Пе Коптьор

Михайло Коцюбинський

ПЕ КОПТЬОР

Йон уперше наглянув Ґашіцу на „джо- ку“.*) З ухами й серцем, повними ритмічних згуків

„молдуваняски“, загрітий танцями, від котрих ноги так розходили ся, що й хвилини не

могли встояти спокійно, а кожним мускулом відповідали тактови танця, з обличем, що

сяло від радости й поту, Йон віддїлив ся від купки парубків, підскочив до танцюючого кола, розір¬вав його, вхопив за руки двох дівчат... і неспо¬дівано стрів ся з очима, що зпід

тонких дівочих брів опекли його жаром молодости й півдня.

«Що за мара, — подумав Йон, перебира¬ючи ногами та скоса поглядаючи на дївчину:

—

я її перше не бачив, здаєть ся...»

Та ніколи було міркувати: музика гула, танець захоплював усю увагу.

Музики, трое чорних, засмалених циган, сиділи рядком на ослончику недалеко кола.

Скрипник - сухий миршавий парубчак в спо¬ловілих галанцях та молдуванській сорочці

на¬хилив аж до дека скрипки голову, вкриту за¬мість шапки копицею чорного волося і з

вира¬зом цїкавости та здивованя немов прислухав

ся до твх згуків, що викликав СМИЧКОМ' зі СВОГО струмевту. Його сусїд-клярнетист, шпакуватий вже циган, граючи куняв; заплющивши очи, він хитавсь взад і вперед своїм

важким, ситий толубом, одягненим у чорну ватовану піджачи¬ну. Часто, в хвилину

найсолодшої дрімоти му¬зики, клярнет виривав ся з рота і замовкав, але зловлений на

гарячому вчинку, починав ве¬рещати, як навіжений. Третій музика — сур¬мач — працював

найщирійше. Чи то від спеки, чи з великої напруги - він був увесь мокрий. Мокра, як хлюща

сорочка облипла його могутнє тїло, з чорного широкого виду стїкали струмо¬чки поту, а він

усе грав та грав, надимаючи щоки завбільшки в повню та вирячивши очи так, що, здавалось, вони ось-ось вискочать з лоба. „Туру-туру... та... туру-туру... та...“ — греміла

сурма, як за часів єрихонської облоги і лиш інколи, в хвилину віддишки, вихоплюва¬лось

зпід гнїту її тонке телїкане скрипки, або різкий, верескливий голос клярнета...

я Туру-туру... та...! Туру-туру... та...!“

З хмари куряви, що здіймавть ся зпід важких, окованих мусянжовими підківками чо¬біт —

виринав інколи рядок молодих облич, па¬рубочих й дівочих, впрілих, червоних, але

по¬важних. Держучись за руки і помахуючи ними догори та вниз мірно, плавко і без

перестанку, перебираючи ногами й тупцюючи ними щиро, мов добрі конї на гарманї, молодь, здавть ся, не танцюв, а робить якесь поважне діло, поволі й сумлїнно виконує

загадану роботу.

„Туру-туру... та...! Туру-туру... та...!а — пронизує куряву домінуючий голос сурми, ко¬тить ся

по майдану, бвть ся о муровані стїни церковці, а далі* лине в простору до далеких сяючих

блакіттю гір, до сннїх лїсів, щ6 суцїль- ною лавою підпирають край-небо.

А кбло танцює. Тупають під такт „молду- ваняски“ ноги, здіймають ся і опускають ся

злучені руки, мають білі хусточки в руках дї- вочих... Загріті танцем обличя блищать від

краплистого поту, палкі погляди частїйше вири¬вають ся зпід опущених до долу повік, стріва¬ють ся між собою; руки несьвідомо міцнїйше стискають руки, груди важче

дихають... А ку¬рява, розбуркана десятками тупцюючих ніг, вирвавшись зпід мідяних

підківок, захоплена танцем, здіймавть ся до гори, крутить ся, клу- бочить ся, справляв свій

„джок“... Ось вона цілком закрила танцюючих, а ось знов, як із хмари, виткнув ся рядок

хлопцїв та дївчат і оживив образ ясними барвами строїв, моло¬дими розпаленими

обличями...

Душно... Сонце, поволі спускаючись на захід, більшав, немов росте, яснїшав, розпа- лювть

ся. Повітрв — сам сьвіт, сам жар. Наче золотою сїткою оповито майдан, коло, музик, ріжнобарвну і ріжновікову юрму глядачів, щб зібрала ся круг кола.

Гамір стоїть над майданом. Чутно, як хтось витягав воду з колодязя: довгий немаза¬ний

журавель немилосердно скрипить. Кілька- сот-устна юрма шущить, як злива у лїтку.

Ди¬тячі вигуки, регіт молодї, тупане здорових ніг у танцї, тонке телУканв скрипки, верескливий галас клярнета — зливають ся в якусь чудну, але гармонійну мішму, над

котрою усе-ж таки домінув сурмачеве „туру-туру... та...“, що здій¬мавть ся над майданом, бвть ся о стїнн церковцї, а далї лине в простору, засипану гарячим со- няшним промінем.

Враз музика увірвалась. Коло зробило ще по інерциї рух, але ту-ж мить розірвалось; дівчата пірхнули в юрму, лишивши хлопцїв. Ґашіца теж метнулась, але її затримала

сильна рука. Вона здивовано озирнулась на Йона, що Сяючи від поту й задоволеня, грав

до неї очима та міцно тримав за руку.

—

Пусти! — сїпнула дівчина рукою й за- шарилась.

—

А що даси ? — жартував Йон, ще дуще стискаючи їй руку.

—

Чого займаєш, коли я тебе не знаю?

—

шарпнулась Ґашіца, почервонівши з напруги.

—

Я — Йон, син мош-Костаки... А ти чия ?...

Але в ту-ж мить дївчина, скориставши з Йонової неуваги, висмикнула свою руку і стрі-

бнула від нього так прудко, що її накрохма¬лена спідниця аж залопотіла, мов корогва на

вітрі.

—

Угадуй — чия!.,. —крикнула вона на бігу і, обернувшись до Йона, опекла його

пал¬ким поглядом чорних очий...

Парубок з досади пошкрабав за ухом, аж шапка йому злїзла на ніс — і посунув до то-

вариства, що стояло з боку гурточком.

Товариство стріло його парубоцькими жар-тами: один обняв за шию та притяг до себе з

такою силою, аж Йон заточив ся; другий так стис Йонови руку, що сльози виступили йому з

очий, але парубок не образив ся. З веселою усьмішкою на широкому безвусому виду, по¬дзьобаному зрідка віспою, Йон поглядав то на купку дівчат, де стояла Ґашіца, то на

свої крамні шлейки, що перекинувшись на вхрест поверх сорочки на його могутніх грудях, під-

тримували темнозеленого сукна широкі шара- вари з червоними викотами при чобоїях. Ті

шлейки, нові, блакітні, зі срібними клямрами, притягували до себе заздрісні погляди

парубоц¬тва та приязні — дївоцтва, що привмно лоско¬тало пиху властникови тої чудової

новомодньої річи. Отож заклавши по два пальцї за блакітні шлейки і задерши чванькувато

до гори голову, Йон звернув ся до одного з парубків:

—

Не знаєш, Фраце, чия ота Фата? ) — і показав на Ґашіцу.

—

Котра? ота коза дика у білій спідницї?

—

Вона, вона...

—

Таж то Ґашіца, дочка ШтеФанаки Мици, що вітряк мав... Хіба не знаєш?

„Тю, як це він не примітив такої гарної дївчини? Певно вона не часто ходить на сей „джок“, тим що сидить аж край села...“ — міркував собі Йон, коли се враз згуки жвавої

„булґаряски“ сполохали його міркуваня.

Кілька парубків скочило до танцю, потяг¬ши за собою дївчат. Йон підглянув, де стала

Ґашіца і розірвавши в тому місци коло, вхопив її ззаду за пояс. З дивною для натружених

ніг легкістю почав він тупати та перебирати но¬гами, з усьмішкою поглядаючи на свою

сусід¬ку. Ґашіца чула той погляд і, опустивши очи до долу, червонїла.

Танець скінчив ся. Піт струмочками стї- кав по обличю Йона. Ґашіца, червона й за¬дихана, розгорнула білу хустинку, вишивану навкруги заполочю, щоб утерти впрілий вид, але по

дорозі до облича хустина стрібнула, май-

нула вишиваним кінцеві і... опинилась в руках у Йона.

—

Валбв! ) — скрикнула з несподіванки дївчина і ухопила миттю вільний кінець

ху¬стини.

Йон тяг хустину до себе, Ґашіца до себе. Сцена та відбувала ся вювчки, з однаковим за-

взятвм з обох боків — і тільки по обличю дїв- чининому пробігала інколи смужка не то

до¬сади, не то тавного задоволеня від парубкового залицяня.

Переміг сильнїйший. Видерши хустину, Йон пустивсь на втеки, утираючи нею на бігу

впріле обличв. Ґашіца — за ним.

—

Віддай! — змагалась вона сердитим голосом, хоч очи тав і грали до парубка.

Але той зручним рухом склав хустину ко-синкою, закинув собі на шию і звязав під

бо¬родою вузликом.

—

Віддай!

—

А що даси? — дратував Йон Ґашіцу, захищаючись від неї про всякий випадок про-

стягненою рукою.

—

Віддай, кажу!...

—

А губенята даси?

—

І-гій, навіжений! — скривилась Ґашіца наперекір сяючим очам! — Не мала роботи

цї- лувати!... Краще носи хустину...

-

Оттак-би давно!... З розумом „Фата* !

—

тріумфував Йон і приступивсь блище до дївчини.

Зрадлива дївчина очевидячки тільки й ча-тувала, аби стягти хустину з шиї. Та Йон мавсь

на обережности. Схопивши одною рукою про-

стягнену до хустннн руку, він другою обняв Ґашіцу за стан і міцно пригорнув до себе.

—

Сиди тихо! — сикнула та на нього, слабо випручуючись із обіймів.

Саме в той час вдарили музики. Щаслввий Йон скочив до танцю і потяг за собою Ґашіцу.

Вже до кінця танців Йон не відступавсь від Ґашіци: він Формально залицяв ся, а дика

спочатку дівчина де-далі рахманїйшала, лоско- чучи парубкове серце палкими поглядами.

Сонце сідало. Глядачі поволі потягли до дому, молодь теж розсипалась. Майдан пустів, тихшав. Музики останніми згуками попрощали ся з гаснувшим днем; тільки курява якийсь

час крутилась ще у червоному промітї, а далі й вона почала тихо опускатись на чорну тінь

від церковці, що перетяла майдан аж до протиле¬жних хат...

Минуло кілька день. Йон тільки й марив про Ґашіцу. Де-б він не був, що-б не робив —■ усе

йому вважали ся палкі чорні з поволокою очи дівчинині, П рівні брови, пишний стан... Він

тільки поцмокував з задоволеня. Гарна „Фа¬та“, нічого сказати... Можна-б і посватати... А

яка рахманна, як вона йому у вічи дивила ся, коли він смалив до неї халявки. І з дивною

яскравістю уявив ся парубкови памятний джок, обізвалась в ухах мельодия ^іолдуваняски, зга¬далась сцена з хустинкою... Уява була така жива, така яскрава, що Йон мимохіть

схо¬пив ся рукою за хустинку, яка й досі обіймала його шию, немов боявсь, що рука

пустовливої дівчини ось-ось протягнеть ся знебачки до його шиї та стягне так легко

здобутий трофей.

Раз він переняв її біля церкви, перед слу¬жбою божою. Дівчина йшла у сьвятній одежі, вся накрохмалена, запишавшись. Біла з черво-ними цятками курточка її, трохи заялозена

на станї з правого боку, де лишили слїд свій за¬працьовані руки танцюристих кавалерів, краще сказати — заяложене місце на куртцї — ви¬кликали у Йона рій солодких спогадів, розпа¬лили його серце. Але при людях, перед цер¬квою, якось ніяково було виявлятись зі

своїм почутем, тож Йон лише звичайно привитав ся, а решту домовив очима.

Вдруге... це було так:

Вечірньою добою, коли сонце сїдало за далеким чорним лїсом, він повертав з роботи на

винограднику в юрмі парубоцтва. З веселою розмовою тихо посувалась юрма з гори в

до¬лину, коли з юрми враз розляг ся характерний не то крик, не то їржане:

—

І-го-гоо!...

—

І-ГІ'ГІІ ! — почуло ся з низу в відпо¬відь тонке, верескливе гукане, і незабаром

па¬рубки побачили в долинї гурток дївчат, що з величезними сапами на плечах хутко

посував ся курною дорогою.

—

І-го-гоо-го-гіі!... — дико, не своїм го¬лосом, мов орда варевли всї парубки, пускаю¬чись із гори бігцем на вперейми дівчатам.

—

І гі-гі-гууу!... — пекельним хором від¬повіли дївчата, тїкаючи від парубків.

Галас зняв ся несказаний. Околишні гори підхопили той галас і понесли його далеко, ки¬даючи з гори на гору та полохаючи сонну тишу рожевого вечора...

Йон не стямив ся, як із розгону наскочив на Ґашіцу, обняв її за шию і міцно притис до себе.

Груди його важко дихали від прудкого гону, дотик молодого теплого тїла дївочого спя-

нив його, затуманив йому голову. Серед дикого вереску та писку йшов він, щасливий, обійма¬ючи Ґашіцу та щось промовляв до неї, чого анї сам анї дївчина гаразд не

розібрали. Кри¬княва тим часом стихала... Вже під селом Іа- шіца вирвалась із обіймів.

Йонових і шуснула в крайню хату, що стояла на белебенї поза вітряками... „Так от де вона

сидить“, — подумав 0он, роздивляючись стару, звичайно збудовану молдуванську „касу“

під очеретяною стріхою, з широким піддашем, заґратованими вікнами та поцяцькованими

синкою стїнами. Біля хати був льох, а навкруг просторого двору стояли „ко- шницї“ на

кукурудзу та повітки. На вулиці, під самими ворітьми, зняв ся над колодязем новий

журавель, немов сторожив вхід до оселї. За ворітьми гризлись дві здорові собаки, але

помітивши Йона, одностайно кинулись на нього, пропадаючи до ніг, аж поки він не зник за

ро¬гом вулицї...

Ще на воротях почув Йон сурмовий голос батьків, що вилїтав крізь відчинені двері.4„Нун-

те ші Буковіна!“ ) — греміла улюблена лайка мош-Костаки і викликала усьмішку на синові

уста.

гЦе вже батько розходив сяа, — подумав Йон про галасуватого та несердитого батька.

Дух сьвіжої мамалиґи привмно полоскотав йому нюх, коли він переступив поріг хати : мати

Йонова, стара сухорлява Анїка саме вий-

нала з низької печи-„коптьораа казанок і вики¬нула 8 нього жовтий, запашний і паруючий

бу¬ханець мамалиґи на триногий „мас". ) Мош-Костаки, високий огрядний Молдуван із червоним мов перчиця обличбм і ще черво-

нїйшою шиєю, що так виразно відбивалась від його білої одежи: довгої, за колїна сорочки, підперезаної червоним поясом, та білих штанів, сидїв на лаві і енерґічно вимахував

руками та мотав головою, вкритою копицею рудого з си¬виною волося. Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, подїляла обурене свого

хазяїна і ладна була разом з ним стати до бою з ворогами.

—

Нунте ші Буковіна! — гукав Костаки.

—

Він думав, що як мав вітряк, а я нї, то можна мене зневажать перед миром!... Га!

„драку“1 ) Мош-Костаки не останній з Молду¬ван... що?

—

Хто? хто такий? —- спитав ся Йон.

—

Хто? А отой Мица ШтеФанаки, що сидить край села за вітряками...

Йон з цікавістю вислухав історию сварки, що счинилась у коршмі за квартою вина межи

його батьком а батьком Ґашіциним.

—

Але я не подарую І... Що?... Чи там багатий, чи не багатий, а Домну-Дзев ) для всїх

Молдуван один... На суд його! Судом дійму чортового мірошника. Що? Нунте ші Букові¬на

І... — і роздратований мош-Костаки поспішно висмикнув ватканий ззаду за поясом кисет з

тю¬тюном.

—

Ее! — скептично протягла Анїка: — що ти йому зробиш ? „Ла боґат мвржі ші драку

ну колак, да ла сарак еїш бой ну траґ“. )

Кінець тої сентенциї почув ся вже з сї- ний, куди з помічю хазяйчиною перебрав ся й мас з

паруючою мамалиґою.

—

А йдїть вечеряти! — покликала Анїка.

Мош-Костаки заткнув кисет на місце і за-ходивсь коло вечері. Відриваючи по шматку ма-

малиґу та бгаючи їі в руках на галки, він ма- чав *ті галки в юшку з квасолі, щиро

запра¬влену перчицею, виловлював з юшки стручки перчицї та з смаком гриз їх, немов

свого во¬рога, від чого червоний вид його палав, як на заході сонце. Запивши вечерю

вином з глечика, старий звернувсь до Йона:

—

Поженеш конї на пашу, бо завтра вдо- сьвіта поїду в волость позиватись.

Анїка тільки зітхнула.

Йон хутко упоравсь: „манта“ ) вже на спинї коня, залїзне путо брязчить в руках... Скочити

лиш на коня і гайда!

Вечір мягкой, теплий. Курява, збита че¬редою, знов лягла на землю. На блїдому, сто¬мленому небі блимнули денеде зірки. Ионови забагло ся проїхати повз Ґашіцину хату; прав¬да, йому не по дорозї, навіть зовсїм у бік, але молодий парубок не може встояти

проти спо¬куси. От уже й вулиця знайома... он і вітряк повільно помахує крилами, мов

величезний птах... а ось і журавель схилив довгу шию у колодязь, щоб виловить звідти

відро водо...

Для кого'то він так працює, аж скрипить, бі-долашний ?

Йон порівняв ся з колодязем, глянув — і аж йому щось йойкнуло 5 середині з

неспо¬діванки: Ґашіца, жваво перебираючи руками, витягала з колодязя воду. Тонка

бомбакова со¬рочка щільно обіймала її молоде тїло, релбФно обмальовала круглі плечі, міцні руки, високі трямкі перса.

Йон не встиг навіть тпрукнути на конї: вже коли вони проминули колодязь, Йон ґвал¬том

затримав їх, скочив на землю і підійшов до „ФОНТИНИ“*) тягнучи за собою здивовані конї.

* — Добри-вечір!...

—

Спасибі вам...

Ґашіца, зашарившись вся, навіть не гля¬нула на парубка; взір її потонув десь у чорній

глибині колодязя.

Мовчанка.

—

Дай-но води напити ся...

Ґашіца мовчки присунула куФу.

Але замісць того, щоб пити, Йон схопив Ґашіцу за руку і потяг до себе.

—

Сиди тихо! — сикнула та: — поба- чуть...

—

Нікого нема...

І Йон потяг до себе дівчину. Вона не пру-чалась.

—

На що займаєш, коли не думаєш братч ?

—

А пішла-б за мене? — питав він, при-совуючи до неї своє широке та дзюбате

обличв загріте й сяюче.

Але у ту-ж хвилину нетерплячі конї шар¬пнули у бік і мало не збили з ніг Йона.

—

Тпрру!... бісова худоба І... — скрикнув він сіпнувши замотану на руку поворозку.

—

Ґашіце ме-ей!... — розляглось рівно¬часно від хати.

Ґашіца заметушилась, вхопила спішно куФу і прожогом кинулась у ворота.

—

Я ще прийду до тебе...! в ночі, — по¬чула вона за собою голос Йонів.

Йон скочив на коня і оперіщйв зі злости поворозкою „бісову худобу“, що перервала йому

найцїкавійше місце залицяня.

Конї невдоволено крутнули головами, шар-пнули з копита і понеслись вулицею, збиваючи

густу куряву.

Ось вигулькнула зза гори цїла кольонїя вітряків і обступила Йона з обох боків дороги. Одні

— чорні та спокійні, тихо стоять розчепі¬ривши чорні як у кажана крила на тлї вечір¬нього

неба. Другі, сяючи крізь відчинені двері червоним сьвітлом, рівно та плавко вимахують

крилами і, здаеть ся, от-от знїмуть ся з місця та полинуть кудись у простору.

Конї вибігли на{ гору, пішли підтюпцем. По горі замріли широкі лани кукурудзи, пові¬яло

польовими пахощами. Хороше зробилось на серцї в Йона.

Фруидзу вбрді семіноїу...

Тоті тирґулв ку нороку... — затяг він журливим голосом безконечну пісню...

Конї пішли ступою, Форкаючи інколи від куряви, залїзне путо стиха побрязкувало, туж¬лива пісня котила ся широкими ланами...

Ось дорога скрутила в бік, побігла з гори в долину... Широка й безкрая долина зачорнїла

поміж пологими горами. ІІривмний вохкий хо¬лод обхопив зразу Йона, коні весело

заіржали, піднявши до гори голови... Он поміж чорними комишами блиснула спокійна вода

озерця... Десь далеко крякають жаби... Біла пара тихо вдіймавть ся до гори і клубочить ся

понад ко¬мишами... Небо потемнїло, заіскрилось зорями...

По долині бродили конї на паші. Круг ба- гатя розташувались нічлїжани. Йон пристав до

них. За розмовами про дівчат, вино, набір рекрутський, за звичайними парубоцькими

роз¬мовами не помітили навіть, як наблизилась пів¬ніч. Йон поклав рушити на село. Він

звернув ся до парубків із проханем доглянути його конї, обіцяючи за це око вина. Охочих

до вина знайшлось чимало. Йон скинув манту і в од¬ному лейбику подав ся на гору, до

села.

В селї

Село спало. Хати ледві сїріли в темряві ночи, контури розпливались. Щось нагадувало

кладовище з його тишою, таємничістю, надмо¬гильними хрестами...

Серед мертвої тиші Йон чув, як калатало його серце, як ступали ноги, узуті в постоли, по

мягкому килимови пилу.

Але ось уже і журавель від колодязя... ось і баркан чорнїб... Йон навшпиньках підій¬шов

під баркан, перегнув ся і заглянув у двір... Темно. Тільки на широкій призьбі білїе щось...

рядна певно, під котрими спить покотом ціла родина. Йон виніс ся на руках, перегнув ся, налїгши грудьми на баркан і безгучно переліз на другий бік. Тут згадав він про лихих собак, що проводили його нинї вулицею і зупинив ся, вагаючись. Але треба було на щось

вважитись.

Йон звів ся навшпиньки, подав ся толубом на¬перед і тихо, мов кіт, посунув до призьби...

От він уже на середин! двору... ще трохи... „Але що то чорнів? певне собака?“ — подумав

він і зупинивсь, затаївши дух. „Нї, то не пес, а ко¬лода, кинута серед двору“... Йон посунув

далї і мало-мало не наступив на собаку, що згор¬нувшись калачиком, спала під хатою.

Але от уже й призьба. Йон зупинивсь. На нього тхнуло теплом із піддашя, а зпід білих

ряден почуло ся сонне сопінв та храпінв. — „Котре — Ґа- шіца?“ — питав себе Йон, водячи

очима по рядкови закутаних фіґур... „Мабуть цяа — рі¬шив він врешті. Рука його злегенька

посуну¬лась по закутаному тїлї, намацала локіть, пле¬че... і раптом наткнулась на

шершаву колючу бороду.

—

А... а—а І... почуло ся рівночасно сонне бурчанв.

Йон так і скаменїв, так і закляк з протя¬гненою над бородою рукою. Серце перестало йому

битись у грудях. Минула хвилина. Знов тихо.

Йон як тїнь посунув далі. Чиясь маленька нога виткнулась зпід рядна. „Нї, це знов не

Ґашіца“... Вже кінцї призьби пізнав Йон Ґашіцу по чорних косах, що вибились зпід рядна і

ля¬гли на ньому як дві грубі гадюки.

—

Ґашіце І... Ґашіце!... — пошипки кли¬кав він її, злегенька сїпаючи за плече. Але

дівчина спала, як забита.

—

Ґашіце ! прокинь ся... то я, Йон...

Ґашіца повела неспокійно головою, раптом

схопилась і сїла на призьбі, протираючи очи кулаком.

—

Ґашіце, — благав Йон — ходїм звід- цїль в садок, чи куди...

Ґашіца відвела від очвй кулак, глянула на Йона і вжахнулась.

—

Ти чого прийшов? Тїкай зараз... по¬чують...

—

Не почують, — шепотїв парубок і по¬тяг її за причілок.

—

Я казав, що прийду, от і прийшов, — потїшав він Ґашіцу, держачи її за руку, і опо¬вів

їй, як наколов собі руку батьковою бородою.

Ґашіца дивувалась його сьміливости та сьміялась.

—

Знавш що, я так хочу пити, аж у мене серце горить... Чи нема чого напитись ? —

скін¬чив він.

—

В сїнях вода стоїть...

—

Ат, що вода! Чи не лишилось часом в карафцї вина?

Ґашіца задумалась.

—

Стій 1 — сказала вона. — Я зараз! — і подалась до хати.

Відчинивши тихенько сїнешні двері, а по¬тому й хатні, вона полїзла в мисник, намацала

там тоненьку воскову сьвічечку та сїрннчки, потому налапала на стїнї ключ від льоху і так

же тихенько вернулась до Йона.

—

Ходїм! — покликала вона його, пода-ючись наперед.

Вони пройшли повз сплячих навшпинячки, одно за другим, повитягавши сторожко шиї.

Коли проходили повз собаку, та загарчала з просоня, але не прокинулась.

Ґашіца відчинила льох. На них війнуло холодом та специфічним духом льоху. Пройшли

кілька ступінїв у темряві, а потому засьвітили

сьвічечку. Темрява пірхнула від сьвітла і за-билась по кутках.

Ґашіца прилїпила сьвічечку до бочки. Де¬вять таких бочок, повних вина, повипинали боки і

розляглись пишно підковою попід стїнами льоху. Відра й куФи, великі й малі, стояли

осторонь. Льох дивив ся поважно, похмуро на¬віть. Тільки чорні тїнн від нерівного сьвітла

тонкої жовтої сьвічечки жахливо холїтали ся.

—

Котре біле? — збудив тишу Йон.

Ґашіца мовчки взяла куфу, приставила до

бочки і висмикнула чіп. Прозора злотиста рі¬дина цївкою впала на дно куФи і зашуміла.

Коли вино сягнуло до половини посудини, Йон зупинив Ґашіцу.

—

Доволї!

Парубок обхопив куфу руками, підніс до рота, здмухнув піну і пожадливо припав устами до

вина.

Ґашіца, спершись на бочку, не спускала ока зі свого милого, немов роскошувала його

привмністю.

—

Бун джін, ) — відсапнув нарештї Йон, втираючи уста рукавом та ставлячи долї куфу.

— Дуже дякую, — додав він, обіймаючи та пригортаючи до себе Ґашіцу. Дівчина не

пру¬чалась. їй так добре було в обіймах милого, вона так солодко затремтїла від дотику

тих сильних жилавих рук, від того тепла молодого любого тїла. В ухах немов звенить

щось, в го¬лові якийсь туман... Вона наче зза стїни чув Йонів голос, його слова...

01 вона не жалкувати ме, що покохала його... Його всі парубкн боять ся, бо він силь¬ний...

Хто з ним зрівнявть ся силою? Ніхто. Он учора Петраки, теж сильний „Флакйв“ ) намігсь

бороти ся з ним, то він, Йон, яв хрьо¬пнув ним об землю, то мало з парубка душа не

втїкла... А хитрий він який!... До всього хи-трий... Його й у війсьву не бити муть, як до-

ведеть ся йти на місяць, бо він і „русешті“ знав... От — вотрий втне так: „Веруу... діноо...

Боа... цадер... жите — тца... небо — земля... відьма... не відьма...“

Йон навіть пустив Ґашіцу, так його захо* пили ті незрозумілі чужі слова сгесГа — „ру-

сешті...* Жахливе сьвітло воскової сьвічечки ле¬две осявало Йонову ФІґуру, його опущені

до долу руки, дзюбате обличв з виразом скупченої уваги, широкі уста, щб чудно кривились

при вимовляню незрозумілих слів. Йон монотонно цідив слово по слові, а Ґашіца, згорнувши руки, слухала, мов зачарована.

„Який він розумний І... “ — думала вона, почуваючи в грудях новий приплив почутя.

—

Біне?*) — поспитав Йон скінчивши.

—

Таре біне!*) — прошопотїла Ґашіца.

—

Тільки я нїчого не зрозуміла.

—

Га! Цього й хлопцї не розуміють, не то дівчата...

І з цими словами Йон видудлив решту вина з куФи.

Теплом розіллялось вино по тїлу; в оцї блиснув огник... на серцї стало легко, в голові ясно, ноги та руки набули силу й рухливість.

Задерши голову та заклавши пальці в ке- шенї лейбика, Йон з почутвм власної висшости

звернув ся знов до Ґашіци :

—

А знаєш ти, що таке присяга?

—

Нї, не знаю, — сумно відповіла дївчина.

—

Не знаєш?... Присяга ест... клятуа.- дан... ая... пре... Боо... христо... спаси... веру...

прауду...

—

Тц... тц!.„ — щиро дивувалась Ґаші- ца, мотаючи головою. Яке-ж воно трудне...

—

Ет, що то трудне І — розпалювавсь Йон: — я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч —

покажу?

Йон скрутнувсь по льохови, витяг з кутка мітлу з довгим держалном, став у позицию, підняв кумедно до гори плечі, так що голова сховалась межи ними і, забуваючи на

небезпе¬чність свого становища у чужому льохови, на весь голос закомандував:

—

Руж на пле-чо! Ас-два... ас-два...

Вся ФІґура Йонова — з випнутими до гори

плечима, між якими стирчало дзюбате обличе, в притиснутою до боку мітлою та ногами, щб мов у півня далеко эакидались наперед, здава¬лась Ґашіцї такою кумедною, що вона

не могла вдержатись від сьміху. Але Йон не помічав того сьміху. Він гасав по льохови, важко гу¬паючи ногами та вигукував на голос:

—

Ас-два... ас-два І... Руж вол-но І...

Враз знадвору почулось несамовите гавка-

нб, а за хвилину грубий чоловічий голос:

—

Хто там?

Йон так і присїв на місци. Ґашіца, почув¬ши батьків оклик, кинулась до сьвічечки і вмить

загасила її. В льохови стало * чорно й тихо ; лиш знадвору долітали сюди гавканв собаки та важке чалапанв ніг.

—

Хто там? — вдруге поспитав голос.

Йон свдїв у пітьмі та з міною дурника

вдивляв ся у темряву. Ґашіца тремтїла за бочкою.

Але трохи згодом на дворі все стихло: собака поскавучала тай замовкла, чалапанв

ровпливлось десь у нічній тиші.

—

Ґашіце! — пошепки обізвав ся Йон.

—

Чого?

—

Де ти?

—

Отут, за бочкою.*

Йон напомацки дочовгав ся до Ґашіцн і пригорнув ся до неї. Якусь хвилину вони си- дїли

мовчки.

—

Ходїм звідси, — обізвав ся врешті Йон.

—

Бою ся, хай потому...

Але їм хутко докучило отак сидїти, і вони, держачись одно за друге та спотикаючись на

бочки, потихенько вилізли з льоху.

—

Ходїм на виноградник, — наміг ся Йон. І хоч Ґашіца гнала його до дому, а не могла

встояти проти палких благань милого й сама не помітила, як опинилась за хатою на стежці

до виноградника.

Серед темних кріслатих кущів обібрали вони собі місцину. Йон нарвав на обніжку трави і

простелив долї.

Чорна пухка земля дихала вогкістю, старі роскішні кущі здіймали догори, мов руки, цупке

галузе, крізь чорне лапате листе лиш денеде мигтїла зірка. Було холодно, моторошно

якось. Ґашіца несьвідомо пригорнулась до Йона, цілою істотою віддаючись гарячим

пестощам парубковим...

Почивало вже сїріти, коли вони розійшли ся : Йон щасливий, задоволений, І^шїца

засоро¬млена, з опущенпми до долу очима, з почутвм якоїсь ваги, якогось непоправного

лиха...

Сливе що ночи сходились парубок із дїв- чиною у виноградному садку.

Час линув. Весна зростала в лїто — ду¬шне, сухе, палюче. Кущі винограду облипли блідо-

зеленими китягами, кукурудза по ланах розпустила коси, ячмені почали половіти, немов

сивина старости злегка торкнула буйну рослин¬ність землї.

Зівяла та посохла й трава, якою вистелив Йон своє кубелечко на винограднику... ба!

за¬вяло з часом та почало гаснути в серцї Йоно- вім і почуте до Ґашіци.

Що раз рідше перескакував він темної ночи огорожу знайомого виноградника, що раз

раднїйше задивляв ся на других дівчат. Докори та сльози Ґашіци, що помічала Йонову

зраду, ще більше відтручали від неї парубка.

Легкість, з якою підбив він серце дівчини, без боротьби взяв від неі все, що можна взяти в

дївчини, — скоро згасила вогонь першого ко- ханя. Милуване, таке солодке для дївчини, втратило для нього всю повабність новини. Ґа- шіца просто докучила Йонови.

Спершу Йонові й на думку не спадало кинути дївчину. Що-ж, він звів її, мусить і

одру¬житись з нею. Якоїб заспівали батьки її, щоб сказали люди, гей! як би глянув на це

батько Йонів, палкий але справедливий мош-Костаки?..

Але помалу-малу, коли нехіть до Ґашіци зростала в серцї Йоновім, той самий батько його, палкий мош-Костаки, з’явивсь в очах Йоновах його ратівником у прикрій ситуациї. Йон

нага-

дав собі сварку свого батька з батьком Ґашіци- ннм мош~ШтеФанаки і учепивсь за ту

ворож¬нечу батьків, як за спосіб ратунку.

Щоб його батько та згодив ся взяти за не¬вістку дочку свого ворога? Зроду-звіку...

Він, Йон, і радній ший би посватати Ґашіцу так що-ж, коли батьки ворогують поміж собою і

нї за що не пристануть на це.

Йон так увірував у створену ним причину, аж йому жалко стало, що він не може

посва¬тати Ґашіцу.

А щоб не завдавати дурно собі й дівчині жалю, він перестав ходити до Ґашіци, не

вва¬жаючи на її сльози та благаня...

:

Настали жнива. По ланах розсілись полу¬

кіпки, осьміхались хлїборобам, прохались на гарман. Висока й міцна, як дубина, стояла по

горах кукурудза, випявши на показ грубі ка¬чани ; виноград по садках жовтїв, наливав ся...

Червоне як перчиця обличе мош-Костакове з задоволеня ще червонїйшало, коли він

погля¬дав на ту благодать. „Треба одружитіи Йона н осени“, — поклав він, а позаяк замір

його не був тавмницею, то Йон хутко довідав ся про батькову волю, і не тільки підляг їй, а

цїлком поклав ся на батьків смак.

Тому то через деякий час, в вільні години, Йон уже з санкциї батькової зазирав у чорні очи

присадкуватій Домнїцї та носив на пальці мідяну каблучку від неї, це перше з пут

чига¬ючого на парубків Гіменея...

А Ґашіца?

Ось лежить вона на призьбі, уклавшись на ніч біля матері. Батько ходить по подвірю, fahhs'- у-.! -'-І.'.

стиха промовляв молитву до зоряного неба. Чутно його зітханя, окремі слова молитви... В

тиші нічній виразно чутно, як кракають жаби в долині у ставку, як клекотить довгим носом

чорногуз на сусідній стрісї... Ґашіцу дратув, що батько так довго молить ся... Коли-б він

швидче поснув уже, бо Ґашіца нині сподївавть ся милого, їй треба незабаром бути на

виноград¬нику... А чи прийде-ж 0он ?... Напевне прийде... Ґашіцї треба, щоб він прийшов, треба поважно розмовити ся з ним... Ах, той Зон!... У неї серце так наболїло через нього, в

неї голова така намучена від д^мок про нього... Вона не може вже думати. От, якісь

шматочки, якісь клаптики думок та образів мигнуть на хвилю в голові, зачеплять наболїле

серце... і зникнуть... Ось він, приклавши мітлу до боку, червоний і гарний маширув по

льохови... Ось на вино¬граднику, серед густих кущів, пригортав він її, розмовляв про їхнв

весїлв, спільне житв... Зрадник!... зрадник!... Що люди говорять про Домнїку? Невже він

проміняв її на другу?... Та нї, нї... Ось він крадеть ся десь вуличкою до виноградника, щоб

пригорнути її та оповісти, коли пришле старостів... „І який там біс куб- лить ся в ночі на

тому винограднику? Скоро спіймаю —поперебиваю ноги...“ — чув вона су¬ворий батьків

голос і тремтить... їй страшно, »

страшно

за

Йона...

Треба бігти і

остерегти

його... Дївчина зриваеть ся, сїдав на призьбі... і прокидавть ся... Темна ніч дихав вогкістю, в далекій долинї кракають жаби, батько крекче та перекидавть ся з боку на бік на призьбі...

Треба бігти, Йон чекав... Але й бігти не можна, батько не спить ще, помітить...

Ґашіца лягає знов, причаївшись сплячою... Солодка знемога обхоплює їі тїло, сон так і

ли¬пне до очий, але дївчдна перемагає його, жа- дливо прислоховуєть ся до батькового

диханя, щб стає все рівнїйшим і рівнїйшим,.. Аж тепер можна: батько поснув...

Ґашіца потихенько висуваєть ся зпід ря¬дна, обережно ступає босими ногами і никне

врешті за причілковою стїною...

На винограднику тиша. Чорне, збурене море виноградних кущів хвилями збігає з гори в

до¬лину. Ґашіца впірнула у те море і опинила ся у знайомому закутку. Йона ще нема.

Ґашіца сїдає під кущем і обнявши колїна руками, на- важуєть ся чекати парубка. Зпід

гілястах ку¬щів дихає на неї тепле повітрє, насичене пахо¬щами чорнозему.

Все, і це повітрє, і покручені лози, і зі- вяла трава — все це мимохіть нагадує їй ща¬сливі

хвилини її житя. От Йон обіймає її... От кленеть ся, що до віку кохати ме її... А те¬пер ?...

Вона нинї мусить сказа

О! щось

йде... Це певне він... Нї, то хтось иньший прой¬шов стежкою у село... Вона скаже йому, що

вже годі відкладати сватанє... годі дурити її... Здаєть ся Йон йде... Чутно якийсь рух зда-

леку...

Ґашіца висовує голову понад' кущі і на- сторошуєть ся... Знов не він: коняка на горі пасеть

ся, а нічна тиша підхоплює її важке ступанє...

Ах, Боже!... Коли-ж він прийде?... Вже пізно... А їй конче, конче треба, щоб прийшов, прийшов і довідав ся, що незабаром... Ай, со¬ром, як вона це скаже ?... А траба, бо тодї

він напевне відкинеть ся від Домнїки та пришле старостів... Але чому віа не йде?... Невже

не прийде?... Що це — півнї співають?...

Ґашіца витягла шию прислуховуючись.

Десь недалеко хриаливим голосом, як від¬рубав, кукурікнув півень. За ним чистим і ме-

льодійним голосом обізвав ся другий, а там

—

тишу сплячого села до решги сполохало безладне кукурікане півнїв.

Дївчина сиділа, мов скаменіла.

„Нї не прийде... Але повинен... Прийди... прийди... прийди...“ — уперто думала вона в

одно, вкладаюча в ті думки всю міць жаданя. „Не¬ма... Покинув... Через Домнїку покинув...

Але чекай 1... Та що йому зробиш?... Одружить ся, а я... покинута, знеславлена...

Сором !... сором!... до віку сором... Візьмуть люди на зуби, мов ві¬тер солому... А батько!...

Домне, Домне!...“ )

Ґашіца заплакала. Теплі, рясні сльози, приємно лоскочучи їй вид, струмочками стікали по

обличю й попадали на губи, жалісно й по дитячи випнуті наперед.

Холод пізньої нічної доби обгорнув дївчину. Вона тремтїла й плакала, а звідкись з

глибини» з самого споду серця здіймав ся голос, потіша¬ючи її:

—

А може прийде?... а може прийде?...

Вже над сьвітом — змучена, змерзла й зневірена повернула Ґашіца £о дому, твердо

поклавши побачитись конче з Йоном та розмо- витись з ним по щирости, до краю...

Йон, чуючи свою провину, уникав Ґашіци, але вона таки перейняла його якось. Йон їхав

порожняком по снопа на поле й не помітив, як

Ґашіца ззаду стрібнула на віз і причаїлась. Вже воли вони виїхали за село, а хмара куряви

закутала віз від цікавого ока, Ґашіца присуну¬лась до Ёона та торкнула його. Парубок

вжа¬хнув ся, несподівано побачивши її.

—

Ти як тут опинилась?... Чого?...

—

Чого?... Того, що годї вже сподївати ся, поки сам прийдеш... Коли старостів

при¬шлеш ?...

Голос Ґашіци згучав різко, суворо. Але віз так торохтїв, що Йон не дочув.

—

Що?

—

Коли старостів пришлеш ? — скрикнула Ґашіца роздратовано в саме ухо Йонови.

Йон припинив трохи конї.

-

Не пришлю... — відрівав він рішучо.

—

То так?.. А за сором мій чим запла¬тиш ?...

—

Батько не велить дружити ся... — кру¬тив парубок, дивлячись кудись у бік.

—

То тепер ти батьком забиваєш мінї баки?... А тодї?... А це що?... — враз скри¬кнула

Ґашіца і вхопила Йона за палець, на якому блищала дорога для нього каблучка від

Домнїки. — То кохати носату Домнїку батько дозволяв?... Га?...

Йон образив ся.

—

Гей! а ти що тут таке?... Забрала ся на чужий віз тай лаятись?... Геть з воза!...

—

Ба не піду, аж скажеш, коли сватати меш...

—

Як у мене волосе виросте тут! — скрикнув завзято Йон, стукнувши пужалном в

долоню. — Геть!...

Ґашіца вчепилась за полудрабок, але Йон сильним рухом скинув її з воза і поторохтів

далї...

—

Іу! посварилась на здогін йому кулаком Ґашіца, здіймаючись з землї та обтрушуючи

пил з одежи.

Злість, сльози душили бідну дівчину. З го-лосним плачем побігла вона до села, але скоро

опамятала ся, обтерла сльози Фартухом і пода¬лась до дому.

Не було другої ради, як признати ся у всьому матері, прохати в неї поради.

Мати так налякала ся, що й забула вила¬яти доньку. Гей! неслава, сором!... Треба щось

радити...

Нослали по тїтку Прохіру, звісну пора¬дницю у таких випадках.

Її захоплено на вулицї, де вона, випнувши перед себе кужіль, на ходї виводила вовняну

нитку та щось бубонїла до себе.

Коли за дверима почулось хляпаяв кап¬ців, а потому в хату всунув ся кужіль, Ґашіца 8

матїрю були певні, що зараз побачуть гладку постать у ватованій катанцї, чорній хустцї на

галові й під бородою, а межи тими двома ху¬стками потужний ніс, який зразу робив

вражінв не носа, а самого обличя.

Тїтка Прохіра докладно, смакуючи, випи¬тала в Ґашіци всї подробиці пікантної справи і

авторітетно рішила:

—

Треба йти „пе коптьор“... на піч...

На піч!... Неред очима в дївчини встала

картина цього зневажливого звичаю, немину¬чість прикрої розмови 8 батьками Йоновими,

^

^

,

ОідШгесІ

Ьу

Соодк;

ворогами її батька, дикі сцени, які часто тра- пляють ся при такій оказиї... Сором!..

Сором!...

Все, що чекало її сими днями, здавалось їй таким гірким, таким нестерпуче пекучим, що

Ґашіца волїла-б, аби земля запалась під нею. Але що-ж! Земля не западеть ся, а йти

треба...

Умовились, що над вечір, коли в Йоновій хатї всї будуть дома, тїтка Прохіра відведе туди

Ґашіцу, а сама дасть матері знати, чим скінчила ся справа.

Як тільки добре смерклось, Прохіра забігла по Ґашіцу і сливе силоміць потягла її за

собою. Дївчина була як у гарячці*. Пяти її немов прики-пали до землі; серце хололо, в

голові була одна думка, одно бажане, щоб ця дорога роз¬тягла ся без кінця-краю...

—

Не жури ся, — потішала її Прохіра,

—

не ти перша йдеш „пе коитьбр“... Торік Ка- тїнка Сандина таки віддала ся за

Нїхалаки, хоч мати його й тягла її за коси з печі... Пе¬репало їй і від батька, ба й сам

Нїхалаки на¬клав їй на бідність... Бідолашна щось зо два місяці* носила синяки на тїлї... А

проте...

Ґашіца вже не слухала. Ось вони завер¬нули за ріг вулицї... Ось вже мигнули чер¬воно

осяяні вікна Йонової хати... В Ґашіци затряслись коліна. Вона вагаючись зупинилась перед

ворітьми, але Прохіра попхнула її на двір...

—

Йди, йди... я тут зачекаю...

Ґашіца перебігла двір, вхопила спішно за клямку і відчинила двері.

Анїка відчиняла саме скриню, мош-Коста- ки виймав з печи жарину для люльки...

—

Добри-вечір...

—

Спасибі...

Ґашіца поцїлувала в руку спершу мош- Костаки, потому А віку, і не мовлячи ні слова, прожогом метнулась до печи, стрібнула на неї і заховалась за комин.

Старі здивовано ззирнули ся і одна думка разом шибнула їм до голови.

Анїка, стукнувши віком від скринї, кину¬лась й собі на піч до Ґашіци, котра, мов зьвірок

той, притулилась тремтячи в куточку.

—

Ти чого прийшла ? — суворо поспитала Анїка.

—

А твій син чого ходив до мене? — огризнулась Ґашіца.

—

Мій син?... А другі й нї?... Знаємо ми вас, теперішнїх дївчатІ... Геть з печі!...

—

Не піду, хоч забийте... Люди знають, що нїхто до мене не ходив, тільки Йон... Він

мене звів, він казав... посватаю... а тепер... — ридала Ґашіца.

—

Нунте ші Буковіна!... гримнув ураз на цілу хату мош-Костаки, що чув усю розмову,..

—

А це що?... Де Йон?...

І відчинивши двері, старий гукнув, аж шибки задреньчали.

—

Йоне! ме-ей !...

Не встиг ще Йон переступити поріг, як мош-Костаки, червоний й лихий, вхопив його ва

плече і притяг до печі.

—

Що це, сякий не такий сину ?... — гри¬мнув він у саме вухо синови й показав на піч.

Йон заглянув у глиб і охолов, побачивши Ґашіцу.

Digitized by VJOOQIC І.Одьг’Ц^'ivv, -г ..--.Л''

'

’

.

-

М

—

Та це я... вона.., — белькотав парубок, але батько не дав йому скінчити, потяг його

в сїни й причинив двері.

Налякана Ґашіца почула з сїний шамотню, якийсь ляск, немов бійку, серед котрої виривав

ся храпливий голос мош Костаки.

—

З дочкою ворога?... зводити дівчину!... Я тобі вибю з голови иньших дївчат... Нунте

ші Буковіна!... Завтра пошлеш старостів до мош- ШтеФанаки.

За хвилину засапаний мош-Костаки вско¬чив у хату, приступив до печи й крикнув:

—

Йди мінї зараз, соромітнице, до твого батька й скажи йому, що завтра я, Костаки, пришлю від Йона старостів!... Чуєш?... Так і скажи...

І голосно відсапуючи, мош-Костаки важко впав на лаву.

—

Домне, Домне! — стогнала Анїка, при-голомшена несподіваною пригодою та

умовляла Ґашіцу йти до дому.

Але Ґашіца крізь сльози ознаймила, що не вийде 8 хати, поки не будуть послані старости.

Анїка мусїла вкласти її на печі, а по довгій нараді з чоловіком, яка відбула ся по¬шепки під

образами, вагасила сьвітло й собі лягла поруч з Ґашіцою...

Йон ночував десь на дворі; він довго не міг заснути, згадував нинішні пригоди, зніве¬чені

мрії про Домнїку і, мацаючи чуба, важко зітхав на самоті серед темної ночи...

Коли другої днини вранці Ґашіца йшла поруч з Йоном на гарман, Йон не обзивавсь до неї

й словечком, наче не помічав її...

Але згодом, поньокуючи на конї, що бі¬гали кружка на припонї по снопах пшеницї, Йон

скоса поглядав уже на Ґашіцу, на її сильні, жилаві руки, якими вона зручно трясла решето, віючи зерно та засипаючи половою, мов снїгом, увесь гарман, і чув, що в його серцї тане

за¬взятість, поступаючись місцем згодї зі своєю долею...

Алупка. Цьвітень, 1896.