Париж двадцятого століття

Розділ X Урочистий парад французьких письменників, що його прийняв дядько Гюгнен у неділю, 15 квітня 1961 року

— А ось і наш десерт, — мовив дядько Гюгнен, показуючи Мітелеві на полиці, заставлені книжками.

— У мене знов з’являється апетит, — одказав юнак, — розпочнімо!

І вони з однаковим запалом почали копирсатися у книжках, перескакуючи з полиці на полицю; але дядько Гюгнен скоро поклав цьому край, додаючи трішки ладу до такого невпорядкованого грабунку.

— Підійди з цього боку, синку, — сказав він Мітелеві, — і почнемо спочатку! Сьогодні читати ми не будемо, лише оглянемо все та трішки погомонімо. Це військовий парад, а не битва; уяви себе Наполеоном, але не під Аустерліцом[43], а у дворі палацу Тюїльрі[44]. Закладай руки за спину: зараз ми пройдемо між полицями.

— Слухаюсь, дядечку!

— Синку, пам’ятай, що за мить перед твоїми очима дефілюватиме найкраща армія на світі, і жодна нація не зможе показати тобі чогось такого; ця армія здобула найбільші перемоги, що тільки можуть існувати: перемоги над варварством і насильством.

— Велика Армія Слів... — прошепотів Мішель.

— Дивись, синку: на першій полиці ти бачиш наших старих буркунів шістнадцятого сторіччя, вдягнених у лати своїх палітурок: Амійо, Ронсар, Рабле, Монтень, Матюрен Реньє; непохитні, вони стоять на сторожі, і їхній самобутній вплив на нашу чудову французьку мову відчувається й досі. Однак варто зауважити, що боролися вони радите за ідею, а не за форму. Поруч з ними — відважний генерал, найбільшим здобутком якого, однак, стало вдосконалення тогочасної зброї.

— Малерб[45], — здогадався Мішель.

— Так, синку, саме так! В одному із своїх текстів він зізнавався, що усьому навчився у портових вантажників; він жадібно збирав їхні метафори, довго вивчав цей суто галльський жаргон; потім він ці слова підчищав, полірував до блиску... отак і виникла мова, якою спілкувалися наші пращури у сімнадцятому, вісімнадцятому і дев’ятнадцятому сторіччях.

— Ох! — здивовано вигукнув Мішель, побачивши один том, що стояв трохи оддалік від інших, немов суворий і гордівливий відлюдник.

— Еге ж, синку, цей вояка — немов Александр, Цезар і Наполеон; останній зробив би з нього принца, з нашого старенького Корнеля, цього бійця, що створив величезне військо, адже його твори видавалися безліч разів; перед тобою — п’ятдесят друге й останнє повне їх видання, 1873 рік; відтоді Корнеля більше не перевидавали.

— Певно, дядьку, ви дістали ці книги із величезними труднощами!

— Помиляєшся, синку: усі їх тільки позбавляються! Глянь-бо, ось це — сорок дев’яте видання творів Расіна, сто п’ятдесяте — Мольєра, сорокове — Паскаля, двісті третє — Лафонтена... Словом, усі ці видання — останні, їм усього лише трохи більше ста років, та вони вже стали радістю бібліофілів! Ці генії ознаменували свою добу, а зараз зведені до рангу археологічного мотлоху!

— І справді, дядьку, — відповів юнак, — вони говорять мовою, яка більше нікому не зрозуміла!

— Ти маєш рацію, синку! Прекрасної французької мови більше не існує; мова, що їй довірили висловлювати свої думки знамениті іноземці: Лейбніц, Фрідріх Великий, Ансільон, Гумбольдт і Гайне, ця чарівна мова, яка змусила Ґете жалкувати про те, що він нею не володіє, ця елегантна мова, яку в п’ятнадцятому сторіччі ледь не витіснили грецька й латина, в епоху Катерини Медічі — італійська, а під час правління Генріха IV — гасконський діалект, — ця чудова мова перетворилася нині на жалюгідне арго. Кожен, кому не ліньки, забуваючи про те, що краще мова правильна, аніж багата, вигадав окреме слово на позначення предметів та явищ. Учені з галузей ботаніки, природознавства, фізики, хімії, математики створили жахливу словесну мішанину, винахідники запозичили з англійських словників найбільш немилозвучні терміни, вигадуючи на їхній основі назви для своїх винаходів; гендлярі — для своїх коней, жокеї — для своїх змагань, продавці автомобілів — для своїх машин: усі вони чомусь вирішили, що французька мова — надто бідна, та й кинулися до чужих! Ну що ж, тим краще! Хай вони й зовсім її забудуть! Вона ще прекрасніша у своїй бідності, адже не схотіла багатіти, збезчещуючи себе! Наша з тобою мова, синку, мова Малерба, Мольєра, Боссюе[46], Вольтера, Нодьє, Віктора Гюґо — це немов добре вихована дівчина, і ти можеш любити її без страху й побоювань: варварам двадцятого сторіччя не вдалося зробити з неї куртизанки!

— Ти чудово сказав зараз, дядьку, і тепер я можу зрозуміти дивну звичку мого викладача Рішло: він настільки зневажає сучасну говірку, що розмовляє лише французькою версією латини! З нього глузують, але він має рацію. Проте скажіть, дядечку: хіба французька не стала мовою дипломатії?

— Так, синку! Собі на кару! Внаслідок Німвегенського мирного договору 1678 року[47]! Французька мова має дві незаперечні властивості: влучність і структурованість, і це стало причиною того, що мовою дипломатичного світу обрали саме її. Як наслідок — вона поступово псувалася, а згодом і зовсім зникла! От побачиш: її будуть змушені змінювати хіба не кожного дня!

— Бідна наша французька! — мовив Мішель. — Певно, Боссюе та Фенелон[48] із Сен-Сімоном[49] уже зовсім би її не впізнали!

— Так! Їхнє дитя не вижило! От що значить крутитися серед учених, промисловців, дипломатів і в інших, не більш приємних колах суспільства! Ти розпорошуєшся, спокушаєшся... Якщо взяти до рук словник 1960 року, я маю на увазі повний, з усіма вживаними нині новими термінами, можна побачити, що він удвічі товщий за повний словник 1800 року! І здогадайся сам, що там можна знайти! Але продовжимо краще наш парад: не можна змушувати довго очікувати вояків зі зброєю.

— Я бачу тут полицю з прегарними томами!

— Прекрасними, а інколи й хорошими, — відказав дядько Гюгнен. — Перед тобою — чотириста двадцять восьме видання вибраних творів Вольтера: універсальний розум, але у всіх сенсах — другорядний, цитуючи пана Жозефа Прюдома. У 1978 році Стендаль сказав, що Вольтер перетвориться на Вуатюра і напівдурні зроблять із нього свого божка. На щастя, Стендаль сильно переоцінив майбутні покоління! Напівдурні? Та зараз є самі лише дурні, і Вольтера шанують не більше за інших! Аби продовжити нашу метафору, скажу тобі, що, як на мене, Вольтер був лише кабінетним генералом! Його бій відбувався у кімнаті, і собою він волів не жертвувати! Його гумор, що великою мірою був не надто й небезпечною зброєю, часто не влучав у ціль, і люди, яких він нею убив, зрештою прожили довше за нього!

— Але ж, дядьку, хіба він не був великим письменником?

— Безперечно, був, племінничку, він утілював у собі французьку мову, він грався з нею елегантно й мудро, немов помічник учителя фехтування, що люто нападає на стіни у навчальній залі. Але потім до зали приходить якийсь незграбний новачок і вбиває того вчителя першим же випадом, тільки-но прийнявши бойову стійку. Чесно кажучи, Вольтер ніколи не був по-справжньому хоробрим, і це не може не дивувати, адже писав він чудово.

— Розумію, — одказав Мішель.

— Перейдемо до інших, — мовив дядько, крокуючи до нової лінії солдатів, похмурих і суворих.

— Автори кінця вісімнадцятого сторіччя... — прошепотів юнак.

— Так! Жан-Жак Руссо, який сказав про Євангеліє найгарніші речі на світі, як, власне, і Робесп’єр, що у його творах знаходимо найвизначніші думки про безсмертя душі! Справжній генерал республіки, у сабо, без еполетів та вишитих шат! Перемог, якими можна пишатися, у нього від того аж ніяк не менше! Дивись-но! Поряд з ним — Бомарше, стрілець авангарду! Він зробив неоціненний внесок у розв’язання великої битви 89[50], коли цивілізація здобула перемогу над варварством, культура над невіглаством! Але, на жаль, відтоді цією перемогою лише зловживали, і цей чортів прогрес привів нас туди, де ми є.

— Можливо, рано чи пізно відбудеться революція проти нього! — мовив Мішель.

— Не виключено, — відповів дядько Гюгнен, — і це, безперечно, буде смішно. — Але не будемо займатися філософськими мудруваннями, продовжимо краще наш огляд. Перед нами — блискучий головнокомандувач, котрий сорок років свого життя поклав на те, щоб запевняти всіх у своїй скромності: Шатобріан; хоча це й не допомогло врятувати його Замогильні нотатки[51]від забуття.

— Поруч із ним я бачу Бернарда де Сен-П’єра, — вів далі Мішель, — та його чудовий роман Поль і Віржіні більше нікого не цікавить...

— На жаль! — зітхнув дядько Гюгнен. — Зараз Поль став би банкіром і кидав би за ґрати всіх чесних службовців, а Віржіні вийшла б заміж за виробника ресор для локомотивів. Поглянь тепер сюди! Ти бачиш мемуари пана де Талейрана[52], що їх було опубліковано, як він і заповідав, за тридцять років після його смерті. Я не сумніваюсь у тому, що цей чоловік ще займається дипломатією там, де він перебуває, але диявол не спіймається на його вудку! Далі я бачу офіцера, який однаково вправно володів пером і шаблею: великий еллініст, що писав французькою, як сучасник Таціта, Поль-Луї Кур’є; коли наша мова остаточно щезне, Мітелю, її здатні будуть воскресити тільки твори цього гордого автора. А от і Нодьє, якого прозвали милим, і Беранже, визначний державний діяч, що у вільний час бавився пісеньками. Нарешті ми з тобою, племінничку, підійшли до представників блискучого покоління, які втекли від Реставрації, як студенти втікають із лекцій у семінарії, і які наробили немало галасу на вулицях!

— Ламартін, — мовив Мішель, — великий поет!

— Один із командирів Літератури образів, колос Мемнона[53], що на світанку видавав протяжні звуки! Нещасний Ламартін, що витратив усі свої статки на благородні справи, доробився до голого коліна, зазнавши бідності й скрути на вулицях невдячного міста. Він марнував свій талант на кредиторів, вилікував Сен-Пуан[54] від роз’їдаючої рани іпотеки і помер від смутку, дивлячись на те, як рідну землю конфіскує залізнична компанія!

— Бідолашний поет! — погодився Мішель.

— Поряд із його лірою, — вів далі дядько Гюгнен, — ти помітив гітару Альфреда де Мюссе; правда, ніхто на ній більше не грає, і треба бути старим поціновувачем на кшталт мене, аби насолоджуватись вібраціями її розслаблених струн. Ми дійшли до військового оркестру нашої армії.

— Ох! Віктор Гюґо! — із захопленням вигукнув юнак. — Сподіваюся, дядечку, що ви вважаєте його одним із найкращих наших воєначальників!

— А його, синку мій, який розмахував прапором романтизму на Аркольському мості[55], його, переможця у битвах під Ернані, Рюї Блазі, Бурґграфах і Маріон[56], я ставлю у перший ряд! Як і Бонапарт, він став головнокомандувачем ще у віці двадцяти п’яти років, розбиваючи австрійських класиків дощенту! Ще ніколи, синку, людська думка не утворювала такий потужний сплав, горнило, що здатне витримувати найвищі температури. Я не знаю нікого, хто стояв би вище за нього, ані в добу античності, ані в наші часи; нікого, з ким він міг би посперечатися у жорстокості та водночас багатстві своєї фантазії; Віктор Гюґо — це найпотужніша постать першої половини дев’ятнадцятого сторіччя, голова Школи, яка ніколи не матиме собі рівних. Існує сімдесят п’ять повних видань його творів, перед тобою — останнє з них; Гюґо забули, як і всіх інших, Мішелю: певно, для того, щоб тебе пам’ятали, треба вбити цілу купу людей!

— Ох, дядьку! Ви маєте двадцять томів Бальзака! — мовив Мішель, здираючись на приставну драбинку.

— Авжеж! Бальзак — найкращий романіст на світі, а деякі із його літературних типів перевершили навіть мольєрівських. Зараз же, певна річ, у нього забракло б хоробрості написати Людську комедію!

— А втім, — відказав юнак, — він змалював доволі-таки огидні характери... хоча які з правдивих його персонажів могли б зустрітися в сучасному суспільстві?..

— Ти, безперечно, маєш рацію, — погодився дядько Гюгнен, — але звідки тоді він взяв усіх цих Марсеїв, Гранвілей, Шенелів, Міруе, дю Ґеніків, Монріво, шевальє де Валуа, ля Шантрі, Мофріньозів, Євгеній Гранде, П’єретт: таких приязних персонажів, що уособлюють шляхетність, розум, відвагу, милосердя, доброту? Він їх не вигадав! Це списано з життя. Зараз більшість становлять амністовані крадії, фінансисти, хижі й вічно голодні, проте закон уже на їхньому боці, і Кревелів, Нусінгенів, Вотренів, Корантенів, Юло та Гобсеків набереться ціла країна!

— Здається, тут ми маємо неабиякого вояку! — мовив Мішель, переходячи до наступних полиць.

— І тут я з тобою згоден! Це Александр Дюма, Мюрат[57]літератури, що його спостигла смерть на тисяча дев’ятсот дев’яносто третьому томі! То був найзахоплюючий з усіх оповідачів, якому щедра природа дозволила зловживати всім на світі, не завдаючи собі жодної шкоди: своїм розумом, завзяттям, почуттям гумору, фізичною силою, коли він привіз із Суассона порох[58], своїм походженням, кольором шкіри[59], а також Францією, Іспанією, Італією, берегами Рейну, Швейцарії, Алжиру, Кавказу, горою Синай та особливо — Неаполем, до якого він вдерся на своїй Сперонарі[60]! Ох! Яка надзвичайна особистість! Вважається, що він досяг би свого чотирьохтисячного тому, якби у розквіті сили не скуштував би страви, рецепт якої вигадав сам[61].

— Яка прикрість! — зітхнув Мішель! — Я сподіваюся, у цій жахливій трагедії ніхто більше не постраждав?

— На жаль, є й інші жертви[62]... Серед них — Жуль Жанен, критик, що перекладав з латини прямо на сторінках газет, які читав! Сталося це під час вечері, що його на неї запросив Дюма на честь примирення. З ними пішов із життя ще молодший письменник на ім’я Монсле, який залишив нам у спадок один шедевр, на жаль, незавершений: Словник Гурманів у сорока п’яти томах[63]; він встиг дійти тільки до літери Ф — фаршу.

— Чорт забирай! Як багатообіцяльно! — мовив Мішель.

— А ось і Фредерік Сульє, відважний солдат, завжди готовий прийти по допомогу і здатний блискуче вийти із, здавалося б, найбезнадійнішої ситуації, Ґозлан, ротмістр, Меріме, генерал у тилу, Сент-Бев, майор інтендантської служби, директор продовольчого складу, Араго, учений офіцер інженерного полку, якому вдалося зробити так, аби йому вибачили його науку. Дивись-но, Мішелю, це — твори Жорж Санд, незрівнянного генія, однієї з найкращих письменниць Франції, яку 1859 року нарешті нагородили Орденом Почесного Легіону, котрий вона віддала своєму синові[64].

— А що це за похмурі, насуплені книжки? — спитав Мішель, показуючи на довгий ряд томів, що ховалися за карнизом.

— Тут проходь швидше, синку; це полиця філософів: усіляких Кузенів, П’єрів Деру та інших; філософія тоді була в моді, й не дивно, що зараз уже ніхто цього не читає.

— А це хто?

— Ренан, що зчинив свого часу неабиякий ґвалт; він намагався спростувати божественність Христа, але 1873 року помер, уражений блискавкою[65].

— А отут хто? — розпитував далі Мішель.

— Журналіст, публіцист, економіст... Як бачиш, він встигав усюди! Перед тобою — генерал артилерії, більше гамірний, ніж розумний, на ім’я Жирарден.

— Він також був атеїстом?

— Аж ніяк: він вирів у себе. Поглянь-но далі: зовсім поруч стоїть сміливий персонаж, чоловік, який за потребою міг би з нуля вигадати французьку мову й зараз став би класиком літератури, якщо б, звісно, дітям у класах ще про неї розповідали... Луї Вейо, найрішучіший прихильник Римо-католицької церкви, який, на превеликий свій подив, помер відлученим від неї[66]. А от Гізо, нещадний історик, який у вільний час бавився тим, що підривав авторитет трону герцогів Орлеанських... Бачиш оцю величезну компіляцію? Це єдина Правдива й найдостовірніша історія Революції та Імперії, що 1895 року вийшла друком за наказом уряду, аби покласти край усіляким сумнівам, що існували у людських умах щодо цього періоду нашої історії. У написанні цього твору були використані хроніки Тьєра.

— Ох! Ці юні хлопці видаються повними завзяття!

— Ти слушно завважив; перед тобою — легка кавалерія 1860 року: блискуча, невтомна, галаслива, вона долає забобони й упередження, мов перешкоди, вона падає, підводиться й біжить ще швидше, розбиває собі голову, проте болю не відчуває! Це шедеври доби — Пані Боварі, Людська дурість такого собі Норіака: безмежна тема, яку він так і не вивчив до кінця, а от і славні Ассолани, Оревільї[67], Бодлери, Парадолі, Шоллі... усі ті хлопці, на яких, хоч-не-хоч, треба звертати увагу, адже інакше вони не дадуть тобі пройти, стріляючи по ногах!

— Але сліпими кулями! — додав Мішель.

— От тільки вони із сіллю, тому тобі пече! Дивися далі: ще один талановитий хлопець, справжнє дитя війська!

— Абу?

— Так! Він вихвалявся, точніше, його вихваляли тому, що він начебто наслідував Вольтера, і може, з часом він справді дістався би до вольтерівської щиколотки; але, на жаль, 1869 року, коли його вже майже прийняли до Академії, його вбив на дуелі[68] суворий критик, знаменитий Сарсе.

— Якщо б із ним не сталося такого нещастя, він пішов би досить далеко, як думаєте, дядьку?

— Ніколи не буває досить далеко! — відказав Гюгнен. — Такими є, синку, основні головнокомандувачі нашої літературної армії; внизу ти знайдеш темні полиці вояків, імена яких дивують читачів старих каталогів! Продовжуй свою інспекцію, розважайся; тут є п’ять чи шість століть, які тільки й чекають на те, щоб їхні сторінки перегорнули!

Так промайнув день. Мішель нехтував невідомими іменами, зосереджуючись швидше на уславлених особистостях, та часом йому траплялися цікаві контрасти: після Готьє[69], що його незвичний стиль вже дещо застарів, він натикався на Фейдо, безпутного послідовника Луве й Лакло, після Шанфлері — на Жана Масе, найвинахідливішого популяризатора науки. Погляд юнака ковзав від Мері, який вигадував жарти так, немов швець лагодить чоботи, до Банвіля[70], котрого дядько Гюгнен просто називав жонглером словами; інколи він натрапляв на Сталя, що його ретельно друкували у видавництві Етцеля, на Kappa, цього розумника-мораліста, якому, однак, забракло духу, аби піднестися думками високо в небо, також на Уссе, який від перебування у салоні пані Рамбуйє[71] взяв не найкраще: сміхотворний стиль у письмі й претензійну манірність, а часом і на Сен-Віктора, талант якого палав яскравим полум’ям навіть через сто років.

Потім юнак повернувся до того, з чого починав; він узяв до рук декілька дорогих серцю книжок, розгорнув, прочитав з однієї якусь фразу, з іншої — сторінку, у деяких пробіг очима тільки назви розділів, в інших — самі лише назви книжок на обкладинці; він вдихав цей літературний аромат, що проникав у його мізки теплою еманацією минулих віків, тиснув руку усім цим друзям, яких він би знав і любив, якби у нього вистачило духу народитися раніше!

Молодшаючи ніби на очах, дядько Гюгнен із радістю спостерігав за небожем.

— Ну то що, синку, про що думаєш? — спитав він Мішеля, коли той, замислившись, на мить завмер.

— Я думаю про те, що ця маленька кімнатка містить у собі все, що треба людині для щастя, на ціле життя!

— Якщо людина вміє читати!

— Я це і мав на увазі, — відказав Мішель.

— Так, синку, але за однієї умови.

— Якої?

— Якщо людина не вміє писати!

— Чому ж так, дядечку?

— Тому що тоді, дитя моє, їй неодмінно захочеться піти слідами великих письменників!

— Невже це погано? — із запалом заперечив юнак.

— Вона загубиться.

— О, дядечку! — вигукнув Мішель. — Ви будете читати мені нотації?

— Аж ніяк! Бо якщо комусь із нас і потрібен урок, то це мені!

— Вам? Але чому?

— Через те, що я посіяв у твоїй голові божевільні ідеї! Я дозволив тобі зазирнути у краї Землі Обітованої, мій бідолашний синку, і...

— І ви дасте мені можливість туди пройти?

— Так! Якщо ти пообіцяєш мені одну річ.

— Яку саме?

— Прогулюватись там наодинці! Я не хочу, аби ти розорював цей неродючий ґрунт! Не забувай про те, хто ти є, чого ти повинен досягти, не забувай також, хто я, і пам’ятай про час, у який ми примудрилися з’явитися на світ!

Мішель не відповів; він мовчки потиснув дядькові руку; Гюгнен уже готовий був наводити нові вагомі аргументи, коли у двері хтось подзвонив. Господар пішов відчиняти.