нормально. — Джейк махнув рукою в мій бік. — А це Луїза. Вона новенька.

Чоловік пильно на мене подивився. Високий, широкоплечий. Ніс, вочевидь, колись був зламаний — через це він скидався на колишнього боксера. Я ввічливо кивнула, вітаючись.

— Була рада знайомству, Джейку. Бувай! — Я підвела руку та попрямувала до своєї машини. Але чоловік не відводив від мене очей, і я зашарілася під його поглядом.

— Ви та дівчина, — сказав він.

«О ні, — подумала я, сповільнюючи ходу. — Тільки не тут, знову».

Якусь мить я дивилася в землю, потім глибоко вдихнула й повернулася, щоб зустрітися з ними поглядами.

— Ну добре. Я вже пояснювала це групі. Мій друг сам прийняв це рішення. Я лише підтримала його. І, якщо чесно, я б не хотіла це обговорювати просто тут із незнайомою людиною.

Батько Джейка продовжував пильно на мене дивитись, а потім підняв руку до голови.

— Я розумію, що не кожен може це усвідомити. Але так сталося. Я не думаю, що маю виправдовувати свої рішення перед кимось. Я справді стомилася сьогодні і вже маю йти додому.

Він нахилив голову набік і сказав:

— Не маю жодного уявлення, про що ви говорите.

Я насупила брови.

— Ви шкутильгаєте. Я помітив це. Ви ж живете у тому великому новому районі? Ви — та дівчина, що впала з даху. У березні. Чи квітні.

Раптом я його впізнала.

— О, ви… Ви були…

— Я лікар швидкої. Це ми по вас приїхали. Мені було цікаво, що з вами сталося далі.

Мене ледь не скрутило від полегшення. Я пробігла поглядом по його обличчю, волоссю, руках — і раптом згадала, майже рефлекторно, його підтримку, звук сирени, запах лимонів. Полегшено зітхнула.

— Усе добре. Нормально. Не те щоб дуже добре. У мене штифт у стегні, а мій новий бос — страшенний козел. А ще я ходжу в групу підтримки у вологому церковному холі з людьми… з людьми, які…

— Дуже сумні, — підказав Джейк. — Стегно відновиться. Воно, схоже, ніяк не заважає вашій танцювальній кар’єрі.

З грудей вирвався раптовий сміх.

— Та ні. Це не… Мій одяг — це саме тому, що мій бос козел. Я так зазвичай не вдягаюсь. У будь-якому разі… Дякую. Ох… — Я приклала руку до голови. — Це так дивно. Ви мене врятували.

— Добре, що я вас зустрів. Ми нечасто бачимо людей після всього.

— Ви чудовий спеціаліст. Це… ви дуже добрий. Я пам’ятаю це.

— De nada.

Я подивилася з нерозумінням.

— De nada. Це іспанською. Немає за що.

— А, ну добре. Тоді дякую ні за що.

Він усміхнувся й підняв свою величезну долоню завбільшки з весло.

А потім — не знаю, що мене примусило це зробити, — я сказала:

— Агов!

— Мене Сем звати. — Він озирнувся на мене.

— Семе, я не стрибала.

— Добре.

— Правда. Я знаю, що я тільки-но вийшла із зустрічі групи підтримки і все таке — але я просто хочу сказати, що я б не стала стрибати.

Він глянув на мене, наче хотів, щоб я зрозуміла: він почув.

— Добре це знати.

Ми ще з хвилину одне на одного дивилися, потім він знову підняв руку.

— Радий зустрічі, Луїзо.

Він одягнув шолом, Джейк сів позаду нього. Я дивилася, як вони від’їжджають, — і через це Джейк показово закотив очі, коли одягав свій шолом. Я згадала, що він казав під час зустрічі: «В основному спить із жінками».

Компульсивно спить із жінками.

— Ідіотка, — сказала я собі й пошкутильгала до своєї машини, що поволі кипіла у вечірній спеці.

5

Я жила на самісінькій околиці Сіті. Ну а для тих, хто сумнівався, навпроти була величезна яма під офісну будівлю, на огорожі якої було написано «ФАРТІНҐЕЙТ — ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ СІТІ». Ми жили там, де блискучі скляні будівлі зустрічалися зі старими брудними цегляними будинками з підйомними вікнами, де юрмилися магазини карі та цілодобові крамниці, стрип-бари й офіси мікротаксі, які ніяк не хотіли помирати. Моя багатоповерхівка втулилася між такими архітектурними упертюхами, схожими на забруднені свинцем склади, які стурбовано дивилися на наступ сталі та скла, роздумуючи, як недовго їм лишилося жити. Можливо, їх ще врятує якийсь хіпстерський соковий бар чи роздрібний магазин. Я тут не знала нікого, крім Суніла, господаря крамниці, та жінки з пекарні, де продавали бублики, — остання мені привітно всміхалась, але, здається, не говорила англійською.

Здебільшого мене цілком улаштовувала ця анонімність, адже я й приїхала сюди, щоб утекти від своєї історії, від відчуття, наче всі навкруги знають про мене геть усе. Сіті змінювало мене. Я пізнала його невеличкий куточок, його ритм та небезпеки. Дізналася: якщо дати п’яниці коло автобусної зупинки якусь монетку, то наступні вісім тижнів він ночуватиме в тебе під дверима. Якщо йдеш пізно вулицею, то краще тримати ключі між пальцями. Якщо виходиш уночі по пляшку вина, краще навіть не дивитись у бік купки хлопців біля кіоску з кебабом. Я вже не переймаюся через звук ґвинтів гелікоптера над головою.

Я б могла тут жити. І я краще за будь-кого знала, що можуть статись і гірші речі.

— Привіт.

— Привіт, Лу. Знов не можеш заснути?

— Та лише десята вечора.

— Що новенького?

Натан, колишній фізіотерапевт Вілла, останні дев’ять місяців працював у Нью-Йорку на директора великої компанії, відомої на Волл-стрит, — той жив у чотириповерховому приватному будинку в місті й мав якісь проблеми з м’язами. У мене вже стало звичкою телефонувати Натану, коли я не могла спати вночі, — приємно знати, що завжди є хтось, хто зрозуміє. Хоч іноді мені дошкуляла заздрість: усі змогли жити далі. Усі чогось досягли.

— Як там Велике Яблуко[15]?

— Непогано? — Через австралійський акцент його відповіді звучали як питання.

Я лежала на дивані, закинувши ноги на підлокітник.

— Щось ти не все розказуєш.

— Ну гаразд. Мені підвищили платню, так що все добре. Я купив квитки додому — хочу полетіти на кілька тижнів побачитися зі старими. Буде непогано. Вони страшенно радіють: моя сестра вагітна. О, а ще я зустрів пташку з шикарною фігурою в барі на Шостій авеню — ми наче непогано порозумілись, я запросив її на побачення. Коли я сказав, чим займаюся, вона відповіла, що зустрічається лише з тими, хто ходить на роботу в костюмі. — Він засміявся.

Я, як виявилось, усміхалася.

— Так що, твій халат її не влаштував?

— Схоже, ні. Хоча вона сказала, що якби я був справжнім лікарем, то вона б іще подумала. — Він знову розсміявся. Натан неперевершено володів собою. — Та то нічого. Такі дівчата завжди дуже перебірливі, якщо не водиш їх у ресторани й таке інше. Тому краще відразу все знати, еге ж? А ти як?

— Ну, живу. Наче. — Я знизала плечима.

— Досі спиш у його футболці?

— Та ні. Вона більше ним не пахне. І, якщо чесно, навіть стала трохи смердіти вже, тому я її випрала й загорнула в серветку. Але на чорний день у мене є його светр.

— О, ну добре мати щось про запас.

— А ще я записалась у групу підтримки для тих, хто пережив утрату.

— І як воно?

— Та відстій. Я там наче шахрайка.

Натан чекав.

Я трохи посунула подушку під голову.

— Чи думала я про таке, Натане? Іноді мені здається, що я накрутила собі в голові все те, що сталося між мною і Віллом — а насправді було набагато менше. Як я могла когось так покохати за такий короткий час? А все те, що ми мали спільного?.. Чи справді були всі ті почуття, які я пам’ятаю? З часом усі ті шість місяців здаються мені якимсь дивним… сном.

Запала коротка пауза, потім Натан відповів:

— Та ні, не накрутила, мала.

Я потерла очі.

— Я що, одна така? Тільки мені його так не вистачає?

Ще пауза.

— Нє. Він був класним хлопцем. Найкращим.

Ще одне, чим мені подобався Натан: він не переймався через довгі паузи в телефонних розмовах. Я нарешті сіла на дивані та сякнулася.

— У будь-якому разі, я більше не піду туди. Не думаю, що це моє.

— Спробуй, Лу. Не можна судити про щось із одного-єдиного разу.

— Ти говориш, як мій тато.

— Ну, він завжди був розумним дядьком.

Мене злякав дзвінок у двері. Ніхто ніколи не дзвонив мені у двері, крім місіс Нелліс із дванадцятої квартири — тоді листоноша випадково переплутав нашу пошту. Але навряд чи вона зараз не спить, та й мені не приходив її журнал «Ляльки епохи Єлизавети».

У двері знову подзвонили. І втретє — довго й наполегливо.

— Я маю йти. Хтось дзвонить у двері.

— Ну, тримай вище дзьоба, мала. Все буде добре.

Я поклала телефон і нервово встала. Друзів у мене тут не було — я ще не второпала, як заводити друзів у новому місці, якщо весь час працюєш. А якби мої батьки вирішили вчинити наступ на мене та забрати назад до Стортфолда, то вони б точно приїхали десь між ранковою і вечірньою годинами пік, бо жоден з них не любив їздити вночі.

Я чекала: може, цей гість усвідомить, що помилився, і просто піде. Але подзвонили знову — різко, без пауз, наче хтось просто повис на дзвінку.

Я підійшла до дверей.

— Хто там?

— Я маю з вами поговорити.

Голос жіночий. Я глянула у вічко — вона дивилася собі під ноги, тому я могла побачити лише довге каштанове волосся та завелику на неї шкіряну куртку. Вона легенько гойдалася, потираючи носа. П’яна, може?

— Думаю, ви помилилися квартирою.

— Ви Луїза Кларк?

Я завмерла.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Нам треба поговорити. Ви можете відчинити двері?

— Уже майже пів на одинадцяту вечора.

— Так. І тому я б не хотіла стирчати тут, у вашому коридорі.

Я прожила тут достатньо, щоб знати, що не треба відчиняти двері незнайомим людям. У цьому районі різні типи нерідко ходять квартирами, шукаючи легких грошей. Але дівчина говорила так, наче була з хорошої родини. І вона замолода. Замолода, щоб бути журналісткою, яка щось десь почула про красивого колишнього вундеркінда, який укоротив собі віку. Чи не занадто молода, щоб бути не вдома так пізно? Я спробувала глянути під іншим кутом, щоб роздивитися, чи немає ще когось у коридорі. Наче не було.

— Ви не скажете, з якого приводу хочете поговорити?

— Ні, не тут.

Я відчинила двері на відстань ланцюжка на замку, щоб глянути їй у вічі.

— Вам доведеться повідомити мені більше.

Їй було, мабуть, не більш ніж шістнадцять — щоки ще були по-дитячому пухкими. Волосся довге та блискуче. Худі ноги у вузьких чорних джинсах. Очі підведені невміло, але обличчя красиве.

— То як вас звати? — запитала я.

— Лілі. Лілі Готон-Міллер, — сказала вона і трохи підняла голову. — Я хочу поговорити з вами про мого батька.

— Я думаю, ви таки помилилися. Я не знаю нікого з прізвищем Готон-Міллер. Можливо, ви сплутали мене з іншою Луїзою Кларк.

Я хотіла зачинити двері, але вона хутко вставила черевик під них. Я глянула на черевик, а потім повільно звела на неї погляд.

— У нього інше прізвище. — Вона сказала це так, наче я була ідіоткою. Погляд загорівся пристрастю та допитливістю. — Мого батька звали Вілл Трейнор.

Лілі Готон-Міллер стояла посеред моєї вітальні та роздивлялася мене з неупередженим інтересом науковця, який розглядає новий вид гнойового черв’яка.

— Ого, що це на вас за одяг?

— Я… я працюю в ірландському пабі.

— Танцюєте? — Вона явно втратила до мене інтерес, повернулась і почала оглядати кімнату. — То ви що, живете тут? А де ваші меблі?

— Я щойно переїхала.

— Диван, телевізор та дві коробки з книжками? — Вона кивнула в бік крісла, де я сиділа. А я ніяк не могла повернути дихання до норми, намагаючись утямити, що вона мені сказала.

Зрештою я підвелася.

— Піду наллю собі щось випити. Тобі щось принести?

— Можна колу. Якщо тільки вина у вас немає.

— А скільки тобі років?

— А чого ви питаєте?

— Я не розумію… — Я стояла за стійкою в кухні. — У Вілла не було дітей. Я б знала. — Я насупила брови, починаючи щось підозрювати. — Це що, якийсь жарт?

— Жарт?

— Ми з Віллом… ми багато говорили. Багато. Він би мені сказав.

— Ну ось, виходить, не сказав. А я хочу поговорити про нього з кимось, хто не біситься кожного разу, коли я вимовляю його ім’я, — як решта моєї родини.

Вона взяла листівку від моєї мами та поставила її на місце.

— Так що я не думаю, що це жарт. Мій справжній батько — той сумний тип в інвалідному візку. Смішного тут небагато.

Я простягла їй склянку води.

— Але хто… Хто твоя сім’я? Тобто хто твоя мати?

— Цигарки у вас є? — Вона ходила кімнатою, торкалась моїх речей, щось брала, а потім клала назад. Коли я похитала головою, вона відповіла: — Мою матір звуть Таня. Таня Міллер. Вона одружена з моїм вітчимом — його звати Френсіс Тупий Виродок Готон.

— Гарне ім’я.

Вона поставила склянку й витягла пачку цигарок із куртки. Дістала цигарку та підпалила. Я збиралась сказати, що в моїй квартирі не треба курити, але була настільки вражена, що просто відчинила вікно.

Я не могла відвести від неї очей — може, я побачу хоч якісь риси Вілла в ній? Ось воно — її очі: блакитні, з відтінком карамелі. Те, як вона трохи нахиляє підборіддя, коли збирається щось сказати. Незмигний погляд її очей. А може, я бачу те, що хочу бачити?

Вона дивилась у вікно, на вулицю внизу.

— Лілі, перш ніж ми продовжимо, я маю…

— Я знаю, що він помер. — Вона різко вдихнула та випустила дим усередину кімнати. — Ну, тобто я саме так про нього й дізналася. По телевізору була документалка про евтаназію — і прозвучало його ім’я. Мама збісилася без жодної причини та побігла у ванну. Виродок пішов до неї — а я, звичайно, підслуховувала. Вона була абсолютно шокована — бо навіть не знала, що він став інвалідом. Я все чула. Ну тобто я знала, що Виродок не мій справжній батько — але раніше мама завжди тільки казала, що мій батько був козлом, який не хотів про мене чути.

— Вілл не був козлом.

Вона смикнула плечима.

— Ну а за її словами, був. У будь-якому разі, я намагалася щось спитати, але вона вічно все вивертала й казала, що я маю знати тільки одне: Виродок Френсіс є мені кращим батьком, ніж Вілл Трейнор міг будь-коли стати, і що мені краще припинити розпитування.

Я ковтнула води. Ніколи ще мені не хотілося вина так сильно.

— І що ти зробила?

Вона ще раз затяглася димом.

— Поґуґлила, що ж іще. І знайшла вас.

Мені треба було залишитися на самоті та обдумати все це. Я була надто приголомшена новинами. Незрозуміло, що думати про цю гостру дівчину, яка ходила в мене по кімнаті та кресала навколо себе іскри.

— Так що, він зовсім нічого про мене не казав?

Я дивилася на її взуття: сильно потерті балетки, що, вочевидь, дуже багато блукали вулицями Лондона. Раптом виникло відчуття, наче мене хтось наживлює на гачок.

— Скільки тобі років, Лілі?

— Шістнадцять. Я хоч трохи на нього схожа? Я бачила в інтернеті фото, але, може, у вас є ще? — Вона оглянула кімнату. — Усі фотографії в коробках?

Вона зиркнула на картонні коробки в кутку. Цікаво, вона що, просто зараз їх відкриє та почне роздивлятися? Тоді вона точно знайде Віллів светр. Я запанікувала.

— Ем… Добре, Лілі. Це все… цього всього забагато, щоб усвідомити. Якщо ти та, ким себе називаєш, то нам із тобою… нам із тобою треба багато про що поговорити. Але вже майже одинадцята, і, я думаю, не треба починати цієї розмови зараз. Де ти живеш?

— Сент-Джонс-Вуд[16].

— Добре. Ем… Твої батьки, мабуть, непокояться, де ти. Може, я дам тобі свій номер, і ми…

— Я не можу поїхати додому. — Вона відвернулася до вікна та звичним жестом струснула попіл. — Якщо чесно, я взагалі не маю тут бути. Я маю бути в школі — я в пансіоні вчуся. Там страшенна істерика через те, що я пішла. — Вона витягла телефон, наче про щось згадала, глянула на екран і скривилася. Телефон знову зник у кишені.

— Ну, тоді я не знаю… що б ще я могла, крім як…

— Тоді, може, я залишуся тут? Тільки сьогодні? Завтра ви б могли мені ще щось про нього розказати.

— Тут? Ні. Ні. Вибач, ні. Я тебе не знаю.

— Але ви знаєте мого батька. Так що, ви вважаєте, що він узагалі про мене не знав?

— Ти маєш повертатися додому. Слухай, зателефонуймо твоїм батькам. Вони приїдуть по тебе. Давай…

Вона тупо дивилася на мене.

— Я думала, ви допоможете.

— Я допоможу, Лілі. Але це не найкращий…

— Ви не вірите мені.

— Я… я не знаю, що…

— Ви не хочете допомагати. Не хочете нічого робити. Що ви взагалі мені розповіли про мого батька? Нічого. Як ви допомогли?? Аж ніяк. Дякую.

— Зачекай! Це несправедливо! Ми ж щойно…

Але дівчина кинула у вікно недопалок, повернулася та пройшла повз мене до дверей.

— Що таке? Куди ти йдеш?

— А вам яка різниця? — відрубала вона та гримнула дверима, перш ніж я встигла щось сказати.

Я заклякла на дивані, намагаючись перетравити те, що сталося протягом останньої години. Голос Лілі дзвенів у мене в голові. Чи правильно я її почула? Я знов і знов прокручувала її слова, намагаючись побороти нав’язливе гудіння.

«Мого батька звали Вілл Трейнор».

Вочевидь, матір Лілі сказала їй, що Вілл не хотів мати з нею нічого спільного. Але я впевнена, що він обов’язково б мені сказав. У нас не було таємниць одне від одного. Ми ж були тими людьми, що розповідають одне одному все, чи не так? На якусь мить я завагалася: може, Вілл не був зі мною настільки щирим, як я думала? Чи міг він просто взяти та стерти зі своїх думок цілу дочку?

Думки бігали колами. Я взяла ноутбук, сіла на диван, схрестивши ноги, і ввела в пошуковій системі «Лілі Готон-Міллер». На екрані з’явилися результати хокейного матчу в школі «Аптон Тілтон» у графстві Шропшир. Я клацнула на пошук у зображеннях, збільшила одне з них і побачила її в першому ряду — єдине обличчя без усмішки серед веселих хокеїсток. «Лілі Готон-Міллер хоробро, але, на жаль, невдало зіграла в захисті». Фотографію було зроблено два роки тому. Пансіон. Вона сказала, що зараз має бути в пансіоні. Хоча, звичайно, це не підтверджувало жодного її зв’язку з Віллом і загалом того, що її мати казала правду щодо батька.

Я змінила пошуковий запит на «Готон-Міллер», і система видала мені коротке повідомлення про те, що Френсіс і Таня відвідуватимуть вечерю в готелі «Савой», а також запит на дозвіл будівництва винного підвалу під будинком у Сент-Джонс-Вуд від минулого року.

Я відкинулась на спинку, трохи подумала та вбила в поле пошуку «Таня Міллер Вільям Трейнор». Результатів не було. Я змінила «Вільям» на «Вілл» — і система видала мені фейсбук-сторінку випускників Даремського університету, де спілкувалися декілька жінок, імена яких чомусь закінчувались на -елла: Естелла, Фенелла, Арабелла. Вони говорили про смерть Вілла.

Я повірити в це не могла, коли почула в новинах. Це ж треба — таке сталося саме з ним! Земля пухом.

Нікому не вдається пройти крізь життя без шрамів. Ви чули, що Рорі Еплтон загинув на Теркс і Кайкос в аварії на швидкісному катері?

Це той, що вчився на географічному? Рудий?

Ні, він був на ФПЕ.

А я цілувалася з Рорі на балу першокурсників. У нього величезний язик.

Фенелло, я не жартую. Ти поводишся ницо. Бідолаха загинув.

А Вілл Трейнор — це часом не той хлопець, що зустрічався з Танею Міллер увесь третій курс?

Не бачу нічого ницого в тому, що я цілувалася з кимось, хто загинув.

Я не кажу, що треба тепер переписати історію. Але, може, це читає його дружина, і їй неприємно, що її кохана людина встромляла язик у рота якійсь жінці з фейсбуку.

Ну, я певна, вона точно знає, що в нього величезний язик.

А Рорі Еплтон одружився?

Таня вийшла за якогось банкіра. Ось її сторінка. Коли ми вчились, я була переконана, що Вілл із Танею одружаться. Вони були чудовою парою.

Я клацнула на посилання та побачила фотографію худенької як тростинка блондинки з високою зачіскою — вона всміхалася, стоячи на сходах бюро реєстрацій поруч із темноволосим чоловіком, старшим за неї. У кутку фото стояла похмура дівчинка в білому платті з тюлю — дещо схожа на ту Лілі Готон-Міллер, яку я бачила сьогодні. Але цій фотографії було вже сім років, тому ця дівчинка могла перетворитися на будь-якого похмурого підлітка з каштановим волоссям.

Я перечитала розмову та закрила ноутбук. Що ж мені робити? Якщо вона й справді дочка Вілла, то, може, мені зателефонувати в школу? Хоча в них точно є якісь правила щодо незнайомців, які намагаються вийти на зв’язок із дівчатами-підлітками.

А якщо це й справді якесь винахідливе шахрайство? Вілл помер заможним чоловіком, і цілком можливо, що хтось міг вигадати заплутану схему, щоб видурити в його родини гроші. Коли батьків друг Чокі помер від серцевого нападу, до його дружини прийшло сімнадцять осіб, яким померлий був начебто винен гроші за ставки.

Я вирішила, що треба бути обережною. Надто вже багато болю та бід це може завдати, якщо я поведуся неправильно.

Але коли я лягла спати, у тиші квартири лунав голос Лілі.

«Мого батька звали Вілл Трейнор».

6

-Вибачте, у мене будильник не спрацював, — я пробігла повз Річарда, повісила пальто на кілок та опустила синтетичну спідницю назад на стегна.

— Ви спізнилися на сорок п’ять хвилин. Це неприпустимо.

На годиннику була восьма тридцять, і ми з ним сиділи в барі лише вдвох. Карлі таки пішла: вона навіть не стала казати Річардові цього в очі. Просто надіслала йому есемеску, де повідомила, що завезе чортову форму наприкінці тижня, а оскільки їй винні платню за чортову двотижневу відпустку, якої не було, то два тижні відпрацьовувати вона не збирається. «Якби вона прочитала довідник для співробітників, — кипів він, — то знала б, що відпрацювання двох тижнів неможливо замінити відпусткою! Це є в розділі третьому, чорним по білому, — та тільки вона й не думала його читати! А без цих її чортихань можна було б і обійтися!»

Тепер він шукав людину на її місце — і поки не знайде, я лишаюся тут сама. З Річардом.

— Пробачте. У мене… у мене вдома дещо сталося.

Я раптово прокинулася о сьомій тридцять і декілька хвилин не могла второпати, у якій я країні і як мене звати, тому просто нерухомо лежала в ліжку, намагаючись обдумати події минулого вечора.

— Хороший робітник не переносить своє особисте життя на робоче місце, — миттєво видав Річард, пройшовши повз мене зі своєю планшеткою. Я глянула на нього: цікаво, чи є в нього взагалі якесь особисте життя? Він наче не проводив жодної хвилини десь «там».

— Ага. Ну а хороший начальник не змушує підлеглих ходити в такій формі, яку навіть у «Stringfellow’s»[17] назвали б непристойною, — пробурмотіла я, вбиваючи код на касовому апараті однією рукою та обсмикуючи ту спідницю другою.

Він швидко обернувся та ступив декілька кроків назад.

— Що ви сказали?

— Нічого.

— Ні, сказали.

— Сказала, що запам’ятаю на майбутнє. Дуже дякую, що нагадали мені про це, — відповіла я та солодко посміхнулася.

Декілька секунд він мовчки на мене дивився — довше, ніж це було б комфортно для нас обох. А потім сказав:

— Прибиральниця знову захворіла. Так що спочатку приберіть у чоловічому туалеті, а потім займетеся баром.

Він дивився просто мені в очі — наче кидав виклик. Я нагадувала собі, що не можу втратити цю роботу, та мовчала. Потім глитнула.

— Добре.

— До речі, у третій кабінці непорядок.

— Пречудово, — відповіла я.

Він розвернуся у своїх до блиску наполірованих туфлях і зник у кабінеті. Я подумки послала йому декілька стріл вуду в голову.

— Цього тижня наша з вами зустріч у «Жити далі» буде присвячена почуттю провини, провини того, хто залишився живий, провини за те, що недостатньо зроблено… Нерідко саме це почуття не дає рухатися вперед.

Марк чекав, поки ми передавали по колу бляшанку з печивом, потім відкинувся на спинку свого стільця та склав долоні. Тихий невдоволений гомін, викликаний явно не печивом «Бурбон», він ігнорував.

— Я часто лютував на адресу Джиллі, — промовив Фред у тиші. — Ну, коли в неї почало розвиватися слабоумство. Вона ставила брудні тарілки в шафи, а я потім знаходив їх там за декілька днів… Мені соромно — я навіть накричав на неї кілька разів, — він витер око. — До того вона була такою чудовою господинею. І це було найгірше.

— Ти жив зі слабоумством Джиллі дуже довго, Фреде. Треба бути суперменом, щоб не втрачати контролю.

— Брудні тарілки звели б мене з розуму, — сказала Дафна. — Я б точно жахливо лаялася.

— Але ж це не її провина, правда? — Фред випростався на стільці. — Я часто думаю про ті тарілки. Якби тільки можна було повернути минуле… Я б просто їх вимив і нічого б не став казати. Просто обійняв би її.

— Я іноді фантазую про різних чоловіків у метро, — сказала Наташа. — Буває, підіймаюсь на ескалаторі та зустрічаюсь поглядами з якимось чоловіком, який спускається. І ще перш ніж я доїду до кінця, у мене в голові вже цілі наші з ним стосунки: як він зараз кидається вгору ескалатором, бо між нами виникло щось магічне, як ми стоїмо одне проти одного та дивимось у вічі серед натовпу людей на гілці Пікаділлі, як ми потім ідемо в якийсь бар, і вже оп — і ми…

— Наче фільм Річарда Кертіса[18], — зауважив Вільям.

— А мені подобаються його фільми, — втрутився Суніл. — Особливо той, про акторку та чоловіка в штанях.

— «Шеффердз-Буш», — підказала Дафна.

Повисла пауза.

— Та ні, мабуть, «Ноттінґ-Гілл»[19], — задумався Марк.

— А я думаю, Дафна має рацію. А що? — хрюкнув Вільям. — Вже й сміятися не можна?

— Так ось, — вела далі Наташа, — я уявляю, як ми одружуємось. І в той момент, коли ми вже стоїмо в церкві, я думаю: «Що ж я роблю? Олаф помер лише три роки тому — а я вже думаю про інших чоловіків!»

Марк відкинувся на стільці.

— А ти не думаєш, що це природно? Ти ж уже три роки сама. Може, це нормально — фантазувати про інші стосунки?

— Але якби я справді кохала Олафа, я б точно не думала ні про кого іншого.

— У нас же не вікторіанська доба, — почувся голос Вільяма. — Не треба носити вуаль удови до самої старості.

— Якби я померла, то мені б не сподобалось, коли б Олаф покохав іншу.

— Ти б не знала — ти б була мертва, — зауважив Вільям.

— А ти, Луїзо? — Марк помітив, що я мовчу. — Чи відчуваєш провину?

— А може… може, ми поки послухаємо інших?

— Я католичка, — врятувала мене Дафна. — Я відчуваю провину чи не за все на світі. Так у всіх черниць.

— А чому тобі важко про це говорити, Луїзо?

Я сьорбнула кави. Усі на мене дивилися. «Давай-но», — підганяла я себе.

— Бо я не змогла його спинити. — Я глитнула. — Іноді я думаю, що якби я була розумнішою або… або поводилась інакше… або просто була — не знаю… Не такою…

— Ти відчуваєш провину за смерть Білла, бо тобі здається, що ти могла б його зупинити?

Я потягла якусь нитку, що стирчала з одягу. Коли я витягла її до кінця, вона наче щось посунула в мене в голові.

— А ще тому, що я живу набагато менш цікавим життям, ніж йому обіцяла. А ще тому, що він, по суті, купив мені квартиру — а моя сестра, мабуть, ніколи не зможе мати власне житло. А ще тому, що мені навіть не подобається жити в тій квартирі, бо я не відчуваю, що вона моя, і мені здається, що якось неправильно обживати її, бо в мене вона асоціюється лише зі смертю В… Білла, на якій я, виходить, нажилася.

Запала недовга тиша.

— Не треба відчувати провину через житло, — сказала Дафна.

— Аби мені хтось лишив квартиру, — мовив Суніл.

— А був би казковий кінець, правда? Чоловік помирає, усі роблять якісь висновки з цього, живуть далі та по його смерті роблять щось чудове. — Я вже не думала, що кажу. — А я нічого не зробила. Насправді, я просто провалилася за всіма пунктами.

— А мій батько плаче щоразу, коли спить із жінкою, бо вона не моя мама, — бовкнув Джейк, переминаючи руки та дивлячись на нас із-під чубчика. — Він причаровує жінок, затягує їх у ліжко — а потім журиться через це. Наче все нормально, якщо потім тобі соромно.

— Думаєш, він використовує своє почуття провини як якір?

— Я просто думаю, що коли займаєшся сексом — треба радіти з цього, а не…

— А я б не почувався винним через те, що займаюся сексом, — утрутився Фред.

— Або ж поводься з жінками як із друзями і не роби нічого такого, за що потім почуватимеш провину. Або ж узагалі не спи ні з ким і шануй пам’ять мами, аж доки не будеш дійсно готовий жити далі.

На слові «шануй» його голос затнувся. Ми всі вже звикли до раптових змін виразу обличчя, тому, дотримуючись нашої німої угоди, відверталися, доки можливі сльози не відійдуть.

Марк м’яко запитав:

— Ти казав батькові, що відчуваєш, Джейку?

— Ми не говоримо про маму. Він тримається поки, ну, поки ми не говоримо про неї прямо.

— Тобі важко самому нести такий тягар.

— Так. Ну, саме тому я ж тут, правильно?

Запала недовга тиша.

— Джейку, сонечко, візьми печива, — запропонувала Дафна, і ми почали передавати бляшанку по колу. Ми всі трохи заспокоїлись, коли Джейк узяв печиво, — хоч і незрозуміло, чому це так подіяло.

Я думала про Лілі. Суніл розповідав, що плаче у відділі випічки в супермаркеті, але я майже не слухала. Щоправда, вчасно зробила співчутливий вираз обличчя, коли Фред розказував, як на самоті справляє день народження Джиллі з повітряними кульками. День добігав кінця — і епізод з Лілі почав перетворюватися на якийсь яскравий сюрреалістичний сон.

«Як могло так статися, що у Вілла дочка?»

— Ви просто випромінюєте щастя, — почувся саркастичний коментар Джейкового батька, який спирався на мотоцикл. Я саме пройшла повз нього на паркінгу.

Спинившись навпроти, я відповіла:

— Це група підтримки для невтішних — можна подумати, хтось виходить звідти пританцьовуючи.

— Ваша правда.

— Та це не те, що ви думаєте… Річ не в мені. Це… Це все той підліток. Дівчина.

Він трохи відкинув голову, дивлячись на Джейка, що йшов десь позаду мене.

— О, ну тоді мої співчуття з цього приводу. Хоча ви здаєтеся замолодою, щоб мати дочку-підлітка, якщо з мого боку ввічливо так сказати.

— О, ні! Ні, не дочка! Це… це складно.

— Я б залюбки дав вам пораду. Та не маю гадки, про що мова. — Він ступнув на крок уперед і обійняв Джейка, що той похмуро стерпів. — Ти в нормі, юначе?

— Нормально.

— Нормально, — луною відповів Сем, глянувши на мене. — Ось і воно. Універсальна відповідь підлітків. Війна, голод, хтось виграв у лотерею, хтось прославився на весь світ — усе нормально.

— Не треба було по мене заїжджати. Я йду до Джулс.

— Підвезти?

— Вона живе тут, просто в отій багатоповерхівці. — Джейк показав пальцем. — Так що я, думаю, дійду.

Обличчя Сема зберігало той самий вираз.

— Ну то, може, наступного разу надішлеш есемеску? Щоб я не їхав сюди й не чекав?

Джейк знизав плечима й пішов, закинувши рюкзак за плече. Ми мовчки дивилися йому в спину.

— Побачимося пізніше, Джейку! Добре?

Той підняв руку, але не озирнувся.

— Ну, — сказала я, — тепер мені трошечки краще.

Сем труснув головою. Він так дивився вслід синові, наче просто не міг витримати розлуки з ним.

— Йому іноді важче, ніж зазвичай. Луїзо, — він раптом повернувся до мене, — може, хочете кави чи ще чогось? Щоб я не почувався як найбільший невдаха у світі. Вас же Луїза звати, я не помилився?

Я згадала, що Джейк розповідав у групі: «У п’ятницю тато привів додому якусь придуркувату блондинку, Меґз. Вона просто дуріє від нього. Коли він пішов у ванну, вона все розпитувала мене, чи не говорив він про неї, поки її не було».

Компульсивно спить із жінками. Але він такий милий, і тоді, у швидкій, він дуже мені допоміг. Крім того, альтернативою його запрошенню в мене було знову сидіти вдома і думати про те, що ж коїться в голові у Лілі Готон-Міллер, так що:

— Тільки якщо говоритимемо про щось, крім підлітків.

— Може, про ваш одяг?

Я глянула на свою зелену блискучу спідницю та ірландські танцювальні туфлі.

— У жодному разі.

— Ну, варто було спробувати, — сказав він, перекидаючи ногу через мотоцикл.

Ми сіли на терасі майже порожнього паба, недалеко від мого дому. Він замовив чорну каву, а я — фруктовий сік.

У мене було досить часу нишком його розглядати, адже не треба було ухилятися від машин на паркінгу і я не була прив’язана до нош швидкої. Ніс у нього був із промовистою горбинкою, а в очах читалося, що він бачив майже все, на що здатні люди, і вже, мабуть, ніщо його не може здивувати. Сем був високий та широкоплечий, трохи грубіший за Вілла. Його жести можна б було назвати економними, наче він постійно намагався нічого навколо не зламати своїми розмірами. Вочевидь, йому більше подобалося слухати, ніж говорити, або, може, я просто вже давно не була з чоловіком наодинці — я без упину теревенила. Про роботу в барі — він сміявся з Річарда і жахався через мою форму; про те, як дивно знов опинитися вдома на якийсь час та про жахливі татові жарти; про дідуся та його пончики; про оригінальне використання синіх маркерів, яке винайшов мій племінник. А водночас у голові знову майнула думка, яка часто в мене буває, — скільки ж усього я не кажу: про Вілла та про всі ті сюрреалістичні речі, що сталися зі мною минулого вечора, про себе. З Віллом мені не треба було думати, що казати. Говорити з ним було так само природно, як дихати. А зараз мене цілком улаштовувало насправді зовсім нічого про себе не казати.

Сем просто сидів, кивав, дивився, як вулицею проїжджають машини, та пив каву — наче для нього було звичною справою проводити час у компанії несамовито балакучої незнайомки в блискучій зеленій міні-спідниці.

— А як ваше стегно? — запитав він, коли я нарешті припинила тріщати.

— Непогано. Хотілося б нарешті перестати шкутильгати.

— Перестанете, якщо й надалі проходитимете фізіотерапію. — На якусь мить я згадала його голос у машині швидкої: спокійний, незворушний — він навіть мене заспокоював. — А як щодо інших травм?

Я глянула на себе, наче могла дивитися крізь одяг.

— Ну, не так уже й погано, якщо не звертати уваги, що я маю такий вигляд, наче хтось розмалював мене яскравою червоною ручкою.

Сем кивнув.

— Вам пощастило. Падіння було серйозне.

Ось воно знову: шлунок підстрибнув, під ногами повітря. «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти».

— Я не збиралася…

— Ви вже казали.

— Казала, та не думаю, що хтось мені вірить.

Ми обмінялися ніяковими усмішками — цікаво, чи вірить мені він.

— То що, багато ви підбираєте людей, які падають з дахів?

Він похитав головою, дивлячись кудись по той бік дороги.

— Я підбираю шматки. Радий, що у вашому випадку шматки вдалося зібрати докупи.

Запала якась довга тиша. Я роздумувала, що варто казати, а що ні, — у мене вже давно не було практики спілкування з чоловіками наодинці (принаймні тверезою), тому я нервувала й хапала ротом повітря, наче риба.

— То що, розкажете про вашого підлітка? — запропонував Сем.

Я була рада розповісти це бодай кому, тож почала: про пізній дзвінок у двері, про нашу дивну зустріч, про те, що я вичитала на фейсбуці, і про те, як вона втекла, перш ніж я змогла второпати, що робити.

— Ого, — сказав він, коли я закінчила. — Це… — труснув головою, — це… Ви думаєте, вона дійсно та, за кого себе видає?

— Вона наче схожа на нього трохи. Але, якщо чесно, не знаю. Може, це я сама вишукую схожість? Бачу те, що хочу бачити? Таке може бути — я постійно думаю про те, як було б добре, аби після нього щось лишилося. Ну, коли не думаю про те, яка я невдаха. Крім того, є й інші думки: якщо вона і справді його дочка, то страшенно несправедливо, що він ніколи її не знав; як із цим даватимуть раду його батьки; а що, якщо зустріч із нею могла змінити його думку? Що, коли саме це могло б переконати його, що… — Мій голос затнувся, і я змовкла.

Сем відхилився на стільці та насупив брови.

— Саме через цього чоловіка ви тепер відвідуєте групу підтримки?

— Так.

Він вивчав мене, намагаючись зрозуміти, чим Вілл для мене був.

— Я не знаю, що робити, — сказала я. — Чи знайти її, чи полишити все це?

Він думав, роздивляючись місто навколо нас.

— А що б він зробив?

Його слова ошелешили мене. Я дивилася знизу вгору на цього великого чоловіка з відкритим поглядом, дводенною щетиною та добрими вправними руками. Усі мої думки кудись зникли.

— Ви як?

Я зробила великий ковток соку, намагаючись приховати те, що великими літерами було написане в мене на обличчі. Раптом з якоїсь невідомої мені причини захотілося заплакати. Усе це вже занадто. Дивна ніч — вона вибила мене з колії. Вілл знову наче з’явився на обрії мого життя — він був у кожній моїй розмові. Я раптом побачила його обличчя з тією саркастично зведеною бровою — він наче казав: «Що це ти робиш, Кларк?»

— Просто… довгий день. Думаю, якщо ви не проти, я…

Сем відсунув свій стілець та підвівся.

— Ні, ні, звісно не проти. Ідіть. Вибачте, я не подумав…

— Усе було добре, просто…

— Ніяких проблем. Довгий день. Зустріч вашої групи. Я ж розумію. Ні-ні, — заперечив він, коли я почала шукати гаманець, — я заплачу за ваш сік.

Мені здається, я бігла до своєї машини, забувши про шкутильгання. Усю дорогу я відчувала спиною його погляд.

Припаркувавши машину коло будинку, я зрештою видихнула, наче утримувала дихання від самого бару. Кинула оком на крамницю на розі, потім на вікна своєї квартири і вирішила, що не хочу поводитися розважливо. Я хотіла вина — декілька великих повних келихів. Пити, аж доки зможу припинити озиратися назад. Або взагалі дивитися на будь-що.

Коли я вилазила з машини, заболіло стегно. Воно постійно боліло відтоді, як я познайомилася з Річардом. Фізіотерапевт казав мені не проводити забагато часу на ногах, але сама лише думка сказати про це Річардові наводила жах.

«О, я зрозумів. Ви хочете працювати в барі і мати можливість увесь день сидіти. Правильно?»

Я уявила його вгодоване обличчя, що ідеально підходить для керівника середньої ланки, його охайну невиразну стрижку, ту втомлену перевагу, з якою він ставиться до інших, хоча сам лише на пару років старший за мене. Я заплющила очі, намагаючись позбутися тривожного ворушіння в животі.

— Дякую, це все, — відповіла я на запитання касира, ставлячи пляшку «совіньйон блан» на прилавок.

— Вечірка, мабуть?

— Що?

— Ну, твій костюм. Ти… Не кажи, не кажи. — Самір потер підборіддя. — Ти Білосніжка?

— Угадав.

— Обережніше з вином. Порожні калорії, розумієш? Краще пити горілку — ось чистий напій. Можна з лимоном. Я завжди це кажу Джинні — вона живе на тому боці вулиці. Вона стриптизерка, ти в курсі? Їм треба стежити за фігурою.

— О, поради щодо правильного харчування? Дуже мило з твого боку.

— Уся річ у цукрі. Треба контролювати кількість цукру. Немає сенсу купляти знежирені продукти, якщо в них повно цукру, — це і є порожні калорії. Найгірше — отой хімічний цукор. Він пристає до кишок.

Він провів вино через касу та віддав мені решту.

— А що ти їси, Саміре?

— Локшину з беконом. Смакота!

Я загубилась у своїх думках десь між болем у тазу, відчаєм щодо роботи та дивним бажанням і собі з’їсти тієї локшини з беконом — і раптом побачила її. Вона сиділа коло мого під’їзду на землі, обіймаючи коліна. Я взяла решту і майже побігла через дорогу.

— Лілі?

Вона повільно підвела голову. Голос нечіткий, очі червоні — наче вона плакала.

— Мене ніхто не впустив. Я дзвонила в усі квартири — але ніхто не впустив.

Я відімкнула, поклала ключ у сумку і схилилася над нею:

— Що сталося?

— Я хочу спати, — сказала вона й потерла очі. — Я страшенно втомилася. Хотіла взяти таксі додому, але в мене немає грошей. — Я відчула гіркий запах алкоголю.

— Ти що, п’яна?

— Не знаю, — моргнула вона, схиляючи голову. Може, тут не тільки в алкоголі річ? — Тільки якщо я твереза, значить, ти зовсім на лепрекона перетворилася. — Вона поплескала себе по кишенях і щось витягла. — Дивись, що в мене є! — Вона простягла мені наполовину скурений косяк — пахло точно не тютюном. — Давай курнемо, Лілі! Ой ні, ти Луїза. Лілі — це я.

Вона хихикнула й дещо незграбно витягла з кишені запальничку. Спробувала підкурити косяк не тим кінцем запальнички — не вийшло.

— Ну добре, час їхати додому. — Я забрала в неї косяк і, не зважаючи на протести, розтерла його ногою. — Я викличу тобі таксі.

— Але я не…

— Лілі! — почувся голос.

Я підняла голову. На другому боці вулиці стояв хлопець. Руки в кишенях, пильно на нас дивиться. Лілі глянула на нього та відвела очі.

— Хто це? — запитала я в неї.

Вона роздивлялася свої ноги.

— Лілі, ходи-но до мене! — У його голосі вчувалося право власності. Він стояв, широко розставивши ноги, — наче навіть здалеку був певен, що вона послухається його. Мені стало моторошно.

Ніхто не ворухнувся.

— Це твій хлопець? Ти хочеш із ним поговорити? — тихо запитала я.

Вона щось пробурмотіла — я нічого не розібрала. Довелося нахилитися ближче та попросити її повторити.

— Прожени його. — Вона заплющила очі та відвернулася до дверей. — Будь ласка…

Він почав переходити вулицю, наближаючись до нас. Я спробувала надати голосу максимально владного тону і сказала:

— Ти вже можеш іти, дякую. Лілі йде зі мною.

Він зупинився посеред дороги. Я зустріла його погляд.

— Поговориш із нею пізніше. Добре?

Я натисла на кнопку домофону і пробурмотіла своєму уявному величезному ревнивому бойфрендові:

— Так. Може, спустишся та допоможеш мені, Дейве? Дякую.

Обличчя хлопця не віщувало нічого хорошого. Він повернувся, витяг телефон і низьким голосом почав щось бурмотіти своєму співрозмовникові, не звертаючи уваги на бібікання таксі, яке намагалось його об’їхати. Відходячи далі, він продовжував кидати в наш бік короткі погляди.

Я зітхнула — дещо нервовіше, ніж очікувала. Не дуже елегантно я взяла Лілі під пахви та з прокльонами затягла її в хол.

Тієї ночі вона лишилася ночувати в мене — я просто не знала, що з нею робити. Її двічі знудило у ванній, та коли я спробувала їй допомогти, притримуючи волосся, вона мене прогнала. Свій домашній номер телефону вона мені теж не дала — а може, просто не могла його згадати. Мобільний у неї було заблоковано.

Я допомогла їй помитися та перевдягтись у мої штани та футболку. Коли вона зайшла у вітальню, то вигукнула: «О, ти тут прибралася!» Наче я це для неї зробила. Мені вдалося змусити її випити склянку води та влягтися на диван у безпечній позі — хоча я була впевнена, що в неї в шлунку вже все одно нічого не лишилося.

Коли я підняла їй голову, щоб умостити на подушку, вона розплющила очі й уперше подивилася на мене тверезо.

— Вибач, — тихо мовила вона. Так тихо, що я навіть не впевнена, що розчула правильно. На очі їй навернулися сльози.

Я накрила її ковдрою і дивилася, як вона засинає. Бліде обличчя, сині кола під очима. Брови як у Вілла, таке саме ледь помітне ластовиння.

Згадала, що забула замкнути двері — ключі забрала з собою в ліжко та сховала під подушку. Не знаю нащо: може, щоб вона нічого не вкрала, а може, просто щоб не пішла. Я ще довго лежала без сну. У голові дзвеніли сирени та звуки аеропорту. Обличчя сумних людей у церкві. Погляд хлопця через дорогу. Якась незнайома людина, що спить у мене під дахом. І голос: що це ти робиш?

А що ще я могла зробити? Зрештою, коли пташки розпочали свої ранкові пісні, а вантажівка з пекарні почала розвантажувати свою ношу, мої думки сповільнилися, завмерли — і я заснула.

7

Я відчула запах кави. Мені знадобилося декілька секунд, щоб у голові зародилася думка: звідки взагалі в моїй квартирі може бути запах кави? Коли врешті я знайшла відповідь на це запитання, я підскочила з ліжка й натягла на себе кофту.

Вона сиділа на дивані по-турецькому й курила, використовуючи мою улюблену чашку як попільничку. Працював телевізор — якесь придуркувате дитяче шоу з яскраво вдягненими ведучими, що мали вигляд наркоманів. На камінній поличці стояли дві пластикові чашки.

— О, привіт. Твоя чашка праворуч, — сказала вона, кинувши оком у мій бік. — Я не знала, що тобі взяти, тому обрала американо.

Я зморщила ніс від запаху цигарок. Глянула на годинник.

— Котра година?

— Ну, кава вже, мабуть, вихолола. Я не знала, чи треба тебе будити.

— У мене вихідний. — Я потяглася за чашкою. Ще тепла. Я з радістю ковтнула, а потім здивовано глянула на чашку.

— Стривай-но. Звідки в тебе кава? Я ж замкнула вхідні двері.

— Я спустилася пожежною драбиною, — пояснила вона. — Грошей у мене не було, так що я розповіла продавцеві в кіоску, з якої я квартири, — він сказав, що ти можеш занести гроші пізніше. О, ти також винна йому за дві булочки з копченою сьомгою та сиром.

— Та ну? — Я хотіла, щоб мій голос звучав суворо, але раптом захотілося їсти.

Вона впіймала мій погляд.

— Ой, а булочки я вже з’їла. — Вона видихнула дим просто всередину кімнати. — У тебе в холодильнику малувато їжі. Тобі справді треба трохи обжитися тут.

Ця ранкова Лілі сильно відрізнялася від тієї дівчини, яку я минулого вечора знайшла на вулиці. Важко повірити, що це одна й та сама людина. Я повернулась у спальню, щоб повністю вдягтися — чула, як вона прошльопала в кухню, щоб налити собі води.

— Гей, як тебе… Луїзо! Позич мені трохи грошей? — погукала вона.

— Якщо це для того, щоб знову нализатися, то ні.

Вона без стуку зайшла в мою спальню — мені довелося прикритися кофтою.

— І можна я лишуся тут іще на одну ніч?

— Лілі, мені треба поговорити з твоєю мамою.

— Нащо?

— Мені треба більше інформації про те, що взагалі відбувається.

Лілі стояла у дверях.

— Ти не віриш мені.

Я жестом попросила її відвернутися, щоб я могла застебнути ліфчик.

— Вірю. Але давай домовимося: якщо ти від мене чогось хочеш, то я маю право знати про тебе більше.

Я саме натягла футболку, коли вона повернулася:

— Роби як хочеш. А мені ще треба речі забрати.

— Що? Звідки? Де ти ночувала?

Вона вийшла — наче й не чула запитання, — підняла руку й понюхала в себе під пахвою.

— Можна, я скористаюся твоєю ванною? Від мене страшенно смердить.

За годину ми вже приїхали в Сент-Джонс-Вуд. Я була навдивовижу виснажена — як подіями ночі, так і дивною енергією, що йшла від Лілі. Вона без упину метушилася, курила — потім раптом замовкала, і повисала така важка тиша, що я майже відчувала вагу її думок.

— Хто то був? Той хлопець учора? — Я зберігала нейтральний голос та спокійний вираз обличчя.

— Та ніхто.

— Ти казала, що він твій хлопець.

— Ну, значить, хлопець. — Її голос напружився, обличчя не виказувало жодної емоції. Коли ми під’їхали ближче до будинку її батьків, вона схрестила руки на грудях та притисла коліна до грудей. У неї став такий зухвалий погляд, наче вона вже вела з кимось німу битву. Я спочатку сумнівалася, чи правду вона сказала щодо Сент-Джонс-Вуд, але потім вона показала рукою на широку вулицю, засаджену деревами, і сказала повернути в третій з’їзд праворуч. Вулиця була такою, на яких зазвичай живуть дипломати й банкіри-емігранти з Америки. Такими вулицями, здається, навіть ніхто ніколи не їздить. Я припаркувала машину та глянула на високу білу будівлю, прикрашену ліпниною, з охайно підстриженими тисами й бездоганними вікнами.

— Ти живеш тут?

Вона ляснула пасажирськими дверцятами так, що машина загриміла.

— Я не живу. Вони тут живуть.

Вона відчинила двері, і я ніяково пішла за нею, відчуваючи себе незваною гостею. Ми зайшли в просторий хол із високою стелею, паркетом на підлозі та величезним дзеркалом у золоченій рамі на стіні — на ньому вже й місця не лишилося від білих карток-запрошень. На маленькому старовинному столику поряд стояла ваза з чудовим букетом — запах квітів заповнював собою все приміщення.

Звідкись із другого поверху долітав галас, може, дитячі голоси — складно було розібрати.

— Мої брати, мамині діти від другого шлюбу, — презирливо пояснила Лілі, проходячи в кухню. Вочевидь, вона чекала, що я піду за нею. Кухня була величезна, у модерністських сірих кольорах. Поліровані робочі поверхні сіро-коричневого кольору тяглися всюди. Усе тут кричало грошима: від тостера «Дуаліт» до кавової машини, яка була досить складною навіть для роботи в міланській кав’ярні. Лілі оглянула вміст холодильника, витягла звідти контейнер зі шматочками свіжого ананаса й почала їсти просто руками.

— Лілі? — Згори почувся схвильований жіночий голос. — Лілі, це ти? — Звуки кроків сходами.

Лілі закотила очі.

У дверях з’явилася блондинка. Спочатку вона глянула на мене, потім на Лілі — та жадібно закидала шматочки ананаса до рота. Підійшовши до дівчини, блондинка забрала в неї контейнер:

— Де, чорт забирай, ти була? У школі всі просто шаленіють! Тато їздить по всьому району, розшукуючи тебе! Ми думали, тебе вбили! Де ти була?

— Він мені не тато.

— Облиш свої жарти, юна леді. Ти не можеш просто зайти сюди, наче нічого не сталося! Ти що, не розумієш, якого клопоту нам завдала? Я півночі просиділа з твоїм братом, а потім так і не змогла заснути, бо хвилювалася через тебе. Мені довелося скасувати поїздку в гості до бабусі Готон, бо ми не знали, що з тобою.

Лілі спокійно дивилася на неї.

— Ви нечасто переймаєтеся, що зі мною.

Жінка від злості заклякла. Вона була дуже стрункою — мені здалося, що це від екзотичних дієт чи несамовитих фізичних навантажень. Волосся було красиво й дорого підстрижене й пофарбоване — так, що й не скажеш, що це ненатуральний колір. Джинси на ній, як я зрозуміла, були дизайнерські. Її видавало тільки обличчя: неймовірно стомлене, хоч і гарно засмагле.

Вона різко повернулася до мене:

— Це у вас вона була?

— Так, але…

Вона оглянула мене з голови до ніг — і, вочевидь, їй не надто сподобалось побачене.

— Ви знаєте, скільки проблем завдали нам? Ви взагалі уявляєте, скільки їй років? Що взагалі ви хочете від такої дівчини? Вам же вже, мабуть, за тридцять?

— Узагалі-то, я…

— Тобто ось у цьому справа? — звернулася вона до дочки. — У тебе стосунки з цією жінкою?

— Ой, мамо, та замовкни вже! — Лілі знов заволоділа ананасами й доїдала їх. — Це не те, що ти думаєш. Вона ні в чому не винна. — Дівчина на мить замовкла, щоб з’їсти останній шматочок. Може, для більшої драматичності. — Вона доглядала мого батька. Мого справжнього батька.

Таня Готон-Міллер сиділа, спираючись на численні подушки кремового дивана, та мішала ложкою каву. Я притулилася на іншому кінці дивана, роздивляючись здоровенні свічки «Диптік» та художньо розкладені журнали «Інтер’єр». Я боялася спертися на спинку, як вона, бо мені здавалося, що обов’язково розіллю каву собі на коліна.

— Звідки ви знаєте мою дочку? — спитала вона втомлено. У неї на безіменному пальці красувалися два діаманти — я таких великих у житті не бачила.

— Вона просто прийшла до мене додому. Я й гадки не мала, хто вона.

Якусь мить жінка обдумувала це.

— І ви доглядали Вілла Трейнора?

— Так. До самої його смерті.

Запала недовга пауза, протягом якої ми обидві уважно розглядали стелю: просто над нашими головами щось гучно бабахнуло.

— Мої сини, — зітхнула вона. — У них є проблеми з поведінкою.

— Вони від…?

— Вони не від Вілла, якщо ви про це.

Знову тиша. Ну, якщо можна назвати це тишею, бо на другому поверсі несамовито волали. Знову якийсь удар — і тепер уже тиша, але якась лиховісна.

— Місіс Готон-Міллер, — звернулася я. — Це правда? Лілі — дочка Вілла?

Вона трохи підняла підборіддя.

— Так.

Мене раптом почало трусити, і я вирішила, що краще поставити каву на столик.

— Не розумію. Як… я не розумію…

— Усе досить просто. Ми з Віллом зустрічалися, коли вчилися на останньому курсі університету. Звичайно, я була до нестями в нього закохана. Усі були в нього закохані. Щоправда, я можу впевнено сказати, що почуття були взаємні. — Вона легенько всміхнулась і наче чекала, що я щось скажу.

А я не могла нічого сказати. Як міг Вілл не сказати мені, що в нього є дочка? Після всього, що нам довелося пережити?

Таня вела далі:

— Ми з ним були найкращою парою групи. Бали, прогулянки на човнах, поїздки кудись на вихідні — ну, ви знаєте, як це буває. Ми з Віллом — ну, ми були чи не всюди. — Вона розповідала так, наче ця історія й досі є для неї не минулим, а чимось, що знов і знов прокручують у голові. — А потім, під час випускного балу, мені довелося на якийсь час поїхати допомагати подрузі, Лізі, — у неї були неприємності. А коли повернулася — Вілла ніде не було. Я гадки не мала, куди він зник. Я чекала на нього, здавалося, вічність — по всіх приїжджали машини, а його все не було. Зрештою до мене підійшла якась знайома і сказала, що Вілл уже поїхав — з дівчиною на ім’я Стефані Лудон. У тієї Стефані Лудон давно були плани щодо Вілла. Спочатку я навіть не повірила, але поїхала до її будинку. Можете повірити: о п’ятій ранку він і дійсно вийшов з її дверей, а потім вони стояли на ґанку й цілувалися так, наче їм було взагалі все одно, чи побачить їх хтось. Коли я вийшла з машини і вони мене побачили, у нього навіть не стало совісті посоромитися. Він просто сказав, що немає причин сприймати це занадто вже емоційно, бо ми все одно б розійшлися після випуску. Навчання скінчилось, і це стало для мене полегшенням — бо хто ж хоче бути «тією дівчиною, яку покинув Вілл Трейнор»? Але мені було важко пережити це, бо наш розрив став для мене громом серед ясного неба. Потім він почав працювати в Сіті — і я написала йому та запропонувала зустрітися, щоб хоча б поговорити та з’ясувати, що, в біса, між нами сталося. Я ж вважала, що ми з ним були щасливі, розумієте? А він просто наказав секретарці прислати мені листівку: співчуваю, але розклад Вілла надзвичайно завантажений, на жаль, він не має часу і бажає вам усього найкращого. Усього найкращого. — Вона скривила обличчя.

Усередині я вся здригнулася від болю. Хоч як я хотіла вірити їй, мені довелося визнати, що ця версія історії звучить, наче страшна правда. Вілл і сам дивився на своє життя з новою ясністю й визнавав, що жахливо поводився з жінками, коли був молодий. («Я був цілковитим кретином», — казав він.)

Таня казала далі:

— А потім, місяці через два, я зрозуміла, що вагітна. У мене завжди була страшенно безладна менструація, я й гадки не мала, що пропустила вже дві — було аж надто пізно. Я вирішила зберегти дитину — і народилась Лілі. — Вона знов підняла підборіддя, наче готувалася захищатись. — Не було сенсу повідомляти його — після всього, що він сказав і зробив.

Моя кава вже давно вихолола.

— Не було сенсу?

— Він чітко дав мені зрозуміти, що не хоче мати зі мною нічого спільного. Він би вдав, що я зробила це навмисне, щоб його затягти у шлюб, або ще щось.

У мене від подиву впала щелепа, і я її закрила.

— Ви… Місіс Готон-Міллер, вам не здавалося, що він мав право знати? Що він захотів би познайомитися з дочкою? Незважаючи на те, що між вами сталося?

Вона поставила чашку.

— Їй шістнадцять, — зауважила я. — Коли він помер, їй було чотирнадцять чи п’ятнадцять. А це доволі довгий проміжок часу…

— У неї вже був батько — Френсіс. Він дуже добре до неї ставився. Ми були сім’єю. Ми сім’я.

— Я не розумію…

— Вілл не заслужив права її знати. — Ці слова повисли між нами в повітрі. — Він був сволотою, зрозуміло? Вілл Трейнор був егоїстичною сволотою. — Вона прибрала пасмо волосся з обличчя. — Звичайно, я й гадки не мала, що він потрапив в аварію. Мене це страшенно шокувало. Але, якщо чесно, не думаю, що це щось змінило б.

Мені знадобилася приблизно хвилина, щоб я знову могла говорити.

— Змінило б. Для нього б змінило.

Вона кинула на мене колючий погляд.

— Він убив себе, — говорила далі я, і голос трохи затинався. — Вілл обірвав своє життя, бо не мав жодної причини його продовжувати. Якби він знав, що в нього є дочка…

Вона звелася на ноги:

— Е, ні. Ні. Ви цього на мене не повісите, міс Як-Вас-Там. Ви не змусите мене відчувати відповідальність за смерть того чоловіка. Ви що, думаєте, у мене без того проблем у житті мало? Якби вам довелося пройти хоча б через половину того, що випало мені… Ні, Вілл Трейнор був жахливою людиною.

— Вілл Трейнор був найкращою людиною в моєму житті.

Вона окинула мене оком з ніг до голови.

— Ну, в це я можу повірити.

Ніколи не думала, що зможу відчути таку моментальну неприязнь до когось. Я підвелася, щоб піти, коли почувся голос:

— Отже, батько навіть не знав про мене.

Лілі нерухомо стояла у дверях. Таня Готон-Міллер побіліла. Згодом, опанувавши себе, вона сказала:

— Я берегла тебе від болю, Лілі. Я знала Вілла дуже добре — і не була готова проходити разом з тобою через приниження, намагаючись умовити його стати частиною стосунків, яких він не хотів. — Вона поправила зачіску. — І тобі давно вже час кинути цю жахливу звичку підслуховувати.

Я більше не могла цього слухати. Виходячи з дверей, я почула нагорі якісь крики, а потім сходами злетіла пластикова вантажівка та розбилася на друзки десь унизу. Через поруччя глянуло занепокоєне обличчя — можливо, філіппінське. Я почала спускатися сходами.

— Куди ти йдеш?

— Вибач, Лілі. Ми… ми іншого разу поговоримо, добре?

— Але ти майже нічого не розповіла про тата.

— Він тобі не батько, — мовила Таня Готон-Міллер. — Френсіс змалечку робив для тебе набагато більше, ніж Вілл зробив би будь-коли.

— Френсіс мені не батько, — проревла Лілі.

Згори долетіли звуки чергової аварії та схвильований жіночий голос, який щось кричав незнайомою мені мовою. Іграшковий кулемет обстрілював повітря крихітними снарядами. Таня взялася за голову:

— Я не можу. Просто не можу.

Лілі схопила мене коло дверей.

— Можна пожити в тебе?

— Що?

— У твоїй квартирі? Я не можу тут залишатися.

— Лілі, я не думаю…

— Ну тільки сьогодні… Будь ласка.

— О, я вас прошу. Нехай вона залишається у вас — день чи два. Вона складе вам чудову компанію. — Таня махнула рукою. — Ввічлива, дбайлива, завжди допоможе. Просто мрія! — Її обличчя раптом задерев’яніло. — Подивимося, що з того вийде. Ви знаєте, що вона п’є? Курить у квартирі? Що її не допускали до занять у школі? Вона ж розповідала, так?

Лілі мала такий вигляд, наче чула все це вже мільйони разів.

— Вона навіть не приїхала на іспити. Ми все для неї робимо: вихователі, репетитори, найкращі школи. Френсіс ставиться до неї як до рідної дочки. А вона просто плює на все. У чоловіка зараз проблеми в банку, у хлопців теж негаразди з поведінкою, а вона ні на йоту не робить нам життя простішим.

— Та тобі взагалі звідки знати? Я півжиття з нянечками. А коли народилися хлопці — ви взагалі відправили мене в пансіон.

— Я не могла з вами всіма впоратися! Я робила, що могла!

— Ти робила, що хотіла. А хотіла ти наново збудувати свою чудову родину — тільки без мене! — Лілі знов до мене повернулася. — Будь ласка? Хоч на трохи? Я обіцяю, я не буду завдавати клопоту, я буду допомагати.

Треба було відмовити. Я знала, що треба. Але я була страшенно зла на ту жінку. На якусь мить я відчула, що мушу зробити те, чого Вілл зробити не зміг.

— Добре, — згодилася я. — Збирай речі. Я почекаю внизу. — Повз мою голову пролетіло якесь створіння з «Лего», що безліччю шматочків упало коло моїх ніг.

Решта дня минула наче в тумані. Ми винесли коробки з моїми речами з вільної спальні та влаштували там їй кімнату або щось хоч трохи менш схоже на комору. Я повісила жалюзі, до яких довго не доходили руки, принесла лампу й вільну тумбочку. Купила розкладачку, яку ми разом занесли нагору сходами, а також стійку для одягу, нову пухову ковдру та наволочки. Їй ніби подобалося, що в неї є якась мета, і її зовсім не турбувало, що вона переїжджає до когось, з ким ледь знайома. Того вечора я з якимось дивним сумом дивилася, як вона розкладає свої речі у вільній кімнаті. Якою ж нещасною має бути дитина, щоб хотіти проміняти всю ту розкіш на кімнату, більше схожу на ящик із розкладачкою та хиткою стійкою замість шафи?

Я приготувала пасту, почуваючись дещо дивно через те, що є для кого готувати. Потім ми разом дивилися телевізор. О пів на дев’яту задзвонив її телефон, і вона попросила аркуш та ручку.

— Тримай. — Вона простягла мені аркуш. — Це мамин мобільний. І вона просить твій номер і адресу — на випадок чогось непередбачуваного.

Майнула гадка: як надовго вона надумала лишити Лілі в мене?

О десятій я, виснажена, сказала, що йду спати. Вона ще дивилася телевізор, сидячи по-турецькому на дивані та спілкуючись із кимось на своєму ноутбуці.

— Не сиди довго, добре? — У моєму виконанні це прозвучало якось фальшиво, наче хтось удає дорослого.

Лілі не відводила очей від телевізора.

— Лілі?

Вона підвела на мене очі, наче щойно помітила, що я взагалі тут.

— О, до речі, я хотіла сказати. Там була я.

— Де там?

— На даху. Коли ти впала. І то я викликала швидку.

Я раптом побачила її обличчя там, у темряві. Ті великі очі та бліду шкіру.

— Що ти взагалі там робила?

— Я знайшла твою адресу. Удома всі просто збожеволіли, і я вирішила дізнатися про тебе трохи більше, перш ніж говорити з тобою. Я прийшла сюди та побачила, що зможу піднятися на дах по пожежній драбині — а в тебе світилося. Я просто чекала, правда. Але коли ти піднялася на дах і почала вештатися по парапету, я раптом подумала, що налякаю тебе, якщо щось скажу.

— Таки налякала.

— Ага. Але я не хотіла. Я взагалі думала, що вбила тебе. — Вона нервово розсміялася.

Ми з хвилину сиділи в тиші.

— Усі думають, що я стрибнула.

Вона глянула на мене.

— Правда?

— Ага.

Якусь мить вона обдумувала це.

— Це через те, що сталося з татом?

— Так.

— Ти сумуєш за ним?

— Щодня.

Вона замовкла. Зрештою сказала:

— Коли в тебе наступний вихідний?

— У неділю, а що? — Я поринула кудись у свої думки.

— Може, поїдемо у твоє містечко?

— Ти хочеш поїхати у Стортфолд?

— Я хочу побачити, де він жив.

8

Я не стала казати татові, що ми приїдемо. Я взагалі не могла придумати, як казати такі речі. Ми припаркувалися коло нашого будинку, і я з хвилину думала над тим, як разюче будиночок батьків відрізняється від того, де мешкала вона.

Коли я сказала, що мама обов’язково вмовить нас залишитися на обід, Лілі вирішила купити квітів. Я була запропонувала купили гвоздики на заправці, та вона розлютилася — хоч навіть і не знала людину, якій хотіла купити квіти. Мені довелося везти її в супермаркет на іншому кінці міста, де вона обрала величезний букет фрезій, півоній та жовтцю. Заплатила за нього, звісно ж, я.

— Посидь тут хвилинку, — сказала я, вилазячи з машини. — Я їх попереджу, перш ніж ти зайдеш.

— Але…

— Просто роби, як я кажу. Їм потрібно трохи часу підготуватися.

Я пройшла стежкою через маленький сад та постукала у двері. Чути було, як у вітальні працює телевізор. Я уявила, як на дивані сидить дідусь, дивиться перегони та беззвучно ворушить губами в такт тупоту копит. Я згадала ті місяці, що я не приїздила сюди, бо думала, що мені тут більше не раді. Згадала, як забороняла собі згадувати цю стежку, мамині обійми, що пахнуть кондиціонером для білизни, і татів сміх.

Тато відчинив двері, і його брови злетіли вгору від подиву.

— Лу! Ми на тебе не чекали! Чи чекали!.. — Він ступив іще крок та обійняв мене.

Як же добре знов бути в родині!

— Привіт, тату.

Він чекав на порозі, притримуючи двері однією рукою. З коридору пахло смаженим курчам.

— Ти, може, зайдеш, чи влаштуємо пікнік у дверях?

— Я спершу маю щось сказати.

— Ти втратила роботу.

— Ні, я не втра…

— Ти зробила ще одне татуювання?

— Звідки ти знаєш про татуювання?

— Та я ж твій батько. Я знаю все, що ви тут разом із сестрою витворяєте з трьох років. — Він нахилився ближче до мене. — Твоя мати ніколи б мені не дозволила нічого набити.

— Ні, тату, я не зробила татуювання. — Я глибоко вдихнула. — Я… у мене дочка Вілла.

Тато закляк. За його спиною з’явилась мама у фартуху.

— Лу! — Вона побачила обличчя батька. — Що? Що таке?

— Вона каже, що в неї дочка Вілла.

— Що Вілла? — пискнула мама.

Тато весь побілів, намацав за спиною батарею та сперся на неї.

— Що? — Я розхвилювалася. — Що таке?

— Ти… ти ж не кажеш, що ти… ти виносила… ти…

Я ляснула рукою по обличчю.

— Та вона в машині. Їй шістнадцять років.

— О, дякувати Богові! Джозі, дякувати Богові! Вони… чого тільки не роблять зараз… ох… — Він заспокоївся. — Так що, дочка Вілла? Ти не казала, що в нього…

— Я й не знала. Ніхто не знав.

Мама визирала з-за татового плеча, роздивляючись машину, де Лілі намагалася вдавати, ніби не знає, про що тут іде мова.

— Ну то гукай її, — сказала мама, тримаючись за шию. — У нас тут чимале курча — на всіх вистачить, якщо я додам ще кілька картоплин. — Вона труснула головою. — Дочка Вілла. Господи, Лу. Ти, мабуть, ніколи не перестанеш нас дивувати.

Вона помахала рукою Лілі, а та непевно помахала у відповідь.

— Заходь, сонечко!

Тато підвів руку, вітаючись, і тихенько пробурмотів мені:

— А містер Трейнор знає?

— Ще ні.

Тато потер собі десь на грудях.

— Це все, що ти хочеш сказати?

— Наприклад?

— Ну не знаю. Може, є ще щось? Крім того, що ти стрибаєш із дахів та приводиш додому давно загублених дітей. Може, ти збираєшся втекти з цирком чи всиновити дитину з Казахстану?

— Обіцяю нічого цього не робити. Поки що принаймні.

— Ну, дякувати Богові. Котра там уже година? Думаю, мені час чогось випити.

— Лілі, а де ти вчишся?

— У Шропширі, у маленькому пансіоні. Про нього мало хто чув — там майже самі лише багаті ідіоти та далекі родичі короля Молдови.

Ми всі зібралися в тісне коло за обіднім столом. І всі шестеро сподівалися, що нікому раптом не знадобиться в туалет, бо тоді б довелося всім уставати й відсувати стіл на шість дюймів у бік дивана.

— О, пансіон? Буфети, нічні вечірки та всяке таке? Це точно весело.

— Та не дуже. Буфет минулого року закрили, бо через нескінченні «Снікерси» у багатьох дівчат почалися проблеми з травленням.

— Мати Лілі живе в Сент-Джонс-Вуд, — сказала я. — Лілі мешкає в мене — поки не познайомиться з іншою лінією своєї родини.

— Трейнори живуть тут уже багато поколінь, — сказала мама.

— Правда? Ви з ними знайомі?

Мама завмерла.

— Ну, не те щоб дуже…

— А який у них будинок?

Мамине обличчя скам’яніло.

— Про таке краще питати в Лу — це вона провела там… багато часу.

Лілі чекала.

Тато втрутився:

— Я працюю з містером Трейнором — він зараз завідує власністю.

— Дідусь! — раптом вигукнув мій дідусь та засміявся.

Лілі глянула на нього, а потім знову на мене. Я усміхнулася, хоча мені й досі ставало недобре, коли я чула ім’я містера Трейнора.

— Саме так, тату, — сказала мама. — Він буде Лілі дідусем — просто як ти. Хто хоче ще картоплі?

— Дідусь, — повторила Лілі, явно задоволена цим.

— Ми… ми зателефонуємо їм і скажемо, — пояснила я. — А якщо хочеш, то дорогою назад можемо проїхати повз їхній будинок, і ти його побачиш.

Моя сестра весь цей час сиділа мовчки. Лілі посадили поруч із Томом — може, для того щоб він трохи краще поводився. Хоча ще був ризик того, що він знову почне свої розмови про паразитів. Тріна уважно стежина за Лілі. Вона поставилася до цього з більшою підозрою, ніж мої батьки, — мама з татом просто приймали все, що я їм казала. Вона затягла мене нагору, поки тато показував Лілі сад, і поставила мені всі ті запитання, що вже давно бились у мене в голові, як пташка в клітці: «Ти й справді думаєш, що вона та, за кого себе видає? Чого вона хоче? І, нарешті, з якого дідька її рідна мати погодилася відправити її до тебе?»

— Як довго вона в тебе житиме? — пошепки спитала вона за столом, поки тато розповідав Лілі, як працювати з зеленим дубом.

— Ми про це не говорили.

У Тріни стало таке обличчя, що вона могла нічого й не казати: я ідіотка, і її це взагалі не дивує.

— Вона двічі в мене ночувала, Трін. І вона ще така мала.

— Я про це й кажу. Ти взагалі знаєш, що робити з дітьми?

— Ну, дитиною її назвати складно.

— Та вона гірше ніж дитина. Підлітки — це дошкільнята з гормонами. Вони вже достатньо дорослі, щоб хотіти робити дурниці, але розуму в них ще немає. Вона може вляпатись у цілу купу проблем. Я повірити не можу, що ти в це вплуталася.

Я передала їй підливку.

«Привіт, Лу! Яка ж ти молодець, що не втратила роботу в такі важкі часи! Я щаслива, що ти змогла одужати після того жахливого нещасного випадку. І я дуже рада тебе бачити».

Вона передала мені сіль і тихенько пробурмотіла:

— Ти ж знаєш, що не зможеш із цим упоратися — як і з…

— З чим?

— Зі своєю депресією.

— У мене немає депресії, — зашипіла я. — Я не в депресії, Тріно. І заради Бога, я не кидалася з того даху!

— Ти сама не своя вже давно — відтоді, як усе те з Віллом сталося.

— Та що ж мені зробити, щоб ти мені повірила? У мене є робота. Я ходжу на фізіотерапію, щоб привести в норму стегно. І я ходжу в групу підтримки, щоб привести в норму мізки. Тобі не здається, що в мене все нормально? — Мене вже слухали всі присутні. — До речі, ось що: Лілі там була. І вона бачила, як я впала. І це вона викликала мені швидку.

Уся моя родина витріщилася на мене.

— Це правда. Вона все бачила. Я не стрибала. Лілі, скажи моїй сестрі. Ти ж там була тоді, правда? Я ж вам казала, що чула жіночий голос. Я не божевільна. Вона все бачила. Я просто посковзнулася. Скажи, Лілі.

Лілі підвела очі від тарілки, пережовуючи їжу. Відтоді, як ми сіли за стіл, вона не переставала їсти.

— Ага. Вона абсолютно точно не намагалася покінчити з собою.

Мама з татом обмінялися поглядами, і мама непомітно перехрестилася та всміхнулася. Моя сестра підняла брови — найбільше вибачення, на яке я могла сподіватися. На мить я відчула радість.

— Ага. Вона просто кричала в небо. — Лілі ткнула вгору виделкою. — І була дуже-дуже сумною.

Запала коротка тиша.

— Ну, — почав батько. — Це… це…

— Це добре, — закінчила мама.

— Курча надзвичайно смачне. Можна мені ще шматочок? — попросила Лілі.

Ми не розходилися до вечора. Частково тому, що кожного разу, як я збиралася піти, мама запихувала в нас іще їжі, а частково тому, що я відчувала себе не так дивно, коли з Лілі розмовляли й інші люди. Ми з татом перейшли в садок за будинком і всілися на два шезлонги, які дивом пережили ще одну зиму (хоча я б дуже на це не розраховувала — краще на них не ворушитися).

— Чула, твоя сестра читає «Жінку-євнуха»? Та ще якусь старезну маячню — «Жіноча спальня» чи якось так. Каже, що твоя мати — класичний приклад пригніченої жінки. А той факт, що твоя мама із цим не погоджується, тільки слугує зайвим підтвердженням. Вона намагається переконати маму, що я маю готувати та прибирати, і робить з мене якусь печерну людину просто. А якщо я хоч щось кажу, то вона лише повторює: «Глянув би ти на це з моїх привілеїв!» З її привілеїв! Та я б глянув, тільки не знаю, де їх шукати, ті привілеї.

— Та мені наче здається, мама в нормі. — Я сьорбнула чаю і відчула легенький докір совісті, бо мама на кухні мила посуд.

Він глянув на мене скоса.

— Вона вже три тижні не голить ніг. Три тижні, Лу! Чесно тобі кажу, мене дрижаки пробивають, коли ті ноги мене торкаються. Я дві ночі вже сплю на дивані. Я не знаю, Лу. Чому люди просто не можуть бути щасливі з того, що мають? Твоя мама була щаслива. Я щасливий. Ми знали наші ролі: я ходжу з волохатими ногами, а вона — у гумових рукавичках. Усе просто.

У саду Лілі намагалася навчити Тома імітувати пісні пташок за допомогою товстої травинки. Він тримав її великим пальцями, але, крім слини, нічого не виходило — може, через нестачу чотирьох зубів.

Якийсь час ми сиділи у відносній тиші, слухаючи ті спроби пташиного співу, свист дідуся та гавкіт сусідського собаки, який просився, щоб його впустили. Я раділа з того, що я вдома.

— Як там містер Трейнор? — запитала я.

— О, в нього все чудово. Я казав, що він буде батьком?

Я обережно повернулася до нього у шезлонгу.

— Що, правда?

— Ну, не з місіс Трейнор. Вона поїхала з того будинку відразу після… ну, ти розумієш. Він тепер із тією, рудою, — я забув ім’я.

— Делла, — раптом згадала я.

— Саме так. Вони наче давно вже знайомі, але дитина та все таке для них стало справжнім сюрпризом. — Тато відкрив собі ще одне пиво. — Він наче щасливий. Думаю, добре, що в нього буде син або дочка. Буде на кому зосередити увагу.

Якась частина мене хотіла його засудити. Але я могла легко уявити, як йому хотілося створити щось хороше з усього, що сталося. Як йому хотілося будь-що видряпатися назад.

«Вони разом тільки через мене», — часто говорив Вілл.

— Як, гадаєш, він поставиться до Лілі?

— І гадки не маю, сонечко. — Тато на мить задумався. — Думаю, він буде щасливий. Це ж наче він отримає назад частинку свого сина, так?

— А місіс Трейнор?

— Я не знаю, дитинко. Я навіть не знаю, де вона зараз живе.

— Лілі… з нею непросто.

Тато вибухнув реготом.

— І хто це каже! Та ви з Тріною доводили нас до сказу своїми хлопцями, своїм вештанням ночами бозна-де, своїми розбитими серцями. Нарешті ти сама хоч щось із цього відчуєш. — Він знову засміявся та відпив пива. — Це хороші новини, сонечко. І я радий, що ти тепер не сама в тій своїй квартирі.

Травинка Тома нарешті видала щось схоже на крик пташки, і він засяяв від радості, переможно здіймаючи руку з травинкою в небо.

Ми підняли великі пальці, вітаючи його.

— Тату, — сказала я, і він повернувся до мене. — Ти ж знаєш, що я в порядку?

— Знаю, люба. — Він легенько вдарив мене по плечу. — Але хвилюватися — це моя робота. Я буду хвилюватися, аж доки не стану надто старий, щоб підвестися з крісла. — Він оглянув шезлонг. — А це може статися швидше, ніж мені б хотілося.

Ми поїхали майже о п’ятій. Усі махали нам у дзеркалі заднього огляду — тільки Тріна стояла, схрестивши руки на грудях та хитаючи головою.

Коли ми повернулися додому, Лілі зникла на даху. Я з того випадку більше туди не ходила: спочатку виправдовувалася, що навесні сходи надто слизькі через дощ і навіть не слід намагатись, а потім — що через усі ті горщики із засохлими рослинами мене замучить совість. Насправді ж мені просто було страшно. Сама лише думка про те, щоб туди піднятися, змушувала моє серце важко гупати. Мені було дуже легко згадати те відчуття світу, що зник під моїми ногами — наче хтось висмикнув з-під мене килимок.

Я дивилася, як вона вилазить на пожежну драбину у вікно, і крикнула їй повертатися за двадцять хвилин. Коли минуло двадцять п’ять, я почала хвилюватися. Я гукнула у вікно, але у відповідь почула тільки шум машин. За тридцять п’ять хвилин я з прокльонами почала вилазити через вікно в коридорі на пожежну драбину.

Стояв теплий літній вечір, і дах пашів теплом. Десь унизу місто по-недільному ліниво ворушилося дорожнім рухом. Багато де з відчинених вікон було чути музику. На розі вулиць гиготіли групки молоді. Звідкись здалеку пахло барбекю, яке хтось смажив на даху.

Лілі сиділа на перевернутому горщику з-під квітки та дивилась на Сіті. Я стала, спираючись спиною на резервуар з водою. Щоразу як вона схилялась ближче до краю, мене охоплювала хвиля паніки, і я намагалася її подолати.

Не треба було мені сюди підійматися. Я відчувала, як дах починає нахилятися піді мною, наче палуба корабля. Я повільно дійшла до залізної лави та опустилася на неї. Моє тіло точно знало, як це — стояти на краю. І яка неймовірно тонка межа відділяє твердь життя від одного поруху, який може все скінчити, — її можна виміряти найменшими одиницями, грамами, міліметрами, градусами. І від цього знання в мене на шиї волосся ставало дибки.

— Лілі, може, спустишся?

— Твої рослини засохли. — Вона шурхотіла пожухлим листям якогось куща.

— Я знаю. Я тут кілька місяців не була.

— Не можна дозволити рослинам помирати. Це жорстоко.

Я глянула на неї: вона жартує чи що? Але вона здавалася цілком серйозною. Лілі відламала гілочку та почала роздивлятися її мертву серцевину.

— Як ти познайомилася з батьком?

Я простягла руку до кута резервуара, намагаючись угамувати тремтіння в колінах.

— Я прийшла за оголошенням про роботу — доглядати його. І мене взяли.

— Хоч у тебе й немає медичної освіти?

— Саме так.

Вона задумалась щодо цього, жбурнувши гілочку в повітря. Потім підійшла до дальнього краю тераси і стала — широко розведені ноги, руки в боки. Просто якась худорлява амазонка.

— Він був красивим, правда ж?

Дах у мене під ногами хитався. Мені треба було вниз.

— Я не можу говорити про це тут, Лілі.

— Тобі що, правда страшно?

— Я просто хочу вниз. Будь ласка.

Вона схилила голову, наче роздумувала, чи виконати моє прохання. А потім підійшла до парапету й роздумливо поставила ногу, наче збиралася заскочити на нього. Мене пронизало потом.

Вона повернулася до мене і широко всміхнулася, беручи сигарету. Потім попрямувала до пожежної драбини.

— Дурненька, ти не впадеш звідси вдруге. Не буває таких невдах.

— Ну, я б не дуже хотіла зараз перевіряти свою фортуну.

За декілька хвилин, коли мені вдалося повернути владу над ногами, ми спустилися на два прольоти й зупинилися коло мого вікна. Мене трусило надто сильно, щоб я могла залізти, тому я просто сіла на сходах.

Лілі закотила очі, чекаючи на мене. Потім збагнула, що я не можу поворухнутись, і сіла поруч. Ми були лише футів на десять нижче за дах, але тут були поруччя, а крізь вікно вже видно мій коридор — я знову змогла нормально дихати.

— Я знаю, що тобі треба. — Вона дістала косяк.

— Ти серйозно пропонуєш мені накуритися? На висоті четвертого поверху? Ти пам’ятаєш, що я недавно впала з даху?

— Це допоможе розслабитися.

Я не взяла.

— О Господи, ти що, претендуєш на звання найбільш правильної людини в Лондоні?

— Я не з Лондона.

Пізніше я ніяк не могла повірити в те, що шістнадцятирічна дівчина мною маніпулювала. Але Лілі була наче та крута особа зі школи, яку всі намагаються вразити. Тому перш ніж вона сказала ще щось, я взяла в неї куриво й невпевнено затяглася, намагаючись не кашляти, коли вдарило в горло.

— І взагалі, тобі ж лише шістнадцять, — пробурмотіла я. — Ти не маєш так чинити. Де ти це береш?

Лілі глянула над поруччям.

— Тобі він подобався?

— Хто? Твій батько? Не від самого початку.

— Це через інвалідний візок.

«Це через те, що він був схожий на Деніела Дей-Льюїса у “Моїй лівій нозі”[20] і страшенно мене лякав», — хотіла сказати я, але довелося б надто багато всього пояснювати.

— Ні, інвалідний візок був не найголовнішим. Він мені відразу не сподобався, бо був дуже… злий. А ще я його боялася. Тож за таких умов мені важко було йому симпатизувати.

— Я на нього схожа? Я ґуґлила фото, але мені важко зрозуміти.

— Колір волосся такий самий. Може, очі схожі.

— Мама каже, він був дуже красивий — і через це такий козел. Ну, не тільки через це. А коли я її дратую, вона каже, що я зовсім як він. «Господи, ти зовсім як Вілл Трейнор!» Вона завжди називає його Вілл Трейнор — ніколи «твій батько». Вона серйозно налаштована вдавати, що Виродок — мій батько, хоча всім ясно, що це не так. Наче думає, що, наголошуючи на тому, що ми родина, ми станемо родиною.

Я знову затяглась. У голові почало паморочитися. Якщо не враховувати одну вечірку в Парижі, то я вже багато років не курила трави.

— Думаю, мені б це принесло більше задоволення, якби не було жодної можливості впасти з цієї драбини.

Вона взяла в мене косяк.

— Господи, Луїзо, треба ж хоч іноді розважатися. — Вона глибоко вдихнула та закинула голову. — Він розповідав про свої почуття? Що він насправді відчував? — Вона знову затяглась і передала мені косяк. На неї наче це взагалі не діяло.

— Розповідав.

— Ви з ним сварилися?

— Частенько. Але й сміялися немало.

— Він закохався в тебе?

— Закохався? Я не знаю, чи правильно буде взагалі вживати це слово.

Я беззвучно ворушила губами, намагаючись підшукати потрібне слово. Я не знала, як пояснити дівчині те, чим ми з Віллом стали одне для одного. Як висловити те, що мене, мабуть, ніхто й ніколи не зможе зрозуміти так, як Вілл? Чи зможе вона зрозуміти, що втратити його для мене було наче отримати діру в тілі — болючу діру, яка постійно нагадує мені про втрату, яку нічим замінити?

Вона уважно подивилася на мене:

— Таки правда! Мій тато був у тебе закоханий! — Вона захихотіла.

Це слово було таким порожнім, таким сміховинним, з огляду на те, чим ми з Віллом насправді були одне для одного, що я, сама того не бажаючи, теж почала сміятися.

— Тато тебе хотів! Та це ж просто здуріти! Господи, в іншому Всесвіті ти могла б бути мені МАЧУХОЮ!

Ми дивились одна на одну, вдаючи жах, і цей факт між нами дедалі розростався, аж доки не оселився радісною бульбашкою мені в грудях. Я почала реготати — на межі істерики. Тим сміхом, від якого болить живіт і коли досить просто глянути на іншу людину, щоб нова хвиля реготу накрила з головою.

— Ви з ним спали?

Це питання вбило всі веселощі.

— Все, досить. Ця розмова стає якоюсь химерною.

Лілі скорчила мені пику.

— Усі ваші з ним стосунки якісь химерні.

— Та ні. Це… це…

Раптом усе це стало занадто. Той дах, питання, косяк, спогади про Вілла. Ми наче намагалися створити його наново просто з повітря між нами: його усмішку, його шкіру, відчуття його обличчя. І я не була певна, що хотіла цього. Моя голова впала між колін. «Дихай», — казала я собі.

— Луїзо…

— Що?

— Він завжди планував туди поїхати? У «Диґнітас»?

Я кивнула. Повторювала собі лиш одне слово — намагалася вгамувати хвилю паніки, яка вже почала мене затоплювати. «Дихай».

— Ти намагалася його переконати?

— Він… він був упертий.

— Ви сварилися через це?

— До останнього дня.

Останнього дня. Нащо було це казати? Я заплющила очі.

Коли я зрештою змогла їх розплющити, Лілі уважно дивилася на мене.

— Ти була з ним, коли він помер?

Наші погляди зустрілися. Молодь наводить жах. У них немає меж. Вони нічого не бояться. Я вже бачила наступне питання в неї на губах, цікавість у її очах. Але вона, мабуть, була не така хоробра, як я думала, — вона відвела очі.

— То що, коли ти скажеш про мене його батькам?

Моє серце гучно забилося.

— Цього тижня. Я зателефоную цього тижня.

Вона кивнула й відвернулася від мене, щоб я не могла бачити її обличчя. Я дивилася, як вона знов затяглась, а потім різко кинула косяк униз крізь решітку драбини, підвелася й полізла у вікно. І не озирнулася.

Я почекала, доки повернеться контроль над ногами, і пішла за нею.

9

Я зателефонувала у вівторок в обід — тоді бар був майже порожній через одноденний страйк німецьких та французьких повітряних диспетчерів. Дочекалася, доки Річард вийшов до оптовиків, і пішла в зону очікування, де за останніми жіночими туалетами почала шукати в телефоні номер, який так і не змогла видалити.

Три гудки. Чотири. Мене на мить переповнило бажання негайно натиснути на «закінчити виклик».

Але потім почувся чоловічий голос зі знайомою манерою ковтати голосні звуки.

— Алло.

— Містер Трейнор? Це… це Лу.

— Лу?

— Луїза Кларк.

Запала коротка тиша. Я наче почула, як моє ім’я обвалило на нього лавину спогадів, і чомусь відчула себе винною. Останній раз я бачила його коло могили Вілла — передчасно постарів, постійно намагався вирівняти опущені горем плечі.

— Луїза. Господи… Це так… Як у вас справи?

Я трохи відступила, щоб пропустити Вайолет із її візком. Вона усміхнулася мені так, наче все розуміє, і вільною рукою поправила фіолетовий тюрбан на голові. Я помітила, що в неї на нігтях — крихітні британські прапорці.

— Усе добре, дякую. А ви як?

— О… ну, знаєте. Насправді, теж добре. Відтоді, як ми востаннє бачились, усе дещо змінилось, але… ну…

Він на мить втратив свою звичайну добродушність, і я майже передумала. Але, глибоко вдихнувши, продовжила:

— Містере Трейнор, я телефоную, бо в мене є до вас розмова.

— Я думав, Майкл Ловлер вирішив усі наші фінансові питання. — Його голос дещо змінився.

— Ні-ні, гроші тут ні до чого. — Я заплющила очі. — Містере Трейнор, у мене нещодавно була гостя, і я думаю, вам треба з нею зустрітися.

Якась жінка зачепила мою ногу своєю валізою на коліщатках і пробурмотіла вибачення.

— От, — продовжила я. — Про це непросто говорити, тому я просто візьму і скажу. У Вілла — дочка. Вона мене знайшла і хоче з вами зустрітися.

Тиша була довгою.

— Вибачте, ви не могли б іще раз повторити?

— У Вілла — дочка. Він не знав про неї. Він колись давно зустрічався з її матір’ю, ще в університеті. Але вона вирішила не казати йому про дитину. У нього дочка, і вона мене знайшла. Вона дуже хоче з вами познайомитися. Їй шістнадцять років. Її звати Лілі.

— Лілі?

— Так. Я говорила з її матір’ю. Думаю, що все це правда. Прізвище матері Міллер. Таня Міллер.

— Я… я не пам’ятаю такої дівчини. Але у Вілла було до чорта жінок…

Ще одна довга пауза, після якої знов почувся його голос — він дещо затинався.

— У Вілла… дочка?

— Так, ваша онука.

— І ви… ви правда думаєте, що вона його дочка?

— Я говорила з її матір’ю, чула її історію — тому так, я дійсно думаю, що вона його дочка.

— О… о Господи…

Я чула чийсь голос удалині: «Стівене! Стівене! Все добре?»

Ще тиша.

— Містере Трейнор?

— Вибачте. Просто… я трохи…

Я приклала руку до голови.

— Це страшенний шок, я знаю. Вибачте мені. Я просто не знала, як це краще сказати. Я не хотіла без попередження просто так приїздити до вас додому, якщо…

— Ні, ні, не вибачайтеся. Це ж хороші новини. Просто надзвичайні новини. Онука.

«Що тут відбувається? Чому ти сидиш на підлозі?» — жіночий голос у слухавці звучав занепокоєно.

Я чула, як він спробував затулити слухавку рукою.

— Усе добре, рідна. Я… я поясню тобі все за хвилину. — Потім ще якісь нерозбірливі слова, а тоді знову до мене: — Луїзо…

— Так?

— А ви точно впевнені? Бо це ж…

— Я впевнена настільки, наскільки це можливо, містере Трейнор. Я б з радістю розповіла вам більше. Їй шістнадцять, вона дихає життям, і вона… вона дійсно хоче дізнатися більше про родину, якої не знала.

— Господи… Господи Боже… Луїзо…

— Так, я тут.

Він знову заговорив, і мої очі застелили сльози.

— Як мені з нею зустрітися? Як нам зустрітися з… Лілі?

Ми приїхали наступної суботи. Лілі не хотіла їхати сама, але не говорила цього — просто сказала, що краще буде, якщо я сама все поясню містерові Трейнору, бо «старші краще порозуміються».

Поки ми їхали, у машині панувала тиша. Мені було майже фізично зле від самої тільки думки, що знов доведеться зайти в будинок Трейнорів — але пояснити це своїй пасажирці я не могла. Лілі теж мовчала.

«Він повірив тобі?»

Так, сказала я їй. Думаю, що повірив. Хоча з її боку було б розумно зробити ДНК-тест, щоб усіх остаточно переконати.

«Він сам попросив зі мною зустрітися чи це ти запропонувала?»

Цього я вже не пам’ятала. Уся наша розмова залишилась у моїй пам’яті дивним гудінням.

«А що, як я не така, як він думає?»

Навряд чи він щось думав. Він узагалі й не знав, що в нього є онуки.

Лілі приїхала до мене в п’ятницю ввечері, хоч я й чекала на неї лише в суботу вранці. Вона пояснила, що серйозно посварилася з мамою, а Виродок Френсіс ще й заявив, що їй не завадило б подорослішати. Тут вона пирхнула: «І це каже людина, якій здається нормальним мати цілу кімнату з іграшковою залізницею».

Я ж сказала їй, що рада її в себе бачити за таких умов: 1) я отримаю підтвердження того, що її матір завжди знає, де дочка; 2) вона не питиме і 3) вона не куритиме в мене вдома. Тому, поки я була у ванній, вона сходила в магазин до Саміра і теревенила з ним досить довго, щоб викурити дві цигарки, — я не бачила сенсу її сварити за це. Майже двадцять хвилин Таня Готон-Міллер жалілася мені на своє життя по телефону та разів із чотири сказала за сорок вісім годин відправити Лілі додому. Розмову вдалося закінчити тільки коли на фоні почали волати діти. Я слухала, як Лілі гримить речами на моїй кухні, щось готуючи під музику, якої я не розуміла — від тієї какофонії в мене всі меблі у вітальні трусилися.

«Ну от, Вілле, — сказала я йому подумки. — Якщо ти дійсно хотів, щоб я почала нове життя, то тобі це вдалося».

Коли наступного ранку я зайшла у вільну кімнату, щоб розбудити Лілі, вона вже прокинулась і курила у відчинене вікно, обіймаючи свої коліна. Навколо ліжка була розкидана ціла купа одягу, наче вона вже встигла приміряти десятки речей, але жодна її не вдовольнила.

Вона глянула на мене: «Тільки спробуй щось сказати». А я раптом згадала Вілла, що сидів у своєму візку коло вікна з очима, повними гніву та болю. Якусь мить я не могла вдихнути.

— За півгодини виходимо, — сказала я.

Близько одинадцятої ми вже під’їжджали до містечка. Стояло літо, і вузькі вулиці Стортфолда були повні туристів, які блукали, наче зграї яскравих нелетючих пташок, тримаючи свої путівники та морозиво. Усюди їх оточували кав’ярні та сезонні крамниці з календарями й підстаканниками із зображеннями замку, які після повернення додому зазвичай просто складають у шухляди й більше ніколи не дістають. Я повільно проїжджала повз замок — тут простяглася довга черга екскурсійних автобусів. Дивно, але туристи, здавалось, одягались абсолютно однаково щороку: ті самі дощовики, куртки з капюшонами та капелюхи від сонця. Цього року замку виповнювалося п’ятсот років, і всюди, куди могло впасти око, були розвішані плакати з тематичними подіями: народні танці моріс, вечірки зі смаженим кабаном, народні гулянки…

Я під’їхала до головного фасаду будинку — добре, що мені не треба буде бачити той флігель, де ми з Віллом провели так багато часу. Заглушила двигун, і ми якийсь час сиділи та слухали, як він затихає.

Лілі відгризла собі майже всі нігті.

— Ти як?

Вона смикнула плечима.

— Ну то ходімо всередину.

Вона потупила погляд.

— А якщо я йому не сподобаюсь?

— Чого б це?

— Бо я нікому не подобаюсь, я знаю.

— Думаю, це не так.

— Нікому в школі я не подобаюсь. Мої батьки не можуть дочекатися, щоб позбутися мене. — Вона особливо жорстоко вгризлась у ніготь на великому пальці. — Хіба нормальна мати може дозволити своїй дитині жити в страшній старій квартирі бозна з ким?

Я глибоко вдихнула.

— Містер Трейнор хороша людина. Я б тебе сюди не привезла, якби не була переконана, що все пройде добре.

— А можна, ми відразу підемо, якщо я йому не сподобаюсь? Відразу, добре?

— Звісно.

— Я відразу це зрозумію. З першого його погляду.

— Ми будемо бігти, аж п’яти блищатимуть, якщо буде треба.

Вона неохоче посміхнулася.

— Ну, ходімо. — Я щосили намагалася не показувати їй, що нервую не менше за неї.

Я стояла на сходинці та дивилася на Лілі, намагаючись не думати про те, де зараз перебуваю. Двері повільно відчинилися — він стояв у тій самій волошковій сорочці, яку я пам’ятала. У нього була нова стрижка, коротша, — можливо, так він марно намагався побороти ті ознаки старості, що з’явилися через горе. Він розтулив рота, наче хотів щось сказати, але забув. Потім глянув на Лілі — і його очі трохи розширилися.

— Лілі?

Вона кивнула.

Він уважно на неї дивився. Ніхто з нас не ворушився. А потім його губи стислись, на очі набігли сльози, він ступив крок та міцно її обійняв.

— Дорогенька, Господи, який я радий тебе бачити. Господи Боже.

Він схилив свою сиву голову на її. Я на мить подумала, що Лілі відсторониться — вона не дуже схильна до фізичних контактів. Але на моїх очах вона обхопила його руками навколо пояса і міцно, до білих кісточок, схопилася за його сорочку. Вона стояла там із заплющеними очима й дозволяла себе обіймати. Мені здавалося, що вони так простояли цілу вічність — старий чоловік зі своєю онукою, просто на порозі.

Зрештою містер Трейнор відхилився, і я побачила, що його обличчям струменять сльози.

— Дай я на тебе подивлюся, дай лишень подивлюся.

Вона кинула на мене спантеличений, але радісний погляд.

— Так-так, я бачу. Тільки-но подивися на себе! Подивися ж на себе! — Він повернувся до мене. — Вона ж схожа, правда? Схожа на нього?

Я кивнула.

Лілі теж пильно вдивлялася в обличчя старого — певно, шукала в ньому батькові риси. Опустивши очі, вона побачила, що й досі тримає його за руку.

До того моменту я й не усвідомлювала, що плачу. На старому обличчі містера Трейнора з’явилося неприховане полегшення, радість від того, що йому вдалося частково повернути втрачене, щастя, що вони знайшли одне одного. Вона усміхалася йому у відповідь м’якою усмішкою порозуміння, і всі мої хвилювання та сумніви щодо Лілі Готон-Міллер зникли.

Минуло лише трохи менш ніж два роки, але Ґранта-гауз значно змінився. Щезли величезні антикварні шафи, важкі штори та скриньки, що стояли на полірованих столах із цінної деревини. І причину таких змін легко було вгадати, коли ввійшла качкоподібна Делла Лейтон. У будинку ще лишилося декілька блискучих антикварних меблів, але основна частина стала білою або ж якихось яскравих кольорів: нові сонячно-жовті штори з крамниці «Sanderson»[21], пастельного кольору килимки на старовинній дерев’яній підлозі, новомодні принти в простих рамках. Вона повільно підійшла до нас із не зовсім щирою усмішкою, наче її хтось примусив усміхатись. Я мимоволі почала відступати від неї — мене чомусь шокував вигляд вагітної жінки на останніх днях з її величезним тілом та майже непристойним виступом живота.

— Доброго дня. Ви, певно, Луїза? Дуже приємно з вами познайомитися.

Її яскраве руде волосся було забране заколкою. Рукави блакитної сорочки були закачані, і я бачила, що зап’ястки трохи набрякли. Неможливо також оминути увагою каблучку з величезним діамантом на пальці, і мене вкололо болем, коли я спробувала уявити, як то було для місіс Трейнор.

— Вітаю, — промовила я, маючи на увазі її живіт. Я ще щось хотіла додати до цього, але не могла придумати, що саме доречно сказати вагітній жінці. Які слова взагалі вживають? «Велика»? Чи, навпаки, «невелика»? «Охайна»? «Квітуча»? Може, є якісь спеціальні евфемізми, призначені саме для того, щоб замаскувати оте «Чорт забирай!», що загрожує зірватися з язика.

— Дякую. Для нас це стало сюрпризом, але неймовірно приємним. — Вона відвела від мене погляд, продовжуючи стежити за Лілі та містером Трейнором.

Він і досі однією рукою тримав руку Лілі та трохи погладжував її другою, розповідаючи про дім, де багато поколінь жила його родина.

— Як щодо чаю? — запропонувала Делла. А потім окремо: — Стівене, чаю?

— Із задоволенням, люба, дякую. Лілі, ти п’єш чай?

— Можна мені соку, будь ласка? Чи води? — усміхнулася Лілі.

— Я вам допоможу, — запропонувала я Деллі. Містер Трейнор почав показувати Лілі своїх предків на портретах на стіні: там у когось ніс, схожий на її, а тут волосся такого ж кольору.

Делла ще на кілька секунд затримала на них погляд — і мені здалося, що я побачила тінь тривоги на її обличчі. Вона впіймала мій погляд і швидко всміхнулася, як людина, що соромиться показувати свої почуття стороннім людям.

— Дуже мило з вашого боку, дякую.

Ми крутились одна навколо одної в кухні, дістаючи молоко, цукор, заварник та обмінюючись ввічливими репліками щодо печива. Я дістала з шафи чашки, до яких Деллі важко було нахилятись, і поставила їх на стіл. Чашки теж були нові — я відразу помітила. З геометричним дизайном, за останньою модою — уже не стара порцеляна з тендітними дикими квітками та травами зі складними латинськими назвами, яка подобалася її попередниці. Тут наче відбувалося швидке й безжальне нищення всіх слідів тридцятивосьмирічного перебування місіс Трейнор.

— Дім став дуже… милим. Інакшим, — зауважила я.

— Так. Річ у тому, що багато меблів Стівен втратив під час розлучення, тому нам довелося дещо тут змінити. — Вона потяглася по банку з чаєм. — Він втратив речі, які багато поколінь належали родині. Вона забрала все, що змогла. — Делла кинула на мене погляд, щоб переконатися, чи можна вважати мене союзницею.

— Я не розмовляла з місіс… Камілою відтоді, як Вілл… — Я раптом відчула себе зрадницею.

— Стівен казав, що ця дівчина просто прийшла до вас додому? — Вона ввічливо всміхалася.

— Так. Це страшенно мене здивувало. Але я говорила з матір’ю Лілі, і вона… вона, вочевидь, була якийсь час близька з Віллом.

Делла вперлася рукою собі в поперек і повернулася по чайник. Мама казала мені, що в неї було невелике адвокатське бюро в містечку недалеко звідси. «Виникають певні питання щодо жінки, яка не вийшла заміж до тридцяти, — сказала мама і, кинувши погляд у мій бік, швидко виправилася, — тобто до сорока. До сорока».

— То як ви думаєте, чого вона хоче?

— Перепрошую?

— Чого вона хоче? Дівчинка.

Я чула, як Лілі з дитячим інтересом ставить містерові Трейнору якісь запитання, і мені схотілося її захистити.

— Я не думаю, що вона чогось хоче. Вона щойно дізналася про свого справжнього батька і просто хоче познайомитися з його родиною. Зі своєю родиною.

Делла нагріла заварник, відміряла потрібну кількість чаю (не точно — так робила й місіс Трейнор) і почала повільно заливати окропом, намагаючись не бризнути на себе.

— Ми зі Стівеном уже давно кохаємо одне одного. У нього… у нього були важкі часи. І було б… — вона дивилась кудись убік, поки говорила, — було б недоречно ускладнювати його життя тепер.

— Я не думаю, що Лілі хоче ускладнити життя йому чи вам, — обережно почала я. — Вона має право знати свого дідуся.

— Звичайно, — погодилася Делла миролюбно, знову ховаючись під ввічливою усмішкою. Тут я зрозуміла, що провалила якусь перевірку, але байдуже.

Востаннє перевіривши тацю, Делла нарешті підняла її й понесла у вітальню, згодившись довірити мені пиріг та заварник.

— Як у вас справи, Луїзо?

Містер Трейнор відкинувся у своєму глибокому кріслі з широкою усмішкою на постарілому обличчі. За чаєм він майже постійно говорив з Лілі, розпитував про матір, про її дім, про школу (Лілі не казала йому про свої проблеми). Питав, що їй більше подобається: фруктовий торт, чи шоколадний («Шоколадний? Мені теж!»), чи, може, імбирний («Ні»). Крикет? («Та не дуже». — «Ну, нам доведеться з цим щось зробити!»). Його підбадьорювало те, що вона так схожа на його сина, і зараз його б, мабуть, не дуже збентежило, якби вона сказала, що її мати — стриптизерка з Бразилії.

Я бачила, як він роздивлявся Лілі, коли та говорила, і вивчав її обличчя, шукаючи риси Вілла. А іноді бачила тінь меланхолії на його обличчі — думаю, його думки були схожі з моїми: як же шкода, що Вілл ніколи вже з нею не познайомиться. Після таких моментів він опановував себе, трохи вирівнював спину та з готовністю всміхався.

Містер Трейнор з півгодини водив дівчинку територією. Коли вони повернулися, він радісно оголосив, що Лілі знайшла новий шлях із лабіринту: «У свій перший раз! Це, мабуть, уже в генах!»

На обличчі в Лілі була така широка усмішка, ніби вона виграла приз.

— Ну що, Луїзо, як вам живеться?

— Дякую, добре.

— Ви й досі працюєте… доглядальницею?

— Ні. Я… якийсь час подорожувала, а тепер працюю в аеропорту.

— О, добре! Сподіваюся, «British Airways»?

Я почервоніла.

— Чи, може, ви в управлінні аеропортом?

— Я працюю в барі. В барі аеропорту.

Він на якусь мить затнувся, але потім упевнено кивнув.

— Людям завжди потрібні бари. Особливо в аеропортах. Я завжди беру подвійний віскі, перш ніж сісти в літак, правда, люба?

— Так і є, — підтвердила Делла.

— Мабуть, цікаво спостерігати, як люди відлітають щодня. Захопливо.

— Ну, в мене інших справ вистачає.

— Звичайно ж. Добре. Це дуже добре.

Запала коротка тиша.

— А коли має народитися дитина? — запитала я, щоб відволікти від себе увагу.

— Наступного місяця, — відповіла Делла, склавши руки на своєму великому животі. — Це дівчинка.

— О, як мило! Як думаєте її назвати?

Вони обмінялися поглядами, звичайними для батьків, які вже обрали ім’я, але ще не хочуть нікому казати.

— О, ну… ми ще й не знаємо.

— Дивне відчуття. У моєму віці знову стати батьком. Не можу собі цього уявити. Ці підгузки й таке інше. — Він глянув на Деллу. — Але це просто чарівно. Мені пощастило. Нам обом, правда ж, Делло?

Вона усміхнулась у відповідь.

— А як там Джорджина?

Мабуть, тільки я помітила, як вираз обличчя містера Трейнора змінився на якусь йоту.

— О, у неї все добре. Вона й досі в Австралії — ви ж пам’ятаєте?

— Так, звісно.

— Але декілька місяців тому приїздила… хоча майже весь час вона була в мами. У неї стільки справ.

— Звичайно ж.

— У неї, здається, є хлопець. Хтось мені казав, що вона зустрічається з чоловіком. Це… це добре.

Делла простягнула руку до нього та легенько торкнулася.

— А хто така Джорджина? — спитала Лілі, жуючи печиво.

— Молодша сестра Вілла, — відповів містер Трейнор. — Твоя тітка! — повернувся він до Лілі. — Саме так! І, до речі, ти схожа на неї, коли вона була твого віку!

— А є фотографії?

— О, я знайду. — Він потер щоку. — Де ж я поклав ті випускні альбоми?

— У твоєму кабінеті, — підказала Делла. — Сиди, я принесу. Мені корисно більше рухатися.

Вона підвелася й важко вийшла з кімнати. Лілі наполягла на тому, щоб піти з нею:

— Я хочу подивитися всі фотографії. Цікаво, на кого я схожа.

Містер Трейнор з усмішкою дивився їм у спину. Я в тиші пила свій чай.

— Ви з нею вже говорили?.. З Камілою? — запитав він мене.

— Я не знаю, де вона зараз живе. Я хотіла запитати у вас. З нею Лілі теж хоче зустрітися.

— У неї були непрості часи. Ну, так каже Джордж. Ми не дуже багато спілкувались, усе це складно…

Він кивнув на двері й ледь чутно зітхнув.

— Хочете самі їй сказати? Про Лілі? — уточнила я.

— О, ні. Ні… Я… я не певен, що вона хотіла б… — Він провів рукою по лобі. — Краще ви.

Він написав мені адресу та номер телефону на аркуші.

— Це далеченько, — зауважив, ніби вибачаючись. — Вона хотіла почати все спочатку. Переказуйте їй вітання від мене, добре? Це… це дивно — мати онуку. За таких обставин… — Він притишив голос. — Дивно, але Каміла — чи не єдина людина, яка зараз здатна зрозуміти мої почуття.

Якби він був кимось іншим, я б його обійняла. Але ж ми були англійці, а він ще й у якомусь розумінні був моїм начальником — тому ми просто ніяково всміхнулись одне одному. І, напевне, обоє потай побажали провалитися крізь землю.

Містер Трейнор сів рівно в кріслі.

— А все ж мені пощастило. У моєму віці — така можливість почати все спочатку. Не думаю, що я навіть на це заслуговую.

— Я впевнена, що ви заслуговуєте на щастя.

— А ви? Я знаю, що Вілл був вам дуже небайдужий…

— Він непроста людина. — У мене в горлі став клубок. Коли я змогла його позбутися, містер Трейнор усе ще дивився на мене.

— Мій син був самим життям, Луїзо. Не мені вам це казати.

— У цьому й справа, так?

Він чекав.

— У нього жити виходило краще, ніж у будь-кого з нас.

— Ви пройдете через це, Луїзо. Ми всі пройдемо — по-своєму. — Він м’яко на мене глянув і торкнувся мого ліктя.

У кімнату повернулася Делла і почала так показово збирати чашки назад на тацю, що це могло бути лише сигналом для нас.

— Ну, нам уже час, — сказала я Лілі, яка тримала фотокартку в рамці.

— Ми з нею схожі, правда? Дивись, очі схожі. Як думаєш, вона захоче зі мною поспілкуватись? А в неї є електронна пошта?

— Я певен, що захоче, — відповів містер Трейнор. — Але якщо ти не проти, Лілі, я сам з нею спочатку поговорю. Це для нас усіх серйозні новини, і їй знадобиться декілька днів, щоб перетравити.

— Добре. А коли мені можна буде приїхати до вас у гості?

Праворуч від мене Делла майже впустила чашку і тепер ставила її назад.

— У гості? — Містер Трейнор трохи нахилився, наче не розчув її.

— Ну, ви ж мій дідусь. Я думала, мені можна буде пожити у вас до кінця літа? Щоб ближче з вами познайомитися. Нам же треба багато про що поговорити, правда? — На її обличчі світилося передчуття.

Містер Трейнор глянув на Деллу — і слова застрягли в нього в горлі.

— Це було б дуже мило, — почала Делла, тримаючи тацю, — але в нас так багато зараз справ.

— Ми чекаємо на першу дитину Делли. І вона…

— Мені б хотілося більше часу провести зі Стівеном наодинці. А потім із дитиною.

— Я могла б вам допомагати. Я добре ладнаю з дітьми. Я доглядала братиків, коли вони були зовсім малі. А вони були справжнім лихом. Жахливо поводилися. Кричали весь час.

Містер Трейнор знову глянув на Деллу.

— Це дуже хороша думка, Лілі, сонечко, але зараз просто не той час для цього.

— Але ж у вас повно місця. Я б могла жити в одній із кімнат для гостей. Ви навіть не будете знати, що я тут. Я б допомагала з усіма тими підгузками і могла б залишатися з дітьми, щоб ви могли кудись піти удвох. Я б могла… — Її промова вичерпалась, і вона просто переводила погляд з Делли на містера Трейнора і назад.

— Лілі… — Я м’ялася коло дверей.

— Ви не хочете мене бачити.

Містер Трейнор ступив крок уперед і спробував покласти руку їй на плече.

— Лілі, дорогенька, це не…

Вона відсахнулася.

— Вам подобається сам факт того, що у вас є онука, але ви не хочете, щоб я була у вашому житті. Вам треба… треба, щоб я була просто гостею.

— Лілі, просто зараз не той час, — спокійно сказала Делла. — Просто… Розумієш, я довго чекала Стівена — твого дідуся, і зараз для нас із дитиною дуже важливий момент.

— Без мене.

— Це зовсім не так. — Містер Трейнор знов спробував наблизитися, та вона не дозволила.

— Господи, ви всі однакові. У вас усіх свої маленькі ідеальні родини — закриті для сторонніх. Ніде нема для мене місця.

— Ну годі вже драматизувати, — почала Делла.

— Проваліться ви всі, — виплюнула Лілі.

Делла відскочила назад, очі містера Трейнора розширилися від шоку. Лілі вибігла за двері, і я пішла за нею, залишивши їх у тиші вітальні.

10

Я надіслала Натанові е-мейл, і він миттєво відповів:

Лу, ти що, на важких препаратах? Що за чортівня?

Я надіслала ще один, цього разу з подробицями. Його відповідь була вже спокійнішою.

Ото старий пес! І досі знаходить способи нас дивувати, ага?

Лілі не було два дні. Якась частина мене хвилювалася за неї, але інша раділа з можливості хоч якийсь час перепочити. Цікаво, коли вона позбудеться казкових уявлень про родину Вілла, чи спробує налагодити стосунки зі своєю сім’єю? Також я думала, чи зателефонує їй містер Трейнор, щоб спробувати владнати ситуацію. А ще цікаво, де взагалі вона поділась і чи має її відсутність якийсь зв’язок із тим хлопцем, що вистежував її навпроти мого під’їзду. Узагалі він мене непокоїв — особливо через те, як уникливо Лілі відповідала тоді на питання про нього.

Мене також турбувало те, що я так раптово пішла тоді з кав’ярні, де ми сиділи з Семом. Тепер мені здавалося, що я повелася надто емоційно та чудернацьки — не треба так тікати від людей. Я, мабуть, здалася йому саме такою людиною, якою намагалася не бути. Наступного разу, вирішила я, зустрінуся з ним після чергової сесії «Жити далі» та буду поводитися спокійно. Скажу «привіт» і загадково всміхнуся, як нормальна людина не в депресії.

Робота ледь тяглася. Прийшла нова дівчина — Віра, з Литви. Вона всю роботу виконувала з такою дивною напівусмішкою, наче знала, що недалеко скинули бомбу. Чоловіків називала виключно «брудними, брудними потворами» — звичайно, коли не чув Річард.

Він же взяв собі за звичку щоранку мотивувати нас «бесідою», після якої нам треба було стрибати, бити кулаками в повітря і кричати «ТА-А-А-А-АК!» Від цього в мене завжди збивалася перука, і він сердився — можна подумати, це моя провина, а не природна властивість нейлонових перук (а моя ще й погано сиділа). Щоправда, перука Віри залишалася нерухомою. Може, просто боялася падати.

Одного вечора після роботи я навіть сіла за комп’ютер і почала читати в інтернеті про проблеми підлітків — усе думала, чи можу якось зарадити тому, що сталося на вихідних. Багато писали про гормональні сплески, але не було жодної поради, що робити, коли шістнадцятирічна дівчина знайомиться з родиною свого померлого батька-квадриплегіка. О пів на одинадцяту я зрозуміла, що це марно. Я оглянула кімнату — майже половина мого одягу й досі лежала в коробках. Я пообіцяла собі цього тижня щось із цим зробити, повірила в це та лягла спати.

О пів на третю мене розбудив гуркіт — хтось намагався виламати мої вхідні двері. Я вилізла з ліжка, схопила швабру та приклала око до вічка. Серце шалено калатало в грудях.

— Я викличу поліцію! — закричала я. — Чого вам треба?

— Це Лілі, хей!

Я відчинила двері, і вона, сміючись, завалилась у мою квартиру в хмарі цигаркового диму та з розмазаною косметикою на обличчі.

Я загорнулась у халат і зачинила за нею двері.

— Господи, Лілі! Середина ночі!

— Ти хочеш піти на танці? Я подумала, може, підемо? Я люблю танцювати. Хоча це не зовсім правда — я люблю танцювати, але прийшла не тому. Мама мене не впустила. Вони поставили нові замки. Уявляєш?

Мені хотілося відповісти, що уявити це неважко: у мене о шостій уже мав дзвонити будильник.

Лілі важко сперлася на стіну.

— Вона навіть не відчинила мені. Просто кричала через поштову щілину, наче я якась… якась волоцюга! Так що я краще побуду в тебе. Ну або можемо піти на танці. — Вона промайнула повз мене до музичної системи та ввімкнула її мало не на повну потужність. Я кинулася вимкнути, але вона схопила мене за руку.

— Ну ж бо, Луїзо, потанцюймо! Я навчу тебе крутих рухів. Ти весь час така сумна! Дозволь собі розважитися! Давай!

Я вирвала свою руку та натиснула кнопку звуку. Коли я повернулася, Лілі вже зникла у вільній кімнаті, де, гойдаючись, упала на розкладачку обличчям у подушку.

— Господи, це ліжко просто жахливе.

— Лілі! Ти не можеш так приходити сюди — та Господи ж Боже!

— Та я на хвилиночку… — долетіла до мене придушена відповідь. — Я правда на хвилиночку. Я зараз піду на танці. Ми йдемо на танці.

— Лілі, мені завтра на роботу.

— Я люблю тебе, Луїзо. Я казала? Я тебе справді люблю. Ти єдина…

— Ти не можеш так ввалюватись у мою квартиру…

— Ммф… диско-сон…

Вона не рухалася. Я торкнулася її плеча.

— Лілі… Лілі…

Легеньке хропіння.

Я зітхнула, почекала кілька хвилин, потім зняла з неї рвані балетки та витягла з кишень цигарки, телефон і зім’яту п’ятірку. Мені довелося перевернути її на бік і сісти поруч — бо, по-перше, о третій ночі після такого я більше не засну, а по-друге, вона може задихнутися.

Лілі спала з мирним обличчям. Її насторожений похмурий погляд і збуджена тривожна посмішка перетворилися на щось надзвичайно прекрасне. Волосся розсипалося по плечах. Я просто не могла сердитися на неї, хоч як божевільно вона поводилася. Я постійно згадувала той біль на її обличчі в неділю. Лілі була абсолютною моєю протилежністю: вона не носила в собі біль, не тримала його. Її біль вихлюпувався назовні — вона напивалась і бозна-що ще робила, щоб забути це. Вона більше схожа на свого батька, ніж я думала.

«А що б ти зробив, Вілле?» — подумки запитала я.

Але, як і тоді з ним, я й цього разу не знала, як їй допомогти. Не знала, як полегшити ситуацію для неї.

Згадалися слова сестри: «Ти ж знаєш, що не зможеш із цим упоратися». І в ті тихі передсвітанкові години я сиділа й ненавиділа її за те, що вона мала рацію.

У нас утворилася рутина: кожні декілька днів Лілі з’являлася на моєму порозі. Але щоразу неможливо було передбачити, яку саме Лілі я побачу: маніакально веселу, яка кличе мене піти в якийсь ресторан, подивитися на чудового котика на паркані на вулиці чи пропонує влаштувати танці в моїй вітальні під музику якогось нового гурту; або ж пригнічену, недовірливу Лілі, яка кивала мені замість вітання і потім вкладалася на диван перед телевізором. Іноді вона щось питала про Вілла: які передачі йому подобалися? (Він майже не дивився телебачення, надавав перевагу кіно.) Які фрукти він любив? (Виноград без кісточок, червоний.) Коли він востаннє сміявся? (Він нечасто сміявся. Але його усмішка… я й досі легко можу її уявити: блиск рівних зубів та іскри в очах.) Не знаю, чи подобалися їй мої відповіді.

Кожні днів десять приходила п’яна Лілі (або навіть гірше — я не знаю, під чим вона була). Вона грюкала у двері посеред ночі, ігнорувала мої протести щодо часу на годиннику і того, що я не висипаюся. Вона ввалювалась у квартиру з розмазаною тушшю та в одному черевику, падала на розкладачку й відмовлялася вранці вставати.

Думаю, в неї не було ніяких захоплень, друзів теж було мало. Вона могла легко підійти до будь-кого на вулиці та попросити про послугу з невимушеністю та безтурботністю невихованої дитини. При цьому вона не брала слухавку та була переконана, що нікому не подобається.

Більшість приватних шкіл розпустила учнів на літні канікули, тому я запитала, де вона буває, коли не в мене чи в матері. Після короткої пауза вона повідомила: «У Мартіна». Коли я запитала, чи той Мартін її хлопець, вона скривила мені ту універсальну пику, яку підлітки завжди корчать, коли дорослі кажусь щось не просто тупе, а огидне.

Іноді вона сердилась, іноді поводилася грубо. Але я ніколи не могла їй відмовити. Вона поводилася непередбачувано, але я відчувала, що моя квартира для неї — тиха гавань. Я почала шукати відповіді: намагалася читати повідомлення в телефоні (під паролем), шукала в кишенях наркотики (їх не було — якщо не враховувати той єдиний косяк). А одного разу вона прийшла заплакана та п’яна, а під будинком ще сорок хвилин без упину сигналила машина — аж доки один із сусідів не спустився і не тріснув у лобове скло так сильно, що водій мусив поїхати.

— Слухай, я не засуджую тебе, але це не дуже добре — напиватися до такого стану, що вже й не знаєш, що робиш, — сказала я якось уранці, готуючи нам каву.

Лілі проводила зі мною так багато часу, що я вже навіть звикла до такого життя: купляла їжу на двох, прибирала гармидер, що вчинила не я, робила вдвічі більше гарячих напоїв і щільно зачиняла двері ванної, щоб не чути того «О Господи, який жах!»

— А говориш, наче засуджуєш. Хіба оце твоє «не дуже добре» — не засудження?

— Я серйозно.

— А я хіба кажу тобі, як треба жити? Я кажу тобі, що твоя квартира вганяє в депресію, а одягаєшся ти як людина, яка втратила волю до життя, — звісно, коли ти не в порнокостюмі кульгавого ельфа. Кажу? Кажу? Ні. Я тобі нічого не кажу. Просто дай мені спокій.

Я хотіла розповісти їй. Розповісти, що сталося зі мною дев’ять років тому, коли я забагато випила. Як моя сестра мене, босу та в сльозах, вела додому пізно вночі. Але вона б сприйняла це з тією самою дитячою зневагою, що й інші мої одкровення. Та і я все одно змогла це розповісти тільки одній людині, а його більше не було.

— І це некрасиво будити мене посеред ночі — мені ж рано вставати на роботу.

— Тоді дай мені ключ. Так я не буду тебе будити. — Вона переможно усміхнулася. Її усмішка була такою рідкістю і так діяла, що я, сама того не усвідомлюючи, дала їй ключ. І вже знала, що б сказала моя сестра, якби про це довідалася.

З містером Трейнором я спілкувалася двічі. Він стурбовано розпитував, як почувається Лілі і що взагалі вона планує робити зі своїм життям.

— Вона розумна дівчинка. Недобре, що вона кинула школу в шістнадцять. Її батьки зовсім нічого не кажуть із цього приводу?

— Та вони наче не дуже багато говорять із нею.

— Може, мені з ними побалакати? Як гадаєте, їй потрібні будуть гроші для вступу до університету? Маю визнати, що з розлученням справи в мене трохи погіршились, але Вілл залишив чимало. Так що, може… може, це була б гарна нагода їх використати? — Він притишив голос. — Але Деллі краще зараз про це нічого не казати. Я не хочу, щоб вона зрозуміла все неправильно.

Я придушила бажання спитати, як же взагалі правильно його зрозуміти.

— Луїзо, як ви гадаєте, у вас би вийшло переконати її приїхати знову? Вона не йде мені з голови. Я б дуже хотів спробувати все спочатку. І Делла теж би хотіла краще її пізнати, я переконаний.

Я згадала вираз обличчя Делли тоді, коли ми ходили одна навколо одної в кухні, — цікаво, містер Трейнор умисне такий сліпий чи він просто невиправний оптиміст?

— Спробую, — пообіцяла я.

Коли сидиш сам удома в спекотні літні вихідні, квартиру сповнює особлива тиша. Я відпрацювала ранкову зміну, звільнилась о четвертій і о п’ятій була вже вдома. Я страшенно втомилась і потай раділа, що хоч декілька годин зможу провести на самоті. Сходила в душ, з’їла якийсь бутерброд і полізла в інтернет дивитись оголошення про роботу, де б пропонували хоч трохи більше за мінімальну платню або ж не вимагали працювати вночі. Потім я сіла у вітальні, де всі вікна були відчинені, сподіваючись хоч на якийсь вітерець і слухаючи гомін міста, розчинений у спекотному повітрі.

Здебільшого мене задовольняло моє життя. Я була вже на багатьох зустрічах групи підтримки і знала, як важливо бути вдячною за дрібниці. Я була здорова. Знову мала родину. Роботу. І навіть якщо я не примирилася зі смертю Вілла, то принаймні трохи вилізла з-під її тіні.

Але були й інші моменти.

У такий вечір, як сьогодні, коли на вулицях за вікном гуляють пари, з барів виходять веселі люди, що планують десь повечеряти або поїхати кудись у клуб, у мене всередині оселявся біль. Щось первісне в мені підказувало, що я не там, де маю бути. Що мені чогось не вистачає.

У такі моменти я відчувала себе покинутою.

Я трохи прибрала квартиру, випрала форму та вже почала поринати в меланхолію, коли раптом подзвонили в домофон. Я встала і зняла слухавку коло дверей, очікуючи запитань від кур’єра чи, може, якусь гавайську піцу, яку привезли не туди. Але почула чоловічий голос:

— Луїзо?

— Хто це? — запитала я, хоча відразу впізнала.

— Сем. Зі швидкої. Я просто тут проходив повз ваш дім дорогою додому і… Ну, ви тоді так швидко пішли, що я вирішив спитати, чи все у вас добре.

— За два тижні після того? Та мене вже б коти з’їли.

— Ну, судячи з усього, не з’їли.

— У мене просто немає кота. — Я помовчала якусь мить. — Але зі мною все гаразд. Дякую, Семе зі швидкої.

— Ну, радий це чути.

Я стала так, щоб бачити його на зернистому чорно-білому екрані. На чоловікові замість форми лікаря швидкої була мотоциклетна куртка. Однією рукою він спирався на стіну — потім прибрав її та повернувся обличчям до дороги. Я бачила, як він зітхнув, і це примусило мене продовжити розмову.

— То що… Чим зараз займаєтеся? — запитала я.

— Та нічим особливо. Безуспішно намагаюся вести бесіду по домофону.

Я надто швидко й голосно розсміялася.

— Ну, я таке кинула вже давно. По домофону складно купити комусь випити.

Я побачила, що він теж засміявся, і кинула оком на свою тиху квартиру. І перш ніж устигла подумати:

— Стійте там, я зараз спущуся.

Я збиралася взяти свою машину, але він простягнув мені другий шолом, тому стало якось незручно наполягати поїхати своїм транспортом. Я заховала ключі в кишеню та стала поруч, чекаючи на команду сідати.

— Ти ж лікар швидкої. І їздиш на мотоциклі? — перейшли ми на «ти».

— Та знаю. Ця крихітка, мабуть, єдиний мій гріх, — хижо посміхнувся він. У мені щось раптом поворухнулось. — А ти що, не почуваєшся в безпеці?

Влучної відповіді не знайшлося. Я витримала його погляд і залізла на сидіння за його спиною. Принаймні якщо він збирається робити щось небезпечне, то зможе потім зібрати мене докупи.

— А що мені робити? — Я вдягла шолом на голову. — Я ніколи не їздила на цих штуках.

— Тримайся за ручки та просто рухайся разом із мотоциклом. Не треба за мене хапатися — якщо щось не так, то просто поплескай мене по плечу, і я зупинюся.

— А куди ми їдемо?

— Ти розумієшся на інтер’єрі?

— Абсолютно ні. А що?

— Думав показати тобі свій новий будинок. — Він завів мотоцикл.

Ми опинились у потоці, ширяючи між машинами та вантажівками, прямуючи кудись на шосе. Мені довелося заплющити очі, притиснутися до його спини та сподіватися, що він не чує мого скавучання.

Ми виїхали на околицю міста — садки ставали дедалі більшими, потім перетворилися на поля. На будинках замість номерів були назви. Перше село ми проїхали та опинились у наступному, хоча між ними не було майже ніякої межі. Сем сповільнив мотоцикл коло воріт пасовища, заглушив мотор і жестом показав мені злазити. Я зняла шолом — у вухах і досі гуло — та спробувала прибрати волосся зі спітнілого лоба. Руки заніміли від тих ручок.

Сем відчинив ворота і жестом запросив мене. На половині пасовища росла трава, а друга половина була завалена бетонними плитами та шлакоблоками. У кутку за будівельним майданчиком у тіні огорожі стояв залізничний вагончик. Коло нього був невеликий курник, і на нас із цікавістю дивилося декілька птахів.

— Мій дім.

— Мило! — я роззирнулась. — А де власне дім?

Сем пішов далі полем.

— Ось там. Бачиш, фундамент? Я майже три місяці його робив.

— Ти живеш тут?

— Ага.

Я витріщила очі на бетонні плити. Глянувши на нього, прикусила собі язика, щоб нічого не сказати, і почухала голову.

— Так що, будемо стояти тут увесь вечір чи, може, все мені тут покажеш?

Красиво падали присмеркові промені, пахло травою та лавандою, ліниво гули бджоли. Сем показував, де будуть вікна та двері.

— А ось тут ванна.

— Щось тут трохи тягне.

— Є таке. Треба буде щось із цим зробити. Обережно, то взагалі не двері — ти зайшла в душ.

Він переступив через купу блоків і став на іншій сірій плиті. Жестом руки показав, що я теж можу туди безпечно перейти.

— А тут вітальня. Якщо подивитись у те вікно, — він склав долонями квадрат, — побачиш чудовий краєвид.

Я глянула на околиці в мерехтливому сяйві. Було враження, наче ми не за десять миль від міста, а за мільйон. Я глибоко вдихнула, насолоджуючись раптовістю ситуації.

— Дуже гарно. Тільки в тебе диван не там стоїть. Краще взагалі купити два: один сюди і ще один ось туди. А тут, напевне, буде вікно?

— Саме так. І справді, два дивани краще.

— І тобі треба цілком перепланувати комору.

Найдивніше було те, що вже за кілька хвилин після того, як Сем почав розповідати, я й дійсно побачила дім. Я уважно стежила за руками Сема — він показував невидимі каміни, сходи, малював якісь лінії на уявній стелі. Я майже бачила високі вікна та поруччя, які його друг зробить зі старого дуба.

— Тут буде дуже гарно, — сказала я, коли ми обговорили останню кімнату з ванною.

— Років через десять. Але сподіваюся, що вийде дійсно гарно.

Я окинула оком поле, город та курник. Прислухалася до співу пташок.

— Скажу тобі чесно, я чекала чогось іншого. Ти не думав… ну, запросити будівельників?

— Мабуть, рано чи пізно доведеться. Але мені подобається тут працювати. Знаєш, будувати дім корисно для душі. — Він знизав плечима. — Коли весь день тільки те й робиш, що зашиваєш колоті рани, приводиш до тями самовпевнених велосипедистів, жінок, яких чоловіки використовували замість боксерської груші, дітей із хронічною астмою…

— Недоумкуватих жінок, що падають із дахів.

— Так, і їх також. — Він махнув рукою на бетономішалку та цеглу. — Я працюю тут, щоб далі з цим усім жити. Пива хочеш?

Він заліз у вагончик і махнув, щоб я йшла за ним. Усередині то було мало схоже на звичайний вагон. Тут була маленька, але бездоганно чиста кухня з диванчиком у формі літери «Г», хоч і досі ледь помітно пахло воском та твідовими пальтами пасажирів.

— Я не люблю трейлерів, — пояснив він. Потім махнув у бік диванчика: — Сідай.

З холодильника з’явилося холодне пиво — він передав мені пляшку, а сам поставив чайник на плиту для себе.

— Ти не питимеш?

Він похитав головою.

— Коли я почав працювати на швидкій, то для відпочинку випивав скляночку. Потім дві. А потім уже не міг розслабитися, доки не випивав ті дві, а то й три. — Він відкрив коробочку з чаєм та поклав у чашку пакетик. — А потім я… втратив близьку людину і зрозумів: якщо зараз не зупинюся, то вже ніколи не кину пити.

Він не дивився на мене, поки казав це, — просто ходив по вузькому вагончику навдивовижу граційно для такого великого чоловіка.

— Та іноді я, буває, випиваю пляшку пива. Але не сьогодні — мені тебе ще додому везти.

Такі розмови робили всю ситуацію менш дивною: я сиджу в залізничному вагоні з чоловіком, якого ледь знаю. Складно дотримуватися стриманості з людиною, яка збирала твоє поламане і частково голе тіло. Як можна хвилюватись у компанії чоловіка, який уже сказав, що планує відвезти тебе додому? Складалося враження, що характер нашої першої зустрічі позбавив нас звичайних перепон, що заважають людям пізнати одне одного краще. Він уже бачив мене в білизні. Чорт, та він уже взагалі бачив мене під шкірою! Тому з ним мені було так просто, як не було з будь-ким іншим.

Вагончик нагадав мені про циганські табори, про які я читала в дитинстві, — у них кожна річ мала своє місце і тому в тісноті все одно був порядок. Тут було затишно, але аскетично. Відразу було видно, що це чоловіче житло. Приємно пахло нагрітим на сонці деревом, милом та беконом. Новий початок, мабуть. Цікаво, що сталося з тим місцем, де вони з Джейком мешкали раніше.

— І як… Джейкові тут подобається?

Він сів із чаєм на іншому кінці диванчика.

— Спочатку він думав, що я збожеволів. Але тепер йому подобається. Він доглядає тварин, поки я на зміні. А я пообіцяв навчити його кермувати тут, у полях, коли йому виповниться сімнадцять. — Він підняв кухоль. — Помагай мені Бог.

Я підняла свою пляшку.

Може, річ у неочікуваному задоволенні від того, що проводиш теплий вечір п’ятниці в компанії красивого чоловіка, у якого таке волосся, що хочеться зануритись у нього пальцями, — а може, річ у другій пляшці пива, але я почала насолоджуватися часом. У вагончику стало душно, і ми сіли на вулиці на двох розкладних стільцях. Я дивилася, як навколо по траві ходять курчата, — це якось заспокоювало. Сем розповідав байки про товстих пацієнтів, яких можна було винести з дому тільки силами чотирьох команд, та про молодих членів вуличних банд, які навіть зі зв’язаними за спиною руками кидались одне на одного. Говорячи з ним, я мимоволі потай дивилася, як він тримав кухоль, на його неочікувані усмішки — коли він усміхався, у куточках його очей з’являлися три ідеальні зморшки, наче їх намалювали гострим олівцем.

Він розповідав про своїх батьків. Його батько був пожежником, але вже вийшов на пенсію, а мама колись співала у клубах, але відмовилася від кар’єри заради дітей. («Тому, я думаю, твоя форма привернула мою увагу. Мені подобаються блискітки».) Він не називав імені своєї померлої дружини, але сказав, що його мати переймається через брак жіночої уваги в житті Джейка.

— Раз на місяць вона приїздить і забирає його в Кардіфф — там вони з сестрами клопочуть над ним, годують і перевіряють, чи достатньо в нього шкарпеток. — Він зіперся ліктями на коліна. — Він репетує, але я знаю, що насправді йому подобається туди їздити.

Я, у свою чергу, розповіла йому про повернення Лілі. Він співчутливо скривився, коли я переказувала про зустріч із Трейнорами. Я розповіла також про її раптові зміни настрою та хаотичну поведінку — він кивав, наче цього і слід було чекати. Коли я розповідала про матір Лілі, він зауважив:

— Те, що вони заможні, ще не робить їх хорошими батьками. Якби її мати отримувала допомогу з безробіття, то до них уже давно завітали б із соціальної служби. — Він підняв угору кухоль. — Ти робиш хороше діло, Луїзо Кларк.

— Тільки не думаю, що в мене добре виходить.

— Усі вважають, що в них нічого не виходить із підлітками. Так що це типово.

Важко було усвідомити, що оцей Сем, який комфортно почувається вдома та піклується про курчат, — той самий компульсивний бабій, про якого я чула на зустрічах «Жити далі». Але я добре знала, наскільки може відрізнятися те, як людина себе подає світові, від того, яка вона насправді. Горе може змусити вас поводитися так, що ви й самі не зможете себе зрозуміти.

— Мені подобається твій вагончик. І твій невидимий будинок.

— Тоді сподіваюся, що ти ще завітаєш, — відповів він.

Компульсивний бабій. Якщо він так чіпляв жінок, подумала я з тугою, то він молодець. Потужний спосіб: образ скорботного батька з рідкісними усмішками. Та він навіть курча брав однією рукою так, що те видавалося щасливим! Я не можу дозволити собі стати однією з тих психічних його дівчат, постійно повторювала я собі. Але потай мені було приємно фліртувати з красивим чоловіком. Узагалі приємно відчувати щось, крім тривоги чи тихої злості, — а саме ці дві емоції наповнювали моє життя. Єдина моя зустріч із протилежною статтю в минулому сталася під дією великої кількості алкоголю та скінчилася поїздкою в таксі й сльозами самоненависті в ду´ші.

«А що ти скажеш, Вілле? Це нормально?»

Сонце вже почало сідати, і курчата неохоче повертались у свій курник. Сем уважно на них дивився, відкинувшись на стільці.

— У мене виникає таке відчуття, Луїзо Кларк, що коли ти говориш зі мною, у тебе в голові відбувається ціла окрема розмова про щось інше.

Я хотіла відповісти щось дотепне, але він мав рацію. Сказати було нічого.

— Ми з тобою ходимо колами навколо чогось.

— А ти дуже відвертий.

— Здається, тебе це збентежило.

— Ні. — Я глянула на нього. — Ну, може, трошки.

За нашими спинами ворона з шумом злетіла, скаламутивши крилами спокійне повітря. Мені раптом захотілося поправити волосся, але замість того я випила ще пива.

— Ну добре. Ось тобі питання. Скільки треба часу, щоб пережити смерть? Смерть когось, кого ти любив?

Не знаю, чому я це спитала про це. З огляду на обставини, це був жорстокий удар. Може, я злякалася, що ввімкнеться режим компульсивного бабія.

Очі Сема розширилися.

— Ого. Ну… — Він утупився в чашку, а потім перевів погляд на темні поля. — Я взагалі не думаю, що це можна пережити.

— Життєствердна відповідь.

— Та ні, правда. Я багато про це думав. Можна навчитися із цим жити — жити з ними. Вони ж нікуди не зникають, навіть якщо вони більше й не живі. Звісно, потім уже немає такого страшного гнітючого горя, яке засмоктує тебе і примушує плакати в незручних місцях, сердитися на ідіотів навколо, які чомусь живі, тоді як кохана людина — ні. До цього поступово звикаєш, вчишся жити навколо цієї діри. Я не знаю. Стаєш бубликом — тоді як був булочкою.

На його обличчі з’явилася така печаль, що я відчула себе винною.

— Бубликом…

— Дурне порівняння, — сказав він з напівусмішкою.

— Я не хотіла…

Він труснув головою, глянув на траву під ногами, потім на мене.

— Ну що ж, давай я відвезу тебе додому.

Ми пішли через пасовище до його мотоцикла. Стало прохолодно, і я обхопила себе руками. Він помітив і віддав мені свою куртку, запевняючи, що йому і так буде нормально. Вона була важка і якась дуже чоловіча. Я докладала зусиль, щоб не відчувати її запаху.

— Ти до всіх своїх пацієнток так клеїшся?

— Тільки до живих.

Я засміялася — неочікувано та голосніше, ніж хотіла.

— Взагалі-то нам не можна запрошувати пацієнтів на побачення. — Він простягнув мені шолом. — Але ти наче як більше не моя пацієнтка.

Я взяла шолом.

— Так у нас і не справжнє побачення.

— Правда? — Він дещо філософськи кивнув, поки я залазила на сидіння. — Ну добре.

11

Того тижня Джейк не прийшов на чергову зустріч «Жити далі». Дафна розповідала, що не може відкривати банки, бо більше немає чоловіка на кухні, а Суніл — про те, як важко розділити речі брата між усіма іншими братами та сестрами. А я все чекала, коли ж відчиняться важкі червоні двері в кінці холу. Я виправдовувалась тим, що переживаю за хлопця, якому треба було комусь розповісти про свої почуття щодо поведінки батька. Буцімто я зовсім не хотіла побачити Сема коло його мотоцикла.

— А в тебе є якісь повсякденні дрібниці, які викликають проблеми, Луїзо?

Мабуть, Джейк вирішив більше не приходити. Може, дійшов думки, що йому це більше не треба. Усі казали, що люди час від часу кидають групу. І це буде кінець — я ніколи більше не побачу їх обох.

— Луїзо? Повсякденні дрібниці?

А я думала про те пасовище, про охайний вагончик, про те, як Сем ходив усюди з курчам під рукою — наче носив важливу посилку. Пір’ячко курчати було таке м’якеньке…

Дафна штурхнула мене ліктем.

— Ми тут говоримо про повсякденні дрібниці, які примушують знов переживати втрату, — підказав Марк.

— Мені не вистачає сексу, — зізналася Наташа.

— Так це й не дрібниця, — відповів Вільям.

— Ви не знали мого чоловіка, — почувся смішок Наташі. — Жахливий жарт. Пробачте мені. Я не знаю, що на мене найшло.

— Хороший жарт, — підбадьорив її Марк.

— В Олафа там усе було як треба. Навіть більше. — Наташа окинула оком усіх присутніх. Коли ніхто не прореагував, вона розвела руки десь на фут і багатозначно кивнула. — Ми були такі щасливі.

Запала тиша.

— Добре, — втрутився Марк. — Ми раді це чути.

— Я не хочу, щоб усі подумали… Ну, тобто я не хочу, щоб люди таке думали, коли думають про мого чоловіка. Що в нього був крихітний…

— Та ніхто не думає такого про твого чоловіка.

— Я буду думати, якщо ти не припиниш про це говорити, — сказав Вільям.

— Я не хочу, щоб ви думали про пеніс мого чоловіка! Я забороняю вам думати про його пеніс!

— Тоді перестань про нього базікати, — сказав Вільям.

— А можна, ми будемо говорити про щось крім пенісів? — втрутилася Дафна. — Бо мені вже недобре. Черниці били нас лінійками по руках навіть за слово «геніталії».

У голосі Марка був уже відчай.

— А може, ми відійдемо від теми про… та поговоримо про символи втрати? Луїзо, ти збиралася розповісти нам, які дрібниці нагадують тобі про втрату.

Я намагалась ігнорувати Наташу, яка ніби вимірювала щось невидиме руками.

— Мені не вистачає когось, із ким можна поговорити, — почала я. Почувся схвальний гомін. — Ну, я не з тих, у кого дуже багато друзів. Ми з моїм колишнім хлопцем зустрічалися майже вічність, але ми… ми не часто були разом. А потім… з’явився Білл. Ми говорили майже весь час. Про музику, про людей, про речі, які робили чи планували зробити. Я не хвилювалася про те, що кажу, чи про те, що можу когось образити. Він просто розумів мене. А тепер я живу в Лондоні, сама, окремо від родини. Та й з ними говорити завжди… складно.

— Саме так, — підтакнув Суніл.

— І тепер, коли щось відбувається, мені дуже кортить із ним поговорити. Я говорю з ним подумки, але це не те саме. Мені бракує можливості просто підійти та сказати: «Слухай, що ти про це думаєш?» — і знати, що будь-що, сказане ним, завжди буде правильним.

Якусь хвилину всі мовчали.

— Ти можеш поговорити з нами, Луїзо, — мовив Марк.

— Це… складно.

— Це завжди складно, — погодилася Лінн.

Я оглянула їхні доброзичливі обличчя — навряд чи вони розуміють, про що я кажу. Дійсно розуміють.

Дафна поправила свій шовковий шарф.

— Луїзі потрібен молодий чоловік, із яким можна поговорити. Молодий і красивий. Саме це їй і треба. Ти знайдеш когось. І ти, і Наташа. Давайте! Мені вже пізно, а ви ще молоді — не треба сидіти в цьому тьмяному старому холі. Пробач, Марку, але їм не треба. Ідіть на танці. Смійтеся.

Ми з Наташею обмінялися поглядами — вона хотіла на танці не більше за мене.

Раптом я згадала Сема зі швидкої, але відкинула цю думку.

— Якщо тобі знадобиться новий пеніс, — почав Вільям, — я думаю, міг би знайти у своєму розкладі…

— Так, досить. Поговоримо про бажання, — урвав його Марк. — Кого-небудь здивувало те, про що ми тільки-но дізналися?

Виснажена, я повернулася додому о чверть на десяту — на мене чекала Лілі, лежачи в піжамі перед телевізором. Я від подиву впустила сумку.

— Давно ти тут?

— Зранку.

— У тебе все гаразд?

— М-м-м.

Вона була бліда — може, захворіла або дуже стомилася.

— Тобі недобре?

Біля неї стояла миска з попкорном, звідки вона ліниво діставала крихти.

— Я просто нічого не хочу робити сьогодні.

Її телефон пискнув. Вона байдуже прочитала повідомлення та запхала телефон під подушку.

— Точно все гаразд? — запитала я за хвилину.

— Точно.

Але все не було гаразд.

— Я можу допомогти?

— Та я ж кажу, все нормально. — Вона не дивилася на мене.

Ночувала Лілі в мене. Наступного дня, коли я збиралася на роботу, зателефонував містер Трейнор і попросив з нею поговорити. Вона лежала на дивані, але, дізнавшись, хто її питає, неохоче простягла руку та взяла слухавку. Я стояла й дивилася, як вона слухає. Його слів я не розбирала, але чула тон: доброзичливий, заспокійливий, утішливий. Коли він договорив, вона лише відповіла:

— Добре.

— Ти побачишся з ним ще раз? — запитала я, коли вона віддала слухавку.

— Він хоче приїхати в Лондон і побачитися.

— Ну, це дуже добре.

— Але він не може поїхати надто далеко від неї на випадок, якщо почнуться пологи.

— Хочеш, я відвезу тебе туди?

— Ні.

Вона зіперлася підборіддям на коліна, узяла пульт телевізора й почала перемикати канали.

— Може, хочеш поговорити про це? — запитала я ще через кілька хвилин.

Вона не відповіла, і через хвилину чи дві я здогадалася, що на цьому розмову завершено.

У четвер я зачинилася в кімнаті й зателефонувала сестрі. Ми спілкувалися декілька разів на тиждень. Тепер, коли між нами мінним полем не стояла моя сварка з батьками, стало простіше.

— Ти думаєш, це нормально?

— Тато казав, що коли мені було шістнадцять, я якось цілих два тижні з ним не розмовляла, а тільки щось бурчала. А я ж була доволі щасливою дівчиною.

— Вона навіть не бурчить. І видається абсолютно нещасною.

— Усі підлітки нещасні. Це в них стандартні налаштування такі. А ось коли вони веселі — треба бити тривогу, бо в них серйозні проблеми з харчуванням або вони вкрали помаду в крамниці.

— Вона вже три дні просто лежить на дивані.

— І що?

— Я думаю, щось сталося.

— Та їй же шістнадцять. Її батько навіть не знав про її існування та зіграв у ящик до того, як вона про нього дізналася. Мати вийшла заміж за якогось Виродка, і в неї з’явилися два брати, які, судячи з розповідей, більше схожі на малих Реджі та Ронні Креїв[22]. Та вони ж навіть поміняли замки! Я б лежала на дивані не менш ніж рік, якби в мене було таке життя. — Тріна гучно сьорбнула чаю. — А ще вона живе з жінкою, яка носить блискучий зелений костюм зі спандексу на роботі в барі й називає це кар’єрою.

— Не зі спандексу, а з люрексу.

— Та все одно. І що, коли ти вже знайдеш собі нормальну роботу?

— Скоро. Мені просто спочатку треба розібратися із цією ситуацією.

— Цією ситуацією.

— Їй правда важко. Я співчуваю їй.

— А знаєш, чого важко мені? Бо ти обіцяла зрештою почати жити, а не жертвувати своїм життям заради кожного нікчеми та волоцюги, який зустрічається на твоєму шляху.

— Вілл не був нікчемою.

— А Лілі нікчема. Господи, Лу, ти ж навіть не знаєш її. Тобі треба сконцентруватися на тому, щоб жити далі. Розсилати резюме, заводити корисні знайомства, знайти свої сильні сторони, а не вхопитися за ще одне виправдання та поставити своє життя на паузу.

Я дивилася на небо над містом. У сусідній кімнаті бубонів телевізор. Потім я почула, як Лілі встала, пішла до холодильника й повернулася. Я заговорила тихіше:

— А що б ти робила, Тріно? Якщо до тебе приходить дитина чоловіка, якого ти кохала, і більше ніхто не хоче за неї відповідати? Ти б що, просто пішла?

Моя сестра на якийсь час задумалась. Таке бувало нечасто, тому я продовжила:

— А якби через вісім років Том із тобою посварився, байдуже чому, і з’їхав з глузду — як би тобі було, якби єдина людина, до якої він звернувся по допомогу, вирішила, що він завеликий прищ на язиці? Якби та людина просто пішла займатися своїми справами? — Я зіперлася головою об стіну. — Я просто намагаюся робити те, що вважаю правильним, Тріно. Просто дай мені час, добре?

Відповіді не було.

— Я почуваюся краще завдяки цьому. Я знаю, що допомагаю комусь.

Сестра так довго мовчала, аж я навіть запідозрила, що вона просто поклала слухавку.

— Тріно?

— Ага. Я, пам’ятаю, читала щось із соціальної психології — про те, що підлітки не люблять усіх цих розмов віч-на-віч.

— То що ж мені, через двері з нею говорити?

Колись я таки зможу поговорити з сестрою так, щоб не чути цих зітхань у стилі «Господи, як же набридло пояснювати для ідіотів».

— Ні, дурненька. Я кажу, що не треба намагатися з нею говорити — краще просто робіть щось разом.

У п’ятницю дорогою додому я зупинилася коло великого господарського супермаркету. Удома я ледь дотягла все до дверей — Лілі була саме там, де я й очікувала: розтяглася перед телевізором.

— Що це в тебе? — запитала вона.

— Фарба. Квартира трохи зачухана — і ти мені постійно говориш, що треба зробити яскравіше. Я подумала, що час позбутися цієї нудятини.

Вона не встояла. Я вдала, що чай займає всю мою увагу, а сама тишком дивилася, як вона потяглася, встала та підійшла до банок з фарбою.

— Ну, ці кольори не набагато веселіші. Тут же світло-сірий.

— Мені сказали, що сірий у моді. Якщо ти думаєш, що нічого хорошого з цього не вийде, я можу повернути.

Вона оглянула фарбу.

— Та ні, нормально.

— Я подумала, що у вільній кімнаті можна дві стіни пофарбувати в кремовий, а третю — в сірий. Як гадаєш, пасуватиме?

Я говорила, розпаковуючи щітки та валики. Потім перевдяглась у стару сорочку та шорти й попросила Лілі поставити якусь музику.

— Яку саме?

— Обери сама. — Я відсунула крісло вбік і поклала вздовж стіни ганчірки. — Твій тато казав, що я музична міщанка.

Вона нічого не відповіла, але її увагу я привернула. Я відкрила першу банку з фарбою та почала її перемішувати.

— Він примусив мене піти на перший у моєму житті концерт. Класичної музики. Я погодилася тільки тому, що заради цього він би вийшов з дому. Він спочатку дуже рідко кудись виходив. Він одягнув сорочку та красивий піджак — і я вперше побачила його… — Я згадала, як мене вразило, коли я побачила його таким, яким він був до аварії. У тому тугому синьому комірці. Довелося глитнути. — Я погодилась. Очікувала, що буде дуже нудно, але всю другу частину проревла як ненормальна. То була найкраща музика, яку я чула у своєму житті.

Запала коротка тиша.

— А на що ви ходили?

— Я не пам’ятаю. Сібеліус? Правильно?

Вона смикнула плечима. Я почала фарбувати стіну. Лілі підійшла й теж узяла щітку. Вона нічого не казала, та згодом захопилась одноманітністю роботи. Фарбувала вона обережно, прибираючи зайву фарбу об краї банки та підкладаючи аркуші, щоб не пролити нічого на підлогу. Ми не говорили, якщо не брати до уваги якісь прохання: «Передай, будь ласка, маленьку щітку… Як гадаєш, якщо покласти другий шар — це все одно буде видно?» Нам знадобилося всього півгодини, щоб пофарбувати першу стіну.

— Ну, що скажеш? — запитала я, роздивляючись результат нашої праці. — Може, ще одну пофарбуємо?

Вона мовчки пересунула ганчірки й почала фарбувати іншу стіну. Грав якийсь інді-рок — я ніколи не чула цю групу, але музика була дуже мила та весела. Я теж узялася фарбувати, не звертаючи уваги на біль у плечі та бажання позіхати.

— Тобі треба купити картини.

— Маєш рацію.

— У мене вдома є велика репродукція Кандинського. У моїй кімнаті вона ні до чого. Якщо хочеш, я її привезу.

— Це було б добре.

Вона працювала швидше, широкими мазками покриваючи стіну та обережно оминаючи вікна.

— Я тут подумала, — почала я, — що ми могли б зустрітися з мамою Вілла. Твоєю бабусею. Що думаєш, якщо я напишу їй?

Вона нічого не відповіла — усю увагу приділила тому, щоб обережно пофарбувати стіну коло плінтусів. Зрештою вона підвелася.

— А вона така ж, як і він?

— Як хто?

— Місіс Трейнор — вона така сама, як і містер Трейнор?

Я спустилася з ящика, на якому стояла, щоб дістати до стелі, та витерла щітку об банку.

— Вона… вона інакша.

— Це ти так кажеш, що вона тупа корова?

— Вона не тупа. Просто їй треба більше часу, щоб показати свої почуття.

— Тобто вона тупа корова, і я їй не сподобаюсь.

— Та я цього не кажу, Лілі. Вона просто не виказує своїх почуттів.

Лілі зітхнула та поклала щітку.

— Я, мабуть, єдина людина, яка щойно дізналася, що має дідуся та бабусю, але обом їм не сподобалася.

Ми дивились одна на одну. Раптом я почала сміятися. Закривши банку, я сказала:

— Ходімо. Прогуляємося.

— Куди?

— Ну це ж ти завжди кажеш, що мені треба розважатися. То ти й скажи, куди ми підемо.

Я витягла декілька майок з однієї з коробок, і Лілі обрала найбільш, на її погляд, прийнятну. Я дозволила їй повести мене в крихітний, більше схожий на печеру клуб у Вест-Енді. Тут викидайли знали її на ім’я і нікому навіть на думку не спадало, що їй немає вісімнадцяти.

— Тут грають музику дев’яностих, ретро! — радісно оголосила вона. Я намагалася не думати про те, що вона вважала мене дамою в літах.

Ми танцювали до напівнепритомності. Одяг промок від поту, волосся прилипло до лоба, а моє стегно боліло так, що я думала, не зможу стояти на барі ще з тиждень. Ми так танцювали, наче в житті не було більше чого робити. Господи, яке прекрасне було відчуття. Я забула, як це весело — жити. Просто загубитись у музиці, у почуттях цього єдиного натовпу, який живе в музичному ритмі. На декілька темних гучних годин я забула про все, усі мої проблеми полетіли від мене, наче повітряні кульки: моя жахлива робота, мій причепа-начальник, моя неспроможність жити далі. Я просто стала чимось живим, веселим. Я глянула крізь натовп на Лілі: волосся розмаяне, очі заплющені, на обличчі якась суміш свободи та концентрації, що з’являється, коли віддаєшся музиці. Вона розплющила очі — і я навіть хотіла розізлитися, бо пляшка в її руках була точно не з колою. Хотіла, але замість того усміхнулася у відповідь — широкою усмішкою ейфорії. Як дивно — оця дитина з мотлохом у голові може навчити мене багато чого в тому, що стосується життя.

Навколо нас кипів нічний Лондон — хоча на годиннику й була друга ночі. Ми зупинилися коло театру, щоб зробити декілька селфі разом, а потім коло китайського знака та чоловіка, одягненого в костюм великого ведмедя (вочевидь, Лілі вважала, що будь-яку подію треба обов’язково фотографувати). Потім ми продиралися крізь натовп у пошуках нічного автобуса, пройшли повз кіоски з кебабом, повз пияків та сутенерів із галасливими дівками. У моєму стегні болісно гупало, мокрий одяг почав неприємно холодити — але я й досі була повна енергії, наче відкрилося друге дихання.

— Хтозна, як ми тепер потрапимо додому, — радісно сказала Лілі.

А потім ми почули вигук:

— Лу! — з вікна швидкої визирав Сем.

Я підняла руку, вітаючи його, і він миттєво розвернувся на сто вісімдесят градусів.

— Куди ви?

— Додому. Якщо знайдемо автобус.

— Застрибуйте. Давайте, давайте. Двічі не пропонуємо. Ми все одно вже закінчуємо зміну. — Він глянув на жінку на сусідньому сидінні. — О, Донно, не треба оце. Вона пацієнтка. У неї стегно зламане — ми ж не можемо примусити її пішки йти додому!

Лілі страшенно зраділа з такої пропозиції. Задні двері відчинились, і якась жінка у формі лікаря закотила очі та загнала нас усередину.

— Семе, нас усіх через тебе звільнять. — Вона жестом показала нам сісти на каталку. — Привіт. Я Донна. О ні — я таки тебе пам’ятаю! Ти…

— Впала з даху. Все правильно.

Лілі обійняла мене, щоб зробити «селфі у швидкій», а я вдала, що не помічаю, як Донна закотила очі.

— Так що, де ви були? — запитав Сем, дивлячись у дзеркало заднього огляду.

— На танці ходили, — відповіла Лілі. — Я намагаюся переконати Луїзу, що їй не треба вдавати із себе стару пердунку. А можна увімкнути сирену?

— Ні. Куди саме ходили? Май на увазі, що я теж старий пердун, так що навіть не зрозумію.

— У «Двадцять два», на Тоттнем-Корт-роуд.

— О, Семе, ми там робили екстрену трахеотомію.

— Я пам’ятаю. Здається, ви непогано розважилися. — Він зустрів мій погляд через дзеркало, і я почервоніла. Раптом я зраділа, що ми пішли на танці. Я відчула, що можу бути кимось зовсім іншим — не лише барменкою в аеропорту з трагічною історією, яка тільки й чекає можливості впасти з даху.

— Було класно, — відповіла я з широкою усмішкою.

Сем глянув на монітор на приладовій панелі.

— От чорт. У нас код зелений-один у «Спенсерс».

— Та ми ж їдемо в інший бік, — обурилася Донна. — Нащо Ленні постійно таке робить? Просто садист, а не людина!

— Усі інші зайняті.

— Що відбувається?

— У нас робота. Я вас потім висаджу — це недалеко від вашого дому, добре?

— «Спенсерс», — зітхнула Донна. — Чудово. Тримайтеся, дівчатка.

Увімкнули сирену. Лілі пищала від радості, коли ми їхали вулицями Лондона із сиреною та блакитними маячками над головами.

Поки ми їхали, Донна розповіла, що майже кожні вихідні на станцію надходить виклик зі «Спенсерс» — привести до тями тих, хто вже не в змозі вистояти до закриття, або ж зашити хлопців, у яких після шостого кухля начисто зносить голову та просинається бажання побитися.

— Тим хлопцям треба радіти життю — а вони замість того витрачають кожен зароблений фунт на те, щоб напитися до поросячого вереску. Кожного, чорти б їх узяли, тижня.

За кілька хвилин ми були вже на місці, і швидка трохи сповільнила рух, щоб не задавити п’яниць, які вешталися дорогою. На постерах у непрозорих вікнах клубу «Спенсерс» зазначалося: «Безкоштовні напої дівчатам до 22 : 00». Незважаючи на безліч самотніх чоловіків та жінок у яскравому привабливому одязі, атмосфера коло закладів була не радісною, а швидше напруженою та небезпечною. Я з тривогою дивилась у вікно.

Сем відчинив задні двері та взяв сумку.

— Залишайтесь усередині, — наказав він та пішов.

До нього підійшов офіцер поліції, щось пробурмотів — і вони підійшли до хлопця, що сидів у канаві. З рани на його скроні сочилася кров. Сем присів поруч, а офіцер почав відганяти п’яних витріщак, доброзичливих друзів та дівчат у сльозах. Хлопця наче оточив натовп гарно вдягненої масовки з «Ходячих мерців» — люди бездумно блукали та бурчали, деякі з них були вкриті кров’ю та іноді падали.

— Ненавиджу такі виклики, — сказала Донна, риючись у купі запакованих у пластик медикаментів. — Жінка, що народжує, або мила бабуся з кардіоміопатією — це я будь-коли залюбки. От чортівня, почалося.

Сем оглядав обличчя хлопця, коли раптом інший парубок з намащеним гелем волоссям та залитою кров’ю сорочкою схопив його за плече:

— Хей! Мені потрібна швидка!

Сем повільно повернувся до п’яного молодика — з кожним словом у того з рота летіли слина та кров.

— Хлопче, назад. Добре? Дай мені робити мою роботу.

Хлопець одурів від випивки. Він глянув на своїх дружбанів, потім на Сема і гаркнув:

— Хто ти такий, щоб мене відганяти!

Сем проігнорував його та продовжив оглядати пацієнта.

— Хей! Хей, ти! Мені потрібно в лікарню! — він штовхнув Сема в плече. — Хей!

На якусь мить Сем завмер, потім повільно підвівся та повернувся до п’яного.

— Я дещо зараз поясню тобі так, щоб ти зрозумів, синку. Ти в цю машину не сядеш, зрозуміло? На цьому все. Не витрачай марно енергію — краще йди та продовжуй вечір із друзями. До рани приклади льоду, а вранці сходи до свого лікаря.

— Хто ти такий, щоб мені наказувати! Я плачу тобі зарплатню! У мене ніс зламаний.

Сем спокійно дивився, як він заніс руку та штовхнув його в груди. Потім опустив погляд на руку хлопця.

— Ой-ой, — почулося від Донни.

Сем майже гарчав:

— Так, хлопче, я попереджаю…

— Попереджає він! — Хлопець зневажливо глянув на Сема. — Та за кого ти себе маєш, щоб мене попереджати?

Донна вискочила з машини та побігла до поліціянта. Вона щось пробубоніла йому у вухо, і вони разом подивились у бік Сема. У Донни було благання на обличчі. Хлопець щось кричав, лаявся та штовхав Сема в груди.

— Спершу мене оглянь, а потім будеш займатися цим придурком.

Сем поправив комірець, і обличчя в нього небезпечно завмерло. Я усвідомила, що затамувала подих. Між ними двома став офіцер. Донна тримала Сема за рукав і тягла назад, до хлопця на тротуарі. Поліціянт щось бурмотів у рацію, тримаючи п’яного за плече. Раптом хлопець смикнувся та плюнув на куртку Сема:

— Та пішов ти.

Повисла коротка тиша, сповнена шоку. Сем одерев’янів.

— Семе, ходімо, допоможи мені! Ти мені тут потрібен. — Донна штовхала його вперед. Очі в Сема були наче діаманти: холодні та блискучі.

— Давай, давай, — бурмотіла Донна, поки вони завантажували напівпритомного хлопця в машину. — Забираймося звідси.

Сем у тиші вів машину. Ми з Лілі вмостилися на передньому сидінні коло нього. Донна чистила йому куртку. Він же стиснув щелепу та мовчки дивився на дорогу.

— Могло бути й гірше, — радісно сказала Донна. — Минулого місяця одного такого знудило мені на волосся — і той негідник зробив це навмисне. Засунув собі пальці в рот і підбіг до мене — бо я відмовилася везти його додому. А я ж не таксі, блін!

Вона встала та потяглася по енергетик, який тримала коло переднього сидіння.

— Це просто марна витрата ресурсів. Скільки б усього ми могли зробити — і замість того підчищаємо за тим малим… — Вона хильнула напою з банки, а потім глянула на ледь притомного хлопця. — Я навіть не знаю. Цікаво, що взагалі в них у голові?

— Та небагато, — відповів Сем.

— Ага. А цього ось, — вона плеснула Сема по плечу, — нам доводиться тримати на короткому повідку. Минулого року він уже отримав попередження.

Сем скоса глянув на мене та раптом засоромився.

— Нас викликали забрати дівчину на Комершел-стрит. У неї замість обличчя була сама кривава рана. Сімейне насильство. Я почав класти її на каталку, а тут із паба вискочив її приятель та заходився знову її лупасити. Ну я й не витримав.

— Ти його вдарив?

— І не раз, — підказала Донна дещо глузливо.

— Ну, йому просто не пощастило — у мене були важкі часи.

Донна скорчила пику.

— Ну, йому більше не можна втрапляти в такі неприємності. Бо тоді його зовсім звільнять.

— Дякую, — сказала я, коли він нас висадив. — За те, що підвіз.

— Та не міг же я залишити вас у тій божевільні просто неба.

На якусь мить наші погляди зустрілись, а потім Донна зачинила двері, і вони поїхали доправляти в лікарню побитий людський вантаж.

— Він точно тобі подобається, — сказала Лілі, поки я дивилася, як від’їжджає швидка.

А я навіть забула, що вона взагалі поряд. Зітхнувши, я почала шукати ключі.

— Він бабій.

— І що? Яка, в біса, різниця? — сказала Лілі, коли я відчинила двері. — Ну, в плані, якби я була стара і в такому розпачі, як ти…

— Я не думаю, що готова до стосунків, Лілі.

Вона йшла за мною, тому доказів у мене немає — але я точно знаю, що всю дорогу до квартири вона корчила мені пики.

12

Я написала до місіс Трейнор. Не стала писати про Лілі, натомість поцікавилася, чи все в неї добре, сказала, що вже повернулася з подорожей. Також я написала, що через декілька тижнів разом із подругою планую бути недалеко, та попросила дозволу завітати. Листа я надіслала терміновою поштою — він із приємним звуком упав у скриньку.

У телефонній розмові тато сказав мені, що вона поїхала з Ґранта-гаузу за декілька тижнів після смерті Вілла. Робітників замку це шокувало, але я згадала, як бачила містера Трейнора в місті з Деллою — жінкою, що була тепер вагітна його дитиною, — тому думаю, що багато хто лише вдав подив. У маленьких містах складно мати таємниці.

— Їй було дуже важко, — казав тато. — Щойно вона виїхала, та руда відразу тут як тут. Вона свого шансу не проґавила. Він хороший мужик — ще не лисий, з великим будинком. Такий надовго сам би не лишився, еге ж? До речі, Лу… Ти не могла б поговорити з мамою щодо волосся під пахвами? Там уже скоро можна буде коси плести.

Я багато думала про місіс Трейнор, намагаючись уявити її реакцію на знайомство з Лілі. Радість і невіру на обличчі містера Трейнора під час їхньої першої зустрічі я пам’ятала добре. Може, Лілі допоможе їй упоратися з її болем? Іноді, коли Лілі сміялася з чогось по телевізору або задумливо дивилась у вікно, я так добре бачила риси Вілла — такий же чітко окреслений ніс, такі ж майже слов’янські вилиці, — що мені ставало важко дихати. (Коли вона це помічала, то завжди бурчала: «Припини витріщатися на мене, як якась дурепа, Луїзо. Блін, ти мене лякаєш».)

Лілі приїхала до мене на два тижні. Таня Готон-Міллер зателефонувала мені та повідомила, що вони їдуть на родинний відпочинок у Тоскану, а Лілі не схотіла їхати з ними. «Якщо чесно, то мене це влаштовує, з огляду на її поведінку. Вона страшенно мене замучила».

Я зауважила, що оскільки Лілі майже не буває вдома, а вони ще й змінили замки на дверях, то їй важкувато когось мучити — хіба тільки стукати у вікна й жалібно голосити. Таня якусь мить помовчала, а потім сказала:

— Коли у вас, Луїзо, будуть власні діти — ви, може, зрозумієте, про що я.

Звичайно ж, вона використала козир усіх батьків. Як я взагалі можу зрозуміти?

Також вона запропонувала грошей, щоб компенсувати мені витрати на Лілі, поки їх не буде. Я із задоволенням відмовилася, сказавши, що навіть і не подумаю їх узяти. Хоча, чесно кажучи, Лілі обходилася мені дорожче, ніж я думала. Її, як виявилося, не задовольняють тости з квасолею або сиром на вечерю, тому вона просила в мене грошей і поверталася з хлібом із дорогої пекарні, екзотичними фруктами, грецьким йогуртом, органічною курятиною — тобто з набором продуктів для заможного середнього класу. Я відразу згадала дім Тані й те, як Лілі роздивлялася вміст величезного холодильника та бездумно запихалася ананасом.

— До речі, — згадала я, — а хто такий Мартін?

Запала тиша, а потім Таня відповіла:

— Мартін — мій колишній партнер. Лілі наполягає на тому, щоб бачитися з ним, хоч і знає, що мені це не подобається.

— Ви не могли б дати мені його номер телефону? Про всяк випадок — щоб я знала, де вона.

— Номер Мартіна? Звідки йому в мене взятися? — пискнула вона, і телефон відключився.

Відтоді, як я познайомилася з Лілі, щось змінилось. І не тільки в тому, що я звикла до постійних вибухів підліткового безладу в моїй майже порожній квартирі. Я почала дійсно насолоджуватися тим, що вона є в моєму житті. Що мені є з ким разом їсти, дивитися телевізор та обговорювати те, що показують. Я навіть навчилася з непроникним виразом обличчя їсти її страви. «А звідки мені знати, що картоплю для картопляного салату треба варити? Господи, ну це ж салат!»

На роботі я почала прислухатися, як батьки коло бару бажають своїм дітям на добраніч перед вильотом: «Поводься добре з мамою, Люку… Що, правда? Та невже? Який ти в мене молодець!» А також до різних перепалок пошепки: «Ні, я не казав, що заберу його зі школи тоді! Я мав летіти в Барселону… Так, дійсно мав… Ні, ні, просто ти мене ніколи не слухаєш».

Я ніяк не могла збагнути, як можна народити дитину, любити її, виховати — а потім, коли їй шістнадцять, заявити, що вона тебе настільки довела, що через неї треба міняти замки на дверях. Шістнадцять років — це ж і досі дитина, і в яку б позу Лілі не ставала, я все одно бачила в ній дитину. Бачила дитину в тому, як вона раділа і раптово спалахувала ентузіазмом. У тому, як вона занепадала духом, як випробовувала вирази обличчя перед дзеркалом у ванній, як швидко засинала невинним сном.

Я подумала про свою сестру з її такою простою любов’ю до Тома. Про своїх батьків, які підтримували та заохочували нас, а також переживали за нас — навіть коли ми вже виросли. У такі моменти я жалкувала про відсутність Вілла в житті Лілі так само, як і про його відсутність у моєму. «Вілле, ти маєш тут бути, — казала я йому подумки. — Це ти, ти їй потрібен».

Я подала заяву про вихідний на один день — страшенне неподобство, на думку Річарда («Ви лише п’ять тижнів тому повернулися! Я не розумію, нащо вам знову зникати»). Я усміхнулася, як слухняна ірландська дівчина, зробила реверанс — а вдома застала Лілі за фарбуванням стіни у вільній кімнаті в яскраво-зелений колір.

— Ти ж казала, що хочеш зробити трохи яскравіше, — пояснила вона, побачивши мій роззявлений від подиву рот. — Не хвилюйся, я заплатила зі своїх грошей.

— Ого. — Я стягла із себе перуку та розшнурувала черевики. — Ну, тільки закінчуй до вечора, бо я взяла вихідний на завтра. — Я перевдяглась у піжаму. — Хочу показати тобі щось, що любив твій батько.

Вона зупинилась, і декілька зелених крапель упало на килим.

— Що саме?

— Побачиш.

Увесь день ми провели в машині. Грала музика з айпода Лілі: то якийсь жалісний плач про втрату та любов, то гімн злості проти всього людства, що молотком колотив у вуха. Поки ми їхали по шосе, я вдосконалювала мистецтво підніматися над навколишнім шумом та концентруватися на дорозі, а Лілі поруч зі мною хитала головою в такт музиці та іноді виконувала барабанне соло на приладовій панелі. Добре, що вона отримувала задоволення від поїздки. Кому взагалі потрібні дві здорові барабанні перетинки?

Ми почали нашу подорож у Стортфолді: я водила її по місцях, де ми з Віллом зупинялися поїсти, — місцях для пікніків у полях над містом — та по його улюблених лавках навколо замку. Лілі докладала максимум зусиль, щоб приховати, як їй нудно. Ну, якщо чесно, то складно з ентузіазмом ставитися до одноманітних полів, так що я розповіла їй, як Вілл майже не виходив з дому, коли ми познайомились, і як шляхом хитрощів та жорстокості мені вдавалося його кудись витягати.

— Твій батько ненавидів залежати від когось. А піти кудись означало не просто стати від когось залежним, а стати залежним на очах в інших людей.

— Навіть якщо залежним від тебе?

— Навіть від мене.

На мить вона задумалася.

— Мене б теж бісило, якби люди бачили мене в такому стані. Я не люблю навіть, коли мене бачать із мокрим волоссям.

Ми сходили в галерею, де Вілл намагався пояснити мені, чим хороше сучасне мистецтво відрізняється від поганого (я й досі не розумію), і вона кривила морди майже з усього. Ми також зазирнули у винну крамницю, де Вілл примусив мене куштувати різне вино («Ні, Лілі, ми не будемо нічого сьогодні куштувати»), а потім у салон татуювань, де він умовив мене зробити тату. Вона спитала, чи не позичу я їй грошей на тату (і я мало не розплакалася від радості, коли їй сказали, що до вісімнадцяти років нічого їй бити не будуть). Вона попросила показати їй мою бджілку — і то був чи не єдиний раз, коли мені вдалося її вразити. Вона страшенно сміялася, коли я розказала, що набив сам Вілл: «Вжити до» поруч із датою аварії на грудях.

— У тебе таке ж жахливе почуття гумору, — сказала я, намагаючись удати, що мені це не подобається.

Власник салону почув нашу бесіду та сказав, що в нього залишилося фото.

— Я зберігаю фотографії всіх татуювань, які роблю, — почулося з-під навислих вусів, намащених гелем. — Просто для інформації. Тільки дату мені скажіть.

Ми мовчки стояли, поки він гортав ламіновану теку. Знайшлося — майже два роки тому. Великий план чорно-білого татуювання на шкірі кольору карамелі. Я вражено дивилася на фото — у мене забрало подих від того, наскільки знайомим було зображення. Цей крихітний чорно-білий прямокутник, який я протирала м’якою серветкою, мастила кремом та до якого торкалася щокою. Я вже хотіла взяти її, але Лілі була першою — її пальці з покусаними нігтями гладили зображення батькової шкіри.

— Я теж зроблю татуювання. Щось схоже. Коли виросту.

— І що, як у нього справи?

Ми з Лілі різко повернулися. Тату-майстер сидів на стільці та потирав свою руку, щільно вкриту візерунками.

— Я його пам’ятаю. У нас нечасто бувають квадриплегіки. — Він трохи всміхнувся. — А він цупкий наче, га?

У мене в горлі став клубок.

— Він помер, — просто відповіла Лілі. — Мій тато помер.

Майстер болісно зморщився.

— Пробач, сонечко, я ж не знав.

— Можна я візьму фото? — Лілі почала виймати картку з пластикового файла.

— Звісно, — поспішив відповісти він. — Беріть, якщо хочете. З файлом беріть — а то як дощ піде.

— Дякую. — Вона заховала фото під пахвою.

Чоловік іще раз пробурмотів свої вибачення, і ми пішли.

Ми зайшли пообідати — чи, скоріше, вперше за день поснідати — у кафе та мовчки почали їсти. Я відчула, що настрій дня тікає від нас, і почала розмову. Розповідала про романтичні стосунки Вілла — те, що знала, та про його кар’єру. Розповіла, що він був із тих людей, про схвалення яких усі мріють. А схвалення його не так просто давалося — хіба що вразити його або розсмішити страшенно дурним жартом. Я розповіла, яким він був, коли я зустріла його, і як він змінився, як пом’якшав його характер і як він почав радіти з дрібниць — навіть якщо ті дрібниці були кепкуванням з мене.

— Я не дуже була схильна до експериментів з їжею. В арсеналі моєї мами десь із десяток страв, які вона чергує вже двадцять п’ять років, і в жодній з них немає ані кіноа, ані лемонграсу, ані гуакамоле. А твій тато міг їсти що завгодно.

— І ти тепер теж?

— Ну, я й досі раз на декілька місяців їм гуакамоле. За нього.

— Тобі не подобається?

— Ну, на смак нормально. Але я ніяк не можу звикнути до того, що воно схоже на вміст носа.

Я розказала також про його колишню дівчину та про те, як ми зіпсували її весільний танок: я сіла Віллу на коліна, і ми в його моторизованому візку кружляли танцполом. У Лілі навіть напій носом пішов:

— Серйозно? На її весіллі?

У тому маленькому душному кафе я намагалася втілити для неї дух її батька. Вона сміялася, ставила багато запитань та кивала головою, наче мої відповіді збігалися з її очікуваннями — може, тому що ми лишили позаду всі домашні проблеми, а може, тому що її батьки були далеко, а може, тому що їй уперше хтось розповідав прості й смішні історії про її батька. «Так-так, саме такий він і був. Ага, я теж, здається, така сама».

Ми проговорили чи не до вечора. Чай уже охолов, а стомлена офіціантка вже вкотре пропонувала забрати залишки наших тостів, які ми їли вже години дві. Раптом я дещо усвідомила: уперше я говорила про Вілла без туги.

— А як щодо тебе?

— А що щодо мене? — Я закинула в рот останню крихту й глянула на офіціантку, яка сприйняла це як сигнал знов підійти.

— Що сталося з тобою після того, як тато помер? Ну, тобто ти наче багато чого встигала зробити, навіть коли доглядала його в інвалідному візку — набагато більше, ніж робиш зараз.

Хліб став клейким у мене в роті. Важко було його ковтнути — і, коли мені це зрештою вдалося, я відповіла:

— Я роблю. Роблю всіляке. У мене багато справ. Я працюю. Важко щось планувати, коли стоїш на зміні.

Вона трохи підняла брову, але нічого не сказала.

— І в мене досі болить стегно. Тут не до альпінізму, скажу тобі.

Лілі спокійно мішала чай.

— У моєму житті повно подій. Падіння з даху важко назвати чимось одноманітним. Як на мене, то це вже достатньо розваг як для одного року.

— Але важко сказати, що ти щось робиш, правда?

Ми якусь мить мовчали. Я глибоко вдихнула, намагаючись позбутися дзвону у вухах. Офіціантка хутко зібрала наші порожні тарілки та з виразом якогось тріумфу на обличчі понесла їх на кухню.

— Стривай-но, а я розповідала, як потягла твого тата на кінські перегони?

Моя машина дуже невчасно перегрілася на шосе в сорока милях від Лондона. Лілі поставилася до цього навдивовижу легко, їй навіть було цікаво.

— Я ніколи не бачила, як ламається машина. Я думала, що машини взагалі вже більше не ламаються.

Від такого зізнання моя щелепа впала просто долу (мій тато нерідко благав свій старий фургон, щоб той доїхав додому, обіцяючи йому найкращий бензин, регулярну перевірку тиску в шинах та вічне кохання). Вона пояснила, що її батьки щороку міняли свої «Мерседеси» — здебільшого через значні пошкодження шкіряного салону силами її братів по матері.

Ми сиділи в машині, чекаючи на евакуатор. Машину трохи трусило, коли повз неї проїжджали великі вантажівки. Зрештою, ми вирішили, що на вулиці буде безпечніше, та всілися на насип коло шосе, спостерігаючи, як сонце поступово згасає та котиться вниз із іншого боку естакади.

— То хто такий Мартін? — запитала я, коли нам уже набридли розмови про поламані машини.

Лілі щипала травичку.

— Мартін Стіл? Чоловік, із яким я виросла.

— Я думала, ти росла з Френсісом.

— Ні. Виродок з’явився, лише коли мені виповнилося сім.

— Лілі, може, не треба його так називати?

Вона скоса глянула на мене.

— Ну, може, й твоя правда. — Вона лягла спиною на траву та солодко всміхнулася. — Зватиму його Членоголовим.

— Виродок так Виродок, — погодилася я. — А як вийшло, що ти й досі з ним бачишся?

— З Мартіном? Ну, він єдиний мій батько, якого я пам’ятаю. Мама познайомилася з ним, коли я була зовсім мала. Він музикант. Дуже творча людина. Він читав мені казки та складав про мене пісні. І я просто… — Вона замовкла.

— А що сталося? Між ним і твоєю мамою?

Лілі потяглася до сумки й дістала звідти цигарки. Підпаливши одну, вона затяглась і випустила довгу хмарку диму, мало не звихнувши собі щелепу.

— Повернулася я якось зі школи — мене забрала дівчина з «О-пер»[23], — і мама повідомила, що він з нами більше не живе. Сказала, що вони розійшлися, бо більше не ладнали. — Вона знов затяглася. — Він, мабуть, не цікавився її особистим розвитком або, може, не поділяв її поглядів на майбутнє. Або ще якась маячня. А я думаю, що вона просто зустріла Френсіса й зрозуміла, що від Мартіна ніколи не отримає того, чого хоче.

— Це чого ж?

— Грошей. І великий будинок. І можливість ходити по магазинах та швендяти з її друзями або чистити свої чакри. Френсіс заробляє купу грошей — він якийсь приватний банкір у своєму приватному банку і робить щось там з іншими приватними банкірами. — Вона повернулася до мене. — Так що, по суті, Мартін був моїм єдиним батьком. Я звала його «тато», аж доки він не пішов. Ось одного дня він тато — а наступного дня його більше немає. Він водив мене в садок, у початкову школу, усюди — і раптом вона вирішує, що все, досить. А я приходжу додому — і його просто… немає. Ми жили в її будинку, тому він просто пішов. Ось і все. А мені не можна з ним бачитися, навіть говорити про нього не можна, бо я просто роз’ятрюю старі рани та все ускладнюю. А вона зазнала так багато болю і переживає такий емоційний тиск! — Лілі так добре зімітувала Танин голос, що я навіть злякалась. — А коли я страшенно розсердилася на неї, вона сказала, що взагалі немає чого засмучуватися, бо він усе одно мені не справжній батько. Хороший спосіб про це дізнатися, еге ж?

Я просто дивилася на неї.

— А наступного ранку в дім прийшов Френсіс із величезним букетом квітів та квитками на відпочинок у якомусь там начебто сімейному готелі — насправді ж мене як п’яте колесо відправляли гуляти з нянечками, поки вони там тішилися. А потім, через півроку, вона повела мене в «Піца-експрес» — я думала, на мене чекає подарунок, чи, може, Мартін повернеться, але вона оголосила, що вони з Френсісом одружуються, і що він буде мені чудовим татком, і що я маю «дуже-дуже його любити». — Лілі випустила димове коло в повітря та дивилася на нього, аж доки воно щезло.

— А ти не полюбила.

— Я його зненавиділа. — Вона кинула на мене погляд. — Знаєш, відразу ж видно, коли тебе хтось просто терпить. Навіть якщо ти дитина. Я ніколи не була йому потрібна — тільки моя мама. І я навіть можу це зрозуміти — хто ж захоче, щоб навколо вешталася дитина іншого чоловіка? Так що коли народилися близнюки, мене відправити в пансіон. Бац — і все.

У неї на очах заблищали сльози. Я хотіла її обійняти, але вона притисла до грудей коліна та втупила погляд кудись поперед себе. Декілька хвилин ми сиділи в тиші й дивилися, як сонце схиляється до обрію, а дорожній рух у міру цього стає менш напруженим.

— І ти знаєш, я його знайшла.

Я глянула їй у вічі.

— Мартіна. Мені було одинадцять. Я підслухала, як одна моя нянечка казала іншій, що їй заборонили мені розповідати про дзвінок Мартіна — він про щось хотів дізнатися. Я сказала їй, що вона має розповісти мені, де він живе, — бо інакше я скажу матері, що вона краде. Я знайшла його адресу — виявляється, він жив лише в п’ятнадцяти хвилинах пішки звідти. Пайкрофт-роуд — знаєш, де це?

Я похитала головою.

— І що, він був радий тебе бачити?

Вона завагалася.

— Дуже радий. Він навіть розплакався. Казав, що страшенно за мною скучив і що йому було без мене жахливо. Що я можу приходити коли схочу. Але потім він знайшов собі дівчину, і в них народилася дитина. А коли ти приходиш до когось додому, а в них дитина та справжня родина, — відразу розумієш, що тобі там більше немає місця. Ти просто наче якийсь непотрібний залишок.

— Я впевнена, що ніхто не вважав тебе…

— Так-так. Він дійсно милий і все таке, але я сказала, що більше не можу до нього приходити. Це все було надто дивно. І сказала йому, що «я не твоя справжня дочка». Він і досі іноді мені телефонує. Ото дурний. — Лілі злісно труснула головою.

Ми доволі довго сиділи так мовчки, а потім вона підвела очі до неба.

— А знаєш, що мене дійсно непокоїть?

Я чекала продовження.

— Вона змінила моє прізвище, коли вийшла заміж. Моє прізвище. Моє. А мене ніхто й не спитав. — Голос у неї урвався. — А я не хотіла бути Готон-Міллер!

— Господи, Лілі…

Вона швидко витерла сльози долонею, наче соромилася плакати, і затяглася цигаркою. Згодом загасила недопалок об траву та гучно вдихнула.

— А до цього всього Членоголовий і мама постійно сваряться. Я б і не здивувалася, якби вони розлучились. А якщо розлучаться, то доведеться знов переїжджати, змінювати прізвище — і нікому не можна буде ані слова сказати поперек, бо вона страждає, вона має рухатися вперед емоційно та ще якась маячня. А за два роки з’явиться ще якийсь Виродок, і мої брати стануть Готон-Міллер-Бренсон, чи Озімандіас, чи Тудлпіп. — Почувся короткий сміх. — Добре, що я тоді вже буду десь далеко. Та вона все одно не помітить.

— Ти й справді віриш у те, що вона зовсім про тебе не дбає?

Лілі повернула голову та кинула на мене надзвичайно мудрий для її віку погляд, забарвлений чимось справді відчайдушним.

— Я думаю, вона любить мене. Але себе любить більше. Бо інакше б вона такого не робила.

13

Наступного дня народилася дитина містера Трейнора. О шостій тридцять ранку в мене задзвонив телефон — на якусь коротку жахливу мить я подумала, що щось сталося. Задиханий містер Трейнор зі сльозами та якоюсь невірою в голосі радісно повідомив:

— Дівчинка! Вісім фунтів одна унція! Абсолютно ідеальна!

Він розповів, що дитина прекрасна та неймовірно схожа на малого Вілла, і запросив негайно приїхати та подивитися на неї. А потім попросив розбудити Лілі — я так і зробила. Передавши їй слухавку, я дивилася, як, заспана, вона слухала новини про те, що в неї тепер є (їм знадобилася хвилина, щоб це з’ясувати) тітка!

— Добре, — сказала вона зрештою. Потім ще його послухала і додала: — Так… звичайно.

Вона натиснула кнопку та віддала мені телефон. Ми зустрілися поглядами, а потім вона розвернулась і у своїй пом’ятій футболці пішла назад спати, щільно зачинивши за собою двері.

Група агентів із медичного страхування вже добряче нализалася. За чверть на одинадцяту їм залишалося випити ще по одній — і їх би точно не пустили в літак. Я роздумувала, чи треба їм про це казати, коли раптом помітила знайому світловідбивну куртку біля бару.

— Тут наче нікому не потрібна швидка. — Я підійшла до нього. — Принаймні поки що.

— Мені ніколи не набридне оця твоя форма. Навіть не знаю чому.

Сем усівся на високий стілець коло бару та зіперся руками об стійку.

— І перука в тебе… цікава.

Я смикнула вниз люрексову спідницю.

— Тепер у мене є суперсила — статичний електричний струм. Хочеш кави?

— Дякую. Але я ненадовго. — Він глянув на свою рацію і знов заховав у кишеню.

Я приготувала йому американо, намагаючись не виказувати, яка я рада його бачити.

— А звідки ти знаєш, де я працюю?

— У нас виклик до чотирнадцятого виходу на посадку. Підозра на серцевий напад. А Джейк нагадав мені, що ти працюєш в аеропорту. Тому вистежити тебе було не особливо складно…

Агенти напідпитку на якийсь час притихли. Я помітила, що присутність Сема взагалі діяла на чоловіків заспокійливо.

— Донна забігла в дьюті-фрі дивитися якісь сумочки, — додав він.

— Так що, ви вже допомогли пацієнтові?

Він усміхнувся.

— Ні. Я думав запитати, як пройти до чотирнадцятого виходу — після кави.

— Дуже смішно. І що, ти його врятував?

— Я дав їй аспірин і пояснив, що випити чотири подвійних еспресо ще до десятої ранку — не найкраща ідея. Але мене тішить, що ти уявляєш мій робочий день таким героїчним.

Я не витримала й засміялася, потім поставила перед ним каву — і він зробив ковток.

— Так ось, я тут подумав… Може, ти погодишся на ще одне непобачення найближчим часом?

— А швидка знову буде?

— Точно ні.

— А про проблеми підлітків поговоримо? — Я усвідомила, що накручую на палець пасмо нейлонового волосся. Та що ж це таке! Мало того, що я граюся з волоссям — воно ще й несправжнє! Я відпустила пасмо.

— Поговоримо про що захочеш.

— І що ти плануєш?

Він на якусь мить замовк — досить довгу, щоб я встигла почервоніти.

— Як щодо вечері? У мене, сьогодні. Обіцяю: якщо піде дощ, нам не обов’язково буде сидіти у вітальні.

— Згодна.

— Я заїду по тебе о сьомій тридцять.

Він якраз зробив останній ковток кави, коли з’явився Річард. Той глянув на Сема, потім на мене — я й досі спиралася на стійку, схиляючись до Сема близько.

— Тут якісь проблеми?

— Жодних проблем, — відповів Сем і встав. Річард був на цілу голову нижчий за нього.

Кілька думок одна за одною промайнули обличчям Річарда — таких явних, що я запросто могла їх прочитати: «Чому тут лікар? Чому Луїза нічого не робить? Я б зробив Луїзі зауваження щодо того, що вона байдикує, — але цей чоловік якийсь надто здоровенний, а ще тут відбувається щось, що я не зовсім розумію, і це мене турбує». Я мало не розсміялася вголос.

— Ну, до вечора, — кивнув мені Сем. — Тільки перуку не знімай, добре? Мені подобаються запальні жінки.

Один з агентів зі страхування, червонощокий і явно вдоволений собою, відкинувся на спинку стільця — сорочка аж напнулася в нього на животі.

— То що, прочитаєш нам лекцію про допустиму кількість алкоголю?

Його друзі засміялися.

— Та ні, джентльмени, що ви. Ні в чому собі не відмовляйте. — Сем відсалютував їм. — Побачимося за рік чи два.

Я провела його поглядом до зали відльоту, де коло газетної стійки на нього чекала Донна. Річард і досі на мене дивився.

— Луїзо, я маю зауважити, що не схвалюю розвитку ваших соціальних стосунків на робочому місці.

— Добре. Тоді наступного разу я скажу йому, щоб проігнорував виклик на серцевий напад коло чотирнадцятого виходу.

Щелепа Річарда напружилася.

— До речі, що він таке сказав щодо перуки? Ця перука — власність компанії «Ірландський тематичний бар “Трилисник та конюшина”». Вам не можна носити її поза роботою.

Цього разу я не витримала й засміялася.

— Та невже?

У нього стало сорому почервоніти.

— Це політика компанії. Перука — частина форми.

— Чорт забирай! Доведеться мені самій купити собі перуку ірландської танцівниці!

Він повернувся та пішов у свій кабінет.

— Агов, Річарде! То що, виходить, вам не можна загравати до місіс Персіваль у форменій сорочці?

Коли я приїхала додому, Лілі не було — на мене чекала лише порожня коробка з-під пластівців та купка бруду в коридорі, яку я так і не змогла пояснити. Я спробувала їй зателефонувати, але вона не відповіла. Цікаво, як мені знайти щось середнє між «занадто дбайливими батьками», «просто дбайливими батьками» і Танею Готон-Міллер. Я побігла у ванну готуватися до побачення, яке точно-точно не було побаченням.

Пішов дощ. Як тільки ми приїхали на Семове поле, небо наче прорвало. Поки ми добігли від мотоцикла до вагончика, обоє вщент змокли. Я стояла та обтікала, поки він зачиняв двері. Терпіти не можу мокрих шкарпеток.

— Стій тут. — Він змахнув з голови краплі дощу. — Не сідай у мокрому одязі.

— Щось це мені схоже на початок дешевого порнофільму.

Він закляк — а я раптом зрозуміла, що сказала це вголос. Спробувала всміхнутись, але вийшло якось кволо.

— Ну… добре, — підняв він брови.

Він зник у дальшому кінці вагончика, а за хвилину повернувся зі светром та штаньми, схожими на спортивні.

— Джейкові спортивки. Щойно випрані. Може, не найкращий костюм для порнозірки, пробач. — Він передав мені одяг. — Можна переодягтись у мене в кімнаті — вона там. Або ось тут, у ванній.

Я пройшла в його кімнату та зачинила за собою двері. Дощ гучно дріботів по даху вагончика та застеляв вікна нескінченною водяною завісою. Я спочатку хотіла запнути штори, а потім згадала, що тут просто нікому мене побачити, крім купки мокрих курчат, що з’юрмились у дворі. Я стягла з себе мокрі джинси та майку й витерлась рушником, який він теж для мене дістав. Для сміху я гола помахала курчатам — потім до мене дійшло, що така поведінка більше пасує Лілі. Курчат видовище не надто вразило. Я піднесла рушник до обличчя й понюхала, наче це якісь заборонені наркотики. Пахло свіжовипраним рушником і, ледь-ледь помітно, чоловіком. Я не відчувала такого запаху відтоді, як пішов Вілл, — мене це трохи вибило з колії, і я поклала рушник.

Майже всю кімнату займало велике двоспальне ліжко. Замість шафи — вузький сервант. У кутку охайно стояли дві пари робочих чобіт. На тумбочці книжка лежала поруч із фотографією, на якій Сем обіймав щасливу блондинку з неохайним вузликом волосся на голові. Вона закинула руку йому на плече й усміхалася в камеру. Жінка не мала модельної вроди, але її усмішка зачаровувала. Такі жінки, як вона, багато сміються. Джейк дуже на неї схожий. Мені раптом стало так його шкода, що довелося відвернутися від фотографії, щоб не засмутитися зовсім. Іноді виникало таке відчуття, що всі ми застрягли в горі й не хочемо дати іншим зрозуміти, що вже потопаємо в ньому. Я на мить задумалась, чи не відображує Семове небажання говорити про дружину моє власне небажання говорити про Вілла. Бо щойно ти відкриваєш оту коробку та дозволяєш собі хоча б пошепки сказати щось про свою печаль, цей радіоактивний гриб моментально затуляє собою всі інші розмови.

Я оглянула себе та глибоко вдихнула.

«Ну що ж, просто приємний вечір».

Згадалися поради з «Жити далі»: не позбавляй себе щасливих моментів.

Я витерла розмазану туш під очима та спробувала дати лад волоссю, дивлячись у маленьке дзеркало. Нагягла на себе светр Сема, намагаючись відштовхнути дивну інтимність, що виникає, коли вдягаєш одяг чоловіка, потім Джейкові штани та ще раз глянула на себе.

«Що скажеш, Вілле? Це ж просто приємний вечір. Це ж нічого не означає, правда?»

Я вийшла, і Сем усміхнувся, закочуючи рукави.

— Виглядаєш років на дванадцять.

Я пішла у ванну, щоб викрутити воду з джинсів, футболки та шкарпеток, і розвісила їх біля шторки для душу.

— Що готуєш?

— Ну, я думав зробити салат — але погода не дуже салатна. Так що імпровізую.

На плиті в каструлі кипіла вода, обдаючи парою вікна.

— Ти ж їси пасту?

— Я їм усе.

— Пречудово.

Він відкоркував пляшку вина та налив мені келих. Я сіла на диван за маленький столик, накритий на двох. По шкірі побігли мурашки. Так, усе добре. Я просто насолоджуюся моментом. Маленькі задоволення. Я ходила на танці. Я світила голим тілом перед курчатами. Тепер я просто буду насолоджуватися вечерею з чоловіком, який хоче для мене щось приготувати. Це ж прогрес як-не-як.

Сем, мабуть, помітив, що в мене в голові ведеться якась внутрішня боротьба, тому почекав, доки я ковтну вина, і запитав, помішуючи щось на плиті:

— Це про цього боса ти казала? Про типа, якого я бачив сьогодні?

Вино було дуже смачне — я зробила ще ковток. Поки Лілі в мене жила, я не наважувалася пити спиртне, бо боялася втратити здатність оборонятися.

— Про нього.

— Я знаю таких людей. Якщо тебе це втішить, то років через п’ять у нього буде або виразка шлунку, або еректильна дисфункція від гіпертонії.

Я засміялася.

— Обидва варіанти звучать заспокійливо.

Зрештою він теж сів, ставлячи переді мною тарілку гарячих макаронів під соусом.

— Ну, будьмо. — Він підняв келих із водою. — А тепер розкажи мені про свою давно загублену дівчинку.

Яке ж щастя, коли є з ким поговорити. Я не звикла спілкуватися з людьми, котрі дійсно вміють слухати. Люди в барі найчастіше хочуть лишень слухати власний голос, а говорити із Семом було просто благословенням. Він не перебивав, не казав, що думає, не давав порад. Він просто слухав, кивав, доливав мені вина, а після того як я закінчила, — на вулиці вже давно було темно — сказав:

— Ти взяла на себе неабияку відповідальність.

Я відкинулася на спинку диванчика та підібгала ноги.

— Не думаю, що насправді в мене є вибір. Я постійно ставлю собі запитання — пам’ятаєш, ти мені сказав: «А що Вілл хотів би, щоб я зробила?» — Я хильнула ще ковток. — Це важче, ніж я думала. Я збиралась просто познайомити її з дідусем та бабусею — та й по всьому. Усі радісні, щасливий кінець — як у передачах, де шукають зниклих родичів.

Він роздивлявся свої руки, а я — його.

— Ти думаєш, що я божевільна, бо в це втрутилася.

— Ні. Надто багато людей роблять усе для свого щастя — не думаючи про шкоду, яку лишають по собі. Ти не повіриш, яких я дітей забираю у вихідні. П’яні, обкурені, обколоті. А їхні батьки занурені у власні справи або їх узагалі немає поруч. Ті діти живуть, наче у вакуумі, — і роблять неправильний вибір.

— То що, думаєш, тепер стало гірше, ніж було?

— Хтозна. Але я постійно бачу цих загублених дітей. А в дитячого психолога в нашій лікарні листок записів довший за твою руку. — Він криво всміхнувся. — Стривай-но, я піду зачиню курчат на ніч.

Я хотіла його спитати, як же така вочевидь мудра людина може так байдуже ставитися до почуттів власного сина. Хотіла запитати, чи знає він узагалі, який Джейк нещасний? Але це було б надто нетактовно, беручи до уваги, що він нагодував мене дуже смачною вечерею… Я відволіклась на курчат, які по одному застрибували в курник. Потім Сем повернувся та приніс знадвору запахи й свіже повітря — і момент для запитання було втрачено.

Він налив мені ще вина, і я випила, дозволяючи собі насолоджуватися затишком маленького вагончика, відчуттям повного шлунку та розмовою із Семом. Він розповідав, як тримав за руки старих людей, які мовчки терпіли весь біль, про розмови з начальством, що вибивали їх усіх із колії, бо складалося відчуття, що вони роблять зовсім не те, чого їх навчали. Я слухала його та поринала в неймовірно далекий від мого власного світ. Дивилася, як він активно жестикулює та сумно посміхається, коли помічає, що стає надто серйозним. Дивилася на його руки.

Помітивши, куди забрели мої думки, я зашарілася та ковтнула ще вина, щоб приховати це.

— А де сьогодні Джейк?

— Майже його не бачив. Він у своєї дівчини, мабуть. — Сем спохмурнів. — У неї типова родина Волтонів[24] з мільярдом братів та сестер і мамою-домогосподаркою. Йому подобається там бувати. — Він відпив іще води. — А де Лілі?

— Я не знаю. Надіслала їй два повідомлення, та вона не схотіла відповідати, мабуть.

Сама тільки його присутність… Він був наче вдвічі більшим та вдвічі яскравішим за інших чоловіків. Мої думки знов потекли кудись не туди. Його очі — він трохи їх примружував, коли слухав, наче щоб переконатися, що правильно мене зрозумів… ледь помітна щетина, форма його плеча під м’якою вовною светра… Мій погляд сповз униз, на його руки, — він пальцями щось бездумно вистукував по столу. Такі вправні руки. Я згадала, з якою ніжністю він тримав мою голову і як я потім тримала його руку у швидкій, наче він був останнім якорем у моєму житті. Він подивився на мене та всміхнувся — дещо запитально. У мені щось остаточно розтало. Нічого ж поганого не станеться, якщо я буду тримати себе в руках?

— Луїзо, може, кави?

Як же він на мене дивився! Я труснула головою.

— Може, хочеш…

Я не встигла навіть подумати, а вже нахилилась над столом, притягла його до себе за потилицю й поцілувала. Він якусь мить вагався, а потім нахилився до мене й поцілував у відповідь. Здається, хтось перекинув келих із вином, але я вже не могла зупинитися. Я хотіла цілувати його все своє життя. Я відкинула всі думки про те, що відбувається, що це може означати і в якому безладі я можу потім опинитися. «Давай, живи!» — сказала я собі. Я цілувала його так, що розважливість просто просочилася геть крізь пори і я вся обернулася на серцебиття. Я жила тільки тим, що хотіла з ним зробити.

Він перший зупинився — трохи приголомшений.

— Луїзо…

На підлогу впала виделка. Я встала — він теж підвівся та притягнув мене до себе. Мить — і ми вже перечіпаємося через меблі маленького вагончика, сплітаючись губами й руками. Господи, його запах, його смак, відчуття його тіла. На моїй шкірі наче вибухали крихітні феєрверки. Повертались до життя такі частинки моєї душі, які я давно вважала мертвими. Він підняв мене — і я обвилась навколо його сильного, м’язистого тіла. Я цілувала його обличчя, його вухо, занурювалась пальцями в його м’яке темне волосся. Потім він опустив мене назад на підлогу — між нами була відстань у декілька дюймів. Він не зводив з мене очей у німому запитанні.

Я важко дихала.

— Я… я не роздягалася перед іншою людиною після того… випадку.

— Нічого, у мене медична освіта.

— Я серйозно. Я не в найкращому стані. — У мене раптом до очей підступили сльози.

— Хочеш, я зроблю так, щоб тобі стало краще?

— Це найнепристойніша фраза, яку я…

Він задер сорочку — на животі пролягла дводюймова фіолетова смужка.

— Ось. Австралієць із психічними відхиленнями встромив у мене ножа. І ось. — Він повернувся, і я побачила величезний жовто-зелений синець у нього на попереку. — Отримав від п’яниці минулої неділі. Від жінки. Поламаний палець. — Він випростав руку. — Застряг у каталці, коли піднімали важкого пацієнта. А ось іще. — Він показав стегно, на якому було помітно коротку нерівну сріблясту лінію зі слідами швів. — Колота рана невідомого походження. Сутичка в нічному клубі на Гакні-роуд. Поліції так і не вдалося з’ясувати, хто це зробив.

Я дивилася на його сильне тіло та шрами.

— А цей? — Я обережно торкнулася маленького шраму на животі. Шкіра під сорочкою була гаряча.

— Оцей? То апендицит. Мені тоді було дев’ять.

Я перевела погляд із його тіла на обличчя. Дивлячись йому в очі, я повільно зняла светр. Від холодного повітря чи, може, нервовості шкірою побігли мурашки. Він підійшов ближче й повільно провів пальцем по лінії стегна.

— Я пам’ятаю. Тут відчувався перелом. — Він знов провів пальцем — цього разу по шкірі на животі. Від його дотику в мене напружилися м’язи. — А ще ось тут. У тебе була велика фіолетова пляма. Я боявся, що може бути травма внутрішніх органів. — Він притис свою теплу долоню, і мені перехопило подих.

— Ніколи не думала, що слова «травма внутрішніх органів» можуть звучати так спокусливо.

— О, та я ще й не починав…

Він повільно штовхав мене в напрямку ліжка. Я сіла, дивлячись йому в очі. Він став переді мною на коліна та провів руками вниз по моїх ногах.

— А ще ось це. — Він узяв мою праву стопу з яскравим червоним шрамом та ніжно провів по ньому великим пальцем. — Перелом, ось тут. Ушкодження м’яких тканин. Тут, мабуть, було боляче.

— А ти багато пам’ятаєш.

— Більшість пацієнтів я б наступного ж дня не впізнав на вулиці. Але ти, Луїзо, чомусь запам’яталася. — Він нахилився та поцілував мою стопу. Потім провів руками в мене по ногах та зіперся на ліжко в мене по боках, опинившись наді мною. — Зараз же вже нічого не болить?

Я тільки похитала головою. Все одно. Байдуже, чи він компульсивний бабій, чи грає в якісь ігри зі мною. Мене так захопило бажання, що мені б було байдуже, навіть якби він зламав мені друге стегно.

Він насувався на мене, наче хвиля, і я лягла спиною на ліжко. Від його рухів моє дихання майже повністю зупинилось, і я чула лише цілковиту тишу. Він подивився вниз, на мене, потім заплющив очі та поцілував мене — ніжно й повільно. А тоді почав поволі опускатися на мене всією своєю вагою, і мене охопило солодке безсилля пристрасті. Ми цілувалися, він торкався губами моєї шиї, я шкірою відчувала його шкіру — у мене запаморочилося в голові, і я інстинктивно вигнулась дугою до нього, обіймаючи ногами його тіло.

— Господи, — прошепотіла я, не маючи можливості вдихнути. Він зупинився, даючи мені перепочити. — Шкода, що ти так мені не підходиш.

Його брови злетіли вгору.

— Хм… це… звабливо.

— Ти ж не будеш потім плакати?

— Ем… ні, — кліпнув він.

— І просто щоб ти знав: я не якась божевільна. Я не збираюся потім тебе переслідувати чи розпитувати Джейка про тебе, поки ти в душі.

— Ем… ну дякую, що сказала.

Тільки-но основні правила було встановлено, я перевернула його на спину та почала цілувати, аж доки не забула все, про що ми щойно домовилися.

За півтори години я лежала на спині та приголомшено роздивлялася низьку стелю. Шкіра в мене пекла, кістки гули, боліли такі м’язи, про існування яких я не здогадувалася. Проте мене охопило відчуття надзвичайного спокою, наче все моє єство розплавили та надали іншої форми. Я навіть не знала, чи захочу коли-небудь уставати.

«Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти».

Це точно був хтось інший, не я. Я червоніла навіть від самої думки про те, що робила двадцять хвилин тому. Я що, правда… ось це…? Спогади юрмились у голові пекучими колами. У мене ніколи в житті не було такого. Жодного разу за всі сім років із Патріком. Порівнювати те, що в мене було, з ось цим — це як порівнювати бутерброд із сиром з… з чим? З неймовірними стравами високої кухні? З величезним стейком? Я мимоволі хихикнула та миттю затулила рот долонею. Я відчувала себе іншою людиною.

Поруч дрімав Сем — я повернула голову, щоб глянути на нього. О Боже! Я милувалася рисами його обличчя, контуром його губ — неможливо просто дивитися на нього і не хотіти торкнутися. Може, лягти трохи ближче до нього, щоб я могла рукою…

— Еге, — м’яко сказав він, сонно розплющуючи очі.

І тут до мене дійшло.

«Господи. Я ж стала однією з них».

Ми одяглися майже в цілковитій тиші. Сем запропонував чаю, але я відмовилась — мовляв, треба поквапитись додому й перевірити, чи там Лілі.

— Її родина поїхала на відпочинок, так що… — Я спробувала пройтися пальцями по сплутаному волоссю.

— Звісно. Гм… то ти хочеш поїхати зараз?

— Так, якщо можна.

Я принесла з ванної свій одяг. Раптом до мене повернулася ніяковість, і я протверезіла. Не можна дозволити йому побачити, що я раптом втратила рівновагу. Я докладала всіх зусиль, щоб дистанціюватися від нього, — і від цього почувалася незграбно. Коли я вийшла, він уже одягнувся та закінчував мити посуд після вечері.

— Можна я поїду додому в цьому? Бо мій одяг і досі мокрий.

— Звісно. Тільки… та нічого. — Він пошарудів у шухляді й дав мені пакет.

Ми глянули одне на одного в темряві.

— Дякую за… приємний вечір.

— Приємний. — Він наче намагався щось зрозуміти. — Добре.

Ми їхали крізь вологу ніч, і я намагалася не тулитися до нього. Він наполіг на тому, щоб я вдягла його шкіряну куртку, а я пробувала відмовитись. Уже за кілька миль я була рада, що він наполіг. Коли ми під’їхали до мого будинку, була чверть на дванадцяту — я навіть кілька разів глянула на годинник. Таке враження, наче він заїхав по мене декілька життів тому.

Я злізла з мотоцикла та почала знімати його куртку. Але він опустив підніжку:

— Уже пізно — я краще проведу тебе до квартири.

Я вагалася.

— Добре. А якщо трохи зачекаєш — віддам одяг.

Я щосили намагалася вдавати, що мені байдуже. Він смикнув плечима та пішов за мною.

Підіймаючись сходами, ми почули гучну музику — у мене не було жодних сумнівів щодо того, з якої квартири вона лунає. Я швиденько прошкутильгала коридором, спинилась коло дверей та повільно їх відчинила. Лілі стояла посеред коридору з цигаркою в одній руці та келихом вина в другій. На ній була жовта квітчаста сукня, яку я купила у вінтажному магазині ще тоді, коли мене турбував мій зовнішній вигляд. Я витріщилась на неї і, здається, тоді й помітила, що ще вона одягла. Я перечепилась, і Сем підхопив мене за руку.

— Луїзо, крута куртка! — Лілі виставила вперед ногу в моєму зеленому блискучому черевичку. — Чому ти не носиш нічого з цього? У тебе повно чудернацького одягу — а ти ходиш у джинсах та майках. Страшенно нудно.

Вона пішла в мою спальню і за хвилину повернулась у моєму золотистому комбінезоні в стилі сімдесятих, який я колись носила з коричневими чобітьми.

— Ти тільки подивись на це! Я страшенно хочу й собі такий!

— Зніми їх, — гаркнула я, коли до мене повернулася мова.

— Що?

— Зніми колготки. Знімай. — Мій голос звучав придушено, його важко було впізнати.

Лілі глянула на чорно-жовті смугасті колготки на своїх ногах.

— Ну слухай, у тебе ж тут справжній вінтаж! «Biba», DVF. А ота фіолетова штука схожа на «Шанель». Ти взагалі знаєш, скільки це коштує?

— Зніми колготки.

Сем, мабуть, відчув моє напруження, тому почав штовхати мене вперед:

— Слухай, давай зайдемо у вітальню і…

— Я з місця не зрушу, доки вона не зніме колготки.

Лілі скривилася.

— Господи, нічого з мухи слона робити.

Мене аж трусило від люті. Лілі стягла з себе мої бджолині колготки, смикаючи ногами.

— Обережно!

— Та це ж лише колготки!

— Це не лише колготки. Це… подарунок.

— Це все одно лише колготки, — пробубоніла вона.

Нарешті вона їх зняла та жбурнула чорно-жовтою купкою на підлогу. З іншої кімнати долетіло клацання плічок — Лілі поспіхом повертала на місце мій одяг.

За мить вона повернулась у вітальню в ліфчику та трусиках, почекала, доки ми звернемо на неї увагу, потім напоказ повільно натягла через голову коротке плаття, гойдаючи худими блідими стегнами. Наостанок вона солодко мені посміхнулася:

— Я до клубу. Можеш на мене не чекати. Рада була вас знову бачити, містере…?

— Філдінґ, — підказав Сем.

— Містере Філдінґ. — Вона знову мені посміхнулася — хоча її гримаса мало була схожа на посмішку.

Хряснули двері — і вона зникла.

Я непевно зітхнула та підібрала колготки. Умостившись на дивані, я почала обережно їх розгладжувати, перевіряючи, чи немає затяжок або дірок від цигарки.

Сем сів поруч.

— Ти як?

— Ти, мабуть, думаєш, що я божевільна. Але вони пода…

— Не треба пояснювати.

— Я була іншою людиною тоді. І вони багато значили… я… він подарував… — Мій голос урвався.

Ми мовчки сиділи в тиші. Я знала, що треба щось сказати, але слова не йшли. У горлі засів величезний клубок.

Я зняла Семову куртку та простягла йому.

— Я в нормі. Можеш їхати.

Я відчувала його погляд, але не підводила очей від підлоги.

— Ну, тоді я пішов.

Не встигла я й слова сказати — його вже не було.

14

Того тижня я спізнилася на зустріч «Жити далі». Уранці Лілі приготувала мені каву як вибачення, потім розлила зелену фарбу на підлогу в коридорі, кинула на кухні упаковку морозива, яке розтало, забрала мої ключі від квартири (бо не змогла знайти своїх) разом із ключем від машини, який там висів, а ще брала мою перуку на вечірку без дозволу. Перуку я знайшла на підлозі в її спальні — на моїй голові нейлон набував чудернацького вигляду і нагадував староанглійську вівчарку за сороміцькою каверзою.

Коли я зайшла в церковний хол, усі вже сиділи. Наташа люб’язно посунулася, щоб я могла сісти на стілець коло неї.

— Сьогодні ми поговоримо про ознаки того, що починаємо рухатися далі, — оголосив Марк, тримаючи кухоль із чаєм. — Це не обов’язково щось велике — почати нові стосунки чи викинути одяг. Навпаки, нехай це буде щось незначне, що стане ознакою процесу. Ці дрібниці часто взагалі не помічають або ж не хочуть помічати через почуття провини.

— Я зареєструвався на сайті знайомств, — сказав Фред. — Називається «З травня по грудень».

Почувся довгий схвальний, дещо здивований гомін.

— Це дуже добре, Фреде. — Марк ковтнув чаю. — З ким ти хочеш там познайомитися? Хочеш знайти собі компанію? Ти казав, що тобі особливо не вистачає прогулянок у неділі, бо ні з ким більше ходити. Ви з дружиною наче ходили на ставок із качками?

— Та ні, це для сексу по інтернету.

Марк вдавився чаєм. Повисла пауза. Хтось передав йому серветку, щоб витерти чай зі штанів.

— Секс по інтернету. Усі ж це роблять? Я зареєструвався на трьох сайтах. — Фред почав загинати пальці: — «З травня по грудень», це для молодих жінок, які люблять старших чоловіків, «Солодкі татусі» — для молодих жінок, які люблять небагатих старших чоловіків, а ще «Гарячі жеребчики». — Тут він зробив паузу. — Цей наче як для всіх.

Запала тиша.

— Ну добре, що ти такий оптиміст, Фреде, — зауважила Наташа.

— Може, теж чимось поділишся, Луїзо?

— Гм… — Я вагалася, бо переді мною сидів Джейк. А взагалі, яка, в біса, різниця? — Я ходила на побачення на вихідних.

З усіх боків почулося «ву-ху!», а я сором’язливо опустила очі. Я не могла спокійно згадувати про ту ніч, щоб мої щоки не червоніли.

— Ну і як усе пройшло?

— Ну, доволі… незвично.

— Вона з кимось переспала. Вона точно з кимось переспала, — оголосила Наташа.

— Вона ж уся світиться! — додав Вільям.

— У нього були якісь фішки? — втрутився Фред. — Даси поради?

— Тобі вдалося думати про Білла не надто багато?

— Ну, недостатньо багато, щоб мене спинити… я просто хотіла зробити щось… — Я знизала плечима. — Не знаю. Просто хотіла відчути себе живою.

Після слова «живою» почувся схвальний гомін. Врешті-решт, усі тут хотіли саме цього: звільнитися від свого горя. Забратися з цього світу мертвих, де половина серця або похована під землею, або назавжди закрита в поховальних урнах. Добре, що я хоч раз сказала тут бодай щось позитивне.

Марк радісно кивав.

— Думаю, це цілком природно. Це добре.

Суніл почав розповідати, що тепер знову слухає музику, а Наташа — що прибрала фотографії чоловіка з вітальні у спальню: «Щоб усі розмови не зводилися до нього, коли до мене хоч хтось приходить». Дафна припинила нюхати сорочки чоловіка в шафі: «Якщо чесно, то вони не особливо ним пахли. Я, мабуть, робила це за звичкою».

— А ти, Джейку?

Він і досі здавався нещасним.

— Ну, я, мабуть, більше гуляю.

— А ти говорив із батьком щодо своїх почуттів?

— Ні.

Я намагалася не дивитися на нього, бо не знала, що йому відомо, і почувалася беззахисною.

— Мені здається, що йому хтось подобається, — додав Джейк.

— Що, знову когось підчепив? — поцікавився Фред.

— Ні, я маю на увазі, дійсно подобається.

Я почервоніла та спробувала відтерти неіснуючу пляму на черевикові, щоб приховати обличчя.

— А чому ти так думаєш, Джейку?

— Він нещодавно за сніданком почав про неї говорити. Казав, що треба вже покінчити з цією шеренгою випадкових жінок. І додав, що зустрів жінку, з якою хоче спробувати збудувати якісь стосунки.

Я була схожа на рака. Повірити не можу, що ніхто з присутніх цього не помітив.

— Тобто, гадаєш, він нарешті дійшов думки, що випадкові зустрічі не допоможуть? Можливо, йому просто треба було пройти через декілька випадкових зв’язків, перш ніж він зміг відчути до когось симпатію.

— Ну, випадкових зв’язків у нього було чимало, — зауважив Вільям. — До чорта, я б сказав.

— Джейку, а що ти сам думаєш із цього приводу?

— Ну, це дивно. Я дуже сумую за мамою. Але й правда, це добре, що він почав рухатися далі.

Я спробувала уявити, що міг сказати Сем. Чи називав він моє ім’я? Можна було уявити, як вони снідають удвох на маленькій кухні у вагончику та ведуть серйозні розмови за чаєм з тостами. Мої щоки горіли вогнем. Мабуть, не варто було Семові робити якісь припущення щодо нас так скоро. Мені треба було чіткіше дати йому зрозуміти, що в нас немає стосунків. Надто швидко все це. І надто скоро Джейк починає говорити про це на людях.

— А ти зустрічався з тією жінкою? — спитала Наташа. — Як вона тобі?

Джейк кивнув.

— Так. Вона жахлива. — Я підвела на нього очі. — Він у неділю привів її на обід — вона просто кошмар. На ній була майка в обтяжку, вона постійно обіймала мене так, наче ми знайомі, надто голосно сміялась, а коли тато пішов щось зробити в саду, вона зробила такі великі очі і спитала: «Ну як ти?» — ще й голову нахилила отак.

— О, цей уже нахил голови, — пробурмотів Вільям, і його підтримали присутні. Тут усі знали, як співрозмовники нахиляють голову.

— А в присутності тата вічно хихикала та гралася з волоссям, наче вона якийсь підліток — хоча їй, мабуть, уже тридцять! — Він з огидою наморщив носа.

— Тридцять! — вигукнула Дафна, глянувши на нього скоса. — Тільки уявіть собі!

— Краще б уже були ті, що розпитували мене, поки його не було. Вони хоча б не вдавали, що я їхній друг.

Я вже майже не чула, що він казав. У мене в голові щось почало дзвеніти, перекриваючи всі інші звуки. Як я могла бути такою дурепою? Я раптом згадала, як Джейк закотив очі, коли вперше побачив, що Сем розмовляє зі мною. Він попередив мене — але я була надто дурна, щоб це зрозуміти. Мені стало спекотно, тіло трусило. Я не могла тут залишатися та слухати це.

— Гм… я тут загадала дещо, у мене зустріч. — Я почала щось бубоніти, збираючи сумку та зриваючись зі стільця. — Пробачте мені.

— Луїзо, все нормально? — запитав Марк.

— Абсолютно. Просто я маю вже бігти. — Я кинулася до дверей, приклеївши до обличчя усмішку так сильно, що м’язи навіть почали боліти.

Він стояв там. Звичайно ж. Він щойно припаркував мотоцикл і тепер знімав шолом. Я вийшла з церкви та зупинилась на сходах — чи є в мене шанс пройти до машини так, щоб не треба було йти повз нього? Жодного. Мій мозок розпізнав його силует — і всі нервові закінчення миттю відреагували: хвиля задоволення, спогади про відчуття його рук на моєму тілі. А потім — злість та приниження, що пульсує в крові.

— Привіт! — Він помітив мене і невимушено всміхнувся. В очах засвітилося задоволення. Чортів звабник.

Я сповільнила ходу так, щоб він помітив біль на моєму обличчі. Мені байдуже. Раптом схотілося поводитися, як Лілі, — досить тримати це в собі! Це не я стрибала з одного ліжка в інше!

— Яка ж ти сволота! Молодець! — Я плюнула та кинулася до своєї машини, перш ніж мій зірваний голос перетвориться на ридання.

Увесь тиждень від того моменту пішов під три чорти. Річард почав ще більше прискіпуватися — і усміхалися ми недостатньо, і нашої «життєрадісної привітності» не видно, бо клієнти йдуть від нас у гриль-бар «Крила в повітрі». Погода теж змінилася — небо стало сталево-сірим, почалися чи не тропічні зливи. В аеропорту було повно знервованих пасажирів. А до того ще й вантажники багажу почали страйк.

— А чого ти чекала? Меркурій же на спаді, — пояснила Віра, гаркнувши на пасажира, який попросив поменше пінки в капучино.

Удома в Лілі була своя чорна хмара. Вона сиділа на дивані, не відводячи очей від телефону, але нічого з того, що вона там бачила, не давало їй втіхи. Іноді вона просто сиділа коло вікна зі скам’янілим обличчям, наче була в пастці, як і він колись. Я спробувала пояснити їй, що чорно-жовті смугасті колготки мені подарував Вілл і що їхня цінність зовсім не в кольорі чи якості, а в…

— Так-так, колготки. Я зрозуміла, — обірвала вона мене.

Три ночі я майже не могла спати, тільки роздивлялася стелю — у мене в грудях горіла холодна лють, що ніяк не хотіла зникати. Я страшенно сердилася на Сема. А ще більше — на себе. Він надіслав мені два повідомлення, що вибісили мене своєю вдаваною невинністю: «??» Я не відповідала. Здається, я стала жертвою класичного жіночого підходу: ігнорувати абсолютно все, що чоловік каже чи робить, і слухати лише голос власного наполегливого переконання: зі мною буде інакше. Я сама його поцілувала. Це я дозволила всьому цьому статися. Саме я в усьому винна.

Я намагалася переконати себе, що ще й непогано відбулася. Умовляла себе, внутрішньо розставляючи знаки оклику: краще дізнатися відразу, ніж через півроку! Добре, що я почала рухатися вперед (намагалася подивитися на це з Маркової точки зору)! Негативний результат — теж результат! Принаймні секс був чудовий! А потім із моїх тупих очей починали литися дурні сльози, і я витирала їх руками під зойки в стилі «ось що буває, коли підпускаєш кого-небудь занадто близько».

У групі нам розповідали, що депресія любить порожнечу і що набагато краще хоч щось робити чи принаймні планувати — й іноді ілюзія щастя стає справжнім щастям. Я страшенно стомилася приходити додому та дивитися на Лілі на дивані, а ще більше стомилася вдавати, що мене це не дістає. Тому зрештою, в п’ятницю, я сказала їй, що ми їдемо до місіс Трейнор. Наступного дня.

— Але ти ж казала, що вона не відповіла на твій лист.

— Може, він не дійшов. Однаково містер Трейнор про тебе розповість — і краще зробити це раніше за нього.

Вона нічого не відповіла, і я сприйняла це як згоду.

Того вечора я чомусь почала оглядати той одяг, який Лілі витягла з коробок, — той, що я не носила відтоді, як поїхала до Парижа два роки тому. Мені не хотілося його носити, бо зі смертю Вілла я відчула себе іншою людиною.

Однак зараз мені треба було вдягти щось окрім джинсів та зеленого костюма ірландської танцівниці. Я знайшла синю коротку сукню, яку колись дуже любила. Вона підходила для дещо формальної зустрічі, тому я випрасувала її та обережно поклала. Перш ніж лягти спати, я повідомила Лілі, що о дев’ятій ранку наступного для ми виїжджаємо. Як же складно жити з кимось, хто вважає, що нормальна розмова, а не якесь бурмотіння, — це для супергероїв.

Через десять хвилин після того, як я зачинила двері, під них ковзнула записка від руки:

Дорога Луїзо!

Пробач мені, що я взяла твій одяг. І дякую тобі за все. Я знаю, що іноді від мене боляче.

Пробач.

Лілі

P. S. Носи той свій одяг. Правда. Він набагато кращий за те, що та носиш тепер.

Я відчинила двері й побачила Лілі. Вона підійшла і швидко мене обійняла — у мене навіть ребра хруснули. Потім розвернулася та без жодного слова зникла у вітальні.

Погода вранці покращилася, як і наш настрій. Ми провели декілька годин у дорозі до крихітного села в Оксфордширі, що привітало нас садками за огорожами та кам’яними стінами гірчичного кольору, які пропеклися на сонці. Усю дорогу я про щось теревенила, намагаючись приховати, як мене нервує перспектива побачити місіс Трейнор. Як я вже з’ясувала, ось що найскладніше в розмові з підлітками: не має значення, що саме ти скажеш, — ти все одно будеш схожа на пристаркувату тітку на весіллі.

— Що тобі подобається робити? Коли ти не в школі.

Вона знизала плечима.

— А що ти хочеш робити після того, як закінчиш навчатися?

Вона подивилася на мене отим своїм поглядом.

— Ну, у тебе ж, мабуть, були якісь захоплення, коли ти була менша?

На мене посипався приголомшливий список: конкур, лакрос, хокей, піаніно (п’ятий клас), крос, теніс (на загальнонаціональному рівні).

— Усе це? І тобі не схотілося продовжувати займатися чимось із цього?

Вона водночас хмикнула та знизала плечима, а потім поклала ноги на приладову панель, даючи мені зрозуміти, що на цьому розмову закінчено.

— Твій батько любив подорожувати, — зауважила я через кілька миль.

— Ти вже казала.

— Він мені якось казав, щоб був усюди, крім Північної Кореї. І Диснейленду. Він розповідав історії про місця, що я навіть і назв таких не чула.

— Мої однолітки не шукають пригод. У світі більше немає білих плям, нічого відкривати. А ті, хто мандрує у своє «вікно», стають неймовірно нудними — теревенять увесь час про якийсь бар, що вони знайшли в Ко-Фанґ-Яні, або про наркотики, які спробували в бірманських джунглях.

— Ну, не обов’язково мандрувати в такий спосіб.

— Кажуть, якщо побачив «Мандарин орієнталь»[25] ізсередини — побачив усе. — Вона позіхнула. — А отут я колись ходила в школу. — Вона уважно дивилась у вікно. — Єдина школа, що дійсно мені подобалася. Тут у мене була подруга. Голлі.

— А чому ти більше не вчишся тут?

— Ну, мамі в голову щось стукнуло, і вона вирішила, що це не така школа. Щось там казала про показники чи щось таке. Це був просто невеличкий інтернат, не академічний — і вони мене перевели. Я більше не стала заводити друзів. Навіщо? Все одно мене переведуть знову.

— А ви з Голлі продовжили спілкуватися?

— Та ні. Немає сенсу, якщо ми все одно не могли бачитися.

Я згадала свою дружбу з дівчатами в такому віці. Це була скоріше не дружба, а пристрасть — такі стосунки не витримують перевірки відстанню.

— І що ти плануєш робити? Ну, якщо ти дійсно не збираєшся повернутись у школу.

— Не люблю думати наперед.

— Ну треба ж щось планувати, Лілі.

Вона на хвилину заплющила очі, опустила ноги та зішкребла трохи фіолетового лаку з нігтя.

— Не знаю, Луїзо. Може, я просто візьму за приклад твоє чудове життя і буду робити те, що й ти?

Я тричі глибоко вдихнула, щоб не спинити машину просто посеред шосе. Це нервове. Вона просто нервує. Щоб дошкулити їй, я ввімкнула «Радіо 2» на повну гучність і не вимикала, аж доки ми не приїхали.

Вулицю Фо-Акрз-лейн ми знайшли з допомогою тутешнього мешканця з собакою. Там ми припаркувалися коло Лисячого котеджу — скромного білого будиночка з солом’яним дахом. На подвір’ї багряні троянди обплітали металеву арку, від якої починалася стежка до будинку. Її обрамовували охайні клумби, на яких квіти приглушених кольорів боролися за сонячне світло. Коло будинку стояв невеличкий хетчбек.

— Втратила вона свій статус, — зауважила Лілі.

— А як на мене, милий дім.

— Та це ж коробка з-під взуття.

Я сиділа і слухала, як завмирає двигун.

— Лілі, послухай. Не чекай надто багато від цієї зустрічі. Місіс Трейнор — людина формальних правил. Вона ховається за своїми манерами. Скоріше за все, вона буде говорити з тобою, як учителька. Так що не сподівайся на такі обійми, як із містером Трейнором.

— Дідусь — лицемір. — Лілі шморгнула носом. — Він поводиться так, наче ти найбільший скарб у світі, а насправді він просто підкаблучник.

— І слово «підкаблучник», будь ласка, не використовуй.

— Немає сенсу вдавати з себе когось іншого, — похмуро сказала Лілі.

Ми й далі сиділи в машині. Жодна з нас не хотіла йти до тих дверей.

— Може, я ще раз їй зателефоную? — я взяла телефон. Уранці я вже двічі спробувала, але мене відразу відправляло в голосову пошту.

— Не кажи їй відразу, — раптом попросила Лілі. — Не кажи, хто я. Давай… давай спочатку подивимося, що вона за людина. А потім скажемо.

— Ну добре.

І перш ніж я встигла щось додати, Лілі вже вистрибнула з машини та пішла до воріт, стискаючи кулаки, наче боксер перед виходом на ринг.

Місіс Трейнор посивіла. Раніше її волосся було пофарбоване в темно-каштановий колір, а тепер вона носила коротку сиву стрижку, яка додавала їй років або ж справляла таке враження, ніби вона щойно одужала після важкої хвороби. Вона також явно схудла кілограмів на п’ять-шість, під очима залягли рудуваті кола. Вона кинула спантеличений погляд на Лілі — стало зрозуміло, що ніяких відвідувачів вона не чекала зовсім. А потім помітила мене, й очі трохи розширилися.

— Луїзо?

— Доброго дня, місіс Трейнор. — Я ступила вперед та простягла їй руку. — Ми були тут недалеко і вирішили завітати. Я не знаю, чи отримали ви мого листа, так що просто вирішила зайти привітатися…

Мій голос звучав неприродно весело, а потім почав гаснути. Востаннє ми бачилися, коли я допомагала розбирати речі її померлого сина. А до того — коло його ліжка, коли він зробив свій останній подих. Я бачила, як у її очах промайнули обидва ці спогади.

— У вас дуже красивий сад.

— Троянди Девіда Остіна[26], — зауважила Лілі.

Місіс Трейнор глянула на неї так, наче тільки-но помітила, і непевно посміхнулася.

— Так, саме так. Пробачте, у мене не дуже багато відвідувачів. Вибачте, як, ви сказали, ваше ім’я?

— Лілі, — відповіла я за неї. Вона потисла руку місіс Трейнор, уважно її роздивляючись.

Ще якусь мить ми стояли на порозі, а потім вона збагнула, що вибору в неї немає. Відчинила двері:

— Що ж, заходьте.

Будинок був крихітний, із низькою стелею. Мені довелося пригинатися, проходячи у двері. Я чекала, доки місіс Трейнор готувала чай, і дивилася, як Лілі неспокійно ходить кімнатою поміж небагатьох антикварних наполірованих меблів, які я колись бачила в Ґранта-гаузі. Вона брала якісь речі зі столиків і, роздивившись, ставила їх назад.

— Ну як… як у вас справи? — Голос місіс Трейнор звучав якось беземоційно, наче вона не особливо чекала відповіді на своє запитання.

— Непогано, дякую.

Запала довга тиша.

— Село дуже гарне.

— О так. Я не могла залишатись у Стортфолді… — Вона заливала окропом заварник, і я згадала, як Делла важко порається в колишній кухні місіс Трейнор.

— Ви багатьох тут знаєте?

— Ні. — Вона відповіла так, наче це й була єдина причина її переїзду сюди. — Ви не візьмете молоко? Воно не вміщується на тацю.

Наступні півгодини ми щосили намагалися вести хоч якусь бесіду. Колись місіс Трейнор як представниця вищого середнього класу володіла вмінням керувати будь-якою соціальною ситуацією. Зараз же вона, вочевидь, зовсім втратила вміння спілкуватися. Вона могла поставити запитання — а через десять хвилин повторити його знову, наче забула відповідь. Мені здалося, що вона на антидепресантах. Лілі потай її роздивлялась, і всі її думки читалися на обличчі. Я сиділа між ними з тугим вузлом у животі і чекала, що ж буде далі.

Я щось торохтіла про мою жахливу роботу, про свою подорож до Франції, про своїх батьків («у них усе добре, дякую») — і все це поглинала жахлива тиша, що наповнювала кімнату, як тільки я замовкала. Горе місіс Трейнор охопило дім, наче туман. Якщо містер Трейнор був виснажений горем, то місіс Трейнор воно просто проковтнуло з головою. Від тієї жвавої гордої жінки, яку я знала, майже нічого не лишилося.

— Так що привело вас сюди? — зрештою запитала вона.

— Ми просто… приїхали до друзів.

— А звідки ви знаєте одна одну?

— Я… я була знайома з батьком Лілі.

— Дуже мило, — зауважила місіс Трейнор, і ми ніяково всміхнулися їй.

Я глянула на Лілі, чекаючи, поки вона щось скаже, але вона наче заклякла. Або ж її теж вразила реальність страждання цієї жінки.

Ми випили по другій чашці чаю, і я вже втретє чи вчетверте зауважила, який у неї красивий садок. Я відчайдушно долала відчуття, що наша присутність вимагає від неї надлюдських зусиль. Вона не хотіла нас тут бачити, але була надто вихованою, щоб сказати це прямо. Вочевидь, вона просто хотіла лишитися на самоті — це було видно в кожному жесті, кожній вимушеній усмішці, кожній спробі вести бесіду. Коли ми підемо, вона, мабуть, просто сяде в крісло і буде тихо сидіти — або ж загорнеться в ковдру на ліжку нагорі.

І тут я помітила: у кімнаті не було жодної фотографії. У Ґранта-гаузі було безліч фотографій у срібних рамках: діти, родина, поні, поїздки на гірськолижні курорти, далекі дідусі та бабусі. А цей котедж був порожній — лише бронзова статуетка коня, акварельний малюнок із гіацинтами — і все. Я закрутилася на місці: може, я просто не помітила? Може, вони просто десь стоять на підвіконні чи якомусь столику? Але ні — котедж був геть безликим. Я згадала власну квартиру та мою повну нездатність зробити з неї справжній дім. Мені стало важко та невимовно сумно.

«Що ж ти з нами зробив, Вілле?»

— Нам уже, мабуть, час, Луїзо? — Лілі демонстративно глянула на годинник. — Щоб не втрапити в годину пік.

Я здивовано подивилася на неї.

— Але…

— Ми ж ненадовго завітали. — Її голос чітко давав мені все зрозуміти

— Так, звичайно. У годину пік буде складно їхати. — Місіс Трейнор почала підводитися.

Я знову спробувала кинути сповнений протесту погляд на Лілі, аж раптом задзвонив телефон. Місіс Трейнор здригнулася, наче цей звук був їй незнайомий. Вона кинула на нас оком, роздумуючи, чи має підняти слухавку, — вочевидь, наша присутність заважала їй проігнорувати дзвінок, тому вона вибачилася та вийшла з кімнати. З-за стіни долетіли звуки розмови.

— Що ти робиш? — зашипіла я до Лілі.

— Це все так неправильно, — пояснила вона з нещасним виглядом.

— Але ми не можемо піти, так і не сказавши їй.

— Я не можу. Тільки не сьогодні. Усе це…

— Я знаю, тобі страшно. Але подивись на неї, Лілі. Я думаю, що їй це допоможе…

Очі Лілі раптом розширилися.

— Не сказавши мені що?

Я швидко повернула голову — місіс Трейнор нерухомо стояла у дверях.

— І що ви маєте мені сказати?

Лілі глянула на мене, потім знов на місіс Трейнор. Час навколо нас наче вповільнився. Вона глитнула, потім підняла голову та сказала:

— Я ваша онука.

Запала коротка тиша.

— Моя… хто?

— Я дочка Вілла Трейнора.

Слова луною пішли по кімнаті. Місіс Трейнор глянула на мене, наче щоб переконатися, що це якийсь безглуздий жарт.

— Але… це неможливо.

Лілі відступила назад.

— Місіс Трейнор, я знаю, що це для вас шок, — почала я. Та вона не чула мене — дивилася на Лілі.

— Це неможливо. Як міг мій син мати дочку — і не сказати мені?

— Бо моя мама нікому не казала. — Лілі майже шепотіла.

— У наші часи? Як це могло залишатися таємницею стільки часу? — Вона повернулася до мене. — Ви знали?

Я глитнула.

— Я вам писала про це. Лілі знайшла мене. Вона хотіла познайомитися зі своєю родиною. Місіс Трейнор, ми не хотіли завдати вам болю. Лілі просто хотіла знайти своїх дідуся та бабусю. Щоправда, зустріч із містером Трейнором пройшла не надто добре…

— Але Вілл сказав би мені. — Вона труснула головою. — Я б знала. Він же мій син.

— Якщо ви справді не вірите мені, можна зробити аналіз. — Лілі склала руки на грудях. — Мені від вас нічого не треба. Я не хочу жити у вас. І гроші в мене є, якщо вас це непокоїть.

— Я навіть і не знаю, що…

— Не треба вдавати такий жах. Я не заразна хвороба, яку ви щойно отримали. Я просто ваша онука. Господи!

Місіс Трейнор повільно опустилась у крісло та підняла тремтячу руку до голови.

— З вами все добре, місіс Трейнор?

— Я не знаю, чи я… — Вона заплющила очі й наче зникла десь у собі.

— Лілі, я думаю, нам краще піти. Місіс Трейнор, я залишу ось тут свій номер. Ми приїдемо, коли ви трошки оговтаєтесь від цієї новини.

— Кажи за себе. Я не приїду: вона думає, що я брешу. Господи, що за родина!

Лілі дивилася на нас обох і не могла повірити в те, що відбувається. А потім вилетіла з маленької кімнати, дорогою зачепивши якийсь горіховий столик. Я обережно поставила столик на місце разом зі срібними скриньками, що на ньому стояли.

Обличчя місіс Трейнор приголомшено перекосилося.

— Пробачте мені, місіс Трейнор. Я правда намагалася з вами поговорити до того, як ми приїдемо.

Почулося, як грюкнули вхідні двері.

Місіс Трейнор зітхнула.

— Я не читаю пошту, якщо не знаю, від кого лист. Мені писали. Писали огидні листи. Писали різні речі про те, що я… Я не відповідаю майже ні на що тепер. Рідко повідомляють щось, що мені треба почути, — вигляд у неї був спантеличений, утомлений та крихкий.

— Пробачте. Мені дуже шкода. — Я підхопила сумочку та втекла.

— Навіть не кажи нічого, — пробурмотіла Лілі, коли я сіла в машину. — Не треба, добре?

— Нащо ти це робиш? — Я витягла ключ. — Нащо все зриваєш?

— Та я відчула що вона про мене думає, від самого її першого погляду!

— Вона — мати, що дуже болісно переживає втрату сина. Ми повідомили їй неймовірні новини, це для неї шок. А ти вилетіла, наче з пожежі! Треба було дати їй час, щоб усе це усвідомити! Нащо ти всіх від себе відштовхуєш?

— Та що ти взагалі про мене знаєш?

— Знаю, що ти наче навмисне руйнуєш стосунки з будь-ким, хто хоче бодай трохи з тобою зблизитися.

— Господи, знов ти про свої дурні колготки? Що ти взагалі знаєш про життя? Ти постійно стирчиш сама у своїй чортовій квартирі — до тебе навіть не заходить ніхто. Навіть твої батьки думають, що ти невдаха. Тобі бракує мужності навіть на те, щоб кинути найдурнішу роботу на світі!

— Ти й гадки не маєш, як важко зараз знайти роботу! Так що не кажи мені…

— Ти невдаха. Але крім того, що ти невдаха, ти ще й вважаєш, що маєш право давати іншим людям поради. Хто дав тобі таке право? Ти сиділа коло мого батька й дивилася, як він помирає, — і нічого не зробила. Нічого! Так що навряд чи твої поради чогось варті.

У машині повисла тиша — щільна, як бетон, і крихка, мов скло. Я мовчки дивилася на кермо і чекала, поки знов зможу нормально дихати.

Потім завела машину — і сто двадцять миль додому ми їхали в тиші.

15

Наступні декілька днів я майже не бачила Лілі — і це мене влаштовувало. Коли я поверталася додому, крихти на столах та брудні чашки натякали, що вона тут була. Декілька разів, коли я поверталась, у квартирі була якась дивна атмосфера — наче щось тут відбувалося, тільки я не могла зрозуміти, що саме. Нічого не пропало і наче не змінилося, тому я списала все на те, що живу з людиною, з якою в мене не найкращі стосунки. Уперше я мусила визнати, що скучила за усамітненістю.

Я зателефонувала сестрі — у неї вистачило такту не казати мені: «Я ж тобі казала». Ну, може, тільки раз.

— Це найгірший бік батьківства, — сказала вона, наче я була матір’ю. — Ти завжди маєш бути безгрішною, милосердною, усе знати та вміти владнати будь-яку ситуацію. Іноді, коли Том погано поводиться чи коли я стомилася, я просто хочу піти і хряснути дверима. Або показати йому язика й сказати, що він придурок.

Саме так почувалась і я.

Муки на роботі сягали апогею. Мені доводилося співати собі заспокійливі пісеньки, навіть щоб примусити себе поїхати в аеропорт.

А ще й Сем.

Про нього я взагалі не думала.

Не думала про нього вранці, коли випадково бачила своє голе тіло в дзеркалі. Не згадувала його пальці, що ніжно пестили мою шкіру. Вони зробили мої шрами якщо й не менш помітними, то точно частиною нашої спільної історії, бодай на одну ніч. На одну ніч, протягом якої я відчувала себе знову живою та безтурботною. Я не думала про нього, коли бачила, як пари схиляються голова до голови над квитками — мабуть, на них чекають романтичні пригоди чи просто гарячий тваринний секс десь далеко звідси. Я не думала про нього дорогою додому щоразу, коли повз мене з сиреною проносилася швидка — а це чомусь траплялося неймовірно часто. І я точно про нього не думала вечорами, коли сама сиділа на дивані й дивилась якісь шоу по телевізору, за сюжетом яких не могла навіть прослідкувати. Я, мабуть, мала вигляд найсамотнішого запального порноельфа у світі.

Телефонував Натан і залишив повідомлення з проханням передзвонити. Я не була переконана, що так уже хочу почути чергову серію його неймовірних пригод у Нью-Йорку, тому записала цей дзвінок у свій уявний список справ, які ніколи не зроблю. Написала Таня — повідомила, що сімейство Готон-Міллерів повернулося на три дні раніше через якісь справи Френсіса. Дзвонив Річард — сказав, що мені відвели вечірню зміну з понеділка по п’ятницю. «Будь ласка, не спізнюйтесь, Луїзо, бо я маю Вам нагадати, що у Вас лишилось останнє попередження».

Тому я зробила єдине, що мені спало на думку: поїхала додому, до Стортфолда, гучно ввімкнувши музику, щоб не лишатися наодинці зі своїми думками. Я почувалася вдячною батькам. Зараз я як ніколи гостро відчувала потяг додому, до спокою традиційного недільного обіду з усією родиною.

— Обід? — Тато склав руки на животі та невдоволено виставив щелепу. — Е ні. Ми більше не обідаємо по неділях. Обід — це патріархальне пригнічення жінки.

У кутку скорботно кивав дідусь.

— Ні-ні, обідати тепер не можна. По неділях у нас бутерброди. Або суп. Суп, мабуть, не суперечить феміністичним догмам.

Тріна закотила очі, не підводячи їх від книжки, яку читала за обіднім столом.

— Мама пішла на заняття з поезії для жінок. Їх проводять уранці в неділю в освітньому центрі для дорослих. Навряд чи це перетворить її на Андреа Дворкін[27].

— Бачиш, Лу? Тепер я маю знати всю цю маячню про фемінізм, а ця Андреа Дворкін, хай їй чорт, позбавила мене обіду по неділях.

— Тату, не драматизуй.

— Та де ж я драматизую? Неділя — це час для родини. У нас має бути родинний обід.

— Усе мамине життя — це час для родини. Чому ти не можеш дозволити їй хоч трохи часу приділити собі, врешті-решт?

Тато ткнув у бік Тріни згорнутою газетою.

— Це все ти винна. Ми з твоєю мамою були абсолютно щасливі — доки ти не почала їй розказувати, що вона нещасна. — Дідусь гаряче кивав. — Тут усе пішло шкереберть. Я не можу навіть подивитися спокійно телевізор — обов’язково вона називатиме «сексистськими» реклами йогуртів. Тут сексизм. Там сексизм. А коли я приніс додому газету «Sun», яку мені дав Ед Палмер, — хотів почитати спортивний розділ — вона жбурнула її в камін через третю сторінку[28]. І вона постійно десь пропадає — я навіть не знаю де!

— Одне заняття на тиждень. Дві години. У неділю, — м’яко підказала Тріна, не підводячи очей від книжки.

— Тату, я не збираюся з тебе кепкувати, — почала я, — та що це в тебе в рукавах?

— Де? — Тато оглянув себе. — Що?

— Руки, тату. Вони ж наче справжні?

Він насупив брови.

— Якщо справжні — може, приготуєш обід? Зроби мамі сюрприз, коли вона повернеться.

Тато витріщив очі.

— Що? Мені? Готувати обід? Мені? Луїзо, я одружений уже майже тридцять років. Я не готую кляті обіди. Я заробляю гроші. А твоя мама готує обіди. Така була розмова. На таке я підписався. Куди котиться цей світ, якщо в неділю я маю чіпляти фартух та чистити картоплю? Хіба це чесно?

— Це сучасне життя, тату.

— Сучасне життя… І ти туди ж! — Тато всівся та фиркнув. — Ставлю що завгодно, що містер Трейнор, чорти б його забрали, у неділю отримує свій обід! Та його жінка точно не феміністка!

— А, ну тоді тобі треба замок, тату. Замок б’є фемінізм, це закон.

Ми з Тріною розсміялися.

— Знаєте що? Тепер я розумію, чому у вас обох немає хлопців!

— О-оу, червона картка! — ми підняли праві руки.

Тато махнув газетою та зник у саду.

Тріна всміхнулася.

— Я думала запропонувати тобі приготувати обід, але тепер…

— Не знаю. Я б не стала підтримувати патріархальне пригноблення. Бар?

— Чудова думка. Напишу мамі повідомлення.

Виявилося, що моя мама лише в п’ятдесят шість років уперше наважилася вибратися з мушлі — спочатку невпевнено, наче той рак-самітник, а потім дедалі більш охоче. Роками вона не виходила з дому сама. Її цілком задовольняло її невеличке царство нашого будиночка на три із половиною спальні. Але після того нещасного випадку зі мною вона декілька тижнів їздила до Лондона, і це змусило її вийти з зони комфорту. У ній прокинулася якась давно приспана цікавість до життя за межами Стортфолда. Потім вона почала читати якісь феміністські буклети, які Тріні давали в коледжі у групі гендерної просвіти «Джендер Квейк», і ці два алхімічні елементи пробудили щось у її душі. Вона продерлася крізь «Другу стать» та «Страх літати», потім узялася за «Жінку-євнуха». «Жіноча спальня»[29] так її шокувала паралелями з власним життям, що вона три дні відмовлялася готувати, аж доки не знайшла в дідуся запаси пліснявих пончиків.

— Я все думала про те, що тоді сказав твій Вілл, — сказала вона, коли ми сиділи за столиком у садку паба, спостерігаючи, як Том скаче в надувному замку разом з іншими дітьми. — «Життя тільки одне», — так же він казав?

На ній була її звична блакитна сорочка з короткими рукавами, але вона незвично прибрала назад волосся і тепер мала навдивовижу молодий вигляд.

— Я просто хочу брати якомога більше від життя, — вела далі вона. — Навчитися чогось. Хоч іноді зняти ті гумові рукавички.

— Тато біситься як чорт, — зауважила я.

— Стеж за язиком.

— Та це все через оті бутерброди, — сказала моя сестра. — Хоч йому й не треба йти сорок днів через пустелю Гобі, щоб щось поїсти.

— І курс усього на десять тижнів. Переживе й на бутербродах, — сказала мама. Потім відкинулася на спинку та глянула на нас. — Дивіться, як добре! Ми ж утрьох нікуди не ходили від… та, мабуть, відтоді, як я підлітками водила вас по крамницях у суботу.

— Ага. А Тріна весь час жалілася, що магазини страшенно нудні.

— Ну звісно, жалілася — бо Лу подобалися благодійні магазини, де пахло спітнілими пахвами.

— Приємно бачити тебе у твоєму старому одязі, — мама схвально кивнула в мій бік. Я вдягла яскраво-жовту футболку, сподіваючись, що це зробить мене трохи щасливішою на вигляд.

Вони спитали про Лілі, і я відповіла, що вона проводить більше часу в матері. А також що з нею непросто — на цьому мама з Тріною обмінялися такими поглядами, наче саме на таку відповідь і чекали. Я не стала розповідати про нашу зустріч із місіс Трейнор.

— Уся ця ситуація з Лілі дуже дивна. Повірити не можу, що матір просто взяла й віддала тобі дитину.

— Мама це в хорошому розумінні каже, до речі, — пояснила Тріна.

— Лу, але ота твоя робота. Не подобається мені, що ти вистрибуєш коло бару майже гола. Це наче в тому барі… як його…

— «Гутерс»[30], — підказала Тріна.

— Та до чого тут «Гутерс»? Це аеропорт, і мої цицьки надійно заховані, на відміну від дівчат у «Гутерс».

— Та нікому її цицьки й не потрібні, — підтримала мене Тріна.

— Але ж ти подаєш напої в сексистському костюмі. Якщо ти вже хочеш подавати напої в костюмах, то роби це де-небудь у паризькому «Диснейленді». Там хоча б буде костюм Мінні чи Вінні Пуха — і не треба буде виставляти ноги.

— Та їй же скоро тридцять, — утрутилася сестра. — Тут уже хоч Мінні, хоч Вінні, хоч Нелл Ґвінні[31].

— Ну, я починаю думати, — заговорила я, коли нам принесли курча з картоплею, — що ви маєте рацію. Відтепер я збираюся рухатися далі та зайнятися своєю кар’єрою.

— Ану повтори це ще раз! — Сестра переклала трохи картоплі зі своєї порції на тарілку Тома. У саду ставало шумно.

— Зайнятися кар’єрою, — повторила я голосніше.

— Та ні, ту частину, де ти сказала, що я маю рацію. Ти цього десь із 1997 року не говорила. Томе, сонечко, зачекай трохи, не треба зараз іти стрибати, бо тебе знудить.

Ми ще довгенько сиділи в барі, ігноруючи сердиті повідомлення від тата, який питав, що ми робимо. Я ще ніколи не виходила нікуди з мамою та сестрою, як нормальні дорослі люди, і в нас ніколи не було нормальних розмов про щось крім прибирання та того, як же хтось когось дістав. Виявилося, що ми цікавимося життям та думками одна одної, що наші ролі не обмежуються всезнайкою, розтелепою та прибиральницею.

Дивно було сприймати членів моєї родини як людей.

— Мам, — звернулася я до неї після того, як Том доїв свою курку та побіг гратись, і приблизно за п’ять хвилин до того, як його знудило в надувному замку, через що забава не працювала решту вечора, — а ти ніколи не жалкувала, що не зробила кар’єри?

— Ні. Мені подобалося бути мамою. Справді. Але… за останні два роки стільки всього сталося, що я почала замислюватися.

Я чекала продовження.

— Я читаю про всіх цих жінок — хоробрих, які змінили світ, — і те, як люди думають та що роблять. А потім я дивлюся на своє життя й думаю: чи помітив би хтось, якби мене взагалі не було?

Вона сказала це так тихо і спокійно, що я не могла зрозуміти, чи дійсно вона не надто цим засмучена, чи тільки вдає.

— Ми б помітили, мамо.

— Але я не на багато що вплинула в житті, еге ж? Я навіть не знаю. Мене завжди вдовольняло моє життя. Я тридцять років займалася своїм ділом — а тепер читаю в книжках та газетах і чую по телевізору, що все те нічого не варте.

Ми з сестрою глянули одна на одну.

— Для нас варте, мамо.

— Ви ж мої дівчатка.

— Ні, мамо, справді. З тобою, — я раптом згадала Таню Готон-Міллер, — з тобою ми почувались у безпеці. Ми відчували твою любов. І мені подобалося, що, коли я поверталася додому, ти чекала.

Мама накрила долонею мою руку.

— У мене все добре. Я дуже пишаюся вами обома, тим, що ви йдете своїм шляхом у світі. Правда. Просто тепер мені треба де в чому розібратися. На мене чекає цікава подорож. Мені подобається читати. Місіс Дінс, бібліотекарка, постійно радить мені якісь нові книжки — я вже планую почати американських феміністок нової хвилі. Усі ці їхні теорії — це дуже цікаво. — Вона обережно згортала серветку. — Якби вони ще й не лаялись одна з одною — іноді так і хочеться стукнути їх лоб у лоб.

— І ти правда не голиш ноги?

Я зайшла надто далеко. Мамине обличчя завмерло, і вона кинула на мене несхвальний погляд.

— Іноді треба часу, щоб побачити справжні ознаки пригноблення. Я це вже сказала вашому батькові, скажу й вам: коли він піде в салон, де рум’янощока двадцятирічна дівчина намастить йому ноги гарячим воском, а потім це все здере, — ось тоді я знов голитиму ноги.

Сонце тануло над Стортфолдом, наче шматочок масла. Я затрималась у батьків набагато довше, ніж планувала. Після вечора з родиною я відчувала, що знову міцно стою на землі та відчуваю свої зв’язки. Приємно опинитись у нормальному оточенні після емоційних уражень минулого тижня. Моя сестра, яка раніше ніколи не виказувала слабкості, зізналася, що вже думає, що лишиться самотньою назавжди, відмахнувшись від маминого «ти розкішна дівчина».

— Я самотня матір, — зауважила вона. — А що ще гірше: я не вмію фліртувати. Я б не змогла з кимось загравати, навіть якби Луїза за його спиною піднімала таблиці з підказками. А всіх чоловіків, із якими я зустрічалась, відлякував Том. Ну, або їм були потрібні від мене лише…

— Тільки не кажи… — почала мама.

— Безкоштовні бухгалтерські поради.

Раптом я подивилася на свою сестру збоку — і мені стало її шкода. Вона не помилялася: у мене, як не дивно, були всі привілеї. Я мала власне житло. Моє майбутнє було вільне від відповідальності. Єдине, що мені заважало цим насолоджуватись, — я сама. Мене навіть вразив той факт, що Тріна не заздрила нерівності наших становищ. На прощання я її обійняла. Вона здивувалася, потім перевірила, чи не залишила я в неї на спині якусь записку в стилі «штовхни мене», а потім обійняла мене у відповідь.

— Приїзди до мене в гості. Правда. Давай, — запросила я. — Я поведу тебе на танці в клуб — я була в одному такому. А Тома залишимо в мами.

Моя сестра розреготалась. Я зачинила двері машини та завела двигун.

— Ага, вже повірила. Ти — і на танці? Та не розказуй тут.

Я вже від’їжджала, а вона ніяк не могла вгамувати сміх.

Через шість днів я повернулася з вечірньої зміни та опинилась у клубі у власній вітальні. Піднімаючись сходами, замість звичної тиші я почула сміх десь далеко та неритмічні удари музики. Я підійшла до дверей, на якусь мить завагалася — може, це я перевтомилась, і мені здається? — і відчинила їх.

Мене окутало запахом трави. Запах був таким сильним, що я інстинктивно затамувала подих. Я повільно підійшла до дверей у вітальню, відчинила їх і заклякла, не в змозі повірити власним очам. У напівтемній кімнаті на моєму дивані лежала Лілі у спідниці, задраній кудись до пупа — вона якраз підносила до губ погано скручений косяк. На підлозі сиділи двоє юнаків, притулившись спинами до дивана — наче два острови в океані алкогольного сміття, порожніх пакетів з-під чіпсів та упаковок з фастфуду. На підлозі також сиділи дві дівчини віком десь як Лілі. Одна з них — із волоссям, зібраним у хвостик, — повернулася до мене та глянула, немов питала: «А ти що тут робиш?» Музичний центр гупав на всю. Повні попільнички та кількість бляшанок з-під пива дали мені зрозуміти, що вечір був довгим.

— О, приві-і-і-іт, — помітила мене Лілі.

— Що ти робиш?

— А, ну ми гуляли. І пропустили автобус. Тому я подумала, чому б нам не завалитися сюди. Ти ж не проти?

Я була така ошелешена, що ледь могла щось сказати.

— Взагалі-то, я проти.

— О-оу. — Вона захихотіла.

Сумка впала в мене з руки та гупнула об підлогу. Я окинула оком міське сміттєзвалище навколо мене, що колись, вочевидь, було вітальнею.

— Вечірку закінчено. У вас п’ять хвилин, щоб прибрати весь цей гармидер та забратися звідси.

— Господи, я так і знала, що ти будеш скиглити! Гр-р! Так і знала. — Вона театрально впала назад на диван. Голос у неї був нечіткий, наче під… під чим? Наркотиками?

Я чекала. Обидва хлопці якусь довгу напружену мить дивилися на мене, роздумуючи, чи їм уставати. Одна з дівчат гучно цокнула язиком об зуби.

— Чотири хвилини, — повільно сказала я. — Я рахую.

Можливо, моя праведна злість надала мені якогось авторитету, а може, вони просто були не такі сміливі, як здавалися. По одному вони всі встали та проскочили повз мене до дверей. Останній хлопець напоказ підняв руку та впустив банку пива на підлогу — воно бризнуло на стіни та килим. Я ногою захряснула за ними двері. Коли я повернулася до Лілі, мене вже трусило від злості.

— Що, чорт забирай, ти тут улаштувала?!

— Господи, та я просто запросила кількох друзів…

— Лілі, це не твоя квартира. Ти не можеш водити сюди якихось людей, коли за… — Раптом я згадала те дивне відчуття, що щось наче не так удома. Десь із тиждень тому. — Господи, ти це й раніше робила? Минулого тижня? Ти привела сюди людей — а потім спровадила їх до мого приходу…

Лілі, похитуючись, устала, обсмикнула спідницю та провела пальцями по волоссю, продираючи його. Підводка для очей розмазалась, а на шиї красувався синяк чи, може, засос.

— От ну чого треба через кожну дрібницю підіймати такий галас? Це ж просто люди.

— У мене вдома.

— Це складно назвати домом, погодься. У тебе немає ані меблів, ані чогось особистого. У тебе навіть картин на стінах немає. Це… це просто гараж. Гараж без машини. Якщо чесно, то є заправки більш затишні за твою квартиру.

— Не твоє діло, що я роблю зі своєю квартирою.

Вона гикнула та помахала рукою перед губами.

— У-у, кебаб…

Потім пішла на кухню та почала відчиняти шафи в пошуках склянки. Налила води й залпом осушила повну склянку.

— У тебе навіть телевізора нормального немає. Я взагалі не знала, що в людей і досі є вісімнадцятидюймові телевізори.

Я почала збирати бляшанки в пакет.

— То хто вони такі?

— Та я не знаю. Просто якісь люди.

— Ти не знаєш?

— Ну, друзі. — Голос у неї був сердитий. — З клубу.

— Ти познайомилася з ними в клубі?

— Ну, у клубі. Бла-бла-бла. Ти наче спеціально зараз тугодумиш. Вони друзі — я познайомилася з ними в клубі. Так роблять нормальні люди, розумієш? Заводять друзів і тусують з ними.

Вона жбурнула склянку в раковину — почулося, як тріснуло скло, — і ображено вийшла з кухні. У мене серце кудись упало. Я кинулась у свою кімнату й відчинила верхню шухляду. Тут серед шкарпеток я почала шукати маленьку скриньку, де тримала бабусині ланцюжок та обручку. Спинившись на мить, я глибоко вдихнула. Вона тут — я просто не бачу її, бо надто панікую. Вона тут. Звісно, десь тут. Я почала викидати речі з шухляди, перевіряючи кожну шкарпетку.

— Вони заходили сюди? — закричала я.

У дверях з’явилася Лілі.

— Хто?

— Твої друзі. Вони заходили в мою спальню? Де мої коштовності?

Лілі трохи наче протверезіла.

— Коштовності?

— О, ні. Ні. Ні. — Я повисовувала всі шухляди та почала викидати все на підлогу. — Де вони? Де мої гроші, що я складала про всяк випадок? — Я повернулася до неї. — Як їх звали? Хто вони такі?

Лілі принишкла.

— Лілі!

— Я… я не знаю…

— Як це ти не знаєш? Ти ж сказала, вони твої друзі.

— Просто… просто друзі з клубу. Мітч. І… Ліза і… я не пам’ятаю.

Я побігла до дверей, проскочила коридор та кинулась униз сходами. Чотири прольоти. Поки я добігла до вхідних дверей, на вулиці вже нікого не було — тільки пізній автобус на Ватерлоо повільно плив темною вулицею.

Важко дихаючи, я так і стояла в проході. Потім заплющила очі, щоб не дати сльозам котитися з очей, та зіперлася руками в коліна. Я втратила бабусину каблучку та красивий золотий ланцюжок із маленькою підвіскою, які вона носила, коли я була зовсім мала. Я більше ніколи їх не побачу. У нас і так було небагато речей, що можна було передати нащадкам, а я і ті втратила.

Я повільно піднялася сходами назад.

Лілі стояла в коридорі.

— Пробач, — тихо сказала вона. — Я не думала, що вони вкрадуть твої речі.

— Іди геть, Лілі, — мовила я.

— Вони були наче такими милими. Я… мені треба було подумати…

— Лілі, я тринадцять годин була на роботі. Мені зараз треба зрозуміти, що вони вкрали, — і потім я ляжу спати. Твоя мати вже повернулася — їдь додому.

— Але я…

— Ні. Досить. — Я випростала спину й перечекала момент, коли в мене перехопило подих. — Знаєш, у чому різниця між тобою і твоїм татом? Він був найнещаснішою людиною у світі — але він би ні з ким так не вчинив.

У неї був такий вигляд, наче я дала їй ляпаса. Та й байдуже.

— Я більше не можу, Лілі. — Я витягла з кишені банкноту у двадцять фунтів. — Це на таксі.

Вона глянула на банкноту, потім на мене. За мить глитнула, провела рукою по волоссю та повільно пішла у вітальню. Я зняла куртку й глянула на своє відображення в дзеркалі над комодом — бліда, страшенно втомлена, розбита.

— І ключі залиш.

На мить повисла тиша, потім почувся дзвін ключів, що впали на стіл на кухні. Клацнув замок вхідних дверей — і все, вона пішла.

16

«Вілле, я облажалася».

Я підтягла коліна до грудей та спробувала уявити, що б він сказав, якби мене бачив. Але чомусь у моїй голові не лунав його голос — і це мене тільки ще більше засмутило.

«Що ж тепер робити?»

Я не могла залишатись у квартирі, яка мені дісталась у спадок від Вілла. Відчуття було таке, наче вона була просякнута моїми невдачами. Приз, який я не змогла заслужити. Як можна перетворити на дім житло, яке дісталося тобі в результаті купи неправильних рішень? Треба продати цю квартиру та вкласти гроші в щось інше. Але де ж я буду жити?

Я подумала про свою роботу. Мій шлунок стискало наче лещатами щоразу, коли я чула ті «Кельтські сопілки», навіть по телевізору. Річард постійно змушував мене почуватися непотрібною та нікчемною.

Потім подумала про Лілі й відчула ту важку тишу, коли знаєш, що у твоєму домі немає і не буде нікого, крім тебе. На мить я задумалася, де вона зараз, — а потім прогнала цю думку.

Дощ ущухав, немов вибачався. Наче погода й сама не знала, що ж таке на неї найшло. Я одяглася, пропилососила квартиру та винесла мішки зі сміттям. Потім пішла на квітковий ринок — більше щоб зайняти себе чимось. «Завжди краще зайвий раз вийти з дому», — казав Марк. Може, мені стане краще в метушні Коламбія-роуд із її яскравими квітковими кіосками, між якими неквапливо гуляють покупці. Я приліпила на обличчя усмішку, купила в Саміра яблуко (він злякався: «Ти що, під наркотою, дівчино?») та занурилась у море квітів.

У маленькій кав’ярні я взяла собі кави та стала коло спітнілої вітрини спостерігати за життям ринку, намагаючись не звертати уваги на той факт, що я єдина, хто був тут сам. Потім пройшла крізь ринок по всій його довжині, вдихаючи вологий запаморочливий запах лілей та милуючись красою бутонів троянд і півоній з ніби скляними краплями дощу на пелюстках. Купляючи собі букет жоржин, я почувалася, наче персонаж із реклами: самотня дівчина втілює свою мрію в Лондоні.

Обережно вмостивши букет на руку, наче дитину, я попрямувала додому. Довелося докласти максимум зусиль, щоб не шкутильгати. У голові ніяк не вщухало «Кого ти намагаєшся надурити?»

Вечір тягся повільно, як і належить самотнім вечорам. Я закінчила прибирати, виловила всі недопалки з унітаза, трохи подивилася телевізор та випрала свою форму. Хотіла поніжитись у ванні з бульбашками, але вискочила через п’ять хвилин, бо стало страшно залишатися наодинці зі своїми думками. Зателефонувати мамі чи сестрі я не могла — просто не стане сил удавати із себе щасливу людину.

Зрештою я відчинила тумбочку та дістала лист — той самий, який мені лишив Вілл зі вказівкою прочитати в Парижі. Тоді в мене ще були надії в житті. Я обережно розгорнула пошарпані сторінки. У перший рік я читала його чи не щоночі, намагаючись таким чином воскресити його у своїй уяві. Пізніше запевняла себе, що мені не треба його перечитувати: я боялася, що лист може втратити свою магічну силу, а слова — сенс. Зараз лист був мені потрібний.

Надрукований на комп’ютері текст був мені таким самим дорогим, як коли б він написав його від руки — якби міг. У словах на папері й досі були залишки його енергії.

Тобі буде трохи незручно у твоєму новому світі. Воно завжди так, коли тебе вибивають із зони комфорту… У тобі живе спрага, Кларк. Безстрашність. Просто ти це поховала, як і більшість людей.

Просто живи на повну.

Просто живи.

Я прочитала ті слова чоловіка, який колись у мене повірив, опустила голову на коліна і розревлася.

Задзвонив телефон — надто гучно, надто близько. Я аж підскочила. Глянула на годинник, намацуючи телефон. Друга ночі — у душі прокинувся знайомий страх.

— Лілі?

— Що? Лу, це ти? — почувся глибокий голос Натана.

— Натане, зараз друга ночі.

— От чорт, я завжди плутаю час через цю різницю. Вибач. Хочеш, я потім передзвоню?

Я сіла та потерла обличчя.

— Та ні, я рада тебе чути. — Я ввімкнула лампу. — Як ти?

— Чудово! Я знов у Нью-Йорку.

— Добре.

— Ага. Я погостював у старих, але через тиждень-два мені аж засвербіло сюди повернутися. Це місто просто неймовірне.

Я вичавила з себе усмішку на випадок, якщо він почує.

— Це круто, Натане. Я рада за тебе.

— А що ти? Твоя робота в тому пабі тобі подобається?

— Ну, наче все нормально.

— А не хочеш… спробувати щось інше?

— Знаєш, коли здається, що все погано, кажеш собі: могло бути й гірше, принаймні я не прибираю собаче лайно. А зараз я краще б його прибирала.

— Тоді в мене є для тебе пропозиція.

— Натане, клієнти постійно роблять мені такі пропозиції. І моя відповідь завжди — ні.

— Ха-ха! Ну, тут є вакансія. У родині, де я живу. І я відразу подумав про тебе.

Він розповів, що дружина містера Гопніка — нетипова жінка ділка з Волл-стрит. Вона не розтринькує гроші й не їздить по ресторанах. Політична емігрантка з Польщі, місіс Гопнік схильна до депресії, і їхня помічниця по дому з Ґватемали не надто підходить їй, бо майже не розмовляє.

У зв’язку з цим містер Гопнік шукає надійну особу, яка могла б скласти компанію дружині, допомогти з дітьми та під час подорожей.

— Він шукає таку собі дівчину на всі руки для родини. Когось веселого та надійного. І щоб не теревенили про їхнє приватне життя на кожному розі.

— А він знає…

— Я розказав йому про Вілла ще під час нашої першої зустрічі, але він і сам уже добув усю інформацію. Його це не збентежило. Навіть навпаки — він сказав, його вразило те, що ми до кінця виконували волю Вілла і не продали історію журналістам. — Натан на мить замовк. — Я, здається, зрозумів це. Люди такого рівня більш за все шанують довіру та приватність. Тобто, звісно, ти не можеш бути повним ідіотом, і працювати треба добре, але це цінується понад усе.

Мої думки закрутились у шаленому вирі вальсу. Я глянула на телефон і знову піднесла його до вуха.

— Слухай, я що… сплю?

— Це не приємна прогулянка, Лу. Роботи багато, довгий робочий день. Але знаєш, що я тобі скажу? Тут нереально круто!

Я прочесала пальцями волосся та подумала про бар, дратівливих бізнесменів і неприємний погляд Річарда. А потім про квартиру, що обіймала мене стінами кожного вечора.

— Я не знаю. Усе це… Тобто це просто…

— Лу, це грин-кард. — Натан заговорив тихіше. — Це повне проживання. Це Нью-Йорк. Слухай, цей чоловік уміє вирішувати проблеми. Працюй добре — і в тебе все буде чудово. Він розумний і справедливий. Давай, приїзди сюди та покажи, чого ти варта, — і в тебе будуть такі можливості, що сама не повіриш власним очам. Правда. Не дивись на це як на місце доглядальниці. Сприймай це як ворота у світ.

— Я не знаю…

— У тебе що, є хлопець, через якого ти не хочеш їхати?

— Та ні, — вагалася я. — Просто стільки всього відбувалося… Я не… — Важко було щось пояснювати о другій ночі.

— Я знаю, що все це сильно по тобі вдарило. По всіх нас. Але ти маєш рухатися далі.

— Ой, тільки не кажи, що він би цього хотів.

— Не буду, — відповів він, і ми обоє це почули й без слів.

Я намагалася зібрати думки докупи.

— Мені треба буде полетіти в Нью-Йорк на співбесіду?

— Улітку вони живуть у Гемптонсі, тому людина їм потрібна з вересня. Тобто через півтора місяця. Якщо ти згодна, то він зв’яжеться з тобою по скайпу, владнає всі справи з документами для тебе — і можна починати. Будуть і інші кандидати — пропозиція надзвичайно вигідна. Але містер Джи мені довіряє, Лу. І якщо я за когось поручився, то в цього когось непогані шанси. То що, я кажу, що ти згодна? Ти ж згодна? Правда?

Я навіть і подумати не встигла:

— А… так. Так, я згодна.

— Супер! Пиши мені на е-мейл, якщо будуть питання. Я ще надішлю тобі фотки.

— Натане…

— Лу, маю бігти — старий мене викликає.

— Дякую. Дякую, що згадав про мене.

Він трохи помовчав, а потім сказав:

— Мала, я більш за все хотів би працювати з тобою.

Після його дзвінка я вже не могла заснути. Мені що, примарилась уся ця розмова? Мій мозок просто закипав від перспектив, що відкривалися переді мною. О четвертій я не витримала, встала й написала Натанові листа з питаннями. Відповідь надійшла відразу.

Родина нормальна. Ну, багаті не бувають зовсім нормальними (!), але ці — хороші люди. Мінімум драми.

У тебе буде своя кімната з ванною. Кухня в нас спільна з економкою. Вона трохи старша за нас. Нормальна жінка, дещо замкнута.

Робочий день звичайний. Вісім — у найгіршому випадку десять — годин на день. Компенсують відгулами. До речі, зможеш учити польську!

Коли почало світати, я врешті змогла заснути. У голові роїлися думки про дуплекси[32] Мангеттену та метушливі вулиці. Уранці на мене вже чекав е-мейл:

Шановна міс Кларк!

Від Натана я дізнався, що Ви могли б розглянути пропозицію працювати в нас удома. Чи зручно Вам буде провести співбесіду в скайпі у вівторок, о 17 : 00 за Ґринвічем (12 : 00 за стандартним східним часом)?

З повагою,

Леонард М. Гопнік

Я, мабуть, хвилин двадцять дивилася на екран, бо цей лист слугував доказом того, що мені все не наснилося. Потім я встала, сходила в душ, зварила собі чашку міцної кави та сіла писати відповідь. Ну, від співбесіди нічого поганого не станеться. Звісно, робота мені навряд чи дістанеться, якщо в Нью-Йорку повно професіоналів, але співбесіда — непогана можливість попрактикуватись. А ще — відчути, що я щось роблю, рухаюся далі.

Перш ніж піти на роботу, я обережно дістала лист Вілла з тумбочки, поцілувала його та обережно поклала назад.

«Дякую», — сказала я йому подумки.

Того тижня група «Жити далі» зібралась у неповному складі. У Наташі була відпустка, а Джейк був на канікулах. Щодо останнього, то я відчула полегшення, бо якась частина мене так і не змогла примиритися з тим усім. Темою зустрічі було «Якби можна було повернути час», тому Вільям та Суніл мугикали або насвистували пісню Шер[33] усі півтори години.

Фред казав, що проводив би менше часу на роботі. Суніл шкодував, що мало спілкувався з братом («Знаєте, чомусь думаєш, що близькі люди завжди будуть поруч. А потім раз — і їх немає»). А я сиділа й не знала, що сказати. Незрозуміло, навіщо я взагалі прийшла.

Декілька разів я починала навіть думати, що ці зустрічі й справді мені допомагають. Але частіше я просто сиділа в оточенні людей, з якими в мене не було нічого спільного, і слухала, як вони скаржаться на життя. Це страшенно втомлювало та бісило. Стегно боліло від сидіння на пластиковому стільці. Урешті-решт я дійшла висновку, що користі від зустрічей не більше, ніж від серіалу «Жителі Іст-Енду»[34]. Крім того, печиво було і правда жахливе.

Лінн, самотня мати, розповідала, як через спортивні штани посварилася із сестрою за день до її смерті.

— Я накричала на неї за те, що вона взяла мої штани — вона завжди брала мої речі. А вона казала, що не брала. Хоча вона ніколи не зізнавалася.

Марк чекав на продовження, а я намагалася згадати, чи є в моїй сумочці знеболювальні таблетки.

— А потім її збив автобус — і наступного разу я бачила її вже в морзі. А найгірше те, що коли я шукала темний одяг для похорону, знаєте що я знайшла у своїй шафі?

— Спортивки, — здогадався Фред.

— Завжди складно, коли щось залишається невирішеним, — зауважив Марк. — Іноді, щоб не травмувати свою психіку, краще дивитися на все ширше.

— Можна любити когось — і все одно називати його засранцем, коли він без дозволу бере твої штани, — сказав Вільям.

Мені взагалі не хотілося говорити того вечора. Я й прийшла тільки тому, що не могла сидіти в тиші власної квартири. Раптом виникла підозра, що я запросто можу стати однією з тих людей, які так потребують спілкування, що починають дошкуляти іншим пасажирам у поїзді або по десять хвилин вибирати речі в магазині, щоб тільки потеревенити з консультантом. А я тільки нещодавно обговорювала з Саміром у магазинчику коло дому мій новий бандаж — чи не пора мені вже хвилюватися про своє психічне здоров’я? Я пропустила, як Дафна жалкувала, що не пришла додому на годину раніше того дня, тому не зразу помітила, що вона сидить поруч зі мною в сльозах.

— Дафно?

— Пробачте мені. Я так часто думала про оце «якби»… Якби я не затрималась коло квіткового кіоску поговорити з продавчинею. Якби я не копалася з тим журналом обліку та прийшла раніше. Якби можна було повернути час… може, мені вдалося б переконати його не робити цього. Може, я б могла показати йому, що життя варте того, щоб жити.

Марк нахилився та простягнув коробку серветок — я примостила її в Дафни на колінах.

— Дафно, а Алан раніше намагався покінчити з собою?

Вона кивнула та висякалась у серветку.

— І не раз. У нього та «хандра», як ми це називали, була ще з юності. Коли таке траплялося, я намагалась не залишати його самого, бо він… він наче не чув інших людей. Хай би що йому казали. Так що часто я телефонувала на роботу й казала, що захворіла, аби залишитися з ним і трохи його розвеселити. Ну, зробити його улюблені бутерброди. Посидіти з ним на дивані. Будь-що, щоб він відчував мою присутність. Мабуть, саме через це мене на роботі не підвищували, як інших дівчат. Доводилося постійно брати відгули.

— Депресію важко пережити. І не тільки для того, хто на неї хворий.

— Він приймав якісь ліки?

— Ні. І проблема була… ну… не такого характеру, щоб її можна було вилікувати таблетками.

— Ти впевнена? Депресію в ті часи нерідко не діагностували на клінічному…

Дафна підняла голову.

— Він був гомосексуалістом. — Це слово вона вимовила чітко, по складах, потім глянула на нас і дещо почервоніла. Немов кидала нам виклик. — Я нікому не казала. Але він був гомосексуалістом. Він був дуже хорошою людиною і не хотів завдати мені болю. Так що він не… ну, ви розумієте… не влаштовував своє оце життя. Він не хотів, щоб я соромилася його.

— А чому ти думаєш, що він був геєм?

— Я шукала його краватку і знайшла журнали. Ну, такі журнали, де чоловіки роблять усіляке з іншими чоловіками. У його шухляді. Думаю, такі журнали не купують, якщо людина не гей.

Фред дещо напружився:

— Звісно ж, ні.

— Я ніколи не казала йому про ті журнали. Просто поклала де взяла. Але тоді я все зрозуміла. Він ніколи не був дуже-то… по тих справах. Але я думала, що мені пощастило, бо я й сама така. Це все, мабуть, через черниць — їхнє виховання примушує через будь-що почуватися брудною. Так що коли я вийшла за чоловіка, який не стрибав у ліжко кожні п’ять хвилин, я думала, що мені страшенно пощастило. Звичайно, я б хотіла дітей. Це було б чудово. Але, — вона зітхнула, — у ті часи про таке не прийнято було говорити. Я шкодую, що ми не говорили. Я часто думаю, що ми згаяли можливість.

— А якби ви відверто поговорили, це б щось змінило?

— Ну, тепер же інакші часи. Зараз нормально бути гомосексуалістом. Я знаю одного хлопця з хімчистки — він гомосексуаліст і говорить про це кожному зустрічному. Я б не хотіла втратити чоловіка, але якщо він був нещасливий, відчуваючи себе в пастці, — я б його відпустила. Чесно, відпустила б. Я ніколи не хотіла нікого утримувати. Я просто хотіла, щоб він був щасливіший.

Її обличчя перекосилось, і я обійняла її за плечі. Її волосся пахло лаком та тушкованою бараниною.

— Ну-ну, стара. — Фред підвівся та ніяково поплескав її по плечу. — Я переконаний, що він знав: ти завжди хотіла йому тільки найкращого.

— Ти так думаєш? — перепитала вона тремтячим голосом.

Фред упевнено кивнув.

— Звісно. І твоя правда: у ті часи було інакше, ніж тепер. Ти ні в чому не винна.

— Дафно, було дуже сміливо з твого боку поділитися з нами цим. Дякую. — Марк співчутливо усміхнувся. — Це чудово, що ви всі починаєте рухатися далі. Я знаю, що іноді кожен день вимагає просто нелюдських зусиль — навіть щоб просто його пережити.

Я глянула вниз — Дафна й досі тримала мене за руку. Наші пальці переплелись, і я міцно стисла її долоню у відповідь. І тут — я навіть не встигла подумати — я почала говорити.

— Я зробила дещо, що б зараз хотіла змінити.

До мене повернулося кілька облич.

— Я познайомилася з дочкою Вілла. Вона просто нізвідки ввірвалась у моє життя. Я думала, вона допоможе мені пережити його смерть, але замість того я відчуваю…

Усі витріщалися на мене. Фред корчив якусь пику.

— Що таке? — запитала я.

— А хто такий Вілл? — поцікавився Фред.

— Ти ж казала його звали Білл.

Я трохи осунулась на стільці.

— Вілл — це і є Білл. Раніше мені було дивно називати його на ім’я.

Почулося загальне зітхання. Дафна поплескала мене по руці.

— Нічого, дорогенька. Це ж лише ім’я. У минулій групі в нас була жінка, яка взагалі все вигадала. Вона розповідала, що в неї дитина померла від лейкемії, а виявилося, що в неї і золотої рибки ніколи не було.

— Усе гаразд, Луїзо. Можеш із нами поговорити про це. — Марк подивився на мене своїм особливим співчутливим поглядом. Я трохи всміхнулася йому, щоб дати зрозуміти, що оцінила його погляд. І що Вілл — не золота рибка. Та яка, в біса, різниця? У мене не менш заплутане життя, ніж у них усіх.

Я розповіла, як з’явилася Лілі і як я думала, що зможу допомогти. Думала, що зможу возз’єднати їхню родину — і всі будуть щасливими. І про те, якою наївною дурепою виявилась.

— Я наче підвела Вілла. І його, і всіх інших — знову. А тепер вона зникла — і я постійно думаю, що б я могла зробити інакше. Насправді ж, я просто не впоралася. Я була недостатньо сильною, щоб узяти все під контроль і допомогти.

— Але твої коштовності! Їх же вкрали! — Друга волога пухка долоня Дафни накрила мою. — Ти мала повне право сердитися!

— Те, що в неї немає батька, ще не дає їй права поводитися як паскуда, — зауважив Суніл.

— Я взагалі думаю, що ти вчинила дуже шляхетно, коли дозволила їй залишитися. Я б, мабуть, не дозволила, — зізналася Дафна.

— Луїзо, а її батько зробив би інакше, як ти гадаєш? — Марк налив собі ще кави.

Шкода що в нього тут немає нічого міцнішого.

— Не знаю. Але він умів брати все під контроль. Навіть незважаючи на те, що він не рухав ані ногами, ані руками. Він би не дав їй робити тих дурниць. Він точно би привів її якось до ладу.

— А ти точно його не ідеалізуєш? Ми говорили про ідеалізацію на восьмому занятті. Я постійно роблю з Джиллі майже святу, правда, Марку? — поділився Фред. — Я забуваю, що вона вічно розвішувала свої панчохи в душі і це доводило мене до сказу.

— Її батько, може, теж нічого б не міг із нею вдіяти. Ти не можеш цього знати. Може, вони б ненавиділи одне одного.

— Судячи з твоїх розповідей, вона непроста дівчина, — додав Марк. — І ти дала їй стільки шансів, скільки могла. Луїзо, іноді… іноді рухатися вперед — значить захищати свої інтереси. І ти в глибині душі сама це знаєш. Якщо Лілі принесла лише негаразди та хаос у твоє життя, тоді ти, мабуть, просто дійшла єдиного правильного рішення.

— Так, так. — Присутні закивали. — Не будь надто суворою із собою. Ти ж лише людина.

Вони всі були такі милі, так доброзичливо мені всміхалися, так хотіли, щоб мені стало трохи краще. Я майже їм повірила.

У вівторок я попросила Віру прикрити мене на десять хвилин — пробурмотіла щось про жіночі проблеми, і вона відразу закивала, мовляв, «жіноче життя — одні суцільні проблеми», та пообіцяла розповісти про свою міому. Я побігла в найменш відвідуваний жіночий туалет із ноутбуком у сумці — лише тут Річард мене б не побачив. На форму я накинула сорочку, ноутбук примостила коло раковин, а сама розташувалася перед монітором. Після цього я підключилася до безкоштовного (щоправда, лише півгодини) інтернету аеропорту — і рівно о п’ятій вийшов на зв’язок містер Гопнік, я ледь устигла зняти свою кучеряву перуку ірландської танцівниці.

Незважаючи на те, що я бачила лише не дуже якісне зображення обличчя містера Гопніка, відразу було зрозуміло, що він багатий. У нього було гарно підстрижене волосся кольору солі з перцем, а його погляд навіть на маленькому екрані передавав владність. Говорив він коротко й по-діловому. І до того ж за його спиною на стіні висіли картини старих майстрів у золочених рамах.

Він не став питати про мою освіту, навички та резюме. Його не зацікавило навіть, чому під час співбесіди за мною розташована сушарка для рук. Він проглянув якісь документи, а потім запитав про мої стосунки з Трейнорами.

— Хороші! Тобто я думаю, що вони можуть дати мені хороші рекомендації. Я нещодавно бачилася з ними обома з деяких причин, так що стосунки в нас хороші, навіть незважаючи на… на обставини…

— Обставини закінчення вашого співробітництва, — підказав він низьким рішучим голосом. — Так, Натан докладно розповів мені про цю ситуацію. Ви опинились у непростій історії.

— Так, непростій. — Запала недовга тиша. — Але для мене це було честю. Бути частиною життя Вілла.

Він щось занотував.

— А чим ви відтоді займалися?

— Я трохи подорожувала, здебільшого Європою. Було… цікаво. Мені сподобалося — це дозволяє подивитися на все трохи інакше. — Я спробувала всміхнутися. — Зараз я працюю в аеропорту, але це не зовсім… — За моєю спиною відчинилися двері, і увійшла жінка з валізою на коліщатах. Я трохи пересунула комп’ютер, сподіваючись, що він не почує, як вона зайде в кабінку. — Це не зовсім те, чим я хотіла б займатися на тривалу перспективу.

«Будь ласка, пісяй тихо!» — подумки просила я жінку.

Містер Гопнік поставив мені декілька запитань про мої обов’язки на теперішній роботі та про зарплатню. Я щосили намагалась ігнорувати звук зливу унітаза та дивитись у монітор. З кабінки вийшла жінка.

— І що б ви хотіли… — Жінка пролізла повз мене до сушарки для рук. Та гучно заревла, і містер Гопнік спохмурнів.

— Зачекайте декілька секунд, будь ласка, — я затулила пальцем те, що, як я сподівалася, було мікрофоном. — Пробачте, — звернулася я до жінки, перекрикуючи шум. — Сушаркою не можна користуватися: вона зламана.

Вона повернулася до мене, а потім знову глянула на пристрій.

— Ні, не зламана. Тут же немає таблички, правда?

— Неочікувано згоріла. Це дуже небезпечно.

Вона знову підозріло глянула на сушарку, прибрала руки й вийшла. Я поставила під двері стілець, щоб ніхто не міг увійти, і знову повернула ноутбук до себе.

— Пробачте, будь ласка. Довелося зустрітися з вами під час роботи, і я…

Містер Гопнік вивчав якісь папери.

— Натан повідомив, що з вами недавно стався нещасний випадок.

— Так. — Я глитнула. — Але мені вже набагато краще. Я вже одужала. Тільки трохи шкутильгаю.

— Ну, це трапляється і з кращими з нас. — Він трохи всміхнувся. Хтось штовхнув двері, і я підперла їх своєю вагою.

— А що було для вас найскладнішим? — запитав він.

— Пробачте?

— Я маю на увазі роботу з Віллом Трейнором. Це мало бути непросто.

Я завагалась. У кімнаті раптом стало дуже тихо.

— Дозволити йому піти, — відповіла я. Раптом на очі навернулися сльози.

Леонард Гопнік уважно глянув на мене крізь декілька тисяч миль. Я змагалася з бажанням витерти сльози з очей.

— Мій секретар з вами зв’яжеться, міс Кларк. Дякую, що приділили мені час. — Він кивнув, і його зображення зникло. Я залишилась перед порожнім екраном віч-на-віч із тим фактом, що знову провалилася.

Увечері я повернулася додому з наміром не думати про співбесіду. Подумки я, наче мантру, повторювала слова Марка. Я обдумувала все, що робила Лілі, всіх її гостей, крадіжку, наркотики, нескінченні повернення серед ночі та старалася подивитися на це крізь призму того, про що ми говорили на зустрічах групи. Лілі була просто втіленням хаосу та безладу, вона лише брала і не давала нічого натомість. Вона була молода і мала біологічний зв’язок із Віллом, але це не означало, що я повинна взяти повну відповідальність за неї або примиритися з тим безладом, який вона лишає по собі.

Стало трохи краще. Справді. Я згадала, як Марк казав: дорога з володінь горя ніколи не буває прямою. Будуть і погані дні, і хороші. Просто сьогодні був поганий день, такий собі вигин моєї дороги — його треба просто пройти, просто пережити.

Я зайшла у квартиру та кинула сумку. Приємно повертатися в таку саму квартиру, якою залишила її вранці. Треба трохи зачекати, а потім написати їй — приїзди Лілі до мене в майбутньому мають бути впорядковані. Я приділю максимум уваги пошуку нової роботи і врешті-решт хоч трохи подбаю про себе. Треба дати собі можливість загоїти рани. Ну й досить на цьому, бо я вже починаю говорити, як Таня Готон-Міллер, і мене це бентежить.

Я глянула на пожежний вихід. Ну що ж, перший крок — знов піднятися на той дурний дах. Без паніки залізти туди і посидіти хоч із півгодини. Подихати повітрям та покласти край цій сміхотворній владі частини квартири над моєю уявою.

Я зняла форму, одягла шорти та Віллів кашеміровий светр — для впевненості. Цей светр я взяла в нього вдома вже після його смерті, бо відчуття м’якенької тканини на шкірі заспокоювало. Я вийшла в коридор та широко відчинила вікно. Попереду були лише два короткі прольоти залізних сходів. Два прольоти — і я на місці.

— Нічого не станеться, — сказала я вголос і глибоко вдихнула.

Я вилізла на пожежну драбину. Ноги стали неймовірно ватними, але я впевнено сказала собі, що це тільки в мене в голові. Це просто луна від давнього страху. Це можна подолати — як і будь-що інше. У голові почувся голос Вілла:

«Давай, Кларк. Сходинка. Ще одна. Потім ще одна».

Я обома руками вп’ялася в поруччя. Не дивитись униз. Я не дозволяла собі думати про те, на якій я зараз висоті. Про те, як легенький вітерець натякає: минулого разу все закінчилося погано. Про те, що й досі болить стегно. Я подумала про Сема — і лють погнала мене вперед. Е ні — я більше не буду жертвою. Я більше не буду тією людиною, з якою щось просто трапляється.

На цих думках я дісталася кінця драбини. Ноги вже трусилися. Я мішком перелізла через парапет — тільки б він не зник піді мною — та повалилася на дах на всі чотири. Почувалася слабкою, вся вкрилася липким потом. Краще так і постояти із заплющеними очима, доки мозок зможе усвідомити, що я вже на даху. Я змогла. Я сама контролювала свою долю. Буду сидіти тут, аж доки зможу знов почуватися нормально.

Я повільно сіла на п’яти, тримаючись руками за надійну стіну парапету за моєю спиною. Зробила повільний, глибокий вдих. Наче нормально. Нічого піді мною не рухалося. Я змогла. Можна розплющити очі. І тут у мене перехопило подих.

Навколо мене панувало квітуче царство. Замість мертвих рослин у горщиках, що я закинула багато місяців тому, вивергалися кольорові фонтани червоних та фіолетових квітів. З’явилися два нових кашпо, що рясно квітнули крихітними блакитними пелюстками. Коло однієї з лав стояв розписаний горщик із японським кленом, який легенько дріботів листям на вітрі.

Сонячний куточок даху біля південної стіни прихистив два ящики для розсади, у яких на кущиках висіли маленькі помідори чері. Поруч купкою лежали ще помідори з кучерявими листочками. Я повільно підійшла до них. Пахло жасмином. Зіпершись на залізну лавку, я сіла, відчуваючи під спиною подушку з моєї вітальні.

Неймовірно — така оаза спокою та краси на моєму безплідному даху. Я згадала, як Лілі відламала мертву гілочку та з усією серйозністю почала мені дорікати за те, що я дозволила рослинам померти. Згадала, як вона зауважила «троянди Девіда Остіна», коли побачила кущі в саду місіс Трейнор. І згадала ті дивні купки бруду в коридорі.

Голова просто впала на руки.

17

Я двічі писала Лілі повідомлення. Перший раз подякувала за її працю над моїм дахом. «Там просто чудово! Шкода, що ти мені не сказала». І ще через день у наступній есемесці я написала, що мені шкода, що наші відносини стали такими напруженими, і якщо їй захочеться говорити про Вілла знову, я з радістю відповім на її запитання. Я також додала, що, сподіваюся, вона побачиться з містером Трейнором та познайомиться з його дочкою, бо вкрай важливо зберігати сімейні зв’язки.

Вона не відповіла. І мене не надто це здивувало.

На наступні два дні той дах став для мене болючим зубом. Я постійно ходила поливати рослини та відчувала свою провину. Прогулюючись між яскравими квітами, я думала про незліченні години, що вона провела тут. Про те, як непросто їй було підняти сюди мішки з ґрунтом та горщики, поки мене не було вдома. Я знов і знов згадувала, як ми жили разом, і поверталася до тієї самої думки: а що я могла вдіяти? Не в моїх силах було змусити Трейнорів прийняти її так, як їй хотілося. Не в моїх силах було зробити її щасливішою. Це міг зробити тільки той, кого більше не було.

Коло мого будинку стояв мотоцикл. Я припаркувалася та пошкутильгала в крамницю через дорогу по молоко. Страшенно стомилася після зміни. У повітрі висіла мжичка, тому я низько нахилила голову. Коли я врешті підвела очі, то біля під’їзду помітила знайому форму. Серце зробило кульбіт.

Я пройшла повз нього, риючись у сумочці в пошуках ключів. Та чого ж мої пальці стають наче ті сардельки, коли я хвилююся?

— Луїзо?

Ключі ніяк не знаходилися. Я знов перевернула всю сумочку: гребінець, серветка, монетки. От чортівня! Поплескала себе по кишенях, намагаючись згадати, куди ж я їх поділа.

— Луїзо.

Шлунок стисло — ключі залишились у кишені джинсів, які я зняла, одягаючись зранку на роботу. Пречудово.

— Неймовірно. Ти справді збираєшся просто ігнорувати мене? Що, просто отак?

Я глибоко вдихнула та повернулась до нього, розпрямляючи плечі.

— Семе.

Він мав утомлений вигляд. Підборіддя посіріло від щетини. Мабуть, щойно зі зміни. Ох, не треба було звертати уваги на це все. Я втупила очі кудись ліворуч від його плеча.

— Ми можемо поговорити?

— Не думаю, що це має сенс.

— Сенс?

— Я все зрозуміла. Навіщо взагалі ти тут?

— Я тут, бо щойно закінчив паскудну зміну в шістнадцять годин, відвіз Донну і вирішив спробувати з’ясувати, що ж між нами сталося. Бо я ні чорта не второпаю.

— Та ну?

— Нічогісінько.

Ми дивились одне на одного. Чому я раніше не помічала, який же він огидний? Абсолютно неприємна людина. Як я могла бути такою сліпою від жаги до нього, коли кожну частинку мене просто відраза до нього бере? Я ще раз спробувала знайти ключі. Мені не вдалося — схотілося копнути ті кляті двері.

— Так що, може, ти мені щось поясниш? Луїзо, я втомився, я не хочу грати в ці ігри.

— О, ти не хочеш грати в ігри? — У мене вийшов якийсь гіркий смішок.

Він зітхнув.

— Ну добре. Давай так: одне запитання — і я піду. Чому ти не береш трубку?

Я повірити в це не могла.

— Бо я хто завгодно, тільки не ідіотка. Ну, тобто, може, я й була ідіоткою — бо мене попереджали, а я просто проігнорувала це. Так ось, я не беру трубку, бо ти чортів сучий син, ясно?

Я почала збирати те, що повипадало в мене з сумочки. Усе моє тіло пашіло гнівом, наче внутрішній термостат зірвало.

— Ти ж у нас такий молодець, ага! Чортів красунчик, еге ж? Якби ти не був такою жалюгідною сволотою, то, може б, і вразив мене! — Я випросталася та застебнула сумочку. — Подивіться тільки на Сема, такий дбайливий батько! Такий чутливий, такий зворушливий! А що ж насправді? Ти так зайнятий тим, щоб залізти під кожну спідницю, що навіть не помічаєш страждань власного сина!

— Власного сина?

— Саме так! Бо ми — ми слухаємо його! Звісно, я не маю права розповідати про те, що чую на зустрічах. Але він сам тобі ніколи того не скаже — бо він лише підліток! Він абсолютно нещасний — і не тільки через втрату мами, а й через те, що ти ніяк не припиниш проводити половину міста через своє ліжко!

Я вже кричала, затиналася, махала руками. Самір разом із братом спостерігали за мною крізь вітрину. Начхати. Може, в мене більше й не буде можливості все це сказати.

— Так, я знаю, я була досить дурною, щоб стати однією з тих жінок! Але для нього — і для мене — ти сучий син, так і знай. Саме через це я з тобою не розмовляю! І ніколи не розмовлятиму!

Він потер голову.

— А ми зараз говоримо про Джейка?

— Звісно, ми говоримо про Джейка! Скільки взагалі в тебе синів?

— Джейк мені не син.

Я витріщилась на нього.

— Джейк — син моєї сестри. Мій племінник.

Мені знадобилося декілька секунд, щоб це усвідомити. Сем уважно на мене дивився — брови насуплені, наче й сам намагається щось зрозуміти.

— Але… ти ж по нього приїздиш… Він живе з тобою…

— Я забираю його по понеділках, бо його батько на зміні. І він зі мною не живе — він іноді в мене ночує.

— Джейк… не твій син?

— У мене немає дітей. Принаймні я про них не знаю. Хоча зізнаюся, що твоя історія з Лілі змушує іноді замислитися.

Я згадала, як він обіймав Джейка, та прокрутила в голові з десяток наших розмов.

— Але я ж бачила вас тоді… коли ми вперше зустрілися… Ти його обійняв… а коли ми розмовляли, він закотив очі, наче… — Сем схилив голову. — Господи… так ті жінки…

— З тими жінками спав не я.

Ми стояли посеред вулиці. Самір уже навіть вийшов на поріг, щоб на нас витріщатися. До нього приєднався ще один його брат. Усі люди на зупинці теж на нас дивилися. Сем кивнув на двері.

— То що, може, тепер поговоримо всередині?

— Так-так… Ой… я не можу. Я, здається, забула ключі.

— А запасні?

— У квартирі.

Він провів долонею по обличчю та глянув на годинник. Було ясно, що він страшенно втомився. Я позадкувала на крок.

— Так, їдь додому. Поговоримо завтра. І — вибач.

Дощ посилився до справжньої літньої зливи. Дорогою вже струменіли цілі потоки води. Самір із братами по той бік вулиці сховались у крамниці.

Сем зітхнув, глянув у небо, а потім знов на мене.

— Постривай-но.

Він позичив у Саміра велику викрутку та повів мене до пожежної драбини. Я двічі посковзнулася на слизькому металі, і він притримав мене рукою. Від його дотику мене прошивало чимось гарячим. Коли ми дійшли до мого поверху, він встромив викрутку в раму вікна та почав штовхати її вгору. Вона доволі швидко подалася.

— Ось і все. — Він руками підняв раму та повернувся до мене з дещо осудливим обличчям. — Надто легко як для самотньої жінки в цьому районі.

— Ти не схожий на самотню жінку.

— Та я серйозно.

— Семе, все нормально.

— Ти не розумієш. Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.

Я спробувала всміхнутись, але мої коліна трусились, а долонями я трималася за слизькі поруччя. Я пройшла повз нього до вікна непевною ходою.

— Ти в нормі?

Я кивнула. Він узяв мене під лікоть, допомагаючи залізти у вікно моєї квартири. Я ввалилася на килим, чекаючи, доки мені покращає. Я вже дні чотири не спала нормально, тому зараз почувалася півмертвою від утоми — раптом гнів та адреналін, що підтримували в мені життя, зникли.

Сем заліз усередину та зачинив за собою вікно, роздивляючись поламаний замок. У коридорі стояла темрява, дощ приглушено дріботів по даху. Сем покопирсався в кишенях і серед різного мотлоху відшукав невеличкий цвях. Ручкою викрутки він забив його під кутом так, щоб із вулиці ніхто не міг відчинити вікно, а потім важко підійшов до мене та простягнув руку.

— Ось чому так добре бути будівельником на півставки — завжди десь у кишені є цвях. Ну давай. Якщо сидітимеш тут — так і не встанеш ніколи.

Йому прибило дощем волосся, і шкіра виблискувала краплями у світлі коридору. Він підняв мене на ноги, і я поморщилася від болю.

— Що, стегно?

Я кивнула.

— Якби ти тільки вчасно казала… — зітхнув він.

Під очима від утоми пролягли тіні. На зовнішньому боці лівої руки красувалися дві довгі подряпини. Що там у нього сталося минулої ночі? Він зник на кухні, почувся звук відкритого крана, і за мить він повернувся зі склянкою води та двома таблетками.

— Узагалі-то я не маю права тобі цього давати. Але так ти зможеш нормально спати до ранку.

Я з вдячністю їх узяла. Він спостерігав за мною.

— Ти хоч іноді дотримуєшся правил?

— Тільки якщо вони мають сенс. — Він узяв порожню склянку. — Ну то що, між нами все гаразд, Луїзо Кларк?

Я кивнула.

— Я подзвоню завтра. — Почувся довгий видих.

Не знаю, що мене спонукало, але я взяла його за руку, і він повільно стис мою долоню у відповідь.

— Не йди. Вже пізно. І їхати на мотоциклі небезпечно.

Я взяла в нього викрутку та кинула її на килим. Він спрямував на мене довгий погляд, а потім провів рукою по обличчю.

— Не думаю, що від мене зараз багато користі.

— Обіцяю не використовувати тебе для сексуальних утіх. — Я глянула йому в очі. — Сьогодні.

Усмішка повільно осяювала його обличчя — з моїх пліч наче впав тягар, про який я й не здогадувалась.

«Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти».

Сем переступив через викрутку, і я повела його в спальню — мовчки.

Я лежала в тиші моєї маленької квартири, закинувши ногу на великого чоловіка, що мирно сопів. Вага його руки приємно тиснула на моє тіло. Я лежала й дивилася на його обличчя.

«Зупинка серця зі смертельним наслідком. Аварія на мотоциклі, підлітковий суїцид, колоті рани в бандитській сутичці в Пібоді… Іноді видаються такі зміни, що просто…»

«Ш-ш-ш-ш… усе добре. Спи».

Він ледь устиг зняти форму. Роздягнувся до майки та трусів, поцілував мене, заплющив очі та провалився в мертвий сон. Може, треба щось приготувати? Чи прибрати квартиру, щоб я хоч трохи була схожа на людину, яка дає раду своєму життю? А натомість я просто роздяглася до білизни та примостилася поруч. Хотілося просто декілька хвилин полежати з ним, притулитися шкірою до його футболки, відчути його подих. Я просто лежала та слухала, як він дихає. Як узагалі людина може спати так спокійно? Я роздивлялася горбинку на його носі, різні відтінки щетини на підборідді, темні загнуті вії. У пам’яті прокрутилися всі наші з ним розмови — тільки з нової точки зору. Я тепер сприймала його як самотнього чоловіка, люблячого дядька. Яка ж дурна вийшла ситуація! А все через мою помилку!

Я двічі легенько торкнулася його обличчя. Його шкіра трохи пахла антибактеріальним милом, що ніяк не приглушувало природний чоловічий запах. Його рука рефлекторно стисла мою талію. Я перевернулася на спину та почала дивитися на вуличні ліхтарі — нарешті я не сама в цьому місті. Думки кудись попливли…

Він дивиться на мене широко розплющеними очима. А ще за мить усвідомлює, де він є.

— Чуєш…

Я різко прокидаюся. Ще дуже рано, я все одно сонна. Він у моєму ліжку. Моя нога торкається його тіла. На обличчі виникає усмішка.

— Привіт.

— Котра година?

Я повертаюся, щоб глянути на цифри на годиннику.

— Чверть на п’яту.

Світ потихеньку починає ставати на свої місця — неохоче, повільно. За вікном натрієве світло сперечається з темрявою. Під вікнами проїздять таксі та нічні автобуси — а тут лише він і я в теплому ліжку. А ще звук його дихання.

— Я навіть не пам’ятаю, як опинився тут. — Він глянув убік, у вікно. Світло з вулиці впало на його обличчя, і він спохмурнів. Я бачу, як спогади поволі повертаються до нього — таке беззвучне «Ага, зрозуміло».

Він повертає голову — і його губи опиняються коло моїх. Подих теплий та солодкий на смак.

— Я сумував за тобою, Луїзо Кларк.

Хочу сказати йому. Хочу сказати, що не знаю, що відчуваю. Що хочу його — але сама цього боюся. Я не хочу, щоб моє щастя цілковито залежало від когось іншого, не хочу бути заручником долі, якої не контролюю.

Він пильно дивиться на мене, читає думки.

— Не треба думати.

Притягує мене до себе — і всі мої м’язи враз обм’якають. Цей чоловік кожен день бачить межу між життям і смертю. Він усе розуміє.

— Ти надто багато думаєш.

Він проводить рукою по моєму обличчю. Я мимоволі, майже рефлекторно, повертаюся до нього та притискаюсь руками до його долоні.

— Що, просто жити? — шепочу.

Він киває, а потім цілує мене. Цілує повільно і так солодко, що моє тіло вигинається, і я вся стаю одним бажанням.

Чую його голос — низький, просто у вухо. Він називає моє ім’я — так, наче це щось надзвичайно цінне для нього.

Наступні три дні злились у мішанину вирваних для побачень ночей та коротких зустрічей. Я пропустила збори «Жити далі» про ідеалізацію, бо він приїхав саме тоді, коли я збиралася виходити, натомість ми перетворилися на клубок рук та ніг — і не змогли відірватись, аж поки мій кухонний таймер не повідомив, що йому час їхати забирати Джейка. Двічі він чекав на мене вдома, коли я поверталася зі зміни, — його поцілунки в шию та великі долоні на стегнах допомагали якщо не забути, то принаймні закинути якнайдалі в комору свідомості принизливу роботу в «Трилиснику та конюшині».

Я хотіла, хотіла йому опиратись — але не могла. У мене паморочилося в голові, я не могла сконцентруватися, не висипалась. У мене навіть почався цистит — та мені було начхати. Мугикаючи під ніс, я доживала до кінця робочого дня: фліртувала з бізнесменами, радісно всміхалась у відповідь на скарги Річарда. Його бісило моє щастя, він жував щоки та прискіпувався до будь-якої дрібниці.

А мені було все одно. Я співала в ду´ші, ночами лежала без сну та мріяла. Я почала носити свої старі яскраві плаття. Я дозволила собі існувати у своїй бульбашці щастя — хоч і знала, що бульбашка рано чи пізно лусне.

— Я сказав Джейкові, — повідомив Сем. У нього була перерва на півгодини, і вони з Донною зупинилися коло мого дому пообідати — я якраз була вдома перед вечірньою зміною. Я всілася поруч із ними на передньому сидінні швидкої.

— Що сказав?

Він приготував бутерброди з моцарелою, помідорами чері та базиліком. Помідори він сам вирощував у себе на городі, і вони просто вибухали смаком у мене в роті. Те, як я харчувалася, коли жила сама, просто нажахало його.

— Що ти вважала мене його батьком. Я давно не бачив, щоб він так реготав.

— Ти ж не сказав йому, що я розбазікала про те, що його батько плаче після сексу?

— Я колись знала такого чоловіка, — втрутилася Донна. — Він дійсно ридма ридав. Мене це страшенно збентежило — у перший раз я навіть подумала, що зламала йому пеніс.

У мене аж щелепа впала.

— Ага. Правда. У нас було декілька викликів на таке.

— Було, — підтвердив Сем. — Ти б дуже здивувалась, якби дізналася, як часто нам доводиться бачити різні травми сексуального характеру. Я розкажу, коли доїси. — Він кивнув на бутерброд, що я тримала в руках.

— Травми сексуального характеру. Пречудово. Ніби в моєму житті й так замало приводів для хвилювання.

Він відкусив шматок бутерброда та глянув на мене скоса.

— Не хвилюйся. Якщо що — я скажу.

— Ну, коли вже зайшла про це мова, друже, — Донна відкрила банку нескінченних енергетиків, — то знай: я до тебе на виклик не поїду.

Мені подобалося бувати в них у машині. Вони спілкувалися між собою із сарказмом, звичним для людей, що бачили та лікували чи не всі можливі людські жахіття. Вони постійно жартували — нерідко «по-чорному», — і я, сидячи між ними, відчувала себе, як не дивно, на своєму місці. Бо моє життя, хоч яким дивним воно було, на цьому тлі здавалось абсолютно нормальним.

Під час наших спільних обідів я дізналася багато про що:

— Жодна людина у віці за сімдесят ніколи не скаржиться на біль від процедур — навіть якщо їй мало не відірвало кінцівку.

— Ті самі літні люди майже завжди перепрошують за «незручності», яких вони завдають.

— Термін «пацієнт ОВ» — не науковий, це означає «пацієнт обмочився й відключився».

— Вагітні жінки вкрай рідко народжують у машині швидкої (цей факт мене розчарував).

— Тепер ніхто не вживає терміна «водій швидкої». Особливо водії швидкої.

— Завжди трапляються чоловіки, які на прохання оцінити свій біль за шкалою від одного до десяти відповідають «одинадцять».

Та коли Сем повертався зі зміни й розповідав про свій день, враження були не з веселих: самотні літні люди; товстуни, не в змозі відірватися від екрана телевізора, — надто важкі, щоб навіть спуститися сходами на вулицю; молоді матері, які ні слова не розуміють англійською і не виходять із дому, цілодобово опікуючись мільйоном дітей — не можуть навіть покликати на допомогу, коли виникає потреба; люди в депресії; хронічно хворі та емоційно залежні.

Іноді в нього складалося враження, що це якийсь вірус, і після роботи доводилося змивати з себе меланхолію разом із запахом антисептику. А ще були самогубства: під колесами поїздів та в тиші ванних кімнат. Часто тіла не знаходили цілими тижнями або місяцями — аж доки когось не почне бентежити запах чи стос пошти біля дверей.

— Тобі буває страшно?

Він був завеликий для моєї маленької ванни. Вода почервоніла — у нього був виклик до пацієнта з вогнепальним пораненням, і Сема всього залило його кров’ю. Дивно, як швидко я звикла до присутності голого чоловіка поруч. Особливо чоловіка, який і сам може рухатися.

— Якщо боїшся — ця робота не для тебе, — просто відповів він.

Перш ніж стати лікарем швидкої, Сем служив в армії. До речі, такий кар’єрний шлях був звичною річчю.

— Їм подобаються колишні солдати — нас нелегко налякати, ми вже все це бачили. При цьому п’яні діти лякають мене набагато більше за всіх тих талібів.

Я сіла на кришку унітаза біля ванної та оглянула його тіло в рожевуватій воді. Навіть незважаючи на його розміри та силу, мені було страшно за нього.

— Хей. — Він побачив щось на моєму обличчі та простяг до мене руку. — Усе нормально. Правда. У мене нюх на проблеми. — Його пальці переплелися з моїми. — Щоправда, це не найкраща робота для сімейної людини. Моя колишня не витримала — усі ці довгі зміни, робота ночами, цей безлад.

— Рожева вода у ванні.

— І це також. Пробач. На станції не працює душ. Мені, мабуть, треба було спочатку заскочити додому. — Він кинув на мене такий погляд, що я зрозуміла: він і не думав заїжджати додому.

Сем витяг пробку, випустив трохи води та відкрив крани.

— Розкажи про неї. Про твою колишню. — Аби тільки голос звучав спокійно. Я не збираюся бути однією з тих жінок. Навіть якщо він виявився і не таким чоловіком.

— Іона. Працювала турагенткою. Мила дівчина.

— Ти не був у неї закоханий.

— Чого б це?

— Ну, про дівчат, у яких закохуються, не кажуть потім «мила». Це як «давай залишимося друзями» — так кажуть, коли не було сильних почуттів.

— А що ж тоді кажуть, якщо були закохані? — здивувався він.

— У такому випадку набирають дуже серйозного вигляду і кажуть: «Карен. Не дівчина, а нічний кошмар». Або: «Я не хочу про це говорити».

— Може, й твоя правда, — задумався він. — Але якщо чесно, то відтоді, як померла сестра, я не дуже-то й прагну якихось почуттів. На мене це дуже вплинуло — ті її останні місяці. Я допомагав доглядати Елен. Рак робить страшні речі. Батька Джейка це просто розбило. Багато хто не витримує. Я був їм потрібний. Я, мабуть, єдиний, хто там тримався вкупі, бо не могли ж ми всі здати… — Якусь мить ми сиділи в тиші. Не знаю, від чого почервоніли його очі: від мила чи від суму. — Так що тоді хлопець із мене був такий собі. А в тебе що? — Він знов повернувся до мене обличчям.

— Вілл.

— Ну звісно. І відтоді нікого не було?

— Нікого, про кого варто було б говорити. — Я знизала плечима.

— Кожен вибирається звідти по-своєму. Так що не вимагай від себе надто багато.

Його шкіра була вологою та теплою. Стало надто гаряче тримати його за руку, і я відпустила. Він почав мити волосся. Я сиділа та спостерігала за ним — мені це подобалося. Його м’язи красиво здіймалися під блискучою від води шкірою. Волосся він мив енергійно та завзято, а потім ще й трусив головою, наче мокрий пес.

— О, до речі, у мене була співбесіда, — повідомила я, коли він закінчив митися. — На вакансію в Нью-Йорку.

— У Нью-Йорку? — Його брова злетіла вгору.

— Та я не отримала роботи.

— Шкода. Я завжди хотів мати бодай одну причину поїхати в Нью-Йорк. — Він занурився під воду так, що на поверхні лишився тільки рот. — Але ти ж зможеш лишити собі той костюм ельфа?

У мене раптом змінився настрій. Я просто як була, в одязі, залізла до нього у ванну та почала цілувати — а він засміявся й почав бризкати на мене. Добре мати таку надійну опору у світі, де так легко впасти.

Я зрештою доклала зусиль та прибрала квартиру. У свій вихідний купила крісло, журнальний столик та невеличку картину в рамі, яку повісила коло телевізора. Тепер принаймні складалося враження, що тут хтось живе. Я купила також нову постільну білизну та дві подушки. Увесь мій вінтажний одяг переїхав у шафу, так що тепер тут замість дешевих джинсів та люрексової міні-сукні майоріли найрізноманітніші кольори. Моя бездушна квартира стала якщо й не домом, то хоча б чимось привітним.

Милістю якихось богів розкладу в нас із Семом збіглися вихідні. Цілих вісімнадцять годин, протягом яких він не муситиме слухати сирену, а я — ірландські сопілки чи скарги на смажений арахіс. Разом із Семом час чомусь плинув удвічі швидше, ніж зазвичай. Я придумала для нас двох безліч занять, та половину з них миттєво відкинула як занадто романтичні. Чи варто взагалі проводити так багато часу разом?

Я ще раз написала Лілі. «Лілі, будь ласка, вийди на зв’язок. Я знаю, ти сердишся — але подзвони мені. Твій сад просто чудовий! Розкажи мені, як правильно його доглядати, будь ласка. До речі, а що робити, якщо кущі помідорів виростають зависокими? Це нормально? Може, ще раз сходимо на танці? Що скажеш? Цілую». Тільки-но я натиснула «надіслати», у двері подзвонили.

— Привіт. — Він затулив собою вхід, тримаючи сумку з харчами в одній руці та ящик з інструментами в другій.

— Господи, та ти ж просто втілення всіх жіночих бажань!

— Полички, — повідомив він без жодної реакції. — У тебе не вистачає поличок.

— О так, продовжуй…

— А ще нормальної їжі.

— Ось і оргазм.

Він розсміявся та поставив ящик у коридорі. Коли ми зрештою припинили цілуватися, він пішов на кухню.

— Може, сходимо в кіно? Там уранці пусті зали — хоч якісь привілеї від того, що працюєш у нічну зміну, еге ж?

Я подивилася на екран телефону.

— Тільки ніяких кривавих фільмів. Кров мені вже набридла, — продовжив він і глянув на мене. — Що? Що таке? Я зруйнував твої плани щодо «Зомбі — пожирателі плоті — 15»? Що?

Я спохмурніла.

— Ніяк не можу вийти на зв’язок із Лілі.

— Ти ж казала, вона поїхала додому.

— Поїхала. Але не відповідає. Думаю, вона дуже на мене розізлилася.

— Та її ж друзі тебе обікрали! Це ти маєш злитися!

Він почав розвантажувати продукти: салат, помідори, авокадо, яйця, трави. Усе це поступово заповнювало мій майже порожній холодильник. Я почала писати ще одне повідомлення, і він глянув на мене:

— Ну годі вже. Може, вона просто загубила телефон? Десь у клубі. Або в неї немає грошей на рахунку. Ти ж знаєш цих підлітків. Ну або ж просто в неї немає настрою. Дай їй час розібратися зі своєю нервовою системою.

Я взяла його за руку та зачинила холодильник.

— Ходімо, я дещо тобі покажу. — Його очі спалахнули якимось світлом. — Та ні, зіпсований же ти чоловік. Із цим доведеться трохи почекати.

Сем стояв на даху та роздивлявся навколо.

— І ти не знала про це?

— Гадки не мала.

Він сів на лавку, я — поруч. Навколо нас усюди були квіти.

— Я почуваюся просто жахливо. Я звинуватила її в тому, що вона зруйнувала все, до чого торкалася. А вона тут створила все це.

Він переступив через кущики помідорів та труснув головою.

— Ну тоді давай поїдемо з нею поговоримо.

— Правда?

— Тільки спочатку пообідаємо. Потім сходимо в кіно. А потім поїдемо до неї додому — так вона точно не зможе тебе проігнорувати. — Він підніс мою долоню до своїх губ. — Не хвилюйся. Садок — це добре. Значить, у неї в голові не зовсім смітник.

— Як тобі вдається завжди зробити так, щоб мені стало краще?

— Ну, просто я не люблю, коли ти сумна.

Я не стала казати, що сумною я буваю, лише коли його немає поруч. Я не могла сказати, якою щасливою він мене робив, бо боялася. Мені подобалося, що в холодильнику тепер є їжа. Що я по двадцять разів на день перевіряю телефон, чекаючи на його повідомлення. Що я згадую його оголене тіло на роботі, коли в залі порожньо, — правда, потім мені доводиться терміново думати про поліроль для підлоги чи касові чеки, щоб щоки не червоніли.

«Пригальмуй, — казав мені голос у голові. — Ви надто швидко зближуєтеся».

Він м’яко глянув на мене.

— У тебе така гарна усмішка, Луїзо Кларк. Це одне з декількох сотень того, що мені в тобі подобається.

З хвилину я дивилася йому в очі. Ох і чоловік! А потім ляснула себе по колінах та весело проголосила:

— Ну що? У кіно?

Зал був майже порожній. Ми сіли поруч в останньому ряді — тут хтось відламав підлокітник. Сем годував мене попкорном зі стаканчика, що розмірами більше нагадував відро для сміття, а я намагалася не думати про його важку руку в мене на нозі, бо це серйозно заважало стежити за сюжетом.

Ми дивились американську комедію про двох не схожих один на одного копів, яких випадково сприйняли за злочинців. Не те щоб кіно було дуже смішне, але я все одно сміялася. Сем підніс до моїх губ величезну брилу солоного попкорну — я взяла її до рота й раптом захотіла вкусити його за палець. Він глянув на мене і повільно похитав головою.

Я ковтнула попкорн і прошепотіла:

— Ніхто ж не побачить.

— Я вже застарий для такого, — відповів він.

Я повернулася до нього в спекотній темряві та почала цілувати. Відерце попкорну впало на підлогу, і його рука повільно обійняла мене за талію.

І тут у мене задзвонив телефон. Від людей на передніх рядах почулося несхвальне шипіння.

— Пробачте, пробачте. — У залі було лише четверо.

Я злізла із Семових колін та взяла телефон. Номер був мені не знайомий.

— Луїзо?

Мені знадобилася секунда, щоб упізнати голос.

— Зачекайте хвилинку. — Я скривила обличчя та почала просуватися до виходу. — Пробачте, місіс Трейнор. Я тут — ви ще слухаєте? Алло?

У фойє не було ані душі. Зона для черги була порожня. Автомат для холодних напоїв байдуже перемішував кольорові кубики льоду.

— О, дякувати Богу. Луїзо? Я хотіла поговорити з Лілі. — Я притисла телефон до вуха. — Я багато думала про ту нашу зустріч, і мені так шкода. Я, мабуть, здалася вам… — Вона вагалася. — Тому, може, ви б удвох погодилися зустрітися зі мною ще раз?

— Місіс Трейнор…

— Я хотіла б пояснити їй… я просто вже з рік сама не своя. Я приймаю таблетки, і вони заважають тверезо мислити. Я так розгубилася, коли ви прийшли, що потім просто не могла повірити в усе це. Усе це здавалося таким маловірогідним. Але потім… потім я поговорила зі Стівеном — він усе підтвердив, і я декілька днів просто перетравлювала все це… У Вілла була дочка. У мене є онука. Я постійно повторюю ці слова, і… іноді здається, що мені все це наснилося.

Я слухала незвично безладну її мову та іноді щось вкидала:

— Так, так, знаю. У мене теж було таке відчуття.

— Відтоді не можу припинити про неї думати. Я дуже хочу як слід із нею познайомитися. Як ви гадаєте, Луїзо, чи вона погодиться ще раз зі мною зустрітися?

— Місіс Трейнор, вона більше зі мною не живе. Але так. — Я провела рукою по волоссю. — Так, звісно, я в неї запитаю.

Мені не вдалося сконцентруватися на решті фільму, так що я просто тупо дивилася на екран. Сем запропонував піти, і вже на паркінгу коло мотоцикла я розповіла йому про дзвінок.

— Ну ось, бачиш? — Він сказав це так, наче мені треба було цим пишатися. — Їдьмо.

Я підійшла до дверей. Сем чекав біля мотоцикла по інший бік дороги. Цього разу Тані Готон-Міллер не вдасться мене налякати, — я рішуче підняла підборіддя. Озирнулася — Сем підбадьорив мене кивком.

Відчинилися двері, і переді мною з’явилася Таня у лляному платті шоколадного кольору та грецьких сандалях. Вона оглянула мене з ніг до голови, наче вперше побачила — і, вочевидь, мій гардероб не пройшов якийсь її внутрішній тест. (Я того дня була вдягнена у мій улюблений картатий бавовняний сарафан, і її реакція мені не сподобалася.) Якусь мить усмішка ще залишалася на її обличчі, а потім вона впізнала мене:

— Луїза.

— Пробачте, що не попередила завчасно, місіс Готон-Міллер.

— Щось сталося?

— Ну так, сталося. — Я моргнула та відкинула пасмо волосся вбік. — Мені зателефонувала місіс Трейнор, мати Вілла. Вибачте, що турбую, але вона хоче зв’язатися з Лілі. На жаль, телефон Лілі не відповідає, тому я б хотіла попросити вас передати їй моє прохання подзвонити.

Таня дивилася на мене з-під брів ідеальної форми. Я намагалася не надавати обличчю жодних емоцій.

— Чи, може, я б могла з нею переговорити, — додала я.

Запала коротка тиша.

— Чому ви вирішили, що я маю передати їй ваше прохання?

Я глибоко вдихнула та спробувала обережно дібрати правильні слова:

— Я знаю, що у вас непрості почуття до родини Трейнорів, але думаю, що ця зустріч в інтересах Лілі. Я не знаю, чи розповідала вона вам, але перша їхня зустріч із місіс Трейнор пройшла не надто добре, тому вона дуже хоче зустрітися з Лілі ще раз.

— Луїзо, Лілі може робити що захоче. Але я дійсно не розумію, чому ви вважаєте, що мені необхідно мати до цього стосунок.

Я щосили намагалася говорити ввічливо.

— Ем… бо ви її мати?

— З якою вона навіть і не подумала зв’язатися протягом тижня.

Я завмерла. У животі з’явилося щось важке.

— Повторіть, будь ласка?

— Лілі — вона мені не телефонувала. Я думала, може, вона хоч завітає, коли ми повернулись, але ні, це не для неї. Вона думає лише про себе, як завжди. — Таня витягла вперед руку та глянула на свій манікюр.

— Місіс Готон-Міллер, вона мала б бути зараз у вас.

— Що?

— Лілі. Вона переїхала знову до вас — коли ви повернулися з відпустки. Поїхала від мене десять днів тому.

18

Ми стояли в бездоганній кухні Тані Готон-Міллер. Я розглядала блискучу кавоварку з мільйоном кнопок, що коштувала, мабуть, дорожче за мою машину. Ми вже хтозна-вкотре намагалися встановити події минулого тижня.

— Було десь близько пів на дванадцяту ночі. Я дала їй двадцять фунтів на таксі та попросила їхати додому, а мій ключ залишити. Тому я була переконана, що вона вдома. — Мені ставало зле. Я пройшла вздовж бару й назад. — Мені слід було перевірити. Але вона приїздила до мене коли хотіла — і так само кудись щезала. А тоді ми… ми трохи посварилися.

Сем стояв коло дверей та чухав брову.

— І жодна з вас нічого про неї не чула відтоді? — запитав він.

— Я надіслала їй чотири чи п’ять повідомлень. Думала, що вона й досі сердиться на мене.

Кави Таня нам не запропонувала. Вона ходила вниз та вгору сходами, потім зазирнула нагору, глянула на годинник — наче чекала, коли ж ми підемо. Менш за все вона була схожа на матір, яка щойно дізналася, що її дитина зникла. Іноді чулося низьке гудіння пилососа.

— Місіс Готон-Міллер, а хтось узагалі щось про неї чув? Чи можна якось дізнатися, чи отримувала вона взагалі повідомлення?

— Я ж казала, — спокійно говорила вона, — я ж казала вам, що вона за дитина. Та ви ж не слухали.

— Я думаю, нам…

Вона піднесла руку, уриваючи Сема.

— Це не вперше. О ні, зовсім не вперше. Вона й раніше зникала на декілька днів з пансіону. Я вважаю, що це школа винна: вони мають завжди знати, де вона перебуває. Тоді вони нам зателефонували через сорок вісім годин після того, як вона втекла, — і нам довелося залучити поліцію. Я впевнена, що якась дівчина з гуртожитку її прикривала. Я взагалі не розумію, як вони можуть не знати, що когось немає в школі! І це за ті шалені гроші, які ми платимо! Френсіс узагалі збирався подавати на них позов. Йому довелося кинути щорічну зустріч ради директорів, щоб вирішити цю ситуацію. Страшенний був переполох.

Угорі почувся якийсь шум, щось упало, а потім хтось заплакав. Таня вийшла з кухні та погукала:

— Лено! Заради Бога, відведи їх до парку! — і, повернувшись, продовжила: — Вона вживає наркотики. І напивається. Вона вкрала мої сережки з діамантами від «Mappin & Webb» — і не визнає цього. Вони коштують кілька тисяч — я навіть не знаю, що вона з ними зробила. До речі, фотоапарат вона теж украла.

Я подумала про мої коштовності, і в грудях щось набрякло.

— Так що все це доволі передбачуване, — продовжила вона. — Я вас попереджала. А зараз пробачте, я маю піти до хлопців — у них важкий день сьогодні.

— Але ви ж повідомите поліцію? Їй же шістнадцять — і її немає вже десять днів!

— Вони не нададуть цьому значення. Принаймні щойно дізнаються її ім’я. — Таня підняла стрункий довгий палець. — Її виключили з двох шкіл за прогули. Вона отримала попередження за зберігання наркотиків класу «А». Її затримували за пияцтво та асоціальну поведінку. За крадіжку в магазині. На мою дочку в них — як вони там це називають? — справжнє досьє. Якщо навіть поліція знайде її та привезе додому, вона знову зникне, коли їй захочеться.

Мені стало важко дихати. Куди ж вона могла податися? Може, до цього причетний той хлопак, що вештався в мене коло будинку? А ті, з клубу, яких Лілі привела додому? Як я могла не приділити цьому уваги?..

— Усе одно, давайте повідомимо. Вона ж іще дитина!

— Ні, я не хочу втручання поліції. У Френсіса зараз непрості часи на роботі — він щосили намагається втримати свій статус у раді директорів. Він втратить свій бізнес, якщо стане відомо, що має стосунок до якоїсь такої історії.

Щелепа Сема напружилася. Він якусь мить помовчав і зауважив:

— Місіс Готон-Міллер, ваша дочка зараз у небезпеці. Я справді думаю, що треба когось іще залучити до цього.

— Якщо ви викличете поліцію, я просто скажу їм усе те саме, що сказала тільки-но вам.

— Місіс Готон-Міллер…

— Містере Філдінґ, скільки разів ви її бачили взагалі? — Вона сперлася на піч. — Може, ви краще за мене її знаєте? Може, це ви провели безліч безсонних ночей, чекаючи на неї? Може, це ви втратили сон та спокій? Вам доводилося давати пояснення її вчителям та офіцерам поліції? Може, ви вибачалися перед продавцями за крадіжки? Може, ви викупали її кредитку?

— Діти з проблемною поведінкою завжди в зоні ризику.

— Моя дочка — дуже обдарований маніпулятор. Вона просто десь у своїх друзів, як і раніше. Гарантую, що за день чи два вона з’явиться посеред ночі з п’яними криками — тут або в Луїзи під дверима. Буде просити грошей — і ви точно подумаєте, що краще б вона взагалі не приходила. Хтось її пожаліє та впустить — вона буде вибачатися, навісить на себе страшенно сумний вигляд — а за кілька днів приведе додому натовп друзів або щось украде. І все почнеться наново.

Вона відсунула з обличчя пасмо золотавого волосся та глянула Семові у вічі.

— Мені довелося ходити до психолога, щоб упоратися з тим хаосом, який улаштовує моя дочка, містере Філдінґ, — казала далі Таня. — Мені вистачає і її братів з їхніми… проблемами поведінки. І терапія навчила мене дечого: настає такий момент, коли треба дбати про себе. Лілі вже достатньо доросла, щоб самостійно приймати рішення…

— Та вона ж дитина, — заперечила я.

— О так. Правильно. І ви виставили дитину за двері посеред ночі. — Таня подивилася на мене задоволеним поглядом людини, правоту якої щойно доведено. — Не все можна пофарбувати в чорно-біле, еге ж? Хай би як нам того хотілося.

— Ви зовсім не хвилюєтесь?

— Ні. Правда. Я вже багато разів через це пройшла.

Я знову хотіла щось сказати, але вона мене випередила:

— Луїзо, у вас комплекс месії? Мою дочку не треба рятувати. Ну а якби й треба було, то у вас не найкращі рекомендації в цій справі.

Сем обійняв мене, перш ніж я встигла вдихнути. Я вже хотіла відповісти щось дійсно вбивче, але Таня вже відвернулася.

— Ходімо. — Сем штовхав мене до виходу. — Давай, давай.

Ми декілька годин кружляли Іст-Ендом, пригальмовуючи біля груп нетверезих дівчат, які нам свистіли, та біля безхатченків. Потім паркували мотоцикл і перевіряли темні арки під мостами. Заглядали в нічні клуби та розпитували людей про неї, показуючи фото на моєму телефоні. Зайшли в той клуб, куди вона мене водила, а також у декілька горезвісних дір, де продавали алкоголь неповнолітнім. Перевіряли автобусні зупинки та кіоски з фастфудом. Але чим далі, тим сміховиннішими здавалися наші спроби її відшукати серед мільйонів людей у центрі Лондона. Вона могла бути де завгодно — і всюди. Я знову надіслала їй есемеску — казала, що ми терміново її шукаємо. Потім ми повернулися до мене додому, і Сем зателефонував у декілька лікарень, щоб переконатися, що така пацієнтка до них не надходила.

Зрештою, ми всілися на дивані з бутербродами та чаєм. Якийсь час панувала тиша.

— Відчуваю себе найгіршою матір’ю у світі. Хоча я навіть і не мати.

Він нахилився, спираючись ліктями на коліна.

— Не варто себе звинувачувати.

— Варто. Що я за людина, якщо виставила з хати шістнадцятирічну дитину серед ночі й навіть не переконалась, куди саме вона їде? — Я заплющила очі. — Але якщо вона й раніше зникала — це ж іще не означає, що з нею зараз усе гаразд. Може, вона з тих підлітків, які постійно тікають з дому — а потім про них ніхто нічого не знає, аж доки собака не викопає їхні кістки в лісі.

— Луїзо…

— Я мала бути сильнішою. Мала зрозуміти її. Вона ж така молода — треба було подумати двічі. Господи, якщо з нею щось сталося, я ніколи собі цього не пробачу. А десь там хтось вийшов погуляти з собакою — і ось-ось побачить щось, що зруйнує його життя…

— Луїзо! — Сем поклав руку на мою ногу. — Годі вже. Ти ходиш колами. Хоч яка та Таня неприємна, але, може, вона має рацію? І десь години за три Лілі подзвонить у твої двері, і ми всі почуватимемось ідіотами та спробуємо забути про це все, аж доки воно не станеться знову.

— Але чого вона не бере телефон? Вона ж знає, що я хвилююся.

— Може, саме тому вона й ігнорує тебе? — Він глянув на мене. — Може, хоче, щоб ти трохи похвилювалася? Слухай, ну ми більше нічого не можемо сьогодні вдіяти. І мені вже час — завтра ранкова зміна.

Він прибрав тарілки в раковину та сперся на шафки в кухні.

— Пробач, — почала я. — Не найкращий початок стосунків вийшов.

Він нахилив голову.

— Так що, в нас уже стосунки?

— Ну, я не… — почервоніла я.

— Та я жартую. — Він притягнув мене до себе. — Весело спостерігати, як ти намагаєшся себе переконати, що використовуєш мене суто заради сексу.

Як же він приємно пахне. Навіть незважаючи на нотку знеболювального — все одно дуже приємно. Він поцілував мене в маківку.

— Знайдемо ми її, — пообіцяв, перш ніж піти.

Я вилізла на дах і сіла на лавку, у темряві насолоджуючись запахом жасмину, що обплів край ємкості для води. Потім ніжно провела рукою по крихітних фіолетових квіточках обрієти, що рясною хмаркою висіли над теракотовими горщиками. Я глянула через парапет — унизу мерехтіли вулиці. У мене навіть не трусилися ноги. Знову надіслала Лілі повідомлення та почала збиратися спати. Навколо мене тишею зімкнулися стіни квартири.

Я, мабуть, мільйон разів перевіряла екран телефону, а перед сном вирішила ще й переглянути електронну пошту. Нічого. Тільки лист від Натана:

Вітаю! Старий уранці сказав мені, що прийняв рішення запропонувати тобі роботу!!! Побачимось у Нью-Йорку, мала!

19

Лілі

Пітер знову чекає. З вікна вона бачить, що він стоїть коло машини. Він помічає її, махає рукою та самими губами промовляє:

— Ти мені винна.

Лілі відчиняє вікно й дивиться на другий бік вулиці — там Самір виставляє коло дверей ящик з апельсинами.

— Дай мені спокій, Пітере!

— Ти знаєш, що на тебе чекає.

— Ти отримав досить! Просто дай мені спокій!

— Неправильна відповідь. — Він звів брову.

Він довго чекає — Лілі вже дискомфортно від його присутності. Лу повернеться за півгодини. Він настільки часто тут вештається, що й сам уже знає, коли вона повертається. Нарешті він сідає в машину та від’їжджає не озираючись. Висовує з вікна руку з мобільником — і Лілі надходить повідомлення: «Неправильне рішення, Лілі».

Пляшечка — така наче невинна гра. Вона та ще чотири дівчини з пансіону отримали дозвіл поїхати до Лондона. Спочатку вони вкрали помаду в «Boots», купили неймовірно короткі спідниці в «Top Shop» і пішли до клубу — безкоштовно, бо були молоді та вродливі. А адміністратори не ставлять надто багато запитань таким молодим та вродливим. Уже в клубі за ромом з колою вони познайомилися з Пітером та його друзями.

Зрештою, о другій ночі дівчата опинились у чиїйсь квартирі в Мерілебоні[35] — Лілі навіть не могла згадати, як вони туди дісталися. Усі сиділи колом, курили та пили. Вона погоджувалась на будь-які пропозиції. Грали пісні Ріанни. Синє крісло-мішок, яке чомусь пахло освіжувачем повітря. Ніколь знудило у ванні — ото дурепа. Минав час. Друга тридцять. Третя сімнадцять. Четверта. Вона втратила лік часу. Хтось запропонував пограти у «Правда або виклик».

Пляшка крутнулася — її вже встигли перетворити на попільничку, тому навколо полетіли недопалки. Якась дівчина — Лілі не була з нею знайома — обрала сказати правду: минулого року на канікулах вона займалася сексом по телефону зі своїм хлопцем, поки її бабуся спала поруч на двоспальному ліжку. Усі присутні нажахалися з цієї розповіді. Лілі розсміялася.

— Не може бути, — вигукнув хтось.

Пітер весь час на неї дивився. Спочатку їй це подобалося — він був красивішим за багатьох хлопців. Навіть чоловіків. Спочатку вона навіть сміливо відповідала на його погляд — вона ж не така, як усі інші дівчата.

— Давай, крути!

Пляшечка вказала на Лілі, і вона смикнула плечима.

— Виклик, — обрала вона. — Завжди тільки виклик.

— Лілі ніколи ні від чого не відмовляється, — зауважила Джеміма.

Тепер, коли минув час, Лілі почала гадати, чи не подивилася Джеміма якось так на Пітера, коли казала це.

— Ну, ти знаєш, що треба робити.

— Та невже?

— Ні, це неможливо! — Піппа затулила обличчя руками в драматичному жесті.

— Ну, тоді правда.

— Нє, ненавиджу правду, — начхати. Усе одно ці хлопці слабаки. — Лілі байдуже глянула на хлопця: — Що, тут?

— Господи, Лілі.

— Крути пляшку, — сказав хтось із хлопців.

У Лілі не закралося жодних вагань. Вона була трохи п’яна, і їй подобалося поводитись холоднокровно, коли всі інші дівчата пищали та поводились як ідіотки. Фальшивки. Ці дівчата могли порвати будь-кого на хокейному полі, могли говорити про політику та свою майбутню кар’єру в юриспруденції чи морській біології, але в присутності хлопців перетворювалися на сміхотливих дуреп, постійно гралися з волоссям та мастили губи, наче навмисне позбавляли себе найцікавішої частини особистості.

— Пітере…

— Ого, Піте, друже, випало тобі.

Хлопці заулюлюкали та поспішили приховати розчарування чи, може, полегшення від того, що пляшечка вказала не на них. Пітер підвівся на ноги та зустрів її погляд примруженими очима. Він, судячи з його мови, був не такий, як інші хлопці. Набагато крутіший.

— Тут?

— Байдуже. — Вона знизала плечима.

— Тоді в отій кімнаті. — Він показав на двері спальні.

Вона обережно переступила через ноги інших дівчат та пішла в спальню. Одна з дівчат схопила її за ногу та попросила не ходити. Але вона відмахнулась і гордо пішла далі, відчуваючи на собі погляд усіх присутніх. Виклик. Завжди тільки виклик.

Пітер зачинив за ними двері та глянув на Лілі. Ліжко було зім’яте, огидна ковдра мала такий вигляд, наче її не прали століттями. У повітрі пахло чимось затхлим. У кутку — купа брудного одягу. Коло ліжка — повна попільничка. Запала тиша — ззовні не долинало ані звуку.

Вона підняла голову та відкинула пасмо з обличчя.

— І що, ти дійсно цього хочеш? — запитала.

Він повільно й дещо глузливо посміхнувся.

— Так і знав, що ти не наважишся.

— Хто сказав, що я відмовляюся?

Та вона не хотіла цього. Вона вже не бачила в ньому красивого хлопця — очі холодно світилися чимось неприємним. Він поклав руку на блискавку своїх штанів.

Так вони стояли з хвилину.

— Якщо не хочеш — нічого страшного. Ми просто вийдемо та скажемо всім, що ти злякалася.

— Я не казала, що не хочу.

— А що ж ти казала?

Вона не могла нічого придумати. У голові щось загуло. Краще б вона сюди й не приходила.

Він театрально позіхнув.

— Лілі, уже стає нудно.

У двері панічно постукали. Джеміма.

— Лілі, Лілі, не треба. Поїхали вже додому, давай.

— Не треба, Лілі, — повторив він, знущаючись із неї.

Розрахунок. Що найгірше, що може статися? Це ж лише дві хвилини — дві хвилини з її життя. Ні, вона ж не боягузка. Вона доведе йому. Усім їм.

Він тримає пляшку «Jack Daniel’s» у руці. Вона бере пляшку, відкриває та робить два ковтки, дивлячись йому в очі. А потім розстібає його ремінь.

«Фото — або не рахується».

Вона чує його вигуки — вони луною віддаються у вухах. Голова болить — він надто сильно схопив за волосся. Уже пізно відмовлятися. Надто пізно.

Вона підводить очі — і в цей момент клацає камера телефону.

Пара сережок. П’ятдесят фунтів готівкою. Сотня. Проходить тиждень — він продовжує вимагати. Надходить повідомлення: «Може, мені викласти це фото у фейсбук?»

Від того фото хочеться плакати, а він знов і знов його надсилає. Її обличчя, її червоні очі, розмазана туш. Оте в неї в роті. Коли Луїза повертається додому, доводиться ховати телефон під подушку. Той телефон наче стає радіоактивним, отруйним — і його треба постійно тримати коло себе.

«Цікаво, що про тебе подумають твої друзі?»

Інші дівчата відтоді з нею не розмовляли. Вони про все дізналися, бо Пітер відразу показав фото всім присутнім, щойно вони вийшли, і ще довго вдавав, що поправляє застібку на джинсах. Лілі прикидалася, що їй начхати на це. Дівчата витріщилися на неї та швидко відвернулися. Стало зрозуміло, що всі їхні розповіді про секс із хлопцями та мінети були вигадкою. Усі вони — фальшивки. Про все збрехали.

Ніхто не вважав, що вона повелася сміливо. Ніхто не похвалив за те, що вона не боягузка. Вона так і лишилася просто Лілі, шльондрою, дівахою з членом у роті. Її шлунок стискався. Вона ще раз хильнула віскі та сказала їм усім іти під три чорти.

«Зустрінемось у “Макдональдзі” на Тоттнем-Корт-роуд».

А потім її мати змінила замки на дверях, і вона більше не могла брати гроші з її гаманця. Вони також закрили їй доступ до банківського рахунку.

«У мене більше нічого немає».

«Ти що, за дурня мене маєш, маленька багатійко?»

Мамі все одно ніколи не подобалися ті сережки від «Mappin & Webb». Лілі сподівалася, що мама й не помітить. Звісно, вона скорчила милу пику, коли Виродок Френсіс їх подарував, але незрозуміло, навіщо він купив діаманти у формі сердечок, якщо всі знають, що це повний несмак. До її фігури набагато краще підійшли б сережки-підвіски.

Пітер глянув на блискучі сережки як на дріб’язок та засунув їх у кишеню. Він їв біґмак, і на губах залишився майонез — Лілі мало не знудило, коли вона його побачила.

— Хочеш, познайомлю з друзями?

— Ні.

— Може, сходимо випити?

Вона труснула головою.

— Ні. На цьому все. Ці сережки коштують декілька тисяч.

Він скорчив пику.

— Наступного разу щоб була готівка. Нормальна готівка. Лілі, я знаю, де ти живеш. Зрозуміло?

Складалося враження, що його так і не вдасться позбутися. Він присилав повідомлення посеред ночі та будив її — заснути потім вона вже не могла. Знов і знов та фотографія. Негатив фотографії вже відбився на сітківках її очей. Вона кинула школу. Пиячила з незнайомими людьми. Залишалась у клубах чи не до ранку. Аби тільки не лишатися наодинці зі своїми думками та нескінченними есемесками. Вона переїхала туди, де він би не зміг її знайти, — але він знайшов та почав знову годинами сидіти в машині під вікнами будинку Луїзи, слугуючи німим нагадуванням. Декілька разів вона хотіла сказати Луїзі. Але що та могла вдіяти? Луїза й сама — жінка-катастрофа. Так що Лілі нічого не казала, і Луїза планувала зустрічі з бабусею чи дбала про їжу. Лілі залишилася з цим наодинці.

Іноді вона лежала без сну і думала, як воно було б, якби був живий батько. Уявляла, як він виходить, бере Пітера за петельки й наказує ніколи більше не підходити до його дочки. Як він обіймає її за плечі й каже, що все буде добре, що вона в безпеці.

Тільки цього б не сталося — бо він був просто злим на весь світ квадриплегіком, який навіть і жити не хотів. Він би побачив те фото й жахнувся б із відразою.

І вона не винуватила його в цьому.

Востаннє, коли їй було нічого дати, Пітер накричав на неї посеред тротуару на Карнабі-стрит, обзиваючи її нікчемою, шльондрою та малою дурною шалавою. Потім він зупинив машину біля неї та змусив випити дві подвійні порції віскі, щоб вона його не боялась. А потім вона розревлася, бо він почав кричати на неї та називати брехухою.

— Луїза мене виставила за двері. Мама теж. У мене нічого немає.

Люди пробігали повз, відвертаючи очі. Ніхто не спинився, ніхто не сказав ані слова. Чоловік, що кричить на п’яну дівчину у п’ятницю ввечері в Сохо[36], міг мало кого здивувати. Пітер вилаявся та розвернувся, ніби збирався йти, — та Лілі знала, що він не піде. Раптом посеред вулиці зупинилася велика чорна машина і здала назад. Вікно опустилось, і звідти почулося:

— Лілі?

Їй знадобилося декілька секунд, щоб упізнати містера Ґарсайда, бізнес-партнера її вітчима. А може, начальника? Він глянув на неї, потім на Пітера.

— У тебе все добре?

Вона глянула на хлопця, потім кивнула.

Він не повірив їй — вона це бачила. Він припаркувався коло машини Пітера та повільно підійшов до них обох. У нього був владний вигляд, такого нічим не проймеш. Лілі раптом згадала, що мама розповідала: у нього є гелікоптер.

— Лілі, може, тебе відвезти додому?

Пітер трохи підняв руку, тримаючи телефон — мовляв, подумай. І вона просто випалила:

— У нього в телефоні огидна фотографія зі мною, і він погрожує, що всім покаже, та вимагає грошей — а в мене більше нічого немає. Я віддала йому скільки могла — і більше нічого не лишилося. Будь ласка, допоможіть мені.

У Пітера розширились очі — він такого не чекав. Але їй було все одно, вона стомилась, була у відчаї і не хотіла це більше терпіти. Містер Ґарсайд якусь мить дивився на Пітера. Той напружився й вирівняв плечі, немов збирався кинутися до своєї автівки.

— Це правда? — перепитав містер Ґарсайд.

— Тримати фото дівчат у телефоні — не злочин, — усміхнувся Пітер, намагаючись здатися хоробрішим.

— Я це чудово знаю. Але вимагати гроші за їх допомогою — злочин. — Містер Ґарсайд говорив низьким спокійним голосом, наче говорити про чиїсь оголені фото посеред вулиці було цілком пристойною і звичною справою. — Що примусить вас зникнути? — Він опустив руку в кишеню.

— Що?

— Ваш телефон. За скільки ви його мені продасте?

Лілі стало важко дихати. Вона дивилася то на одного, то на другого. Пітер не міг повірити в те, що відбувається.

— Я пропоную вам готівку — за ваш телефон. Звісно, якщо в ньому єдина копія фотографії.

— Я не продаю телефон.

— Тоді я вас, юначе, попереджаю, що маю намір звернутись у поліцію. Вас швидко знайдуть за номерами вашої машини. У мене досить друзів у поліції. На високих посадах, — посміхнувся він зовсім не доброзичливо.

На іншому боці вулиці з ресторану висипала група веселих людей. Пітер глянув на Лілі, потім знову на містера Ґарсайда та підвів голову:

— П’ять штук.

Містер Ґарсайд опустив руку в кишеню та похитав головою.

— Не думаю. Цього, — він відрахував декілька купюр, — досить, на мою думку. Ви наче вже отримали значну частину. Ваш телефон.

Пітер був наче під гіпнозом. Якусь мить він вагався, потім простягнув свій телефон. Ось і все. Містер Ґарсайд перевірив, чи є в ньому картка пам’яті, та опустив у свою кишеню.

— Лілі, думаю, тобі вже час. — Він відчинив дверцята своєї машини для неї.

Вона, наче слухняна дитина, всілася на сидіння. Дверцята з поважним звуком зачинились, і автівка поїхала, залишаючи шокованого Пітера (його було видно в дзеркало заднього огляду) — він теж не вірив у те, що тільки-но сталося.

— Ти в нормі? — Містер Ґарсайд не дивився на неї.

— Це… це кінець?

Він глянув у дзеркала та знов на дорогу.

— Думаю, кінець.

Вона не могла повірити. Не могла повірити, що проблему, яка висіла над нею декілька тижнів, можна було так просто вирішити. Вона глянула на нього та схвильовано попросила:

— Будь ласка, не кажіть мамі та Френсісу.

Він нахмурив брови.

— Не буду, якщо ти не хочеш.

Вона зітхнула довгим подихом.

— Дякую, — тихо мовила.

Він поплескав її по коліну.

— Мерзенний хлопець. Тобі треба обережніше вибирати друзів, Лілі.

Він прибрав руку на ручку автоматичної коробки передач, перш ніж вона встигла відчути його жест.

Містер Ґарсайд навіть оком не змигнув, коли вона сказала, що їй ніде ночувати. Він відвіз її в готель у Бейсвотері[37] і тихо щось пояснив адміністратору. Лілі дали ключ від номера. Вона зраділа, що містер Ґарсайд не став везти її до себе додому — там довелося б усе пояснювати іншим людям.

— Завтра, коли протверезієш, я тебе заберу, — сказав він, ховаючи гаманець у карман піджака.

Лілі важко піднялась у номер 311, упала на ліжко як була, в одязі, та заснула на чотирнадцять годин.

Він зателефонував уранці й запропонував зустрітися за сніданком. Вона сходила в душ і пройшлася по одягу праскою, сподіваючись, що так матиме трохи кращий вигляд. Вона не дуже добре вміла це робити, бо зазвичай цим опікувалася Лена.

Коли вона спустилася вниз, він уже чекав на неї в ресторані з газетою в руках. Чашка кави перед ним була напівпорожня. Він був старший, ніж вона його пам’ятала: волосся вже почало рідшати, а шкіра на шиї провисла. Минулого разу вона бачила його на якомусь корпоративному заході на перегонах. Френсіс тоді ще забагато випив, і мама шипіла на нього, коли ніхто не чув. Містер Ґарсайд помітив це та потай глянув на Лілі, немов казав: «Оці мені вже батьки, еге ж?»

Вона опустилася на стілець навпроти нього, і він відклав газету.

— Ага, ось і ти. Як почуваєшся?

Їй було ніяково, наче минулого вечора вона поводилася занадто істерично. Наче зчинилося забагато шуму через дрібниці.

— Набагато краще, дякую.

— Добре спала?

— Дякую за турботу, дуже добре.

Якусь хвилину він дивився на неї над окулярами.

— Яка офіційна відповідь!

Лілі всміхнулася — а що ще їй робити? Узагалі дуже дивно бути тут із колегою вітчима. Офіціантка принесла їй каву, і вона почала пити. Їжа була на стійці зі сніданками — цікаво, чи треба за це платити? Він наче відчув її непевність:

— Візьми щось поїсти. Не хвилюйся — це входить у ціну номера. — І повернувся до своєї газети.

Вона думала, чи скаже він про це її батькам. І що він зробив із телефоном Пітера. Було б добре, якби він пригальмував десь на набережній, опустив вікно та викинув той телефон у Темзу. Лілі сподівалася більше ніколи не бачити ту фотографію. Вона встала, взяла круасан і трохи фруктів — їсти хотілося страшенно.

Поки вона снідала, він проглядав газету. Для когось іззовні вони здавалися, мабуть, звичайними батьком і дочкою. Чи є в нього взагалі діти?

— А вам хіба не треба на роботу?

Він усміхнувся та кивнув офіціантці, яка запропонувала долити кави.

— Я сказав, що в мене важлива зустріч. — Він склав газету.

Вона ніяково пововтузилася на стільці.

— Мені потрібна робота.

— Робота. — Він відкинувся на спинку. — Добре. А яка саме?

— Не знаю. У мене тут проблеми з іспитами.

— А що думають твої батьки щодо цього?

— Вони не… я не… Вони не надто вдоволені моєю поведінкою. Я жила у друзів.

— І повернутися туди не можеш?

— Не зараз. Моя подруга теж не дуже мною вдоволена.

— Ой, Лілі, — зітхнув він та глянув у вікно. На якусь хвилину задумався, потім подивився на свій дорогезний годинник. Знову щось подумав, потім зателефонував до офісу та сказав, що затримується.

Вона чекала на його відповідь.

— Ти доїла? — Він сховав газету в портфель. — Тоді ходімо, складемо твій план.

Вона не очікувала, що він підійматиметься в її номер, і тепер почувалася ніяково через гармидер: вологі рушники на підлозі, якісь дурні шоу по телевізору, який вона забула вимкнути.

Рушники вона закинула у ванну, а свої речі запхала в рюкзак. Він удав, що нічого не бачив, і просто дивився у вікно, поки вона прибирала сліди безладу. А потім повернувся й сів у крісло, наче щойно увійшов.

— Непоганий готель, — зауважив він. — Я раніше нерідко тут зупинявся, коли не було сил їхати у Вінчестер[38].

— Ви там живете?

— Там живе моя дружина. Діти вже давно дорослі.

Він поставив портфель на підлогу та присів на край ліжка. Лілі принесла безкоштовний блокнот із тумбочки — на випадок якщо треба буде щось занотувати. Телефон пискнув, і вона глянула на екран: «Лілі, будь ласка, подзвони. Луїза».

Вона запхала його в кишеню та примостила записник на колінах.

— То що ви скажете?

— Лілі, скажу чесно, ситуація непроста. Ти замолода для того, щоб працювати. Я навіть не знаю, хто міг би тебе взяти.

— Я багато чого вмію. Я можу багато працювати. А ще я вмію піклуватися про сад.

— Сад? О, то, може, тобі вдасться отримати роботу в цій галузі? Але чи зможеш ти жити на таку зарплатню — це ще питання. У тебе є рекомендації? Може, ти десь працювала на канікулах?

— Ні. Батьки завжди давали мені кишенькові гроші.

— Гм-м. — Він поплескав себе по колінах. — У тебе склалися непрості стосунки з батьком, чи не так?

— Френсіс мені не справжній батько.

— Так, я це знаю. Я також знаю, що декілька тижнів тому ти пішла з дому. Усе це — дуже непроста ситуація. І дуже сумна. Ти, мабуть, почуваєшся самотньою?

У горлі оселився клубок. Він занурив руку в кишеню — вона подумала, хотів дістати носовичок. Але він дістав телефон. Телефон Пітера. Тицьнув декілька разів в екран — і вона краєм ока знову побачила ту фотографію. Він тицьнув іще раз, збільшуючи зображення. Лілі миттю почервоніла. Він дивився на ту фотографію чи не рік.

— Ти, мабуть, погане дівчисько, еге ж?

Пальці Лілі стиснулись у кулак. Вона глянула на містера Ґарсайда. Щоки горіли вогнем, а він і досі дивився на фотографію.

— Дуже погане дівчисько, — м’яко сказав він і нарешті подивився на неї. — Спочатку ми маємо з’ясувати, як ти будеш розраховуватися зі мною за номер у готелі та цей телефон.

— Але, — почала вона, — ви ж не казали про…

— О, я тебе прошу Лілі. І це каже така досвідчена дівка? Ти ж маєш знати: ніщо не буває задарма. — Він знову глянув на фотографію. — Уже давно маєш знати… І, схоже, непогано знаєш.

Їй перехопило подих.

— Подумай. Я ж можу допомогти тобі. Ти матимеш де жити, станеш на ноги, я трохи допоможу з кар’єрою. А від тебе я не вимагатиму багато. Quid pro quo[39] — ти ж знаєш такий вислів? Мабуть, вивчаєш латину в школі?

Вона різко підвелася та взяла рюкзак. Він схопив її за руку, а другою рукою повільно заховав телефон у кишеню.

— Ну, давай не будемо квапитися. Ти ж не хочеш, щоб це побачили твої батьки, так? Хтозна, що вони можуть подумати про тебе.

Слова застрягли у неї в горлі. Він поплескав по ліжку.

— На твоєму місці я б дуже розважливо подумав. Чому б нам не…

Лілі відкинула його руку й вилетіла з готельного номера — тільки п’яти заблищали. За спиною ледве встигав за нею рюкзак.

У Лондоні навіть рано-вранці кипіло життя. Головними вулицями кудись квапилися нічні автобуси та машини. Мчали таксі. Чоловіки в костюмах ішли додому або ігнорували прибиральниць, сидячи у своїх офісах за високими вікнами десь під хмарами. Вона йшла з понурою головою та рюкзаком за плечима. У забігайлівках, куди вона заходила по бургери, вона не знімала капюшона та затулялася безкоштовною газетою, щоб ніхто не спробував підсісти за її столик і заговорити з нею: «Ну, красуне, я просто хочу потоваришувати».

У голові постійно прокручувалися події ранку. Що вона робить? Які сигнали посилає? Що в ній примушує всіх думати, що вона шльондра? Його слова довели її до плачу. Вона скрутилася від ненависті до нього — і до себе теж.

Потім Лілі спустилася в метро за учнівською карткою та каталась у поїздах, аж доки атмосфера навколо не стала надто нетверезою та химерною. Нагорі вже було безпечніше. Решту часу вона гуляла в неоновому світлі Пікаділлі, свинцевій пилюці Мерілебон-роуд, повз нічні бари Кемдену широкими впевненими кроками людини, яка знає, куди йде. Хода її сповільнювалася лише коли ноги починали нещадно боліти.

Коли вона стомилася, то довелося просити. Одну ніч вона переночувала в подруги, Ніни, але та ставила забагато запитань. Крім того, коли вона відмокала у ванні, намагаючись відмити волосся, знизу лунала весела розмова Ніни з батьками — і від цього вона почувала себе найсамотнішою людиною у світі. Уранці після сніданку вона пішла, хоча мама Ніни й запрошувала лишитися ще на ніч, кинувши на неї схвильованим материнським оком.

Ще два дні вона ночувала в дівчини, з якою колись познайомилась у клубі, але та жила ще з трьома чоловіками, так що спати було не надто комфортно. Лілі до світанку сиділа повністю вдягнена перед телевізором із вимкненим звуком. Ще одну ніч вона провела в притулку «Армії спасіння» та слухала, як за перегородкою сварилися дві дівчини. Довелося всю ніч під ковдрою міцно притискати сумочку до грудей. Там можна було прийняти душ, але не хотілося лишати речі в роздягальні. Так що вранці вона з’їла безкоштовний суп і пішла. Більшість часу вона просто гуляла вулицями, витративши останні гроші на дешеву каву та комплексний обід з макмафіна і яйця. Лілі втомлювалася все більше. Хотілося їсти. Уже важко було чітко мислити, сповільнилася реакція. Чоловіки постійно вигукували їй у спину щось мерзенне, а офіціанти в кафе почали виганяти її, бо «юна леді надто довго сидить над однією чашкою чаю».

Вона постійно думала про те, що скажуть її батьки. Що скаже містер Ґарсайд, коли покаже фото. Вона уявляла шоковане обличчя мами. Уявляла, як Френсіс повільно хитає головою — мовляв, нічого й дивуватися.

Вона повелася як дурепа.

Треба було вкрасти той телефон.

Розтрощити його ногою.

І Пітера розтрощити.

Не треба було їхати в ту тупу квартиру й поводитись як тупа ідіотка. Вона просто сама зруйнувала своє життя. На цьому вона зазвичай починала ревти, опускала капюшон іще нижче і…

20

-Що вона зробила?

Місіс Трейнор мовчала — я відчувала, що вона не вірить, а ще (хоча, може, це я перебільшую) засуджує мене за те, що я не змогла її вберегти.

— Ви телефонували їй?

— Вона не відповідає.

— І з батьками вона не спілкувалася?

Я заплющила очі. Страшенно боялася цієї розмови.

— Кажуть, із нею таке й раніше бувало. Місіс Готон-Міллер переконана, що Лілі сама повернеться будь-якої миті.

Місіс Трейнор якийсь час обмірковувала це.

— Але ви так не вважаєте.

— Місіс Трейнор, тут щось не так. Я, звичайно, їй не мати, але я… — Мені забракло слів. — Я просто хочу щось робити — не можу просто сидіти й чекати. Так що я шукатиму її на вулицях. І я хотіла, щоб ви знали, що відбувається.

Місіс Трейнор знову помовчала, а потім рішуче мовила:

— Луїзо, перш ніж ви вирушите на пошуки, дайте мені, будь ласка, номер місіс Готон-Міллер.

Я подзвонила в бар і сказала, що захворіла, — холодне «зрозуміло» Річарда Персіваля здалося мені куди більш лиховісним, ніж звичайні активні протести. Я роздрукувала фото Лілі з фейсбуку, а також одне з тих селфі, на якому ми були вдвох із нею. Цілий ранок я блукала центральними вулицями Лондона, зупинялася коло кіосків з кебабами, зазирала в бари, фастфуди, нічні клуби. На мене дивилися з підозрою.

— Чи не бачили ви цю дівчину?

— А навіщо ви питаєте?

— То ви її бачили?

— Ви з поліції? Я не хочу проблем.

Дехто вважав, що можна непогано розважитися, знущаючись із мене.

— А, цю дівчину? З каштановим волоссям? Як, ви кажете, її звуть?.. Ні, ніколи не бачив.

Лілі не бачив ніхто. Я почувалася дедалі менш оптимістично. Де ще можна загубитися з такою легкістю, як у Лондоні? Столиці, що вирує життям. Мільйони провулків, нескінченні натовпи перехожих. Я роздивлялася хмарочоси навколо — може, вона просто спить у когось на дивані у своїй піжамі? Лілі легко знайомилася з людьми й запросто про щось їх просила — вона може бути з ким завгодно.

А проте…

Я навіть не могла зрозуміти, що ж саме мене спонукало. Може, злість на Таню Готон-Міллер з її байдужим батьківством? А може, те, що я сама не впоралась із тим, у чому звинувачувала Таню? А може, те, що я сама знала, наскільки уразливі молоді дівчата.

Думаю, що мене спонукав Вілл. Я ходила та їздила вулицями, розпитувала людей — і постійно розмовляла з ним подумки. Коли стегно починало боліти, я зупинялась, обідала не надто свіжим бутербродом та шоколадкою, ковтала знеболювальне — і продовжувала.

«Вілле, куди вона могла податися? Що б ти робив?»

І знову, і знову: «Мені так шкода, я підвела тебе».

«Є новини?» — написала я Семові. Було дивно спілкуватися з ним, постійно чуючи в голові голос Вілла. Наче… наче я зрадниця. Хоча не зовсім зрозуміло, кого саме зрадила.

«Ні. Я телефонував у всі медичні служби Лондона. А в тебе що?»

«Стомилася».

«Стегно?»

«Нічого, чого не можна виправити таблеткою нурофену».

«Хочеш, заїду після зміни?»

«Я краще буду продовжувати пошук».

«Тільки не ходи туди, куди я сам би не ризикнув».

«Дуже смішно. Цілую».

— Ви шукали в лікарнях? — З коледжу зателефонувала сестра в п’ятнадцятихвилинній перерві між лекціями «Зміни в політиці поповнення прибуткових статей бюджету» та «ПДВ: європейські перспективи».

— Сем каже, що ніхто з таким ім’ям не надходив у жодну лікарню. У нього всюди є знайомі — її шукають, — я озирнулася, краєм свідомості сподіваючись побачити в натовпі Лілі.

— Давно ви шукаєте?

— Декілька днів. — Я не стала казати, що майже не сплю. — Я взяла відгул на роботі.

— Так і знала! Так я й знала, що вона втягне тебе в неприємності! А що каже твій бос щодо твого відгулу? До речі, як там з іншою роботою? У Нью-Йорку? У тебе ж була співбесіда. Тільки не кажи, що забула про неї.

Мені знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, про що вона взагалі каже.

— А, так. Я отримала ту роботу.

— ЩО?

— Натан каже, що я отримаю пропозицію.

У Вестмінстері було повно туристів — вони збиралися натовпами біля кіосків з усілякою всячиною з прапорами Британії, а також фотографували Вестмінстерський палац дорогими камерами та мобільниками. До мене прямував інспектор дорожнього руху — я навіть злякалася, чи не діє тут якийсь антитерористичний закон, який забороняє паркуватися. Потім швидко підняла руку, даючи йому зрозуміти, що вже їду.

Телефон довго мовчав.

— Стривай-но, ти ж не хочеш сказати, що…

— Тріно, я навіть думати про це зараз не можу. Лілі зникла — її потрібно знайти.

— Луїзо! Послухай-но мене! Ти маєш погодитися на цю роботу!

— Що?

— Така можливість випадає раз у житті. Ти й гадки не маєш, що я б віддала за можливість переїхати до Нью-Йорка!.. З гарантованим робочим місцем! З проживанням! І ти «не можеш про це думати»?..

— Не все так просто.

Інспектор, вочевидь, таки вирішив зі мною поговорити.

— Господи, саме це я й намагаюся тобі розтлумачити. Щоразу, як тобі випадає нагода почати жити далі, ти сама крадеш у себе майбутнє. Ти… ти наче сама не хочеш жити.

— Тріно, Лілі зникла.

— Якась шістнадцятирічна дівчинка, у якої є батьки, принаймні дідусь і бабуся, кудись завіялась на день-два. Підлітки постійно таке роблять. А ти збираєшся через те кинути неймовірну можливість? Господи, ти що, не хочеш туди їхати? Скажи мені чесно.

— Та про що ти взагалі, чорт забирай, говориш?

— Звісно, набагато простіше просто триматися за свою нікчемну роботу та постійно на неї жалітися. Набагато простіше сидіти на дупі рівно та вдавати, ніби все, що відбувається, від тебе не залежить.

— Я не можу поїхати, доки це не вирішено.

— Лу, твоє життя — у твоїх руках. А ти поводишся так, наче на тебе постійно валяться речі, яких ти не контролюєш. Це що, почуття провини? Ти думаєш, що винна щось Віллові? Ти себе за щось караєш? Приносиш у жертву власне життя через те, що не змогла врятувати його?

— Ти просто не розумієш.

— Е ні, я чудово розумію. Я розумію тебе краще за тебе саму. Його дочка — це не твоя відповідальність. Ти мене чуєш? Не твоя. А якщо ти не поїдеш до Нью-Йорка і проґавиш таку можливість, заради якої мені б хотілося тебе вбити, я взагалі з тобою більше не розмовлятиму. Ніколи.

Інспектор постукав у моє вікно. Я опустила скло та скорчила пику, мовляв, «тут сестра теревенить без упину, і я ну ніяк не можу її зупинити». Він постукав по своєму годиннику, і я енергійно йому кивнула.

— Лу, я маю йти. Подумай про це. Лілі — не твоя дочка.

Я подивилась на телефон, що замовк. Подякувала інспекторові та підняла вікно. У голові стрибали слова Лілі: «Він навіть не був мені справжнім батьком».

Я повернула на розі та припаркувалася коло заправки. Тут відкопала старий телефонний вказівник і спробувала пригадати назву вулиці, яку назвала Лілі. Паймор, Пайкраст, Пайкрофт! Знайшла на мапі Сент-Джонс-Вуд і спробувала прикинути, чи можна звідти дійти до тієї вулиці за п’ятнадцять хвилин? Мабуть, це воно.

Потім я знайшла його прізвище на цій вулиці — будинок 56. У мене аж живіт стисло від радощів. Я завела машину, увімкнула першу передачу та вирушила туди.

Будинок матері Лілі був лише за милю звідси, але різниця вражала. Будинки в Сент-Джонс були вкриті білою ліпниною або ж побудовані з червоної цегли, схожі один на одний, оточені підстриженими тисами і ніби завжди абсолютно чисті. Вулиця, де жив Мартін Стіл, являла собою куточок двоповерхового Лондона, де захмарні ціни на житло навіть близько не відповідали зовнішньому вигляду.

Я повільно їхала повз накриті чохлами автівки та перекинутий смітник, аж доки знайшла вільне місце коло невеликого вікторіанського будиночка в блоці[40] — таких багато по всьому Лондону і вони мало відрізняються один від одного. На дверях фарба трохи облізла, коло сходів стояла дитяча лійка. «Будь ласка, хай Лілі буде тут, — благала я. — У безпеці цього дому». Я вилізла з машини, зачинила її та піднялася сходами.

Крізь двері було чути звук піаніно — один і той самий нечіткий акорд знову й знову. А ще — приглушені голоси. Я завагалась, але потім натиснула на кнопку. Музика різко стихла.

У коридорі почулися кроки, і двері відчинилися. Переді мною був чоловік трохи за сорок, у джинсах та картатій сорочці. На обличчі — добова щетина.

— Слухаю вас?

— Я шукаю… я шукаю Лілі.

— Лілі?

Я всміхнулася та простягла йому руку.

— Ви — Мартін Стіл, правильно?

Він глянув на мене та відповів:

— Можливо. А ви хто?

— Я подруга Лілі. Я… я намагаюся з нею зв’язатись і подумала, що вона може бути у вас. Або ж, може, ви знаєте, де її шукати.

Він спохмурнів.

— Лілі? Лілі Міллер?

— Так, її.

Він потер щоку та озирнувся.

— Ви б не могли зачекати?

Він пройшов коридором, і до мене долетіли якісь завдання тому, хто займався на піаніно. Коли він повернувся, гра відновилася — спочатку непевна, а потім наче з більшим запалом.

Мартін Стіл причинив за собою двері та на хвилину нахилив голову, наче намагався обдумати моє запитання.

— Вибачте, я дещо не зрозумів. Ви — подруга Лілі Міллер? Правильно? А чому ви прийшли сюди?

— Бо Лілі казала мені, що приходила до вас у гості. Ви… ви ж були їй вітчимом?

— Ну, не офіційно, але так. Дуже давно.

— Ви музикант? Ви колись водили її в садочок? Ви ж наче й досі спілкуєтесь? Вона розповідала мені, що ви з нею були близькі. І що її матір із цього не дуже раділа.

Його очі звузилися.

— Міс…?

— Кларк. Луїза Кларк.

— Міс Кларк, Луїзо, я не бачив Лілі Міллер відтоді, як їй було п’ять. Таня вирішила, що нам краще взагалі не спілкуватися більше.

Я вражено дивилася на нього.

— Тобто ви хочете сказати, що вона ніколи сюди не приходила?

Він задумався на мить.

— Приходила. Років зо два тому. Але час був не найкращий — у нас щойно народилася дитина, я починав викладати, і, якщо чесно, я навіть не зрозумів, на що саме вона сподівалася.

— І відтоді ви її не бачили й не говорили з нею?

— Крім того єдиного разу — ні. У неї все гаразд? Щось сталося?

Хтось наполегливо грав на піаніно до — ре — мі — фа — соль — ля — сі — до. До — сі — ля — соль — фа — мі — ре — до. Знов і знов по колу.

Я махнула рукою та почала задки спускатися сходами.

— Ні-ні, нічого не сталося. Вибачте, що потурбувала вас. Усе гаразд.

Я провела ще один вечір, блукаючи вулицями Лондона та ігноруючи дзвінки від сестри й е-мейли з примітками «ТЕРМІНОВО» та «ОСОБИСТО» від Річарда Персіваля. Я їздила містом, аж доки очі почервоніли від світла фар. Гроші на бензин закінчились, а я непомітно для себе почала їздити там, де вже була.

Десь після півночі я приїхала додому з наміром узяти свою банківську картку, випити чаю, дати очам відпочити з півгодини та знов поїхати на пошуки. Я роззулась і зробила собі пару тостів, які так і не змогла з’їсти. Натомість проковтнула ще дві таблетки знеболювального та лягла на диван. У голові вирували думки. Я точно щось пропустила. Має бути підказка. Від утоми в голові гуло, живіт зводило від хвилювання. На яких вулицях я ще не була? Чи могла вона поїхати кудись за межі Лондона?

Виходу більше немає — треба повідомити поліцію. Краще вже я буду дурною та надто перейматимусь, ніж із нею і справді щось станеться. Я склепила очі на п’ять хвилин.

За три години мене розбудив телефонний дзвінок. Я підскочила, глянула на екран та приклала його до вуха.

— Алло?

— Вона в мене.

— Що?

— Це Сем. Я знайшов Лілі. Ти можеш приїхати?

Збірна Англії програла футбольний матч, і в натовпі сердитих п’яних людей з різноманітними пораненнями ніхто й не помітив маленьку дівчину, що спала в кутку на двох стільцях. Обличчя затулене капюшоном. Лише коли медсестра приймального відділення почала перевіряти, чи всіх уже оглянули, дівчину розбудили, і вона неохоче зізналася, що сиділа тут тільки тому, що тут тепло та безпечно.

Медсестра якраз її розпитувала, коли Лілі помітив Сем, що саме заніс стару жінку з проблемами дихання. Він потай сказав сестрам за стійкою реєстрації не дозволяти їй піти й поквапився зателефонувати мені. Усе це він розповів, поки ми бігли коридором у приймальню. Черга нарешті почала закінчуватися. Діти з гарячкою вже лежали в палатах під доглядом батьків. П’яних відправили додому відсипатись. У таку пізню годину привозили лише з колотими ранами чи після ДТП.

— Їй дали чаю. Вона дуже втомлена. Думаю, вона рада, що нарешті можна десь спокійно посидіти.

Мабуть, я мала надто занепокоєний вигляд, бо він додав:

— З нею все добре. Їй не дозволять звідси втекти.

Я наполовину бігла, наполовину йшла яскраво освітленим коридором. Сем поспішав поруч. Ось і вона. Якась менша, ніж мала б бути. На голові — розтріпана коса. Пластиковий стаканчик у тонких пальцях. Поруч сиділа сестра з купою якихось тек на колінах. Побачивши нас із Семом, сестра всміхнулась і підвелася, щоб піти. У Лілі були брудні руки з чорною каймою під нігтями.

— Лілі? — погукала я. Вона підвела на мене очі. — Що… що сталося?

Вона глянула на мене, потім на Сема — очі розширилися від страху.

— Ми всюди тебе шукали. Ми… Господи, Лілі. Де ж ти була?

— Пробачте, — прошепотіла вона.

Я труснула головою — мовляв, це не має значення. Взагалі, нічого не має значення. Головне, що вона тут і в безпеці.

Я простягла до неї руки. Вона глянула мені в очі, ступила крок уперед та обійняла мене. Я міцно обхопила її руками — її трусило від німих ридань. І мене теж. Я могла лише дякувати якомусь богові та подумки повторювати: «Вілле, ми знайшли її. Знайшли».

21

Тієї ночі я вклала Лілі у своє ліжко. Вона проспала вісімнадцять годин, прокинулась увечері, щоб поїсти супу, помитись — а потім відключилася ще на вісім. Я спала на дивані, тримаючи двері зачиненими зсередини, щоб вона не втекла і не зникла знову. Боялася навіть кудись вийти. Сем приїздив двічі, перед зміною та після. Привіз молока, перевірив, чи добре вона почувається. Ми пошепки говорили в коридорі, наче обговорювали каліку.

Я зателефонувала Тані Готон-Міллер, щоб повідомити, що її дочка знайшлася.

— Я ж казала, а ви не слухали, — гаркнула вона переможно. Я кинула слухавку, перш ніж вона встигне ще щось сказати. Або я.

Також я подзвонила місіс Трейнор — вона нервово зітхнула і деякий час не могла нічого сказати.

— Дякую, — мовила зрештою. Голос був такий, ніби йшов із глибин грудей. — Коли мені можна приїхати з нею побачитися?

Я нарешті розкрила листи від Річарда Персіваля, у яких він повідомляв: «Оскільки Ви вже отримали три попередження, то через Ваші постійні відгули та недотримання умов договору Вашу роботу в “Трилиснику та Конюшині” (аеропорт) негайно припинено». Він також писав, що я маю повернути форму («включно з перукою») найближчим часом або відшкодувати її повну ринкову вартість.

Також був лист від Натана: «Де, в біса, тебе носить? Ти читала мій лист?»

Я подумала про пропозицію містера Гопніка, зітхнула й закрила комп’ютер.

На третій день я прокинулася на дивані — Лілі не було. Моє серце стрепенулося, коли я побачила в коридорі відчинене вікно. Я вилізла нагору пожежною драбиною — Лілі сиділа на даху та дивилася на місто. На ній були її піжамні штани — я їх випрала, — та завеликий для неї Віллів светр.

— Привіт, — сказала я, підходячи до неї.

— У тебе їжа в холодильнику, — зауважила вона.

— Це Сем зі швидкої.

— Ти поливала рослини.

— Ну, це здебільшого теж він.

Вона кивнула, наче це можна було передбачити. Я сіла на лавку, і якийсь час ми просто сиділи мовчки. Пахло лавандою — фіолетові квіточки нарешті вирвалися із зелених пуп’янків. Усе на даху буяло життям. Листочки та пелюстки квітів щось шепотіли — острів аромату й життя серед сірого асфальту.

— Вибач, що зайняла твоє ліжко.

— Тобі воно було більше потрібне.

— Ти розвісила той одяг. — Вона підібгала ноги та прибрала волосся за вуха. Вона й досі була дуже бліда. — Той, красивий.

— Думаю, ти мене переконала не ховати його в коробках.

Вона скоса глянула на мене та сумно всміхнулася. Мені стало так гірко, що краще б вона взагалі не всміхалася.

День обіцяв бути спекотним. Звуки в теплому повітрі розносилися приглушено. Спека вже заповзала у вікна. Десь унизу скрипів сміттєвоз у супроводі сигналів та вигуків.

— Лілі, — тихо погукала я, коли сміттєвоз нарешті зник удалині, — що відбувається? — Я доклала зусиль, щоб мій голос не звучав так, наче я допитую її. — Я знаю, що не маю права ставити тобі запитань. Я тобі навіть не рідня. Але я відчуваю, що коїться щось не те. Я відчуваю, що ми… ми з тобою чимось схожі. Я хочу, щоб ти довіряла мені. Я хочу, щоб ти знала, що можеш розповісти мені будь-що.

Вона не відводила очей від зчеплених у замок пальців.

— Лілі, я обіцяю, що не буду засуджувати тебе. Я нікому нічого не скажу. Я… ти просто знай, що це допоможе. Стане легше, коли ти розкажеш. Обіцяю.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю. Немає нічого, що б ти не могла мені розповісти. Правда.

Вона глянула на мене та відвела очі.

— Ти не зрозумієш, — тихо сказала вона.

І тут я все зрозуміла. Відразу.

Запала дивна тиша. Або, може, я просто перестала чути будь-які звуки ззовні.

— Я розкажу тобі дещо. Про це знає тільки одна людина у світі, бо я роками не могла нікому розповісти. А потім розповіла йому — і все стало інакше. Моє ставлення до цього змінилось. І до себе також. Ти можеш мені нічого не розповідати — але я все одно розкажу тобі це. Може, тобі стане легше.

Я мить зачекала. Лілі не стала сперечатися, чи закочувати очі, чи казати, що це нудятина. Вона обійняла свої коліна та вислухала мене. Я розповіла про дівчину-підлітка, яка чудовим літнім вечором надто весело святкувала щось, вважаючи, що перебуває в безпеці. З нею були подруги та хлопці, що здавалися приємними. Вона думала, що вони виховані та знають правила. Розповіла, як було весело, безшабашно — аж доки після кількох склянок не виявилося, що майже всі дівчата розійшлися, сміх ставав неприємним — і сміялися вже з неї.

Я без зайвих подробиць розповіла, чим закінчився той вечір: її сестра мовчки привела її додому — босу, бо туфлі давно загубилися, з синцями під одягом та великою дірою замість спогадів про ті декілька годин. Та діра постійно висіла над нею й нагадувала, якою дурепою вона була, як безвідповідально повелась і сама все це на себе накликала. Розповіла, як багато років вона дозволяла тій події впливати на своє життя, на вчинки та самооцінку. І як виявилося, що все, що було їй потрібне, — щоб хтось просто сказав: «Ні, це не твоя провина. Ти абсолютно точно не була винна в цьому».

Я закінчила розповідати — Лілі дивилася на мене. З її обличчя складно було зрозуміти, про що вона думає.

— Не знаю, що відбулося — чи й досі відбувається — з тобою, Лілі, — обережно почала я. — Можливо, це не має жодного стосунку до того, про що я розповіла. Я просто хочу, щоб ти знала: немає нічого такого, чого б ти не могла мені розповісти. Такого, що примусило б мене ще раз виставити тебе за двері.

Вона не відповідала. Я навмисне дивилася не на неї, а кудись удалину.

— Твій батько тоді сказав мені те, чого я ніколи не забуду: «Не дозволяй одній-єдиній події визначати, хто ти є».

— Мій батько? — вона підвела голову.

Я кивнула.

— Хай там що сталося — навіть якщо ти не хочеш розповідати, — просто знай, що він не помилявся. Усі ці останній тижні та місяці — не дозволяй їм вирішувати, хто ти є. Я не дуже багато про тебе знаю, Лілі, але досить, щоб зрозуміти, яка ти розумна, дотепна, талановита. І якщо ти перебореш це, хай би чим воно було, на тебе чекає чудове майбутнє.

— Звідки ти можеш знати?

— Бо ти — як він. До речі, на тобі його светр, — додала я м’яко.

Вона повільно піднесла руки до обличчя та провела м’якою вовною по щоках.

Я відхилилася на спинку. Чи не задалеко я зайшла з розмовою про Вілла?

А потім Лілі глибоко вдихнула та незвично байдужим голосом розповіла правду. Розповіла, де була. Розповіла про хлопця, про того чоловіка, про те фото на телефоні, що було для неї за привида, про ті її дні в неоновому світлі лондонських вулиць. Вона розплакалась, і я притисла її до себе. Її обличчя скривилось, як у малої дитини, і я почала гладити її по волоссю, поки вона розповідала далі. Вона плутала слова, говорила надто швидко крізь гикання та схлипи. Поки її розповідь дійшла останнього дня, вона вже згорнулась калачиком у мене на колінах, поглинувши мене светром, своїм страхом, горем та провиною.

— Пробач мені, — ревла вона. — Пробач.

— Немає через що вибачатися, — сказала я рішуче. — Немає через що.

Увечері прийшов Сем. Він був радісний, з Лілі поводився м’яко і як зазвичай. Приготував пасту з вершками, беконом та грибами. Лілі нікуди не схотіла йти, тому ми просто лишилися вдома й подивилися комедію про родину, яка загубилась у джунглях, — дивна паралель із нами трьома. Я сміялася, готувала чай — але всередині у мене все кипіло від злості, яку я щосили намагалася приховати.

Щойно Лілі пішла спати, я кивнула Сему в бік пожежної драбини, і ми вилізли на дах. Я переконалася, що вона нас не почує, і переказала йому все, про що дізналася на цій самій залізній лавці декілька годин раніше.

— Вона думає, що це все життя над нею висітиме. Семе, у нього й досі той телефон.

Не думаю, що колись у житті я так гнівалась. Увесь вечір, слухаючи торохтіння в телевізорі, я по-новому передивлялася події останніх тижнів. Я згадала про хлопця, що вештався внизу. Про те, як Лілі ховала телефон під подушку, щоб я не побачила. Про те, як вона кривилася від болю, коли отримувала нове повідомлення. Згадала, як вона описувала свою радість, коли думала, що її врятовано, — і свій жах від того, що сталося далі. Думала про того чоловіка, який побачив дівчину в непростій ситуації і вирішив цим скористатися.

Сем жестом показував мені сісти, але я просто не могла перебувати на одному місці. Шия затверділа, руки стислись у кулаки — я крокувала дахом уперед і назад. Хотілося відшукати містера Ґарсайда. Сем підійшов до мене та потер мені шию, розслабляючи напружені вузли на плечах. Думаю, він зробив це, аби я перестала ходити туди-сюди.

— Та я просто вбити його хочу.

— Ну, можемо це влаштувати.

Я глянула на Сема, щоб переконатися, що він жартує — і мене трохи розчарувало, бо він дійсно жартував.

Повіяв прохолодний нічній вітер, і я пошкодувала, що в мене немає куртки.

— Може, просто звернутись у поліцію? Це ж шантаж!

— Він не зізнається. Він може сховати телефон куди завгодно. А якщо її мати каже правду, то Лілі ніхто не повірить: її слово проти слова так званого стовпа суспільства. Таким людям це все минається.

— Але як же забрати в нього телефон? Вона не зможе це пережити, поки ця фотографія існує.

Я здригнулася від холоду, і Сем віддав мені свою куртку. Від неї йшло тепло його тіла, і я щосили намагалася не показувати, як же я йому вдячна.

— До нього на роботу ми не можемо приїхати, інакше про це дізнаються її батьки. Може, написати йому листа на електронну пошту? Попросити відправити нам телефон чи ще що?

— Не думаю, що він погодиться. Він, мабуть, навіть не відповість на такий лист, бо це можна б було використати як доказ.

— Ох, безнадійно, — застогнала я. — Може, їй треба просто пережити це? Може, ми зможемо переконати її, що в її інтересах просто забути це. Це ж правда? Може, він і сам давно викинув той телефон.

— Думаєш, вона зможе?

— Ні. — Я потерла очі. — Я й сама не зможу змиритися з тим, що йому це так просто минеться. Паскудний маніпулятивний козел у лімузині…

Я підвелася та глянула на місто внизу. На мить мене охопив відчай. Легко було уявити, як налякана Лілі марно намагається позбутися цих тіней минулого. Цей телефон легко може стати ключем до всього її подальшого життя, її поведінки.

«Думай, думай. Що б зробив Вілл?» Він не дозволив би цій сволоті виграти. Треба думати, як Вілл. Я дивилася, як повільно тягнуться автівки повз мій будинок. Уявила, як містер Ґарсайд їздить вулицями Сохо у своїй великій чорній машині. Він легко йде життям, упевнений, що завжди і всюди буде так, як він захоче.

— Семе, а є такі ліки, які могли б зупинити чиєсь серце?

Він дозволив мені замислитися над цим на якусь мить.

— Скажи, що ти пожартувала.

— Ні, послухай. У мене є ідея.

Спочатку вона нічого не відповідала.

— Тобі нічого не загрожуватиме, — сказала я. — Так ніхто ні про що не дізнається.

Мені сподобалося, що вона не стала відразу ставити те запитання, яке я ставила собі сама відтоді, як розповіла Семові про свій план: «Звідки ти знаєш, що це спрацює?»

— Ми все спланували, сонечко, — сказав він.

— Ніхто не дізнається?..

— Ні про що. Лише про те, що він до тебе приставав.

— А тобі нічого не загрожуватиме?

— Не хвилюйся за мене.

Вона смикнула себе за рукав та прошепотіла:

— Не залишайте мене з ним удвох. Не залишайте.

— Ані на мить.

Вона закусила губу, потім глянула на Сема та на мене — і дійшла рішення.

— Добре. Я згодна.

Я купила дешевий мобільник та зателефонувала на роботу вітчиму Лілі. У секретаря я отримала номер містера Ґарсайда — удала, що в нас із ним призначена зустріч. Увечері, чекаючи на Сема, я надіслала повідомлення на його номер.

«Містере Ґарсайд, мені шкода, що я Вас відштовхнула. Я просто злякалася. Я б хотіла все владнати. Л.»

Він зачекав з півгодини, перш ніж відповісти, — мабуть, щоб Лілі похвилювалася.

«Нащо мені з тобою говорити, Лілі? Я тобі допоміг — а ти повелася зі мною дуже грубо».

— Козел, — пробурчав Сем.

«Я знаю. Пробачте, будь ласка. Мені правда потрібна Ваша допомога».

«Лілі, ми не можемо грати в одні ворота».

«Я знаю. Просто це мене шокувало. Мені потрібен був час, щоб обдумати. Може, ми зустрінемося? Ви отримаєте те, що хочете. Тільки спочатку віддайте мені той телефон».

«Лілі, я не думаю, що ти маєш право висувати вимоги».

Сем глянув на мене, я на нього. Почала набирати:

«Навіть… якщо я дуже погане дівчисько?»

Він якийсь час не відповідав.

«Це вже цікава розмова».

Ми з Семом знов обмінялися поглядами.

— Мене зараз знудить, — сказала я.

«Завтра ввечері, добре? Я пришлю адресу, якщо буду впевнена, що подруги не буде вдома».

Коли ми пересвідчилися, що він не відповість, Сем заховав телефон у кишеню, щоб Лілі не побачила, та обійняв мене.

Наступного дня мене мало не нудило від хвилювання. Лілі було ще гірше. За сніданком ми трохи подлубались у тарілках, я дозволила Лілі курити у квартирі, навіть уже була готова ось-ось і собі попросити в неї цигарку. Потім подивилися якийсь фільм та насилу зробили деякі справи. Коли о сьомій тридцять вечора приїхав Сем, я майже не могла говорити через гудіння в голові.

— Ти відправив адресу? — спитала я.

— Ага.

— Покажи.

На екрані телефону світилося повідомлення з адресою моєї квартири та підписом «Л.»

Він відповів: «У мене зустріч у місті. Приїду після восьмої».

— Ти в нормі? — запитав Сем.

У мене шлунок зав’язався у вузол, я ледь могла дихати.

— Я правда не хочу тобі неприємностей. А якщо про тебе дізнаються? Ти ж втратиш роботу.

Сем труснув головою:

— Не дізнаються.

— Не треба було взагалі тебе в це втягувати. Ти так добре до мене ставишся — а я відплачую тобі тим, що ставлю під удар.

— Та все буде добре. Ти, головне, дихай. — Він підбадьорливо всміхнувся, але я бачила напругу в його очах.

Він глянув мені за спину, і я озирнулася. Вийшла Лілі в чорній майці, джинсових шортах та чорних колготках. Макіяж робив її дуже гарною і дуже молодою на вигляд.

— Ти в нормі, сонечко?

Вона кивнула. Її шкіра оливкового кольору, як у Вілла, була навдивовижу бліда. Очі здавалися просто величезними.

— Усе буде добре. Це не займе більш як п’ять хвилин. Лу тобі розповіла план?

Голос у Сема був спокійний та впевнений.

— Ми вже сотні разів відрепетирували. Я домоглася, щоб вона казала потрібні слова без жахання та зайвих думок.

— Я знаю, що маю робити.

— Добре. — Він плеснув у долоні. — Уже за чверть восьма. Готуймося.

Треба віддати йому належне: він приїхав вчасно. О восьмій нуль одна у двері подзвонили. Лілі гучно вдихнула, я стисла її руку. «Так. Так, вона поїхала. Піднімайтеся», — відповіла вона в домофон. У нього, здається, не виникло жодної підозри, що дівчина підготувала пастку.

Лілі впустила його всередину. Мені через щілинку у дверях спальні було видно, як трусилася її рука, коли вона замикала двері. Ґарсайд провів рукою по волоссю та швидко оглянув коридор. На ньому був дорогий сірий костюм, і він сховав ключі від машини у внутрішню кишеню. Я не могла припинити дивитися на нього, на його костюм, на блискучі очі, що оглядали квартиру. Що за людина може домагатися дівчини, на сорок років молодшої за себе? Шантажувати дитину власного колеги?

Йому, вочевидь, було незручно, він не міг розслабитися.

— Я залишив машину коло будинку. З нею тут нічого не станеться?

— Не думаю, — глитнула Лілі.

— Не думаєш? — він позадкував на крок до дверей. Машина, мабуть, була ніби частиною його тіла. — А твоя подруга? Чи хто тут живе — вона не повернеться?

Я затамувала подих. За мною стояв Сем, заспокійливо тримаючи руку в мене на талії.

— Ні-ні, все буде добре, — вона раптом сміливо всміхнулася. — Вона ще довго не повернеться. Заходьте. Бажаєте чого-небудь випити, містере Ґарсайд?

Він глянув на неї так, наче вперше побачив.

— Як офіційно. — Він ступив крок у кімнату. — Скотч є?

— Я подивлюся.

Вона пішла в кухню, він, знімаючи піджак, — за нею. Сем вийшов зі спальні, пройшов коридором у своїх важких черевиках та замкнув вхідні двері, сховавши ключі в кишеню.

Ґарсайд озирнувся і, вражений, побачив Сема та Донну, що стояла поруч. Вони спиралися на двері — обоє в медичній формі. Намагаючись збагнути, що відбувається, він глянув на них — і знову на Лілі.

— Доброго дня, містере Ґарсайд, — сказала я, виходячи з-за дверей. — Думаю, ви маєте дещо повернути моїй подрузі.

Він миттю весь спітнів. Я навіть не знала, що взагалі можливо так швидко спітніти. Він кинув оком у бік Лілі, але щойно я вийшла, вона зайшла за мою спину.

Сем ступнув на крок уперед — голова містера Ґарсайда ледь була вище за Семове плече.

— Телефон, будь ласка.

— Не погрожуйте мені.

— Ми не погрожуємо. — Моє серце калатало в грудях. — Ми просто хочемо отримати цей телефон.

— Ви погрожуєте. Ви не даєте мені піти.

— Ні-ні, сер, — втрутився Сем. — Якби ми погрожували, то сказали б, що просто тут могли б вас зв’язати та вколоти вам дигіпранол, що сповільнює серцебиття, а потім і взагалі зупиняє серце. Ось це було б погрозою. І ніхто навіть не звинуватить у цьому команду швидкої — бо ми ж намагалися вас урятувати. А дигіпранол не залишає слідів у крові.

Донна з руками, схрещеними на грудях, сумно нахилила голову:

— Це так печально. Бізнесмени середнього віку зараз мруть як мухи.

— У них стільки проблем зі здоров’ям. Забагато п’ють, забагато їдять, не займаються спортом.

— Ну, я переконана, що присутній тут джентльмен не такий.

— Будемо сподіватись. Але хто знає?

Містер Ґарсайд ніби став ще на декілька дюймів нижчим.

— Навіть не думайте погрожувати Лілі. Ми знаємо, де ви живете, містере Ґарсайд. Будь-який лікар швидкої може негайно отримати цю інформацію. Взагалі краще не гнівати лікарів швидкої.

— Це просто обурливо! — Він майже кричав, обличчя абсолютно зблідло.

— І не кажіть. — Я простягла руку. — Давайте телефон.

Ґарсайд озирнувся і зрештою опустив руку в кишеню та віддав мені телефон.

Я передала його Лілі:

— Перевір. — І відвернулася, щоб не бачити екрана. — Видаляй фото. Просто видали його.

Коли я повернулася, вона показала чистий екран та кивнула головою. Сем жестом показав передати телефон йому, жбурнув його на підлогу та розтрощив ногою. Він із такою силою чавив апарат, що підлога рипіла. Я навіть кривилася від кожного удару — як і містер Ґарсайд.

Нарешті Сем зупинився та обережно підібрав з підлоги крихітну картку пам’яті, що була під батареєю. Він оглянув її та підняв перед носом старшого чоловіка:

— Тут була єдина копія фотографії?

Ґарсайд кивнув. Комір його сорочки намок від поту.

— Звісно, це єдина копія, — глянула на нього Донна. — Такий відповідальний член суспільства не схоче ризикувати, правильно? Уявіть, що подумає родина містера Ґарсайда, якщо про його маленький секрет хтось дізнається?

Губи Ґарсайда стислись у тонку лінію.

— Ви отримали, що хотіли. Дайте мені спокій.

— Е ні. Я б хотіла, щоб ви дещо сказали, — я помітила, що мій голос трохи тремтить від прихованого гніву. — Ви мерзенний жалюгідний чолов’яга, і якщо…

Містер Ґарсайд скривив щось подібне до посмішки. Таких, як він, ніколи в житті не лякала жінка.

— Ой, помовчте! Ви просто сміховинна…

В очах Сема блимнуло щось лихе, і він кинувся вперед. Я хотіла затримати його однією рукою, а другу занесла назад — і далі очі застелив біль від удару об кістки обличчя Ґарсайда. Він відсахнувся, вдарився спиною об двері та перечепився, не очікуючи такого сильного удару. Коли він став рівно, з носа потекла кров, що мене надзвичайно шокувало.

— Випустіть мене звідси, — прошипів він, — негайно!

Сем блимнув, потім відчинив двері. Донна відійшла, даючи йому пройти, а тоді нахилилася:

— А може, вам перев’язати рану?..

Ґарсайд вийшов крізь двері повільною ходою. Ми зачинили за ним і почули, як його дорогі туфлі пустилися тупотіти коридором. А ми всі так і стояли в тиші, аж доки їх не стало чути — а потім усі як один зітхнули.

— Хороший удар, Кассіусе[41], — сказав Сем. — Оглянути твою руку?

Я не могла говорити. Від болю мене склало навпіл і я тихо лаялася.

— Біль завжди сильніший, ніж очікуєш. — Донна поплескала мене по спині. — Сонечко, не хвилюйся, хай би що там тобі сказав той старий придурок. Наплюй на нього, — звернулася вона до Лілі.

— Він не повернеться, — додав Сем.

— Та він точно зі страху в штани напудив, — розсміялася Донна. — думаю, він і досі біжить. Забудь про нього, люба.

Вона коротко обійняла Лілі, як обіймають того, хто впав з велосипеда, та передала мені уламки телефону.

— Так, мені вже час. Я обіцяла татові заскочити перед зміною. Побачимося! — вона махнула рукою, і наступної миті її чоботи вже весело дріботіли коридором.

Сем почав щось шукати у своїй медичній сумці, щоб замотати мені руку. Ми з Лілі пішли у вітальню — вона просто впала на диван.

— Ти чудово впоралася, — сказала я.

— А ти нічогенька забіяка!

Я глянула на свій кривавий кулак. Лілі ледь помітно всміхалася.

— Він такого точно не очікував.

— Я й сама не очікувала, — зізналася я. — Я ніколи в житті нікого не била. Та не слід брати з мене приклад, знаєш, — похопилася я.

— Лу, я ніколи й не думала брати з тебе приклад ні в чому, це точно. — Вона майже неохоче всміхнулася, коли зайшов Сем зі стерильним бинтом та ножицями.

— Лілі, ти в нормі? — Він підняв брову.

Вона кивнула.

— Ну тоді давайте займемося чимось цікавішим. Хто хоче спагеті карбонара?

Лілі вийшла з кімнати, і він зрештою видихнув та якусь хвилину роздивлявся стелю, заспокоюючись.

— Що таке? — спитала я.

— Дякувати Богу, ти перша його вдарила. Бо я вже думав, що приб’ю його.

Скоро Лілі лягла спати, і я приєдналася на кухні до Сема. Уперше за декілька тижнів у моєму домі запанувало щось подібне до миру.

— Вона наче щасливіша. Ну, тобто вона скиглила, що я купила не таку зубну пасту, та знову жбурнула рушник на підлогу, але їй точно краще.

Він кивнув і випустив воду з раковини. Мені подобалося, коли він хазяйнував на кухні. Я якийсь час на нього дивилась — і захотілося підійти та обійняти його за талію.

— Дякую, — сказала я натомість. — Дякую за все.

Він повернувся, витираючи руки об рушник.

— Та ти й сама непогано впоралася. Пробивна ти дівка. — Він притягнув мене до себе та поцілував. З ним було неймовірно приємно цілуватися — дуже ніжно, особливо на тлі його сили. На мить я зовсім забулась. Але…

— Що? — Він трохи відхилився. — Щось не так?

— Ти подумаєш, що це надто дивно.

— Дивніше за сьогоднішній вечір?

— Я постійно думаю про той дигіпранол. Скільки його треба, щоб дійсно вбити людину? Ви постійно носите його з собою? Це ж… ну а як злодії?

— Не хвилюйся через це.

— Ні, ну а як справді хтось, хто тебе ненавидить, додасть його у твою їжу? А як ним заволодіють терористи? Скільки його треба?

— Лу, дигіпранолу не існує.

— Що?

— Я його вигадав. Немає такого препарату.

Я мало не задихнулася, а він лише всміхнувся.

— А найсмішніше, — продовжив він, — це те, що жоден препарат ще не діяв так добре.

22

На зустріч «Жити далі» я прибігла останньою. Моя машина не заводилась, і довелося чекати автобуса. Коли я ввійшла, бляшанку з печивом уже закривали — знак того, що тема серйозна.

— Сьогодні ми поговорило про віру в майбутнє, — оголосив Марк. Я пробурмотіла вибачення та всілась. — І, до речі, у нас сьогодні лише півгодини, бо після нас збори скаутів. Так що прийміть мої вибачення.

Марк глянув на кожного з нас своїм особливим поглядом, сповненим розуміння. Він узагалі любив цей свій погляд. Іноді дивився так довго, що я починала думати, чи не висить у мене щось із носа. Потім він глянув додолу, зібрався з думками — а може, просто переглянув свої записи — і почав:

— Коли втрачаєш кохану людину, стає важко будувати якісь плани на майбутнє. І в багатьох людей з’являється відчуття, що віри в майбутнє більше немає. Або ж вони стають марновірними.

— Я думала, помру, — поділилася Наташа.

— Помреш, — заспокоїв її Вільям.

— Вільяме, це не дуже дотепно, — обірвав його Марк.

— Чесно. Перші півтора року після смерті Олафа я думала, що в мене рак. Я, мабуть, з десяток разів ходила до лікаря — була переконана, що рак. Мозку, підшлункової залози, матки, навіть мізинця.

— Не буває раку мізинця, — знову докинув Вільям.

— Та звідки тобі знати? — огризнулася вона. — Завжди тобі треба вставити свої п’ять копійок, так? Іноді треба просто помовчати, Вільяме. Набридають твої уїдливі коментарі чи не до кожного слова! Я думала, у мене рак мізинця. Мій лікар відправив мене на аналізи — і вони нічого не виявили. Так, можливо, цей страх був ірраціональним, але не треба тут поливати брудом усе, що я кажу, бо ти не можеш усього знати, зрозуміло?

Запала тиша.

— Узагалі-то я працюю в онкологічній клініці.

— Усе одно, — відрізала вона за якусь мить. — Ти нестерпний. Ти навмисне всіх провокуєш. Просто прищ на язику!

— Тут маю погодитися, — здався Вільям.

Наташа опустила очі. Ми всі раптом почали роздивлятися підлогу. Принаймні я точно. Наташа на мить затулила обличчя руками, а потім знову звела на нього погляд.

— Вільяме, пробач. Ти не прищ. У мене просто важкий день. Я не хотіла так огризатися.

— Все одно раку мізинця не буває, — не вгавав Вільям.

— Так ось, — Марк намагався ігнорувати тихі прокльони Наташі, — я хочу спитати, чи досяг тут хтось такого стану, коли може планувати життя на п’ять років наперед? Де ви бачите себе за п’ять років? Чим займатиметеся? Чи добре ви себе почуваєте, коли думаєте про майбутнє?

— Ну, я буду радий, якщо мій годинник іще цокатиме за п’ять років, — сказав Фред.

— Що, секс по інтернету дається взнаки? — поцікавився Суніл.

— Та бодай його чорти вхопили! Одне марнотратство! На одному сайті я цілих два тижні спілкувався з жінкою з Лісабона — справжньою красунею. А коли я запропонував нарешті зустрітися та зайнятися сексом, вона спробувала втюхати мені квартиру у Флориді! А потім узагалі мені прийшов лист від якогось Полірованого Адоніса, який попереджав мене, що це й не жінка зовсім, а одноногий пуерторіканець Рамірес.

— А два інші сайти?

— Єдина жінка, яка погодилася зі мною зустрітися, виглядала як моя бабуся Елсі, яка ховала ключі в панталонах. Звісно, вона була мила і все таке інше, але така вже стара, що я навіть хотів спитати, де вона ховає ключі.

— Не здавайся, Фреде, — підтримав Марк. — Може, ти просто не там шукаєш?

— Ключі? Та ні, я вішаю їх коло дверей.

Дафна розповіла, що хоче вийти на пенсію та поїхати за кордон.

— Тут холодно — у мене суглоби ниють.

Лінн збиралась отримати диплом магістра філософії. Ми всі обмінялися порожніми поглядами, намагаючись не виказати того, що всі думали, — вона працює в супермаркеті. Чи комісійному магазині.

— Ну ти просто Кант, — спробував пожартувати Вільям.

Ніхто не засміявся. Він зніяковів та відкинувся на стільці. Мабуть, тільки я почула, як Наташа видала щось схоже на «ха-ха», наче Нельсон із «Сімпсонів».

Спочатку Суніл не хотів брати участь у бесіді. А потім сказав, що подумав — і хоче через п’ять років бути одруженим.

— Мені здається, що минулі два роки я просто не дозволяв собі жити. Не дозволяв нікому зблизитися зі мною через те, що сталося. Бо навіщо взагалі з кимось зближуватися, якщо втратиш його? Та якось я задумався, чого взагалі хочу від життя, — і зрозумів, що хочу мати кохану людину. Бо треба ж жити далі, правильно? Треба мати якесь майбутнє.

Відтоді, як я почала сюди ходити, це була найдовша промова від Суніла.

— Це дуже оптимістично, Суніле, дякую, що розказав.

Джейк розповів, що збирається в коледж, — він хотів вивчитися на аніматора, а я замислилася, що буде з його батьком. І надалі буде намагатися спати з жінками, щоб заглушити біль втрати? Чи почне щасливе життя з оновленою версією? Мабуть, друге. Потім я задумалася про Сема і про те, чи не надто ми поквапилися з серйозними стосунками? А якщо це не стосунки — то що тоді? Бо, вочевидь, це таки стосунки. Хоча якби мене зараз запитали, то я б не змогла точно відповісти, стосунки це чи ні. Чи не зіграли пошуки Лілі роль дешевого клею, що так швидко нас зв’язав? Що взагалі пов’язує нас, окрім мого падіння з даху?

Дві дні тому я зайшла на станцію швидкої по Сема й поговорила з Донною, поки він збирав речі.

— Не грайся ним.

Я розвернулася — подумала, що не розчула. Вона спостерігала, як розвантажують машину швидкої.

— Він хороший. — Вона потерла ніс. — Дійсно хороший хлопець. І ти подобаєшся йому.

Я не знала, що на це відповісти.

— Це правда. Він говорив про тебе — зазвичай він узагалі про жінок не говорить. Не кажи йому, що я щось казала тобі, добре? Я просто… він хороший — я просто хотіла тобі це сказати. — Вона підняла брови та кивнула мені, наче щось підтверджуючи.

— Щойно помітила, що ти не у своєму танцювальному костюмі, — зауважила Дафна.

Почувся гомін — інші теж помітили.

— Тебе що, підвищили?

Я виринула зі своїх думок.

— О, ні-ні. Мене звільнили.

— І де ти тепер працюєш?

— Та поки що ніде.

— Але на тобі ж…

Того дня я вдягла коротке чорне плаття з білим комірцем.

— А, та це просто сукня. Це не форма.

— А я подумала, ти влаштувалась у тематичний бар для секретарок. Чи французьких прибиральниць…

— Фреде, досить.

— Ти не зрозумієш. У моєму віці вислів «куй залізо, поки гаряче» треба сприймати буквально. Мені ще ерекцій двадцять лишилося.

— У декого стільки й не було ніколи.

Ми замовкли, щоб дати час Фреду та Дафні погиготіти.

— Так а що далі? У твоєму житті наче настали зміни? — поцікавився Марк.

— Ну, мені запропонували іншу роботу…

— Правда? — Усі зааплодували, і я навіть зашарілася.

— Ну так. Це добре. Але я збираюся відмовитись. Уже те, що мені запропонували, означає, що я наче рухаюся вперед.

— А що ж за робота? — спитав Вільям.

— Ну, є там одна вакансія в Нью-Йорку.

Усі витріщилися на мене.

— Тобі запропонували роботу в Нью-Йорку?

— Так.

— За гроші?

— І з житлом, — додала я.

— І не доведеться носити ту жахливу блискучу форму?

— Не думаю, що форма — достатній привід для еміграції, — засміялася я. Більше нікому не було смішно. Лінн навіть опустила щелепу.

— «Нью-Йорк, Нью-Йорк», — проспівав хтось на мотив із мюзиклу.

— Ну ви ж не знаєте всього! Я не можу зараз поїхати — спочатку треба розібратися з Лілі.

— Дочкою твого колишнього роботодавця. — Джейк насупився.

— Він був мені не просто роботодавцем. Але так, з нею.

— Луїзо, а хіба вона не має родини? — нахилилася вперед Дафна.

— Це все складно.

Вони обмінялися поглядами. Марк примостив свою планшетку на коліна.

— Луїзо, чого тебе навчили наші зустрічі?

Я отримала пакунок із Нью-Йорка: стос документів, форми для імміграції та страхування, а ще офіційне запрошення на роботу на товстому кремовому папері. Я зачинилась у ванній та прочитала запрошення. Потім ще раз. Потім перерахувала зарплатню на фунти. Потім зітхнула та дала собі обіцянку не ґуґлити його адресу.

Потім поґуґлила адресу та поборола неймовірне бажання лягти просто на підлогу і скрутитися калачиком. Опанувала себе, злила воду в унітазі (щоб Лілі не дивувалася, чому я там так довго), помила руки (звичка), пішла у свою спальню та сховала папери в коробку під ліжком. Пообіцяла собі ніколи їх звідти не діставати.

Уночі близько півночі вона постукала до мене.

— Можна я переночую тут? Я не хочу їхати до мами.

— Можеш лишатися скільки захочеш.

Вона вляглася на іншому боці ліжка та скрутилась у клубочок. Я дивилася на неї, аж доки вона заснула, а потім накрила ковдрою.

Я потрібна дочці Вілла. Ось і все, що має значення. Начхати, що каже моя сестра, — я винна йому. Так я не почуваюся нікчемою. Так я можу хоч щось для нього зробити.

Той пакунок під ліжком означав, що я ще можу отримати нормальну роботу. Що я йду вперед. У мене є друзі і навіть хтось схожий на чоловіка. І це чималий прогрес.

Я ігнорувала дзвінки від Натана та видаляла його повідомлення. Поясню йому за день-два. Може, це й не план, та хоча б щось схоже.

Сем мав зайти до мене у вівторок після зборів «Жити далі». О сьомій він прислав повідомлення, що затримається. О пів на дев’яту — що взагалі не знає, коли зможе приїхати. Мені весь день було вкрай нудно — на мене напав ступор від відсутності роботи, хвилювань із приводу того, чим я буду платити за квартиру, та ще й від того, що я ділю квартиру з кимось, хто, як і я, не має куди податись. О пів на десяту подзвонили в домофон. Увійшов Сем — і досі у формі. Я зачинила за ним двері. Він підійшов до мене з низько опущеною головою. Від утоми він аж посірів, від нього пашіло чимось навдивовижу тривожним.

— Я вже думала, ти не прийдеш. Що сталося? Ти в нормі?

— Мене викликали на дисциплінарне слухання.

— Що?!

— Того вечора, коли приїздив Ґарсайд, мене бачила інша бригада — вони повідомили керівництву. Я не зміг пояснити, чому в маршруті не відображено те місце, де я був.

— І що тепер?

— Ну, я відбрехався — сказав, що хтось вибіг на дорогу та покликав на допомогу, але врешті-решт виявилося, що то розіграш. Донна мене прикрила. Але вони все одно не дуже мною вдоволені.

— Але нічого ж поганого не сталося?

— А ще одна із сестер екстреної допомоги запитала Лілі, звідки вона мене знає. І та розповіла, що якось я підвіз її додому з нічного клубу.

Я затулила рота рукою.

— І?

— Профспілка мене підтримує. Але якщо ще щось спливе, мене звільнять. Або й гірше, — між брів у нього пролягла глибока зморшка.

— І все через нас. Семе, мені так шкода.

— Та звідки їй було знати.

Я хотіла підійти та обійняти його, притиснути щоку до його обличчя — але раптом згадала, як Вілл відвертав від мене своє нещасне обличчя. Я завагалась — і момент було втрачено. Натомість я взяла його за руку. Він глянув униз, на мою долоню, — і в мене виникло неприємне відчуття, що він знає, про що я подумала.

— Ну, ти ж завжди можеш покинути все це та вирощувати курчат. Добудувати дім. — Голос звучав фальшиво. — У тебе купа варіантів! Такий чоловік, як ти, може робити що завгодно!

Він усміхнувся самими губами, роздивляючись мою руку.

Момент став надто ніяковим.

— Я краще піду. О, до речі. — Він простягнув мені пакунок. — Хтось лишив це під дверима. Не думаю, що це б тут довго пролежало.

— Прошу тебе, зайди. — Я взяла пакунок, відчуваючи, як я його підвела. — Будь ласка, можна я приготую тобі щось жахливе? Ну ж бо.

— Я краще поїду додому.

Він вийшов, перш ніж я встигла щось сказати.

З вікна я дивилася, як він підходить до мотоцикла. Раптом згадалося: не підпускати нікого надто близько. А ще порада Марка в кінці останньої зустрічі: «Ви сумуєте, і ваше тіло реагує на сплеск кортизолу. Боятися з кимось зблизитися — це нормально». Іноді складалося враження, що в мене на обох плечах сидять радники, як у мультиках, і сваряться між собою. У вітальні Лілі обернулася до мене:

— Сем зі швидкої?

— Ага.

Вона знов повернулася до телевізора. Потім помітила пакунок:

— А це що?

— А, це він знайшов у коридорі. Це тобі.

Вона підозріло роздивилася. Потім зняла декілька шарів паперу та дістала звідки альбом для фотографій у шкіряній обкладинці, на якій зазначалося: «Для Лілі (Трейнор)».

Вона повільно розгорнула його. На першій сторінці під папіросним папером була чорно-біла фотокартка малюка з підписом від руки:

Твій батько важив 9 фунтів 2 унції[42]. Я була страшенно зла, що він виріс таким великим, — мені обіцяли, що дитина буде маленькою! Він постійно вередував та місяцями не давав мені спокою. Але його усмішка… Старенькі бабусі навіть переходили дорогу, коли нас бачили, — аби тільки вщипнути його за щічку! (Звісно, він це ненавидів.)

Я сіла поруч. Лілі перегорнула далі. Знову фото Вілла, у синій формі та картузі учня приватної молодшої школи. І підпис:

Вілл так ненавидів цей картуз, що сховав його в лежанці нашого собаки. Наступний він «загубив» на озері. За третім разом батько пригрозив йому, що забере кишенькові гроші. Але Вілл почав торгувати фотокартками футболістів. Навіть адміністрація школи не могла його примусити носити той картуз — його відсторонили від занять на тиждень, коли йому було тринадцять.

Лілі торкнулася обличчя на фотографії.

— Коли я була мала, була на нього схожа.

— Ну, він же твій батько.

Вона ледь усміхнулась і знов перегорнула сторінку.

— О, дивись!

На наступній фотографії він усміхався просто в камеру — це те саме фото з гірськолижного курорту, яке я бачила в спальні, коли ми вперше зустрілись. Я дивилася на його красиве обличчя — і мене затопила хвиля суму. Лілі раптом розреготалася.

— Ти диви! Глянь тільки на цю!

Вілл з обличчям, вкритим грязюкою після матчу з регбі. І ще одна: Вілл одягнений чортом, стрибає з копиці сіна. Приколіст, веселун. Людина. Коли я пропустила зустріч на тему ідеалізації, Марк дав мені аркуш: «Важливо не перетворювати померлих на ідолів. Ніхто не зможе жити в тіні святого».

Наступна сторінка.

Шкода, що ти не знала свого батька до аварії. Він був неймовірно амбіційний. Справжній професіонал своєї справи. А я пам’ятаю, як він падав зі стільця від сміху, танцював із собакою чи приходив увесь у синцях після якоїсь авантюри. Одного разу він ткнув свою сестру обличчям у шері з вершками (праворуч), бо вона його роздражнила, мовляв, не зможе. Я хотіла розсердитися, бо готувала той шері цілу вічність. Але на Вілла неможливо було довго сердитися.

Це правда. Неможливо. Лілі продовжувала гортати сторінки з фотографіями та підписами. Вілл ставав чимось більшим за людину з некролога та газетної статті про судові позови. Ставав живим, багатовимірним. Я дивилася ті фото з клубком у горлі, який ледь могла побороти.

На підлогу впала картка, і я її підібрала. Там було коротке повідомлення.

— Вона хоче приїхати з тобою побачитися.

Лілі насилу відірвала очі від альбому.

— Ні, не треба. Ну, тобто, це дуже мило, але…

Атмосфера змінилася. Вона згорнула альбом та обережно поклала його на диван. І повернулася до телевізора. За декілька хвилин вона так само мовчки підповзла до мене та поклала голову мені на плече.

Коли Лілі пішла спати, я написала Натанові листа:

Пробач, я не можу прийняти цю пропозицію. Довго розповідати. Зі мною живе дочка Вілла — тут багато всього відбувається, і я просто не можу її залишити. Я хочу вчинити так, як вважаю за правильне. Спробую пояснити…

І в кінці додала:

Дякую, що не забув про мене.

Я написала ще одного листа містерові Гопніку: подякувала за пропозицію та повідомила, що в мене змінилися обставини і я більше не можу прийняти його запрошення. Хотіла пояснити трохи детальніше, але в животі так занило, що сил ні на що більше не лишилося.

Я почекала годину, але відповіді на жоден із листів не отримала. Перед сном зайшла у вітальню, щоб вимкнути світло, — альбому на дивані не було.

23

-Оце так… Та це ж робітниця року!

Я поставила сумку з формою та перукою на стійку. Сніданок, усі столики «Трилисника та конюшини» зайняті. Якийсь ошатний бізнесмен за сорок уже підпирав голову — вочевидь, зранку почав шинкувати. Він похитував у руці склянку та кинув на мене оком. Віра в дальшому кінці зали зі злістю штурхала столики та ноги відвідувачів, щоб підмести, — наче ганяла мишей.

Я вдягла блакитну блузку чоловічого крою — мені простіше бути впевненою в собі в чоловічому одязі. Виявилося, що відтінок моєї сорочки майже збігся з кольором сорочки Річарда.

— Річарде, я хотіла поговорити з вами про те, що сталося минулого тижня.

Аеропорт був повний через державні свята. Пасажирів у ділових костюмах було менше, ніж зазвичай, натомість з’явилося багато немовлят та малих дітей. За касою я помітила новий плакат: «Розпочни веселу подорож! Кава, круасан і чарочка!» Річард, насупивши брови, спритно порався на барі поміж чашок кави та загорнутих у пластик батончиків з мюслями.

— Не гайте часу. Форму випрали?

Він простяг руку, взяв пакет і дістав зелений одяг. Уважно оглянув тканину під люмінесцентним світлом із якимось дивним виразом обличчя, наче пошук огидних плям був його улюбленим заняттям. Я вже чекала, що він її понюхає.

— Звісно, випрала.

— Вона має бути в належному стані, щоб її могла носити нова офіціантка.

— Я випрала її вчора, — гаркнула я.

Раптом помітила, що грає якась нова версія «Кельтських сопілок»: менше арфи, більше флейти.

— Добре. Так, у мене в кабінеті є декілька паперів, які ви маєте підписати. Я принесу їх. На цьому все.

— Може, ми б могли завершити все в більш… приватній атмосфері?

Річард Персіваль навіть очей на мене не підвів.

— У мене багато справ, пробачте. Тут ціла купа речей, які потребують моєї уваги, і в мене на одного працівника менше сьогодні.

Він показово пронісся повз мене, на бігу перераховуючи пакетики зі смаженими креветками коло апаратів для розливу.

— Шість… сім… Віро, будь ласка, візьміть замовлення в цього джентльмена.

— Ну, я взагалі про це й хотіла поговорити з вами. Можливо, я б…

— Вісім… дев’ять… Перука.

— Що?

— Де перука?

— А, ось. — Я витягла її з сумки. Хоч я й причесала її перед тим, як спакувати, але вона все одно була схожа на збитого на шосе собаку, що з нетерпінням чекає на наступну жертву.

— Ви її випрали?

— Перуку?

— Так. Негігієнічно давати комусь перуку після себе.

— Ця перука більш синтетична, ніж зачіска в дешевих ляльок. Я подумала, що в пральній машинці вона просто розпадеться.

— Якщо перука не в належному стані для передачі іншому працівникові, мені доведеться стягнути з вас платню за неї.

— Ви хочете, щоб я заплатила за перуку? — витріщилась я на нього.

— Вона коштує двадцять вісім фунтів сорок пенсів. — Він оглянув перуку та запхав у пакет. — Звісно, ви отримаєте чек.

— Господи, ви правда збираєтесь утримати за перуку?.. — Мене розібрав сміх.

Я стояла посеред людного аеропорту. Навколо злітали літаки. Яким же жахом стало моє життя з появою цього чоловіка! Я витягла гаманець.

— Ну добре. Скільки там? Двадцять вісім сорок? А знаєте що? Давайте округлимо до тридцяти — щоб покрити адміністративні витрати, еге?

— Вам не обов’язково…

Я відрахувала банкноти та ляснула ними по стійці.

— Знаєте що я вам скажу, Річарде? Я люблю працювати. Якщо ви бодай на п’ять хвилин відведете очі від ваших клятих цілей та графіків, ви побачите, хто дійсно старався. Я добре працювала. Я носила ту жахливу форму, хоча від неї в мене волосся стояло дибки, а малі діти на вулиці танцювали джигу за моєю спиною! Я виконувала все, що ви казали. Я мила чоловічі туалети — хоча цього в моєму договорі точно не було. Я вже мовчу про те, що такі завдання точно мають передбачати костюм хімічного захисту! Я виходила на додаткові зміни, поки ви шукали людям заміну, — бо від вас повтікали всі, хто тут працював. Я нав’язувала людям той клятий смажений арахіс — хоча він смердів, наче хтось пустив гази. Та я не робот. Я людина, і в мене є життя і є відповідальність, що на якийсь час позбавила мене можливості виконувати свої робочі обов’язки так, як ви — чи я — того хотіли б. Сьогодні я йшла сюди, щоб попросили вас мене не звільняти. Я збиралася благати вас про це. Бо в мене й досі є обов’язки — і мені потрібна робота. Потрібна. Але таку роботу я не хочу. Я краще працюватиму безкоштовно, ніж іще хоч день проведу тут, у цьому мерзенному барі, з цими клятими сопілками. Я взагалі краще безкоштовно митиму туалети, ніж іще хоч день працюватиму з вами! Так що дякую вам, Річарде, що підштовхнули мене до першого за хтозна-який час правильного рішення в моєму житті! — Я запхала гаманець у сумочку, жбурнула в нього перукою та зібралася йти. — Можете запхати свою кляту роботу туди ж, куди й оті горішки! І, до речі, нащо ви робите оте з вашим волоссям? Нащо той гель та страшенно зализаний верх? Це жахливо. Ви схожі на Екшен-мена[43].

Бізнесмен коло бару вирівняв спину та почав аплодувати. Річард інстинктивно провів рукою по волоссю.

Я глянула на нього, потім на бізнесмена і додала:

— Беру останні слова назад — не можна таке казати, це було грубо з мого боку.

І на тому пішла.

Я йшла через головний зал, серце страшенно калатало в грудях. Раптом почула:

— Луїзо! Луїзо!

Річард майже біг за мною. Я спочатку хотіла проігнорувати його, але дорогу мені перегородила парфумерна крамниця, так що виходу в мене не було.

— Що таке? Я що, не помітила десь арахісову крихту?

Він спинився поруч — трохи зади´хався. Декілька секунд розглядав вітрину, наче про щось розмірковував, а потім повернувся до мене.

— Ваша правда. Ваша. Вдоволені?

Я здивовано подивилася на нього.

— «Трилисник та конюшина» — жахливе місце. І я — не найкращий керівник. Але ось що я вам скажу. За кожне принизливе доручення, яке ви отримували, мене за яйця брали в головному офісі. Моя дружина ненавидить мене, бо мене ніколи немає вдома. Постачальники мене ненавидять, бо я щотижня за наказом власників акцій зменшую їхній прибуток. Мій регіональний директор вважає, що в мене низькі показники, і якщо я не знайду, як їх підвищити, то мене відправлять на пором у Північному Вельсі. І тоді моя дружина точно від мене піде. І мені немає в чому її звинувачувати. Я терпіти не можу керувати людьми. Мої соціальні навички гірші за навички стовпа на вулиці — зі мною ніхто не може працювати. Віра тут витримує тільки тому, що в неї шкіра носорога, — думаю, вона хоче мене підсидіти. Так що — пробачте мені. І я правда хотів би взяти вас назад — бо ви, незважаючи на те, що я казав раніше, справді добре працювали. Клієнтам ви подобалися.

Він зітхнув та оглянув натовп людей навколо. А потім продовжив:

— Але знаєте, що я вам скажу, Луїзо? Забирайтеся звідси, поки можете. Ви красива, розумна, працьовита — ви можете займатися чимось кращим. Якби на мені не висіла іпотека, яку я ледь-ледь можу платити, а ще й дитина ось-ось народиться, і той кредит за «Хонду Цивік», через що я почуваю себе 120-річним дідуганом… Повірте, якби не все це, я б утік звідси швидше за ті літаки. — Він махнув рукою в напрямку злітної смуги. — Ось ваші відпускні. Ідіть, Луїзо. Серйозно — забирайтеся звідси.

Я глянула на коричневий конверт у руках. Навколо нас юрмилися пасажири, які постійно підходили до вікон, щоб перевірити свої документи, які кудись поділись. І раптом з якоюсь невідворотністю я зрозуміла, що зараз відбудеться.

— Річарде… Дякую, але… але можна мені повернутися? Може, ненадовго? Мені правда потрібна робота.

Річард не міг повірити власним вухам. А потім зітхнув:

— Якби ви могли залишитися на місяць чи два, мені було б легше. У мене зараз дуже непроста ситуація, і якби ви могли почати просто зараз, я б поїхав по нові підставки під пивні кухлі.

Ми наче помінялися місцями в цьому танку розчарування.

— Я тільки зателефоную додому, — погодилась я.

— О так, звичайно.

Ми ще якусь мить дивились одне на одного, а потім він віддав мені пакет із моєю формою.

— Вам це знадобиться.

Наші з Річардом стосунки увійшли в якусь рутину. Він став трохи краще до мене ставитися. Тепер я мала мити чоловічий туалет лише коли Ноа, наш новий прибиральник, з якоїсь причини не приходив. Річард перестав прискіпуватись, якщо я, на його думку, надто багато розмовляла з клієнтами (хоча його обличчя все одно дещо червоніло). У свою чергу, я була радісна, приходила вчасно та старалася пропонувати додаткові товари, коли була нагода. Я відчувала, що чомусь відповідаю за стан його яєць перед акціонерами.

Одного дня він відвів мене вбік та повідомив, що в головному офісі збираються підвищити когось із нас до помічника менеджера — і він збирається висунути мою кандидатуру. («Я не можу ризикувати та підвищити Віру. Вона ладна отруїти мене, щоб отримати мою роботу».) Я подякувала і спробувала вдати, що мені це приємніше, ніж насправді.

Тим часом Лілі звернулася до Саміра по роботу, і той пообіцяв її взяти на неоплачуваний випробувальний термін на півдня. Так що о сьомій тридцять я приготувала їй каву та простежила, щоб вона вдяглась і вийшла з дому вчасно, щоб бути в магазині о восьмій. Того вечора я повернулася додому, і Лілі повідомила, що Самір її взяв і вона отримуватиме 2,73 фунта на годину. До речі, це найменша ставка, яку він міг їй платити згідно з законодавством. Більшу частину робочого дня вона переставляла ящики в коморі, за допомогою старезної машинки клеїла на бляшанки етикетки та дивилася, як Самір із братом грають у футбол на айпаді. Вона повернулася втомленою, брудною та навдивовижу щасливою.

— Самір каже, що якщо я протримаюсь місяць, то зможу працювати на касі!

Мені дещо змінили розклад, так що в четвер після обіду ми з Лілі поїхали в Сент-Джонс-Вуд до її батьків. Я залишилася чекати в машині, а Лілі пішла забрати якийсь одяг і ту репродукцію Кандинського, яка мала б чудово пасувати до моєї квартири. За двадцять хвилин вона повернулася зі злим обличчям. На поріг вийшла Таня — зі схрещеними на грудях руками вона спостерігала, як Лілі жбурнула рюкзак у багажник і трохи обережніше поклала туди ж картину. Упавши на переднє сидіння, Лілі втупила погляд кудись уперед. Таня зайшла й зачинила за собою двері — на мить мені здалося, що вона витерла рукою очі.

Я вставила ключ у запалення.

— Коли я виросту, — її голос ледь помітно тремтів, — я буду ким завгодно. Але на неї я не буду схожа.

Якусь мить я помовчала, потім завела машину, і ми в тиші поїхали додому.

«Може, у кіно ввечері? Я б хотів кудись сходити».

«Не думаю, що мені варто лишати Лілі саму».

«То, може, візьмемо її з собою?»

«Краще не треба. Пробач, Семе. Цілую».

Того вечора я знайшла Лілі на пожежній драбині. Вона підвела голову на звук та помахала цигаркою.

— Я подумала, що не надто добре палити у твоїй квартирі, бо ти ж не палиш.

Я підперла вікно, обережно вилізла та сіла на східці коло неї. Під нами місто пашіло серпневим теплом. У нерухомому повітрі здіймався запах гарячого асфальту. Недалеко стояла машина з відкидним дахом — з неї долітали важкі баси. Металеві східці нагрілися під літнім сонцем — і я сперлася спиною та заплющила очі.

— Я думала, все владнається, — промовила Лілі.

Я розплющила очі, і вона продовжила:

— Думала, якщо Пітер зникне, — всі мої проблеми розв’яжуться. Думала, коли знайду тата, з’явиться відчуття, наче я маю якесь місце в житті. Тепер Пітер зник. Ґарсайд зник. Я дізналася все про тата. У мене є ти. Але я не відчуваю того, на що сподівалася.

Я вже збиралася була їй сказати, щоб не поводилась, як дурепа. Сказати, що вона вже багато чого досягла за такий короткий час: перша робота, перспективи, яскраве майбутнє. Ну, все те, що завжди говорять дорослі. Але це б звучало банально та надто повчально.

У кінці вулиці коло заднього входу бару за столиком зібралася група офісних працівників. Трохи пізніше цей бар заповнять хіпстери та випадкові відвідувачі з Сіті. Розливатимусь напої на асфальт і кричатимуть так, що й у будинку буде чути.

— Я розумію, про що ти, — сказала я. — Від самої смерті твого батька я чекаю, коли ж нарешті стану нормальною. Мені здається, наче я в якомусь кіно. У мене досі не робота, а якесь лайно. Я досі живу в цій квартирі, яка, мабуть, ніколи не стане мені за дім. Я мало не померла, але ніякої мудрості чи вдячності в мене не з’явилося. Ходжу в групу підтримки з купкою таких самих невдах, як і я. І нічогісінько не роблю.

— Ти мені допомогла, — відповіла Лілі.

— Це чи не єдине, що мене заспокоює.

— Ну, у тебе є чоловік.

— Він не мій чоловік.

— Ну, як скажеш…

Ми спостерігали, як машини повзуть у напрямку Сіті. Лілі ще раз затяглася цигаркою та запхала недопалок під сходинку.

— А це наступний пункт у моєму списку, — зауважила я.

У неї вистачило совісті зробити винувате обличчя.

— Ну добре, я кину. Обіцяю.

Над дахами сонце вже почало хилитися на захід, пробиваючи помаранчевими променями сірувате повітря Сіті.

— Знаєш, Лілі, деякі речі просто потребують більше часу. Ми зможемо — рано чи пізно зможемо.

Вона просунула руку мені під лікоть та поклала голову на плече. Ми дивилися, як сонце повільно сідає і до нас підповзають вечірні тіні. Я думала про обрії Нью-Йорка і про те, що насправді нікого з нас не можна вважати вільним. Свобода — фізична, особиста — буває тільки за рахунок когось іншого.

Сонце зникло за обрієм, і небо з помаранчевого перетворилося на синє. Ми підвелися, Лілі розправила спідницю та глянула на пачку цигарок у руці. Витягла всі, що лишилися, розламала навпіл та жбурнула в повітря, наче тютюново-паперове конфеті. Потім кинула на мене переможний погляд і виголосила:

— Ось і все. Я офіційно переходжу в табір тих, хто не палить.

— Так просто?

— А чом би й ні? Ти сама казала, що може знадобитися час. Це перший крок. А тепер давай ти.

— Ох. Ну, може, мені вдасться переконати Річарда позбавити мене тієї клятої нейлонової перуки?

— Був би непоганий крок. Я була б рада, якби ручка на дверях не лупила мене струмом.

Неможливо було дивитися на її усмішку і не усміхнутися. Я забрала в неї порожню пачку, перш ніж вона встигла нею теж насмітити, і посунулася, щоб вона пролізла у вікно. Вона раптом обернулася, ніби забула щось сказати.

— Знаєш, не обов’язково сумувати, щоб зберегти зв’язок із ним.

Я здивовано подивилася на неї.

— З татом. Ну, просто промайнула така думка. — Вона знизала плечима та залишила мене на східцях.

Коли я прокинулася наступного ранку, Лілі вже пішла на роботу. Вона лишила записку, мовляв, в обід принесе хліба, бо в нас майже не лишилося. Я приготувала каву, поснідала, взула кросівки та зібралася на прогулянку (Марк: «Фізичні вправи корисні для тіла й душі!»), коли раптом задзвонив телефон. Незнайомий номер.

— Алло?

Мені знадобилася десь хвилина, щоб упізнати, хто це.

— Мама?..

— Глянь у вікно!

Я підійшла до вікна вітальні та глянула. На тротуарі стояла мама й енергійно мені махала.

— Що… що ти тут робиш? Де тато?

— Він удома.

— З дідусем усе гаразд?

— Так, дідусь у порядку.

— Ти ж ніколи не їздила до Лондона сама. Ти ж навіть на заправку завжди їздила з татом!

— Ну, настав час мені змінитися, правда? Можна, я зайду? Не хочу виговорити всі хвилини, добре?

Я відчинила їй двері через домофон і пробіглася по вітальні, прибираючи тарілки, що лишилися з вечері. Коли я підбігла до дверей, вона вже чекала на мене з відкритими обіймами. На ній була красива куртка, а сумочку вона перекинула через плече, наче рюкзачок («Так грабіжникам буде важче її вкрасти»). Розпущене волосся м’якими хвилями спадало навколо обличчя. Вона просто вся світилася. На губах — рожево-коралова помада, а в руках — домашній телефонний записник року десь так 1983-го.

— Повірити не можу, що ти сама приїхала.

— Чи ж це не чудово? У мене аж у голові паморочиться! У метро я сказала одному молодикові, що вже років із тридцять не була у підземці сама — і він відскочив від мене аж на чотири сидіння.

Я істерично розреготалась.

— То що, поставиш чайник? — Вона зняла пальто, сіла на диван та оглянула кімнату. — О, сірі стіни? Це… цікаво.

— Лілі обрала колір.

Я задумалася, чи не є її приїзд якимось жартом. Може, зараз у квартиру влетить батько та реготатиме з того, яка я дурепа — повірила, що Джозі може подорожувати сама!

— Ніяк не збагну. Ти приїхала без тата? — Я поставила на столик чашку.

— О, яка краса. Ти завжди робила смачнющий чай. — Вона підклала аркуш під чашку. — Так ось. Я прокинулась уранці й подумала, чим можу зайнятися. Можна попрати, помити вікна, що виходять у двір, поміняти постіль дідусеві, купити зубну пасту. І раптом я подумала: ні. Так не можна. Так у мене точно не буде прекрасної суботи — бо я ж робитиму те саме, що роблю вже тридцять років. Ні, я влаштую собі пригоду!

— Пригоду?..

— Я подумала: може, ми підемо на якусь виставу?

— Виставу?

— Так, Луїзо, виставу! Ти що, папуга? Місіс Каузінс зі страхової контори казала, що на Лестер-сквер є кіоск, де можна купити дешеві квитки на вистави, що йдуть у той самий день — якщо лишаються місця. То, може, ти підеш зі мною?

— А як же Тріна?

Мама махнула рукою.

— А, в неї якісь справи. Ну то що? Їдемо подивитися, чи дістануться нам квитки?

— Я тільки Лілі скажу.

— То йди кажи, а я поки чай доп’ю. А потім треба щось зробити з твоїм волоссям — і можна рушати. Я купила картку в метро на цілий день! Можна скільки хочеш заходити в метро!

Ми купили квитки на мюзикл «Біллі Елліот»[44]. Як варіант була ще російська трагедія, але все російське маму страшенно смішило відтоді, як її хтось пригостив холодним супом з буряком та спробував переконати, що росіяни саме так його і їдять.

Протягом усієї вистави вона сиділа поруч в абсолютному захваті. У перервах штовхала мене в бік і шепотіла:

— А я пам’ятаю страйк шахтарів, уявляєш? Для тих родин то були важкі часи. А ти пам’ятаєш Марґарет Тетчер? О, жахлива жінка! А сумочки в неї були пречудові.

Коли малий Біллі злетів у повітря — вочевидь, силою своїх амбіцій, — мама пустила сльозу та притисла свіжий носовичок до обличчя.

А я дивилася на вчительку балету, місіс Вілкінсон, яка так і не змогла вийти за межі свого містечка, і докладала зусиль, щоб не порівнювати її з собою. У мене робота і майже чоловік, я проводжу суботу в театрі Вест-Енду — усе це наче невелика перемога над ворогом, якого я й сама не могла ідентифікувати.

Ми вийшли з театру емоційно втомлені та дещо приголомшені. На вулиці ще яскраво світило сонце.

— Ну, добре. — Мама міцно затисла сумочку під пахвою (деяких звичок складно позбутися). — Ходімо пити чай у готель. Улаштуємо собі свято!

Ми не могли дозволити собі дорогий готель, але неподалік вулиці Хеймаркет знайшли невеличкий готель із чайним кафе, яке мамі сподобалося. Вона попросила посадити нас посеред зали і з задоволенням коментувала всіх, хто заходив: одяг, «чи схожі вони на іноземців», нащо вони притягли малих дітей чи тих крихітних песиків, схожих на щурів.

— Тільки поглянь на нас! — іноді вигукувала вона, коли западала пауза. — Чи не чудово?

Ми замовили чай «Англійський сніданок» (мама: «Це ж звичайний чай? Без усіляких дивних смаків?») та «чайну тарілку» з крихітними бутербродами без скоринки, маленькими пшеничними булочками (мама пекла кращі) та тістечками в золотавій фользі. Мама з півгодини говорила про «Біллі Елліота» і про те, що нам принаймні раз на місяць обов’язково треба ходити на вистави. А ще казала, що татові обов’язково тут би сподобалося.

— Як там тато?

— А, він у порядку. Ти ж знаєш свого батька.

Я хотіла запитати, але посоромилася. Вона запитально на мене глянула.

— І ні, я не голю ноги. Так що цим він невдоволений. Але в житті є й важливіші речі.

— А що він сказав щодо твоєї подорожі сюди?

Вона пирхнула та приховала це покашлюванням.

— Він не вірив, що я це зроблю. Я сказала йому, коли вранці принесла чай, — він страшенно розреготався. Якщо чесно, він так мене збісив, що я просто вдяглася та пішла.

— І не сказала йому? — У мене округлилися очі.

— Я ж казала вранці. Тепер він увесь день пише мені есемески. От же дурень! — Вона глянула на екран та заховала телефон у кишеню.

Я дивилася, як вона підібрала виделкою чергову булочку, з’їла її та примружила очі від задоволення.

— Це просто чудово.

— Мамо, ви ж не розлучитеся? — глитнула я.

— Розлучимося? — Вона миттю розплющила очі. — Луїзо, я добра католичка. Такі не розлучаються. Ми просто примушуємо чоловіків страждати довіку.

Я розрахувалась, і ми пішли в дамську кімнату, схожу на печеру з мармуровими стінами кольору волоського горіха та дорогими квітами. Працівниця мовчки стояла коло раковин. Мама двічі ретельно вимила руки, а потім понюхала всі лосьйони, що стояли там, — я бачила в дзеркалі вдоволене обличчя щоразу, як вона знаходила приємний аромат.

— Мені б не варто було так говорити, беручи до уваги моє ставлення до патріархату, але я справді хочу щоб хоча б в однієї з вас був хороший чоловік.

— Я де з ким познайомилася, — сказала я, перш ніж устигла подумати.

Вона обернулася до мене з пляшечкою лосьйону.

— Та ти що?!

— Він лікар швидкої.

— Це просто приголомшливо! Лікар швидкої! Та це майже так само добре, як водопровідник. І коли ти нас із ним познайомиш?

— Познайомлю? Я не знаю, чи… — забурмотіла я.

— Чи що?

— Ну, тобто, ми тільки почали, так що я навіть не знаю…

Мама відкрила свою помаду та глянула в дзеркало.

— Хочеш сказати, що ви просто спите разом, чи що?

— Мамо! — Я кинула оком на працівницю.

— Ну, ти ж це маєш на увазі?

— Я просто кажу, що ще не готова до справжніх стосунків.

— Чому? Що в тебе ще відбувається? Не забувай, твої яєчники не в холодильнику.

— А чого Тріна не пішла з нами? — Я вирішила змінити тему.

— Не змогла знайти няню для Тома.

— Ти ж казала, що в неї справи.

Мама глянула на мене в дзеркалі, трохи стисла губи та заховала помаду.

— Ну, я думаю, що вона трохи на тебе сердита. — Вона активувала своє материнське рентген-око. — Ви що, посварилися?

— Я не знаю, чого їй завжди треба висловити свою думку про все, що я роблю, — голос як у дванадцятирічної.

Знову рентген-око.

І я не витримала та все розповіла. Я сіла коло мармурової раковини, мама — у крісло. Я розповіла про запрошення на роботу, про те, чому не змогла його прийняти, про те, як загубилася Лілі, як я її знайшла і як нарешті вона почала змінюватися на краще.

— Я вмовила її знову зустрітися з місіс Трейнор. Так що прогрес є. Але Тріна мене не слухає — хоча якби щось подібне сталося з Томом, вона б перша верещала, що я не маю права його кидати.

Мені стало легше. Мама знає, що таке пута відповідальності.

— І через це вона зі мною не розмовляє, — резюмувала я.

Мама ошелешено на мене подивилася.

— Заради всіх святих, ти що, збожеволіла?

— Що?..

— Тобі запропонували роботу в Нью-Йорку з усіма перевагами — а ти стирчиш у тому Богом забутому барі в аеропорту? Ні, ви це чули? — вона звернулася до працівниці. — Повірити не можу, що це моя дочка! Клянуся, я гадки не маю, куди ти поділа свої мізки!

— Мамо! Я роблю те, що вважаю правильним!

— Для кого?

— Для Лілі!

— Думаєш, окрім тебе, нікому поставити ту дівчину на ноги? Слухай, а ти не питала в того нью-йоркського типа, чи не могла б ти на тиждень-два затриматися?

— Це не така робота, що може чекати на мене.

— Звідки ти знаєш? Не дізнаєшся, доки не спитаєш. Правда?

Працівниця повільно кивнула.

— Господи, навіть думати про це не можу… — Працівниця дала мамі рушник, і вона почала енергійно обмахувати шию. — Послухай-но мене, Луїзо. У мене вже є одна дочка з блискучими перспективами, яка тепер сидить удома, бо встигла зробити неправильний вибір. Ні, я люблю Тома до дрижаків — але в мене серце крається, коли я думаю, чого Тріна могла досягти, якби мала такий клопіт трохи пізніше. Я застрягла вдома, доглядаючи твого дідуся та батька, але то нічого. Я свій шлях шукаю. А ти маєш прагнути більшого в житті, чуєш? Більшого, ніж подекуди квитки за півціни та чай у дорогому готелі. Їдь звідси! Тобі, чорт забирай, єдиній у нашій родині випадає шанс! А ти хочеш відмовитися від нього заради дівчини, яку ледь знаєш!

— Я вчинила правильно, мамо!

— Можливо. А може, ти й зовсім не мала робити вибір.

— Не дізнаєшся, доки не спитаєш, — додала працівниця.

— Саме так! Оця леді знає, що каже! Ти маєш спитати в того джентльмена, чи можна тобі почати працювати трохи пізніше. Не дивись так на мене, Луїзо. Я ще по-хорошому з тобою. Я тебе не підганяла, коли насправді треба було. Тобі треба витягти себе з цієї роботи-пастки та почати жити.

— Пропозиції більше немає, мамо.

— Це моїх прекрасних сідниць більше немає! А ти ж навіть не питала.

Я похитала головою.

Мама гмикнула та накрутила на шию шарф. Потім витягла дві монетки з гаманця та вклала в долоню працівниці.

— Ви тут чудово попрацювали! З підлоги можна їсти! А пахне взагалі дивовижно!

Працівниця тепло всміхнулась, а потім, наче щось згадала, звела вказівний палець. Ми спинилися. Вона кинула оком за двері, дістала в’язку ключів, спритно відчинила шафку та вклала мамі в долоню шматок квіткового мила, неймовірно запашного.

— Та це ж просто рай небесний. Шматочок раю.

— Це вам.

— Мені?

Жінка стисла своїми долонями мамині.

— Яка ж ви добра! Як вас звати?

— Марія.

— Марія. Дуже приємно. Я Джозі. Коли я наступного разу буду в Лондоні, то обов’язково зайду у ваш туалет. Бачиш, Луїзо? Бачиш, що буває, якщо трошечки вийти за рамки? Чи це не чудова пригода! Моя мила нова подруга Марія подарувала мені шматок чудового мила.

Вони стисли одна одній долоні, наче давні подруги перед розлукою. І ми пішли.

Я не могла сказати їй. Не могла сказати, що та пропозиція висить наді мною щохвилини, від світанку до заходу сонця. Хай там що я казала усім — я знала, що до глибини душі шкодуватиму про втрачену можливість жити й працювати в Нью-Йорку. Я можу скільки завгодно втішати себе, що будуть і інші можливості — але цей втрачений шанс буде зі мною, як дешева сумочка, яку завжди носиш із собою, але шкодуєш, що взагалі її купила.

Я попрощалася з мамою на вокзалі — вона поїхала додому, до враженого та злющого батька. Удома я приготувала салат із того, що в холодильнику лишили Сем та Лілі, і сіла перевіряти пошту. На мене чекав лист від Натана:

Я не думаю, що ти маєш рацію. Але розумію, що ти робиш. Вілл би пишався тобою. Ти хороша людина, Кларк. Цілую.

24

Ось що я дізналася про батьківство, навіть не ставши матір’ю: хай би що робила — майже завжди робиш не те. Якщо ти жорстока, презирлива та неуважна — це залишить рани в душі дитини. Якщо ти любиш дитину, підтримуєш, заохочуєш та хвалиш навіть за найменше досягнення (вчасно встала зранку чи не курила цілий день) — то зіпсуєш її якось інакше. Також з’ясувалося, що в батьків фактично немає ніякого авторитету, який, здавалося, мав би бути з огляду на те, що вони годують і виховують дитину.

З цими думками у свій вихідний я посадила Лілі в машину та повідомила, що ми їдемо на обід. Я передбачала, що все пройде жахливо, але принаймні нас там буде двоє — ми зможемо це витримати.

Перші сорок хвилин дороги Лілі сиділа вся в телефоні та з навушниками, тому пізно помітила, куди ми їдемо. Помітивши знак, вона насупилася.

— Це не дорога до твоїх батьків.

— Я знаю.

— І куди ми їдемо?

— На обід, я ж сказала.

Вона довго на мене дивилась, та я не збиралася пояснювати. Потім вона довго дивилась у вікно.

— Господи, ти іноді просто нестерпна, — був її вердикт.

За півгодини ми зупинилися коло «Корони та підв’язки», готелю з червоної цегли з парком на два акри. Звідси до Оксфорду було хвилин двадцять їхати. Я вирішила, що краще зустрітися на нейтральній території. Лілі вийшла з машини й досить промовисто грюкнула дверима для того, щоб я зрозуміла, що я нестерпна.

Я проігнорувала це, нафарбувала губи та разом з нею зайшла в ресторан.

Місіс Трейнор уже чекала на нас за столиком. Побачивши її, Лілі застогнала.

— Ну навіщо ми знову це робимо?

— Бо обставини змінилися, — пояснила я, підштовхуючи її вперед.

— Лілі. — Місіс Трейнор підвелася, щоб привітатися. Я відразу помітила, що вона була в перукаря — волосся знову гарно підстрижене. На обличчі зовсім трохи косметики. Вона була знову схожа на ту, колишню місіс Трейнор — стриману жінку, яка розуміє важливість зовнішності.

— Добрий день, місіс Трейнор.

— Здрастє, — пробурмотіла Лілі за мною. Вона не простягла їй руку та сіла коло мене.

Місіс Трейнор звернула на це увагу, усміхнулася та покликала офіціанта.

— Цей ресторан був чи не найулюбленішим місцем твого батька, — зауважила вона, розгортаючи серветку. — Коли мені вдавалося вмовити його виїхати з Лондона — а це було нечасто, — ми зустрічалися тут. Тут смачно готують. У них мішленівська зірка.

Я розгорнула меню: кнелі з тюрбо з франжипаном з мідій та лангустинів, копчене філе качки з тосканською капустою кале та ізраїльським кускусом. Лишалося сподіватися, що оскільки нас сюди запросила місіс Трейнор, то вона й платитиме.

— Щось це все надто вже круто, — зауважила Лілі, не підводячи очей від меню.

Я глянула на місіс Трейнор.

— Вілл теж так казав. Але це дуже смачно. Я, мабуть, замовлю куріпку.

— А я морського окуня. — Лілі згорнула меню в шкіряній палітурці.

Я й досі дивилася на аркуш переді мною, не впізнаючи жодної страви. Що таке рутабага[45]? А равіолі з кістковим мозком та копрієм? Може, тут можна замовити сендвіч?

— Ви готові замовити? — Коло мене з’явився офіціант.

Я почекала, доки Лілі та місіс Трейнор зроблять замовлення, а потім таки помітила страву, яку наче колись бачила в Парижі.

— А можна мені joues de boeuf confites[46]?

— З картопляними ньйоками та спаржею? Звичайно, мадам.

Ми говорили про всілякі дрібниці, чекаючи на закуски. Я розповіла місіс Трейнор, що й досі працюю в аеропорту і мені обіцяють підвищення, намагаючись видати це за розповідь про кар’єрний розвиток, а не крик про допомогу. Я також зауважила, що Лілі теж знайшла роботу. Місіс Трейнор не здригнулася, почувши про її роботу (я потай цього очікувала), а кивнула:

— Дуже розсудливо. Не завадить забруднити руки на початку кар’єри.

— Ніяких особливих перспектив у мене немає, — додала Лілі. — Якщо не враховувати можливості навчитися працювати за касою.

— Ну, в тих, хто розносить газети, теж небагато перспектив. Твій батько цим займався два останні роки в школі. Це розвиває робочу етику.

— Людям завжди потрібні консервовані сосиски, — зауважила я.

— Правда? — здивувалася місіс Трейнор.

Недалеко від нас двоє чоловіків садовили за стіл стареньку жінку, супроводжуючи це безліччю вигуків.

— Ми отримали ваш альбом, — згадала я.

— О, отримали? А я саме хотіла спитати. Вам… вам сподобалося?

Лілі глянула на неї.

— Так, альбом чудовий, дякую вам.

Місіс Трейнор ковтнула трохи води.

— Я хотіла показати вам інакшого Вілла. Мені іноді знається, що після смерті його життя сприймається якось однобічно. Тому хотілося показати його не тільки як людину в інвалідному візку. Не як того, хто вирішив позбавити себе життя.

Запала коротка тиша.

— Альбом дуже милий, дякую вам, — повторила Лілі.

Принесли наші страви, і Лілі знову змовкла. Офіціант нав’язливо крутився коло столика, доливаючи воду після кожного ковтка. Принесли хлібну тарілку, потім забрали, потім знову принесли. У ресторані поступово з’являлося все більше гостей, схожих на місіс Трейнор: красиво вдягнених, із хорошими манерами. У цих людей кнелі з тюрбо були звичайним обідом, а не приводом зламати язика. Місіс Трейнор розпитувала мене про мою родину та з теплотою згадала про мого батька.

— Він багато чого зробив для замку.

— Мабуть, вам іноді дивно тепер там не бувати? — сказала я та вся скулилась усередині через страх перетнути якийсь незримий кордон.

Але місіс Трейнор просто дивилася на скатертину.

— Дивно. — Її посмішка вийшла більш напруженою, ніж зазвичай, і вона ковтнула води.

Розмова тривала за закусками (копчений лосось для Лілі й салат для мене та місіс Трейнор). Ми просувалися як невмілі водії за кермом, тож я з полегшенням зітхнула, коли принесли головні страви. Правда, мою усмішку наче вітром здуло, коли я побачила свою тарілку. Це було схоже на що завгодно, тільки не на яловичину. Більше — на м’які коричневі кругляки в густому соусі.

— Пробачте, — звернулася я до офіціанта, — я наче замовляла яловичину.

Він якусь мить дивився мені в очі.

— Це і є яловичина, мадам.

Ми обоє глянули на тарілку.

— Ви ж замовляли joues de boeuf? Яловичі щоки?

— Яловичі щоки?! — У мене навіть шлунок скрутився. — Звісно, щоки. Яловичі щоки. Дякую.

Яловичі щоки. Господи. Страшно було навіть подумати про суть цієї страви. Я всміхнулася місіс Трейнор та почала длубатись у своїх кнелях.

Ми їли майже в повній тиші. У нас із місіс Трейнор закінчилися теми для бесіди. Лілі говорила мало, а навіть коли й говорила, то щось уїдливе, наче випробовувала бабусю. Вона не їла, а швидше гралася з їжею, як підліток, якого дорослі притягли в надто вишуканий ресторан. Я їла свою страву маленькими шматочками, намагаючись ігнорувати голос у голові: «Ти їси щоки! Справжні щоки!»

Зрештою ми замовили каву. Коли офіціант пішов, місіс Трейнор прибрала серветку та промовила:

— Ну все, досить.

Лілі підвела голову й глянула на нас.

— Їжа смачна, ваші розповіді про роботу дуже милі — але ми ж так ні до чого не дійдемо.

Я вже злякалася, що ми з Лілі надто натиснули і вона збирається піти. У Лілі на обличчі промайнула така сама думка. Та натомість місіс Трейнор відсунула свою чашку з блюдцем та сперлася ліктями на стіл.

— Лілі, я прийшла сюди не для того, щоб вразити тебе вишуканими стравами. Я прийшла вибачитися. Мені вкрай важко пояснити, що я відчула, коли ти з’явилась у моєму домі. Я хочу вибачитися за те, що знайомство з нашою частиною твоєї родини пройшло так… невдало.

Прийшов офіціант із кавою, і місіс Трейнор, не дивлячись на нього, підняла руку.

— Ви могли б залишити нас на дві хвилини?

Він швидко зник із тацею. Я заклякла. Місіс Трейнор глибоко вдихнула, і її голос зазвучав схвильовано.

— Лілі, я втратила сина — твого батька. І насправді думаю, що втратила його ще до його смерті. Його смерть позбавила мене всього, на чому ґрунтувалося моє життя: материнства, родини, роботи, навіть віри. Я наче впала в темну яму. А потім дізналася, що в нього є дочка. Що в мене є онука. І ця думка дозволяє мені сподіватися, що не все втрачено. — Вона глитнула. — Ні, я не кажу, що ти повернеш мені частину сина, якого я втратила. Це було б нечесно щодо тебе. Ти, я це вже зрозуміла, цілісна особистість. І я сподіваюся, що ти погодишся дати мені ще один шанс. Бо я б дуже хотіла — та ні, що там, я б із величезним задоволенням проводила з тобою час. Луїза розповідала, що ти сильна людина. І я тобі скажу, що в нашій родині це не рідкість. Тож я не думаю, що в нас усе буде просто — ні, ми будемо сваритися, як я сварилася з твоїм батьком. Але навіть якщо з цього нічого не вийде зараз, то я просто хочу, щоб ти знала, — вона стисла її руку, — я дуже рада, що зустріла тебе. Ти змінила моє життя вже тільки тим, що ти є. Наступного місяця моя дочка і твоя тітка Джорджина прилітає з тобою познайомитися. Вона вже запрошувала нас із тобою до себе в Сідней. І в мене для тебе є лист від неї.

Тут її голос трохи затремтів.

— Лілі, я знаю, що ми ніколи не замінимо тобі батька. І я не… я й досі докладаю зусиль, щоб вилізти звідти, де опинилась… але, може… може, у твоєму житті знайдеться місце для не найпростішої бабусі?

Лілі не зводила з неї очей, і вона продовжила:

— Може… може, хоча б спробуємо? — І голос місіс Трейнор надламався.

Запанувала тиша. Я чула власне серцебиття. Лілі глянула на мене, а потім — здавалося, через цілу вічність — знову на місіс Трейнор.

— Ви… ви хочете, щоб я приїхала до вас пожити?..

— Якщо ти захочеш. Я… я б дуже цього хотіла.

— Коли?

— А коли ти хочеш?

Я завжди бачила Камілу Трейнор у стані абсолютного самоконтролю. Але тут її обличчя скривилось, і вона рукою потяглася через стіл. Лілі на мить завагалась, але потім узяла її за руку — і їхні пальці міцно переплелися, наче в людей, що вижили після того, як затонув їхній корабель. Поблизу знову виник офіціант із тацею — він не наважувався підійти, намагаючись визначити, коли ж буде нагода для цього.

— Я привезу її назад завтра після обіду.

Ми стояли на паркінгу. Лілі переминалася з ноги на ногу коло машини місіс Трейнор. Вона з’їла два пудинги — свій із шоколадом та мій (у мене не було апетиту) — і тепер невдоволено роздивлялася пояс своїх джинсів.

— Ви впевнені? — Я й сама не знала, до кого звертаюся. Було очевидно, що їхнє entente cordiale[47] надзвичайно хитке і його легко порушити, коли щось піде не так.

— Усе буде добре.

— Я завтра не працюю, Луїзо, — повідомила Лілі. — У неділю працює брат Саміра.

Було дивне відчуття, коли я залишила їх удвох. Лілі світилася від радості. Я хотіла сказати щось на кшталт «не курити, не лаятися» чи навіть «може, давайте іншим разом?», але Лілі помахала та всілася на пасажирському сидінні «фольксвагена гольф» і майже не озиралася.

Ну от і все. Я більше не потрібна.

Місіс Трейнор уже попрямувала до машини, коли я гукнула її:

— Місіс Трейнор? Можна запитання?

— Каміла. — Вона зупинилася. — І, думаю, нам з тобою можна на «ти».

— Каміло, добре, ти розмовляла з матір’ю Лілі?

— О так. Розмовляла. — Вона смикнула бур’янину з клумби. — Я сказала, що сподіваюсь у майбутньому проводити з Лілі більше часу. Сказала, що мене складно назвати хорошою матір’ю після всього, що сталось, але, якщо чесно, жодну з нас так не назвати. А ще — що матері годиться іноді думати про щастя своєї дитини, а не тільки про власне.

У мене впала щелепа.

— Годиться — влучне слово, — до мене нарешті повернулася мова.

— Змістовно, еге ж? — Вона вирівняла спину, і в очах промайнуло щось бешкетне. — Тож якщо мені й треба когось боятися, то точно не Тані Готон-Міллер. Думаю, ми з Лілі знайдемо спільну мову.

Я вже пішла була назад до своєї машини, коли місіс Трейнор спинила мене.

— Дякую тобі, Луїзо. — Вона поклала руку мені на плече.

— Я ж нічого не зробила…

— Ні, зробила. Я чудово знаю, що маю безліч причин тобі дякувати. Сподіваюся, колись у мене буде нагода тобі відплатити добром.

— О, та не варто!

Вона зустрілася зі мною поглядом і усміхнулась. Ідеальна помада на губах.

— Я зателефоную завтра, коли везтиму Лілі.

Місіс Трейнор узяла сумочку під руку та попрямувала до машини, де чекала Лілі. Я дивилася, як її «гольф» зникає за рогом, а потім подзвонила Семові.

У блакитному небі канюк ліниво описував кола. Його величезні крила розпростерлися на тлі яскравої синяви. Я запропонувала Семові допомогу зі спорудженням стіни, але ми спромоглися покласти тільки один ряд цегли (я подавала). Було страшенно спекотно, і Сем запропонував випити по пляшці холодного пива в перерві, а потім ми так добре вляглися на траву, що повернутися до роботи було неможливо. Я розповіла йому про випадок із яловичими щоками — і він реготав цілу хвилину, марно намагаючись угамуватися, коли я пояснювала, що «треба було назвати страву якось інакше. Щоки — це ж майже те саме, як коли б тобі сказали, що ти їси курячі гузна!» Я розляглася на траві поруч із ним та слухала ніжні співи пташок і шурхіт трави. Сонце кольору персика повільно рухалося до горизонту. Життя не таке вже й погане, якщо не надто перейматися тим, чи не назвала Лілі когось «членоголовим» у присутності місіс Трейнор.

— У такі моменти мене зовсім не турбує відсутність будинку, — сказав Сем. — Я б міг лежати в траві до старості.

— Хороший план. — Я взяла в рот травинку. — Тільки в січні душ під дощем не така вже й приємна річ.

Він засміявся низьким голосом.

Я приїхала до нього просто з ресторану. Неочікувана відсутність Лілі чомусь вибила мене з колії. Я спинила машину коло воріт і, поки замовкав двигун, дивилася, як Сем кладе цемент на кожну цеглину, притискає її на місце та витирає піт із лоба старою майкою. На душі полегшало. Він нічого не сказав щодо незручних моментів декількох наших попередніх розмов, і я була йому за це вдячна.

Самотня хмарка пробігла синявою неба. Сем трохи ближче підсунув ногу — вона була вдвічі більша за мою.

— Цікаво, чи дістала місіс Т свої фотографії? Для Лілі.

— Фотографії?

— У рамках. Я ж казала. У неї в домі не було жодного фото Вілла, коли ми приїхали вперше. Я здивувалася, коли вона прислала альбом — бо думала, що вона їх усі знищила, — Сем замислився. — І це дивно. Але в мене теж немає його фотографій на виду в інших. Може, треба, щоб минув якийсь час, перш ніж я знову зможу нормально себе почувати в присутності його фото. А скільки тобі часу знадобилося, щоб повернути ту фотографію сестри на тумбочку?

— А я ніколи її не ховав. Мені подобається та фотографія. Подобається бачити її такою, якою вона… була. Вона завжди кидала все просто в очі. Типова старша сестра. Коли мені здається, що я щось зробив не так, я дивлюсь на її фото і згадую голос: «Семе, який же ти телепень! Годі вже над цим зітхати!» — Він повернувся до мене. — Ну й Джейкові добре бачити її фото. Йому потрібно знати, що говорити про неї — це нормально.

— Може, і я дістану. Лілі буде рада бачити фото батька у квартирі.

Курчата бігали навкруги. Коло нас двоє копирсались у пилюці та розпушували пір’я, здіймаючи хмарки пилу. У курчат теж є характер, як з’ясувалось. Оте каштанове явно любить командувати, а інша курка, зі строкатим гребінцем, кожен вечір залазить на дерево, звідки її доводиться знімати та заносити в курник.

— Як думаєш, треба їй написати? Спитати, як справи?

— Кому?

— Лілі.

— Дай їм спокій. Усе в них буде нормально.

— Твоя правда, я знаю. Але це дивно. У ресторані я побачила, що вона набагато більше схожа на нього, ніж я думала. Гадаю, місіс Трейнор — Каміла — теж це помітила. Вона постійно дивувалася з її манер, наче дівчина раптом нагадувала їй Вілла. А одного разу Лілі так підняла брову, що ми обидві й очей не могли відвести — ну точнісінько як він.

— А ми що робитимемо ввечері?

— О, мені все одно. У тебе є пропозиції? — Я потяглась, і травичка залоскотала мені шию. — Можна просто полежати тут. Якщо ти суто випадково ніжно на мене впадеш, я не матиму нічого проти.

Він чомусь не засміявся.

— То, може, поговоримо… про нас?

— Про нас?

Він узяв травинку в зуби.

— Ага, про нас. Мені цікаво, що, на твою думку, між нами відбувається.

— Можна подумати, це якась загадка.

— Я просто не хочу непорозумінь, Лу.

Він викинув травинку та зірвав нову.

— Ну, — почала я, — у нас усе добре. І цього разу я не буду звинувачувати тебе в тому, що ти неуважний до сина. Чи зустрічаєшся паралельно з іншими жінками.

— Але ти все одно мене не підпускаєш.

Він сказав це дуже м’яко, але мене наче вдарило його словами. Я піднялася на ліктях так, щоб дивитися на нього згори вниз.

— Але ж я тут. Тобі першому телефоную після роботи. Ми бачимося так часто, як тільки можемо. Я б не сказала, що не підпускаю тебе.

— Ага, бачимося. Займаємося сексом. Їмо разом.

— Ну, хіба не про такі стосунки мріють усі чоловіки?

— Я не всі чоловіки, Лу.

Якусь хвилину ми мовчки дивились одне на одного. Атмосфера спокою зникла. Я відчувала себе не у своїй тарілці, хотілося захищатися.

— Та не дивись на мене так, — зітхнув він. — Не збираюся я одружуватися чи ще щось. Просто… просто я ще не зустрічав жінки, яка б так завзято уникала розмов про стосунки. — Він затулив долонею очі від сонця. — Я нічого не маю проти, якщо ти не хочеш стосунків надовго. Хоча ні, маю — але хочу знати, що ти думаєш із цього приводу. Зі смертю Еллен я зрозумів, що життя коротке. Я не хочу…

— Не хочеш чого?

— Не хочу гаяти час на те, у чого немає майбутнього.

— Гаяти час?

— Невдало я дібрав слова. Кепський із мене промовець. — Він сів.

— А обов’язково має бути майбутнє? Нам добре разом. Чому не можна просто насолоджуватися тим, що є, а потім — ну, не знаю, подивимося, до чого це приведе.

— Бо я людина. Розумієш? Складно бути разом із людиною, яка й досі закохана в привида, а тебе використовує виключно для сексу. Господи, повірити не можу, що я сказав це вголос. — Він заплющив очі.

Мій голос трохи дрижав.

— Я не закохана в привида.

Він не глянув на мене та потер обличчя руками.

— Відпусти його, Лу.

По цьому він підвівся та важко пішов у вагончик. А я залишилася дивитися йому в спину.

Лілі повернулася наступного вечора з невеликою засмагою. Зайшовши у квартиру, вона пройшла повз кухню та повалилася на диван. Я саме виймала посуд із посудомийної машини та роздумувала, чи треба телефонувати Семові. Лілі задерла ноги на журнальний столик та ввімкнула телевізор.

— Ну що? Як усе відбулося? — запитала я трохи згодом.

— Нормально.

Я чекала продовження. Думала, вона зробить телевізор тихіше та пробурчить щось на кшталт «Ох і сімейка» — але вона просто клацала по каналах.

— А чим ви займалися?

— Та нічим особливо. Говорили. А ще працювали в саду. — Вона повернулася та сперлася підборіддям на спинку дивана. — Слухай, Лу, а пластівці з горіхами ще лишилися? Помираю з голоду.

25

«Ти зі мною розмовляєш?»

«Звісно. Ти щось хочеш сказати?»

Іноді дивлюсь на те, як живуть люди довкола мене, і дивуюся: невже всі ми неодмінно маємо лишати по собі сліди руйнації? Людей псують не тільки тато з мамою, містере Ларкін[48]. Мені наче полуда з очей спала — і я побачила, що чи не кожна людина несе на собі жорстокі шрами кохання, яке або ми втратили, або інша людина забрала його із собою в могилу.

Вілл залишив свій слід на всіх нас — тепер я чітко це бачила. Не навмисне, ні. Але оскільки він не хотів жити, то так сталося.

Я кохала чоловіка, який відкрив для мене світ. Та він кохав мене недостатньо, щоб лишитись у ньому. І тепер я боялася покохати чоловіка, який зможе полюбити мене, якщо… Якщо що? Лілі сховалась у цифровому мерехтінні своєї кімнати, і в мене було багато годин, щоб обдумати це.

Сем не дзвонив, і я не могла його в цьому звинувачувати. Та і що б я йому сказала? Я не могла говорити про наші стосунки, бо й сама не знала, що в нас за стосунки.

Не те щоб мені не подобалося бути з ним. Я навіть ставала якоюсь дурнуватою в його присутності: сміялась, як дурепа, розповідала якісь дитячі жарти. А моя пристрасть дивувала й мене саму. Мені було добре з ним. Я відчувала, що поруч із ним я більше схожа на людину, якою хотіла б бути. Але.

Але.

Стосунки з Семом загрожували новою втратою. Статистично більшість стосунків закінчуються погано, а з огляду на мій емоційний стан у минулі два роки, шанси на успіх мізерні. Ми могли б ходили колами та іноді забувати про все, але все одно кохання рано чи пізно завдає болю. Новий біль для мене — і, ще гірше, для нього.

Хто ж зможе таке витримати?

Знов почалися проблеми зі сном. Я проспала будильник і спізнилася на день народження дідуся — хоча гнала по шосе як тільки могла. Для святкування вісімдесятиріччя дідуся тато дістав складану альтанку, яку придбав для хрестин Тома. Тепер тканинні стінки лопотіли під вітром у дальшому кінці садка, і сюди через відчинені задні ворітця заходили сусіди з привітаннями чи солодощами. Дідусь сидів посередині альтанки на золотистому пластиковому стільці та кивав людям, яких уже не впізнавав, зрідка кидаючи оком на згорнуту газету про перегони в руках.

— Так, а оте твоє підвищення, — почала Тріна, розливаючи гостям чай із величезного чайника. — Що саме це означає?

— Ну, моя посада матиме іншу назву. А ще я зводитиму баланс після кожної зміни та отримаю ключі.

«Це велика відповідальність, Луїзо, — сказав Річард Персіваль, віддаючи мені ключі так, наче це Святий Грааль. — Користуйся ними розважливо». І він дійсно сказав це вголос — користуйся ними розважливо. А що взагалі можна ще робити з ключами? Поле ними орати чи що?

— А що з зарплатнею? — Вона й мені налила чашку.

— Надбавка — фунт на годину.

— М-м-м… — Моя відповідь не надто її вразила.

— А ще більше не доведеться носити ту форму.

Вона прискіпливо роздивилася комбінезон у стилі «Янголів Чарлі»[49], який я вдягла вранці, збираючись на свято.

— Ну, це вже щось, — зауважила вона та жестом показала місіс Ласлоу, де лежать бутерброди.

Мені було більше нічого сказати. Робота є робота. Це свого роду прогрес. Я не стала розповідати сестрі, яка це мука — працювати там, де щодня мусиш дивитися, як літаки виїжджають на злітну смугу і, наче велетенські птахи, з неймовірною енергією злітають угору. Я не стала розповідати, що та зелена сорочка кожного дня примушує мене думати про те, що я втратила.

— Мама каже, у тебе є чоловік.

— Ну, не зовсім чоловік.

— Так, вона казала. А хто ж тоді? Що, просто іноді зустрічаєтесь і трахаєтесь?

— Ні, ми добрі друзі, і…

— Значить, він свинота.

— Ні, не свинота. Він чудовий.

— Чудовий мішок лайна.

— Та ні, він дійсно прекрасна людина. І взагалі, це не твоє діло. Він розумний і…

— Значить, він одружений.

— Тріно, припини! Ні, не одружений! Може, даси мені пояснити? Він мені подобається, але я не впевнена, що готова до серйозних стосунків.

— А, ну зрозуміло. У тебе ж під дверима черга красивих самотніх чоловіків із хорошою роботою, які тільки й чекають, поки ти на них глянеш?

Я застогнала замість відповіді.

— Про подарованого коня ти знаєш? — додала вона.

— А коли ти отримаєш результати іспитів? — спитала я натомість.

— Не змінюй тему. — Вона відкрила новий пакет молока. — За кілька тижнів.

— Щось не так? Ти ж отримаєш вищі бали, як завжди?

— Та яка різниця. Я застрягла!

Я насупила брови.

— У Стортфолді немає роботи, — почала вона. — А винайняти квартиру в Лондоні для мене надто дорого — я ще маю наймати няню для Тома. Ніхто не отримує зарплатню директора на самому початку кар’єри — навіть якщо має найвищі бали.

Вона налила ще одну чашку чаю. Я хотіла щось заперечити, сказати, що вона помиляється, — але надто добре знала ситуацію на ринку праці.

— І що робитимеш?

— Мабуть, на якийсь час лишуся тут. Їздитиму звідси до Лондона. Сподіваюся, що мамині феміністичні переконання не заважатимуть їй забирати Тома зі школи. — Вона всміхнулась, та якось зовсім невесело.

Я ще ніколи не бачила своєї сестри в такому стані. Раніше вона прямувала, наче трактор, уперто відстоюючи метод захисту від депресії «візьми себе в руки та йди вперед». Я саме намагалася придумати, що б їй сказати, коли за столом зчинився якийсь шум. Мама з татом стояли одне навпроти одного — між ними шоколадний торт. Вони сварилися, хоч і тихо, щоб не почули всі присутні.

— Мамо? Тату? Усе добре? — Ми підійшли ближче.

Тато показав пальцем на стіл.

— Це не домашній торт.

— Що?

— Торт. Він не домашній. Глянь тільки на нього!

Я глянула: великий торт, щедро залитий шоколадом та прикрашений свічками й шоколадними кругляками. Мама розпачливо похитала головою.

— Мені треба було написати есе.

— Есе! Та ти ж не в школі! Ти завжди сама готувала торт для дідуся!

— Це дуже смачний торт — із «Waitrose». Дідусю все одно, готувала я його сама чи ні.

— Ні, не все одно! Він твій батько! Діду, тобі ж не все одно?

Дідусь глянув на одного, потім на другого та ледь помітно похитав головою. Навколо стихли розмови, сусіди обмінювалися нервовими поглядами: Бернард і Джозі Кларк ніколи не сварилися.

— Він просто не хоче тебе образити! — хмикнув тато.

— Якщо його це не зачіпає, чого зачіпає тебе, Бернарде? Це ж лише нещасний торт! А ти поводишся так, наче я взагалі проігнорувала його свято!

— Я просто хочу, щоб сім’я в тебе була на першому місці, Джозі! Хіба я багато хочу? Один домашній торт!

— Та я ж тут! І торт тут! І свічки! І кляті бутерброди! Я ж не засмагаю десь на Багамах! — По цьому мама грюкнула тарілками об стіл та схрестила руки на грудях.

Тато вже знову щось почав був говорити, але мама жестом обірвала його.

— Бернарде, ти ж також сімейний чоловік — а що саме ти зробив для цього свята сьогодні, га?

— О-о-у! — Тріна присунулась ближче до мене.

— Може, ти купив дідусеві нову піжаму? Купив? Може, загорнув? Ні. Ти навіть не знаєш, який, у біса, розмір він носить! Ти навіть розміру своїх клятих штанів не знаєш, бо Я ТОБІ ЇХ КУПУЮ! Може, ти встав о сьомій ранку, щоб купити хліб на бутерброди, бо якийсь придурок учора ввечері прийшов з паба, зробив собі тостів та кинув хліб на столі — і той зачерствів! Ні. Ти просто сидів на дивані та гортав спортивні газети. Ти тижнями гарчиш на мене за те, що я коли-не-коли вирішила витратити двадцять відсотків свого часу на себе і що я намагаюся розібратися, чи можна ще щось устигнути зробити, поки мене ще не закопали в землю! Я й досі перу твій одяг, доглядаю дідуся, мию посуд — а ти гарчиш на мене за те, що я купила торт у магазині, наче це страшна недбалість і неповага з мого боку! Можеш запхати собі його просто у… у… — вона аж рикнула, — і взагалі, можеш піти на кухню, узяти той клятий міксер та сам приготувати торт!

На цьому мама перекинула торт — той упав верхом на підлогу, просто під ноги дідусеві. Потім витерла руки об фартух і пішла в дім. Не дійшовши до дверей, вона зупинилася, зірвала з себе фартух та жбурнула його на землю.

— До речі, Тріно! Покажи татові, де в нас книжки з рецептами — бо ж він живе тут лише двадцять вісім років, звідки ж йому знати!

На цьому дідусеве свято якось швидко скінчилося. Сусіди розбіглися по домівках, тихенько про щось перемовляючись і голосно дякуючи нам за чудове свято. Усі кидали здивовані погляди в бік кухні. У нас усіх було таке відчуття, наче нас покинули.

— Це все зріло декілька тижнів, — пробубніла Тріна, коли ми прибирали стіл. — Татові бракує її уваги, а вона не розуміє, чому він не може дозволити їй розвиватися.

Ми глянули на тата, який понуро збирав серветки та пивні бляшанки — вигляд у нього був геть нещасний. Я згадала, як мама світилася щастям у тому готелі в Лондоні.

— Вони ж уже старі! Я думала, що вони вже пережили всі ці дурні сварки.

— Ти ж не думаєш, що…

— Звісно, ні, — відповіла Тріна, піднявши брову. Але голос у неї був не такий уже й упевнений.

Я допомогла Тріні прибрати на кухні та хвилин десять пограла з Томом у «СуперМаріо». Мама не виходила зі своєї кімнати — мабуть, писала есе. Дідусь розважався переглядом перегонів на четвертому каналі. Тато, подумала я, знову пішов до паба. Проте коли я вийшла, щоб їхати додому, то побачила його за кермом робочого фургона.

Я постукала у вікно, і тато аж підскочив від переляку. Я залізла всередину та сіла поруч. Думала, він слухає спортивні новини по радіо, але всередині було тихо.

Він зітхнув.

— Ти, мабуть, думаєш, що я старий дурень.

— Ти не старий дурень, тату. — Я легенько штовхнула його. — Ну точно не старий.

Ми мовчки сиділи, дивилися, як хлопчаки катаються вулицею на велосипедах, і здригалися, коли хтось із них вискакував на дорогу або підлітав на якійсь ямі.

— Я хочу, щоб усе було як раніше. Хіба це так багато?

— Ніщо не може залишатися таким самим вічно, тату.

— Я… я сумую за своєю дружиною, — сказав він слабким голосом.

— Знаєш, ти б міг радіти з того, що твоя дружина ще не втратила цікавості до життя. Вона в повному захваті. Вона дивиться на світ наче новими очима. Просто дай їй трохи свободи.

На його губах оселилася сумна усмішка.

— Вона ж і досі твоя дружина, тату. Вона кохає тебе.

Він повернувся до мене.

— А якщо вона вирішить, що в мене більше немає цікавості до життя? А якщо всі ці нові ідеї… — Він затнувся. — Якщо вона піде від мене?

Я стисла його руку, а потім вирішила, що краще обійняти.

— Так не дозволь цьому статися.

Усю дорогу додому його невиразна усмішка стояла в мене перед очима.

Я саме збиралася на зустріч «Жити далі», коли повернулася Лілі. Вона знову їздила до Каміли, тому нігті, як і завжди після їхніх зустрічей, були чорні від землі. Лілі радісно розповіла, що вони зробили новий бордюр клумби для сусідки, і тій так сподобалося, що вона дала Лілі тридцять фунтів.

— Щоправда, вона ще дала нам пляшку вина, але сказала, що це для бабусі.

Я звернула увагу, як невимушено вона сказала це бабуся.

— А, і ще вчора ввечері я говорила по скайпу з Джорджиною. Тобто це в нас був вечір — а там, в Австралії, ранок. Усе пройшло дуже класно. Вона обіцяла прислати мені цілу купу їхніх із татом фотографій з дитинства, а ще сказала, що я дійсно на нього схожа. Вона вродлива. І в неї є собака Джейкоб — він виє, коли вона грає на піаніно.

Поки Лілі теревенила, я поставила на стіл тарілку салату та сир із хлібом. Я все думала, чи казати їй, що Стівен Трейнор знову дзвонив — уже вчетверте — і хотів спробувати переконати її приїхати до них та познайомитися з дитиною. «Ми ж родина, — казав він. — І Делла стала простіше ставитися до цього всього після пологів».

Мабуть, це краще приберегти до наступного разу. Я потяглася по ключі.

— А, і ще хотіла тобі сказати. Я повертаюся до школи.

— Що?

— Я буду вчитись у школі недалеко від села, де живе бабуся. Пам’ятаєш, я розповідала про свою стару школу? Ту, де мені подобалось? Інтернат, шостий клас. А на вихідні я буду приїздити до бабусі.

Я мало не вдавилася листком салату.

— Ого.

— Вибач. Я хотіла тебе попередити, але все сталося так швидко. Я просто розповідала бабусі про ту школу — а вона взяла й зателефонувала туди! І вони приймуть мене назад! А ще — ти ніколи не вгадаєш! Голлі, моя подруга, і досі там вчиться! Я спілкувалася з нею у фейсбуці, і вона чекатиме на мене. Звісно, я не могла розказати їй про все — навряд чи я комусь узагалі про це розповім. Але вона дійсно мила — і ми були знайомі до всього цього. Вона… вона нормальна.

Я слухала, як вона радісно про все це розповідає, і намагалася побороти відчуття, що мене просто використали.

— І що, коли ти їдеш?

— Ну, навчання почнеться у вересні, так що до початку я вже маю переїхати. Бабуся каже, що краще поквапитися. Може, наступного тижня?

— Наступного тижня? — У мене перехопило подих. — А що каже твоя мама?

— Вона зраділа, що я повернуся до школи. А особливо коли я сказала, що бабуся платитиме. Звісно, мама розповіла про мої справи в колишній школі та про іспити. Бабуся, вочевидь, їй не подобається. Але вона погодилася. «Якщо це зробить тебе щасливою, Лілі. І я дійсно сподіваюся, що ти не будеш поводитися з бабусею так, як з усіма іншими». — Вона передражнила Таню. — Ми тоді з бабусею перезирнулися, та вона лише ледь помітно підняла брову. Я знаю, що вона думає з цього приводу. А я казала, що вона пофарбувала волосся? У каштановий. Їй дуже гарно — так вона майже не схожа на пацієнтку онкологічного відділення.

— Лілі!

— Та все нормально — вона сміялася, коли я їй сказала. — Лілі всміхнулася. — Так би тато сказав.

— Ну, — я трохи оговталася, — ти наче все владнала.

Вона глянула на мене.

— Ну не кажи так.

— Пробач. Просто… я сумуватиму.

— Ні, не сумуватимеш! — Її освітила яскрава усмішка. — Дурненька, я ж приїздитиму на свята і все таке інше. Я ж не можу постійно бути в Оксфордширі зі старими — я ж просто з’їду з глузду! Але це добре. Вона… вона реально мені як родина. І я не відчуваю, що це якось неправильно. Думала, буде дико, але ні. Лу, — вона обійняла мене, — ти ж завжди будеш мені другом! Ти як сестра, якої в мене ніколи не було!

Я теж обійняла її у відповідь та доклала зусиль, щоб мати радісний вигляд.

— І взагалі, тобі ж потрібно владнати своє життя, — вона вибралася з моїх обіймів, витягла з рота жуйку та обережно загорнула її в серветку. — Слухати, як ви з тим хлопцем зі швидкої займаєтеся сексом, — це капєц.

«Лілі їде».

«Куди їде?»

«Вона житиме з бабусею. Це так дивно. Я рада за неї. Вибач, я правда не хотіла постійно говорити про речі, пов’язані з Віллом, але мені просто більше немає з ким поділитися».

Лілі склала речі та радісно позбавила мою другу кімнату будь-яких ознак своєї присутності. Залишилися тільки репродукція Кандинського, розкладачка, пачка глянцевих журналів та порожня пляшечка з-під дезодоранту. Я відвезла її на вокзал, слухаючи невпинне торохтіння та намагаючись зберігати спокій. Там її зустріне Каміла Трейнор.

— Приїзди в гості. У мене класна кімната. У фермера навпроти є кінь — він казав, що я зможу їздити верхи. А ще там непоганий паб.

Вона підвелась навшпиньки та глянула на табло.

— Чорт, мій потяг. Де одинадцята платформа?

Вона з рюкзаком через плече кинулася крізь натовп — я тільки бачила, як миготять довгі ноги в чорних колготках. Мені заціпило. Вона побігла швидше, та раптом озирнулась, усміхнулась і махнула рукою. Волосся розлетілося по плечах.

— Лу, — крикнула вона. — Я ще хотіла сказати, що жити далі — ще не означає припинити любити мого тата. Він сам сказав би тобі те саме.

І все. Вона зникла в натовпі. І усмішка — як у нього.

«Лу, вона ніколи не була твоя».

«Знаю. Але вона надала моєму життю якоїсь мети».

«Лише одна людина може надати твоєму життю мети».

Я з хвилину роздумувала над цими словами.

«Зустрінемося? Будь ласка».

«Я на зміні сьогодні».

«Приїзди після зміни».

«Може, наступного разу. Я подзвоню».

Оце може мене добило. Перед моїм носом наче повільно зачинялися двері. Навколо човгали пасажири, а я так і стояла з телефоном у руках. І в мені щось ворухнулося. Можна повернутися додому та оплакувати ще одну втрату — а можна радіти раптовій свободі. І я зрозуміла: єдиний спосіб не залишитися покинутою — це жити далі.

Я повернулася додому, зварила собі кави та втупилась у сіру стіну. А потім узяла ноутбук.

Шановний містере Гопнік!

Це Луїза Кларк. Минулого місяця Ви люб’язно запропонували мені роботу, але я відмовилася. Звісно, я розумію, що вакансія вже, скоріше за все, зайнята, але я пошкодую, якщо не напишу Вам.

Я справді дуже хочу у Вас працювати. Якби дитина мого колишнього роботодавця не опинилась у біді, я б тієї ж миті прийняла Ваше запрошення. Я не звинувачую її, бо це було моє рішення і я справді хотіла допомогти їй. Але я б хотіла сподіватися, що якщо в майбутньому Ви знову будете шукати когось, то згадаєте про мене.

Я знаю, що у Вас багато справ, але я просто хотіла Вам це сказати.

З повагою,

Луїза Кларк

Я й сама не знала, що роблю, але це хоча б щось. Я натисла «Надіслати», і тієї ж секунди в моєму житті наче знову з’явилася мета. Я побігла у ванну, відкрила воду в душі, скинула одяг, плутаючись у штанях, і застрибнула під гарячі струмені. Намилюючи голову, я почала думати про майбутнє. Треба поїхати на станцію швидкої, знайти Сема і…

Подзвонили у двері. Я вилаялася та накинула рушник.

— З мене досить, — заявила мама.

Я ніяк не могла второпати, що це дійсно вона стоїть у мене на порозі з великою валізою. Я щільніше закуталась у рушник — з волосся й досі крапало на килим.

— Чого досить?

Вона ввійшла та зачинила за собою двері.

— Досить твого батька. Він дорікає мені за все, що я роблю. Я просто хочу трохи часу для себе — а він вважає мене чи не повією! Так що я сказала йому, що поїду сюди — влаштую собі перерву.

— Перерву?

— Луїзо, ти навіть уявити не можеш! Він бубонить і бубонить без упину! А я теж не залізна! Усім можна змінюватись — а мені ні?

Я наче раптом стала учасницею бесіди, що триває вже не одну годину. Десь у барі.

— Коли я почала вивчати феміністичну свідомість, мені здавалося, що все це дещо перебільшене. Патріархальний контроль над жінками — та ще й на підсвідомому рівні? Це занадто. Але насправді все набагато гірше. Твій батько просто не може уявити, що я можу бути кимось поза спальнею та кухнею!

— Ох…

— Що, занадто відверто?

— Є трохи.

— Поговорімо за чаєм. — Мама пройшла в кухню. — До речі, так дійсно краще. Хоча, може, сірий — і не найкращий вибір. Занадто вже блідий. А де чайні пакетики?

Мама сиділа на дивані та студила чай, виливаючи на мене свій розпач. Я намагалася не думати про час. За півгодини Сем починає зміну. Звідси до станції швидкої двадцять хвилин. Але тут мама щось вигукнула та затулила вуха руками, і я зрозуміла, що сьогодні точно вже нікуди не поїду.

— Знаєш, як це душить, коли тобі постійно кажуть, що ти ніколи не зможеш змінитися? Ніколи, до кінця свого життя! Бо ніхто не хоче, щоб ти змінювалася! Знаєш, як жахливо застрягнути в такій ситуації?

Я енергійно закивала. Я знала. Хто-хто, а я точно знала.

— Я думаю, що тато не хотів би, щоб ти так почувалася. Послухай, я…

— Я навіть запропонувала йому піти у вечірній коледж. Узяти якийсь цікавий йому курс — реставрація антикваріату чи малювання з натури. Я ж навіть не проти, якщо він буде роздивлятися там голих натурниць! Я думала, ми зможемо вдвох розвиватися. Саме такою дружиною я намагалася бути. Дружиною, яка не забороняє роздивлятися голих жінок, якщо це заради мистецтва. Але він лише каже: «Нащо воно мені треба?» Наче це в нього клята менопауза! Тараторить лише про ті кляті неголені ноги! Господи, який же він лицемір! Знаєш, яке в нього самого волосся в носі, га?

— Н-ні…

— А я тобі розкажу! Він міг би тарілки ним витирати! Я вже п’ятнадцять років кажу підстригти його, а він поводиться, як дитина! «Ти щось маєш проти?» Певно що ні! Бо це частина його, він же людина! Усе це волосся в носі! А ось якщо в мене ноги не схожі на дитячий зад, то він поводиться так, наче я заросла, як Чубакка!

За десять хвилин шоста. Через півгодини Сем виїжджає на чергування. Я зітхнула та загорнулась у рушник.

— І… скільки ти плануєш тут жити?

— Ну, я не знаю. — Мама ковтнула чаю. — Обід дідусю приносять із соціальної служби, так що мені тепер не треба постійно бути вдома. Може, лишусь на декілька днів. Ми ж непогано провели час минулого разу, еге ж? Можна завтра завітати в туалет до Марії. Як було б чудово!

— Так, чудово.

— Ну добре. Я ляжу на вільному ліжку. Де в тебе вільне ліжко?

Щойно я підвелася, знов подзвонили у двері. Я відчинила, очікуючи побачити якусь доставку піци. Натомість побачила Тріну з Томом. А за їхньою спиною — батька з руками глибоко в кишенях, наче в непокірного підлітка.

Сестра й не глянула на мене, а пройшла повз.

— Мамо, це просто смішно! Ти не можеш утекти. Тобі що, чотирнадцять років?

— Я не тікаю, я просто хочу трохи свободи, Тріно.

— Ось що я скажу. Ми всі зараз тут сядемо — і ніхто не зрушить з місця, доки ми не владнаємо це. Лу, ти знаєш, що тато спав у фургоні?

— Що? Ти мені не сказала, — повернулася я до мами.

— Та ти ж і слова не дала мені сказати. — Вона підняла голову.

Тато з мамою одне на одного не дивилися.

— І мені взагалі нічого сказати твоєму батькові, — додала мама.

— Сідайте. Обоє, — гиркнула Тріна.

Вони обмінялися сердитими поглядами та попрямували до дивана. Тріна подивилася на мене.

— Так, давайте зробимо чаю й розберемося з цим усім як одна родина.

— Хороша ідея. — Я вхопилася за свій шанс. — Молоко в холодильнику. Чай отам. Будьте як удома. А я повернуся за півгодини, — і вскочила в джинси та майку, вхопила ключі від машини й вилетіла з квартири раніше, ніж хтось устиг мене зупинити.

Щойно я завернула на паркінг коло станції, як побачила його. Він із рюкзаком через плече йшов до машини швидкої. У мене в грудях щось урвалося. Його тіло було таким солодко-міцним… а ті м’які риси його обличчя… Він повернувся, і хода його трохи сповільнилася, наче я була останньою людиною, яку він очікував тут побачити. За мить він знову розвернувся та відчинив задні двері машини.

Я швидко підійшла до нього.

— Ми можемо поговорити?

Він підняв кисневий балон, наче це був якийсь лак для волосся, та закріпив у тримачі.

— Звісно. Але іншим разом — мені вже час.

— Це терміново.

Його обличчя ніяк не відреагувало, і він нахилився за пачкою марлевих бинтів.

— Слухай, — почала я, — я просто хочу пояснити… ми говорили про це… і… і ти дійсно мені подобаєшся. Просто я боюся.

— Лу, всі бояться.

— Ти нічого не боїшся.

— Боюся. Просто не того, що ти думаєш.

Він роздивлявся свої черевики. Підбігла Донна.

— Так, нам уже час.

Я стрибнула в машину.

— Я з вами. Візьму таксі звідти, куди ви зараз їдете.

— Ні.

— Будь ласка.

— Хочеш, щоб у мене побільшало проблем з начальством?

— Червоний другий, колоті рани, молодий чоловік. — Донна закинула свою сумку в машину.

— Луїзо, нам уже час.

Я відчувала, що втрачаю його. Він не дивився на мене. І голос — його голос чітко давав мені це зрозуміти. Я вилізла з машини, проклинаючи свою нерішучість. Донна схопила мене за лікоть та запхала на переднє сидіння.

— Та заради ж Бога, розберіться вже! — на протести Сема вона не звернула уваги. — Ти ж як ведмідь з перепою весь тиждень. Закинемо її додому дорогою.

Сем заліз спереду в інші двері та глянув у бік диспетчерського віконечка.

— З неї вийшов би чудовий спеціаліст із проблем у стосунках. — Його голос став жорстким. — Якби в нас були стосунки, звісно.

Мені двічі повторювати було не треба. Сем сів за кермо та глянув на мене так, наче збирався щось сказати, але передумав. Донна почала розбирати обладнання, і Сем завів машину та ввімкнув сирену.

— А куди ми їдемо?

— Ми — в Кінґсбері. Це за сім хвилин звідси з сиреною. А ти — на центральну вулицю у двох хвилинах звідти.

— У мене є п’ять хвилин?

— І довга прогулянка назад.

— Добре. — Тут я раптом усвідомила, що не знаю, що казати.

26

-Тут таке діло, — почала я. Сем клацнув указівник повороту та вискочив на дорогу. Гучно вила сирена, і мені доводилося кричати. Він приділяв максимум уваги дорозі та зрідка дивився на комп’ютер на приладовій панелі.

— Дон, що там?

— Можливо, ножові поранення. Два повідомлення. Молодий чоловік упав у сходовий колодязь.

— Може, зараз не найкраща можливість поговорити? — спитала я.

— Це зважаючи, що ти хочеш сказати.

— Річ не в тому, що я не хочу стосунків. Просто я заплуталася.

— Усі заплуталися, — втрутилася Донна. — Усі мужики, з якими я ходила на побачення, починають розповідь з того, що в них проблеми з довірою. Пробачте, мене тут немає.

Сем не відводив очей від дороги.

— Ти то називаєш мене козлом, бо вважаєш, що я сплю з іншими жінками, то не підпускаєш через те, що й досі маєш почуття до іншого чоловіка… Це надто…

— Вілла більше немає. Я впевнена. Але я просто не можу так раптово кинутись у стосунки, як ти. Я тільки починаю оговтуватися після всього того, і… я не знаю… я була просто розбита.

— Я бачив. Я ж тебе збирав.

— У будь-якому разі, ти дуже мені подобаєшся. Настільки, що якщо в нас нічого не вийде, мене знову відкине в ту діру, з якої я ледь вилізла. А я не знаю, чи зможу знову оговтатися.

— А чого б це в нас не вийшло?

— Якщо ти мене кинеш. Передумаєш. Не знаю. Ти ж вродливий. А якщо якась інша жінка впаде на тебе з даху і сподобається тобі? А може, ти захворієш. Або впадеш із мотоцикла.

— На місці за дві хвилини, — оголосила Донна, дивлячись у навігатор. — Я не слухаю вас, зовсім.

— Це може з будь-ким трапитися. І що ж, будемо сидіти цілими днями та боятися, що щось станеться? Так треба жити? — він так різко повернув праворуч, що мені довелося вхопитися за сидіння.

— Я й досі бублик. Я хочу знову стати булочкою. Правда хочу. Але я бублик.

— Господи, Лу, ми всі бублики! Ти що думаєш, я дивився, як рак забирає мою сестру, і не знаю, що кожного дня мого життя в мене серце краятиметься за неї, а ще більше за її сина? Ти думаєш, я не знаю, що ти відчуваєш? Є тільки один вихід — і я це знаю, бо бачу щодня. Жити. Кидатись у будь-що і не боятися синців.

— Добре сказав, — кивнула Донна.

— Я намагаюся. Ти й гадки не маєш, скільки я пережила!

Тут попереду з’явився знак «Кінґсбері», і ми проїхали під величезною аркою в темний двір. Сем зупинився та вилаявся.

— Чорт забирай, я забув тебе висадити.

— Не хотіла вас перебивати, — виправдалася Донна.

— Я вас тут тоді почекаю. — Я схрестила руки на грудях.

— Немає сенсу. — Він відчинив дверцята і схопив сумку. — Я не збираюся тут стрибати вище голови, щоб переконати тебе бути зі мною. Чорт, тут немає жодної таблички — він може бути де завгодно.

Я глянула на відразливий будинок із червоної цегли — тут не менш ніж двадцять сходових колодязів, і в жоден з них я б не радила нікому йти без охорони.

Донна вдягла куртку.

Минулого разу, коли я тут була, — серцевий напад — ми знайшли потрібний під’їзд із четвертої спроби. Проїзд був закритий, і, поки ми шукали сторожа, щоб відімкнути, шукали потрібну квартиру, — пацієнт помер.

— Тільки за минулий місяць тут було дві стрілянини.

— Викликати поліцію? — запропонувала Донна.

— Немає часу.

Було лячно. Панувала дивна тиша, хоча на годиннику — ледь за восьму. У таких районах міста ще декілька років тому пізно ввечері діти каталися на велосипедах, крали цигарки та сміялися на вулиці — але зараз чи не всі вікна були забрані декоративними металевими ґратами, а жителі ще вдосвіта ховалися за подвійними дверима. Половина вуличних ліхтарів тут була постріляна, а ті, що лишилися, непевно мерехтіли, наче боялись і засвітитися як належить.

Сем та Донна щось тихо обговорювали, стоячи коло машини. Зрештою Донна відчинила пасажирські дверцята та простягла мені світловідбивну куртку.

— Одягни — ти йдеш із нами. Він вважає, що залишати тебе тут небезпечно.

— А чому б йому не…

— Так, ви двоє! Ви мене дістали! Я йду сюди, а ти з ним — туди. Ясно?

Я витріщилася на неї.

— Потім договорите. — На цьому вона пішла з ліхтариком у руці.

Я йшла за Семом бетонним проходом. Потім ми звернули в інший такий самий прохід.

— Сейвернейк-гауз, — пробурмотів він. — Звідки мені знати, який із цих будинків Сейвернейк? — Він натиснув на копку рації. — Диспетчере, дайте нам якийсь орієнтир. Тут на будинках немає табличок — ми не можемо знайти пацієнта.

— Пробачте, але на карті немає підписів будинків, — почувся дещо винуватий голос.

— Давай я піду туди? — Я показала вперед. — Зможемо перевірити три проходи. У мене є телефон.

Ми зупинилися внизу сходового колодязя. Тут смерділо сечею та старими упаковками з-під їжі. Тротуар потопав у тіні будинку. Звідкись здалеку чути було бубоніння телевізора, що натякало на присутність живих людей. Я очікувала почути стривожені голоси, якийсь шум, вібрацію повітря — щось, що привело б нас до постраждалого. Але було тихо. Моторошно тихо.

— Ні, будь поруч.

Я відчувала, що моя присутність турбує його. Може, мені було б краще піти, та не хотілося вибиратися звідси самій.

Сем спинився в кінці проходу, повернувся та похитав головою. Губи міцно стиснуті. По рації Донна повідомила:

— У мене пусто.

Тут почувся крик.

— Туди, — махнула я в бік звуку.

На іншому кінці освітленого слабкими ліхтарями майданчика ми побачили скрючену долі фігуру.

— Ось і він, — сказав Сем та кинувся туди.

Він якось говорив, що в його роботі швидкість має вирішальне значення. Лікарів швидкої цього вчать чи не на першому занятті: декілька секунд можуть коштувати комусь шансів на виживання. Якщо в пацієнта кровотеча, інсульт або інфаркт — ті декілька секунд можуть урятувати йому життя. Ми бігли бетонними доріжками, потім якимись брудними сходами, потім пожухлим газоном — до тієї фігури на землі.

Донна вже була поруч.

— Дівчина. — Сем поставив свою сумку. — Вони ж казали, хлопець.

Донна оглядала дівчину та прозвітувала диспетчерам.

— Саме так, молодий чоловік. До двадцяти. Зовнішність афрокарибська, — почулася відповідь диспетчера.

Сем вимкнув рацію.

— Може, вони щось не розчули. Іноді виклики більше схожі на гру в зламаний телефон.

Їй було років шістнадцять, волосся охайно зібране в косички. Судячи з усього, впала недавно. Обличчя навдивовижу спокійне. Цікаво, яке в мене було обличчя, коли він мене знайшов.

— Люба, ти мене чуєш?

Вона не ворушилася. Він перевірив зіниці, пульс та дихання. Усе наче в нормі. Якихось видимих ознак травм не було, але вона ніяк не реагувала. Він знов її повністю оглянув та зиркнув на якийсь прилад.

— Вона жива?

Сем глянув на Донну, потім на вікна навколишніх будинків. Порожні, неприязні.

— Тут щось не так, — тихо мовив він. — Я проведу тест на падіння руки, а ви біжіть заводьте машину. Якщо це те, про що я думаю, треба забиратися звідси.

— Пастка? На наркотики? — Донна кинула оком кудись мені за спину.

— Може. А може, перерозподіл районів впливу. Нам треба перевірити координати виклику. Мабуть, Енді Ґібсон[50] саме тут знімав ті свої відео.

Я намагалася заспокоїти голос.

— А що таке тест на падіння руки?

— Я підніму їй руку та відпущу над обличчям. Якщо вона при тямі, то зупинить руку. Це рефлекс. Якщо хтось за нами зараз стежить, я не хочу, щоб вони зрозуміли, що ми здогадалися. Луїзо, удай, що йдеш по обладнання. Коли будеш біля машини — напиши повідомлення, і я проведу тест. Якщо коло машини хтось є, не відчиняй, просто повертайся сюди. Донно, готуйся, ти підеш після неї. Якщо ви обидві підете разом, вони зрозуміють.

Він дав мені ключі. Я взяла сумку, наче то моя власна, і швидко пішла в бік машини. Виникло відчуття, що за мною стежать невидимі для мене люди. Серце калатало просто у вухах. Я намагалася не видавати страх обличчям і йти спокійно та цілеспрямовано.

Луна від кроків безлюдним проходом. Іти страшенно далеко. Коли я зрештою побачила машину, мені стало легше. Я дістала ключі, відімкнула машину та хотіла залізти всередину. Раптом із темряви почулося:

— Міс…

Я озирнулася — нікого.

— Міс… — із-за бетонного стовпа вийшов молодий хлопчина. Біля нього — ще один, у капюшоні, що затуляв обличчя.

Я позадкувала на крок, до сумки. Серце сильно билося.

— Їй уже допомагають. — Я говорила спокійно. — Наркотиків тут немає. Відійдіть. Обидва.

— Міс, він коло контейнерів. Вони не хотіли, щоб ви допомагали. Сильна кровотеча, міс. Через це сестра Емека там прикидається — щоб відволікти вас. Щоб ви поїхали.

— Що? Про що ти?

— Він коло смітників. Допоможіть йому, міс.

— Де ті смітники?

Тут хлопець стомлено озирнувся, а потім раптово зник. Я кинула оком навкруги, намагаючись зрозуміти, що відбувається. З-за гаражів визирав край яскраво-зеленого контейнера для сміття — мабуть, воно. Я пройшла по доріжці в тіні — мене не було видно з головного майданчика. Потім побачила смітники за огорожею та чиїсь ноги в спортивках, просякнутих кров’ю. Верхня частина його тіла була під баком, і мені довелося присісти поруч. Хлопець повернув до мене голову й тихенько застогнав.

— Ти чуєш мене?

— Вони мене дістали.

На його ногах були дві рани, з них сочилася липка на вигляд кров.

— Дістали…

Я схопила телефон та набрала Сема:

— Я коло смітників, праворуч від тебе, — заговорила я тихим голосом. — Приходьте сюди. Швидко.

Я бачила його — він повільно роззирнувся, доки не знайшов мене очима. До нього підійшли двоє старих — добрих самаритян, мабуть. Вони стали розпитувати Сема про дівчину, на обличчях — занепокоєння. Він обережно накрив ковдрою акторку та сказав, щоб вони залишилися поряд із нею, а сам пішов із сумкою в машину — начебто по обладнання. Донни з ним не було.

Я розкрила сумку, яку взяла з собою, знайшла марлеву пов’язку та наклала на рану на нозі. Кров не зупинялася.

— Допомога зараз буде. Ми заберемо тебе у швидку, — я говорила, як акторка з поганого фільму, але більше жодні слова в голову не лізли. «Давай же, Семе».

— Заберіть мене звідси, — застогнав хлопець.

Я накрила долонею його руку, намагаючись не нервувати. «Давай же, Семе. Де, в біса, ти подівся?» Раптом почувся звук двигуна швидкої — вона їхала до мене на чималій швидкостіповз гаражі. Машина зупинилася коло мене, і з дверей вискочила Донна.

— Допоможи мені затягти його, — сказала вона, — забираймося звідси.

Часу вкладати його на ноші не було. Я вже чула кроки — до нас бігли люди. Багато людей. Ми на руках затягли хлопця в задні двері, Донна зачинила їх — і ми кинулися до кабіни. Я скочила всередину. Серце калатало в грудях — я заблокувала свої дверцята. Згори до нас бігли чоловіки з чимось у руках. Пістолети? Ножі? Ноги перетворилися на желе. У вікно я побачила, що через майданчик до нас поспішає Сем — він дивився вгору і теж їх бачив.

Донна побачила перша: пістолет у руках чоловіка. Вона вилаялася та ввімкнула задню передачу, об’їжджаючи гараж і прямуючи до Сема просто газоном. Він продовжував іти вперед. Я бачила його зелену форму в дзеркалі.

— Семе! — закричала я у вікно.

Він глянув на мене, потім на них.

— Залиште швидку в спокої! — крикнув він чоловікам. — Назад! Ми просто робимо свою роботу.

— Ні, Семе, тільки не зараз… — пробурмотіла Донна.

Чоловіки продовжували бігти, намагаючись знайти найкоротший шлях до машини. Вони насувалися, наче хвиля. Один запросто перескочив через парапет і опинився на цілий марш сходів нижче. У мене коліна дрижали — так я хотіла опинитися якнайдалі звідси.

Сем і далі йшов уперед. Він підняв руки.

— Хлопці, не чіпайте швидкої. Ми просто приїхали допомогти. — Він говорив спокійно й упевнено. Жодного страху в голосі, на відміну від мене.

У дзеркало я побачила, що чоловіки вже не бігли, а йшли. «Дякувати Богу», — промайнула думка десь далеко. Позаду стогнав хлопець.

— Усе. — Донна висунулась у вікно. — давай, Семе, в машину. Поїхали. Ми..

Бах.

Звук прорізав повітря та відбився луною від стін. Моя голова наче вибухнула тим звуком. І потім знову:

Бах.

Я скрикнула.

— Що за… — голос Донни.

— Чорт, треба забиратися звідси! — голос пораненого хлопця.

Я глянула назад. Нехай тільки Сем сідає в машину. «Будь ласка, сідай». Але Сема ніде не було. Ні, був — якась зелена купа на землі. Яскраво-зелена куртка на бетоні.

Усе завмерло.

Ні. Ні.

Машина зупинилася. Донна вискочила, я за нею. Сем не ворушився. Він лежав на землі — а навколо кров, багато крові. Пляма крові повільно росла навколо нього. Двоє стареньких швидко зникли за дверима. Дівчина, яка була нібито непритомною, кинулася тікати, немов вправний бігун. До нас і досі бігли чоловіки — уже по доріжці нагорі. У мене в роті з’явився присмак металу.

— Лу, хапай його!

Ми потягли Сема в машину. Він був страшенно важкий, наче навмисне опирався нам. Я тягла його за комір, за пахви. Дихалося важко й часто. Обличчя Сема зблідло, під напівзаплющеними очима з’явилися темні кола, наче він не спав років сто. Я вся була в його крові. Господи, яка ж вона гаряча! Донна заскочила в машину, намагаючись звідти затягти Сема всередину. У мене в горлі щось застрягло. Я тягла його та кричала: «Допоможіть! Допоможіть!» — наче тут був хтось, хто б міг нам допомогти.

Нарешті він у машині. Одна нога зігнута під дивним кутом. За нами ляснули двері.

Дзинь! Щось ударило у верхню частину машини. Я скрикнула та пригнулася. Промайнула думка: «Що ж це коїться? Отак я й помру? У цих старих джинсах? За декілька миль від квартири, де мої батьки сваряться з сестрою з приводу торта?» Поранений хлопець кричав — у голосі лунав жах. Раптом машина понеслася вперед, повертаючи праворуч. Чоловіки залишились ліворуч. Я побачила, як один із них підняв руку, та знову пригнулась, очікуючи пострілу.

— Чорт забирай! — почула я голос Донни, яка закладала крутий віраж.

Я підвела голову. Попереду було видно виїзд. Донна різко повернула ліворуч — машина мало не стала на два колеса. Дзеркало вдарилось об чиюсь машину. До нас хтось кинувся, але Донна знову повернула та натисла на газ. Збоку машину щось ударило — чийсь кулак. Нарешті ми вискочили на шосе, і натовп тих чоловіків відстав.

«Господи».

Донна ввімкнула синій світловий сигнал та почала щось передавати диспетчеру по рації. Я не розбирала слів, бо у вухах щось важко бахкало. У моїх руках було сіре обличчя Сема, вкрите потом. Очі скляні, не каже ні слова.

— Що робити? — крикнула я Донні. — Що робити?

Ми пролетіли кругову розв’язку, і вона на мить повернула до мене голову:

— Знайди поранення. Опиши мені його.

— На животі. Я бачу отвір. Два отвори. Тут багато крові. Чорт, дуже багато крові, — у мене всі руки були вкриті червоною блискучою кров’ю. Мені перебило дихання, я ось-ось могла зомліти.

— Луїзо, заспокойся. Візьми себе в руки. Він дихає? Спробуй намацати пульс.

Я намацала пульс і відчула полегшення.

— Пульс є.

— Я поки не можу зупинитися, ми не надто далеко відірвалися. Підніми йому ноги, зігни в колінах. Треба, щоб кров була якомога ближче до грудей. Сорочку розстебни — або розірви. Опиши мені рану.

Живіт, колись такий теплий та твердий на дотик, зараз нагадував суцільне червоне місиво. Я скрикнула.

— Господи…

— Луїзо, без паніки, ми майже приїхали. Чуєш мене? Треба затиснути рану. Давай, ти зможеш. Візьми з сумки пов’язки — знайди велику. Зупини кровотечу, добре?

Вона знову сконцентрувалася на дорозі, бо ми їхали проти руху односторонньою вулицею. Хлопчина на каталці ледь чутно лаявся, поглинений власним болем. Зустрічні машини слухняно давали нам дорогу, розсуваючись, наче хвилі. Вила сирена. У Лондоні завжди виє сирена.

— Лікаря швидкої поранено. Повторюю, лікаря поранено. Кульове поранення в живіт, — кричала Донна в рацію. — Прибуваємо за три хвилини. Готуйте реанімацію.

Я дістала з упаковки пов’язку та, змагаючись із дрижаками в руках, розірвала сорочку. Як таке може бути? Цей самий чоловік іще п’ятнадцять хвилин тому сварився зі мною! Як може бути, що такий сильний чоловік тане просто на очах?

— Семе? Ти мене чуєш? — Я стояла коло нього на колінах. Джинси просякла кров. Він розплющив очі, але погляд був спрямований кудись далеко. Я схилилася над його обличчям, і на мить наші погляди зустрілися. Здається, на секунду він мене впізнав.

Я взяла його за руку, як колись давно він брав мене.

— Все буде добре, чуєш? Все буде добре.

Він не реагував. Здається, він мене зовсім не чув.

— Сем? Подивись на мене, Семе.

Нічого.

Я знов опинилась у тій швейцарській кімнаті: Вілл відвертає від мене голову, і я його втрачаю.

— Ні! Ні, не смій! — Я притисла до нього обличчя та заговорила просто у вухо. — Семе. Ти маєш залишитися зі мною, чуєш? — Я притискала рукою пов’язку, спиралася на нього всім тілом. Нас хитало від руху автівки. Я почула плач, а потім збагнула, що це плачу я сама. Я взяла руками його обличчя та примусила дивитися на мене. — Залишайся! Чуєш? Семе! Семе!

Мені ще ніколи в житті не було так страшно. Його нерухомий погляд, волога гаряча кров. Мене накрило хвилею. Двері зачинилися.

— Семе!…

Швидка спинилася.

Донна застрибнула до нас, відкрила пластиковий пакет із медикаментами, бинтами та шприцами. Потім щось уколола Семові в руку. Після цього поставила крапельницю та кисневу маску. Руки в неї трусилися. Ззаду на вулиці нам посигналили. Мене трясло.

— Ні, сиди тут! — гаркнула Донна, коли я хотіла відповзти, щоб не заважати. — Продовжуй затискати рану. Просто тисни. Все добре, ти впораєшся.

Вона опустилася над ним.

— Давай, друже, тримайся, вже майже приїхали.

Вона продовжувала щось примовляти, вправно проводячи якісь маніпуляції з обладнанням.

— Все буде добре, старий. Тримайся. Тримайся.

Якийсь екран блимнув зеленим, потім погас. Щось запищало.

Двері знову відчинились, і машину залило неонове світло. На вулиці скупчилися лікарі в зелених формах. Вони витягли хлопця, який і досі тихо лаявся та стогнав, потім обережно Сема.

Підлогу залило кров’ю. Я хотіла встати, посковзнулася та сперлася на руку. Рука вмить почервоніла.

Голоси лікарів віддалялися. Я побачила біле від тривоги обличчя Донни, вона різко комусь наказувала:

— В операційну, негайно!

Я стояла у дверцятах машини швидкої та спостерігала, як вони бігцем кудись його несли. Їхні чоботи важко гупали об асфальт. За мить вони вже зникли у дверях лікарні, і на стоянці стало тихо.

27

Години, проведені на стільці в лікарні, мають дивну властивість розтягуватися. Хоча коли я чекала на Вілла під час його оглядів, я ледь помічала час: читала журнали, гортала повідомлення на телефоні, ходила по надто дорогу каву у вестибюль та хвилювалася за оплату паркінгу. Звісно, я нудилась, але насправді ніколи не помічала, скільки часу проводила в лікарнях.

Тепер я сиділа на пластиковому стільці та дивилася на стіну. У голові було порожньо. Складно було сказати, скільки часу минуло відтоді, як я тут. Я не могла думати. Жодних почуттів. Я просто існувала. Я, стілець, скрипучий лінолеум під ногами, закривавлені кросівки.

Єдиною незмінною величиною лишалися жорсткі люмінесцентні лампи. У їхньому світлі квапливо ходили медсестри, ледь кидаючи на мене оком. Після того як я тут опинилася, хтось мене пожалів і показав, де тут туалет, щоб я могла помити руки, але все одно мені не вдалося вимити кров з-під нігтів. Кутикули теж почервоніли, нагадуючи про те, що нещодавно сталося. У мені — частинки його. Там, де їх не повинно бути.

Тільки-но я заплющувала очі, як відразу чула різкі удари куль об корпус машини, луну пострілів. І сирену. Сирену. Перед очима стояло його обличчя в ту мить, коли він зустрів мій погляд: жодного занепокоєння, лише якийсь подив з того, що він лежить на підлозі, не в змозі поворушитися.

А ще я ніяк не могла забути його рани. У кіно вогнепальні рани були зовсім інакші — маленькі дірочки. А тут — щось живе, воно пульсує, стікає кров’ю, наче навмисне намагається вичавити свою жертву.

Я нерухомо сиділа на пластиковому стільці, бо просто не знала, що ще робити. Десь у кінці коридору були операційні — він десь там. Живий чи мертвий. Може, його вже відвезли в якусь палату, і його колеги радісно обговорюють операцію. А може, накривають його зеленою…

Моя голова впала на руки. Я прислухалась до свого дихання: вдих, видих. Вдих, видих. Від мене дивно пахло: кров’ю, антисептиком та чимось кислим. Залишками страху.

Іноді я звідкись здалеку помічала, що тремтять руки. Може, від нестачі цукру в крові чи втоми. Проте сама думка піти щось з’їсти здавалася чужою. Узагалі думка про те, щоб поворушитися, була дикою.

Колись давно прийшла есемеска від сестри:

«Ти де? Ми йдемо на піцу. Вони знов розмовляють одне з одним, але ти потрібна нам у ролі ООН».

Я не стала відповідати. Просто не знала, що сказати.

«Він знову заговорив про волохаті ноги. Будь ласка, приходь, це вже просто жахливо. Вона от-от жбурне в нього булочкою».

Я заплющила очі та спробувала згадати, як ми тиждень тому лежали з Семом у траві. Він простяг ноги — набагато довші за мої. Його сорочка пахла впевненістю та теплом, а голос м’яко котився у вуха. Сонячний промінь упав на обличчя. Він потягнувся до мене за поцілунком — і потім задоволений улігся назад. Намагалася згадати, як він ходив, трохи зміщуючи вперед центр ваги. Він був найміцнішим чоловіком, якого я бачила. Ніщо не могло змусити його похитнутися.

Телефон знову задзижчав у кишені. Ще одне повідомлення:

«Ти де? Мама хвилюється».

Я глянула: 10 : 48 вечора. Не може бути, що це я вранці відвезла Лілі на вокзал. Написала:

«Я в міській лікарні. Стався нещасний випадок. Я ціла. Подзвоню, коли щось з’ясується».

Палець завис над кнопкою, і за мить я натисла.

А потім заплющила очі й почала молитися.

Я отямилася від звуку дверей, що відчинилися. Мама швидко йшла коридором, перекинувши своє улюблене пальто через руку. Її друга рука вже простягалася мене втішати.

— Що, в біса, сталося? — Тріна йшла за мамою і тягла за руку Тома в піжамі, на яку він накинув куртку. — Мама сказала, що без тата не поїде, так що і я вже тут.

Том сонно помахав мені рукою.

— Ми не знали, що з тобою! — Мама сіла поруч та уважно подивилася мені в очі. — Чому ти нічого не написала?

— І що, в біса, відбувається?

— У Сема стріляли.

— Що? Це у твого лікаря?

— Як стріляли? З пістолета? — не могла второпати Тріна.

Тут мама побачила мої джинси та шоковано повернулася до тата.

— Я була з ним.

Вона затулила рот рукою.

— Ти в нормі? — а потім, побачивши щось подібне до стверджувальної відповіді в моїх очах: — А він?

Усі четверо стояли поруч із шокованими обличчями. Мені раптом трохи полегшало.

— Не знаю, — відповіла я, і тато загорнув мене в обійми. Я розридалася.

Я і моя родина — ми сиділи на тих пластикових стільцях декілька років. Ну, може трохи менше. Том заснув у Тріни на колінах — у цьому освітленні його обличчя здавалося дуже блідим. Уві сні він обіймав свого плюшевого кота. Я сиділа між мамою і татом, і подекуди хтось із них брав мене за руку, гладив по щоці чи казав, що все буде добре. Я притулилася до тата і тихо плакала, а мама витирала мені сльози носовичком. У неї завжди були носовички. Іноді мама обходила лікарню та приносила нам гарячі напої.

— Ще рік тому вона б ні за що не пішла сама, — зауважив тато, коли мама вперше пішла по чай. Чи в його голосі сум, чи захоплення, я не розібрала.

Говорили мало — не було про що. У моїй голові колами ходили ті самі слова: аби тільки був живий. Аби тільки був живий. Аби тільки був живий.

Катастрофа забрала все зайве, весь той непотріб, «чи повинна я» та «а якщо». Я хотіла бути з Семом. Я раптом абсолютно чітко це усвідомила. Я хотіла відчувати його обійми, слухати голос, сидіти з ним у машині швидкої. Їсти його салати з того, що він виростив на городі. Хотіла відчувати, як його теплі оголені груди спокійно здіймаються поруч зі мною вві сні. Чому, чому я не сказала йому цього? Нащо я стільки часу згаяла на дурниці?

У дальшому кінці коридору з’явилася мама з картонним тримачем для стаканчиків у руках. Одночасно відчинилися двері операційної — вийшла Донна в закривавленій формі і провела рукою по волоссю. Я встала. Вона спинилася коло мене. Обличчя серйозне, очі червоні та втомлені. Я мало не знепритомніла. Вона глянула мені в очі:

— Міцний, як старі чоботи, чортяка.

Я шморгнула носом, і вона взяла мене за руку.

— Ти молодець, Лу. — Я зітхнула. — Ти молодець.

На ніч Сема лишили в реанімації, а вранці перевели в палату з посиленим доглядом. Донна зателефонувала його батькам, а також обіцяла пізніше заїхати до нього додому, щоб погодувати тварин. Ми всі разом зайшли до нього десь після півночі, але він спав із кисневою маскою на й досі сірому обличчі. Я хотіла підійти ближче, але боялася його торкнутися через купу трубок та датчиків.

— Він точно одужає?

Донна кивнула. До ліжка тихо підійшла медсестра та перевірила пульс і крапельниці.

— Пощастило, що пістолет у них був старий. Зараз багато в кого напівавтоматичні — тоді точно кінець. — Вона потерла очі. — У новинах, мабуть, покажуть, якщо нічого більш цікавого не сталося. Хоча на тлі того, що інша бригада розбиралася з убивством матері та дитини на Атена-роуд, про нас можуть узагалі забути.

— А ти що? Продовжуватимеш?

— Що продовжуватиму?

— Працювати на швидкій.

У неї було таке обличчя, наче вона не зрозуміла запитання.

— Звісно, це ж моя робота. — Вона поплескала мене по плечу. — Тобі треба поспати. Він не отямиться до завтра — це точно. Він на 87-відсотковому розчині фентанілу.

Я вийшла в коридор — батьки чекали на мене. Я кивнула. Тато взяв мене за руку, а мама обійняла.

— Ну, ходімо додому, люба. Тобі треба перевдягтися.

Виявляється, що в начальника є особливий тон для людини, яка декілька місяців тому не вийшла на роботу через те, що впала з п’ятого поверху, а тепер просить підмінити її через те, що її чоловік (або не чоловік) отримав дві кулі в живіт.

— Він що?

— У нього стріляли. Зараз він уже не в реанімації, і мені б хотілося бути поруч уранці, коли він прокинеться. Тому я прошу вас поміняти мені зміну.

Запала коротка тиша.

— Ну добре. — Він вагався. — І його правда підстрелили? З пістолета?

— Можете завітати й подивитися на дірки, якщо хочете. — Я майже розсміялася.

Ми обговорили ще декілька логістичних питань — дзвінки, перевірка з головного офісу, — а потім Річард знову замовк.

— Луїзо, а у вас завжди таке життя?

Я згадала своє життя лише два з половиною роки тому — воно складалося з коротких прогулянок від батьківського дому до кав’ярні, споглядання Патрікових тренувань щовівторка, обідів з батьками. Я кинула оком на мішок для сміття в кутку — у ньому лежали мої закривавлені кросівки.

— Мабуть. Але хочу сподіватися, що це тимчасово.

Після сніданку батьки поїхали додому. Мама хотіла лишитись, але я запевнила її, що зі мною все гаразд і що лишатися їй немає ніякого сенсу, бо я навіть не знаю, де саме буду наступні декілька днів. Я також нагадала їй, що коли дідуся востаннє залишали самого більш як на добу, він їв виключно малинове варення та згущене молоко.

— Ну, ти наче дійсно в нормі, — погодилася вона та провела рукою по моїй щоці, хоч у її голосі явно була запитальна інтонація.

— Мамо, усе гаразд.

Вона похитала головою та взяла сумку.

— До тебе все це просто липне.

Я засміялася — мабуть, шок іще не зовсім минув, а може, я просто зрозуміла, що більше нічого не боюся.

Я прийняла душ, намагаючись не дивитися, як із мене тече рожева вода. Потім вимила волосся. А трохи пізніше купила в Саміра найменш нещасний букет квітів та о десятій була вже в лікарні. Батьки Сема приїхали на кілька годин раніше — мені повідомила медсестра, поки проводжала до його палати. Щоправда, зараз їх не було — вони разом із Джейком та його батьком поїхали у вагончик по Семові речі.

— Уранці він ще не зовсім отямився, але йому вже було краще, — сказала медсестра. — Це через наркоз — когось швидко відпускає, а когось ні.

Біля дверей я спинилася. Через скло бачила, як Сем із заплющеними очима лежить на ліжку. До нього й досі підключено безліч приладів. Руки нерухомі вздовж тіла. На обличчі помітна щетина, він досі страшенно блідий, але загалом має трохи кращий вигляд, ніж учора.

— А мені точно можна заходити?

— Ви ж Луїза? Він питав про вас. — Вона усміхнулася. — Погукайте, якщо він вам набридне. Він милий.

Я штовхнула двері, і він повільно розплющив очі та ледь помітно всміхнувся. І дивився на мене так, наче хотів запам’ятати назавжди, — і в мене в душі з полегшенням лопнула якась струна.

— Ти що, ніяк не можеш змиритися з тим, що в мене більше шрамів? — Я зачинила за собою двері.

— Авжеж, — крякнув він. — Більше я в ці ігри не граю. — Стомлена посмішка.

Я переминалася з ноги на ногу. Терпіти не можу лікарні. Що завгодно б зробила, аби більше ніколи сюди не приходити.

— Іди-но сюди.

Я поклала квіти на столик та підійшла до ліжка. Він поворушив рукою, запрошуючи мене сісти. Я спочатку сіла, а потім обережно, щоб нічого не порушити, лягла поруч та поклала голову йому на плече. За мить я відчула приємну важкість його голови та руки´. Якийсь час ми просто мовчали, прислухаючись до тихих кроків сестер у коридорі та чиїхось далеких розмов.

— Я думала, ти помер, — прошепотіла я.

— Ну, якась неймовірна жінка, якій не місце в машині швидкої, примудрилась призупинити втрату крові — так що ні.

— Яка ж молодець!

— І я так думаю.

Я заплющила очі, насолоджуючись теплом його шкіри. Пахнув він неприємно — якимись хімічними антисептиками. Я ні про що не думала — просто насолоджувалася моментом. Неймовірно приємно було просто лежати поруч, відчувати вагу його тіла, його всього. Я поцілувала внутрішній бік його руки, і він занурився пальцями в моє волосся.

— Ох і налякав ти мене, Семе зі швидкої.

Запала довга тиша. У нього в голові, мабуть, промайнула сотня речей, які він вирішив не казати.

— Я радий тебе бачити, — зрештою мовив він.

Ми ще трохи помовчали. Увійшла сестра та здивовано глянула — я лежала надто близько до всіх тих трубок. Мені довелося встати, щоб вона провела якісь необхідні процедури. Несвідомо поцілувавши його наостанок, я провела рукою по його волоссю. Кутики його очей трохи піднялися — він і досі має до мене почуття.

— Я зайду після зміни, — пообіцяла я.

— Попереджаю: ти можеш зустрітися з моїми батьками.

— Та нічого. Головне — не приходити в отій моїй майці з написом «Копам місце в пеклі».

Він засміявся та скривився від болю.

Поки сестри проводили якісь маніпуляції, я розвела типову для відвідувачів хворих діяльність, коли насправді їм нічого робити: дістала фрукти, викинула непотрібну серветку, проглянула журнали, які не читатиму. Більше ніяких справ придумати не могла, тому треба було йти. Уже коло дверей я почула його голос:

— Я чув тебе.

Я розвернулась, і далі тримаючись за ручку дверей.

— Уночі. У машині, коли стікав кров’ю. Я чув тебе.

Наші погляди зустрілись, і все змінилося. Я зрозуміла, що зробила. Я зрозуміла, що стала для когось якорем, причиною лишитися. Я зрозуміла, що чогось варта. Я підійшла до нього, узяла його обличчя в долоні та пристрасно поцілувала. Мої гаряченні сльози полилися на його обличчя, і він міцно притис мене до себе. Наполовину ридаючи, наполовину сміючись, я притисла до нього щоку. Зникло все навколо — лишився тільки він. Зрештою, я пішла, витираючи обличчя та сміючись сама з себе. Люди кидали на мене здивовані погляди.

День був чудовий — навіть під яскравими лікарняними лампами. Надворі співали пташки, починався новий день. Люди жили, одужували та раділи можливості постаріти. Я купила кави та якийсь надто солодкий кекс — нічого смачнішого не їла ніколи в житті. Потім надіслала батькам, Тріні та Річарду повідомлення, що скоро буду. А ще написала Лілі.

Думаю, ти захочеш знати: Сем у лікарні. У нього стріляли, але зараз усе добре. Думаю, йому було б приємно, якби ти надіслала йому листівку. Ну або просто напиши есемеску, якщо не матимеш часу.

Уже за кілька секунд прийшла відповідь. Господи, як підліткам вдається так швидко набирати — і так повільно робити все інше?

О Боже!!! Я розповіла всім дівчатам, і тепер я найкрутіша тут. А серйозно, передай йому від мене сердечні вітання. Напиши, куди відправити листівку, — я обов’язково зроблю це після школи. І вибач, що я тоді вийшла у вітальню в трусах — я не навмисне. Я ж не збоченка. Сподіваюся, ви щасливі. Цілую.

Я оглянула буфет лікарні. Навколо бродять пацієнти, за вікном чудовий яскравий день. Мої пальці набрали відповідь раніше, ніж я це усвідомила!

Щасливі.

28

Коли я приїхала на зустріч «Жити далі», Джейк чекав мене на сходах. Ішов дощ, і важкі лілові хмари нависли над головою. Лило так, що стічні канави вже забились, а я за десять секунд промокла вщент.

— Ти хіба не йдеш? Таке жахіття…

Він раптом ступнув на крок уперед і невміло мене обійняв, коли я взялася за двері.

— О! — Я підняла руки, щоб не залити його водою.

Він розчепив обійми.

— Донна розповіла, що ти зробила. І я — ну, я просто… хотів подякувати.

Очі в нього були втомлені, з темними колами — для нього минула доба теж була непростою. А він ще й не так давно втратив матір…

— Він міцний горішок, — відповіла я.

— Тефлоновий, чорти б його взяли. — Ми ніяково розсміялися. Так, як завжди сміються британці, коли переживають надзвичайні почуття.

Того вечора Джейк навдивовижу охоче говорив — розповідав про те, що його дівчина ніяк не може зрозуміти його горя.

— Вона не розуміє, чого іноді вранці мені просто хочеться накритися ковдрою з головою та нікуди не ходити. Або чому я панікую, що з близькими може щось статися. З нею ніколи не траплялося нічого поганого. Взагалі. Навіть її кролик досі живий — йому вже років дев’ять!

— Думаю, горе — це нудно для людей, — зауважила Наташа. — Тобі наче дають якийсь час — може, півроку — на те, щоб пожуритись. А потім, якщо тобі не стає «краще», твій сум починає вже набридати. Вони вважають: якщо ти довго журишся, то просто сам хочеш бути нещасним.

— Саме так! — Усі одностайно погодилися.

— Іноді я думаю, що краще б і досі існувала традиція носити траур удови — щоб усі бачили, що ти й досі сумуєш, — висловилась Дафна.

— Або, може, якісь знаки різних кольорів. Від, скажімо, чорного до фіолетового, — запропонувала Лінн.

— До жовтого — коли знову станеш щасливим, — додала Наташа.

— Ні-ні, жовтий не личить до мого кольору шкіри. Я краще лишуся трохи нещасною, — пожартувала Дафна.

Я сиділа у вологій залі церкви та слухала, як вони розповідають про свої крихітні кроки через власні емоційні перепони. Фред приєднався до боулінг-клубу і тепер мав ще один привід поспілкуватися з кимось по вівторках — і вряди-годи не про свою дружину. Суніл дозволив мамі влаштувати йому знайомство з якоюсь дуже далекою родичкою з Елтема.

— Мені не дуже подобається вся ця ідея сватання, але, якщо чесно, я вже всі інші методи перепробував. Я сподіваюся, що вона ж моя мати — і не стане зводити мене з якоюсь жахливою жінкою.

— Думаю, це хороша ідея, — зауважила Дафна. — Наприклад, моя мама оцінила Алана швидше за мене — її правда.

Я почала сприймати їх наче ззовні. Сміялася над їхніми жартами, співчувала історіям про ніякові сльози та непорозуміння. Але я, сидячи на цьому пластиковому стільці зі стаканчиком розчинної кави в руках, якось опинилася по інший бік. Перейшла місток. Їхня боротьба більше не була моєю. Ні, я ніколи не перестану сумувати за Віллом чи любити його, але моє життя повернулось у теперішнє. Я з задоволенням усвідомила, що сиджу тут із людьми, яких знаю і яким довіряю, але хочу бути там, у лікарні, коло великого чоловіка. А він там, мабуть, уже поглядає на годинник у кутку та думає, коли ж я вже приїду.

— Луїзо, а ти нічого сьогодні не розкажеш? — Марк глянув на мене з-під зведеної брови.

— Ні, дякую.

— Добре, — усміхнувся він, щось таке почувши в моєму голосі.

— Узагалі, я думаю, більше немає потреби мені приходити. Я… в нормі.

— Я так і знала, що в тобі щось змінилося, — сказала Наташа, дивлячись на мене майже підозріло.

— Це все секс, — втрутився Фред. — Секс усе лікує. Якби в мене був секс, я б набагато швидше оговтався.

Наташа з Вільямом перекинулися здивованими поглядами.

— Але я б хотіла приходити до кінця курсу, добре? — спитала я в Марка. — Просто… ви стали мені друзями, і навіть якщо підтримка мені більше не потрібна, я б хотіла з вами бачитися. Ну і щоб зайвий раз переконатися.

Джейк ледь помітно всміхнувся.

— Може, сходимо на танці? — запропонувала Наташа.

— Можеш приходити скільки захочеш, — сказав Марк. — Наша група саме для цього й існує.

Мої друзі. Блазнювата компанія. Але ж усі друзі такі, правда?

Паста орек’єте al dente[51], кедрові горішки, базилік, домашні помідори, оливки, тунець та сир пармезан — я приготувала салат із пастою за рецептом, який Лілі продиктувала по телефону. Сам же рецепт вона взяла в бабусі.

— Хороша їжа для хворих, — прокричала Каміла десь іздалеку. — Легко перетравлюється, якщо людина довго лежить.

— Краще б ти просто щось купила в кафе з собою, — пробурмотіла Лілі. — Нещасний і так достатньо страждав. Хоча тобі він, здається, більше подобається, коли лежить, еге ж?

Увечері я йшла коридором лікарні, гордо несучи в руках контейнер із домашньою їжею. Приготувала я все напередодні ввечері і так цим пишалася, що навіть сподівалася, що мене хтось спинить і спитає, що в мене там таке. «Так, мій чоловік одужує після операції, і я щодня приношу йому їжу. Ну, просто всілякі смаколики, які б йому сподобалися. До речі, ось ці помідори я сама виростила».

Семові рани вже почали загоюватись, як і внутрішні ушкодження. Він почав намагатися вставати, бурчав через те, що застряг у лікарні, хвилювався про своїх курчат, хоча ми з Джейком та Донною склали розклад та вправно про них піклувалися.

Лікарі вважали, що Семові доведеться залишитись у лікарні на два чи три тижні, якщо він виконуватиме всі рекомендації. З огляду на серйозність поранень, йому взагалі пощастило. Я все частіше чула всі ці балачки на кшталт «іще сантиметр туди — і…» — доводилося щось наспівувати собі в голові, щоб не чути цього.

Я підійшла до його палати, обробила руки антибактеріальною піною та штовхнула двері стегном.

— Добрий вечір, — почулося від медсестри, — щось ви пізно сьогодні.

— Ходила на збори.

— Його мама щойно пішла. Приносила неймовірно смачний домашній стейк та пивний пиріг. Пахне на весь коридор — ми тут усі слину ковтаємо.

— О, ну це чудово. — Руки з контейнером опустилися.

— У нього чудовий апетит. Лікар зайде за півгодини.

Я хотіла вже заховати той контейнер у сумку, коли раптом подзвонив телефон. Я притисла його плечем та почала боротися з застібкою на сумці.

— Луїзо?

— Так, я слухаю.

— Це Леонард Гопнік.

Мені знадобилося секунди дві, щоб усвідомити, хто телефонує. Я хотіла щось сказати, та мені заціпило, і я почала роззиратися навколо, наче сподівалася його тут побачити.

— Містере Гопнік? — зрештою мовила я.

— Я отримав ваш е-мейл.

— Добре. — Я поставила контейнер на стілець.

— Цікавий лист. Зізнаюся, мене здивувало, що ви відмовилися від моєї пропозиції. І Натана також. Вам наче підходила ця робота.

— Містере Гопнік, як я й писала, я правда хотіла у вас працювати, але… певні обставини… змінилися.

— Тобто зараз із дівчиною все добре?

— О, Лілі? Так, вона в школі. І щаслива з родиною. Зі своєю новою родиною. У неї був… непростий період.

— Ви поставилися до цього дуже серйозно.

— Я не кидаю людей у біді.

Запанувала тиша. Я вийшла у коридор до вікна — унизу на стоянці якийсь позашляховик намагався впхатись у крихітне місце. Він усе совався то вперед, то назад — хоча було відразу зрозуміло, що він туди не влізе.

— Ось у чому справа, Луїзо. Людина, яку я взяв… моя дружина чомусь не ладнає з нею. Їм некомфортно з якоїсь причини. Тому за взаємною згодою в кінці цього місяця ми розриваємо договір. Так що я знову маю проблему.

Я уважно слухала.

— Я б хотів запропонувати цю роботу вам. Але я не люблю, коли змінюють думку. Особливо коли це стосується близьких мені людей. Так що я дзвоню для того, щоб зрозуміти, чого дійсно ви хочете.

— О, я дійсно дуже хотіла…

Мені на плече лягла рука. Я розвернулася — за мною стояв Сем, спираючись на стіну.

— Я… е…

— Ви отримали іншу пропозицію?

— Я отримала підвищення.

— Це робота, на якій ви хочете лишитися?

Сем уважно дивився мені в обличчя.

— Ну, не те щоб… Але…

— Вочевидь, вам треба це обдумати. Добре. Звісно, я розумію, що мій дзвінок застав вас зненацька. Але, беручи до уваги ваш лист, якщо вас цікавить моя пропозиція, то вона й досі актуальна. Умови ті самі. Починайте якомога швидше. Якщо ви впевнені, що хочете саме цього. Як думаєте, ви зможете дати мені відповідь за два дні?

— Так. Так, містере Гопнік, дякую. Дякую, що подзвонили.

Я чула, як він натиснув кнопку завершення дзвінка. Потім глянула на Сема в лікарняному халаті та надто короткій нічній сорочці.

Ми обоє якусь мить мовчали.

— Тобі треба лежати, — зауважила я.

— Я побачив тебе у вікно.

— Якщо подме вітерець, то сестри будуть згадувати тебе аж до Різдва. — Я кивнула на його сорочку.

— Це той чоловік із Нью-Йорка дзвонив?

Мене наче водою облили. Я сховала телефон у кишеню та дістала свій контейнер.

— Місце знову звільнилося. — Він на мить відвів погляд. — Але… Ти щойно повернувся. Я відмовлюся. Як думаєш, подужаєш з’їсти трохи пасти після того чудового пирога? Ти, мабуть, не голодний, але я не так часто готую щось, що дійсно можна їсти без огиди.

— Ні.

— Може, хоч спробуєш? Непогано наче…

— Я не про пасту. Я про роботу.

Ми мовчки дивились одне на одного. Він провів рукою по волоссю та глянув кудись у кінець коридору.

— Лу, ти маєш погодитися. Я це знаю — і ти це знаєш. Давай.

— Я вже пробувала кудись їхати. І мені тільки стало гірше.

— Бо було надто рано. Ти просто тікала від себе. Зараз усе інакше.

Я глянула йому у вічі. Я хотіла поїхати — і ненавиділа себе за це. І його — за те, що він теж це знає. Він раптом зблід.

— Тобі треба лягти.

Він не сперечався. Я взяла його під руку та повела до ліжка. Він повільно ліг на подушку та скривився від болю. Я почекала, доки його обличчя знов набуде нормального кольору, та обережно лягла поруч і взяла за руку.

— Ми наче тільки-но розібралися. Ну, що між нами відбувається. — Я поклала голову йому на плече, і в горлі з’явився неприємний клубок.

— Розібралися.

— Я не хочу бути ні з ким, крім тебе.

— Ой, та наче хтось сумнівався.

— Стосунки на відстані рідко закінчуються чимось хорошим.

— Так що, у нас таки стосунки?

Я почала протестувати, і він усміхнувся.

— Та я жартую. Рідко закінчуються, так. Але ж іноді закінчуються? Може, залежить від того, наскільки обидва стараються, еге ж?

Його велика рука пригорнула мене ближче. Виявилося, що я плачу — він другою рукою обережно витер мені сльози.

— Лу, я не знаю, як воно буде. І ніхто не знає. Можна вийти вранці з дому і потрапити під мотоцикл — і все твоє життя зміниться. А можна піти на роботу й отримати кулю від підлітка, який вважає, що саме це зробить із нього чоловіка.

— Можна впасти з даху.

— Саме так. А можна приїхати провідати чоловіка в нічній сорочці — й отримати найкращу пропозицію, яку тільки можна уявити. Життя — воно таке. Ніхто не знає, що станеться наступної миті. Тому треба хапатися за можливості. Думаю, це твій шанс.

Я міцно заплющила очі. Не хотіла його чути. Не хотіла визнавати, що він має рацію. Потім витерла сльози долонями, а він простяг мені серветку й дивився, як я витираю розмазану туш.

— Тобі личить макіяж як у панди.

— Мабуть, я трохи в тебе закохалася.

— Ти точно це кажеш усім хлопцям у реанімації.

Я повернулася та поцілувала його. Коли я розплющила очі, він уважно дивився на мене.

— Я спробую, якщо і ти спробуєш, — сказав він.

Якусь мить я боролася з клубком у горлі, а потім відповіла:

— Семе, я не знаю…

— Чого не знаєш?

— Життя ж коротке, чи не так? Ми обоє це знаємо. А якщо ти — мій шанс? А якщо для щастя мені потрібен лише ти?

29

Іноді люди кажуть, що осінь — їхня улюблена пора року. Думаю, вони мають на увазі саме такі дні, як сьогодні: світанковий туман, що розвіює неймовірно прозоре сяйво; зметене в купи листя; приємний запах пожухлої зелені. Хтось каже, що в місті зміна пір року не відчувається, що величезні сірі будівлі та автомобільні вихлопи утворюють свій мікроклімат, який не надто змінюється протягом року. Але на моєму дахові зміни були суттєві. І річ не тільки в безкрайому синьому небі над головою, а й у помідорах Лілі, які тижнями забезпечували мене соковитими червоними плодами, а ще в горщиках із полуницями, які іноді радували мене солоденьким. Квіти викидали бутони, квітнули та засихали. Ніжна весняна травичка поступилась місцем колючим стеблам. Листя опало. На даху вже відчувався подих зими. Літаки залишали в небі довгі білі сліди, а вранці вуличні ліхтарі ще довго світили після світанку.

Мама піднялася на дах, струсила зі своїх широких штанів краплини вологи та оглянула гостей.

— Цей твій дах просто чудовий! Ти можеш хоч сотню людей сюди запросити!

Вона обережно поставила пакет із кількома пляшками шампанського.

— До речі, — вела далі мама, — я казала тобі, яка ти смілива, що поборола себе та знову сюди піднялася?

— А я й досі не можу второпати, як ти примудрилася звідси впасти, — зауважила сестра, розливаючи напої. — Це треба бути тобою, аби впасти з такого величезного даху.

— Та вона ж була п’янюча, — нагадала мама, прямуючи до драбини. — Луїзо, а звідки в тебе стільки шампанського? На вигляд страшенно дороге.

— Від начальника.

Два дні тому ми ввечері зводили касу та невимушено теревенили. Ми взагалі почали багато розмовляти з ним відтоді, як у нього народилася дитина (я стільки знала про те, як відходили води в місіс Персіваль, що їй би це точно не сподобалося). Отоді я й розповіла йому про свої плани. Він кудись зник, наче зовсім і не чув. Я вже вирішила, що це просто чергова демонстрація його дурощів, коли раптом він вийшов із комірчини з ящиком, у якому було шість пляшок шампанського.

— Ось. Знижка шістдесят відсотків. Залишки. — Він простягнув мені ящик. — Майже задарма — забирай. Ти заробила.

Я почала бурмотіти якісь подяки, а він — щось про те, що марка не дуже й дорога і що взагалі таке вже зняли з виробництва, але вуха в нього стали яскраво-рожевими.

— Могла б хоч удати, що рада бачити мене живою. — Я простягла Тріні келихи.

— Та годі вже. Я давно виросла з того віку, коли діти хочуть бути єдиними в родині. Може, роки два як.

Підійшла мама з пачкою серветок і зашепотіла:

— Як ви гадаєте, такі серветки згодяться?

— А чого ж ні?

— Ну, будуть же Трейнори… Вони ж не використовують паперових серветок — може, треба лляні? З гербами?

— Мамо, вони їдуть на вечірку на даху в колишній офісній будівлі на сході Лондона. Думаю, вони розуміють, що срібних приборів тут чекати не випадає.

— До речі, — сказала Тріна, — я привезла ковдру Тома та зайву подушку. Думаю, час уже мені перевозити до тебе речі. А ще я завтра йду дивитися місцевий гурток для школярів.

— Як же добре, що ви, дівчата, про все домовилися. Тріно, якщо хочеш, я доглядатиму Тома — тільки скажи!

Ми ходили колами по даху, розставляючи склянки та паперові тарілки, а мама пішла по ще одну пачку непоказних серветок.

Я тихо запитала сестру:

— Тріно, а що, тато дійсно не прийде?

Сестра скривилась, і я спробувала не виказувати, як мене це засмутило.

— У них що, і досі не владналося? — продовжила я.

— Сподіваюся, що, коли я поїду, їм таки доведеться розмовляти. А зараз вони наче два боксери на ринзі. Говорять тільки до мене або Тома. Це просто бісить. Мама вдає, ніби все одно, приїде він чи ні. Але я знаю, що це не так.

— Я правда сподівалася, що він приїде.

З тієї ночі, коли в Сема стріляли, я бачилася з мамою двічі. Вона записалася на новий курс в освітньому центрі — сучасна англійська поезія — і тепер у всьому вбачала якісь символи. Десь упав листочок — неминучий розпад, пролетіла пташка — мрії та надії. Одного разу ми поїхали на поетичні читання на південному березі Темзи — вона весь вечір перебувала в неймовірному захопленні та двічі зааплодувала одна в цілковитій тиші. Після цього ми завітали в туалет того фешенебельного готелю, де вони з Марією всілись у двох чудових кріслах у гардеробній та пригостилися бутербродами. Протягом обох наших зустрічей вона ставала надзвичайно нервовою, щойно ми лишались удвох.

— Як же чудово ми проводимо час, правда? — постійно перепитувала вона так, що мені й на думку не спадало не погодитись. А потім замовкала чи починала скаржитися на неймовірні ціни на сендвічі в Лондоні.

Тріна підтягла лавку та підбила подушки, що принесла з квартири.

— Я хвилююсь за дідуся. Йому не до вподоби така напружена атмосфера. Він по чотири рази на день змінює шкарпетки та зламав уже дві кнопки на пульті від телевізора.

— Господи. А хто ж тепер про нього подбає?

Сестра з жахом в очах на мене глянула.

— Навіть на дивися на мене, — хором сказали ми обидві.

Нас перервали перші гості з «Жити далі», Суніл та Лінн. Вони піднялися драбиною і відразу ж прокоментували розміри даху та неймовірний вид на східну частину Сіті.

Лілі приїхала рівно о дванадцятій та відразу кинулась мені на шию з радісними вигуками.

— Кльова сукня! Ти маєш просто неперевершений вигляд!

Вона трохи засмагла, на обличчі з’явилося ластовиння, навіть волосся на руках вигоріло до майже білого. На ній була блакитна сукня та «гладіаторські» сандалі. Вона з явним задоволенням оглянула дах. Каміла повільно піднялася пожежними сходами за нею, вийшла на дах, поправила жакет і підійшла до нас:

— Лілі, могла б і почекати на бабусю.

— Навіщо? Ти ж не стара.

Ми з Камілою обмінялися хитрими поглядами, і тоді майже імпульсивно я кинулася до неї та поцілувала в щоку. Від неї пахло парфумами з дорогих магазинів, а волосся було зібране в бездоганну зачіску.

— Я дуже рада, що ви приїхали.

— Ти доглядала мої рослини! — Лілі вигукувала кожну репліку. — А я думала, вони всі в тебе засохнуть! О, а це що? Щось новеньке? — Вона показала на два горщики з квітами, які я купила минулого тижня, готуючись до цієї вечірки. Не хотілося купувати зрізані квіти чи щось, що може померти.

— Це пеларгонії. Не залишай їх тут узимку, — порадила Каміла.

— Можна накрити їх вовною. Ті теракотові горщики нелегко буде спустити.

— Не виживуть. Тут надто відкрита місцевість.

— Узагалі-то, — втрутилася я, — тут буде жити Том, тому ми замикаємо дах — після випадку зі мною це може бути небезпечно. Так що, може, ви хотіли б забрати квіти?..

— Ні, — відповіла Лілі, — лишимо тут. Буде приємно згадувати, як тут усе було.

Вона допомогла мені поставити стіл і розповіла про школу (їй там подобається, але доводиться багато працювати), а ще про маму, яка, вочевидь, має певні наміри щодо архітектора-іспанця Феліпе (той оселився в сусідньому будинку в Сент-Джонс-Вуд).

— Мені майже шкода Виродка. Він навіть не знає, що на нього ось-ось обвалиться.

— А ти сама як?

— Я в нормі. Життя чудове. — Вона закинула в рот чипсину. — Бабуся вмовила мене поїхати подивитися на те немовля, я казала? — У мене, мабуть, був шокований вигляд. — Знаю-знаю. Вона сказала, що я маю поводитись як доросла, тому поїхала зі мною. Вона суперкрута! Спеціально для цієї поїздки бабуся купила собі новий жакет — хоча я не маю про це знати. Думаю, це для впевненості в собі. — Вона кинула погляд на Камілу, яка розмовляла з Семом коло столика із закусками. — Узагалі мені трохи шкода дідуся. Коли він думав, що ніхто не бачить, він просто очей з неї не зводив. Йому, мабуть, шкода, що так вийшло.

— Ну і як тобі?

— Ну, дитина як дитина. Вони ж усі однакові. Хоча, думаю, вона поводилася добре. Вони ставили мені всі ті ввічливі запитання на кшталт: «Як справи в школі, Лілі? Може, ти приїдеш до нас якось у гості? Хочеш потримати свою тітку?» — удають, наче оте останнє не звучить до чорта дивно.

— І що, ти ще до них поїдеш?

— Мабуть. Вони нормальні наче.

Я глянула на Джорджину — та вела якусь ввічливу розмову з батьком. Той голосно зітхнув — він майже не відходив від неї з тієї миті, як вона приїхала.

— Він двічі на тиждень телефонує мені, щоб запитати, як справи. А Делла постійно торочить, що нам із дитиною треба «зблизитися», наче та дитина щось може, крім як їсти, волати та хезати в підгузки. — Вона скривила пику.

Я розсміялася.

— А що такого? — мовила Лілі.

— Та нічого. Просто рада тебе бачити.

— А в мене тут дещо є для тебе. — Вона витягла із сумки маленьку коробочку та простягла мені. — Побачила це на жахливому ярмарку старовини і відразу згадала про тебе.

Я обережно відкрила коробочку. Усередині на темно-синьому оксамиті лежав браслет у стилі ар-деко: довгасті намистини чорного та жовтого бурштину. Я поклала його на долоню.

— Він трохи… шалений, правда ж? Нагадав мені про…

— Колготки.

— Ага, про колготки. Цим я хочу подякувати тобі. За все. Ти, мабуть, єдина людина, якій би він міг сподобатися. Хоча мені теж подобається, так що беру свої слова назад. До твоєї сукні личить.

Я простягла їй руку, щоб вона застібнула браслет — і повільно його повернула.

— Він чудовий.

Вона копнула щось ногою на долівці й на мить стала серйозною.

— Думаю, я тобі винна — бо через мене вкрали твої коштовності.

— Ти нічого мені не винна.

Лілі набула нової впевненості в собі. Дивлячись у її очі — зовсім як у батька, — я думала про все, що вона мені дала, навіть не підозрюючи про це. А потім вона боляче стукнула мені по руці:

— Ну все, годі тут нюні розводити, бо в мене туш потече. Ходімо принесемо решту закусок. До речі, ти знаєш, що в моїй спальні висить постер із трансформерами? І з Кеті Перрі? Хто це в тебе тут живе, блін?

Приїхала решта нашої групи «Жити далі», і всі почали хто зі страхом, а хто зі сміхом видиратися на дах. Дафна нарешті вилізла та полегшено зітхнула, тримаючи Фреда за руку. Вільям легко перестрибнув через останню сходинку — Наташа закотила очі, дивлячись на це. Усім надзвичайно сподобалися кульки з гелієм на ниточках, підсвічені неяскравим світлом. Марк поцілував мою руку та сказав, що таке відбувається вперше відтоді, як він започаткував групи підтримки. Я з подивом помітила, що Наташа і Вільям багато часу проводять удвох.

Ми з Лілі розставили їжу на столику, а Джейк узяв на себе обов’язки бармена та почав розливати шампанське, явно вдоволений такою відповідальністю. Вони з Лілі вдавали, що не помічають одне одного, — так завжди роблять підлітки, коли опиняються в компанії, де дорослі чекають, що вони почнуть спілкуватися. Коли вона зрештою наважилася підійти до нього та надто офіційно простягла руку, він повільно всміхнувся.

— Якась частина мене хоче, щоб вони потоваришували, а другу частину це страшенно лякає, — прошепотів мені Сем.

Я ковзнула рукою в задню кишеню його джинсів.

— Вона щаслива.

— Вона чудова. А Джейк щойно розійшовся зі своєю дівчиною.

— А що поганого в тому, щоб жити на повну, містере? — пожартувала я. Сем застогнав. — Та я жартую. Джейк у безпеці. Вона ще рік житиме в Оксфордширі.

— З вами двома ніхто не може бути в безпеці. — Він нахилився, і на дві секунди увесь світ зник у його поцілунку. — Мені подобається твоє вбрання.

— Не надто легковажно? — Я розправила смугасту спідницю.

У цій частині Лондона безліч вінтажних магазинів, і минулої неділі я на весь день загубилась серед вішаків зі старим шовком та перами.

— А мені подобається, коли ти легковажна. Хоча шкода, що ти більше не носиш отой костюм сексуального ельфа.

До нас наближалася моя мати, і Сем ступив крок назад. У мами в руках була ще одна пачка серветок.

— Як почуваєшся, Семе? Бачу, одужуєш?

Вона двічі приїздила до Сема в лікарню, турбуючись про нещасного, полишеного на лікарняні харчі. Привозила домашні сосиски та сендвічі з яйцем і майонезом.

— Уже краще, дякую.

— Тільки не перенапружуйся. Не піднімай нічого. Дівчата чудово з усім упораються.

— Ну, мабуть, почнемо, — сказала я.

Мама глянула на годинник, а потім роззирнулася.

— Може, почекаємо ще хвилин п’ять? Нехай усі вип’ють іще по скляночці?

Боляче було дивитися на її надто радісну, напружену посмішку. Сем підійшов до неї та взяв під руку.

— Джозі, а покажіть мені, будь ласка, оті салати. Я наче забув заправку принести.

— …А де ж вона сама?

Юрбу коло столика охопило якесь хвилювання. Ми всі повернулися на голос.

— Боже, це дійсно на даху! Томмі, а може, ти зі мною жартуєш?

— Бернард! — мама поклала серветки.

Над парапетом з’явилося татове обличчя. Він оглянув усіх присутніх, заліз нагору та радісно свиснув, побачивши вид на місто. На лобі блищав піт.

— Луїзо, матір Божа, нащо було влаштовувати все це так високо!

— Бернарде!

— Та ми ж не в церкві, Джозі. І взагалі, у мене новина.

Мама роззирнулася навколо.

— Бернарде, зараз не найкращий…

— А ось і новина!

Тато нахилився та обережно закотив обидві штанини: спочатку ліву, потім праву. Я побачила бліді гомілки, вкриті дрібними плямами. Усі мовчки стояли. Він витяг ногу вперед:

— Гладенькі, як у немовляти! Ну ж бо, Джозі, торкнися!

Моя мати нервово підійшла та провела пальцем по татовій нозі, а потім поплескала долонею.

— Ти сказала, що будеш сприймати мене серйозно, якщо я зроблю епіляцію воском. Ну ось.

Мама ніяк не могла повірити.

— Ти проепілював собі ноги?

— Ага. І якби я знав, що тобі доводиться терпіти, серденько, я б не розкривав свій дурний рот. Це ж просто катування якесь! Хто, в біса, вважає, що це нормально!

— Бернарде…

— Мені начхати! Джозі, це просто пекло! Але якщо це допоможе нам помиритися, я готовий зробити це ще раз. Я скучив. Дуже скучив. Мені все одно — ходи хоч на сотню тих курсів. Феміністична політика, східні вчення, макраме для собак — що завгодно, аби тільки ми були разом. А щоб довести, що я готовий на все, я наступного тижня записався на епіляцію інтимної зони… що таке?

— Капець, — мовила сестра.

— Господи! — Мама схопилася за голову.

Сем почав труситися від сміху.

— Зупини їх, — пробурмотів він. — Зупини, бо в мене шви розійдуться.

— Я на все готовий. Хай мене чорти обскубуть, як ту курку, — аби тільки ти зрозуміла, як багато означаєш для мене.

— Що ти робиш, Бернарде!

— Джозі, я не жартую. Я у відчаї.

— Тепер усі зрозуміють, чому моя родина не схильна до романтики, — пробурмотіла Тріна.

— А що таке епіляція та інтимна зона? — запитав Том.

— Як же я скучила за тобою, старий ти дурню! — Мама обійняла тата за шию та поцілувала. На його обличчі з’явилося неймовірне полегшення. Тато опустив обличчя на мамине плече, узяв її за руки, наче маленький хлопчик, і почав вкривати поцілунками її волосся.

— Буе, — почувся голос Тома.

— І що, мені не треба буде…

Мама погладила його по щоці.

— Скасуємо твій запис.

Тато розслабився.

— Ну, — почала я, коли переполох стих, а, судячи з червоного обличчя місіс Трейнор, Лілі пояснила, на що саме мій батько планував піти заради кохання, — у всіх є що випити? Може, тоді почнемо?

Усі відсміялися з татового жесту, потім Трейнорам знадобилося терміново змінити немовляті підгузок, потім з’ясувалося, що Том кидав яєчні сендвічі на балкон містера Ентоні Ґардінера (і його новенький дизайнерський шезлонг, яким він замінив колишній), — так минуло ще двадцять хвилин, перш ніж на даху знову запала тиша. Хтось почав проглядати свої шпаргалки та прокашлюватись, готуючись до промови. Тим часом слово взяв Марк. Він виявився вищим, ніж я думала, — коли я його бачила раніше, він завжди сидів.

— Вітаю всіх! Перш за все, я хотів би подякувати Луїзі за те, що вона запропонувала це чудове місце для прощальної зустрічі нашої групи. Є щось символічне в тому, що ми вознеслися так близько до небес… — Він зробив паузу, поки всі сміялися. — Таку церемонію ми проводимо щороку, але вперше на ній присутні й інші люди — думаю, це добре, що ми щиро приймаємо друзів, бо всі присутні знають, як важко втратити кохану людину. Так що офіційно приймаю всіх у нашу групу!

Джейк стояв за плечем свого батька — світловолосого чоловіка з ластовинням. Я ніяк не могла на нього дивитись і не думати про те, що він плаче після сексу з кожною жінкою. Після слів Марка він простяг руку та пригорнув сина до себе. Джейк упіймав мій погляд і закотив очі, але всміхнувся.

— Наша група називається «Жити далі», але ніхто не може жити далі, не озираючись у минуле. Усі ми йдемо далі, але з нами завжди лишаються ті, кого ми втратили. Ми створили нашу маленьку групу для того, щоб допомогти всім зрозуміти: це не тягар, який неможливо нести, який утримує нас на місці, а скоріше дар. На наших зустрічах ми ділилися спогадами та печаллю, нашими маленькими перемогами — усе для того, щоб зрозуміти, що сумувати — це нормально. Відчувати себе покинутим — це нормально. Сердитися — це нормально. Нормально відчувати весь спектр почуттів, яких не розуміють інші. Навіть якщо це триває довго. Кожен проходить власний шлях. І ніхто не може бути засуджений.

— Крім печива, — пробурчав Фред. — Я б засудив оте «Печиво до чаю», воно було огидне.

— Спочатку в це, може, й складно повірити, але всі ми рано чи пізно радітимемо з того, що люди, про яких ми говоримо та за якими сумуємо, були тут, серед нас. І неважливо, як довго вони були в нашому житті, шість місяців чи шістдесят років, — нам дуже пощастило з ними. — Він кивнув. — Пощастило.

Я глянула навколо на обличчя людей, до яких звикла, яких полюбила, — уважні, серйозні. Заплющила очі та згадала Вілла: його обличчя, усмішку, сміх. Подумала про те, яку ціну заплатила за кохання до нього. І про те, скільки він мені дав.

Марк обвів поглядом усіх нас. Дафна нишком витерла очі.

— Так ось, за нашою традицією, зараз треба сказати декілька слів про те, на якій емоційній ноті ми завершили курс. Багато не треба — просто декілька слів, щоб закрити двері в цю невеличку подорож. І це не обов’язково. Але я був би радий щось почути.

Члени групи обмінялися ніяковими поглядами та посмішками — здавалося, ніхто не наважиться сказати ані слова. Потім Фред ступив крок уперед, розправив хусточку в кишені на грудях і трохи вирівняв спину.

— Джиллі, я хочу подякувати тобі. Ти була просто неймовірною дружиною — і ті тридцять вісім років я був найщасливішим чоловіком у світі. Кохана, я щодня сумуватиму за тобою.

Потім він дещо ніяково відступив назад, і Дафна самими губами прошепотіла:

— Дуже мило, Фреде.

Потім поправила свій шовковий шарф та вийшла вперед:

— Я б хотіла… вибачитися перед Аланом. Ти був дуже добрим чоловіком. Шкода, що ми не могли бути чесними одне з одним у всьому. Шкода, що я не змогла допомогти. Сподіваюся… сподіваюся, що, хай би де ти зараз був, ти знайшов собі там хорошого друга.

Фред поплескав Дафну по руці.

Джейк потер шию, ступнув на крок уперед, почервонів та повернувся до свого батька.

— Мамо, ми обидва сумуємо за тобою. Але ми стараємося. Не хвилюйся за нас.

Батько обійняв його, поцілував у маківку та на мить щільно заплющив очі. Вони із Семом обмінялись усмішками, в яких було розуміння.

Потім декілька слів сказали Лінн та Суніл — вони не відводили очей від неба, намагаючись приховати сльози.

Вільям не став говорити — просто поклав долу білу троянду. Зазвичай такий говіркий, цього разу він просто подивився на неї та відійшов назад — з обличчя важко було зрозуміти його почуття. Наташа коротко обійняла його, а він гучно глитнув та обхопив себе руками.

Марк глянув на мене. Я відчула, як Сем узяв мою долоню у свої руки.

— Я пас, — похитала я головою. — Можна Лілі краще скаже декілька слів?

Лілі, покусуючи щоку, вийшла вперед, дістала якийсь аркушик та проглянула свої записи. Потім, схоже, передумала та зібгала його в кульку.

— Гм… Я питала в Луїзи, чи можна мені дещо сказати, незважаючи на те, що я не була у вашій групі. Насправді, я взагалі не знала мого тата і не мала можливості з ним попрощатися. Шкода, що я навіть не була на його похороні. Тому, може, я зараз скажу декілька слів, бо думаю, що пізнала його трохи краще за цей час. — Вона нервово посміхнулася та прибрала пасмо з обличчя. — Вілле. Тату. Коли я вперше дізналася, що ти мій справжній батько, я страшенно збісилася. Я сподівалася, що мій батько буде мудрим красивим чоловіком, який мене всього навчить, захистить, поїде зі мною в цікаві місця… А виявилося, що мій батько — злий каліка у візку, який наклав на себе руки. Але завдяки Лу та її родині за останні дні я зрозуміла тебе, тату. Я завжди буду жаліти й трохи сердитися, що не встигла з тобою познайомитись, але я хочу подякувати тобі. Ти дуже багато мені дав — хоч і сам про це не знаєш. Думаю, я багато в чому на тебе схожа — і не завжди в хорошому. У мене твої блакитні очі та каштанове волосся, відраза до спредів «Марміт»[52], любов до складних гірськолижних трас… ну й нестабільний настрій — це вже не моя думка, а інших людей. — Почувся сміх. — Але найголовніше: ти дав мені родину, про існування якої я навіть не знала. І це класно. Бо, якщо чесно, справи в мене були кепські до їхньої появи в моєму житті, — напружено всміхнулася Лілі.

— Ми раді, що ти з’явилась у нашому житті, — вигукнула Джорджина.

Пальці Сема сильно стисли мою долоню. Йому б не треба було довго стояти, але сідати він відмовлявся: «Я ж не якийсь інвалід!» Я поклала на нього голову та спробувала позбутися клубка в горлі.

— Дякую, Джи. Так ось. Вілле. Тату, не буду продовжувати цю нудятину, бо дитина скоро розплачеться, і настрій у всіх точно впаде. Так що — спасибі тобі від твоєї дочки… я люблю тебе і завжди сумуватиму. Сподіваюся, що якщо ти мене бачиш, то ти за мене щасливий. І щасливий, що я є. Бо це ж наче ти теж ніби тут є, правда? — Її голос зірвався, і очі вмить заповнилися сльозами.

Вона глянула в бік Каміли — та ледь помітно їй кивнула. Лілі шморгнула носом і знов підняла підборіддя.

— Ну що, може, відпустимо кульки?

Почулося загальне зітхання та човгання ніг. Члени групи підтримки зібралися навколо кульок та почали шукати окремі нитки, тихенько щось обговорюючи.

Лілі з білою кулькою першою вийшла вперед. Вона підняла руку — а потім, наче ледь не забула, зірвала крихітну блакитну квіточку та прив’язала на нитку. Потім знов підняла руку, на мить завагалась — і відпустила кульку.

За нею був Стівен Трейнор. Делла ніжно тримала його за руку. Кулька Каміли теж злетіла в небо. Потім Фред, Суніл. Потім Джорджина — тримаючи за руку матір. Потім моя мама, Тріна, тато — він гучно висякався в хусточку. Потім Сем. Ми всі мовчки стояли й дивилися, як вони одна за одною злітають у небесну блакить, стають маленькими і десь далеко зникають.

І я теж відпустила кульку.

30

Чоловік у лососевого кольору сорочці їв уже четверту данську булочку, товстими пальцями запихаючи в рот шматочки, вкриті глазур’ю. Запивав він їх холодним світлим пивом.

— Сніданок чемпіонів, — пробурмотіла Віра, проходячи повз мене з тацею, повною склянок. Вона скривила обличчя, наче її от-от знудить. Я потай зраділа, що мені більше не доводиться мити чоловічі туалети.

— Гей, Лу! Що тут треба зробити, щоб отримати нормальне обслуговування? — Недалеко від мене на барну стійку схилився тато, роздивляючись різні сорти пива. — Мені продадуть пиво без талона на посадку?

— Тату…

— Джозі, може, гайда в Аліканте? Що скажеш?

Мама штовхнула його в бік.

— Треба запланувати цього року. Точно.

— А тут не так уже й погано, — зауважив тато. — Якщо не брати до уваги, що ви пускаєте дітей у паб.

Тато озирнувся на молоду родину, яка чекала на свій затриманий рейс за столиком, заваленим лего та родзинками. Туди ледь помістилися дві чашечки кави.

— Сонечко, то що порадиш? Чим мені промочити моє старе горло?

Я кинула оком на Річарда — той прямував у наш бік із планшеткою в руках.

— Тут усе хороше, тату.

— Крім вашої форми, — не витримала мама, роздивляючись коротеньку люрексову спідницю на Вірі.

— Це наказ адміністрації. — Річардові вже двічі довелося вислуховувати мамині промови щодо об’єктифікації жінок на робочому місці. — Я тут не маю права голосу.

— Річарде, а стаут[53] у вас подають?

— У нас є «Murphy’s», містере Кларк. Схоже на «Guinness», але я не такий знавець, як ви, тому мені важко судити.

— А я й не знавець, синку. Якщо написано «пиво» і воно тече — то згодиться.

Тато прицмокнув губами, розглядаючи кухоль, який я поставила перед ним. Мама своїм «світським» тоном замовила кави. У Лондоні вона всюди тепер розмовляла, наче поважна особа, якій демонструють нову виробничу лінію: «Це у вас лат-те? На вигляд чудове. Яка розумна у вас машина».

Тато поплескав стілець біля себе.

— Присядь, Лу. Давай. Я хочу пригостити дочку.

Я глянула на Річарда.

— Мені каву, тату. Дякую.

Ми з мамою мовчки сиділи, поки Річард нас обслуговував. Тато явно почувався як удома — хоча він так почувався в будь-якому пабі: відкинувся на стільці, наче в домашньому кріслі, та кивав усім, хто заходив. Тверда поверхня стійки та наявність дозаторів для алкоголю відразу робили будь-яке приміщення його рідною домівкою. Він ані на міліметр не відходив від мами — постійно тримав її за руку чи плескав по коліну. Узагалі останнім часом вони зовсім одне від одного не відходили — хихотіли, як підлітки, і шепотілися. Мерзенне видовище, як казала Тріна. Вона навіть зауважила, що було краще, коли вони зовсім одне з одним не розмовляли.

— У суботу мені довелося спати, заткавши вуха. Тільки уяви! За сніданком дідусь був шокований.

За вікном невеликий пасажирський літак сповільнив швидкість і почав під’їжджати до терміналу. Чоловік у світловідбивному жилеті скеровував його жестами. Мама уважно стежила за процесом, тримаючи на колінах сумочку.

— Томові би тут сподобалося. Думаю, ми б його весь день від вікна не змогли відірвати, правда ж, Бернарде.

— Ну, він може приходити — вони ж тепер недалеко живуть. Тріна зможе привозити його сюди на вихідних. І я з ним приходитиму, якщо пиво таке смачне.

— Дуже мило з твого боку дозволити їм переїхати у твою квартиру. — Мама стежила за зльотом літака. — Для Тріни це неабияка допомога з її зарплатнею зараз.

— Зараз це розумне рішення.

— Ми сумуємо за нею та Томом, але ж вони не можуть жити з нами завжди. Люба, вона дуже тобі вдячна. Навіть якщо й не показує цього.

Мені було все одно, чи показує вона свою вдячність. Коли вони з Томом увійшли у квартиру з усіма своїми речами та постерами (тато ніс пластиковий ящик із Томовими автоботами та предаконами), я зрозуміла, що тепер Віллові гроші, витрачені на цю квартиру, не змарновані.

— Річарде, Луїза казала вам, що її сестра житиме поблизу?

Мама чомусь керувалася припущенням, що в Лондоні всі навколо їй друзі, тому мають бути в курсі всіх змін у родині Кларків. Уранці вона хвилин десять давала Річардові поради щодо маститу його дружини і не бачила ніяких причин не заїхати до нього, щоб познайомитися з дитиною. Марія з туалету в тому готелі за два тижні збиралася приїхати до мами на чай у Стортфолд разом зі своєю дочкою. Так що насправді в такому маминому сприйнятті не було нічого поганого.

— Наша Катріна розумничка. Якщо вам колись знадобиться допомога бухгалтера — вона та, хто вам потрібний.

— Матиму на увазі. — Річард кинув оком у мій бік.

Я глянула на годинник. За чверть дванадцята. У грудях щось стрепенулося.

— Ти як, серденько?

Мамі треба віддати належне: від неї нічого неможливо приховати.

— Усе добре, мамо.

Вона стиснула мою руку.

— Я так пишаюся тобою. Ти ж знаєш це, правда? Ти багато чого досягла протягом цих кількох місяців. Я знаю, як важко тобі було. Поглянь! Я знала, що він прийде! Ось і він, серденько.

Ось і він. На голову вищий за всіх інших. Обережно просувається крізь натовп, затуляючи рукою живіт на випадок, якщо хтось у нього вріжеться. Я побачила його раніше, ніж він мене, — і на обличчі засяяла радісна усмішка. Я енергійно замахала йому, і він кивнув.

Мама усміхнулася до мене.

— Хороший хлопець.

— Знаю.

Вона довго на мене дивилася — з гордістю в очах і ще чимось, що я не змогла зрозуміти.

— Ну добре. — Вона злізла з барного стільця. — Тобі вже час вирушати назустріч пригодам.

Я залишила батьків у барі. Так було простіше — не будеш же розводити емоційні прощання в присутності людини, яка може цитувати цілі абзаци з інструкції для працівників. Сем перекинувся кількома словами з моїми батьками — тато іноді видавав звуки, схожі на сирену. Річард спитав, як гояться його рани, і нервово розсміявся, коли тато пожартував, що справи в Сема точно кращі, ніж у мого колишнього хлопця. Після цього татові довелося переконувати Річарда, що він не мав на увазі ту історію з «Диґнітас». Словом, Річард уже дочекатися не міг, коли я нарешті піду.

Вивільнившись із маминих обіймів, ми мовчки пройшли проходом, тримаючись за руки. Я щосили намагалась ігнорувати те, що в мене страшенно калатає серце і що батьки точно дивляться нам у спину. Я запанікувала. Якби тільки в нас було трохи більше часу…

Він поглянув на годинник, а потім на табло відльоту.

— Ну, тобі вже час. — Він вручив мені мою маленьку валізу на колесах. Я глянула не неї та вичавила з себе усмішку. — Маєш гарний вигляд як для подорожі.

Я подивилася на свою леопардову сорочку з окулярами у стилі Джекі О[54] в кишені на грудях.

— Думала одягтися, як заможні туристи 70-х…

— Тобі личить. Непогано як для заможного туриста.

— Ну що, побачимося за місяць? Кажуть, там непогано восени.

— Завжди буде непогано. Господи, нормально, непогано — ненавиджу ці слова. Непогано.

Я глянула на наші руки з переплетеними пальцями. Хотілося запам’ятати його дотик — наче мені треба буде складати якийсь іспит із відчуттів. Мене охоплювала дивна паніка, бо він дедалі сильніше стискав мою руку.

— Нічого не забула? Паспорт? Талон на посадку? Адресу будинку?

— Натан зустріне мене в аеропорту.

Страшенно не хотілося його відпускати. Я була наче божевільний магніт, якого тягло в різні боки. Якісь пари йшли на посадку разом — разом назустріч пригодам. А хтось, як і ми, зі сльозами тримався за руки. Він теж роздивлявся людей навколо. Потім ніжно притис мої пальці до губ та відпустив.

— Уже час.

Хотілося сказати безліч усього — та я не знала як. Я підійшла та поцілувала його — так, як усі цілуються в аеропортах: довго й відчайдушно, щоб запам’яталося на тижні та місяці. Тим поцілунком я намагалася передати йому, як багато він означає для мене. Що саме він — відповідь на те питання, якого я навіть ніколи собі й не ставила. Я намагалася вкласти в це свою вдячність за те, що він хотів, аби я була собою, і за те, що хотів цього більше, ніж того, щоб я лишилася. Насправді ж із того поцілунку можна було зрозуміти хіба тільки те, що я випила дві чашки кави й не почистила зуби.

— Бережи себе, — сказала я. — Не квапся виходити на роботу. І не будуй там нічого поки що.

— Завтра приїде мій брат — займатиметься стінами.

— Коли повернешся на роботу — обережніше. Ти абсолютно не вмієш уникати ситуацій, у яких тебе можуть підстрелити.

— Лу, все буде добре.

— Я не жартую. Коли я приїду в Нью-Йорк, напишу Донні — вона буде відповідати за те, щоб із тобою нічого не сталося. Ну або ж попрошу твого начальника перевести тебе на роботу в офісі. Або відправити кудись на північ Норфолку, де ніколи нічого не відбувається. Або нехай видають куленепробивні жилети. До речі, ніхто про це не думав? Думаю, я б могла прислати тобі з Нью-Йорка…

— Луїзо. — Він заправив за вухо моє пасмо.

Моє обличчя скривилося. Я притисла голову до його щоки, зціпила зуби та вдихнула його запах. Хотілося вдихнути його непорушність. А потім, — щоб не встигнути передумати, — вигукнула якесь сухе «Давай!» (хоча, може, то було схлипування, кашель чи дивний сміх), швидко розвернулась і попрямувала до паспортного контролю, тягнучи за собою валізу.

Я показала службовцеві, якого ледь бачила крізь сльози, мій новий паспорт і роздруковане запрошення — ключ до нового майбутнього. Мене пропустили через ворота, і я раптом озирнулася. Він і досі стояв там само та дивився на мене. Наші погляди зустрілись, і він підняв долоню, прощаючись. Я теж повільно підняла руку та намагалася запам’ятати його образ: нахил голови, світло у волоссі, спокійний погляд. Може, у якийсь самотній день я його намалюю. Бо самотніх днів буде багато. І поганих теж. У що взагалі я щойно вплуталась? У яку пригоду?

— Кохаю тебе, — сказала я самими губами. Хоча, може, з такої відстані він і не побачив.

А потім із паспортом у руках розвернулась і пішла.

Він так і дивитиметься, як мій літак злітає та зникає в небесній блакиті. І, якщо мені пощастить, то так само зустрічатиме його, коли я повернуся.

Подяки

Як завжди, дуже дякую моєму агентові Шейлі Кроулі та моєму редактору Луїзі Мур за їхню віру в мене та нескінченну підтримку. Окремі подяки талановитим людям із «Penguin Michael Joseph», які допомогли мені перетворити сирий текст на красиві книжки на полицях магазинів. Зокрема, хочу подякувати Максайн Гічкок, Франчесці Расселл, Гейзел Орме, Гетті Адам-Сміт, Софі Еллетсон, Тому Велдону та всім героям-видавцям, які допомагають авторам. Бути частиною вашої команди — велика честь для мене.

Дуже дякую за підтримку всім, хто працює разом із Шейлою в «Curtis Brown», зокрема: Ребецці Рітчі, Кеті Мак-Ґовен, Софі Гарріс, Нікові Марстону, Кет Бакл, Раніт Агуджі, Джесс Купер, Еліс Лутьєнс, Сарі Ґед і, звісно, Джонові Ґеллеру. Окрема подяка незрівнянному Бобу Букмену зі США: Бобе, я не забуду твоєї допомоги!

За дружню підтримку, поради та дуже корисні бесіди дякую Кеті Рансімен, Медді Вікхем, Сарі Міллікен, Олу Паркеру, Поллі Семсон, Даміану Берру, Алексу Гемінслі, Джесс Растон та всім у «Writersblock». Ви неймовірно круті!

Дуже дякую моїм близьким — Джейкові Тірну (обіцяю, колись я почну вчасно відповідати на е-мейли!), Клер Ровет, Крісові Лаклі, Дрю Гезелл та всім, хто допомагає мені в моїй роботі.

Окремі подяки акторам та команді, що створили фільм «До зустрічі з тобою». Для мене велика честь бачити, які мої герої втілюються в життя. Це просто незабутньо. Ви всі неймовірні (особливо Емілія та Сем).

Також подяки моїм батькам — Джиму Мойєсу і Ліззі Сендерс. А також Чарльзу, Саскії, Гаррі та Локі. Я вас усіх дуже люблю.

Наостанок хотілося б подякувати мільйонам людей, які пишуть мені у твітері, фейсбуці та на моєму сайті. Дякую за ваші турботи про Лу та її життя. Цієї книжки могло б і не бути, якби вона не жила у вашій уяві. І я дуже рада, що ця книжка побачила світ.