Переможець отримає все

XIX

Про те, що світ жорстокий, Віктор пам’ятав завжди. Відтоді, коли став на шлях, який вів у напрямку недосяжної жінки на ім’я Зоряна. Життя в такому світі плекало власну безжальність, інакше годі було сподіватися вистояти. Але, виявляючи щоразу нещадність до когось, Віктор відчував, як десь глибоко у ньому протестує щось забуте, задавлене ним самим. Воно протестувало вперто та наполегливо, коли його штик-ніж простромляв груди озброєного повстанця в литовській фортеці, коли трощив ребра хлопців, які веселилися напідпитку поблизу залізничної станції. Навіть тоді, як сам ледве теплий, чавив пику садиста Карпова — навіть у ті секунди воно не мовчало. Що вже казати про Світлану та Наталку — біля них серце взагалі криком кричало, та Віктор зміг «затулити вуха», продовжуючи збільшувати перелік власних немилосердних вчинків.

І ось зараз він збирався цілком свідомо вдатися до чергової жорстокості щодо іншої людини. Саме цими роздумами була зайнята його голова, коли сидів на пасажирському місці свого «Пассата», прочинивши дверцята і тримаючи на колінах доволі велику картонну коробку. Зараз почувався особливо важко, адже цей вчинок, на який він уже наважився, навіть у власних очах виглядав воістину бузувірським. Ця людина не зробила Віктору нічого поганого, і вся її вина полягала в тому, що знала вона те, що Віктор мав видобути будь-яким шляхом.

Він підвівся раптово й зачинив дверцята. Годі займатися самознущанням. Вовк їсть своїх — хворих та кволих, інакше ослабне сам — з’їдять інші. Люди не повинні так чинити. А що ж робити, коли справді відчуваєш, як хтось нюхає твій слід, облизуючись і вишкіряючи ікла?

«Пассат» блимнув усіма чотирма габаритами, залишаючись позаду. У під’їзді було брудно та темно. Чотири сходинки до першого майданчика. Ось зліва вони неширокою смужкою чисто зароблені бетоном — так зручніше звозити у двір інваліда на кріслі. Двері обшиті дермантином, вісімнадцятий номер. Переклавши коробку під пахву, Віктор натис кнопку дзвінка.

Кроки почулися одразу, і двері відчинила старшого віку жінка, підперезана фартухом. Вона була у своїх буденних турботах, і заклопотане обличчя її висловило зрозуміле запитання.

— Доброго дня, — привітався Віктор. — Пробачте, а тут живе Вітя Калиниченко?

— Тут, — відповіла жінка.

Хто це, мати? Чи, може, та, кого наймають для догляду — щось таке розповідали хлопці. Краще б це не була його мати.

— Нарешті знайшов вас, — промовив Віктор. — Я проїздом. Хлопці тут просили дещо йому передати. — Він красномовно показав коробку. — Ви дозволите? Це особливий подарунок…

Вона знизала плечима. Ні, очевидно, ця жінка не була його матір’ю. Мати б не сказала: «Що йому передавати? Він же нічого не розуміє». Жінка відсторонилася, все-таки підозріло глянувши на гостя. Роззувшись, Віктор, як і був, у куртці, поніс коробку перед собою туди, куди вказувала жінка. Звичайне житло. Не багате, але й не бідують люди. По дорозі зустрілася ще одна жінка, навіть дівчина, вона якраз виходила з кімнати. Віктор привітався й увійшов.

Цю людину він бачив тільки одного разу — кілька років тому, на митниці, коли сталася затримка й довелося простояти там мало не добу. Чомусь запам’ятався оцей східняк з майже козацькими вусами, від яких зараз мало що залишилося. Та й сам він… Обличчя постаріло й змарніло, руки трусилися дрібно, особливо права, постійно. Голова також. Ноги інваліда вкривало простирадло — напевно, змерзав.

— Вітю, привіт.

— Та він однаково нічого не скаже, — промовила збоку жінка. — Бачите, який…

Проте, сказано це було упівголоса, і при цьому вона ще й наблизилася до гостя. Отже, не виключалося, що навіть у такому стані інвалід здатний щось сприймати. Дай-то Боже…

Погляд нещасного не фіксувався на тому, хто прийшов, хоч іноді Віктору здавалося, що людина у кріслі бачить його.

— Вітю, — сказав він, — я тут випадково у вашому місті, проїздом, і хлопці просили тобі передати. На пам’ять…

Він поставив коробку на підлогу, роздер скотч, який заліплював її зверху, і, розкривши картон, запхав туди руки. Тільки б спрацювала система. Сам робив — а який з нього електрик… Палець непомітно клацнув потрібним вимикачем. Увімкнулося. Зараз, за кілька секунд спрацює прилаштоване всередині реле, взяте у майстерні Франкенштейна. Він розігнувся й поставив те, що було в коробці, на стіл.

Просто перед інвалідом стояла гарна, дорога іграшка — модель чорного джипа «Черокі», зроблена майстерно — у неї відчинялися дверцята, крутилося кермо і справжні резинові колеса могли обертатися та їхати. Проте машина стояла нерухомо, наче застигши на узбіччі. А Віктор уже не бачив нічого навколо, окрім обличчя, очей цього нещасного, з якого лише таким чином існувала надія витягти потрібне зізнання.

З ним не відбулося нічого особливого, але погляд очей, що трусилися разом із головою, таки зафіксувався на якийсь час на іграшці. Він дивився на джип і, напевно, бачив його. От тільки чи могла та хвора людина щось розуміти при цьому? Швидше за все, Віктор зарано звинуватив себе в черговій жорстокості.

Тихе клацання десь усередині іграшки почув лише Віктор. Реле спрацювало, і в кабіні застиглої машини загорілося яскраве світло. Ну!

Ця картина виглядала жахливо. Китиці його рук почали несподівано набирати амплітуди. Якщо спочатку вони трусилися дрібно, ледь помітно, то зараз їхнє тремтіння посилювалося з кожною секундою. Вони вже калатали по ручках інвалідного крісла, і той самий процес почався з його головою — вона трусилася, як і груди. Нещасний тремтів геть увесь, і разом з ним калатало та розгойдувалося крісло.

— Вітю, Вітю, що ти! Заспокойся! — Злякано крутилися біля нього обидві. — Вітю, ну що з тобою!

Молодша смикнулася до шафи й намагалася вишпортати з баночки якусь пілюлю. Дати її хворому однак не вдалося — впала на підлогу, а він продовжував розгойдуватися разом із кріслом. Віктор закляк на місці, дивлячись на цей жах, хоч давно б мав уже збагнути, що означала така реакція інваліда. І от, нарешті, коли власний ступор минув і він простяг руки, щоб узяти іграшку зі столу й запхати до коробки, у мить, коли його руки торкнулися зловісного джипа, Калиниченко припинив труситися. Це відбувалося менше секунди — стільки, скільки знадобилося нещасному, щоб набрати повітря до грудей, а потім… це не був крик. Очевидно, кричати він не міг, як і багато чого іншого. Це був звук ні з чим не зрівняний, від якого мороз ішов по шкірі. Обличчя нещасного перекривилося дивним чином. Обом жінкам у ці хвилини було не до гостя, і Віктор, піднявши коробку, рушив геть, бажаючи тепер єдиного — якнайшвидше зникнути звідси. Та на виході з кімнати все ж таки обернувся. Можна було заприсягтися, що Калиниченко цієї миті дивився на нього.

«Пассат» слухняно моргнув, запускаючи в себе тимчасового господаря — жахливу, безжальну людину, якій мав честь дістатися. Ця людина кинула коробку на заднє сидіння й майже одночасно прокрутила ключ, втиснула в підлогу газ та відпустила зчеплення. Майже одночасно. Такого хамства з ним не дозволяв собі ніхто й ніколи, хоч об’їхати свого часу довелося всю Німеччину й не тільки. Бідна машина застогнала й також на мить затрусилася всім кузовом, все-таки «вилазячи» своїм потужним двигуном з цієї несподіваної ситуації.

Уже кілька діб надворі не було ні вітринки, і вдень, під блакитним, майже літнім небом стояла гарна тепла погода. А от ночі вже стали холодними і перед світанком, коли ще не починало розвиднюватися, на траві збиралася проступати ледь помітна паморозь.

Він прокинувся від того, що змерз. Опалення нової «дев’ятки» розігрілося швидко, і в салоні настало літо, але спати вже не хотілося. Тому, вискочивши надвір, Віктор пробіг кілька кіл кругом автостоянки, розім’явся і зробив холодне розтирання, з задоволенням спостерігаючи, як від власного тіла йде пара. Така пора, така погода хоч-не-хоч створювали гарний настрій. На якийсь час забувалися всі негаразди і просто хотілося жити. З’являлася навіть ілюзія, що він вільний та необтяжений і може робити що заманеться. Хибне уявлення, хоча й приємне. Воно швидко зникало, й тоді на його фоні більшим контрастом проступала реальна картина власного життя.

Сонце ще не вийшло, але смужка неба над обрієм уже стала яскравою, жовто-червонистою. Озеро, яке минала дорога, було величезним, і дальній берег насилу проглядався. Пахло великою водою, намулом, вологим вітром. Навіть у повній тиші тут відчувався м’який, але водночас потужний рух повітря. Віктор брів берегом, залишивши машину на трасі, і з задоволенням вдихав ці запахи. А високо в небі кружляли великі птахи — він не знав, які саме. Їх було небагато, і вони, очевидно збивалися тут у зграї, готуючись до перельоту.

Там, наверху, сонячні промені били їм у груди, відбиваючись металічними відтінками від нерухомо розправлених крил, створюючи якусь особливу велич.

«Дев’ятка» набрала швидкості, й тоді край сонячного диска нарешті виліз з-за обрію. Промені потрапляли в очі, подразнюючи та примружуючи їх так, що довелося вдягти окуляри. Зоряна часто носила темні окуляри. Ще б пак. Адже її очі не були просто апаратом бачення. У них могло втопитися, канути все що завгодно. Тому й належало якось відмежувати їх від навколишнього світу — інакше втопитися ризикувало будь-що, здатне потрапити під їхню владу. І сам він, більше за все на світі бажав би кинутися туди сторчголов, проте якраз для нього ця безодня й була зачиненою. Назавжди.

І тримаючи кермо в руках, а дорогу в полі зору, Віктор уже чув не себе — знову інший голос, впевнений та потужний, але на цих рядках тихий та спокійний, у супроводі тільки однієї гітари:

Він уже зараз чув, як оце саме «хочу» виходитиме у співака з божевільним ефектом: перше — несміливе, коротке. Зате друге вивертатиметься назовні разом з усім його нутром так, що хлопці тисячних залів також почнуть хотіти — сильно та одночасно, а кожна з густо перемащеного помадою дівоцтва буде впевнена, що цей потрясний «чудак» хоче зараз виключно її. А Лема залишиться стояти на сцені з низько опущеною головою та розставленими пальцями обох долонь над полами висмикнутої поверх джинсів простої сорочки.

І саме цієї миті вступали в дію створені Войтовичем «дива». Простір над підмостками розколювала блискавка, лунав грім, і на неповторного Лему, який застиг під софітами, починала падати справжня «мокра» злива, до якої він піднімав обличчя, і голос співака відразу набирав потужності та об’єму:

Концерт в одному місті змінював такий самий в іншому — переповнені зали і стадіони, шалений успіх, щоразу більший. А Віктор у цей час продовжував їхати старими, напам’ять вивченими дорогами, видобуваючи з них — іноді йому здавалося, що саме з них, з кілометрів — слова та звуки, що намотувалися магнітною стрічкою на його розбурхані думки та емоції, стримуючи їх від падіння в цілковитий хаос.

Пісні спромагалися робити подвійну справу. Адже всередині у нього періодично накопичувалося те, що загрожувало прорватися жахливою грозою — не імітованою, як на сцені, а справжньою. І тоді вони виконували функцію громовідводу, рятуючи свого автора від гіршого. А потім, прийшовши до невтомного та винахідливого Войтовича, вже вустами Тараса Леми вони робили другу справу — віддавали жінку, яка принизила його, на загальне користування, кладучи гроші за це до кишені нещасного барда. Увесь цей різнобарвний натовп впадав в екстаз, дотикаючись до Зоряни — адже її частка була в кожній пісні незрівнянного Леми. Нехай вона й далі не знала про це. Нехай і натовп теж не здогадувався, чий образ смакує, обмацуючи та обнюхуючи. Байдуже. Від цього стан речей не ставав інакшим.

Самі ж гроші, які почали регулярно приносити ті самі пісні, практично не мали значення як такі, адже приходили внаслідок другорядної, побічної функції. І взяті в руки, нічим абсолютно не відрізнялися від тих, інших, зароблених торгівлею машинами, ніяк не асоціювалися з фатальною в його житті жінкою на ім’я Зоряна.

Вона увімкнула телевізор і на хвилину присіла перед дзеркалом — впорядкувати себе. Цілісінький день якась колотнеча, хоч і вихідний. На кухні доварювалася вечеря, штани, що вже тиждень чекали черги, нарешті позашивала, а їх маленький власник тихенько підійшов і вмостився скраю на низенькому стільчику поруч із нею, також дивлячись на своє зображення поруч із найгарнішою у світі жінкою — з мамою.

— Чого тобі, маленький?

— Ма, не називай мене «маленький», я вже зовсім не малий.

— Ну, звісно, — промовила вона, знімаючи шпильку й розчісуючи волосся. — Аякже ж… Зовсім дорослий. Навіть мені вже он як допомагаєш. Але… Для мене завжди будеш маленьким.

— Я не хочу.

— А що ж тут поганого?

— Нічого, просто я вже великий.

— Великий, великий… Ну, кажи. Я ж бачу, що ти щось надумав. М-м?

— Та нічого… Ма… А коли ми купимо велик? Вже й літо кінчається. Ти ж казала…

— Казала… — зітхнула вона. — Купимо. Ще трошки. Потерпи. Зате вже одразу кращий купимо, доросліший. Добре?

— Добре…

На екрані одна реклама змінювалася іншою. Можна було би перемкнути, але тут між рекламами часто пускали гарні пісні з відеокліпами, а хотілося просто сісти, простягти ноги й розслабитися. Заспокоїтись і послухати гарну музику. Тому й дивилася саме цей канал.

— Ма, я надвір піду.

— Іди. Тільки, Олежку, прошу, щоб я тебе не шукала. Добре?

— Добре, ма…

— А на завтра все готово в тебе?

— Так! — Це вже чулося з коридору.

Ляснули зачиняючись двері. А вона нарешті відкинулася на спинку крісла, дивлячись на екран.

Цього кліпу вона досі не бачила — очевидно, зовсім новий. Звісно, Зоряна не могла знати, що по кабельному телебаченню його крутили вже кілька місяців, поки він потрапив і на її екран. Лунав доволі жорсткий ритм бас-гітари, на тлі якого проривалися схожі на іспанські мотиви, а незрівнянний Тарас Лема доїжджав у смокінгу шикарною машиною до розкішного будинку з басейном, і до нього вискакували довгоногі дівчата в бікіні, а він виходив назустріч, вирішуючи якісь справи по мобільному, лише поблажливо махнувши їм рукою. Та в останній момент співак раптово обернувся до неї, так і не дійшовши до цього жіночого натовпу, і залунала пісня:

А камера, знімаючи цю ідилію, наче віддалялася, вивищуючись і відкриваючи всю панораму маєтку:

На цих словах лунав потужний вибух і палац, вибухнувши за спиною Леми, починав осідати чорною хмарою пилюки під той самий жорсткий ритм, поступово накриваючи і його. А на екрані з’являвся ще один телевізор, у якому його вже вели в наручниках і садили на електричний стілець, де він продовжував співати:

Це справді виглядало ефектно. У траурному смокінгу Лема, «обсипаючись» квітами, якими був обкладений, повільно та зловісно підводився з труни і серед переполоху, що зчинявся, йшов по сумочках, які губили перелякані дами, розбігаючись хто куди:

Новий відеокліп Тараса Леми, якого вона ще не бачила, справді був зроблений «круто», як, звісно, і всі інші. Під цей іспанський ритм його черевики трощили косметички й розчавлювали помади та люстерка, що висипалися з них, а він прямував, не зважаючи ні на що, до неї — своєї єдиної, наявність якої не давала йому права померти. Пісня звучала. Що й казати…

А події разом із воскреслим мерцем переносилися на небо, у синю височінь, у якій усе губилося, а звідти на землю злітав величний птах — він сідав зовсім поруч із жінкою, яка сиділа спиною, тому й не видно було її обличчя. Зоряна глянула з інтересом, хоча зі сторони на її обличчі можна було розрізнити ледь помітну іронічну посмішку. Ну-ну, мовляв… кого це видобули на роль дами, задля якої супермен чавить шкарбанами увесь цей «оріфлейм»? Але обличчя жінки так і не показали. Натомість вона поклала руку на крило птаха й пісня продовжувалася:

А Лема тим часом уже виходив з білої машини, подаючи руку іншій жінці, у весільному вбранні…

Наречена перетворювалася на чорну летючу мишу і зникала в темряві, а той, від кого втрачала глузд половина жінок в усій країні, тепер уже сам, без нікого, на розмитому темному фоні видобував із бас-гітари той самий «іспанський» ритм, доповнюючи його всілякими сценічними «штучками», прошиваючи аудиторію, якої насправді не бачив, меблі, стіни квартир, своїм простим, відвертим, наче ота його розхристана сорочка, поглядом. Він не міг ні виїхати, ні оженитися, ні померти. З однієї простої причини — він хотів бути з нею — тією, яку показали тільки раз, та й то зі спини.

Кліп їй сподобався — Тарас Лема був у кращих своїх традиціях. А від гарної мелодійної пісні завжди покращується настрій. Шкода, що немає відеомагнітофона, інакше цю річ обов’язково треба було б залишити собі. І ще здалося Зоряні, коли згадувала щойно бачене на екрані — жінка, яку показували зі спини, виглядала схожою на неї саму.

Те, що сталося за якихось півгодини, виявилося — мало сказати непередбачуваним — справжнім дивом. Зоряна недовго тримала в руках конверт, адресований дирекцією обласного палацу культури, а здивовано розкрила просто внизу, біля поштової скриньки. Очі округлилися. Її, як працівника сфери культури, було запрошено на концерт Тараса Леми, з нагоди якого весь обласний центр уже три тижні був обклеєний яскравими афішами. Вона не відмовилася б туди потрапити. Але з афіш знала, ясно усвідомила, що не сидітиме там. Найдешевший квиток коштував п’ятдесят гривень — це там, звідки нічого не роздивишся. Звісно, дозволити собі таке можливості не було. Отак завжди. А життя минає. То се треба, то те. Цього разу — велосипед для Олежка. Настрій тоді геть зіпсувався. І ось…

Очі відмовлялися вірити, коли руки перебирали тоненьку листівочку, на який писалося, що квитки в кількості двох належить отримати в кабінеті номер такий-то в адміністративній частині палацу імені Лесі Українки. Навіть уперто лізла думка, що це могло бути чиїмось жартом. Вона піднялася догори, ще раз перечитала документ, що так несподівано потрапив до рук, боячись до кінця прийняти думку про те, що «є таки правда на світі», а потім пішла шукати Олега. Задля такої новини він має забути і хлопців, і навіть, на деякий час мрії про свій велосипед.

Але правди на світі, як відомо, немає. Просто люди люблять тішити себе, піддаючись ілюзії про «воздання» собі за заслуги. Саме тому винуватець виникнення цих ілюзій у жінки, подібної до якої у світі більше не існувало, у ці хвилини напівлежав на канапі, відклавши гітару і думаючи про завтрашній концерт.

Пісня про художника склалася несподівано, як і всі інші. Вона забрала чергову порцію суму та розпачу, хоча навіть героя пісні спіткала невдача. Він так і не створив бажаного світу навіть на полотні, хоч і використав для цього барви неба, сонця, води…

Бач, як Тарас обурився на його відмову бути присутнім разом з ним на концерті. Але… Два квитки виділив. Якби не цей концерт, усе б котилося по-старому. А так… А так Віктор не мав зараз куди себе подіти. Уявляв, як прийде вона післязавтра до залу й сидітиме там, слухаючи його музику, отримуючи задоволення, не здогадуючись ні про що.

Напевно, він дурний. Напевно, давно треба було… Не раз уявлялося, як виходить він на сцену за руки з самим Лемою, скромно вітає шаленіючу публіку. Нехай не від нього, від Тараса, проте — він його друг, колега, це творчий тандем. Йому також дарують квіти і вітають. Як бачить вона, що той, кого завжди ототожнювала з брудом, стає кумиром інших, а значить… Очевидно, це не Труся. Труся не могла б стати нічиїм кумиром.

І що тоді?

Напевно, нічого. Як бувало завжди, коли його зусилля розбивалися об глуху стіну. Більше того, напевно… А справді — ніколи б Зоряна не взяла до рук оцих квитків, знаючи, хто надіслав їх. Стовідсотково. А от… Він мимоволі гірко посміхнувся. Чи вимкнула б вона телевізор, коли показують Лему, якщо б довідалася, чиї пісні той співає? Чому ні? Принаймні, сам він цьому б не здивувався.

Очі тієї, що дивилася зі стіни, були явно теплішими від живих, Зоряниних. Тому на них і затримався його погляд. Вони завжди співчували йому, заспокоювали. Давали сили та надії навіть тоді, коли, здавалося, черпати їх не було звідки. Напевно, платили в такий спосіб за те, що кинув тоді з рук молот, не наважився знищити їх свого часу. «Не хочу я, щоб ти викидала телевізор. Не з’явлюся я другом Леми, заспокойся. Живи собі, слухай. Дивися…»

Звісно. Богу — богове, а кесарю… Гітару поставив у куток. Треба спати. Завтра поїзд о восьмій десять. Кого можна ще взяти? Разом з Ігорем та Степаном — троє, а замовлення на чотирьох. Гарне замовлення. Вигідне. А бажаного світу не створиш. Нехай Лема сам дере горлянку в обласному палаці культури, без його присутності. Плюс дзвонив Дітмар щодо замовленої «Тойоти». Цю треба забирати насамперед. «Кесарю — кесареве…» Отож, потрібно ще двоє хлопців. Подумавши, він набрав номер.

Концерт розпочався на півгодини пізніше. Зал розносило. Фанів і тут, де Лема виступав уперше, вистачало з головою. Стояли у проходах, «звисали» з балконів… Воно й не дивно — зірка такої величини тут ще не співала. Хоча… Бували і Леонтьєв, і Ніколаєв, і з наших — Пономарьов і ще дехто. Лема зараз не йшов у порівняння ні з ким. Це був загальний бум. Як кажуть, на гребені хвилі, на гребені слави.

Гамір досягнув максимуму, тому, нарешті, залунала музика, заблимав світловий супровід, заскакали по стінах та по залу прожектори й на сцену вискочили такі дівчата, що ого-го! Танцювали вони справді здорово. А зал принишк, шокований якістю звуку, завжди звичний до хрипіння динаміків та болю в барабанних перетинках.

І ось, нарешті… Світло повністю погасло. На якусь мить. І відразу ж вона побачила його. Лема швидко йшов з глибини, здавалося — просто в зал. Софіти знову спалахнули, і вуха тепер уже заклало по-справжньому: публіка назбиралася серйозна. Дівчата з підтанцівок застигли, мало не лежачи на сцені. Він узяв мікрофон, наче це була авторучка чи ложка. Цій людині не потрібні були всякі «професійні» ідіотські ужимки та жести, якими всі нездари намагаються виправити власне жалюгідне становище. Лема був своїм. Своїм в усьому залі, який несподівано замовк.

Зоряна дивилася на співака не відриваючи погляду з відстані другого ряду, строго по центру, й ще не вірила, що присутня тут і може бачити його та чути. А той, кого чекали давно та з нетерпінням, сказав без жодного вступу:

— Дякую, дуже дякую за теплий прийом. У вас чудове місто. Дорогі друзі, я б хотів, щоб мене так зустрічали всюди. І хочу почати з пісні, якої ще ніхто не чув. Це прем’єра. Вона не виконувалася в жодному залі, і мій продюсер Володимир Войтович ще не встиг створити відеокліп на неї. Ви — перші!

Здавалося, зал захлинеться. Сказати більше не дали нічого — підлога, крісла вібрували від того лементу, який, напевно, тривав би ще довго, але знову згасло світло, а натомість залунала тиха, дуже гарна мелодія. Орган створював об’ємний фон, а акустична гітара вела просту й водночас багатогранну мелодію вступу. А коли Лема закінчував, дуже м’яке, тьмяне світло виділило постать співака. Навколо нього похитувалися в такт музиці танцівники. Та несподівано на грудях у Леми з’явився знак — намальований лазерним променем приціл, виділивши таким чином з гурту.

Це був Тарас Лема. Лише його талант, його інтонації могли пояснити залу те, чого, можливо, не доробив автор.

Приспів повторювався, і публіка шаленіла.

Вона не була тут уже давно. Достатньо давно, щоб забути, як зручно сидіти в партері і спостерігати, що відбувається на сцені. А кумир стояв за два кроки. Ніколи не думала, що він такий — на відеокліпах інакший. А тут дуже простий, доступний, наче годину тому сидів поруч в автобусі й запитував, котра година. В очах глибина. А голос!.. І ще Зоряна подумала за ту хвилину, коли рука невідомого музиканта вела між куплетами гітарне соло, що все-таки можливі й такі дива, як оце сидіти у другому ряду перед Тарасом Лемою. Могли б десь на гальорці преміювати такого «цінного» працівника культури з віддаленого району.

Не інакше, хтось щось наплутав. Тому й вийшло таке собі диво «по максимуму».

Звісно, Зоряна помилялася, називаючи його так. Це не було дивом по максимуму. Хоча вона ніколи б не повірила, що недосяжна зірка, якій кориться натовп, може зараз зробити крок у галасуючу тисняву, витягти її на сцену і, висловивши власне захоплення, оголосити королевою залу, заразом подарувавши всі квіти, складені на краю сцени. Навіть тінь такої думки не могла з’явитися, хоча реальна відстань до здійснення цього насправді була не такою вже великою — лише кілька слів від людини, ім’я котрої буде промовлено за хвилину у цьому самому залі. Нехай навіть несправжнє ім’я.

Очевидно, цей хлопець насправді мав Божий дар. Це не був артистизм. Це не була здатність перевтілюватися у свої образи. Лема справді виглядав нещасним, що краде оте віконне світло в жінки, про яку заборонено навіть думати.

А на останньому приспіві зал захвилювався, у різних кінцях спалахували свічки та бенгальські вогні, незважаючи на сувору заборону.

Мелодію знову повела гітара, а Лема, користуючись тим, що публіка не встигла зрозуміти, останній це куплет, чи ні, «погасив» на собі мішень і тихо промовив:

— Віктор Ждан. Я вдячний Віктору Ждану, який створив цю пісню, як і багато інших…

Буря вибухнула знову. Вибухнула потужно й несамовито.

І її важко було приглушити ритмом наступної пісні, яка вже лунала з виставлених у три поверхи динаміків.

Концертний час було перевищено на годину завдяки щедрості суперзірки. Пісню, назви якої ніхто не оголошував і яку сама публіка охрестила «Лихом», виконували ще двічі, й адміністрація палацу культури, яка добре розуміла, що такі концерти — справді лихо для їхнього закладу, поступово підтягувало міліцейські сили поближче до сцени, намагаючись запобігти можливим серйозним катаклізмам, що траплялися на схожих концертах у сусідніх містах.

— «Лихо» давай! «Лихо»!!! — ревів, стоячи в переповненому проході, кремезний хлопець, вени якого на шиї готові були тріснути. Цей фан, як і сотні інших, перебував у повному екстазі й хотів зараз начхати на все абсолютно, не звертаючи уваги навіть на жахливий лемент подружки, яка, сидячи зверху, вчепилася йому в голову, стискаючи стегнами його потужну шию:

— Тарасе! Тарасику! Я тебе люблю! Я тебе хочу!!!

Усе волало й розпалювалося до червоного, і зупинити його не могло ніяке лихо. А Зоряна просто тихо раділа, як їй самій здавалося, — єдина така серед ревучого хаосу. Зокрема й думці, що згадки про цей вечір залишаться надовго. Ім’я ж автора пісень, яке доводилося чути й раніше, просто пройшло повз її вуха. Воно й не дивно. Адже перед нею був справжній Тарас Лема.