Падіння Гіперіона

Розділ 16

Брон Ламія на світанку почала провалюватися у рваний сон, сповнений якихось нечітких картинок і звуків. Вона уривками чула і майже не розуміла розмови із Міною Ґледстон, бачила кімнату, що, здавалося, плавала у повітрі, чоловіків і жінок, котрі сновигали коридорами, де самі стіни шипіли, наче погано налаштований приймач «світла+», а під цими гарячковими видіннями і випадковими образами зводило з розуму відчуття того, що Джонні — її Джонні — був так близько, так близько. Ламія плакала вві сні, та цей звук губився серед шуму живого піску та відголосках все холодніших каменів Сфінкса.

Ламія раптово прокинулася й відразу ж отямилася, так наче хтось увімкнув якийсь прилад. Сол Вайнтрауб мав бути на варті, але тепер він спав під невисоким входом до кімнати, де розмістилася група. Його маленька донечка Рахіль дрімала біля нього на підлозі між покривалами: дупця вгору, обличчя на ковдрочці, а на губах — дрібна бульбашка слини.

Ламія роззирнулася. У тьмяному світлі малопотужної фотосфери та похмурому денному світлі, що падає на чотири метри вглиб коридору, їй видно лише одного з її товаришів-пілігримів — темний згорток на кам’яній підлозі. То хропе Мартін Силен. Брон відчула напад страху, ніби її покинули, поки вона спала. Силен, Сол, дитина... не було лише Консула. Їхня компанія із семи дорослих та немовляти поступово скорочувалася, зазнаючи втрат. Гет Мастін зник на буєрі у Трав’яному морі, Лінара Гойта вбито минулого вечора, а пізніше того ж дня зник і Кассад... тепер Консул... де Консул?

Брон Ламія роззирнулася знову, впевнилася, що у темній кімнаті більше нічого не було, окрім сумок, згортків ковдр, поета, вченого і немовляти, а потім підвелася, між купою покривал знайшла батьків автоматичний пістолет, намацала в рюкзаку невральний аудіотравмат, а тоді проскочила у коридор повз Вайнтрауба і дитину.

Був ранок, і такий ясний, що Ламія, спускаючись кам’яними сходами зі Сфінкса на второвану дорогу, яка вела у долину, змушена була затулити очі долонею. Буря вщухла. Небо Гіперіона здавалося глибоким прозорим лазуритом, пронизаним зеленню. Зірка Гіперіона, яскраве біле джерело світла, саме визирнула на сході з-за скель. Тіні бескидів змішалися у долині із силуетами Гробниць часу. Нефритова гробниця блищала. Брон бачила розкидані штормом нові намети і дюни; навколо каменів білі та багряні піски змішувалися красивими хвилями і струминами. Від того місця, де вони попереднього вечора отаборилися, не лишилося навіть сліду. Консул сидів на скелі за десять метрів униз по схилу. Споглядав долину і випускав із люльки спіралі диму. Поклавши пістолет із аудіотравматом у кишеню, Ламія рушила до нього.

— Полковника Кассада немає ніде, — промовив Консул, коли вона наблизилася. Чоловік не озирався.

Брон поглянула вниз на долину, туди, де стояв Кришталевий моноліт. Його донедавна сяюча поверхня тепер зробилася рябою і щербатою, останні двадцять чи тридцять метрів узагалі зникли, а рештки все ще курилися на землі. Весь приблизно півкілометровий проміжок між Сфінксом і Монолітом було подовбано і випалено.

— Схоже, він не здався без бою, — промовила вона.

Консул насупився. Від тютюнового диму Ламії схотілося їсти.

— Я обшукав усе аж до Ктиревого палацу, пройшов два кілометри по долині, — пробурчав дипломат. — Епіцентром бою був Моноліт. Знизу, як і раніше, входів немає, але вище дірок вистачає, тож тепер можна розгледіти стільникову решітку, яку завжди ловили глибинні радари.

— Але Кассада ніде немає?

— Ніде.

— Кров? Обвуглені кістки? Записка, що він пішов до пральні і скоро повернеться?

— Нічого.

Брон Ламія зітхнула і сіла на валун поблизу Консула. Сонце гріло її шкіру. Жінка примружилася, розглядаючи вхід у долину.

— От чорт, — зітхнула вона. — Що ж робитимемо далі?

Консул вийняв люльку, насупив брови і труснув головою.

— Я вранці знову намагався зв’язатися по комлоґу, проте корабель усе ще арештовано, — він витрусив попіл. — Пробував і екстрену лінію також, але, напевно, ми не зможемо додзвонитись. Або ж корабель не отримує сигналу, або ж людям наказали не відповідати.

— А ви відлетіли б насправді?

Консул знизав плечима. Він змінив свій учорашній дипломатичний костюм на грубу вовняну блузу, сірі габардинові штани і високі черевики.

— Якби тут був корабель, ми — ви — мали би змогу залишити це місце. Я хотів би, щоб інші про це подумали. Хай там як, а Мастін зник, Гойт і Кассад загинули... Я не впевнений, як нам чинити далі.

— Можна спробувати приготувати щось на сніданок, — відповів глибокий голос.

Ламія озирнулася і побачила, що Сол спускається униз доріжкою. Рахіль лежала в слінґу у нього на грудях. Сонце вигравало на лисіючій голові підстаркуватого чоловіка.

— Непогана думка, — сказала вона. — А у нас досить запасів?

— Досить для сніданку, — промовив Вайнтрауб. — Ще є сухпайки на кілька перекусів із Консулової сумки з продуктами. А потім займемося міріадоніжками та канібалізмом.

Консул витиснув із себе усмішку і заховав люльку назад у кишеню блузи.

— Пропоную повернутися до Твердині Хроноса до того, як наступить цей момент. Ми доїли заморожені харчі з «Бенареса», але у Твердині є склади.

— Я би з радістю... — почала Ламія, проте її перебив крик зі Сфінкса.

Туди вона добігла першою і заскочила всередину вже з автоматичним пістолетом у руці. Коридор був темним, а кімната, де вони спали, — ще темнішою, тому жінка не одразу зрозуміла, що там нікого немає. Брон Ламія зігнулася, наставляючи пістолету сторону темного вигину коридору, і не опустила його навіть тоді, коли Силенів голос звідкись знову вигукнув: «Агов! Ходіть сюди!»

Вона побачила через плече, як увійшов Консул.

— Чекайте тут! — кинула Брон і швидко пішла коридором, тримаючись попід стіною і знявши пістолет із запобіжника; імпульсний заряд у бойовій готовності. Вона зупинилася біля входу до невеликої кімнати, де лежало тіло Гойта, зіщулилася і, цілячись, прошмигнула досередини.

Мартін Силен, схилившись над трупом, підвів погляд. Він тримав у руці зім’яту фібропластову сорочку, якою вони прикрили мертвого священика. Поет зиркнув на Ламію, навіть не звернувши уваги на пістолет, а тоді знову подивився на отця.

— Неймовірно, правда? — промовив він тихо.

Брон опустила зброю і підійшла ближче. Позаду виринув Консул. У коридорі Ламія почула кроки Сола Вайнтрауба. Дитя плакало.

— О Господи! — промовила Брон Ламія і присіла біля тіла Лінара Гойта.

Спотворені болем риси молодого священика змінилися обличчям чоловіка літ за шістдесят: високочолого, із видовженим аристократичним носом, кутиками вузьких губ, що приємно вигиналися догори, гострими вилицями і такими ж гострими, прикритими сивим волоссям вухами та великими очима під блідими й тонкими, наче пергамент, повіками.

Консул опустився поруч на коліна.

— Я бачив голограми. Це отець Поль Дюре.

— Гляньте, — вигукнув Силен.

Він іще нижче опустив сорочку, на мить завагався, а тоді перевернув труп на бік. Дві маленькі хрестоформи, геть як у Гойта, пульсували на грудях чоловіка, але на спині не було нічого.

Сол біля дверей заспокоював Рахіль, шикаючи та ледь-ледь її погойдуючи. Коли немовля заспокоїлося, він сказав:

— Я гадав... регенерація у бікура займала три дні.

Мартін Силен зітхнув.

— Паразити-хрестоформи воскрешали бікура понад два стандартні століття. Можливо, за першим разом це простіше.

— А він... — почала Ламія.

— Живий? — поет взяв її за руку. — А ти спробуй.

Груди чоловіка зовсім легко підіймалися й опускалися. Шкіра на дотик була теплою. Від хрестоформи йшов жар. Брон Ламія відсмикнула руку.

Те, що якісь шість годин тому було трупом отця Лінара Гойта, розплющило очі.

— Отець Дюре? — промовив Сол, відступаючи на крок.

Чоловік повернув голову. Він закліпав так, ніби тьмяне світло різало йому очі, а відтак вичавив дивний звук.

— Води, — зрозумів Консул і поліз у кишеню блузи за маленькою пластиковою пляшкою.

Мартін Силен тримав голову чоловіка, поки дипломат допомагав йому напитися.

Сол підійшов ближче, опустився на коліно і торкнувся до лоба незнайомця. Здавалося, навіть Рахіль зацікавлено дивиться.

— Якщо не можете говорити, кліпніть двічі на відповідь «так» і один раз — якщо «ні». Ви Дюре? — запитав Вайнтрауб.

Чоловік повернув обличчя до вченого.

— Так, — промовив він тихим, глибоким голосом. — Я отець Поль Дюре.

Сніданок складався з остатків кави, шматочків м’яса, підсмажених на похідній пічці, суміші злаків із регідратованим молоком та окрайця хліба, розділеного на п’ять порційок. Ламії їжа дуже смакувала.

Вони сиділи на краю тіні від простягнутого крила Сфінкса за пласким каменем як за столом. Сонце повзло до середини ранку, а небо все ще лишалося ясним. Було тихо, тільки зрідка дзенькала виделка чи ніж, та ще пілігрими вели приглушену розмову.

— Ви пам’ятаєте... що було раніше? — поцікавився Сол. На священикові був запасний корабельний одяг Консула: сірий спортивний костюм зі знаком Гегемонії зліва на грудях. Уніформа видавалася трохи замалою.

Дюре тримав кухлик із кавою обома руками так, ніби приготував його для освячення. Він подивився вгору. Його очі говорили про глибокий інтелект і таку ж глибоку тугу.

— До того, як померти? — уточнив Дюре. Аристократичних вуст торкнулася усмішка. — Так, пам’ятаю. І заслання, і бікура... — він опустив очі, — і навіть дерево тесла.

— Гойт розповідав нам про це, — промовила Брон. — Священик прибив себе до активного дерева тесла у вогнелісі, роками страждав від агонії, смерті та воскресіння і знову смерті, аби лише не віддаватися примітивному симбіозу життя під хрестоформою.

Дюре труснув головою.

— Я гадав... у ті останні секунди... що я його здолав.

— Так і сталося, — відповів Консул. — Отець Гойт та інші знайшли вас. Ви виштовхнули цю штуку зі свого тіла. А тоді бікура посадили вашу хрестоформу на Лінара Гойта.

Священик кивнув.

— А від тіла не лишилося навіть сліду?

Мартін Силен показав на груди чоловіка.

— Певно, ця хрінь не суперечить законам збереження маси. Гойт так довго відчував нестерпний біль — бо ж не повертався туди, де воно вимагало бути, — що так і не набрав ваги для... як би це назвати? Подвійного воскресіння.

— Не має значення, — сумно всміхнувся Дюре. — ДНК хрестоподібного паразита має безмежне терпіння. Воно покоління поспіль може відтворювати свого носія. Рано чи пізно, та обидва створіння матимуть свій дім.

— Ви пам’ятаєте бодай щось після дерева тесла? — тихо спитав Сол.

Дюре допив каву.

— Смерть? Рай чи пекло? — його усмішка була щирою. — Ні, пані та панове, хотів би я вам відповісти, що пам’ятаю, але ні. Пригадую лише біль... вічність, оповиту болем... а тоді звільнення. А тоді пітьму. А тоді пробудження тут. Скільки років, ви кажете, минуло?

— Майже дванадцять, — відповів Консул. — Але для Гойта минула лише половина цього часу. Він був у дорозі.

Отець Дюре підвівся, потягнувся і закрокував туди-сюди. Чоловік був високим і худим, але в ньому відчувалася сила. Брон Ламія раптом зрозуміла, що її вражає його присутність, його дивна, незбагненна харизма, яка віддавна була дана небагатьом особистостям, дарувала їм владу і проклинала їх нею. Детективу довелося нагадати самій собі, що, по-перше, він був священиком, чия релігія вимагала целібату від служителів, а по-друге, годину тому це ще був мрець. Ламія спостерігала за крокуванням немолодого чоловіка, за його витонченими і розслабленими, наче в кота, рухами і розуміла, що хоч обидва спостереження й не позбавлені об’єктивності, але вони жодним чином не притлумлювали природного магнетизму, який Дюре випромінював. Цікаво, чи відчували те саме чоловіки?

Дюре сів на камінь, витягнув ноги і потер стегна, ніби змагаючись із судомами.

— Ви вже трохи розповіли, хто такі... і чому ви тут, — говорив отець. — Можете розказати докладніше?

Прочани перезирнулися.

Дюре кивнув.

— Гадаєте, я монстр? Якийсь поплічник Ктиря? Якщо так, то я вас не звинувачую.

— Ні, ми так не гадаємо, — заперечила Брон Ламія. — Ктиреві не потрібні помічники, які виконували б його накази. Крім того, ми знаємо про вас із розповідей отця Гойта, а також із вашого щоденника, — вона поглянула на інших. — Щиро кажучи, нам було... важко... ділитися історіями, чому ми прилетіли на Гіперіон. Ми просто не зможемо їх повторити.

— Я робив записи на комлозі, — сказав Консул. — Вони дуже стислі, проте дадуть вам загальне уявлення про наші оповіді... і про історію Гегемонії останнього десятиліття. Чому Мережа воює із Вигнанцями. Ну, і таке інше. Він до ваших послуг, якщо забажаєте. Гадаю, на ознайомлення піде не більше години.

— Буду дуже вдячний, — відповів отець Дюре і рушив за дипломатом назад до Сфінкса.

Брон Ламія, Сол і Силен пішли до виходу з долини. Із сідловини між низькими скелями вони бачили, як смуги барханів і голої землі майже через десять кілометрів простягалися на південний захід, у бік гір хребта Вуздечка. Розбиті сфери, плавні шпилі та зруйновані галереї мертвого Міста поетів виднілися всього за три кілометри вправо, вздовж широкого гребеня, якого тихо завойовувала пустеля.

— Повернуся до Твердині й пошукаю якусь їжу, — промовила Ламія.

— Ненавиджу, коли ділиться група, — зауважив Сол. — Краще підемо всі разом.

Мартін Силен склав руки на грудях.

— Хтось має лишитися, бо ж раптом повернеться полковник.

— Перш ніж хтось піде, — почав Сол, — треба обшукати долину повністю. Консул цього ранку не дивився там, за Монолітом.

— Згода, — підтримала Ламія. — Займімося цим, поки ще не надто пізно. Я хочу забрати харчі з Твердині й повернутися ще до темряви.

Вони спустилися до Сфінкса, коли з нього вийшли Дюре і Консул. Священик тримав запасний комлоґ дипломата. Ламія пояснила план пошуків, і обидва чоловіки вирішили приєднатися до них.

Компанія знову пройшла залами Сфінкса, промені від ліхтариків і лазерів-ручок освітлювали вологі камені й химерні кути. Вибравшись на полуденне світло, вони пройшли триста метрів до Нефритової гробниці. Коли група увійшла до кімнати, де минулого вечора з’явився Ктир, Ламія відчула, що вся тремтить. Від Гойтової крові на зеленій керамічній підлозі лишилася іржаво-брунатна пляма. Прозорий вхід у лабіринт наче корова язиком злизала. Ктир зник, і місце було холодним.

В Обеліскові не було кімнат, лише центральна шахта зі спіральною рампою, закрутою як для людини. Вона звивалася вгору між стінами кольору чорного дерева. Тут навіть шепіт відлунював, тому прочани майже не говорили. Вікон ніхто не запримітив, і верхівка рампи, що височіла в п’ятдесяти метрах над кам’яною підлогою, не проглядалася. Промені ліхтарів лише виривали чорноту даху, що вигинався над ними. Залишки мотузок і ланцюгів, які впродовж двох століть кріпили туристи, дали їм змогу спуститися, не боячись посковзнутись і розбитися внизу. Зупинившись біля виходу, Мартін Силен востаннє покликав Кассада на ім’я. Товариші вийшли на сонце, і луна гайнула за ними.

Півгодини чи й більше вони вивчали руїни біля Кришталевого моноліту. Калюжі піску, розтопленого на скло — деякі з них по п’ять чи десять метрів завдовжки, — віддзеркалювали полуденне світло та відбивали жар їм в обличчя. Розбитий фасад Моноліту, весь усіяний дірами та бурульками із розплавленого кришталю, видавався жертвою бездумного вандалізму, проте всі розуміли, що Кассад бився за життя. До стільникового лабіринту всередині не було ні дверей, ні входів. Прилади показували, що він, як і завжди, так само порожній і ні з чим не пов’язаний. Вони неохоче пішли звідти, дряпаючись крутими доріжками до підніжжя скель на півночі, де Печерні гробниці розташувалися за сотню метрів одна від одної.

— Перші археологи вважали ці гробниці найстарішими через їхнє грубе виконання, — сказав Сол, коли вони зайшли в першу печеру і їхні ліхтарики заграли на тисячі різьблених незрозумілих візерунках. Жодна з печер не заглиблювалася більше, ніж на тридцять-сорок метрів. Кожна закінчувалася стіною, товщини якої не могли визначити ні бурінням, ні радіолокаційним зондуванням.

Вийшовши із третьої Печерної гробниці, група заледве знайшла мізерну тінь, аби сховатися в ній. Вони розділили воду і протеїнові галети із запасних польових пайків Кассада. Здійнявся вітер, тепер він зітхав і шепотів у наскрізь поритих угорі скелях.

— Нам його не знайти, — констатував Мартін Силен. — Сраний Ктир забрав і його.

Сол годував маля однією з останніх упаковок молока. Маківка дитячої голівки порожевіла від сонця, хоча Вайнтрауб і намагався надворі ховати дитину.

— Кассад міг би бути в одній із гробниць, куди ми заходили, — промовив він, — якщо там є місця з відмінним від нашого часом. Це теорія Арундеса. Він трактує Гробниці як чотиривимірні споруди зі складними нашаруваннями простору та часу.

— Чудово, — відповіла Ламія. — Отже, якщо Федман Кассад і є десь там, ми його не побачимо.

— Ну, — втомлено зітхнув Консул, зводячись на ноги, — принаймні давайте не будемо сидіти склавши руки. Лишилася ще одна гробниця.

Ктирів палац розташовувався за кілометр углиб долини, нижче від інших, і ховався за поворотом скельної стіни. Ця невелика будівля, менша від Нефритової гробниці, видавалася більшою, ніж була насправді, завдяки складній конструкції: гребням, шпилям, контрфорсам, що загиналися та вихилялись у ретельно продуманому хаосі.

Усередині однією-єдиною залою гуляла луна. Нерівна підлога складалася із тисяч припасованих одне до одного фрагментів із кривими контурами. Вони нагадали Ламії ребра та хребці якоїсь закам’янілої істоти. Купол, що розкинувся на висоті п’ятнадцяти метрів, перетинали десятки хромованих «лез». Вони проходили крізь стіни та крізь інші «леза», через що споруда їжачилася сталевими шипами. Ледь матовий, густо-молочний матеріал, із якого було збудовано купол, контрастував на тлі небесної сфери.

Ламія, Силен, Консул, Вайнтрауб і Дюре гуртом заходилися кликати Кассада. Їхні голоси відбивалися й резонували, але все намарно.

— Ніде немає ні Кассада, ні Гета Мастіна, — резюмував на виході Консул. — Певно, за такою схемою все й відбуватиметься... всі ми зникатимемо по одному, доки не лишиться єдиний.

— А чи здійсниться бажання того єдиного чи єдиної, як пророкує Церква Ктиря? — поцікавилася Брон. Вона сіла на кам’янистий виступ, прилеглий до Ктиревого палацу; її короткі ноги не діставали землі.

Поль Дюре звів обличчя до неба.

— Аж не віриться, що отець Гойт забажав померти, аби я знову жив.

Мартін Силен примружився на священика.

— А чого б хотіли ви, падре?

Дюре не вагався.

— Я би хотів... молився... аби Господь забрав цю кару, цих нечистих близнюків[35] — війну і Ктиря — назавжди зі світу.

Запала тиша, у якій віддалено зітхав і стогнав пообідній вітер.

— А тим часом, — змінила тему Ламія, — нам треба знайти якусь їжу або ж навчитися харчуватись повітрям.

Дюре кивнув.

— А чому ж ви так мало принесли із собою?

Мартін Силен розреготався і голосно продекламував:

Дюре всміхнувся, очевидно, й досі спантеличений.

— Ми всі розраховували тріумфувати або загинути першої ж ночі, — пояснив Консул. — Ніхто не планував лишатися так надовго.

Брон Ламія підвелася й обтрусила штани.

— Я йду, — сказала вона. — Зможу принести провізії на чотири чи п’ять днів, залежно від того, розфасована вона у польові пайки чи просто складена у стоси, як ми це бачили.

— І я піду, — зголосився Мартін Силен.

Запала мовчанка. За тиждень їхнього паломництва поет і Брон кілька разів ледь не побилися. Одного разу жінка навіть погрожувала його вбити. Тепер вона пильно подивилася на нього.

— Добре, — нарешті погодилась вона. — Зайдемо до Сфінкса по рюкзаки і воду.

Група рушила долиною вгору. Західні скелі вже відростили довгі тіні.

Розділ 17

За дванадцять годин до того полковник Федман Кассад вийшов зі спіральних сходів на найвищий уцілілий поверх Кришталевого моноліту. З усіх боків здіймалося полум’я. Крізь дірки, що він їх пробив у кришталевій поверхні будівлі, проглядалася темрява. Буря задувала в щілини пил кольору цинобри, через що повітря ніби сповнилося кривавої пудри. Кассад одягнув шолом.

За десять кроків від нього стояла Монета.

Енергетичний костюм облипав її голе тіло. Виглядало так, наче плоть облили ртуттю. Кассад розглядав лелітки вогню на її грудях і стегнах, світло виблискувало на ямочці горла й навколо пупика. У неї була довга шия, а ідеально гладеньке обличчя переливалося хромом. В очах, ніби у двох дзеркалах, відбивалася висока темна постать Федмана Кассада.

Полковник підняв штурмову гвинтівку і вручну клацнув перевідник на режим найвищої потужності. Відтак активував протиударний панцир, і м’язи під ним стиснулися в очікуванні атаки.

Монета повела рукою, і її костюм випрозорів від маківки до шиї. Тепер вона була незахищена. Кассад відчув, що йому знайома кожна клітинка на тому обличчі, кожна пора і фолікула. Каштанове волосся із проділом наліво коротко підстрижене. Ті самі очі, великі й допитливі, вражали бездонною зеленню. Маленький ротик із повною нижньою губою, здавалося, ось-ось усміхнеться. Чоловік відзначив ледь здивований вигин брів, маленькі вушка, які він безліч разів цілував і в які нашіптував пристрасні слова, тендітну шию, до якої він торкався щокою, щоб відчути пульс.

Кассад націлив на жінку гвинтівку.

— Хто ти? — запитала вона.

Кассад пам’ятав цей голос, тихий і чуттєвий, із ледь відчутним акцентом.

Поклав пальця на спусковий гачок, зупинився. Вони кохалися десятки разів, у його снах і в ландшафтах військових симуляцій вони були знайомі багато років. Та якщо вона справді рухалася назад у часі...

— Я знаю, — казала вона спокійно, певно, не розуміючи, що він уже почав тиснути на гачок, — що ти той, кого обіцяв Князь болю.

Полковник хапнув ротом повітря, а тоді заговорив хрипким напруженим голосом:

— Ти мене не пам’ятаєш?

— Ні, — вона підняла голову і запитально глянула на нього. — Але Князь болю обіцяв воїна. Нам судилося зустрітися.

— Ми зустрілися ще дуже давно, — витиснув із себе Кассад. Гвинтівка автоматично поцілить в обличчя, змінюючи довжину хвиль і частоту кожної мікросекунди, поки не зруйнує захисту бронекостюма. А ще за мить вистрілять пекельний батіг, промені лазера, флешети й енергетичні заряди.

— Я не маю спогадів про те, що було давно, — відповіла вона. — Ми рухаємося у протилежних напрямках часового плину. Під яким іменем ти знав мене у моєму майбутньому, твоєму минулому?

— Монета, — видихнув Кассад. Його напружені руки й палець ось-ось натиснуть на гачок.

Вона всміхнулася й кивнула.

— Монета. Дитя Пам’яті[37]. Недоладна іронія.

Військовий пам’ятав її зраду, її перевтілення, коли вони кохалися останнього разу в пісках поблизу мертвого Міста поетів. Вона стала Ктирем або ж дозволила Ктиреві посісти її місце. І акт любові перетворився на якусь непристойність.

Полковник Кассад смикнув гачок.

Монета кліпнула.

— Тут не спрацює. Тільки не в Кришталевому моноліті. Чому ти хочеш мене вбити?

Кассад загарчав, жбурнув марну зброю через залу, спрямував енергію у рукавиці й кинувся вперед.

Монета навіть не поворухнулася. Вона спостерігала, як чоловік атакував із відстані десяти кроків; він опустив голову, його панцир стогнав, змінюючи кристалічну структуру полімерів, а сам Кассад кричав. Вона опустила руки, приймаючи удар.

Полковник на швидкості збив Монету з ніг, і вони обоє впали; військовий намагався дотягтися руками в броні до її горла, а Монета, ніби лещатами, тримала його зап’ястки, поки вони котилися підлогою до краю платформи. Кассад усівся на неї згори, аби сила тяжіння допомогла йому в атаці; він випростав руки, і його рукавиці затвердли, формуючи згин пальців для убивчого захвату. Нога зависла над шістдесятиметровою прірвою, що закінчувалася внизу темною підлогою.

— Чому ти хочеш мене вбити? — запитала Монета, відкидаючи противника набік і разом із ним зриваючись із платформи.

Кассад закричав і смикнув головою, аби щиток шолома опустився. Вони боролися в повітрі, міцно охопивши одне одного ногами; Кассад нічого не міг зробити руками, бо вона мертвим хватом схопила його за зап’ястки. Час ніби пригальмовував, поки вони не почали падати, наче в уповільненому відео. Полковника обдувало повітря, через що здавалося, наче хтось по його лиці поволі тягне ковдру. Відтак їхнє падіння пришвидшилося і тепер стало нормальним — до землі лишалося якихось метрів десять. Кассад закричав і візуалізував потрібний значок, що збільшив жорсткість броні на костюмі. А тоді стався жахливий удар.

Із заюшених кров’ю глибин Федман Кассад поволі продирався на поверхню свідомості, розуміючи, що збігла тільки секунда-дві з моменту, коли вони впали на землю. Він важко зіпнувся на ноги. Монета також повільно підіймалася і стояла зараз на одному коліні, опустивши очі на тріснуту від удару керамічну підлогу.

Кассад спрямував енергію допоміжних механізмів костюма у ногу і з усієї сили копнув жінку в голову.

Монета ухилилася від удару, схопила його за ногу, прокрутила й відкинула геть. Падаючи, він розбив триметрову кришталеву «шибку» і викотився назовні, в пісок і ніч. Перш ніж ступити за ним, Монета торкнулася рукою до шиї, і її обличчя вкрила ртуть.

Кассад відкинув нагору розбитий щиток і зняв шолом. Вітер куйовдив його коротке чорне волосся, а пісок дряпав щоки. Він заколінкував, а тоді підвівся. Індикатори на комірі його костюма блимали червоним, сигналізуючи, що в акумуляторах закінчується енергія. Полковник зігнорував попередження: на наступні кілька секунд йому вистачить... і лише це мало значення.

— Хай там що сталося у моєму майбутньому... твоєму минулому, — промовила Монета, — та це не я змінилася. Я не Князь болю. Він...

Три метри відділяло Кассада від жінки, він стрибнув, приземлився за нею і правою рукою у вбивчій рукавиці зі швидкістю, що долала звуковий бар’єр, описав дуту. Ребро долоні було таким міцним та гострим, яким тільки його могли зробити вуглець-вуглецеві п’єзоелектричні волокна.

Монета не відсахнулася й не намагалася блокувати нападу. Рукавицею Кассад завдав їй в основу шиї удар такої сили, що міг би розчахнути дерево або пробити камінь на півметра вглиб. Таким ударом у Бакмінстері, столиці Брешії, під час рукопашного бою військовий миттєво вбив полковника Вигнанців: рукавиця пройшла без опору крізь броню, шолом, персональне силове поле, плоть і кістки. Очі того чоловіка, доки він не пустився духу, ще секунд зо двадцять кліпали, дивлячись на відтяте тіло.

Кассадів удар був потужним, але його рука зупинилася на поверхні ртутного обладунку. Монета не похитнулась і ніяк не зреагувала. Полковник відчув, як зникла напруга в його костюмі, кисть заніміла, а плечові м’язи зсудомило від болю. Він подався назад, а рука ніби нежива повисла вздовж тіла. Енергія витікала з костюма, ніби кров із пораненої людини.

— Ти мене не слухаєш, — сказала Монета. Вона ступила ближче, схопила Кассада за барки і відкинула на двадцять метрів убік Нефритової гробниці.

Він приземлився жорстко, тактичний панцир прийняв на себе лише частину удару, оскільки заряд акумуляторів вичерпався. Лівою рукою він прикривав обличчя й шию, аж раптом броня заблокувалася, тож Кассад так і лишився лежати на безглуздо зігнутій під собою руці.

Монета одним стрибком подолала двадцять метрів і приземлилася поруч із чоловіком, підняла його в повітря однією рукою, іншою схопила за костюм і розірвала на грудях, руйнуючи двісті шарів мікроволокон і полімерів омега-тканини. Потім легенько, ніби жартуючи, його ляснула. Кассадова голова різко відкинулася, і він ледь не знепритомнів. Вітер із піском барабанив по його оголених грудях і животу.

Жінка зірвала з нього залишки костюма, висмикуючи біосенсори. Тоді підняла оголеного чоловіка за плечі і струснула. Полковник відчув присмак крові, а перед очима попливли червоні цятки.

— Нам не обов’язково було ворогувати, — промовила вона тихо.

— Ти... в мене... стріляла.

— Лише для того, щоби перевірити твою реакцію, а не вбивати, — її губи звично рухалися під ртутною оболонкою. Вона знову його стукнула, і Кассад, підлетівши на два метри, впав на бархан, із якого скотився в холодний пісок. У повітрі вирували мільйони часток снігу й пилу та снопики кольорового світла. Військовий перекотився, важко здійнявся на коліна і схопив задубілими, мов кігті, пальцями жменю піску.

— Кассад, — прошепотіла Монета.

Він перекотився на спину і чекав.

Вона деактивувала свій костюм. Тіло її виглядало теплим і вразливим, а шкіра була дуже блідою, майже прозорою. На бездоганних персах ледь помітно просвічували маленькі голубі венки. У неї були сильні, міцні, стрункі ноги й темно-зелені очі.

— Ти любиш війну, Кассаде, — сказала вона неголосно, схиляючись до нього.

Він боровся, намагався відкотитися і відштовхнути її. Монета однією рукою пригасла його долоні за головою. Шкіра її ніби світилася від жару, вона терлася грудьми об його тіло вперед-назад, а тоді опустилася між розведених ніг чоловіка. Кассад відчув легкий вигин її живота.

Тоді він зрозумів, що його просто ґвалтують, і спробував протистояти, не відповідаючи на її рухи, відмовляючи їй. Не допомогло. Повітря навколо здавалося рідким, буря начебто кудись подаленіла, а пісок дивно зависнув — здавалося, наче це під невпинним бризом здіймається тюль.

Монета безнастанно ковзала по ньому. А Кассад відчував, яку його єстві розкручується пружина збудження. Він змагався із ним, змагався із нею, відвертався, борсався і пробував вивільнити руки. Проте вона виявилася набагато сильнішою. Правим коліном Монета притримувала його ногу. Пиптиками, наче теплою галькою, вона терлася об його груди. На тепло її живота й паху його плоть відгукнулася, наче квітка, що здіймається до світла.

— Ні! — вигукнув Кассад, але цей крик заглушила Монета, впившись своїми губами в його. Лівою рукою вона продовжувала стискати кисті у нього над головою, а правою мацала десь поміж їхніми тілами, а знайшовши бажане, скерувала його у власне єство.

Кассад вкусив її за губу, а його тіло оповив жар. Спроби вирватися тільки сильніше сплутували його, і він усе глибше входив у неї. Пробував розслабитися, але тоді вона опускалася на ньому чимдалі нижче, доки його крижі не вперлися в пісок. Він згадав, як вони раніше кохалися, знаходячи душевний прихисток у теплі одне одного посеред війни, що лютувала за межами кола їхньої пристрасті.

Він заплющив очі й відкинув голову назад, аби продовжити агонію насолоди, що наближалася хвилею. Відчув кров на губах, не розуміючи, своїх чи її.

За якусь мить, коли вони все ще рухалися в такт, Кассад збагнув, що вона відпустила його руки. Не вагаючись, він опустив їх, обхопив долонями талію жінки, грубо притулив до себе, а тоді одну руку підняв вище і трохи притиснув її ззаду за шию.

Звуки знову повернулися, й вітер зашумів, здуваючи спіралями пісок із краю бархана. Кассад і Монета зісковзнули нижче по ледь струменіючому схилу, скотилися теплою хвилею до лінії піщаного прибою, не звертаючи уваги на ніч, бурю, забуту битву й усе навколо, крім цієї миті та одне одного.

Пізніше, блукаючи поміж зруйнованої краси Кришталевого моноліту, вона торкнулася до нього спочатку золотою різкою-ферулою, а тоді ще раз синім тороїдом. В уламку кришталевої панелі його відображення перетворилося на ртутний силует чоловіка, бездоганно окреслений аж до деталей, що вирізняють його стать, а також контурів ребер на стрункому торсі.

— «Що тепер?» — поцікавився Кассад.

Повідомлення в костюмі передавалися ні звуком, ні телепатично.

— «Князь болю чекає».

— «Ти йому служиш?»

— «Зовсім ні. Я його ескорт і немесида. Його хранителька».

— «Ти прийшла з ним із майбутнього?»

— «Ні. Мене забрали з мого часу, щоби супроводжувати його в минуле».

— «Тоді ким ти була до...»

Кассадове питання перервала раптова поява... Ні, подумав він, раптова присутність, а не поява... Ктиря.

Створіння було зовсім таким, яким він його пам’ятав із першої зустрічі рік тому. Полковник помітив ртутний відблиск на хромованій поверхні істоти, такий самий, яким було вкрите його тіло. Однак інтуїтивно він здогадувався, що під металевим каркасом не було ні грама плоті. Істота вивищувалася не менш як на три метри, і її чотири руки здавалися пропорційними елегантному тулубу. Саме тіло було збудоване із безлічі шипів, голок, шарнірів та шарів гострої колючої стрічки. Очі з тисячами фасеток ніби горіли світлом рубінового лазера. Довга щелепа з кількома рядами зубів навіювала жах.

Кассад приготувався. Якщо костюм дасть йому таку ж силу і рухливість, як Монеті, то він принаймні зможе померти в бою.

Але для цього не було часу. Якоїсь миті Князь болю стояв за п’ять метрів від нього на підлозі з чорних кахлів, аж раптом уже опинився поруч із Кассадом, схопивши плече полковника гострими сталевими лещатами, що пройшли крізь захисне поле костюма, відтак із біцепса заюшила кров.

Військовий напружився в очікуванні атаки. Він мав намір ударити у відповідь, навіть якщо це означало наштрикнутися на леза, шпичаки і колючки.

Ктир підняв праву руку, і перед ним з’явився чотириметровий прямокутний портал. Він був схожий на телепорт, за винятком того, що сяяв фіолетовим світлом, яке густо заповнило Моноліт.

Монета кивнула йому і ступила всередину. Ктир теж зробив крок уперед, його пальці-леза лише злегка порізали Кассадове плече. Чоловік роздумував, чи не відступити, а тоді второпав, що цікавість у ньому переважила бажання померти, тож він зайшов разом із монстром.

Розділ 18

Директрисі Міні Ґледстон не спалося. Вона підвелася, хутко вдяглася в темних апартаментах у самому серці Будинку уряду і зробила те, до чого часто вдавалася при безсонні, — рушила гуляти світами.

У повітрі вигулькнув її приватний телепорт. Охоронців вона залишила в передпокої, обмежившись тільки мікрододатком. Але вона б і його не брала з собою, якби цього не вимагали закони Гегемонії та правила ТехноКорду. А вони вимагали.

На ЦТК стояла глупа ніч, проте їй було відомо, що на багатьох світах день саме у розпалі, а тому вона вбралася у довгий плащ із коміром конфіденційності. Штани і чоботи не виказували ні її статі, ні соціального становища, хоча де-не-де якість самого плаща могла й кинутися в очі.

Директриса Ґледстон ступила в одноразовий портал, радше відчувши, ніж побачивши, як за нею продзижчав мікрододаток, що одразу шугнув у висоту і зник у небі, коли вона вийшла на площі Святого Петра у Новому Ватикані на Пацемі. Якусь мить вона намагалася зрозуміти, чому набрала саме цей код телепорту — доісторичний монсеньйор, який відвідав звану вечерю на Божегаї? — аж поки не усвідомила, що думала про пілігримів, коли намагалася заснути, про сімох людей, які три роки тому відправилися до Гіперіона назустріч своїй долі. Пацем — рідна домівка отця Лінара Гойта... і ще одного священика, який був до нього, Дюре.

Ґледстон розпростала плечі під плащем і перетнула майдан. Прогулянка рідними планетами прочан — непоганий маршрут, нічим не гірший від усіх решта. В інші безсонні ночі вона проходила десятки світів, удосвіта повертаючись на Центр Тау Кита ще до перших зустрічей і засідань. Отже, принаймні сім планет.

Тут світало. Небо Пацема було жовтим, одтінене зеленуватими хмарами, та із запахом аміаку, від якого лоскотало в носі, а очі сльозилися. У повітрі ширяв той невловимий хімічний запах світу, якого хоч і не вдалося до кінця тераформувати, але й назвати цілковито ворожим до людини язик не повертався. Ґледстон призупинилась, аби пороззиратися.

Площа Святого Петра була розташована на пагорбі, її півколом оточувала колонада, а на самому вершечку примостилася велика базиліка. Праворуч, де колони поступалися місцем сходам, що десь із кілометр вели вниз на південь, виднілося крихітне містечко з низькими непримітними будинками, які купчилися поміж білих, наче кістка, дерев, більше схожих на скелети миршавих, давно загиблих істот.

Площею і сходами квапилося декілька людей, так ніби спізнювалися на службу. Десь під великою банею почали бамкати дзвони, але в розрідженому повітрі будь-які звуки лунали непереконливо.

Ґледстон обійшла колонаду, понуривши голову, незважаючи на допитливі погляди кліриків та двірників, які їздили верхи на тваринах, що скидалися на півтонного їжака. Таких провінційних світів на взірець Пацема в Мережі налічувалися десятки, а серед колоній Протекторату й поміж ближніх загумінкових планет — іще більше. Надто бідні, щоби привабити надзвичайно мобільних громадян Гегемонії, вони все ж таки лишалися доволі подібними до Землі, щоб їх можна було проігнорувати у темні дні Гіджри. Тож такий світ цілком підійшов невеличкій громаді, як-от католикам, що шукали притулок, де могла би відродитися їхня віра. Ґледстон знала, що тоді їм лік ішов на мільйони. Зараз їх — не більше кільканадцяти тисяч. Вона заплющила очі й викликала голографічні фото отця Поля Дюре з його справи.

Ґледстон любила Мережу. Вона любила її людей. Незважаючи на всю їхню егоїстичність і нездатність змінюватися, ці люди і становили людство. Ґледстон любила Мережу. Вона любила її настільки сильно, щоб усвідомити всю необхідність допомоги у її зруйнуванні.

Вона повернулася до маленької станції квантування на три портали, але простою командою обійшла її інтерфейс, відкрила через інфосферу свій персональний телепорт і ступила назустріч сонячному світлу і запаху моря.

Мауї-Заповітна. Ґледстон точно знала, де вона опинилася. Пагорб над Пристанню, де могила Сірі досі позначала місце, з якого розпочалося короткотривале повстання майже сто років тому. Тоді Пристань була селом із кількома тисячами мешканців. І кожного Святкового тижня флейтисти припрошували плавучі острови, коли ті мігрували на північ до своїх пасовищ посеред Екваторіального архіпелагу. Тепер Пристань займала все видноколо острова, арк-міста й житлові будинки-«шпаківні» півкілометрової висоти розпорошилися по всіх напрямках, нависаючи тепер над пагорбом, з якого на морській планеті Мауї-Заповітна раніше можна було милуватися найкращим краєвидом.

Але могила нікуди не ділася. Тіла бабусі Консула там, звісно, вже не було... та й раніше ніколи не було... але подібно до багатьох інших символічних речей із цього світу, порожній склеп вселяв відчуття благоговіння і навіть якогось побожного страху.

Ґледстон поглянула між хмарочосами, повз старий хвилеріз, де блакитна вода лагун побрунатніла, повз бурові платформи й туристичні баржі, аж ген до вод відкритого океану. Вже не зосталося плавучих островів. Вже не паслися вони у великих табунах посеред відкритого моря, парусне листя вже не надималося під подувами південних бризів, і дельфіни-вівчарі більше не протинають води білопінними клинами бурунів.

Тепер острови приборкали і заселили громадянами Мережі. Дельфіни мертві — хтось загинув під час великих битв зі Збройними силами Гегемонії, але більшість вчинила самогубство у незбагненному Масовому суїциді Південного моря — останній загадці раси, заволоченої суцільними таємницями.

Ґледстон сіла на низенькій лаві край провалля і вибрала собі пожувати билинку трави. Що відбувається зі світом, який за одне стандартне десятиріччя членства в Гегемонії перетворився із домівки для ста тисяч людей, де підтримувалася тонка екологічна рівновага, на ігровий майданчик понад чотирьохсот мільйонів?

Відповідь: світ помирає. Або помирає душа цього світу, навіть якщо його екосфера продовжує функціонувати після деяких лаштувань. Планетарні екологісти й фахівці з тераформування, спроможні підтримувати життєдіяльність оболонки, не дали океанам остаточно задихнутися від всюдисущого сміття, стічних вод і нафтових плям, мінімізували або підмарафетили шумове забруднення й тисячі інших речей, які приніс із собою прогрес. Але та Мауї-Заповітна, яку, спинаючись схилом цього пагорба на похоронах бабусі, Консул знав у своєму дитинстві менш ніж століття тому, зникла назавжди.

Над її головою пролетіла зграйка килимів-літунів з туристами, які сміялися та кричали. А понад ними валка «емтешок» на мить заступила собою сонце. У раптовій тіні Ґледстон кинула на землю травинку і поклала руки на коліна. Вона думала про зраду Консула. Вона розраховувала на зраду Консула, пішла ва-банк, поставивши все на нащадка Сірі, який виріс на Мауї-Заповітній і приєднався в неминучій битві за Гіперіон до Вигнанців. Цей план складала не тільки вона; усі ці десятки років планування ключову роль відігравав Лі Гант: саме завдяки йому вдалося провести делікатну хірургічну операцію з виведення конкретної особи на зв’язок із Вигнанцями, в місце, звідки він міг зрадити обидві сторони, запустивши устаткування Вигнанців, яке й вивільнило хроноприпливи на Гіперіоні.

І він постарався. Консул, чоловік, який на службі пожертвував для Гегемонії десятиліття власного життя, дружину та дитину, нарешті зірвався і вчинив помсту, вибухнувши, наче бомба, що чекала свого часу півстоліття.

Ґледстон не подобалися зради. Консул продав душу і заплатить страшну ціну (в історії, у своїй уяві), проте у цій зраді він ніщо у порівнянні з тією, на яку готова була наразитися Ґледстон. Директриса Гегемонії, вона — символічний провідник ста п’ятдесяти мільярдів людських душ. І вона ладна зрадити їх усіх заради порятунку людства.

Жінка підвелася, відчувши вагу років і ревматизм у кістках, відтак поволі рушила до станції квантування. Перед порталом, що ледве дзижчав, вона на хвильку пригальмувала та озирнулася через плече для останнього погляду на Мауї-Заповітну. Зі сторони моря дмухав бриз, але він ніс із собою несвіжий сморід нафтових плям та дим переробних заводів. Ґледстон відвернулася.

Залізними кайданами лягла на її плечі під плащем сила тяжіння Луза. На Анфіладі саме була година-пік, і строкаті тисячі людей квапилися до потягів, крамниць, туристичних принад на всіх ярусах та рівнях, створювали затори на кілометрових ескалаторах, збагачуючи рециркульоване повітря важкістю свого дихання, перемішаного з мастилами та озоном закритої системи. Ґледстон проігнорувала дорогі тераси з магазинами, а замість цього скористалася персональним дискошляхом, аби дістатися до головного Храму Ктиря в десятьох кілометрах звідси.

За широкою основою сходів сяяли фіолетові та зелені вогні захисних і застережних полів, установлених правоохоронцями. Храм було забито дошками, всередині нічого не світилося. Більшість високих і вузьких вікон із вітражними шибками, що виходили на Анфіладу, були розбиті. Ґледстон пригадала звіти про заворушення кількамісячної давнини, як пригадала і те, що єпископ зі своїм причтом утік.

Вона підійшла поближче до застережного поля, дивлячись крізь фіолетове мріння на східці: ними Брон Ламія несла свого клієнта і коханця — першого кібрида Кітса, — що вже був при смерті, священнослужителям Ктиря, які чекали на них. Ґледстон добре знала батька Брон, перші роки служби в Сенаті вони багато часу проводили разом. Сенатор Байрон Ламія був чудовою людиною (у якийсь момент, іще задовго до появи на світському горизонті матері Брон, уродженки провінційного Фригольма, Ґледстон навіть подумувала вийти за нього заміж), і коли той помер, вона поховала разом із ним часточку своєї юності. Байрон Ламія був одержимий ТехноКордом і думкою про звільнення людства від ярма штучних інтелектів, що розкинулося на п’ятсот століть і тисячу світлових років. Саме батько Брон Ламії змусив нинішню Директрису замислитися над цією небезпекою та призвів до зобов’язання, яке вона поклала на свої плечі, — найжахливішу зраду в історії людства.

Після «самогубства» сенатора Байрона Ламії десятки років вимуштрували її бути обачною, адже вона так і не дізналася, чи не стояли за цією інсценізацією агенти Корду, чи не ієрархічні елементи в самій Гегемонії захистили у такий спосіб власні інтереси. Зате вона ні разу не засумнівалася, що Байрон Брон нізащо б не наклав на себе руки, нізащо б не покинув своєї безпорадної дружини і доньки-впертюха саме так. Останньою законодавчою ініціативою сенатора Ламії стала участь у поданні законопроекту про статус Протекторату для планети Гіперіон, який міг би включити цей світ у Мережу двадцятьма роками раніше від сьогоднішніх подій. Але після його смерті інший співавтор, який лишився в живих — Міна Ґледстон, молодий і вже впливовий політик, — відкликала законопроект.

Ґледстон знайшла шахту і пронеслася вниз повз магазинні яруси та житлові рівні, заводські й технологічні тераси, каналізаційні та реакторні поверхи. І її комлоґ, і динаміку шахті заходилися попереджати про початок неліцензованої та небезпечної зони під Вуликом. Програма шахти намагалася зупинити цей спуск. Вона анулювала її команди і вимкнула сигнали сповіщення. Падіння вниз тривало, і Ґледстон рухалася проз непідписані та неосвітлені яруси, крізь плутанину оптоволоконного спагеті, трубопроводи опалювальних і охолоджувальних систем, мимохідь помічаючи голу скельну породу. Нарешті вона спинилася.

Ґледстон вийшла у коридор, де горіли тільки віддалені фотосфери й мріли олійні фарби-світляки. Із тисяч тріщин у стелі та на стінах крапотіла вода, збираючись у токсичні баюрки. Пара валувала із вертикальних проломів, що могли бути поворотами в інші коридори чи персональні комірчини або бути просто дірками в стіні. Десь неблизько завищав ультразвук, із яким хтось різав металом метал, а поруч стояв електронний вереск нігіломузики. Кричав чоловік, сміялася жінка, і її регіт залізною луною покотився вниз по шахті й трубопроводах. Десь флешетами кашлянула гвинтівка.

Вулик «Утиль». Ґледстон наблизилася до перехрестя печерних коридорів і зупинилася, щоб озирнутися. Мікрододаток спікірував і тепер нарізав кола набагато нижче, нав’язливий, наче сердита комаха. Викликав підкріплення СБ. І тільки наполегливими командами Ґледстон перебила дзижчання апарата, поки його взагалі не стало чутно.

Вулик «Утиль». Саме тут Брон Ламія зі своїм коханцем-кібридом переховувалися останні кілька годин перед спробою дістатися храму Ктиря. Це типове підчерев’я Мережі (лиш один приклад із міріад), чорний ринок, на якому можна роздобути все, що завгодно: від флешбеку до армійських озброєнь — можна придбати нелегальні андроїди чи пройти підпільний курс терапії Поульсена, що з рівними шансами може вас згубити або ж подарувати зайві двадцять років молодості. Ґледстон повернула праворуч, у найтемніший коридор.

Істота завбільшки з пацюка, але з більшою кількістю лап чкурнула в розбиту витяжну трубу. Директриса відчула запахи каналізації, поту, озону від перегрітих дек для виходу в базову площину інфосфери[38], солодкуватий аромат вибухівки для ручної зброї, блювотиння й сморід низькопробних феромонів, що мутували в токсичну форму. Вона йшла коридорами, думаючи про наступні тижні і місяці, про жахливу ціну, яку змушені будуть сплатити планети через її ухвалу та одержимість.

П’ятеро молодиків, прооперовані підпільними аРНКтистами і тепер схожі більше на тварин, аніж на людей, вигулькнули в коридорі прямо перед Ґледстон. Вона пригальмувала.

Перед нею опустився мікрододаток, обнуливши свій полімерний камуфляж. Створіння попереду розреготалися, забачивши механізм завбільшки з осу, який підстрибував і носився в повітрі. Цілком можливо, що настільки глибока аРНКтизація просто позбавила їх можливості навіть упізнати машину. Двоє клацнули вібразивами, один розчахнув десятисантиметрові сталеві пазурі, а інший видобув пістолет, оснащений флешет-барабанами.

Ґледстон тільки бійки й бракувало. На відміну від цих «овочів» із Вулика «Утиль», вона знала, що мікрододаток здатен її оборонити від усіх п’ятьох та ще й сотні таких самих, як вони. Та їй не потрібні були смерті тільки через те, що «Утилю» випало стати місцем її прогулянки.

— Ідіть собі геть, — промовила вона.

Молодики витріщили жовті очі, чорні вибалушені очі, прикриті щілинами, і світлочутливі поясні стрічки. В унісон вони зробили крок уперед, захоплюючи її в своє півколо.

Міна Ґледстон розправила плечі, вкуталася в плащ і вимкнула комір конфіденційності, щоби вони встигли побачити її погляд.

— Ідіть геть, — повторила вона.

Ті завагалися. Пір’я та луска вібрували під невидимим вітерцем. На двох інших затремтіли вусики-антени і запульсували тисячі дрібних ворсинок — органи чуттів.

Вони пішли геть. Так само хутко й тихо, як і потрапили сюди. Вже за секунду можна було почути лиш крапання води і далекий сміх.

Ґледстон похитала головою, відкрила персональний портал і ступила в нього.

Сол Вайнтрауб із донькою родом зі Світу Барнарда. Ґледстон квантувалася на маленьку телепорт-станцію в їхньому рідному місті Крофорді. Стояло надвечір’я. Із підстрижених газонів росли низькі білі будиночки, відображаючи сентиментальну охайність Канадського республіканського відродження та практичність хліборобів. Високі дерева, розлогі крони — неймовірна схожість зі староземними прообразами. Ґледстон одвернулася від потоку пішоходів, що квапилися додому після робочого дня, який могли провести казна-де в кордонах Мережі, і тупцяли брукованими тротуарами повз цегляні будинки, зведені по периметру трав’яного овалу. Ліворуч від себе, за присадкуватим рядом будинків, вона розгледіла поля. Високі зелені рослини, можливо, кукурудза, росли тихошелесними грядками і тягнулися аж ген до неблизького обрію, де на сконі дня ще виднілася остання дуга велетенського червоного сонця.

Ґледстон проминула студмістечко, замислившись, чи не міг це бути той самий університет, де викладав Сол. Але її це не настільки цікавило, щоб уточняти в інфосфері. Під крислатим гіллям дерев самостійно займалися газові ліхтарі, а в прогалинах листя, де небо змінювало свій колір із лазурового на бурштиновий, а відтак — на ебеновий, вигулькнули перші зорі.

Директриса читала «Задачу Авраама», трактат Сола Вайнтрауба, де він аналізує відносини між Богом, котрий вимагає в офіру сина, і людським родом, який схиляється перед його волею. Вайнтрауб висновує, що Старозаповітний Єгова не тільки випробовує Авраама, а й просто спілкується тією єдиною мовою вірності, покори, жертовності та наказів, що її на той момент могло зрозуміти людство. Новий Заповіт же, на думку Вайнтрауба, провістив нову стадію цих відносин, на якій людство більше за жодних обставин і для жодного бога не могло стерпіти покладання своїх дітей на вівтар, натомість батьки... цілі раси батьків... воліли самі йти під офірний ніж. Звідси всі ці Голокости двадцятого століття, Короткий обмін, тристоронні війни, нерозважливі сторіччя і, можливо, навіть Велика помилка тридцять восьмого року.

Урешті-решт Вайнтрауб розглядає відмову від будь-яких пожертв, відмову від будь-яких відносин із Богом, за винятком особистої поваги та щирих спроб порозумітися. Він написав про численні смерті Бога і потребу божественного воскресіння саме зараз, коли людство сконструювало власних богів та випустило їх на волю у всесвіт.

Вишуканим кам’яним мостом Ґледстон перетнула загублений у тінях потічок, чиє місце розташування вгадувалося тільки за його шумом у темряві. Жовте м’яке світло спадало на муровані перила ручної роботи. Десь за межами студмістечка завалував собака, і хтось негайно скомандував йому замовкнути. На третьому поверсі старого будинку, спорудженого ще чи не до Гіджри, з крутими фронтонами і під черепичним дахом, світилися вікна.

Ґледстон подумала про Сола Вайнтрауба, його дружину Сару та прекрасну двадцятишестирічну доньку, яка повернулася з археологічної експедиції на Гіперіоні із єдиним відкриттям — прокляттям Ктиря, хворобою Мерліна. Про те, як Сол із Сарою спостерігали, як їхня дитина мінялася з віком у протилежну сторону — перетворювалася спершу на дитину, а потім і на немовля. А відтак і про те, як Сол дивився на все це сам-один, після безглуздої аварії «емтешки», що в ній загинула Сара з сестрою, в якої вона тоді гостювала.

Про Рахіль Вайнтрауб, чий перший та останній день народження мав настати менш ніж за три стандартні дні.

Ґледстон ударила кулаком по каменю, викликала портал і шупила деінде.

Полудень на Марсі. Вже шість століть кипіла в Тарсісі лишалися кишлами. Рожеве небо над головою й надто холодне та розріджене повітря для Ґледстон, навіть загорнутої в плащ. Повсюди неслась курява. Ґледстон крокувала вузькими завулками й гірськими карнизами Міста Евакуйованих, марно намагаючись знайти бодай одне відкрите місце, звідки можна було побачити хоч щось інакше, а не наступне скупчення халуп або фільтрувальних веж, із яких сочилась вода.

Тут майже нічого не росло. Великі ліси, насаджені в часи Озеленення, пішли на дрова або всохли, і тепер їхнє місце зайняли червоні бархани. Тому поміж ледь не кам’яних доріжок, второваних двадцятьма босоногими поколіннями, хіба що то там, то сям проросли нелегальні бренді-кактуси й волочилися паразитичні клапті павучого лишайнику.

Ґледстон відшукала присадкувату брилу і сіла на неї спочити, понуривши голову й масажуючи коліна. Її оточила ватага голопузої дітлашні в лахмітті, між якого теліпалися штекери нейрошунтів. Діти стали жебрати, але нічого не домоглися від мовчазної дами, тож просто з хихотінням утекли геть.

Сонце забралося високо в небо, звідки не було видно ні Олімпу, ні суворої краси військового училища Федмана Кассада. Ґледстон озирнулася. Рідні краї цього гордого чоловіка. Тут він починав у молодіжних бандах, одержав строк, реабілітувався та здобув військові почесті.

Ґледстон знайшла всамітнене місце і ступила в портал.

Божегай зустрів її, як і завжди: ароматний від запахів мільйонів дерев, тихий, якщо не брати до уваги шарудіння вітру в листі, забарвлений у напівтони й пастель, із передсвітанковим сонцем, чиє проміння наче запалило верхівку цього схожого на океан лісового світу, і кожен листочок його крон тріпотів у вранішньому леготі, струшуючи росинки й досвітні краплі дощу — здійнявся вітерець і прихопив із собою дощовий дух та відчуття вологої зелені. Ґледстон стояла на високій платформі, що неслася над темною планетою, яка за півкілометра під нею досі спала глибоким сном.

До неї підійшов храмовник, але коли жінка змахнула рукою, він помітив блиск браслета-перепустки і відступив назад — висока постать у клобуку водномить розчинилась у плетиві листя та лози.

Тамплієри становили найпідступнішу зі змінних у грі, яку вела Ґледстон. Принесена ними жертва — «Іґґдрасіль» — була унікальною, безпрецедентною, незбагненною і бентежною. З усіх її потенційних союзників у прийдешній війні цінніших та загадковіших од них просто не знайти. Віддане життю і вченню М’юїра, Братство Дерева було нечисленною, але могутньою силою в Мережі — нагадуванням про екологічну пильність у суспільстві, що нестямно себе нищило, марнувало і не думало визнавати власного гулящого життя-буття.

Де Гет Мастін? Чому він залишив куб Мебіуса іншим прочанам?

Ґледстон спостерігала за сходом сонця. Небо заполонили сироти-монгольф’єри, порятовані від масового забою на Вирі, і їхні багатобарвні тіла ширяли над її головою, нагадуючи багаточисленний табунець фізалій[39]. Райдужні повітроплавці розправили тонкі, немов мембрана, сонячні крильця-вітрила й ловили вранішнє проміння. З-під крони зірвалася зграя круків і взялася набирати висоту, описуючи кола над Директрисою, а їхнє каркання стало різким контрапунктом легкому вітру й шепелявому напору дощу, який наближався із заходу. Краплі наполегливо тарабанили по листю, чим нагадували жінці рідну планету Патофу і Стоденний мусон на ній, під час якого Ґледстон із братами ловили в мочарах ропух-літунів, бендитів та шпанських мохових гадючок, розпихували їх по скляних слоїках і несли потім до школи.

Вона в стотисячний раз усвідомлювала, що в неї досі лишається час дати всьому відбій. На цій стадії війна на винищення ще не є неминучою. Вигнанці досі не перейшли в контрнаступ, якого Гегемонія вже не змогла би проігнорувати. Ктир іще не на свободі. Поки не на свободі.

Для порятунку ста мільярдів душ всього лишень і треба було — повернутися на сенатський поверх, зізнатися в трьох десятиріччях облуди й дволикості, розказати про свої страхи та невпевненість...

Ні. Усе йтиме за планом, поки його пункти не скінчаться. Аж ген до непрогнозованого. У небачені води хаосу, де навіть прогнозисти ТехноКорду, котрі знають усе, лишаються сліпими.

Ґледстон ішла платформами, вежами, пандусами та кладками деревного міста храмовників. Мешканці його крон, завезені сюди з двох десятків світів, та скориговані аРНКтистами шимпанзе лаялися на неї з-поміж гілля та кидалися врозтіч, граційно розгойдуючись на хирлявих ліанах у трьохстах метрах вище підліску. Із районів, закритих для туристів і привілейованих відвідувачів, Ґледстон чітко розчула схожу на григоріанські хорали вранішню службу тамплієрів. Унизу зі світлом та рухом прокидалися нижні яруси. Минули нетривалі зливи, і Ґледстон повернулася нагору, звідки знову могла насолодитися пейзажем. Підвісним, усуціль дерев’яним мостом завдовжки шістдесят метрів вона дісталася іншого дерева — ще більшого, до якого було пришвартовано півдюжини великих аеростатів (єдиний дозволений на цій планеті вид транспорту); нетерплячі, спраглі лету, їхні пасажирські гондоли погойдувалися на леготі, нагадуючи великі бурі ягоди. Оболонки повітряних куль хтось із любов’ю розмалював у кольори, що нагадували інших живих істот: монгольф’єрів, метеликів-монархів, яструбів Томаса, райдужних повітроплавців, вимерлих цепленів, повітряних кальмарів, місячних нетель, орлів[40] (настільки шанованих, що їх навіть не намагалися відтворити чи аРНКтизувати) та багато кого ще.

Усе це загине, якщо я не спинюся. Обов’язково загине.

Ґледстон призупинилася на краю круглої платформи і так міцно вхопилася за поручні, що старечі плями на її руках ще сильніше проступили на раптово зблідлій шкірі. Вона згадала старі книжки, які колись читала. У них ішлося про те, як щойно зароджені європейські нації, ще до Гіджри, ще до космічних польотів, перевозили в рабство чорних людей — африканців — із їхньої батьківщини на колоніальний Захід. Чи завагались би ці раби, в ланцюгах і кайданах, голі й скрючені в смердючому трюмі рабовоза... чи завагались би ці раби перед повстанням, чи сумнівались би скидати в море власних тюремників, знаючи, що їхні дії знищать цей прекрасний рабовласницький корабель... чи й саму Європу?

Але ж вони могли повернутися в Африку.

Із горла Міни Ґледстон вирвався чи то стогін, чи то схлипування. Вона відвернулася від мальовничого світанку, від співів, що вітали новий день, від повітряних куль (живих монгольф’єрів та рукотворних аеростатів) у новонародженому небі і спустилася вниз, у відносну темряву, звідки викликала персональний телепорт.

На рідну планету останнього пілігрима, Мартіна Силена, їй би потрапити не вдалося. Попри те, що напівсиньому від численних курсів терапії Поульсена поету сповнилося тільки півтора століття, а його клітини пам’ятали заморожування дюжини тривалих кріогенних фуг і ще холодніших способів зберігання, його життя насправді простяглося на понад чотириста років. Він народився на Старій Землі в останні дні її існування. Його матір належала до надзвичайно аристократичної родини, і юність поета минула під пастило з декадентства й елегантності, краси і медвяного запаху занепаду. Мати лишилася конати із вмирущою Землею, а Силена відправила в космос, аби хтось міг розібратися з сімейними боргами, навіть якщо це означало... саме так воно в результаті і сталося... служити на каторжній роботі в одному з найпекельніших загумінкових світів Мережі.

Ґледстон не могла відвідати Старої Землі, а тому відправилася на Небесну Браму.

Столицею планети був Болотянськ, брукованими вулицями якого тепер крокувала Ґледстон, милуючись великими й старими будинками, що нависали над вузьким павутинням кам’яних каналів, а ті все пнулися вгору штучним гірським схилом, чимось нагадуючи гравюри Ешера[41]. Вишукані дерева і ще більша від них хвощова папороть вінчали пагорби, оторочували широкі білі проспекти і зникали за елегантним поворотом білих піщаних пляжів. Фіолетові хвилі ледачого припливу, наче призма, дробили світло на десятки різних кольорів і вмирали на бездоганному узбережжі.

Ґледстон затрималася в парку, що виходив на Болотянський променад, де у світлі газових ліхтарів і тінях дерев здійснювали свій вечірній моціон десятки пар і виряджені туристи. Директриса уявила, на що була більше схожа Небесна Брама ще три століття тому, коли вона залишалася неотесаною планеткою Протекторату, не до кінця тераформованою, а Мартін Силен тут усе одно потерпав на культурний шок, втрату статків та ушкодження головного мозку через «рефрижераторний струс» довгої мандрівки, то й мусив гарувати в цьому світі фактично рабом.

Тоді Атмосферна генерувальна станція забезпечувала придатним повітрям кількасот квадратних кілометрів території, на якій заледве можна було виживати. Цунамі забирали із собою з однаковою безпристрасністю цілі міста, меліоративні проекти й самих робітників — без розбору. І каторжні трудяги, такі як Силен, мусили копати кислотні канали, чистити дихальне горло станції від бактерій-регенераторів і після чергових повеней у долині виловлювати усяку твань спільно із трупами.

«Деякий прогрес усе ж таки спостерігається, — думала Ґледстон, — незважаючи на ту інертність, яку силою нав’язав ТехноКорд. Попри фактичну загибель науки. Попри нашу фатальну залежність від іграшок, жалуваних власними створіннями».

Її це не задовольнило. До цієї прогулянки світами їй кортіло відвідати рідні домівки всіх прочан з Гіперіона. І попри марність застосування цього критерію до Небесної Брами стосовно Силена саме тут, вона знала, він навчився віршувати по-справжньому, хоча його мозок і залишався тимчасово враженим і він не міг розмовляти. Проте це не була рідна домівка поета.

Ґледстон нехтувала приємною музикою, що лилася зі сторони Променаду, де йшов концерт, нехтувала потоками приміських «емтешок», які летіли над її головою, ніби зграя перелітного птаства, нехтувала приємним повітрям та ніжним світлом. Вона викликала портал і скомандувала йому доправити її на земний Місяць. Той самий Місяць.

Замість того, щоби розпочати квантування, комлоґ попередив її про небезпеку перебування там. Вона перекрила його команди своєю.

Із нізвідки вигулькнув її мікрододаток і тонким голоском в імпланті засумнівався в доречності подорожі Виконавчої директриси до такого нестабільного місця. Вона стишила і його.

Уже навіть сам телепорт заходився сперечатися із нею, поки вона не скористалася універсальною карткою для ручного перепрограмування.

Перед нею відкрилися двері порталу, і Ґледстон ступила в них.

Єдине місце на супутнику Старої Землі, де все ще можна було жити, розташовувалося в горах навколо одного з морів, де Збройні сили влаштовували свою церемонію «Масада», тож Ґледстон вийшла саме тут. Глядацькі місця і плац зараз стояли порожнем. Захисні поля десятого класу затьмарювали зірки і стіни віддаленого валу, проте Ґледстон таки роздивилася, де внутрішній жар від страхітливих перепадів гравітації розтопив неблизькі гори і перетворив розплави гірської породи на новітні скельні моря.

Директриса йшла рівниною, вкритою сірим піском, відчуваючи незначну силу тяжіння, ніби запрошення злетіти. Вона уявляла себе однією з тих повітряних куль тамплієрів, ледве припнуту, проте ладну шугнути вгору будь-якої хвилини. Жінка притлумила бажання підскочити й стрибати вперед на велетенські відстані, а втім хода її була легка, і тільки курява здіймалася за нею, утворюючи найнеймовірніші візерунки.

Під куполом захисного поля повітря лишалося вкрай розрідженим, і Ґледстон раптом помітила, що дрижить, незважаючи на нагрівальні елементи в її плащі. Вона довго простояла в центрі невиразної рівнини, де спробувала уявити Місяць без усього цього, — місце, куди людство на тривалому й непевному шляху зі своєї колиски зробило свій перший крок. Але трибуни й армійські ангари з устаткуванням відволікали її, зводили нанівець усю силу уяви, тому вона нарешті підвела погляд і зиркнула туди, на що збиралася подивитися від самого початку.

У чорному небі висіла Стара Земля. Точніше, звісно, не Стара Земля, а її акреційний диск та кульова хмара уламків, що колись і були нею. Вони світилися надзвичайно яскраво, сильніше від будь-яких зірок, видимих на Патофі навіть у найбезхмарніші ночі. Та ця яскравість видавалася напрочуд зловісною і заливала брудно-сіру рівнину хворобливим світлом.

Ґледстон стояла і дивилася. Раніше вона тут ніколи не бувала, змушуючи себе утриматися від передчасних візитів, а ось тепер, на цьому місці, відчайдушно намагалася відчути хоч щось, можливо, почути, так ніби тут до неї мав прийти голос застереження, або натхнення, або й навіть співпереживання.

Нічого вона не почула.

Постояла ще кілька хвилин, практично ні про що не думаючи, крім того, що кінчики носа й вуха почали підмерзати, і тільки потім вирішила йти. На ЦТК практично настав світанок.

Ґледстон відкрила портал й обвела прощальним поглядом околиці, аж раптом менш ніж за десять метрів із нічого з’явився інший одноразовий телепорт. Вона пригальмувала. У всій Мережі не налічиш і п’яти осіб, котрі б мали персональний доступ на супутник Землі.

Мікрододаток із дзижчанням спікірував у вільний простір між нею та постаттю, яка квантувалася сюди.

Із порталу вийшов Лі Гант, окинув оком усе навколо, здригнувся від морозу і хутко підійшов до Ґледстон. У розрідженому повітрі його голос пролунав дуже тонко і тому смішно, геть по-дитячому.

— Пан-Виконавча директрисо, ви мусите негайно повертатися. Вигнанцям удалося прорвати оборону в неймовірному контрнаступі.

Ґледстон зітхнула. Вона знала, що це наступний крок.

— Гаразд, — проказала жінка. — Здали Гіперіон? Ми встигаємо евакуювати звідти війська?

Гант похитав головою. Його губи посиніли від холоду.

— Ви не розумієте, — пролунав розріджений голосок помічника. — Йдеться не тільки про Гіперіон. Вигнанці атакують іще в дюжині місць. Це вторгнення в саму Мережу!

Міну Ґледстон раптом пройняв холод аж до кісток, і вона заціпеніла не стільки від морозу на Місяці, скільки від шоку. Кивнувши, жінка загорнулася поглибите у свій плащ і ступила назад, у світ, який уже ніколи не буде таким, як раніше.

Розділ 19

Вони зібралися біля входу в долину Гробниць часу: Брон Ламія і Мартін Силен взяли із собою стільки рюкзаків і сумок, скільки могли донести; Сол Вайнтрауб, Консул та отець Дюре стояли мовчки, наче суд старійшин. Зі сходу на долину почали простягатися, ніби пальці темряви, перші пообідні тіні, сягаючи тьмяного сяйва Гробниць.

— Усе ще не впевнений, що розділятися ось так — це хороша ідея, — промовив Консул, потираючи підборіддя.

Стояла страшенна спека. Піт збирався на його щетинистих щоках і збігав потічками по шиї.

Ламія знизала плечима.

— Ми усі знали, що зустрічатимемо Ктиря поодинці. То чи має значення, якщо ми розійдемося на кілька годин? Нам потрібні харчі. Ви троє можете піти з нами, якщо хочете.

Консул і Сол зиркнули на отця Дюре. Священик був явно виснаженим. На пошуки Кассада пішли його останні запаси енергії, що лишилися після жахливого випробування.

— Хтось має почекати тут на випадок, якщо повернеться полковник, — сказав Сол. Дитя в його руках виглядало геть крихітним.

Ламія кивнула на знак згоди. Вона припасувала лямки на плечах і шиї.

— Добре. До Твердині десь близько двох годин. І трохи довше займе зворотний шлях. Ще відкиньте добру годину на те, аби спакувати провізію. Тож повернемося ми до темряви. Десь перед вечерею.

Консул і Дюре потиснули руки Силену. Сол обійняв Брон і прошепотів:

— Повертайтеся живими-здоровими.

Вона діткнулася до щоки бороданя, на мить торкнула голівку немовляти, а тоді повернулася і швидко покрокувала до виходу з долини.

— Якого хріна, почекай хвилинку, я зараз наздожену! — крикнув Мартін Силен і побіг, брязкаючи флягами та пляшками.

Із сідловини поміж скелями вони вийшли уже разом. Силен озирнувся і побачив, що на відстані троє інших чоловіків виглядали маленькими, такими собі тонкими кольоровими паличками поміж брилами і дюнами поблизу Сфінкса.

— Не зовсім так, як ми планували, еге ж? — запитав він.

— Не знаю, — відказала Ламія. У дорогу вона переодяглася в шорти, і м’язи на її коротких міцних ногах виблискували від поту. — А як ми планували?

— Я збирався завершити найвеличнішу поему Всесвіту і повернутися додому, — сказав Силен. Він відсьорбнув з останньої пляшки з водою. — От чорт, чого ж я не припас із собою стільки вина, аби на нас вистачило?

— А я нічого не планувала, — відповіла Ламія швидше навіть самій собі. Короткі кучері, сплутані від поту, прилипли до її міцної шиї.

Мартін Силен реготнув.

— Ти б сюди не прийшла, якби не той твій коханець-кіборг...

— Клієнт, — відрізала вона.

— Байдуже. Повернена персона Джона Кітса вирішила, що їй важливо дістатись на Гіперіон. Тож ти притягла його аж сюди... ти все ще носиш його у петлі Шрена, еге ж?

Ламія мимохіть торкнулася нейронного шунта за лівим вухом. Тоненька мембрана осмотичного полімеру захищала від піску та пилу рознімач завбільшки із фолікулу.

— Так.

Поет знову засміявся.

— А яка із того користь, якщо тут не можна під’єднатися до інфосфери, га, дівчинко? Ти з таким же успіхом могла би лишити персону Кітса і на Лузі.

Поет на мить зупинився поправити лямки наплічників.

— То кажеш, ти сама не маєш доступу до його особистості?

Ламія згадала сни минулої ночі. Здавалося, в них вона відчувала присутність Джонні... проте бачила картинки з Мережі. Спогади?

— Ні, — сказала вона, — сама я не маю доступу до петлі Шрена. У ній більше інформації, ніж може опрацювати сотня звичайних імплантів. Чого б тобі не заткнутися і не йти мовчки? — вона пришвидшила крок, а він лишився стояти позаду.

На небі, зеленуватому і з глибокими відтінками лазуриту, не було ні хмаринки. На південний захід, аж до пустиря, простяглося кам’яне поле, а сам пустир з іншого боку поступався дюнам. Вони із півгодини йшли мовчки, на відстані п’яти метрів один від одного і в полоні власних думок. Маленьке гіперіонівське сонце яскраво палило справа.

— Бархани вищають, — помітила Брон, піднімаючись на черговий гребінь і сковзаючи з протилежного боку. Поверхня була гаряча, а в її черевики вже набився пісок.

Силен зупинився, кивнув і витер обличчя шовковою хусткою. Він низько опустив м’який червоний берет на брови та ліве вухо, але тіні той не давав.

— Легше буде пройти вздовж височини на південь звідси. Біля мертвого міста.

Брон Ламія затулила очі від сонця й подивилася у той бік.

— Там ми втратимо не менше півгодини.

— А тут втратимо ще більше, — поет присів на бархан і відпив воду із пляшки. Стягнув плащ, склав його і запхнув у найбільший рюкзак.

— Що ти там тягнеш? — поцікавилася Ламія. — Він, здається, геть забитий.

— Не твоя смердюча справа, жінко.

Брон труснула головою, потерла щоку і відчула, що вона обгоріла. Брон не звикла так довго бути на сонці, а атмосфера Гіперіона не дуже захищала від ультрафіолету. Вона дістала з кишені тюбик із кремом проти засмаги і намазалася.

— Добре, — згодилася Ламія. — Підемо в обхід. Уздовж хребта, доки не скінчаться найвищі дюни, а тоді знову навпростець до Твердині.

На горизонті бовваніли гори і, здається, все ближчали. Вкриті снігом вершини звабливо обіцяли прохолоду й чисту воду. Позаду вже не було видно долини Гробниць часу: огляд закривали бархани та кам’яне поле.

Ламія поправила торби, повернула направо і чи то сповзла, чи то збігла із сипкої дюни.

Коли вони піднялися з піску на вкритий невисоким чагарником і ковилою гребінь, Мартін Силен не міг відвести погляду від руїн Міста поетів. Ламія обійшла місто зліва, уникаючи всіх розвалищ, окрім частково похованих під піском магістралей, що оточували місто, та інших доріг у напрямку пустиря, доки вони не зникли під дюнами.

Силен відставав усе більше й більше, а тоді зупинився і сів на повалену колону. Колись вона слугувала опорою порталу, крізь який проходили щовечора робітники-андроїди, реєструючись після роботи у полях. Тепер цих полів немає. Акведуки, канали і шосе лише вгадувалися під купами каміння, в заглибинах чи у відполірованих піском обрубках дерев, які колись нависали над водним каналом або кидали тінь на затишну вуличку.

Мартін Силен, витріщаючись на румовища, витер обличчя беретом. Місто все ще було білим... білим, наче кістки, що проступили на поверхню з-під мінливого піску. З місця, де сидів Силен, численні будівлі видавалися йому такими самими, якими він їх бачив востаннє півтора століття тому. Недобудований Амфітеатр поетів велично лежав у руїнах, а по білому й загадковому Римському Колізеєві повзло пустельне гаддя і фанфарний плющ. Величний атрій був відкритий небу[42], а його галереї розбиті. Поет знав, що то не від часу, а від зондів, променів-ланцетів і вибухівки безглуздої Служби безпеки Сумного Короля Біллі — це сталося через десятки років після евакуації міста. Вони збиралися вбити Ктиря. Вони збиралися електронікою й когерентним світлом вбити Ґренделя після того, як він ущент зруйнував Медові хороми.

Мартін Силен гиготнув і нахилився вперед, раптово відчувши запаморочення від спеки й утоми.

Поет бачив великий купол громадського центру, де він обідав, спочатку із сотнями представників мистецького братства, а потім в окремішній тиші з кількома тими, хто зостався з якихось власних незрозумілих і невисловлених причин, після того, як Біллі перебрався до Кітса, а тоді й один. Геть один. Якось він впустив чашу, і луна від удару десь із півхвилини розносилася під помальованим винними лозами куполом.

«Один із морлоками[43], — думав Силен. — Але в кінці й морлоки не складуть компанії. Лише моя муза».

Пролунав різкий звук, і зграя білих голубів зірвалася з якоїсь заглибини в нагромадженні з розбитих веж палацу Сумного Короля Біллі. Силен спостерігав за їхнім кружлянням у розпеченому небі, дивуючись, як протягом століть вони вижили тут, на краю світу.

«Та якщо я зміг, то чому б їм не змогти?»

Місто вкривала тінь, оазиси тіні. Поет гадав, чи все ще функціонують колодязі і наповнюються прісною водою підземні резервуари, що утворилися до прибуття кораблів-«ембріоносців». Гадав, чи все ще стоїть у кімнаті, де він написав стільки своїх «Пісень», його древній дерев’яний робочий стіл, привезений зі Старої Землі.

— Що сталося? — Брон Ламія повернулася і тепер стояла біля нього.

— Нічого, — він примружився, поглянувши на неї. Ця жінка виглядала немов кремезне дерево із широким чорним корінням-стегнами, обпеченою на сонці корою та замороженою енергією. Він намагався уявити її виснаженою... ця спроба втомила його самого. — Я раптом зрозумів, — продовжив він, — що ми втрачаємо час, прямуючи так далеко до Твердині. У місті є джерела. Можливо, і запаси їжі.

— Е-е, — заперечила Ламія. — Ми з Консулом уже про це думали й говорили. Покоління мародерів паслися у Мертвому місті. Прочани Ктиря спустошили магазини ще років шістдесят-вісімдесят тому. На колодязі не варто розраховувати... водяний горизонт змістився, а резервуари забруднені. Йдемо до Твердині.

Силен відчував, як у ньому росте гнів через нестерпну зверхність жінки. Вона чомусь раптом вирішила, що може керувати у будь-якій ситуації.

— Я піду й перевірю, — вперся він. — Це може зекономити нам години у дорозі.

Брон заступила йому сонце. Тепер її чорні кучері підсвічувало ззаду сонце, і вони стали немов його короною під час затемнення.

— Ні. Якщо ми згаємо тут час, то не зможемо повернутися до темряви.

— Тоді йди собі, — випалив поет, сам здивувавшись цим словам. — Я втомився. Хочу перевірити склад за громадським центром. Можливо, я згадаю якісь місця, до яких не могли дістатися пілігрими.

Він бачив, як напружилося тіло жінки: вона хотіла схопити його за барки, підняти на ноги й потягти назад на бархани. Вони ж пройшли трохи більше третини шляху до підніжжя, де починався довгий підйом сходами до Твердині. А тоді її м’язи розслабилися.

— Мартіне, — звернулася вона. — Інші від нас залежать. Будь ласка, не зіпсуй усе.

Він засміявся і зручно вмостився на поваленій колоні.

— Та до сраки, — відповів він. — Я втомився. Ти ж розумієш, що в будь-якому випадку ти тягтимеш на собі дев’яносто п’ять відсотків вантажу. Я старий, жінко. Старіший, ніж ти собі й уявити можеш. Дозволь мені лишитися і трохи відпочити. Можливо, я знайду якусь їжу. Може, трохи попишу.

Ламія присіла поруч і торкнулася його рюкзака.

— Так ось, що ти ніс. Це аркуші з твоєю поемою. «Піснями».

— Звичайно, — промовив він.

— І ти все ще вважаєш, що близькість до Ктиря сприятиме її завершенню?

Силен знизав плечима, огорнений спекою і нудотою.

— Та срана штука — вбивця, це сталевий Ґрендель, виклепаний у пеклі, — відповів він. — Але він — моя муза.

Ламія зітхнула, примружилась, глянувши на сонце, що вже стояло на вечірньому прузі понад горами, а тоді озирнулася туди, звідки вони прийшли.

— Йди назад у долину, — сказала вона тихо і якусь мить повагалася. — Я піду з тобою, а тоді повернуся.

Силен криво усміхнувся.

— Навіщо ж мені назад? Грати в крибідж із трьома іншими стариганами[44], доки наша тварючка не прийде наштрикнути нас? Ні, дякую, я краще тут трохи відпочину й попрацюю. Йди, жінко. Ти принесеш більше, ніж три поети разом, — він виплутався із начеплених на нього пляшок і торб та вручив їх Ламії.

Вона стисла низку лямок у кулаці, міцному та малому, як залізний молоток.

— Ти впевнений? Можемо йти повільно.

Він важко підвівся на ноги у миттєвому нападі люті за її жалісливість та опіку.

— Та це не твого, блядь, розуму діло, лузійко! Якщо раптом вилетіло з пам’яті, то нагадаю, що мета нашого паломництва — прийти сюди і привітатися з Ктирем. От твій дружбан Гойт не забув. Кассад теж зрозумів правила гри. Ця скотиняка Ктир, певно, прямо зараз пережовує десь його військові кісточки. Я не здивуюся, якщо тим трьом, яких ми лишили в долині, вже не знадобляться харчі й вода. Давай. Шуруй уже звідси нафіг. Мене задовбало твоє товариство.

Брон Ламія якийсь час іще сиділа, спостерігаючи, як Силен розгойдується над нею. Тоді піднялася, на коротку мить торкнулася його плеча, закинула на спину торби й баклажки і розмірено покрокувала так швидко, що йому і замолоду не снилося.

— За пару годин я вертатимуся цим шляхом, — крикнула вона, не озираючись на нього. — Будь із цього боку міста. До Гробниць підемо разом.

Мартін Силен нічого не відповів, а лише спостерігав, як вона зменшується, а потім зникає серед сухих земель на південному заході. Гори пливли від спеки. Він опустив очі й побачив, що жінка лишила йому воду. Плюнув, запхнув пляшку собі в наплічник і рушив у бік заманливої тіні мертвого міста.

Розділ 20

Дюре ледь не знепритомнів, коли вони обідали останніми двома сухпайками. Сол із Консулом віднесли його у тінь, на широкі сходи під Сфінксом. Священик зблід, як полотно.

Він спробував усміхнутися, коли Сол підніс до його губ пляшку з водою.

— Ви всі досить спокійно прийняли факт мого воскресіння, — сказав він, витираючи пальцем кутики губ.

Консул обіперся спиною на кам’яну стіну Сфінкса.

— Я бачив хрестоформи на Гойтові. Ті самі, що зараз на вас.

— Ну, а я повірив його історії... вашій історії, — продовжив Сол.

Він передав воду Консулу. Дюре торкнувся лоба.

— Я прослухав диски комлоґу. Всі історії, включно з моєю... неймовірні.

— У вас якісь сумніви щодо котроїсь із них? — поцікавився Консул.

— Ні. Але я зрозумів, яке це важке завдання. Знайти спільний елемент... сполучну ланку.

Сол притулив Рахіль до грудей, злегка погойдуючи і притримуючи її потилицю рукою.

— А хіба має бути ще якась ланка, крім Ктиря?

— О, так, — відповів Дюре. Його щоки вже трохи почали рожевіти. — Паломництво не було випадковим. Як і перелік його учасників.

— Про те, хто саме мав відправитись на прощу, вирішували різні групи, — сказав Консул. — Консультаційна рада штучних інтелектів, Сенат Гегемонії, навіть Церква Ктиря.

Дюре похитав головою.

— Так, мої друзі, але тільки один інтелект скеровував їхній відбір.

Сол схилився ближче до панотця.

— Бог?

— Можливо, — відповів з усмішкою Дюре, — проте я думав про Корд... штучні інтелекти, які так загадково поводилися протягом усього розвитку подій.

Маля тихенько захникало. Сол знайшов смочок і перемкнув комлоґ на зап’ястку на відтворення стукоту серця. Дитина знову стисла кулачки, а потім затихла на плечі у вченого.

— Брон у своїй розповіді припускає, що окремі елементи в Корді намагаються дестабілізувати статус-кво... надати людству шанс вижити, при цьому продовжуючи свій проект Абсолютного Інтелекту.

Консул показав на безхмарне небо:

— Усе, що відбулося... наша проща і навіть ця війна... усе підлаштували навмисно у цілях внутрішньої політики Корду.

— А що нам відомо про Корд? — тихо запитав Дюре.

— Нічого, — відказав Консул і жбурнув камінчик у різьблену стіну зліва від сходів до Сфінкса. — Коли все вже сказано і зроблено, ми не знаємо нічого.

Дюре уже сидів, тручи обличчя вогкуватою хусткою.

— Хоча їхня мета на диво схожа на нашу.

— Яка саме? — запитав Сол, усе ще погойдуючи доньку.

— Пізнати Бога, — відповів священик. — А якщо не вдасться пізнати, то створити Його, — примружившись, він окинув поглядом довгу долину. Тепер тіні із південно-західної стіни рухалися далі, і вже починали торкатися й огортати Гробниці. — Я допомагав просувати таку думку в Церкві...

— Я читав ваші трактати про святого Тейяра, — сказав Сол. — Ви провели чудову роботу, визначивши необхідність еволюціонування до точки Омега — божественного, — не впадаючи при цьому у социніанську єресь[45].

— Куди не впадаючи? — перепитав Консул.

Отець Дюре ледь усміхнувся.

— Социн був італійським єретиком шістнадцятого сторіччя нашої ери. Згідно з його переконаннями... за які він був відлучений від церкви... Бог — це істота, обмежена у своїх можливостях, але здатна до розвитку і навчання разом із тим, як світ... Всесвіт... ускладнюється. І я впав у социніанську єресь, Соле. Це був один із моїх найперших гріхів.

Сол не відвів погляду.

— А які ваші останні гріхи?

— Окрім гордині? — відповів священик. — Найбільшим із моїх гріхів була підробка даних із семирічних розкопок на Армаґасті. Я намагався провести паралель між зниклими Архібудівничими та формою протохристиянства. Її не було. Я сфальшував інформацію. Іронія в тому, що моїм найстрашнішим гріхом, принаймні в очах Церкви, стало порушення наукової методології. В останні свої дні Церква може прийняти теологічну єресь, проте не терпить стороннього втручання у наукові протоколи.

— На Армаґасті було так само? — поцікавився Вайнтрауб, вказуючи рукою на долину, Гробниці і прилеглу пустелю.

Дюре роззирнувся. На мить його очі зблиснули.

— Пил та каміння, і присутність смерті, так. Але це місце до безкінечності жахливіше. Щось, що мало би тут сконати, досі живе.

Консул розсміявся.

— Будемо сподіватися, що й ми належимо до цієї категорії. Я збираюся піднятися з комлоґом до сідловини і спробувати знову налагодити вихідний зв’язок із кораблем.

— І я піду, — підтримав Сол.

— І я, — зголосився отець Дюре, підводячись на ноги. Він лише на мить утратив рівновагу, але не зіперся на пропоновану Вайнтраубом руку.

Корабель не відповідав на запити. Без корабля неможливий вихідний сигнал «світлом+» до Вигнанців, Мережі чи будь-якого іншого місця за межами Гіперіона. На звичних частотах зв’язку було глухо.

— Вони могли знищити корабель? — запитав Сол у Консула.

— Ні. Повідомлення надходить, але відповіді немає. Ґледстон усе ще тримає його в карантині.

Сол примружився, дивлячись на гори, що мерехтіли над голою розпеченою землею. А на кілька кілометрів ближче, ніби гострі зуби, шкірились на фоні неба руїни Міста поетів.

— Усе як і раніше, — сказав він. — У нас і так забагато deus ex machina[46].

Поль Дюре розреготався глибоким щирим сміхом і перестав, лише коли закашлявся і мав ковтнути води.

— Що вас насмішило? — запитав Консул.

— Deus ex machina. Це те, про що ми раніше говорили. Підозрюю, це саме та причина, що нас усіх тут звела. Бідний Лінар зі своїм deus’ом у machin’і хрестоформи. Брон і її воскрешений поет, котрий застряг у петлі Шрена. Вона теж шукає machin’у, яка б випустила її персонального deus’a. Ви, Соле, чекаєте на похмурого deus’a, аби розв’язати страшну проблему вашої доньки. Свого deus’а намагається збудувати і Корд, породжений тією самою machin’ою.

Консул поправив окуляри.

— А ви, отче?

Дюре труснув головою.

— Я чекаю, коли найбільша з усіх можливих machina — Всесвіт — створить свого deus’a. Наскільки сильно мої роздуми на тему вчення святого Тейяра спираються на простий факт, що я не знайшов жодного доказу існування Творця у сучасному світі? Так само, як інтелекти ТехноКорду, я прагну збудувати те, чого більше ніде не можу знайти.

Сол поглянув у небо.

— А якого deus’a шукають Вигнанці?

— Вони справді одержимі Гіперіоном, — відповів Консул. — Гадають, що він народить нову надію для людства.

— Треба вже вертатися назад, — запропонував Сол, прикриваючи Рахіль від сонця. — Брон і Мартін мають повернутися до вечері.

Та до вечері вони не повернулись. Так само не було їх і до заходу сонця. Щогодини Консул ходив на край долини, вилазив на брилу і намагався вловити хоч якийсь рух між дюнами та кам’яним полем. Нічого й нікого. Консул шкодував, що Кассад не лишив свого потужного бінокля.

Іще до того, як небо огорнули сутінки, спалахи світла в зеніті звістили про те, що битва в космосі не закінчилася. Троє чоловіків сиділи на найвищій сходинці Сфінкса і спостерігали за світловим шоу, повільними вибухами білосніжного кольору, тьмяними червоними квітами і раптовими зеленими й помаранчевими спалахами, від яких в очах пливли плями.

— Як гадаєте, хто перемагає? — запитав Сол.

Консул навіть не подивився угору.

— Немає значення. Чи варто нам замість Сфінкса пошукати в якійсь іншій гробниці місця для сьогоднішньої ночівлі?

— Я не можу залишити Сфінкса, — відповів Вайнтрауб. — Але ви можете йти.

Дюре торкнувся щічки немовляти. Воно завзято справлялося зі смочком, і він пальцем відчув цей рух.

— Скільки зараз дитині, Соле?

— Два дні. Майже рівно. Час народження припадає десь на п’ятнадцять хвилин після заходу сонця в цих широтах, за гіперіонівським часом.

— Піду ще востаннє гляну, — сказав Консул. — А тоді треба розпалити вогнище чи зробити інший орієнтир, аби вони змогли відшукати дорогу.

Консул уже пройшов половину сходів униз, коли Вайнтрауб підвівся і кудись показав. Не туди, де вхід у долину був підсвічений вже зайшлим сонцем, а в інший бік, де тіні вкривали саму долину.

Дипломат зупинився, і до нього приєдналися двоє інших чоловіків. Консул поліз у кишеню і дістав маленький нейронний аудіотравмат, який дав йому Кассад кілька днів тому. Без Кассада й Ламії він залишився єдиною їхньою зброєю.

— Бачите? — прошептав Сол.

У темряві, під тьмяним світінням Нефритової гробниці, рухався якийсь силует. Він не виглядав надто великим і не рухався прискорено, аби бути Ктирем. Хода фігури була дивною... постать просувалася повільно, періодично завмираючи і погойдуючись.

Отець Дюре поглянув через плече у сторону входу в долину, а тоді назад на подорожнього.

— Чи могло так статися, що Мартін Силен увійшов у долину з протилежного боку?

— Ні, якщо він тільки не зістрибнув зі скель, — зашепотів Консул. — Або пішов в обхід вісім кілометрів на північний схід. Окрім того, цей хтось занадто куций, як на Силена.

Людина знову зупинилася, захиталася і впала. З відстані понад сотню метрів її тепер не можна було відрізнити від невисокої брили.

— Пішли, — промовив Консул.

Вони не бігли. Консул спускався сходами попереду, тримаючи аудіотравмат у витягнутій руці. Він налаштував його десь так метрів на двадцять, хоча й розумів, що на такій відстані нейронний ефект буде мінімальним. Священик ішов за ним позаду, тримаючи Солову дитину, поки той шукав невеликий камінь, аби прихопити його з собою.

— Давид і Ґоліят? — запитав Дюре, коли побачив, як Вайнтрауб приніс каменюку завбільшки з кулак і прилаштував її у саморобну пращу, яку в обід вирізав з упаковки.

Обпечене на сонці лице Сола, там, де шкіра не була вкрита бородою, потемнішало.

— Щось таке. Давайте заберу Рахіль.

— Ні, мені подобається її нести. Та й коли доведеться боротися, то хай краще у вас двох будуть вільні руки.

Сол кивнув і наздогнав Консула. Священик із дитиною ішли на кілька кроків позаду.

Із відстані п’ятнадцяти метрів стало очевидно, що то впав чоловік, дуже високий чоловік, у грубій одежі, і що він лежить обличчям у пісок.

— Чекайте тут, — сказав Консул і побіг. Інші спостерігали, як він перевернув тіло, поклав аудіотравмат назад до кишені, а з-за пояса видобув пляшку з водою.

Сол неквапом підбіг. Голова йому трохи паморочилася від утоми, але це було навіть приємно. Дюре йшов повільніше.

Коли священик наблизився туди, де світив Консул, він побачив у сяйві Нефритової гробниці та ліхтарика дивним чином спотворені азійські риси обличчя, яке ледь прикривала відлога.

— Це тамплієр, — здогадався Дюре, здивований зустріти тут послідовника М’юїра.

— Це Істинний Голос Дерева, — пояснив Консул. — Найперший із наших зниклих пілігримів, Гет Мастін.

Розділ 21

Мартін Силен увесь день працював над епічною поемою, і лише присмерки змусили його припинити роботу. Свій кабінет він знайшов розграбованим, антикварного столу вже не було. Найгірші знущання пережив палац Сумного Короля Біллі: всі вікна були розбиті, між вицвілими килимами, які колись коштували незліченні багатства, тепер перекочувалися мініатюрні дюни, а серед куп каміння жили щурі й дрібні скельні вугрі. У житлових баштах зараз гніздилися голуби і мисливські здичавілі соколи. Врешті-решт поет повернувся до громадського центру під величезним геодезичним куполом в обідній кімнаті, всівся за невисоким столиком і почав писати.

Керамічну підлогу вкривали пил та уламки, червоні плями пустельного в’юнка відтіняли розбиті шибки, проте Силен не зважав на цей розгром і продовжував роботу над «Піснями».

У поемі йшлося про загибель Титанів, місце яких посіли їхні нащадки — давньогрецькі боги. Ішлося про Олімпійську битву, що відбулася після відмови Титанів поступитися: кипіння великих морів, коли Океан боровся із Нептуном, своїм узурпатором; зникнення сонць, коли Гіперіон зчепився з Аполлоном за владу над світлом; і трепет самого Всесвіту, коли Сатурн змагався з Юпітером за престол богів. На кону був не просто відхід одних божеств і їхня заміна іншими. Це знаменувало закінчення Золотого віку та початок темних, проклятих для всього живого часів.

«Пісні Гіперіона» не приховували інакомовного характеру цих богів: Титанам легко було знайти аналогії в короткій історії людства у космосі, Олімпійські узурпатори були Штінтами з ТехноКорду, а поле їхньої битви простягалося крізь знайомі континенти, океани і повітряні шляхи всіх світів у Мережі. Посеред усього цього — монстр Діс, який хоча й був сином Сатурна, та волів успадкувати королівство Юпітера; він переслідував своїх жертв, збираючи урожай як серед богів, так і поміж смертних.

У «Піснях» ішлося також про стосунки між створіннями та їхніми творцями, про любов батьків до дітей, художника до свого мистецтва, а творців — до власних творінь. Поема прославляла кохання та відданість, проте балансувала на межі нігілізму, постійно пронизуючи весь твір розпусністю жаги до влади, людських амбіцій та інтелектуальної зверхності.

Мартін Силен працював над «Піснями» понад два стандартні століття. Найкращу свою роботу він писав у цих околицях, у цьому покинутому місті, де пустельні вітри завивають на його фоні, наче зловісний грецький хор, і де постійно відчувається можливість раптової появи Ктиря. Рятуючи своє життя й тікаючи звідси, Силен покинув власну музу і прирік своє перо на мовчанку. Почавши працювати знову, слідуючи за второваною дорогою і проживаючи ідеальний цикл, який здатен осягнути лише натхненний письменник, Мартін Силен відчував, як повертається до життя... судини розширяються, він дихає на повні груди, насолоджується багатим світлом і чистим повітрям, не думаючи про них, радіючи кожному штриху древньої ручки по пергаменту. Величезна купа списаних сторінок покоїться на круглому столикові, уламки каменю слугують як прес-пап’є, а сюжет знову плавно тече, і безсмертя манить кожною строфою, кожним рядком.

Силен дійшов до найважчої і найзахопливішої частини поеми, до сцен, де конфлікт шаленів на фоні тисяч ландшафтів, уся цивілізація була розбита вщент, а представники Титанів просять про припинення бою та про перемовини з суворими Олімпійськими героями. На цьому безмежному полі в його уяві поставали Сатурн, Гіперіон, Котт, Япет, Океан, Бріарей, Мім, Порфіріон, Енцелад, Рет та інші й рівні їм сестри-титаніди Тетіс, Феба, Тея та Клімена[47], а також їхні протилежності з сумними обличчями: Юпітер, Аполлон та їхня рідня.

Силен не знав, чим закінчиться цей епос із епосів. Він жив лише, щоби завершити оповідь... і так уже десятки років. Канули в Лету його молодечі мрії про славу та багатство, коли він ще тільки вчився Слову. Потім він їх здобув — безмежну славу та безмежні багатства, і це заледве не вбило його самого і таки вбило його мистецтво. І хоча він знав, що «Пісні» — це найкраща літературна праця його часів, він мріяв лише про одне — закінчити їх, дізнатися самому їхнє завершення, надати кожній строфі, кожному рядкові, кожному слову найліпшої, найчіткішої, найпрекраснішої із можливих форм.

Тепер він писав люто, майже шаленіючи від бажання завершити те, що так давно вважав приреченим назавжди зостатися незакінченим. Слова і фрази витікали з його антикварної ручки на застарілий папір; строфи народжувалися без зусиль, пісні набули голосу і довершеності — не потрібно було перечитувати їх чи зупинятися у пошуках натхнення. Поема розгорталася з вражаючою швидкістю й дивовижними одкровеннями; від краси слова і сюжету завмирало серце.

Сатурн і його узурпатор Юпітер, розділені мармуровою брилою, вели перемовини під знаменами перемир’я. Їхня розмова була водночас епічною і простою; їхні аргументи й обґрунтування життя та війни утворювали найзмістовнішу дискусію з часів «Мелоського діалогу» Фукідіда[48]. Раптом щось нове, щось абсолютно незаплановане Мартіном Силеном, котрий годинами музував без музи, ввійшло в поему. Обидва владарі над богами боялися третього загарбника, якоїсь жахливої сили, що загрожувала сталості їхнього правління іззовні. Силен у щирому здивуванні спостерігав, як герої, яких він породжував стільки часу, всупереч його волі тиснули одне одному руки над мармуровою перепоною й об’єднувалися проти...

Проти чого?

Поет зупинився, покинув писати і враз усвідомив, що майже не бачить сторінки. Він уже якийсь час працював у присмерку, а тепер зійшла кромішня тьма.

Дозволивши світові знову ввірватися в себе, Силен тепер приходив до тями — саме так повертаються відчуття після оргазму. Тільки повернення письменника у світ — болючіше. Хмари слави, що волочаться за ним, розвіюються у марноті чуттєвої буденності.

Силен роззирнувся. Велика обідня зала була темною, лише крізь шибки і листя плюща трохи підсвічувалася мерехтливими зорями й далекими вибухами. Розташування столів навколо нього можна було вгадати тепер лише по тінях, а темні стіни, вкриті пустельним в’юнком, на відстані тридцяти метрів навсібіч здавалися ніби порізьбленими варикозом. Назовні здіймався вечірній вітер, тепер його голоси лунали гучніше: у тріщинах, дірах і визубнях сволоків, у куполі звучало його соло, контральто і сопрано.

Поет зітхнув. У нього не було із собою ліхтарика. Він не брав нічого, крім води і «Пісень». Шлунок його бурчав із голоду. «І де в дідька запропастилася Брон Ламія?» Та тільки-но він згадав про неї, як одразу ж зрадів, що жінка не повернулася по нього. Йому треба було побути наодинці і закінчити поему... на цьому етапі це займе не більше дня, ну, можливо, ще ніч. Ще кілька годин, і він завершить справу свого життя, буде готовий трохи відпочити й насолодитися маленькими щоденними радощами, різними життєвими дрібницями, які десятиліттями лише заважали його роботі.

Мартін Силен знову зітхнув і почав укладати сторінки рукопису в рюкзак. Він десь має знайти світло... розпалить багаття і за потреби використає для цього антикварні килими Сумного Короля Біллі. Якщо доведеться, він писатиме під вогнями космічної битви.

Силен, тримаючи в руці кілька останніх сторінок і перо, роззирнувся у пошуках виходу.

Щось бовваніло коло нього у темряві зали.

«Ламія», — подумав він. У ньому боролися відчуття полегшення і розчарування.

Проте це була не Брон Ламія. Силен зауважив спотворені форми: масивний торс, що здіймався над задовгими ногами, на панцирі та шипах відблискували зорі, під руками купчилися тіні, а там, де мали би сидіти очі, пекельним червоним вогнем горіли кристали.

Поет застогнав і знову сів.

— Не зараз! — заревів він. — Геть, вирластий чорте!

Висока тінь тихцем підійшла ближче по холодній кераміці. Небом бігли брижі криваво-червоної енергії, і Силен побачив тепер шипи, леза та колючу стрічку.

— Ні! — скрикнув Силен. — Я відмовляюся. Дай мені спокій.

Ктир підійшов ближче. Поетова рука конвульсивно смикнулася, підняла ручку і написала внизу на чистому полі останньої сторінки: ЧАС НАСТАВ, МАРТІНЕ.

Чоловік втупився у написане, долаючи бажання шалено розреготатися. Наскільки йому було відомо, Ктир ніколи не говорив... не спілкувався... ні з ким. Окрім як через спарований канал болю та смерті.

— Ні! — загорлав він знову. — У мене є робота. Забери когось іншого, хай тобі грець!

Ктир зробив іще один крок уперед. Небо пульсувало безшумними вибухами плазми, а жовті й червоні потоки збігали по ртутній грудині та руках створіння, наче розлита фарба. Рука Мартіна Силена знову смикнулася і написала поверх першого повідомлення: УЖЕ ЧАС, МАРТІНЕ.

Поет притиснув до себе рукопис і прибрав останні аркуші зі столу, аби більше нічого не могти написати. Його рот спотворила жахлива гримаса, оголивши зуби, і він тільки й зміг, що зашипіти на мару. ТИ БУВ ГОТОВИЙ ПОМІНЯТИСЯ МІСЦЯМИ ЗІ СВОЇМ ПОКРОВИТЕЛЕМ, написала його рука на стільниці.

— Не зараз! — волав Силен. — Біллі мертвий! Просто дай мені закінчити. Благаю! — Мартін Силен за своє довге-довге життя ніколи нікого не молив. А тепер благав: — Будь ласка! Ну будь ласка. Просто дай мені завершити.

Ктир ступив ближче. Він був настільки близько, що його потворний тулуб закрив поетові світло від зірок, і того тепер укрила темрява.

НІ, написала рука Мартіна Силена і випустила ручку, коли Ктир простягнув свої довжелезні лапи, а його надзвичайно гострі пальці проштрикнули наскрізь поетові кисті.

Мартін Силен кричав, коли його тягли з-під обіднього купола. Він кричав, побачивши під ногами бархани, і крізь власний вереск чув шум піску. А тоді побачив, як у долині виростає дерево.

Дерево було більшим за саму долину, вищим від гір, які перетнули прочани. Його верхні гілки, здавалося, сягали космосу.

Дерево було зі сталі й хрому, а його гілками були шипи та жала. На цих шипах звивалися й билися люди, тисячі, десятки тисяч. У червоному світлі вмирущого неба Силен крізь біль зміг зосередитись і впізнати декого у тих силуетах. То були тіла, а не душі чи абстрактне марево, і вони явно страждали від агонії просякнутого болем життя.

ЦЕ НЕОБХІДНО, написала Силенова рука на твердій і холодній грудині Ктиря. Кров скрапувала на ртуть і пісок.

— Ні! — кричав поет. Він бив кулаками по лезах-скальпелях і колючому дроту. Він смикався, боровся і крутився, хоча через це створіння тільки тісніше притискало його до себе, наштрикуючи на шипи, наче метелика на ентомологічну шпильку. Мартін Силен втрачав глузд, але не через безмежний біль, а через відчуття незворотної втрати. Він майже скінчив. Він майже скінчив!

У мертвому місті ще якусь хвилину відлунювали крики, стаючи все слабшими. Тоді запала тиша, яку порушували тільки голуби, що поверталися до своїх гнізд, приглушено шелестячи крилами і всідаючись на розбиті куполи і башти.

Здійнявся вітер. Він торохкотів розхитаними плексигласовими шибками і каменями бруківки, ганяв хрустке коричневе листя по висхлому фонтанові, пролазив крізь розбиті вікна у куполі та, здійнявши сторінки рукопису, закрутив їх у тихому хороводі. Окремі аркуші вирвались разом із черговим поривом на тихий двір, порожні доріжки та зруйнований акведук.

За якийсь час вітер ущух, і в Місті поетів нічого більше не ворухнулося.

Розділ 22

Дорога, що планувалася як чотиригодинна, перетворилася для Брон Ламії на десятогодинний кошмар. Спочатку довелося збочити і прийняти важке рішення, залишивши Силена позаду. Вона не хотіла, аби поет зоставався на самоті, але так само не могла його силувати і не бажала втрачати часу, повертаючись до Гробниць. У результаті обхід уздовж кряжу вартував їй години.

Шлях крізь останні дюни та скелясті пустирі був виснажливий і нудний. Коли вона досягла підніжжя гір, настало вже пізнє пообіддя і Твердиню вкрила тінь.

Спуск по шестистах шістдесяти одній кам’яній сходинці з твердині сорок годин тому був легким. А підйом перетворився на випробування навіть для її м’язів корінної лузійки. Чим далі вона підіймалася, тим прохолоднішим ставало повітря, а краєвиди — захопливішими, аж доки Брон не опинилася на висоті чотирьохсот метрів над підніжжям, де вже більше не пітніла і де знову стало видно долину Гробниць часу. Із цього кута проглядався лише вершечок Кришталевого моноліту, який уривчасто спалахував і загорявся світлом. Вона зупинилася, аби переконатися, що насправді то не передача повідомлення, а випадкові відблиски від однієї з кришталевих панелей, які звисали із розбитого Моноліту.

Перед останньою сотнею сходинок Ламія знову включила свій комлоґ. На каналах комунікації лунало звичне шипіння і тарабарщина, певно, їх спотворювали часові хвилі, які не забивали хіба що найближчого електромагнітного зв’язку. Можна було би передати повідомлення лазерним променем... це наче спрацювало на Консуловому древньому комлозі... та крім цієї єдиної машини, у них більше не лишилося лазерного зв’язку після зникнення Кассада. Ламія зіщулилась і полізла вгору останніми сходинками.

Твердиню Хроноса побудували андроїди Сумного Короля Біллі. Хоча насправді твердинею вона ніколи й не була — її будували як місце відпочинку, таверну для мандрівників і літній рай для митців. Після евакуації Міста поетів це місце стояло порожнем понад століття, і лише найсміливіші шукачі пригод заходили сюди.

Із поступовим послабленням загрози натрапити на Ктиря туристи і пілігрими почали використовувати будівлю, і врешті Церква Ктиря знову її відкрила в якості важливої стоянки у щорічній прощі. Окремі кімнати були видовбані глибоко в горі або збудовані на вершечку найбільш важкодоступних веж. Подейкують, що там проводились таємні ритуали та вигадливі жертвопринесення створінню, яке послідовники культу Ктиря називають Аватарою.

Через неминуче відкриття Гробниць, жахливі нестабільні хроноприпливи та евакуацію північних територій Твердиня Хроноса знову змовкла. Так і було до повернення Брон Ламії.

Пустеля й мертве місто ще були залиті сонцем, але над Твердинею вже смеркалося, коли Ламія дійшла до нижньої тераси, сіла трохи перепочити, а тоді вийняла із найменшої сумки ліхтарик і ввійшла у лабіринт. У коридорах було темно. Коли вони зупинялись тут два дні тому, Кассад усе оглянув і дійшов висновку, що тутешні джерела енергії вийшли з ладу: сонячні конвертери розтрощені, термоядерні батареї розбиті, і навіть запасні акумулятори понівечені та розкидані навколо. Брон згадувала про це купу разів, поки долала шістот шістдесят сходинок і раз по раз дивилася на обмерзлу канатку.

Від часу, коли прочани минулися, у найбільших залах для обідів та зустрічей нічого не змінилося... скрізь виднілися засохлі рештки харчів та сліди панічної втечі. Трупів ніде не було, проте бурі плями на кам’яних стінах і гобеленах свідчили про криваву оргію, що сталася тут кілька тижнів тому.

Ламія проігнорувала хаос, проігнорувала вістунів — великих чорних птахів із моторошно схожими на людські обличчями, що вилетіли із центральної обідньої зали; проігнорувала і власну втому від підйому на незліченну кількість поверхів до складу, в якому зупинялися пілігрими. Сходи чомусь усе вужчали, а бліде світло, що падало на них із кольорових скелець, вигравало хворобливими тонами. У розбиті вітражі та спорожнілі шибки всередину зазирали химери, що так і позавмирали перед входом. Холодний вітер дмухав із засніжених вершин хребта Вуздечка, і Ламія, яка перед цим обгоріла на сонці, тепер тремтіла.

Сумки й інші речі лежали там, де їх і залишили, у маленькому складському приміщенні високо над центральною залою. Брон зазирнула до кількох коробок і ящиків у кімнаті, аби пересвідчитись, що там є харчі тривалого зберігання, а тоді вийшла на маленький балкон, де Лінар Гойт грав на балалайці всього лише кілька годин — цілу вічність — тому.

Тіні вершин простягалися по піску на кілометри, майже до мертвого міста. Долина Гробниць часу та кам’яниста пустеля за нею все ще нудилися в надвечірньому сонці, а брили та невисокі скелі відкидали хаотичні тіні. Ламія не могла звідси роздивитися Гробниць, хоча Моноліт час від часу ще виблискував. Вона знову перевірила зв’язок на комлозі, вилаялася, почувши лише звуки статики та фоновий шум, і зайшла назад, аби відібрати та завантажити провізію.

Вона взяла чотири базові набори, загорнуті у плинопін та формований фібропласт. У Твердині була вода: сніг танув високо вгорі і стікав у резервуари, а настільки примітивна технологія просто не могла зламатися. Жінка наповнила всі свої пляшки і роззирнулася навколо в пошуках інших. Нестача води відчувалася найважче. Вона проклинала Силена за те, що він не пішов із нею. Стариган міг понести принаймні півдесятка баклажок.

Вона вже збиралася йти, коли почула якийсь шум. Щось відбувалося у Великій залі, між нею і сходами. Ламія натягнула на себе останні торби, дістала з-за пояса батьків автоматичний пістолет і почала повільно спускатися.

У залі було порожньо, вістуни не поверталися. Над рештками їжі та столовим начинням надималися, наче зогнилі вимпели, обшарпані вітром важкі гобелени. Біля іншої стіни під подувом вітру вільно оберталася величезна скульптура Ктиревої голови із хрому та сталі.

Брон просувалася попід стінкою, роззираючись через кожні кілька секунд, аби надовго не йти спиною до темних закутків. І раптом скам’яніла від крику.

Це не був людський вереск. Він піднявся до ультразвуку і вище, Ламії аж зуби задзвеніли, і вона вже було схопилася побілілими пальцями за зброю, аж раптом вереск увірвався, так наче з програвача зняли лазерну голку.

Жінка побачила, звідки лунав той галас. За банкетним столом, за скульптурою, під шістьма вітражними вікнами, що ніби кровили приглушеними фарбами від останніх променів сонця, були невеликі двері. Той голос відбивався спочатку вгорі, а потім назовні, так ніби втікав із підземелля чи погребу.

Брон Ламія була допитливою. Усе життя вона боролася із надмірною цікавістю, що врешті призвела до вибору застарілої та інколи навіть дивної професії приватного детектива. Неодноразово через цю свою особливість Ламія потрапляла у незручні або проблемні ситуації чи й одночасно в обидві. Аналогічно й траплялося таке, що цей підвищений інтерес віддячував їй знаннями, якими мало хто міг похизуватися.

Проте не цього разу.

Вона прийшла по таку потрібну воду та їжу. Більше ніхто б сюди не подався... троє літніх чоловіків не змогли б її обігнати, навіть незважаючи на те, що їй довелося дати гак повз мертве місто... І вона повинна принести їм воду та їжу, а все решта її не цікавило.

«Кассад?» — міркувала вона, але відкинула цю думку. Такий звук не міг вирватися з горла полковника Збройних сил.

Тримаючи пістолет напоготові, Брон Ламія позадкувала від дверей, відтак намацала головні сходи і почала обережно спускатися, рухаючись крізь кімнати так тихо, як тільки міг дозволити вантаж із семи кілограмів продуктів та понад десятка пляшок. У тьмяному склі найнижчого поверху вона побачила своє відображення: зігнута під торбами постать, що водить дулом пістолета, в той час як важка ноша звисає на широких лямках і теліпається у неї за спиною, торохкочучи пляшками і флягами.

Побачене не зацікавило Ламії. Вона зітхнула з полегшенням, коли вийшла на нижню терасу, на прохолодне розріджене повітря, і зібралася спускатися. Ліхтарик ще не знадобився: вечірнє небо, яке раптом затягли низькі хмари, відкидало навколо рожеве і бурштинове світло, густим сяйвом заливаючи навіть Твердиню і підніжжя гори.

Вона переступала через дві сходинки, і її сильні м’язисті ноги заболіли вже на середині шляху. Зброю назад вона не запхнула, а тримала напоготові — на випадок, якби щось спустилося згори або ж з’явилося у близькій розщелині. Спустившись донизу, вона відійшла від сходинок і поглянула вгору на півкілометрові башти й тераси.

На неї летіло каміння. І не тільки каміння, зрозуміла вона; хтось зіпхнув химер із їхніх древніх сідал, і вони котилися вниз разом із брилами. У присмерку вона розрізняла їхні демонічні морди. Ламія побігла, і всі її пакунки і пляшки зателіпалися. Зрозумівши, що часу встигнути до безпечного місця в неї немає, жінка шмигнула між двома обіпертими одна на одну скелями.

Торби не давали їй повністю заховатися, і вона намагалася їх скинути, послабивши лямки. Жахливо загуркотіло, коли перші камені впали за нею, а тоді зрикошетили і перелетіли через неї. Брон пхалася і проштовхувалася із силою, що рвала шкіру й трощила фібропласт, і врешті вона вмостилася під брилами, затягнувши за собою пляшки та сумки, рішуче налаштована більше не повертатися до Твердині.

Каміння розміром з голову чи кулак котилося обабіч. Відбита довбешка гобліна проскакала повз жінку і розбила на друзки невеликий камінчик заледве в трьох метрах від неї. На якусь мить повітря сповнилося уламками, великі камені роздроблювалися об брилу в неї над головою, а тоді лавина минула, поступившись місцем дрібнішому щебеню.

Ламія саме схилилася, аби запхати рюкзак далі у сховок, коли камінчик завбільшки з її комлоґ відскочив од зовнішньої сторони скелі, майже горизонтально влетів у її укриття, двічі відбився від стін усередині і вдарив її в скроню.

Брон опритомніла зі старечим стогоном. Голова розколювалася. Стояла глупа ніч, крізь щілини у її прихистку проглядалися спалахи далекого бою. Пальцями вона торкнулася скроні й відчула засохлу кров на щоці та шиї.

Вона виповзла із розщілини, важко протискаючись через купу нових уламків, і присіла на мить, схиливши голову й долаючи напад нудоти.

Її торби були цілими, лише розбилася одна пляшка з водою. Пістолет вона знайшла там, де його впустила, — він не був закиданий жорствою. Кам’яний виступ, на якому вона стояла, весь посікло і порубало під час нетривалого зсуву.

Ламія глянула на комлоґ. Минуло менше години. Ніщо не спустилося і не потягло її за собою чи не перерізало їй горла, поки вона лежала без тями. Вона останній раз визирнула на вали та балкони, яких тепер там, угорі, не було видно, витягла свій вантаж і закрокувала зрадницькою рінистою стежкою у подвійному темпі.

Коли Брон дійшла до краю мертвого міста, Мартіна Силена вона не знайшла. Хоч насправді й не очікувала його там побачити, вона попри те сподівалась, що поет утомився і пішов назад, до долини, яка була всього за кілька кілометрів звідти.

Спокуса зняти з себе торби, покласти пляшки на землю і трохи перепочити була надто великою. Та Брон її здолала. Із маленьким автоматичним пістолетом у руці вона пішла вулицями міста. Вибухів світла було достатньо, аби освітлювати їй дорогу.

Поет не відповідав на її крики, що луною відбивалися від стін, хоча сотні маленьких пташок, яких Ламія не знала, зірвалися з місця і залопотіли в темряві білими крильцями. Вона ходила нижніми поверхами старого королівського палацу, гукала на сходах та навіть одного разу вистрелила в повітря, однак і духу Силена чутно не було. Брон пройшла внутрішнім двориком за стінами, густо вкритими в’юнком, гукаючи його на ім’я і шукаючи якогось доказу поетової присутності. Вона бачила фонтан, що нагадав їй розповіді Мартіна Силена про ту ніч, коли зник Сумний Король Біллі — його тоді забрав Ктир. Та там були й інші фонтани, тож жінка не могла бути впевнена, що це саме той.

Ламія пройшлася центральною обідньою залою під розбитим куполом, але там були лише тіні. Вона почула якийсь звук і роззирнулася із пістолетом напоготові, та виявилося, що то вітер ганяє якийсь листок чи древню паперову сторінку.

Брон зітхнула і пішла з міста, рухаючись легко, незважаючи на втому від кількаденного недосипу. Відповідей на запити комлоґа не було, хоча вона й відчувала, як разом із часовими хвилями на неї накочується дежавю. Це її не дивувало. Вечірні вітри знищили будь-які сліди, які міг лишити Мартін, повертаючись до табору.

Гробниці знову мріли — Ламія це помітила, ще не дійшовши до широкої сідловини, яка вела у долину. Вони горіли не дуже яскраво, це годі було й порівнювати із беззвучним буйством спалахів у небі, та кожна із наземних гробниць, здавалося, відкидала бліде світло, наче позбуваючись енергії, накопиченої протягом тривалого дня.

Брон зупинилася біля входу в долину і загукала, попереджаючи Сола й інших про своє повернення. Вона б не відмовилася, якби їй запропонували донести речі на останніх ста метрах. Спина у жінки нила, а сорочка просякла кров’ю там, де лямки врізалися у тіло.

Ніхто не озвався.

Повільно підіймаючись сходами до Сфінкса, вона відчула втому. Кинула речі на широкому кам’яному ґанку і полізла по ліхтарик. Всередині було темно. Спальні мішки та сумки були розкидані по кімнаті, де вони ночували. Ламія крикнула, почекала, доки стихне луна, і знову освітила кімнату. Все як раніше. Хоча ні, щось змінилося. Вона заплющила очі і пригадала приміщення таким, яким воно було зранку.

Зник куб Мебіуса. Дивний ящик у захисному енергетичному полі, що лишився від Гета Мастіна на буєрі, більше не стояв на своєму місці у кутку. Брон знизала плечима і вийшла назовні.

На неї чекав Ктир. Стояв просто за дверима. Він був вищим, ніж вона уявляла, — він просто нависав над жінкою.

Ламія вийшла, а тоді одразу позадкувала, придушуючи бажання заверещати. Вона звела пістолет, але той виглядав нікчемною абищицею у її руці. Брон навіть не помітила, як випустила ліхтарик на кам’яну підлогу.

Та штука схилила голову і подивилася на неї. Десь із-поза його багатофасеткових очей пульсувало червоне світло. На кутастому тілі й лезах вигравали промені.

— Ах ти сучий сину, — промовила Ламія рівним голосом. — Де вони? Що ти зробив із Солом і дитиною? Де всі?

Створіння нахилило голову в інший бік. Те обличчя було занадто чужинським, аби прочитати на ньому хоч якийсь вираз. У його рухах відчувалася лише загроза. Сталеві пальці ляскали, розгинаючись, наче викидні скальпелі.

Ламія чотири рази вистрілила в обличчя Ктиря, важкі шістнадцятиміліметрові кулі гучно стукали і зі свистом відскакували в ніч.

— Я сюди не вмирати прийшла, бляшана ти падлюко, — гаркнула Брон і випалила ще з десяток разів, не схибивши ні разу.

Летіли іскри. Ктир здійняв голову, наче дослухаючись до якогось далекого звуку.

А тоді зник.

Ламія зойкнула, схилилася і покрутилася навколо. Нічого. Долина сяяла під нерухомим зоряним небом. Удалині здіймалися тіні кольору чорнила. Навіть вітер затих.

Брон Ламія поточилася і сіла на найбільший рюкзак, намагаючись стишити прискорене серцебиття. Вона здивовано усвідомила, що не злякалася... не зовсім... хоча заперечити викиду адреналіну в кров не могла.

Жінка все ще тримала пістолет у руці. У магазині лишалося з півдесятка куль і в достатній кількості рушійного заряду. Вона взяла пляшку і довго пила.

Ктир з’явився збоку миттєво і беззвучно.

Ламія випустила пляшку і, перекочуючись на бік, спробувала повернути пістолет.

Із таким же успіхом вона б могла рухатись у сповільненому темпі. Ктир витягнув праву руку, пальці, схожі на швацькі голки, зблиснули, один із гостряків сковзнув їй за вухо, намацав череп і легко та безболісно сковзнув у голову, лишаючи по собі лише крижане відчуття.

Розділ 23

Полковник Кассад ступив у портал, очікуючи побачити там щось незвичне; натомість він зустрівся з хореографічною постановкою воєнного безуму. Монета його випередила. А Ктир ні на мить не відпускав, угородивши пальці-леза в плече чоловіка. Остаточно вийшовши з-під енергетичної запони, від якої поколювало в усьому тілі, він побачив перед собою Монету, зате Ктир кудись зник.

Кассад одразу впізнав місце. Вони стояли на маківці невисокої гори, у схилі якої майже два сторіччя тому Сумний Король Біллі наказав викарбувати свій лик. Пласка вершина була безлюдна й порожня, якщо не брати до уваги досі курного згарища, яке лишилося від контрорбітальної батареї. З глянцевого блиску граніту та металевих баюр, що досі кипіли, Кассад виснував, що зенітників ланцетували з космосу.

Монета підійшла до краю бескиду, що був за п’ятдесят метрів над масивним чолом Сумного Короля Біллі, за нею покрокував і Кассад. Вид на долину ріки, на місто і космодром на узвишші в десяти кілометрах західніше був промовистим.

Столиця Гіперіона палала. Старе місто, Джектаун, перетворилося на вогненну бурю в мініатюрі, і ще сотня дрібніших пожеж о цяткували передмістя й розкинулися вздовж магістралі на аеропорт, неначе старанно підтримувані сигнальні багаття. Горіла навіть річка Гулай, плесом якої нижче антикварних верфей та пакгаузів розлилися нафтові плями. Кассад роздивився шпиль стародавньої церкви, що підносився серед омахів кострищ. Намагався ще відшукати поглядом «Цицерона», але генделик сховався в диму та вогні вище за течією.

У горах і долині панував жвавий рух, ніби якісь велетенські чоботи розворушили мурашник. Кассад бачив живий потік людей, що повністю заторив усі шосе, та ці десятки тисяч біженців рухалися повільніше від справжньої ріки. Зона суцільного вогню з артилерійської та енергетичної зброї простяглася до обрію і підсвічувала тепер низькі хмари зісподу. Щокілька хвилин літальний апарат (військовий екраноліт або спускова капсула) виринали з диму навколо космопорту або з лісистих гір на півночі та півдні, і повітря враз прошивали удари когерентного світла згори і знизу, й апарат падав, тягнучи за собою шлейф чорної кіптяви й оранжевий вогонь.

Судна на повітряних подушках шугали над рікою, ніби водомірки, оббігаючи палахкотливе румовище, на яке перетворилися човни, баржі та інші судна на повітряних подушках. Кассад помітив, що єдиний магістральний міст було зруйновано, горіли навіть його бетонні та кам’яні стояни. Дим розтинали бойові лазери і промені пекельних батогів; протипіхотні снаряди мерехтіли швидше, ніж могло вловити око, скидаючись на білі порошинки, що лишали по собі брижі перегрітого повітря. Поки вони з Монетою все це роздивлялися, вибух струснув космопорт, і над ним виросла грибоподібна хмара, пойнята омахами полум’я.

— «Не ядерний», — подумав він.

— «Ні».

Обтислий костюм, що вкривав навіть очі, діяв краще, ніж щиток армійського шолома. Кассад збільшив картинку пагорба в п’ятьох кілометрах на північний захід за рікою. Десант ЗСГ упристриб біг на його маківку, дехто із солдатів уже попадав і за допомогою піропатронів готував собі в землі персональні окопи. З активним камуфляжем їхні полімерні панцирі лишали мінімальні теплові сигнатури, і все одно Кассад без проблем розрізняв людей. При бажанні він міг би роздивитися навіть їхні обличчя.

У вухах перешіптувалися тактичні командні та вузькоспрямовані канали. І ними вже лунала надмір збуджена балаканина, пересипана брутальною лайкою, що супроводжувала битви між людьми незліченну кількість поколінь. Тисячі військ було розпорошено навколо космодрому та районів свого зосередження, і тепер вони окопувалися по круглому периметру, що пролягав у двадцяти кілометрах від міста. Радіусами цієї окружності мали стати завчасно розплановані сектори обстрілу та вектори тотального знищення.

— «Вони очікують на вторгнення», — подумки передав Кассад, відчувши своє комунікативне зусилля як щось таке, що сильніше від субвокальних сигналів і слабкіше в порівнянні з телепатією.

Монета підняла ртутну руку і вказала на небо.

Хмари заволокли його на чималій висоті, щонайменше на двох тисячах метрів, і Кассада пройняв справжній шок, коли їхню полуду розірвав спершу один тупоносий корабель, а потім іще кільканадцять. Через пару секунд уже спускалися сотні таких об’єктів. Більшість маскувалася в камуфляжному полімері та захисних полях із фоновим кодуванням. Та Кассад знову ж таки їх бачив без жодних проблем. Під камуфляжем свинцеві лівреї суден мали слабкі каліграфічні позначки, що, як він знав, належать Вигнанцям. Більші, вочевидь, були спусковими апаратами з добре видними вихлипами голубої плазми, решта ж сідала повільно під мерехтливими куполами підвісних полів, од яких бігли хвильки повітря. Кассад не міг не помітити їхніх грубих форм, деякі контейнери, безсумнівно, містили набої та артилерію Вигнанців, інші ж просто відволікали на себе увагу наземних захисних рубежів.

Миттєвістю пізніше паволоку хмар знову розірвало кілька тисяч цяток у вільному падінні — ніби град пішов. Піхота Вигнанців пролітала між контейнерами та спусковими апаратами, аж до останнього чекаючи на нагоду розкрити свої підвісні поля або парашути.

Хто б тут не командував Збройними силами, він (або вона) мав належну витримку й дисципліну — і що стосувалося себе, і що стосувалося підлеглих. Наземні батареї й тисячі роззосереджених навколо міста десантників знехтували легкими мішенями спускових апаратів і контейнерів та дочекалися, поки не почали гальмувати парашутисти, і тільки на висоті найбільших дерев... Повітря сповнилося тисячами мерехтливих огнів і слідів диму, коли заблищали лазери та вибухнули снаряди.

На перший погляд, завдана шкода була нищівною. Її було досить, щоби завиграшки спинити будь-яку атаку. Проте хуткий огляд підказав Кассадові, що як мінімум сорок відсотків Вигнанців змогли приземлитися, а цього з головою вистачало для початку першої хвилі будь-якої планетарної атаки.

П’ятеро парашутистів зробили віраж у напрямку гори, де вони стояли разом із Монетою. Від променів із підніжжя двоє зайнялися вогнем, один зірвався у панічний штопор, намагаючись уникнути наступних ланцетів, а інші двоє, підхопивши східний бриз, колами спускалися над лісом.

У Кассада працювали всі органи чуття. Він нюшив іонізоване повітря і вловлював запахи кордиту та твердого палива, а від диму і тупого кислотного присмаку плазми його ніздрі палали. Лагідний вітерець ніс до полковника голосіння сирен десь у місті та тріскотню ручної стрілецької зброї й охоплених вогнем дерев. На радіоканалах і на виділених лініях стояв галас. Полум’я охопило долину, і лазерні ланцети, ніби промені прожекторів, прошивали у своєму танці хмари. За півкілометра внизу, де узлісся поступалося місцем гірським лукам, загони десанту ЗСГ зчепилися з Вигнанцями врукопаш. І він добре чув їхні крики.

За всім цим Федман Кассад спостерігав із захватом, якого не знав із часу стимсимів про атаку французької кінноти під Азенкуром.

— «То це не симуляція?»

— «Ні», — відказала Монета.

— «Це відбувається прямо зараз?»

Срібний привид біля нього задер голову:

— «А що означає „зараз“?»

— «Суміжно із нашою... зустріччю... у долині Гробниць».

— «Ні».

— «Отже, це майбутнє?»

— «Так».

— «Але ж близьке?»

— «Так. Через п’ять днів від того моменту, коли ти з друзями прибув у долину».

Подивований Кассад захитав головою. Якщо Монеті можна вірити, то він помандрував уперед у часі.

Варто було їй розвернутися до нього, як на її обличчі затанцювали численні відблиски полум’я.

— «Хочеш взяти участь у цьому бою?»

— «Битися з Вигнанцями? — він склав руки й аж прикипів поглядом до картини перед очима. Попередньо полковнику вже були відомі можливості його дивного костюма. Цілком можливо, що він одноруч зможе змінити хід подій на цьому театрі... найпевніше, знищити кілька тисяч вигнанських військ, що вже висадилися на планету. — Ні, — подумки відправив він їй сигнал. — Не цього разу».

— «Князь болю вважає тебе воїном».

Кассад знову повернувся до неї. Його трохи непокоїло питання, навіщо вона обдаровує Ктиря таким неоковирним титулом.

— «Князь болю йде нахрін, хіба що він хоче битися зі мною».

Монета завмерла майже на цілу хвилину, подібна до живосрібної статуї на відкритій всім вітрам вершині.

— «Ти справді хочеш із ним битися?»

— «Я і на Гіперіон прилетів тільки для того, щоби його вбити. А ще тебе. Тому битимусь будь-якої хвилини, щойно хтось із вас або й ви обоє дасте на це згоду».

— «Ти мене досі вважаєш своїм ворогом?»

Кассад пригадав напад на себе в Гробницях часу. Тепер він розумів, що то радше був не ґвалт, а реалізація його власного бажання, непромовленого прагнення знову кохатися з цією неймовірною жінкою.

— «Я не знаю, хто ти чи що ти».

— «Спочатку я була жертвою, як і багато хто інший, — відповіла Монета, звертаючи погляд назад на долину. — Потім, у нашому далекому майбутньому, я зрозуміла причини, через які було викуто Князя болю... через які його змушені були викувати... опісля я стала його супутницею та хранителькою».

— «Хранителькою?»

— «Я стежила за хроноприпливами, лагодила всяку машинерію та наглядала за тим, щоби Князь болю не прокинувся раніше часу».

— «Отже, ти можеш його контролювати?» — серце Кассада затріпотіло тільки від самої думки про це.

— «Ні».

— «То хто чи що його контролює?»

— «Тільки той, хто здолає його в особистому двобої».

— «І хто ж його здолав?»

— «Ніхто, — відправила вона йому у відповідь. — Ні у твоєму минулому, ні в майбутньому».

— «І чимало пробувало?»

— «Мільйони».

— «І всі вони загинули?»

— «Навіть гірше».

Кассад перевів подих.

— «Ти не в курсі, мені дозволять стати з ним на герць?»

— «Дозволять».

Кассад видихнув. Ніхто ще не здолав Ктиря. Його майбутнє було її минулим... вона там жила... вона бачила жахливе тернове дерево, як і він сам, бачила знайомі їй обличчя, як він упізнав Мартіна Силена, котрий борсався, прохромлений шипом, задовго до їхнього знайомства. Кассад розвернувся спиною до битви в долині під ним.

— «Ми можемо відправитися до нього зараз? Я кидаю йому особистий виклик».

Монета мовчки зазирнула йому в обличчя. І полковник міг розгледіти власне ртутне відображення в її подобі. Нічого не відповівши, вона змахнула рукою в повітрі, і перед ними постав портал.

Кассад покрокував уперед і першим зник у ньому.

Розділ 24

Ґледстон квантувалася одразу в Будинок уряду та гайнула до Тактичного командного центру з Лі Гантом і дюжиною інших присутніх тут помічників. У кімнаті ніде було голки встромити: Морпурґо, Сінґх, Ван Зейдт і ще з десятеро осіб представляли Збройні сили — хоча Директриса не змогла не помітити, що молодого героя флоту, капітана II рангу Лі з ними якраз і не було. Також її випередила більшість міністрів кабінету, включно з Алланом Імото від Міноборони, Ґаріоном Персовим із Міністерства дипломатії та Барброю Ден-Ґіддіс із Мінекономіки. Сенатори прибували один за одним, і в деяких обличчя натякали на те, що їх тільки-но розбудили. «Силову дуту» за овальним столом конференц-зали складали сенатор Колчев із Луза, Рішо з Ренесанс-Вектора, Роанквіст із Нордгольма, Какінума з Фудзі, Сабенсторафем із Сьомої Дракона і Петерс із Денебі-Драй. У верхньому світлі ламп блищала лисина Голови Президії Сенату Про Тема Дензел-Гайят-Аміна, котрий сидів зі спантеличеним виразом на обличчі, а його молодший колега, спікер Речі Спільної Ґіббонс, примостився скраєчку крісла, вклавши руки на коліна, — ескіз із натурником, що ледве стримує буйну енергію. Проекція радника Альбедо була розташована одразу навпроти порожнього місця Ґледстон. Коли вона майнула проходом, усі підвелися і потім всілися знову, скорившись змахові її руки.

— Пояснюйте, — оголосила вона.

Підвівся генерал Морпурґо, кивнув підлеглому, після чого світло потьмяніло і з’явилися туманні голограми.

— Наочності можна пропустити! — гаркнула Ґледстон. — Розказуйте!

Голограми згасли, знову загорілися яскраві вогні. Морпурґо стояв наче прибитий. Глянув на свою світлову указівку, насупився і поклав її у кишеню.

— Пані Директрисо, сенатори, міністри, панове Голово та Спікере. Вельмишановні... — Морпурґо прокашлявся. — Вигнанцям вдалася несподівана нищівна атака. Їхні бойові Рої наближаються до добрих півдесятка планет Мережі.

Пожвавлення в кімнаті хвилею накрило подальші його слова.

— Планет Мережі! — горлало різноголосся.

Кричали політики, міністри, керівники галузевих підрозділів.

— Тиша! — скомандувала Ґледстон, і вмить запанував спокій. — Генерале, ви переконували нас, що жодні ворожі сили не перебувають ближче, ніж п’ять років польоту від Мережі. Як і чому все змінилося?

Генерал перехопив погляд Директриси.

— Пані Виконавча директрисо, наскільки можна зараз висновувати, всі сигнатури рушіїв Гокінґа насправді виявилися хибними цілями. Рої повимикали свої двигуни десятки років тому і лягли на нові курси, йдучи субсвітловими швидкостями...

Його знову заглушило збуджене торохтіння.

— Далі, генерале, — повторила Ґледстон, миттєво притлумивши гамір.

— Деякі Рої... мусили йти... на субсвітлових швидкостях по п’ятдесят стандартних років і більше... Їх неможливо було виявити. Нічиєї помилки тут немає...

— Яким планетам загрожує небезпека, генерале? — поцікавилася Ґледстон. Вона говорила дуже тихо, дуже спокійно.

Морпурґо подивився поперед себе в повітря, наче шукав там наочності, і знову втупився поглядом у стіл. Він стис кулаки.

— Базуючись на зафіксованих мітках термоядерних вихлипів, скоригованих у подальшому нововідкритим пеленгом рушіїв Гокінґа, наша розвідка вважає, що перша хвиля сягне Небесної Брами, Божегаю, Моря Безкрайого, Есквіта, Іксіона, Панни Ціндао-Сішуан, Актеона, Світу Барнарда і Темпі в діапазоні між наступними п’ятнадцятьма і сімдесятьма двома годинами.

Цього разу веремії ніхто не намагався загасити. Ґледстон дозволила всім упродовж кількох хвилин накричатися і виговоритися, а потім здійняла руку та взяла ситуацію під контроль.

Сенатор Колчев скочив на ноги.

— Як у біса ви дозволили цьому статися, генерале? Ваші доводи були залізобетонними!

Морпурґо тримав оборону, і в його голосі не чулося гніву у відповідь на звинувачення.

— Так, сенаторе. А ще вони ґрунтувалися на хибних даних. Ми помилялися. Протягом години заява про мою відставку лежатиме на столі у Виконавчої директриси... решта начальників об’єднаних штабів наслідують мій приклад.

— До дідька ваша відставка! — ревів Колчев. — Нас усіх незабаром повішають на опорах телепортів. Я вас про інше питаю: що в біса ви зараз робите з цим вторгненням?

— Ґабріеле, — тихо промовила Ґледстон, — будь ласка, сядь на місце. Я сама це збиралася спитати. Генерале? Адмірале? Я гадаю, ви вже розпорядилися про оборону цих світів?

Підвівся адмірал Сінґх і став поруч із Морпурґо.

— Пан-Виконавча директрисо, ми зробили все, що було нам під силу. На жаль, з усіх перелічених планет першої хвилі тільки Есквіт має армійський контингент, що розташований на місці своєї дислокації. Решту флот міг би захистити (телепортів вистачає повсюди), але його не можна розпорошувати настільки, щоб охопити всі планети. Крім того, прикро говорити, але... — Сінґх витримав паузу і підвищив голос, аби перекричати все сильніший гармидер у кімнаті. — Крім того, прикро говорити, але ми вже почали перекидати стратегічні резерви задля підсилення кампанії в системі Гіперіона. Приблизно шістдесят відсотків із двохсот одиниць флоту, які ми виділили для передислокації, або вже квантувалися в систему Гіперіона, або телепортовані на плацдарми, віддалені від їхніх оборонних позицій на периферії Мережі.

Міна Ґледстон потерла щоку. Вона раптом збагнула, що досі сидить у плащі з опущеним коміром конфіденційності. Вона розстебнула пряжку і скинула його на спинку крісла.

— Хочете сказати, адмірале, що ці планети не захищено і що ми не здатні вчасно повернути війська назад?! Я правильно зрозуміла?

Сінґх виструнчився, ніби проковтнув жердину і стояв перед розстрільною командою.

— Правильно, Директрисо.

— Що можна зробити? — перекрикуючи інших, спитала вона.

Наперед виступив Морпурґо.

— Ми використовуємо матрицю цивільних телепортів для того, щоби доправити якомога більше підрозділів Сухопутних і Десантних військ на загрожені світи, а також легку артилерію та повітряно-космічні захисні озброєння.

Тут прокашлявся міністр оборони Імото:

— Але ж без участі флоту це нічого не вирішує.

Ґледстон перевела погляд на Морпурґо.

— Це правда, — погодився генерал. — Максимум ці з’єднання будуть спроможні вести ар’єргардні бої, поки ми спробуємо евакуювати населення...

Підскочила сенатор Рішо:

— Спробуєте евакуювати населення! Генерале, вчора ви заявили, що вивозити два чи три мільйони цивільних із Гіперіона непрактично. А сьогодні ви говорите про можливість евакуювати, — вона призупинилася для консультацій із комлоґом, — сім мільярдів населення, перш ніж нам перешкодить вторгнення Вигнанців?

— Ні, — проказав Морпурґо, — ми жертвуємо військами для порятунку невеликої кількості... вибраних офіційних осіб, Перших Родин, провідних діячів громади та промисловців, потрібних для подальшого ведення війни.

— Генерале, — озвалася Ґледстон, — учора ця група санкціонувала негайну передислокацію військ ЗСГ на флот підкріплення, що мав квантуватися в систему Гіперіона. Тепер у нас проблеми з новими переміщеннями через цю ухвалу?

— Так, пан-Виконавча директрисо, — підвівся генерал Ван Зейдт, що представляв десантні війська. — Солдатів було телепортовано на транспорт, що їх чекав протягом години після ухвали відповідного рішення цього органу. Станом на п’яту тридцять за стандартним часом, — він звірився з антикварним хронометром, — майже дві третини зі ста тисяч виділених військ дісталися системи Гіперіона. Приблизно двадцять хвилин тому. Для повернення транспортів на плацдарми в системі Гіперіона та їхнього подальшого доправлення назад у Мережу потрібно від восьми до п’ятнадцяти годин.

— Скільки у нас всього військ у Мережі? — поцікавилася Ґледстон, торкнувшись пальцем нижньої губи.

Морпурґо перевів подих.

— Приблизно тридцять тисяч, пан-Виконавча директрисо.

— То ми вигребли з Мережі не тільки бойовий флот, а ще й більшість солдатів?! — ляснув долонею по стільниці сенатор Колчев.

Це не звучало як питання, тож Морпурґо не став відповідати.

Сенатор Фельдштайн зі Світу Барнарда підвелася з-за столу.

— Пан-Виконавча директрисо, моя планета... всі перелічені планети... потрібно попередити. Якщо ви не готові про це оголосити, це муситиму зробити я.

Ґледстон кивнула.

— Я заявлю про вторгнення одразу по завершенню засідання, Дороті. Ми допоможемо вам зв’язатися з виборцями через усі ЗМІ.

— До дідька ЗМІ, — відповіла невисока чорнява жіночка. — Я стрибну додому, щойно ми тут закінчимо. Яка б доля не чекала на Світ Барнарда, я її з ним розділю. Пані, панове, нас усіх мають повішати на опорах телепортів, якщо це правда, — Фельдштайн зайняла своє місце поміж гомону та перешіптувань.

Випростався спікер Ґіббонс і зачекав на тишу. Його голос бринів, наче туго напнута струна:

— Генерале, ви згадували про першу хвилю... це ви так перестраховуєтеся на своєму військовому жаргоні чи розвідка говорить про інші хвилі пізніше? Якщо це так, то про які планети Мережі й Протекторату йдеться?

Морпурґо стискав і розтискав кулаки. Він знову прикипів поглядом до порожнечі перед собою, а тоді розвернувся до Ґледстон.

— Пан-Директрисо, можна скористатися однією схемою?

Очільниця уряду кивнула.

Це була та сама військова голограма, яку вони вже бачили під час наради в училищі «Олімп»: золота Гегемонія, зелені зірочки Протекторату, вектори вигнанських Роїв, схожі на червоні стрілочки зі зміщеними голубими хвостами, оранжеві маршрути, якими передислоковувався флот Гегемонії. Цілком очевидно, що червоні вектори в порівнянні зі старими курсами просунулися далеченько, вп’явшись у простір Мережі, наче закривавлені вістря списів. Оранжевий жар тепер головно осів у системі Гіперіона, а ще позначив розтягнуті телепорт-комунікації — ніби нанизані на нитки намистини.

Деякі сенатори, що колись служили у війську, аж ахнули від побаченого.

— Усі дванадцять відомих нам Роїв, — тихо коментував Морпурґо, — здається, націлені на вторгнення у Мережу. Деякі розділилися на множинні штурмові групи. Друга хвиля очікується в районі завдання ударів у діапазоні від ста до двохсот п’ятдесяти годин від початку першої хвилі. Її рух тут відображено стрілочками.

У кімнаті запала мертва тиша. Ґледстон подумала, що всі без винятку затамували подих.

— До цілей другої хвилі входять Хеврон (сто годин), Ренесанс-Вектор (сто десять годин), Малий Ренесанс (сто дванадцять годин), Нордгольм (сто двадцять сім годин), Мауї-Заповітна (сто тридцять годин), Талія (сто сорок три години), Денебі-Драй і -Фір (сто п’ятдесят годин), Сьома Дракона (сто шістдесят дев’ять годин), Фригольм (сто сімдесят годин), Нова Земля (сто дев’яносто три години), Фудзі (двісті чотири години), Нова Мекка (двісті п’ять годин), Пацем, Армаґаст і Свобода (двісті двадцять одна година), Луз (двісті тридцять годин) і Центр Тау Кита (двісті п’ятдесят годин).

Голограма згасла. У приміщенні й надалі панувала тиша. Генерал Морпурґо продовжив:

— Ми припускаємо, що Рої першої хвилі мають також і другорядні цілі, які стануть очевидними після власне вторгнення, але час переходу в кордонах Мережі дорівнюватиме стандартному часу-в-борг з використанням рушіїв Гокінґа — від дев’яти тижнів до трьох років, — він зробив крок назад і став наче по команді «вільно».

— Господь Усемогутній, — прошепотів хтось у кількох кріслах за спиною Ґледстон.

Виконавча директриса потерла нижню губу. Аби вберегти людство від того, що їй здавалося довічним рабством (або ще гірше — вимиранням), вона була готова відчинити вовкам парадний вхід до будинку, поки решта сім’ї безпечно ховатиметься на другому поверсі за замкнутими дверима. От тільки коли настав саме той день, вовки полізли геть в усі двері та вікна. Жінка заледве не всміхалася, бо вбачала таку собі справедливість у тому, що, засліплена власного дурістю, вона гадала, ніби здатна випустити на волю хаос і водночас його контролювати.

— По-перше, — промовила вона, — жодних відставок до мого розпорядження, жодного самобичування. Цілком можливо, що цей уряд буде розпущено і що всі його члени й справді... включно зі мною... як влучно відмітив Ґабріель, висітимуть на опорах телепортів. Але поки що ми залишаємося урядом Гегемонії, тож повинні чинити відповідно.

По-друге, наступне засідання ми проведемо спільно з представниками інших комітетів Сенату через годину, одразу по тому, як я виголошу промову до Мережі, заплановану на восьму нуль-нуль за стандартним часом. От тоді я буду готова вислухати й ваші пропозиції.

По-третє, цим я санкціоную будь-які дії керівництва Збройних сил — і присутнього тут, і решти, в усій Гегемонії, — спрямовані на збереження та захист громадян і власності Мережі й Протекторату коштом будь-яких ресурсів, що вони їх муситимуть використовувати, і наказую їм так чинити. Генерале, адмірале, мені потрібно, щоб ви перекинули війська назад, до планет Мережі, над якими нависла загроза. Мені байдуже, як ви це зробите, але це буде зроблено.

По-четверте, після промови ми проведемо спільне засідання Сенату й Речі Спільної в повному складі. На ньому я оголошу про стан війни між Гегемонією Людини та націями Вигнанців. Ґабріеле, Дорогі, Томе, Ейко... всі ви... наступні кілька годин ви будете надзвичайно зайняті. Готуйте промови до ваших рідних світів, але забезпечте мені голосування. Мені потрібна одностайна підтримка Сенату. Спікере Ґіббонс, я можу вас тільки прохати про допомогу в проведенні дебатів у Речі Спільній. Життєво необхідно, щоби її голосування закінчилося сьогодні до дванадцятої години.

По-п’яте, ми обов’язково евакуюємо громадян світів, яким загрожує перша хвиля атаки, — Ґледстон піднесла руку, вгамовуючи заперечення та пояснення експертів. — Ми обов’язково евакуюємо всіх, кого зможемо, в той час, який нам відведено. Міністри Персов, Імото, Ден-Ґіддіс і Крунненс із Мінтранспорту скличуть Координаційну раду з питань евакуації. Вашу докладну доповідь із графіком я чекаю сьогодні о тринадцятій нуль-нуль. Правопорядок охоронятимуть армія та Бюро мережевої безпеки, вони ж вартуватимуть доступ до телепортів.

Ну, і останнє: через три хвилини у своїх апартаментах я зустрінусь із радником Альбедо, сенатором Колчевим та спікером Ґіббонсом. Питання?

У відповідь на неї витріщилися приголомшені обличчя.

— Щасти всім, — підвелася вона. — Працюйте швидко. Не робіть нічого, що ширитиме непотрібну паніку. І нехай Бог порятує Гегемонію, — вона розвернулася і покинула кімнату.

Ґледстон сіла за робочий стіл. Колчев, Ґіббонс та Альбедо зайняли місця навпроти неї. Терміновість, яка ширяла в повітрі і про яку можна було здогадатися навіть із ледве відчутних дій, що відбувалися за зачиненими дверима, ставала ще нестерпнішою від затягнутої паузи, що її Ґледстон узяла, перш ніж почати говорити. Вона жодного разу не звела очей із радника Альбедо.

— Ви, — нарешті видушила вона із себе, — нас зрадили.

Ґречний півусміх проекції не ворухнувся.

— Нізащо, Виконавча директрисо.

— Тоді у вас є одна хвилина, щоб пояснити, чому ТехноКорд і зокрема Консультаційна рада штучних інтелектів не передбачили вторгнення.

— Вистачить і одного слова, пан-Виконавча директрисо, — відказав Альбедо. — Гіперіон.

— Чорта з два Гіперіон! — крикнула Ґледстон і грюкнула рукою по старовинній стільниці, зірвавшись на емоції, що було абсолютно не по-ґледстонівськи. — Альбедо, мене вже дістали ці нескінченні розмови про змінні, що не піддаються факторизації, та прогностичну чорну діру Гіперіона. Корд або має помогти нам розібратися в розумінні ймовірностей, або бреше нам от уже п’ять століть. То який варіант правдивий?

— Рада передбачила війну, Виконавча директрисо, — відповів сивочолий образ. — Наші конфіденційні дорадники пояснювали вам та вузькому колу осіб, що при втручанні в хід подій гіперіонівського чинника їхнє прогнозування стає непевним.

— Лайно це все, — гаркнув Колчев. — Ваші прогнози, що стосуються загальних тенденцій, вважаються несхибними. Цей напад мав плануватися протягом десятків років. Можливо, навіть століття.

Альбедо здвигнув плечима.

— Так, сенаторе, але можливо і те, що тільки нав’язливе бажання вашого уряду розпочати війну за систему Гіперіона примусило Вигнанців ввести свій план у дію. Ми висловлювали свою незгоду з усіма діями, пов’язаними з Гіперіоном.

Спікер Ґіббонс похилився вперед.

— Це ж ви надали нам імена осіб, необхідних для так званої Прощі Ктиря.

Альбедо не став знизувати плечима ще раз, але на проекції він все одно виглядав розслабленим і впевненим у собі.

— Вам були потрібні імена громадян Мережі, чиї прохання змінять хід передбаченої нами війни.

Ґледстон традиційно склала пальці і постукала ними по підборіддю.

— А ви вже змогли визначити, як саме ці прохання можуть змінити хід тієї... цієї війни?

— Ні, — відповів Альбедо.

— Раднику, — зітхнула Виконавча директриса Міна Ґледстон, — я вас офіційно інформую, що станом на цей момент, залежно від розвитку ситуації впродовж наступних кількох днів, уряд Гегемонії Людини розглядає можливість оголосити про стан війни між нами і сутністю, відомою під назвою ТехноКорд. Як фактичному послу тієї сутності вам доручено повідомити іншій стороні цей факт.

Альбедо всміхнувся і розвів руками.

— Пан-Виконавча директрисо, певно, ви пережили шок від кошмарних новин і дозволили собі цей невдалий жарт. Вам оголошувати війну Корду — це все одно, що... все одно що рибі оголошувати війну воді, все одно що пілоту нападати на власну «емтешку» через бентежну новину про якусь аварію деінде.

Ґледстон навіть не подумала всміхнутися у відповідь.

— У мене на Патофі був дідусь, — промовила вона поволі та з усе сильнішим акцентом, — котрий вгатив у родинну «емтешку» шість набоїв із пульсової рушниці, коли та не завелася одного ранку. Ви вільні, раднику.

Альбедо кліпнув очима і щез. Його несподіване зникнення свідчило або про те, що він зумисне порушив протокол (проекція зазвичай виходила з кімнати чи дозволяла покинути приміщення всім іншим, перш ніж розчинитись у повітрі самій), або про те, що домінантний інтелект із Корду був приголомшений словесною дуеллю.

Ґледстон кивнула Колчеву та Ґіббонсу:

— Панове, я вас надовго не затримаю. Але будьте певні, я очікую одностайної підтримки, коли через п’ять годин ми оголосимо про стан війни.

— Ви її матимете, — відповів Ґіббонс.

Обоє чоловіків вийшли.

У різні двері та крізь приховані панелі полився потік помічників із сотнями питань та репліками, що лунали з комлоґів. Ґледстон підняла палець.

— Де Северн? — спитала жінка і, побачивши порожні погляди у відповідь, додала: — Поет... ретист, я хотіла сказати... той, котрий мене малював?

Кілька помічників перезирнулися між собою, так ніби їх шефиня погубила трохи клепок.

— Досі спить, — озвався Лі Гант. — Прийняв снодійне, і ніхто не здогадався його розбудити перед засіданням.

— Він мені потрібен через двадцять хвилин. Введіть його в курс справ. Де капітан Лі?

Нікі Кардон, молодиця, що відповідала за комунікацію з військовими, взяла слово:

— Учора ввечері за наказом Морпурґо та командира BMC заданого району Лі одержав нове призначення на сторожовий корабель периметра. Стрибатиме з однієї планети-океану на іншу протягом наших двадцяти років... Саме зараз він квантувався до Командного центру BMC на Брешії та чекає на міжпланетний транспорт.

— Поверніть його назад, — сказала Ґледстон. — Нехай його підвищать до контр-адмірала чи якого іншого штабного звання вони собі там захочуть, аби його тільки можна було закріпити тут, персонально за мною, а не адміністрацією чи урядом. Якщо треба, запишіть ядерним кур’єром.

Ґледстон на якусь мить прикипіла поглядом до порожньої стіни. Вона подумала про планети, якими сьогодні вночі гуляла. Про Світ Барнарда, світло вуличних ліхтарів крізь крони дерев, стародавні університетські корпуси із цегли; про Божегай із його аеростатами на припоні та цепеліни в повітрі, що вітали світанок; про Небесну Браму з її Променадом... усі ці мішені першої хвилі. Вона мотнула головою.

— Лі, мені потрібно, щоби ви з Таррою та Брінденатом накидали першу чернетку обох промов: загальне звернення й оголошення війни. На все про все маєте сорок п’ять хвилин. Стисло. Однозначно. Перевірте архіви по Черчиллю та Струденському. Потрібно реалістично, але зухвало. З оптимізмом і похмурою рішучістю. Нікі, мені знадобиться контроль за діями начальників об’єднаних штабів у режимі реального часу. А також свої власні командні картосхеми, організуй їх через імплант. ТІЛЬКИ ДЛЯ ДИРЕКТРИСИ. Барбро, ти — мій реалізатор альтернативних дипломатичних засобів у Сенаті. Йди туди, підігруй, смикай за потрібні ниточки, шантажуй, давай на лапу — нехай усі зрозуміють, що зараз безпечніше вступити в бій із Вигнанцями, ніж намагатися перейти мені дорогу під час наступних чотирьох-п’яти голосувань. Питання є? — Ґледстон вичекала три секунди і відтак плеснула у долоні. — Так, народ, ворушіться!

Упродовж короткої перерви перед наступною хвилею сенаторів, міністрів та асистентів Ґледстон знову витріщилася на порожню стіну, піднесла вгору палець і погрозила кулаком.

А коли об’явилася нова юрба надважливих відвідувачів, вона вже знову зустрічала їх обличчям до обличчя.

Розділ 25

Коли пролунали постріли, Сол, Консул, отець Дюре і непритомний Гет Мастін перебували в першій із Печерних гробниць. Надвір Консул пішов сам-один, неквапом, обачно, остерігаючись хронобурі, що загнала їх поглибше в долину.

— Усе гаразд, — прокричав він назад. Тьмяне світло Солового ліхтаря позначало нутро печери з трьома блідими обличчями та непорушним тілом тамплієра, що нагадувало саван. — Хроноприпливи трохи вщухли.

Підвівся Сол. Обличчя його доньки скидалося на ще один білястий овал під його власним.

— Ви певні, що Брон стріляла зі свого пістолета?

Консул ступив ближче до темного проймища їхнього сховку.

— Автоматичної зброї більше ні в кого з нас немає. Сходжу перевірю.

— Заждіть, — відгукнувся старий. — Я з вами.

Отець Дюре і далі колінкував перед Гетом Мастіном:

— Ідіть. Я почергую біля нього.

— Через п’ять хвилин один із нас повернеться, — промовив Консул.

Долина мріла від блідого світла Гробниць часу. Вітер завивав із півдня, але сьогодні його потік нісся вище, понад скельні стіни, не займаючи барханів у самій долині. Сол рушив за Консулом, котрий вів його складною стежиною вниз, прямуючи до війстя долини. Легкі напади дежавю нагадали Вайнтраубові про ґвалт, який хроноприпливи зчинили годину тому, але зараз поступово минали вже останні відгомони дивної бурі.

Коли в самому низу долини доріжка стала ширшою, Сол із Консулом проминули вкрите жужелицею поле бою під Кришталевим монолітом — високу споруду, від якої лилося молочне світло, відображене в незліченних скалках, що всівали дно каньйону. Тоді трохи піднялися повз тьмяну Гробницю з її блідо-зелєною фосфоресценцією, зробили ще один поворот і плавними манівцями дісталися Сфінкса.

— Господи, — прошепотів Сол і поквапився вперед, намагаючись не потривожити в слінґу сонного немовляти. На верхній сходинці старий упав на коліна біля темної постаті.

— Брон? — спитав Консул, важко дихаючи після різкого підйому та зупиняючись за два кроки.

— Так, — Сол спробував підняти їй голову, аж раптом відсмикнув руку, коли натрапив на щось слизьке та прохолодне, що стирчало з її черепа.

— Мертва?

Вайнтрауб міцніше притиснув голову дівчинки до грудей, поки перевіряв пульс на шиї жінки.

— Ні, — він глибоко зітхнув. — Жива... але непритомна. Присвітіть мені.

Сол узяв ліхтарик і поводив його променем по розпластаній Брон Ламії, вистежуючи сріблясту припону (яку би ліпше було назвати «мацаком», оскільки вона здавалася м’ясистою на доторк і викликала в думках згадку про органічне походження), що тягнулася від нейрошунта по широкій верхній східці перед Сфінксом і в його середину через відкритий портал. Сам Сфінкс світився найяскравіше з усіх інших Гробниць, хоча вхід до нього був дуже темним.

Консул під ступився ближче.

— Що тут? — він потягнувся до сріблястого кабелю й одразу відсмикнув руку, так само прудко, як і Сол. — Господи, воно тепле.

— І здається живим, — погодився старий. Він спочатку розтирав долоні Брон, а тепер поплескав її трохи по щоках, намагаючись розбудити. Жінка не ворухнулася. Сол крутнувся і посвітив ліхтариком уздовж припони, яка зміїлася вглиб вхідного коридору. — Навряд чи з власної волі вона під’єдналася до цієї штуки.

— Ктир, — погодився Консул і нахилився, щоби ввімкнути наручний комлоґ Брон і перевірити покази її біомонітора. — Соле, в неї все в нормі, якщо не зважати на хвилі мозкової активності.

— А що не так?

— Вона мертва. Принаймні її мозок. У будь-якому разі вища нервова діяльність не спостерігається.

Сол зітхнув і сів навпочіпки.

— Треба знайти, куди веде цей шнур.

— Може, просто від’єднати його від шунта?

— Погляньте, — Сол посвітив на потилицю Брон, одгорнувши її густі темні кучері. Нейрошунт, зазвичай пласторганічний диск діаметром кілька міліметрів із гніздом завширшки десять мікрон, здавалося, розплавився... набубнявіла шкіра зрослася червоним рубчиком з мікроштекером металевого кабелю.

— Тут без хірурга не обійтися, — прошепотів Консул. Він торкнувся рубця, що мав кепський вигляд. Брон і не ворухнулася. Консул забрав ліхтарик і підвівся. — Лишайтеся з нею. А я сходжу розвідаю.

— Не забувайте про канали зв’язку, — проказав Сол і згадав, наскільки марним це було під час хроноприпливів та відпливів.

Консул кивнув і хутко рушив уперед, аби не дозволити страху розохотити його.

Хромований кабель в’юнився головним коридором і тікав з-перед очей далі за кімнату, де минулої ночі спали прочани. Консул зазирнув у кімнату, роздививсь у світлі ліхтаря ковдри та пакунки, що вони їх тут покинули в гарячці.

За поворотом коридору він проминув центральний портал, де коридор розгалужувався на три вужчі ходи; вгору по апарелі і знову вузьким проходом, який при першому огляді вони прозвали «шосе царя Тутанхамона», потім ще раз пандусом униз; вузьким коридором, де довелося плазувати, обережно розставляючи руки-ноги, аби не торкнутися теплого, немов живе тіло, мацака; вверх настільки крутим підйомом, що ним довелося дряпатися, ніби комином печі; вниз широким коридором, якого Консул не пам’ятав, де сочилося вологою каміння і під стелею хилилося всередину; а потім крутим спуском, де від падіння пощастило вберегтися лише ціною здертих долонь та колін, і нарешті повзком по коридору, що завдовжки був більшим, аніж Сфінкс здавався завширшки. Врешті-решт Консул остаточно загубився, довірившись кабелю, що мав його вивести, коли настане час.

— Соле, — гукнув він, ні на мить не вірячи, що сигнал проб’ється крізь камінь і хроноприпливи.

— Я тут, — пролунав ледве чутний шепіт ученого.

— Я забрався чорті-куди, — прошепотів у свій комлоґ Консул. — Коридором, якого геть не пам’ятаю. Таке враження, що це дуже глибоко.

— Ви знайшли кінець шнура?

— Ага, — тихо відказав Консул, обіпершись спиною на стіну та витираючи обличчя хустиною.

— Якийсь вузол? — уточнив Сол, маючи на увазі незліченні кінцеві конектори, через які громадяни Мережі під’єднувалися до інфосфери.

— Ні. Він, здається, просто зникає в кам’яній підлозі. Це ще й кінець коридора. Я намагався його посмикати, але з’єднання таке саме, як і в черепа з нейрошунтом. Ніби приварився. Таке враження, що це просто частина скелі.

— Тоді вибирайтеся звідти, — крізь шумовиння статики почувся голос Сола. — Спробуємо відсікти його тут.

У вогкій темряві тунелю Консул уперше в житті відчув напад клаустрофобії. Стало важко дихати. Він був упевнений, що за ним у темряві хтось стоїть, затуляє потік повітря і єдиний шлях відступу. У вузькому кам’яному мішку чоловік практично чув гупання власного серця.

Спробував дихати повільніше, ще раз протер обличчя і силою притлумив паніку.

— Це... здатне... її вбити, — видушив він із себе між повільними подихами.

У відповідь нічого не прозвучало. Консул іще раз озвався до Сола, але зв’язку між ними вже не було.

— Я виходжу, — проказав він у мовчазний прилад і розвернувся, граючи променем ліхтаря в присадкуватому тунелі. «Це шнур-мацак смикнувся чи просто гра світла?»

Консул поповз назад — тим шляхом, яким потрапив сюди.

Гета Мастіна вони знайшли, коли сонце вже заходило, за пару хвилин до початку бурі. Храмовник ледве тримався на ногах, коли Консул, Сол і Дюре вперше побачили його, а поки вони дісталися до місця падіння, Мастін уже знепритомнів.

— Віднесімо його до Сфінкса, — сказав Сол.

Тієї миті, ніби скоряючись хореографії призахідного сонця, хроноприплив хлинув на них валом нудоти і дежавю. Усі троє повалилися на коліна. Прокинулася Рахіль та розплакалася з усім завзяттям новонародженої та переляканої дитинки.

— Треба йти до виходу з Долини, — Консул хапав повітря ротом, намагаючись піднятися із Гетом Мастіном, накинутим на плече, ніби плащ. — Мусим... вийти... з Долини.

Трійко чоловіків рушили до війстя долини, проз першу Гробницю та Сфінкса, але хроноприпливи дужчали та напирали на них, немовби кошмарний смерч млості. Якісь тридцять метрів, і більше їм уже було не під силу. Впавши навкарачки, вони впустили Гета Мастіна, чиє тіло покотилося кам’янистою стежкою. Рахіль покинула голосити і скрутилася від невдоволення.

— Назад, — сапав Поль Дюре, — назад у долину. Було... краще... внизу.

Вони верталися власними слідами, хитаючись по дорозі, ніби троє п’яничок, кожен із яких тягнув надто цінний вантаж, аби його впустити. Під Сфінксом чоловіки сіли перепочити, притулившись спинами до скельної брили, поки навколо, здавалося, сама тканина часопростору танцювала і гороїжилася. Весь світ ніби перетворився на прапор, що його хтось розгорнув із сердитим виляском. Реальність надимала пузирі та бралася брижами, щоби потім, трохи пізніше, обрушитися вниз, мовби нависла хвиля. Консул покинув тамплієра під каменем, а сам став навкарачки, обійнятий панікою, важко дихаючи та вгородивши пальці в ґрунт.

— Куб Мебіуса, — проказав, ворухнувшись, храмовник, навіть не розплющивши очей. — Нам потрібен куб Мебіуса.

— Прокляття, — видихнув Консул. Він грубо потрусив Гета Мастіна. — Навіщо він нам? Мастіне, нащо він нам здався? — голова тамплієра безвільно теліпалася туди-сюди. Він знову знепритомнів.

— Сходжу по нього, — озвався Дюре. Священик здавався древнім та хворим, його обличчя та губи були дуже блідими.

Консул кивнув, примостив Гета Мастіна собі на плече, допоміг підвестися Солові і чвалом рушив униз у долину, відчуваючи, як слабне прудководдя антиентропійних полів, коли із кожним кроком він віддаляється від Сфінкса.

Отець Дюре піднявся стежиною й довгими сходами і ввалився у головний вхід до Сфінкса, вчепившись у його грубі кам’яні стіни, як моряк хапається за кінець, що йому кидають за борт у бурхливе море. Сфінкс наче дрижав над ним, хилячись спочатку градусів на тридцять в одну сторону, а потім на п’ятдесят — в іншу. Дюре було відомо, що це просто спотворення його відчуттів через несамовиті хроноприпливи, але навіть їх було досить, аби впасти навколішки і поблювати на камінь.

Хвилі часу взяли паузу, ніби знавіснілий прибій між двома кошмарними напливами цунамі. Тож Дюре зіпнувся на ноги, витер рота тильною стороною долоні і, перечіпаючись, подибав у темряву гробниці.

Ліхтарика він не взяв, тому ішов навмання, навпомацки шукаючи шлях у коридорі та страхаючись натрапити в темряві на одну із двох своїх страшних фантазій: що-небудь слизьке та прохолодне або те приміщення, де він відродився, та знайти в нім власний труп, що досі гниє, видобутий із могили. Дюре вереснув, але звук потонув у круговерті його пульсу, коли хроноприпливи поновили свою силу.

У кімнаті, де вони спали, було темно від того самого моторошного мороку, що завжди означає абсолютну відсутність світла, проте очі Дюре адаптувалися, і він усвідомив, що куб Мебіуса мрів сам по собі, а індикатори на його поверхні блимали.

Перечепом він здолав захаращене приміщення і вхопився за куб, піднімаючи важкий предмет у раптовому адреналіновому набутку сил. У зведених записах Консула вже згадувався цей артефакт (загадковий багаж Мастіна, що він його прихопив у прощу), так само як і той факт, що в ньому нібито містився ерґ — чужорідна енергетична істота, що живила кораблі-дерева храмовників. Дюре й гадки не мав, навіщо їм зараз цей ерґ, та він виважив куб на рівень грудей і, притискаючи його, пошкандибав назад коридором і вниз по сходах у долину.

— Сюди! — гукнув Консул із першої Печерної гробниці в узніжжі скельної стіни. — Тут ліпше.

Дюре валандався стежиною, щоразу мало не впускаючи куба у спантеличенні та несподіваному занепаді сил. Останні тридцять кроків до печери йому допомагав Консул.

Усередині і справді виявилося краще. Дюре відчував хвилювання хроноприпливів за входом, але усередині гробниці, де в холодному світлі фотосфер можна було розгледіти складні барельєфи, він почувався практично в нормі. Священик рухнув поруч із Солом Вайнтраубом та поставив куб Мебіуса недалеко від мовчазної фігури Гета Мастіна, очі котрого попри те лишалися широко розплющеними.

— Він прокинувся із вашим наближенням, — прошепотів Сол.

Очі немовляти здавалися в слабкому світлі дуже широкими і дуже темними.

Консул упав на землю з іншого боку від храмовника.

— Навіщо нам цей куб? Мастіне, для чого він нам здався?

Погляд Гета Мастіна не послаб ні на йоту, він навіть не кліпнув очима.

— Наш спільник, — прошепотів він. — Єдиний союзник проти Князя болю, — усі склади були позначені виразним акцентом планети тамплієрів.

— Як він може бути нашим союзником? — вимагав конкретики Сол, схопивши храмовника за барки. — Як ним скористатися? Коли?

Але погляд чоловіка був спрямований кудись у безмежну далину.

— Нам дісталася ця честь, — шепотів і харчав він. — Істинний Голос «Секвої вічнозеленої» першим сконтактував із кібридом поверненої особистості Кітса... але саме мене вшанувало світло М’юїра. Саме «Іґґдрасіль», мій «Іґґдрасіль» став офірною спокутою за гріхи наші перед М’юїром, — тамплієр заплющив очі. Легкий усміх різко дисонував із суворими рисами його обличчя.

Консул позирнув на Дюре і Сола.

— Звучить радше як термінологія культу Ктиря, аніж догми тамплієра.

— Можливо, це і те, й інше водночас, — прошепотів Дюре. — В історії богослов’я укладалися й значно дивніші коаліції.

Сол підніс долоню до чола храмовника. Високий чоловік горів од пропасниці. Сол покопався в їхньому останньому медпаку, шукаючи пластир-анестетик або жарознижувальні накладки. Знайшовши одну таку, він раптом завагався.

— А храмовники вписуються у стандартні медпротоколи? Не хотілось би, щоб якась алергійна реакція його докінчила.

Консул забрав у нього жарознижувальну накладку і приклав її до щуплявого плеча тамплієра.

— Вписуються, — він нахилився ближче до нього. — Мастіне, що трапилося на буєрі?

— Буєрі? — очі храмовника розплющилися, але не змогли зосередити погляду.

— Не розумію, — озвався напошепки отець Дюре.

Сол відвів його вбік.

— Мастін так і не розповів нам про причини своєї участі в паломництві, — прошепотів він. — І зник у першу ж ніч на буєрі. Лишивши по собі кров. Море крові. А ще — багаж і куб Мебіуса. Тільки не себе.

— Що трапилося на буєрі? — знову запитав Консул і трохи потрусив тамплієра для привернення його уваги. — Думай, Істинний Голосе Дерева Гете Мастіне!

Обличчя високого чоловіка змінилося, погляд його очей сфокусувався, і непевні азійські риси прибрали знайомого суворого виразу.

— Я звільнив елементаля[49] із його тюрми...

— Ерґа... — прошепотів Сол спантеличеному священику.

— ...і сплутав його розумовою дисципліною, якої навчився у Верхогіллі. Але в той момент, без попередження, до нас явився Князь болю.

— Ктир, — знову шепотів Сол, швидше звертаючись до себе, ніж до священика.

— Там ваша кров пролита? — Консул продовжував допитувати храмовника.

— Кров? — Мастін поглибше натягнув відлогу на очі, щоби приховати своє спантеличення. — Ні, не моя. Князь болю мав... із собою причетного... в обіймах. Чоловік борсався. Намагався уникнути спокутного терновиння...

— А як же ерґ? — наполягав Консул. — Елементаль? Що він мав зробити для вас?.. Оборонити від Ктиря?

Храмовник спохмурнів і підніс тремтячу руку до лоба.

— Був... не готовий. Я був не готовий. І повернув його назад до тюрми. Князь болю торкнувся мого плеча. Мені... сподобалося... що моя спокута надійде в одну й ту саму годину з офірою мого корабля-дерева.

Сол нахилився ближче до Дюре.

— Корабель-дерево «Іґґдрасіль» було знищено на орбіті того самого вечора, — прошепотів він.

— Стомився, — промовив усе слабшим голосом Гет Мастін і заплющив очі.

Консул знову потрусив його за плечі.

— Як ви потрапили сюди? Мастіне, як ви тут опинилися одразу із Трав’яного моря?

— Я прокинувся серед Гробниць, — прошепотів чоловік, не розплющуючи очей. — Прокинувся серед Гробниць. Стомився. Треба поспати.

— Дайте йому відпочити, — проказав отець Дюре.

Консул кивнув і опустив чоловіка в плащі горілиць.

— Усе це безглуздо, — прошепотів Сол, коли троє дорослих і одне немовля сиділи в тьмяному світлі, дослухаючись до хронобурі надворі.

— Одного пілігрима втратили, іншого віднайшли, — бурмотів Консул. — Ніби граємо в якусь химерну партію.

Через годину вони почули відлуння пострілів у долині.

Сол із Консулом сиділи навпочіпки біля мовчазної фігури Брон Ламії.

— Щоби це відрізати, потрібен лазер, — проказав Сол. — Без Кассада в нас не лишилося зброї.

Консул торкнувся зап’ястка молодої жінки.

— Якщо це відсічемо, то можемо її вбити.

— Вона і так мертва, якщо вірити біомонітору.

Консул похитав головою.

— Ні. Щось-таки відбувається. Раптом ця штука спілкується із персоною кібрида Кітса, яку вона носить у собі? Може, коли вони скінчать, Брон нам повернуть?

Сол підняв триденну донечку на рівень свого плеча і визирнув на тьмяно освітлену долину.

— Що за божевільня? Все йде не так, як ми собі уявляли. Якби ж тільки ваш триклятий корабель був тут... ми би знайшли там інструмент і могли б у разі потреби визволити Брон від цієї... штуки... і в них з Мастіном був би шанс вижити після операції.

Консул так і колінкував, дивлячись у нікуди. Подумавши, він промовив:

— Зачекайте тут, будь ласка, поруч із нею, — а сам підвівся і зник у темній пащі Сфінкса. За п’ять хвилин він повернувся зі своєю великою дорожньою сумкою. На її дні він знайшов згорнутий килимок і розклав його на верхній приступці сходів.

То був стародавній килимок, трохи менше двох метрів завдовжки і понад метр завширшки. Тканина з витіюватим плетенням вигоріла за багато сторіч, але моноволокна пілотних ниток досі яріли золотом у тьмяному світлі. Тонкі прожилки вели з усього килима до єдиної акумуляторної батареї, що зараз була в руках у Консула.

— Господи Всемогутній, — видихнув Сол. Він згадав розповідь Консула про трагічну історію кохання його бабусі Сірі та матроса Гегемонії Меріна Аспіка. Через це кохання вибухнуло повстання проти Гегемонії, що втягнуло Мауї-Заповітну у багаторічний вир війни. У Пристань Мерій Аспік прилетів на килимі-літуні, що належав його другу.

Консул кивнув:

— Це колишня власність Майка Ошо, друга дідуся Меріна. Сірі лишила його для Меріна у своїй могилі. А той передав килим мені, коли я ще був малим. Якраз напередодні Битви за Архіпелаг, під час якої загинули і він, і його мрія про свободу.

Сол провів рукою по старовинному артефакту.

— Так прикро, що тут він не працює.

— Чому це? — здивовано підвів очі Консул.

— Магнітне поле Гіперіона слабкіше від критичного рівня для електромагнітних видів транспорту, — пояснив своє розчарування старий. — Саме тому тут подорожують дирижаблями та екранольотами, а не «емтешками». І саме тому «Бенарес» більше не левітаційна баржа, — тут він замовк, уторопавши, що виглядає по-дурному, намагаючись пояснити це колишньому Консулу Гегемонії на Гіперіоні протягом одинадцяти місцевих років. — Я помиляюся?

— Ви маєте рацію щодо ненадійності стандартних «емтешок», — усміхнувся у відповідь Консул. — Їхнє співвідношення маси до підйомної сили тут нікуди не годиться. Але килим-літун — це суцільна підйомна сила проти мізерної маси. Я його вже тут випробовував, коли мешкав у столиці. Політ не дуже впевнений... але з однією людиною він має впоратися.

Сол озирнувся на долину й поглянув на бліді контури Нефритової гробниці, Обеліска й Кришталевого моноліту — і далі, аж до скельної стіни, за якою ховалися входи до Печерних гробниць. Він подумав про те, чи все ще самотують там отець Дюре і Гет Мастін... чи все ще живі...

— Хочете відправитися по допомогу?

— Один із нас відправиться по допомогу. Приведе назад корабель. Або принаймні визволить його і надішле сюди на автопілоті. Можна потягнути жереб.

— Подумайте, мій друже, — настала Солова черга усміхатися. — Дюре не в тому стані, щоби кудись подорожувати, та й він навіть не знає дороги. Я... — Сол підняв Рахіль так, щоб її голівка торкнулася його щоки. — Політ триватиме кілька днів. А я... ми... їх не маємо. Якщо їй і можна чимось зарадити, то тільки тут. Ми мусимо ризикнути. Летіти мусите ви.

Консул зітхнув, але не став сперечатися.

— Крім того, — правив далі Сол, — йдеться про ваш корабель. Якщо хтось і може порятувати його від заборони, накладеної Ґледстон, то це ви. Ну, і з генерал-губернатором ви теж добре знайомі.

— Навіть не знаю, чи Тео ще має якусь владу, — Консул подивився на захід.

— Давайте підемо назад і розкажемо отцю Дюре про наш план, — сказав Сол. — Крім того, всі мої пакетики з дитячим харчуванням залишилися в печері, а Рахіль уже голодна.

Консул згорнув килимок, вкинув його в сумку і ретельно поглянув на Брон Ламію та на бридкий шнур, що зміївся геть у темряву.

— З нею все буде гаразд?

— Я попрошу Поля прийти сюди з ковдрою і побути тут, поки я донесу до Сфінкса іншого нашого немічного. Ви летітимете вночі чи дочекаєтеся світанку?

Консул утомлено потер щоки.

— Мені не дуже до вподоби думка про переліт через гори вночі, але часу не залишається. Я вирушатиму, щойно зберу речі.

Сол кивнув і поглянув на вхід у долину.

— Шкода, що Брон не розкаже нам, куди подівся Силен.

— Я пошукаю його, коли летітиму, — Консул звірився із зірками. — Припустимо, до Кітса мені від тридцяти шести до сорока годин. Кілька годин на те, щоби звільнити корабель. Я маю повернутися через два стандартні дні.

Сол кивнув, погойдуючи заплакане немовля. Його втомлене, проте миле обличчя виказувало сумніви. Він поклав руку на плече Консула.

— Добре, що ми пробуємо, друже мій. Гайда. Нам треба переговорити з отцем Дюре, перевірити, чи не прокинувся наш інший супутник, і щось перекусити разом. Здається, Брон захопила із собою досить їжі, аби її вистачило на цей останній бенкет.

Розділ 26

Одного разу у дитинстві Брон Ламія ненадовго мусила разом із батьком-сенатором та всім будинком переїхати із Луза на Центр Тау Кита, де побачила лісисті чудеса Адміністративного житлового комплексу. У той же час вона вперше подивилася старожитній плаский мультфільм від студії Діснея «Пітер Пен». Потім вона одразу ж прочитала книжку. Обидва витвори полонили її душу.

Кілька місяців п’ятирічна за стандартним ліком дівчинка щоночі чекала на появу Пітера Пена, котрий мав би забрати її разом із собою. Вона лишала в будинку записки, які могли скерувати хлопчака до її спальні у черепичній мансарді. Вона втікала з дому, поки батьки спали, і вилежувалася на м’якій траві Оленячого парку, спостерігаючи за молочно-сірим нічним небом ЦТК та мріючи про хлопчика з Небувальщини, котрий як не цієї ночі, то наступної прилетить, щоби забрати її — за другу зірку праворуч, а далі навпростець аж до ранку[50]. Вона стане йому супутницею, матір’ю загублених хлопчаків, мстицею-сестрицею в боротьбі із лихим Гаком, а найголовніше — новою пітеровою Венді... новою подругою хлопця, котрий ніколи не стане дорослим.

І от тепер, через двадцять років, Пітер нарешті прийшов по неї.

Ламія не відчула болю, тільки раптовий, крижаний натиск, ніби сталевий пазур Ктиря, який, встромившись у нейрошунт за вухом, вирвав її кудись. Тепер вона летіла.

Раніше їй доводилося бувати у базовій площині та самій інфосфері. Ще кілька тижнів тому Ламія, намагаючись допомогти Джонні викрасти його персону повернутої особистості, покаталася матрицею ТехноКорду разом зі своїм улюбленим кіберпанком Бі-Бі Сурбрінґером. Вони подолали периферію і вкрали персону, але наразилися на сигналізацію, і Бі-Бі загинув. Ламія нізащо на світі не хотіла повертатися в інфосферу.

Але ось вона знову тут.

Теперішні переживання не можна було ні на краплинку порівнювати з тим, що ти відчуваєш, використовуючи комлоґ або вузли комунікаторів. Це була повноцінна стимсимуляція, наче ти потрапив у повнокольорову голографічну драму з об’ємним стереозвуком — все одно що перебувати там у реальності.

Пітер нарешті прийшов по неї.

Ламія піднялася над кривою гіперіонівського лімбу, розглядаючи рудиментарні канали мікрохвильових потоків даних та вузькоскерованих комунікаційних каналів, що правили планеті за її інфосферу на стадії ембріона. Вона не спинилася, щоби зайти в неї, оскільки її скеровував оранжевий лінк у небо, що вів до справжніх проспектів та магістралей базової площини.

Простір Гіперіона зазнав вторгнення як Збройних сил Гегемонії, так і Рою Вигнанців, вони обоє принесли із собою химерні складчасті конструкти власних інфосфер. Новим поглядом Ламія могла оцінити тисячі рівнів інформаційного потоку ЗСГ, турбулентний зелений океан інформації, що неслася червоними жилами вбезпечених каналів, та обертовні фіолетові сфери з чорними ескорт-фагами — армійські штучні інтелекти. Ця псевдоподія великої мегаінфосфери Мережі виливалася в нормальний простір із чорної круговерті корабельних телепортів уздовж усе ширшого фронту хвиль, чиї миттєві брижі накладалися одна на одну і, як зрозуміла Ламія, були свідченням безперервних інформаційних вихлюпів десятків передавачів класу «світло+».

Вона пригальмувала, раптом завагавшись, куди рухатися далі, на який проспект вирушати. Вона летіла, і її непевність могла, здавалося, знищити магію: вона загрожувала спустити її назад на землю в багатьох милях унизу.

І тоді Пітер узяв її за руку і втримав на льоту.

— «Джонні!»

— «Привіт, Брон».

Щойно вона побачила його, як образ її власного тіла явився тут. Це був Джонні, її клієнт і коханець, такий, яким вона його бачила востаннє: з вилицюватим обличчям, карими очима, охайним носиком та вольовим підборіддям. Його каштанові кучері, як і раніше, спадали на комір, а обличчя могло слугувати ескізом енергійного завзяття. Вона й досі мліла всередині від його усмішки.

«Джонні!» Вона пригорнулась до нього і відчула потиск його дужих рук на своїй спині, коли вони летіли над цілим світом. Відчувала, як її перса притискаються до його грудей, коли він відповів їй несподіваною як на його дрібну статуру міццю власних обіймів. Вони поцілувалися, і заперечити реальності своїх емоцій вона не могла.

Ламія линула на відстані простягнутих рук, поклавши долоні йому на плечі. Їхні обличчя світилися зеленим та фіолетовим від великого океану інфосфери над ними.

— «Це все реальне?» — вона чула власний голос та акцент у запитанні навіть попри те, що насправді тільки думала про це.

— «Так. Настільки ж реальне, наскільки такою може вважатися будь-яка частина матриці базової площини. Ми на краю мегасфери в просторі Гіперіона», — його голос і досі бринів тим непізнаваним акцентом, що її так бісив і вводив в оману.

— «Що сталося?» — із цими словами вона передала йому образи того, як з’явився Ктир, його подоби, раптового та моторошного удару пальця-леза.

— «Так, — подумав Джонні, притискаючи її до себе міцніше. — Якимось чином це визволило мене із петлі Шрена та викинуло одразу в інфосферу».

— «Я померла, Джонні?»

Обличчя Джона Кітса всміхнулося до неї. Він трошки її струснув, лагідно поцілував та розвернув так, щоби вони обоє могли насолоджуватися видовищем унизу та вгорі.

— «Ні. Ти не померла. Хоча, Брон, ти можеш зараз бути під’єднана до якогось химерного пристрою, що підтримує життєдіяльність, поки твій аналог базової площини блукає тут зі мною».

— «А ти мертвий?»

І знову він до неї вишкірився.

— «Більше ні. Хоча життя в петлі Шрена і не схоже на те, яким воно мало би бути за словами розробників. То було все одно, що снити чужими снами».

— «А мені ти снився».

Джонні кивнув.

— «Не думаю, що то був я. Мені снилися ті самі сни... розмови з Міною Ґледстон, фрагменти нарад в уряді Гегемонії...»

— «Так!»

Він стиснув її руку.

— «Я підозрюю, що вони перезапустили ще одного кібрида Кітса. І якимось чином ми з ним зв’язуємося через усі ці світлові роки».

— «Ще один кібрид? Але ж як? Ти знищив шаблон у Корді, звільнив свою персону...»

Її коханець знизав плечима. Він був у гофрованій сорочці і шовковій камізельці небаченого їй доти крою. Потік даних по проспектах угорі заливав їх обох пульсаціями неонового світла.

— «Я підозрював, що резервних копій могло виявитися більше, ніж ми з Бі-Бі змогли знайти при такому мілкому зануренні в периферію Корду. Це не має значення, Брон. Якщо існує інша копія, то це я, і мені нізащо не повірити в те, що цей інший „я“ може бути мені ворогом. Гайда, дізнаймося про це разом».

Ламія забарилася на секунду, хоч він і тягнув її за собою вгору.

— «Про що дізнаймося?»

— «Це наш шанс дізнатися, що відбувається насправді, Брон. Шанс дістатися суті всіх загадок».

У власному голосі / думці їй чулася непритаманна боязкість.

— «Джонні, я не певна, що хочу».

Він розвернувся і глянув на неї.

— «І це детектив, якого я раніше знав? Що сталося із жінкою, котра терпіти не могла таємниць?»

— «Вона пережила неабияку колотнечу, Джонні. Я мала змогу озирнутися і зрозуміти, що стала детективом — головним чином — через самогубство батька. Я й досі намагаюся розібратися в подробицях тієї смерті. А тим часом багато хто в реальному житті зазнав горя. Включно з тобою, мій любий».

— «Ну, і як? Розібралася?»

— «У чому?»

— «У батьковому самогубстві».

Ламія насупилася на нього.

— «Я не знаю. Навряд чи».

Джонні показав їй рідку масу вируючої інфосфери вгорі над ними.

— «Брон, там на нас чекає багато відповідей. Головне — бути сміливою і готовою їх шукати».

Вона знову взяла його за руку.

— «Ми можемо там загинути».

— «Так».

Ламія чекала. Поглянула вниз на Гіперіон. Світ був схожий на темну криву з нечисленними кишенями ізольованих даних, що горіли, немовби багаття вночі. А великий океан угорі над ними бурлив і бринів світлом та інформаційним шумом. І Брон знала, що це лише крихітна галузочка мегасфери, розташованої за ним. Вона знала... відчувала... що їхні відроджені аналоги базової площини можуть зараз вирушити в місця, про які не міг мріяти жоден ковбой-кіберпанк.

Із Джонні в ролі провідника Брон знала, що зможе проникнути в такі надра мегасфери й ТехноКорду, які навіть не снилися людям. І їй стало страшно.

Але вона ж нарешті зустріла Пітера Пена. І Небувальщина її манила.

— «Гаразд, Джонні. То чого ми чекаємо?»

Вони обоє полинули вгору назустріч мегасфері.

Розділ 27

Полковник Федман Кассад пройшов за Монетою у портал і потрапив на широку рівнину Місяця, на якому вгору, у криваво-багряне небо, пнулося моторошне п’ятикілометрове дерево із терновинням. Настромлені на численне гілля та шипи, в його кроні корчилися людські фігури: ті, що ближче, однозначно були людьми, і їх проймав біль, віддаленіших виявилося складно розгледіти, і вони більше скидалися на грона блідого винограду.

Кассад кліпнув, йому перехопило подих у своєму живосрібному костюмі. Він відірвав очі від блюзнірського на вигляд дерева, роззирнувся, проминаючи поглядом мовчазну постать Монети.

Те, що йому здалося рівниною на Місяці, насправді було поверхнею Гіперіона на вході у Долину Гробниць часу. Але поверхнею цілковито іншого Гіперіона. Бархани замерзли та спотворилися, ніби їх опалили й запекли на скло; бескиди й скелі спершу наче текли, а відтак завмерли, нагадуючи глетчери із блідої гірської породи. Повітря кудись зникло, і небо чорніло безжальною чіткістю, притаманною для всіх позбавлених атмосфери супутників планет. Та й тутешнє сонце Гіперіону не належало; такого світла людські очі ще не бачили. Кассад подивився вгору, і зорові фільтри його костюма ввімкнули поляризацію, щоби здолати жахливі енергії, що сповнювали небо смугами кривавого кольору та суцвіттями лютого білого світла.

Під ним долина аж ніби бриніла від нечутного дрожу. Гробниці часу ясніли своїм власним внутрішнім огнем, пульсували холодним мрінням, що лилося через усю долину на багато метрів із кожного отвору, порталу та виїмки. Гробниці мали новий, свіжий, блискучий вигляд.

Кассад збагнув, що дихає тільки завдяки своєму виряду, який також рятував його від космічного холоду, що заступив собою теплоту пустелі. Він повернувся до Монети, спробував сформулювати розумне питання, але не зміг, тому ще раз перевів погляд на неймовірне дерево.

Його шипи здавалися виготовленими з того самого сплаву, хрому та хрящів, що й сам Ктир: очевидно штучні і водночас жахливо органічні. У своїй основі стовбур мав зо дві-три сотні метрів ширини, нижнє гілля було не тоншим, але дрібніше майже одразу звужувалося до розмірів стилета, коли пропонувало небу свої кошмарні плоди людського роду.

Просто неймовірно, що настромлені жертви могли так довго жити; ще менш вірогідним здавалося те, що вони не вмирали у вакуумі цього місця, поза простором і часом. Але крім того, що виживали, вони ще й страждали. Полковник бачив, як вони звивалися в конвульсіях. Усі вони були живі. І всі потерпали від болю.

Кассад знав про їхні муки: він чув сильний нестерпний звук, невпинне завивання ніби туманного горна, так наче тисячі нетренованих пальців тиснули на клавіші масивного органа болю. Він настільки добре відчувався, що чоловік навіть пошукав був його видимі хвилі в сліпучому небі, так ніби дерево було гробовим багаттям або якимось маяком.

Але нічого, крім безжального світла та космічної тиші, в ньому не знайшов.

Кассад збільшив картинку оптичних лінз і почав переводити погляд із гілки на гілку, із шипа на шип. Люди, що корчилися на дереві, належали до обох статей і всіх вікових категорій. Вони були вбрані у найрізноманітніше дрантя, мали рештки макіяжу на обличчі, що свідчило про значний часовий діапазон у кілька десятків років, якщо не століть, між ними. Чимало різних стилів полковник навіть не впізнав, а тому припустив, що жертви із його майбутнього. Їх налічувалося тисячі... десятки тисяч... зібраних тут жертв. І всі живі. І всіх проймав біль.

Кассад зупинився, зосередився на вітті в чотирьохстах метрах над поверхнею землі, на пучку шипів і тіл, далеко від стовбура, на одинокому терні триста метрів завдовжки, з якого звисав знайомий пурпуровий плащ. Постать звивалася, корчилася і раптом повернулася до Федмана Кассада.

Він дивився на посадженого на палю Мартіна Силена.

Кассад вилаявся і стис кулаки так сильно, що аж кості в кистях рук заболіли. Він роззирнувся в пошуках зброї і збільшив картинку, перевівши погляд на Кришталевий моноліт. Там нічого не було.

Полковник труснув головою, збагнувши, що його костюм — кращий від будь-чого смертоносного, що він привіз із собою на Гіперіон, і рушив до дерева. Він не знав, як спинатися на нього, але він розбереться. Не знав, як зняти Силена (і всіх жертв) живим, але він зробить це — або загине.

За десять кроків він зупинився на гребені завмерлого бархана. Між ним і деревом стовбичив Ктир.

Кассад усвідомив, що люто шкіриться під хромованим силовим полем свого обтислого обладунку. Саме на це він чекав так багато років. Ось вона — благородна війна, якої він жадав упродовж усього життя, ось вона — честь. Саме про них він говорив у своїй клятві двадцять років тому під час церемонії «Масада». Двобій і герць між воїтелями. Бій на захист невинних. Кассад усміхнувся, розпластав правицю на срібний клинок і зробив крок уперед.

— «Кассаде!»

Він озирнувся до Монети. Світло спадало її ртутним оголеним тілом, коли вона жестом показувала щось у долині.

Другий Ктир виходив із гробниці, що звалася Сфінксом. Ще далі інший Ктир виходив із Нефритової гробниці. Жорсткі відблиски мерехтіли на шипах та колючих стрічках наступного, котрий виринув із Обеліска за півкілометра від чоловіка.

Кассад не зважив на них і знову повернувся до дерева та його охоронця.

Сотня Ктирів стояла між ними. Кліпнув очима — і ще сто об’явилося ліворуч. Глянув позаду — на холодних дюнах та розплавах пустельних гір стовбичив легіон Ктирів, наче легіон байдужих статуй.

Полковник стукнув себе по коліну. «Трясця».

Монета підійшла і зупинилася поруч, торкнувшись його рукою. Їхні костюми злилися разом, і він відчув тепло її передпліччя. Вона стала біля нього стегном до стегна.

— «Я кохаю тебе, Кассаде!»

Він подивився на бездоганні риси її обличчя, знехтувавши буйством переливів, кольорів та відображень у ньому, і спробував пригадати їхнє знайомство в лісі під Азенкуром. У пам’яті спливли її приголомшливо зелені очі та куце каштанове волосся. Повнота нижньої губи і смак її сліз, коли він випадково за неї вкусив.

Чоловік підняв руку і торкнувся її щоки, відчуваючи теплоту шкіри під костюмом. «Якщо кохаєш, — передав він, — то залишайся тут».

Полковник Федман Кассад одвернувся і зірвався на крик, що тільки він його міг чути в космічній тиші: крик юного бунтівника з далекого людського минулого, крик курсанта ЗСГ після випуску, крик каратиста і крик просто незгідного. Він бігом кинувся через бархани до тернового дерева та Ктиря навпроти нього.

Тепер у долині та міжгір’ях стояли тисячі Ктирів, їхні пазурі розкрилися в унісон, світло сяйнуло на десятках тисяч скальпелів, лез та шипів.

Кассад не дивився на інших, він нісся до Ктиря, якого, йому здавалося, він бачив від самого початку. Над істотою від свого самотнього болю корчилися людські фігури.

Ктир, до якого він мчав, розкрив руки немовби для обіймів. Криві клинки на зап’ястках, суглобах та грудях ніби покинули свої потаємні піхви.

Кассад загорлав і здолав останні метри.

Розділ 28

— Не варто летіти мені, — промовив Консул.

Поки отець Дюре наглядав за Брон Ламією, вони із Солом тягнули напівпритомного Гета Мастіна із Печерної гробниці до Сфінкса. Була майже опівніч, і долина сяяла од відображеного світла Гробниць. Крила Сфінкса відтинали видимий клаптик неба, що прозирав між скельними стінками. Брон лежала нерухомо, й аномальний шнур тікав у темряву входу.

Сол торкнувся плеча Консула.

— Ми вже це обговорили. Летіти слід вам.

Його співбесідник похитав головою та розгублено погладив антикварний килим-літун.

— Можливо, двох би він усе-таки підняв? І ви з Дюре дістались би до місця швартування «Бенареса».

Сол притримував немовля в колисці рук і помалу її гойдав.

— Рахілі два дні. Крім того, ми повинні лишатися саме тут.

Дюре похилився вперед. Ілюмінація гробниці за ними підфарбовувала світлом його високе чоло та гострі вилиці.

— Сину мій, якщо ви тут і зостанетеся, то хіба ж не для самогубства? Натомість коли спробуєте привести сюди зореліт заради пан-Ламії та храмовника, то поможете іншим.

Консул потер щоку. Він був страшенно зморений.

— Отче, на килимку стане місця і вам.

— Яка б доля мене не чекала, — всміхнувся Дюре, — маю відчуття, що моє призначення — зустріти її тут. Я зачекаю на ваше повернення.

Консул знову похитав головою, та все ж таки вмостився на килимку по-турецьки і підсунув до себе важку сумку з речима. Він перерахував кількість сухпайків та пляшок з водою, що їх для нього спакував Сол.

— Забагато. Вам це потрібніше.

— Завдяки пан-Ламії харчів та води нам вистачить на чотири дні. А якщо по тому доведеться говіти, то для мене цей піст буде не першим.

— А раптом повернуться Силен із Кассадом?

— Нашої води їм вистачить, — озвався Сол. — Якщо ж повернуться інші, можна буде ще раз сходити по їжу до Твердині.

— Гаразд, — зітхнув Консул.

Він торкнувся пілотних ниток у відповідній послідовності — двометровий килимок зашкарубнув і піднявся на десять сантиметрів над каменем. Якщо в магнітному полі тут і відбувалися якісь коливання, їх ніхто не помітив.

— Вам знадобиться кисень, аби подолати гори, — нагадав Сол.

Консул дістав осмотичну маску із сумки, а Сол передав йому автоматичний пістолет Ламії.

— Ні, я не можу...

— Проти Ктиря він марний, — пояснив Сол. — А для вас його наявність може зіграти вирішальну роль у тому, поталанить добратися до Кітса чи ні.

Консул кивнув і поклав зброю в сумку. Потиснув руку священику і старому вченому. Крихітні пальчики Рахілі сковзнули по його передпліччі.

— Нехай щастить вам, — попрощався Дюре. — І хай береже вас Господь!

Консул похитав головою, стукнув по пілотних лініях і подався трошки вперед, коли килим, ледве вібруючи, піднявся на п’ять метрів, а потім сковзнув уперед і вгору, ніби здіймаючись невидимими у повітрі рейками.

Консул, не барячись, заломив правий віраж убік входу в долину, перемахнув бархани на десятиметровій висоті, а тоді повернув ліворуч, до узгір’їв. Озирнувся він лиш раз. Четверо на горішній східці перед Сфінксом — дві випростані постаті і дві напівлежачі, сперті на камінь фігури, — здалися напрочуд маленькими. Немовляти в руках Сола роздивитися не вийшло.

Як вони і домовлялися, Консул скерував килим-літун на захід, у напрямку Міста поетів, рухаючись над яким, він збирався пошукати Мартіна Силена. Інтуїція підказувала йому, що запальний поет міг забрести сюди. У небі панував сякий-такий спокій, і світляна битва не заважала йому, коли він проминав уцілілі шпилі та бані міста, розглядати тіні, котрих не порушували зоряні спалахи. Поетом навіть не пахло. Якщо Брон із Силеном тут і ходили, то їхні сліди в піску знищив нічний вітер, що й зараз куйовдив проріджене волосся Консула та тріпав його одяг.

На такій висоті килимок від холоду не рятував, і Консул відчував його здригання та трепет від непевних ліній силових полів. І десь посередині між зрадливою магнітосферою Гіперіона та віком електромагнітних пілотних ліній притулився цілком реальний шанс (і чоловік був цілковито свідомий його), що килимок перекинеться задовго до столичного міста Кітс.

Консул кілька разів гукав Мартіна Силена на ім’я, але у відповідь лише раз у розбитому куполі одного з пасажів, де облаштували собі гнізда голуби, зірвалося лопотіння їхніх крил. Чоловік похитав головою і повернув до хребта Вуздечка.

Історія цього килима-літуна дійшла до Консула через діда Меріна. Колись давно такі витребеньки конструював Владимир Шолохов, знаменитий магістр лепідоптерології та інженер електромагнітних систем. Саме його він, можливо, і подарував своїй племінниці-підлітку. Кохання Шолохова до юної дівчини стало легендарним, як і той факт, що цей презент вона зневажливо відкинула.

А от решті ідея летючих килимів припала до вподоби, і в той час як на планетах із серйозним повітряним рухом їх незабаром заборонили, у колоніальних світах вони все ще траплялися. Наприклад, цей дозволив діду Консула познайомитися на Мауї-Заповітній із бабусею Сірі.

Консул підвів погляд і глянув на все ближчі гори. За десять хвилин він здолав дистанцію, на яку їм пішки знадобилося дві години по узгір’ях. Товариші переконували його не спинятися у Твердині Хроноса: яка б доля не спіткала там поета, вона також могла б забрати життя Консула, котрий навіть не встигнув би по суті й розпочати своєї подорожі. Довелося вдовольнитися тим, що килимок повисів на висоті двохсот метрів навпроти вікон у скелі, на відстані простягнутої руки від тераси, звідки вони вперше дивилися на долину, а Консул трохи погукав поета.

Із темних банкетних залів та коридорів до нього озвалося лише відлуння. Консул міцно вчепився у краї килимка, бо нервував на такій висоті й настільки близько до вертикальних схилів гір. Відпустило його тільки тоді, як він повернув від Твердині, набрав висоту і скерував політ на гірські перевали, де в зоряному світлі блищав сніг.

Він тримався кабелів канатки, поки летів угору, від одного дев’ятитисячника до іншого, долаючи широкий гірський хребет. На такій висоті було дуже холодно, і Консул порадів тому, що міг згорнутися під запасним термоплащем Кассада, намагаючись не відкривати голої шкіри рук та щік. Гель осмотичної маски оповив його обличчя, ніби голодний симбіонт, що жадібно глитав ті жалюгідні рештки кисню.

Але цього вистачало. Консул робив повільні глибокі вдихи, пролітаючи на десятиметровій висоті над укритими льодом опорами канатки. Герметичні гондоли завмерли на місцях, а від самотності глетчерів, крутих піків та огорнутих туманами долин серце мало не розривалося. Консул був радий, що зголосився на цю мандрівку, хоч би й тому, що він міг востаннє побачити красу Гіперіона, не потривожену жахами Ктиря чи навалою Вигнанців.

Дванадцять годин вони подорожували канатною дорогою із півдня на північ. Незважаючи на низьку швидкість польоту килимка, що дорівнювала двадцяти кілометрам за годину, Консулові вдалося повторити цей шлях у зворотному напрямку всього за шість годин. Схід сонця заскочив його все ще у високогір’ї. Чоловік різко прокинувся і з переляком усвідомив, що спав, поки наближався до вершини, яка була на п’ять метрів вища від килимка. За п’ятдесят метрів від Консула вже виднілися кам’яні брили та сніжники. Зі свого крижаного гнізда зірвався чорний птах, чий розмах крил сягав трьох метрів — місцеві їх називали вістунами, — і завис у розрідженому повітрі, озирнувшись на дипломата своїми чорними очами-намистинками, коли той саме робив крутий лівий віраж. Тієї ж миті щось пішло не так із польотним обладнанням килимка, і він тридцять метрів валився у повітряну яму, аж поки його пілотні лінії не знайшли собі опори і не вирівняли курсу.

Побілілими пальцями Консул вчепився в краї. Дорожню сумку він прив’язав до себе паском, а то б вона зірвалася і впала на далекий глетчер.

Жодних ознак канатної дороги. Якимсь чином Консул проспав той момент, коли килимок збився з дороги. На якусь секунду чоловік запанікував, смикаючись то в один бік, то в інший, гарячково шукаючи шлях між вищиреними навколо, наче зуби, гірськими піками. А потім він побачив золоте досвітнє проміння на схилах попереду й праворуч, а позаду й ліворуч — тіні, що стрибали по льодовиках і альпійській тундрі, і зрозумів, що й далі летить у правильному напрямку. Ось далі за цим останнім високим хребтом лежать південні відноги. За ними...

Килим-літун немовби вагався, поки Консул водив пальцями нові візерунки по пілотних нитках та підганяв його ще вище, і неохоче, ривками здіймався, аж нарешті здолав фінальний дев’ятитисячник, за яким уже виднілися нижчі пасма гір та вже геть низькі узгір’я заввишки якусь тисячу метрів над рівнем моря. Консул із вдячністю почав спуск.

У восьми кілометрах на південь від того місця, де він нарешті здолав хребет Вуздечка, блищала канатка, і навколо її західної кінцевої станції тихо висіли гондоли. Під нею розпорошені хатинки «Спочинку пілігрима» справляли не менш покинуте враження, ніж кілька днів тому. Буєра поруч із присадкуватим пірсом, що вигнався далеко на мілину Трав’яного моря, видно не було.

Консул приземлився недалеко від пірса, від’єднав килимок, покривившись од болю, випростав ноги, перш ніж згорнути свій літальний апарат, і рушив до туалету, який знайшовся в одній із покинутих будівель на пристані. А коли вийшов надвір, то ранкове сонце вже сповзало схилами та стирало їхні останні тіні. На південь і захід, наскільки простягався зір, тягнулося Трав’яне море, чию рівнісіньку, немов стільниця, непорушність турбував тільки випадковий бриз, що ганяв зеленою гладінню такі схожі на реальні хвилі брижі, подекуди оголюючи брунатно-червоні та ультрамаринові стебла, і від усього цього здавалося, що от-от зараз з’явиться білий баранець або стрибне риба.

Іхтіофаунів у цьому морі не водилося, на відміну від двадцятиметрових трав’яних змій. Тож якщо килим-літун підведе Консула, навіть безпечне приземлення не гарантуватиме подальшого виживання.

Консул розгорнув свій літальний апарат, підклав собі ззаду дорожню сумку і запустив килим. Високо підніматися не став, а рухався у двадцяти метрах над поверхнею — достатньо для того, щоби трав’яна змія не сплутала його з якимось пожитком на низькому польоті. Буєру знадобилося менше гіперіонівської доби, щоби дістатися з одного краю моря до іншого. Однак із панівними північно-східними вітрами це вдалося зробити лише завдяки маневруванню. Консул був готовий заприсягтися, що цю найвужчу частину моря йому вдасться перетнути за п’ятнадцять годин. Він провів пальцями по передній частині килима, і той прискорився.

Уже через двадцять хвилин гори лишилися далеко позаду, а тоді і височини перед ними щезли в далекому серпанку. Ще за годину навіть вершечки піків сховалися за кривизною цього світу. Минуло дві години, Консулові вдавалося розгледіти тільки маківки найвищих гір у непевній зазубреній тіні, що поставала з серпанку на обрії.

А потім Трав’яне море розлилося від горизонту до горизонту, абсолютно однакове в усіх напрямках, якщо не брати до уваги чуттєвих брижів та складок, спричинених випадковим леготом. Тут уже було значно тепліше від високогірного плато на північ від хребта Вуздечка. Консул зняв свій термоплащ, пальто і светр. Сонце припікало із несподіваним завзяттям як на такі високі широти. Чоловік покопався у сумці, відшукав зморщений і потовчений капелюх на три роги, якого він із таким апломбом носив іще два дні тому, та напнув на голову, намагаючись зробити хоч якусь тінь. Чоло й залисини вже згоріли на сонці.

Десь за чотири години по вильоту він уперше вирішив поїсти з часу, відколи вирушив у подорож, тому взявся за позбавлені смаку білкові смужки сухпайка, якими навіть зміг насолодитися, ніби то було якесь філе з телячої вирізки. Проте найсмачнішою виявилася вода, і Консул мусив притлумити в собі бажання спорожнити всі пляшки в одній-єдиній оргії жадливця.

Трав’яне море простягалося під ним, позаду й попереду. Консул куняв, щораз прокидаючись од відчуття, ніби він провалюється кудись униз, і хапаючись за жорсткі краї килимка. Він зрозумів, що мав би припнути себе тим одним обрізком мотузки, який у нього був у сумці. От тільки сідати на землю не хотілось: гостра трава сягала вище його голови. І хоча характерних V-подібних слідів, які по собі лишають трав’яні змії, він ніде не спостерігав, жодної певності, що в заростях не пантруватиме одна з них, Консул не мав.

Чоловік знічев’я розмірковував, куди міг подітися буєр. Корабель повністю автоматизовано і, найпевніше, запрограмовано Церквою Ктиря, оскільки вони фінансували прощу. Які в нього ще могли бути завдання? Консул потрусив головою, випростався та пощипав себе за щоки. Його раз по раз кидало в сон навіть на фоні думок про буєр. П’ятнадцять годин здавалися не таким уже й тривалим перельотом, коли він про це розповідав, стоячи в долині Гробниць часу. Зиркнув на комлоґ — минуло п’ять годин.

Консул збільшив висоту до двохсот метрів, уважно роздивився все навколо в пошуках слідів змій, а потім опустився до п’яти метрів над травою. Акуратно дістав мотузку, зробив петлю, просунувся трохи вперед, намотав кілька обертів линви навколо килима і, перш ніж затягнути вузол, залишив достатню слабину для себе.

Якщо килимок упаде, то мотузка не тільки не врятує, а ще й нашкодить. Проте вона так затишно підхоплювала Консула за спину, що це давало відчуття безпеки, коли чоловік нахилився, аби ще раз торкнутися пілотних ниток. Він вирівняв політ на сорока метрах і влігся щокою на теплу тканину. Денне світло пробивалося поміж пальців рук, і Консул збагнув, що голі передпліччя вже геть згоріли на сонці.

Та він був надто втомленим, аби навіть звестися і відкотити рукави.

Піднявся бриз. Консул чув шелест і сковзання внизу, ніби то шаруділи трави або щось велике зміїлося повз нього.

Від утоми йому все було байдуже. Чоловік заплющив очі і менш ніж за тридцять секунд заснув.

Йому снився рідний дім (справжній дім) на Мауї-Заповітній, і цей сон був кольоровий: бездонна блакить неба, неозорі простори Південного моря, ультрамарин, вилинялий до зелені, де починалися Екваторіальні мілини, разючі зелені, жовті й орхідейно-червоні барви плавучих островів, яких пасли дельфіни... вимерлі в дитинстві Консула з часу вторгнення Гегемонії, але такі жваві у його сні. Вони високо вистрибували з води, і світло танцювало й заламувалося в тисячах призм на чистому повітрі.

Уві сні Консул знову був дитиною і стояв на найвищому ярусі їхнього будиночка на дереві, що височіло над Островом Першої Сім’ї. Поруч бабуся Сірі — не самодержавна матрона, котру він насправді пам’ятав, а прекрасна дівчина, якою її зустрів та покохав дідусь. Парусне листя лопотіло, коли мешканці південних вод підганяли табунець плавучих островів і не давали йому розпорошитися у голубих протоках Мілин. На північному обрії вимальовувалися обриси перших островів Екваторіального архіпелагу, що виділявся зеленою непорушністю на тлі вечірнього неба.

Сірі торкнулася його плеча і вказала на захід.

Там горіли, тонули острови, і їхні кіль-корені звивалися в марному болю. Дельфінів-пастухів не стало. З неба падав огонь. Консул упізнав мільярдвольтне проміння ланцетів, що смажили повітря та лишали по собі сіро-сині післяобрази на сітківці очей. Підводні вибухи підсвічували океани та вбивали тисячі риб і вразливих морських створінь, що спливали у передсмертних корчах на поверхню.

— Чому? — питала бабуся Сірі, хоч її голос і нагадував тихе шепотіння підлітка.

Консул спробував був відповісти, але не зміг. Його сліпили сльози. Він потягнувся до її руки, але Сірі там вже не було, й од відчуття, що бабусі не стало, що йому тепер ніколи не відмолити своїх гріхів, чоловіка пройняла страшна гіркота, яка забивала йому дихання. У горлі застряг клубок емоцій. Раптом його осяйнуло, що це дим виїдає очі та дере легені. Острів Родини палав.

Дитина, якою був Консул, хитаючись, пішла вперед, у синьо-чорний морок, намагаючись знайти чиюсь руку підтримки, чиюсь розраду.

Раптом його долоню хтось стиснув. То була не Сірі. Чужа рука здалася надзвичайно дужою. І замість пальців у неї були леза.

Важко дихаючи, Консул прокинувся зі сну. Темрява навколо. Він проспав щонайменше сім годин. Борсаючись у мотузках, він сів і витріщився на світлий екран комлоґу.

Дванадцять годин. Його сон тривав дванадцять годин.

Кожен м’яз болів, коли він визирнув за краї килима і спробував щось роздивитися внизу. Висота лишалася та сама — сорок метрів, але Консул не мав жодного уявлення, де він. Під ним пропливали невисокі пагорби. Коли вони минали під килимом, до вершин деяких з-поміж них лишалося не більше двох-трьох метрів. Унизу ніздрюватими віхтями росли оранжева трава та чагарниковий лишайник.

За минулі кілька годин він десь проскочив південний берег Трав’яного моря і не помітив крихітної пристані Окрай та верфі на річці Гулай, де стояла пришвартованою їхня левітаційна баржа «Бенарес».

Консул не мав свого компаса (пуття з них на Гіперіоні ніякого), а в комлозі не було запрограмовано функції пеленгатора. Напрям на Кітс чоловік збирався підбирати, летячи за течією Гулаю, на південь і захід, повернутися їхнім власним непростим шляхом по воді, якщо не брати до уваги річкових лук та заворотів.

І ось він загубився.

Консул приземлився на низькій вершині пагорба, застогнавши від болю, зійшов на твердий ґрунт і згорнув килим. Чоловік знав, що десь уже на третину витратив заряд акумулятора... а може, й трохи більше. Крім того, він уявлення не мав, наскільки в його транспортного засобу погіршала з віком ефективність.

Горбиста місцевість викликала думки про височину на південний захід від Трав’яного моря. Але звідси вже не роздивитися самої ріки. За даними комлоґу, стемніло всього годину чи дві тому, але жодного натяку на захід сонця Консулові також роздивитися не пощастило. Небо затягли хмари, заславши собою як зірки, так і всі можливі космічні битви.

— Прокляття, — прошепотів Консул.

Він походив, поки в ногах не відновився кровообіг, сходив до вітру в мілке урвище та вернувся назад, аби попити трохи води з пляшки.

«Думай!» — промовляв він подумки сам до себе.

Він мав злетіти і лягти на південно-західний курс, яким би мав рухатися, покинувши Трав’яне море десь над Окраєм. Якщо він просто його проспав, то ріка зараз мала лишитися на півдні, ліворуч від нього. Проте якщо він промахнувся і неправильно проклав курс за «Спочинком пілігрима», помилившись усього на пару градусів ліворуч, тоді зараз річка десь петляє на північному сході, праворуч по курсу. Хай там яка груба помилка вийшла, але рано чи пізно йому все одно трапиться на очі знайома віха (у найгіршому разі — північне узбережжя Гриви), от тільки він згає цілу добу.

Консул копнув камінець і склав руки. Після денної спеки нічне повітря здавалося холодним. Здригнувшись, він усвідомив, що від сонячних опіків йому справді зле. Чоловік торкнувся шкіри на голові і, вилаявшись, відсмикнув пальці.

«У який же бік?»

Вітер шарудів у ніздрюватих лишайниках та поміж куцого полину. Гробниці часу і загроза Ктиря зараз видавалися йому чимось невимовно далеким, але він відчував присутність Сола, і Дюре, і Гета Мастіна, і Брон, і зниклих Силена з Кассадом. Усі вони нагальним тягарем відповідальності гнітили його плечі. Консул долучився до прощі на довершення власного нігілізму — це було марне самогубство, яким він прагнув покласти край власному болю, болю від утрати навіть спогадів про дружину й дитину, котрі загинули під час махінацій Гегемонії на Брешії. Болю від усвідомлення своєї страхітливої зради: уряду, якому служив практично чотири десятиліття, та Вигнанців, що йому довірилися.

Консул сидів на скелі й відчував, як із кожною новою думкою про Сола з немовлям, які чекали в долині Гробниць часу, минається безцільне самобичування. Він думав про Брон — ту хоробру жінку й утілення завзяття, — що зараз лежала безпорадна зі схожим на п’явку придатком злої волі Ктиря у її черепі.

Чоловік зайняв своє місце на килимі, запустив його і піднявся на вісімсот метрів, під самісінький хмарний покрив: якби він зараз випростав руку, то зміг би навіть торкнутися його.

На коротку мить ліворуч од нього в хмарах трапився розрив, і він зміг розгледіти там зблиск брижів. Гупай плинув приблизно в п’яти кілометрах на південь.

Консул заломив крутий лівий віраж і відчув, як силове поле спробувало його притиснути до килима, попри те, що він, припнутий, він усе одно більше довіряв мотузкам. За десять хвилин він уже летів високо над водою, але спікірував униз, аби переконатися, що це дійсно широкий Гулай, а не котрась із його приток.

Це й справді виявився Гулай. Мерехтливе павутиння сяяло в низовинних болотистих берегах, високі вежі-комашники мурах-архітекторів на тлі неба відкидали примарні обриси, що лиш трошки були темнішими від ґрунту.

Консул збільшив висоту до двадцяти метрів, відсьорбнув із пляшки води і розігнав килим до максимальної швидкості.

Світанок зустрів його над Гаєм Духоборів, поруч із шлюзами Карли, де Королівський транспортний канал відгалужувався на захід і тікав до північних поселень і Гриви. Консул знав, що до столиці залишилося менше ста п’ятдесяти кілометрів. Однак це все одно значило сім годин до сказу повільного лету килимка. На цьому етапі подорожі він сподівався зустріти патрульний екраноліт військових або дирижабль із Гаю до Наяди, та й хоч би прудкий моторний катер, яким би він зміг керувати, теж згодився б. Проте життя по обидва боки Гулаю ніби повимерло, якщо не вважати за таке пожежі в окремо взятих будинках чи світло лойових ламп у далеких вікнах. На верфях не видно було жодного човна. Стійла-доки для мант біля Шлюзів стояли порожнем, їхні великі ворота були розчинені потоком води, а нижче за течією, де плесо Гулаю збільшувалося вдвічі, не виднілося ні одної транспортної баржі.

Консул вилаявся і скерував килим далі.

Ранок здавався прекрасним, сонце у своєму скісному присадкуватому промінні висвітлювало низькі хмари і чітко прорисовувало кожен кущик із деревом. Консулові здалося, ніби він кілька місяців уже не бачив справжніх рослин. На віддаленому бескедді у вишину спиналися яз-дерево і напівдуб, а в оболоні рясне світло купалося в зеленій прорості підтоплених полів із мільйоном перископних бобів, які вирощували тубольці. Мадамгровий корінь та червона папороть оперізували береги річки, і кожна їхня гілочка та ліана різко виділялися в цьому світанку.

Хмари ковтнули сонце. Почало дощити. Консул натягнув сильніше капелюх на три роги, скоцюбився під запасним плащем Кассада і на висоті ста метрів скерував килим на південь.

Консул силився пригадати: «Скільки часу лишилося в Рахілі?»

Попри тривалий учорашній сон ворушити мізками все одно було тяжко через токсини втоми. «Коли ми прибули в долину, Рахілі сповнилося чотири дні. І це відбулося... чотири дні тому».

Консул потер щоку і пошукав пляшку з водою — всі виявилися порожніми. Йому нескладно було спуститися й поповнити запаси в річці, але він не хотів гаяти часу. Крапав дощ та від пекучих сонячних опіків його морозило.

«Сол казав, що коли я встигну до ночі, то все буде гаразд. Рахіль народилася після двадцятої нуль-нуль, якщо перевести це в час Гіперіона. Якщо правильно пораховано, якщо тут немає помилки, то треба встигнути до восьмої вечора, — Консул змахнув воду зі щік і брів. — Нехай іще годин сім до Кітса. Годину-дві на визволення зорельота. Тео допоможе... він тепер генерал-губернатор. Я зможу його переконати, що це в інтересах Гегемонії піти всупереч наказам Ґледстон і зняти карантин із корабля. Якщо потрібно, зізнаюся в тому, що за її наказом вступав у змову з Вигнанцями і зрадив Мережу.

Припустимо, десять годин плюс п’ятнадцятихвилинний переліт на зорельоті. До заходу сонця все одно лишається щонайменше година. Рахілі буде лише кілька хвилин, але... що? Що можна спробувати, крім капсули для кріофуги? Нічого. Певно, це вона і має бути. Останній шанс Сола, незважаючи на всі протести лікарів і страхи за життя дівчинки. А як тоді вчинити з Брон?»

Консул хотів пити. Він відкинув плащ, але замість дощу вже сіялася дрібна мжичка, з якої хіба губи та язик можна було змочити, від чого спрага відчувалася ще сильніше. Він вилаявся під носа і почав повільний спуск. Може, вийде просто зависнути на рікою і набрати одну пляшку?

Килим-літун поступово знижувався, настільки плавно, наскільки це міг зробити килим похилою скляною доріжкою, аж раптом наступної миті він уже втратив управління та летів сторчма — двометровий килимок і нажаханий чоловік ніби вилетіли з вікна десятого поверху.

Консул скрикнув і спробував зістрибнути, але тільки вкрай заплутався в мотузці, якою він прикріпився до килимка, і паскові дорожньої сумки, примотаному до його ременя. Тож останні двадцять метрів падали вони всі разом, одним клубком, назустріч жорсткій поверхні Гулаю, крутячись та перевертаючись.

Розділ 29

Тієї ночі, коли полетів Консул, Сола Вайнтрауба переповнювали великі сподівання. Нарешті вони хоч щось робили. Принаймні намагалися. Старий не вірив, що кріогенні сховища на кораблі Консула дадуть відповідь на питання про порятунок Рахілі (вчені з Ренесанс-Вектора раніше зазначили про значну небезпеку застосування цієї процедури), але добре, що з’явилася альтернатива. Хоч якась альтернатива. Сол відчував, що вони надто довго марнували час в очікуванні милості від Ктиря, ніби засуджені злочинці в передчутті гільйотини.

Тієї ночі внутрішні приміщення Сфінкса були оманливими як ніколи, тому все їхнє збіжжя Сол переніс на широкий гранітний ґанок гробниці, де вони з Дюре спробували організувати якийсь затишок для Мастіна і Брон, котрих вкрили ковдрами й плащами, а під голови їм, замість подушок, поклали пакунки. Медичні монітори жінки, поки її тіло просто відпочивало, й досі фіксували в неї повну відсутність мозкової діяльності. Мастін вовтузився й перевертався — його ніяк не відпускала гарячка.

— Як ви гадаєте, що мучить тамплієра? — спитав Дюре. — Хвороба?

— Банальне переохолодження, — проказав Сол. — Після викрадення з буєра він прийшов до тями, блукаючи тутешньою пусткою і долиною Гробниць часу. Йому доводилося їсти сніг від спраги, а їжі він узагалі не мав.

Дюре кивнув і перевірив армійський пластир, який вони приліпили на внутрішній бік Мастінової руки. Індикатори показували, що хворий стабільно одержував внутрішньовенний розчин.

— У мене таке враження, що тут справа в іншому, — заявив єзуїт. — Це щось схоже на божевілля.

— У храмовників майже телепатичний зв’язок із їхніми кораблями-деревами, — пояснив Сол. — Певно, Істинний Голос Дерева трохи з’їхав із глузду, коли став свідком знищення «Іґґдрасіля». Особливо, якщо він дивним чином знав про його необхідність.

Дюре похитав головою, продовжуючи змочувати вощений лоб тамплієра вологою губкою. Глупої ночі здійнявся вітер, він крутив циноброву куряву в ледачих смерчиках і стогнав, огинаючи крила та грубі грані Сфінкса. Без ладу та хоч якогось порядку яскраво світилися і тьмянішали Гробниці. Час від часу хроноприпливи навалювалися на обох чоловіків, змушували їх хапати ротом повітря і шукати найближчу кам’яну опору. Та рано чи пізно хвиля дежавю й запаморочення минала. Через те, що Брон Ламія була прикріплена до Сфінкса шнуром, який сплавився з її черепом, вони не могли нікуди звідти піти.

Перед світанком хмари розійшлися, в них прозирнуло небо з рясними зірками, від світла яких мало не різало очі. Певний час замість битви великих флотів вони бачили епізодичні вихлипні сліди термоядерних зорельотів — вузькі алмазні подряпини на шибці ночі. Та потім знову буйним цвітом розквітли далекі вибухи, і вже за годину сяйво Гробниць розчинилося в нестямі небесної битви.

— Хто, на вашу думку, переможе? — поцікавився отець Дюре.

Двоє чоловіків сиділи, обіпершись спинами на кам’яну стіну Сфінкса та піднявши обличчя до видимого сектора неба, обмеженого вигнутими вперед крилами.

Сол гладив спинку Рахілі, поки вона спала долілиць, виставивши вгору під тонкими ковдрами куприк.

— Із чужих слів у мене склалося враження, що в цій страхітливій війні Мережі роковано поразку.

— То ви вірите прогнозам Консультаційної ради штучних інтелектів?

— Взагалі-то в політиці я геть не розбираюся, — Сол здвигнув у темряві плечима. — Як і в точності передбачень Корду. Я скромний учений із маленького університету на провінційній планеті. Та мене не залишає відчуття, що нас чекає щось жахливе... ніби прийшла година грубого звіра, який чвалає до Вифлеєма народитись[51].

— Єйтс? — усміхнувся Дюре й одразу посерйознішав. — Підозрюю, що це місце і є тим самим Вифлеємом, — він зиркнув на долину та її осяйні Гробниці. — Усе життя я навчав тейяровим теоріям про еволюцію в напрямку точки Омега. Натомість маємо те, що маємо. Дурість людини в небі, і жахливий Антихрист, котрий чекає на успадкування решти.

— Отже, на вашу думку, Ктир — це Антихрист?

Отець Дюре сперся ліктями на підняті коліна і щепив руки.

— Якщо ні, то ми всі в халепі, — гірко розсміявся він. — Не так давно я був би ще в захваті від самої думки про те, що Антихриста можна зустріти... адже присутність хоч якоїсь богопротивної сили тільки додала би мені віри в будь-яку форму існування божественного.

— А тепер? — тихо уточнив Сол.

— Мене й самого розіпнули, — розкрив свої долоні Дюре.

Сол згадав про образи з історії Лінара Гойта; літній єзуїт, котрий прибив себе до дерева тесла і мучився од своїх страждань та перероджень цілими роками, бо не хотів здатися ДНК-паразиту хрестоформи, що й зараз ховався в нього під шкірою грудей.

Дюре опустив обличчя.

— Та Отець Небесний змовчав, — неголосно розповідав старий єзуїт. — Не підтримав, не сказав, що біль і жертовність варті хоч чого-небудь. Тільки біль. Біль і морок. А потім знову біль.

Сол аж припинив погладжувати спинку немовляти.

— І ви втратили свою віру?

— Навпаки, — Дюре перевів погляд на Вайнтрауба. — Я відчув, що віра набула глибшої сутності. Біль і морок — наш жереб від часів Падіння Людини. Але ж повинна існувати надія на те, що можна вивищитися на наступний рівень... де свідомість зможе розвинутись у значно милостивішій площині, ніж її контрапункт у збудованому на байдужості всесвіті.

Сол поволі кивнув.

— Під час тривалого змагання Рахілі з хворобою Мерліна мене... і мою дружину Сару переслідував один і той самий сон... що мені наказують принести в жертву єдину доньку.

— Так, — озвався Дюре. — Я прослухав записи на диску Консула.

— Значить, ви в курсі моєї відповіді. По-перше, Авраамів шлях покори більше не для нас, навіть якщо існує Бог, який вимагає такої покори. По-друге, ми офірували цьому Богові надто багато впродовж останніх поколінь... Сплаті болем маємо покласти край.

— Одначе ж ви тут, — Дюре обвів рукою долину, Гробниці, ніч.

— Тут, — погодився Сол. — Але не для того, щоб упасти плазом. Я хочу побачити, яку відповідь ці сили мають на моє рішення, — він знову торкнувся спини доньки. — Рахілі зараз півтора дні. Їй усе менше з кожною секундою. Якщо Ктир виступає архітектором такої жорстокості, то я хочу стати перед ним, навіть якщо він справді ваш Антихрист. Якщо Бог є і це він сотворив цю істоту, я подарую йому таку саму зневагу.

— Цілком можливо, що ми всі давно демонструємо йому цю зневагу, — гмикнув Дюре.

Сол підняв голову, коли з добрий десяток булавочних уколів, якими небо всіяло несамовите світло, пустив брижі і далеко в космосі розрісся ударними хвилями плазми.

— Шкода, що нам бракує технологій, аби змагатися з Богом як рівня, — тихо, напівтонами правив він далі. — Кинути йому виклик у його ж лігві. Віддати належне за всі ті несправедливості, що він звалив на голови людства. І дати йому шанс облишити свою самовдоволену зверхність, або ж хай котиться під три чорти.

Отець Дюре повів бровою і ледве всміхнувся.

— Мені відомий ваш гнів, — священик лагідно торкнувся Рахілиної голівки. — Може, все-таки спробуємо поспати перед світанком?

Сол кивнув і ліг поруч із дитиною, натягнувши ковдру по вуха. Він чув, як щось прошепотів до себе Дюре, напрочуд тихе «добраніч» або ж якусь молитву.

Вайнтрауб торкнувся дівчинки, заплющив очі та заснув.

Тієї ночі Ктир не явився. Не прийшов він і вдосвіта, коли перше проміння сонця забарвило південно-західні бескиди й торкнулося маківки Кришталевого моноліту. Сол прокинувся, коли світло повзло долиною; поруч спав Дюре, а Мастін та Брон лежали непритомні. Рахіль крутилася й вовтузилася. І кричала, як тільки може кричати голодне новонароджене немовля. Сол нагодував її з одного з останніх пакетів дитячого харчування, зірвавши термопломбу та нагрівши його до температури тіла. Вночі у долині був мороз, і на східцях до Сфінкса блищав ясенець.

Рахіль їла жадібно, тихо похникуючи та плямкаючи, — ці звуки Сол пам’ятав із п’ятдесятирічної давнини і тих днів, коли її годувала Сара. Коли дівчинка скінчила, Сол потримав її, аби вона зригнула, проте так і залишив її лежати на плечі, плавно погойдуючись туди-сюди.

Усього півтора дні.

Сол дуже втомився. Він постарішав попри той єдиний курс терапії Поульсена, що він пройшов десять років тому. Саме тоді, коли вони з Сарою при нормальному розвитку подій мали позбутися батьківських обов’язків (їхня єдина дитина вчилася в аспірантурі та перебувала на археологічних розкопках у загумінковому світі), Рахіль стала жертвою хвороби Мерліна, і невдовзі батьківство знову звалилося їм на голови. Крива їхньої інтенсивності зростала з віком Сола та Сари (а потім, після загибелі Сари в авіакатастрофі у Світі Барнарда, й одного Сола), тож зараз він почувався дуже-дуже втомленим. Та незважаючи на це, незважаючи на геть усе, Солові цікаво було подумки відзначити, що він не шкодував за жодним днем, проведеним у турботах за донькою.

Усього півтора дні.

Трохи згодом прокинувся і отець Дюре, й обоє чоловіків зайнялися приготуванням сніданку із різноманітних консервів, які принесла Брон. Гет Мастін не прокидався, і Дюре причепив до нього передостанній медпакет із запасами поживних речовин та внутрішньовенних вливань.

— Гадаєте, останній медпакет варто використати для пан-Ламії? — поцікавився Дюре.

Сол зітхнув і ще раз перевірив покази моніторів комлоґу.

— Не думаю, Поле. Якщо вірити цим даним, то в неї високий цукор у крові... а вміст поживних речовин такий, що складається враження, ніби вона тільки-но добряче поїла.

— Хіба це можливо?

— Може, ця клята річ, — зітхнув Сол, — працює, як пуповина, — він махнув у бік шнура, прикріпленого до її черепа в місці, де колись був нейрошунт.

— Чим сьогодні займемося?

Сол глянув у позеленілий купол неба з ляпіс-лазуровим відтінком, до якого вони вже звикли на Гіперіоні, і відповів:

— Чекатимемо.

Гет Мастін прокинувся у розпал дня незадовго до того, як сонце досягло зеніту. Тамплієр сів і промовив:

— Дерево!

Дюре, який гуляв край підніжжя Сфінкса, миттю здолав східці нагору. Сол підняв Рахіль із тіні, де вона лежала попід стіною, і рушив до Мастіна. Очі храмовника зосередилися на невидимій точці вище скель. Сол і собі подивився туди, але нічого, крім усе блідішого небосхилу, не побачив.

— Дерево! — ще раз скрикнув Гет Мастін і простяг у вишину згрубілу руку.

Дюре притримував недужого.

— Марить. Йому здається, що він бачить «Іґґдрасіль», свій корабель-дерево.

Тамплієр намагався відбитися від їхніх рук.

— Ні, не «Іґґдрасіль», — хекав він запеченими вустами. — Дерево. Останнє Дерево. Дерево Болю!

Тоді обоє чоловіків ще раз визирнули в долину, але нічого не побачили. Вітер із південного заходу гнав небом клапті хмар. Долиною саме котився черговий хроноприплив, і Сол зі священиком похилили голови у несподіваному запамороченні. Минулося.

Гет Мастін намагався зіпнутися на ноги. Очима тамплієр прикипів до віддаленого об’єкта. Його шкіра просто горіла від пропасниці, аж попекла руки Солу.

— Хапайте останній медпакет, — гаркнув він. — Поставте на ультраморфій та жарознижувальне.

Дюре хутко скорився.

— Дерево Болю! — спромігся проказати храмовник. — Я повинен був стати його Голосом! Ерґ мав його вести крізь часопростір! Єпископом із Голосом Великого Дерева обрали мене! Не можна їх підвести! — він на секунду напружився у руках Сола і впав на кам’яний ґанок. — Я — воістину Обраний! — шепотів він, а сили покидали його, немов повітря із пробитої повітряної кульки. — Я мушу кермувати Деревом Болю в час Спокути!

Він заплющив очі.

Дюре прикріпив останній медпакет, іще раз перевірив, чи його налаштовано на тамплієрську химородію в метаболізмі та хімічних особливостях організму, відтак запустив адреналін та знеболювальні. Сол згорбився над фігурою в плащі.

— Це не з термінології чи теології тамплієрів, — зауважив Дюре. — Він послуговується мовою Церкви Ктиря, — священик перехопив погляд Сола. — Це проливає світло на деякі загадки... особливо що стосується розповіді Брон. З якогось дива тамплієри змовились із Церквою Останньої Спокути... Церквою Ктиря.

Сол кивнув, напнув свій власний комлоґ на зап’ясток Мастіну та налаштував монітор.

— Напевно, Дерево Болю — це легендарне тернове дерево Ктиря, — бурмотів Дюре, не зводячи погляду з порожнього неба, куди витріщався Мастін. — Але що значать ці його слова про те, що їм з ерґом судилося його вести крізь часопростір? Він справді вважає, що здатен керувати деревом Ктиря, наче тамплієри своїми кораблями-деревами? Навіщо?

— Доведеться спитати в нього у наступному житті, — втомлено промовив Сол. — Він помер.

Дюре перевірив монітори, під’єднав до їхньої конфігурації ще й комлоґ Лінара Гойта. Вони спробували застосувати реанімаційні стимулятори медпакета, штучне дихання, непрямий масаж серця, проте індикатори залишалися непохитними. Тамплієр Гет Мастін, Істинний Голос Дерева та прочанин до Ктиря, справді був мертвий.

Вони прочекали годину, підозрілі до геть усього, що відбувалося в цій аномальній долині імені Ктиря, та коли монітори засвідчили швидке розкладання трупа, довелося поховати Мастіна в мілкій могилі за п’ятдесят метрів по стежці в напрямку війстя долини. У речах Кассада знайшлася розкладна піхотна лопата, що її армійці на своєму жаргоні іменували «шанцевим інструментом», і чоловіки по черзі копали яму, поки один із них наглядав за Рахіллю та Брон Ламією.

Старі розташувалися в тіні великої брили, один тримав немовля на руках. Дюре проказав кілька слів, перед тим як кинути перші грудки землі на саморобний фібропластовий покрівець.

— Я практично не знав Гета Мастіна, — говорив священик. — Ми не належали до однієї віри. Та в нас був один фах. Мастін, Голос Дерева, провів більшу частину свого життя, виконуючи те, що вважав служінням Богу, сповненням Його волі, викладеної в писаннях М’юїра та закарбованої в красі природи. Його віра була істинною, перевіреною злигоднями, загартованою покорою і, врешті-решт, скріпленою пожертвою.

Дюре замовк на мить і примружився, позирнувши на небо, чий колір вигорів до відтінку бронзового сплаву.

— Господи, прошу, прийми слугу свого. Зустрінь його з обіймами, як одного дня зустрінеш нас усіх, хто шукає Тебе та збився з путі. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Рахіль заходилася плачем. Сол її трохи поносив, поки Дюре кидав ґрунт на подовгастий фібропластовий згорток. Вони повернулися до входу Сфінкса й обережно перемістили Брон у залишки тіні. Сховати її від полуденного сонця не було ніякої змоги — хіба що занести в саму гробницю, але ніхто не хотів цього робити.

— Консул, мабуть, уже здолав половину шляху до зорельота, — промовив священик, зробивши довгий ковток води. Його чоло попеклося від сонячного проміння та вкрилося потом.

— Так, — погодився Сол.

— Узавтра в цей час він уже мав би бути тут. Лазерним різаком звільнимо Брон і покладемо її в корабельну хірургію. Може, і зворотне «старіння» Рахіль вдасться спинити в кріогенній камері, хай там що кажуть лікарі.

— Так.

Дюре поставив пляшку і поглянув на Вайнтрауба.

— Ви вірите, що все так і буде?

Сол подивився в очі священику:

— Ні.

Від південно-західних стін долини простяглися тіні. Через спеку все сплавилося в суцільну грудомаху і тільки згодом стало помалу вивітрюватися. З півдня надбігли хмари.

Рахіль спала в тіні біля входу до Сфінкса. Сол підійшов до Поля Дюре, який стовбичив трохи осторонь та роззирався по долині, і поклав йому руку на плече.

— Про що ви думаєте, мій друже?

Священик не обернувся.

— Про те, що якби я не вважав самогубство одним зі смертних гріхів, то поклав би всьому край і дав би молодому Гойту шанс на життя, — він подивився на Сола, вимушено всміхнувшись. — Та чи можна вважати це самогубством, якщо паразит на грудях у мене... у нього на грудях... одного дня знову поверне мене в борсання та крики власного воскресіння?

— Вважаєте, що повернути Гойта сюди — це дарунок? — тихо спитав Сол.

Якийсь час Дюре не відповідав.

А потім взяв Вайнтрауба за плече.

— Мабуть, я піду прогуляюся.

— Куди? — Сол аж скулився від пообідньої спеки. Навіть якщо спохмурніє, долина радше буде схожа на піч.

— Униз по долині, — непевно махнув рукою священик. — Я незабаром повернуся.

— Обережно, — попередив його вчений, — і пам’ятайте, якщо Консул натрапить на патрульний екраноліт над Гулаєм, то може повернутися ще цього обіду.

Дюре кивнув, сходив по пляшку води, лагідно погладив Рахіль і рушив униз довгими сходами Сфінкса, вивіряючи кожен крок, наче непам’ятний перестарок.

Сол провів його поглядом. Єзуїт усе меншав і меншав, його постать на відстані спотворювали теплові потоки. Сол зітхнув і повернувся до своєї доньки.

Поль Дюре намагався йти в тіні, проте навіть там спека гнітила, навалившись на зашийок, ніби велетенське ярмо. Він минув Нефритову гробницю і доріжкою повернув до північних скель та Обеліска. Вузька тінь тієї гробниці ніби темною смугою лягала на рожевуватий камінь та куряву долини. Знову спускаючись, вибираючи шлях поміж уламків навколо Кришталевого моноліту, Дюре подивився вгору, де слабкий вітерець торохтів битими шибками та свистів у проломах, що вкривали весь фасад. У нижніх ярусах він побачив своє відображення і згадав органні пісні, що їх виспівував вітер у надвечір’ї в Розколині; це було тоді, коли він знайшов бікура високо на плато Розкрилля. Здається, наче відтоді минула вічність. І справді — відтоді минула вічність.

Дюре відчував шкоду, яку заподіяла хрестоформа його розуму та пам’яті. Від цього було гидко — наче пережив інсульт і не мав жодної надії на одужання. Логічні умовиводи, що раніше були для нього дитячою забавкою, тепер потребували надмірної зосередженості або ж просто перебували за межами його здібностей. Йому не вдавалося підбирати слова. Емоції шарпали його з такою ж люттю, що й хроноприпливи. От уже кілька разів він мусив покидати решту пілігримів, аби сходити поплакати на самоті через незрозумілі навіть йому причини.

Решта прочан... Тепер же лишився тільки Сол із немовлям. Отець Дюре залюбки пожертвував би власним життям, якби міг у такий спосіб порятувати цих двох. Невже це гріх, міркував він, домовлятися з Антихристом?

Він зайшов далеко вниз по долині. Дістався майже того місця, де вона завертала на схід у широкий закут, в якому серед гір розкинувся лабіринт тіней і Ктирів палац. Там стежка повз Печерні гробниці вивела би його до північно-західної стіни. Дюре відчув свіже повітря з першої гробниці і заледве поборов спокусу піти туди, аби прочуняти від спеки, заплющити очі й трохи поспати.

Він простував далі.

Вхід до другої гробниці прикрашали химерні різьблення в камені, і священику вони нагадали стародавню базиліку, яку він відкрив у Розколині, — велетенський хрест і вівтар, «вшановувані» деградованим племенем бікура. І молилися вони заради аномального безсмертя, що дарувала хрестоформа, а не заради шансів на істинне Воскресіння, обіцяне Христом. «Та яка різниця?» Дюре мотнув головою, намагаючись розігнати туман і цинічність, що тепер обволікали кожну його думку. Стежка в’юнилася далі, в напрямку третьої Печерної гробниці. Найнижчої і найменш вражаючої з усіх трьох.

У третій Печерній гробниці світилося.

Дюре спинився, перевів подих і зиркнув униз на долину. На відстані кілометра можна було добре роздивитися Сфінкса, але Сола в його тінях годі було розгледіти. Якусь мить він згадував, чи не в третій гробниці вони ночували позавчора... може, хтось залишив там увімкнутий ліхтар?

Але то було не в третій гробниці. Якщо не враховувати пошуків Кассада, там уже три дні нічия нога не ступала.

Отець Дюре знав, що він не повинен зважати на це світло, а мусить повернутися до Сола і чекати на корабель спільно з ученим і його донькою.

«Але Ктир до всіх приходить нарізно. Навіщо відмовлятися від цього заклику?»

Дюре відчув, як змокріли його щоки, і зрозумів, що то він безгучно і бездумно плаче. Він абияк витер сльози затиллям долоні і стиснув кулаки.

«Мій інтелект був моїм найбільшим марнославством. Я мав славу єзуїта-інтелектуала, ревнителя традицій за Тейяром та Прассаром. Навіть богослов’я, що його я нав’язував церкві, семінаристам і тим небагатьом вірянам, наголошувало на розумі, цій дивовижній точці Омега нашої свідомості. Бог як розумний алгоритм.

Що ж, Поле, деякі речі осмисленню розумом не підлягають».

Дюре ввійшов у третю Печерну гробницю.

Сол різко кинувся зі сну, впевнений, що по ньому хтось повзе.

Він зірвався на ноги й озирнувся. Рахіль тихо посопувала, прокинувшись разом із батьком. Брон Ламія нерухомо лежала на попередньому місці; вогники медичних індикаторів горіли зеленим, але червона лінія мозкової діяльності, як і раніше, лишалася прямою.

Чоловік проспав щонайменше годину — долиною вже повзли тіні, і тільки вершечок Сфінкса ще ловив сонячне проміння, яке проривалося крізь хмари. Його снопи косо лягали на долину крізь її війстя й освітлювали протилежну скельну стіну. Розійшовся вітер.

Більше в долині нічого не ворушилося.

Вайнтрауб підняв Рахіль і, погойдуючи її в руках, збіг східцями униз. Він зазирнув за Сфінкса й обдивився все перед іншими Гробницями.

— Поле! — його голос відлунював од гір. Вітер куйовдив куряву за Нефритовою гробницею, але все інше ніби завмерло. Сола досі переслідувало відчуття, наче щось до нього підкрадається, наче за ним спостерігають.

Рахіль заборсалася в його обіймах, а тоді тонкоголосо, по-немовлячому заплакала. Сол звірився із комлоґом. За годину їй виповниться рівно один день. Обвів поглядом небо в пошуках корабля Консула, тихо вилаявся собі під ніс і повернувся до входу в Сфінкс, аби поміняти дівчинці підгузок. Він перевірив стан Брон, дістав дитяче харчування із сумки та накинув плащ. Варто було сонцю зникнути, як спека швидко сходила нанівець.

У наступні півгодини, поки надворі ще трималися сірі сутінки, Сол швидко обійшов долину, вигукуючи ім’я Дюре та зазираючи до входів в інші Гробниці. Так він минув Нефритову гробницю, де вбили Гойта. Її стіни вже починали мріти молочною зеленню. Пробіг повз темний Обеліск, чия тінь високо спиналася стіною південно-східних бескидів. Проз Кришталевий моноліт, що його верхні яруси досі горіли останнім промінням дня і поступово тьмянішали, коли сонце сідало десь за Містом поетів. У раптовому холоді й тиші надвечір’я він дістався Печерних гробниць. Сол забігав із криком у кожну з них, де його, ніби чиєсь холодне дихання з рота, зустрічав вогкий подув вітру.

Відповіді він не почув.

Перед тим, як остаточно споночіло, за поворотом долини, край плетива гостряків і контрфорсів Ктиревого палацу, похмурого та зловісного в прийдешній сутіні, Сол постояв перед виходом, намагаючись розібратися в чорнильних тінях, шпилях, балках та пілонах і волаючи у темні надра споруди, звідки до нього озивалася тільки луна. Рахіль знову почала плакати.

Тремтячи, відчуваючи морозець на зашийку, крутячись навсібіч, щоби заскочити невидимого спостерігача зненацька, і постійно натрапляючи лише на все густіші тіні й перші зорі у розривах хмар, Сол поквапом вертався долиною вгору, до Сфінкса, спочатку швидко крокуючи, а потім й узагалі збившись на біг біля Нефритової гробниці. Дужчав вечірній вітер і дитячий плач.

— Прокляття! — видихнув Сол, добігши до верхньої сходинки перед Сфінксом.

Брон Ламія зникла. Не лишилося ні її тіла, ні металевого кабелю.

Клянучи все на світі і міцно притискаючи до себе Рахіль, Сол навпомацки пошукав ліхтарик у сумці.

Метрів за десять далі коридором Сол натрапив на ковдру, в яку було загорнуто Брон. Більше не було нічого. Коридори галузилися та перекручувалися, то ширшали, то вужчали, та й стеля інколи опускалася настільки, що Вайнтрауб мусив повзти із немовлям у правиці, притуливши її щоку до своєї. Він ненавидів цю гробницю. У грудях калатало так сильно, що чоловік аж боявся зазнати серцевого нападу прямо там.

Останній коридор звузився і привів у нікуди. Там, де колись металевий шнур вужем тікав у кам’яну стіну, тепер була тільки стіна.

Тримаючи ліхтарик у роті, Сол обмацував її, натискав на камені завбільшки з цілі будинки, ніби у пошуках таємничої панелі, що могла йому відкрити шлях у якісь тунелі.

Нічогісінько.

Сол міцніше притис до грудей Рахіль і рушив назад. Кілька разів повернув не туди, розхвилювавшись іще більше від думки та страху, що він міг загубитися. А потім вони опинилися в знайомому йому коридорі, а тоді — у головному коридорі, за яким лежав вихід.

Вайнтрауб спустився з дитиною аж униз сходів і відійшов від Сфінкса подалі. На початку долини він зупинився, сів на присадкуватий камінь і перевів подих. Щічка Рахіль і досі впиралася йому в шию, і немовлятко не видавало жодного звуку, не робило жодного руху — тільки ледве стискало кулачок у його бороді.

Вітер залітав у долину з узвиш, до яких Сол сидів спиною. Хмари то розходилися, то знову набігали, ховаючи зірки, тож єдиним джерелом світла було тільки хворобливе сяйво Гробниці. Він боявся, що несамовите калатання серця злякає немовля, але Рахіль, згорнувшись, і далі спокійно собі спала між тепла його тіла та спокою рук.

— Прокляття! — шепотів Сол. Він переживав за Брон Ламію. Він переживав за всіх пілігримів, і тепер не лишилося нікого. Десятиріччя досліджень привчили його до пошуків закономірностей у подіях, до пошуків морального зерна в гірській породі досвіду, але ніяких закономірностей у всьому, що відбувалося на Гіперіоні, не існувало — саме лише сумяття і смерть.

Сол погойдувався із дитиною і дивився на пустельні узвишшя, міркуючи, чи йти звідси одразу... чи крокувати до мертвого міста або ж Твердині Хроноса... мандрувати на північний захід до Літоралі або ж на південний схід, туди, де хребет Вуздечка врізався в море. Тремтячою рукою Сол потер щоку; порятунку в такій глухомані чекати не варто. Втеча з долини не зарадила Мартінові Силену. Ктиря бачили і на південь від хребта Вуздечка, аж в Ендіміоні та інших південних містах. Навіть якби монстр зглянувся над ними, голод і спрага такого їм не подарують. Сол, може, й протягне на рослинах, м’ясі гризунів і талій воді з гір, а от запаси молока для Рахілі не безмежні. Навіть з урахуванням припасів, що їх Брон принесла з Твердині. Аж раптом він усвідомив, що не в запасах молока справа...

«Через день я залишусь один». Із цією думкою Сол придушив у собі стогін. Два з половиною десятиліття і в сто разів більше світлових років ним керувала рішучість порятувати дитину. Твердий намір повернути Рахіль здоров’я та життя перетворився на практично матеріалізовану силу, несамовиту енергію, яка живила їх обох із Сарою і яку вони підтримували, ніби храмові жерці — священний вогонь. Бігме, тут існувала якась закономірність, моральний базис усіх цих позірно випадкових подій, і Сол Вайнтрауб готовий був поставити на кін своє й Рахілине життя.

Він підвівся, повільно вернувся на стежку до Сфінкса, піднявся сходами, знайшов термоплащ і ковдри та під завивання гіперіонівських вітрів, під дедалі яскравіше сяйво Гробниць часу змайстрував собі й немовляті кубло на найвищому щаблі.

Рахіль лежала на його грудях та животі, вклавши щічку йому на плече, стискаючи та розтискаючи кулачки, якими вона зрештою відпустила цей світ і відправилась у країну дитячих снів. Сол чув її тихе дихання, коли вона все міцніше засинала, та лускання крихітних бульок слини. Трохи згодом він і сам порвав зв’язок із цим світом та приєднався до неї вві сні.

Розділ 30

Сол снив тим самим сном, що мучив його відтоді, як Рахіль підхопила хворобу Мерліна.

Він ішов гігантською спорудою, де колони завбільшки з секвої здіймалися в темряву, а їм назустріч із вишини падали рясні снопи малинового світла. Десь гудів огонь великої пожежі. І над головою ясніли два темно-червоні овали.

Сол упізнав це місце. Він знав, що попереду його чекає вівтар із Рахіллю, непритомною двадцятирічною Рахіллю, і що там він почує вимогливий Голос.

Чоловік спинився на низькому балконі і прикипів поглядом до знайомої сцени. Його донька — жінка, з якою вони із Сарою попрощалися, коли вона аспіранткою вирушила в археологічну експедицію на далекий Гіперіон, — лежала оголена на широкій кам’яній плиті. Над нею в повітрі ширяла пара червоних сфер Ктиревого погляду. Поруч на вівтарі лежав і довгий кривий ніж із вигостреної кістки. І от пролунав той Голос:

— Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі.

Руки Сола трусилися від люті й туги. Він дер на собі волосся і кричав у морок, повторюючи те, що вже колись йому заявив:

— Більше не буде ніяких офір — ні дітей, ні батьків. Більше не буде жертв. Час покори та спокути мину в. Допоможи як друг або забирайся геть!

Раніше вві сні після цих слів у порожнечі починав свистіти вітер, і моторошні кроки зникали в далечині. Та цього разу сон не увірвався. Вівтар мрів і надалі, раптом порожніючи. І тільки ніж із кістки лишався лежати на ньому. Пара червоних сфер продовжувала ширяти у вишині, ніби сповнені вогнем рубіни, що вміщували в себе цілі планети.

— Послухай мене, Соле, — правив далі цей Голос, що тепер не дуднів із-під верховіття, а ледве нашіптував йому у вухо. — Майбутнє людства залежить від твого вибору. Ти можеш пожертвувати Рахіллю не з покори, а з любові?

Подумки Сол уже чув свою відповідь, хоч і досі не міг підібрати слів. Більше не буде ніяких офір. Не сьогодні. І взагалі ніколи. Людство вже натерпілося за свою любов до богів, за свої тривалі пошуки Бога. Він думав про численні століття, впродовж яких його народ, євреї, вів перемовини з Богом і скаржився, чубився, проклинаючи несправедливість усього світоустрою, але попри це завжди, завжди і будь-якою ціною корився знову. Покоління вмирали в печах ненависті. Майбутні покоління пошрамовані холодним вогнем радіації та поновленої ненависті.

Не цього разу. Ніколи взагалі.

— Погоджуйся, тату!

Сол підстрибнув від доторку руки. Його донька Рахіль стояла поряд. Не дитина і не доросла. А вісімнадцятирічна, якою він її бачив двічі. За нормального плину часу та в його зворотному напрямку, коли вона занедужала хворобою Мерліна. Рахіль із її світло-каштановим волоссям, заплетеним у просту косу, невисока, лагідна, у вільного крою туніці-«варенці» і дитячих кросівках.

Сол узяв її за руку і стиснув так міцно, як тільки міг, не завдаючи їй болю. І відчув, що вона відповіла йому таким же сильним потиском. Це була не ілюзія, не фінальна жорстокість Ктиря. Це була його донька.

— Погоджуйся, тату!

Сол розв’язав задачу Авраама про покору злому Богові. Покора більше не може бути найважливішим виявом стосунків людства і його божества. Але що як сама дитина просить про жертву на знак покори Господній примсі?

Сол став на коліно перед донькою і розкрив для неї обійми:

— Рахіль.

Вона обійняла старого з усім тим завзяттям, що збереглося в його численних спогадах про те, як він її пригортав до себе, про її підборіддя десь там над плечем, про рученята, що аж душать від надміру любові. Дівчина прошепотіла йому на вухо:

— Будь ласка, тату, треба погоджуватися.

Сол не відпускав Рахілі, відчуваючи її тонкі руки і тепло, що линуло від притиснутої щоки. Він мовчки плакав, сльози котилися по обличчі, мочили коротку бороду, але він не хотів одпускати її навіть на секунду, щоби змахнути їх долонею.

— Я люблю тебе, тату, — прошепотіла Рахіль.

Він підвівся, витер сльози затиллям руки, не відпускаючи лівиці Рахілі, і став на довгий шлях униз до вівтаря.

Сол прокинувся од відчуття падіння та схопився за немовля. Воно спало в нього на грудях, згорнувши долоньку в кулачок і встромивши великий палець у рота. Однак варто було встати із землі, як малеча прокинулася з криком та рефлекторно вигинаючи спину, як це зазвичай роблять усі немовлята. Сол усе одно зіпнувся на ноги, розкидавши навколо всі ковдри та плащ і міцно пригортаючи Рахіль.

Був день. Пізній ранок, якщо точніше. Вони проспали досвітки і мить, коли сонячне світло прокралося в долину та поміж Гробниць. Сфінкс згорбився над ними, немовбито якась хижа тварина, чиї могутні передні лапи лежали розпростаними обабіч сходів, на яких вони спали.

Рахіль ридала, її обличчя спотворювали несподіванка раптового пробудження та страх, що його вона вчувала у батька. Сол стояв під жарким денним світлом і поколихував її. Він піднявся до найвищої сходинки перед Сфінксом, поміняв доньці підгузок, розігрів один з останніх пакетів із дитячим харчуванням, почекав, поки її квиління не перетворилося на тихі схлипування під час годівлі та відрижки, а відтак пройшовся із нею туди-сюди, аж поки дитина не заснула неглибоким сном.

До її «дня народження» лишалося менше десяти годин. Менше десяти годин до заходу сонця, до темряви та кількох останніх хвилин у житті дочки. Далеко не вперше Сол шкодував, що Гробниці часу — це не велика скляна будівля, яка символізує космос та божество, котре нею заправляє. Тоді би він шпурляв у неї каміння, поки не лишилось би жодної цілої шибки.

Він намагався пригадати подробиці сну, але його тепло та спокій швидко розсотувалися під жорстким світлом гіперіонівського сонця. Згадав тільки мовлену напошепки просьбу Рахілі. Навіть від самої жахливої думки про те, щоб офірувати її Ктиреві, Солу зводило від болю живіт.

— Усе гаразд, — шепотів він до неї, коли та звивалася і зітхала, знову ладнаючись рушити в підступну царину сну. — Усе гаразд, мала. Скоро тут буде зореліт Консула. Він може прилетіти в будь-яку хвилину.

Опівдні Консулевого корабля вони не дочекалися. Минуло ще кілька годин, а його так і не було. Сол блукав долиною і гукав усіх тих, хто пропав, виспівуючи напівзабуті пісні, коли Рахіль прокидалася, і мугикаючи колискові, коли вона починала засинати. Його донька стала така крихітна і легесенька: шість фунтів і три унції, дев’ятнадцять дюймів, як при народженні — він це добре пам’ятав, всміхаючись від думки про старожитні одиниці вимірювання його старожитньої домівки у Світі Барнарда.

Уже надвечір він очуняв у тіні простягнутої лапи Сфінкса, бо трохи був закуняв, і підскочив разом із Рахіллю, спостерігаючи за польотом космічного корабля у ляпіс-лазуровому небі.

— Він прилетів! — закричав Сол, і Рахіль поворушилася у відповідь. Термоядерний слід тягнувся за апаратом, палаючи яскравим денним світлом, наскільки це дозволяла побачити атмосфера. Чоловік стрибав, вперше сповнений надії за багато днів. Він вигукував і підскакував, поки стурбована Рахіль не схлипнула і не заквилила. Сол зупинився і високо її підняв, хоч і знав, що вона ще не вміє фокусувати зору, але радо подивилась би на всю красу космічного корабля, що спускається по дузі над далеким хребтом у напрямку високогірної пустелі.

— У нього вийшло! — кричав Сол. — Він летить! Корабель нас...

Три важкі удари струснули долину майже одночасно; перші два були спареним надзвуковим сплеском і «слідом» апарата, що нісся перед самим космічним кораблем, коли той скидав швидкість. А третій виявився звуком його знищення.

Сол прикипів поглядом до яскравої точки у вершині довгої термоядерної дуги. Вона раптом заясніла, ніби сонце, перетворилася на хмару з полум’я та вируючих газів і впала у пустелю десятьма тисячами охоплених вогнем фрагментів. Під голосний плач Рахілі старий закліпав, щоби стерти ці післяобрази з очей.

— Господи! — шепотів він. — Господи! — не було сенсу заперечувати повне знищення корабля. Другорядні вибухи розривалися навколо в повітрі навіть за тридцять кілометрів звідси. Уламки, тягнучи за собою курні хвости й омахи полум’я, падали в пустелю, в гори і Трав’яне море за ними. — Боже мій!

Сол сів на теплий пісок. Він був надто виснажений, щоби плакати, надто приголомшений для будь-яких дій, крім заколисування дитини, аж поки вона не припинила плакати.

За десять хвилин Вайнтрауб іще раз подивився в небо і побачив два нові термоядерні сліди, що тягнулися на південь із зеніту. Один із кораблів вибухнув, але надто далеко, щоби почути той звук. Другий зник із поля зору за південними бескидами, ген поза хребтом Вуздечка.

— Може, це був не Консул, — шепотів Сол. — Може, це вторгнення Вигнанців. Може, корабель Консула все ще на підльоті.

Але надвечір зореліт не з’явився. Не з’явився він і в той час, коли проміння маленького світила Гіперіона вигравало на скельній стіні й тіні тягнулися до Сола, що сидів на найвищій сходинці Сфінкса. Не з’явився він і тоді, коли долина зникла в сутінках.

Якщо рахувати від цієї секунди, Рахіль народилася за півгодини. Сол перевірив, чи сухий її підгузок (він був сухим) і нагодував її з останнього пакета дитячого харчування. Поки вона їла, то дивилася на нього великими темними очима, ніби шукаючи щось на його обличчі. Сол пригадав перші хвилини з нею на руках, поки Сара відпочивала під теплими ковдрами; немовлячий погляд пропікав його тими самими запитаннями та здивуванням, що й першого дня в цьому світі.

Нічний вітер пригнав хмари, які хутко бігли над долиною. Гуркотіння на південному заході спершу видавалося віддаленим громом, а потім звуками сильної канонади, вибухами — найпевніше, ядерних та плазмових зарядів — у п’ятистах чи й більше кілометрах на південь. Сол оглядав небо в прогалинах усе нижчих хмар і вихоплював поглядом огнисті хвости, наче в метеорів, які, ймовірно, належали балістичним ракетам або спусковим катерам. Так чи інакше, вони несли смерть Гіперіону.

Старому було до них байдуже. Він тихо співав Рахілі, закінчуючи годування. Він прогулявся до виходу з долини, але от тепер повернувся до Сфінкса. Гробниці горіли, як ніколи раніше, і бралися брижами від збудженого електронами жорсткого світла неонових газів. Над головою останнє проміння призахідного сонця перетворило присадкуваті хмари на пастельну стелю з вогню.

Урочистий підсумковий момент народження Рахілі наступав через три хвилини. Навіть якби корабель Консула прилетів зараз, Сол знав, що йому не вистачить часу принести немовля на його борт або покласти в кріогенний сон.

Та й він і не хотів.

Сол поволі здіймався східцями до Сфінкса і думав про те, що Рахіль пройшла тим самим маршрутом двадцять шість стандартних років тому, навіть не усвідомлюючи, що чекає на неї в його темних підземеллях.

Нагорі він перевів подих і перепочив. Світло сонця можна було майже відчути навпомацки, воно сповнювало повітря, підпалюючи собою крила та весь огром Сфінкса. Гробниця ніби віддавала накопичене світло, як каміння в безлюдних пустелях Хеврона, що ними Сол багато років тому мандрував у пошуках просвітлення. Але знайшов він тільки скорботу. У повітрі мерехтіло світло, безперестанку дужчав (як і раптово спадав) вітер, ганяючи долиною пісок.

Сол став на одне коліно на найвищій сходинці, розгортаючи ковдру Рахілі, поки дитятко не лишилося в одній м’якій бавовняній одежині новонародженого немовляти. У пелюшці.

Рахіль вовтузилася у його руках. Її обличчя стало пурпуровим і слизьким, крихітні й червоні рученята повсякчас намагалися то стиснутися в кулачки, то розтиснутися. Саме такою її добре пам’ятав Сол, коли лікарка уперше передала йому Рахіль. Він витріщався, як і зараз, на свою щойно народжену доньку, а тоді поклав її на живіт мамі, щоб і вона могла на неї поглянути.

— О, Боже, — видихнув Сол, падаючи і на друге коліно, тепер повністю уклінний.

Уся долина тремтіла, ніби здригаючись від землетрусу. Сол ледве міг чути вибухи, що і далі тривали далеко на півдні. Але тепер його більше хвилювало страшенне сяйво, що линуло від Сфінкса. Коли гробниця завібрувала та забриніла світлом, тіні Сола підскочили за ним на п’ятдесят метрів, униз по сходах і далі ген через долину. Краєм ока він помітив, що решта гробниць горіли таким самим полум’ям — велетенські химерні реактори в останні секунди життя перед аварією.

Вхід до Сфінкса палав синім, потім фіолетовим, а після цього — жаским білим світлом. За ним, на скельній стіні плато, що височіло над долиною Гробниць часу, в мерехтінні народжувалося неможливе дерево. Його велетенський стовбур і гостре сталеве гілля здіймалися аж під хмари й далі. Хутким поглядом Сол окинув триметрові шипи та їхні кошмарні плоди і втупився у вхід до Сфінкса.

Десь підвивав вітер і гуркотів грім. Десь стояла циноброва курява, ніби висушені криваві запони під світлом, що лилося з Гробниць.

Десь кричали голоси та у відповідь їм верещав цілий хор.

Сол на все це не зважав. Він не зводив погляду з обличчя доньки і тіні за нею, що тепер проступила на тлі яскравого входу до гробниці.

Об’явився Ктир. Істоті довелося нахилитися, щоби просунути свій триметровий тулуб зі сталевими лезами у дверний отвір. Він вийшов на терасу перед Сфінксом і зробив крок уперед — наполовину живе створіння, наполовину скульптура, від чиєї ходи віяло моторошною цілеспрямованістю нічного сновидця.

Усе слабше світло переливалося на панцирі істоти, каскадами спадало по кривій нагрудній пластині, оббігаючи її сталеві шипи, мерехтіло на пальцях-лезах та скальпелях, що витикались із кожного суглоба. Сол пригортав Рахіль до грудей і зазирав у численні фасетки двох доменних печей, що правили Ктирю за очі. Захід сонця танув кривавцями нав’язливого сну Сола.

Ктир повільно, без жодного натяку на тертя, обертав голову — дев’яносто градусів праворуч, дев’яносто градусів ліворуч, ніби озирав свої володіння.

Ктир зробив три кроки вперед, зупинившись менше ніж за два метри від Сола. Руки істоти закрутилися і піднялися, розгорнулися пальці-леза.

Сол ні на йоту не відпускав від себе дитинки. Її шкіра зволожилася, обличчя вкрилося синцями та плямами від потуг народження. Лишалися якісь там секунди. Очі крутилися самі по собі, здавалося, вона зосередилася на Солі.

«Погоджуйся, тату», — Сол пригадав свій сон.

Голова Ктиря низько опустилася, поки його рубінові очі під страхітливим каптуром не вп’ялися в самого Сола та його дитину. Живосрібні щелепи розтулилися, вишкіривши ряди та яруси сталевих зубів. Чотири руки простягнулися до нього із розкритими металевими долонями і завмерли в метрі від старого.

«Погоджуйся, тату», — Сол пам’ятав свій сон, пам’ятав обійми доньки і збагнув, що вкінці (коли все обертається на порох) вірність тим, кого ми любимо, — це єдине, що можна забрати з собою в могилу. Віра (істинна віра) означає довіру до цієї любові.

Сол підняв новонароджене немовля, немовля, котре помирало, якому виповнилися якісь секунди, яке верещало у своєму першому й останньому подиху, і передав його Ктирю.

Звільнившись від своєї невагомої ноші, Сол раптом відчув кошмарну млість.

Ктир підхопив Рахіль і відступив, обійнятий світлом.

Позаду Сфінкса тернове дерево припинило мерехтіти і перейшло у фазу сьогодення, набувши жахливого фокусу.

Сол ступив уперед, простягнувши руки в благальному жесті, але Ктир уже відходив назад у сяйво, аби через мить зникнути там. Вибухові хвилі ганяли в хмарах, а відтак впали на Сола, від чого він знову опустився на коліна.

Позаду та навколо нього відкривалися Гробниці часу.