Пан

- Ми ж не збирались більше про неї говорити.

- А й справді. Просто я забувся.

Минає ще якийсь час. Я про щось думаю і мовчу.

- А чого в тебе сльози на очах?- питає Ева.

- Все таки в неї красиве чоло,- кажу я,- і руки в неї завжди чисті. То якось раз вона їх не помила. Я тільки це й мав на думці.- Однак з запалом і крізь зуби я веду далі: - Я невпинно думаю про тебе, Ево! Та мені кортить розказати тобі те, чого ти, мабуть, не чула. Коли Едварда вперше побачила Езопа, то мовила: “Езоп був мислитель, фригієць”. Хіба не безглуздо? Я певен, що вона вичитала це з якоїсь книжки того самого дня.

- Ну то й що?- питає Ева.

- Наскільки я пам’ятаю, вона ще сказала, що Езоповим учителем був Ксанф. Ха-ха-ха!

- Он як!

- На біса розводитися в товаристві про те, що Езоповим учителем був Ксанф? Я просто питаю. О, ти сьогодні не в гуморі, Ево, а то луснула б від сміху.

- Та ні, мені також це видається смішним,- каже Ева, якось неприродно і здивовано засміявшись.- Але я не розуміюсь на цьому так добре, як ти.

Я мовчу й думаю, мовчу й думаю.

- Хочеш, ми краще посидимо мовчки, без жодних слів?- тихенько питає Ева.

Її очі світились добротою, вона погладила мене рукою по голові.

- Яка ти добра душа!- скрикую я, палко пригортаючи її до себе.- Авжеж, я гину від кохання до тебе, я кохаю тебе дедалі дужче. Врешті-решт, коли я їхатиму звідси, то заберу тебе з собою. Ось побачиш. Ти поїдеш зі мною?

- Так, відповідає вона.

Я майже не чую того “так”, але відчуваю його з її дихання, помічаю з усього її виду. Ми стискаємо одне одного в жагучих обіймах, і вона, втративши голову, віддається мені.

Через годину я цілую Еву на прощання й іду. У дверях натикаюся на добродія Мака.

Самого добродія Мака.

Він здригається, дивиться в кімнату, зупиняється на порозі й упивається очима в нас.

- Ну й ну!- каже він і, збитий з пантелику, не може більше мовити й слова.

- Не сподівались мене тут застати?- питаю я і вклоняюся.

Ева завмирає.

Добродій Мак оговтується, відчувши в собі якусь дивовижну впевненість, і відповідає:

- Помиляєтесь, саме вас я і шукаю. Я хочу звернути вашу увагу на те, що з першого квітня по п’ятнадцяте серпня заборонено стріляти на відстані, ближчій за восьму частину милі від того місця, де живуть гаги. Сьогодні ви підстрелили двох птахів біля острова; є люди, що вас там бачили.

- Двох гагарок,- сказав я, мов громом приглушений.- Нараз мені стало ясно, що ця людина має рацію.

- Дві гагарки чи дві гаги - то однаковісінько. Ви були в заповідній зоні.

- Я це визнаю,- сказав я.- Раніше мені таке не спадало на думку.

- А треба було, щоб спало.

- Я і в травні стріляв з обох цівок десь на тому самому місці. Тоді, як ми плавали на острів. Я стріляв на ваше прохання.

- То інша річ,- відрубав добродій Мак.

- А хай вам дідько! Тоді ви знаєте, що робити.

- Ще й як знаю,- відповів він.

Ева була напоготові; тільки я ступив за поріг, як і вона вийшла слідом, запнувши хустку. Я бачив, що вона гайнула вниз до пристані. Добродій Мак подався додому.

Я обдумував те, що сталося. З якою гнучкістю він знайшов вихід! Як пропікали мене його очі! Постріл, другий, дві гагарки, штраф, сплата. От і по всьому. Більш нічого мене не в’яже з добродієм Маком та його домом. По-суті, все минулося надто гарно і швидко…

Почали падати великі, м’які краплі дощу. Низько над землею літали сороки, і, коли я прийшов додому і відпустив Езопа, він кинувся їсти траву. Зашумів вітер.

ХХІІІ

За милю від себе внизу я бачу море. У горах тюжить дощ, і я ховаюсь від нього під скелею. Я смокчу носогрійку, викурюючи люльку за люлькою, і щоразу, як розпалюю її, тютюн копошиться в попелі розпеченими черв’ячками. Так само і в моїй голові роєм рояться думки. Переді мною на землі валяється купка сухих галузок від зруйнованого пташиного гнізда. І душа моя достоту, як те гніздо.

Я пам’ятаю найменшу дрібничку з пережитих останніх днів. Леле, до чого я дожився…

Сиджу в горах, а на морі й у повітрі стоїть гул, мене оглушує моторошний клекіт і голосіння вітру й негоди. Ген у морі видніються яхти з зарифленими вітрилами й людьми на борту. Вони кудись пливуть, і я думаю: “Бог знає, де вони всі опиняться”. Море, шумуючи, здіймається вгору і без угаву звалюється донизу. Здається, воно заселене велетенськими божевільними істотами, які гатять куди попало своїми кінцівками й гарчать одне на одного. Ні, це свято десяти тисяч чортів, що виють, вбираючи голови в плечі, й товчуться по всіх усюдах, збиваючи хвилі до білого кінцями своїх крил. Далеко-далеко в морі лежить підводний камінь, з якої зводиться білий водяник і хитає головою вслід корабликові, що, діставши тріщину, пливе за попутним вітром у море. Лишенько! В море! В оте пустельне море…

Я радію, що сам, що ніхто не бачить моїх очей. З великою довірою я тулюся до скелі й знаю, що ніхто не може стежити за мною зі спини. Над горами з пронизливим криком літає якийсь птах, тієї ж миті неподалік від мене зривається уламок каменю й скочується в море. Деякий час я сиджу тихо й цілком спокійно, мене огортає приємне відчуття затишку, бо ж, поки на дворі репіжить дощ, я можу його пересидіти в дуже надійному сховку. Я зашпилив куртку й подякував Богові за те, що вона тепла. Минув ще якийсь час. Я заснув.

Пополудні я йду додому, дощ і досі не перестає. Мене чекає несподіванка. На стежці переді мною стоїть Едварда. Вона змокла до нитки, наче довго ходила по дощу, але всміхається. “Ти ба!” - нараз думаю я, в мені спалахує обурення, я щосили впинаюсь пальцями в рушницю і так простую їй назустріч, хоч вона й усміхається.

- Добридень!- гукає вона перша.

Підійшовши ближче до неї ще на кілька кроків, я кажу:

- Вітаю вас, кралечко!

Її сахає мій жарт. Ох, я не думав, що казав. Вона боязко всміхається і дивиться на мене.

- Ви ходили сьогодні в гори?- питає вона.- Як ви намокли! В мене є хустка, якщо хочете, візьміть її собі, вона мені не потрібна… Ви мене не пізнаєтé.

Я не беру тієї хустки, і вона потуплює очі в землю й стрясає головою.

- Хустка?- питаю, скривившись від гніву й подиву.- А в мене є куртка, можу позичити. Мені вона не потрібна, однак я її комусь віддам, тож спокійнісінько можете взяти. Якась рибачка забере її з дорогою душею.

Я бачив, як напружено вона ловила мої слова, з якою надією до них прислухалась, що аж забула закрити рота й зробилась негарною. Вона стоїть із хусткою в руках з білою шовковою хусткою, знятою з шиї. Я й собі стягаю з себе куртку.

- Ради Бога, вдягніться!- скрикує вона.- Не робіть цього! Невже ви так гніваєтесь на мене? О, Господи, та вдягніться! Ви змокнете до рубця!

Я вдягнув куртку.

- Куди ви йдете?- глухо спитав я.

- Так… нікуди… Не розумію, як ви могли зняти з себе куртку…

- А де ваш барон сьогодні?- питав я далі.- Навряд щоб у таку негоду граф був на морі…

- Ґлане, я тільки хотіла вам дещо сказати…

Я перебиваю її:

- Чи можна вас попросити переказати вітання герцогові?

Ми дивимось одне на одного. Я стою, готовий скільки завгодно її перебивати, нехай тільки вона відкриє рота. Врешті-решт на її обличчі з’являється вираз страждання, я відводжу очі вбік і мовлю:

- Відверто кажучи, панно Едвардо, дайте ви тому принцові одкоша. Який з нього для вас чоловік? Будьте певні, що всі ці дні він ходить і роздумує, чи брати йому вас заміж чи ні, а це вам ні до чого.

- Годі, не будемо про це говорити, добре? Ґлане, я думала про вас, ви здатні з себе зняти куртку задля когось іншого й змокнути до рубця. Я йду до вас…

Я знизую плечима й кажу:

- Замість себе пропоную вам лікаря. Що ви проти нього маєте? Чоловік у розповні літ, тямущий. Подумайте про це.

- Послухайте мене хоч хвилинку…

- Вдома мене чекає Езоп, мій пес.- Я зняв кашкет, уклонився їй і знов сказав: - Вітаю вас, кралечко!

Потім я рушив з місця.

Вона перейшла на крик:

- О, не край мого серця! Я прийшла сьогодні до тебе, ось тут я тебе виглядала і всміхнулась, коли ти з’явився. Вчора я мало не збожеволіла, бо всі мої думки були про одне, світ мені йшов обертом, а я все думала про тебе. Сьогодні я сиділа в кімнаті, коли це зайшов якийсь чоловік, я, не глянувши на нього, знала, хто то такий. “Вчора я провеслував чверть милі,” - сказав він. “І ви не стомились?!- спитала я. “О, страшенно стомився ще й понатирав на долонях пухирі,” - ошелешено сказав він. Я подумала: “Ти ба, чим він переймався!” За якусь мить він сказав: “Цієї ночі я чув під своїми вікнами якийсь шепіт, ваша покоївка і один з ваших прикажчиків вели між собою інтимну розмову”. “А, вони кохають одне одного”,- відповіла я. “Гаразд, але ж була друга година ночі!” “Ну й що?- спитала я і додала трохи згодом: - Ніч належить їм”. Тоді він підсунув угору свої окуляри в золотій оправі й зауважив: “Але ж, хіба вам не здається, що шептатись посеред ночі непристойно?” Я все ще не підводила очей, і так ми просиділи хвилин з десять. “Може, вам на плечі принести шаль?” - спитав він. “Ні, дякую,” - відповіла я. “І кому дістанеться ваша маленька ручка?” - спитав він. Я не відповіла. Своїми думками я була десь в іншому місці. Він поклав мені на коліна якусь шкатулочку, я відкрила її й побачила, що там лежить шпилька. Вона була з короною, на якій я налічила десять камінців… Ґлане, ось та шпилька, хочеш глянути? Вона геть розтоптана. Йди глянь, як вона розтоптана… “Ну, то що ж мені робити з цією шпилькою?” - спитала я. “Вона вам буде за оздобу,” - відповів він. Але я простягнула йому ту шпильку назад і сказала: “Дайте мені спокій, я думаю про іншого”. “Про кого іншого?” - спитав він. “Про одного мисливця,- відповіла я.- Він подарував мені на згадку тільки дві чудові пір’їни, але заберіть свою шпильку”. Однак він не схотів її брати. Отоді я вперше подивилась на нього - його очі проймали наскрізь. “Я не візьму шпильки назад, робіть з нею, що завгодно, хоч і розтовчіть,” - сказав він. Я підвелася, поклала шпильку додолу й наступила на неї підбором. Це сталось сьогодні вранці… Чотири години я не знаходила собі місця від чекання, а по обіді подалася з дому. Він перестрів мене на дорозі. “Куди це ви?” - спитав. “До Ґлана,- відповіла я,- хочу його попросити, щоб не забував мене…” Я чекала тебе тут з першої години, стояла під деревом і бачила, як ти йшов: ти був, наче бог. Я любила твою поставу, твою бороду і твої плечі, все в тобі я любила… Тепер тобі не терпиться, ти пориваєшся йти, аби тільки йти, я тобі байдужа, ти на мене не дивишся…

Я стояв. А коли вона замовкла, пішов далі. Знесилений з розпуки, я всміхався, моє серце закам’яніло.

- А й справді,- мовив я і знов зупинився.- Ви ж хотіли щось мені сказати?

Цей глум відштовхнув її від мене.

- Я хотіла вам щось сказати? Та я ж уже сказала! Хіба ви не чули? Ні, нема чого. Мені більше нічого вам сказати.

Її голос якось чудно здригається, але це не бере мене за живе.

ХХIV

Наступного ранку я виходжу на двір і застаю біля своєї хатини Едварду.

За ніч я все зважив і зробив свій вибір Е, ні, навіщо мені далі піддаватися засліпленню цією примхливою істотою, якоюсь там рибачкою, неотесаним дівчам? Хіба не надовгий час засіло її ім’я в моєму серці й виссало його? Годі з мене! Я ще, було, подумав, що, мабуть, став їй ближчим саме через вияв своєї байдужості й глуму. О, як дивовижно я взяв її на сміх! Після того, як вона стільки балакала, я спокійно кажу: “А й справді, ви ж хотіли щось мені сказати…”

Вона стояла біля каменю. Була страшенно збуджена й мало не кинулась мені назустріч. Ось вона вже готова була обійняти мене та, заломивши руки, не зрушила з місця. Я доторкнувся до кашкета й мовчки їй вклонився.

- Сьогодні, Ґлане, я хочу переконатися в єдиному,- впевнено почала вона.

Я не ворухнувся, чекаючи, що вона казатиме далі.

- Я чула, що ви заходили до коваля в хату. Одного вечора. Ева була сама вдома.

Я сторопіло спитав:

- Хто це вам приніс таку вістку?

- Я не шпигую,- скрикнула вона,- я почула це вчора ввечері від батька. Коли, змокнувши до нитки, я вернулась додому, батько дорікнув мені: “Сьогодні ти взяла на глум барона”. Я заперечила. “Тоді де ти була?” - допитувався батько. Я сказала: “У Ґлана”. І батько все мені розказав.

Я намагаюсь подолати свій відчай і кажу:

- Ева навіть сюди приходила.

- Вона й тут була? В цій хатині?

- Багато разів. Я змушував її заходити. Ми бавили час у балачках.

- І тут!

Мовчання. “Тримайся!” - думаю я і кажу:

- Оскільки ви така ласкава до мене, що встряєте в мої справи, мені не хочеться пасти задніх. Учора я порадив вам лікаря. Чи ви думали над цим? Бо ж принц надто ненадійний.

У її очах спалахує гнів.

- Щоб ви знали, він ц і л к о м надійний!- не стримується вона.- О, він кращий за вас, він може приходити в гості й не розбивати чашок і склянок, він не глумиться з моїх черевиків. Авжеж. Він уміє обходитися з людьми, а ви смішний, мені соромно за вас, ви нестерпний, розумієте?

Її слова мене глибоко уразили, я схилив голову й відповів:

- Ваша правда, я розучився обходитися з людьми. Будьте милосердні, ви не розумієте мене, я здебільшого живу в лісі, це моя втіха. Тут, у моїй самоті, нікому не шкодить від того, що я такий, як є. Але коли я потрапляю в товариство інших, то доводиться з шкури пнутись, щоб поводитися так, як і заведено. За два роки я дуже мало був поміж людьми…

- Щомиті від вас можна ждати якоїсь капості,- вела вона далі.- Як я стомилась постійно вас пильнувати!

Сказала вона це без ніякого жалю. Мене проймає дуже сильний біль, від натиску її роздратування я ледве тримаюсь на ногах. Насамкінець Едварда додала:

- Може, Ева захоче вас пильнувати? Шкода тільки, що вона заміжня.

- Ева? Кажете, що Ева заміжня?- перепитую я.

- Авжеж, заміжня.

- Хто ж її чоловік?

- Ви це добре знаєте. Ева одружена з ковалем.

- Хіба вона йому не дочка?

- Ні, вона його дружина. Чи ви думаєте, що я брешу?

Я цього не думав, просто страшенно здивувався. Я не йняв віри: “Невже Ева заміжня?”

- То ж ви зробили підходящий вибір,- каже Едварда.

Та коли вже буде цьому край?! Затремтівши з люті, я сказав:

- Беріть собі лікаря,- кажу я вам. Послухайтесь доброї поради, бо той принц - тож якийсь підстаркуватий дурень.- І я нестямно заходився його обмовляти, додав йому кілька років, сказав, що він лисий і майже сліпий. А ще я стверджував, що він носить запонки з короною, щоб тільки почванитися своїм дворянством.- А в тім, мені зовсім не хотілося з ним знайомитися,- вів я далі.- Він нічим не відзначається і не має характерних рис, він просто ніщо!

- Ні, він не ніщо, не ніщо!- скрикнула вона, й з люті її голос зірвався.- З нього куди більше пуття, ніж думає собі твоя дикунська голова! Ось лишень постривай, о, він з тобою поговорить, я його про це попрошу. Ти гадаєш, я його не кохаю, а побачиш, що помиляєшся. Я вийду за нього заміж, і день, і ніч думатиму про нього. Запам’ятай мої слова: я кохаю його. Нехай Ева приходить, ха-ха, прости Господи, нехай вона приходить, мені плювати на це з високого дерева. О, я мушу йти звідси геть.

Вона почала спускатись від хатини до стежки, шпарко продріботіла кілька кроків, а тоді, бліда, як смерть, озирнулась і простогнала:

- Ніколи більше не потикайся мені на очі!

ХХV

Жовкне листя, бадилля картоплі стоїть стіною, обліплене цвітом. Знов надійшла пора полювання, я вполював білих куріпок, глухарів і зайців, якось убив орла. Тихе, високе небо, прохолодні ночі, сила-силенна гучних і приємних звуків у лісі та в полі. Величний, миролюбний світ опочивав…

- Добродій Мак більше не прохопився й словом про тих двох гагарок, що я вбив,- сказав я лікареві.

- Подякуйте за це Едварді,- відповів він.- Я знаю, бо чув, як вона за вас заступилась.

- Я їй не дякуватиму,- мовив я.

Бабине літо, бабине літо. Стежки лежали посеред цього пожовклого лісу, мов паски, щодня з’являлась якась нова зірка, місяць вигулькував, як тінь,- золота тінь, що купалася в сріблі…

- Бог з тобою, Ево, виходить ти заміжня?

- Хіба ти не знав?

- Ні, не знав.

Вона мовчки стисла мою руку.

- Бог з тобою, дитино, що ж нам робити?

- Що ти хочеш. Може, ти ще не поїдеш і я радітиму, поки ти будеш тут.

- Ні, Ево.

- Так, так, тільки поки ти будеш тут!

Вона безпорадно дивиться вдалечінь і весь час стискає мою руку.

- Ні, Ево, йди! Назавжди!

І минають ночі, й настають дні. Це вже третій день після тієї розмови. Ева несе дорогою якусь ношу. Скільки то дров переносило за літо це дівча з лісу додому!

- Поклади, Ево, додолу свою ношу й дай мені глянути, чи й досі твої очі блакитні?

Її очі були червоні.

- Ну ж, Ево, всміхнися знов! Я більше не опиратимусь, я твій, я твій…

Вечір. Ева співає, слухаю той спів, і мене охоплює жага.

- Ти сьогодні співаєш, Ево?

- Так, від радості.

А що вона менша за мене зростом, то, злегка підстрибнувши, дістає до моєї шиї.

- Ево, які в тебе подряпані руки! Господи, як це ти їх подряпала?

- То нічого.

Її обличчя дуже дивно світиться.

- Ево, ти говорила з добродієм Маком?

- Один раз.

- Що ж він сказав, і що сказала ти?

- Він дуже на нас в’ївся, змушує мого чоловіка день і ніч гнути спину на пристані, та й мені накидає всякої роботи. Він загадав мені чоловічу роботу.

- Чого він так чинить?

Ева потуплює очі в землю.

- Чого він так чинить, Ево?

- Бо я кохаю тебе.

- Та звідки він про це дізнався?

- Я сама йому сказала.

Мовчання.

- Дай Боже, Ево, щоб він не дуже в’їдався в тебе!

- То нічого. Тепер то нічого.

І голос її пролунав у лісі, достоту як трепетна пісенька.

Листя все більше жовкне, наближається осінь, на небі з’явилось багато зірок, а місяць тепер скидається на срібну тінь, що купалася в золоті. Холоду ще зовсім не було, просто в лісі запанувала прохолодна тиша й завирувало життя. Кожне дерево стояло в задумі. Поспіли ягоди.

А потім від двадцять другого серпня настали три суворі ночі з першими заморозками.

ХХVI

Перша сувора ніч.

О дев’ятій годині заходить сонце. На землю спадає слабенька пітьма, видно кілька зірок, а через дві години з’являється серп місяця. Я з рушницею та псом дибаю лісом, розкладаю вогнище з двох полін, і світло від нього проблискує крізь стовбури сосен. Морозу немає.

“Перша сувора ніч,” - кажу я. І все в мені хтозна-чого тремтить, і все так шалено радіє від того, що нині я тут…

- Еге й, люди, звірі й птахи, будьмо! Я підіймаю тост за цю самотню ніч у лісах! У лісах! Мій тост за темряву й за тиху мову Бога між деревами, за чари тиші, за нехитру милозвучність, що чують мої вуха, за зелений лист і за лист жовтий! Мій тост за гомін життя, що долинає до мене, за чийсь писок, що фиркає в траві, за пса, що нюшить землю! Мій палкий тост за того дикого кота, що припадає ниць у глибині фіорду і пантрує, коли б скочити на горобця в темряві! В темряві! Мій тост за лагідну тишу земного царства, за зірки й за півмісяць, атож, за них і за нього!..

Я підводжусь і прислухаюся. Ніхто мене не чув. Я знов сідаю.

- Дякую за цю самотню ніч, за гори, за шум темряви і моря - він проймає моє серце! Дякую за своє життя, за те, що я дихаю, за те, що мені даровано цю ніч,- дякую за це від щирого серця! Послухай зі сходу й послухай із заходу, о, послухай! То вічний Бог! Тиша, що шепоче мені на вухо, - нуртуюча кров великої природи, Бог, що пронизує всесвіт і мене. При світлі свого вогнища мені видно блискучу павутинку, мені чути, як у морі пливе човен, як на півночі плавно підіймається небом Полярне сяйво. О, присягаюсь своєю невмирущою душею, я безмежно вдячний ще й за те, що саме я тут сиджу!

Тиша. На землю падає соснова шишка. “Впала соснова шишка!” - думаю я. Місяць ген у височині, дотлівають головешки мого багаття, лаштуючись згаснути. Глупої ночі я плетусь додому.

Другої суворої ночі стоїть така сама тиша й м’яка погода. Моя душа вся в думках. Я машинально підходжу до якогось дерева, насуваю кашкета аж на брови й притуляюсь до того дерева спиною, доклавши руки за голову. Я втуплюю погляд поперед себе й думаю; полум’я мого вогнища з двох полін сліпить мені очі, але я того не відчуваю. Я стою в такій безглуздій позі досить довго й дивлюся на вогонь; ноги підкошуються від утоми, і я вайлувато опускаюсь на землю. Аж тепер я розумію, що накоїв. Навіщо треба було так довго дивитися на вогонь?

Езоп зводить голову й прислухується. Він чує чиюсь ходу,- між деревами з’являється Ева.

- Сьогодні я у великій задумі й печалі,- кажу я.

Вона співчутливо мовчить.

- Я люблю три речі,- веду я далі.- Люблю сновиддя, що привиділося мені одного разу, люблю тебе і люблю цей клапоть землі.

- А що любиш найдужче?

- Сновиддя.

І знов стає тихо. Езоп знає Еву, схиляє голову набік і дивиться на неї. Я бурмочу:

- Я стрів сьогодні на дорозі якусь дівчину, вона йшла під руку зі своїм коханим. Дівчина показала йому на мене очима й ледве стрималася від сміху, коли я їх минав.

- З чого вона сміялась?

- Хтозна. Звичайно, з мене. Навіщо ти про це питаєш?

- Ти був знайомий з нею?

- Так, я вклонився їй.

- А вона тебе впізнала?

- Ні, вона вдала, що ми незнайомі… Але чого ти мене випитуєш? Це негарно з твого боку. Ти не витягнеш з мене її імені.

Мовчання.

Я знов бурмочу:

- З чого вона сміялась? Вона кокетка, однак з чого вона сміялась, о, Христом Богом благаю: що я такого їй зробив?

Ева відповідає:

- З її боку негарно сміятися з тебе.

- Ні, нічого негарного з її боку не було!- кричу я.- Не осуджуй її, вона не вчинила нічого лихого, вона мала право сміятися з мене. Цить, хай тобі чорт, і дай мені спокій, чуєш?

- Йди додому, Ево. Я кохаю тебе понад усе. Хіба міг би я любити якесь сновиддя? Я просто пожартував, я кохаю тебе. А тепер іди додому, я прийду до тебе завтра. Пам’ятай, що я твій, гляди, не забувай цього. Добраніч.

І Ева іде додому.

Третя сувора ніч була вкрай напружена. Хоч би тобі дмухнуло легеньким морозцем! Замість морозу після сонячного дня застигла теплінь, ніч нагадувала парке болото. Я розклав багаття з двох полін…

- Часом, Ево, тебе тягнуть за волосся, а ти дістаєш від цього якусь втіху. Світ у людині перевертається догори дном. Тебе тягнуть за коси долом і горою і, якщо хтось питає тебе: “Що ж тут діється?”, ти в захваті відповідаєш: “Мене тягнуть за коси!” А якщо питають: “Може, тобі допомогти? Може, тебе звільнити?”, то ти відповідаєш: “Ні”. А якщо питають: “Хіба ти не витримаєш?”, то ти кажеш: “Авжеж, витримаю, бо я кохаю ту руку, що мене тягне…” Чи знаєш ти, Ево, що таке сподіватись?

- Здається, знаю.

- Бачиш, Ево, сподівання - то щось дивовижне, так, щось дуже особливе. Виходиш уранці на дорогу й сподіваєшся зустріти там любу людину. А чи зустрічаєш ти її? Ні. Чого? Бо та людина того ранку зайнята і перебуває в зовсім іншому місці… У горах я познайомився зі старим сліпим лопарем. Він не бачить уже п’ятдесят вісім років, а тепер йому за сімдесят. Йому здавалось, ніби з часом він бачив куди краще, здавалось, ніби його зір поліпшувався. Якщо ніщо не завадить, то через кілька років він думає побачить сонце. Його чуб був ще чорний, але очі білі, як молоко, коли ми з ним удвох сиділи в його землянці і курили, він оповідав про все, що бачив, беріг у собі своє сподівання. Коли я зібрався додому, він провів мене надвір і заходився показувати, куди мені йти. “Там південь,- сказав він,- а там північ. Спершу йди в цей бік, а як зійдеш з гори трохи вниз, то звернеш в той бік”. “А й справді так”,- відповів я. І тоді лопар вдоволено засміявся й сказав: “Бачиш, років сорок чи п’ятдесят тому я цього не знав, тож, виходить, тепер я бачу краще, ніж тоді; мені весь час іде на поправку”. І він зник із очей, шаснувши назад у землянку, в ту вічну землянку, свою земну оселю. І знов, як раніше, сів напроти вогнища, повен сподівання, що через кілька років зможе побачити сонце… Ево, сподівання - то щось вельми дивне. Ось, скажімо, я блукаю лісом і сподіваюсь забути ту людину, якої вранці не стрів на дорозі.

- Ти говориш такими загадками!

Цієї третьої суворої ночі, дожидаючи заморозків, я обіцяю тобі, Ево, що завтра вранці буду іншою людиною. А тепер дай мені побути самому. Завтра ти мене не впізнаєш, я сміятимусь і цілуватиму тебе, моя зіронько. Уяви собі, мені лишається тільки ця ніч, а потім я буду іншою людиною. Це станеться через кілька годин. Добраніч, Ево.

- Добраніч.

Я лягаю біля самісінького багаття і споглядаю полум’я. З гілки ялини падає шишка, а тоді ще й пара сухих галузок. Ніч - немов безмежна безодня. Я заплющую очі.

За якусь годину мої почуття починають хилитатися в певному ритмі, я зливаюсь в єдиному акорді з неосяжною тишею, в єдиному акорді. Я дивлюсь на півмісяць, що стоїть у небі, мов біла мушля, і мене поймає відчуття любові до нього, що я аж червонію. “Місяць,- тихо й палко кажу я.- Місяць!” І моє серце трепече і рветься до нього. Так триває кілька хвилин. Легке повівання, до мене долітає незвичний вітер, якийсь повітряний рух. Що це? Я озираюсь і нікого не бачу. Вітер кличе мене, і моя душа слухняно кидається на той клич; я відчуваю, як щось мене підіймає і я вже не я, а хтось пригорнений до чиїхось невидимих грудей. Мої очі зволожуються, я тремчу,- десь поблизу стоїть Бог і не зводить з мене свого погляду. Так збігає ще кілька хвилин. Я повертаю голову, незвичний повітряний рух припиняється, і я бачу начебто спину привида, що безмовно простує лісом…

Якусь мить я борюся з легким запамороченням, я був знесилений від душевного хвилювання, на мене налягає така смертельна втома, що я засинаю.

Коли я прокинувся, ніч уже розтала. О, у мене давно був жалюгідний вигляд, хапав жар і я тільки й ждав, що звалюся від якоїсь недуги. Все навкруг мовби розпливалось переді мною, я дивився довкіл запаленими очима, і мною опанувала глибока журба.

Тепер те минулося.

ХХVІІ

Осінь. Літо збігло, воно зникло так швидко, як і з’явилось. О, воно промчало, мов на коні! Тепер стоять холодні дні, я полюю, ловлю рибу і співаю в лісі пісень. А бувають дні, коли з моря пливе густий туман і все затягує імла. Одного такого дня дещо сталось. Мандруючи лісами, я геть заблукав і опинився в лісі, що належав церковній парафії,- просто біля дому лікаря. Там були гості: юні дами, з якими я бачився й раніше, і молодики, що так рвалися до танців, аж жижки їм трусилися.

Під’їхав екіпаж і став біля садової огорожі. В екіпажі сиділа Едварда. Побачивши мене, вона сахнулась.

- Бувайте!- нишком сказав я.

Та лікар мене не відпустив. Спершу Едварду гнітила моя присутність і, коли я щось говорив, вона опускала очі. Згодом вона оговталась і навіть двічі щось несуттєве мене спитала. Вона була бліда, як полотно, її лице огортав сірий, холодний туман. З екіпажу вона не вийшла.

- Я їду з дорученням,- мовила Едварда й засміялася.- Я щойно від церкви, де нікого з вас не застала. Мені сказали, що ви всі тут. Я згаяла хтозна-скільки часу, поки вас знайшла. Завтра ввечері у нас збирається невеличке товариство: наступного тижня від’їздить барон і мені доручено всіх вас запросити. Будуть і танці. Завтра ввечері.

Усі кланялись і дякували.

А потім вона звернулась до мене:

- Будь ласка, приходьте й ви. Тільки не присилайте в останню мить записки із вибаченням.

Таких слів вона більше нікому не сказала. А невдовзі поїхала геть.

Мене так схвилювала її несподівана привітність, що на радощах я відразу ж відійшов убік. Тоді попрощався із лікарем та його гостями й подався додому. Яка вона була ласкава до мене, яка ласкава! Чим я їй за це віддячу? Мої руки стали безсилі, приємний холод пройняв до кісток зап’ястя. “Господи, я такий радий, що ледве стою на ногах,- думав я,- і нічого не можу вдіяти з руками, а на очі від безпорадності навертаються сльози. Що ж мені робити?” Я повернувся додому пізно ввечері. Пішовши дорогою через пристань, я спитав якогось рибалку, чи завтра ввечері не припливе поштовий пароплав. “О, ні, він припливе хіба наступного тижня”. Я поквапився до хатини і заходився оглядати найкращий свій костюм. Я його почистив і довів до пуття, подекуди на ньому були дірки і я зі сльозами на очах їх латав.

Упоравшись із костюмом, я ліг на піл. Мить-другу полежав спокійно, та нараз щось спадає мені на думку, я підхоплюсь і, наче громом прибитий, вклякаю серед хати. “Все це знов якісь хитрощі,- шепчу я.- Мене б не запросили, коли б я випадково там не був тоді, як запрошували інших. Це ж ясно, як білий день: вона ніби натякала, щоб я не приходив, щоб прислав записку з вибаченням…”

Я не спав цілу ніч, а вдосвіта пішов у ліс - задублий, невиспаний, мов у лихоманці. Ага, тепер у Сірілунні готуються до вечірки! То й що? Я туди не піду й ніякого вибачення не пошлю. Добродій Мак дуже тямущий чоловік, ось він і влаштовує для барона свято, але і туди не піду, ви це розумієте?..

У долині й на горах заліг густий туман, сира паморозь припорошила мою одіж, аж та поважчала, а моє обличчя закоцюбло й намокло. лише коли-не-коли налітав вітер і змушував той сонний туман то підійматися, то опускатися, то підійматися, то опускатися.

Вже повечоріло, смеркалось, туман сховав усе чисто від моїх очей і я не міг визначати дороги за сонцем. Дорогою додому я довго блукав, та куди мені було спішити? Я спокійнісінько збивався з дороги й потрапляв на незнайомі лісові галяви. Врешті-решт я приставляю рушницю до дерева і шукаю відповіді на своєму компасі. Я точно визначаю, куди йти, і рушаю в дорогу. Може, вже година восьма чи дев’ята.

І ось що вийшло.

Через півгодини до мене крізь туман долинає музика, а за кілька хвилин я впізнаю це місце: просто переді мною стоїть головний будинок Сірілунна. Невже мій компас помилково привів мене саме до того місця, якого я сторонився? Я чую знайомий голос, то мене кличе лікар. І незабаром мене заводять у дім.

О, певно дуло рушниці так вплинуло на компас, що він показав не ту дорогу. Цього року таке сталось зі мною ще раз трохи згодом. Не знаю, що й думати. Може, то була й доля.

ХХVІІІ

Цілий вечір я мав гірке почуття, ще не треба було приходити на цю вечірку. Мого приходу майже ніхто не помітив, усі були зайняті самі собою. Едварда зі мною ледве привіталась. Я хилив чарку за чаркою, бо збагнув, що був тут небажаним, а додому все-таки не йшов.

Добродій Мак до всіх усміхався і був такий лагідний, хоч до рани клади. У своєму фраці він мав чудовий вигляд. Сновигаючи там і сям по всіх кімнатах, він крутився між півсотнею гостей, часом танцював, сипав жартами і сміявся. У його очах причаїлись таємниці.

Шум музики й голоси розлягались по всьому дому. Гості займали п’ять кімнат, ще й танцювали у великій залі. Коли я прийшов, то вже повечеряли. Заклопотані служниці бігали туди-сюди з келихами й вином, з блискучими мідяними кавниками, сигарами, люльками, тістечками та фруктами. Нічого тут не пожаліли. у люстрах по всіх кімнатах було повно незвичних товстих свічок, виготовлених з нагоди такої оказії; окрім того, горіли нові гасові лампи.

Ева допомагала на кухні: я бачив її мельком. Ти ба, й вона тут!

Барон був у центрі уваги, хоч, тримаючись тихо і скромно, нічим не виділявся серед інших. На ньому також був фрак, але його фалди досі не розправилися після довгого лежання. Він без угаву розважав Едварду, не спускав з неї очей, цокався з нею келихом і звав панною так само, як і дочок пробста й окружного лікаря. Я відчував до нього постійну неприязнь і, ледве пробігав по ньому поглядом, як відразу ж відвертався і корчив сумну й безглузду міну. Коли ж він сам до мене забалакував, я ніби відрубував і враз підбирав губи.

Пригадую собі дещо з того вечора. Я забалакався з молодою білявою дівчиною: чи щось таке ляпнув, чи розказав їй якусь бувальщину, але дівчину розібрав сміх. Навряд, щоб то було щось цікаве, але, можливо, напідпитку в мене виходило куди смішніше, ніж я можу гадати це тепер. У кожнім разі та розповідь вилетіла мені з голови. А далі було так: я обернувся й побачив у себе за спиною Едварду. Який лагідний був у неї погляд!

Потім, не криючись від мене, вона повела біляву панночку з собою, аби довідатися, що я їй розказував. Не можу передати словами цілющого впливу, що справив на мене Едвардин погляд після того, як я цілий вечір, мов неприкаяний, никав з кімнати в кімнату. Я враз наче на світ народився, з багатьма заводив балачки, багатьох розважав. І знаю напевно, що не встругнув тоді ніякої штуки…

Я стояв на сходах. Ева щось несла з однієї кімнати до іншої. Побачивши мене, зійшла на сходи й швиденько провела долонею по моїх руках, всміхнулась і пішла в кімнату. Ніхто з нас не мовив ні слова. Я хотів було йти слідом, та побачив, що у вітальні стояла Едварда й дивилась у мій бік. Вона дивилась просто на мене. І нічого не сказала. Я зайшов до зали.

- Уявіть собі, що лейтенант Ґлан задля розваги призначає побачення прислузі прямо на сходах!- раптом на повен голос мовила Едварда.

Вона стояла в дверях. Багато хто почув її слова. Вона засміялась, мовби від жарту, але з лиця була дуже бліда.

Я нічого на це не відповів, тільки пробурчав:

- Це вийшло мимоволі, вона просто вийшла, ми зустрілися у вітальні…

Минула, може, година. Якась дама перевернула собі на сукню келих. Тієї ж миті Едварда крикнула:

- Що сталось? Звісно, то Ґланова робота.

То була не моя робота, я стояв у іншому краю зали, коли те сталося. Звідтоді я знов хилив чарку за чаркою і все підпирав двері, щоб не заважати тим, хто танцював.

Барон, як і досі, збирав навколо себе дам; він бідкався, що вже позапаковував свої колекції, тож нічого з них не може показати: ні жмутика водоростей з Білого моря, ні глини з Кургольменна, ні надзвичайно цікавих закам’янілих новоутворень з морського дна. Дами з інтересом придивлялись до його запонок на манжетах сорочки, до тих п’ятикутних корон - певних ознак його дворянства. Тим часом лікар не мав ніякого успіху, навіть ота його дотепна присяга “до скону й до страждань” вже не справляла враження. Та коли Едварда щось говорила, він весь час був напоготові, знов поправляв її мову, прискіпувався до кожної дрібнички, принижував її своєї спокійною погордою.

Вона сказала:

- …аж поки я перейду долину смерті.

- Що-що?- перепитав лікар.

- Долину смерті. Хіба це не зветься долиною смерті?

- Я чув, що це зветься рікою смерті. Ви, певно, так собі й думали.

Трохи згодом вона оповідала, начебто звеліла щось стерегти, так як…

- Дракон,- підказав лікар.

- Звичайно. Як стереже дракон,- відповіла вона.

А лікар додав:

- Подякуйте мені за те, що я вас виручив. По-моєму, ви хотіли сказати Аргус.

Барон звів брови догори й здивовано зиркнув на лікаря крізь товсті скельця окулярів. Таких банальностей він, либонь, зроду не чув. Але лікар вдав, ніби нічого не помітив. Та й що йому до барона!

Я й далі стою біля дверей. У залі танцюють так, що любо дивитись. На своє щастя я розговорився з парафіяльною вчителькою. Ми балакали про війну, про становище в Криму, про події у Франції, про імператора Наполеона, про те, як він заступається за турків. Та вчителька влітку начиталась газет і знала силу-силенну новин. Врешті-решт ми сідаємо говорити на канапі.

Мимо проходить Едварда, стає перед нами. Раптом каже:

- Вибачте, пане лейтенанте, що я заскочила вас на сходах. Я більш так не вчиню.

Вона й тепер сміялась і не дивилась на мене.

- Панно Едвардо, перестаньте,- мовив я.

Вона звернулась до мене напрочуд ввічливо, це не віщувало нічого доброго і обличчя в неї було зле. Я згадав лікаря й зневажливо знизав плечима, достоту так, як зробив би він. Вона вела далі:

- А чого ви не йдете до кухні? Ева там. Мені здається, що вам годилося б бути там.

Після цих слів вона з ненавистю глянула на мене.

Я не часто бував на вечірках, але там, де бував, ніколи не чув такого тону. Я спитав:

- Панно Едвардо, невже вам аніскілечки не страшно, що вас неправильно зрозуміють?

- Ні, як це? Хоча, може, й так, але як?

- Часом ви шпарите не подумавши. Зараз, скажімо, мені здалося, що ви буквально вирядили мене на кухню, а це ж просто якесь непорозуміння. Я прекрасно знаю, що ви не хотіли осоромитись.

Вона відходить від нас на кілька кроків. По ній видно, що мої слова ввели її в роздуми. Вона розвертається, підходить до нас і, важко дихаючи, каже:

- Яке там непорозуміння, пане лейтенанте! Ви правильно все почули: я вирядила вас на кухню.

- Що ти, Едвардо!- скрикнула вчителька.

Я знов завів балачку про війну й становище в Криму, хоча думкою був далеко звідси. Хміль із моєї голови вивітрився, я був збитий з пантелику, земля пливла під ногами, і я знов, на жаль, утратив рівновагу, як бувало не раз раніше. Я підводжуся з канапи з бажанням піти геть. Мене зупиняє лікар.

- Щойно я чув, як вам співали хвалу,- каже він.

- Співали хвалу? Хто?

- Едварда. Он вона й досі стоїть у кутку й не зводить із вас палкого погляду. Я довіку не забуду, які в неї були закохані очі, коли вона на повен голос сказала, що в захваті від вас.

- Це добре,- мовив я крізь сміх.

О, в моїй голові не сяйнуло жодної ясної думки.

Я підійшов до барона, нагнувся до нього, наче збирався йому щось шепнути, і коли наблизився впритул, то плюнув йому у вухо. Барон схопився з місця і недоумкувато витріщився на мене, вражений моїм учинком. Потім я бачив, як він оповідав Едварді, що сталось і як вона засмутилася. Напевно, згадала про свій черевик, якого я кинув і воду, про чашки й келихи, які я, на свою біду, побив, про всі ті інші злочини, що я вчинив всупереч добрим манерам,- звісно, все це заново ожило в її пам’яті. Мені стало соромно, я відчув, що пропав: хоч куди я обертався, всюди зустрічав налякані й здивовані погляди, тож, ні з ким не попрощавшись і нікому не подякувавши, я змився з Сірілунна.

ХХІХ

Барон від’їжджає. Чудово! Заряджу рушницю, зійду на гори й гучно стрельну на його честь та на честь Едварди. Ось просвердлю в скелі дірку, заміную та й підірву гору на його честь та на честь Едварди. Скотиться з гори донизу величезний уламок скелі й саме тоді, як пливтиме його пароплав, щосили гуне в море. Я знаю одне місце на горі, де є рівчачок, по якому й раніше скочувалось каміння, пробиваючи собі дорогу просто до моря. А в самому низу міститься причал для човнів.

- Два свердла!- прошу я в коваля.

І коваль виточує два свердла…

Еві загадали їздити конем добродія Мака туди-сюди дорогою між млином та пристанню. Вона мусила робити чоловічу роботу - перевозити мішки з зерном та борошном. Стрічаю її: яка вона гарна! Яке в неї свіже личко! Боже милий, якою ласкою сяє її усмішка! Я бачився з нею щовечора.

- Ево, кохана моя, у тебе такий вигляд, ніби ти не маєш ніяких турбот.

- Ти називаєш мене своєю коханою! Я неосвічена жінка, але буду тобі вірною. Я збережу тобі вірність, навіть якщо доведеться через те померти. Добродій Мак щодня все дужче в’їдається в мене, та я про це не думаю. Він казиться, а я собі мовчу. Він хапав мене за руку і темнів від люті. Я маю одну турботу.

- І що ж то за турбота?

- Добродій Мак тобі погрожує. Він мені каже: “Ага, у тебе в голові той лейтенант!” Я відповідаю: “Так, я належу йому”. Тоді він каже: “Ну, постривай же, я його звідси випроваджу!” Він сказав це вчора.

- Дарма, хай погрожує… Ево, я мушу подивитись, чи й досі твої ніжки такі маленькі. Заплющ очі й дай мені глянути!

І вона, заплющивши очі, кидається мені на шию. Її проймає дрож. Я несу її в ліс. Кінь стоїть і чекає.

ХХХ

Я сиджу в горах і працюю свердлом. Навколо мене - чисте, мов кришталь, осіннє повітря. Удари мого свердла лунають рівномірно й твердо, Езоп дивиться на мене здивованими очима. Часом море задоволення перехлюпує через край моїх грудей; ніхто не знає, що я в цих пустельних горах.

Перелітні птахи вже відлетіли - щасливої дороги й ласкаво просимо повертатися назад! Зграйка синичок та кілька горобців живуть самотньо по скелястих схилах і в хащах кущів. Піп-піп! Усе так дивно перемінилось, карликова, карликова берізка червоніє, мов кров, на сірому камінні. Он блакитний дзвіночок, а онде бадилина зніту витикаються з вересу, гойдаються і стиха шурхотять свою пісню. Цсс! А над усім цим кружляє яструб: він витягнув шию і прямує у верхогір’я.

Вже вечоріє, я кладу свої свердла й молоток під камінь і відпочиваю. Все навкруг поринає в дрімоту, на півночі випливає місяць, гори кидають від себе велетенські тіні. Тепер місяць уповні, він скидається на палаючий острів, він - наче якась кругла загадка, викувана з мосяжу, а я собі ходжу й диву даюся. Езоп занепокоєно підводиться.

- Чого тобі, Езопе? Як на мене, то я стомився від журби, я хочу її забути, десь втопити. Я велю тобі: “Езопе, лежи тихо й не тривож мене”. Ева питає: “Чи думаєш ти коли-не-коли про мене?” Я відповідаю: “Завжди”. Ева знов питає: “А це приносить тобі радість?” Я відповідаю: “Справжню радість, і нічого більше, крім радості”. Тоді Ева каже: “Ти вже сивієш”. А я відповідаю: “Так, я починаю сивіти”. А Ева питає: “Невже ти сивієш через свої думки?” А на це я відповідаю: “Можливо”. Нарешті Ева каже: “Тоді ти думаєш не лише про мене…” Езопе, лежи тихо, краще я розкажу тобі щось інше…

Однак Езоп встає і нюшить повітря з боку долини, він скавчить і смикає мене за одіж. коли я таки підводжусь і рушаю слідом за ним, він уже мчить так, що не чує під собою землі. Понад лісом на небі з’являється заграва, я наддаю ходи в тому напрямку. Перед моїми очима спалахує якесь вогнище, величезне багаття. Я зупиняюсь, придивляючись до нього, роблю ще кілька кроків і не можу відвести погляду - горить моя хатина.

ХХХІ

Пожежу влаштував добродій Мак, я відразу про це здогадався. Я втратив звірині шкури й пташині крила, втратив опудало орла, - все згоріло. Що ж тепер? Дві ночі я перебував просто неба, але не подався в Сірілунн просити притулку. Врешті-решт я найняв занедбану рибальську хижку біля пристані й позатикав усі щілини сухим мохом. Я спав на підстілці з червоного вересу, який наносив з гір. Я знов, дав собі раду.

Едварда переказала через гінця, що чула про моє нещастя й пропонує мені від імені батька кімнату в Сірілунні. Невже Едварда співчуває? Невже Едварда великодушна? Я не переказав їй через гінця ніякої відповіді. Хвалити Бога, я вже мав притулок і відчув якусь горду радість від того, що відповів мовчанням на Едвардину пропозицію. Я стрів їх з бароном на дорозі, вони йшли під руку, я подивився їм обом у вічі й мимохідь вклонився. Вона зупинилась і спитала:

- Ви не хочете в нас жити, пане лейтенанте?

- Я вже облаштував своє нове житло,- відповів я й собі зупинився.

Вона дивилась на мене, груди її важко дихали.

- Та й у нас вам ніхто не завдав би лиха,- мовила вона.

У моєму серці ворухнулась вдячність, але я не мав змоги щось сказати.

Барон помаленьку відійшов.

- Мабуть, ви більше не хочете мене бачити?- питає вона.

- Дякую вам, панно Едвардо, за те, що ви запропонували мені у себе вдома притулок, як згоріла моя хатина,- сказав я.- Це було дуже великодушно, тим паче, що ви навряд чи мали на це згоду свого батька.- Я стояв перед нею простоволосий і дякував їй за пропозицію.

- Боже милий, Ґлане, ви більше не хочете мене бачити!- раптом мовила вона.

Барон погукав її.

- Вас кличе барон,- сказав я і знов з кашкетом у руках низько їй вклонився.

І я подався в гори до своєї міни. Тепер мене вже ніщо, ніщо не могло роздратувати. Я зустрів Еву.

- От бачиш!- гукаю я.- Добродій Мак не спроможний мене прогнати. Він спалив мою хатину, а в мене тепер є друга…

Ева несе щітку та відро смоли.

- А це що, Ево?

На причалі під скелею добродій Мак перевернув човна й загадав Еві його посмолити. Він стежив за кожним її кроком, вона мусила слухатись.

- А чого саме при березі? Чого не на пристані?

- Добродій Мак так звелів…

- Ево, Ево, голубонько, з тебе зробили рабиню, а ти й не нарікаєш Леле, ти знов усміхаєшся і в твоїй усмішці вирує життя, хоч ти й рабиня.

Коли я прийшов до своєї міни, мене чекала несподіванка. Я помітив, що тут хтось був і, роздивившись жорству, впізнав сліди довгих гостроносих черевиків добродія Мака. “Чого він тут нишпорить і що винюхує?” - подумав я і роззирнувся. Ніде нікогісінько. Я геть нічого не запідозрив.

І я заходився гатити по своєму свердлу, сном-духом не знаючи, що чиню божевілля.

ХХХІІ

Прибув поштовий пароплав, він доставив мій мундир і мав забрати звідси барона та всі його сундуки, повні мушель і всіляких водоростей. Тепер його завантажують на пристані бочками з оселедцями та риб’ячим жиром, а надвечір він рушить у дорогу.

Я беру рушницю й набиваю в обидві цівки вдосталь пороху. Зробивши це, киваю сам собі головою. Я йду в гори і набиваю порохом ще й свою міну, так само кивнувши головою. Ось і готово. Я ліг чекати.

Я чекав довго. Увесь час з пароплава до мене долинав брязкіт коловорота, що підіймав і опускав вантажі. Вже западали сутінки. Зрештою пароплав подає свисток, усе повантажено, він відчалює. Тепер я маю почекати кілька хвилин. Місяць ще не зійшов і я, мов божевільний, впиваюсь очима у вечірні сутінки.

Як тільки з-за острівця виткнувся ніс пароплава, я запалив гніт і хутко відскочив у бік. Збігає хвилина. Зненацька лунає вибух, стовп кам’яних уламків злітає вгору, гора здригається, і скеля з гуркотом скочується в морську безодню. Всюди у верхогір’ї йде луна. Я хапаю рушницю й випалюю з однієї цівки,- луна відповідає хтозна скільки разів. Ще за мить я стріляю з другої цівки; повітря затремтіло від мого салюту, а луна рознесла те гуркотіння по цілому світові. Здавалось, наче то всі гори змовились на повен голос закричати в честь пароплава, що відпливав. Минає трохи часу, у повітрі стає тихо, у верхогір’ї мовчить луна і земля знов нишкне. Пароплав зникає в напівтемряві.

Мене проймає дрож від якоїсь дивної напруги, я беру свої свердла й рушницю під пахву і спускаюсь донизу, а мої коліна підгинаються. Я пішов найкоротшою дорогою, не одриваючи очей від рештків куряви, що лишив по собі мій вибух. Езоп усю дорогу трусить головою і чхає, бо в повітрі пахне горілим.

Спустившись на причал, я побачив таке видовище, від якого просто похолов: там лежав човен, геть розчавлений уламком скелі, що звалився на нього, й Ева, біля нього лежала Ева - розтрощена, скалічена, з пошматованим боком та животом, аж не можна було впізнати. Ева померла відразу.

ХХХІІІ

Що це я маю писати? Протягом багатьох днів я жодного разу не вистрілив з рушниці, мені не було чого їсти, та я й не їв, а сидів сидьма у своїй повітці. Еву повезли до церкви на білому човні добродія Мака. Я берегом дістався до її могили.

Ева померла. Пригадуєш її дівочу голівку з косами, як у черниці? Вона приходила тихо, як мишка, клала свою ношу додолу й усміхалась. Чи бачив ти, як у тій усмішці грало життя? Цить, Езопе, мені в пам’яті зринає одна дивна казка: вона з’явилась чотири покоління тому, за часів Іселіни, коли Стамер був священиком.

Одна дівчина сиділа в кам’яній башті в полоні. Вона кохала одного пана. За що? Спитай вітра і зірок, спитай Бога життя, бо ніхто інший не знає відповіді. А той пан був для неї приятелем і коханим; однак минув час і якось він побачив іншу, і його почуття змінились.

Він кохав дівчину юначим коханням. Не раз називав її Божим дарунком і своєю голубкою, а вона його гаряче й бентежно обіймала. Він попросив: “Віддай мені своє серце!” І вона віддала. Він сказав: “Люба, можна мені в тебе щось попросити?” І вона в захваті відповіла: “Так”. Вона йому віддала все, та ніякої віддяки від нього не дочекалася.

Другу він кохав якось по-рабськи, божевільно, мов той жебрак. За що? Спитай пилину на дорозі й листок, що падає на землю, спитай незбагненного Бога життя, бо ніхто інший цього не знає. Вона йому нічого не віддала, ні, нічого вона йому не віддала, та однак він їй дякував. Вона попросила: “Віддай мені свій спокій і свою мудрість!” І він журився лише тим, що вона не попросила в нього життя.

І от першу його дівчину у вежу…

- Що ти робиш, дівчино? Сидиш собі та всміхаєшся?

- Я згадую те, що було десять років тому. Тоді я його зустріла.

- Ти його ще пам’ятаєш?

- Я його ще пам’ятаю.

А час збігає…

- Що ти робиш, дівчино? Чого усміхаєшся?

- Я вишиваю на скатертині його ім’я.

- Чиє ім’я? Того, хто тебе тут замкнув?

- Так, того, кого я зустріла двадцять років тому.

- Ти ще його пам’ятаєш?

- Я так само його пам’ятаю, як колись.

А час збігає…

- Що ти робиш, полонянко?

- Я старію і вже не бачу вишивати, тож шкребу зі стіни вапно.

З того вапна я зліплю глечика й зроблю йому подаруночок.

- Про кого ти мовиш?

- Про свого коханого, що замкнув мене у вежі.

- Ти усміхаєшся через те, що він тебе тут замкнув?

- Я намагаюсь вгадати, що він тепер скаже. “Ти ба,- скаже він,- моя дівчина прислала мені глечика, вона не забула мене за тридцять років”.

А час збігає…

- Що, полонянко, сидиш, б’єш байдики та усміхаєшся?

- Я старію, старію, мої очі осліпли, я можу тільки думати.

- Про того, кого ти зустріла сорок років тому?

- Про того, кого я зустріла замолоду. Може, й сорок років тому.

- А хіба ти не знаєш, що він помер? Ти бліднеш, старенька, ти мовчиш, твої уста білі, ти вже не дихаєш…

Ось така дивна казка про дівчину у вежі. Стривай, Езопе, я дещо забув: одного дня вона почула з саду голос свого коханого і впала навколішки, зайнявшись, мов ружа. Тоді їй було сорок років…

Я ховаю тебе, Ево, й покірно цілую пісок на твоїй могилі. Коли я думаю про тебе, мене пронизує наскрізь густий, яскраво-червоний спомин; коли я згадую твою усмішку, я вщерть сповнююся блаженством. Ти віддала все, все ти віддала, без жодних зусиль, бо сама була чарівною дитиною життя. А інша, що жадібно береже навіть свій погляд, володіє всіма моїми думками. Чому? Спитай дванадцяти місяців і кораблів у морі, спитай незбагненного Бога серця…

ХХХІV

Якийсь чоловік спитав:

- Ви більше не стріляєте? Езоп гасає лісом і ловить зайця.

Я сказав:

- Йдіть і самі його вбийте.

Минуло кілька днів, до мене навідався добродій Мак: очі в нього позападали, обличчя змарніло. Я подумав: “Чи правда, що я можу читати людські думки, чи ні?” І сам не знаю.

Добродій Мак заговорив про обвал і про катастрофу. То була лиха пригода, прикра випадковість, мовляв, я тут не винен.

Я сказав:

- Якщо комусь припекло за всяку ціну розлучити мене з Евою, то він цього досягнув. Бог його прокляне!

Добродій Мак спідлоба глянув на мене - в очах була підозра. Він щось промимрив про гарний похорон, про те, що нічого не пожалів.

Я сидів і дивувався, як ловко він викручується.

Він не хотів ніякого відшкодування за човна, якого розтрощив мій обвал.

- О, ви не хочете, щоб я вам заплатив за човен, за відро смоли та за щітку?- спитав я.

- Ні, любий пане лейтенанте,- відповів він.- Як вам таке могло спасти на думку!- І він подивився на мене повними ненависті очима.

Я не бачив Едварди три тижні. Щоправда, одного разу стрів її в крамниці, куди прийшов по хліб. Вона стояла за прилавком і перебирала всілякий крам. Окрім неї, там були тільки два прикажчики.

Я голосно привітався, вона звела на мене очі, але не відповіла. Я подумав, що мені не хочеться при ній брати хліб, і звернувся до прикажчика - попросив шроту й пороху. Поки мені зважували, я дивився на неї.

Сіра й замала сукня з пошарпаними петельками; плоскі груди важко дихали. Як вона виросла за літо! На чолі - задума, характерні дугасті брови здіймалися на обличчі, мов дві загадки, у всіх рухах з’явилося більше впевненості. Я глянув на її руки: вигляд тих довгих тонких пальців так мене зворушив, що я затрепетав. Вона й досі перебирала крам.

Я горів бажанням, щоб Езоп забіг просто до неї за прилавок і впізнав її. Тоді я відразу ж покликав би його до себе, а в неї попросив би вибачення,- що б вона відповіла?

- Прошу!- каже прикажчик.

Я заплатив, узяв свої пакунки й віддав поклін. Вона звела очі, але й тепер не відповіла. “Ну й добре!- подумав я.- Може, вона вже баронова наречена”. І я пішов без хліба.

Вийшов надвір, я кинув погляд на вікно. Ніхто не дивився мені вслід.

ХХХV

Якось уночі випав сніг і в моїй хатині стало холодно. Там був коминок, де я варив їсти, але дрова горіли погано і страшенно тягло від стін, хоч я й позатикав їх так старанно, як тільки міг. Осінь минула й дні покоротшали. Одначе перший сніг від сонця розтав, і земля знов лежала гола. Та ночі були морозні й вода зашерхла. Посохла вся трава й поховались усі комахи.

Люди якось загадково притихли, вони були задумані й мовчазні, їхні очі дожидали зими. З тих місць, де в’ялили рибу, вже не чулися ніякі крики, на пристані панував спокій, усе лаштувалося до зустрічі вічної ночі північного сяйва, коли сонце лягало спати в море. Глухо-глухо хлюпотіли на якомусь самотньому човні весла.

Човном пливла дівчина.

- Де ти була, любонько?

- Ніде.

- Ніде? Овва, я тебе впізнав, я бачив тебе влітку.

Вона причалила до берега, вийшла з човна й прив’язала його.

- Ти була пастушкою і підв’язувала панчоху, я стрів тебе якось уночі.

Легкий рум’янець займається на її щоках, і вона збентежено сміється.

- Моє гірське дівчаточко, зайди до мене в хатину, дай-но я на тебе подивлюсь. А звати тебе Генрієта.

Та вона мовчки проходить мимо. Вона вся в сповитку осені й зими, її почуття заснули.

Сонце вже впірнуло в море.

ХХХVІ

І ось я вперше вирядився в свій мундир і подався в Сірілунн. Моє серце мало не вискакувало із грудей.

Я пригадав усе, що сталось від того першого дня, коли Едварда підбігла до мене й при всіх обняла, а потім упродовж кількох місяців жбурлялася мною туди-сюди й довела мене до кривої голови. Чи сам я винен? Так, моя зірка збила мене з дороги. Я думав: як вона зловтішатиметься, коли сьогодні я стану перед нею навколішки й виповім їй таємницю свого серця! Вона запросить мене сісти й звелить принести вина, а тієї миті, як піднесе келиха до вуст, щоб випити, то скаже: “Пане лейтенанте, дякую вам за той час, що ми провели разом, я ніколи цього не забуду!” Та як тільки я зрадію і в мені зажевріє надія, вона вдасть, ніби п’є і відставить келиха не пригубивши. І не приховуватиме від мене, що тільки вдає, ніби п’є, їй хочеться, щоб саме це я й помітив. Отака вона є.

Гаразд, незабаром усьому буде край!

І, йдучи дорогою вниз, я думав далі: мій мундир її вразить, нашивки на ньому нові й красиві. Шабля дзвенітиме, торкаючись підлоги. В мені розлилась якась нервова радість і я прошептав сам до себе: “Хтозна, що ще може статися!” Я підняв голову й махнув рукою. Годі принижуватись! Треба знати свою гідність! Хай там що, а я більше не йтиму на зближення. Вибачте, красунечко, що я вас не сватаю…

Добродій Мак зустрів мене на подвір’ї, його очі ще дужче позападали, а сам він ще більше подався.

- Вже їдете? О, так. Мабуть, останнім часом вам тут не вельми затишно, еге ж? Згоріла ваша хатина.- І добродій Мак усміхнувся.

Раптом мені здалося, що я бачу перед собою наймудрішу на цілий світ людину.

- Заходьте, пане лейтенанте, Едварда вдома. Тим часом бувайте. Може, побачимось до відходу пароплава на пристані.

І він пішов, похнюпивши голову, щось міркуючи та насвистуючи.

Едварда сиділа у вітальні й читала. Коли я зайшов, вона кинула здивований погляд на мій мундир, зиркнувши на мене скоса, мов пташка, й навіть почервоніла і розкрила рот.

- Я прийшов попрощатись,- врешті мовив я.

Вона враз підвелась, і я побачив, що мої слова таки справили на неї враження.

- Ґлане, ви їдете?

- Як тільки прибуде пароплав.

Я хапаю її за руку, за обидві руки, мене поймає якийсь безглуздий захват і я, скрикнувши: “Едвардо!” - припадаю до неї очима.

Тієї ж миті вона стає холодна, мов крига, й показує свій норов. Все в ній повстало проти мене, вона випросталась. Я стояв перед нею, як жебрак, випустивши її руки і давши відійти. Пригадую, що після цього я стояв і безтямно казав одне й те ж: “Едвардо! Едвардо!” - безліч разів, ні про що не думаючи, аж поки вона спитала: “Ну? То що ви хотіли мені сказати?” Я нічого не міг їй пояснити.

- Ти ба, ви вже їдете!- сказала вона.- Хто ж приїде сюди на той рік?

- Хтось приїде,- відповів я.- Хатину, мабуть, відбудують.

Мовчимо. Вона вже взялася за свою книжку.

- Шкода, що батька немає вдома,- мовила вона.- Та я перекажу йому ваше вітання.

На це я нічого не сказав. Підійшов до неї, ще раз узяв її за руку й мовив:

- То прощайте, Едвардо.

- Прощайте,- відповіла вона.

Я відчинив двері, вдавши, що пішов. А вона вже сиділа з книжкою в руках і читала, таки справді читала, перегортаючи сторінки. Нічим, геть нічим не зворушило її моє прощання!

Я кашлянув.

Вона обернулась і здивовано сказала:

- Ви ще тут? Мені здалося, що ви пішли.

Тільки Богові то відомо, але яке ж велике було її здивування! Вона мимохідь його перебільшила. “Напевно, весь час знала, що я стояв у неї за спиною”,- майнуло в мене в голові.

- То я піду,- сказав я.

Тоді вона підвелась і підійшла до мене.

- Мені дуже хотілося б мати щось на згадку про вас, коли ви поїдете,- мовила вона.- Я збираюсь дещо у вас просити, та, мабуть, це забагато. Ви подарували б мені Езопа?

Не довго думавши, я відповів:

- Так.

- То, може, приведете його завтра?- спитала вона.

Я пішов.

Я кинув погляд на вікно. Там не було нікого.

Тепер усьому край…

Остання ніч у хатині. Голову обсідали думки, я лічив години. Вранці я спорядив собі останній сніданок. День видався холодним.

Чого вона просила, щоб я сам привів до неї пса? Чи вона хотіла поговорити зі мною, сказати мені щось на прощання? Мені вже нічого сподіватись. А як вона обходитиметься з Езопом? Езопе, Езопе, вона тебе мучитиме! Через мене вона тебе битиме, може, й жалітиме, але в кожнім разі - треба чи не треба - битиме і цілком тебе розбестить…

Я підкликав Езопа, погладив його, поклав наші голови поруч і взяв рушницю. Він уже почав вищати - на радощах, що підемо на полювання. Я знов поклав наші голови поруч, приставив дуло до Езопової потилиці й спустив курок.

Я найняв чоловіка, щоб одніс Едварді труп Езопа.

ХХХVІІ

Поштовий пароплав мав відпливати ввечері.

Я пішов на пристань, мої речі вже були повантажені. Добродій Мак потис мені руку й підбадьорив: мовляв, мені випада гарна погода, просто чудова погода, він і сам за такої погоди залюбки кудись помандрував би. Підійшов лікар, з ним прийшла Едварда. Я відчув, як у мене затремтіли коліна.

- Ми хотіли побачити, чи благополучно ви підніметесь на борт,- сказав лікар.

Я подякував.

Едварда, глянувши мені у вічі, мовила:

- Пане лейтенанте, мушу подякувати вам за вашого пса.

Вона зціпила губи, вони були в неї геть білі. Вона знову назвала мене паном лейтенантом.

- Коли пароплав відходить?- спитав лікар якогось чоловіка.

- За півгодини.

Я нічого не сказав.

Едварда від збудження не могла встояти на місці.

- Лікарю, може, підемо додому?- спитала вона.- Я зробила те, що мені належало.

- Ви виконали свій обов'язок,- сказав лікар.

Вона лагідно засміялась з його вічних поправок і відповіла:

- А хіба я сказала не те саме?

- Ні,- коротко відповів він.

Я подивився на нього. Цей чоловічок був холодний і несхитний. Він намітив собі певний план і послідовно його дотримувався. А якщо він усе таки програє? Однак нічим себе не викаже, його обличчя завжди непроникне.

Смеркало.

- Ну, прощайте,- сказав я.- Дякую вам за кожен день.

Едварда мовчки глянула на мене. Тоді знов відвернулась і задивилась на пароплав.

Я сів у човен. Едварда ще стояла на набережній. Коли я зайшов на борт пароплава, лікар крикнув: “Прощайте!” Я подивився на берег, тієї ж миті Едварда відвернулась і майже побігла з набережної додому, лишивши лікаря далеко позад себе. Так я бачив її востаннє.

Моїм серцем прокотилась хвиля смутку…

Пароплав рушив з місця, мені ще видно було вивіску добродія Мака “Склад солі і порожніх бочок”. Та скоро й вона зникла з моїх очей. Зійшов місяць і висипали зірки, навколо здіймались гори, і я бачив безкраїй ліс. Онде стоїть млин, а там, он там була моя затина, що згоріла. На попелищі височіє сам-один сірий камінь. Іселіна, Ева…

Над горами й долами стелеться полярна ніч.

ХХХVІІІ

Я написав усе це, щоб збавити час. Мене тішили спомини про те літо на півночі Норвегії, коли я безліч разів лічив години, а час усе-таки пролітав. Заходять великі зміни, дні вже не хочуть минати.

У мене ще бувають радісні хвилини, та час стоїть незрушно, а я ніяк не збагну, як же можна так незрушно стояти. Я кинув військову службу й тепер сам собі пан, мені добре ведеться: я зустрічаюся з людьми, роз’їжджаю в екіпажах, інколи, заплющивши одне око, пишу в небі вказівним пальцем, лоскочу під шиєю місяця й, мені здається, що він сміється - аж заходжується від реготу й радіє, як дурненький, що його полоскотали під шиєю. Все усміхається. Я з луском відкорковую пляшку й скликаю веселу громаду.

Щодо Едварди, то я про неї не думаю. Чого б мені не забути її зовсім за такий довгий час? Я маю гідність. І коли хто-небудь спитає мене, чим я журюсь, я зразу відповім: “О, я не журюсь нічим”…

Кора лежить і дивиться на мене. Спершу був Езоп, а тепер - Кора. Лежить і дивиться на мене. На каміні цокає годинник, крізь відчинені вікна до мене долітає міський гамір. Стукають у двері, й листоноша подає мені якогось листа. На ньому печатка з короною. Я знаю від кого він, умить здогадуюсь, чи, може, якоїсь безсонної ночі мені те все наснилося. Однак у листі нічого не написано, там лежить тільки дві зелені пташині пір’їни.

Крижаний жах проймає мене і стає холодно. “Дві зелені пташині пір’їни!- кажу я сам собі.- Що ж, нічого не вдієш! Та чого мені так холодно? Лишенько, це через отой клятий протяг!”

І я зачиняю вікна.

“В листі лежать дві пташині пір’їни!- міркую я далі.- Мені здається, я їх пізнав, вони нагадують мені невеличкий жарт з часів мого побуту на півночі Норвегії - таку собі пригодку з-поміж багатьох інших пригод. Як приємно знов бачити ці дві пір’їни!”

І раптом ввижається мені чиєсь обличчя і вчувається чийсь голос, і той голос каже: “Прошу, пане лейтенанте, ось ваші пташині пір’їни!”

Ваші пташині пір’їни…

Коро, лежи тихо, чуєш, я вб’ю тебе, якщо ти поворухнешся! Погода гарна, спека просто нестерпна. Чого це я надумався позачиняти вікна?! Відчини знов вікна й розчахни двері! Сюди, людоньки, заходьте веселитись! Гей, посильний, гайда надвір і наклич до мене багато-пребагато людей…

День минає, а час ніби зупиняється.

Усе це я написав лише задля своєї втіхи й розважив себе, як зумів. Мою душу не гнітить ніяка журба, я жадаю одного - поїхати звідси геть, сам не знаю куди, але кудись світ за очі, може, в Африку чи Індію. Бо я належу лісам і самотині!