Після злучення тварина сумна

Пролог

Конча-Заспа.

15 березня 1998 р.

4 год. 38 хв.

— Вона відкусила йому хуй...

— Та не може цього бути!

— А я тобі кажу точно. Вона відкусила у нього хуй, а він її забив ногами.

У центрі великої спальної кімнати стояло двоє кремезних хлопців у темних дорогих костюмах. На паркетній підлозі ногами на килимку, простеленому перед широким ліжком, лежала мертва жінка.

Вона лежала долілиць, прикриваючи рукою голову, з-під якої по підлозі розпливалася широка калюжа крові. Кров була і на ліжку, і по всій кімнаті. Небіжчиця мала чудові форми, здавалося, навіть умираючи, вона потурбувалася про те, щоб виглядати елегантно, і прийняла граціозну позу. Золотаве волосся розсипалося по плечах, а пасма, що потопали в калюжі крові, злиплися і потемніли.

Один із хлопців, закуривши сигарету, підійшов до жінки й ногою перевернув її на спину. Носком тупомордого черевика він обережно дотикнувся до підборіддя небіжчиці й відкрив їй рота.

— Та ти подивися, тут теж повно крові...

— Ну то й що? Може, він просто вибив їй зуба.

— Та ні, зуби всі цілі.

Хлопець ще раз зазирнув жінці у рота, немовби шукаючи там якусь абищицю і, не знайшовши, злегка ногою відштовхнув її голову від себе. Відтак затягнувся сигаретою, роздивляючись увесь той розгардіяш, який панував у кімнаті.

— Це точно, — сказав він. — Подивись, яка кров біжить у неї з голови.

— Яка кров? — другий і досі не рушав з місця та жував собі гумку.

— Світла кров, артеріальна. А тепер подивися на кров у ванній кімнаті, на ліжку, на ту кров, що в неї на обличчі. Бачиш різницю?

— Там темна кров.

— Правильно. То кров венозна. То його кров.

— Такий випадок був у Бучанській колонії пару років тому...

— Я знаю. Хлопа хотіли опустити, а він узяв і відкусив комусь член.

— От тобі й догулявся із своїми блядями...

— Так, закрили тему, бо мені ці розмови не подобаються. Ти краще скажи, що нам з нею робити?

— А я звідки знаю? Ніяких вказівок не було.

— Отож-бо!

Другий молодик підійшов до відчинених дверей ванної кімнати і, зазирнувши туди, аж йокнув:

— Ну та й крові натекло!

— Так, не позаздриш Сєрому, — обізвався напарник, глибоко затягнувшись димом, і кинув недопалок просто у калюжу крові. Недопалок зашкварчав і погаснув. — Ну, добре! Як не було вказівок, то діємо за звичною схемою.

— Послухай, Чілі, а може все-таки дочекаємося вказівок?

— Не варто. Трупак у будинку — подарунок для ментів. На біса нам ті проблеми? Як не було вказівок, то річ ясна. Тягни мішок!

— А може, без мішка?

— Коли хочеш, то давай без мішка. Тільки ти бери з голови, бо мені не дуже хочеться поганити краватку у крові.

— Ні. Піду краще по мішок.

Той, що лишився, знову наблизився до мертвої жінки і зазирнув їй у обличчя.

— Красива, зараза.

За дві хвилини до кімнати з перекинутим через плече зеленим пластиковим мішком зайшов його товариш.

— А красива, правда? — запитав у нього.

Колега цикнув зубом. Хлопці обережно, так, щоб не заляпатися кров'ю, підняли «трупак» з підлоги і почали пакувати. Потім, ухопивши мішок за краєчки, потягли його геть.

Вибравшись надвір через чорниці хід, молодики поперли неширокою, брукованою червоними цеглинами стежкою до блоку, де були гаражі з майстернями.

За спинами лишився чотириповерховий будинок, мурований у староанглійському стилі. Там, на третьому поверсі в одній з кімнат, жевріло світло, ледь пробиваючись крізь різнокольорові скельця вітражів, якими було забрано вікна.

Діставшись гаражних воріт, хлопці поклали мішок на землю, і один з них заходився копирсатися в замку. Коли ворота піддалися, хлопці знову вхопили мішок і зникли всередині.

Була ще глибока ніч, і ніщо не нагадувало про наближення ранку. Увесь ліс і чотириповерховий замок із двома баштами під черепичним дахом, усі алеї і недалекий Дніпро, луки біля Козинки і невисокі дуби на луках, неглибокі озера, дамба і дачі понад дамбою — все було залито сріблястим сяйвом убутного місяця, що гойдався у прозорому березневому небі, повному зірок. Тиша стояла надзвичайна і тільки десь глибоко під землею, чи навпаки у небі, чувся монотонний низький гул, від якого тривожно починало битися серце.

— Бр-р-р-р, холодно! — зіщулився від холоду сторож пансіонату «Жовтень», який вибрався зі своєї каптьорки за малою потребою. — А буде сьогодні теплий день, — промовив він до кошлатого собаки, що визирнув з буди. — Буде, я сказав, чого витріщився?!

Собака подивився на сторожа, прислухався до дзюрчання теплої пахкої рідини і знову заховався у буду.

— Ой, харашо! — промовив сам до себе сторож і, потрусивши чим слід, побіг туди, де пахло мишами і грів повітря масляний радіатор.

Як він заховався за дверима, знову над усією Конча-Заспою розлилася тиша, і тільки далекий тривожний гул, що линув з-під землі, забринів напнутою басовою струною.

«У-у-у-у-у», — гула березнева ніч.

Глава перша Досвітні сни

Київ.

15 березня 1998 р.

5 год. 00 хв.

Коли Василь сьогодні ввечері їхав на роботу, то до вагону метро на станції «Оболонь» зайшов один дженджик у жовтій куртці. Волосся, вибілене перекисом водню, з зеленими пасмами, на носі рожеві окуляри, у вусі сережка і в брові теж. Взутий у черевики на платформі завгрубшки в цілу долоню. В роті жувальна гумка, в руках банка якогось дивного напою, назви якого Василь навіть не знав. Дорогою слухав плеєр, раз у раз гортаючи журнал з ідіотською назвою «Птюч», де на обкладинці було зображено таку саму потвору тільки жіночої статі. У потвори вся спина була у наколках, а волосся стирчало рогами.

Від того жевжика Василя мало не знудило. Ох, як би він йому начистив пику! Взяв би за вибілені пасма та об брудну підлогу мордою, мордою! Як повисмикував би з вух і брови ті сережки і обов'язково з м'ясом, з м'ясом! Як розбив би тому підору всі яйця, як потовк би їх ногами!

Боже ж мій, як Василь ненавидів усіх цих жидо-підорів, що їх тепер повно розвелося. Куди не глянь — усюди виглядає самовдоволена пика жидо-підора. Візьмеш газету — там жидо-підори, увімкнеш телевізор — і там вони завелися, вийдеш на вулицю — он вони, юрмляться, сядеш у метро — і тут жидо-підор! Нема куди подітися нормальному чоловікові. Хоч ляж і вмирай отут на підлозі. Чоловіки схожі на жінок, жінки схожі на чоловіків, а в телевізорі — суцільні євреї! Що зі світом робиться? В яку прірву ми всі несемося? Один Бог знає. Та чи знає?

Від усіх тих думок щось чорне зароджувалося у глибині Василевої душі.

Була неділя, 5-та година ранку — найважчий час для тих, хто цілу ніч провів без сну. Очі заливає туманом, і байдужа до усього млость огортає мозок. Руки не твої, і ноги не твої, і сам ти вже не належиш собі, а якійсь важкій силі, що гнітить, втискає у крісло, не дозволяє рухатись, паралізує волю. Єдине, що лишається — це відкинутися на спинку і заплющити очі.

Портативний радіоприймач, напханий пальчиковими батарейками, стоїть поруч на столі, і ллє з себе фіоритури приємного баритону, що розказує про те, якою сьогодні буде погода в європейських країнах. Звуки цього голосу заколисують і пестять уяву. Це означає, що десь неподалік такі саме люди, як ти, теж не сплять, п'ють міцну розчинну каву і теж борюкаються зі сном, але тобі до них байдуже, байдуже... Тобі навіть здається, що ти бачиш перед мікрофоном цього чоловіка, який розповідає про погоду. Він — молодий, у жовтій куртці, з проколотим правим вухом, у якому видніється блискуче невелике кільце, у рожевих окулярах. Такий самий, як ти бачив сьогодні ввечері у метро.

«Підарассси, підарас-с-с-с-с-и...» — буркоче собі під ніс Василь, перебраний у цивільне міліціонер з підрозділу спецохорони, сидячи у глибокому шкіряному кріслі, трохи осторонь від входу в холі шикарного суперсучасного будинку, побудованого менше як рік тому. Будинок стоїть на Бессарабці, і всі вікна в ньому темні. Всі сплять. Не спить тільки Василь.

Стіни холу оздоблено рожевим мармуром, і весь майданчик перед ліфтами залито яскравим денним світлом, що ллється з-під стелі. Навколо, а найбільше за спиною у Василя, парості напівштучної-напівсправжньої зелені: пальми, ліани, араукарії, квіти. Одні, як тицьнеш цигаркою, зашиплять, а інші тицьнеш — піде білий дим, і запахне паленим целофаном. Неподалік ліворуч дзюрчить штучний водоспад і ллє свої струмені в невеличкий мармуровий басейн, де мляво ворушать плавниками два золоті китайські карасики. Коли будинок тільки-но здавали в експлуатацію, їх там було аж десять. Але ніжні риби повимерзали у тридцятиградусні морози. Тільки двійко їх тепер і лишилося. «Передохлі тварі», — каже друзям Василь, оповідаючи про те, як живуть сучасні буржуї, «їм тут не Хуанхе! Їм тут хуйтахєр!» І друзі сміються. Весело Василеві. Весело і сумно. Василь теж ненавидить буржуїв. Буржуїв, жидів та підарасів.

Яскраве світло, якого не прибрати і не вимкнути, тисне на голову, плечі, мов товчене скло ятрить червоні очі. Ланцюгами безсилої ніяковості приковує до крісла, катує механічною відстороненістю без жодної емоції чи крихти співчуття, без жалю.

«Як дивно... — Василь шаленим зусиллям розтуляє повіки й вхоплює каламутним поглядом шматок стрільчастого листка штучної араукарії. — Як дивно тримати за хвіст цю мить переходу від дійсності до сну».

М-м-м-м, яке солодке слово — сон. В ньому щось наркотичне, знеболювальне...

«Спати не можна, не можна, — бурмоче собі під ніс Василь, і все ж у знемозі заплющує очі. — Лише на мить, лише на мить, не більше», — думає він, і в ту ж таки мить провалюється у тепле марево.

Приємний баритон нічного ді-джея ллється з приймача.

«...Буде... Плюс три-вісім... Над Прагою... Циклон... Фронт... Стокгольм, Рейк'явік, Единбург».

«Які дивні чудернацькі назви, — думає Василь, колихаючись у теплому мареві, — Стокгольм, Рейк'явік, Единбург».

Європа видається йому нескінченною зеленою галявиною, на якій повно, мов полуничних ягід, крихітних охайних будиночків під червоними дахами. Швейцарія, Бельгія, Ліхтенштейн. Якщо добре придивитися, то можна побачити, що проміж будиночків суне натовп з тисяч подібних до того, у жовтій куртці, людей. Хоча, ні, то не люди, то скоріш якісь мурашки. Всі вони сміються, цмулять з банок якісь дивні напої, мають чудернацькі зачіски і взуття на платформі, слухають плеєр і читають глянцеві журнали. «Підарасси, підарассси!» — бурмоче Василь.

Мариться йому, буцім він — Василь — сидить на височенному танку і дивиться в бінокль. Над Європою — сонце, легкі хмаринки, запах французьких парфумів і вранішньої кави, а у Василя за спиною — буря, хмари і чорний вітер. Танк — великий-превеликий, зелений і брудний. Василь сидить на ньому, хвацько напнувши на потилицю танковий шолом, і дивиться в бінокль.

«Перший, перший... Я другий...» — викликає хтось Василя по рації.

«Перший слухає», — відповідає Василь.

«Повна бойова готовність, — тріскотить голос командира у слухавках. — Через хвилину чекайте наказу».

«Вас пойняв, — кричить у мікрофон, прилаштований до шолома, Василь. — Єсть повна бойова готовність!»

І серце Василя переповнює радість. Зараз він їм усім покаже. Сто метрів уперед на танку, і нема Європи. Засіємо все картоплею й цукровими буряками. Восени будемо гнати з буряків самогон, а до Різдва заріжемо кабанчика. А там недалеко і Америка!. Ракети наші швидко до неї долетять!

«Почавлю, повбиваю, відведу душу! — Василь ще сильніше збиває танковий шолом на потилицю. — Я їм покажу «рогатого чорта», я їм покажу «жлоба з Хацапетовки!» За все, падли, відповідатимуть! усі будуть землю ковтать!»

«У Лісабоні тепло, плюс п'ятнадцять-вісімнадцять, дощі», — баритоново ллється з радіоприймача голос нічного радіоведучого, і топонім «Лісабон» знаходить дивне місце у Василевих снах, повних чудернацьких видінь.

«Лісабон, Лісабон, лісса... лиса... лис..» — слово деформується у сонному мареві Василевого мозку, розпадається на кусні й кавалки, що закручуються у вихор, і хурделицею кружляють навколо Василевого танка.

Завірюха свистить і завиває. Він стрибає з танка вниз, лишаючи шолом біля розчахненого люка.

Чорні, намащені їдким гуталіном солдатські черевики чавлять ніжний зелений газон. Василь роззирається і бачить, як із самої гущини завірюхи показується видовжена хитка постать. Василь придивляється і бачить, що то пензлює до нього хитрющий рожевий лис з мультиків Уолта Диснея, дуже схожий на відомого телеведучого Леоніда Якубовича. За спиною у лиса велика торбега.

«Якубович» ставить торбегу на землю, кличе Василя до себе, підморгує оком, відкриває торбегу, а вона... йой! повна жирних, золотих карасів!

— То все тобі, — каже лис. — Бери, скільки можеш понести в руках.

— Як у передачі про Форт Буайяр? — питає Василь.

— Еге ж!

Василь озирається: і риби хочеться, і службу треба виконувати. Він хвилинку вагається, а потім вирішує, що встигне і риби набрати, і Європу знищити.

— Давай! — каже він рожевому лису і закатує по лікоть рукави.

— Тільки є одна умова, — каже хитрющий телеведучий.

— Яка?

— Я буду брати рибу разом з тобою. І в кого за спиною через годину виявиться більше риби, той і виграв. Переможець отримує все! Згоден?

— Тю! Звісна річ, згоден! — Василь упевнений у своїх силах. Вже що-що, а гребти під себе він уміє.

— Почали! — кричить лис, і коло них, мов після змаху чарівної палички, виростає зал телестудії з нескінченними рядами вболівальників. Усі кричать і вболівають. Усі хочуть, щоб Василь виграв приз, і водночас не хочуть. Заздрісно — бо чому не я?

Василь гребе, і лис гребе. Тільки Василь гребе обома руками, висолопивши язика і витріщивши очі, а лис якось елегантно. Проте у Василя нічого не виходить. Він залазить обома руками у торбегу, але прокляті карасі вислизають йому між пальців, утікають з рук. Василь хоче уп'ястися в них нігтями, але нігті у Василя короткі та брудні. Не те, що у пещеного американського лиса-телеведучого.

«Якубович» цей клятий сміється Василеві просто в обличчя, вишкіряючи білі ікла й гострими, наманікюреними пазурами чіпляє за око жирного карася й кидає собі за спину. Карась, спливаючи кривавою юшкою, гепається на ніжну травицю студійної підлоги і, вигинаючись пружним тілом, починає дикий, агонічний танець. А Василеві — зась!

Далеко-далеко мугикає десь приємний баритон: «У Парижі плюс десять-дванадцять, дощ».

Василь червоніє, наливається кров'ю і весь віддається телегрі. За тим він забуває і про свій обов'язок, і про свою країну, і про танк, і про самого себе. Гра поглинає Василя з головою. Голоси довкіль: «...телегра... приз у студію... ваш вибір... дівчата, прошу... ветеранам безкоштовно... трикімнатна квартира у Нових Черьомушках... він виграв відеокамеру... беріть, це все ваше... супергра...». Очі завидющі, руки тремтять! Це якесь божевілля!

Проте Василю не до сентиментів. Тепер він мало не плаче. В американського лиса за спиною вже ціла купа карасів, а у Василя ще жодного. Він розуміє, що це реальна жидо-масонська змова, що це все робиться з метою погубити його життя, занапастивши могутню слов'янську єдність, що його дурять і використовують, але все одно продовжує запускати руки у торбегу з рибою. Гребе, гребе і нічого не вигрібає.

А в той час у навушниках танкового шолома звучить голос:

«Перший, перший, уперед! В атаку, повний уперед! Швидкість максимальна. Як чуєте? Прийом!»

Але на Василевому боці тихо. Народ дивиться телевізор, бо командир танка, покинувши свою службу, змагається з американським лисом, а екіпаж без командира знечев'я напився і поснув. Спить армія, спить народ, сплять менти і уряд, усі, може, й вдають, що не сплять, але насправді сплять з розплющеними очима. Суцільне сонне царство, приспане розважальними телевізійними програмами, які повигадували самі жиди та підараси, щоб приспати бойовий дух усіх пасіонарних націй та особистостей, втягнувши їх в суцільне глобалізоване та космополітичне царство тотального споживання з метою всесвітнього панування його Величності Доллара.

Тим часом, кордони Європи у літаках, комфортабельних автобусах і спальних вагонах перетинають мурашки-жидо-підори. Вони з екскурсіями кружляють довкола танку, задивляючись на його міць. Питають: «Де тут у вас туалет?» Гіди ніяково знизують плечима, мовляв: «З туалетами у нас проблема». Жидо-підори заходять за танк і сцють на його гусениці. Танк ураз бере іржа. Потім вони всідаються навколо танка, і люб'язні дівчата у національних костюмах підносять національні напої та наїдки. Кінна група «Запорозькі козаки» під проводом Олега Юрчишина демонструє перформанс. Козаки свистять, махають шаблями, волочаться по землі, підбирають шапки і встромляють одне в одного списи. Наприкінці вистави шикуються у шеренгу, підводяться у стременах, підносять над головою праву руку і голосно, як один, кричать: «Ми — з України!»

Жидо-підори з Європи та Америки плескають у долоні, споживають напої і наїдки. Їм подобається ця екзотична країна.

А з Василем біда. Хитрий американський лис, схожий на Леоніда Якубовича, обвів його навкруг пальця.

— Друзі мої, — каже «Якубович», звертаючись до публіки, — як бачите, з Божою поміччю я виграв. Прославимо ж Господа піснею!

Уся телестудія, як один, встає і співає Давидів псалом у сучасній рок-обробці. Співи транслюють на всіх каналах. Після співів лис указує рукою на Василя і пояснює причини невдачі.

— Сьогодні все вирішують передові технології! Біда Василя полягає у тому, що він не вміє працювати на персональному комп'ютері. Він також не читав Дейла Карнегі та Адама Сміта. Я виграв тільки завдяки тому, що змалку вірив у Господаря світу цього і молився йому повсякчас. Саме Господар сказав мені: піди і сповісти про наближення царства мого до малих цих, і от я тут. Я прийшов до вас, щоб сповістити добру новину. Господар вас любить! І якщо ви будете любити Господаря нашого, то незабаром, як і я, будете кожен мати персональний компьютер, добре авто, а взимку відпочиватимете у Турції чи Єгипті. Це все я вам гарантую. Тільки віддайте серця свої і душі, а також квартири, заощадження та дітей своїх Господарю нашому. Поклоніться йому і отримаєте вже на землі життя райське...

— Так, так!!! — верещить студія.

— Тож, незважаючи на те, що Василь програв, я дарую йому всіх карасів, а на додаток ще... — ведучий робить загадкову паузу, — ми даруємо Василеві персональний комп'ютер! Приз у студію!

З-за лаштунків виходять майже голі дівчата у леопардових купальниках і несуть на раменах персональний комп'ютер. Несуть поважно, як колись прадавні ізраїльтяни носили ковчег Господній.

— Це тобі, — каже лис, чомусь звертаючись до Василя на «ти», і Василь ніяковіє від щастя. У нього підгинаються коліна і калатає серце. На очі навертаються сльози. Василь плаче і цілує свого благодійника. Студія зустрічає слова ведучого овацією. Камера великим планом бере Василеве щасливе обличчя. Потім так само на всю країну — розумне і добре обличчя телеведучого. Він посміхається.

Раптом звідкілясь із двома величезними кошиками з'являються Василеві дітки Сергійко і Наталочка. Вони несуть татові обід: джбан кислого молока, окраєць свіжого хліба, сало, цибулю та дві часничини («А діточки обід несуть»).

Татко на очах у публіки гладить діточок по головах, і всі разом заводять пісню про чорнобривці. Наталочка при цьому пританцьовує: робить верьовочку і бігунець. Коли пісню проспівано, Василь починає передавати привіт усім своїм родичам, а дітки навантажують рибу в кошики.

— Ми віднесемо її на базар і там продамо, — кажуть діти.

— Ні, на базар мене повезе Петро на «Жигулях», а ви несіть рибу додому! — каже Василь.

З дітьми Василь розмовляє суворо. Він любить дітей, але не дозволяє собі телячих ніжностей. Діти мають боятися батька! На тім він стояв і стояти буде!

— Добре, татку! — слухняно погоджуються діти, і сувора зморшка на Василевому чолі розгладжується. Він сідає обідати прямо посеред студії.

Лис уже кудись зник, уболівальники розходяться. Хтось підходить до Василя і кладе біля нього трохи печива і цукерок. Хтось дає апельсин, а дехто і гроші дрібняками. Василь поважно споживає своє сало і не помічає, як сидить уже не в студії, а у брудному підземному переході на запльованій холодній підлозі. Він — жебрак. Повз нього у жовтих куртках ходять ненависні жидо-підори з Європи та Америки, цмулять дорогі цигарки, пахтять парфумами і зневажливо дивляться згори униз.

Василь жує шматок чорного хліба, і оті спогади про часи, коли він ще якихось років п'ятнадцять тому у Афгані командував танком, здаються йому сном. Василь самотній, старий і хворий. Йому холодно і страшно. Він усе програв у своєму житті. Лишається тільки загорнутися у лахміття, газети і заснути. Уві сні — життя прекрасне, там ще можна побачити себе на танку. Там немає жидо-підорів з Європи та Диснейових Лисів. Там можна відчути себе вільним і могутнім — «гражданіном» могутньої світової держави під назвою СРСР. Але то тільки сон.

Василеві сниться сон про сон, і він провалюється у нього остаточно. Від солодкого відчуття у Василя з кутика рота викочується цівка слини й повільно повзе підборіддям.

Глава друга Бандит з донецька

5 год. 06 хв.

Березнева ніч, ясна і прозора, добігала кінця, конаючи в теплому сяйві місяця, який неповною кулею висів над частоколом темних будинків, оповитих сновидіннями. Лише у двох-трьох вікнах жевріло світло, і можна було припустити, що то — недобрий знак, бо частіше там, де є тяжкохворі або вмирущі світло горить цілу ніч. Таємничий світ з вікон лився напружено. Ні гомону, ні руху в тих вікнах не було. Київ спав.

Убутний місяць вогкими долонями торкався дахів, чіпляючись за розкарячені роги антен і лискуче в його сяйві гілля голих каштанів, липнув до безлюдних тротуарів і бруківок, немов не хотів покидати своє царство хитких тіней і темних підворіть, тримався за кожен ріг, карниз, за кожну гілку. Проте сила недалекого ранку, мов кормигою, гнобила його шию до землі, тягла вниз, до небокраю. Місяць пручався і стогнав, а разом з ним гула і вся березнева ніч. На Дніпрі починалася повінь, і перші соки пробудження вже шумували у вогких деревах.

Іще навіть не розвиднювалось, як темно-синій броньований «Мерседес» шестисотої моделі, нечутно клекочучи двигуном, підкотив до яскраво освітленого під'їзду і загальмував біля сходів, що вели на невисокий ґанок. Авто ще не спинило бігу, як передні дверцята розчахнулися, і з темної утроби, вискочив на тротуар середніх років чоловік у чорному вовняному гольфі та твідовому піджаку зі шкіряними латками на ліктях. Чоловік був з темною борідкою і охайно забраним назад, трохи сивим волоссям, яке підкреслювало висоту красивого і розумного чола. Стрімким рухом бородань ухопився за клямку задніх дверцят і відчинив їх.

— Обережніше, обережніше... — проказав до когось, хто ховався всередині.

І з темряви салону на свіже повітря березневого передрання обережно вибрався молодий ще чоловік у довгому, пісочного кольору, кашеміровому пальті.

Молодик був високий, з широкими плечима, круту міць яких підкреслював вільний фасон шикарного двобортного пальта. Темне, не вельми густе, трохи розкуйовджене волосся спадало пасмами на лоба, набубнявілі жовна перекочувалися на вилицях. На вигляд чоловікові було років тридцять п'ять, проте в мужніх рисах його блідого обличчя вгадувалися менші літа. Віку йому додавав колючий погляд сірих примружених очей, біля яких зібралися глибокі зморшки, суворо підібрані вуста і трохи скошене набік підборіддя. Втім, невідомо ким і коли поламане ліве вухо, що відстовбурчилося від кремезного, правильної форми черепа, надавало чоловікові юнацької зухвалості. Руки він тримав глибоко у кишенях, і одна з них — ліва — міцно стискала загорнутий у скривавлений носовичок та звичайний блакитний поліетиленовий пакет довгенький м'який предмет, що якраз вміщався у долоні.

— Сергійчику, я б радив тобі зараз піднятися у квартиру і зробити ще одну ін'єкцію. Ліки в мене при собі, — наполегливим тихим голосом звернувся до молодика бородань. Той мовчав. — Не жартуй, зваж. Менше як за півгодини анестезія мине, і біль стане нестерпним.

Видно було, що молодик збирався щось сказати, але тільки глибоко зітхнув і, не повертаючи до бороданя обличчя, пішов до яскраво освітленого під'їзду.

Коли він уже сходив на ґанок, бородань у три кроки наздогнав його і, нервово озираючись назад, чи не чує водій у машині, почав шепотіти на вухо.

— Благаю, тобі треба до лікарні! Зрозумій, якщо ти зараз поїдеш до нейрохірургії, то вони може і врятують...

— Їдь!

— Сергій Олександрович, ти не правий, послухай лікаря... Жгут я наклав серйозний, можливе омертвіння тканин...

— Їдь!

— Сергій Олександрович... А як же ж до туалету, коли захочеться... Треба хоч катетер поставити...

— Їдь! Якщо хтось про щось довідається — ти мертвий, зрозумів! — сказав як відрізав. Відтак штовхнув плечима скляні двері під'їзду і зайшов усередину.

Спостерігаючи за ним крізь широке скло у дверях, бородань бачив, що сьогодні чоловік зайшов до під'їзду не так, як заходив завжди. Рвучкий натиск, крута ширококрилість м'яких ометів довгого пальта, стрімкий рух пружних ніг — усе це тепер підминала під себе стриманість і обережність при кожному кроці. Забрані до кишень руки, якесь надмірне напруження, що переливалось уздовж рамен і хребта, втягнута у піднятий комір голова — все свідчило про те, що чоловік почувався ніяково і навіть розгублено. Щось зламалося в чоловікові, і сьогодні він уже не був самим собою. Коли чоловік уже підходив до ліфта, бородань, немов вирвавшись із плину думок, хитнув сивою головою і ледь чутно промовив:

— Що за люди!?

Потім повернувся і глянув на «Мерседес». Головою його майнула думка, що ця машина схожа на порося. По телевізору сьогодні хтось сказав, що шестисотий «Мерседес» нагадує йому порося. Бородань внутрішньо перевірив цю аналогію, але не дійшов жодного висновку. «Принаймні, мені такої машини не мати ніколи, — подумалося йому лишень. — Кому ж тепер він буде належати?»

— Хе, — хмикнув бородань і цикнув язиком. — Хто б міг подумати...

Повернувшись до авто, він знову всівся на переднє сидіння, неголосно скерувавши водія:

— Додому.

Яскраве світло мармурового холу неприємно різонуло чоловіка по очах. Біль унизу живота вже давав про себе знати і навіть проривався крізь загати місцевої анестезії, коли чоловік долав невисокі сходи на ґанок. Немов шматок льоду лежав унизу живота й танув. І мірою того, як скресала крига, тала вода розливалася тілом, несучи в собі біль.

У холі, тамуючи спалах болю, він втягнув носом тепле повітря помешкання. О цій передранішній порі тут пахло новобудовою. Дух цементу, мармуру, фарби, дерева і скла вився в повітрі. Вдень цей запах вбивали парфуми мешканців та господарчі служби, що застосовували для миття підлоги й вікон різні ароматичні засоби, але вночі він знову виповзав зі шпарин, закапелків, закутків — єдиний природний запах новобудови.

Не повертаючи голови, чоловік встиг помітити, що охоронця, на його звичному місці біля входу, немає. Той, відкинувшись головою на спинку, спав у шкіряному кріслі в куточку відпочинку. Біля нього на невисокому журнальному столику, неголосно награючи знайому мелодію Михайла Круга, стояв радіоприймач, а поруч, розкладені на клапті газети, лежали недоїдки: залишки чорного хліба, риб'ячі кістки, апельсинові шкоринки, загорнені у прозорий поліетиленовий пакет гірчичні сушки. Стояв червоний термос.

«Заліпить цьому бидлу проміж рогів, щоб службу знав», — подумалося чоловікові. Промайнула думка і зникла. Біль не відпускав далеко.

Діставшись протилежної від входу стіни, де у двох неглибоких нішах ховалися двері ліфтів, чоловік обережно випростав з кишені праву руку і натиснув на сріблясту кнопку. Дверцята одного з ліфтів з легким дзвоном розчахнулися. Вже заходячи до кабіни, чоловік побачив, як схопився з крісла охоронець.

«Прогнувся, прогнувся, мєнт паганий», — зловтішно подумалося чоловікові, і він, обпершись чолом об стінку ліфта, завмер.

Кабіна зупинилась на сьомому поверсі. Стоячи посеред холу, Василь спостерігав, як білі прямокутнички відлічували поступовий шлях ліфта нагору.

— От тобі й маєш! — зажурено й тривожно прошепотів собі під ніс охоронець і перевів погляд на свої долоні.

Під короткими, трохи брудними нігтями його зашкарублих пальців застрягла біла цедра апельсина, що його він почистив і з'їв перед тим, як, чорт забирай, заснути.

— От тобі й маєш, — почав виколупувати ті шкоринки.

За тою простою фразою ховався цілий сонм неприємних думок, які ятрили ще сонну Василеву уяву.

Його обов'язком було пильнувати усіх, хто входив до під'їзду чи виходив з нього. В під'їзді було всього дванадцять квартир, п'ять із яких не заселені й досі через нечувано високу вартість. Понад дві тисячі доларів коштував кожен квадратний метр житла у цьому будинку! А оренда трикімнатної квартири за місяць коштувала три тисячі зелених, та й то ціну хотіли піднімати.

У будь-який час дня чи ночі черговий охоронець мав знати, хто є вдома з мешканців, а кого нема, і де в такому разі він може знаходитись. До того ж мусив передавати всі повідомлення, листи, відповідати на телефонні дзвінки й оповіщати мешканців через переговорний пристрій про відвідувачів. Ну, ще й виконувати своє пряме призначення — пильнувати порядок і не допускати у під'їзд сторонніх (у будинку жили два дипломати).

У Василя був напарник, сержант міліції Микола Грак. З Миколою вони виходили на чергування позмінно. З понеділка до понеділка чергували Василь з Миколою, а наступного тижня на чергування заступала інша пара охоронців. На робочому тижні хлопці чергували у дві зміни — мінялися о восьмій ранку і о восьмій вечора. На цьому тижні нічна зміна припадала на Василеве чергування. Увесь наступний тиждень, коли чергували напарники, у Василя був вільний.

За цю нехитру роботу в затишному й респектабельному місці Василь отримував сто доларів щомісяця. Тобто, мав по п'ятдесят доларів за кожен робочий тиждень чистими. За такі гроші сім'я так-сяк могла прогодуватися місяць, а робітники на заводах гнули карк та рвали жили за якісь копійки. З роботою Василеві поталанило, це однозначно. Щоправда, не без допомоги кума, інспектора ДАІ, але то таке. Сьогодні ти мені, а завтра я... Могорич поставлено, пісні проспівано... А тепер... Чорт забирай! Чорт забирай!

Василь покинув колупатися у нігтях і знову подивився на біле вічко із цифрою сім, що жевріло на панелі над ліфтом.

— Хто ж то міг бути?

Він почав пригадувати. На сьомому поверсі, здається, дві квартири? В одній живе бізнесмен-іноземець з довгою, схожою на віслючку, дамою і рудим спанієлем, якого та дама щоранку і щовечора вигулює, а в другій... У другій... Василь наморщив лоба, намагаючись пригадати. У другій, здається, отой неприємний високий молодик з Донецька, який з'являється тут вкрай рідко, і щоразу глузує з Василя. Микола розповідав, що з нього той молодик теж глузує. Пика нахабна, очі каламутні. Пальці віялом, шмарклі пузирями. Була б Василева воля, всіх би їх, виродків-бандитів, перевішав. Але треба посміхатися і вдавати, що все гаразд. Чорт з вами, банкуйте! Так от, на сьомому поверсі бізнесмен з віслючкою і «данєцкій х...», а більше нікого нема.

— Треба піти подивитися надвір, — вирішив Василь. — Коли запалиться у квартирі світло, то це він і є.

Василь сунув руку в кишеню, дістав звідти пачку сигарет «Президент» і поволі вибрався на вулицю. Задерши голову, подивився на темні вікна сьомого поверху, туди, де була найдорожча в усьому будинку квартира з терасою. У вікнах темно. Невелика срібляста тарілка супутникової антени ліпилася до карнизу, вилискувала у примарному місячному сяйві і шепотіла щось про далекі космодроми та міжпланетні станції.

— От падло, — вилаявся стиха Василь, і неприємна думка про те, що, можливо, хтось у цей вранішній час пробрався до іноземця, майнула Василевим серцем, і воно знервовано затріпотіло.

Василь усе дивився й дивився на темні вікна квартири, аж ось, як йому здалося, в одному з них ледь помітно щось блимнуло. Василь збіг з ґанку і відійшов від під'їзду на півтора десятка метрів. Тут кут огляду був більший. І точно, в одному з вікон жевріло далеке світло, що можливо допливало з передпокою.

— Слава Богу, не до іноземця! — з полегшенням зітхнув Василь, підкурив сигарету і попрямував до ґанку.

Таки то був «данєцкій х...»

«Ну ось ти і вдома... Хм... Вдома», — чоловік відразливо посміхнувся.

Він не любив цієї квартири, можливо, просто не встиг призвичаїтися до неї. Це житло, загальною площею у двісті з чимось квадратних метрів у самому центрі міста, він придбав минулої осені за півмільйона доларів. Поставив дизайнерам завдання, щоб до Нового року тут було все. І до Нового року тут усе було. Меблі й обладнання обійшлися ще у триста тисяч.

Дві спальні, тренажерний зал, сауна, міні-басейн — чотири на шість метрів, два санвузли, кухня, сполучена з вітальнею — все най, най, най, ніби зійшло з картинок супермодних журналів. З тераси відкривається вид на Червоноармійську, площу Толстого та маківки Володимирського собору вдалині. На терасі — мангал для шашликів і мармурові вази. У вазах влітку зацвітуть квіти. Поруч невеличкий смугастий тент, а під тентом — стіл і декілька стільців — усе для прийому гостей. Небагато людей у Києві могли похвалитися таким житлом у 1998 році.

«Мільйонна квартира», — каже покоївка, яка щодня навідується сюди і прибирає, хоча прибирати нема чого — за весь час господар з'являвся тут не більше п'яти разів.

«І хто ж там господар?» — питають у покоївки пошепки сусіди.

«А біс його знає, — відповідає покоївка і тихо додає, — кажуть, якийсь бандит з Донецька».

Дорогою чоловік навмисне не хотів дивитися на себе у тоновану шибку автомобіля чи люстерко заднього виду. Щоправда, похапцем таки глянув на своє відображення у великому настінному люстрі в передпокої. Побачив, лишень, порух ноги, забрані до кишень руки, широку навалу рамен. Мить — і все зникло. Здався собі якоюсь примарою, рухливою масою, колонією мікроорганізмів чи дрібних комах, або викапаною з піску вежею на березі бурхливого моря, яку варто тільки легенько турсонути босою п'яткою, щоби вона, зсунувшись набік, розвалилася по крихтах, розтеклася навсібіч.

З передпокою чоловік рушив у вітальню і, спершись сідницею на високий табурет, закляк біля барної стійки, поклавши на неї праву руку. Коли він всідався і випростовував руку з кишені, обличчя йому зсудомило, і він стиха скрикнув.

О, проклятий біль! Він, мов жива істота. З ним розмовляєш і його ненавидиш. Тупий і гострий водночас, він переливається, ворушиться, гарчить і випускає пазурі. В ньому безліч барв і відтінків. Він — мінливий, мов світ після бурі. Наче подряпані вітром хмари мчать розбурханим небом, а крізь них раз у раз спалахи яскравого сонця. Сяйво — тінь, сяйво — тінь, пульсує світ, і пульсує біль. Магнітом тримає він навколо себе зсудомлені шматки тіла, холодні пальці, закляклі ноги, вогкий ніс, волосся, шию, ребра і хребет. То відпустить у тінь, то знову засліпить очі. Кожен рух з увагою на нього, аби не розвалитися, як картковий будиночок. Біль інколи, як вибух, а, часом, лише глухі удари серця. То гостре лезо фінського ножа, то нервове дзижчання затупілої ножівки. То немов хтось по живому шиє шкіру — вколе голкою і довго-довго тягне крізь рану ворсисту нитку. І знову вибух, аж до нестями, до свічок в очах. Біль підкорює собі все. Під його навалою чоловік зникає, перетворюючись на чорну цятку, яка носиться в замкненому колі, б'ється об межі свідомості, шукає виходу і не знаходить його. Аж ось коло розривається, і на цятку навалюється гігантська хвиля абсолютної темені. Цунамі болю. Цятка свідомості зникає під цією навалою чорної густої води. Кінець... Минає мить, друга, і чоловікові здається, що він вмирає, зникає під темною водою. Аж ні. Минає ще якийсь час, і хвиля, сягнувши свого апогею, спадає. Сичить, чавкає, піниться довкола каламутна вода, горнучи під себе бруд, пісок, тьмяне баговиння. Розтікається пласко, лишаючи по собі на березі розбиті човни, водорості, напівзнесені рибацькі курені, прибитих дельфінів та розчавлених медуз. Хвиля ще цупко тримає чоловіка, тягне за ноги, за плечі назад у глибінь, але чоловік, побачивши попереду твердий берег, з останніх сил чіпляється за життя, дереться по піску, по камінню. Уперед, подалі від смертоносної хвилі. Ламає нігті, надриває м'язи, не жаліючи серця, легень, нирок. Засліплений, напівзадушений, а втім — живий! Живий!

Два глибокі вдихи, і світ знову повертається до нього. Біль поволі відступає. З подивом дивиться чоловік на навколишні речі, ніби бачить їх уперше.

Прямо перед очима, учепившись за гладенький мармур, чиясь рука. Немов із глибокого розфокусу, випливає вона перед очима: сухі пальці, жилава долоня, бліда шкіра. Чоловік поволі піднімає голову і, часто дихаючи, дивиться навкруг.

З передпокою в кімнату лине жовте світло і лягає тьмяним чотирикутником на підлогу. В кімнаті — вікно на цілу стіну. За вікном сяє вогнями нічний Хрещатик, і котяться дві червоні цятки — габарити поодинокого авто. Модерні меблі у кімнаті в напівтемряві здаються химерним нагромадженням кубів, пірамід та овалів. Чоловік знову глибоко зітхає і поволі випускає повітря крізь ніздрі. Перша думка з'являється у нього в голові. Він, здається, починає щось пригадувати.

Він згадує лікаря з борідкою і ту мить на ґанку, коли бородань казав: «Незабаром дія анестезії мине, і біль стане нестерпним». Лікар казав правду, але не про нього згадує тепер чоловік. Перед собою він бачить жіноче тіло у калюжі крові, що лишилося лежати десь там, далеко, звідки він утікав. Мертва жінка лежить ногами на килимку біля ліжка. Голова прикрита долонею, а на підлозі розтікається по лискучому паркету калюжа світло-багряної крові. Ще за мить то була жінка, яка мусила принести чоловікові щастя, а тепер — просто труп. Хто вбив її? Чоловік замислюється і з жахом бачить перед собою фрагменти якогось страхіття: він лежить на ліжку, жінка нахиляється над ним, чоловікові приємно від її дотиків, аж раптом біль, нестерпний і різкий, як спалах блискавки, пронизує усе тіло, і чоловік, не тямлячи, що робить, починає відбиватися від неї. Жінчине обличчя усе в крові. Кров стікає підборіддям, і вона дивиться на нього з ненавистю, випльовує з рота якийсь довгий скривавлений м'ясний кавалок, і, неначе відьма, кричить: «Удавися своїм хуєм, тупий донецький дебіл!» А чоловік б'є та б'є її ногами, і вона падає долілиць. З-під голови на паркеті починає розпливатися багряна калюжа. А чоловік мчить до переговорного пристрою, тягнучи за собою густу цівку крові...

За пару хвилин до кімнати вривається лікар, що разом із родиною мешкає прямо у маєтку. Він накладає джгути і кров більше не ллється. У лікаря-бороданя з'являються в руках шприци та прозорі ампули з маслянистою рідиною. Він коле ліки в чоловіка, і біль поволі відступає. «До нейрохірургії, швидко! — командує бородань, але для чоловіка то неможливий варіант. Він з жахом дивиться на те, як лікар завертає шматок відірваної плоті у чистий носовичок, блакитний поліетиленовий пакет і питається чи є у будинку лід? «Який нахрін лід!» — чоловік зривається з ліжка і вириває у нього з рук цей пакуночок. Він ще не в силах збагнути усього того, що з ним сталося, але сама думка про те, що сталося, примушує його кудись втікати від цієї незбагненої реальності... Тікати в ніч...

І тоді він наказує подати до під'їзду «Мерседес», іде до ванної кімнати, якось обмиває з тіла кров і разом з бороданем залишає кімнату з мертвою жінкою на підлозі, сідає в авто і мчить темною трасою на Київ. Єдине, чого він хоче від бороданя — це того, щоб він мовчав! Не доїжджаючи до Києва, саме навпроти тренувальної бази «Динамо», чоловік зупиняє авто і виводить лікаря на вулицю :

— Я хочу, щоб про це ніхто не знав! Жодна жива душа. Беріть, Олексію Павловичу, свою родину і на півроку змотуйтесь кудись у Турцію чи Єгипет... Гроші візьмете у багажнику «Мерседеса» там у «дипломаті» двісті тисяч з копійками...

— Так а як же ж ви?

— То мої справи...

І от чоловік у себе вдома. Він сидить у напівтемній кімнаті біля широкої барної стійки і дивиться туди, де за вікном манячать дві червоні цятки. Чоловік хоче пригадати все, але для цього йому потрібні сили. Раптовий напад болю ледь не потягнув його у липку темряву.

«Випити», — думає чоловік і шукає під мармуровою дошкою грубу склянку. Дістає, ставить її на стійку і знову шукає щось під дошкою. За мріть у дзеркальному заглибленні бару спалахує безліч різнокольорових ліхтариків, підсвічуючи стрункі ряди вишуканих напоїв. «Горілки!», — вирішує чоловік і дивиться туди, де у дзеркальній глибині над рядами строкатих пляшок пливе його бліде обличчя із навислими на лоба пасмами вогкого, темного волосся. Він дивиться собі просто в очі, і очі ті, навіть проти його волі, всміхаються крізь примружені вії. Це занадто смішно, чи не так? Тримати у кишені пальта власний відкушений член, загорнутий у лікарський носовичок і блакитний пластиковий пакетик? Але вони тепер брешуть, ті очі. Чоловікові не хочеться всміхатися, але очі, призвичаєні до посмішки, сміються, навіть усупереч бажанню господаря.

Чоловік любив свій погляд. Він любив перестріватися з ним у дзеркальних вітринах магазинів, у шибках авто, у сяючих люстрах ресторанів та нічних клубів. Цього погляду боялися, на нього чекали. Від нього залежали долі багатьох смертних, життя людське залежало від погляду цих примружених сірих очей. У цьому погляді було все, що так високо шанують люди — спокійна впевненість, сили, воля, міць, розкутість вільної від умовності світу людини, зневага до страждань і болю і, як наслідок, — абсолютна байдужість до цілого світу, в якому він жив. Байдужість ця, ніби застигла в очах у чоловіка, набувши форми легкої зухвалої посмішки, що ніколи не сходила з обличчя, ба навіть тепер.

Чоловік дивився у свої очі і, можливо, вперше у житті починав ненавидіти їх. Йому здалося, що саме ці звиклі до абсолютної влади очі спричинили той біль, заручником якого він був у цю мить. Біль не тільки фізичний, але й якийсь інший біль.

Чоловік знову глибоко зітхнув і випустив носом повітря. Він спробував дотягнутися до пляшки, яка стояла у дзеркальному заглибленні бару за тацею струнких чарок, але не зміг з першого разу. Тоді сперся ліктем на мармурову поліровану площину і, знову різко викинувши руку вперед, ухопив пляшку за скляну шийку. Та злетіла в повітря, зачепивши важким Ненцем декілька чарок, що із дзенькотом полетіли униз, а чоловік, ревнувши від болю, навалився грудьми на стійку і так заклякнув.

Ніби в уповільненому кадрі бачив чоловік, як прозорі мережані чарки тонкої віденської роботи перевертались у повітрі, відбиваючи усіма своїми гранями строкате сяйво різнокольорових ліхтариків. Поволі, одна за одною, вони досягали лискучої площини і билися об коштовний паркет, розбризкуючи навсібіч краплі прозорого, блискучого скла по тьмяно-теракотовій підлозі.

Коли останні скельця вгамувалися, чоловік, поволі долаючи біль, підняв руку і поставив пляшку на стійку, грюкнувши нею об зелений з жилками мармур.

Тисячі, мільйони років створювала природа це кам'яне мереживо, зрощувала у своєму череві, настоювала, наче дорогоцінне вино, аби в один день покласти під щоку чоловікові, що вмирав від болю. Колись цей прохолодний мармур був дном первісних океанів і свідком сотворіння світу. Він чув під сподом землі гомін далеких баталій і полум'яні промови великих світу цього. Безживна холодна плоть, байдужа до всього перед обличчям Вічності — ось чим був цей мармур, і разом з тим він був лагідним і живим, нагрітим теплом притуленої до нього чоловічої щоки.

Зануритися б у нього з головою, стати каменем і все подальше життя дивитися на світ крізь оті мережані жилки. Чоловікові здалося, що в цю мріть він хотів саме цього: зникнути, перетворившись на камінь, лежати десь глибоко-глибоко у скелі, не чути нічого і не бачити. Зачаїтися і чекати. Може, воно так згодом і буде, і душа чоловіка із холодним поглядом байдужих сірих очей знову, як і мільйони років тому, оселиться в зеленому мармурі і довго ще буде чекати своєї черги, щоб переселитись у траву, а згодом у квітку, а потім у рибу, у птаха, у звіра, щоб зрештою знову оселитися у людині.

Біль затихав. Поволі розгинаючи поперек і відриваючись щокою від прохолодного мармуру, чоловік випрямився і знову притулився боком до високого табурета. Не витягаючи лівої руки з кишені, він однією тільки правицею скрутив з пляшки пластмасову кришечку і відкинув її геть. Націдивши собі більш як половини склянки, чоловік підніс її до вуст і крізь зуби почав вливати у себе горілку.

Йому хотілося, щоб прозора рідина дерла горло, забивала дух, але якісна, очищена горілка вливалася усередину м'яко і легко. Вижлуктавши майже все до денця, чоловік відірвався від склянки і видихнув з себе алкогольний пар. Усередині стало трохи тепліше, і голову накрив легкий туман. Це ще не було сп'яніння, це була реакція тіла на спирт, що миттєво, крізь кровоносні судини язика дістався мозку, але не затьмарив його.

І знову побачив перед собою чоловік мертву жінку, яка десь далеко лишилася лежати на підлозі.

Тим часом крізь трохи прочинену кватирку з вулиці почулося далеке хекання.

Глава третя Народні думи

5 год. 14 хв.

Василь викурив одну сигарету, постояв хвилину нерухомо і потягнувся за іншою. Тривожні думки ятрили його мозок. Чиркнувши сірником і на мить підсвітивши своє обличчя знизу немов лампадою, він глибоко затягнувся, але якось нервово і необережно. Дим не полився у легені, а застряг десь у носоглотці, шибонув у ніс і знову відкотився у бронхи. Василь вибухнув кашлем, спершу дуже голосно, а потім, немов злякавшись, похапцем закрив рота кулаком й бухикав уже туди.

Зрештою, курити охоронцям на робочому місці теж заборонялося. Але вночі курили всі, виходячи на вулицю. Спати заборонялося суворо. Тут один два місяці тому заснув, так вилетів з роботи наступного ж дня. Отаке! Василь гірко посміхнувся, згадавши, як шпетили невдаху на загальних зборах охоронців. «Яка ганьба!», «Який непрофесіоналізм!» — гримав, ляскаючи по столу долонею, полковник Дерев'янко — командир полку охорони.

А ще охоронцям не дозволялося залишати місце чергування. Відлучатися до туалету вдень можна було тільки за присутності чергового інспектора, який двічі за денну зміну навідувався перевіряти пост і, не дай Боже, приймати скарги та побажання від мешканців будинку.

Для скарг та пропозицій на посту тримали особливу книгу. Втім, вона була майже чиста. Лише два побажання висловили за цей час мешканці. Одне: «Щоб у постового були начищені чоботи». Друге: «Щоб вставав, коли заходять люди, і був увічливий з усіма, а не тільки з мешканцями». Написала їх одна й та сама товста дама з четвертого поверху, яка торгувала бензином і мала півтора десятки колонок по всьому Києві. Дама жила самотньо і любила порядок. Інколи в гості до жінки навідувалась її донька — вульгарна молода особа, що підкочувала до під'їзду на червоному «Порше». Через оті дві скарги двох чудових хлопців Андрія та Сашка звільнили з роботи. Умови були такі: скарга або порушення дисципліни — миттєве звільнення.

«Добре, коли б тут жили самі іноземці, — думав Василь, повільно затягуючись димом. — 3 іноземцями якось легше. Їм байдуже до цих дрібниць: моя краватка, мої черевики, моя сорочка і руки. Тобто, може, і небайдуже, але зовні вдають, що їх такі дрібниці не обходять. Розуміють-бо, тут їм не Париж, Нью-Йорк чи Токіо. Тут їм Україна, бляха муха, СНД, колишній Радянський Союз: імперія зла і велика пролетарська держава».

Але з нашими... З нашими біда! Все їм не так. Все не влаштовує: «чому руки брудні?», «чому сорочка несвіжа?», «та купіть йому нормальну краватку, він же схожий на голову колгоспу!»

— Тьху! — Василь аж сплюнув, згадавши відразливі пики наших новоспечених мільйонерів.

Усі випендрюються одне перед одним, грають у крутих, а насправді такі самі жлоби! Видерлися зі жлобів нагору, вдають з себе вищий світ, а самі — жлоби жлобами. Пальці віялом, шмарклі пузирями... Я! Я! Я! Я — самий-самий! Я — пуп землі. І нема в цілому світі нікого, окрім мене. Я. Я. Я! Так і хочеться ляснути чоботом по пиці!

Докуривши сигарету майже до фільтра, Василь завів недопалок під великий палець і вказівцем далеко вистрелив ним уперед. Недопалок окреслив вогняну дугу і брязнув на тротуар, розбризкуючи довкіль золоті жаринки. «Постою ще хвилинку, подихаю свіжим повітрям, — подумав Василь. — А потім піду збирати речі».

Він застібнув ґудзики на піджаку, помацав розхлябаний вузол краватки, провів долонею по волоссю і, потягнувшись наостанок усім тілом, довго із шумом позіхнув, дивлячись туди, де сяяв неоновими ліхтарями Хрещатик.

Десь там, далеко, за новобудовами лівого берега, за частоколом неозорих рядів броварських сосен, підбирався навшпиньках до темного ще небокраю березневий ранок. Після нетривалої навали лютневих морозів та снігопаду прийшла відлига, і за три дні сніг станув, проте на промерзлій землі довго ще стояли калюжі, вкриваючись за ніч крижаною плівкою. А позавчора навіть був дощ.

На нескінченних пляжах вулиць у цю ранню пору не виднілося жодної постаті. Тільки ніч іще зітхала важко, катаючи в лагуні вже по-весняному теплого неба гігантську перлину неповного місяця. Гула тромбонами...У-у-у-у...

То грає реквієм ніч. Останнє причастя та відхідна молитва.

Вмирає зима.

Тліном дме, визирає крізь решітки каналізаційних люків її зсудомлене обличчя: божевільним оком, оскаленим зубом, паперовою щокою, шматками тіла, закутого у довгі корсажі бетонних комунікацій. Паралізовані ноги зими безвільно теліпаються серед сріблястих хвиль дніпрової води, тицяються у тупі носи п'яних лящів і підустів, розбухлих від ікри та пива весняної повені, що вже потроху пестить цнотливі коліна верб на незатоплених островах там, за мостами. Коліна, що вже готові прийняти кохання.

Верби, всі у котиках, таю ніжні, як п'ятнадцятирічні дівчата після гарячої ванни. Ох, будуть спекотні дні! Буде кохання! Зима вмерла!

«У-у-у-у», — гуде березнева ніч.

«Непогано було б на цьому тижні полагодити путанку, — думає Василь, відчуваючи носом, що весна ось-ось ударить по-справжньому теплими днями. — Полагодити та шуронути з кумом на Козинку по щуку, а потім туди, вже ближче до середини квітня, як попре на нерест лящ із пліткою, податися до гирла Десни. Там у рибнагляді працює кумів кум. Лящ іде один в один по півтора, два кіло. За ніч можна взяти кіл по двісті на брата. Ото рибалка! А всі ті вудочки, спінінги — забавка для інтелігентів. Інше ж діло — поставив сітку, перегородив річку і знай собі витягуй дурну рибу, повну ікри. А потім на базар. Кіло — три п'ятдесят. День роботи — і сімсот гривень у кишені. А сімсот гривень — то триста доларів, тобто три місяці роботи. От і зважай, як добре мати кума, у якого кум працює в рибнагляді на гирлі Десни. Треба тільки полагодити путанку...»

Трохи заспокоївшись за тими теплими думками про весняну риболовлю, Василь знову суне назад.

У холі він зупиняється і поводить очима довкруж.

Хол, такий знайомий і затишний, видавався йому тепер ненависним, бо був свідком його, Василевої, недбалості. Цей рожевий мармур і густі парості зелені, шкіряні крісла і штучний водоспад, мерехтлива цятка над дверима ліфту — словом, усе, здавалося, шепотіло до Василя: «Виженуть, виженуть, виженуть...» І Василеві знову зробилося зле.

Заспокоєння, яке принесли сигарета й прохолодне повітря березневого ранку, розвіялося вмить, тільки-но погляд його знову торкнувся білого вічка над дверима ліфта із цифрою сім.

— Ну чому мені так не щастить?! — мало не застогнав охоронець у тиші передрання і пішов прибирати недоїдки з журнального столика.

Він завертав риб'ячі кістки у газету, згрібав лушпайки від апельсина і рештки хлібних скоринок. Усе думав про свою гірку, міліцейську долю.

«Не щастить, так не щастить! Збирав гроші на «Таврію» — тут на тобі — інфляція. Стояв на чорнобильській пільговій черзі на квартиру, так пільгову чергу скасували. Так і лишився з дружиною та двома дітьми в однокімнатній готельного типу на Оболоні. Отримав приватизаційні сертифікати на себе, на дружину та дітей і вклав їх у "Омета траст". Траст через три місяці лопнув, і сертифікати пропали. Нарешті, мов дарунок долі, дістав це місце, і на тобі — заснув. Заснув! Заснув! Заснув! Йой!»

У цьому місці своїх роздумів Василь уколов собі пальця риб'ячою кісткою. Він приклав пальця до губ і висмоктав кров, що виступила з рани. Палець почало пекти. «Аби не нарвало», — подумав Василь і, підхопивши термос та газетний пакунок, поніс викидати його в урну на ґанку.

На журнальному столику самотньо лишився стояти приймач, який лив з себе тиху музику. Після «Володимирського Централу» Михайла Круга на хвилі невідомого радіо сумно співала Ірина Білик: «Вона мені сьогодні подзвонила, сказала, що не може більше так. Сказала, що вона — твоя дружина, а я — ніхто і звуть мене ніяк».

— А щоб тебе трясця взяла із твоїми проблемами! — вилаявся на її адресу Василь. Йому не подобалась Ірина Білик. Василь полюбляв пісенну творчість Миколи Мозгового, Алли Кудлай та Іво Бобула. А ще йому подобалася пісня, в якій були такі слова: «Я — дружина твоя, я — козачка твоя, пане полковнику мій синьоокий». Хто її співав, Василь не знав, але пісня була гарна.

«А може, пронесе? Може, він мене не помітив? Може, був заклопотаний або п'яний? Ага, п'яний... Якби був п'яний, то зайшов би не так тихо».

Проходячи повз своє робоче місце (стіл охоронця), він поставив на нього термос і поклав мішечок із сушками. Потім, замислившись, затримався біля столу і простояв там із газетяним пакунком в руках ще декілька хвилин.

Він у подробицях згадував моменти свого спілкування з цим «данєцкім х...», який сьогодні непомітно пробрався повз нього. Цих моментів було небагато, але щоразу «X...» чіплявся до Василя з ідіотськими жартами. Питав щось про «доблесну міліцію» і про «хату в селі». Василеві не подобалися ті жарти, але він чемно відмовчувався і ніяково посміхався, хоча в серці його все аж закипало.

«Скільки йому може бути років? — згадував Василь. — Ну тридцять-тридцять п'ять, не більше. Пацан ще зовсім. І звідки, звідки у нього це все — «Мерседеси», квартири, гроші? І сам собі відповідав: «То все від нас — від моїх дітей і від ваших, від моїх батьків і від ваших. В їхніх кишенях, у їхніх квартирах — і моя «Таврія», і ваучери, і загублені заощадження на банківських рахунках, і праця трьох поколінь будівників соціалізму, і все, що мають вони — то за наш рахунок. Ми — чесні, порядні, працьовиті, морально стійкі й законослухняні громадяни — ми пошилися у дурні. Ми, бачте, не можемо переступити через якісь закладені в нас принципи і норми, а вони можуть. Хто вони? Та бандити, чорт забирай, шахраї та вовкулаки, що п'ють кров з нашого народу. Скільки Отаких, як вони? Одиниці. А нас — мільйони. Ми — народ. Ми — могутня сила! І це ж до якого цинізму (Василь знав і таке слово) треба дійти державі, щоб правозахисні органи берегли спокій злочинців? Усі ж бачать, усе начальство знає, кого ми тут охороняємо — справжніх урок, убивць та аферистів. І всі мовчать, усі бояться. Та скільки ж можна!? Треба взятися всім гуртом та вимести цю нечисть поганою мітлою. Ех, тяжка моя доля!» — Василь глибоко зітхнув і гірко посміхнувся.

Він чомусь пригадав свою маму, яка тепер гибіла самотньо у селі в холодній хаті. Останній раз він був у неї на Різдво. Мама вмирала від раку шлунка, від якого колись помер і батько. Мама була добрим прикладом для Василевої теорії про зганьблених та покривджених. І Василеві дуже шкода стало вмирущої мами. «Ну добре, нехай я, — знову звернувся він до невидимого співрозмовника, — але чому моя мама, яка все життя і здоров'я віддала цій державі, тепер умирає без шматка хліба, чому? Де справедливість? Це що виходить: за що боролися, на те і напоролися?» У цьому місці Василь пригадав буремний 1990 рік і саме той час, коли він стояв у оточенні, «охороняючи» студентів, що голодували на майдані Незалежності. Студентів він, зрештою, інколи бив кийком по спинах та головах і строєм водив митися в лазню на Постишева, але душею він був з ними. Душею! Він був за вільну Україну, хоча свого часу і захищав Радянський Союз. Василь був за ту країну, в якій простому народу житиметься краще. Україна то, Радянський Союз, СНД — яка різниця? Аби вчасно платили зарплатню. І коли треба, то заради такої держави Василь буде бити без жалю того, хто проти справедливого устрою, щоправда, коли на те вкаже начальство. Начальству, бач, воно видніше. Ну то й що, що бив студентів та розганяв маніфестації? І правильно, що розганяв. Був би Радянський Союз, було би краще!»

— Тьху! — тут Василь зовсім заплутався, де б йому було краще — в Незалежній Україні чи Радянському Союзі?

«Краще там, де нас немає» — переконувала народна мудрість. Проте там, де був Василь, йому було погано, бо понад усе не хотілося втрачати таку розкішну роботу.

Роздратовано він кинув газетний пакунок на стіл і пішов до журнального столика — заткнути пельку Ірині Білик. «Ти — мій, ти — мій, ти — мій!» — виводила співачка.

— Та який я твій, курва-мама? — вилаявся Василь і виключив приймач.

У холі стало тихо. Ледь чутно дзюрчала вода у штучному водоспаді. Охоронець знову повернувся до столу, всівся на робочий стілець і затих, прикривши долонями обличчя.

У такій позі він просидів щонайменше хвилин десять.

«Гм, дихаю», — нараз, і ніби вперше у житті, звернув Василь увагу на цей звичний процес. Він повільно втягував носом повітря, слідкуючи внутрішнім поглядом за всіма етапами цього дійства. Крізь ніздрі і носоглотку повітря потрапляє у горло, а потім забирається у груди. Піднімаються трохи плечі, і роздувається живіт. Василь випустив повітря. «Як приємно дихати», — подумалось йому, бо відчув справжню насолоду тільки з того приводу, що він може дихати.

«Я — живий. — Подумав Василь. — Я людина. Мене звати Василь. Мені тридцять вісім років. Я сиджу у кріслі, спершись руками об стіл і поклавши голову на долоні. Я думаю. Про що я думаю? Ні про що. Ні, я думаю про те, що не думаю ні про що, а отже, я все ж таки думаю. Цікаво, а чи може людина взагалі ні про що не думати?. Напевне, тільки уві сні, але й уві сні вона бачить сни, а отже, думає. Зараз ніч, і я не сплю. А люди у цей час сплять. Людей на землі багато — мільярди. Я — один з них. Чи я є, чи мене нема — усім цим мільярдам байдуже. Небайдуже лише найближчим, але й вони далекі від мене. Вони зараз сплять і не думають про мене. Не знають, що мені погано. Хоч вони є, але їх нема. Я самотній. Людина завжди самотня. Людина робить усе, щоб не бути самотньою, а таки нею лишається все життя. Моє горе — то тільки моє горе, і моя смерть — то тільки моя смерть. От батько помирав: так усі навкруги вилися, допомагали, і це було вдень. А вночі він лишався наодинці з собою, і ніщо не могло позбавити його самоти. Жила людина, і нема людини. Хто пам'ятає тепер батька? Я, мати, сусіди. А незабаром вони помруть, і я помру, і про батька ніхто не згадає, наче його зовсім не було. Добре тому, хто зробив там якийсь подвиг, чи намалював якусь картину, чи збудував щось велике — того пам'ятають, і він, наче живий. От я помру — хто про мене згадає? Чи зробив я що-небудь таке, що залишиться після мене? Не зробив і не зроблю. Ну, діти залишаться, ну, пам'ятатимуть якийсь час, а потім і вони забудуть. Я живу, щось роблю, кудись ходжу, про щось мрію, але все то — омана. Я помру, і зникне цілий світ. Але ж я не один. Так живуть усі. То виходить, що життя усіх якась омана? Фу, яка гидота! Заплутався!»

Василь відірвав обличчя від долонь і подумав про те, що йому, зрештою, не треба думати. Таю дивні думки про те, що все омана і навіщо, власне, жити, спадали Василеві чи не вперше в житті. Він, чесно кажучи, не знав слова «екзистенція», а тому трохи злякався, і йому здалося, що отак, можливо, люди і божеволіють, проектуючи проблематику власного «Я» на навколишній світ. Він не читав Гайдегера, Сартра і Гомбровича — усіх цих підарасів-розумників, які зробили на собі ім'я на цій проблематиці, а тому вирішив трохи відволіктися й зайнятися чимось більш практичним.

Перед ним на столі лежали загорнені у газету риб'ячі кістки й залишки вечері. «Треба таки піти викинути», — подумав Василь і, підхопивши пакет, хотів був рушити до виходу, але пакет вислизнув з рук, упав на підлогу і з нього вивалився кусень чорного хліба.

«Ти диви, не хоче хліб у смітник», — додумалося Василеві, і він знову згадав свою матусю, яка завжди вчила його ніколи не викидати хліб у сміття.

«Бо люди у нас в селі в 1933-му і в 1947-му, не маючи такого кусня хліба, вмирали від голоду. То є великий гріх — хліб викидати, — казала матуся. — Краще птахам віддай!»

Василь підняв з підлоги окремо пакет з кістками, а окремо кавалок хліба і вийшов на ґанок. Згадавши матусину настанову, він на мить замислився: «А, може й справді, Бог мені допоможе, коли я віддам хліб птахам?» — і Василева рука вже витяглася, аби розкришити кусень прямо біля ґанку. «Ага, побачать зранку хліб чергові і скажуть, що розвів свинарник! Чорта вам лисого!»

Василь кинув хліб разом з пакунком до урни. Проте хліб, вдарившись об ребро, відлетів убік і знову впав Василеві під ноги.

Ну що ж, так тому й бути. Василь підняв хліб з асфальту і зажбурив його далеко-далеко. Хліб долетів до протилежного тротуару і впав біля бровки.

«Ну от і добре, ні вашим, ні нашим», — подумав охоронець і знову повернувся до холу. Там він знову всівся за столом, поклав підборіддя на долоні і на якийсь час затихнув.

Глава четверта Три зустрічі

5 год. 17 хв.

Так само нерухомо сидів чоловік біля барної стійки, один у величезній квартирі.

Останнім часом він перестав відчувати життя. Воно котилося повз нього днями і ночами, схожими на одну довгу ніч або один довгий день, ба навіть погоди він не розрізняв. Яка, зрештою, різниця: чи валить сніг, чи добра година? Секундна стрілка на його платинових «Гранд-комплікейшн» відраховувала удари серця, яке мовби спало, байдуже до всього світу.

Інколи, визираючи з вікна свого «Мерседеса», як з ілюмінатора інопланетної станції, з подивом дивився він на цих двоногих потвор, ніби бачив їх уперше — метушливих, галасливих, заклопотаних. Вони кудись бігли, щось робили, про щось думали. Бігли вони за грошима, робили вони щось заради-грошей і думали вони, зрештою, теж про гроші. Інші дрібні справи виникали на їхньому шляху, але все вело до одного — гроші, гроші, гроші. Де заробити? Де добути? Як зберегти і примножити? На що витратити? Тупі зажерливі створіння.

Він був єдиний вільний серед них. І не було над ним нікого, крім хіба що Бога... Але він не вірив у їхнього Бога. В нього був особистий Бог. Бог — великий, усевладний, могутній. Бог, що любить сильних, а слабких карає їхніми руками.

Ніби з іншої планети, визирав чоловік з вікна свого авто і дивився на цей хрещатицький натовп, який у другій половині дня ставав справжньою рікою, слизькою і збудженою. Натовп не мав обличчя і викликав лише відразу. Натовп хотілося ухопити за руку, повести кудись до прірви, а потім дивитися, як ця людська ріка, спрямована тобою, зірвавшись із кручі, летить у безодню. А ще цей натовп хотілося нищити. Вогнем, ногами, палицею, як колись у дитинстві знищували мурашок тисячами — тупих зажерливих комах із міцними щелепами, що тільки й знали, як тягти усіляке падло до себе у мурашник.

Наче веселі біляві боги, що втекли з нудних занять, з'являлися інтернатівські дітлахи в небесах над мурашниками і капотіли з-над хмар запаленою пластмасою, яка, мов Божа кара, вогняними блискавками спадала на розрите помешкання бурих хижуватих комах, котрі згораючи у небесному вогні, смерділи довкруг своєю кислотою. Інколи боги обирали серед мурашок «народного героя». Вони клали його на консервну банку трохи обіч мурашника, відривали потроху лапки, пекли сірниковим вогнем, розривали щелепи, протикали голками від піонерських значків його м'яке черевце. «Народний герой», як справжні герой, помирав у страшних муках. Після смерті боги влаштовували герою почесне поховання і зводили на його могилі «курган пам'яті», до якого нікому з мурашок не було діла. Всі рятували власне життя і розбігалися навсібіч. Метушилися, рятуючи ненароджених своїх дітей, але дарма. Кара у вигляді небесного вогню поверталася, і тугий гумовий кед знову встромлявся у розбурхане тіло мурашника. Наостанок увесь мурашник заливали ацетоном і підпалювали. Потужне полум'я здіймалося в небо. Жовкло листя, і осипалася глиця, щось було солодке у тому нищівному вогні. Діти були богами для мурашок...

У лоні «Мерседеса» було темно, тепло і затишно. Чоловік їхав Хрещатиком, дивився крізь тоновані шибки на людську ріку і згадував, що тупість комах доводила його тоді до божевілля, як зрештою тепер цей хрещатицький натовп. Хлопчакові хотілося, щоб комахи повстали проти несправедливості й перетнули межу дозволеного. Кинулися на Бога, розірвали його своїми міцними щелепами, знищили, розтягли на шматки. Хлопчакові хотілося, щоб вони бодай обурилися чи виявили якийсь непослух, але дарма — мурашки гинули тисячами, сіпаючи жвалами у безмовній муці й викочуючи повні страху очі.

Смерть і надалі супроводжувала хлопчака у його земному житті. Вмирали та гинули друзі. Колишні «мурашині боги» з часом почали воювати між собою і так само весело винищували один одного.

Не раз, ба й не два бачив чоловік мертвих людей. Не просто мертвих — убитих. Смерть не полишала «мурашиного бога», показуючи різні свої обличчя. Деяких катували перед смертю, у деяких просто стріляли. Пістолетна куля, випущена з невеликої відстані, лишає в тілі велику дірку, майже таку, як показують у кіно. Черга з автомата прошиває людину гостро і тонко, не лишаючи навіть слідів. Від куль зі зміщеним центром ваги на тілі зостаються маленькі цяточки, немов просто вкололи цвяхом. Навіть кров інколи не встигає виступити. Дивне, незбагненне, звабливе і магічне дійство перетворення Бога на кусень безживного м'яса, пороху. Чоловіка завжди вабила ця таїна. Він любив вигляд смерті.

Але її безживне тіло, що лишилося лежати десь там, на холодній паркетній підлозі... Чоловік не вірив у це. Не міг збагнути. Все сталося так швидко.

Було лише три зустрічі. Лише три.

Перший раз це сталося в нічному клубі «Голівуд», що у куренівському парку, куди він із друзями прийшов на запрошення господаря — поважного сивого вірменина, який забронював їм одну VIP-ложу з добрим оглядом залу і сцени.

— Тільки у нас сьогодні один музичний канал святкує свій день народження, — запопадливо попередив хазяїн. — Але казино відкрито усю ніч, ресторан для вас працюватиме скільки скажете, а ще попереду виступ самої Примадонни... Так що, гарної ночі...

А й справді, спершу на сцені крутила стегнами молода голосиста співачка... Корак, Морак, Лорак... Щось таке... Її прізвища він не запам'ятав. Потім концерт обірвався, дали світло, і на сцену виліз якийсь товстий, жирний лох у двобортному піджаку з розхристаним комірцем на сорочці. Обличчя у нього було червоне, а очі — наче мариновані маслюки. Лох видрав з рук ведучого мікрофон і щосили у нього заволав:

— У-у-у-у, я вас усіх люблю!

— Що це за мудило? — спитав чоловік у друзів.

— Генеральний продюсер музичного каналу.

Тим часом «мудило» почало виголошувати спіч:

— Дорогі гості і друзі нашого каналу, сьогодні ми святкуємо своє п'ятиріччя. Я можу вам сказати, що ми — люди культури — робимо велику справу... Танюхо, слухай, я ж це для тебе кажу!

І «мудріло», змахнувши рукою у бік столика, за яким бешкетувала популярна російська співачка Тетяна Буланова, колишня киянка, закликав її до порядку. Співачка послала його голосно на хуй і продовжувала комусь голосно доводити:

— А я кажу, що Київ, блядь, то повна провінція! Москва пішла вперед на двадцять років!

Розхристаний безнадійно махнув на неї рукою і, бовкнувши у мікрофон: «Расія гуляє», продовжив:

— У той час, як стоять заводи, і в нас у країні майже нічого не виробляється, ми — люди культури — робимо велику справу і народжуємо вітчизняний шоу-бізнес. Ми починали з маленького приміщення, яке орендували на мотоциклетному заводі, а тепер маємо і власний павільйон для зйомок, і найкращу у світі апаратуру, і найкращих у світі фахівців. Ще п'ять років тому на банківському рахунку у нас лежало сто п'ятдесят доларів, а тепер ми запросто можемо запросити у гості до цього найкращого в Києві нічного клубу своїх добрих друзів і колег з інших каналів.

— Ура-а-а-а! — заволав хтось із дальніх столиків козлячим тенорком, у якому легко було розпізнати голос популярного телеведучого ток-шоу «Паб Сизий пес» Коті Петренка.

— Котю, не будь підарасом, я тебе прошу, якщо ти обкурився, то хоч поводься пристойно. Тут тобі не телебачення!

Столиками пробіг легкий сміх. Дехто був і не такий п'ятій, щоб не оцінити дотепного жарту оратора. Той продовжував:

— З'являється талановита молодь. Сьогодні ви бачили наших вихованців: Юрка Гурченка, Олю Примакову, гурт «Вода-життя» і шоу-балет «Арт-денс». Ви бачили, які вони талановиті люди. Ми з ними піднімемось круто, і в цьому сумнівів немає.

— Му-да-ки! — по складах і голосно, так, щоб чули всі, прорікла п'яна московська землячка, але оратор, вочевидь призвичаївшись до її епатажної поведінки, наче не звертав на те уваги.

— Зараз ми знімаємо три кліпи, які вийдуть в ефір наступного місяця, і тоді ви побачите наш рівень. MTV відпочиває. У нас працюють найкращі українські кліпмейкери і стилісти. Режисер Єгор Сьомов придумав нам новий імідж. А він, як ви знаєте, сьогодні перший в Україні!

Режисер Єгор Сьомов не чув оратора, бо був п'яний, як квач, і зависав біля бару зі своєю дружиною, актрисою та манекенницею Сніжаною Бровко — підірваною на усю голову, лисою (голеною наголо) чувіхою майже під два метри зростом. Сніжана теж була «готова», а ще трохи обкурена, і все Намагалася загасити сигарету у вусі свого чоловіка, раз у раз приговорюючи: «Та ти ніхто і звати тебе ніяк... Якби не я, то ти б уже давно помер би під парканом!» Єгор з тривогою крутив головою, ухиляючись від її недопалка та ідіотських повчань, аж поки, не витримавши п'яного пресингу, не побіг куди подалі від цієї стервозної бабери.

Спіч тривав.

— А тепер, дорогі друзі, сюрприз! — заявив оратор. — Так би мовити, апофеоз нашого свята! Прошу вимкнути світло!

«Мудило» у повній темряві гаркнув у мікрофон «раз, два, три!», і тієї ж миті з правої куліси під музичний супровід «Хеппі бездей ту ю» на сріблястому візку вивезли гігантський торт, на верхівці якого палали п'ять товстенних свічок. Продюсер підійшов до торту і щосили дмухнув на вогонь. Вогонь колихнувся і загас.

«З днем народження, канале!» У-у-у-у-у, Я вас всіх люблю-у-у-у!» — заволав наостанок, сходячи зі сцени під бурхливі оплески і віддаючи мікрофон ведучому Юрі Горбункову.

— Ну що ж, дорогі друзі, — продовжив той, — як казав великий лікар десятого століття Ібн Сінна Авіценна: «Кілокалорії, спожиті у вигляді святкового торту, на тлущ не перетворюються»! (Легкий сміх в залі). Тому можете дозволити собі зайвий шматочок цього солодкого шедевру, а я нагадую, що у нас попереду виступ самої Примадонни... (бурхливі оплески в залі), а поки що на сцені балет «Арт-денс» під керівництвом Міті Хуліденко!

Зачулися вступні сурми композиції Горана Бреговича «Калашніков», і на сцену вибігли з півтора десятка веселих молодих людей у строкатих костюмах. Гості ж, мляво поплескавши в долоні, потяглися до торту.

Як чоловік опинився у нічному клубі, він не пам'ятав. З самого ранку він почав нюхати білий порошок, а коли він це робив, то в нього ставалися провали в пам'яті. Згадував лишень, мов крізь туман, як хтось його тягнув за рукав примовляючи при тому: «Поїхали, буде весело...»

Він не те, щоб не хотів сюди їхати, він просто не хотів їхати нікуди. Він хотів поїхати до себе в заміський будинок, взяти дорогою курв і нюхати там з ними білий порошок, нюхати і пити, пити й нюхати, носитися домом, стріляти з автоматів по місяцю, плигати у басейн, трахатись, бити посуд, щось волати до повного очманіння. Але друзі посадили його в авто, мотивуючи тим, що «найкращі курви Києва там!» І ось він в «Голівуді».

Один з друзів дістав із кишені невелику срібну табакерку, протер ліктем піджака поліровану поверхню столу і сипонув на неї з табакерки трохи білого порошку. Розділив кредитною карткою «Віза» купку навпіл і виклав з порошку дві доріжки. Відтак витяг з кишені нову стодоларову купюру і згорнув її у тугу трубочку.

Встромивши трубочку у праву ніздрю, втягнув у себе спершу одну доріжку білого порошку, а потім, змінивши ніздрю, увібрав і другу. Проробивши це, друг захекався, крекнув і на очах у нього виступили сльози, а самі очі миттєво і натужно почервоніли.

— Будеш? — спитав у чоловіка, збираючи пальцем зі столу залишки білого порошку і натираючи ними верхні ясна, але той його не чув.

У ту мить чоловікові було видіння.

Йому примарилася Африка. Він затих у своєму кріслі, витягнув ноги і зачаївся, поводячи тільки очима туди-сюди. Люди зникли, натомість з'явилися олені, бізони, мавпи і жирафихи з носорогами. Носороги у дорогих костюмах були як у броні, а жирафихи у леопардових манто. Хто з тарілками у руках, хто з келихами, хто з сигаретами.! Чоловікові здалося, що очі його набули таємничої здатності бачити крізь тіла й стіни, а вуха — розуміти звірину мову. На невеликому помості, що скидався на гірське плато, билися у конвульсіях чотири руді койоти. На денс-майданчику велике стадо антилоп товкло ногами пожовклі трави.

Ось, здалося чоловікові, бачить він, що заховався у туалеті рогатий олень. Витяг з кишені товсту цигарку, запалив, зацмулив з кимось на пару, і от уже в оленя з-під шкіри пробиваються, лізуть на світ чорні крила. Зірвався, полетів, встряг у натовп своїми рогами і вже з кимось б'ється. А оно трохи подалі ладна самичка у білих штанях зі своїм кнурякою. Дивиться на неї всохлий борсук, очей відірвати не може, а підійти — зась! Боїться кнуряки. А самичка, самичка... Довгонога, струнка, живіт з-під коротенької маечки визира... Руки над головою підняла і в'ються ті руки, мов паруються навесні закохані змії.

А он, неподалік за столиком — пес. Ще декілька хвилин тому то був відомий естрадний співак, Народний артист України, а тепер — пес. Поруч з ним дружина — лисиця у чорнобурках. За спиною у пса в'ється якась потворна тінь. Та тінь щось постійно сичить псові на вухо, і пес ковтає слину і благально дивиться на дружину: «Ну, хоча б краплиночку, люба!» — шипить підшитий алкоголік.

— Коханий! — відповідає йому лисиця, — ти ж знаєш, що тобі не можна, ти ж ліки п'єш. Один ковток, і ти — мертвий!

Але пес не слухає лисиці... Чкурить кудись убік і за десять хвилин повертається справді «мертвий». «Скотиняка!» — і знов лисиці тягти на собі цього миршавого пса у лігво...

Дива відбуваються у цьому «Голівуді», де люди легко втрачають людську подобу і перетворюються на справжніх тварин. Гибле місце, побудоване на кістках. Епіцентр трагедії 1961 року, коли селевий потік з Бабиного Яру знищив усю Куренівку.

Чоловікові здалось, що він втрачає розум і божеволіє. Він заплющив очі й провів по чолу рукою. Крізь розчепірені пальці подивився довкіль себе. Видіння не щезали.

Нараз музика замовкла, і чотири койоти, що створювали електронний гамір, звалили зі сцени, і на ній знову з'явився пінгвін-шоумен у чорному смокінгу. Чоловікові захотілося у нього чимось запузирити, і він уже ухопився за пляшку... Але тут пінгвін прорік якісь слова, і увесь найт-клуб струсонув страшний крик: «Примадонна-а-а-а-а!»

Вона постала саме так, як і всі «Примадонни»: на верхівці сходів, що спускалися майже до авансцени. Була у сріблястому комбінезоні, що наче зміїна шкіра, облягав усе її тіло. Під перші акорди вступу до своєї дуже популярної балади вона спускалася вниз, і два потужні перехресні промені вели її сходами. Приголомшеним натовпом пробігла хвиля захвату. «Велика і неповторна» помолоділа років на двадцять! Куди й поділися ті набряки під очима, ті складки на шиї, ті зморшки у кутиках уст, та зів'яла шкіра? А тіло? Куди вона поділа свої недолугі груди, що їх завжди ховала у бронетанковий ліфчик, де дівся її відвислий зад, де поділися товсті ляжки? Як не було отого всього, не було тридцятирічної концертної діяльності, ювілей якої справляли позаторік. «Велика і неповторна» знову пертворилася на юну дівчинку, і молоді коні іржали, ведучи ніздрями в її бік.

Примадонна спускалася сходами, і натовп, тамуючи подих, вслухався в перші схлипи її оксамитового голосу, який завжди пускав спиною мурашок і заповзав у саме серце. Голос не змінився за роки, навпаки, став ще кращим, глибшим. Він лився, як ллється густе червоне вино у золоту чашу, дзвенів матово, ніби падали крупні перли у сріблясту тарелю. Мов море гуло, мов океан захлинався у пристрасті — такий був у неї голос, що примусив це некероване стадо замовкнути і повернути свої погляди тільки на неї. О, вона була його королевою. Королевою натовпу!

Примадонна співала про любов. Про любов нещасливу і нерозділену. Пісня лилася в неї з грудей, з самого серця, і кожне слово, кожен звук утрачали свій земний зміст, перетворюючись на магічні заклинання, згуки таємничих мантр, що викликали містичний екстаз і, здавалося, відкривали вам небеса, причащаючи до сакральних таємниць Всесвіту. Вона співала, і звірі знову ставали людьми, бо перед ними розгорталася ціла поема про чоловіка і жінку, про чоловіче і жіноче — про два божественні корені, про дві змії, що, сплівшись одна з одною, утворюють той життєдайний потік, з якого народжується усе на цій Землі.

Балада набирала сили. Стовп музики і чарівного голосу закручувався у віхолу, і натовпом пробігли перші тривожні хвилі. Натовп хитнуло. Вона керувала юрбою, як пастир керує своїм стадом, і стадо зробилося як одна людина.

Закрутилася по клубові зоряна завірюха, спалахнули по краях сцени жертовні вогні. Примадонна зійшла зі сцени, і натовп розступився, пропускаючи її. Вона йшла до чоловіка, який сидів у ложі й дивився їй просто в очі. Він був поза її чарами. Вона йшла до нього, блискуча і розкішна, така жадана і жагуча, а він сидів і посміхався, витягнувши ноги. Коли б на його місці був хтось інший, він би закляк від тієї честі, яку на очах у всього натовпу виявляла до нього «велика і неповторна». Але чоловік не був натовпом.

І Примадонна зрозуміла це. Вона від початку, ще з-за лаштунків намітила собі жертву. Вона полюбляла розправлятися з такими бунтівниками, що не визнавали її влади над собою. Вона прирікала їх на смерть.

«Велика і неповторна» знову піднялась на сцену, не перериваючи співу. План дій уже склався в її голові. Він полягав у тому, що вона зараз доведе своєю піснею натовп до божевілля, і в ту саму мить, як тисячоголове стадо остаточно втратить волю, вона тихо вимовить «фас» і вкаже пальцем на чоловіка. І вони, мов зачаровані манкурти, мов засліплені зомбі, підвладні єдиному рухові її божественного пальця, посунуть на чоловіка і за мить затопчуть його своїми копитами.

Вона проспівала останній куплет із такою жагучою пристрастю та вогнем, від якої звірі, що на мить стали людьми, знову перетворилися на звірів. А потім, завмерши на сцені у найвигіднішому для себе ракурсі, так, аби не так було видно її дещо зашироких стегон, почала повільно виходити на коду.

Червоні, зелені, жовті очі, язики, з яких скапувала піна шалу, волосся дибки, гарячий вогонь з тисячі пельок — усе це було таке знайоме і таке бажане для неї. Ось, іще слово — і вона змахне рукою. Мов жало скорпіона, увіп'ється в чоловіка гострий пазурчик вказівця, і натовп хитнеться, розверне до нього свої оскаженілі рила і проковтне, роздушить, почавить, зрівняє з підлогою.

І ось, нарешті, проспівано останнє слово, і вже напнулася рука над головою, задзвенів, мов стріла, ось іще мить і...

...І раптом сталося щось несподіване. Десь з-під руки у Примадонни почувся легкий тріск, і всі побачили, як сріблястий комбінезон луснув по шву, і з дірки під пахвою на сцену вивалилися дві галушки — пара силіконових грудей. «Велика і неповторна» зойкнула на півноті, і пісня урвалася. Вона спробувала затулити дірку рукою, якою тримала мікрофон, зробила різкий рух, і комбінезон тріснув з другого боку. На цей раз з нього ляпнулися на блискучу підлогу подіуму обрізки шкіри, видалені при пластичних операціях. Примадонна зойкнула й охопила себе руками. Але, в ту мріть комбінезон тріснув у неї на спріні, і з тієї дірки хлюпнули багно, гній, перемішаний із видаленими із сідниць жировими складками, усіляке гівно і відразлива мерзота.

Побачивши кров і зачувши її запах, натовп збожеволів. «Богині! Богиня!!!» — заволав він щосили. — Ми хочемо тебе! Ми любимо тебе! Стань нашою, увійди в кожного з нас!»

Примадонна втрачала контроль над своїми рабами. Вона не розрахувала сил і, коли спробувала втретє припинити той потік мерзоти, закинула руки назад, аби прикрити дірку на спині, то комбінезон знову луснув — уже на животі, і на сцену полилися криваві помиї, в яких плавали шматки червоного м'яса. Шматків тих було шість чи сім. То були тіла загублених в утробі дітей, яких співачка поклала на жертовний вівтар святого мистецтва.

І то був початок кінця «великої і неповторної».

Примадонна була втіленням усіх найпотаємніших бажань натовпу. Про неї він читав у газетах, її бачив по телебаченню, про неї теревенив на кухнях і за святковим столом. «Велика і неповторна» була поживою для натовпу, такою, як хліб. Вона була життєдайною вологою, такою, як вода. Але якби ж то з води і хліба було зроблено її тіло. З мерзоти і розпусти було створено його. І саме мерзоту і розпусту споживав натовп. То були найласіші для нього страви.

Побачивши те, що діється на сцені, зачувши запах гнилої крові й відчувши на губах присмак мерзоти, натовп перетворився на страшну некеровану стихіях Він вирвався на сцену і почав рвати свого кумира на шматки. Шматки одразу забивалися у роти й споживалися. Натовп жер «велику і неповторну», як колись людожери своїх героїв, щоби стати схожими на них.

А чоловік тим часом сидів у своїй ложі, витягнувши ноги, і дивився на все те, сумно посміхаючись. Боже, і чого тільки не привидиться, коли нюхаєш той білий порошок!

Від ницості усього того видовища чоловік повів головою убік, і нараз йому здалося, що він побачив праворуч себе якесь сяйво.

ВОНА стояла біля стіни, там, де закінчувалися останні столики, і тримала в руках фарфорову білу піалу, повну рожевого морозива. Брала морозиво маленькою ложечкою і повільно підносила ту ложечку до своїх уст.

Чоловік заплющив очі і знову розплющив їх. Видіння не зникало. Він упевнився в тому, що це не була мара. Серед божевільного натовпу хижих тварин була одна людина, котра, як і чоловік, стояла й сумно посміхалася, дивлячись на всю ту вакханалію.

Немов оповита серпанковим сяйвом, стояла ВОНА з піалою у руках і, здавалося, теж світилася зсередини. Довге золотаве волосся, розкидане по плечах, золотаво-зелені очі, ніжні руки з довгими пальцями і ці повільні граційні рухи, коли вона підносила до вуст ложечку з морозивом... Чоловікові здалося, що то янгол спустився з небес.

Він повільно підвівся зі свого крісла і, обережно рушив їй на зустріч. Йшов, наче вузькою кладкою, як зазвичай переходять ручаї, щоб не впасти. Він боявся, що видіння розтане і щезне. За кілька кроків зупинився, розглядаючи її довершений профіль.

Янгол відчув той погляд і повернув обличчя до чоловіка.

І не стало нічого у світі. І були тільки двоє.

І мовив янгол якоюсь дивною мовою, наче зрозумілою, але якоюсь відмінною від тої мови, якою зазвичай розмовляв чоловік:

— Це вже було колись.

— Що було? — спитав чоловік у янгола.

— Це все було, — відповідав той. — 3 вами хіба так не трапляється: здається, ніби це вже було колись.

— Ні.

— А в мене буває. І от зараз саме така мить. Це вже колись було. Ця музика і ці люди навколо. Це морозиво і ви.

— І я? — здивовано запитав чоловік.

— Так, і ви. Я знала, що ви до мене підійдете, а я скажу вам: «Це вже колись було». Бо це вже колись було. Тільки тоді, замість прожекторів, сяяли факели, а ви були вдягнені в золотий панцир. Так само, як і зараз, виступала співачка, і всі люди, що були у палаці, збожеволіли від її пісні, підхопили на руки і кудись потягли. Лишилися тільки ви і я. І ви підішли до мене, а я вам сказала: це вже колись було. Тільки це було багато років тому.

— Bсe вже колись було, — сказав чоловік.

— Так, усе на землі повторюється, і ці видіння не беруться з небуття. Нема нічого нового на землі. І ви колись уже були, і я, і все це колись уже було.

— А що буде далі? — запитав чоловік.

— З ким?

— З нами.

— А далі я зникну, — з усмішкою промовив янгол.

— І ми більше ніколи не побачимось?

— Не знаю.

— Але ж якщо ця зустріч відбулася, отже вона для чогось потрібна?

— Авжеж, — знов усміхнулась вона, — не буває на Землі жодної випадкової зустрічі. Але я не відаю задуму того, хто дарує людям ці стрічання. І що буде далі, я не знаю. Просто не бачу далі нічого. Я зараз піду, а ви залишитесь. Це я бачу. А що буде далі, не знаю.

З тими словами янгол поставив піалу з морозивом на порожній столик і пішов, сяючи прозорими шатами і розбризкуючи довкруж золоті іскри. А чоловік лишився стояти, дивлячись йому услід.

А назавтра був ранок. Чоловік прокинувся у своїй спальні, де крізь тонкі тюлеві фіранки і вітражні шибки пробивалося сонячне світло і лягало на підлогу строкатими квадратами. Потягнувшись рукою до рурки телефону, він натиснув на кнопочки, які зіграли електронну гаму ля-сі-до-до-ре-мі-соль:

— Усіх хлопців до мене, — наказав комусь коротко і сухо.

Через годину в тренажерному залі, де чоловік зазвичай робив зарядку, зібралося півтора десятка кремезних хлопців у темних костюмах..

— Хто був зі мною вчора в найт-клубі? — запитав чоловік, обтираючи спітнілий карк махровим рушником.

— Ну ми були, — обізвався поодинокий голос.

— Хто ми?

— Ми з Чілі. Ти що нічого не пам'ятаєш?

— Я пам'ятаю все, — відрубав чоловік. — Краще скажіть: хто з вас бачив ту жінку, до якої я підійшов після виступу Примадонни, і з якою хвилин п'ять по тому розмовляв?

Зависла німа тиша.

— Що, ніхто не бачив?

Усі мовчали.

— Ну, так от, мені байдуже, як ви її знайдете, але даю вам максимум дві доби. Поїдьте у «Голівуд», поспитайте барменів чи когось іще, мені байдуже. Мені потрібно, щоб ви розшукали ту жінку, з якою я вчора розмовляв після виступу Примадонни. Тому, хто її знайде, десять штук одразу і відпустку на два тижні.

Усі мовчки розійшлися.

Як її знайшли, то хай нікого не обходить, не таке вже й велике місто Київ.

До чоловіка прийшли хлопці й сказали:

— Звати її Дарина Янгельська. Двадцять вісім років. Родом зі Львова. Розлучена. Дітей нема. Закінчила Київську художню академію. Працює художником-дизайнером у рекламного агентстві «Фреш-н-рол», а також у кіно. У «Голівуді» теж підробляє художником різних шоу. Нині з українського боку стиліст-художник фільму «Дорога після доїду слизька», який знімають американці на «Укртелефільмі».

Чоловікові хотілося сказати хлопцям, що ангели не працюють художниками на «Укртелефільмі». Вони мають крила і спускаються до нас із небес. Проте він цілком по-земному запитав:

— Де вона зараз?

— На студії, — була відповідь.

— Машину мені.

Був переддень свята всіх жінок — Восьмого березня. Квіти на Бессарабці коштували майже утричі дорожче, ніж зазвичай. Десь близько дванадцятої дня, коли торгівля була в самому розпалі, і чверть торгового залу буяла духмяним різнобарв'ям приголомшливих букетів, до ринку з боку вулиці Басейної підкотили два чорних джипи «Мерседес» типу «кубік».

Того дня усім, хто торгував на Бессарабці трояндами, здорово поталанило. Опівдні між рядів, де торгували квітами, з'явилося четверо кремезних хлопців. Вони скуповували троянди. Притому не торгувалися — брали за ціну, яка називалася першою. Як потім прикинули торговці, а це були здебільшого вихідці з Кавказу, за всі троянди хлопці заплатили близько трьох тисяч доларів. Справді, дива відбувалися у той день.

Оберемки троянд хлопці носили через весь зал до східного виходу і складали у джипи. Ущерть забивши усі дві машини ніжними квітами, повсідалися у них і чкурнули вгору бульваром Лесі Українки.

Через деякий час уже знайомі нам автівки люди бачили на лівому березі неподалік студії «Укртелефільм». Вони припаркувалися трохи осторонь головного корпусу. З одного джипу вийшли двоє хлопців і попрямували до центрального входу. На вахті вони щось стиха мовили на вухо охоронцю, який хотів їх зупинити, але той, затрусивши головою, пропустив їх без перешкод. Хвилин за десять повернулися до машин.

— Ну що? — крізь відкрите вікно спитав у ХЛОПЦІВ чоловік.

— Бочина... Півгодини тому її повезли у «Жуляни».

— Навіщо?

— Полетіла до Львова привітати маму зі святом.

— Ну що ж, — прорік через задумливу паузу чоловік, — мама — то святе. Коли повернеться?

— Дванадцятого поїздом Львів-Київ, о дев'ятій нуль п'ять ранку.

— Значить, зустрінемось дванадцятого. Поїхали.

— Що з квітами робити? — запитали хлопці.

— Не знаю...

Далебі, хто пам'ятає той день, може підтвердити. Зібрався цілий натовп, аби подивитися на те, як четверо молодиків вивалювали з двох джипів на землю оберемки розкішних свіжих троянд. Серед них були і пурпурні букети, і довгоногі тьмяно-криваві красуні, і ніжно-рожеві цнотливі дівчатка, і соковиті дами чайного кольору, і навіть чорні містичні троянди, мов старі відьми, виднілися проміж тих куп зеленого листя, під яким ховалися хижі пазурики гонористих леді, готових за себе постояти.

Коли джипи, скинувши дорогоцінний вантаж на землю, відчалили, натовп, мов зграя зголоднілих круків, накинувся на троянди, і за дві хвилини на тому місці лишився хіба що тонкий аромат рожевих пуп'янків.

Поїзд Львів-Київ прибув із запізненням на п'ятнадцять хвилин. З самого ранку хмари облягли місто, і з них рай у раз проривалася мжичка. Проте штовханина на вокзалі не вщухала ні на мить. Прибували поїзди з Одеси, Миколаєва, Ужгорода, Донецька. З них, навантажений клумаками, валізами і торбегами, валив заспаний скуйовджений люд.

Тільки-но поїзд загальмував, до дверей сьомого вагону підійшов високий чоловік у довгому кашеміровому пальті і став трохи осторонь, пильно роздивляючись тих, хто виходив на перон.

У повітрі носилися запахи вугільного диму, лимонаду, сирості і смоли. Звідусіль лилася з динаміків пісня Михайла Круга «Владімірскій централ», яка цього року зробила справжній фурор на всьому пострадянському просторі. Чулася говірка носильників та вітання зустрічальників. Чмокали слиняві поцілунки «в щічку», зойкали локомотиви у депо... Над Київським вокзалом плив дощовий березневий ранок.

З сьомого вагону вийшла молода, свіжа жінка в темно-синьому пальті зі срібними ґудзиками у два ряди. Волосся її, довге і золотаве, було зібрано у пучок на потилиці, а на обличчі майже не було макіяжу. Золотаві очі, які відливали зеленкуватим мерехтінням, дивилися просто і зовсім по-людськи. Нічого надзвичайного не було в тих очах.

Вона вийшла майже останньою. Побачивши її, чоловік ступив два кроки назустріч.

— Доброго ранку, — привітався чоловік. — Дозвольте вам допомогти. — І він потягнувся, щоб узяти у неї з рук невеликий шкіряний баульчик.

— Аа-а-а-а, — протягнула вона, і її обличчям війнула усмішка. — Здається, впізнала. Ви — той чоловік з нічного клубу. Це з вами я, здається, розмовляла про дежавю. Точно, точно... А знаєте, при денному світлі ви зовсім інакший...

Тепер вона теж була зовсім інакша. Десь у глибині душі чоловік сподівався, що з вагону назустріч йому вийде той самий ангел у осяйних білих шатах, з яким він розмовляв у клубі. Він розумів, що то лише мрії, проте сподівався, бодай, на маленьке диво. І воно сталося.

Вона розмовляла українською мовою! І це було для чоловіка вкрай дивно. Йому здавалося, що коли вона з ним розмовляє; то жартує. Ну не може ж людина в Києві розмовляти українською мовою! Особлива! Їй-бо, особлива!

Чоловік узяв у жінки з рук баульчик, і вони мовчки пішли до виходу з вокзалу. Дорогою вона запитала:

— А як ви мене розшукали?

Чоловік не знайшовся, що відповісти, і просто ніяково знизав плечима.

— Ясно, — сказала вона і чомусь лукаво посміхнулася.— А ви часом не з Донецька?

— З Донецька, а що?

Вона знову засміялася...

— А що всі «данєцькі» такі?

— Які?

— Ну, як би це м'яко мовити, скіфи — «угрюмиє і нєразговорчівиє»?

— Чому ви не любите «данєцкіх»?

— А за що вас любити?

— Ну, хоча б за те, що ми люди.

— Якщо людина має дві руки, дві ноги, голову, вміє жерти, злягатися, цмулити пиво та дивитися телевізор, то це ще не дає їй права називатися людиною? Вибачте, це я абстрактно, не маючи вас на увазі...

— А хто ж тоді вона?

— Тварина.

— Ви — фашистка!

— Ні, я — європейка і, чесно вам скажу, не люблю людиноподібних тварин, а вони відповідають мені взаємністю. Бо для мене людина — це передусім культура, освіта, виховання, традиція... А, якщо людина того не має, то вона нічим не ліпша за скотину.

— І що, серед «данєцькіх» такі вам не зустрічалися?

— Які?

— Ну ті, що культурні, освічені, виховані...

— На жаль, поки що ні...Принаймні в Києві — одні бандюки. Ви теж з таких?

Коли чоловік розчахнув перед нею задні дверцята шестисотого «Мерседеса», припаркованого біля входу у вокзал, жінка трохи насторожилася і подивилася на нього. В її очах майнула недовіра. Не те, щоб вона знітилася і почала нервувати, а просто насторожилася. Ще раз пильно подивившись на чоловіка, вона присіла на сидіння і забралася в середину. Чоловік зачинив дверцята, а сам з її баульчиком на руках влаштувався попереду.

— Куди вам?

— На Оболонь, — відказала жінка, і машина рушила.

Чоловік міг би і не питати, куди її везти. Він уже знав, і де вона живе, і номер її домашнього телефону, і номер пейджера, і всі номери робочих телефонів, і навіть знав, що тепер вона живе сама, як півроку тому розлучилася з чоловіком. Дітей у неї не було, а весь вільний час вона або сиділа вдома і читала книжки, або пропадала у своїй невеличкій художній майстерні в підвалі на Рейтарській. Чоловік навіть ходив дивитися на її картини, виставлені у мистецькому салоні на Андріївському узвозі в галереї «Триптих». Такі собі картини: якісь люди із видовженими обличчями, риби, чорти, янголи і вітер, що пронизував увесь простір. Чудернацькі картини.

Чоловік не знав, про що з нею говорити. Не знала й вона, їхали мовчки. Тільки стиха звучали у салоні пісні з нового альбому Михайла Круга «Мадам».

— А можна поставити щось інше? — запитала вона.

Водій глянув на хазяїна і, коли той ствердно кивнув головою, увімкнув якусь радіохвилю типу «Люкс ФМ».

Коли авто загальмувало біля її будинку, чоловік завбачливо вийшов, щоб розчахнути перед нею дверцята, жінка ж сказала «дякую», приймаючи у нього з рук шкіряний баульчик.

— Ми можемо зустрітися сьогодні ввечері?

— Не знаю, — сказала вона, — думаю, що ні.

— А завтра?

— І завтра не зможемо.

— Чому?

— А просто я не хочу з вами зустрічатися, от і все. Дуже просто.

— Але ж мусить бути на те якась причина?

— Ніякої причина нема. Просто я не хочу, і в тому основна причина. А коли я чогось не хочу, то мене ніхто не примусить.

— Ви настільки вільна, щоб дозволити собі таку розкіш? — примруживши одне око, запитав у неї чоловік.

— Я вільна настільки, наскільки можу собі дозволити робити тільки те, що я хочу. Не більше й не менше.

— То ми не зустрінемось доти, доки ви не захочете?

— Саме так!

— А коли захочу я?

— То це ваші проблеми. Якщо ви не вільні від мене, то я абсолютно вільна від вас.

З тими словами, розвернувшись до чоловіка спиною, вона побігла до свого під'їзду і зникла в його темряві.

Її слова і поведінка приголомшили чоловіка, який звик до того, що в цьому житті наказував тільки він. Вона пішла, а він так і стояв біля машини не в змозі збагнути, що тільки-но сталося. Його відшили? Просто взяли і відшили, як п'ятнадцятирічного пацана? Та не може цього бути! А таки відшили!

Чоловік ураз забув і про ангела, і про видіння у нічному клубі. Забув, ніби того усього не було. Знайшлася людина, яка йшла проти його волі й бажання, а цього не дозволялося нікому: ані людині, ані чоловіку, ані комусь іншому.

«Ну що ж, подивимось», — подумав чоловік, остаточно спускаючись з хмар на землю.

Весь день і всю ніч після їхньої другої зустрічі чоловік не мав спокою. Йому нестерпно хотілося бачити її, розмовляти з нею, дивитися на неї, розгадувати. Якось не вкладався в його свідомість той факт, що він ніколи її більше не побачить. Він хотів її бачити, і край. І він побачить її. Завтра ж! Він побачить її тут, у цьому домі!

А коли він перед самим ранком трохи впав у сонне забуття, то побачив такий сон. Він бачив себе за кермом білого авто, яке неслося небесами, мов золота колісниця Феба, а поруч з ним сиділа та жінка-янгол, з якою він зустрівся у нічному клубі. Янгол дивився на нього очима, повними кохання, і від того погляду чоловік почувався найщасливішою людиною на землі. Життя знову повернулося до нього і набувало сенсу. Доля посилала чоловікові, який умирав від самотності, велику любов.

Прокинувся він від того, що у шибку вікна билися два птахи. Здається, то були жайвори, бо дуже схожі на горобців, але не горобці. Дурні птахи грудьми намагалися побороти скляний опір величезного вікна, що виглядало на розлогу терасу, якою вже широко гуляло вранішнє сонце. Була майже десята година ранку.

Коли вона ще спала, у неї вдома пролунав телефонний дзвінок. Зі слухавки долинув чоловічий голос:

— Доброго ранку. Мені дуже потрібно сьогодні з тобою зустрітися.

— Хто говорить?

— Я.

— Хто, я? — вона удавала, ніби не впізнає його.

Ця розмова починала дратувати чоловіка.

— Де ми можемо зустрітися? — запитав він холодно і серйозно.

— Я не бажаю з вами розмовляти і ніколи з вами не зустрінуся. Я не зустрічаюся з «данєцкімі». Дайте мені спокій.

З тими словами вона поклала слухавку і знову впала головою на подушку. Перед її очима стелилися золотаві прядки довгого волосся, розсипані всміхненими мордочками Міккі-Маусів, якими було розписано наволочку. На тому кінці дроту, закусивши губу, чоловік щосили стискав у руках пластиковий брусок мобільного телефону, з якого ледь чулися короткі гудки.

— Ну, бандерівська сука, за «данєцкіх ти атвєтішь!»

Її привезли близько першої ночі. На студії того дня не з'являлася. Де вешталася, невідомо.

Вона вийшла з метро о дванадцятій нуль сім, а хлопці, які звечора чекали на неї біля під'їзду, перестріли її о дванадцятій п'ятнадцять. Вони ввічливо попросили проїхати з ними туди, де на неї чекають. Спокійно дивлячись молодикам у вічі, вона витягла з кишені балончик із сльозогінним газом і врізала широкою цівкою по обличчях. Добре, що у машині сидів водій. Саме він перестрів її біля під'їзду, затулив рот рукою і потягнув до авто. Там він заклеїв їй широким пластирем рота, зв'язав руки й ноги. Вона пручалася, та дарма. Посадивши у машину засліплених бійців, водій усівся за кермо і повіз усю трійцю в Кончу-Заспу.

«Лящ зовсім збожеволів. Примушує нас ловити якихось своїх блядей», — зачувши ці слова, вона відчула, як кров ударила їй у голову, і відтоді сиділа нерухомо.

Вона стала перед ним мовчазна. Стояла і дивилася просто в очі. Він теж мовчав.

— Ось ми і зустрілись, — нарешті сказав він.

— Негайно відвезіть мене додому.

— Добре, тебе відвезуть, але спершу я хочу з тобою поговорити.

— Мені нема про що з тобою, говорити.

— А мені є. Сідай, будь ласка.

Мовчазна і підтягнута, у своєму темно-синьому пальті із двома рядами срібних ґудзиків, опустилася у невеличкий фотель біля каміну. Він теж сів у крісло, якраз навпроти неї. Чоловікові здалося, що вона слухає, і він почав шукати ту єдину, необхідну фразу, з якої почати розмову. Він, власне, був не майстер до балачок. Проте, як здалося чоловікові, він знайшов ту фразу, і звучала вона приблизно так: «Я закохався у тебе і хочу, щоб ти була поруч зі мною. Мені вже тридцять три роки і я багато чого маю... Але мені потрібна родина. Проста нормальна родина, діти... Я втомився від самотності й порожнечі, що мене оточують. Благаю тебе, не полишай мене, вислухай і дай мені шанс». Проте тепер, коли вона стала перед ним, ті прості слова загубилися в його голові, і чоловіка лихоманило, як у гарячці.

— Повір, — почав він і зробив широку паузу, — я не хотів, щоб так вийшло...

— Як вийшло? — різко і голосно перепитала вона.

— Ну, так, як вийшло...

— А як вийшло?

Чоловік затнувся і почав покусувати нижню губу. Він відчував, що розмови не вийде. Знову повисла напружена мовчанка. Чоловік дивився на свої руки, жінка дивилася на чоловіка.

— Відвезіть мене додому, — знову стиха крізь зуби мовила вона.

Чоловік мовчав. Він уже згадав ті слова, які приготував заздалегідь, чекаючи на зустріч з нею: «Я люблю тебе і хочу, щоб ти була поруч зі мною». Але тепер вони видалися йому такими безглуздими, як діалоги з латиноамериканських телесеріалів типу «Красуня і чудовисько».

А й справді — «мовчазне чудовисько», а навпроти — тендітна красуня.

Опустивши очі додолу, він дивився на свої руки і відчував, що йому протистояла сила, об яку, мов тонкі шпички, ламалися усі його слова. Чоловік підвів очі і зустрівся з її поглядом, сповненим вогненної ненависті. О, з таким поглядом він часто зустрічався у своєму житті. Можливо, він не знав, що робити з поглядом, у якому сяяла любов, а от що робити з поглядом, у якому світилась ненависть, чоловік знав добре. Чоловік посміхнувся і розслабився.

— Ти звідси нікуди не поїдеш! — мовив він. — Тут я наказую, що кому робити. Зваж на це. Зараз нам принесуть вечерю, а потім я відведу тебе до твоєї спальні. Ти залишишся тут, бо мені так хочеться. І не дивися на мене, мов хижий звір, я тебе не боюся.

З тими словами чоловік узяв зі столика телефон і наказав подавати вечерю.

Через хвилину на срібному візку вкотили у камінний зал вечерю.

— Що будеш пити? — спитав чоловік у неї.

— Нічого, — спокійно відказала вона.

— Залиште горілки й сухого червоного вина, — наказав він прислузі. — Ти будеш пити червоне сухе вино, а я вип'ю горілки.

Коли він наливав вино і горілку в келихи, вона побачила, що у нього тремтять руки. І раптом зрозуміла, що цей чоловік слабкий. За усією цією впевненістю, гучним тоном, яким він віддавав накази, ховалися розгубленість і хаос, що царювали в його душі. Сила лише прикривала внутрішню непевність у собі й своїх діях. Від тих думок жінка теж посміхнулася. Тепер в очах у неї не було ненависті, в них сяяла зневага до чоловіка, котрий уявив себе її владарем.

— Ну, добре! — погодилася вона — І я вип'ю горілки. Наливай, «данєцкій»! Як хоч звати тебе?

— Сергій!

— Сєрьожа...

Чоловік наповнив два келишки і один подав їй.

— То за що будемо пити?

— За знайомство! — вона разом перехилила келишок. Випив і чоловік.

— Ну, що, ти хочеш мене? — запитала вона прямо, і очі в неї запалали дивним блиском. Чоловікові навіть здалося, що з неї спала машкара набундюченої злюки і тепер перед ним сидить нормальна людина, з якою можна було про щось поговорити.

Він би і хотів відповісти: «Ні, я тебе не хочу. Я хочу просто сидіти й розмовляти з тобою, дивитися у твої очі і, можливо, сказати тобі ті слова, які приготував, чекаючи на тебе». Але взяв сумнів, що вона його правильно зрозуміє. У голові, у грудях, у всьому єстві сиділо ідіотське переконання, що чоловік мусить бути справжнім чоловіком, а надто наодинці з жінкою. І чоловік учинив цілком по-чоловічому. Він сказав:

— Так, я хочу тебе.

І знову здалося, що десь у повітрі війнуло присмаком дешевих телесеріалів та глянцевих журналів.

Усе відбувалося зовсім не так, як він того хотів. Не було тихої розмови очі в очі, не було можливості, трохи розслабившись, відкрити їй своє серце. Знову, чорт забирай, вона поводилася так, як хотіла.

— Ну, то наливай ще по одній і ходімо до тебе нагору, — сказала жінка і потягнулася усім тілом. — У мене вже півроку не було чоловіка, а у тебе тут так затишно. Ти знаєш, я поводилася, як дурепа. Мені соромно і ні про що не хочеться тепер говорити. Вибач, коли можеш. Я, правда, хочу спати і мені потрібен сильний чоловік. Ти ж сильний?

Вони піднялися нагору. У велику спальню, де стояло розкішне ліжко, а на вікнах були теракотові портьєри.

— Я зараз, — і за мить зникла у ванній кімнаті.

З-за дверей почувся плюскіт води, а через декілька хвилин вона вийшла з ванної, прикрившись самим лише білим махровим рушником.

Далі почався сон.

Вона текла по чоловікові ручаями. Її вуста дотикалися до нього, мов прохолодні пелюстки орхідей, довгі пальці пестили і голубили, пурхали, мов метелики, зриваючи з чоловіка одіж. Вона притискалася до чоловіка усім тілом, а він напружувався, наливався потугою, і в грудях у нього народжувався вулкан.

Коли вони опускалися на ліжко, і чоловік захотів стати її володарем, вона вперлася руками у його груди і ніжно промовила:

— Зажди, мені хочеться зробити тобі приємно.

Сяючи зволоженими очима, хитнулася вона вбік, стекла, перебираючи вустами по грудях і животу вниз. Чоловік відчув жагучий дотик вологих жіночих вуст й в знемозі закрив очі, відкинувшись головою на ліжко. Вона робила неймовірне. Такого щастя і такої насолоди чоловік не звідував ніколи. Йому здалося, що цілі сонми янголів підхопили його на свої крила і несуть у високу далечінь. Їхні крильця б'ються і лоскочуть спину, потилицю, ноги, а поруч звучать хорали, і з грудей у чоловіка вирвалася солодка пісня.

Але та пісня нараз перетворилася на шалений крик. Мільйони, мільярди вогняних куль вдарили в голову, і чоловікові здалося, що в нього розірвався череп. Не тямлячи, що сталося, він за мить побачив дике обличчя не янгола, а демона із скривавленою пащею, який, вихаркнувши із себе кавалок живої плоті, що стікав кров'ю, крізь зуби хижо процідив:

— На, удавися своїм хуєм, тупий данєцкій дебіл!

І тоді він вдарив демона у обличчя. Він бив по тому обличчю ногами, руками, усім тілом. Бив до скону, аж поки той не затихнув на підлозі, заломивши руку за голову.

Усе те згадував чоловік, сидячи тепер один у порожній квартирі біля барної стійки.

Біль унизу живота, здавалося, трохи втамувався, перетворився на одну монотонну кантилену, не спалахував і не бився, накочуючи хвилею темряви.

Поволі чоловік опустив праву руку у кишеню пальта і витяг мобільний телефон, витягнув зубами антену, набрав великим пальцем соль-мі-соль-до-фа-дієз-ре-фа і підніс слухавку до вуха.

— Чілі, це я. Слухай, там у мене в спальні мертва жінка....

— Я знаю, Серьога, знаю... — почувся на тому боці знайомий голос начальника охорони.

— То що ви з нею зробили?

— Як завжди, Серьога. Ти ж не дав Ніяких вказівок... От ми подумали й зробили, як завжди. А що, щось не так?

Чоловік не відповів нічого, лише рурка мобільного телефону важко впала на підлогу.

Плескався, бився у вікно океан березневого передрання. Накочували і відринали хвилі. У прозорій воді відбивався убутний місяць, і зорі, розсипані жменями, жевріли, мов очі химерних риб та октопусів. Наче все перевернулося, встало з ніг на голову: океани вилилися в небо і тепер згори долинав їхній плюскіт. Будинки встали на роги телевізійних антен і цілились, як найвправніше повиколювати очі рибам та октопусам. Дерева, немов коралові рифи, гальмували рух усесвіту й одвічна космічна течія плуталася у їхньому чорному гіллі. Астероїди і метеорити з довгими хвостами уповільнювали рух, сонце наближалося до небокраю не так швидко, і ледь помітна світла смужка, яка вже тліла на сході, за останні хвилини не збільшилася і на горобиний крок. Час зупинився, і світ від того починав розтікатися і плавитися, не скріплений однині молекулярними структурами секунд і хвилин. Прозора вода березневого океану розмивала всесвіт і він, наче цукрова башта, танув, розливаючись довкіль каламутною рікою, у якій зникало все.

Усе перевернулося в голові у чоловіка. Весь світ став дибки, і тьмяна каламуть залила мозок.

Була в «барлозі» одна кімната, п'ять на п'ять метрів, вона ховалася у підпіллі гаража. У тій кімнаті з бетонними стінами, куди згори вели дванадцять бетонних сходинок, завжди стояв неприємний їдкий запах. У кутку стирчало відро з ганчір'ям, валялися декілька скатів від автомобільних шин. Підлога була геть усіяна недопалками, сірниками і обгортками від жувальних гумок. Стояли ще, здається, дві дерев'яні табуретки. Світло лилося крізь забрані у металеві грати чотири ліхтарики, що їх було прилаштовано на стінах під самою стелею. Головним предметом у всій кімнаті був величезний сріблястий бак, завдовжки метри на три і півтора заввишки. Бак стояв на цегляному постаменті, і до нього згори, вмонтована в стелю, спускалася шестидюймова труба з вентилем. Така сама труба виходила з самого низу баку і зникала у стіні. Згори на баку виднівся широкий люк із круглою металевою засувкою. До люка з підлоги піднімалися п'ять металевих сходинок з бильцями по одному боці, звареними з прутів стальної арматури. Вміщалося в бакові тонни дві з половиною, може трохи менше. Їдкий кислотний запах точився саме з нього.

У бакові зберігалася суміш соляної та азотної кислоти у співвідношенні три до одного, так звана «царська водка», відома своєю властивістю розчиняти навіть благородні метали.

Але не метали розчиняли в тій кислоті. В ній розчиняли людські тіла. Спершу мертва плоть, занурена у кислоту, вкривалася пухирями, чорніла і розбухала. З її поверхні злітали вгору мільйони дрібних бульбашок, ніби закипала довкола їдка жовто-зелена рідина. За дві хвилини «кипіння» припинялося, і плоть починала швидко біліти, відвалюватись від скелета волокнистими куснями. За перші хвилини хімічної реакції кислоту нагрівалася на півтора десятки градусів. Після того, як тканини людського тіла відділялися від скелету й опадали на дно драглистою масою, кислота поступово починала роз'їдати кістки. Хвилин десять-п'ятнадцять тривав цей процес, підтримуючи в бакові постійну температуру хімічної реакції. Кістки розм'якшувалися, ставали ніби гумовими, і кістяк осідав на дно, здувався. Провалювалися ребра, грудна клітка, як повітряна кулька опадав череп, і через деякий час на дні бака утворювався білий каламутний шар драглів, який ще недавно був людським тілом. Шар той танув, мов вранішній туман над рікою, пускав з себе протуберанці, від нього відривалися кавалки і плавали повільно баком, теж танули і розчинялися. Ще через десять хвилин не лишалося нічого, і так само трохи мутна жовто-зелена, кислота затихала і холонула.

Чоловік повільно провів рукою по розкуйовдженому волоссю. Йому здалося, що в голові оселилася бридка холодна черепаха, яка тільки-но очуняла від зимової сплячки, і тепер починала шкребтись і проситися на волю. Черепаха крутилася у мозку незграбним панцирником, чавлячи м'яке тіло сірої маси. Голова починала розпухати, а задні лапи черепахи шкребли вже десь у горлі.

Чоловік ще раз провів рукою по волоссю і щосили стиснув зуби. Різко відірвавшись від високого табурета, він стрімко перетнув усю кімнату і розчахнув дверцята могутнього полірованого буфету. Розкидаючи посуд, він заходився порпатися полицями. Чоловік вигріб усе з верхньої полиці, вигріб із середньої і, нарешті, на нижній полиці у неглибокій фарфоровій піалі, розписаній китайськими драконами, знайшов те, що шукав.

У піалі ще з самого Нового року лежали півтора десятка загорнутих у золотисту фольгу шоколадних цукерок. Швидко розгорнувши одну, чоловік закинув її у рота, розжував і проковтнув. Відтак розгорнув ще одну і теж заковтнув, а потім вигріб із піали всі золотаві кульки і поклав їх до кишені свого широкого пальта.

Черепаха в голові поволі подобрішала і рухи її стали дрібними та лоскотними. Чоловікові здалося, що тепер кістяні пальці черепахи зробилися трав'янистими і вже не шкрябали, а лоскотали. Панцир м'якшав, а черепаха крутилася в голові все швидше і швидше. Від того відчуття у чоловіка пробігли спиною мурашки, а в серці народжувався якийсь шал, який наростав щохвилини і враз ударив у голову. Черепаха із диким зойком, мов корок із пляшки, вилетіла геть і, вдарившись об стелю, впала на підлогу й ображено поповзла у темний кут. Чоловік вдоволено хекнув, і обличчям у нього майнула загадкова усмішка, а в очах затанцювали божевільні карлики.

Забувши про біль унизу живота, забувши про те, де він знаходиться і що сталося цієї ночі, забувши про все, чоловік знову побачив перед собою її. ВОНА була жива і тепер усміхалася чоловікові, кликала його до себе. Чоловік ступив до НЕЇ, але ВОНА відсахнулася і знову поманила його рукою. Чоловік усміхнувся і більше не зважувався підійти до НЕЇ ближче.

Він розплющив очі, відірвався від буфета і рушив у коридор, де біля вхідних дверей на стіні знаходився пристрій внутрішнього зв'язку.

— Білий «БМВ» до першого під'їзду...

Глава п'ята Золоті цукерки

5 год. 44 хв.

Василь сидів так само, поклавши голову на руки і спершись ліктями на стіл. «Ну, так, — заспокоював він себе. — Буде собі той молодик парити мозок, звітувати начальству... Ага, побіжить, і ще раз дожене, і розкаже, мовляв, такий-то, такий-то спав на посту. Нема в нього клопоту, як тільки встрявати у такі дрібниці!»

Дивно, але цей нехитрий прийом аутотренінгу допоміг, і власна провина вже не здавалася йому такою страшною.

«Пронесе», — подумав Василь, аж раптом знадвору почувся страшний котячий вереск.

Василь відірвав щоки від теплих долонь. Очі у нього були червоні, під ними залягли тіні, і всі риси загострилися. Котяра завив знову, довго і пронизливо, розриваючи вранішню тишу своїми фіоритурами. Могло здатися, що це, шаленіючи від болю, кричить немовля.

— Ти диви, яка голосиста, зараза! Треба піти нагнати, щоб не тривожив мешканців.

Василь підвівся з-за столу і рушив до виходу. Кіт продовжував вити. Верещав він так надсадно і болісно, ніби приходив його останній час, і умирав він від страшних тортур. Крик виривався з самої котячої утроби і линув у небо, піднімаючись до зірок, що вже поволі починали танути у вранішньому небі. Вибравшись на ґанок, Василь не помітив ніякого кота. Дивина та й годі!

— Де ж ти, заразо? — мовив він пошепки і роззирнувся навкруги. Кота не було. — Чорт забирай, що за хрінотінь!

Василь уже зібрався спуститися з ґанку, але якийсь рух за спиною, примусив його озирнутися назад і зойкнути від страху. Прямо на нього зі скляних дверей під'їзду вивалився отой молодик у кашеміровому пальті.

— А що, солдате, машини моєї ще не було? — запитав молодик у Василя, дихнувши йому в обличчя шоколадно-горілчаним паром.

— Та наче ні...

— Авжеж, авжеж, — не знімаючи з обличчя дурнуватої посмішки, промимрив чоловік і додав: — Ну що ж, доведеться почекати.

З тими словами молодик повернув назад до холу і всівся у крісло, що стояло у куточку відпочинку навпроти того, в якому заснув Василь.

Василь теж зайшов досередини і почав порпатися біля свого столу, прибираючи до шухляди сушки.

— Тебе як звати, солдате? — спитав молодик зі свого місця.

— Василем, — відповів слухняно охоронець, змахуючи зі столу крихти.

— Що ж ти, Василю, спиш на робочому місці, на бойовому посту, можна сказати?

Від тих слів Василь увесь закляк, а душа його провалилася у пряму кишку і тепер просилася на волю. Тим часом молодик продовжував:

— Ну ж бо, йди до мене, Васю, розмова є.

Василь слухняно підійшов до молодика і став поруч.

— Ти сідай, сідай, — сказав той, проводячи рукою по волоссю і забираючи руку в кишеню. Василь сів.

— Ну, як справи, Васю? — звернувся до нього молодик. — В Багдаде всьо спокойно?

— Та воно той... наче спокойно... — мигикнув Василь, не збагнувши про який спокій його питають.

— Ша, замовкни! — перервав його молодик раптово. — В мене до тебе є серйозне запитання... Тільки дуже серйозне, зрозумів?

— Та вже зрозумів, — Василеві в роті зробилося сухо-сухо.

— Скажи мені, Васю, токо серйозно скажи: «Наша служба і опасна, і трудна»? Тільки відповідай серйозно, зрозумів? Кажи: «і опасна, і трудна?»

Василь почув, що у тому запитанні криється якась каверза, але яка саме, визначити не міг. Від потер лоба і раптом із нахабством, якого від себе не чекав, мовив:

— Не розумію суті запитання!

Молодик заіржав.

— Лох! Боже, який ти, Васю, лох! Скажи, Васю, ти що тупий?

— Ну навіщо ж так? — образився Василь, але якось нерішуче.

— Ні, Васю, ти справжній лох! — не припиняючи свого ідіотського сміху, вихекував із себе молодик. — Я ж тебе вже питав якось. Згадуєш?

— Ну... — так нічого і не згадавши, ствердно кивнув головою Василь, ніби справді згадав.

— Що ти мені нукаєш? Коли згадав, то кажи, що саме ти маєш відповідати, коли я питаю: «Наша служба і опасна, і трудна?»

— Я цеє...

— Ти не цеє, Васю, ти мусиш мені відповідати: «і на пєрвий взгляд как будто не відна»... Зрозумів? Я тебе питаю, зрозумів? Ти ж мєнт, Васю, а це слова з мєнтовської пісні, яку ти, курва мама, мусиш знати напам'ять.

З цими словами молодик витяг із кишені декілька загорнених у золоту фольгу цукерок і сипонув їх перед Василем на стіл.

— Пригощайся!

— Та ні, я не їм солодкого...

— А ну, взяв цукерку і з'їв! — раптом дуже серйозно гримнув на нього молодик. — Ти, падло, спиш на робочому місці, коли я повертаюся додому. Ти — охоронець сраний!

— Прошу мене не ображати! — тихо, але рішуче мовив Василь.

— Ну, добре, добре... — заспокійливим тоном мовив молодик і відкинувся головою на м'яку спинку крісла. — Я тебе прошу, Васю... — заговорив він раптом утомлено і якось розтягуючи слова. — Візьми цукерку і з'їж. Мені хочеться тебе пригостити. От побачиш, ти таких цукерок не їв ніколи в своєму житті. То найкращі у світі цукерки... Знаєш, скільки одна така коштує? Сорок баксів штука! Це, як для мене, а так, можливо, і всі сто! Ти уявляєш, Василю, сто баксів одна цукерка!

— Та що вони, золоті? — з недовірою зиркаючи на розкидані столом золоті кульки, вичавив із себе Василь.

— Вони золоті, Васю, зо-ло-ті! Це щтучна голландська робота. Над кожною цукеркою працюють по декілька днів. Найкращі кондитери, хе-хе, роблять шоколад і начинку, найкращі дизайнери працюють над зовнішнім виглядом. То, Васю, найліпші у світі цукерки. Їх їдять тільки королі й мільйонери. У тебе діти є?

— Так точно, — відповів Василь. — Син та донька.

— Ну, так візьми дітям, хай покуштують.

— Дякую, дітям візьму, — з тими словами Василь загріб у долоню чотири цукерки, що лежали до нього найближче, лишивши на столі ще три.

— А тепер з'їж одну, — мало не з благанням у голосі попросив його молодик. Василь цикнув язиком і, зваживши на розпачливий той молодика, почав розгортати цукерку.

— Ти уявляєш, Васю, сто баксів! — не вгавав молодик, дивлячись, як Василь здирає з шоколаду золоту фольгу. — Потім же ж ти все життя будеш згадувати і онукам своїм розкажеш, як жрав цукерки по сто баксів за штуку. Ти ж героєм будеш. Як у селі своєму засраному розкажеш, то у всіх очі на лоба полізуть. Ти ж тепер городськой Васю, ти ж мусиш знати, як живуть у місті багаті люди. У тебе село є?

— Є, — Василь роздивлявся цукерку з усіх боків і не знаходив у ній нічого надзвичайного.

— Як твоє село зветься?

— Отарів, Козелецького району Чернігівської області.

— Як звучить! — закотивши очі й мляво сміючись, почав молодик проговорювати останні Василеві слова. — О-та-рів, ко-зе-лець-кого-го рай-о-ну... бляха-муха, який кайф! Ко-зе-лець-ко-го району!.. А картоплю на базар возиш?

— Вожу, — Василь обнюхав цукерку з усіх боків.

— То жри, падло, сто баксів штука!

На тих словах Василь запхав цукерку в рот і почав повільно жувати.

— Ну як? — із захопленням запитав молодик.

— Та цукерка, як цукерка, — відповідав Василь, ганяючи язиком в роті в'язкий шоколад.

Шоколад одразу забрався в усі дірки та дірочки Василевих зубів, і зуби неприємно так почали терпнути. Навіть як слід не посмакувавши цукеркою, Василь швидесенько її проковтнув, але лишився після того в роті неприємний присмак. Присмак був якийсь хімічний, і зуби від нього взялися оскомою, а дух неприємно забило. У грудях війнула прохолода, а горло ніби трохи заморозило.

— Дивні якісь цукерки. Гіркаві, — Василь скривився і проковтнув слину.

Неприємний присмак не зникав. Тепер Василеві здалося, що він проковтнув якусь пілюлю чи фотографічний закріплювач. І присмак цей ставав дедалі відразливішим.

— То в тому і є весь кайф! — посміхнувся молодик. — Саме за цю гіркоту люди платять такі гроші.

— Ти що, наркоту мені підсунув? — налякано підхопився з крісла Василь, але його тілом уже починала розливатися нечувана легкість, і голос зазвучав наче збоку.

Молодик зайшовся сміхом і знову відкинувся головою на спинку, заплющивши при тому очі.

— Во, блін, цукерки! — із жахом скрикнув Василь і гарячкувато почав метикувати, що ж тепер робити. Найліпше було б напитися води і всю оту гидоту швидко виблювати. Василь, навіть, хотів рушити до столу, на якому лишився стояти термос, але світ навколо нього поплив, і перед очима почали спалахувати різнобарвні квіти. Василеві зробилося так добре, як не було ніколи в житті. Це був якийсь сон наяву. Василеві здалося, що він став великим-превеликим і дуже легким. Настільки легким, що змахнувши руками, міг відірватися від землі й злетіти високо-високо.

— Ні хріна собі! — тільки й вимовив він.

— Піди-но, Васю, подивись, чи не стоїть біля під'їзду мій «бімер»? — знову розтягуючи слова проказав молодик.

— Ага, зараз, — відказав Василь і поплив холом до скляних дверей.

Велика біла машина вже стояла біля ганку із запаленими фарами, вся переливалася та мерехтіла, немов інопланетна літаюча тарілка.

— Та вже стоїть! — крикнув до молодика Василь і не впізнав свого голосу. Він линув звідкілясь іздалеку. Від нового почуття Василеві нестерпно захотілося зайтися сміхом, але він стримався, і тільки трохи осторонь почув легеньке «ги-ги».

— Оце я вляпався! — переходячи на справжній сміх, проказав Василь вголос і теж заіржав наче справжній кінь.

Молодик обережно піднявся з крісла і рушив до виходу. Проходячи повз Василя, він тільки сухо мовив:

— Ходімо зі мною.

Розвиднювалося швидко. Світло-сіра смуга на сході бубнявіла молоком і щомиті ставала світлішою. Під нею лежала чорна ковдра ночі, укриваючи ліси і далекі села за Дніпром. Але в небі ставало дедалі ясніше, і ранок ось-ось мав вступити у свої права, гасив у небі зорі й вибілював крейдою блідий місяць. А втім, у місті межи домів у підворіттях і вологих дворових закапелках було темно, і чорні круки ночі ще не поскладали своїх крил, не забилися попід дахи і стріхи, рятуючись від світу нового дня, що поставав над землею.

Щойно на ґанку з'явилися дві темні постаті, водій підземного гаража, який підігнав авто до під'їзду, вийшов з машини, обійшов її кругом і рушив постатям назустріч.

— Я можу бути вільним? — спитав він у чоловіка в довгому кашеміровому пальті, впізнавши саме у ньому власника розкішної машини.

— Ні, ти не можеш бути вільним! Ти можеш «бить свабодєн»! — потопаючи у раптовому реготі, відказав йому чоловік. — Йди, йди собі, відпочивай... Хоча пі, стій! Піди у хол і сядь там біля столу охоронця. Коли хто буде дзвонити, відповідай і кажи, що всі пішли на фронт, а краще посилай усіх на хуй. Зрозумів?

— Не зовсім, — розгублено промовив шофер.

— От тупорилий! — обурився молодик. — Я тобі кажу: йди у хол, заміни на декілька хвилин охоронця, у мене до нього є розмова. Як буде хто дзвонити, тоді покличеш. Коли все зробиш як слід, отримаєш сто баксів. — Молодик витяг із внутрішньої кишені пальта перев'язану гумкою пачку стодоларових купюр і помахав нею перед носом у шофера.

— Тепер зрозуміло, — сказав шофер, налякано переводячи погляд з охоронця на зелені гроші, потім на чоловіка і назад. Відтак мовчки піднявся на ґанок і зник за скляними дверима.

— А дайте мені сто баксів! — душачись сміхом, попросив у молодика Василь.

— Хуя тобі, а не сто баксів! У тебе, падло, кишеня повна цукерок по сто баксів штука.

— Та, то не цукерки, то наркота... Мені сто баксів краще...

— Все, тихо! Ша! «Не трєвож мне душу, скріпка...», — молодик спустився сходами. — Іди сюди! — покликав до себе Василя.

Василь підійшов. Молодик спитав у нього, вказуючи рукою на розкішний білий БМВ:

— Знаєш, що це таке?

— Та, кажись, машина...

— Тупий ти Васю, тупий! Ти лох, Василю, лох! Це не машина, ні! Це — моя дитина, мій звір. Уявляєш ти, мудаче, я спеціально їздив до Німеччини, аби подивитися, як її збирають. Уручну, падло, уручну, закручують кожен гвинтик, кожну гаєчку. Припасовують, притирають, дихають і труть особливою ганчіркою. Данке шон, філь глюк, ауф, айн, цвай, драй, гутен так, ауфідерзейн... — бидло німецьке! Уявляєш, Васю, я заходжу в цех, а там тільки одна моя машина, і навколо неї п'ять лохів німецьких крутяться. Кругом чистота, як у лікарні. Все сяє, все пахтить. Я підходжу до машини, а вони як загелготять... Тупорилі. Всі мені готові сраку лизати. Я по колесу ногою постукав, під капот заглянув, у салоні руль покрутив. «Заверніть» — кажу. Вони мені рахунок у чотириста тисяч марок виставили. Це майже у півтора рази більше, ніж треба. А мені похуй. Я сміюся з них. В пику їм ті гроші кинув: «Нате, подавіться». Бачиш, як блищить? Там є один майстер, один на всю Німеччину, який усе своє життя поклав на те, щоб стати найкращим у своїй справі. Він полірує поверхню. Вісім годин на добу, п'ять разів на тиждень упродовж тридцяти років він тільки те й робить, що полірує поверхні чужих авто. Обмацує руками, вилизує язиком, шукаючи огріхи. Ідіоти! Поци темні! Ти тільки уяви собі: все життя обмацувати поверхні чужих автомобілів! Щоб колись одного прекрасного дня прийшов я — простий хлопець з Донецька і сказав їм усім: «Заверніть!» І ти би бачив їхні обличчя, коли я дістав зі свого кейса готівкою сорок пачок по десять тисяч дойчемарок у кожній і кинув перед ними на стіл. Вони там мало не попадали. А тепер іди сюди, — молодик обійшов машину ззаду і покликав до себе Василя. — Бачиш! — ткнув він пальцем у червоно-сині смуги на багажнику поруч з якими було виведено літеру «М» та цифру «5». — Знаєш, що це означає? — Василь знизав плечима і витягнув дугою губи. — Так слухай сюди, Васю, «М5» означає — супер! Ні, не просто супер, а супер-супер! «М5» — це супер, супер, супер! Отам, під тим капотом, — шестициліндровий двигун від спортивного авто. Триста п'ятдесят коняк, Васю! Ти уявляєш, триста п'ятдесят! П'ять з половиною секунд, і ти мчиш сто кілометрів на годину! П'ять з половиною секунд! Тепер дивись сюди, — молодик розчахнув двері салону, в якому відразу запалилося м'яке світло. — Сім биків, сука! Сім андалузьких биків пішло на те, щоб оздобити ці сидіння шкірою, щоб я, падло, своєю сракою терся по їхніх спинах. Передня панель ручної роботи зроблена з цільного шматка доісторичної секвої, яку знайшли у Західній Америці. Все оздоблення салону теж з тієї секвої. Тепер дивись туди, під панель, бачиш? — молодик ткнув рукою під панель. — Над цим ящиком найкращі уми Європи працювали двадцять років. То — комп'ютер. Його розроблено на базі бортових комп'ютерів, що встановлюються на космічних кораблях. На космічних, Васю, ти уявляєш?! Тут, у цій машині, все найкраще! Це — вершина цивілізації. Нічого кращого людина досі не створила. Ти розумієш, Васю?! Розумієш, я тебе питаю???!!! Відповідай, падло! Відповідай, не стій, як бовдур!

Василь, як був, знизав плечима. Йому нестерпно хотілося сміятися, на обличчі грала блаженна усмішка, а перед очима розпливалися різнокольорові смуги. Голос молодика линув здалеку, і не всі слова досягали Василевої свідомості.

Вигляд охоронця, а найбільше його тупе мовчання, вивели молодика з себе і він, підскочивши, ухопив його за петельки.

— Я тобі зараз, суко, всі зуби повибиваю! Лох! Ментяра, падло! Ненавиджу тебе, бидло! Ти — мовчазне покірне бидло! Кажи: Я — бидло! Я — бидло!

Молодик трусив Василя щосили, і ґудзики з його сорочки розліталися навсібіч. Молодик був майже на голову вищий за Василя, і сірий костюм охоронця губився під навалою ширококрилого кашемірового пальта. Врешті-решт, молодик декілька разів тицьнув Василеві кулаком у щелепу, а потім розвернув до себе спиною і дав стусана ногою в зад. Немов мішок, набитий соломою, покотився по тротуару Василь, змахнувши лишень у повітрі руками, і затих, зарившись обличчям в асфальт біля самого ґанку.

За тим усім із глибини холу спостерігав шофер. Він бачив, як упав Василь, бачив, як молодик сів у машину, і білий БМВ, ревонувши двигуном, розвернувся на дорозі через подвійну смугу і рушив у напрямку Хрещатика.

Шофер вийшов на ґанок і зрозумів, що його брутально підманули. Сто баксів, обіцяні за службу, звіялися в білому БМВ. Натомість біля ґанку на мокрому асфальті нерухомо лежало тіло охоронця.

— Гей-но, друже, підіймайся, — гукнув до тіла, розпластаного на асфальті.

Глава шоста Коли говорить звір

5 год. 53 хв.

Розкішний білий «БМВ» повільно викотився на Хрещатик. Постовий міліціонер, що сидів у своїй буді на перехресті бульвару Шевченка і Бессарабської площі, здивовано дивився на блискучу машину, яка повагом сунула розділовою смугою. Він навіть захотів вийти з буди і перевірити у водія документи, але ніч без сну — то важко, і тепер постовому було ліньки. Швидше би закінчилася зміна.

«БМВ» проминув Бессарабську площу і рушив яскраво освітленим о цій порі Хрещатиком у напрямку Європейської площі. Жодної машини, ані душі довкіль. Тільки блимали жовтими очима байдужі до всього світлофори. Здавалося, все місто у цей недільний ранок солодко спить і бачить чудернацькі вранішні сни, коли ява змішується з вигадкою і родяться в сонній уяві химерні видіння, подібні до нашої невигаданої історії.

Чоловік за кермом білого авто кинув руки на коліна і тихо тиснув ногою на педаль газу. Йому було зручно і тепло у м'якому шкіряному кріслі. Біль, здавалося, остаточно відступив і тепер чоловік, дивлячись уперед, тільки посміхався.

Він згадував своє дитинство. Згадував мати, як вона, коли він був ще зовсім малим п'ятирічним хлопцем, якогось вечора привела до їхньої однокімнатної «хрущовки» п'яного чоловіка, якого представила як його «нового татка», бо «старий татко» відбував п'ятнадцятирічний термін ув'язнення за убивство товариша по чарці. А той «новий татко» дав малому Сергійку шоколадку «Гвардійська» з червоною зіркою на обкладинці. А вночі, коли він буцім вже спав, почав «душити» маму так, що вона билася, зойкала і стогнала під його важким тілом. Тоді малий схопився з ліжка, ухопив дитячу пластикову хокейну ключку, що стояла поруч, і почав гамселити «нового татка» по спині... «Відпусти маму, відпусти маму!» Ну хіба ж знати дитині, що отак страшно дорослі люди уночі займаються коханням? А ще пам'ятав, як його у вісім років віддали до інтернату, бо мама, так і не побравшись з «новим татком», якого замели на п'ять років за крадіжку, тяжко працювала на цементному заводі, і як старші хлопці «прописали» його на навчання так, що поламане ліве вухо й досі відстовбурчується йому від черепа. Це вже коли він був дорослішим, він таки одному з тих хлопців провалив голову цеглиною, але то вже було після «першої ходки у колонію», у яку загримів за звичайний «гоп-стоп» у парку, коли вони з групою таких самих п'ятнадцятирічних підлітків зривали хутряні шапки з перехожих, а потім вирішили «потрясти» одного жевжика. Дарма, що жевжик ходив на підпільну секцію карате і вирубив двох з трьох його компаньйонів за дві секунди, а його самого поклав на землю мордою у багнюку, тоді як четвертий просто утік. Після колонії була радянська армія і будівництво БАМу (будівельний батальйон у Амурському краї). Потім п'ять років цілковитих поневірянь, робота на будівництві, СТО, ще одна відсидка — два роки за п'яну драку з важкими наслідками для постраждалого... аж до того моменту, поки не почалися благословенні часи так званої «Перебудови», і він не встряв у справжню велику справу.

Пам'ятаєте землетрус у грудні 1988 року в Спітаку в Арменії — 25 тисяч загинуло, майже півмільйона без даху? Уся країна допомагала, та що там країна — увесь світ! Так от йому з хлопцями так якось дуже вдало вийшло «розвантажити» два літака з гуманітарною допомогою з Європи, саме у Донецькому аеропорту. Вибрати звідти харч — консерви, сухе молоко, ліки, а ще палатки, теплі ковдри та безліч різного західноєвропейського краму, а у Спітак під виглядом гуманітарної допомоги з Заходу відправити клумаки із уживаним одягом, який позбирали у всій Донецькій та Луганській областях. То був перший капітал. А потім поїхало-закрутилося! Перший мільйон баксів готівкою він тримав у руках навесні 1992 року, коли разом із друзями відправив з Одеси до Італії пароплав, набитий кольоровими металами. До речі, пароплав теж був вже проданий на металобрухт. Розпилювали на метал і продавали на Захід усе — заводи, обладнання шахт, бойову техніку. За два роки фірма «СхідМеталТраст», де він значився засновником, офіційно отримала прибуток в еквіваленті 20 тисяч доларів. Насправді ж доходи були в сотні разів більшими. За ці гроші будувалися торгівельні центри, нічні клуби, будинки, бензоколонки, безжально винищувалися конкуренти... він вже й ліку не мав, скільки їх було закопано під тими териконами, про які славний трубадур донецького краю Іосіф Кобзон співав «І в забой отправился парень молодой...»

А потім донецького краю стало замало, бо після вбивства Батия у 1996 році почався величезний переділ і знову знялася така стрілянина, що у ментів паперу не вистачало складати акти про вбивства.

І от на початку минулого року чоловік придбав у Кончі-Заспі розкішний особняк у староанглійському стилі й квартиру в Києві і затіяв будівництво грандіозного ділового центру на площі Льва Толстого, де було б усе — і офіси, і банки, і шикарний ресторан з терасою на останньому поверсі. І, здавалося, не було краю його звеличенню, владі і статкам! Але долі судилося вчинити інакше...

Поволі авто викотилося на майдан Незалежності.

Чоловік повів очима ліворуч, повів праворуч — ані душі. В сірій вранішній імлі, яку ще прорізало золотаве світло нічних ліхтарів, не було жодного руху.

— Еге, та ти мертвий, Києве?! — закричав чоловік і натиснув на якусь кнопку.

У нього над головою відкрився люк, і прохолодне ясне повітря війнуло в салон. Випроставши вгору руки, чоловік ухопився за краєчок даху, підтягнувся і висунув у люк голову. «Розумне» авто котило на автопілоті зі швидкістю не більшою, ніж хода звичайної людини.

Київ спав, і йому снилися чудернацькі кумедні сни. Півторатисячолітньому місту снилося, як пласкими грудьми Хрещатика повзе біла коробочка, а в ній сидить невелике жабенятко у кашеміровому пальті, й кричить щось, і вимахує руками. Від того видовища Києву ставало смішно, і він посміхався уві сні, ворушачи кошлатими бровами. Київ спав на усіх своїх семи пагорбах і лагідна, пухка земля, мов піч, гріла його знизу, а згори старече тіло вкривала тепла ковдра весняного неба.

— Києве!!! — кричав чоловік, звертаючись до башти із мертвим табло електронного годинника на будинку профспілок, до готелю «Москва» і до арки Воз'єднання, що блищала попереду. — Я тебе зробив, Києве!!! Я трахнув тебе! Ти чуєш, Києве?! Твій мурашник дохлий, Києве! Я — твій господар, чуєш?!

Чоловікові хотілося ухопити столицю за петельки, трясти його, бити по обличчю, давати копняків під зад, як те зробив з Василем, але натомість чоловік лише хапав руками повітря, а Київ спав, байдужий до всіх його бажань і волань.

— Києве, я тебе ненавиджу! Хуй з тобою! На, удавися!

З тими словами він вийняв з кишені целофановий пакетик і жбурнув ним у бік центрального міського Майдану, а потім, знову завалившись на сидіння, випорпав з кишені декілька шоколадних цукерок і запхав їх до рота. Обличчям в нього котилися сльози.

Від тієї самої миті, як у нього перед очима з'явилася ВОНА, чоловікові смертельно хотілося сказати лише: «Це — сон! Нічого не було! Ти є жива і чекаєш на мене у Конча-Заспі! Пробач. Я хотів сказати, що я люблю тебе, що я не можу без тебе. Весь світ для мене — це тільки ти! Але я не знав досі таких слів. Я не міг проректи їх, хоча вони і стояли у мене в горлі. То були б не мої слова. Виходило б так, що я зрікався самого себе, а цього я зробити не міг. Я знав, що світом править сила і ненависть...»

— Світом владарює любов і мудрість, — казала ВОНА. — То тобі так здавалося, що світом править сила і ненависть, насправді це не так. Любов сильніша за ненависть, а мудрість сильніша за силу.

— Але я не знав того, не знав! — промовляв чоловік до НЕЇ. — Ти мусила відкрити мені очі!

— Я і прийшла у світ для того, щоб відкрити тобі очі. Тепер ти все знаєш. Усе на цьому світі робиться від любові, й усі ми виконуємо божественний задум. Рівний зустрічається з рівним, і зоря зустрічається із зорею, аби спалахнути вмріть І зникнути у Просторі Всесвіту.

— І ти прийшла, щоб розказати мені про це, щоб відкрити мені очі?!

— Так, я прийшла провести тебе через вогонь випробувань, і моя смерть була вже написана на небесах. Той, хто мене послав, хотів, щоб через мою смерть до тебе прийшло прозріння.

— А далі, що далі?

— Тобі вирішувати.

— Я хочу бути з тобою! Простягни до мене руки!!! Простягни!!! — кричав до неї чоловік, але ВОНА не простягла до нього рук, як він не благав, а просто дивилася на нього своїми усміхненими очима, і чоловік упізнав у тих очах свою власну посмішку. Ту, яку він так любив. Але в її усмішці не було ненависті. В її очах, в її усмішці світилася любов. І від того бився і здригався в чоловікові скажений звір, він не хотів, щоб чоловік повірив у те, що любов сильніша за ненависть, він не хотів утрачати це тіло, в якому міг вершити свої темні справи на цій землі. Звір волав і бився, і здригалося тіло, і ревло у нападі ненависті до усього світу й до самого себе. Смертельно поранений стрілою любові звір умирав у страшних муках і, передчуваючи власну смерть, хотів наробити на цій землі якомога більше зла.

Авто викотило на Європейську площу, і йому назустріч ступила людина у формі, вимахнувши в повітрі чорно-білою паличкою, що світилася зсередини. Натиснувши щосили на педаль газу, чоловік спрямував сяйнистий капот машини прямісінько на сяйво палички. Почувся глухий удар, і паличка відлетіла кудись убік. Машина, ревнувши двигуном, обминула клумбу в центрі площі і покотилася униз Володимирським узвозом.

5 год. 52 хв.

— Гей, друже, піднімайся. Ну ж бо, піднімайся швидше, чого розлігся? Давай, давай, вставай!

Голос лунав далеко-далеко. Василеві здалося, що це був голос з неба. Він огортав, пестив, і Василеві марилося, що тіло його пливе лагідними повітряними хвилями глибокого неба, пірнаючи в них і знову виринаючи межи пухких, мережаних хмар. Василь махав руками й ногами, немов птах, і летів, летів, летів..

Так би летіти без кінця і краю, летіти і марити волею та простором, що йому відкрився, але Василь розплющив очі, і зникли хмари, зникли простори, а те, що постало натомість, ламалося і кришилося на тисячі кавалків, мерехтіло і здригалося, сяючи променистими спалахами та різнобарвним калейдоскопом карнавальної віхоли.

Тут кружляли і червоний термос, і білий БМВ, і хмари. Раптом виринула і пронеслася повз Василя голова його безпосереднього начальника — підполковника Дерев'янка Миколи Васильовича. Голова кричала щось химерне: «Житло загальною площею сімдесят два метри... Ремонт власним коштом... Син у військовому коледжі... Продали батьківщину, суки... Сто п'ятдесят гривень зарплати... Я вам влаштую вирваниє годи! Нагородити орденом Богдана Хмельницького!» Тут-таки за головою з туману вискочили два голі херувими і почепили Василеві на груди орден. Вручили також бойову шашку, папаху і підвели гарячого гнідого рисака. На коні була бойова збруя. «Це вам від Президента України подарунок», — мовили херувими і, кинувши Василеві візитну картку, зі сміхом знову зникли в тумані. На картці було написано: «Леонід Данилович Кучма — Президент України». Десь далеко заспівала хорова капела «Думка» і невидимий соліст почав виводити басом: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю...» В ту саму мить Василь почув, як дуже здалеку, з-під неба до нього знову залунав голос: «Гей, друже, піднімайся! Вставай!»

Василь зробив над собою страшне зусилля і спробував зосередитися на тому голосі. Напруженням волі він зупинив строкатий потік галюцинацій перед очима і труснув головою. Нараз перед ним виринуло сіре тло асфальту з цятками дрібного піску та сірником неподалік. Сірник з чорною спаленою головкою видався Василеві велетенським поліном, яке ось-ось мало врізати йому по чолі. Василь стулив повіки і налякано зачаївся, чекаючи на удар. Але цього не сталося. Натомість перед очами знову вигулькнув орловський рисак, і Василь побачив себе, вбраного у польовий однострій комбрига часів громадянської війни, що стояв перед натовпом вояків.

Якась молода, потужна сила народжувалася у грудях, рвучи усі загати та греблі, і, як березнева повінь, просилася на волю. Ця потуга підхопила Василя на руки і понесла.

— Ану, відваліть усі! — широко замахнувшись рукою, Василь перевернувся на спину і всівся на асфальті. Прямо перед собою він бачив велетенське людське море, що колихалося і гуло. Похитуючись, він звівся на ноги.

— Товариші червоноармійці! — звернувся Василь до моря голів. — Настав час брати владу у свої руки! Давно вже протела... лера... про-ле-та-рі-ат... — на цьому слові Василь зайшовся реготом. Настільки комічним йому здалося, що він — комбриг не може нормально вимовити слово «пролетаріат».

— Ей, друже, що з тобою? Ти як? — спробував пробитися до нього шофер з гаражу.

— Та пішов ти!

Раптом Василь зробився дуже серйозним і, співаючи «Ви-шлі ми все із народа, дєті сємьї трудавой», рушив строєвим кроком до під'їзду. На ґанку розвернувся до натовпу, ще раз гукнув: «Товариші», а відтак знову зареготав.

Так само регочучи, він штовхнув задом скляні двері і завалився у хол. Зіниці його розплилися у дві великі калюжі, і в них мерехтіла порожнеча.

Знадвору, крізь скляні широкі двері, за Василем спостерігав шофер. «Та він же вусмерть обкурений», — майнуло йому в голові.

Тим часом Василь підійшов до столу, біля якого на тумбочці був установлений пристрій зв'язку з усіма квартирами, і обома руками навалився на його клавіатуру.

— Ану, падли, жиди та підараси підйом! — щосили заволав у селектор Василь. — Виходь по одному! Пиздець вам усім прийшов! Ти чуєш, пане Йохансоне? — Василь звертався безпосередньо до надзвичайного і повноважного посла Швеції, який разом із дружиною і дочкою жив на п'ятому поверсі у чотирикімнатній квартирі. — Чуєш, йоханий бабай? Виходь на розстріл! Пиздець усім буржуям та жидо-масонам прийшов! І ти виходь, королево бензоколонки, і діаманти та золото усе своє захопи із собою, бо все одно реквізуємо! І ти, віслюче з сьомого поверху, теж виходь, піднімай свою товсту жидівську гепу, будемо твого спанієля засраного на багатті смажити, а тебе самого розкуркулимо так, що мама рідна не впізнає... Підйом, тварі! Виходь із своїх барлогів, шикуйсь на розстріл! Танки в місті. На дахах позасідали снайпери, артилерія на підході, десант у повітрі. Всім вам хана! — щосили волав у мікрофон Василь, і очі його наливалися кров'ю.

Страшним був Василь у цю хвилину, коли у ньому говорив звір ненависті. Кров зійшла з його обличчя, і воно зробилося спершу блідим, а потім оливним.

Шофер з ґанку побачив, як у будинку засвітилися вікна, почув, як відчинилися балконні двері, і верескливий жіночий голос з акцентом репетував у березневе передрання:

— Я казала тобі, казала, що не треба було повертатися у цю йобану ксенофобську Україну. Тепер усе! Погром! У державі заколот, дзвони у Тель-Авів, дзвони у посольство, роби щось, роби, рятуй сім'ю!

Голос замовк, але відразу за ним згори почулося якесь іноземне гелготіння. Від гріха подалі попід стіну подріботів геть шофер, навіть не озираючись назад. Це був кінець.

Коли через три хвилини до ґанку підкотив міліцейський джип, і кремезні хлопці з «Беркута» у бронежилетах з автоматами в руках заскочили до під'їзду, то побачили таку картину: посеред холу, встановивши на чорну сумку червоний термос, лежав чоловік у сірому костюмі і строчив з термоса, мов з кулемета.

— Та-та-та-та-та, — кричав чоловік. — усі вбиті! Хай подохнуть усі суки, буржуйські і бандитські, підараси та жиди усіх часів та народів ! Нас не візьмеш голими руками! Всіх підорів у зашморг, а жидів та буржуїв на палю!!! Та-та-та-та-та...

Коли вар'ята скрутили і повели до авто, він упав одному беркутівцю на груди, заридав тяжко і, викрикнувши «Я ж свій! Свій!», затягнув:

З тією піснею його запхнули до джипа і повезли геть. У машині божевільний «сокіл» на якусь мить заснув, а потім почав огидно блювати рибою та шоколадом.

Так безславно закінчив свою службу у лавах охоронців правопорядку старший лейтенант міліції, воїн-афганець Кащенко Василь Миколайович, уродженець села Отарів Козелецького району Чернігівської області, батько двох дітей, громадянин держави Україна. І років йому на той час було тридцять вісім...

Глава сьома Владімірскій централ

6 год. 01 хв.

О цій ранній порі Дніпро стояв укритий тонкою ковдрою легкого туману. Туман стелився над водою, рівно від берега до берега, і кремезні осокори Труханового острова стовбичили на тому боці, ясні й бадьорі. Між ними ще блукали сутінки. Але вранішні пташки заводили проміж голих гілок свої теревені, віщуючи теплий і сонячний день. Дніпровські схили, вкриті хащами парків, потроху наповнювалися весняним передзвоном, і стрімкі ручаї пташиного цвіркоту стікали униз до набережної, лилися межи вогких стовбурів дерев, що продирали очі після довгого зимового сну.

— Чуєте, — співала моторна синичка, — як бушує сік у клені? Цівінь-цівінь, — дзвенить у гілках.

— То крапельки роси вітами скачуть, — невдоволено бурчала горлиця, яка недолюблювала гомінку синицю. — А твій чоловік, синицю, прогульник!

— Цівінь, цівінь? — обурювалася синиця. — Що ви кажете, тітонько горлице? Ця-ця-ця!

— Прогуль-ник, прогуль-ник, прогуль-ник... — дошкуляла горлиця синиці.

— Аха-ха-ха-ха, завелися, завелися!!! — сміялася з них стрекотуха сорока, стрибаючи вітами. — Дурні, подивіться краще, як я навчилася за зиму танцювати «ча-ча-ча»!

І тут сорока ушкварила так, що весь пташиний світ заливався гомоном. Усі знали, що сорока закохана у того сизого грака, який восени із зграєю подався у вирій. Сорока на нього чекала і саме для нього готувала свій жагучий танець.

— Буде кохання, буде-де-де-де-де-де... — застрекотів неподалік дятел, довбаючи кору на старезному дубі. З-під кори він виколупав змарнілу за зиму муху й миттю проковтнув. — А я кажу вам, буде-де-де-де-де — застрекотів знову, хоча йому ніхто й не заперечував.

— Ну, завів, цвірінь-цвірінь! — загомоніли в зграї горобці, піднялися сірою хмаринкою й полетіли у бік Контрактової площі, де старі черниці з Фролівського монастиря щоранку підгодовували птахів різаним хлібом.

За ними було ув'язалася синиця, яка у скрутні часи теж літала з горобцями, але тепер уже не зима. Можна і у парках поживу знайти. Синиця повернулася у хащу і всілася на старій тополі.

Не встигла вона ще скласти крила, як до її маленьких вушок, прикритих білим пір'ячком, донісся гуркіт. Швидке авто, блискавкою майнувши Поштовою площею, злетіло на високий пагорб біля Річкового вокзалу і завмерло там, ніби у чеканні. Авто відбивалося у її маленькому чорному оці.

Чоловік зупинив авто навпроти Річкового вокзалу і потягнувся рукою униз. Машина вибухнула океаном звуку. Зачулося ритмічне «ум-ца, ум-ца, ум-ца» американського техно. Але чоловік поморщив носа і знову тицьнув пальцем у якусь кнопку. Щось зашурхотіло усередині магнітофону, і з невидимих динаміків, вмонтованих в двері і стелю машини, полилися перші акорди романтичної балади, яка згодом стане безсмертним хітом тих буремних часів кінця 1990-х.

Здалеку зачулося завивання сирен і міліцейська «шістка» вилетіла на Поштову площу.

Чоловік посміхнувся і щосили натиснув на педаль газу. Ревнув двигун, завищала гума, з-під колес шугнув чорний дим. Міліцейська «шістка» лишилася далеко позаду. Хоч і неслася вона на всіх парах, але жодна машина у світі не могла зрівнятися потужністю з цим білявим німецьким красенем з червоно-синіми смужками на решітках радіатора та кришці багажника. Хоч як не ревів зовні двигун і вищали колеса, в салоні було тихо та затишно, і ніщо не заважало чоловікові насолоджуватися божественними акордами найулюбленішої його пісні:

От промайнув над нею проліт вузького пішохідного мосту. І вдалині замайоріла дуга мосту метро. Кволою гусінню повзла по ньому смужка першого вранішнього потяга. Але відстань та була відносною. Авто, що неслося із швидкістю двісті кілометрів на годину, подолало її за лічені секунди.

Саме за мостом метро, у невеликому двоповерховому будинку, пофарбованому у блакитний колір, розташувалася база бійців спецпідрозділу охорони «Титан». Хвилину тому по рації їм передали даїшники, що на Європейській площі білий «БМВ» з номером «СЄРИЙ» збив постового і тепер мчить Набережним шосе у південному напрямку. Через півхвилини чергові бійці у повній амуніції двома джипами виїхали на операцію «Перехват». Буквально за декілька метрів перед тупими мордами їхніх «Тойот» білий «БМВ» майнув набережною і понісся геть. Джипи теж заревли двигунами і кинулися навздогін. Хлопці передавали по рації, щоб біля мосту Патону ставили заслін.

Бригада біля мосту Патона зреагувала миттєво і тільки-но збиралася розтягти проїжджою частиною колючу стрічку, як повз них на шаленій швидкості пронеслася машина злочинця. На хвості у неї за добрий кілометр висіли два «титанівські» джипи. «Шістка» загубилася зовсім. Постові пропустили джипи, і необхідність розстеляти колючу стрічку відпала. Тепер у декілька рацій вони сповіщали південні, західні і східні пости про те, щоб ті лаштували загати на всіх виїздах з міста і брали до рук зброю.

Відкинувшись навзнак у м'якому, глибокому кріслі й поклавши руки на кермо, чоловік увесь злився з музикою. Раптом йому здалося, що він у авто не сам. Він повернув голову і побачив її. ВОНА сиділа поруч і усміхалася.

— Куди ми їдемо? — запитала стиха.

— Уперед, — сказав він і теж усміхнувся.

Можливо, вперше за все своє життя чоловік почувався абсолютно щасливим. Ніколи він не сидів у машині поруч із коханою людиною і навіть уявити не міг, яке то щастя — мчати на повній швидкості і мовчати, дихаючи у такт з тим, кого любиш понад життя. Від того почуття, що повністю заполонило його, він тихо усміхався.

— Ти не ображаєшся на мене? — запитав тихо.

— Ні. Коли б образилася, то мене б тут не було.

— Пробач мені. Я кохаю тебе...

— Я тебе пробачила вже давно... Ти — такий, який ти є, і я — така, яка я є... І ми не можемо бути однаковими... Ми — такі...

Вони знову замовкли і сиділи тихо усміхаючись, зрідка дивлячись один на одного.

— Хочеш, зараз злетимо? — запитав її чоловік.

— Хочу.

Вирвавшись на пряму трасу, білий «БМВ», здалося, відчув волю і полетів уперед ще швидше. Двісті, двісті двадцять, двісті сорок... плавно повзла вперед стрілка спідометра. Сягнувши позначки у двісті п'ятдесят Болометрів на годину стрілка завмерла, а на пульті комп'ютера запалала червона цятка, пронизливо завищала.

— Що сталося? — запитала ВОНА, дивлячись, як чоловік здивовано покосився на червоний ліхтарик.

— Здається, увімкнулося штучне обмеження швидкості.

— То що, не злетимо?

— Боюся, що ні.

— Ну добре, я тобі зараз допоможу.

— Як?

— Дуже просто. Заплющ очі.

Чоловік слухняно виконав наказ.

— Тепер, не приймаючи ногу з газу, відпускай кермо. Відпустив?

— Відпустив.

— Затамуй подих. А тепер тримай мене за руку і уяви, що ми разом біжимо зеленими луками.. Ми одні на всій Землі. І нема людей, щасливіших од нас.

— Щасливіших од нас...

Епілог

Тієї ночі старій Феодорі, яка торгувала у переході на майдані Незалежності цигарками, наснився дивний сон. Бачила вона якусь білу машину, що летіла понад Дніпром. У машині сиділи двоє — чоловік і жінка. Облич їхніх Феодора не розгледіла. Машина летіла так стрімко, що Феодора не встигла й оком змигнути, як та врізалася у якусь споруду, біля якої метушилися міліціянти, перекинулася декілька разів у повітрі і, пролетівши над глибоким кюветом, впала на широку зелену луку, враз вибухнувши великим вогняним стовпом. Із того полум'я випурхнули дві— пташки. Здається, то були жайвори. Вони заспівали. Пісня лилася широко та дзвінко, і Феодорі здалося, що вона знову молода і закохана.

Стара прокинулася і побачила над собою вибілену крейдою стелю. У відкриту кватирку долинав щебет птахів, і антикварні ходики з двома металевими шишками-гирками показували чверть на сьому ранку. «Полум'я — аналізувала вона побачене уві сні, — то прикрість і можливість якоїсь травми. Птахи — то зцілення і позбавлення від якихось страхів і печалі».

Стара крекнула, піднялася з ліжка і бухнулася навколішки перед іконами Спаса, Божої Матері та Миколи Чудотворця, що висіли на покуті.

Молилася Феодора довго і самозречено. Прочитала тричі «Отче наш», «Богородицю», «Вірую» і ще багато молитов «власного виробництва», поминаючи усіх родичів і весь люд православний, щоб дарував живим спасіння і упокоїв душі мертвих. Пом'янула навіть тих, хто розбився в машині. Хоч і не знала, як їх звуть, але Господь розбереться. Добра молитва — велика заступниця перед Богом.

Після молитви на душі Феодори зробилося тепло і затишно. Вона піднялася з колін майже в той час, коли облуплена зозуля в ходиках прокувала сім разів.

— Боже, — сплеснула руками Феодора — вже сьома ранку!

О цій порі вона зазвичай уже крутилася зі своїм ящичком із сигаретами на сходах, що вели на Майдан. Робочий люд сунув на роботу і торгівля йшла жваво. Але сьогодні була неділя, і Феодора сплеснула руками більше для самозаспокоєння. У неділю вона з'являлася на «точці» на годину, а то й на півтори пізніше.

Стара вмилася, вставила у рота штучні щелепи, розчесала перед старим трюмо сиві пасма і посунула на кухню варити гречку. Поснідавши, Феодора тепло вдяглася, взяла полотняну торбегу з сигаретами, розкладний стільчик і вийшла з квартири.

Надворі стояв один з перших, по-справжньому теплих весняних днів. У неглибоких калюжах, що лишилися з позавчорашнього дощу, купалися горобці. Коти, розлігшись на каналізаційних люках, мружили зелені очі. В повітрі пахло теплою землею і терпким ароматом вогких дерев.

Феодора вийшла з під'їзду, привіталася із двірничкою і хотіла вже рушати до метро, як у голові майнуло: «А непогано було би посидіти трохи на лаві та подихати свіжим повітрям». Якась приємна млость навалилася на неї. Ніде нічого не боліло, серце билося рівно, голова була ясна, і дихалося легко й невимушено.

Примостившись на лаві біля під'їзду, вона поклала поруч торбегу і, примруживши на сонці очі, підставила під його промені зморшкувате обличчя. Сонце пробивалося крізь голе гілля кленів і було таке лагідне, що його хотілося поцілувати. Феодора усміхалася, і дрібні зморшки рясно збиралися круг її очей.

З під'їзду вийшло двоє молодих хлопців у китайських пуховиках і в'язаних шапочках. Усілися на лаві навпроти. Один з них закурив. Професійним оком Феодора глянула на пачку. То був дешевий «Бонд».

«Невеликого достатку хлопці», — подумала стара.

Тим часом молодики повели розмову.

— А знаєш, нам, здається, кінець.

— Це чому?

— Тому, що ми дебіли. Самовпевнені й зарозумілі, — один з хлопців замовкнув і затягнувся сигаретою. — Але нашій владі настає кінець. Чоловіча цивілізація себе вичерпала. Ми дісталися своєї стелі. Не знаю, як ти, а я це відчуваю.

— Та я, зрештою, теж.

— Жінки тепер сильніші від нас. Вони, на відміну від нас, спроможні на розумні вчинки, бо мудріші від природи. Незабаром вони домовляться між собою, і все скінчиться.

— Ну, тут я думаю, ти перебільшуєш, а от, що настає жіноча епоха, то це — точно. Приходить їх час.

— Епоха Водолія?

— Саме так. То ясно, як день.

— То що робити?

— Ну, по-перше, я думаю кинути палити.

Його товариш засміявся, а Феодора хитро подумала: «Ну це — зась!»

Потім хлопці підвелися з лави і пішли. Через їхні сутулі спини справді проглядала якась пригнобленість.

Стара просиділа на лаві ще декілька хвилин. Мимохіть вона згадувала свою молодість, небіжчика-чоловіка, дітей, сусідку, яка вмирала від астми. Згадувала ціни на базарі й алкоголіка Пєтю, який ще місяць тому позичив у неї п'ять гривень і все не віддавав. Нарешті підвелася з лави і посунула до метро. За півгодини вже піднімалася сходами, на свою «точку».

Прибиральниця Люда (корінна киянка, фізик-ядерник за освітою) саме підмітала її майданчик.

— Накидають тут чортзна-що, рагулі, жлоби, понаїхали в Київ, трясця їх матері... — бурчала під ніс, замітаючи на совок якийсь пакетик з блакитного целофану, у який було загорнуто щось м'яке.

— Привіт, Людмило, — привіталася з нею стара, — а що не знаєш, менти сьогодні ганяти будуть?

— Та чорт їх знає... — як мела, так і заклякла. — Ану, Феодоро, іди сюди!

— Що там?

— А оно диви, що це із пакету вивалилося...

— Ой, так це, здається ж, теє... чоловічий цей...

— Хуй!

— Отож...Не дарма мені сьогодні пожежа снилася... — сплеснула руками стара. — Може, ментів викликати?

— Та ну їх в сраку! — рішуче промовила Людмила, загрібаючи усе на совок і кидаючи сміття у невеличкий бачок, який завжди тягала за собою. — Був хуй, і нема хуя! — Засміялася, хижо вишкірюючи жовті свої прокурені зуби.

— Ну то як знаєш! — а сама подумала: «Молодець Людка! Бой-баба!»

Київ.

Березень-жовтень 1998 р.