Пеппі Довгапанчоха

ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ ПРОГУЛЯНКУ

— Сьогодні ми не йдемо до школи, бо в нас санітарний день, — заявив Томмі, прийшовши до Пеппі.

— Що? Знов кричуща несправедливість! — вигукнула Пеппі. — Чому в мене немає санітарного дня, хоч він мені дуже потрібен? Гляньте, яка в кухні підлога! Та, зрештою, коли добре подумати, — додала вона вже весело, — то її можна вимити й без санітарного дня. Я саме лаштуюсь мити її без санітарного дня, і хай-но мені хто стане на заваді! Сідайте на стіл і не плутайтесь під ногами.

Томмі й Анніка слухняно вилізли на стіл, пан Нільсон також стрибнув до них і вмостився спати в Анніки на колінах.

Пеппі нагріла великий казан води й вилила її просто на підлогу. Тоді скинула свої великі черевики й поставила їх рівненько на хлібинцю. Далі поприв'язувала до ніг щітки й почала їздити по підлозі, розбризкуючи воду.

— Коли я мию підлогу, мені здається, що я чемпіонка світу з фігурного катання, — мовила вона і підняла так високо ліву ногу, що відбила щіткою клапоть абажура з лампи. — Принаймні спритності й грації мені не бракує, — додала вона й перестрибнула стілець, що стояв їй на дорозі. — Ну все, тепер підлога чиста, — мовила врешті вона й повідв'язувала щітки.

— Тя не будеш її витирати? — здивувалась Анніка.

— А навіщо? Нехай сохне на сонечку. Вона не застудиться, якщо буде рухатися.

Томмі й Анніка злізли зі столу і обережно, щоб не замочити ніг, вийшли надвір.

З чистої, по-осінньому прозорої блакиті світило сонце. Такого вересневого дня аж тягне піти в ліс, і Пеппі запропонувала:

— А що як ми візьмемо пана Нільсона й підемо на прогулянку?

— Чудово! — зраділи Томмі й Анніка.

— Тоді біжіть додому й спитайте в мами, чи вона вас пустить, а я тим часом приготую кошик з їжею.

Томмі й Анніка помчали додому й швидко вернулися назад. Пеппі чекала на них біля хвіртки. В одній руці вона тримала палицю, а в другій — кошик з їжею. На плечі в неї сидів пан Нільсон.

Спершу діти пішли по шосе, потім звернули в гайок на стежечку, що вилася поміж березами й ліщиною. Так вони дійшли до огорожі, за якою починався ще кращий гайок. Але перед огорожею стояла корова і, видно, й не думала сходити їм з дороги. Анніка крикнула на неї, Томмі відважно підступив ближче й хотів її прогнати, але корова не зрушила з місця, тільки дивилася на дітей великими коров'ячими очима. Щоб покласти цьому край, Пеппі поставила кошик на траву й штовхнула корову так, що та помчала в кущі.

— Яка вперта може бути корова! — сказала Пеппі й перестрибнула через огорожу. — І що з цього виходить? Що всі вперті — корови! Не інакше.

— Який гарний гайок! — захоплено вигукнула Анніка.

Вона видряпувалась на кожен камінь, що траплявся їм на дорозі. Томмі взяв із собою ножика, який йому подарувала Пеппі, й вирізав собі та Анніці палиці. Правда, він трохи порізав собі пальця, але й не думав плакати.

— Може, назбираємо грибів? — мовила Пеппі й зірвала великого червоного мухомора. — Цікаво, чи його можна їсти? Ну принаймні пити не можна, це ясно, отже, лишається тільки їсти. Бо що з ним іще зробиш? — Вона відкусила клаптик гриба й почала його жувати. — Смачний! — радісно мовила вона. — Але краще збиратимемо їх іншим разом, — додала вона й шпурнула мухомора аж до верхівки дерева.

— А що в тебе в кошику? — запитала Анніка. — Щось добре?

— А от я й не скажу тобі цього навіть за тисячу крон, — відповіла Пеппі. — Спершу треба знайти гарне місце, де можна посидіти.

Діти почали шукати гарного місця. Анніка знайшла великий плаский камінь, де можна було б розташуватися, але по ньому лазили червоні мурашки.

— Я з мушками не хочу сидіти, бо не знайома з ними, — заявила Пеппі.

— До того ж вони кусаються, — додав Томмі.

— Як вони кусаються, то й їх можна вкусити, — мовила Пеппі.

Томмі натрапив на галявину серед ліщини, і йому здалося, що там можна було б розташуватися.

— Ні, тут надто мало сонця для мого ластовиння, — заявила Пеппі. — А я його плекаю, бо що може бути краще за ластовиння!

Неподалік здіймався невисокий пагорб, і вони легко на нього вибралися. Нагорі була рівна місцинка, така завбільшки як балкон. Там вони й посідали.

— Заплющте очі, поки я накрию стіл, — наказала Пеппі.

Томмі й Анніка міцно стулили повіки й почули, як Пеппі відчинила кошика й зашелестіла папером.

— Раз, два, дев'ятнадцять — дивіться! — нарешті скомандувала вона.

Томмі й Анніка розплющили очі і аж скрикнули з захвату, коли побачили розкладені на камені ласощі. Там були й маленькі смачні бутерброди з котлетами й шинкою, і ціла купа оладок, посипаних цукром, і кілька копчених ковбасок, і три ананасові пудинги. Адже Пеппі вчилася куховарити в кока на кораблі свого тата.

— Ох, як добре мати санітарний день! — вигукнув Томмі, напихаючи рота оладками. — Якби кожен день був санітарний!

— Аякже, щоб я весь час мила підлогу! Це, щоправда, приємна робота, але втомлива, як її робити щодня.

Нарешті діти так наїлися, що навіть не мали сили поворухнутись і тільки мовчки грілися на сонці.

— Цікаво, чи літати важко, — за якийсь час озвалася Пеппі, задумливо дивлячись за край каменя. Круча стрімко спадала вниз, і до землі було далеко. — Думаю, що летіти вниз можна навчитися, — повела вона далі. — Вгору, звичайно, важче. Але ж можна почати з легшого. Мабуть, я зараз спробую.

— Не літай, Пеппі! — в один голос закричали Томмі її Анніка. — Пеппі, люба, не треба літати!

Але Пеппі вже стояла на краю урвища.

— Лети, ластівко, лети! І ластівка полетіла! — проказала вона і при слові "полетіла" звела руки й скочила з кручі.

За мить унизу щось глухо гупнуло. Це Пеппі ляпнула на землю. Томмі й Анніка підлізли до краю каменя і злякано глянули на неї згори. Пеппі підвелась і обтрусила коліна.

— Я забула, що треба махати руками! — весело гукнула вона. — Та й надто я обважніла від оладок.

Раптом діти похопилися, що пан Нільсон кудись зник. Мабуть, вирішив погуляти без них. Вони згадали, що бачили, як він недавно грався кошиком. Та поки Пеппі вчилася літати, вони не звертали на нього уваги. І от він десь дівся.

Пеппі так розсердилася, що вкинула один черевик у глибокий рівчак.

— Ніколи не треба брати з собою мавп, як кудись вирушаєш! Хай би пан Нільсон сидів удома й ловив бліх у коня. Так би йому й треба було!

Пеппі полізла в рівчак по свого черевика. Вода сягала їй по живіт.

— Треба використати нагоду і вимити ще й голову, — заявила Пеппі й пірнула у воду, тільки бульбашки спливли на тому місці, де вона стояла. — Тепер можна йти до перукаря, — мовила вона вдоволено, коли нарешті випірнула.

Вона вилізла з рівчака, взула черевика, і всі троє подалися на пошуки пана Нільсона.

— Чуєте, як на мені все хляпає! — засміялася Пеппі. — Сукенка каже: "Хляп, хляп", а черевики — "Хлюп, хлюп". Ох, як приємно! Спробуй і ти пірнути, — звернулася вона до Анніки, що йшла поряд така вичепурена, в рожевій сукенці, яка дуже личила до її русявих, золотистих кучерів, і в білих шкіряних черевичках.

— Колись іншим разом, — розважно відповіла Анніка.

Діти пішли далі.

— Ну й сердита ж я на пана Нільсона! — мовила Пеппі. — 3 ним завжди так. Раз він утік від мене в Сарабаї і найнявся служити до однієї старої вдови. Звичайно, про вдову я брешу, — засміялася вона, хвилину подумавши.

Томмі запропонував, щоб вони шукали кожен окремо. Анніка спершу боялася йти сама, але Томмі присоромив її.

— Невже ти така боягузка! — сказав він. Анніка, звичайно, не хотіла признатися, що їй страшно. І діти розійшлися в різні боки.

Томмі подався на луг. Він не знайшов папа Нільсона, зате побачив щось інше. Бугая! Тобто бугай побачив Томмі, і хлопчик йому не сподобався, бо то був лютий бугай, що дуже не любив дітей. Він опустив голову, заревів і кинувся на Томмі. Томмі так заверещав на весь луг, що Пеппі й Анніка почули крик і прибігли глянути, чого Томмі так верещить. Бугай саме взяв хлопчика на роги й підкинув високо вгору.

— От тварюка! — сказала Пеппі Анніці, що ревно плакала. — Хіба можна таке робити? Він же забруднив Томмі білий матроський костюмчик. Доведеться піти й навчити розуму того йолопа.

Пеппі так і зробила. Вона підскочила до бугая й схопила його за хвіст.

— Вибачте, я вам переб'ю роботу, — сказала Пеппі й шарпнула бугая за хвіст.

Бугай обернувся, щоб і її підняти на роги.

— Вибачте, ще раз кажу, я вам переб'ю роботу, — знов мовила Пеппі. — Ласкаво вибачте, — засміялася вона й відламала бугаєві один ріг. — Тепер не модно мати два роги. Всі пристойні бугаї носять тільки по одному рогові або ходять зовсім безрогі, — мовила вона й відламала йому другий ріг.

Бугаї не відчувають болю в рогах, тому наш бугай не знав, що став безрогий. Він про всяк випадок вирішив трохи побуцати дівчинку, і якби це була не Пеппі, то з неї нічого б не лишилося.

— Ха-ха-ха! Перестань, не лоскочи! — закричала вона. — Ти собі не уявляєш, як я боюся лоскоту. Перестань, бо я лопну зі сміху!

Але бугай штурхав її далі, і врешті Пеппі стрибнула йому на спину, щоб трохи перепочити. Проте перепочити їй не вдалося. Бугаєві не сподобалося, що хтось сидить у нього на спині. Він почав вистрибувати й вихилятися на всі боки, щоб скинути Пеппі. Але вона стиснула дужче ноги її не падала. Бугай ревів, бігав по всьому лузі, аж у нього пара йшла з ніздрів. А Пеппі сміялася, підганяла його криком і махала рукою Томмі та Анніці, що тремтіли зі страху, як осикове листя.

— Танцюй, танцюй, небораче! — проказала Пеппі словами пісні.

Нарешті бугай так утомився, що ліг на землю, проклинаючи всіх дітей на світі. Він взагалі вважав, що без дітей було б краще жити.

— Ти хочеш трохи відпочити після обіду? — чемно спитала Пеппі. — Ну, то я не буду тобі заважати.

Вона злізла з бугая і пішла до Томмі й Анніки. Томмі вже перестав плакати. Падаючи, він подряпав собі руку, але Анніка перев'язала подряпину своєю хусточкою, і йому вже не боліло.

— Ой, Пеппі, Пеппі! — схвильовано вигукнула Анніка.

— Цить! — прошепотіла Пеппі. — Не буди бугая. Він заснув, а як ми його збудимо, він почне вередувати. Пане Нільсон! Пане Нільсон, де ти? — відразу загукала вона на повний голос, дарма що бугай спав. — Ми йдемо додому!

І раптом вони побачили на сосні пана Нільсона. Він підігнув під себе хвоста і був якийсь смутний. Бо такій маленькій мавпочці не дуже весело залишитися самій у лісі. Пан Нільсон відразу стрибнув Пеппі на плече й заходився вимахувати бриликом, як завжди робив, коли йому було весело.

— Ага, цього разу ти не найнявся до старої вдови, — мовила Пеппі, погладивши його по голові. — Ох, правда, це ж брехня, — додала вона. — Але якщо це правда, то не може бути брехнею. Бо, як добре подумати, то він, мабуть, таки служив у вдови в Сарабаї! До того ж, я знаю, що він уміє готувати чудові котлети.

Діти пішли додому. Пеппі й далі шурхотіла мокрою сукенкою і хлюпала черевиками. Томмі й Анніка вважали, що хоч їх перелякав бугай, вони чудово провели день і заспівали пісеньку, якої навчилися в школі. Власне, пісенька була літня, а вже почалася осінь, але їм здалося, що вона годиться й на цей випадок:

Пеппі також співала, але вона не знала добре слів і вигадувала собі інші: