Переможець отримає все

XXXIV

Віктор завжди пам’ятав свої обіцянки, зокрема й дані самому собі. Але не ця особливість характеру привела його до знайомого будинку, вигляд якого раніше завжди викликав холод під грудьми. Про цю обіцянку, яку давав собі кілька разів упродовж останніх днів, коли майже бачив власну загибель, не думалося зараз взагалі. Ноги несли самі.

Два вікна на другому поверсі. Зовсім близько. Ближче, ніж будь-коли… Раніше він би за лічені хвилини «перегрівся» від думки, що невдовзі підніматиметься туди. Зараз такого наче й не відчував. Можливо, тому, що там нікого немає. Двері зачинені. Вона в Німеччині, біля Олега. Так, як і планувалося. Так, як і має бути.

Ноги зробили ще одне зусилля, і він торкнувся оббитих старим дерматином дверей. Віктор завжди уявляв внутрішню будову цього під’їзду, будинку, малюючи подумки розташування оцих самих дверей на поверсі, а зараз стояв перед ними вперше. Саме такими вони й виявилися — старий затертий дерматин з номером «7». Він натиснув кнопку дзвінка.

Щось відбилося луною всередині, коли почулися кроки. Відразу, наче на нього чекали. Йому вистачило секунди, щоб відхилитися від дверей, на які майже спирався перед тим, як клацнув замок. Це була вона. Така, як завжди. Зоряна не поїхала до Німеччини й зараз стояла на порозі, дивлячись на нього широко розплющеними очима. Це тривало мить. А далі…

— О, Боже…

Не встигнувши зрозуміти, що це означає, Віктор почув, як його за руку завели до передпокою, куди прагнув думками чи не щодня упродовж двадцяти років. Проста вішалка на стіні, взуття в кутку, дзеркало. І вона. Зоряна продовжувала тримати його за руку, намагаючись про щось здогадатися, а потім просто затягла в наступні двері й посадила на диван. І в кімнаті все було приблизно так, як завжди уявляв. Скромні меблі, охайно прибрано. Ніколи не сподівався, що зможе це побачити.

На ній були вдягнуті брюки по фігурі й легка блузка без рукавів — не надто домашній одяг. І не зовсім по сезону, тому і тримала Зоряна на плечах ще й накинуту кофту. На обличчі — макіяж. Вона не говорила нічого — всі запитання висловлював погляд.

— Пробач, що я без запрошення, — сказав Віктор, мимоволі відвівши очі. — Я… не надовго…

— Що ти говориш? — не зрозуміла вона. — Вітю… Яке запрошення? Де ти був? Я… не знала, що думати…

— Я казав тобі, що маю одну справу. От і займався нею. Усе вдалося. Решта грошей на рахунку. Усі, повністю. Тому… Я гадав, ти поїхала. Тому й зайшов.

— Як… Що означає — тому?

— Інакше, можливо, не наважився б.

Він таки подивився на неї впритул. На її обличчі з’являлися нові й нові риси — ті, яких раніше не бачив. Чого хотіти — усе здалеку й здалеку. Лише тепер була нагода роздивлятися й відкривати для себе щось нове. Він помітив це ще вчора. Машина, темрява… Цим і пояснив собі. А зараз вони бентежили, наче були тут зайвими. Для чого? Достатньо того, що це та сама, його Зоряна. Чого іще?

— Я чекала, коли ти з’явишся, — відповіла вона. — І до тебе приходила. Двічі! Я хвилювалася. Ти мені так і не розповів, що це означає.

— Усе гаразд, — мовив він. — Справді — все позаду. Все погане позаду.

— І тобі нічого не загрожує?

— А що мені має загрожувати?

— Не знаю. Просто відчуваю тривогу.

— Це я винен. Пробач. — Він знову глянув у її великі очі, від яких і зараз усе холоділо всередині, і нарешті промовив те, що збирався ще внизу. — Я прийшов. Ти ж сама запрошувала. Якщо не хочеш, то піду.

— Що ти кажеш, Вітю? — Вона несподівано присіла перед ним майже навколішки й узяла за руки. — Що ти таке кажеш? Я не хочу? Я не хочу, щоб ти нікуди йшов. Правда, не хочу. Це я знаю точно. Навмисне не поїхала. З Олегом усе гаразд. І я чекала на тебе… Я мусила… Знаю, це мені у гріх зарахується, але я не могла так кинути… не знаючи, що з тобою…

Він сидів на низенькому диванчику, спираючись на власні коліна, тому її обличчя опинилося дуже близько — зовсім біля його очей. Так близько, як ніколи в житті. Ніколи йому не доводилося роздивлятися з такої відстані її губи, кутики очей, вії. І все це зараз було наче незнайоме, хоча образ цієї жінки завжди стояв у нього перед очима, варто було лише заплющити їх. А тепер він ніби не впізнавав ту, про яку мріяв усе життя. Он воно яке, її дихання… Зоряна була поруч. Ось тепер і з’явилося оте знайоме. Те, від чого все починало відніматися, те, що було заглушене, перебите круговертю останніх подій. Ця жінка, нарешті, опинилася так близько, що на нього дихнуло…

А відсторонився автоматично. Раптово, ще й спинив її при цьому, торкнувши за плечі. Дуже незграбно.

— Пробач… Я брудний і пожмаканий. Мені потрібно було спочатку додому, а я…

— А ти зробив так, як і належить, — сказала вона. — Зразу до мене. Я хотіла цього. Мріяла…

Віктор продовжував тримати її, дивлячись упритул і відчуваючи дедалі більше тремтіння. Не своє тремтіння! Вона вся здригалася й не могла нічого з цим зробити. А наступної миті з’явилося відчуття, що лише він тримає в руках її — божевільну від того, що забула, яке воно — торкання чоловіка, і що керують нею виключно його руки, найменший рух яких передається її тілу з потрійною силою. А нові, незнайомі риси продовжували з’являтися на її обличчі, неспівставні із всепоглинаючою думкою, що це і є ота мить. Головна в житті. Мить, коли він тримає, нарешті, у власних руках жінку, ту саму, без якої ніколи не міг, ту, заради котрої стільки пройшов і через стільки переступив. Єдину у світі жінку на ім’я Зоряна.

Думка ця виявилася вирішальною для того, щоб повністю втратити розум, і тепер уже не мало значення, які нові риси примарилися йому на її обличчі. Мало значення лише те, що він хотів її. Вона ж зомліла зовсім у його дужих та нетерплячих руках.

Це мало бути найбільшим у житті святом. Ні, взагалі найважливішою подією, найсолодшою, найжаданішою миттю. Але відчуття, що все відбувається якось не так — швидко, грубо та… неочікувано… Воно все псувало. Відчуття, що з якоїсь причини все пішло не тим шляхом, зростало. Воно народилося тоді, коли, не тямлячи, що діє, скидав із неї все підряд, швидко та незграбно. Голова йшла обертом, зупинялися думки, та одна якась, дуже далека, надокучливо питала з глибин підсвідомості: «Це що, і має отак бути?». Двадцять хвилин тому він упевнено відповів би, що ні, а зараз… Зараз просто не знав цього. Перед ним була Зоряна. Жінка, яку так звали, яка повинна належати йому й для чого він зробив усе можливе й неможливе.

Усе сталося. І відходячи від хвиль, які поступово минали, Віктор розгублено продовжував дивитися зверху вниз на майже зовсім чуже, незнайоме обличчя жінки, яка завжди була для нього більше ніж богинею. Воно було перекривленим, спотвореним пристрастю, не схожим на себе. Не схожим на Зоряну. Це шокувало. Він зовсім розгубився.

А наступна думка просто злякала його. Вона була негарною. Жінка, на яку він завжди мав би за щастя дивитися безперервно. Віктор продовжував вдивлятися в обличчя, з якого господиня скинула всі маски. Напевно, зараз воно і було справжнім. О, Господи… Куди пливуть його божевільні думки? А вона, Зоряна, наче навмисно давала їм поживу, лежачи тепер, як у забутті, перед ним і відкриваючи його огляду зовсім не бездоганну фігуру, принаймні, далеко не таку, яка малювалася, коли подумки знімав з неї легку сукню, під якою, здавалося, нічого неможливо сховати…

Що ж це таке? Що він — збоченець? Хіба можливе те, що коїлося зараз?!

Віктор просто ліг і заплющив очі, намагаючись викинути з голови взагалі всі думки. Заснути і прокинутися з очищеною головою, яка, напевно, від нервів, переживань та напруги підсовувала своєму господарю всілякі неочікувані враження, які чимдалі ставали непередбачуванішими та невтішнішими.

Він отямився, коли її волосся ковзнуло по грудях, а рука обійняла за шию. Губи притислися до його щоки. Навряд чи вона зробила б це, якби не хотіла. Те, що десять хвилин тому, — можливо. А ось це… І, спершись на лікоть, Віктор подивився на неї ще раз, очікуючи, можливо, зникнення всього, що йому згарячу щойно примарилося.

Воно не зникло. На ліжку біля нього лежала жінка — звичайна, з непоганою фігурою, не надто молода… Її погляд прикипів до нього, рука торкалася його шиї. Вона говорила, відкриваючи ще деякі несподівані речі, посилюючи ніяковість ситуації. І він залишався в тому самому положенні, користуючись тим, що очі жінки заплющилися знову. Зараз вона нічого помітити просто не могла.

Лише за півгодини, стоячи під душем, Віктор почав щось розуміти. Доля навчила його витримувати удари. Він завжди відчував себе готовим до них. Навіть до такої несподіванки, як домогтися Зоряни, Віктор завжди був загалом готовим. Те, що сталося, виходило за всі припустимі рамки: вона — хоч як назви цю жінку — ставала для нього… не те щоб непотрібною — не настільки бажаною. Цього не сприймала власна голова, але відчувало серце.

Вона не була бридкою, жінка, яка готувала зараз через стіну обід. Аж ніяк — навіть симпатичною. Її звали так, як належить, вона жила за знайомою адресою і з давніх-давен з нею було пов’язане його життя. Саме заради неї, щоб заволодіти нею, він зробив усе можливе й навіть неможливе. Проте зараз ніяк не міг позбутися відчуття глухого кута. Холодна вода текла по його плечах, затікала в очі, скочувалася додолу, а легше йому не ставало.

Що називається, фініш.

Годину тому, поклавши на це більшу частину власного життя, він все-таки заволодів такою жаданою жінкою. Наче для того, щоб відкрити для себе несподівану, нісенітну, жахливу річ — це була… не Зоряна.

Віктор продовжував стояти під струменем води в повній прострації, не уявляючи, що робити далі. Він ще не знав, що проведе з цією жінкою ще близько двох місяців, щоб довершити справи, пов’язані з лікуванням її сина, котрого для себе, подумки, зручніше було називати саме так. Не Олегом, адже хлопець також виявиться тепер несхожим на того Олега, який свого часу тягся до нього і з яким було легко й цікаво. Теперішній Олег ніяковітиме, замикатиметься й не матиме особливого бажання йти на близький контакт. Його більше не цікавитимуть ні машини, ні поп-музика, ні прийоми рукопашного бою. І ні в кому він не бажатиме бачити старшого друга. По суті, вони будуть один для одного зовсім чужими людьми, незважаючи на всілякі обставини, що їх об’єднували. А коли доведеться збиратися всім разом, утрьох, відчуватиметься брак чогось такого… що могло би бути аргументом на користь рішення залишити це назавжди.

Протягом цього часу він ще не раз згадуватиме свою криву яблуню, все більше переконуючись у власній правоті.

А тепер, завмираючи під крижаним струменем, болісно та безнадійно намагаючись розібратися у власних почуттях, Віктор не думав і гадки не мав, що колись, значно пізніше, все-таки зрозуміє: у більшості власних нещасть винен сам. Адже кохав він не Зоряну, а вигаданий ним самим образ, ідеал. От у чім була його трагедія: ціною стількох жертв, ціною неймовірних зусиль завоювавши холодну та недосяжну снігову королеву, отримати звичайнісіньку, нічим особливим непримітну жінку. Нічим, окрім імені.

Адже її звали Зоряна.