Печера

Розділ третій

Сьогодні Печера жила особливо голосно; білі царнині вушка тривожно стригли, перебираючи силу-силенну звуків, відокремлюючи випадкові від важливих і прості від небезпечних. Вона хотіла – і боялася – спуститися до водопою; табунець її подруг нещодавно наткнувся там на пару голодних сірих схрулів, і на якийсь час вода забарвилась червоним… Ненадовго. Течія віднесла кров, а жертвою стала всього одна, стара й хвора, обтяжена роками особина, і схрулі бенкетували над її тілом, а потім зчепилися за здобич з барбаком, що непрошений припхався на бенкет… Звуки і згуки розповіли царні про коротку й жорстоку сутичку, про те, як ситі схрулі нарешті відступили, але барбак не задовольнився стервом – одігнавши схрулів, кинувся по гарячих слідах табунця царн…

Вона хоче жити. І вона житиме довго; вона бреде по переходах Печери, де за кожним каменем ховається смерть. А маленька тваринка несе своє життя, мов свічку, і вся сила йде на те, щоб зберегти, сховати од вітру її слабкий і гарячий вогник.

Посеред широкого тунелю, що круто йшов униз, царна спинилась. Зовсім поруч чулося чуже дихання, швидке дихання дрібної істоти; зовсім поруч шкрябались кігтики об камінь, чулось, як хтось розсовує мох, обриває лишайники…

Під воложистою стіною стояв на задніх лапах тхоль. Молодий і жадібний, жовтувата шкіра його здавалась у напівтемряві коричневою. Тхоль шукав у заростях моху личинки скельних хробаків, знаходив, виловлював і їв; поява царни змусила його відірватися від цієї справи на секунду, не більше. Тхоль був голодний.

Дивлячись на нього, царна теж згадала про голод; мох, у якому дрібний звір ловив своїх личинок, цілком годився в їжу. Свіжий мох і спрагу тамує, а ш же страх як хочеться пити…

Вона ступнула вперед, уже відчуваючи язиком терпкий смак зелені, проте не забуваючи напружувати круглі мушлі-вуха; серед відгуків-ниток, серед скрипу, шелесту й дихання, що линули від тхоля, крізь шлюбний спів далекого й безтурботного барбака пробився раптом ледь уловний, ледь відчутний…

Її високі ноги здатні були на найдовші, найкарколомніші стрибки. Вуха й ноги – де там зеленому схрулеві, схрулеві-підлітку, полювати на таку дичину?!

А мисливець-схруль і справді був підлітком. Дуже молодий, недосвідчений, невмілий хижак, і на царну йому було наплювати. На перший раз йому цілком вистачало й тхоля.

Не підкріплений ні досвідом, ні навичками, інстинкт хижака все одно був смертельною зброєю. Значно сильнішою, ніж незміцнілі зуби й маленькі пазурі; тхоль, для якого трапеза виявилася останньою радістю в житті, заверещав.

Царна готова була зірватися з місця й тікати, але її інстинкт, перевірений інстинкт жертви, сказав ш, що небезпеки немає. Немає, поки вона не помчить стрімголов, не побіжить по коридорах, де тільки цокіт ратиць і ніколи виловлювати зі звуків небезпеку; тоді, на бігу, вона буде вразлива…

І вона лишилася стояти.

Останній крик тхоля тривав недовго; підліток-схруль, завбільшки такий самий, як його дрібна жертва, намертво перетис зубами волаюче горло. Звук обірвався; тепер царна чула потривожену Печеру. Ярусом нижче шлюбилися хтиві барбаки; смертний тхолів крик їм не завадив. Десь удалині стадо царн перестало скубти мох й попіднімало голови, намагаючись збагнути, звідки долинає чужа смерть; неподалік інший тхоль, байдужий до долі побратима, так само безтурботно виловлював і поїдав личинки скельних хробаків…

Царна чула, як дихає схруль. Нерівно, гаряче; тхолева кров розтікається майже беззвучно – занадто мало її, крові, у кволому тільці…

Вона повернулась і пішла геть. Її вуха не послабляли напруженого очікування – смерть оминула її, забравши інше життя, і перед лицем чужої загибелі царна не відчувала нічого, крім бажання знову вижити.

…Вихідні минули зовсім по-весняному, затишно й сонячно, місто цвіло всіма своїми клумбами, садами й парками, і Паула остаточно повірила, що все дивне й неприємне в її житті зосталося далеко позаду.

Кожен телефонний дзвінок змушував її серце пропускати один удар – не зізнаючись навіть сама собі, вона чекала дзвінка від Тритана. Не ділового – просто дружнього дзвінка.

Минула субота, Тритан не подзвонив; Паула зітхнула й дозволила Стефані витягти себе на недільну прогулянку в зоопарк.

Усе йшло чудово, поки Митик не плюнув у верблюда – хто б ото подумав, що п'ятирічне маля вміє так прицільно й потужно викидати слину. Верблюд, на щастя, виявився куди розумніший і вихованіший, а тому на образу відповів тільки здивованим поглядом… Стефанині виховні зусилля пропали марно; через п'ятнадцять хвилин Митик, якого посадили на крихітну конячку, смикнув її за вухо і цим зірвав катання. У будь-який інший день Паула б розгнівалася, але не сьогодні; вона перебувала в стані чудової байдужості, а тому кожну прикрість розглядала як безглузду й незначну дрібницю, якою вона, власне, й була.

Місто цвіло. Місто розливалося святковими юрбами; у теплих сутінках Паула вийшла прогулятися, вибираючи улюблені безлюдні провулки, особливо чарівні в місячному сяйві; досхочу впившись самотністю та запахом бузку, вона за своєю звичкою загубила гаманець – якомусь випадковому перехожому довелося бігти за нею цілий квартал: «Дівчино! Гей, дівчино, ну що ви за роззява!..»

Паула неуважно подякувала хлопцеві, вручивши йому самотній розцвілий тюльпан.

Минула неділя – Тритан не подзвонив; у понеділок весна зіщулилась і почався дощ.

А разом з дощем почалися дивовижі.

Уранці, вже у дверях, Стефана стягла з Паули її улюблену легку курточку й всучила теплу – жовту, осінню й смутну. Протестувати не було сенсу – будь-які аргументи тільки затягували заздалегідь програну суперечку. Стефана особисто простежила, щоб проїзний і монети з кишень улюбленої курточки перебралися в кишені нелюбої, – і аж тоді випустила Паулу, котра, зрозуміло, спізнилася на роботу.

Розганяй не дорікнув їй ані поглядом.

– Як? – спитала секретарка Лора, коли занурена у свої думки Паула повернулася в приймальню.

– З руки їсть, – повідомила Паула і вийшла, лишивши секретарку в благоговійному здивуванні.

У фільмотеці вже полагодили погризену пацюками систему, і бабуся-фільмотекарка переписала для Паули замовлений матеріал; дощ за вікном періщив без упину. Знімаючи з вішалки жовту осінню курточку, Паула оцінила Стефанину передбачливість.

Руки її звично пірнули в кишені; каблуки процокали по коридору – і нерішуче спинилися.

Щось було не так.

Перша, найприродніша, думка була – що куртка чужа. Дуже схожа на Паулину – вона взяла її помилково, треба скоріше поміняти…

Але її руки вже намацали в кишенях гаманець зі звичним брелоком, магнітну картку для метро і зім'яту кульку непотрібних папірців. Вона піднесла їх до очей – точно, оце чек з магазину, це стара Лорина записка, це Митиків паперовий кораблик…

Паула стояла посеред коридору, і вигляд у неї був, певно, дурнуватий.

Друга, найдивовижніша, думка – що вона, Паула, зменшується. Якісь лихі чари спричинили її стрімкий зворотний ріст, і незабаром вона стане завбільшки як немовля… Саме тому її стара, трохи тісна куртка стала тепер величезною, побільшала розмірів на три, саме тому вона висить на своїй власниці, як на городньому опудалі.

Паула повернулась до вішалки. Переконалася, що іншої жовтої куртки на гачках немає; згадала Митикові витівки – і роздратовано відкинула цю думку. П'ятилітнє хлоп'я проникло в будинок телебачення, щоб містифікувати неуважну тітку…

Повз неї пройшло двоє знайомих дівчат з адміністративного відділу:

– Привіт, Пауло… Ти чого?

– Нічого, – відгукнулася вона сухо. – Трамвая чекаю.

Дівчата, мабуть, образились.

Добравшись до найбільшого вікна, вона розклала куртку на підвіконні. На правому рукаві була запрана пляма – ще казна-коли Паула влізла ліктем у тістечко. Друга знизу кнопка трохи поіржавіла. Підкладку на кишенях було підшито коричневими нитками; з кожною новою деталлю, такою знайомою і такою красномовною, Паула дедалі більше торопіла.

Дощ за вікном трохи вщух; рядами стояли яскраві машини з написом «Телебачення», і до однієї з них прямував оператор Сава, а за ним асистент обережно тяг зачохлену камеру.

Паула оглянула себе. Джинси – ось вони, не побільшали. Светр… туфлі, врешті-решт…

Вона пройшла в туалет і подивилася на себе в дзеркало. Про всяк випадок спробувала дотягтися до вимикача; усвідомлення того, що вона принаймні не маліє на зріст, її несподівано заспокоїло. Дивна куртка повернулася на вішалку – зрештою, до фільмотеки два квартали, Паула добереться й так…

І вона поринула в буденну суєту з дещо перебільшеним завзяттям – якщо проблема нерозв'язна, то про неї краще забути. Паулине телевізійне життя звичайно переповнювали події та емоції, маленьку пригоду успішно було витиснуто з думок і з пам'яті, однак увечері Паулі знадобилась неабияка мужність, щоб підійти до вішалки.

Чого вона чекала від своєї куртки? Що та сплесне рукавами і скаже: «Ох, Пауло, чого ж ти так довго?…»

Куртка була на місці. Цілком колишня – звичайного Паулиного розміру.

На другий день, рано-вранці, задзвонив телефон; неуважна Паула не поспішила до слухавки.

Поспішив Митик.

Комунікабельне дитя, чиї батьки поспіхом доїдали сніданок, а тітка забарилась у своїй кімнаті, – це дитя підскочило до телефону, і вже за мить Паула чула поважну розмову:

– Так! Здрастуйте! Немає! А, вона оженилась і переїхала… Ну, вийшла заміж, так… Па-па!

Паула кулею вилетіла з кімнати; слухавка вже лежала на важелі, Митик задоволено посміхався:

– А я дядька надурив! Я сказав, що ти оженилася на директорі цирку, і тепер у вас удома живе справжній слон!..

Не кажучи ні слова, Паула схопила паскудника за вухо.

На вереск вискочили з кухні Стефана і Влай; ситуацію з'ясовували недовго, зате голосно й бурхливо. Паула вирушила на роботу з підпухлими очима і розмазаною тушшю; на автобусній зупинці біля самої будівлі телецентру її погукали:

– Дівчино! Шановна дівчино!

Здригнувшись – хоча з якого дива, власне, здригатися, – вона обернулася.

Хлопець був абсолютно незнайомий – років двадцяти, привабливий, з голочки вдягнений, ретельно причесаний; в опущеній руці він тримав великий футляр від труби, і Паула механічно подумала, що хлопець – студент консерваторії.

– Дівчино мила, не хочете придбати змію?

Паула не встигла й кліпнути, як хлопець розкрив футляр і витяг на світло невелику бридку змійку з трикутною головою, роздвоєним язиком і липким гіпнотичним поглядом каламутних очей. Паула мимоволі відсахнулася.

– Чудова змія, – сказав хлопець голосом бувалого торговця, який щодня реалізує по три десятки змій. – Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!..

– Це гадюка? – запитала Паула відступаючи.

Хлопець щиро обурився:

– Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…

– У мене немає грошей, – сказала Паула, радіючи, що знайшла відмовку.

– Я віддаю за безцінь, – хлопець ясно, мило, геть по-хлоп'ячому всміхнувся. – Буквально дуже дешево віддаю. Подивіться, яка змія!..

Зміїна морда опинилась коло самого Паулиного обличчя. І морда була прегидезна; змія не просто могла завалити слона одним укусом – вона явно вже таке робила і прагнула зробити знову.

– Мені не треба, – відступаючи, Паула вперлася спиною в пластикову стінку зупинки. – Мені не треба змії, я на роботу спізнююсь…

Вона спробувала обійти настирного юнака, однак той, усміхаючись, загородив їй дорогу. Зміїне тіло, чорно-зелене, з огидним блиском, звисало з його кулака, наче живий пружний пояс.

– Дівчино мила… Вам пощастило. Ви потім лікті кусатимете, це остання змія з останньої партії, це рідкість, дуже дешево, ну візьміть, потримайте в руках, вам потім віддавати не захочеться, тільки візьміть у руки!..

Підтверджуючи його слова, змія почала звиватися активніше й засичала.

Чого я й досі тут стою, подумала Паула безпорадно. Якийсь дурний розіграш… А може, купити? Буде Митикові подарунок?…

Можливо, кровожерна думка відобразилася в неї на лиці – змієторговець знову заусміхався:

– У вас дома є акваріум? Немає? Підійде велика каструля з кришкою… Беріть-беріть!..

Змія ще раз моторошно зашипіла; Паула сховала руки за спину.

Чого вона стоїть і слухає цю маячню?! На роботу… Розганяй…

– Юначе, ця змія продається?

Поруч з Паулою казна-звідки взялася середнього віку дама в крислатому капелюсі; очі її горіли, наче вона сама не могла повірити своєму щастю:

– Дозвольте? Можна глянути?…

Юнак охоче подав ш змію, а Паулу вже відтісняв убік літній чоловік в окулярах, із сивуватою лікарською борідкою:

– Це змія? Вона продається?… Можна?

– Бачите, – докірливо сказав Змієносець Паулі. – А ви не хотіли… Вирішуйте – ваше право першого покупця, але якщо ви скажете «ні»…

– Я готовий доплатити, – швидко сказав бородатий. Дама вже безстрашно вертіла змію в руках.

Та вона ж іграшкова, подумала Паула з полегкістю. Ох і хлопець, справжній клоун, вона ж механічна, як він мене розіграв…

І, розсміявшись, ухопила гадину за пружний хвіст.

Дотик живої холодної луски враз вибив ш з голови всі думки. І розумні, й не дуже.

Чоловік, потонулий у м'якому шкіряному кріслі, натиснув на «стоп». Повернувся до сірого віконця дисплея, де бігли, пульсували два ламані графіки – у правій частині чорний, у лівій – червоний. Чоловік поклав руку на клавіатуру – графіки сумістились; певний час він похмуро стежив за їхнім танцем – видовище заворожувало, як полум'я. Як прибій.

– Обмаль даних, – розчаровано сказав лаборант за його спиною.

– Вистачить, – зронив чоловік у кріслі. Перемотав плівку, знову натиснув на «Пуск».

«Чудова змія. Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!» – «Це гадюка?» – «Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…» – «У мене немає грошей…»

Камера смикнулася, розгублене обличчя дівчини ковзнуло вбік – і знову повернулося в кадр. Спостерігач бачив його в дрібних деталях – рух вій, рух зіниць, бачив, як на мить стислися пересохлі губи.

«Я віддаю за безцінь… Буквально дуже дешево віддаю. Подивіться, яка змія!..» – «Мені не треба… Мені не треба змії…»

– Невиразно працюєш, – зітхнув спостерігач, зупиняючи запис. – Прісно.

Він підвівся, замислено стяг із себе білий короткий халат – під ним виявилася коричнева замшева сорочка.

Лаборант, молодий хлопець у франтуватому костюмі, образився:

– Беріть професійних акторів… А даних мало, бо сенсори пора вживляти…

– Повчи мене, – беззлобно відгукнувся чоловік у замші. Лаборант напружився й трохи відступив; його співрозмовник пройшов до телефону.

– Алло… – На тому кінці дроту його усмішки не бачили, та вся її чарівність відбилась у голосі, низькому, мов рик. – Добрий день… Покличте, будь ласка, панну Німробець.

Розмова тривала хвилин п'ять, потім лаборант пішов, а чоловік у замші залишився. Зчепив пальці, опустив на них тонке смагляве обличчя й утомлено перевів дух.

(…За годину до світанку він вийшов ніби на полювання; він не вмів і не любив полювати, але для віддалених самотніх прогулянок не було природнішого й кращого приводу. Північні схили ненависних йому гір покриті були подобою лісу: жорсткою, колючою, скоріше коричневою, ніж зеленою; до умовного місця – вершини з білим каменем – було години три ходи.

Він нікого не зустрів.

На вершині він сів і роззирнувся – ліс не добирався сюди, білий камінь здавався самотнім більмом на лисій голові велетня.

Мандрівець дістав з мисливської сумки вабик-ідентифікатор – губку з їдким специфічним запахом.

Ще година пішла на чекання. Ненависне йому сонце підбиралося до зеніту, коли з глибини білястого неба з'явився сірий криводзьобий птах з жовтогарячою капсулою на правій нозі.

Він нагодував гінця власним бутербродом. І тільки потім, закусивши губу, розкрив капсулу.

Знак був один, знак сиротливо чорнів посеред великого білого аркуша, знак означав відмову, відхід, майже втечу.

Власне, чогось такого він і сподівався. У нього було лихе передчуття; або його роботою незадоволені, або люди, які послали криводзьобого птаха, точно знають те, про що він, мандрівець, має тільки неясну підозру.

Люди, які послали птаха, знають правду про смертельну небезпеку, яка йому загрожує.

Він сидів на вершині під білим каменем, і палюче проміння полуденного сонця обливало його морозом. Певно, він зробив помилку, а яку, йому скажуть потім…

Якщо він доживе.

Чи варто повертатися в село? Він би й не повертався, якби не знав достеменно, що без спорядження й припасів йому нізащо не перейти гір. Не перейти долини, не добратись до хазяїв криводзьобого птаха.

А тому, коли власна його тінь перестала ховатися під ногами й наважилася відповзти по камінню трохи далі, тоді він устав і поспішив униз.

…запах диму.

Недобрий запах. Не від багаття, не від домашнього вогнища – страшний запах палаючого людського житла.

Мандрівець спинився всього на мить.

Чи був у нього вибір?…

Власне кажучи, тепер це не мало значення. Бо він зрозумів, чий саме дім перетворюється зараз на купу головешок.

Але збагнути, куди біжать з усього села люди, і що це за ґвалт на майдані, і що за лемент – щоб це збагнути, йому забракло мужності.

Він уже тікав.

Посередині майдану, на вільному від людей клаптику, безліч рук піднімали й ставили на ребро величезний залізний обруч. Усередині обруча розтягнутий був за руки й за ноги голий чоловік, із живота в нього стирчало вістря осі, але він ще був живий.

– …Коти! Ану! Коти! Звідтіляк! Звідтіляк! Печерна змія!

Колесо покотилося. Важко, волочачи за собою криваву стежку, підстрибуючи на бруківці, раз у раз ризикуючи перекинутись, та море рук устигало підхопити його, підштовхнути й випрямити.

Чоловік на колесі вмирав. Можливо, смерть його затягнеться, і, коли колесо, прокотивши по вулицях, зіштовхнуть нарешті з кручі у прірву – можливо, він устигне відчути полегшення…

Його схопили за рукав:

– …дівчисько?

Він дивився, не розуміючи.

– Танкі, де дівчина? Ми знайшли звідтіляка, ми давно до нього приглядалися, де дівчина, ти не бачив?

Він перевів погляд з червоного збудженого обличчя перед собою на колесо, що його вже викочували з майдану.

Власне, що він міг зробити ТЕПЕР?…

…Вони знайшли джерело. Maxi знайшла. Вона мала хист знаходити воду.

Дзвеніли цикади.

Увесь світ складався з цикад. Увесь світ замкнутий був у кільце гір – далеких, синіх, і близьких, червоно-жовтих, і білих, укритих піском, який так гидко скрипить на зубах…

– …і я давно вже здогадалася. Майже одразу.

Він струснув головою, проганяючи заціпеніння:

– Я прослухав… Про що ти здогадалася?

– Що це ти людина ЗВІДТІЛЯ. Вгадала?

Високо в небі – чи глибоко в небі? – чорною цяткою висів хижий птах.

– То й що? – запитав він без емоцій.

Maxi мовчала.

– Ну то й що? – перепитав він майже зухвало.

– А вони думали, – Maxi криво посміхнулася, – що це мій тато… звідтіляк…

– Я не міг урятувати твого батька, – сказав він, дивлячись у пісок. – Не встиг. Не знав…

– Вони стратили звідтіляка… – промовила Maxi, і плечі її дивно піднялися. – Вони думають… а насправді…

– Та я ж не міг урятувати!..

Обоє замовкли.

В обох у недавньому минулому була ніч, коли колесо з розіп'ятою на ньому людиною зірвалося з кручі. Коли по всіх вулицях діловито шастали хлопці і, зустрівшись, питали один в одного: Maxi не бачив? Коли вже готове було інше, маленьке колесо, коли вулицю, де диміли залишки будинку, прочісували й обшукували сусіди, і потомилися, так нікого й не знайшовши, і пішли до світанку, а він стояв перед димними руїнами вже в розпачі, та все одно знав, що перебере згарище по дощечці, по цеглині, але або знайде дівчинку, живу чи мертву, або точно знатиме, що її тут немає… Коли, після довгих і даремних зусиль, він скоріше угадав, ніж почув, її присутність, і дістав із залізної бочки біля паркана її обм'якле…

– А чого ти не кажеш, що врятував мене? – спитала Maxi, водячи сухою травинкою по крайчику нижньої губи.

– Чому? – перепитав він тупо.

– Ну, ти міг би сказати… виправдатися… що ти мене врятував… якщо так вийшло, що мали вбити тебе, а вбили тата…

– Чому я маю виправдовуватися?

…Важке тіло обертається навколо осі, що стирчить із живота…

– А правда, – запитала Maxi, не піднімаючи голови, – що звідтіляків посилають до нас, щоб вони труїли криниці?

– Хіба я отруїв хоч одну криницю? – запитав він утомлено.

– Я не знаю, – Maxi зітхнула. – Навіщо вони, ті звідтіляки, взагалі тоді потрібні?

– Краще поспимо, – він підмостив під голову драну торбу. – Зараз виспимося – вночі підемо…

– Уночі… – сказала Maxi злякано. – Тут, у горах… Уночі…

– Не бійся, – сказав він невпевнено.

Пісок на сонці здавався вогненно-білим. Тінь, у якій ховалися мандрівці, здавалася чорною мов ніч.

– Ми все одно не дійдемо, – сказала Maxi байдуже. – Тут пости… тут щілини, гірські князівства, облави на волоцюг, на чужинців і на звідтіляків… Танкі, а правда, що ТАМ добре?

– Так, – сказав він не замислюючись. – Там дуже добре, Maxi. Там люди не вбивають людей…

– Чому ж ти прийшов СЮДИ?

Він не відповів.

– Може, ти не хотів сюди йти? – і далі випитувала дівчинка. – Може, тебе послали?

– Хто ж мене міг проти моєї волі послати?

Maxi здивувалася:

– Хіба нема кому?

Тінь пересунулася; мандрівець підтяг торбу на нове місце й знову ліг, простягши ноги.

– Танкі… Це твоє справжнє ім'я?

– Майже.

– А скільки тобі років, Танкі?

Він мовчав.

– Ну, вісімнадцять хоч є? – вона була дуже серйозна, неначе од відповіді на це питання залежало щось важливе.

– Ми дійдемо, – сказав він крізь зуби.

Maxi зітхнула – втомлено, по-дорослому.

Гриміли цикади. На схилі далекої гори здіймала куряву ледь помітна звідси бричка; мандрівець звівся на лікті. Придивився, примруживши очі.

– Вони не думали, що звідтіляки бувають такі молоді, – сказала Maxi, вдивляючись удалечінь. – Інакше б вони подумали на тебе… І не займали б мого тата.

Мандрівець мовчав.)

Паула поверталася в сутінках.

Ішла, низько похиливши голову, погойдуючи важким дипломатом; уже вкотре за кілька днів вона була якась спантеличена. Наче й чекала дзвінка, а тепер і не рада, бо її зустріч з Тританом відбудеться не в ресторанчику «Ніч», а в ще одному кабінеті з хромом і нікелем, із зуболікарськими кріслами, сенсорами та іншим непотребом…

Туди-сюди літали різнобарвні машини; Паула з подивом усвідомила, що йде по найдальшій од них траєкторії – краєм газону і тротуару. І шкірою відчуває, коли хтось із безтурботних водіїв перевищує швидкість.

Дивно.

З тієї самої миті, коли Кович розповів їй про якусь сіру машину, що нібито жадала її крові… З тієї самої миті Паулу не покидало відчуття, що з неї постійно знущаються.

Ось і тепер…

Вона здригнулась і відірвала очі від асфальту.

Посеред тротуару стояли двері в добротній рамі. Широко відчинені, оббиті дерматином двері; мідна табличка так і проголошувала: «Відчинено». Паула сповільнила крок.

Повз двері ходили люди. Хтось здивовано спинявся, хтось ковзав байдужим поглядом, хтось узагалі не помічав; якась бабуся перейшла на другий бік вулиці, а двоє хлопців-підлітків гордовито пройшлися крізь двері туди-сюди. Потім розвага їм набридла; вони подалися геть і, очевидно, відразу забули про химери міського дизайну.

Паула зупинилась.

Ніхто з перехожих не брав безглуздих дверей надто близько до серця; Паула почувалася нещасною відступницею. Ніби чиясь безневинна витівка – ще одна ланка в тоскному ланцюзі дурнуватих збігів.

Можливо, в неї манія величі, але вона чомусь упевнена, що саме заради неї, непутящої Паули Німробець, стоять посеред тротуару ці добротні двері з табличкою «Відчинено». Стоять і лякають її до смерті. Цілком безневинні двері.

«Відчинено»…

Паула зціпила зуби. Хотіла обійти двері, але передумала, злісно пирхнула, підійшла і захряснула оббите дерматином полотно – з грюком, як після скандалу. От, виявляється, як це – «грюкнути дверима»…

Здивовано озирнулися перехожі. Озирнулися, знизали плечима, подались у своїх справах.

Раман чудово розумів наслідки підписання наказу. І навіть бажав цього – бурі, скандалу. Нехай напишуть у газету. Нехай поскаржаться в Управління. Нехай хоч голодовку оголосять…

І спочатку події так і розвивалися – до скандалу; чутка про звільнення одразу п'ятьох акторів пролетіла по театру, мов пожежа, і Кович не без утіхи спостерігав за шаленою жестикуляцією групи курців на лаві коло службового входу.

Потім прийшла делегація – представники акторського цеху, всього четверо. Старіюча примадонна, що колись дружила з його колишньою дружиною. Молодий і перспективний хлопець – от дурний, навіщо він у це вліз?… Провідний актор театру, що віддавна мав з Раманом натягнуті стосунки, очолював опозицію – якщо цю жалюгідну жменьку невдоволених можна було назвати опозицією… І ще один, сумлінний служака других ролей і епізодів – Раман його в глибині душі поважав. Можливо, тому, що той анітрохи не боявся головрежа. Ніколи.

Усі вони прийшли й сіли на м'якій лавочці, як учні; власне, для цього Раман і тримав лавочку. Примадонна нервувалася; молодий актор метав очима блискавки – через молодий вік він плутав сцену з життям і тому сам собі здавався безкомпромісним героєм, борцем за справедливість; ще полякає, боронь боже, на знак протесту піти з трупи…

Розмови не вийшло.

Тобто спершу все йшло наче в п'єсі – провідний актор довго й логічно говорив про найкращі роки, що їх найкращі люди віддали найкращому театрові і за це одержали від найкращого театру гіркого копняка; примадонна скорботно кивала, а хлопець сопів і мовчки рвався в бій. І вирвався, і його понесло, і він почав верзти нісенітниці, щедро присмачені словами «зрада», «несправедливість», «сваволя»; Раман слухав, примружившись, і бачив, як округляються очі в інших делегатів – вони давно вже не раді були, що допустили у свої лави дурну молодь.

Хороший був хлопець, з жалем подумав Раман. Хороший би виріс актор, майстерний, сильний…

– Що ви маєте на увазі під «сваволею», Гришко?

Хлопець осікся. Звів брови:

– Якщо люди, які все життя віддали театру…

– Що ви маєте на увазі під «сваволею»?

– Та вони були тут… тридцять років тому!.. Сорок… Коли ні нас тут іще не було, ні…

Усе-таки й дурості буває межа; хлопець загнувся. Хоч, можливо, це актор на епізодах штрикнув його чимось у спину…

– …ні мене, ви хочете сказати, Гришко? Не було ні вас, ні мене?

Хлопець мовчав, і решта троє теж мовчали. Мовчала, стиснувши губи, примадонна. Мовчав голова опозиції, провідний актор театру, улюбленець публіки… Мовчав, хоч міг би сказати!.. І навіть актор на виходах теж мовчав. Бо розумів, що слова його марні… І Раман раптом ясно зрозумів, що скандалу не буде. Видихнувся скандал.

Та невже ж я таке чудовисько, подумав він байдуже. Та невже ж я всіх їх так залякав. Прямо культова фігура якась – Раман Кович у жорсткому кріслі художнього керівника…

– Не розумію, що за трагедія? – він відхилився на спинку. – Належна шана, безумовно, ми влаштуємо урочисті проводи…

– Похорон, – упівголоса сказав актор на виходах.

Раман вирішив не почути:

– …Тягар років, заслужений відпочинок, пристойна пенсія і на спочинку – гідна пошана?

– Це забуття, – тихо сказала примадонна, і очі її блиснули холодно й гнівно. – Ви чудово розумієте. Крім «пристойної пенсії» є ж іще… Їх можна було б лишити на разових… на виходах… і люди почувалися б потрібними. Але, як я розумію, ми дарма сьогодні прийшли…

– Недарма, – Раман зітхнув. – Тепер я принаймні маю уявлення про… Гришко, чи дозволить вам ваше сумління працювати в трупі, де панує «сваволя», «несправедливість» і навіть «зрада»?

Зависла мовчанка. Хлопець набрав у груди повітря:

– Я хотів сказати…

– У згоді зі своїм сумлінням ви, Гришко, повинні негайно зажадати у мене звільнення. І повірте, я задовольню ваше прохання… Це все, добродії?

Вони й далі мовчали.

Хлопець усвідомлював науку, примадонна лаяла себе за змарнований час, провідний актор міркував про власну долю, бо нинішнього улюбленця публіка завтра забуде, критики осудять його за найменший огріх, а головний режисер двічі й тричі повторить перед телекамерою, що в його театрі головне не «зірки», а ансамбль, атмосфера…

І тільки актор на виходах не боявся й не шкодував. Він просто розумів, яка це все марнота.

А хто він у Печері, несподівано для себе подумав Раман. І його аж у піт кинуло від самої цієї думки.

Четверо різних людей… Примадонна, зрозуміло, хижачка. Дрібна, можливо, з жовтих схрулів; багато акторів, скоріше за все, хижаки, але от режисери – хижі ВСІ…

Він здивувався своїм думкам і злякався їх.

Через годину після того, як делегація пішла, про зустріч попросив один із звільнених – старий актор, чий злет і успіх збіглися з Рамановим шмаркатим дитинством. Тепер це був дуже старий, дуже нездоровий, засохлий, мов вобла, чоловік – з гривою сивого поріділого волосся, глибоко запалими очима та неймовірно довгими, жовтими від нікотину, нервовими пальцями.

Раман злякався цього візиту. Добряче здрейфив – і навіть хотів відмовити старому в прийомі, проте вчасно схаменувся. Привітно вийшов назустріч, запропонував каву, підсунув пачку сигарет; він чекав і боявся докорів і скарг, але помилився й тут. Скарг не було.

Старий просто курив, дивився на Рамана й мовчав; Раман удав, що не помічає болю, прихованого на дні прищулених старечих очей. Раман знав, що не пізніше ніж через рік-два йому доведеться говорити промову над труною цієї людини – і тоді пригадається йому цей день і цей погляд; Раман це добре знав, проте змінювати один раз вирішене було проти його правил. Тим більше що вирішено, в принципі, цілком правильно.

Старий докурив, вибачився й пішов; Раман залишився сидіти, втупившись у громіздку, на півстола, коробку, де перебувало в мініатюрі свіже й сміливе, щойно вчора схвалене сценографічне вирішення нової вистави.

Раман дивився, й мініатюрні декорації населялися крихітними фігурками людей – його акторів; люди бігали й плакали, виконували одночасно по десять режисерських завдань, проте Раман бачив тільки дерев'яну коробку. Скринька, оббита чорними оборочками лаштунків. Шар пилу на колосниках…