Переможець отримає все

XX

Те, що детектив з нього ніякий, Віктор зрозумів лише наприкінці місяця — терміну, відпущеного йому на роздуми. Місяць минув швидко, а «розслідування» його майже не просунулося. Він повністю заплутався, не зумівши знайти для себе нічого конкретного. І єдиним, чого вдалося досягти, було встановлення того факту, що всі троє водіїв, які загинули за останні півтора року, бачили безпосередньо перед загибеллю «Летючого Мадяра».

Хоча яке відношення все це могло мати до нього? До оцієї авантюрної справи, в яку намагалися його затягти? Ну, якби й Чуриков виявився водієм-асом, тоді інша річ, а так… Усе хистко та непевно. І не виключено, що всі остаточні докази доведеться отримати останньої миті — коли «Мадяр» з’явиться на його шляху.

Від таких думок пересмикнуло. Саме час для них… Адже той, хто віднедавна асоціювався у Віктора з вищезгаданою нечистю, саме зараз, вийшовши неквапно з дверей офісу, кивнув байдуже на його вітання, а потім зробив ще один, нікому, окрім Віктора, не помітний кивок — «ну ходи…»

Віктор добре розумів, що не готовий до розмови, тому й сів на диван навпроти Павловича й мовчки втупився у стіл.

— Ну? — тільки й спитав той.

— Що — ну?

— Що вирішив?

— Стосовно чого?

Обличчя негласного боса місцевої автомобільної торгівлі висловило легке роздратування.

— Ти що — сьогоднішній? — Погляд уперся у Віктора. — Вітю, мене серйозні люди питають, а ти дурником прикидаєшся. Тебе запитали — будь добрий сказати, так чи ні.

— Не знаю, — сказав Віктор, усе-таки подивившись на нього. — Я не знаю, чесно. І хотів би, і… важко наважитись.

— Тобто, твоя відповідь негативна? — уточнив Павлович. — Правильно я зрозумів? Ти не даєш згоди? Отже, відмовляєшся.

— Напевно, — знизав плечима Віктор.

Зоряна. Знову Зоряна. Усе, як завжди, в його житті вирішувала вона. У Віктора був цілий місяць, але рішення доводиться приймати зараз. Якщо відмовитися, доведеться бути весь час насторожі. Все-таки думка, що його спробують прибрати, — як свідка якихось задумів, — не покидала. Віктор доволі реально уявляв собі, як зминається корпус якогось «Ніссана» і машина починає перекидатися, як земля й небо перевертаються перед очима. Йому ніколи не доводилося бути в аварії — у справжній аварії. Проте враження ці моделювалися реально і цьому допомагав загальний досвід тримання керма, виконання складних віражів, тренувальні зіткнення, які були частим елементом у підрозділі майора Горових. А двадцять вісім стрибків у минулому давали уявлення — як воно, коли перекидаєшся догори цапки, наче викинута з вікна машини сірникова коробка. Другу ж частину вражень викликали спогади перебування на лікарняній койці після зіткнення з людиною, яка не розбиралася й не могла цінити, що таке справжнє щастя. Тому біль і відчуття, як ломляться кістки, уявлялися ще реальніше, адже Віктор добре пам’ятав, як це.

Ось таке може трапитися з ним, якщо відмовитися. І навіть трапиться скоріш за все, якщо Віктор не помиляється в своїх підозрах і якщо не зуміє вберегтися. А давши згоду, лише прискорить події. Він не вірив, що можна видряпатися з цієї авантюри. Надто неймовірними були умови, надто високими ставки. Хай там що у них заварюється, йому не дадуть. Не дадуть піти з величезною сумою грошей. А може, так і краще? Може, оце вже, нарешті, і є та клята Доля? Може, вона обрала таки, нарешті, в кого втілитися, щоб зжити його зі світу? Тоді варто наважитися. Ще раз, адже Віктор робив це не вперше. І завжди помилявся. Отже, не варто. Та й вік уже не той, щоб ганятися за нею, сподіваючись вразити.

Очі з мішками попід нижніми повіками, не моргнувши жодного разу, продовжували дивитися на нього. Ігри з Долею несли в собі небезпеку позбутися навіки того, що мав. А мав він не так уже й мало. Одного разу, недавно, може, із рік тому… Зоряна забула затягнути шторки. Здавалося, вона так близько… Кухня була добре освітленою, і вона кілька хвилин щось складала біля вікна, а потім потяглася вгору і дістала якийсь предмет — Віктор не роздивився добре, що саме, бо вся увага прикипіла до неї. Він бачив, у чому вона була вбрана, кожну складку легкої сорочки у смужку і волосся, перекинуте через плече…

Це зовсім немало. І давши згоду, він отримував шанс позбутися цього швидко, одразу. Хіба можна таким ризикувати?!

— Я не можу погодитися, — сказав Віктор. — Принаймні, у теперішньому моєму становищі.

Павлович лише знизав плечима:

— Як хочеш. Не бажаєш воїном — працюй візником. Вози, дорогенький. Щасливої дороги.

Йому навіть не нагадали, що не варто було би патякати про це десь у компанії. Нічого такого — мовляв, гляди, хочеш жити спокійно — забудь, що тобі пропонували. Де там! Вози, як возив, якщо не бажаєш крутого родео. Що це означало — що він нічого нікому й так уже не розповість? Скільки йому дадуть від’їхати? А може, весь секрет у якійсь вибухівці, закладеній у ту «дев’яносто дев’яту», щойно взяту зі складу? Машина стоїть унизу. Як далеко проїде вона перед тим, як вибухнути? А де ж у такому разі «Мадяр»? Де «Летючий Мадяр»?

А хто сказав, що без нього не можна?

Ключі в долоні були вологими та слизькими. Несподівано стало бридко — самому від себе. Що це з ним? О-о… Напевно, щось подібне відчуває до нього Зоряна. От коли він нарешті зрозуміє її. Слизькі руки. Не інакше — від переживань. Та ні, від страху. От розвернутися просто зараз і погодитися! Нехай знає! Смішно… Зоряна однаково нічого не дізнається. Тоді хто? Доля? В обличчі цієї старої худобини з перснями на пальцях? Ні, доля тим паче не втілиться в такий непотріб, якщо не робила цього раніше на більш гідному людському матеріалі. Демагогія. А йому треба назад. Туди, де світиться вікно на другому поверсі. Вікно, єдине в усьому світі.

І лише коли взявся за ручку дверей, Віктор почув у спину:

— А-а… я так розумію, що ти людина, у якої розум на місці? Тямиш, де і про що можна розповідати?

— Звісно, — відповів йому Віктор. — Можете не хвилюватися.

Ноги самі відраховували сходинки донизу — одразу по дві. А Віктор знав, що за мить без зайвих думок вставить оці слизькі вологі ключі в замок нової машини. Він поспішав. Надзвичайно сильно схотілося хоч раз… хоча би ще один раз побачити світло того вікна.

Нехай навіть на ньому будуть затягнуті штори.

Його застали зненацька. Відчинивши двері, Віктор побачив метра власною персоною. Войтович широко всміхнувся й підняв руку догори:

— Привіт творцям національної поп-музики! — Вигукнув з порога.

Віктор застиг у дверях, спантеличений, не знаючи, як поводитися.

— Ну що, прийматимеш, чи ні? — запитав метр.

— Авжеж, я радий, звичайно… — пробурмотів Віктор, даючи дорогу несподіваному гостеві і спрямовуючи його на кухню. — А ви що, самі?

— Звісно, ні! Куди ж я без нього? Без своєї візитної картки? — саркастично скривився Войтович.

— То де ж Тарас?

— Де? У машині!

— А чому не йде? — механічно продовжував питати Віктор, посуваючи гостеві затертий, ще «рідний» стілець цієї хати й думаючи, як вийти зі становища, оскільки не був готовим до прийому гостей.

— А зірки такого рівня не звикли ходити самі. — Скривився Войтович. — Їх належить запрошувати, з відповідними почестями. До того ж він не знає, як проїхати поміж твоїми деревами. Застряг і стоїть. А на розвідку іду, як зазвичай, я. Мене ж ніяка собака не впізнає. А того — тільки пильнуй, щоб на сувеніри не роздерли — тоді лишуся без шматка хліба. Отак вожу, наче контрабанду. Тільки даішникам показую, немов перепустку, — діє бездоганно. Одразу відпускають.

Войтович зацікавлено розглядав стіни кухні та закіптюжену грубку.

— Я зараз, — сказав Віктор. — Дві секунди, приберу в кімнаті, бо щойно встав, і біжу по Тараса.

Він прожогом кинувся до кімнати і, пересунувши невеличку стару шафу, затулив те, чого не мав бачити ніхто. Ліжко давно було зібране — тут уже він збрехав. Обдивившись навколо, Віктор вискочив у садок. Той самий знайомий сріблястий джип стояв, незграбно застрягши між трьома кривими яблунями. Відчинивши водійські дверцята, Віктор скочив на сидіння, яке вже чекало на нього.

— Ну ось, тепер ми врятовані, — замість вітання сказав Лема, звівши долоні до неба і звертаючись до дівчини, яка сиділа позаду.

Завівши машину, Віктор привітався із суперзіркою так, наче тільки вчора бачилися, і увімкнув передачу. Дама дивилася на нього явно підозріливо.

— Це один із найкращих автопілотів сучасності, — представив його Тарас, — тому не виключено, що ми зможемо дістатися додому на необдертій машині. — І без переходу — до Віктора: — Ти вже пробач за несподіваний візит. Їхали з Чехії через Польщу. Ти ж знаєш, маршрутами Сергійович керує. Та він усім керує — я тільки рота роззявляю. Ну і, звичайно, з жінками знайомлюся також без його порад.

Дівчина тільки фиркнула, почувши це зауваження. Вируливши хитромудрою траєкторією із глухого кута, Віктор проскочив з іншого боку і припаркував джипа біля новенької «вісімки», що стояла традиційно під вікном.

— Ходімо. — Відчинив дверцята Віктор, віддаючи йому ключі.

— Уперед, — скомандував той, але дама лише ображено відкопилила густо фарбовані губки:

— А мене ніхто не запрошував…

— Пробачте, — мовив до неї Віктор, — просто гості Тараса — автоматично й мої гості. Прошу вас, мені буде приємно.

На додачу він простягнув їй руку, допомагаючи вийти з високої підніжки джипа. Вона глянула дещо підозріливо, але зацікавлено на вишкіреного леопарда на м’язистому плечі й запитала:

— А він не вкусить?

— А він таких не кусає, — встряг Лема. — Приголубити може, але не вкусить — це точно, не бійся.

Не надто вдоволена його встряванням, вона вийшла з машини, озирнулася довкола і з дитячою безпосередністю запитала, показуючи на хату:

— Куди — сюди?!

— Так, — сказав Віктор, — апартаменти скромні, зате запрошення цілком щире.

Він провів гостей до кімнати, де до них приєднався й Войтович.

Витягши кілька банок консервів та каву, Віктор поставив на стіл пляшку коньяку. Войтович розповідав йому про плани творчої групи, Тарас щось упівголоса пояснював дівчині, а та капризно крутила носом. Скоро нехитрий стіл було накрито, і метр підняв склянку:

— Ну, за успіхи!

Усі випили, і Тарас із запізненням представив господарю свою теперішню пасію. Здавалося, найбільше бентежило дівчину те, що цей чоловік не кидає на неї крадькома оцінюючі поглядів. Можливо, навіть, вона вважала таку поведінку нетактовною щодо себе. Вона позиркала по кутках, з’їла зо дві маслини й пішла в садок — «подихати».

— Ну, до справи, — сказав Войтович. — Значить, Вітю, слухай мене уважно. Планується концертна програма із твоїх пісень. Тепер уже — виключно твоїх. Це забаганка Тараса, але я не проти. Справа пішла, причому більш ніж успішно. Гадаю, і ти це відчуваєш.

— Сьогодні він ще не відчув, — встряг Лема, який, відкинувшись на дивані, незворушно посьорбував коньяк.

— Ти правий. Це я між деревами спантеличився — усю пам’ять повідбивало.

Войтович дістав із внутрішньої кишені запаяний поліетиленовий пакетик з доларами й поклав перед Віктором на стіл.

— Це те, що з нас, так би мовити, на даний момент.

— Дякую, — сказав Віктор, — не варто було турбуватися.

— Варто, — посміхнувся Войтович, — повір мені. Так ось, на порядку денному така програма, можна навіть сказати — авторська. Але щоб створити її, доведеться ще серйозно попрацювати. Якщо ми хочемо зробити гарний проект, ти мусиш їхати до Києва й будемо старатися. До того ж… Словом, публіка хоче бачити Віктора Ждана, автора, який пише для оцієї суперзірки.

Він доволі недбало тицьнув, не дивлячись, Тараса у груди і продовжував:

— Час виходити з підпілля! Коли ми готові приступити серйозно до роботи?

— Я взагалі не думав над таким, — знизав плечима Віктор. — Якщо чесно, то я нікуди не збираюся й публіка мене не цікавить.

— Такого не може бути, — жорстко констатував Войтович. — Якщо вже ти запрігся у цю справу, то потрібно тиснути, інакше зійдеш із траси. Розумієш? Говорячи твоєю мовою, викине на узбіччя і назад не ввіткнешся, бо рух шалений.

— Можливо, — не погодився Віктор, — але я, взагалі-то, нікуди не запрягався. Вам підходять мої пісні — ви берете, а ні — то не берете. При всій повазі та симпатії до вас я, наче, не нав’язувався…

— Послухай! — Войтович зробив заперечний жест, беручи до рук нову склянку, налиту Віктором. — Давай говорити напряму. Так же ж не може бути. Ти гадаєш, що пишеш єдине у своєму роді? Дурниці. Вдало, оригінально — так. Але є купа авторів та пісень, є з чого вибирати. Ти гадаєш, ніхто, крім нього, не має голосу? — Войтович знову тицьнув Лему у груди. — Вдалий, у поєднанні з зовнішніми даними, безперечно, стиль — це я згоден, але також є з чого вибирати.

— Я й образитися можу… — пробурмотів Тарас.

— Ти гадаєш, ніхто, крім мене, не вміє рахувати грошей і не має поняття в музиці та шоу-бізнесі? — не звертаючи на нього уваги, продовжував метр. — Вловив тепер? У цій кухні товчеться купа народу. Але так вийшло тільки в нас. І ми зараз на гребені. І рух наш догори продовжується. Але хтось розслабиться, почне характер показувати — все пропало. Завтра забудуть, що був такий Тарас Лема, про мене — взагалі зайве говорити. А ти поки що лише привид, і то — якого ще ніхто не бачив, лише чули казки. «Летючий Голландець». Розумієш, Вітю?

— Швидше — «Летючий Мадяр», — невесело пожартував той.

— Чому — мадяр? — не зрозумів Войтович. — У тебе що — коріння звідти?

— Ні, — пояснив Віктор, — це я так, чорний гумор. Є тут у нас такий — герой шоферських байок. Джип чорний, кажуть, їздить без водія і лякає всіх. Хто побачить — тому кранти. Б’ються, в машинах згоряють…

— Що — справді? — здивувався Войтович. — Ніколи не чув.

— Бр-р… як страшно… — Відкинувся на спинку Лема. — Все, Сергійовичу, назад я за кермом не їду. Ще тільки зірки мого калібру в автокатастрофах не загиналися…

— А мені спокійніше, коли не ти за кермом, — не змигнув Войтович. — Так ось, Вітю, ми ще не збудували постамент власного пам’ятника, щоб почуватися самовпевнено. Я правильно кажу? — він знову подивився на Тараса.

— Сергійович завжди правий, — переконано промовив той, ставлячи порожню склянку.

— Не знаю, — замислився Віктор. — Я не тямлю в цьому. А що конкретно ви хочете від мене?

— Принаймні взяти участь у спільній роботі й вийти на сцену, — взяв ініціативу Лема. — Вийти й отак підняти руки. Усе, що від тебе вимагається. Нехай усі волають, а ти тільки вигукнеш: «Мені приємно! Бажаю вам щастя!», або щось таке. А від цієї морди на плечі народ взагалі ошизіє.

— Ні, я не артист, — захитав головою Віктор, — і не буду вилазити на публіку. А користі у спільній роботі з мене ніякої. Тому облиште.

— Послухай, це перспектива для тебе, — знову почав Войтович. — Тобі розкрутку й ти ще не уявляєш…

— Ні, дякую, — підняв руки Віктор. — Хочете пісні — купуйте. А на сцену я не піду.

Войтович, схоже, почав нервувати:

— Ти знаєш, — сказав він, підводячись і запалюючи, — скільки «сиріт» усіляких за мною ходить? І повір, не всі вони геть зовсім бездарні. Ти знаєш, як вони готові «гризти» одне одного, щоб вибитися нагору?

— Володимире Сергійовичу, — зупинив його Віктор, — я ж вам іще раз кажу — я далекий від цього. Я не хочу навіть пробувати робити кар’єру на естраді.

— Шановні, — втрутився Лема, спостерігаючи, як «нагрівається» атмосфера, — давайте продовжимо…

Але Войтович на нього не зважав.

— Послухай, Вітю, а навіщо тобі гроші? — Коньяк уже вдарив у голову всім і розмова точилася щира. — Поясни мені. Ти пробач, але я проста людина і люблю говорити те, що думаю. Ну погодься — те, що ми платимо, загалом, гарний заробіток. А ти далі ганяєш машини… А це, я розумію, також справа певною мірою прибуткова. А до тебе навіть порядна дама боїться зайти…

— Порядність дами — поняття відносне, — зауважив Віктор. — Якщо на ній понавішано більше, ніж вартує моя хата, то це ще не…

— Стоп-стоп! — знову втрутився Лема. — У нас пішло-поїхало, їй-богу, не за тим сценарієм. Зараз я вступлюся за честь дами й почнеться взагалі чортзна-що…

— Вибач, — сказав Віктор, — я не мав на увазі нічого такого. Просто не знаю, як вам пояснити.

Зітхнувши й махнувши на нього рукою, метр потягнув з кутка гітару і провів пальцем по струнах, підстроюючи ладки. Лема багатозначно скривився. І вузький простір кімнати наповнився приємним голосом старого барда, а тепер уже бізнесмена, функціонера від попси. Навіть дама, яка нагулялася вдосталь, повернулася до хати й сіла слухати з виразом нудьги на обличчі.

— І навіщо ж вам я? — здивовано промовив Віктор, коли той закінчив.

— Для успіху мало лише таланту, — продекламував Тарас, цитуючи свого продюсера, — треба ще мати щастя з’явитися в потрібний час у потрібному місці.

Той лише поблажливо кивнув, відставляючи гітару.

— Я міг би пісні, схожі на твої, штампувати стосами, — сказав Войтович. — Штук по п’ять на тиждень — легко, повір. Усе-таки професіонал. Але зауваж, — він підняв догори палець, — лише схожі. А твої… йдуть з душі, з серця. А в мене… словом, є бажання зробити щось більше, ніж задовольнити зади, які смикаються на дискотеках. Для цього не обійдешся штамповками. У мене таке виходило… словом, дуже давно. А тепер я від музики теоретик, технік. А так — шоумен, продюсер попсової зірки. І таких пісень, справжніх, писати не можу. Пробував кілька разів — не виходить. Усе — штампи. Це — наче порівняти твір живопису та комп’ютерну графіку, або фотки. Ось, Вітю, за рахунок чого твій успіх. Може, тебе це слово коробить, але в мене є покликання. Я все-таки музикант і хочу створити щось толкове. Таке, що могли би пам’ятати після мене. Якщо не можу створити музики, то нехай я створю тебе й нехай наші люди слухають наше, своє, а не чийсь експорт.

— Доросла людина, а ідеаліст, — розчаровано мовив Тарас. — Сергійович уперто не розуміє, що корені треба шукати глибше.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Віктор.

— А те й маю, що відсутність якісної продукції — не єдина причина того, що пересічний любитель музики віддає перевагу російському продукту. Точніше — є конкретна причина того, що наш продукт порівняно з їхнім нижчої якості.

— І яка ж? — не витримав Войтович. — А ну, вроди, відкрий мені очі.

— А така, загального, навіть глобального характеру. От скажіть, Сергійовичу, хто в нас говорить українською мовою? Переважно селяни. Ну і, якщо в містах, то виключно на Західній Україні. А це відносно невелика частина населення. Візьміть усі мільйонні міста — це російськомовна аудиторія. Так склалося. І тому існує стереотип, що українська мова — це свого роду… ну, скажімо так, мова селянина. Хлібороба, так би мовити. А візьміть еліту — митців, інтелігенцію, науковців, спортсменів, куди не кинь — усе, що прагне до висот, — користується в переважній більшості російською. От і склався свого роду стереотип навіть для того, хто вдома розмовляє українською, що важко нею говорити про високі матерії — не звучить. І дійсно не звучить, бо ті, хто намагається творити українською, думають так само, тому й видають усяку парашу. Ось чому. Ось причина. Ось чому навіть той, хто говорить українською, на Новий Рік вмикає російський концерт. Там якість, там усе дотепно. А наше — …наче й не звучить порівняно з тим.

Войтович мовчав, розмірковуючи, а Лема насідав на нього далі:

— Звісно, нам щось вдалося. Ми втнули дещо краще, ніж було досі, завдяки Віктору теж, але… Ваші далекі завдання, я гадаю, — річ недосяжна. Ви не створите серйозного попу. Він не звучатиме! Ну спробуйте перекласти будь-кого із серйозних рок-музикантів українською! Лише тематика… Вона ж для нас не притаманна. Дико звучатиме. Як пародія. Спробуйте. Будь-кого.

Войтович продовжував мовчати, слухаючи Лему, який розійшовся не на жарт і лише відмахувався від своєї подруги, яка все частіше смикала його за сорочку.

— Бачиш, яка думка була висловлена… цей улюбленець долі стає дедалі глибшим… — пробурмотів Войтович. — Ну а ти, Вітю, що скажеш?

Замість відповіді Віктор узяв гітару, відкладену метром, і нерішуче торкнувся струн. Цілком можливо, він би й не наважився зробити цього у присутності таких двох величин, якби не кілька випитих келишків. І тоді в маленькій накуреній кімнаті прозвучало кілька акордів, що одразу здалися Войтовичу знайомими. Лема знову плюснув на денце коньяку й запитливо скривив обличчя, а коли з несміливих акордів нарешті випливла мелодія знайомого і йому перебору, не приховуючи іронії, промовив:

— Ну-ну, давай… Бог поміч…

А пісня, створена ще в далекі роки Андрієм Макаревичем, звісно, російською мовою, була знана всіма присутніми, окрім дами, як свого роду гімн «новій» музиці, і мелодія її добре пасувала до простого «не поставленого» голосу господаря скромного помешкання.

Очі метра звузилися, але Віктор зумів побачити в них те, що надало його голосу більше сили та впевненості. Погляд Тараса, навпаки, був якимось сторожкуватим і наче недовірливим.

Навіть дама перестала нудитися і смикати Лему за одяг, а цілком приязно дивилася на Віктора, забувши про його цілковиту байдужість до її персони.

Мелодія раптово обірвалася, як і в оригінальному виконанні того, хто, промінявши гітару на кухарський ковпак з черпаком, не перестав бути легендою рок-музики. І вони продовжували зачаровано слухати фрази та акорди:

Відклавши гітару, Віктор узяв і свою склянку, у якій досить набралося, та відпив з неї. А гості замовкли, роззираючись по стінах.

— Ну, що, — нарешті мовив Войтович чомусь захриплим голосом, — кажеш — мова селюків? Уміти треба. Догнав? А ми з тобою не вміємо.

Він узяв пляшку й розлив до кінця по спорожнілих склянках.

— Добрий коньяк. Отак, Тарасику. Шкода, не заклався я з тобою на щось конкретне. Зараз був би у плюсах. А ти ще з гіршим настроєм.

— І співали б завтра самі, — незворушно знизав плечима Лема, проте незворушність ця не виглядала переконливо.

— Віддав би? — запитав його Войтович.

— Що? — не зрозумів Тарас.

— Ну, те, на що б ми поспорили. Віддав би зараз?

— Зараз віддав би, — промовив той.

— Влетів ти, хлопче, зі своєю філософією.

— Філософія правильна, — не погодився Тарас, показуючи на Віктора. — Просто… давно з ним не спілкувався. Забув, на що він здатний.

— Тоді намагатимемося це виправити. Ну, давайте доп’ємо. Є за що, я гадаю. За цей довільний переклад у мене, Вітю, є бажання тобі вклонитися. Задовольнив. І цього знахабнілого кумира взути допоміг. Може, ти й правий у тому, що не можна залучати тебе до конвеєра. Але приїхати треба. Повір мені. І, заспівавши оце, ти собі підписав вирок, принаймні, у мене. Я не дам тобі спокою. Тому що мені отак потрібен твій… ні, напевно, не успіх… може, й не талант… Я би сказав, Божий дар. Мені це потрібно, і не тільки мені.

Віктор лише мовчав, пропускаючи повз вуха ці теорії та дифірамби, оскільки краще знав, за рахунок чого цей успіх, цей «Божий дар». Скоріше, навіть, за рахунок кого.

Єдиної у своєму роді жінки на ім’я Зоряна.