Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

Прощай, люба Пеппі, ти їдеш від нас, Але пам'ятай повсякчас, Що друзів таких, як залишила ти, Довіку тобі не знайти.

— Складено до ладу, — вдоволено мовила Пеппі. — Я вивчу цей віршик напам'ять і проказуватиму його химерянам, коли ми ввечері сидітимем біля табірного багаття. До Пеппі з усіх боків тиснулися діти, щоб попрощатися з нею. Вона підняла руку й попросила тиші. — Друзі, — почала Пеппі, — відтепер я зможу гратися тільки з негренятами. Я ще не знаю, які в нас будуть розваги. Може, ми будемо перекидатися з носорогами, чи бігати наввипередки з удавами, чи їздити верхи на слонах, чи гойдатися на пальмовому вітті. Одне слово, якось будемо коротати час. Пеппі на хвилину замовкла. Томмі й Анніка відчули, що вони вже ладні зненавидіти тих негренят, з якими Пеппі гратиметься. — Але, мабуть, настане такий день у пору дощів, довгий, нудний день, коли нам набридне бігати роздягненими по дощі, а нічого кращого ми не придумаєм. Та як добре поміркуємо, і може, здогадаємося залізти в мою глиняну хижу, якщо тільки глина не зовсім розмокне, бо тоді з неї можна буде лише пекти пиріжки. Та коли глина не зовсім розмокне, ми посідаємо в хижі, негренята і я, і вони, мабуть, попросять: "Пеппі, розкажи нам щось!" І тоді я розкажу їм про малесеньке містечко, що лежить дуже далеко, на другому кінці світу, і про те, що там живуть білі діти. "Ви собі не уявляєте, — скажу я їм, — які то гарні діти. Білі, мов сніг, тільки ноги в них бувають не дуже білі. І ще вони чудово свищуть у глиняні свистки, але найкраще знають таблицю вноження". Мабуть, негренята зажуряться, що вони зовсім не знають таблиці вноження, і мені доведеться якось їх утішати. Може, я тоді розвалю хижу, замішу глину з неї і ми напечемо глиняних пиріжків, а потім самі вимастимося в глину з голови до ніг. Думаю, що мені пощастить чимось їх розвеселити. А тепер дякую за все і бувайте здорові! Діти знов засвистіли в свистки, ще жалібніше, ніж перше. — Пеппі, підіймайся на борт! — гукнув капітан Довгапанчоха. — Зараз, капітане! — відповіла Пеппі. Вона обернулася до Томмі й Анніки. "Який у неї дивний погляд", — подумав Томмі. Так дивилася на нього мама, коли він був дуже, дуже хворий. Анніка й далі лежала на пакунках. Пеппі підвела її, пригорнула до себе й прошепотіла: — Прощай, Анніко, й не плач! Анніка обхопила її руками й жалібно схлипнула: — Прощай, Пеппі! Потім Пеппі міцно потиснула руку Томмі й кинулась трапом нагору. В Томмі скотилася по носі велика сльоза. Він щосили зціпив зуби, але це не допомогло. З очей скотилася друга сльоза. Він узяв Анніку за руку, і вони почали дивитися на Пеппі разом, але не бачили її на палубі. Бо перед очима завжди все розпливається, коли їх затуманюють сльози. — Хай живе Пеппі Довгапанчоха! — загукали люди з берега. — Підіймай трап, Фрідольфе! — скомандував капітан. І Фрідольф підняв трап. "Стрибуха" була готова плисти в далекі краї. Аж раптом... — Ні, тату Єфраїме, так не годиться, — мовила Пеппі. — Я цього не витримаю. — Чого ти не витримаєш, доню? — здивувався капітан Довгапанчоха. — Не витримаю, щоб бодай хтось на світі плакав і сумував через мене. А тим паче Томмі й Анніка. Спускайте знов трап. Я залишуся у віллі "Хованка". Капітан Довгапанчоха трохи помовчав. — Роби, як знаєш, — врешті сказав він. — Ти завжди мала волю. Пеппі кивнула головою. — Так, я завжди мала волю. Вона почала прощатися з батьком. Вони знов обнялися так міцно, що аж ребра затріщали. І домовилися, що капітан часто, дуже часто навідуватиметься до Пеппі у віллу "Хованка". — І взагалі, тату Єфраїме, тобі не здається, що дитині краще мати свою домівку, ніж тинятися по морях і мешкати в глиняній хижі? — мовила Пеппі. — Ти, як завжди, кажеш правду, доню моя, — відповів капітан Довгапанчоха. — Певне, що у віллі "Хованка" життя твоє буде впорядковане, не те що на морі. А для малих дітей впорядковане життя багато важить. Пеппі попрощалася з матросами шхуни і ще раз обняла тата Єфраїма. Тоді взяла на свої дужі руки коня і знесла його на берег. "Стрибуха" тим часом знялася з якоря. Але в останню мить капітан Довгапанчоха згадав про одну важливу річ. — Пеппі, — гукнув він, — у тебе ж, мабуть, немає вже грошей! Ось на, лови! І він кинув на берег скриньку з золотими монетами. Та, на жаль, шхуна вже відпливла далеченько і скринька не досягла берега. Хлюп — і вона зникла під водою. Люди на березі розчаровано зітхнули. Але тут знов почулося: хлюп! Це Пеппі пірнула в море і відразу з'явилася над водою, тримаючи в зубах скриньку. Вона вибралася на берег, скинула водорості, що прилипли в неї за вухом, і сказала: — Тепер я знов багата, як троль. Тільки Томмі й Анніка все ще не могли збагнути, що сталося. Вони стояли, вражено пороззявлявши роти, й дивилися то на Пеппі, то на коня, то на скриньку, то на шхуну, що під усіма вітрилами виходила з порту. — Ти не... ти не відпливаєш? — несміливо запитав нарешті Томмі. — Вгадуй до третього разу, — відповіла Пеппі, викручуючи мокрі коси. Потім вона посадовила на коня Томмі, Анніку й пана Нільсона, поклала на нього скриньку й сіла сама. — Гайда додому! — крикнула вона дзвінким голосом. Аж тепер Томмі й Анніка все збагнули. Томмі так зрадів, що навіть заспівав свою улюблену пісню:

Вирушають шведи в далекий похід!

Анніка стільки плакала, що не могла відразу спинитися. Вона й далі схлипувала, але тепер уже з радощів. Пеппі обняла її рукою, і Анніка відчула незвичайний спокій. О, яке все раптом стало чудове! — Що ми сьогодні робитимем, Пеппі? — спитала Анніка, коли врешті перестала схлипувати. — Та, може, зіграємо в крокет, — відповіла Пеппі. — Добре, — погодилася Анніка, бо знала, що г Пеппі навіть грати в крокет цікаво. — Або ще... — Пеппі на мить замовкла. Всі діти тиснулись навколо коня, щоб почути слова Пеппі. — Або ще підемо на річку і вчитимемось ходити по воді. — По воді не можна ходити, — сказав Томмі. — Чому не можна? — заперечила Пеппі. — Якось на Кубі я зустріла рибалку, що... Кінь учвал рушив з місця, і діти, що оточували його, більше нічого не почули. Проте вони все ще стояли на пристані й дивилися вслід Пеппі, що поспішала до вілли "Хованка". Скоро їм стало видно тільки темну цятку, а потім зникла й вона.