49

Страту було призначено на п’яту годину після обіду. Та вже зранку поприходили перші глядачі, щоб зайняти місця. Вони принесли з собою стільці, ослінчики, подушечки для сидіння, харчі, вино та дітей. Коли ополудні посунули люди з усіх усюд, майдан перед брамою Кур був так щільно заповнений, що новоприбулі мусили розміщатися в терасових садках та скверах обабіч майдану, а також на вулиці, що вела до Гренобля. Торгівля йшла повним ходом, усе їло, пило, дзвеніло, вирувало, як на ярмарку. Незабаром зібралося добрих десять тисяч людей, більше, ніж на святі Жасминової королеви, більше, ніж на величезних процесіях, більше, ніж будь-коли в Грасі. Люди стояли аж ген до схилу. Вони висіли на деревах, чипіли на мурах і дахах, купчилися по десятеро, по дванадцятеро в отворах вікон. Лише посередині майдану, захищені огорожею барикад, неначе вичавлені з тіста людського натовпу, лишалися ще вільними трибуни та ешафот, який раптом виявився зовсім маленьким, немов іграшка чи сцена лялькового театру. І ще один провулок був звільнений, від майдану перед брамою Кур до вулиці Друа.

Десь о третій з’явилися пан Папон та його помічники. Знявся схвальний гомін. Помічники внесли хрест із дерев’яних балок на ешафот і, досягнувши придатної для роботи висоти, підперли його чотирма важкими теслярськими козлами. Помічник теслі закріпив їх цвяхами. Кожен порух ката й теслі натовп супроводжував оплесками. Та коли Папон вийшов зі своїм залізним кийком, обійшов хреста, вимірюючи кроки, зробивши то з одного, то з іншого боку кілька вдаваних ударів, розпочався справжній тріумф.

О четвертій почала заповнюватися трибуна. Можна було побачити багато шляхетних осіб, багатих господарів з лакеями та хорошими манерами, гарних дам, величезні капелюхи та блискуче вбрання. Присутнім було все дворянство з міста й навколишніх сіл. Пани з міського уряду з’явилися замкненою колоною, очоленою обома консулами. Антуан Ріші був у чорному вбранні, чорних панчохах, чорному капелюсі. Слідом за ним зайшли магістри під проводом судового президента. Останнім прийшов єпископ у яскраво-фіолетовій сутані та зеленій шапочці. Всі познімали головні убори. Надходила врочиста мить.

Потім хвилин десять не відбувалося зовсім нічого. Панство посідало, люди застигли в чеканні, ніхто більше не їв, усі чекали. Папон та його слуги стояли на ешафоті, наче пригвинчені. Сонце, велике і жовте, звисало над народом. З граської долини потяг легкий вітер, доносячи аж сюди запах апельсинового цвіту. Було дуже тепло і надзвичайно тихо.

Нарешті, коли вже здавалося, що напружена тиша ось-ось лусне, перетворившись у тисячоголосий крик, сум’яття, шаленство чи щось подібне, почулося гупання коней та рипіння коліс.

Униз вулицею Друа їхав парокінний візок — закритий екіпаж лейтенанта поліції. Проминувши міську браму, він з’явився на очах у всіх у вузькому провулку, що вів до лобного місця. Лейтенант поліції наполіг саме на такій демонстрації, бо не знав, як інакше можна гарантувати безпеку злочинця. Це було не так то й просто. В’язниця була за п’ять хвилин ходу від місця страти, і якщо засуджений з тієї чи тієї причини не міг подолати цю коротку відстань пішки, то це зробила б і відкрита запряжка ослів. Щоб хтось під’їздив на власну страту каретою, з кучером, слугами в лівреях та вершниками — такого тут ще не бачили.

Незважаючи на те натовп не виявив обурення, швидше навпаки. Усі були задоволені, що, взагалі, щось відбувається, появу екіпажа сприйняли як удалий трюк, неначе в театрі, де особливо цінять, коли добре відому п’єсу ставлять несподівано по-новому. Декому цей вихід здався навіть доречним. Такий надзвичайно паскудний злочинець заслуговував надзвичайного обслуговування. Не можна було його, наче простого вуличного злодія, виволікти в кайданах на майдан і вбити. В тому не було б нічого сенсаційного. А от вивести з розкішного екіпажу до катівського хреста — це було незрівнянно дотепнішою жорстокістю.

Карета зупинилася між ешафотом та трибуною. Зіскочивши, лакеї відчинили дверцята, відкинули східці. З карети вийшов лейтенант поліції, за ним — офіцер охорони і, нарешті, Гренуй. На ньому був синій сюртук, біла сорочка, білі шовкові панчохи та чорні черевики з пряжками. Він не був зв’язаний. Ніхто не вів його за руку. Гренуй вийшов із карети, наче вільна людина.

І тоді сталося диво. Чи щось подібне до дива, а саме, щось таке незбагненне, нечуване і неймовірне, що свідки після всього назвали б це тільки дивом, якби потім взагалі бодай коли зайшла про це мова; та де там, пізніше всі соромилися визнавати, що були до цього причетні.

А сталося те, що десять тисяч людей на майдані та навколишніх схилах хвиля за хвилею переймались непохитною вірою: людина в синьому сюртуці, яка щойно вийшла з карети, аж ніяк не може бути вбивцею. Не те, щоб люди засумнівалися в його ідентичності! Перед ними був той самий чоловік, якого вони кілька днів тому бачили на соборній площі у вікні резиденції і якого вони, потрап він їм до рук, розтерзали б з несамовитою зненавистю. Той самий, хто ще два дні тому на підставі приголомшливих доказів та особистих зізнань був справедливо приречений до страти. Той самий, чиєї смерті вони з такою жадобою прагнули ще хвилину тому. Це, безперечно, був він!

Та з іншого боку — це був не він, це не міг бути він, бо не міг бути вбивцею. Чоловік, що стояв біля плахи, був уособленням невинності. В цю мить це знали всі, від єпископа до продавця лимонаду, від маркіза до прачки, від президента суду до хлопчиська.

Папон також знав це. І його кулаки, що стискали залізного кия, тремтіли. Його дужі руки нараз ослабли, коліна обм’якли, йому стало страшно, неначе дитині. Він не зможе підняти цього кия, ніколи в житті не здобудеться на силі здійняти руку на цього невисокого безневинного чоловіка. Ох, як боявся він тієї миті, коли приреченого підведуть до нього, він так тремтів, аж мусив спертися на свого ганебного прута, аби не звалитися від слабості, великий, могутній Папон!

Не інакше почували себе й решта десять тисяч чоловіків та жінок, старих і малих, що були там: вони почувалися слабкими, немов дівчатка, котрі піддалися спокусі дорослих коханців. Їх охопило нездоланне почуття симпатії, ніжності, несамовитої закоханості, ще бозна-чого, можливо, навіть любові до вбивці, і вони не могли, не хотіли цьому ніяк зарадити. То було схоже на плач, який неможливо стримати, плач, який довго тамували і який, підіймаючись від живота, розкладає всілякий опір, усе чудово розріджує й вимиває. Люди наче розтанули, розчинилися розумом та душею, ставши такою собі аморфною масою, відчуваючи тільки власне серце, що калатало десь там усередині, і кожен намагався вирвати його й покласти в долоню маленького чоловіка в синьому сюртуці. Всі його кохали.

Гренуй уже кілька хвилин нерухомо стояв біля розчиненої карети. Лакей уклякнув поряд навколішки, припадаючи дедалі більше до землі, як заведено на Сході припадати перед султаном чи Аллахом. І навіть так він усе ще борсався й тремтів, ладен зрівнятись із землею, заритися в неї, перейнявшись безмежною відданістю. Офіцер охорони та лейтенант поліції, обидва кремезні чоловіки, які мали б доправити приреченого на ешафот і передати в руки ката, стояли, мов паралізовані. Плачучи, вони познімали капелюхи, поодягали їх знов, тоді покидали на землю, впали один одному в обійми, розійшлися, бездумно вимахуючи руками в повітрі, торсаючи один одного і кривляючись, ніби вражені танком святого Вітта.

Аж ніяк не скромніше віддалися переживанням почесні особи, що стояли чи сиділи трохи далі. Кожен дав волю почуттям. Серед них були жінки, які, дивлячись на Гренуя, притискали кулаки до лон і стогнали від блаженства; а інші від жагучого бажання до прекрасного юнака — бо таким він їм здався, — втрачали свідомість. Були пани, які то схоплювалися з місць, то сідали знову, й знову хапалися, натужно сопучи й стискаючи ефеси шпаг, ніби збиралися їх витягати, і, витягаючи, запихали назад, отож у піхвах тільки скреготало та клацало; дехто, мовчки звівши очі до неба, судомно простягав руки для молитви; а монсеньйор єпископ, так, наче йому стало погано, перегнувсь удвічі й бився чолом об власні коліна, доки з голови скотилася зелена шапочка; і при всьому тому йому зовсім не було погано, просто він уперше в житті віддався релігійному екстазові, бо ж у всіх на очах сталося диво. Господь Бог зупинив руку ката, явивши янгольську природу того, кого світ мав за вбивцю, — о, невже це трапилось у вісімнадцятому столітті? Яким великим був Бог! І яким же нікчемним треба було бути самому, щоб, виголошуючи прокляття, не вірити в нього, а просто для заспокоєння народу! О пиха, о, яке марновірство! Та ось Господь сотворив диво! О, яка прекрасна зневага, яке солодке приниження, яка милість для єпископа — таке Боже покарання.

Люди по той бік бар’єру дедалі безсоромніше віддавалися почуттям, викликаним з’явою Гренуя. Хто на початку, побачивши його, відчув тільки співчуття та розчуленість, той був зараз сповнений справжньою жадобою, а хто з самого початку захоплювався і жадав, той досягав екстазу. Усі вважали чоловічка в синьому сюртуці найкращим, найпривабливішим і найдосконалішим створінням, яке тільки можна собі уявити: черницям він здавався Спасителем, тим, хто поклонявся сатані, — осяйним володарем пітьми, просвіченим — найвищою істотою, дівчаткам — казковим принцом, чоловікам — ідеальним відображенням їх самих. Усі відчували, що він розпізнав і зачепив їхнє найслабше місце, влучив у еротичний центр. Складалося враження, ніби цей чоловік має десять тисяч невидимих рук, і кожному з десяти тисяч людей, які його оточували, він поклав руку на геніталії, пестячи їх таким чином, як того кожний, байдуже, чоловік чи жінка, найсильніше прагнув у найпотаємнішу хвилину.

Зрештою планована страта найогиднішого злочинця свого часу перетворилася на найбільшу вакханалію, яку бачив світ після другого сторіччя Різдва Христового: цнотливі жінки розривали на собі пазухи, під істеричні крики оголюючи груди, кидалися на землю із високо задертими догори спідницями. Чоловіки шастали божевільними поглядами полем хтивої збудженої плоті, видобуваючи тремтячими пальцями із штанів свої ніби від невидимих морозів задубілі члени, падали зі стогоном куди-небудь, злягалися з ким попало в найнеможливіших позах, дідуган із дівчиною, чорнороб — із дружиною адвоката, студент — із черницею, єзуїт — з масонкою, все переплуталося, як попало, хто куди втрапить. Повітря було важке від солодкого запаху поту і бриніло від криків, похрюкувань та стогонів десяти тисяч тварин. Це було жахливо.

Гренуй стояв і посміхався. Більше того — людям, які його бачили, здавалося, ніби він посміхається найневиннішою, найлюб’язнішою, найчарівнішою й водночас — найспокусливішою посмішкою світу. Але насправді це була не посмішка, а бридкий, цинічний оскал, що скривив його вид, віддзеркалюючи ввесь тріумф і всю зневагу. Він, Жан-Батіст Гренуй, народжений без запаху у найсмердючішому місці світу, вийшовши із покидьків, калу та гнилі, вирісши без любові, живучи без людського тепла, тільки завдяки впертості та непереборному почуттю огиди, малий, горбатий, кульгавий, бридкий, відсторонений, страховисько, як всередині, так і зверху, — він спромігся зробити себе улюбленцем світу. Та що там улюбленцем! Коханим! Шанованим! Обожненим! Він звершив подвиг Прометея. Божу іскру, Яка ні за що ні про що дарується кожному від народження, якої його одного було позбавлено, він, завдяки власній безмежній хитрості, здобув собі сам. Більше того! Він навіть сам у собі її викресав. Він перевершив Прометея. Він створив собі ауру, божественнішої за яку не мав ніхто. І він був нікому не зобов’язаний — ні батькові, ні матері, а найменше — милостивому Богові, тільки собі самому. Він насправді був сам собі Богом, і Богом кращим за того, що смердить ладаном і мешкає в церквах. Перед ним навколішки стояв живісінький єпископ, поскиглюючи від задоволення. Багатії і вельможі, гонорові пани та панночки позавмирали від захвату, з яким люди всі разом, серед них батьки, матері, сестри його жертв, справляли оргії на його честь і в його ім’я. Варто йому лише кивнути, як усі зречуться свого Бога і молитимуться Великому Гренуєві.

Так, він — Великий Гренуй. Зараз це стало очевидним. Він був справді таким, як колись у своїх самозакоханих фантазіях. У цю мить Гренуй переживав найбільший тріумф свого життя. І він видався йому жахливим.

Видався жахливим, бо Гренуй не мав з того жодного задоволення. В ту мить, коли він вийшов із екіпажу на осяяну сонцем площу, із запахом парфумів, що збуджують людську любов, із запахом, над яким він працював протягом двох років, запахом, стати володарем якого він прагнув усе своє життя; в ту мить, коли Гренуй бачив і відчував, як непереборно цей парфум діє і як, поширюючись із блискавичною швидкістю, полоняє всіх, — у ту мить у ньому знову повстала вся огида до людей, отруюючи його тріумф так, що він не відчував не те що радості, а навіть найменшого задоволення. Те, чого завжди так бажав, а саме, щоб інші люди його любили, було йому в момент його успіху нестерпним, бо він сам їх не любив, він їх ненавидів. І раптом Гренуй зрозумів, що ніколи не знаходив задоволення в любові, а завжди тільки в зненависті, тільки ненавидячи і викликаючи зненависть.

Але зненависть, яку Гренуй зараз відчував до людей, не відгукувалася в них луною. Що більше він їх ненавидів, то більше вони його обожнювали, бо сприймали в ньому не щось інше, а його ауру, його запахову маску, вкрадений аромат, а він був, справді, гідний обожнення.

Зараз він залюбки винищив би всіх на земній поверхні, тупих, смердючих, еротизованих людей, точнісінько так, як винищив колись чужі запахи в країні своєї синяво-чорної душі. І йому хотілося, щоб вони помітили, як сильно він ненавидить їх, і щоб вони також відповіли зненавистю на оце його єдине справжнє почуття… Й щоб убили його, як збиралися щойно зробити. Він уперше в житті хотів сам себе викрити. Хотів бути, як інші люди, й вивернути назовні свій внутрішній світ: продемонструвати свою зненависть, як вони демонструють йому свою любов і дурне схиляння. Один раз, один-єдиний раз хотів бути поміченим і отримати від інших відгук на своє єдине справжнє почуття — зненависть.

Та нічого з того не вийшло. З того не могло нічого вийти. А сьогодні і поготів. Бо ж він був замаскований найкращими в світі парфумами, а під цією маскою не мав обличчя, лише абсолютний брак запаху. Та раптом йому стало недобре, бо він відчув, як знову підіймаються випари.

Точнісінько, як тоді в печері, уві сні, в серці, нараз у його уяві піднялися випари його власного запаху, якого він не міг відчути, бо цей запах мав іншу природу і, як тоді, він перелякався, відчуваючи, що задихається. Та тепер це була не уява й не сон, а оголена дійсність. І, на відміну від минулого разу, він не лежав у печері самотній, а стояв на майдані перед десятьма тисячами людей. І тут не допоміг би крик, який того разу його збудив і звільнив, тепер не допомогла б утеча назад, у добрий, затишний, рятівний світ. Тому що оце, тут і зараз, був світ, і оце, тут і зараз, була його здійснена мрія. І він сам цього так хотів.

Страшні задушливі випари підіймалися й підіймалися із болота його душі, в той час як натовп стогнав у оргійному та оргазмному екстазі. Якийсь чоловік нісся просто на нього. Він вискочив з переднього ряду трибуни для почесних глядачів так швидко, аж з голови йому злетів чорний капелюх, а чорне вбрання маяло на вітрі, нагадуючи крука чи мстивого ангела. Це був Ріші.

«Він мене вб’є», — подумав Гренуй. Він єдиний, кого не завела в оману моя маска. Він не може обманутися. Запах його доньки чіпко прилип до мене, цей доказ не можна спростувати, як кров. Він мусить упізнати мене й знищити. Він повинен це зробити.

І Гренуй розчепірив обійми, щоб прийняти летючого янгола. Йому здавалося, він уже відчуває, як удар кинджала чи шпаги чудово лоскоче груди, і лезо, що проникає крізь усі панцирі запаху та задушливих випарів, прямісінько у його холодне серце — нарешті, нарешті щось у його серці, щось інше, ніж він сам! Це було майже як порятунок.

Але нараз Ріші припав до його грудей, не мстивий янгол, а вкрай зворушений Антуан Ріші, який, жалібно схлипуючи, обійняв Гренуя, міцно вчепився в нього, неначе це була єдина опора в цілому морі блаженства. Не рятівний удар кинджала, не укол у серце, навіть не прокляття чи бодай крик зненависті. Замість того до Гренуєвої щоки прилипла мокра від сліз щока Ріші, а тремтячі губи шепотіли: «Прости мені, мій сину, мій любий сину, прости мені!»

Тоді Гренуєві побіліло в очах, а зовнішній світ зробився синяво-чорним. Упіймані випари перетворилися на клекотливу рідину, що нагадувала молоко, яке кипить і піниться. Вона заливала його, нестерпно розпираючи зсередини, не знаходячи виходу. Йому хотілося втекти світ за очі… Хотілось лопнути, вибухнути, аби не задихнутися від самого себе. Нарешті він утратив свідомість і впав додолу.

Загрузка...