Пісня Соломона

Розділ X

Коли Гензель і Ґретель стояли в лісі й дивилися на будиночок на галявині, їм, мабуть, зо страху лазили мурашки по шкірі. Трусилися жижки, вгиналися коліна, й тільки сліпий голод підганяв їх іти вперед. Не було нікого, щоб застерегти, стримати дітей; згорьовані й мучені докорами сумління батьки були далеко. Тож братик і сестричка щодуху помчали до будиночка, де жила жінка, старша, ніж сама смерть, і не зважали, що лазять мурашки та підгинаються ноги. Й дорослу людину може підганяти голод. Зникне слабкість у колінах, не заходитиметься серце, коли подумаєш, що ось-ось цей голод, це прагнення можна буде втамувати. Особливо, коли жадаєш не імбирного пряника чи жувачки, а золота.

Згинаючись під гілками чорних горіхових дерев, Дояр простував до великого напівзруйнованого дому. Знав, що колись у ньому жила ця жінка, а тепер не бачив жодних ознак життя. Не помічав цілого всесвіту лісового життя, яке буяло там поміж заростями плюща, так пишно розрослими, що засунеш руку по лікоть, поки намацаєш стіну. Життя повзало, пнулося, стелилося, вилося й ніколи не завмирало. То приховане, то буйне, то таке тихе, що годі було його розпізнати на пагінцях плюща. Народження, буття і смерть — все було по той бік плющового листка. З місця, де спинився Дояр, здавалося, наче будинок пожирає захланна хвороба й лишає по собі сліди — темні розповзлі виразки.

Півтора кілометра звідси була асфальтова дорога. Долинав заспокійливий гуркіт автомашин. Одна з них належала преподобному Куперу, за кермом сидів його тринадцятирічний небіж.

«Ополудні, — сказав хлопчині Дояр. — Повернешся по мене ополудні». Міг би попросити приїхати й за двадцять хвилин, а тепер на самоті, оглушений незвичною вухові городянина тишею, шкодував, що не обмежився п’ятьма хвилинами. Втім, навіть якби цей підліток нічого не мав удома до роботи, то виглядало б по-дурному, що тебе завезли «у справах» за більш як двадцять кілометрів від Данвілла задля того, щоб ти тут пробув лише хвилинку-другу.

Не варто було вигадувати ніяких заплутаних історій, аби приховати свої пошуки печери. Ану хтось почне розпитувати й випитувати. Брехня має бути дуже проста, як правда. Кожна додаткова подробиця — зайвина. Але Дояр, дуже здорожений довгою поїздкою автобусом із Піттсберґа, яка слідувала по комфортабельному авіарейсі, побоявся, що йому не повірять.

Подорож літаком підбадьорила Дояра, дала відчуття сили й упевнености в собі. Високо понад хмарами, важкими й легкими водночас, плавними в русі («Крейсуємо», — сказав пілот), сидячи у великому блискучому металевому птаху, годі було повірити, що колись допускався, що взагалі міг допускатися помилок. Одне муляло на душі: нема тут Гітари. Йому б тут усе сподобалося: краєвиди, їжа, стюардеси. Але Дояр вирішив усе зробити самотужки, без чиєїсь допомоги. Цього разу захотів вирушити сам. Тут, у повітрі, далеко від повсякденного життя, почувався вільним. Не те, що на землі під час розмови з Гітарою, перед самим відльотом, коли фізично відчувалося, як ляскають по щоках крила нічних кошмарів усіх цих людей і відбирають свободу. Лінин гнів, Корінтіансине розпатлане й нечесане волосся — до пари з її вологими губами, материн докучливий нагляд, батькова безмежна пожадливість, Агарині порожні очі — Дояр не знав, чи заслужив він на таке. Зате знав, що ситий ним по зав’язку й мусить якнайскоріше виїхати. Сказав про своє рішення Гітарі раніше, ніж батькові.

— Тато вважає, що золото досі в печері.

— Цілком можливо, — відсьорбнув чаю Гітара.

— У всякому разі варто перевірити. Принаймні будемо знати раз і назавжди.

— Добре кажеш.

— Ото я й піду по те добро.

— Сам?

— Так. Так, — зітхнув Дояр. — Сам. Мушу звідси вирватися. Взагалі переїхати кудись.

Гітара поставив чашку та схрестив руки.

— Дояре, чи не легше було б нам удвох? А якщо влипнеш в якусь халепу?

— Було б легше, але це підозріліше, коли по лісах лазить не один, а двоє. Якщо я знайду золото, то привезу його сюди й ми поділимося, як домовлено. А якщо не знайду, то так чи сяк повернусь.

— Коли ідеш?

— Завтра вранці.

— Що каже твій батько на те, що пускаєшся один?

— Він ще не знає цього. Поки що знаєш тільки ти, — Дояр звівся й підійшов до вікна, що виходило на Гітарин сходовий майданчик. — Гівна воно варте.

Гітара уважно дивився на приятеля.

— Дояре, в чім річ? Чого хнюпишся? Хіба з таким настроєм хапають бога за бороду?

Дояр обернувся й сів на підвіконні.

— Сподіваюся, що таки вхоплю, що ніхто не пограбував печери. Мені треба грошей.

— Кожному треба.

— Не так сильно, як мені.

— Ого, тебе справді вхопила сверблячка, — усміхнувся Гітара. — Зовсім не те, що було раніше.

— Не знаю, чи те, чи не те, що раніше. Знаю лише, що прагну жити своїм життям. Не хочу бути хлопчиком на побігеньках у мого старого. Доки я тут — доти таким і буду. Доки не матиму своїх грошей. Мушу забратися з цього дому й не бути нікому зобов’язаним. Моя родина доведе мене до божевілля. Тато хоче, щоб я був подібний до нього й ненавидів матір. Мама бажає, щоб я думав так, як вона, й ненавидів батька. Корінтіанс не говорить зі мною. Ліна прагне, щоб я забрався. Агар жадає або прикувати мене ланцюгом до її ліжка, або вбити. Всі вони від мене хочуть чогось, розумієш? Чогось такого, що не дістати, як вони гадають, від когось іншого. Чогось такого, що, на їхню думку, в мене є. Не знаю, чого саме. Знаю лиш, що хочуть.

— Вони посягають на твоє життя, чоловіче, — Гітара випростував ноги.

— Моє життя?

— А на що ж іще?

— Та ні. Це хіба що Агар. А родина...

— Ти мене не так зрозумів. Маю на увазі не те, що вони хочуть відібрати тобі життя. Вони хочуть володіти твоїм життям.

— Не второпаю про що ти, — сказав Дояр.

— Слухай. Ось у чому річ. Кожен посягає на життя негра. Кожен. Білі чоловіки хочуть бачити нас або мертвими, або тихими — а це те саме, що й мертвими. Білі жінки тої самої породи. Раді нас бачити такими собі усередненими, цивілізованими, без расових витребеньок. Прирученими, але тільки не в ліжку. В ліжку вони люблять чорне гаряче дикунство. А поза ліжком хочуть, щоб ми були чемненькі. Кажеш їм: «Мого батька лінчували». А вони тобі: «Так, але ти кращий, ніж ці лінчувальники, то забудь про це». А чорні жінки хочуть тебе всього. Вони це називають любов’ю і розумінням. «Чому ти мене не розумієш?» — кажуть таке, а на увазі мають ось що: «Нікого на світі не кохай, тільки мене». Кажуть: «Будь розсудливий». Це означає: «Не йди туди, куди я не ходжу». Якщо збираєшся зійти на Джомолунгму, то вони зв’яжуть тебе твоїми ж таки шнурками. Скажеш їм, що лаштуєшся на дно моря — просто так, подивитися — сховають тобі кисневі балони. Та далеко не треба ходити. Купи собі трубу й скажи, що ти хочеш грати. О, вони люблять музику, але тільки тоді, коли ти відгаруєш вісім годин на пошті. Й навіть коли тобі вдасться досягнути свого, коли ти, впертий і наполегливий, таки забрався на вершину Джомолунгми чи став геніально грати на трубі, то все одно цього їм мало. Видмухай собі всі легені на тій трубі — жінки захочуть, щоб рештками легень ти виголошував, як ти їх кохаєш. Вони вимагають всієї твоєї уваги. Підеш на ризик — скажуть, що це ні до чого, що ти їх не любиш. Не дадуть тобі ризикнути навіть твоїм життям, твоїм власним, хіба що робиш це задля них. Ти не смієш навіть умерти, хіба тільки за них. А навіщо чоловікові життя, якщо він навіть не може вирішити, за що вмирати?

— Ніхто не може вирішувати, за що вмирати.

— Та може. А як не може, то має право хоч спробувати.

— Ти озлоблений на всіх і вся. Якщо так думаєш, то навіщо бавишся в арифметику? Для чого підтримуєш оту числову рівновагу між вбитими чорними й білими? Щоразу, коли тебе питаю, ти кажеш, що робиш це з любови до негрів. А сьогодні...

— А таки з любови. З чого ж іншого? Хіба я не можу любити те, що критикую?

— Можеш. Але я не бачу різниці між тим, що хочуть від нас білі жінки, і тим, що хочуть чорні. Різниця між ними хіба в кольорі шкіри. Кажеш, що всі вони посягають на наше життя. То нащо тоді «Сімом дням» вбивати чи ґвалтувати білу жінку, коли вбито чи зґвалтовано чорну? Навіщо взагалі перейматися негритянкою?

Гітара схилив голову набік і скоса глянув на Дояра. Гітарині ніздрі злегка розширилися.

— Бо вона — моя.

— Гаразд, згода, — Дояр навіть не пробував приховати іронію в голосі. — Отже, всі, крім негрів, хочуть нас убити. Так?

— Так.

— То чому мій батько — а він чорний, як сажа — намагався вбити мене, ще не народженого?

— Може, гадав, що буде дівчинка. Не знаю. Тобі зайве казати, що твій батько — дуже дивний негр. Жне те, що ми посіяли, і тут нічого не вдієш. Поводиться, як білий, думає, як білий. Власне, добре, що ти його згадав. Може, поясниш мені, як він може гнути спину перед білими після того, як ота біла наволоч відібрала в його тата все надбане добро? Після того, як на свої власні очі побачив застріленого батька. За що він їх так любить? Ну а Пілат? Вона ще гірша. Теж бачила татову смерть. І що ж? Вибрала собі покуту — пішла забрати кості якогось білого лайдака. Мало того, навіть не торкнулася лайдакового золота. Це що — не добровільне рабство, по-твоєму? Вибрала собі роль, яка їй дуже пасує.

— Слухай-но, Гітаро. Моєму батькові начхати, чи білі живуть, чи дохнуть. Він лише хоче мати те, що вони мають. А Пілат трохи стукнута в голову, це правда. Але не хто, як вона, допомогла нам. Якби не її штучки, то сиділи б ми тепер у тюрязі.

— Сидів би я. Не ти. І не мені вона хотіла допомогти, а тобі.

— Таке говориш! Дуже негарно.

— Гарно, негарно — це ще одне, до чого мені байдуже.

— І то про кого! Про Пілат. За що? Вона знала, що ми наробили, й усе одно звільнила нас. Прийшла туди задля нас. Клеїла дурня та принижувалася задля нас. Ти бачив її лице. Бачив коли-небудь лице з таким виразом?

— Бачив. Лише раз, — відповів Гітара. І знову згадав, як усміхалася його мати, коли білий хазяїн вручив їй чотири десятидоларівки. В материних очах було щось більше, ніж звичайна вдячність: не любов — готовність любити. Її чоловіка розпилувало надвоє на тартаку. Гітара чув розмови робітників про те, як його батька розмістили в труні. Не склали двох половин докупи, просто положили їх на дно поряд, перерізом долу. Віч-на-віч. Ліве і праве око дивилися одне на одного. Одна ніздря вдихала видих другої. Права щока — навпроти лівої. Права рука обнімала ліву. І хлопчик переймався тоді, що тато, воскреснувши Судного Дня, відразу побачить не осяйний німб, не величну голову Господа і навіть не веселку. Побачить своє власне око.

А мама усміхнулась і показала готовність любити цю людину, на якій лежала провина за те, що тато навіки роздвоєний. Хлопчика занудило не від солодощів, що зготувала начальникова жінка. Ні, огида до солодкого з’явилася пізніше. А спершу було те, що замість страхового відшкодування власник лісопильні дав матері сорок доларів — «щоб ви з дітьми перебули біду». Вона, ощасливлена, того ж таки дня, коли був похорон, купила довгих м’ятних цукерків-лизанців — по одному на кожного з своїх дітей. Дві сестри й маленький братик смоктали ці білі, як кістка, й червоні, як кров, цукерки, а Гітара не міг. Тримав льодяника в руці, поки той прилип до шкіри. Увесь день тримав. І на цвинтарі, і на поминках, усю безсонну ніч. Із Гітари підсміхалися за таку, як вони гадали, скупість і бережливість, а він не міг ні смоктати, ані викинути того цукерка. Нарешті здобувся на силі й у виходку впустив його у смердючу яму.

— Раз. Тільки один раз, — повторив Гітара й відчув, як напливає нудота. — Це дурість. Велика дурість. Не дай себе підманути отим прибічникам Кеннеді. Скажу тобі правду. Маю надію, що твій тато не помиляється і скарб таки там, у печері. Маю ще більшу надію, що ти, не вагаючись, привезеш знайдене сюди.

— Що ти хотів цим сказати?

— Те, що я переймаюся. І нервуюся. Бо потребую грошей.

— Якщо ти на мілині, то можу позичити...

— Не я. Ми. Нам треба діло робити, чоловіче. А недавно, — Гітара скосив очі на Дояра, — зовсім недавно одного з наших викинув на вулицю домовласник, якого нема потреби називати. І заявив куди треба, що квартирант заборгував комірне за два місяці, отож тому затримали заробітну платню. Домовласник так потребує двомісячної плати за цю шпаківню чотири на чотири метри, як собака п’ятої ноги. А нам доводиться допомагати нашому чоловікові, давати йому дах над головою, оплачувати борги...

— Це я винен. Так сталося тому, що...

— Не ти. Навіть не хочу тебе слухати. Не ти хазяїн, не ти вигнав квартиранта. Може, ти й подав рушницю, але не натиснув на спусковий гачок. Я тебе не звинувачую.

— А чому б і ні? Береш на язик мого батька, тітку, то можеш взяти й мою сестру, раз я дозволяю. І чого ти мені довіряєш?

— Сподіваюся, хлопче, що мені не доведеться ставити самому собі це питання.

Вона таки закінчилася добре, ця понура розмова. Не було гніву, не було слів, яких не можна забрати назад. Коли Дояр відходив, Гітара подав, як у них повелося, відкриту долоню. Приятель ляснув по ній. Либонь, через втому ляскіт вийшов глухіший, ніж бував зазвичай.

На летовищі у Піттсберґу Дояр дізнався, що до Данвілла чотириста кілометрів на північний схід і добратися туди, якщо не своїм ходом, можна тільки автобусом. Невдоволений, що не буде такого комфорту, як у літаку, він неохоче сів у таксі, доїхав до автовокзалу й прогайнував там дві години аж до від’їзду. Поки сів у автобус, був змучений від байдикування, читання ілюстрованих журналів і прогулянок привокзальними вулицями. По п’ятнадцяти хвилинах їзди він заснув і прокинувся пізно пополудні. До Данвілла ще була година дороги. Колись батько захоплено розказував про красу цього краю, а тепер Дояр байдуже дивився на зелені краєвиди наприкінці бабиного літа, прохолоднішого, ніж у рідному місті, хоч тут і південніше. «Близько гори — тому, мабуть, така різниця в температурі», — подумав він. Кілька хвилин пробував розважитися, споглядаючи на пейзажі, що пропливали за вікном, поки його, городянина, охопила нудьга від одноманітности природи. Місцями дерев багато, місцями мало, деякі поля зелені, деякі — ні, а горби вдалині — як і всякі горби вдалині. Тоді Дояр став вичитувати різні написи — назви міст. Одне за тридцять п’ять кілометрів попереду, друге за двадцять сім кілометрів на схід, третє — за вісім кілометрів на північний схід. А ще — назви залізничних вузлів, округ, перехресть, мостів, станцій, тунелів, гір, річок, струмків, стоянок, парків і спостережних пунктів. «Так має робити кожен, — спало йому на гадку. — Ось зацікавився ти якимсь Дадберрі-Пойнт — і вже знаєш, де воно».

У Дояревій валізі були дві пляшки віскі, дві сорочки й білизна. «Ця велика валіза, — подумав він, — буде добряче наладована, коли повертатимусь додому». Не треба було віддавати її в багажний відділ, бо кортить хильнути, і то вже. Золотий годинник марки «Лонжін» — материн подарунок — показує, що до зупинки ще двадцять хвилин. Дояр відкинувся на спинку крісла та спробував заснути. В очах ряботіло від споглядання одноманітних краєвидів.

У Данвіллі він дуже здивувався. За автобусну станцію правив вагон-ресторан на одинадцятій колії. У ньому продавали автобусні квитки, гамбургери, каву, сир, масляне печиво, сигарети й солодощі. Ніяких камер схову, ніяких багажних відділів, ніяких таксі. І — як виявилося — ніяких туалетів.

Зненацька Дояр почувся ні в сих ні в тих. Що було робити? Поставити валізу і спитати: «Де тут печера неподалік ферми? На тій фермі мій батько жив ще п’ятдесят вісім років тому»? Ні з ким ти тут не знайомий, не знаєш прізвищ та імен, крім імени старезної бабусі, яка, мабуть, давно вже вмерла. У цьому фермерському містечку ти вже й так упав в око своїм бежевим костюмом-трійкою, ясно-блакитною сорочкою з потайними ґудзиками, чорною, вузькою, як шнурок, краваткою і прегарними туфлями фірми Флорсгайма. Щоб не видаватися ще більшою чудасією, вже краще спитати касира, чи можна в нього залишити багаж.

Касир задивився на валізу та, здавалося, глибоко задумався над цим запитанням.

— Я вам заплачу, — сказав Дояр.

— Дайте я її поставлю. Ось за тими коробками з шипучкою, — відповів той. — Коли б ви її забрали?

— Сьогодні ввечері.

— Добре. Отут вона й буде.

Дояр вийшов із вагона-ресторану, а заодно й автобусної станції, несучи торбинку із знадобами для гоління, і подався — поперед себе — вулицею міста Данвілла штату Пенсильванія. Звичайно, траплялося бувати в мічиганських містечках, подібних до цього, але там нічого було робити, хіба що купувати бензин. Всі три крамнички на цій вулиці відчинені лише вдень. О сімнадцятій п’ятнадцять тут було з десяток пішоходів, не більше. Один із них — негр. Високий, підстаркуватий, в коричневій гостроконечній шапці та зі старомодним коміром. Дояр пішов за ним, наздогнав й озвався, усміхаючись:

— Чи не могли б ви мені допомогти?

Чоловік обернувся й нічого не відповів. Дояра це здивувало: невже чимось образив старого? Нарешті той кивнув і мовив:

— Допоможу, чим зможу.

То була жвава співуча сільська говірка, така сама, як у білошкірого касира.

— Я шукаю... Серс. Жінку на ім’я Серс. Власне кажучи, не її, а її дім. Часом не знаєте, де вона живе? Я нетутешній. Тільки що приїхав сюди автобусом. Маю тут залагодити одну справу. Йдеться про страховий поліс. Треба оглянути нерухомість...

Старий слухав і не гадав перебивати. Дояр закінчив свою недоладну мову проханням:

— Допоможіть мені, будь ласка.

— Це, мабуть, знає преподобний Купер, — сказав чоловік.

— А де я можу його знайти?

Дояр відчував, що в цій розмові щось не все гаразд.

— На Кам’яній. Ось цією вулицею дійдете до пошти. Тоді звернете. Перша вулиця буде Віндзорська. За нею — Кам’яна. Там він і живе.

— І церква там?

Дояр вважав, що пастор живе біля храму.

— Та ні. Ця церква без пасторату. Преподобний Купер живе на Кам’яній вулиці. Здається, його дім помальований на жовто.

— Дякую, — сказав Дояр. — Дуже вам дякую.

— Нема за що, — відповів чоловік. — До побачення.

Дояр поміркував, чи не вернутися по валізу, вирішив, що не варто, й попрямував, куди йому сказали. Американський національний стяг позначав пошту — каркасну будівлю поряд з аптекою, а заодно й конторою компанії «Вестерн Юніон». За рогом Дояр повернув ліворуч і зауважив, що ніде нема табличок із назвами вулиць. І як тут знайти Віндзорську та Кам’яну? Він пройшов однією вуличкою, другою, третьою, а коли надумався повернутися до аптеки й заглянути там у телефонний довідник, побачив жовто-білий будинок. Мабуть, це той, що треба. Дояр ступив на східці, постановивши поводитися ввічливо. Щоб прихилити до себе людей, злодій має бути чемним.

— Добрий вечір. Перепрошую, чи не тут живе преподобний Купер?

У дверях стояла жінка.

— Так, тут. Зайдіть, будь ласка. Зараз я його покличу.

— Спасибі.

Дояр увійшов у невеличкий передпокій. З’явився низький кремезний чоловік.

— Ви до мене, шановний пане?

Поправив на собі окуляри. Хоча й окинув швидким уважним поглядом Доярів одяг, та, судячи з тону голосу, навряд чи дуже зацікавився гостем.

— Так. Добрий вечір. Е-е-е... Як вам ведеться?

— Добрий вечір. Дякую, незле.

Дояр був сам не свій. Як і його голос. Досі ніколи не доводилося старатися справити на когось хороше враження, Дояр ніколи нічого не потребував від чужих людей і нікого не питав, як йому ведеться. «Варто, мабуть, усім так казати», — подумав він.

— Чи можу попросити вас допомогти мені? Я Мейкон Дед. Мій батько родом з цих країв...

— Дед? Мейкон Дед, кажете?

— Так, — Дояр усміхнувся, перепрошуючись за таке прізвище. — Мій батько...

— Звичайно, допоможу вам, — преподобний Купер зняв окуляри. — Допоможу! Естер! — кинув він через плече, не зводячи погляду з Дояра. — Естер, ходи-но сюди! — А тоді до гостя: — Я знаю ваших родичів!

Усміхнувшись, Дояр розслабив плечі. Приємно приїхати до чужого міста й зустріти незнайомця, що знає твоїх родичів. Дояр завжди відчував трепет у таких словах: «Я живу тут, але мої родичі...» Або: «Вона поводиться так, наче не має родичів». Або: «Чи хтось з ваших родичів живе там?» Але досі й не відав, що таке родинні зв’язки. Згадалося, у крамничці Сонні перед самим Різдвом Фредді сказав: «Були родичі, але ніхто не схотів мене взяти».

— Справді знаєте? — розцвів усмішкою Дояр.

— Сядь, хлопче. Ти син Мейкона Деда — мого знайомого. Не скажу, щоб я з ним близько знався. Твій тато, старший від мене на чотири чи п’ять років, нечасто приїздив до міста, але всі тут знали найстаршого Мейкона Деда — твого діда. Мій тато й він були добрі приятелі. Тато був коваль. А я не перейняв його ремесла. Гаразд, — Купер потер коліна. — О Господи! Забалакався я, а ти, мабуть, голодний. Естер, принеси чогось перекусити.

— Ні, ні, дякую вам. Хіба що випити чогось, якщо ви таке вживаєте.

— Вживаю, чом би й ні. На жаль, нічого вишуканого. Естер! — Вона саме йшла на кухню. — Візьми віскі з шафки, склянки й принеси нам. Це син Мейкона Деда. Він втомився й хоче випити. Скажи мені, хлопче, як ти мене знайшов? Невже твій тато пам’ятає мене?

— Може, й пам’ятає. На вулиці я спитав перехожого, і він сказав, як вас знайти.

— Ти спитав його про мене?

Преподобний Купер хотів усе докладно знати. Подумки він уже розповідав друзям, як цей чоловік прийшов до дому, як перед тим спитав про Купера...

Естер принесла на таці з рекламою кока-коли дві склянки й велику банку з чимсь прозорим, як вода. Купер налив цієї рідини — теплої й нерозведеної. Ні льоду, ні содової, просто чиста житнівка. Ковтнувши, Дояр мало не обпік собі горлянки.

— Ні, я не питав його про вас. Спитав, чи знає він, де живе Серс.

— Серс? Ага. Боже, стара Серс!

— Він порадив мені звернутися до вас.

Усміхнувшись, преподобний Купер налив ще.

— Кожне тут мене знає, і я знаю кожного.

— Мені сказали, що батько якийсь час жив у неї, коли... коли вбили мого діда.

— Вони мали добре господарство. Дуже добре. Тепер на ньому хазяйнують якісь білі. Мають те, чого хотіли. Тому вони й застрілили його. Людей вразило це. І налякало. А чи не мав твій тато сестри на ім’я Пілат?

— Так. Пілат.

— Ще живе?

— Жива й здорова.

— Радий чути. Гарна була дівчина. Це мій тато зробив їй сережку. Ось так ми дізналися, що діти живі. Після того, як убили Мейкона Деда, ніхто не знав, чи вони живуть. Минуло кілька тижнів, і Серс прийшла до татової кузні. На місці тої кузні тепер стоїть пошта. Принесла маленьку металеву коробочку зі складеним клаптем обгорткового паперу. На ньому було написане ім’я Пілат. Серс нічого не сказала татові, лише те, що він має зробити з цього сережку. Вона вкрала у панів, у яких служила, брошку. Тато вийняв із брошки золоту шпильку та прикріпив до коробочки. Тепер ми вже знали, що діти живі, Серс дбає про них і що з ними все гаразд. Вона працювала у Батлерів — білих багачів, знаєш. За тих часів вона була добра повитуха. В усіх приймала пологи. І мене теж на світ привела.

Завжди, коли Дояр пив віскі, люди здавалися йому правдомовними. Тепер він аж пашів, ловлячи слова розповіді цього чоловіка, яку досі хоч і багато разів переслухав, але упіввуха. А може, вона виглядала правдивішою, бо правили її тут, де все це діялося. На Любій вулиці оповідки Пілат про печери, ліси й дармовиси, на тлі гуркоту автомашин на Нелікарській вулиці батькові оповідки про печених диких індиків — це було щось екзотичне, з іншого світу й часу, щось неймовірне. А тут, у пасторській оселі, де сидиш на плетеному з тростини стільці біля піаніно й попиваєш саморобне віскі, налите з великої банки, воно набрало реальности, достеменности. Нічого не знаючи наперед, Дояр пройшов повз місце, де колись змайстрували сережку, яка зачаровувала його ще змалку. Завдяки їй темношкірі люди довідалися, що діти вбитого чоловіка живі. Й ось — вітальня в домівці сина коваля. Майстра, що зробив сережку.

— А чи спіймали тих, що... вбили мого діда?

— Спіймали? — здивовано перепитав преподобний Купер, звівши брови. І знову всміхнувся. — Та їх не треба було ловити. Вони нікуди не ховалися.

— Маю на увазі, чи їх судили. Їх заарештували?

— А за що їх арештувати? За вбивство ніґера? Гей, хлопче, ти звідки приїхав?

— Це ж як? Ніхто нічого не робив? Навіть не спробував знайти злочинців?

— Кожен знав, хто вбивці. Це були ті самі люди, у яких працювала Серс, — Батлери.

— І ніхто нічого не вдіяв? Всі сиділи тихо?

Дояр дивувався зі свого гніву. Коли вперше почув про це вбивство, не гнівався. Звідки взялося таке тепер?

— Не було на те ради. Білошкірим все байдуже, чорношкірим — страшно дуже. Тоді не було такої поліції, як оце тепер. Нині такі справи провадить окружний шериф. А тоді окружний суддя робив перевірки раз чи два рази на рік. До того ж, ці Батлери володіли чи не половиною всієї округи. Мейконова земля була їм поперек горла. Люди були раді, що хоч діти вціліли.

— Ви сказали, що Серс працювала в цих Батлерів. Чи знала, що вони вбивці?

— Звичайно, знала.

— І дала притулок дітям?

— Не відкрито. Сховала їх.

— То вони ховалися в самому домі цих лайдаків?

— Так. Це було найкраще місце, я би сказав. Якби вони подалися до міста, то там хтось таки б їх побачив. Нікому б не спало на думку шукати дітей у цьому будинку.

— Мій тато... чи знав він про це?

— Не знаю. Не знаю, чи Серс взагалі сказала йому про це. Після вбивства я ні разу не бачив Мейкона. Ніхто з нас його не бачив.

— А де ці Батлери? Досі там живуть?

— Повимирали. Всі. Остання з них — Елізабет вмерла кілька років тому. Неплідна, як трухлява смоківниця, й така сама старезна. На все є відплата, синку. Путі Господні несповідимі, але якщо виживеш, переживеш, то побачиш, що на все є відплата. Ніщо з того, що вкрали Батлери, задля чого вбивали, не пішло їм на користь. Анічогісінько.

— Мені байдуже, на користь чи не на користь. Йдеться про те, що вони наробили зла.

— А хіба білі люди бувають інші? — знизав плечима пастор.

— Мабуть, не бувають... Однак деколи ми можемо щось вдіяти.

— Що саме? — зацікавився Купер.

Дояр не міг відповісти інакше, ніж Гітариними словами, тому змовчав.

— Бачиш ось цю штуку? — преподобний повернув голову й показав Дояреві гулю завбільшки з волоський горіх за вухом. — Декотрі з нас поїхали до Філадельфії, щоб там марширувати на параді в День Примирення. То було після Першої світової війни. Нас запросили, ми мали дозвіл, але білим не подобалося, що ми там. Вони почали колотнечу. Кидали на нас камінням, обзивали нас бридкими словами. Не зважали, що ми були у військових одностроях. Нарешті з’явилися полісмени на конях. Ми подумали, що втихомирять хуліганів. А вони налетіли на нас. Ми потрапили під копита. Бачиш цей слід копита? Гарний, правда?

— Ісусе Христе!

— Ти, напевно, приїхав сюди не для того, щоб звести рахунки з лайдаками?

— Та ні. Мандрую собі, та й усе. Просто хотів побувати в цих краях. Подивитися на ферму...

— Серс про все подбала.

— Про що?

— О! Про що вона тільки не подбає!

— Шкода, що я не приїхав сюди раніше. Треба було б зустрітися з нею. Серс мусила мати зо сто літ, коли вмерла.

— Більше. Мала сто років ще тоді, коли я був малий.

— Чи далеко звідси ця ферма? — мляво спитав Дояр.

— Не дуже.

— Якщо я вже тут, у цих краях, то непогано було б на неї подивитися. Тато так багато розказував про цю ферму.

— Вона зразу за садибою Батлерів, кілометрів двадцять п’ять звідси. Моє старе авто на ремонті, до завтра його мають полагодити. Я допильную.

Чотири дні Дояр чекав, коли полагодять цю розвалюху. Чотири дні гостював у домівці преподобного Купера, і це було причиною того, що сюди приходили на довгі відвідини всі старі люди в місті, які знали Дояревого батька й діда чи принаймні чули про них. Ці дідки повторювали історію на всі лади, хвалили красу Лінкольнового Неба. Сидячи на кухні, вони дивилися на прибульця каправими очима й говорили про найстаршого Деда з такою повагою та приязню, що й самому Дояреві стало його бракувати. Згадалися батькові слова: «Я працював пліч-о-пліч із ним». Дояр подумав тоді, що батько хвалиться про свою зрілість вже в дитинстві. А тепер розумів, що йшлося про інше. Про синівську любов, про тісний зв’язок з татом. Про те, що тато любив сина, довіряв йому й вважав його гідним працювати «пліч-о-пліч» з собою. «Я ошалів, — сказав Доярів батько, — побачивши його на землі».

Щось подібне відчув Дояр, коли преподобний Купер сказав, що «не було на те ради». Ці старі пам’ятали обох Мейконів Дедів як незвичайних людей. Описували Пілат як гарне дитя природи, котре було «годі присилувати взути туфлі». Тільки один із них пам’ятав Дояреву бабусю. «Красива, виглядала, як біла жінка. Мабуть, індіанка. Чорне волосся та скісні очі. Померла при пологах, знаєте?» Чим більше розповідали ці старі, чим більше Дояр слухав про єдину в окрузі ферму, де росли персики, справжні персики, як у Джорджії, про святкування після вдалого полювання, про різання свиней узимку, про тяжку роботу, гарування на фермі, — тим гостріше він відчував, що в його житті чогось бракує. Вони вели оповіді про копання криниць, майстрування пасток, вирубування лісу, обігрівання димом садів навесні, об’їжджання молодих коней, дресирування собак. В усьому цьому був вправний його батько, другий Мейкон Дед, їхній ровесник. Сильний, як бик, міг їздити верхи босоніж і охляп. Перевершував усіх, як визнавали, у бігу, оранні, жнивуванні, верховій їзді й стрільбі. Дояр не міг розпізнати суворого, жадібного й відлюдькуватого чоловіка в хлопцеві, про якого розказували, однак любив цього хлопця і його тата. Любив стодолу з шатровим дахом, персикові дерева й риболовлю в неділю рано-вранці на ставку завбільшки з гектар.

Вони розповідали й розповідали. Дояр був наче іскра, що запалювала суміш споминів. Добрі часи, тяжкі часи, мінливі речі й незмінні — понад усім цим стояв високий величний Мейкон Дед. Його смерть, здавалося Дояреві, поклала початок їхнього вимирання, дарма що тоді вони були ще підлітками та юнаками. Мейкон Дед був фермер, яким вони хотіли стати. Вмів зрошувати й осушувати землю, вирощувати персики, різати свиней, пекти диких індиків. Міг зорати за одним махом півтора десятка гектарів, ще й при тому виспівувати гарним голосом. З’явився він у цих місцях хтозна-звідки, неграмотний й бідний як церковна миша. Не мав нічого, лише документи про звільнення, Біблію й гарненьку чорняву жінку. Першого року в оренду взяв чотири гектари, наступного року — ще чотири. А за шістнадцять років мав одну з найкращих ферм в окрузі Монтур. Ця ферма забарвлювала, наче пензлем, їм життя і промовляла до них, як на проповіді. «Бачите? — питала вона їх. — Бачите, що ви можете досягти? Не зважайте, що ви не відрізните одної літери від другої. Не зважайте, що ви народилися рабами. Не зважайте, що ви втратили свої імена, що ваші батьки повмирали. Ні на що не зважайте. Ось приклад того, що може зробити людина, якщо докладе розуму й праці. Не нарікайте. Не волочіться світами. Користайте з нагоди, а якщо нема нагоди, то беріть те, що є. Ми живемо тут. На цій планеті, у цій країні, в цій окрузі. Тут. Не деінде! Ваша домівка тут, дивіться! У Мейконовій оселі ніхто не голодує, не плаче, і якщо він збудував дім, то й ви можете. Вчепіться цієї землі! Візьміть її, тримайте її, браття, обробляйте її, браття, трясіть її, вгнітайте, перевертайте, скручуйте, бийте, товчіть, цілуйте, лупцюйте, копайте, орайте, засівайте, жнивуйте, орендуйте, купуйте, продавайте, володійте, будуйте, помножуйте й передавайте її нащадкам. Чуєте? Передавайте!»

Але Мейконові відстрілили шмат голови й поїли його чудові джорджійські персики. І ще змалку ці чорношкірі люди почали вимирати й вимирають досі. Дивлячись на Дояра під час цих вечірніх розмов, вони тужили по чомусь. По якомусь слові, яке знову запалило б мрії, припинило б конання. Ось чому Дояр став розказувати про свого батька — хлопця, якого вони знали, сина легендарного Мейкона Деда. Трішки хвалився — і вони оживали. Володіє стількома й стількома будинками (вони всміхалися), кожні два роки купує новий автомобіль (сміялися), лаштувався купити залізницю «Ері Лакаванна» (тут вони закричали з радощів). Це він! Весь він, син старого Мейкона Деда! Хотіли знати все, і Дояр став торохтіти, як той бухгалтер, про активи, угоди, прибутки з квартирної плати, банківські позички. І про найновішу штуку, до якої мав взятися тато, — фондову біржу.

Зненацька посеред своєї розповіді Дояр запрагнув золота. Закортіло здобути його зараз і вже, негайно піти по нього. Побігти туди й забрати все до крихти з-під носа Батлерам. Оті дурні гадали, що як уб’ють голову роду, то вигине весь рід. Дояр сяяв у промінні подиву цих літніх негрів і шаленів із гордости.

— З ким оженився твій тато?

— З дочкою найбагатшого в місті чорношкірого лікаря.

— Це він! Весь він, Мейкон Дед!

— Чи послав вас всіх учитися до коледжу?

— Послав сестер. Я працював і працюю разом з ним у нашій конторі.

— Ага! Залишив тебе вдома, щоб заробляти! Мейкон Дед завжди вмів заробляти!

— А яке авто має?

— «Б’юїка». Двісті двадцять п’ятку.

— Господи Боже! Двісті двадцять п’ятка! А котрий рік випуску?

— Цей рік!

— Ну й ну! Ось він, Мейкон Дед! Лаштувався купити залізницю! Якщо захоче, то купить її! Дасть Бог. Закладаюся, що Мейкон допікає тим білим до печінок. Ніхто його не стримає! Не дасть ради з Мейконом Дедом! Ані на цім світі, ані на тім! Го-го! Чорт його не вхопить! Ері Лакаванна!

Після чотириденного чекання виявилося, що преподобний Купер не може поїхати. Плату за пасторування доповнювали заробітки на товарній станції. Якраз випала ранкова зміна. Його небіж, якого так і звали — Небіж, бо був лише один, дістав завдання підвезти Дояра якнайближче до ферми. Тринадцятилітнього Небожа було ледве видно за кермом.

— Чи має він водійські права? — спитав Дояр місіс Купер.

— Ще ні, — відповіла вона й, побачивши, як занепокоївся гість, пояснила, що тутешні діти рано навчаються водити авто. Мусять.

Дояр і Небіж вирушили зразу по сніданку. Їхали добру годину, бо на цій звивистій двосмуговій дорозі довелося двадцять хвилин тягтися за малою вантажівкою. Ніяк не вдавалося її обігнати. Небіж говорив дуже мало. Цікавився хіба що Дояревою одежею, весь час розглядав її. Вирішивши подарувати йому одну з сорочок, Дояр попросив Небожа заїхати згодом на автобусну станцію й забрати валізу.

Нарешті Небіж загальмував на узбіччі дороги. Там не було ніяких будинків.

— У чому річ? Хочеш, щоб я керував?

— Ні, сер. Ми вже на місці.

— Тут? А де ж воно?

— Он там, — хлопчина махнув рукою на зарості. — Це дорога до маєтку Батлерів, а за ним — ферма. Мусите піти пішки. Машина не пройде.

Правду казав. Дояр насилу пробрався кам’яним путівцем, зарослим справжнісінькими хащами. Спершу попрохав Небожа почекати. Гадав, що скоренько огляне садибу й тут же повернеться. Але хлопець відказав, що має вдома роботу та приїде сюди, коли скажуть.

— За годину, — сказав Дояр.

— Добратися до міста — це вже година, — зауважив Небіж.

— Преподобний Купер сказав, що ти маєш супроводжувати мене, щоб я не блукав.

— Мама відлупцює мене, якщо не зроблю роботи.

Дояр розсердився. Однак, не бажаючи, щоби хлопець подумав, що дорослий боїться лишитися наодинці, стримався. І сказав, щоб Небіж приїхав о — Дояр глянув на свій важкий розцяцькований годинник — дванадцятій. На той час була дев’ята година.

Перша ж гілка старого горіхового дерева збила з голови капелюх, довелося тримати його в руках. Після півторакілометрового проходу по росяній траві й листі потемніли штани. У вухах дзвеніла зачарована тиша. Дояр почувався ніяково, був стривожений, але у мріях сяяло золото, так само, як обличчя людей, з якими вчора випивав. Повагавшись, твердо ступив на жорству й листя на доріжці, що бігла навколо будинку — найбільшого, який тільки випало Дояреві бачити.

«То ось тут вони й жили, — подумав він, — тут Пілат плакала, коли їй принесли вишневе варення». Хвилинку постояв. Тоді цей будинок, мабуть, був красивий, здавався братові й сестрі палацом, але вони згадували про нього не інакше, як про місце, де були ув’язнені, де в кімнаті не побачиш неба, де всюди набридлі килими й драперії. Не знаючи, хто вбив їхнього тата, діти інстинктивно зненавиділи житло вбивць. А воно й скидалося на розбійницьке кубло. Похмуре, зруйноване, лиховісне. Ніколи, навіть тоді, коли ще маленьким Дояр вклякав біля підвіконня, прагнучи полетіти, не почувався він таким самотнім.

Раптом він помітив дитячі очі, що стежили за ним із вікна на другому поверсі, не затягненого плющем. Дояр усміхнувся. Напевно, дивлюся на самого себе й пригадую, як вглядався в небо за вікном. А може, це просто світло пробивається крізь віти дерев. Чотири зграбні колони підпирали портик, масивні подвійні двері прикрашало велике мідне калатайло. Дояр звів його й пустив. Звук розійшовся, як дощова краплинка в бавовні. Ніякої відповіді. Глянув назад, звідки прийшов, і побачив зелену безодню із зеленкувато-чорним тунелем, кінця якому не було видно.

Казали, що ферма зразу ж за цією маєтністю. Однак, знаючи, як тут оцінюють відстань, найкраще було б піти подивитися. Якби знайти те, що шукав, можна було б повернутися вночі — звичайно, з відповідним спорядженням, вже знаючи терени. Відрухово Дояр рвучко вхопився за клямку та спробував її повернути. Не піддалася. Напівобернувшись, уже готовий відійти, останньої миті він надумавсь і штовхнув двері. Зі скрипом відчинилися. Глянув усередину. Там нічого не було видно, не так через півтемряву, як через сморід — тваринний, густий, застояний, задушливий. Дояр закашлявся й глянув, де б його сплюнути. Смородом вдарило по піднебінню, заволокло ясна та язик. Вихопивши носову хусточку з кишені, затулив носа й позадкував від дверей. Накотилася блювота — аж раптом бридкий дух зник і замість нього повіяло солодким пряним ароматом. Як імбирним коренем — приємним, чистим, звабливим. Здивований, зачарований, Дояр рушив і ввійшов усередину. За секунду-другу зір призвичаївся, стало видно полірований паркет у величезній залі, а в її кінці — широкі спіральні сходи. Вели вгору — в пітьму.

Колись змалку йому, як і кожній дитині, снилися відьми. Гналися за ним темними алеями, поміж дерев, заганяли в кімнати, звідки нема виходу. Відьми в чорних сукнях і в червоній спідній білизні, рожевоокі й зеленогубі, низенькі й височезні, понурі й веселі, крикливі й реготливі. Відьми літали, бігали, а були й такі, що ковзали на землі, як на льоду. Тож побачивши вгорі на сходах цю жінку, Дояр не міг не подертися східцями назустріч її простягненим рукам, розчепіреним пальцям, назустріч широко роззявленому роту, готовому поглинути прибульця, назустріч очам, що поїдали його. Сходив угору, як уві сні. Вона схопила його, притягла до себе, обхопила й міцно обняла. Її голова досягала Дояревих грудей; волосся лоскотало підборіддя; висхлі кістляві руки, наче сталеві пружини, впивались у спину; обвислі губи щось шамкотіли йому в жилетку. Хоч і запаморочений, Дояр знав: коли відьма кидається чи хапає в чіпкі обійми, ти тої самої миті прокидаєшся з криком, а твій член збуджений. Цього разу був тільки збуджений член.

Дояр заплющив очі, не можучи опануватися перед пробудженням. Отямився, почувши гарчання знизу, від колін. Глянув — навколо нього метушилася зграйка золотооких псів, кожне з розумними дитячими очима, які він побачив знадвору у вікні. Жінка зненацька відпустила Дояра, й він придивився до неї. Порівняно з собачими спокійними, тямущими та здогадливими поглядами її власний видавався божевільним. Проти їхньої плеканої, чесаної, крицево-чорної шерсти її волосся було розпатлане й брудне.

— Геть звідси, Гельмуте. Йди собі, Горсте, — звеліла жінка собакам, махнувши рукою. Ті послухалися.

— Ходи сюди, — сказала вона Дояреві, взяла обіруч його за руку й повела — ніби неслухняного хлопчика, що не хоче спати, до ліжечка. Разом пробиралися поміж псів, що плуталися їм під ногами. Жінка завела його в кімнату, посадила на сірому оксамитовому дивані й вигнала звідси всіх собак, окрім двох. Лягли їй до ніг.

— Пам’ятаєш цих ваймарців? — спитала вона, сідаючи й підсовуючи стілець ближче до гостя.

Стара-старезна. Така стара, що аж безбарвна. Така стара, що на лиці вирізнялися тільки рот і очі. Ніс, борода, щоки, лоб, шия — все розчинилось у мереживних складках шкіри — вічно мінливих.

Дояр здобувався на ясну думку, так важко досяжну уві сні. Напевно, це Серс. Але ж Серс вмерла, а ця жінка жива. Втім, чи жива? Хоч вона й говорить, однак цілком можливо, що таки мертва. Та напевно мертва. Не тому, що все потонуло в зморшках, не тому, що таке старезне лице не може бути в живої людини, а тому, що з беззубого рота звучить сильний, солодкий, мелодійний голос двадцятирічної дівчини.

— Я знала, що колись ти повернешся. Тобто не те що знала. Часом сумнівалася в цьому, часом взагалі нічого не думала. Але, як бачиш, я не помилялася. Ти таки прийшов.

Дівочий голос із старечого рота — це страшно. Мабуть, щось сталося з вухами. Дояр запрагнув почути себе самого й дійти здорового глузду.

— Пробачте. Я його син. Син Мейкона Деда. Не той, кого ви знали.

З її уст зникла усмішка.

— Я теж звуся Мейкон Дед, але мені тридцять два роки. Ви знали мого батька і його сестру.

Поки що все гаразд. Мій голос той самий, що й завжди. Тепер треба перевірити, чи добре я повівся. Вона мовчить.

— То ви будете Серс?

— Так, Серс, — відповіла вона, відразу збайдужіла до прибульця. — Мене звати Серс.

— Я тут гостюю, — пояснив Дояр. — Спинився на кілька днів у преподобного Купера та його дружини. Завдяки їм я сюди дістався.

— А я подумала, що це він. Що прийшов відвідати мене. Де він? Де мій Мейкон?

— Вдома. Він живий. Розповів мені про вас...

— А Пілат? Де вона?

— Теж там. У неї все добре.

— Що ж, ти схожий на батька. Викапаний Мейкон.

Непереконливо це прозвучало.

— Тепер йому сімдесят два роки, — сказав Дояр, вважаючи, що зараз усе стане на своє місце, до старенької дійде, що гість не може бути Мейконом, якого вона знала й востаннє бачила ще шістнадцятилітнім. Однак Серс лише пробурмотіла «умгу». Неначе їй було все одно: сімдесят два, тридцять два чи взагалі будь-який вік. Цікаво, скільки їй років.

— Ти голодний? — спитала Серс.

— Ні, дякую. Я поснідав.

— То ти гостюєш у цього малого Купера?

— Так.

— То збиточник. Я йому заборонила курити, але хіба дитина послухається...

— Ви не будете проти, коли я закурю?

Дояреві трохи відлягло, й він сподівався, що від сигарети стане ще легше.

— Роби, що хочеш, — знизала вона плечима. — Нині кожен робить, що собі хоче.

Дояр закурив. Пси глухо загарчали на чиркання сірника й засвітили очима проти полум’я.

— Ц-с-с! — шепнула Серс.

— Красиві вони, — зауважив Дояр.

— Хто?

— Собаки.

— Вони не красиві. Дивні. Помагають мені не думати про прикре. Доглядаю цих собак і вже падаю з ніг. Вони належали міс Батлер. Плекала їх, схрещувала. Довгі роки добивалась, аби псів брали на виставки. Не вдалося.

— Ви їх якось чудно назвали.

— Це ваймарці. Німецька порода.

— А що ви з ними робите?

— Ет, декотрих тримаю, декотрих продаю. Поки ми всі разом тут повмираємо, — всміхнулася Серс.

Мала витончені манери. Пасували до подертого брудного одягу так, як її дзвінкий молодий голос до відьминого обличчя. Серс так торкалася свого сивого волосся — чи то заплетеного в коси, чи то ні, — неначебто поправляла локон елегантної зачіски. Усміхаючись, — тоді відкривалася діра в тілі, як у целулоїді від краплі кислоти, — Серс бралася пальцями за бороду. Таке поєднання вишуканих манер і добірної мови ввело Дояра в оману; спершу гадав був, що вона несповна розуму.

— Добре було б вам час від часу вибиратися звідси.

Серс глянула на Дояра.

— Чи цей будинок тепер належить вам? Заповіли вам його? Тому ви мусите тут залишатись?

Вона стиснула губи. Прилягли до ясен.

— Я тут сама лише через те, що вона згинула. Наклала на себе руки. Всі гроші розвіялися, ото й рішилася на самогубство. Стояла на сходовому майданчику он там, де й ти тільки-но стояв, й кинулася через поручні. Не відразу вмерла. Тиждень чи два лежала в ліжку, і не було нікого більше, тільки ми удвох. Собаки жили тоді у псярні. Я привела її на світ, як і її маму, як і її бабусю. Чи не в кожної породіллі я приймала пологи тут, в окрузі. Ні одна положниця в мене не вмерла. Ні одна, крім твоєї мами. Тобто бабусі. А тепер я помагаю щенитися сукам.

— Один приятель преподобного Купера сказав, що моя бабуся була подібна до білої жінки. Чи то правда?

— Вона мала мішану кров. Переважно індіанську. Миловидна жінка, ось тільки надто запальна. І ревнива, просто-таки схибнута на своєму чоловікові. Розумієш, що маю на увазі? Деякі жінки кохають надто сильно. Вона стежила за ним, як курочка фазана за своїм курчатком. Нервозне кохання.

Згадавши Агар — правнучку тої метиски, Дояр сказав:

— Так. Знаю, що ви маєте на увазі.

— Але то була добра жінка. Я плакала, як дитина, коли вона мені вмерла. Як дитина. Бідолашна Сінґ.

— Що ви сказали?

— Я плакала, як дитина, коли...

— Та ні, не те. Як ви її назвали?

— Сінґ. Її звали Сінґ.

— Як?

— Сінґ. Ти недочув? Сінґ. Пишеться, як «sing» — «співати».

— Сінґ Дед. Звідки таке ім’я?

— А звідки твоє? Білі люди називають негрів, як бігових коней.

— Маєте рацію. Тато розказав мені, звідки взялося наше прізвище.

— То звідки?

Дояр розповів їй пригоду з п’яним писарчуком-янкі.

— Що ж, він не мусив триматися того прізвища, — сказала Серс, дослухавши до кінця. — Це вона намовила чоловіка не міняти його. Навіть змусила.

— Хто?

— Сінґ. Його жінка. Вони зустрілись у фургоні, що їхав на Північ. Всю дорогу їли печені горішки, як вона мені сказала. У тому фургоні колишні раби їхали до землі обітованої.

— Сінґ теж була рабинею?

— Ні. Сінґ завжди хвалилася, що ні вона, ні її родичі ніколи не були рабами.

— Що ж тоді їй було робити в тому фургоні?

— Не скажу тобі цього, бо не знаю. Ніколи не спало мені на гадку спитати її.

— А звідки вони приїхали? З Джорджії?

— Ні. З Віргінії. Її та його родичі жили у Віргінії. Здається, біля Калпепера. Чи, може, Шарлеманя. Десь так.

— Напевно, Пілат побувала в цих краях. Поки не перебралася до нашого міста, вона жила по всіх усюдах.

— Чи вийшла вона заміж за цього хлопця?

— Якого хлопця?

— Від якого мала дитину.

— Ні. Не вийшла.

— Я так і гадала. Вона дуже стидалася.

— Чого саме?

— Свого живота.

— А, ви про це.

— Сама пробралася на світ. Я їй дуже мало допомогла. Думала, що обидвоє мертві — мама й дитя. Коли вона вигулькнула, я мало не впала. Адже ж ніде не прослуховувалося серцебиття. А дитина взяла й народилася. Твій тато дуже її любив. Прикро було мені чути, що вони розійшлися. А тепер мені приємно дізнатися, що вони знову разом.

Серс зігрілася душею, згадуючи минуле, і Дояр вирішив не говорити їй, що брат і сестра всього лише живуть в одному місті. Йому стало цікаво, звідки довідалася Серс про їхній розрив і чи знає, через що це сталося.

— А ви що, знаєте про їхню сварку? — недбало спитав Дояр.

— Знаю, що посварилися. Не знаю, за що. Пілат прийшла сюди зразу після того, як народила дитину. Це було взимку. Сказала мені, що розійшлася з братом, коли вони відійшли звідси, й відтоді не бачила його.

— Пілат сказала мені, що вони кілька днів жили в печері, коли покинули цей дім.

— Справді? Це, мабуть, Мисливська печера. Мисливці часом там відпочивають. Їдять, курять, ночують. Ось там і положили тіло старого Мейкона.

— Положили?.. А я гадав... Мій батько запевняв, що поховав його. Десь біля струмка чи річки, куди вони ходили рибалити.

— Так і було. Але закопав неглибоко й заблизько до води. Могилу розмила перша ж злива. Навіть місяця не минуло, відколи пішли діти, як тіло поплило. Там рибалили якісь люди. Побачили, що небіжчик — негр, і зразу здогадалися, хто це. Занесли його до печери. І це влітку. Коли-коли, а влітку тіло належить поховати. Я сказала місіс Батлер, що це ганебне неподобство.

— Мій тато цього не знає.

— І не кажи йому. Не воруши старого лиха. Він і так натерпівся через вбивство батька, то нащо йому знати, що сталося з тілом?

— Чи сказала вам Пілат, чому вона повернулася сюди?

— Так. Сказала, що батько її навідує й звелів їй це зробити.

— Я б хотів подивитися на цю печеру. На те місце, де залишили останки.

— Там нема на що дивитися. То було дуже давно.

— Знаю, але, може, там щось зостало. То я б поховав його як належить.

— Добре кажеш. Мертвякам не подобається, коли їх не поховали. Дуже не подобається. Ти легко знайдеш цю печеру. Повернешся до дороги, якою сюди приїхав, підеш на північ, поки дійдеш до перелазу. Він уже розвалюється, але ще пізнати, що це таки перелаз. Там ліс рідший. Ще трохи ходу — і буде струмок. Перейдеш його. За ним буде шмат лісу, а далі побачиш коротке пасмо горбів. На схилі одного з них і є ця печера. Її не можна не помітити. Там вона одна-єдина. Скажеш татові, що поховав останки, як Бог велить, на цвинтарі. І нагробок поставив. Гарний такий. Сподіваюся, що мене вчасно застануть і хтось змилується наді мною. — Серс глянула на собак. — Надіюся, що прийдуть впору й мені не доведеться довго лежати отут.

Усвідомивши ці останні слова, Дояр ковтнув клубок у горлі.

— Чи приходить тут хто до вас?

— Торговці псами. Час від часу. Гадаю, вони мене і знайдуть.

— Преподобний Купер... Люди вважають, що ви вже вмерли...

— То й добре. Не люблю цих негрів з міста. Сюди навідуються торговці й ще один чоловік. Раз на тиждень приносить мені корм для псів. Вони прийдуть. Знайдуть мене. Маю надію, що вчасно.

Дояр розстібнув комір і закурив ще одну сигарету. Тут, ось у цій темній кімнаті, він сидів з жінкою, що пустила на світ його батька й Пілат. Важила своєю роботою, а може, й життям, сховавши обох сиріт. Спорожняла після них нічні горшки, приносила харчі й тазики з водою, щоб помитися. Навіть вибралася потайки до містечка, щоб із табакерочки з іменем Пілат зробити дармовис. Ця жінка гоїла дівчинці вухо, коли загноїлася рана. І по стількох довгих роках не тямилася з радости, побачивши того, кого вважала одним з цих сиріт. Цілителька, акушерка... Якби цей світ був інший, то працювала б головною медсестрою в лікарні «Милосердя». Натомість доглядає ваймарців і має одне-єдине бажання: щоб її хтось поховав, поки собаки не зжерли тіла.

— Вам би покинути цей дім. Продати к чортовій матері цих собак. Я поміг би вам. Може, треба грошей? Скільки?

Пройнятий раптовим поривом змилування, Дояр гадав, що Серс усміхнулася йому з вдячности. Але почув холодну відповідь.

— Ти що собі гадаєш? Що я не знаю, з котрої ноги ступити? Сховай свої гроші.

Натрапивши на різку відсіч щонайкращим намірам, Дояр перейшов на такий самий холодний тон.

— Невже ви аж так любили отих білих?

— Любила? — перепитала вона. — Аж так любила?

— То чого тоді доглядаєте їхніх псів?

— Знаєш, чому вона покінчила з собою? Вона не могла змиритися з тим, що цей дім руйнується. Не могла жити без слуг, без грошей і без того, що за них можна купити. Ні ламаного гроша їй не зостало, податки з’їдали всі прибутки. Спершу вона звільнила покоївок, тоді кухаря, псяра, двірника, шофера та пралю, що раз на тиждень брала білизну. По тому вона продала авто. А далі розпродувала все підряд: землю, діаманти, меблі. Останні кілька літ ми харчувалися лише своєю городиною. Кінець кінцем вона не витримала. Не могла прийняти до відома те, що нема ради, нема грошей. Мусила розпрощатися з усім.

— Але ж з вами вона таки не розпрощалася.

Дояр прогарчав ці слова. Легко йому це вдалося.

— Так, не розпрощалася. Вбила саму себе.

— А ви й далі їй вірні.

— Ти не чуєш, що тобі кажуть. Маєш вуха на самій голові, та до мозку їм далеко. Кажу тобі: вона воліла радше вмерти, аніж робити те, що я робила все своє життя!

Серс звелася, й собаки зірвалися на ноги.

— Чуєш мене? Все своє життя вона бачила, як я тяжко працюю, і наклала на себе руки, аби не жити так, як я. То ким, по-твоєму, вона мене вважала?! Гидувала моїм способом життя, моєю роботою так, що пішла на смерть, щоб не мати такого. Якщо вважаєш, що я сиджу ось тут задля Любови до неї, то ти думаєш не головою, а сракою!

Собаки стиха загарчали, й Серс погладила кожного по голові. Стояли по обидва її боки.

— Еге ж, хлопче, вони любили цей дім. Ой як любили! Привезли сюди з-за морів рожевий жилкований мармур. Найняли ген в Італії майстрів, щоб ті зробили люстру. Що два місяці я мусила спинатися на драбині й гарненько протирати ту люстру білою мусліновою ганчірочкою. Дуже-дуже любили вони цей дім. Задля нього крали, брехали і вбивали. А тепер у ньому лише я. Я і пси. Ніколи тут не прибиратиму. Ніколи. Нічого й ніде. Ані порошинки не торкнуся, ані плямки не зітру. Все, задля чого вони жили, згниє, розпадеться, розсиплеться. Люстра вже впала й розлетілася на друзки. Це там, долі, в танцювальній залі. На тисячу друзок розлетілася. Певно, миші дріт перегризли. Ха! А я хочу бачити на свої очі, як воно розпадається, хочу бути певною, що ніхто тут уже не дасть ладу. Тому-то я впустила сюди псів. Та й усіляких приблуд вони звідси виженуть. По її смерті тут забиралися злодюги. На них я цькувала псів. А потім я взяла псів до себе. Побачив би ти, що вони зробили з її спальнею. Там на стінах не було шпалер. Які там шпалери! Шовкова парча, бельгійські ткалі морочилися з нею аж шість років. Як вона любила цю парчу, ох як любила! А тридцятьом ваймарцям вистачило одного дня, щоб здерти цю красу зі стін. Я б тобі показала, як воно виглядає, але ж ти там задихнешся в смороді. — Серс окинула оком стіни. — Це остання кімната.

— Я був би радий, якби ви прийняли мою допомогу, — помовчавши, сказав Дояр.

— А ти мені вже допоміг. Прийшов до мене. Прикидався, що тут тобі не смердить. Розказав мені про Мейкона і про мою любу маленьку Пілат.

— Правда?

— Свята правда.

Вони водночас звелися й рушили до виходу.

— Вважай на ноги. Тут темно.

Звідусіль збігалися пси. Звідусіль було чути гарчання.

— Час їх годувати, — сказала Серс.

Дояр ступив на сходи. На півдорозі обернувся та глянув на Серс.

— Ви сказали, що жінка намовила мого діда триматися нового імени. А чи не знаєте часом, як він звався насправді?

— Здається, Джейк.

— А прізвище?

Серс знизала плечима. Зовсім як Шерлі Темпл, як маленька безпорадна дівчинка.

— Джейк — ото все, що вона сказала мені.

— Дякую! — гукнув Дояр. Заголосно, але як інакше було вдячності пробитися крізь їдку завісу смороду й собачого гарчання...

Гарчання і сморід не відставали від нього всю дорогу зеленим тунелем до траси. Коли він прийшов туди, було пів на одинадцяту. Небіж приїде допіру за півтори години. Походжаючи на узбіччі, Дояр розмірковував. Коли сюди приїхати? Найняти авто чи скористатися Куперовою розвалюхою? Чи забрав Небіж валізу? Яке спорядження тут знадобиться? Ліхтарик? Що ще? А як виправдовуватися, коли хтось застукає мене в печері? Та звісно ж: шукаю останки дідуся, щоб їх забрати й по-людськи поховати.

Дояр рушив у напрямку, звідки мав над’їхати Небіж. По кількох хвилинах засумнівався, чи йде туди, куди треба. Вже повернув був назад, але вчасно зауважив кілька дощок, що стирчали з куща. Напевно, це і є той перелаз, про який сказала Серс. Ну, не зовсім він — радше залишки. Старенька не виходила з дому довгі роки. За той час всякий перелаз розпадеться. Якщо їй вірити, то дійти до печери й повернутися сюди можна ще перед дванадцятою. Та принаймні знайти дорогу ще за дня.

Обережно Дояр розсунув гілля куща. Пройшов трохи лісом. Ані сліду стежки. Пройшов ще трохи й почув дзюрчання води. Той звук долинав, здавалося, зблизька, он з-за цих дерев. Обман слуху. Допіру за чверть години добрався до струмка. «Перейдеш його», — так сказала Серс, а я подумав, що йдеться про місток. Містка тут не було. Дояр роззирнувся й побачив крізь рідколісся пагорби. Ось там вона, печера. Саме там. Мабуть, за годину, що залишилася до умовленого часу, вдасться побувати там і встигнути на місце.

Дояр сів, скинув туфлі й шкарпетки, засунув шкарпетки в кишеню й закотив холоші. Тримаючи взуття в руці, ступив у струмок. Холоднюща вода, слизьке каміння на дні. Посковзнулася нога, він упав на коліно й намочив туфлі. Насилу звівся й вилив воду з туфель. Все одно вже промок, нема сенсу вертатися. Треба брести. Брід поглибшав сантиметрів на п’ятнадцять. Дояр знову впав. Цього разу шубовснув у воду весь, від маківки до ніг. Під водою вгледів сріблясту рибку. Випльовуючи воду й пирхаючи, він кляв на всі заставки той струмок, замілкий, щоб переплисти його, й заглибокий, щоб перейти убрід. Треба було взяти палицю й перед кожним кроком міряти глибину, але ба — розгарячкувався й не подумав наперед. Помалу рушив. Намацував пальцями ніг надійну опору й тоді обережно переносив на неї вагу тіла. Просувався повільно, глибина тут сягала метра, ширина русла — понад десять метрів. Якби не поспіх, то знайшлося б і плиткіше місце. Думки про те, що належало зробити замість бездумно попертися у воду, були не без користи. Сердили Дояра, додавали рішучости таки доплуганитися на той бік. Кинувши туфлі на берег, він вибрався на сухе. Засапаний, видобув пачку сигарет. Промокли. Ліг навзнак на траву та грівся на полуденному сонці. Роззявив рота. Свіжий вітерець обвівав язик.

Трохи полежавши, Дояр всівся. Надів шкарпетки, взув туфлі та глянув на годинник. Цокає, хоч розбите скельце й зігнута секундна стрілка. Що ж, пора рушати.

Дояр попрямував до пагорбів. Зрадливі, як і дзюркіт струмка, вони були значно далі, ніж гадалося. Хто б міг подумати, що так важко буде пробиратися цілиною поміж дерев і кущів. Дояр завжди уявляв ліс як щось схоже на міський парк чи плеканий гайок на острові Гоноре, де він ще змалку вибирався на прогулянки. Там були дуже вигідні стежечки й алейки. «Узяв в оренду чотири гектари пралісу й усе повикорчовував», — так казали люди, описуючи початок хазяйнування старого Мейкона Деда. Повирубував? Повикорчовував? Ось цю чортівню, крізь яку я ледве проліз?

Навіть у мокрій сорочці Дояр обливався потом. Ногам почало даватися взнаки гостре каміння. Поступово рівнина перейшла на пологий узвіз з кущами й деревцями, над яким нависала кам’яна стіна. Дояр ішов вздовж неї й видивлявся, де тут печера. Повернув на південь. Узвіз став стрімкіший, деревець поменшало. Й ось нарешті чорний отвір у крутосхилі. Метрів сім над головою. Важко до нього видряпатися, тим важче, що підошви туфель дуже ковзкі. Добре, що хоч нема небезпеки зірватися. Дояр витер рукавом піт з лоба, розв’язав чорну вузьку краватку й сховав її в кишеню.

В роті знову був той самий солоний смак. Схвильований, повен надії знайти те, що шукав, Дояр притулив долоні до теплого каменя, щоб осушити піт. Спали на гадку жалісні голодні очі старих чоловіків, спраглих почути хоч словечко про дивовижний успіх наймолодшого Мейкона Деда; навернулися на думку білі люди, що, розтрощивши дідові голову, гуляли собі в садочку й їли джорджійські персики. Дояр глибоко відітхнув і поліз угору.

Тільки-но поставивши ногу на перший камінь, він зачув гроші. То був не запах. То було щось, мов солодощі, любощі. Як миготливі вогники. Як музика скрипок і фортепіано. Те саме Дояр відчував, стоячи під сосною біля Пілатиного дому; ще гостріше відчуття було, коли місяць освітив зелений мішок — обіцянку, що от-от мала сповнитися; і найгостріше — коли Дояр з мішком у руках м’яко зіскочив на підлогу. Лас-Веґас, закопані скарби, круп’є, касові віконця на іподромі, нафтові фонтани, хрускотливі долари, маєтки, тоталізатор. Аукціони, банкові сховища, безліч героїну. Тоді кам’янієш, трусишся, пересихає в горлі, пітніють долоні. Наполегливість, відчуття, що всіх здолаєш або прихилиш на свій бік. Чоловіки мовчки встають і луплять козирною дамою об стіл, аж їй в’язи скручуються. Жінки, прикусивши нижню губу, ставлять червоні фішки на пронумеровані поля. Охоронці, студенти-відмінники не зводять очей з комбінацій цифр на дверях банкових сховищ і роздумують, чи далеко ці останні, заповітні двері. Перемога. Ніщо на світі не зрівняється з нею.

Дояр пожвавішав. Спинався крутосхилом, втискав коліна у виїмки, вимацував пальцями виступи, яких можна вчепитись. Ні про що не думав, знай ліз і ліз. Нарешті став на висоті семи метрів, біля самого входу. І помітив, що сюди веде протоптана стежинка. Якби так не квапився, то міг би натрапити на неї раніше. Цією стежинкою ходили мисливці, тато й тітка. Ніхто з них не шматував одежі, видираючись на верхотуру.

Спершу Дояр нічого не бачив у печері. Осліпила його пітьма. Позадкував до входу, заплющив очі, тоді знову ввійшов. Тепер уже міг відрізнити долівку й стіни. Ось кам’яна полиця, де спали діти, набагато більша, ніж він собі уявляв. На долівці залишилися сліди по вогнищах, біля входу стояло кілька валунів, один із них химерно роздвоєний вгорі. Але де лежали кістки? Серс сказала, що тіло занесли сюди. Мабуть, трохи далі, там повинна бути неглибока яма. Дояр не мав ліхтарика, сірники промокли, та він таки спробував знайти хоч кілька сухих. Чиркав-чиркав, але тільки два з них зашипіли. Тим часом очі трохи призвичаїлися до мороку. Схилившись, він мацав поперед себе паличкою, виламаною з куща, що ріс біля входу, й неквапно просувався вперед. Пройшовши яких десять-п’ятнадцять кроків, помітив, що печера звужується. Стелі не було видно. Дояр спинився й рушив праворуч. Тернувся рукою до стіни, збив сухий кажанячий послід й повернув вліво. Тут кінець палички завис у порожнечі. Дояр знову спинився й сягнув нижче, поки намацав дно. Орудуючи паличкою, намацав і стінки ями. Була трохи більш як півметра завглибшки й зо три метри завдовжки. Гарячково порпаючи паличкою по дні, натрапив на щось тверде, потім на щось ще твердіше. Ковтнувши слину, він став навколішки. Напружував зір, як міг, але нічогісінько не бачив. Раптом Дояр згадав, що в кишені жилетки є запальничка. Відкинув паличку й поліз у кишеню, очманілий від запаху грошей — миготливих вогнів, музики фортепіано. Вийнявши запальничку, благав Бога, щоб засвітила. З другої спроби спалахнув вогник. Дояр видивлявся на дно. Світло згасло. Ще раз клацнув важільцем і захистив долонею тремкий пломінець. В ямі лежали камені, дошки, сухі листки, навіть жерстяний кухлик. Золота не було. Розпластавшись на животі, тримаючи в одній руці запальничку, Дояр переривав другою рукою все, що тут лежало. Гріб, вимацував, тягнув до себе й відсовував. Надаремно. Не було тут округлих, як голуб’яче воло, набитих золотом мішечків. Нічого, крім сміття. Взагалі нічого. Не тямлячись, Дояр завив довгим «о-о-о-о-у-у-у!!!» понад ямою. Сполохані кажани залопотіли крилами над головою та щезли в темряві. Налякали й водночас отямили його. Скочив на ноги, підметка правої туфлі відірвалася від м’якої, добре вичиненої козлячої шкіри. Пустився навстриб із печери, високо задираючи ногу, щоб не перечепитися відірваною підошвою.

Надворі, у світлі дня, він спинився й передихнув. В очах пекло від пилюки, сліз і сліпучих променів сонця, але Дояреві, розлюченому й розчарованому, не до того було, щоб їх витирати. З розмаху жбурнув запальничку. Описавши круту дугу, впала в зарості біля підніжжя пагорба. Пошкутильгав стежкою, навіть не дивлячись, куди вона веде. Ішов, куди ступають ноги, й опинився біля струмка. Над мілким — виразно видніли камінчики на дні — й нешироким, метрів чотири, руслом лежала дощана кладка. Дояр сів, підв’язав підметку чорною вузькою краваткою, а тоді перейшов кладкою струмок. По той бік у лісі була стежка.

Доярем тіпало з голоду. Справжнього. Не такого собі недоситу з переситу, коли кортить чогось смачненького. Справжнього голоду: якщо зараз же, цієї миті не роздобудеш чогось їстівного, то згинеш на місці. Дояр кинувся шукати — в кущах, в гіллях дерев, на землі — ягід, горіхів, будь-чого. Але не знав, що шукати, де воно росте а як виглядає. Шлунок корчився у спазмах. Трусячись, Дояр зірвав кілька листків і кинув у рот. Хоч гіркі, як жовч, проте жував їх, випльовував і брав інші. Згадалося про сніданок, що подала місіс Купер, яким тоді погидував. Яєчня, щедро полита смальцем, свіжо вичавлений апельсиновий сік з м’якоттю й зернинками, що плавали в ньому, грубо накраяні скибки бекону, біла гаряча гора вівсянки й бісквіти. Місіс Купер старалася, як уміла й могла, але — мабуть, через те, що попереднього вечора перепив віскі — Дояр змусив себе лише на дві чашки чорної кави й два бісквіти. Від решти його нудило, а те, що з’їв, залишилося біля дверей дому Серс.

Забравшись у густий підлісок, він сердито відкинув віти й побачив перелаз. А там далі — дорога. Асфальт, автомобілі, обгороджені парканом поліційні пости. Цивілізація. Дояр глянув на небо. Треба прикинути, котра тепер година. Сонце пройшло десь чверть своєї пополудневої путі. Мабуть, перша, не менше. Небіж досі вже приїхав і поїхав назад. Дояр дістав із задньої кишені портмоне. Потемніло від вологи, але всередині було сухе. П’ятсот доларів, водійські права, клаптики паперу з телефонними номерами, картка соціального страхування, корінець авіаквитка, квитанції з хімчистки. Подивився в один і в другий бік дороги й пішов у південному напрямку, де, як гадав, і є Данвілл, сподіваючись під’їхати першою-ліпшою попуткою. Докучав голод, боліли ноги. Лише третя попутня машина загальмувала — «Шевроле» 1954 року, й чорношкірий водій розглядав Дояреву одежу з такою самою цікавістю, як і Небіж. Чи то не бачив дірок на коліні й під пахвою, обв’язаної краваткою туфлі, листя на Дояревій голові й забрудненого костюма, чи то не зважав на все це.

— Вам куди, приятелю?

— До Данвілла. Чи принаймні якнайближче до нього.

— То сідайте. Я не до самого Данвілла, звертаю на Бафорд, але вам таки ближче буде.

— Дуже добре, — відповів Дояр, замиловано дивлячись на сидіння в машині. Сівши й сперши натомлені плечі на м’яку нейлонову спинку, він полегко зітхнув.

— Непоганий костюмчик, — сказав чоловік. — Ви, напевно, нетутешній.

— З Мічиґану.

— Справді? Моя тітка туди переїхала. До Флінта. Знаєте таке місто?

— Так, я знаю Флінт.

Дояреві ноги гуділи, сильніше в кісточках, ніж у п’ятках. Не наважувався випростати ноги, бо тоді ще гірше гудітимуть.

— А що це за місто, отой Флінт?

— Діра дірою. Нема чого туди рипатися.

— Так я й гадав. Назва гарна, але цього я сподівався.

Сідаючи в авто, Дояр помітив картонну пачку з шістьма пляшками кока-коли на задньому сидінні, а тепер тільки про неї й думав.

— Чи не можна було б купити у вас пляшку кока-коли? Мене мучить спрага.

— Та вона ж тепла, — відповів чоловік.

— То нічого, аби мокра була.

— Пригощайтеся.

Дояр обернувся й витяг пляшку з пачки.

— Маєте відкривач?

Чоловік взяв пляшку, підважив зубами металеву затичку й повільно розкоркував. Хлинула піна, залила йому бороду й груди.

— Гаряча, — засміявся він і витерся синьо-білою хусточкою.

Дояр миттю ковтнув усе, що було в пляшці, разом з піною.

— Не бажаєте ще одну?

Дояр бажав, але відмовився. Попросив тільки сигарету.

— Я не курю, — сказав водій.

— Ох, — зітхнув Дояр. Намагався стримати відрижку. Не вдалося.

— Автобусна станція зразу за поворотом. Легко туди доберетеся.

Вони доїхали майже до самого Данвілла.

— Дуже, дуже вам дякую. — Дояр відчинив двері. — Скільки з мене буде? За кока-колу, за всю решту.

Чоловік усміхався, але не так, як раніше.

— Я звуся Гарнетт. Фред Ґарнетт. Небагато заробляю, але час від часу можу собі дозволити пригостити когось кока-колою й підвезти його.

— Пробачте, я не хотів...

Але Фред Ґарнетт уже простяг руку й зачинив двері. Рушаючи, хитав головою.

Дояр мало не плакав, так йому боліли ноги, але якось дошкутильгав до вагона-ресторану чи то пак автобусної станції. Замість касира, що взяв на схов валізу, там була жінка. У довгій розмові з нею з’ясувалося: касира тут нема, валізи теж немає, знати не знаю, чи забрав її темношкірий хлопець, чи ні. І взагалі, тут немає камери схову. Вибачте, але з таким питанням належить звернутися до начальника станції. Чим я можу вам допомогти?

— Гамбургерами, — відповів Дояр. — Дайте мені кілька гамбургерів і чашку кави.

— Будь ласка. Скільки?

— Шість, — сказав він.

Уже на четвертому гамбургері шлунок засудомило, а Дояр скорчився з болю, який не вгавав всю дорогу до Роанока. Перед від’їздом він зателефонував преподобному Куперу. Місіс Купер сказала, що чоловік досі на товарній станції та його ще можна застати, якщо поспішити. Дояр подякував їй і повісив слухавку. Доплентався до товарної станції, що була поряд з автобусною, увійшов у браму та спитав першого-ліпшого, чи є ще тут преподобний Купер.

— Куп? — перепитав чоловік. — Він, здається, пішов до автобусної станції. Он туди. Бачите?

Дояр пошкандибав по жорстві й шпалах до автостанції. Там нікого не було, лише якийсь старий тягнув велику дерев’яну пачку.

— Перепрошую, — озвався Дояр. — Чи не бачили ви препо... Купа?

— Тільки що пішов звідси. Якщо підбіжите, то доженете його, — відповів старий і витер піт з лоба.

Уявивши біг на своїх зболених ногах, Дояр пробурмотів:

— Що ж, зайду до нього іншим разом.

Й обернувся, щоб піти.

— Послухайте, — сказав старий, — Якщо ви не побіжите за ним, то чи не поможете мені з отою бідою?

Показав пальцем на велику пачку. Надто втомлений, щоб відмовлятись чи щось пояснювати, Дояр кивнув. Удвох насопілися й накректалися, поки двигнули її на візок. Тепер цей вантаж можна було відкотити до вагової платформи. Засапавшись, Дояр важко сів на пачку. Ледве здобувся кивнути головою на слова подяки.

Тепер він був змучений. Страшенно змучений. Не хотів бачити преподобного Купера і його спраглих успіху друзів. Тим більше не хотів щось пояснювати й розтлумачувати Гітарі чи батькові саме тепер. Доплівся до автостанції та спитав, коли відходить найближчий автобус на південь. Конче південь. І конче Віргінія. Тепер Дояр був певен, що знає спосіб довідатися, що сталось із золотом.

Напханий гамбургерами, потерпаючи від болю в ногах і від корчів у шлунку, — одне добре, що хоч зручно всівшись, — Дояр не відчував болю розчарування, що спіткало його в печері. В автобусі він перебув кілька годин нелегкого сну. Просинався й напівспав, куняв, прокидався знову, а на проміжній довгій зупинці влив у себе порцію горохового супу. Там-таки він зайшов до крамниці й купив собі знадоби для гоління й інші туалетні причандали замість залишених у преподобного Купера. Вирішив, що там на місці, у Віргінії, полагодить туфлю (наразі склеєну жувальною Гумкою), дасть лад костюму й купить нову сорочку.

На трасі мотор автобуса стиха гарчав, ніби ваймарці. Дояр здригнувся. Як і тоді, коли Серс, сидячи в «останній кімнаті», дивилася на собак і міркувала, чи переживе їх. Та пси ненастанно плодяться, їх понад тридцять.

Далекі пагорби за вікном автобуса — це вже не краєвид, не декорації. Це місце дії, де ризикуєш розсолопити тридцятидоларові туфлі. Понад усе на світі Дояр прагнув, щоб на тому місці були вони — поскладані рядами мішечки, щоб випиналися, як набиті голуб’ячі вола, до його рук. Раніше він гадав, що прагне цього в ім’я джорджійських персиків старого Мейкона Деда, в ім’я Серс і її золотооких псів, а особливо в ім’я преподобного Купера і його давніх друзів. Ще їм пушок під носом не засіявся, а вже почали вмирати, побачивши, що сталося з чорношкірим чоловіком, хоча й подібним до них — «неграмотним і бідним як церковна миша», але який все-таки чогось домігся. Раніше Дояр гадав, що прагне цього в ім’я Гітари. Прагне стерти з приятелевого обличчя вираз, який був під час їхньої останньої зустрічі, вираз недовіри: «я-знаю-що-ти-хо-чеш-обвести-мене-круг-пальця».

Не знайшовши золота, Дояр тепер збагнув, що всі ці красиві виправдання пожадливости — не що інше, як пусті слова. Насправді ця пожадливість була самодостатня: просто запопасти й заволодіти. Задурно. Сидячи на автобусній станції, давлячись гамбургерами, він осягнув, що означає повернутися додому: признатися в поразці й опинитися в клітці. З цієї миті Дояреві засвітало в голові.

Серс сказала, що Мейкон і Сінґ сіли у фургон у Вірґінії, звідки були родом. Сказала також, що Мейконове тіло відкрила вода першої ж зливи і Батлери чи хтось інший занесли його до печери — літньої ночі. Літньої ночі. І то було тіло, не кості, адже ж розпізнали, що небіжчик — негр. А Пілат запевняла, що взимку в печері були тільки кості. Твердила, що відвідала Серс і побувала в печері за чотири роки, коли засніжило, й забрала кості білої людини. Чому не побачила останків свого батька? Адже там мали бути два скелети. Невже оминула один і забрала другий? Безперечно, Серс розповіла їй те саме, що й мені, і Мейконові останки таки лежали в печері. Чи призналася Пілат старенькій, що разом з братом убила людину? Либонь, ні, бо Серс про це й словом не згадала. Пілат запевняла, що забрала кості білого чоловіка й навіть не торкнулася золота. Збрехала. Не сказала про другий кістяк, бо тоді, коли вона забралась у печеру, його там не було. Не була вона в печері за чотири роки після вбивства. А якщо й була, то прийшла туди вже вдруге. Прийшла ще перед тим, як до печери принесли труп знайденого негра. Це правда, що Пілат взяла кості, я сам їх бачив на столі у в’язниці. Але це було не все, що вона взяла. Пілат забрала золото й повезла до Віргінії. Мабуть, хтось у Віргінії щось про це знає.

Дояр вирушив слідами Пілат.

Розділ XI

Ці жінки ходили з порожніми руками. Не носили ні гаманців, ні сумочок, ні торбинок, ні ключів, ні паперових мішечків, ні гребінців, ані носовичків. Нічогісінько. Досі за все своє життя Дояр ніколи не бачив, щоб на вулиці жінка йшла без сумочки чи то підвішеної на ремінці через плече, чи то вкладеної під пахву, чи то стиснутої в пальцях. Тут жінки ходили так, ніби їм справді треба кудись іти, але в руках не мали нічого. Вже по цьому можна було пізнати, що він опинився у глушині штату Віргінія, у краях, назву котрих дорожні таблиці подавали як Блу-Маунтин — Блакитні гори. Данвілл з його вагоном-рестораном, чи то пак автобусною станцією та з поштою на головній вулиці видавався кипучим мегаполісом проти цього безіменного поселення, такого малого, що тут ні одна цеглина не лягла на мур за кошт держави чи приватних підприємців. У Роаноку, Пітерсберґу, Калпепері довелося розпитувати про місто Шарлемань. Ніхто не знав такого. «Це, мабуть, десь на побережжі», — казали одні. «Це містечко в долині поміж гір», — казали інші. Кінець кінцем Дояр подався до філії Американської автомобільної асоціації. Там за якусь хвилину з’ясували, як зветься ця місцина. Шалімар. «Як туди добратись?» — «Звичайно, не пішки, бо то далеченько». — «Чи ходять туди автобуси? А поїзди?» — «Не ходять. Тобто ходять, але не до самого Шалімара. Є один автобус, але він іде до...»

З того всього Дояр купив у якогось молодика авто. Дав сімдесят п’ять доларів, хоч варте було не більш як п’ятдесят. Зіпсувалося одразу ж, навіть до заправки не вдалося доїхати. А коли цю тарадайку дотягли на буксирі до ремонтників, треба було викласти сто тридцять два долари на клиновий пас до вентилятора, гальмівні тяги, мастильний фільтр, бензиновий фільтр, дві шини й новенький картер. Ось цього картера не треба було купувати, але купив. Запізно автослюсар сказав, що тут вистачило б поміняти прокладку. Солоні ціни. Дояр розраховувався з важким серцем. Не тільки тому, що переплачував. Не тільки тому, що мусив платити готівкою через того власника майстерні, котрий дивився на кредитну картку «Стандард Ойл» як на якусь фальшивку. У першу чергу тому, що вже звиклося до дешевизни на Півдні: дві пари шкарпеток — чверть долара, нові підметки на туфлях — тридцять центів, нова сорочка — один долар дев’яносто вісім центів. А поголитися й постригтися тут можна — і нехай це знають обидва Томмі-перукарі — за п’ятдесят центів.

Купивши цей старий автомобіль, Дояр злинув духом. Мандрівка стала подобатися: чужі люди допоможуть тобі й підкажуть, що робити. А які привітні, які щедрі (може, не маєте де переночувати? може, хочете дізнатися, де тут гарно попоїсти?). Так, недарма йде слава про гостинність південців. Цікаво, чому чорношкірі покидають Південь? Куди тільки зайдеш — жодного білого лиця. А що вже тутешні негри — навіть не уявиш приємніших, великодушніших і достойніших людей, ніж вони. Ставляться до Дояра так, як на те заслужив. І милі вони не задля пошани до батька, що лишився вдома, не задля пам’яті про діда, як ото було в Данвіллі. Тепер, сидячи за кермом, Дояр почувався набагато краще. Тепер він був сам собі пан. Робив, що заманулося. Спинявся й пив холодне пиво, коли був спраглий. Навіть у цій сімдесятип’ятидоларовій розвалюсі виразно відчував свою міць.

Тут треба було уважно придивлятися до знаків і дорожніх таблиць, бо Шалімар не був позначений на карті фірми «Тексако», а чиновник у філії Американської автомобільної асоціації не міг дати нечленові докладний опис дороги. Дав хіба що карту й вділив кілька загальних вказівок. Хоч Дояр і пантрував дорожніх знаків, а все-таки не дізнався б, що вже приїхав, що вже на місці, якби не клиновий пас, який ввірвався акурат перед Соломоновою крамницею, у самому середмісті, осерді Шалімара, що в штаті Віргінія.

Дояр рушив до крамниці. Кивнув чотирьом чоловікам, що сиділи надворі на ґанку, обійшов зграйку білих курей, що крутилися під ногами. Всередині були ще три чоловіки. Четвертий — крамар за прилавком, мабуть, сам Соломон. Дояр ввічливо попросив дати пляшку холодного пива.

— У неділю пивом не торгуємо, — відповів крамар — мулат з рудим, уже посивілим волоссям.

— О, я й забув, що сьогодні за день, — усміхнувся Дояр. — То дайте шипучку. Содову. Маєте лід?

— Є вишнева шипучка. Годиться?

— Дуже добре. Годиться.

Рудий підійшов до кута кімнати й відчинив дверцята допотопного холодильника. За довгі роки підлогу вижолобили й вичовгали ноги відвідувачів. На полиці було небагато консервів, зате не бракувало мішечків, баночок і пачок з продуктами, що псуються — скоро чи не дуже скоро. Хазяїн видобув із холодильника пляшку з чимось червоним, витер її об фартух і подав Дояреві.

— П’ять центів, якщо вип’єте тут. Сім центів, якщо візьмете з собою.

— Вип’ю тут.

— Ви тільки-но приїхали сюди?

— Так. Поламалася машина. Чи є тут поблизу майстерня?

— Нема. Взагалі-то є, але це кілометрів вісім звідси.

— Вісім кілометрів?

— Еге ж. А що там зіпсувалося? Може, хтось із нас полагодив би. Ви куди їдете?

— До Шалімара.

— То ви приїхали.

— Як? Це Шалімар?

— Так, Шалімар.

Крамар вимовив це слово як «Шалімон».

— То й добре, що авто поламалося саме тут, — засміявся Дояр. — Бо інакше я б таки не потрапив куди треба.

— Ваш приятель теж ледве сюди потрапив.

— Мій приятель? Хто?

— Шукав вас. Приїхав сьогодні рано-вранці й питав за вами.

— Чи назвав він моє ім’я?

— Ні.

— То звідки ви знаєте, що він питав за мною?

— Він сказав, що шукає приятеля у костюмі-трійці кольору кави з молоком. Ось такому.

Рудий вказав на Дояреву одежу.

— А як він виглядає?

— Темношкірий. Приблизно вашої будови. Високий. Худорлявий. Що з вами? Вам недобре?

— Так. Тобто ні. А... як його звати?

— Не сказав. Спитав тільки про вас. Здалеку приїхав, аби зустрітися з вами. Це знаю напевне. Керував «Фордом» із мічиганськими номерами.

— Ви певні, що мічиганськими?

— Звичайно, що певен. Він мав зустріти вас у Роаноку?

З подиву Дояр витріщив очі.

— Я ж бачив ваш номер на машині, — пояснив крамар.

Полегшено зітхнувши, Дояр сказав:

— Я не знав напевно, де зустрінемося. То він не назвав свого імени?

— Не назвав. Лише попросив передати вам привіт, якщо я вас побачу. Хвилинку...

— Привіт?

— Угу. Сказав, що ваш день настає... Десь так... Чи що ваш день уже настав. Добре пам’ятаю, що йшлося про день. Та ось чи настає, чи вже настав — цього я не затямив, — хихикнув рудий. — Хотів би я, щоб нарешті мій день настав. Уже п’ятдесят сім літ чекаю, а його все нема та й нема.

Чоловіки у крамниці засміялися йому в тон, а Дояр одерев’янів. Усе, крім серця, в ньому заціпеніло. З цим привітом усе зрозуміло. Нема сумніву в тому, хто передає цей привіт. Гітара шукає мене, йде моїми слідами й має на те вагому причину. Хіба що... Невже Гітара жартував би з такими словами? Ось цими таємними словами, що їх шепочуть на вухо жертвам братчики «Семи днів»?

— Вам не зашкодила ця водичка? — глянув на нього містер Соломон. — Мені вона не на користь.

Дояр похитав головою й похапцем допив пляшку.

— Ні, — відповів він. — Я просто... здорожений. Стільки проїхати. Піду посиджу трохи надворі.

Дояр пошкандибав до виходу.

— То ви не хочете, щоб я подбав про ваше авто? — трохи ображеним тоном спитав містер Соломон.

— Хвилинку. Зараз я повернусь.

Дояр штовхнув двері та вийшов на ґанок. Припікало сонце. Зняв піджака й, почепивши петельку на палець, закинув на плече. Задивився на запорошену вулицю. Порозкидані там і сям халабуди, кілька псів, курчата, діти й жінки з порожніми руками. Сиділи на ґанках і походжали дорогою, колихаючи стегнами під бавовняними сукенками. Босоногі, з кучерявим волоссям, заплетеним у коси чи зібраним у вузол на потилиці. Дояреві страшенно запраглося котроїсь із них. Скрутитися б у клубочок під пахвою ось цієї, чи цієї, чи ось цієї. Ось такою, напевно, була Пілат ще дівчиною. Втім, вона така й досі, чужа у великому північному місті, до якого приїхала. Великі сонькуваті очі з поволокою, високі вилиці, повні вуста, темніші від шкіри, наче пофарбовані ягодами, і довга-предовга шия. Мабуть, тут багато шлюбів між родичами. Всі жінки подібні одна до одної, та й чоловіки теж, крім кількох рудих мулатів, як-от містер Соломон. Видно, до Шалімара лише зрідка приїжджають чужі люди, й нема допливу свіжої крови.

Дояр зійшов з ґанку, розігнавши курей, і пішов вулицею до кількох дерев біля будівлі, схожої чи то на церкву, чи то на якийсь клуб. За деревами бавилися діти. Розстеливши піджак на випаленій сонцем траві, сів на нього і закурив.

Гітара був тут. Питав про мене. А чого мені боятися? Ми ж друзі, вірні друзі. Такі близькі люди, що він сказав мені все про «Сім днів». Немає більшої довіри, ніж оця. Я його довірена людина, мало не спільник. Чому я злякався? Безглуздий, безпричинний страх. Напевно, Гітара хотів передати мені вістку так, щоб я знав, хто мене шукає, навіть якщо той і не назвався. Скоріше за все, щось трапилося вдома. Він мусив утекти від поліції й вирішив зустрітися з другом — єдиним, крім братчиків, хто в курсі всіх справ і кому можна довіряти. Гітара хотів знайти мене, бо потребує допомоги. Ото й усе. Знає, що я поїхав до Шалімара. Напевно, довідався про це в Роаноку, Калпепері чи навіть в Данвіллі. Але якщо він знає, то чому не почекав на мене? Де він тепер? Якась біда. Гітара в біді.

За його плечима діти, граючись, співали пісеньку. Дояр обернувся й глянув на них. Вісім-дев’ять хлопчиків і дівчаток стояли в колі. Хлопчик посеред кола, розпростерши руки, кружляв, як літак, а решта співала щось безглузде:

Діти проспівали ще кілька строф, хлопчик у колі вдавав із себе літака. Гра досягла найбільшої напруги, коли вони стали швидко вигукувати незрозумілі слова, а хлопчик ще швидше закружляв. «Соломон, рай, балалі, лут. Яраба, медіна, гамет, тут». І, нарешті, останні слова: «Двадцять одно дитя, останній Джей!» Цієї миті хлопчик кинувся на землю, а діти заверещали.

Дояр дивився на них. Змалку він ніколи так не грався. Колись довелося зійти з підвіконня, на якому стояв навколішки й сумував, що не може літати, і піти до школи. Там Дояра цуралися через його оксамитовий костюмчик. І білі, і чорні діти мали хлопця за чужого. Насміхалися з нього, докучали на всі лади, відбирали канапки, крали олівці, не пускали до туалету й умивальника. Кінець кінцем мама зглянулася на синові благання й купила йому вельветові штанці. Стало трохи легше, але все одно Дояра не брали в жодні ігри. А одного разу Гітара захистив його від чотирьох хлопців. Дояр усміхнувся, згадуючи, як вишкірився й радісно гукнув Гітара, коли ці четверо кинулися на нього. Вперше в житті Дояр побачив хлопця, справді охочого до бійки. Давши їм прочухана, Гітара скинув свою бейсболку й дав Дояреві, щоб той витер собі кров з носа. Дояр зробив це, віддав закривавлену бейсболку, і приятель хвацько надів її.

Пригадавши ті часи, Дояр засоромився, що тепер злякався Гітари й запідозрив його в лихому. Коли друг з’явиться, то сам усе розкаже. Треба буде йому допомогти. Дояр встав і витріпав піджак. Повз нього пройшов набундючений чорний півень з криваво-червоним обвислим гребенем.

Дояр рушив до Соломонової крамниці. Хотів знайти нічліг, розпитати про всяку всячину й запопасти жінку. Не конче в ось такому порядку. Треба почати з чого вдасться. Власне кажучи, добре, що Гітара розпитував про нього. Добре й те, що клиновий пас ввірвався. Непоганий привід побайдикувати тут. Коли Дояр підійшов до сходів, коти й кури позривалися з місць.

— Як вам? Вже краще? — спитав Соломон.

— Набагато краще. Просто треба було трохи прогулятися, — Дояр кивнув головою на вікно. — Гарно тут. Спокійно. І жінки красиві.

Молодик, що сидів на перехиленому стільці, обпертому на стіну, зсунув капелюх із носа на потилицю й поставив стілець на всі чотири ніжки. Розтулив уста, бракувало йому чотирьох передніх зубів. Інші чоловіки зачовгали ногами. Соломон усміхнувся, але нічого не сказав. Дояр відчув, що ляпнув якусь дурницю. Прохопився про жінок. Та що ж це за місцина, де про них і згадати не можна? Треба змінити тему.

— А де міг зупинитися мій приятель, що питав про мене вранці? Чи можна тут найняти мебльовану кімнату?

— Мебльовану кімнату?

— Так. І переночувати.

— Нічого такого тут нема, — похитав головою Соломон.

Дояр занепокоївся. Звідки така ворожість? Зиркнувши на чоловіків у крамниці, він спитав хазяїна:

— То ви гадаєте, що хтось із них міг би роздобути клиновий пас і полагодити моє авто?

— Я спитаю їх, — тихо відповів Соломон, втупившись у прилавок. Був чимсь збентежений. Куди й поділася його балакучість і привітність.

— Якщо вони не знайдуть паса, то зразу ж дайте мені знати. Я б тоді купив інше авто, щоби добратися додому.

Всі як один вирячилися на Дояра. Він відчув, що знову сказав щось не те. Не знав, у чому річ, бачив лише, що чоловіки поводяться так, наче він їх образив.

А таки образив. З ненавистю дивилися на міського негра, що замість поламаної автомашини може купити іншу. Запросто, як ото пляшку віскі. Та ще й похваляється цим перед ними. Навіть не зволив представитись і спитати, як звати їх. Називає людей «вони» й відкрито зневажає за те, що замість обробляти своє поле вони висиджують у крамниці, чекаючи, поки приїде якась вантажівка по робітників у млині чи збирачів тютюну на плантаціях. Цей негр одягається та поводиться так, ніби хоче їм нагадати, що немає в них поля, немає ґрунту. Мають хіба що грядки з овочами, де працюють жінки. Мають хіба що курей і свиней, яких доглядають діти. Дав зрозуміти, що вважає їх не справжніми чоловіками, а дармоїдами, які живуть з роботи дітей і жінок. Дав зрозуміти, що мірило вартости цих людей — тютюнові крихти замість доларових банкнотів у кишенях. Що мірило вартости цього негра — туфлі з тонкої шкіри, костюм-трійка й м’якенькі руки без мозолів. Що мірило вартости — очі цього чужинця, які дивилися на великі міста й на літаки. Ці люди бачили, як він погладжує ширіньку, стоячи на сходах і розглядаючи їхніх жінок. Бачили, як він замикає авто. І це в місцині, де за сорок кілометрів не знайдеш більш ніж два ключі запалювання. Не вважав їх гідними того, щоби поцікавитися їхніми іменами, а себе цінив надто високо, щоб назватися. Дивлячись на його шкіру, люди бачили, що вона така сама чорна, як їхня. І знали, що в нього серце білої людини. Як у тих, що приїжджають вантажівками, потребуючи безіменних, безликих наймитів.

А тепер один із цих чоловіків обізвався до негра, що мав вірґінський номер на автомобілі й говорив з північним акцентом:

— На Півночі, мабуть, добрі заробітки. Га?

— Такі собі, — відповів Дояр.

— Такі собі? Кажуть, що там усі заробляють купу грошей.

— Багато хто на Півночі працює запівдарма.

Дояр сказав це якнайлюб’язніше. Бачив, на що заноситься.

— Важко в таке повірити. То чого ж там сидіти, коли такі малі заробітки?

— А того, що там гарні краєвиди, — відповів інший чоловік. — І красиві жінки.

— Таке скажеш, — з удаваним несмаком заперечив той перший. — Хіба на Півночі жінки мають щось інше між ногами, ніж наші?

— Та ні, — сказав другий. — Передниці всюди однакові. Тхнуть, як океан. А на смак — як море.

— Не може бути, — втрутився третій. — Напевно там якісь інші.

— Там, мабуть, піськи інакші, — припустив перший.

— Так гадаєш? — спитав другий.

— Так кажуть, — відповів перший.

— А чим інакші? — поцікавився другий.

— А тим, що маленькі, — пояснив перший. — Малесенькі.

— Та невже! — зачудувався другий.

— Так і є. Тому-то там носять такі обтислі штани. Правда, що так?

Перший запитливо глянув на Дояра.

— Не знаю, — сказав Дояр. — Щоб таке знати, треба чимало попосмоктати цих пісюнів. Я цього ніколи в житті не робив.

Усі всміхнулися. Дояр теж усміхнувся. Почалося.

— А що ти робив? Дірку в сраці лизав?

— З діркою я робив щось інше, — відповів Дояр. — Одного разу мене рознервував молодий нахабний ніґер. Довелося йому встромити до сраки пляшку кока-коли.

— А нащо пляшку? Не пасував туди твій прутень?

— Дуже добре пасував. А до писка ще краще.

— Волієш писок, га?

— Так, якщо він великий, бридкий і вонючий. Як ось у тебе — засранця, що хоче заробити по тому писку.

Зблиснув ніж.

— Отакого я не бачив років двадцять, — засміявся Дояр. — У моїх краях ножиками вимахують гівнюки, коли бояться дістати прочухана.

— Ой, як я боюся! — усміхнувся перший. — Аж повні штани наклав.

Хоч Дояр уміло орудував розбитою пляшкою, але таки дістав рану на обличчі й на лівій руці. Гарний костюм був розпанаханий у кількох місцях. Напевно, й горло б йому розпанахали, якби не дві жінки, що вбігли у крамницю, кричучи: «Сол! Соле!»

На той час крамниця була повна людей, і жінки не могли добратися до Сола. Чоловіки зацитькували їх, але ті й далі кричали. Наробили такого гармидеру, що містер Соломон нарешті зміг втрутитись у бійку.

— Перестаньте! Годі! Досить уже!

— Заткнися, Соломоне!

— Виведіть звідси цих баб!

— Штрикни його, Соле! Штрикни цього скурвого сина!

Але Сол мав рану над оком. Лилася кров, і він нічого не бачив. Насилу містер Соломон відволік його надвір. Сол кляв, матіркував, але його запал зник.

Дояр позадкував до прилавка, готовий дати відсіч, якщо ще хтось кинеться. Ніхто не кинувся. Люди посунули надвір дивитися, як тягнуть Сола чоловіки, а він виривається й лається. Дояр важко сів і витер лице. Коли в крамниці залишився тільки власник, Дояр жбурнув розбиту пляшку в куток. Ковзнула по холодильнику, відбилася від стіни, впала на підлогу й розлетілася на друзки. І досі відсапуючи, він вийшов надвір і глянув довкола. Чотири старигани сиділи на ґанку, ніби нічого й не сталося. На Дояревому обличчі текла кров, рана на руці присохла. Стусонувши білу курку, він сів на горішній сходинці й заходився витирати кров носовичком. Три молоді жінки з порожніми руками стояли на дорозі й дивилися на нього широко розплющеними байдужими очима. Жінок оточили діти, наче зграйка пташок. Усі мовчали. Старі чоловіки на ґанку теж. Ніхто не підійшов до Дояра, ніхто не запропонував йому сигарети чи склянки води. Рухалися тільки діти й кури. Під гарячим сонцем Дояр леденів зі злости. Якби мав зброю, повбивав би всіх, кого тільки бачив.

— Непогано володієте пляшкою-трояндочкою. А рушницею?

До Дояра бочком підійшов один зі старих чоловіків і злегка всміхнувся. Скидалося на те, що після того, як молодим не вдалося скористатися нагодою, до діла візьмуться старі. Поводитимуться, звичайно ж, по-іншому. Не говоритимуть усілякої гидоти. Не буде ножів, гарячого сопіння й напружених м’язів шиї. Випробують, позмагаються й переможуть, напевно, в чомусь іншому.

— Ще краще, — збрехав Дояр.

— Справді?

— Справді.

— Ми підемо на полювання. Не маєте охоти приєднатися до нас?

— А той беззубий засранець теж піде?

— Сол? Ні.

— Бо інакше я б повибивав йому решту пеньків.

— Оті передні вибив шериф кольбою рушниці, — засміявся старий.

— Так? Добре зробив.

— То як? Підете з нами?

— Аякже. Дайте тільки рушницю.

— Мене звати Омар, — знову засміявся старий.

— Я Мейкон Дед.

Почувши це ім’я, Омар закліпав, але нічого не сказав. Попросив Дояра прийти до Кінґа Вокера, на заправну станцію, що за три кілометри звідси, десь перед заходом сонця.

— Підете прямо. Не заблукаєте.

— Знайду це місце.

Дояр встав і підійшов до машини. Намацав ключі, відімкнув двері й усівся. Опустив шибки в усіх чотирьох вікнах і приліг, поклавши під голову піджак замість подушки й накривши обличчя рушником. Виставив ноги надвір. Трясця їм у печінку. Що це за люди на світі, що нічого іншого не хочуть, тільки вбити мене? Батько хотів убити мене, коли я ще був у материній утробі. Але я вижив. За цей останній рік жінка щомісяця приходила вбивати мене, а я лежав, як-от тепер, накривши рукою очі, безборонний перед усім, що вона тримала в руках. І все одно я вижив. Потім з моїх дитячих марень прийшла відьма, щоб ухопити мене, але я й це пережив. Кажани вигнали мене з печери — і це я пережив. І ні разу не було в мене зброї. Нині я зайшов до крамниці та спитав, чи не полагодив би хтось авто, а нігер підняв на мене ножа. Та я й досі живу. Що тепер замишляють оці чорні неандертальці? Трясця їм у печінку! Я Мейкон. Моє прізвище — Дед, мертвяк. Я вже мертвий. Гадав, що це містечко Шалімар стане моїм домом. Рідним домом. Звідси походять мої дідусь і бабуся. Всю дорогу сюди люди були добрі до мене, щедрі й готові допомогти. У Данвіллі зробили з мене кумира. У моєму рідному місті прізвище Дед вимовляють зі страхом і вимушеною пошаною. А тут ніхто мене не знає, ніхто не любить. Тут мене мало не вбили. Найпідліші, наймерзенніші на світі негриська.

Дояр заснув. Ніхто його не турбував. Снилося, що згори на нього дивиться Гітара. Прокинувшись, купив у містера Соломона дві банки з ананасовим соком і коробку сухариків. Підвечіркував на ґанку в компанії з курми. Сонце сідало, не було нікого з дорослих. Тільки діти дивилися, як він їсть і п’є. Коли Дояр вилив у рот останні краплі ананасового соку, з гурту дітей виступило одне та спитало: «Чи можна взяти вашу банку?» Дояр кивнув головою, діти забрали банку й побігли. Придумають собі якусь забаву з нею.

Дояр подався до Кінґа Вокера. Навіть якби мав можливість ухилитися від полювання, то все одно не скористався б нею, дарма що ніколи в житті не мав у руках вогнепальної зброї. Перестав огинатися, оминати труднощі й небезпеку. Раніше він ішов на ризик тільки з Гітарою. Тепер сам. Дозволив Агар, щоб вдарила його ножем, дозволив і примарній відьмі, щоб упіймала його й поцілувала. Коли переживеш таке, все інше буде завиграшки.

Зовні Кінґ Вокер аж ніяк не нагадував короля. Присадкуватий чоловічок, лисий, ліва щока віддималася від жувального тютюну. Колись він був зіркою в одній із негритянських бейсбольних ліг, й історію цієї спортивної кар’єри було пізнати з плакатів, світлин і вирізок, приклеєних і приколених по всій майстерні. Не збрехали люди, сказавши, що найближчий механік тут аж за вісім кілометрів. Було видно, що Вокерова бензозаправка й автомайстерня давно вже занепала. Порожні колонки, і каністри мастила не знайшлося б. Тепер тут, схоже, був своєрідний чоловічий клуб. Вокер мешкав у бічній кімнатці. Сюди прийшли Омар і ще один чоловік, що сидів тоді на ґанку. Представився Лютером Соломоном — не родичем Соломона — крамаря. Чекали ще двох мисливців. Невдовзі вони приїхали старим «Шевроле». Омар відрекомендував їх як Кальвіна Камінця і Малюка.

Найприязніший із них був Кальвін. Познайомившись із Доярем, він звелів Вокеру «дати цьому міському хлопцеві щось взути». Той покрутився по майстерні, спльовуючи тютюн, і приніс обліплені болотом черевичиська. Чоловіки спорядили Дояра з голови до ніг. Підкепковували з його спідньої білизни, мацали жилетку — Малюк спробував втиснути свої борцівські плечі в піджак — і дивувалися з Дояревих ніг. Із них і досі злазила клаптями шкіра, бо два дні поспіль довелося перебути в промоклих туфлях і шкарпетках. Кінґ Вокер змусив Дояра збризнути стопи содовим розчином, перш ніж надіти грубі вовняні шкарпетки. Коли гість одягнув однострій солдата часів Другої світової та нап’ялив на голову в’язану шапочку, чоловіки відкрили кілька пляшок пива й почали мову про зброю. На цьому жарти припинились, і Кінґ Вокер вручив Дояреві Манчестера двадцять другого калібру.

— Чи стріляв ти з двадцять двійки?

— Нечасто, — відповів Дояр.

П’ять чоловік увібгалися в «Шевроле» й поїхали. Смеркало. По якихось п’ятнадцяти хвилинах почався узвіз. Авто петляло вузькою дорогою. Пішла розмова про полювання, здобич, про влучні постріли та промахи. Незабаром зійшов місяць. Стало прохолодно, й Дояр подумки подякував за в’язану шапочку. Авто проходило круті повороти. У дзеркалі заднього огляду мигнуло щось ніби світло фар ще одного автомобіля. Невже ще хтось приєднається? На темному небі світили зорі.

— Поспішімося, Кальвіне. Єноти вже пополювали й вертаються до своїх лігов.

Кальвін загальмував.

— Випустимо їх, — сказав він і передав ключі Малюкові. Той обійшов авто й відімкнув багажник. Звідти вискочили три гончі собаки, виляючи хвостами та принюхуючись. Жоден із псів не подав ані звуку.

— Ти привіз Бекі? — спитав Лютер. — О, тоді неодмінно матимемо сьогодні єнота!

Знервовані гончаки нетерпляче ждали сигналу розбігтися по лісі. Дояр затрясся. Що тут йому робити? За метр від фар стояла густа пітьма.

Омар і Малюк видобули з багажника все потрібне: чотири ліхтарі, один електричний ліхтарик, шнурок, набої та пляшку віскі. Засвітивши чотири ліхтарі, мисливці спитали Дояра, чим він освітлюватиме собі дорогу. Той завагався, й Кальвін розпорядився:

— Хлопчина може піти зі мною. Дайте йому ліхтарик.

Дояр засунув ліхтарик у задню кишеню.

— Вийми-но монети з кишень, — сказав Кальвін. — Дуже вже брязкотять.

Дояр послухався. Взяв Кінґову рушницю, відрізок шнурка й добряче потягнув собі з пляшки, яку передавали з рук в руки.

Собаки метушилися, задихані, очманілі зі зворушення. Однак і досі жодне з них ані дзявкнуло. Кальвін й Омар наладували свої двостволки двадцять другого калібру патроном в одну цівку та грубим дробом у другу. Малюк плеснув у долоні, і три гончаки, повискуючи, кинулись у темряву. Чоловіки не одразу пішли вслід за ними, всупереч Дояревим здогадам. Стояли й прислухалися.

— Бекі веде перед, — похитавши головою, стиха засміявся Малюк. — Ходімо! Кальвіне і ти, Мейконе, йдіть праворуч. Підемо он туди й замкнемо коло біля провалля. Не стріляйте по ведмедях.

— Чом би й ні? Стрілю, коли побачу якого, — відказав Кальвін і рушив разом з Доярем.

Коли відходили від «Шевроле», повз них промчав автомобіль, той самий, що Дояр побачив перед тим. До цієї компанії мисливців, очевидно, ніхто сьогодні вже не долучиться. Кальвін ішов попереду, погойдуючи ліхтарем. Дояр блимнув ліхтариком.

— Заощаджуй енергію, — порадив Кальвін. — Поки що світити не варто.

Вони просувалися в напрямку, де скавучали пси, але Дояр не був цього певен.

— А чи водяться тут ведмеді? — спитав він, сподіваючись, що в голосі прозвучить цікавість, а не страх.

— Хіба що двоногі. Але ми маємо рушниці, — реготнув Кальвін і зник у темряві. Тільки ліхтар позначав, де він. Дивлячись на цей ліхтар, Дояр усвідомив, що коли ось так зосереджувати на ньому зір, то нічого більш не побачиш. Щоб призвичаїтися до пітьми, треба дивитися на все інше, що тільки вдасться розрізнити. Звідкись зліва, з-поміж дерев пролунав довгий звук. Наче жінка стогнала та схлипувала на тлі собачого гавкоту й чоловічих вигуків. За кілька хвилин дзявкання псів і крики чоловіків припинилися. Чутно було тільки шум вітру й відлуння Дояревих і Кальвінових кроків. Дояреві забрало трохи часу приноровитися, щоб не зачіпатися ногами за корені й камені, щоб відрізняти дерево від тіні, щоб ухилятися від гілок, які пускав позад себе Кальвін. Двоє йшли вгору. Час від часу старий мисливець приставав, освітлював стовбури дерев — від метра над землею до висоти, куди міг сягнути рукою — й уважно розглядав їх. Подеколи присвічував донизу, присідав навпочіпки та вдивлявся в землю. І щоразу щось шепотів. Все, що виявив, тримав для себе. Дояр не розпитував його. Хотів лише тримати крок, бути напоготові вистрілити в будь-яку дичину. А крім того, й начуватися, щоб котрийсь із цих стариганів часом не замахнувся на «міського хлопця». За якусь годину по приїзді до Шалімара місцевий молодик спробував убити Дояра привселюдно. На що здатні ці старі під прикриттям ночі — можна хіба здогадуватися.

Знову почувши стогін і схлипування, Дояр спитав:

— Що це за чортівня?

— Відлуння, — відповів Кальвін. — Перед нами Райнине провалля. Таке чути, коли вітер дме в певному напрямі.

— Ніби жінка плаче.

— На ім’я Райна. Люди кажуть, що це вона плаче. Тому й назвали так оце провалля.

Кальвін раптово спинився, й Дояр, глибоко задумавшись про Райну, налетів на нього.

— Ц-с-с-с!

Старий примруживсь і схилив голову проти вітру. Все, що почув Дояр, був гавкіт, тільки частіший і нервовіший, ніж перед тим. Кальвін свиснув. У відповідь почувся тихий свист.

— Суча мати! — Кальвінів голос переривався з хвилювання. — Рись! Ходімо!

Кинувся вперед, Дояр за ним. Тепер вони майже бігли. Дорога, як і раніше, п’ялася вгору. То був найдовший у Дояревому житті похід. Кілометри, цілі кілометри. І години. Минуло, мабуть, зо дві години, відколи Кальвін свиснув. Йшли та йшли, старий зупинявся лише для того, щоб гукнути й почути відповідь.

Освітлення змінювалося, й Дояра охоплювала дедалі більша втома. Щораз далі від нього був Кальвінів ліхтар. На двадцять років молодший від свого супутника, Дояр не міг тримати крок із ним. І рухатися став незграбно. Перелазив через великі камені замість обходити їх, волочив ноги й перечіпався за вузлуваті корені. Тепер, коли Кальвін вирвався вперед, слід було самому відводити гілки з-перед лиця. Згинатися мало не вдвоє, пробираючись під вітами, розсовувати кущі — це давалося взнаки так само, як і ходьба. Дояр дихав часто й уривчасто. Нічого на світі йому так не хотілося, як сісти й перепочити. Напевно, мисливці кружляють, бо цю скелю з двома вершинами ось уже третій раз проминули. А чи треба того кружляння? Дояр згадав, що чув, ніби деяких звірів оточують, вислідивши їх. А рисей теж оточують? Він навіть і не уявляв, на що схожа та рись.

Кінець кінцем Дояр піддався втомі та зробив помилку. Сів передихнути замість того, щоб просто сповільнити ходу. Звівшись, він відчув, що після цієї перерви страшенно ниють ноги. Біль у коротшій нозі був такий сильний, що Дояр почав шкутильгати й спотикатися. Годі було йти довше, ніж п’ять хвилин. Доводилося зупинятись і спиратися на камедні дерева. Тим часом Кальвін вгадувався лише за маленькою світляною плямкою, що миготіла далеко попереду між дерев.

Дояр не витримав. Мусив відпочити. Під першим же деревом він важко осів на землю та сперся головою до стовбура. Хай собі сміються, якщо хочуть, а він не рушить звідси, поки серце б’ється десь у горлі, а не там, де належить. Розпростер ноги, вийняв з кишені ліхтарик і поклав вінчестер біля правої ноги. Нарешті в спокої, міг почути, як стугонить кров у скронях, як пашить на щоці різана рана, обвіяна нічним вітром, обшмагана вітками й обмащена деревним соком.

Відсапавшись, Дояр замислився, що ж він, власне, робить отут, серед лісу, в Блакитних горах. Адже приїхав сюди відшукати сліди подорожі Пілат, знайти родичів, яких вона могла відвідати, з’ясувати все, що лиш вдасться, щоб або здобути золото, або переконатися, що його немає. І як тільки дався намовити на це полювання, а перед тим вплутатися в бійку з ножем і пляшкою-трояндочкою? Мабуть, із дурости й марнославства. Досі він був необережний, не бачив очевидних знаків небезпеки. Може, це й є банда чорних негідників, але таке слід би було передбачити й відчути. Що ж, така легковажність частково пояснюється тим, що Дояра всюди добре приймали. А чи добре? Може, його осліпив ореол геройської слави, яким гостя оточили в Данвіллі. Цілком можливо, що очі людей у Роаноку, Пітерсберґу, Ньюпорт-Ньюсі блищали не з привітности й захоплення, а просто з цікавости й насмішкуватости. У жодному з цих місць він не затримався надовго, то й не міг знати, як воно насправді. Тут пообідав, там заправив авто. Єдиною важливою справою була лише купівля автомашини, а в таких справах продавець, якщо хоче збути товар, мусить бути привітним. Так само було й тоді, коли довелося робити цей коштовний ремонт. Що за дикуни ці люди? Підозріливі. Запальні. Раді знайти в людях вади, зневажають усіх чужинців. Уразливі. Нещирі, заздрісні, зрадливі й лихі. Він не заслужив на погорду від них. Нічим не заслужив на вибухонебезпечну ворожість, яка оточила його, коли сказав, що міг би купити авто. Чому вони поводилися не так, як той чоловік у Роаноку, коли Дояр купував у нього машину? Бо в Роаноку Дояр не мав машини. Тут уже мав і хотів ще одну. Напевно, ось це їх роздратувало. Більше того, навіть не сказав, що продасть цю тарадайку. Натомість дав зрозуміти, що просто покине її та купить іншу. Ну то й що? Яке їм діло, що він робить зі своїми грошима? Не заслужив на таке...

Це звучало по-старосвітському. Заслужив. Старе слово, заяложене, заїжджене. Заслужив. Тепер Дояреві здавалося, що він завжди казав чи думав: я не заслужив на лиху долю, на погане ставлення. Сказав Гітарі про себе, що не заслужив на рабське становище в сім’ї, на ненависть і на все інше. Що не заслужив вислуховувати від обох батьків взаємні звинувачення й закиди. Що не заслужив на помсту Агар. Втім, чому б батькам не ділитися з сином своїми особистими справами? Якщо не з ним, то з ким тоді? А якщо його може спробувати вбити й чужинець, то чому на таке не може піти Агар, яку Дояр відкинув, наче використану жувальну Гумку?

Очевидно, Дояр вважав, що заслуговує тільки на любов — причому здалеку — і на те, щоби брати все, що заманеться. А взамін він мав бути... який? Милий? Великодушний? Мабуть, хоч що там казав Дояр, та насправді мав на увазі одне: я не відповідаю за ваші болі; діліться зі мною вашими радощами, а не прикрощами.

Цих прикрих думок неможливо було спекатися. Просто неба, на голій землі, на самоті, в тиші — не чутно навіть гавкоту собак, аби нагадати про людей — ось тут його оболонка, що зветься особистістю, розчинилася. Тут ледве можна розгледіти свою руку, ноги криються в пітьмі. Тут є тільки дихання, вже повільніше, і думки. Вся решта зникла. І думки нахлинули. Їм не перешкоджають інші люди, речі; не перешкоджає їм навіть погляд на себе самого. Немає тут нічого, що могло би стати в пригоді: ні грошей, ні автомашини, ні батькової репутації, ні костюма, ані туфель. Насправді все це лиш обмежувало свободу. Крім розбитого годинника й гаманця з двомастами доларів, все, з чим він вирушив у мандрівку, пропало: валіза з пляшками віскі, сорочками й вільним простором на мішечки з золотом; капелюх з вузькими крисами, краватка, сорочка, костюм-трійка, шкарпетки й туфлі. Цей годинник і гаманець ні до чого не придадуться тут, де все, що має людина, — це те, з чим вона народилася й чого навчилася. І ще має витривалість. Зір, слух, нюх, смак, дотик — і ще якесь чуття, якого Дояр не мав: вміння вирізнити з багатьох речей, доступних сприйняттю, цю одну-єдину, від якої може залежати й життя. Що Кальвін бачив на корі? А на землі? Що він бурмотів собі під ніс? Як зміг він із почутого за три, якщо не більше, кілометри, визначити, що там сталася несподіванка, і ця несподіванка — рись? Ще й досі Дояреві відлунювали у вухах ті перемовляння за останні кілька годин. Оті знаки один одному. Що мисливці передавали один одному? «Почекай»? — «Он там»? Помалу починав їх розуміти. Собаки, люди — всі вони не просто подавали голос, аби дати знати, де хто є. Вони перемовлялися між собою. Виразними голосами переказували різні складні речі. Після довгого «я-а-а» один із псів підвивав по-особливому. Низьке глибоке «гаум-гаум», яке нагадувало басову ноту фаґота, собаки розуміли й робили, що від них вимагалось. І тварини давали знаки мисливцям: кілька «гав» — рівномірно й через довгі проміжки — що дві-три хвилини, і так могло тривати до двадцяти хвилин. Своєрідний радар повідомляв людям, де собаки, що бачать і що хочуть робити. І люди або погоджувались, або наказували робити щось інше. Ці повискування, швидкий гавкіт, протяжні волання, звуки, що нагадували то тубу, то барабан, низьке глибоке «гаум-гаум», тонкий свист, високе «і-і-і» труби, «унь-унь» басових струн. Це була мова. Ні, те, що існувало перед мовою, — прамова. Перед тим як виникло письмо. Стародавня мова за часів, коли люди і тварини говорили одне з одним. Коли людина з мавпою сідали й вели балачку. Коли тигр і людина ділили одне дерево й розуміли один одного. Коли людина бігла з вовками, а не від них чи за ними. Ось цю прамову Дояр почув тут, у Блакитних горах, сидячи під камедним деревом. Якщо вони можуть говорити з тваринами, а тварини можуть говорити з ними, то чого тільки ці тутешні мисливці не знають про людей? Чи про землю. Кальвін шукав чогось більшого, ніж сліди. Шепотів до дерев, до землі, торкався їх, як сліпець гладить сторінку з брайлевим шрифтом, пізнаючи зміст кінчиками пальців.

Дояр потер потилицю до кори стовбура. Ось чого бракувало Гітарі: лісів, мисливців, убивання. Щось його покалічило, поклало на ньому знак, як Гуля преподобного Купера, вибиті зуби Сола та як весь образ Дояревого батька. Його переповнив раптовий наплив співчуття до них усіх. Тут, під деревом, чуючи далекий відгомін лову рисі, він подумав, що тепер розуміє Гітару. Справді розуміє.

По обидва боки стегон він відчував повітряні корені камедного дерева. Підтримували Дояра, як шорсткі дбайливі дідові руки. Водночас і напружений, і розслаблений, він занурив пальці у траву. Хотів послухати землю кінчиками пальців, почути, що вона мовить. І земля сказала миттєво: хтось стоїть за тобою, а ти маєш час лише на те, щоб звести руку й схопити дротяну петлю навколо твоєї шиї. Дріт, як бритва, порізав пальці, протяв шкіру так глибоко, що Дояр висмикнув руку. Тепер петля впилася в шию, перехопило дух. Почув своє харчання, в очах замигтіли міріади різнобарвних вогників. Залунала музика. Дояр знав, що це вже востаннє в житті вдихнув солодкого повітря. Як і належало сподіватися, в пам’яті зблисло все його життя, але воно відобразилося лише однією картиною: палкі любощі; Агар схиляється над ним у неповторному своєю досконалістю й інтимністю жесті. Посеред цієї картини почув голос душителя: «Твій день настав». Пройнявшись величезним смутком, що треба покидати цей світ від руки свого друга, Дояр ослаб. Тієї миті, коли він піддався непереборній меланхолії, ослабли й напружені м’язи шиї. На якусь частку секунди дріт попустив, і Дояр зміг втягти повітря, вдихнути ще раз. Але це був уже вдих не на смерть, а на життя. Агар, музика, вогники — все щезло, Дояр вхопив вінчестера при боці, звів дуло й натиснув на курок. Вистрілив у дерева перед ним. Постріл застукав Гітару зненацька, петля знову попустила. Гітара знову затягнув її. Дояр, уже знаючи, що друг потребує обох рук, щоб отак душити, повернув дуло назад і силкувався натиснути на курок, зачіпаючи рушницею гілки і землю. Так і не добравши, був постріл чи ні, він почув зовсім зблизька брехання трьох собак — чудовний, неземний звук. Знав, що загнали рись на дерево. Петля впала, Гітара кинувся втікати поміж дерев. Дояр зірвався на ноги та присвітив ліхтариком туди, де було чути тупіт. Нічого не побачив, хіба що розколихані гілки. Потираючи шию, рушив на гавкіт. Гітара не мав зброї, бо інакше скористався б нею, тож Дояр почувався в безпеці, йдучи до гончаків, хай навіть у рушниці не було набоїв. Не заблукав, орієнтувався добре й вийшов на Кальвіна, Малюка, Лютера й Омара. Сиділи за кілька кроків від собак і від дерева, на якому блискотіли очі рисі.

Собаки пнулися на дерево, а чоловіки радилися, що робити. Чи застрілити рись, чи відстрілити гілку, щоб хижак зіскочив поміж пси, чи ще щось. Вирішили вбити рись на місці, там, де сидить. Омар встав і поніс ліхтар ліворуч. Дика кішка трохи підповзла за світлом. Малюк прицілився й пустив кулю просто під ліву передню лапу. Рись звалилася крізь гілля, просто в пащі Бекі й решти зграї.

Хижак був ще повен сил. Вперто боровся за життя, поки Кальвін відкликав собак, вистрілив, ще раз вистрілив. Аж тоді було по всьому.

Мисливці тримали лампи над тілом і покректували з радости, що велике, що було небезпечне, а тепер нерухоме. Всі четверо стали навколішки. Видобули шнурки й ножі, вирізали палицю завтовшки з зап’ясток й прив’язали до неї рись на довгу зворотну дорогу.

Були такі раді самі з себе, що минуло чимало часу, поки комусь спало на думку спитати Дояра, навіщо стріляв. Той піддав палицю на плечі трохи вище й відповів:

— Я впустив рушницю. Спіткнувся — вона впала й вистрілила. А коли я підняв її, вистрілила ще раз.

Знявся регіт.

— Спіткнувся? А нащо ти її зняв із запобіжника? Боявся?

— Боявся, — підтвердив Дояр. — Смертельно налякався.

Старигани тюкали й реготали всю дорогу до автомобіля, кепкуючи з Дояра й підбиваючи його розказати докладніше, як він налякався. Розказував. І сміявся — щиро, гучно й довго. Сміявся з серця, радий, що ступає по землі. Ступає так, ніби був з нею одним цілим, ніби його ноги — стовбури дерев. Частина його єства пішла углиб, углиб, углиб — у каміння й ґрунт. І добре їй — у землі й там, де ступає Дояр. І не накульгує.

На світанку вони зібралися на Вокеровій бензоколонці, щоб ще і ще ділитися враженнями минулої ночі. Дояр став мішенню насмішок. Але цей гумор був добродушний, зовсім не такий, як на початку виправи.

— Ціле щастя, що ми всі живі-здорові. З риссю клопоту не було. Клопіт був з оцим негриськом. Лупить по нас, і то саме тоді, коли цей котяра ладен скочити на всю нашу компанію й на псів. Торохнув, аж на весь ліс загуло. Мало собі голови не розніс на шмаття. Ви там у місті всі такі недотепи?

— Та вже ж не такі, як ви, сільські негрища, — віджартовувався Дояр.

Омар і Малюк поплескали його по плечі.

— Піди до Вернелл, — гукнув Кальвін Лютеру. — Скажи їй, щоб приготувала нам поснідати. Як тільки оббілуємо цього котика, прийдемо до неї, голодні як вовки. Хай начувається!

Дояр пішов із чоловіками на задвірки станції. Там на зацементованому майданчику під бляшаним дашком лежала мертва рись. Доярева шия страшенно розпухла. При найменшому русі головою дошкульно боліло.

Омар розтяв шнурки, що зв’язували лапи. Разом з Кальвіном перекинув тіло на спину. Лапи звисли на боки. Які тоненькі й делікатні кісточки...

«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».

Кальвін відвів за рисину голову передні лапи. Омар пробив кудлату шкуру на грудях і розтяв її аж до соромної частини. Повернув ножа лезом догори, щоб був чистий, акуратний надріз.

«ХОЧЕ НЕ ВІДІБРАТИ ЖИТТЯ, А ВОЛОДІТИ НИМ».

Дійшовши до геніталій, він відрізав члена, але не чіпав мошонки.

«ОСЬ У ЧОМУ РІЧ».

Омар зробив надріз навколо лап і шиї. Тоді стягнув шкуру.

«А НАВІЩО ЧОЛОВІКОВІ ЖИТТЯ, ЯКЩО ВІН НАВІТЬ НЕ МОЖЕ ВИРІШИТИ, ЗА ЩО ВМИРАТИ?»

Під його пальцями прозора підшкірна плівка рвалася, як серпанок.

«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».

Тепер Малюк приклякнув і розрізав м’ясо від мошонки до щелепи.

«ГАРНО, НЕГАРНО — ЦЕ ЩЕ ОДНЕ, ДО ЧОГО МЕНІ БАЙДУЖЕ».

Повернувся Лютер і, поки приятелі відпочивали, викраяв задній прохід. Вправно, неначе яблуко оббирав.

«СПОДІВАЮСЯ, ЩО МЕНІ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ СТАВИТИ СОБІ САМОМУ ЦЕ ПИТАННЯ».

Лютер засунув руки в черевну порожнину й, трохи піднявши нутрощі, добрався попід грудну клітку. Намацав діафрагму й обережно вирізав її.

«І ЦЕ ТАКИ З ЛЮБОВИ. З ЧОГО Ж ІНШОГО? ХІБА Я НЕ МОЖУ ЛЮБИТИ ТЕ, ЩО КРИТИКУЮ?»

Тоді схопив дихальне горло й стравохід, вирвав їх із голови, а по тому відтяв складаним ножиком — одним махом.

«ТАКИ З ЛЮБОВИ. З ЧОГО Ж ІЩЕ?»

Усі глянули на Дояра.

— Хочеш серця? — спитали вони. Похапцем, поки не паралізувала волю якась невчасна думка, Дояр занурив обидві руки в грудну клітку. — Тільки не легені. Вирви серце.

«З ЧОГО ІЩЕ?»

Дояр знайшов серце й сіпнув. Випало з грудей так легко, як вміст яйця з шкаралупи.

«З ЧОГО ІЩЕ?» — «З ЧОГО ІЩЕ?» — «З ЧОГО ІЩЕ?»

Лютер ще раз засунув руки в черевну порожнину і вийняв нутрощі. Засичали, випускаючи повітря. Вкинув їх у паперовий мішок, у той час як інші чоловіки закінчували роботу. Поливали водою зі шланґа, солили. Спрятували зацементований майданчик. А тоді перевернули рись долі животом. На її шкуру стікала кров.

— Що ви з цим робитимете? — спитав Дояр.

— З’їмо.

«ПАВИЧ, ЩО ШИРЯВ У НЕБІ, СІВ НА КАПОТ БЛАКИТНО-СІРОГО “Б’ЮЇКА”».

Дояр глянув на голову рисі. Язик звисав із пащі — безпечної, як сандвіч. Тільки в очах застигла загроза ночі.

Хоч і дуже голодний, Дояр небагато міг з’їсти з того, що приготувала Вернелл. Копирсався в яєчні, кукурудзяній каші й печених яблуках, пожадливо ковтав каву й багато говорив. Треба ж було якось досягати мети свого приїзду до Шалімара.

— Знаєте, мій дідусь родом десь звідси. Бабуся теж.

— Справді? Звідси? Як їх звали?

— Не знаю бабусиного дівочого прізвища. А на ім’я вона була Сінґ. Чи знаєте когось з таким іменем?

Вони похитали головами.

— Сінґ? Ні. Не чули про таку.

— Маю тітку, що жила тут, на Півдні. Зветься Пілат. Пілат Дед. А про неї ви чули?

— Ого! Звучить, як газетний заголовок. Пілот-мертвяк. Вона справді літає?

— Та не Пілот. Пілат.

— Скажи це ім’я по буквах, — сказав Малюк.

— П-і-л-а-т. Так, як в Біблії, негриську темний.

— А він не читає Біблії.

— Взагалі нічого не читає.

— Та він і читати не вміє.

Приятелі дражнили Малюка, поки втрутилася Вернелл:

— Тихо! Сінґ, кажеш? — спитала вона Дояра.

— Так. Сінґ.

— Гадаю, що так звалася дівчинка, з якою бавилася моя бабця. Пам’ятаю це ім’я, бо воно гарне. Бабця завжди її згадувала. Здається, батькам тої Сінґ не подобалося, що дочка бавиться з чорношкірими дітьми. Ото вона потайки ходила з моєю бабусею ловити рибу та збирати ягоди. Розумієте? Зустрічалися таємно, — Вернелл уважно приглядалася до Дояра. — Ця дівчинка Сінґ була світлошкіра, з чорним прямим волоссям.

— Це вона! — сказав Дояр. — Була метиска чи індіанка.

— Індіанка, — кивнула Вернелл. — Одна з дітей старої Гедді. Добра була ця Гедді, але не хотіла, щоб її діти водилися з чорними. На прізвище була Берд.

— Як?

— Берд. Походила з роду Бердів, що жили по той бік хребта. Недалеко від Соломонового Стрибка.

— Що ти кажеш! — озвався один із мисливців. — То вона доводиться родичкою Сюзан Берд?

— Атож. Родичка. Всі Берди недолюблювали негрів. Сюзан також недолюблює.

— Чи вони й досі там живуть? — спитав Дояр.

— Сюзан — так. Зразу за хребтом. Там лише один будинок із цегляним причілком. Живе сама. Її родичі виїхали, щоб деінде подати себе за білих.

— Чи зміг би я дістатися туди пішки?

— Багато хто зможе, — засміявся Омар. — Але після такої ночі я б тобі цього не радив.

— А машиною туди можна доїхати?

— Проїдете хіба що частину дороги. Там вузький путівець, бездоріжжя, — відповіла Вернелл. — Конем — так, але не машиною.

— Пройду туди. Хай на це піде й тиждень, але я таки пройду, — сказав Дояр.

— Тільки не бери з собою рушниці, — Кальвін дмухнув на каву в блюдці, — і нічого з тобою не станеться.

Всі зареготали.

Дояр подумав про зброю. Десь тут поблизу Гітара. Якщо він знав усе, що Дояр робив і що мав робити, то знатиме й про цей намір перейти хребет. Торкнувся напухлої шиї. Та ні, самотою без рушниці нема чого й потикатися.

— Ти б відпочив, перш ніж кудись вибиратися. Тут, недалеко від дороги, живе одна мила молодичка. Буде рада тебе прийняти, — недвозначно сказав Омар, глянувши на Дояра. — Вона гарненька. Справді гарна.

Вернелл пирхнула. Дояр усміхнувся. «Сподіваюся, ця молодичка має рушницю», — подумав він.

Рушниці в неї не було, зате був водогін. Кивнувши Дояреві, коли запитав, чи може тут викупатися, вона усміхнулася так само солодко, як звучало її ім’я — Світ, тобто солодка. Найновішою річчю в цьому крихітному будиночку була ванна, і пройнятий вдячністю Дояр занурився в теплу, як парне молоко, воду. Світ принесла мило та щітку з кабанячої щетини й стала навколішки, щоб помити його. Все те, що робила Світ із його зболілими ногами, порізаною щокою, напухлою шиєю, стегнами й долонями, було таке розкішне, що Дояр не міг і сподіватися більшої розкоші від майбутніх любощів. «Якщо ця ванна і ця жінка, — подумав він, — стануть єдиним моїм здобутком у цих мандрах, то відтепер я заспокоюся та сповнятиму обов’язок перед Богом, вітчизною й усіма братствами до кінця днів моїх. Задля такого здобутку піду по розжареному вуглі з пляшкою бензину в руках. Задля такого пройду пішки всю залізницю аж до Шаєнна й назад».

А коли дійшло до любощів, Дояр ладен був поповзти — до Шаєнна й назад.

А потім напросився покупати її. Відповіла, що ні, бо цей бойлер маленький і на другу теплу купіль не вистачить води.

«То дозволь облити тебе прохолодною водою», — сказав він. Намилював і натирав шкіру, зливав, поки засяяла, як онікс. Світ-солодка змастила маззю рану на його щоці. Дояр помив їй голову. Світ посипала тальком його ноги. Дояр помасажував їй плечі. Світ приклала зілля до його напухлої шиї. Дояр застелив постіль. Світ нагодувала його супом. Дояр помив начиння. Світ випрала його одежу й повісила надворі сушитися. Дояр надраїв ванну. Світ випрасувала його сорочку та штани. Дояр дав їй п’ятдесят доларів. Світ поцілувала його в уста. Дояр торкнувся її обличчя. «Повернися, прошу тебе», — сказала вона. «Прийду ввечері», — сказав він.

Розділ XII

О четвертій дня він постукав у двері єдиного за хребтом будинку з цегляним причілком. А перед тим освіжілий, чистий, як нова копійка, в однострої, що випрала й випрасувала Світ, Дояр пустився в дорогу, готовий до всього. Навряд чи Гітара нападе серед білого дня на цій звивистій стежці, що її звуть шляхом. Хоч тут і гори, але землю таки обробляють, подекуди стоять оселі, трапляються люди. Якщо доведеться зіткнутися з Гітарою, озброєним чим хоч, аби не рушницею, то я, певна річ, подужаю його. Найкраще буде повернутися назад ще за дня. Хто його зна, що в Гітари на думці, але воно, мабуть, якимось чином пов’язане з золотом. Якщо він знає, де я, де був і що робив, то має також знати й те, що я прагну здобути це золото й роблю для цього все можливе так, як і пообіцяв. Навіщо вбивати мене тепер, коли я ще не маю золота й навіть не дізнався, що з ним сталося? Щось незбагненне. Одне зрозуміло: весь час треба начуватись, бути напоготові.

Дім Бердів стояв на плеканому моріжку, відгородженому білим парканчиком від лук із різнотрав’ям. Підвішана до кедра, колихалася дитяча гойдалка. До ґанку вели чотири східці, пофарбовані у блакитне. З вікна, крізь ворушені вітерцем фіранки линув запах свіжоспечених, ще гарячих імбирних пряників.

Двері відчинила жінка віку Дояревої матері.

— Міс Берд? — спитав Дояр.

— Слухаю вас.

— Добрий день. Звуть мене... кхм... Мейкон. Загостював тут на кілька днів. Я з Мічигану. У цих місцях колись давно жили мої родичі. Сподіваюся, що ви будете ласкаві допомогти мені.

— А чого, власне, ви б хотіли? — знехотя поцікавилася вона. Дояр виразно відчував, що цій пані не подобається колір його шкіри.

— Дізнатися про них якнайбільше. Моя рідня розсіялася по світі. Тутешні люди кажуть, що ви могли би знати декого з моїх родичів.

— Сюзан, хто це? — озвалася за її спиною ще одна жінка.

— Ґрейс, це до мене. У справі.

— То чого ж ти не запросиш гостя до оселі? Не вирішуй із ним справи на порозі.

— Прошу ввійти, містере Мейконе, — зітхнула міс Берд.

Вслід за нею Дояр увійшов до затишної, залитої сонцем вітальні.

— Перепрошую, коли щось не так. Сядьте, будь ласка. — Господиня вказала на оббите сірим оксамитом крісло.

У дверях з’явилася жінка, зодягнена в костюм з вибивної тканини. Щось жувала, стискаючи в руці паперову салфетку.

— Ти щось сказала?

Вона звернулася до міс Берд, але цікавим оком міряла Дояра.

Господиня простягла долоню.

— Це моя подруга — міс Лонґ. Ґрейс Лонґ. А це містер...

— Дуже приємно познайомитися з вами, — Ґрейс подала Дояреві руку.

— І мені теж.

— То ви містер Мейкон?

— Так.

— Сюзан, може, пригостиш чимсь містера Мейкона? — всміхнулася Ґрейс і сіла на диван навпроти сірого крісла.

— Таж гість тільки-но поріг переступив. Ґрейс, дай мені трохи часу. — Міс Берд повернула голову до Дояра: — Бажаєте чашку кави чи чаю?

— Дякую. Залюбки вип’ю.

— Вип’єте кави чи чаю?

— Можна й кави.

— Сюзан, ти маєш масляне печиво. Принеси його.

Міс Берд кинула на подругу похмурий і втомлений погляд.

— Я на хвилинку, — сказала вона Дояреві й вийшла.

— Ви, здається, сказали, що гостюєте в наших краях. Сюди мало хто приїжджає.

Ґрейс схрестила ноги. Як і Сюзан Берд, вона носила чорні черевички й бавовняні панчохи. Вмощуючись вигідніше, трохи підсмикнула спідницю.

— Так, я тут у гостях.

— Ви служите в армії?

— Та ні. Вчора ввечері я був на полюванні. Приятелі позичили мені ось це. — Дояр погладив кант, який напрасувала Світ.

— На полюванні? Господи! Тільки не кажіть, що ви мисливець. Не терплю тих ловців. Дратують мене. Вічно лазять по чужих маєтностях і безперестанку стріляють. Чи день, чи ніч — їм байдуже. Кажу моїм учням... Я викладачка, знаєте. У педагогічному училищі. Ви ще не бачили його?

— Ще не бачив.

— Ет, нема на що дивитися. Школа школою, як багато інших. Будемо раді, коли навідаєтеся до нас. А звідки ви?

— З Мічигану.

— Я так і гадала. Сюзан! — крутнулася Ґрейс. — Він із Півночі, — і знов звернулася до Дояра: — А в кого ви зупинилися?

— Гм, поки що ні в кого. Я познайомився з кількома чоловіками в містечку...

Сюзан Берд принесла тацю, на якій стояли чашки з кавою й тарілка з великими блідими тістечками.

— Він із Мічигану, — сказала Ґрейс.

— Я чула. Яку каву ви п’єте?

— Чорну.

— Чорну? Без вершків і цукру? — спитала Ґрейс. — Ах, якби і я так могла! Зігнала б тоді вагу до сімдесяти кіло. Але цього мені вже не вдасться, — обпершись рукою на поперек, вона усміхнулася Дояреві.

— У якій справі ви прийшли до мене? — Сюзан Берд несильно, але виразно наголосила на слові «мене».

— Я шукаю людей, що знали мою бабусю на ім’я Сінґ.

Ґрейс сплеснула в долоні й зойкнула, аж Дояр поставив чашку:

— Родичі! Ви родичі!!! Оце так!

Її неспокійні очі заблищали.

— Ви звернулися за правильною адресою, — сказала Сюзан, — та тільки не знаю, чим можу вам допомогти.

— Про що ти говориш, Сюзан! Твоя мати звалася Сінґ, правда?

— Ні, не Сінґ. Слухай, Ґрейс, якщо не перебиватимеш мене, то дізнаєшся таке, чого й ти не знаєш.

— Здається, ти казала...

— Ім’я моєї мами було Мері. Мері.

— Пробач мені.

Сюзан обернулася до Дояра.

— Мій батько Кровелл Берд мав сестру на ім’я Сінґ.

— Безперечно вона! Моя бабуся! Сінґ. Чи вийшла вона заміж за...

— Я знала, що у твоїй родині хтось мав ім’я Сінґ!

— Якщо вона й вийшла заміж, то за чоловіка, імени якого я не знаю, — обірвала їх обох Сюзан.

— Диво з див. До твого дому приходить незнайомець. І раптом виявляється, що він твій... хто? Кузен? Не люблю заяложених фраз, але скажу: світ таки малий. Правда? А ви неодмінно прийдіть подивитися на мій клас, містере Мейконе.

Як і Сюзан Берд, Дояр не звертав уваги на Ґрейс Лонґ.

— Де вона жила? — спитав він.

— Мій батько бачив її востаннє у фургоні, що вирушав до Массачусетсу. Там Сінґ мала вчитися в приватній школі. Квакерській.

— То твої родичі квакери? Цього ти мені ніколи не казала. Бачите, містере Мейконе, як ото друзі затаюються перед тобою? Б’юся об заклад, що й вас вона затаїла.

— І вона взагалі не одружилася? — Дояр не мав часу вислуховувати зауваги Ґрейс.

— Не знаю. Відколи вона поїхала до цієї квакерської школи, ніхто про неї не чув. Як гадаю, Сінґ шукали передусім через мою бабусю Гедді, бо та дуже побивалася за донькою. Я завжди була такої самої думки, як і мій батько: покинувши школу, Сінґ не хотіла, щоб її знайшли.

— Ти дуже добре знаєш, що таки не хотіла, — втрутилася Ґрейс. — Скоріш за все, стала видавати себе за білошкіру, як багато хто, — вона нахилилася до Дояра. — Тоді було чимало таких. Нині менше, а за тих часів багато хто так чинив. Якщо міг. — Ґрейс зиркнула на Сюзан. — Як-от твої, Сюзан, двоюрідні Лайла і Джон. Тепер вони стали білими. Знаю, хто такий Джон, і він знає, що я це знаю.

— Ґрейс, це знає кожен.

— Цього не знає містер Мейкон. Я бачила Джона на вулиці в Мейвіллі...

— Містерові Мейкону не конче це знати. Та йому й нецікаві такі речі.

— Звідки знаєш, що нецікаві?

— Бо сказав, що шукає бабусю. А його бабуся мала б бути надто... — Сюзан затнулася й злегка зашарілася. — Ну, відтінок шкіри був надто темний, то й не могла видавати себе за білу жінку. Хіба не так?

Дояр пропустив це питання повз вуха.

— То ви кажете, що вона жила в Массачусетсі?

— Так, у Бостоні.

— Зрозуміло.

Так, тут дійшло до глухого кута. Дояр спробував з іншого кінця.

— А чи чули ви тут коли-небудь про жінку, яка звалася Пілат?

— Пілат? Ні. Ніколи. А ти, Ґрейс?

— Ні, — похитала головою Ґрейс, — не чула. А я тут прожила більшість свого життя.

— Я тут прожила все своє життя, — сказала Сюзан. — Мої батьки народилися тут, і я теж. Ніколи не бувала далі, ніж у сусідній окрузі Сейнт-Філліпс. Маю родичів у Південній Кароліні, але ні разу не відвідала їх.

— Це тому, що вони теж подають себе за білих. Так само, як Джон. Навіть якби ти й хотіла навідатися до них, то все одно не могла б.

Ґрейс нахилилася до тарілки з тістечками й вибрала собі одне.

— Це ще далеко не всі мої родичі! — обурилася Сюзан.

— Боюся, що це не так. Дуже сумно, містере Мейконе, коли ніхто з родини не признається до вас. А я добре ладжу з моєю ріднею. Знаєте, я незаміжня, поки що незаміжня, й дуже близька з рідними людьми.

Багатозначно глянула на Дояра. Він крутнув рукою та глянув на годинник.

— Ти диви! — Ґрейс показала пальцем на його зап’ясток. — Який гарний годинник! Можна, я подивлюся на нього?

Дояр звівся, дав їй годинник і так уже й стояв.

— Глянь-но, Сюзан, тут нема ні одної цифри. Самі крапки. І як же дізнатися, котра година, з тих крапочок?

Сюзан теж звелася.

— Чи ви бували тут раніше, містере Мейконе?

— Ні. Я тут вперше.

— Сподіваюся, що не востаннє. Чи довго тут пробудете?

— Напевно, поїду сьогодні ввечері. Найпізніше — завтра.

Дояр подивився на вікно. Сонце схилялося до заходу.

— Так скоро? — спитала Ґрейс. — Сюзан, чому ти нічого не даєш гостеві на дорогу? Ви б не хотіли взяти з собою трохи печива, містере Мейконе?

— Ні, дякую.

— Візьміть, потім стане в пригоді.

Ну й причепа! Дояр усміхнувся й мовив:

— Гаразд, дайте, якщо ви такі добрі.

— Я вам гарненько запакую. Добре, Сюзан?

Ґрейс вибігла з кімнати. Сюзан спромоглася на бліду роблену посмішку.

— Шкода, що вже йдете. Зосталися б іще на хвилинку, — машинально, так само, як і всміхнулася, сказала вона.

— Мені теж шкода, — відповів він. — Може, я ще повернусь.

— Буду рада вас бачити. Жаль, що нічим вам не допомогла.

— Ні, ви допомогли мені.

— Справді?

— Певно, що так. Щоб знайти істину, треба спершу взнати, що не є істиною.

Цього разу Сюзан усміхнулася по-справжньому.

— Мабуть, вам дуже залежить на тому, щоб знайти родичів.

Дояр задумався.

— Ні. Не дуже залежить. Просто я тут проїздом... От, спало на думку — та й усе. Невелика важниця.

Повернулася Ґрейс із пакетиком, обгорнутим білими паперовими серветками.

— Будь ласка, — сказала вона. — Потім поласуєте.

— Щиро дякую. Дякую вам обом.

— Приємно було зустрітися з вами.

— Мені теж.

Втомлений і розчарований, Дояр вийшов із будинку. «Переночую та й поїду звідси, — подумав він. — На той час мають полагодити авто. Нема чого тут шукати. Ані золота, ані слідів по ньому. Так, Пілат жила у Віргінії, але не в цій частині штату. Тут про неї ніхто й не чув. І Сінґ тут жила, але поїхала не до Данвілла, а до Бостона й прикидалася білою. Моя бабуся мала би бути «надто темною, щоб подавати себе за білу жінку». А як почервоніла ця Сюзан! Наче відкрила в мені щось ганебне. І сміх і гріх. Хоч злися, хоч смійся. Цікаво, що про міс Берд думають Омар, Світ і Вернелл».

Ці люди цікавили його. Не був близький з ними, але виразно відчував, що їх щось поєднує. Пов’язують невидимі нитки, б’ються в лад серця, є спільне сокровенне знання. У себе вдома він ніколи не почувався цілістю з землею й людьми. Завжди вважав себе чужим у сім’ї, з приятелями мав поверхневі стосунки. Був байдужий, що про нього думають, важила тільки Гітарина думка. Колись давно йому дуже залежало від думки Пілат й Агар. Минулося, відколи Дояр упокорив Агар і завдав зневаги Пілат, обікравши її. А тут, у Шалімарі й перед тим у Данвіллі, щось йому нагадувало колишні відчуття в домі Пілат. Сидячи у вітальні Сюзан Берд, лежачи в ліжку Світ, снідаючи з мисливцями у Вернелл, не мусив хитрувати, підладжуватися, вивертатися й викручуватися.

І ще одна річ. Те, що Дояреві, як він сам сказав Сюзан Берд, не дуже залежить на тому, щоб знайти родичів, — неправда. Ще з Данвілла він дедалі більше переймався своїми рідними людьми, і не тільки тими, кого знав. Мейконом Дедом, що мав також ім’я Джейк. Сінґ. Що за люди, які вони були? Ось цей чоловік, що, сторожуючи, п’ять ночей просидів на паркані. Що назвав новонароджену дівчинку іменем Пілат. Що викорчував у пралісі поле. Що живився горішками, їдучи у фургоні на північ. Чи мав він братів і сестер, яких покинув? Ким були його батько й мати? А його жінка? Чи то була бостонська Сінґ? Якщо так, то що вона робила в цьому фургоні? Навіщо добиратися фургоном до приватної школи? Не екіпажем, не поїздом, а фургоном — повним колишніх рабів? А може, вона взагалі не доїхала до Бостона. Може, не подавала себе за білу жінку. Вона могла передумати вчитись у школі, могла втекти з хлопцем, з яким їла горішки. Хай там хто вона була, але чому захотіла, щоб її чоловік тримався цього жахливого імени? Щоб стерти минуле? Яке минуле? Рабство? Вона ніколи не була рабинею. Може, чоловікове минуле? А чому Доярів батько і Пілат не знали нікого зі своїх родичів? Невже не було зовсім нікого з родичів, аби повідомити, коли їхній загинув тато? Мейкон не гадав іти до Віргінії. Тільки Пілат туди подалася.

Дояр розгорнув пакуночок, що приготувала йому Ґрейс, і взяв одне тістечко. Кружляючи, впав на землю папірець. Піднявши його, Дояр прочитав: «Ґрейс Лонґ, Друга магістраль, 40, третій дім від педагогічного училища». Й усміхнувся. Ось чому вона так барилася з цими тістечками. Надкусив одне й помалу пішов, мнучи в руці серветки й цидулку-запрошення. Думки-питання про рідню товклись у голові, як більярдні кулі.

«Якщо мій дід, оцей Джейк, походить звідти, звідки його жінка, — з Шалімара, то чому він сказав тому п’яному писарчукові-янкі, що місце народження — Мейкон? Навіщо було наражатися на спотворення імени? А якщо дід і його майбутня жінка народилися в одному містечку, то чому тоді Пілат, мій батько й Серс кажуть, що ця пара познайомилась у фургоні? Чому привид звелів Пілат співати? Стривай-но. А може, привид зовсім не те хотів сказати. Може, мав на увазі не «sing» — «співати», a «Sing». Повторював ім’я своєї жінки — Сінґ, а Пілат не зрозуміла, бо й не знала, як звалася мама. Овдовівши, Мейкон Дед заборонив вимовляти ім’я небіжки. Дивно. По її смерті він ані разу не вимовив цього імени, а по своїй смерті тільки його й повторював.

Господи! У другій половині двадцятого століття лажу отут і завертаю собі голову словами привида. А чом би й ні? Відомо одне: Пілат не має пупа. Якщо це правда, то все може бути правдою. Якщо на світі буває все, то чому б не бути привидам?

Було вже недалеко до стежини, що вела до містечка. Сутеніло. Дояр звів руку до очей і згадав, що Ґрейс не віддала йому годинника.

— А щоб тобі добра не було! — пробурмотів він собі під ніс. — Геть усе гублю.

Спинившись, роздумував, чи повернутися, чи йти далі. Якщо повернутися, то доведеться добиратися в темряві, зовсім беззахисним перед Гітарою. А щоб забрати годинник завтра, коли треба від’їжджати, доведеться завдати собі великої мороки — знову пертися пішки бездоріжжям, де не проїде ніяке авто. А Гітара може...

— Не дамся Гітарі керувати мною, вказувати, що маю робити, куди й коли йти. Якщо дозволю йому таке тепер, то так уже й буде назавжди і кінець кінцем він зживе мене зо світу.

Повагавшись, Дояр вирішив, що годинник не вартий клопоту. Показує точний час, а мені, власне, все одно, котра година. Змахнувши крихти з вусів, Дояр вийшов на стежину. Там темним силуетом проти кобальтово-синього тла стояв Гітара. Сперся до стовбура хурми. Дояр став, здивований, що так спокійно б’ється серце й зовсім нема страху. Гітара длубався під нігтями сірником. Якщо й має якусь зброю, то ховає її під полою куртки чи в штанах.

Хвилину дивились один на одного. Ні, менше. Стільки часу, щоб узгодити биття обох сердець. Гітара обізвався першим.

— Кого я бачу!

Дояр не відразу відповів на привітання.

— Чому, Гітаро? Скажи мені одне-єдине: чому?

— Ти забрав золото.

— Яке золото? Не було ніякого золота.

— Ти забрав золото.

— Чоловіче, в печері нічого не було. Я повзав на пузі, заглядав у яму. Порпав руками...

— Ти забрав золото.

— Гітаро, ти здурів.

— Не здурів. Розлютився.

— Там не було золота! — Дояр силкувався не зірватися на крик.

— Я бачив тебе, скурвий сину.

— Де бачив?

— У Данвіллі. З золотом.

— З золотом у Данвіллі?

— Так.

— Якщо це жарт, то поганий. І що я робив з цим золотом?

— Відіслав його поштою.

— Відіслав?!

— Так. Та що ти тут дурня клеїш! Ти такий самий захланний, як і твій татусик. Хіба ні?

Глянувши на останнє тістечко в Дояревій руці, Гітара нахмурився й засопів ротом.

— Гітаро, я не відсилав золота. Ти не міг такого бачити, бо золота взагалі не було.

— Бачив, хлопче. Я був на станції.

— На якій ще такій станції?

— На товарній залізничній. У Данвіллі.

Дояр згадав, як шукав преподобного Купера по всіх усюдах. І на станцію зайшов. Там допоміг якомусь старому завантажити величезну пачку на візок.

— Бодай тебе! — зареготав Дояр. — Гітаро, то було не золото. Я просто пособив якомусь чоловікові двигнути ту пачку. Він попросив мене допомогти. Я й допоміг. І пішов собі.

Гітара знову зиркнув на тістечко. І подивився Дояреві у вічі. Наче закам’яніло Гітарине обличчя. Звісно ж, непереконливі ці пояснення. Кажеш правду, а звучить як брехня. Ще й незграбна. Таж за все своє життя Гітара ні разу не бачив, щоб Дояр комусь та й допомагав, а тим більше незнайомцеві. Про це приятелі мали мову. Йшлося про те, що Дояр уві сні не кинувся на допомогу матері. Гітара дорікнув приятелеві за самолюбство й байдужість, назвав його несерйозним, закинув йому нетовариськість. А тепер Дояр стоїть отут і твердить, що добровільно, без принуки допоміг старому білошкірому завантажити важелезну пачку. Але ж правду каже. Святу правду. І це треба довести.

— То скажи мені, Гітаро, що я тут роблю. Якщо я відіслав золото додому, то навіщо я тут, у цій уніформі? Невже я б волочився горами й лісами тоді, коли моє золото десь далеко? Якого дідька було мені висилати оте золото, а тоді пертися сюди? Га?

— Ти послав його сюди, засранцю...

— Та що ти бздиш!

— Я бачив усе! Маю очі. Чуєш? Я приїхав туди, слідкував за тобою, бо мав відчуття, що ти ведеш нечисту гру. І не помилився. Того пополудня я був у Данвіллі. Проїжджав повз станцію. Там був ти, у своєму бежевому костюмчику. Я запаркувався та став стежити за тобою. Побачив, що ти відсилаєш пачку, доручаєш її тому білому. Я почекав, коли ти заберешся, підійшов до того чолов’яги й запитав, чи мій друг відіслав цю пачку до Мічигану. Той відповів, що ні. Сказав, що з тобою він завантажив тільки її. Я спитав, куди поїде цей вантаж. До Віргінії. — Гітара усміхнувся. — Ти сів у автобус. Він поїхав не до Мічигану, а до Віргінії. І тепер ти тут.

Дояр відчув, що не його зверху. Треба доводити свою правоту.

— Чи було на пачці моє прізвище?

— Я не дивився.

— Та хто буде посилати до Віргінії пачку золота? Золота, чоловіче!

— Хто, як не ти! Ти й послав.

— І тому ти спробував мене вбити?

— Так.

— За те, що тебе ошукав?

— Нас ошукав! Ти пересрав нам все діло!

— Помиляєшся. Жахливо, смертельно помиляєшся.

— «Смертельно» — це вже до тебе стосується.

Дояр подивився на тістечко в руці. По-дурному воно виглядало. Хотів був викинути його, але передумав.

— То це означає, що мій день настав?

— Так, твій день настав. Але за моїм розпорядком. Затям собі: доки живу, буду тебе переслідувати. Ти Мейкон, але поки що не Дед, не мертвяк.

— Скажи мені щось. Коли ти побачив мене на станції з тією пачкою, чому ти сховався? Чому не підійшов до мене? Усе б тоді владналося.

— Я вже тобі сказав. Мав гостре відчуття.

— Що я хочу тебе обдурити?

— Не мене одного. Нас.

— І ти гадаєш, що я тебе обдурив.

— Так.

— І там, у лісі, ти це зробив зі злости.

— Так.

— А тепер ти чекаєш, поки надійде золото.

— Так.

— І поки я його заберу.

— Ти не зможеш його забрати.

— Маю до тебе прохання. Коли сюди прийде пачка, найперше з черги зроби ось що: перевір, чи є в ній золото.

— Зробити це найперше з черги?

— Гаразд, хай буде останнє з черги. Але перевір, перш ніж волокти ту пачку в таку далечину.

— Хай тебе це не турбує.

— Ще одне. Навіщо це попередження? Навіщо ти попередив мене через крамаря?

— Ти був мені друг. Принаймні це я можу зробити для колишнього друга.

— Що ж, дякую тобі, колишній друже.

— Нема за що, хлопче.

Дояр забрався в ліжко Світ і всю ніч проспав у солодких обіймах. Глибокий теплий сон. Сновидіння про політ високо-високо над землею. Дояр літав, але не випростовував рук в боки, як літак крила, не простягав рук уперед, як той супермен у кіно. Плавав, ширяв у небесах, розслабившись, як розслабляєшся, лежачи на дивані й читаючи газету. Літав і над темним морем, але не боявся. Знав, що не впаде. Сам у небі, але чув, що хтось плеще в долоні. Спостерігає Дояра й аплодує. Не видно було, хто це.

Прокинувшись уранці й заходившись коло ремонту автомашини, Дояр не міг, та й не хотів отямитися зі сну. У Соломоновій крамниці застав Омара й хазяїна. Витріпували мішки, а він і досі відчував легкість і міць — подарунок від лету.

— Я роздобув клиновий пас, — сказав Омар. — Не новий, але годиться.

— Дуже добре. Дякую, Омаре.

— То ти зразу поїдеш від нас?

— Мушу.

— Ти був у тої Берд?

— Так, відвідав її.

— Допомогла тобі? — Омар витер запилюжені руки об штани.

— Трохи.

— Кінґ Вокер пообіцяв прийти сюди вранці й поставити пас. Добре було б ретельно оглянути це авто, перш ніж пускатися на ньому в далеку дорогу.

— Треба це зробити.

— Чи дала тобі поснідати Світ? — спитав Соломон.

— Припрошувала мене, але я квапився до машини.

— Випий собі кави. Он там повний кавник.

— Ні, дякую. Я б хотів трохи пройтися, поки прийде Кінґ.

За пів до сьомої в містечку був такий самий рух, як і вдень. На Півдні всяка діяльність починається рано-вранці, щоб уповні використати прохолодну пору. Чоловіки вже поснідали, жінки вже випрали білизну й розвішують її на кущах, а за кілька днів, коли відкриється школа в сусідньому містечку, о цій годині діти йтимуть і бігтимуть до неї стежками й полями. Тепер же вони вешталися на вулиці, робили своє. Дражнили котів, кидали хліб курям, що відбилися від дому, і вели свої безкінечні ігри-таночки. Почувши їхній спів, Дояр підійшов до велетенського кедра, гілля якого нависало над дітьми, і сперся на стовбур. І знову дзвінкі голосочки нагадали про те, чого він сам не мав змалку. Посередині кола хлопчик — таку роль, здається, мали завжди хлопці — крутився навколо себе, заплющивши очі, простяглій руку й вказуючи пальцем. Крутився, поки пісенька закінчилася гуртовим криком, спинивсь і вказав пальцем на котрусь дитину. Дояр не бачив, на кого саме. Тоді всі стали навколішки, й Дояр здивувався, почувши від них стару блюзову пісню, яку завжди співала Пілат: «Любий мій, коханий, не покинь мене...» Але діти співали: «Соломоне, любий, не покинь мене...»

Дояр усміхнувся, згадавши Пілат. Помандрувавши на сотні кілометрів, він скучив за нею, за її домом, за тими самими людьми, яких так рвався покинути. За материною тихою, винуватою й вибачливою усмішкою. За її безнадійною незграбністю на кухні. Найкращі роки свого життя, від двадцяти до сорока, вона прожила по-монашому. Крім тих кількох днів, коли зачато Дояра, решта життя була така сама. Синові ні за вухом не свербіло, коли мама розказувала про себе, а тепер він розумів, що так обділяти жінку — це ранити її, калічити. Таке ранило, калічило б і його. Якби хтось присилував його ось так жити, сказавши: «Можеш ходити поміж жінками, можеш прагнути їх, але найближчих двадцять років не смієш кохатися», — як тоді почувався б Дояр? Що робив би? Чи був би таким, як є тепер? А якби, наприклад, був жонатий і жінка відмовляла б йому цілих п’ятнадцять років? Мама пережила тяжкі часи, дуже довго годуючи сина грудьми й час від часу ходячи на цвинтар. А яка б вона була, якби чоловік кохав її?

Ну а батько? Тепер уже старець, він, маючи статки, й далі визискував людей, щоб нажити ще більші. Як син найстаршого Мейкона Деда, віддавав шану батьковому життю й смерті, люблячи те, що й батько: маєток, солідний маєток і добробут у ньому. Любив це до нестями, бо до нестями любив батька. Володіти, купувати, будувати — то було його життя. Прийдешнє, сучасне й минуле, вся історія, що він знав. Спотворене, покалічене задля зиску життя стало мірою того, що втратив через смерть батька.

Спостерігаючи за дітьми, Дояр почував докори сумління. Ненавидіти батьків і сестер — яка це ницість... Знову з’явилася липка поволока сорому, яку, обікравши Пілат, він змив був у ванні. Та тільки тепер вона стала щільною й цупкою, наче сорочка, в якій приходить на світ дитина. Як він міг вламатись у цей дім — єдиний, де була розкіш без предметів розкоші! Ні просидженого м’якого крісла, ні подушки, ані думочки. Ні електричного вимикача, ні води, що щедро ллється з водогону, коли крутнеш кран. Ні серветок, ані скатертини. Ні вижолоблених тарілок і квітчастих чашок, ані блакитного вогняного кільця на плиті. Зате там панували мир і злагода, лунав спів, там черпалася наснага. А тепер — тільки спомини про це.

Думки перейшли на Агар і на те, як Дояр повівся з нею. Чому не сів з нею й не поговорив начистоту? Чому не відкрив, що в нього на душі? А яку гидоту вибелькнув, коли Агар востаннє прийшла убити його! Господи, які порожні були тоді її очі... Дояр ніколи не боявся Агар, навіть не припускав, що вона може його вбити, що хоче цього. Бачачи, як Агар послуговувалася зброєю в цих невдалих замахах, без ніякої хитрости, підступности, ба навіть без певности у своїй правоті, — Дояр перестав боятися. Так, могла випадково поранити його, але він завжди міг спинити її — багатьма способами. Однак не спиняв. Користав з неї, з її закоханости, її шаленства. А найбільше — з її гіркого палючого прагнення помститися. Агар зробила з Дояра зірку, першого парубка на весь Кривавий берег. Завдяки цьому прагненню чоловіки й жінки дізналися, що він хвацький шибайголова, здатен довести жінку до шаленства, звести її з розуму. І такою вона стає не з ненависти, а через те, що, колись побувавши під таким омріяним мужчиною, тепер втратила цей скарб разом із його розкішним прутнем. Ковбаскою-баламкалом, як сказала Ліна. Навіть останнього разу він скористався з Агар. Скористався з її недолугого замаху, щоб випробувати силу своєї волі проти Агариної — як ультиматум всесвіту. «Умри, Агар, умри». — «Або ця сучка згине, або я». А вона стояла, немов маріонетка, яку ляльковод підвісив і подався шукати іншої забавки.

Діти знову завели цю саму гру. Дояр потер потилицю. Почувся втомленим, дарма що був ранок. Відштовхнувся від кедра й сів навпочіпки.

«Самі Соломони в цьому місті, — знехотя подумав він. — Соломонова крамниця, Лютер Соломон (не родич крамареві), Соломонів Стрибок, а тепер діти співають «Соломоне, любий, не покинь мене» замість «Любий мій, коханий, не покинь мене». Навіть назва містечка звучить подібно: Шалімар, а містер Соломон і решта вимовляють її «Шалімон».

На Дояревому тімені неначе мурашки заворушилися. Джейк, єдиний любий Соломонів син? Джейк? Дояр напружено прислухався до співу. Так звався один із тих, кого слід було розшукати. Джейк, що жив у Шалімарі, як і його жінка Сінґ.

Сівши, він чекав, коли дітлахи повторять строфу. «Ком буба єл, ком буба тамбі» — це не мало ніякого змісту. А ось «Чорношкірая жінка впала на рінь» — це вже має глузд. Ще один набір слів, а тоді «Розбилась, розкинула руки, амінь». Тепер хлопчик у середині кола закрутився швидше, відповідно до швидшого темпу пісеньки: «Соломон і Райнер Белалі Шалут»...

Знову Соломон. А Райнер? Може, Райна? Чому таке знайоме це друге ім’я? Соломон і Райна. Ліс. Полювання. Соломонів Стрибок і Райнине провалля. Місця, до яких чи повз які йшли мисливці тієї ночі, коли застрілили рись. Із провалля Дояр почув звук, подібний до жіночого плачу. Кальвін пояснив, що це відлуння. Вважають, що це плач Райни.

Ну а решта — Белалі... Шалут... Яруба? Якщо Соломон і Райна — імена людей, то й ці слова можуть бути іменами. Строфа закінчується зрозумілими словами. «Двадцять одне, а останній Джейк»! А тоді на вигук «Джейк!» (мабуть, той єдиний син Соломона) хлопчик у колі перестає крутитися. Тепер Дояр зрозумів: якщо палець хлопчика ні на кого не показує, то гра починається знову. А якщо покаже на когось, то діти клякають і співають пісню Пілат.

Дояр видобув гаманець і вийняв з нього авіаквиток. Не мав чим писати, авторучка залишилася в піджаку. Треба слухати й запам’ятовувати. Заплющивши очі, він зосередився, в той час як діти, невтомні й охочі ще і ще повторяти цю ритмовану пісенну гру, починали її знов і знов. І Дояр запам’ятав усе, що вони співали.

Дояр мало не крикнув, почувши «Узяла її Гедді в червоних дім». Гедді була бабуся цієї Сюзан Берд з боку батька. Отже, Гедді доводиться мамою Сінґ. «Червоних дім» — це, напевно, натяк, що Берди — індіанці. Ну звичайно ж! Сінґ була індіанка чи метиска й називалася Сінґ Берд. Та ні, її індіанське ім’я було Singing Bird — Співоча Пташка! А її брат Кровелл, мабуть, мав ім’я Crow Bird, тобто Ворон. Свої індіанські імена вони змінили на англійський лад. Ось Дояр і розпізнав у пісеньці чотири ймення. Соломон, Джейк, Райна й Гедді. Є також натяк, що Гедді була індіанського походження. З цього випливає, що Джейк і Сінг родом із Шалімара, як про них і казала Серс. Тут неможливо помилитися. Ось ці діти співають історію Дояревого роду! Роздумуючи, допасовуючи складові частини цієї головоломки, Дояр підмугикував дітям і час від часу підсміювався.

Соломон був батьком Джейка. Чи справді Джейк закружляв і злетів до самих вишин? Чи це він залишив дитину білим людям? Ні. Якщо опертися на слова «Соломоне, любий, не покинь мене», то саме Соломон, а не Джейк відлетів, тобто помер або виїхав. Напевно, просив його залишитися Джейк або ж ця дитина. А хто ця чорношкіра жінка, що впала на рінь? Чому так сталося? Може, розбилася з відчаю. Може, хтось забрав її дитину спершу до білих, а тоді до індіанців? Може, ця жінка — Райна, що досі плаче в проваллі? Чи доводилася Райна Соломонові дочкою? Може, вона мала нешлюбну дитину й батько... Ні. Вона плаче за Соломоном, а не за дитиною. «Соломоне, любий, не покинь мене». Напевно, він був Райнин коханець.

Дояреві йшла обертом голова. Був збуджений, як дитина перед безліччю коробок із подарунками під вітами різдвяної ялинки. Десь у тій купі є подарунок і для нього.

У цій головоломці бракує багато складових. Безперечно, Сюзан Берд знає більше, ніж сказала вчора. Крім того, треба забрати годинник.

На бігу до Соломонової крамниці Дояр угледів своє відображення у великому вікні. Усміхнені вуста, сяючі очі. Був повен запалу. І щасливий — як ніколи в житті.

Розділ XIII

Довго, довго по тому, як він вийшов із кімнати цього теплого вересневого ранку, вона вивільнялася з оціпеніння. Нарешті змогла впустити ножа. Стукнувся об лінолеум, а вона помалу, помалу опустила руки й стала колихати ними груди немов два плоди манґо, обмацані й відкинуті на базарі. Ось так і стояла в маленькій кімнатці, залитій сонцем, поки прийшов Гітара. Не зміг її ні розворушити, ані розговорити. Взяв Агар на руки, зніс сходами надвір, посадив на долішньому східці й пішов позичити авто, щоб відвезти її додому.

Хоча Гітара й вважав цю любовну історію бридкою, хоч і зневажав сліпо закоханих, та нічого не міг удіяти з напливом глибокого співчуття, коли глянув на красуню. Сиділа випростувана, колихаючи груди й вдивляючись порожніми очима в далину.

Дарма що мотор позиченого автомобіля ревів і торохтів, Гітара говорив тихо:

— Розлюбив — і ти маєш себе за ніщо. Не хоче тебе — вважаєш, що по заслузі, що йому краще видно, яка ти. Що коли відкинув тебе — то ти вже сміття. Вважаєш, що він належить тобі, бо прагнеш належати йому. Так не годиться. «Належати» — це погане слово. А найгірше, коли воно стосується до коханої людини. В любові не може бути такого. Чи бачила ти коли-небудь, що роблять хмари, закохані в гору? Кружляють навколо неї, деколи через них і самої гори не видно. Але зійди на неї — що побачиш? Вершину. Хмари ніколи не покривають вершини. Височіє над ними, бо згідні на те. Хмари ніколи не окутають її. Дають горі тримати голову високо, вільно. Ніщо її не прикриває й не сковує. Чуєш мене, Агар? — Гітара примовляв до неї, як до маленької дитини. — Людиною не заволодієш, а чим не володієш, того не втратиш. Гаразд, хай буде так: маєш його, володієш ним. Та чи справді кохаєш того, хто без тебе — ніщо, нуль? Ти б хотіла такого коханця? Такого, що пропадає, гине без тебе, щойно ти за поріг ступиш? Не хотіла б, правда? Ото й він не хоче. Ти віддаєш йому все своє життя. Все. І якщо так низько цінуєш це життя, що жертвуєш ним, то невже хтось інший цінуватиме його вище? Ніхто не складе тобі вищої ціни, ніж ти сама собі.

Гітара змовк. Агар сиділа непорушно, навіть знаку не подавала, що чує його.

«Красуня, — подумав він. — Чорношкіра кралечка. Хто хоче вбити з кохання, той помре з кохання». Гітара дивувався з пихи й зарозумілости ось таких жінок, ладних стелитися під ноги. Усіх їх змалку розпещували. Дорослі потурали їм, вдовольняли кожну забаганку. І виростали ці дівчатка на найубогіших, найзахланніших жінок, що тільки є у світі. А з тієї убогости й захланства поставала захланна любов, що пожирала все навколо себе. Не могли примиритися з тим, що їх не кохають; гадали, що світ перевернеться, коли їх розлюблять. Чому вони вважають себе пупом землі? Чому ставлять свою любов вище за чиюсь іншу? Ось такі вони є. Так люблять своє кохання, що ладні вбити кожного, хто стане їм на дорозі.

Гітара знову глянув на Агар. Гарна. Гарненька чорношкіра дівчинка. І що з неї виховала Пілат? Та невже цієї дитини ніхто нічого так і не навчив?

Гітарі пригадалися його дві сестрички, тепер уже дорослі. Ще змалку давали собі раду. Пригадалося, як їм, дітям, завжди вичитували нотації. Де твій тато? Чи знає твоя мама, що ти тут, на вулиці? Надягни щось на голову, не світи волоссям. Вважай, бо застудишся на смерть. Тобі не душно? Тобі не зимно? Не боїшся промокнути? Не закидай ноги на ногу. Підтягни панчохи. А я гадала, що ти співаєш у церковному хорі. Опорядься, бо білизну видко. Як напоказ. Піди й випрасуй комірець. Не базікай. Причешися. Встань-но й застели ліжко. Постав м’ясо на вогонь. Винеси сміття. Намастися вазеліном.

Ні Пілат, ні Реба й не гадали, що Агар не така, як вони. Не така сильна, як Пілат, і не така простодушна, як Реба. Не могла жити так, як вони. Потребувала того, що потребують чи не всі темношкірі дівчата: мамок, бабусеньок, тітоньок, сестричок, сусідоньків, подружок, учителів недільної школи — всього того, що давало б їй наснагу, якої вимагало саме життя, і кріпило дух.

Ось тобі, Агар, і кохання. Зневажають тебе, покидають...

— Знаєш, Агар, усе, що я любив, пропадало. Тато загинув, коли мені було чотири роки. То була перша і найважча втрата. А тоді прийшла черга на маму. По татовій смерті не могла дати раду з нами, чотирма дітиськами. Втекла. Взяла й утекла. Тітка заопікувалася нами, поки приїхала бабуся й стала нас виховувати. Потім їй допомагав дядько Біллі. Вони вже на ладан дишуть. Отож я не дозволяв собі прив’язатися, прирости серцем до якоїсь одної жінки. Боявся цього, бо знав: усе те, що я люблю, гине. Однак таки прив’язався. Раз у житті. Цього одного разу мені вистачило, аж по горло. — Гітара задумався, а тоді повів далі: — Я не хотів її вбивати. Його — так. Але не її.

Гітара усміхнувся, хоч Агар не дивилася на нього, не слухала його. Вдивлялася в нікуди й тоді, коли вивів її з автомашини — в Ребині обійми.

Любити — це одне-єдине, що вони вміли. Робили все, щоб розважити її, щоб заговорила. Вперше в житті Реба забажала щось виграти. І, теж вперше в житті, зазнала невдачі. Нічого не виграла, крім переносного телевізора. Непотрібного, бо в хаті не було електрики. Нічогісінько не вдалося виграти. Ні в лотереї, ні в бінґо, ні в розмаїтих розіграшах, ні в клірингових жеребкуваннях, ні в тоталізаторі. Все надаремно. Це її гнітило. Спантеличена, безталанна Реба волоклася додому, стискаючи в жмені букет квітів, яких нарвала попід огорожами чужих садків. Дарувала їх своїй доні, що сиділа в кріслі біля вікна або ж лежала в ліжку, безперестанку перебираючи пальцями волосся.

Вони варили їй ласощі, пробували різні засоби, аби тільки заговорила. Нічого не допомагало. Пілат стуляла уста, Ребині очі були повні страху. Бабуся з мамою подарували Агар помаду й шоколад, рожевий нейлоновий светр і квітчастий халатик. Реба осягла премудрощі приготування желе — червоного й зеленого. Агар навіть не подивилася на нього.

Одного дня Пілат сіла на внуччине ліжко й показала їй компакт-пудру в золотистій металевій коробочці з рожевою пластиковою накривкою.

— Подивися, дитинко. Бачиш?

Пілат покрутила коробочкою на всі боки й натиснула на важілець. Накривка відскочила, і Агар побачила частину свого лиця в дзеркальці. Взяла компакт-пудру й задивилася на себе.

— Не дивно, — нарешті озвалася вона. — Глянь-но. Не дивно. Не дивно.

— Це тобі, дитинко, — мовила Пілат, зворушена тим, що Агар уже не мовчить. — Гарна річ, правда?

— Не дивно, — сказала Агар. — Не дивно.

— Що не дивно? — спитала Пілат.

— Подивись, як я виглядаю. Жахливо. Не дивно, що він мене не хоче, — Агар говорила спокійно й розважливо, ніби й не було тих страшних перебутих днів. — Мушу встати й дати собі лад, — Агар відкинула ковдру й звелася. — Ох, як я смерджу! Мамо, нагрій мені води. Мені треба викупатися. Вишурувати себе. Чи маємо ще солі для ванни? О Боже, яка моя голова... Подивися! — Агар знову глянула в дзеркальце. — Я схожа на опудало. Де гребінь?

Пілат покликала Ребу, й обидві кинулися шукати гребінь. Знайшли. Агар не змогла розчесати скуйовджене та збите волосся.

— Помий голову, — порадила Реба. — Помий, і ми причешемо тебе, поки мокре волосся.

— Треба шампуню, справжнього шампуню. Не можу митися маминим милом.

— Піду принесу, — Реба злегка тремтіла. — Якого тобі?

— Та якого-небудь. І ще олійки на волосся, Ребо. І... А, вистачить цього. Мамо, ти бачила моє... О Господи. Не дивно. Не дивно.

Пілат витягла з простирала нитку і поклала в рот.

— Зараз нагрію води, — сказала вона.

Повернувшись, Реба помила Агар голову та старанно розчесала волосся.

— Заплети у дві коси, Ребо. Мушу піти до салону краси. Вже сьогодні. Ой, і вдягти щось треба. — Агар стояла біля картонної шафки й перебирала плечики з сукнями. — Тут страшний безлад. Страшнючий. Все пом’яте...

— Вода нагрілася. Де будеш купатися?

— Принеси сюди балію.

— Гадаєш, що тепер пора на купіль? — спитала Реба. — Ти тільки-но встала.

— Тихо будь, Ребо, — наказала Пілат. — Хай дитина дасть собі лад.

— Але ж вона три дні лежала в постелі.

— Тим більше.

— Нема чого вдягти. Саме ганчір’я, — мало не плакала Агар.

— Аби не було лиха, — Реба глянула на Пілат. — Недобре отак зриватися з ліжка та скакати у воду.

— Допоможи мені принести балію замість бурчати.

— Все пом’яте. Що я одягну?

— Вода їй навіть ніг не накриє.

— Коли сісти, то накриє.

— Де моя жовта сукенка? Ця, що застібається спереду?

— Десь тут має бути.

— Знайди мені її та випрасуй. Добре? Ну й розгардіяш тут. Чорт ногу зломить!

Реба знайшла жовту сукенку й випрасувала її. Пілат допомогла Агар викупатися. Чиста й одягнена, Агар сказала:

— Треба купити щось з одягу. Все те, що маю, — ганчір’я.

Мама й бабуся переглянулись.

— Що тобі треба? — спитала Пілат.

— Все, — відповіла Агар.

І дістала все, що хотіла. Купила все, у що тільки може вбратися жінка, з голови до п’ят. За Ребин діамант. Коли Агар забагла приодягтися, в домі було сімдесят п’ять центів. Ще шість доларів заборгували пияки. Тож довелося Ребі піти до ломбарду з камінцем, що важив два карати й коштував дві тисячі доларів. Там вона вторгувала тридцять доларів. Повернулася туди разом із розлюченою Пілат і дістала ще сто сімдесят. Агар увіпхнула двісті доларів та сімдесят п’ять центів у гаманець і подалася до середмістя, безперестанку шепочучи: «Не дивно».

Вона купила пояс з підв’язками, нейлонові панчохи, панталони і дві комбінації — білу й рожеву. Занесла до приміряльної кабінки цілий оберемок спідниць і один костюм. Впустила жовте плаття на підлогу й надягла спідницю. Замок-блискавка не застібався. Агар втягнула живіт, смикнула за язичок, але зубчики замка ніяк не сходилися. На лобі виступили дрібні краплинки поту, Агар пихкала й сопіла. Їй здавалося, що все її життя залежатиме від того, чи зійдуться ці алюмінієві зубчики. На вказівному пальці зламався ніготь, заболіли пучки. З лоба скапував піт, Агар задихалася. Ось-ось була б заридала, якби не продавщиця, що просунула голову між шторки й спитала, всміхнувшись: «Як там у вас?» Та коли побачила спотворене з натуги й переляку обличчя, ця усмішка замерзла.

— Господи! — вигукнула вона, глянувши на бирку, що звисала з пояса. — Це ж п’ятий розмір. Не треба тягти силоміць. Вам підійде дев’ятий чи й одинадцятий. Прошу вас, не тягніть. Зараз подивлюся, чи є спідниці таких розмірів.

Продавщиця почекала, поки клієнтка спустить плісировану спідницю на щиколотки, й допіру тоді відійшла. Агар легко затягла замок на іншій спідниці й, відмовившись приміряти далі, сказала, що візьме її та костюм.

Купила також білу блузку й нічну сорочку — жовтувато-коричневу з облямівкою барви морської піни. Тепер потребувала тільки косметики.

У відділі косметики її оповила хмара ароматів. Агар кидала жадібним оком на багатообіцяльні етикетки. Царство запахів для первісної жінки. Вона створить окремішній світ ніжности, у якому буде один-єдиний житель — її чоловік. Ще будуть «Повітря часу» Ніни Річчі, «Чуття» Ярдлі, «Нектарома» Тюваше, «Збудження» Д’Орсе. Будуть «Скандал» Робера Піґе, і «Каліпсо», і «Віза», і «Бандит». «Шантільї» Убіґана, «Примхливі квіти» й «Лоджія» Карона. Агар вдихала на повні груди це солодке повітря, що струменіло над скляними прилавками. Ходила біля них усміхненою сновидою. Біля цих кришталево прозорих прилавків, заставлених пляшечками, тоненькими кружками, круглими коробочками, тюбиками й фіалами. У білих м’яких руках губна помада висовувалася з футлярчика, як блискучий червоний член щеняти. Персикова пудра й молочні лосьйони стояли розставлені перед яскравим плакатом з усміхненими обличчями. Екстаз. Знемога по спізнаній спокусі. Агар здавалося, що могла б дожити кінця віку серед цього гранованого скла, що мерехтіло персиками, вершками й атласом. В багатстві. В розкоші. В коханні.

О пів на шосту Агар вийшла з крамниці, міцно обхопивши дві торбини, вщерть повні розмаїтих пакуночків. Перепочила від ноші допіру, коли прийшла до салону краси.

— Ми вже не приймаємо замовлень, золотце, — зиркнула на неї з-понад умивальника Ліллі, власниця салону.

— Мушу зробити собі зачіску. Я дуже кваплюся, — відповіла Агар, задивившись на хазяйку.

Ліллі глянула на Марселіну. Завдяки Марселіні заклад процвітав. Молодша, зовсім недавно й по-новому навчена, вміла робити легкий і тривкий перманент. А Ліллі досі гріла старосвітські щипці й виливала на голову зо дві ложки олії. Хоч і незадоволені, замовниці таки трималися цієї майстрині. А тепер вона звернулася до Марселіни:

— Ти б не взяла її? Я не можу, ти ж знаєш.

Марселіна втупилася в потилицю клієнтки.

— Я й не гадала, що доведеться працювати допізна. Маю ще двох замовниць. Сьогодні обслуговую вже восьму.

Запала мовчанка. Агар пасла очима Марселіну.

— Гаразд, — озвалася Марселіна, — це тільки задля вас. Будьте тут о пів на дев’яту. Голова помита?

Агар кивнула.

— То ми домовились, — сказала Марселіна. — На восьму тридцять. Але не сподівайтеся на щось вишукане.

— Дивуюся з тебе, — хихикнула Ліллі, коли Агар вийшла з салону. — Ти ж тільки що відмовила двом клієнткам.

— Що ж, мені дуже не хотілось, але не хочу зачіпатися з цією дівкою. Хто його зна, що тій Агар встрілить до голови. Навіть на родича замахувалась, а що вже казати про мене?

— То це та, що гуляє з синочком Мейкона Деда? — звела голову з-над умивальника клієнтка.

— Так, саме та. Встидалися б обоє. Вони ж рідня!

— Щось їм там не дуже складається, якщо рветься його вбити.

— Здається, він виїхав з міста.

— Що ти кажеш!

— Не хочу з нею задиратися. Хай хто інший задирається.

— Та вона нікого й не чіпає. Тільки його.

— Як не вона, то Пілат мене зачепить. Дізнається, що я потурила Агар, то й буде мати зуба на мене. Аж так розцяцькати дитину...

— Ти замовила рибу в сусідів?

— Ціла кучма волосся. Надіюся, що вона не захоче чогось фантазійного.

— Поклич-но сусіда. Я зголодніла.

— Отака вона і є. Приперлася сюди без замовлення. Без нічого. Пізня година, а вона хоче щось особливе.

Треба було, мабуть, десь переходити, а тоді вернутися додому й надійти до Ліллі на восьму тридцять. Але її підганяло за інерцією — все разом. Відколи глянула на себе у дзеркальце рожевої пудернички, не могла спинитися. Вдихнула — і не сміла видихнути, поки вся сила, вся міць не втілиться у красу. І ця краса має його осліпити. Тим-то, вийшовши з салону, Агар не дивилася ні направо, ні наліво. Йшла поперед себе, не зважаючи на людей, на автомобілі, на вогні світлофорів. Не зважала на те, що небо засунули грозові хмари. Промокла до нитки, перш ніж зауважила, що ллє як з відра і що прорвалася одна з торбин. Глянула вниз — і до неї дійшло, що біла з барвистою облямівкою спідниця лежить, акуратно складена, у калюжі край дороги, а до дому дуже й дуже далеко. Агар поставила торби на землю й, підкасавши поли, підібрала спідницю, струсила з неї пісок. Скоренько зложила її й засунула в торбу, але та геть розпоролась. Поки Агар, схилившись, пробувала дати раду з цими речами, дощ періщив по спині й потилиці, дощівка змивала голову й стікала за комір. Агар видобула пакунок з комбінаціями, трохи менший — з рукавичками фірми Ван-Раальте, і ще один — з нічною сорочкою, кокетливо короткою й з облямівкою кольору морської піни. Запхала ці пакуночки в іншу торбу. Рушивши, відчула, що завеликий тягар, як на одну руку, й взяла в оберемок обидві торби. Пройшла якихось десять кроків — і посипалося все, що було всередині. Агар наступила на помаду «Червоні джунглі», на тон-пудру «Дівоча суміш». І побачила, на свою превелику досаду, що коробочка пудри «Сонячне сяйво» вивернулася в калюжі. Агар підібрала «Червоні джунглі» й «Дівочу суміш», але годі було щось вдіяти з «Сонячним сяйвом». Оте сяйво, згубивши накривку, вистрілювало персиковими хмариночками від кожної краплі дощу. Агар зсипала пудру, скільки вдалося, в поліетиленовий мішечок і всунула його в торбу.

Поки добралася до Любої вулиці, довелося двічі збирати розсипані на землі манатки. І ось вона стала на порозі рідної домівки, безвольна, похолола й промокла, судомно притискаючи до себе все куплене добро. Втішена Реба кинулася до дочки, міцно обійняла її. «Шантільї» й «Бандит» упали на долівку. На мить заціпенівши, Агар отямилась і відштовхнула матір.

— Нема часу, — шепнула вона, — треба поспішати.

Лишаючи мокрі відбитки, ронячи краплі з волосся, не випускаючи з рук усього накупленого, вона ввійшла у спальню й зачинила за собою двері. Пілат і Реба ані не рушилися за нею.

Агар роздяглася догола. Не тратячи часу, не обтираючи обличчя, волосся й ніг, вона стала наряджатися. Біла, з барвистою каймою спідниця, відповідна блузочка, модний бюстгальтер, панталончики, безколірні нейлонові панчішки, дамський пояс і — комбінація. Сівши, стала наводити красу на лице. Обвела повіки темними тінями «для молодих округлих очей», натерла щоки рум’янами барви манґо. Тоді напудрувалася «Дівочою сумішшю». Під шаром пудри зникло манґо. Довелося знов нарум’янитися. Випнувши губи, вона підмалювала їх «Червоними джунглями». Щоб відтінити очі, наклала ще світло-блакитні тіні. Й напахнила «Бандитом» шию, мочки вух та зап’ястки. Насамкінець сипнула трохи «Дівочої суміші» у жменю й розтерла по обличчі.

Відтак відчинила двері й показалася Пілат і Ребі. І побачила в їхніх очах те, чого не було видно в дзеркалі. Намочені панчохи, вимащена грязюкою спідниця, грубий, розтрісканий на лицях шар пудри, поплилі струмочками рум’яна, дикі хащі буйного розпатланого мокрого волосся. Все це вона відгадала в очах найрідніших людей, і її очі заслала волога, тепліша й древніша, ніж дощівка, ніж сама вода. І була ця волога довго, дуже довго, поки висушила її гарячка. Висушила очі, висушила й уста.

Агар лежала в постелі. Очі сухі, як пісок, і нерухомі, як скло. Пілат і Реба сиділи коло неї, схилялися над нею, як дві плакучі верби, водночас нагнуті вітром. І, як дерева, віддавали їй все, що мали: лагідний шепіт і ласкаву тінь.

— Мамо, — обізвалася Агар. Брала її гарячка.

— Що, дитинко?

— Чому йому не подобається моє волосся?

— Кому? Кому не подобається твоє волосся?

— Дояреві.

— Йому подобається твоє волосся, — сказала Реба.

— Ні. Не подобається. І не знаю чому. Чому він ніколи не любив мого волосся?

— Та любить він, любить. Чому б йому не любити? — спитала Пілат.

— Він любить шовковисте волося.

Агар шепнула ці слова так тихо, що Пілат і Реба зігнулись, щоб дослухатися.

— Шовковисте? Дояр?

— Таке, як моє, йому не до вподоби.

— Заспокойся, Агар.

— Шовковисте волосся, кольору центової монети.

— Заспокойся, дитинко.

— Звивисте, хвилясте, шовковисте волосся. Таке, як моє, йому не подобається.

Пілат поклала руку на внуччину голову. Провела пальцями по м’яких вологих кучерях.

— І як йому не любити твоє волосся? Таке саме росте йому під пахвами. Таке саме росте йому від соромного місця до пупа. І на грудях. Росте йому з носа, понад губами, а якщо загубить бритву, то цим волоссям покриється все обличчя. Це волосся — на його голові, Агар. Таке саме, як твоє. Він не може не любити твого волосся.

— Він ненавидить моє волосся.

— Ні. Любить. Сам не знає, що йому любити. Дитинко, він от-от повернеться. Як не сьогодні, то завтра. Та невже ж би він любив себе й ненавидів твої кучері?

— Йому подобається шовковисте волосся.

— Заспокойся, Агар.

— Такого кольору, як цент.

— Годі вже, дитинко.

— Йому подобається блідо-жовта шкіра.

— Ц-с-с-с.

— І сірі очі.

— Годі, голубонько.

— І тонкий ніс.

— Заспокойся, любонько.

— Йому ніколи не подобатиметься моє волосся.

— Заспокойся, маленька моя, заспокойся...

Сусіди скинулися хто скільки міг, бо Пілат і Реба витратили все до останнього цента, щоб Агар причепурилася. Небагато назбиралося, і, мабуть, не було б відповідного похорону, якби не Рут. Прийшла до крамнички Сонні й, не кліпаючи, задивилася на Мейкона. Він витяг шухляду, вийняв дві двадцятидоларівки й поклав їх на стіл. Рут не взяла їх, навіть не рушила з місця. Мейкон завагався, крутнувся на стільці й заходився набирати комбінацію цифр на сейфі. Рут чекала. Три рази чоловік сягав до сейфа, поки вона нарешті розчепила складені на грудях руки, забрала гроші, подякувала й подалася до Лінденового християнського похоронного бюро, щоб якнайскоріше все залагодити.

А за два дні посеред богослужіння Рут виявилася одна-єдина з родини небіжчиці. Жіночий квартет з Лінденового баптистського хору вже проспівав «Будь вірний мені», дружина власника похоронного бюро прочитала картки з висловленнями співчуття, а проповідник вдався до свого «Нагий на світ приходиш і нагий одійдеш», яке вважав дуже підхожим на похороні молодої жінки. У притворі пияки, що прийшли віддати шану «Пілатиному дівчаті», але не сміли ввійти, пошморгували носами. І тут двері розчахнулися. Вбігла Пілат і вигукнула: «Милосердя!» Наче наказувала. Якийсь молодик устав і попрямував до неї. Відштовхнула його, мало з ніг не збила.

— Прошу милосердя! — крикнула вона й пішла до труни, похитуючи головою, ніби хтось її про щось питав, а відповіді не було. На півдорозі Пілат спинилася й показала пальцем перед себе. Помалу, хоч дихала часто й неглибоко, сперла руку на бік. Дивно: в’яла, слабка рука, оперта на бік, і частий подих.

— Милосердя, — шепнула Пілат. Власник бюро підбіг до неї і торкнув за лікоть. Вона ухилилася й пішла до похоронних нош. Схиливши голову, глянула вниз. Сережка дотикнулася її плеча й на тлі чорної одежі засяяла, як зірка. Власник знову підійшов до Пілат, та, побачивши її уста барви ягід і чорнила, імлисті вологі очі, дивовижну коробочку, що звисала з вуха, відступив і задивився на підлогу.

— Милосердя? — тепер Пілат питала. — Милосердя?

Цього було мало. Слово потребувало втілення. Стара жінка випростувалася, високо підняла голову — й прохання стало піснею. Чистим дзвінким голосом проспівала його — це одне слово. Довго, довго звучало, як ціла строфа. Ще не завмер у закутках храму останній звук, як у відповідь обізвалося солодке сопрано:

— Я чую тебе.

Люди обернулися. Увійшла Реба й теж заспівала. Пілат ніби й не зауважила дочки. Не збилася з ритму. Просто повторяла слово «милосердя», а Реба їй вторувала. Дочка стояла біля входу, мати спереду. Обидві співали.

І водночас змовкли. Запанувала мертва тиша. Пілат простягла руку й доторкнулася трьома пальцями краю домовини. Тепер зверталася до жінки, що лежала на сірому атласі. Тихо, м’яко співала внучці, заспокоюючи її, наче маленьку дитинку. Як було колись.

«Моє дівчатко». Ці слова ще звучали в горлі Пілат, коли вона відвернулася від труни. Заглядаючи в лице людям, що сиділи на лавках, стрілася поглядом з очима першого-ліпшого, кивнула йому й сказала: «Моє дівчатко». Стрілася поглядом із очима ще одного й мовила йому: «Моє дівчатко». Йдучи попри лавки, вона казала кожному, хто повертав лице до неї, одне й те саме: «Моє дівчатко. Це моє дівчатко. Моє дівчатко. Моє дівчатко. Моє дівчатко».

Примовляла так, наче виділяла Агар, вирізняла її з-посеред усіх-усіх померлих. Спершу зверталася до тих, що мали відвагу глянути на неї, кивнути головою й відповісти «амінь». Тоді — до тих, що не сміли звести очі понад чорні пальці при боці. До таких Пілат схилялася й викладала у двох словах всю історію обірваного життя: «Моє дівчатко». Слова ронилися, немов камені в тихому проваллі.

Несподівано, як розлючений слон, що замахується хоботом над головами дрібних людців, охочих на ікла, шкуру, м’ясо, на величезну силу тварини, Пілат крикнула-затрубила, щоб почуло її й саме небо:

— І її любили!!!

У притворі один із п’яниць-співчутливців з несподіванки впустив пляшку. Розлетілися смарагдові скалки, розтеклося вино барви червоних джунглів.

Розділ XIV

Мабуть, через те, що сонце сягало обрію, будинок Сюзан Берд виглядав інакшим. Сріблясто-сірий кедр, помережана зморшками кора. Немов нога старезного слона. Тепер Дояр помітив, що шнурки гойдалки були протерті й зношені, а парканчик, такий ясний і ошатний раніше, насправді був облуплений, ба навіть похилений. Блакитні східці вицвіли, стали водянисто-сірі. Весь дім видавався обшарпаним.

Дояр звів руку, щоб постукати, й зауважив кнопку дзвінка. Подзвонив, і Сюзан Берд відчинила.

— Добрий день. Я знову тут, — привітався він.

— Ласкаво прошу. Бачу, ви додержуєте слова.

— Я б хотів поговорити з вами ще раз, якщо ви не проти. Про Сінґ. Можна ввійти?

— Ну звичайно ж.

Сюзан Берд відступила від дверей. Війнуло свіжоспеченими імбирними пряниками. Знову господиня й гість сиділи у вітальні. Він — у сірому кріслі, вона цього разу — на дивані. Ніде не було видно міс Лонґ.

— Я гадав, що ви не знаєте, за кого вийшла Сінґ. Якщо взагалі вийшла заміж. Але подумав собі...

— Та ні, знаю, за кого. Не знаю тільки, чи був насправді шлюб. Вона одружилася з Джейком, цим чорношкірим хлопцем, якого виховувала її мама.

Дояреві пішла обертом голова. Все мінялося просто на очах.

— Але ж учора ви сказали, що ніхто не чув про Сінґ, відколи вона від’їхала.

— Так, ніхто не чув. Але всі знали, з ким вона поїхала!

— З Джейком?

— Еге ж. З чорним Джейком. Чорним, як вугілля.

— А де... де вони жили? В Бостоні?

— Не знаю, де вони спинилися. Напевно, десь на Півночі. Цього ми ніколи не дізналися.

— Здається, ви сказали були, що Сінґ поїхала до Бостона вчитися у приватній школі.

Це зауваження міс Берд злегковажила, махнувши рукою.

— Ет, я сказала це тільки через Ґрейс. Знаєте, в неї задовгий язик. Розносить плітки по всій окрузі. Щира правда, що Сінґ повинна була піти до якоїсь школи. Але не пішла. Поїхала на возі разом із цим чорношкірим хлопцем, Джейком. Чимало рабів вирушило з ними. Джейк був за кучера. Можете собі це уявити? Віз, повен рабів?

— А яке прізвище мав Джейк? Не знаєте?

— Гадаю, що він взагалі не мав прізвища, — знизала плечима вона. — Джейк був одним із цих летючих африканських дітей. Досі вони, напевно, всі повимирали.

— Летючих африканських дітей?

— Угу, один із Соломонових дітей. Чи Шалімарових. Тато казав, що Гедді завжди називала його Шалімаром.

— І Гедді була...

— Моя бабуся. Сінґ і мій тато — це її діти. Індіанка Гедді. Вона заопікувалася Джейком, коли його батько покинув сім’ю. Знайшла дитину, забрала її додому й виховала. Тоді вона не мала сина. Мій тато Кровелл народився пізніше.

Сюзан Берд нахилилася до Дояра й шепнула:

— Гедді не мала чоловіка. Я не хотіла викладати це все перед Ґрейс. Уявіть собі, як вона повелася б, почувши таку новину. Ви нетутешній, тож вам можна сказати. Але Ґрейс... — міс Берд благально глянула вгору. — Цим малюком, що знайшла Гедді, був Джейк. Виріс разом з Сінґ. Гадаю, вона втекла з ним, аби тільки не йти до квакерської школи. Знаєте, чорношкірі й червоношкірі мішалися між собою, але деколи... Декотрим індіанцям не подобалися:.. ну, ці мішані шлюби. Ані Джейк, ані Сінґ не знали своїх батьків. І мій тато не знав. Гедді ніколи не сказала цього. Донині не знаю, який він був: білий чи червоний. Не знаю, хто він такий. Насправді Сінґ мала ім’я Співоча Пташка. А мій батько спершу звався Кроу — Ворон. Потім він змінив ім’я на Кровелл Берд. Після того, як скинув штани з оленячої шкіри, — усміхнулася Сюзан Берд.

— Чому ви називаєте Соломона летючим африканцем?

— О, це просто баєчки, які в цих краях розказують старі люди. Про те, що декотрі з африканців-рабів, яких сюди привезли, вміли літати. Багато їх відлетіло до Африки. Один із них — цей самий Соломон. Чи Шалімар — не знаю, як правильно. Мав купу дітей по всій цій місцині. Ви, напевно, зауважили, що тут мало не кожен признається до рідні з ним. Тут, у горах, понад сорок родин має прізвища, пов’язані з цим іменем. Мабуть, гарячий хлопець був той Соломон, — засміялася вона. — Чи так воно, чи ні, але він зник. Покинув усіх. Жінку й двадцять одну дитину. Кажуть, вони всі бачили, як Соломон відлітає. І жінка, і діти. Вони працювали тоді на полі. Тут вирощували бавовну. Уявляєте собі? Ось у цих горах. Колись бавовник був тут король. Всі його вирощували, поки земля виснажилася. Тут він ріс, коли я ще була дитиною. Але повернімося до Джейка. Казали, що він один із законних Соломонових дітей — двадцяти одного сина, і всі від одної матері. Джейк був ще немовля. Дитина й жінка були біля самого Соломона, коли він полетів.

— Коли ви кажете «полетів», то, напевно, маєте на увазі, що він утік? Утік з рабства?

— Ні. Маю на увазі, що полетів. Як на крилах. Це, звичайно, дурне, але, як каже легенда, він полетів, наче птах. Одного дня розігнув на полі спину, вибіг на гору, крутнувся там кілька разів і знявся в повітря. І з вершини його понесло туди, звідки він родом. Є тут скеля з роздвоєною вершиною, названа його іменем. Цей відліт убив Соломонову жінку. Якщо можна так її назвати. Вона ридала довгі дні. Недалеко звідси є Райнине провалля. Іноді через вітер з цього провалля чутно дивні звуки. Люди кажуть, що це плаче Райна, Соломонова жінка. Переказують, вона безперестанку заводила, аж поки збожеволіла. Тепер про таких жінок не почуєш, а колись були. Є жінки, що не можуть жити без якогось одного-єдиного чоловіка. Коли таку покине чоловік, вона сходить з розуму, вмирає чи ще щось. Це, мабуть, кохання. Але я завжди вважала: все лихо через те, що лишаються самі й доводиться самим ростити дітей.

Вона говорила й говорила. Дояр сидів, спершись на спинку крісла, та слухав легенди, перекази, плітки й припущення. Подумки то випереджав хід оповіді, то відставав, то йшов разом. Мало-помалу з того, що знав, що почув і що виснував, поставала цілісна картина.

Сінґ сказала, що поїде до квакерської школи. Замість того приєдналася до Джейка й до колишніх рабів на возі, що простували до Бостона чи ще кудись. Дорогою вони один за одним сходили з воза. А Джейк із віжками й батогом, скоріше за все, збочив з правильного шляху, бо не вмів читати. І вони опинилися в Пенсильванії.

— Але ж тутешні діти бавляться в одну гру й співають: «Джейк, єдиний Соломонів син», — глянув Дояр на Сюзан Берд, сподіваючись, що вона не образиться за втручання.

— Вони помиляються. Не єдиний. Було ще двадцять синів. Проте тільки одного Джейка Соломон спробував забрати з собою. Напевно, про це й співається в пісні. Батько знявся з ним угору, але впустив біля ґанку великого дому. Там Гедді й знайшла Джейка. Вона приходила туди допомагати варити мило й робити свічки. Не була рабиня, просто кілька разів на рік підробляла у великому домі. Саме топила лій, коли глянула вгору й побачила, що чоловік з дитиною летить до гір. Він зачепив дерево, хлопчик вислизнув з його рук і поміж гілля впав на землю. Якби не гілки, то розбився б, а так лише знепритомнів. Гедді підбігла й підібрала дитину. Як я вже сказала, тоді вона не мала сина, тільки маленьку дочку, а цей хлопчик просто з неба звалився їй у поділ. Гедді не змінила імени знайденяті, боялася це зробити. Згодом дізналася, що це Райнин син, та до Райни їй було байдуже. Гедді жила далеко від місця, де працювали Соломон й інші, та не пускала туди своєї дочки. Можете собі уявити, як вона почувалася, коли ці двоє втекли. Зостався їй лише мій тато.

— Чи мусив Джейк записатися в бюро реєстрації звільнених громадян, перш ніж виїхати з цього штату?

— Кожен мусив. Тобто кожен, хто був рабом. Чи виїздив, чи не виїздив. Але ми не були рабами, тому...

— Про це ви вже казали. А чи не зареєструвався там котрий із Джейкових братів?

— Не знаю. Тоді були важкі часи. Погані часи. Дивно, що взагалі люди знають, ким вони є.

— Ви дуже мені допомогли, міс Берд. Щиро вам дякую.

Дояр надумав був спитати, чи має вона фотоальбом.

Хотів подивитися на Сінґ, Кровелла, навіть на Гедді. Але передумав. Сюзан може почати розпитувати про всяку всячину. Навіщо її непокоїти новоявленими родичами, чорними, як Джейк?

— То ви, може, цю жінку шукаєте? Пілат?

— Ні, — відповів Дояр. — Вона тут ніколи не була.

Рушив до виходу та пригадав про свій годинник.

— До речі, чи не залишив я тут свого годинника? Добре було б його забрати.

— Годинника?

— Так. Ваша подруга захотіла на нього подивитися. Міс Лонґ. Я дав їй, але забув... — Дояр замовк. Сюзан Берд голосно сміялася.

— Що ж, можете розпрощатися з тією річчю, містере Мейконе. Ґрейс ходитиме на обіди по всій окрузі й усюди розказуватиме, який годинник ви їй подарували.

— Що?

— Знаєте, вона не хотіла вам нашкодити, але тут справдешня глушина. Тут небагато буває гостей, а особливо молодих чоловіків, що носять золоті годинники й говорять з північним акцентом. Я заберу цю річ і віддам вам.

— Дякую, не варто турбуватися. Не завдавайте собі клопоту.

— Ви просто мусите їй це пробачити, містере Мейконе. Тут нудота. Тут зовсім нічого не діється. Нічогісінько.

Розділ XV

Клиновий пас не витримав навіть до найближчої бензозаправки. Увірвався на околиці маленького містечка Джистанна. Дояр продав машину за двадцять доларів власникові автотягача й сів на перший же автобус. Мабуть, добре зробив, бо тепер, слухаючи вищання коліс, склавши поперед сидіння ноги, мав час отямитися з піднесення, яке відчув, зачинивши за собою двері помешкання міс Берд.

Дояреві не терпілося якнайскоріше добратися до Шалімара, а коли нарешті добіг туди, запорошений, брудний, одразу вскочив в авто і погнав до дому Світ. Мало не вивалив їй дверей.

— Купатися хочу! — крикнув він. — Ну ж бо, ходім купатися. Я бруднющий і хочу води-и-и-и!

Світ усміхнулася та сказала, що зробить купіль.

— Купіль! Гадаєш, я полізу в цю череп’яну раковинку? Моря хочу! Справжнього моря! — Сміючись, гукаючи, Дояр підбіг до Світ, обхопив за коліна, закинув її собі на плече й закружляв по кімнаті. — Море! Прагну в ньому плавати. Не наливай мені води в цю манюсіньку, маціпусеньку ванночку. Потребую всього, цілого глибокого синього моря.

— Чи ви маєте тут де поплавати? — спитав він, поставивши жінку на ноги.

— Діти часом ходять купатися на каменоломні.

— Каменоломні? То тут нема моря? Нема океану?

— Та ні. Це ж гори.

— Горби. Гори. Тут хіба що літати.

— За тобою питався якийсь чоловік.

— Так? Це напевно містер Гітара Бейнз.

— Він не назвався.

— І не треба! То був Гітара Бейнз. Гітара, Гітара, Гітара Бейнз!

Дояр задріботів ногами перед Світ, і вона, сміючись, прикрила йому рот долонею.

— То скажи мені, Світ, де тут море.

— По той бік хребта тече річка. Доволі глибока й широка.

— То їдьмо! Гайда!

Схопив її за руку й потягнув надвір, до машини. Дорогою Дояр весь час мугикав: «Соломон і Райна, Белалі, Шалут...»

— Де ти навчився цього? — спитала Світ. — Це з гри, в яку ми бавилися змалку.

— Звичайно. Всі бавилися. Всі, крім мене. А тепер і я вмію бавитися. Тепер це моя гра.

Річка в долині була широка й зелена. Дояр роздягнувся, виліз на дерево й пірнув у воду. Виринув, наче куля веселкової барви, усміхаючись і розбризкуючи воду.

— Ходи сюди. Скинь одежу й ходи сюди.

— Не хочу.

— Та йди-но до мене!

— Тут є водяні змії.

— Дідько з ними. Ходи ж бо. Ворушися!

Світ скинула туфлі та стягла сукню через голову. Дояр простягав до неї руки, поки вона обережно спускалася берегом, послизаючись, спотикаючись, сміючись із своєї незграбности, а тоді повискуючи, коли вода хлюпала їй на ноги, на стегна, на стан. Дояр пригорнув Світ, поцілував у вуста, а потім спробував затягти її під воду. Вона пручалася.

— Ой, моє волосся! Волосся намокне!

— Не намокне, — запевнив Дояр і вилив цілу пригорщу просто їй на маківку. Витираючи очі, випльовуючи воду й верещачи, Світ різко обернулася й кинулася втікати.

— Гаразд, гаразд! — гукнув він. — Лиши мене тут самого. Мені все одно. Буду бавитися з водяними зміями.

Дояр став пірнати, плюхатися, крутитися й викрикувати:

— Він вмів літати! Чуєш мене? Мій прадід вмів літати! Достобіса!

Вдаривши гладінь кулаками, він підскочив, ніби й сам хотів злетіти, впав на плечі, занурився. Рот і очі були повні води. Ще раз. Без перепочинку Дояр колотив воду, стрибав і пірнав.

— Той халамидник вмів літати! Чуєш, Світ? Той ледащо вмів літати! Літати! Не треба йому було літака. Ніяких дурних «Вестерн Ерлайнз»! Літав сам по собі!

— Про кого це ти? — спитала Світ, лежачи на боці й підперши щоку долонею.

— Про Соломона. Про кого ж іще?

— А, Соломона, — засміялася вона, гадаючи, що Дояр п’яний. — То ти належиш до цього племени нігерів?

— Так. До цього племени. Летючого племени. Подумати тільки! Без ніякого літака. Взяв і полетів, бо все йому до печінок допекло. Спекався всього! Ніякої бавовни! Ніяких тюків! Ніяких наказів! Ніякого іншого лайна! Здійнявся в небо, дівчинко. Підняв до небес свій чорний задок і полетів додому. Розумієш? Боже мій, там було на що подивитися. Знаєш що? Мій прадід спробував взяти з собою свого маленького сина. Мого діда. Чудо! Чу-у-удо! Гітаро! Чи ти чуєш?! Гітаро, мій прадід вмів літа-а-а-ати! Ось це задрипане містечко назване його іменем! Скажи йому, Світ. Скажи, що мій прадідусь міг літати.

— Куди він подався, Мейконе?

— До Африки. На батьківщину. Скажи Гітарі, що він повернувся до Африки.

— Кого він покинув?

— Всіх! Покинув усіх на землі й полинув, як той чорний орел. О-о-о-о, Соломона нема, Соломон відлетів, понад хмари здійнявся — вернувся домів!

Дояр не міг дочекатися повернення додому. Розказати б усе батькові, Пілат. Кортіло також похвалитися преподобному Куперу та його друзям: «Вважаєте, що Мейкон Дед був кимсь значним? Ага. Ось розкажу я вам про його тата. Такого ви ще ніколи не чули».

Дояр повернувся на сидінні та спробував випростувати ноги. Був ранок. Довелося три рази робити пересадки автобусами, а цей рейс був останнім на дорозі додому. Глянув у вікно. Далеко від Віргінії, тут уже настала осінь. Огайо, Індіана, Мічиган зодягнися, немов індіанські воїни, по яких успадкували назви. Кривава червінь, жовтизна, вохра й льодова блакить.

Тепер він читав придорожні написи з цікавістю, задумувався, що криється за ними. Алгонкіни назвали край, де тепер жив Дояр, біля Великих озер, Міші ґамі. Скільки прожитих життів, скільки зниклих споминів поховано під назвами місцин у цьому краю... Під офіційними, як-от «Мейкон Дед», були інші назви, зазначені на віки вічні в якихось припалих пилом картотеках, справжні ймення людей, місцин і речей. Ймення, що мали значення. Не дивно, що Пілат носить своє, записане, у дармовисі. Якщо знаєш своє ім’я, то бережи його, бо як не записане, не закарбоване в пам’яті, то помре разом із тобою. Вулиця, на якій я живу, має офіційну назву Магістральний проспект, але негри називають її Нелікарською на пам’ять про мого діда, першого впливового чорношкірого в цьому місті. То дарма, що він, мабуть, не заслужив такої чести; вони знали, хто був цей медик: зарозумілець, схибленець на кольорі шкіри, сноб. На це вони не зважали. Віддавали шану всьому тому, що таки зробило з нього лікаря всупереч усім обставинам, силою яких він усе життя мав би гарувати десь у депо. Тому й назвали вулицю на його честь. Пілат брала камінці з кожного штату, де побувала, — тому що жила там. А раз жила там, то ці камінці — її. І мої, і мого батька, і мого діда, і моєї бабусі. Нелікарська вулиця, Соломонів Стрибок, Райнине провалля, Шалімар, Віргінія.

Заплющивши очі, Дояр думав про чорношкірих людей в Шалімарі, Роаноку, Пітерсберґу, Ньюпорт-Ньюсі, Данвіллі, на Кривавому березі, на Любій вулиці, в гральних закладах, у перукарнях. Згадував імена. Їх дали за поведінку, за пориви, пригоди, вади, помилки та слабкості. Імена-свідки. Мейкон Дед — Мейкон Мертвяк, Сінґ Берд — Співоча Пташка, Кровелл Берд — Ворон, Пілат, Реба, Агар, Магдалина, Перше Посланіє Коринтянам, Дояр, Гітара, Томмі Залізниця, Томмі Лічниця, Хмарочос, Малюк, Світ-Солодка, Серс-Цірцея, Місяць, Нерон, Коротун, Понурий, Скандинавія, Каченя, Єрихон, Пестунчик, Сніговик, Черевань, Потічок, Сіроокий, Кукуріку, Вітерець, Намул, Вершок, Холодець, Солонина, Ненажера, Шахрай, Залізняк, Дерев’янка, Синок, Нікчема, Прокурений, Дивогляд, Жучок, Гвоздика, Лось, Книжка, Кісточка, Туз, Лимон, Балія, Брама, Пустоголовий, Кліщ, Патефон, Блиск, Заїка, Чортяка, Засранець і ТОЙ НІҐЕР.

І ці думки про ймення породжували ще одну. Її невідчіпно нашіптували колеса автобуса: «Гітара чекає зручної нагоди. Гітара чекає слушної нагоди. Твій день настав. Твій день настав. Гітара чекає слушної нагоди. Гітара — дуже ретельний братчик. Гітара — дуже ретельний братчик. Ретельний братчик, ретельний братчик чекає, чекає слушної нагоди».

У сімдесятип’ятидоларовому автомобілі й тут, у великому автобусі, Дояр почувався в безпеці. Але ж попереду ще дні й дні. Мабуть, якби Гітара був тепер у місті, у звичному довкіллі, то його можна було б осадити. Звичайно, згодом він зрозуміє, яким дурнем був. Переконається, що ніякого золота не було. І тоді, хоч стосунки між друзями не стануть такими, як були колись, але принаймні закінчиться полювання на людину.

Ще вбираючи цю думку у слова, Дояр уже відчував, що так воно не буде. Гітара оскаженів, чи то зазнавши глибокого розчарування з золотом, чи то втягнувшись у свою діяльність. А може, просто дозволив собі ставитися до Дояра так, як до Мейкона Деда й товариства на острові Гоноре. Хай там як, а він вчепився першого-ліпшого приводу — надуманого й безглуздого, аби тільки виправдати перед самим собою потребу вбити Дояра. Дівчатка з недільної школи заслужили на більше, ніж на те, щоб братчик-неділя з головою яструба та шкірою барви воронячого крила відомстив за них кров’ю чотирьох невинних білошкірих дівчаток і невинного чорношкірого чоловіка.

Може, всі стосунки між людьми ось до цього й зводяться. Чи врятуєш мені життя? Чи забереш мені життя?

«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».

Отож-бо. Посягають навіть самі негри. Всі Дояреві близькі люди раді були б зжити його зо світу. За винятком двох. Двох жінок, чорношкірих і старих. Від самого початку Рут і Пілат боролися за його життя, а він навіть чашки чаю не подав ні одній, ні другій.

Врятуєш мені життя чи вкоротиш його? Гітара був винятком. На обидва питання міг відповісти «так».

— Куди б його спершу піти: додому чи до Пілат?

Пізно вночі на вулиці, коли осінній вітер дихав холодом з-над озера, Дояр роздумував, що робити. Так хотів побачити обличчя Пілат, коли та почує всі новини, що вирішив насамперед зайти до неї. А дома ще буде на все час. Доїхавши на таксі до Любої вулиці, він вибіг угору сходами. Рвучко відчинив двері й побачив Пілат. Стояла біля балії з водою й полоскала зелені пляшки на вино.

— Пілат! — вигукнув Дояр. — Ой, що я тобі зараз скажу!

Жінка обернулась. Він розставив руки, готовий обхопити її всю, тепло обняти.

— Підійди до мене, рідненька, — сказав він, усміхаючись.

Пілат підійшла. І розбила мокру зелену пляшку об його голову.

Дояр опритомнів, лежачи на боці в підвалі. Розплющив око й міркував, чи не варто ще трохи побути в безпам’яті. Тепер він на віки вічні втямив, що все на світі може виявитися зовсім не таким, на яке скидається. І, мабуть, повинно виявитися. Жінки, які кохають тебе, підрізають тобі горло. Жінки, які навіть не знають твого імени, миють тобі спину. Відьми говорять голосом Кетрін Гепберн, а твій найкращий друг накидає тобі петлю на шию. Всередині орхідеї замість нектару знайдеш бульйон, а в Мікі-Маусі — щирий діамант.

Тож Дояр лежав на холодній вологій долівці й силкувався збагнути, що він тут робить. Навіщо Пілат торохнула мене по голові? За те, що вкрав торбу з кістками? Ні. Адже тоді вона негайно прийшла мені на виручку. Що ж я такого накоїв? Чому вона така ворожа? А! Ось воно що. Агар. Щось сталося з Агар. Де вона? Втекла? Хвора чи, може... Агар мертва. Як? У Гітариній кімнаті наклала на себе...

Що вже тут удієш? Завдав їй болю, покинув її, а тепер вона мертва, і Дояр певен цього. Покинув її. Коли мріяв про літання, Агар вмирала. Згадався сріблистий голосок Світ: «Кого він покинув?» Райну та двадцятьох синів. Ні, двадцятьох й одного. Впустив найменшого сина, якого хотів забрати з собою. А Райна збожеволіла, кинулася на каміння й досі плаче там, у проваллі. Хто доглядав цих двадцятьох дітей? Господи Ісусе, він покинув двадцятьох! Гітара та братчики поклали собі взагалі не мати дітей. Соломон залишив своїх напризволяще, і саме діти співають про нього й не дають цій історії піти в непам’ять.

Дояр човгав головою по долівці. Його провина, і Пілат це знає. Кинула його в погріб. Що ж вона надумала робити далі? Ага, зрозуміло. Відомо, яку кару Пілат вважає слушною тому, хто вкоротив комусь віку. Агар. Тут має бути щось по ній. Пілат кинула мене туди, де залишилася часточка життя, яке я занапастив. Відтепер матиму цю часточку. Пілат сама послухалася веління свого батька й змусить мене послухатися її. «Ти не смієш відійти й покинути тіло».

Зненацька Дояр засміявся. Реготав, скорчений у три погибелі, шнурок впивався у зв’язані зап’ястки.

— Пілат! — крикнув він. — Пілат! Він не те мав на увазі. Пілат! Мав на увазі інше. Говорив не про білого чоловіка в печері. Пілат! Про себе він говорив. Його тато відлетів. Кажучи «тіло», твій батько мав на увазі себе. І від цього тіла ти не сміла відійти, відлетіти. Не сміла покинути його. Пілат! Пілат! Ходи сюди. Дай розтлумачити тобі, що сказав твій тато. Пілат, він не наказував тобі співати. Він просто кликав Сінґ — свою жінку, а твою матір. Пілат! Випусти мене звідси!

У лице вдарило світло. Понад головою відчинилися двері підвалу. На кам’яних східцях з’явилися й знерухоміли ноги Пілат.

— Пілат, — озвався Дояр, тепер уже тихо, — він не те хотів сказати. Знаю, що він хотів. І ці, Пілат, кості. То не білого чоловіка кості. Він, напевно, навіть і не вмер. Я пішов туди й побачив. Не було його там, і золота теж не було. Хтось знайшов і того чоловіка, і золото. Справді. Задовго перед тим, як ти там побувала. Але, Пілат...

Вона зіступила на кілька східців.

— Пілат?

Зійшла долу. Дояр дивився їй у вічі, на її нерухомі вуста.

— Пілат, тіло твого батька забрала вода з могили, що ви її викопали. Пролежало в могилі десь із місяць. Батлери чи ще хтось занесли його до печери. Ти подумала, що вовки відволокли тіло білого чоловіка до входу в печеру. Це не так. Ти знайшла свого тата. І носила його кістки — весь той час.

— Тата? — шепнула вона.

— Так. Мусиш поховати його. Він хоче, щоб ти це зробила. Там, де його місце. На Соломоновому Стрибку.

— Тата? — знову спитала Пілат.

Дояр не відповів. Дивився, як її довгі пальці помандрували по платті й спочили на лиці, наче крила дрозда.

— То я носила тата?

Пілат рушила до Дояра. Спинилась, зиркнула на нього й перевела погляд на хиткий дерев’яний столик, спертий на муровану стіну. У тому куті підвалу було дуже темно, й Дояр спершу не помітив, що там. Вона підійшла до столика й узяла зелено-білу коробку — упаковання для взуття. На прикріпленій Гумкою накривці був напис: «Дякую небесам за туфельки фірми «Джойс».

— Якщо я поховаю тата, то, напевно, і це також треба десь поховати.

Пілат запитливо глянула на Дояра.

— Ні, — сказав він. — Ні. Дай сюди.

Повернувшись цієї ночі на Нелікарську вулицю, додому, Дояр не мав майже нічого з усіх речей, що взяв на дорогу. Натомість мав коробку з волоссям Агар.

Нізащо у світі Пілат не сіла б у літак, тож довелося поїхати автомобілем. Тепер вона була щаслива. Її вуста знову рухалися. Сиділа поруч із Доярем у Мейконовому «Б’юїку», на плечах поверх старої чорної сукні накинула норкове боа, що виграла Реба. В’язана шапочка насунута на лоб, в черевиках, як завжди, не було шнурівок. Час від часу Пілат оглядалася на заднє сидіння, де був мішок із кістками. Вона випромінювала спокій і умиротвореність.

Дояр теж. Повернення на Нелікарську вулицю не стало тріумфом, як він сподівався. Добре й те, що в материній вимушеній усмішці відчувалося полегшення. Навіть Ліна, хоч і злопам’ятна, як завжди, але була з ним чемною. Ще б пак, адже Корінтіанс перебралася до маленького будиночка у південному кварталі й жила там з Портером. «Сім днів», подумав Дояр, муситимуть шукати нового братчика, як було тоді, коли Роберт Сміт скочив з даху лічниці «Милосердя». Точилися довгі безладні розмови з батьком. Той не міг наслухатися про «хлопців у Данвіллі», які досі пам’ятали його; про втечу Сінґ і Джейка; про історію життя свого батька й діда. Мейкона зовсім не цікавило вміння літати. Йому подобалася вся оповідь загалом, а особливо те, що іменами родичів названо місцини в цьому краї. Дояр описав Серс стримано. Сказав лише, що досі живе й доглядає собак.

— Треба було б мені туди вибратися, — сказав Мейкон.

— До Віргінії? — спитав Дояр.

— До Данвілла. Добре б туди завітати й стрітися з цими хлопцями, поки мене ще носять ноги. Мабуть, доручу Фредді зібрати комірне.

Усе йшло своєю колією. Пілат і Мейкон не помирились (хоч йому було приємно почути, що сестра й син поховають батькові останки у Віргінії), стосунки між Рут і Мейконом були такі самі, як завжди. Вічно такі будуть. Назавжди залишаться наслідки Дояревої дурости. Докори сумління завжди переважуватимуть гордість від того, що він домігся. Агар померла, й Дояр її анітрохи не кохав. А Гітара... що ж, хай собі десь ховається.

У Шалімарі була велика радість, що Дояр так скоро вернувся. Між тутешніми людьми Пілат почувалася як риба у воді. Вони зупинилися в Омарових родичів. Другого й останнього вечора Дояр і Пілат пішли стежкою до Соломонового Стрибка — вищої з двох вершин скелі. Обидві плоскі, обидві височіли над глибокою долиною. Пілат несла мішок, Дояр — лопатку. Довга була дорога до вершини, та ніхто з них не спинявся передихнути. Нагорі, на плато, росло небагато дерев. Тільки таких, що витримували напір вітру. Довго довелося шукати клапоть землі, достатньо великий, аби правити за могилу. Знайшовши такий, Пілат присіла й розв’язала мішок. Дояр тим часом копав яму. З мішка вирвалося глибоке зітхання. Вітер похолоднішав. У повітрі витав пряний солодкий аромат імбиру. Пілат дбайливо склала кості в могилку, Дояр насипав над ними горбик і приплескав лопаткою.

— Може, покладемо тут камінь або поставимо хрест? — спитав Дояр.

Пілат похитала головою. Взялася за сережку, сіпнула її й вирвала з вуха, надірвавши мочку. Тоді зробила пальцем ямку в горбику й поклала туди мамину табакерочку з єдиним словом, яке написав у своєму житті тато. Відтак встала. А коли впала, Дояреві здалося, що пролунав постріл. Ставши навколішки, він звів її безвладну голову, колихав на згині ліктя й допитувався:

— Ти поранена? Ти поранена, Пілат?

Вона тихо засміялася, й Дояр одразу відчув, що Пілат згадала день, коли небіж уперше прийшов до неї й ляпнув несусвітню дурницю.

Сутінок густішав, навколо них залягала пітьма. Дояр провів рукою по її грудях і животі. Шукав місця, де могла ввійти куля.

— Пілат, з тобою все гаразд?

Очей пораненої не було видно. Під її головою Дояреву руку заливав піт.

— Піклуйся про Ребу замість мене, — зітхнула Пілат. — Треба було мені пізнати більше людей. Я б любила їх усіх. Якби краще їх знала, то більше любила б.

Він схилився подивитися на обличчя Пілат і побачив, що рука потемніла. Не піт її заливав — у долоню спливала кров. Дояр притис пальці до рани. Хотів стримати кров, що витікала разом з життям. Та вона текла ще дужче. Дояр гарячково роздумував про пов’язку на рану, в його вухах уже лунав тріск роздертої тканини. Вже ладнався вкласти Пілат, аби було зручніше перев’язувати, коли вона озвалася:

— Співай. Заспівай щось для мене.

Дояр не знав ніяких пісень, не мав голосу, але не міг відмовити. Не заспівав — став вимовляти слова без мелодії:

Кров уже не лилася, на устах з’явилися чорні бульбашки. Пілат повернула голову й ніби задивилася на щось за Дояревим плечем. Минула хвилина чи дві, поки він усвідомив, що прийшла смерть. Не міг стримати потоку слів. Кричав щораз гучніше, наче сподівався розбудити померлу. Та тільки сполохав птахів. Пурхнули вгору. Дояр вклав голову Пілат на камінь. Два птахи закружляли над ними. Один птах опустився на свіжу могилу, схопив дзьобом щось блискуче й відлетів.

Тепер Дояр знав, за що так любив Пілат. Вона вміла літати, хоч ніколи не відривалася від землі.

— На світі має бути ще одна така, як ти, — шепнув він. — Мусить бути хоча б одна, подібна до тебе.

Стоячи навколішки біля небіжчиці, він знав, що тепер промаху не буде. Коли тільки звестися, Гітара рознесе кулею голову. Дояр встав.

— Гітаро! — крикнув він.

— Ро, ро, ро, — відповіли гори.

— Я тут, брате! Бачиш мене? — Дояр приклав долоню до рота. Замахав другою рукою. — Я тут!

— Тут, тут, тут, — відповіли гори.

— Хочеш мене? Хочеш забрати моє життя?!

— Тя, тя, тя.

Сидячи навпочіпки на краю другої плоскої вершини, окутаний ніччю, Гітара усміхнувся з-понад цівки рушниці.

— Маю тебе, братику, — пробурмотів він собі під ніс. — Вже тебе маю.

Відклав рушницю і звівся на ноги.

Переставши махати, Дояр примружився. У пітьмі можна було розпізнати лише голову та плечі Гітари.

— Ти хочеш мого життя? — Дояр уже не кричав. — Потребуєш його? То маєш. Ось воно.

Не витерши сліз, не набравши повітря в груди, не розбігшись, він стрибнув. Ясний, бистрий, як Полярна зоря, летів до Гітари, і не важило, хто з них віддасть душу у вбивчі руки брата. Тепер Дояру відкрилося те, що знав Соломон: якщо всього себе віддаси повітрю, будеш літати.