Пеппі Довгапанчоха в Південних морях

ПЕППІ ДОМОВЛЯЄТЬСЯ З АКУЛОЮ

Другого дня Пеппі, Томмі й Анніка вийшли з своєї хижі дуже рано. Та ще раніше прокинулися малі химеряни. Вони вже сиділи напоготові під кокосовою пальмою і чекали, коли білі діти вийдуть гратися. Чекаючи, малі химеряни жваво розмовляли по-химерянському, а як вони сміялися, на чорних обличчях поблискували білі зуби.

Діти, на чолі з Пеппі, подалися на берег. Томмі й Анніка радісно застрибали, побачивши дрібний білий пісок, у який можна було загребтися, і синє звабливе море. Кораловий риф неподалік від берега відбивав хвилі, і вода перед ними була гладенька, мов дзеркало. Діти, і білі, й чорні, поскидали свої пов'язки і, сміючись та галасуючи, кинулись у воду.

Потім полягали на піску, і Пеппі, Томмі й Анніка одностайно визнали, що краще мати чорну шкіру, бо вона чудово вписується в білий пісок. Та коли Пеппі закопалася в пісок так, що видно було тільки її веснянкувате личко й дві руді кіски, вона теж чудово вписалася в нього. Діти посідали навколо неї і почали розмову.

— Розкажи нам, як живуть білі діти в країні білих дітей, — звернувся Момо до обличчя в піску.

— Всі білі діти дуже люблять таблицю вноження, — сказала Пеппі.

— Множення, — виправила її Анніка. — І я не сказала б, що ми її дуже любимо, — сумно додала вона.

— Білі діти люблять таблицю вноження, — вперто повторила Пеппі. — Просто місця собі не знаходять, коли якогось дня не дістануть хоч трохи таблиці вноження.

Їй важко було розповідати каліченою химерянською мовою, і вона перейшла на свою рідну мову.

— Коли хтось почує, що біла дитина плаче, то не питає чому, бо й так знає: або її не пустили до школи, або почалися канікули, або вчителька забула завдати додому приклад на таблицю вноження. А що там буває, коли починаються літні канікули, годі й описати. По всій країні стоїть такий плач і лемент, що важко витримати. Всі діти ходять заплакані, коли сторож замикає на літо шкільну браму. Вони сумно йдуть додому, співають жалібних пісень і аж схлипують, як згадують, що доведеться чекати кілька місяців, поки їм знов дадуть трохи таблиці вноження. Так, немає нічого сумнішого, як шкільні канікули, — закінчила Пеппі й глибоко зітхнула.

— Ох! — тільки й сказали Томмі й Анніка.

Момо не міг добре зрозуміти, що таке «таблиця вноження», й попросив, щоб йому докладніше пояснили її. Томмі почав був пояснювати, але Пеппі перебила його.

— Зараз зрозумієш, — сказала вона. — Це ось що: сім разів по сім дорівнює сто два. Втямив, га?

— І зовсім не сто два, — мовила Анніка.

— Звичайно, бо сім разів по сім буде сорок дев'ять, — додав Томмі.

— Ти забув, що ми тепер на острові Химерії, — сказала Пеппі. — А тут усе інакше, все росте буйніше, отже й сім разів по сім буде більше, ніж у нас.

— Ох! — тільки й сказали Томмі й Анніка.

Урок арифметики перебив капітан Довгапанчоха. Він прийшов сказати, що мав намір вибратися на кілька днів зі своєю командою і всіма химерянами на сусідній острів і влаштувати там полювання на диких свиней. Бо йому дуже кортить поласувати свіжою свининою. Жінки також поїдуть з ними, щоб своїм галасом лякати дичину. А це означало, що діти мають лишитися самі.

— Вас це не зажурило? — запитав капітан Довгапанчоха.

— Відгадуй до третього разу, — відповіла Пеппі. — Того дня, коли я почую, що якісь діти зажурилися, коли їм випала нагода пожити самим, без дорослих, я вивчу всю таблицю вноження ззаду наперед. Присягаюсь тобі.

— Ну то гаразд, — мовив капітан Довгапанчоха.

І він та всі його підданці, озброєні щитами й списами, посідали у великі човни й попливли в море.

Пеппі склала долоні трубочкою і гукнула їм навздогін:

— Якщо ви не повернетесь до мого п'ятдесятиріччя, я почну розшукувати вас по радіо!

Залишившись самі, Пеппі, Томмі й Анніка та інші діти вдоволено перезирнулися. На кілька днів вони були володарями цілого чудесного острова!

— Що ми будемо робити? — запитали Томмі й Анніка.

— Найперше добудемо собі з дерев сніданок, — сказала Пеппі.

І вона спритно полізла на пальму по кокосові горіхи. Момо та інші малі химеряни нарвали плодів хлібного дерева й бананів. Потім Пеппі розпалила на березі багаття і спекла ті смачні плоди. Діти посідали в коло, і кожне отримало всього вдосталь: печених плодів хлібного дерева, молока з кокосового горіха й бананів.

На острові не було коней, тому малим химерянам дуже сподобався кінь Пеппі. Вона дозволяла кожному, хто хотів, покататися верхи. Моана сказала, що колись неодмінно поїде до країни білих людей, де живуть такі дивні тварини.

Пана Нільсона ніде не було видно. Мабуть, подався на прогулянку в джунглі, вирішив відвідати своїх родичів.

— А тепер що ми робитимем? — запитали Томмі й Анніка, коли вже всі накаталися верхи.

— Може, показати білим дітям гарні печери? — запропонував Момо.

— Білі діти залюбки поглянуть на гарні печери, — відповіла Пеппі.

Химерія була кораловим островом. З південного боку він нависав над морем стрімкими кораловими скелями, і там було багато всіляких печер, що їх вимили хвилі. Деякі печери лежали під водою, але до печер, розташованих високо в кручі, вода не досягала, і там малі химеряни любили гратися. В найбільшій печері вони влаштували собі комору і наносили туди кокосових горіхів та інших ласощів. Але дістатися туди було не так легко. Доводилось дуже обережно пробиратися понад урвищем, тримаючись руками за невеликі виступи й заглибини в скелі. Досить було необережного поруху, щоб упасти в море. Та купіль була б не страшна, якби в тому місці не збиралося багато хижих акул, що дуже любили їсти дітей. Але все одно малі химеряни часом задля розваги пірнали в море шукати перлових скойок. Тоді хтось один стояв на сторожі і, побачивши десь поблизу акулячий плавець, застережливо кричав: «Акула! Акула!» В печері у дітей була ціла купа блискучих перлин, якими вони гралися, і гадки не маючи, що білі люди платять за них величезні гроші. Капітан Довгапанчоха інколи брав кілька перлин, як йому треба було купити тютюну. За перлини, які лежали в печері, можна було б купити для підданців багато гарних речей, але капітан, добре подумавши, вирішив, що його вірним химерянам і так добре живеться. Тому діти й далі гралися перлинами.

Анніка замахала руками, коли Томмі звелів їй лізти по кручі до великої печери. Спершу йти було не дуже важко, але далі стежка звужувалась і останні кілька метрів треба було добре триматися, щоб не впасти.

— Я нізащо не полізу, — сказала Анніка. Їй зовсім не хотілось дертися по кручі, де навіть не було за що триматися, коли далеко внизу поблискувало море, повне акул, які тільки й чекали, щоб хтось упав у воду.

Томмі розсердився.

— Ох, краще не брати з собою сестер у південні моря! — сказав він, чіпляючись руками за виступи. — Дивися, як треба лізти! Тільки тримайся…

І раптом — хлюп! — Томмі полетів у воду. Анніка голосно скрикнула. Навіть химеряни злякалися.

— Акула! Акула! — закричали вони, показуючи на плавець, що швидко наближався до Томмі.

— Хлюп! — почулося знов. Це вже Пеппі сама стрибнула у воду. Вона допливла до Томмі майже одночасно з акулою. Хлопець заверещав з ляку, відчувши, як гострі акулячі зуби торкнулися його ноги. Але тієї миті Пеппі схопила акулу обома руками й підняла над головою.

— Ти не маєш ніякого сорому! — сказала вона.

Акула вражено глянула на дівчинку. Їй було не дуже весело, бо в повітрі вона не могла дихати.

— Обіцяй, що більше так не робитимеш, і я тебе відпущу, — мовила Пеппі.

І вона з усієї сили шпурнула хижачку у воду. Акула чимдуж кинулась тікати. Вона вирішила, як тільки трапиться нагода, переселитись в Атлантичний океан.

Тим часом Томмі вибрався на пісок, тремтячи всім тілом. З ноги в нього текла кров. До хлопця підійшла Пеппі й повелася дуже дивно. Спершу вона підняла Томмі вгору, тоді так обняла, що він мало не задушився. Нарешті вона відпустила Томмі, сіла на камінь, затулила обличчя руками й заплакала. Томмі, Анніка і всі малі химеряни дивилися на неї зачудовано й стривожено.

— Ти плачеш тому, що Томмі мало не з'їла акула? — запитав нарешті Момо.

— Ні, — невдоволено відповіла Пеппі й витерла сльози. — Я плачу тому, що бідна акула голодна й не змогла поснідати.