Переможець отримає все

V

Петю Франкенштейна («у миру» — Попадинця) знала половина міста, яка вперто не бажала ходити на власних двох і користувалася для пересування металевим мотлохом на чотирьох колесах. Усе подвір’я біля його будинку було завалене частинами кузовів, дверцятами, капотами тощо… Він різав їх, зліплював докупи, створюючи іноді справжні шедеври, чим виправдовував своє дотепне прізвисько.

На подвір’ї та в гаражі Петра Попадинця товклася різна клієнтура — і звичайний пересічний з «шостими» чи «сьомими» «Жигулями», і скоробагатьки, які примудрялися потовкти, часом сп’яну, блискучі боки своїх іномарок, і скромні селяни на «Москвичах», що давно вже не вироблялися й доживали свій вік у доволі занедбаних оселях…

Петро не відмовляв нікому. Завалений залізяччям по саму голову, він вибирався іноді з гаража, щоб передихнути і глянути на Божий світ, обіцяючи при цьому кому на завтра, кому на другий тиждень, а кому на осінь чи й зиму. І вся ця очікуюча клієнтура товклася навколо нього, циркулювала, приїжджала та від’їжджала, утворюючи на вузькій вуличці справжні затори. Невдоволені клієнти, яким горіло їхати, «сідали йому на голову», і тоді Петро, вилаявшись та психонувши, кричав, розмахуючи руками, що кидає все «к чортову мать» і їде в Америку. На це йому незмінно відповідали, що, мовляв, ти не виїдеш навіть за межі міста — колеса попробиваємо. Петро лише зітхав і далі брався до роботи.

Віктор вдивлявся у темряву подвір’я. Десь має бути прив’язана чи відпущена кавказька вівчарка, що стереже все це багатство. Так і не видивившись пса, він почав кидати у вікно грудками.

— Що… гонщику… — позіхнув Петро, вилізши з хати.

— Та нічого. Роботу тобі привіз.

— Ну, звісно… Хіба ти можеш щось людське привезти? Роботи у мене й так вистачає. З тієї вилізти не можу.

— Відчиняй ворота, — похмуро запропонував Віктор.

— Зразу ворота… Може, тебе ще й до гаража? Диви, яка черга!

— Я поза чергою. Відчиняй.

В очах Петра з’явився інтерес:

— Ану-ану… Невже ввалився кудись? От і дочекався я! — він потирав руки, демонструючи «українську натуру». — Ану-ану! Подивимося, як ас нарвався… нарешті… г-гонщик…

Насилу заведену в гараж «дев’ятку» Франкенштейн розглядав довго й зацікавлено.

— Скільки коштуватиме?

— Ну, так зразу і скільки… — Петро ходив навколо, відчиняючи дверцята потовченої машини, її капот, і зосереджено кривлячись. — Щоб я здох, не схоже це на звичайну аварію… Або конкуренти по ній кувалдою товкли…

— Конкуренти… — погоджувався Віктор.

— Або в якомусь авторалі брав участь…

— Брав…

— Ну, машина ж «нульова»!

Нарешті лідер місцевого автосервісу задовольнив цікавість і, ще раз обдивившись, сказав:

— Усе міняти треба — крила, двоє дверей… Гаразд, лишай.

Ворота гаража зачинилися, залишаючи всередині понівечену «дев’ятку», котра, якщо б могла думати, ніколи б не повірила, що може знову стати «нульовою» й навіть продатися на базарі.

А Віктор залишив володіння Франкенштейна цілком задоволеним. Адже втрачених чотири сотки «зелених» були явно не тим, чим зараз належало перейматися перш за все.

Це був рік, коли на одній шостій земного суходолу, якій недовго лишалося називатися СРСР, уже зароджувалися великі зміни. Перебудова прогальмовувала і — всі це бачили — перетворилася на відверту фікцію, в яку вже не вірив ніхто. Політики перетворювалися на злочинців, злочинці — на економічних королів та олігархів, а народ, здійснивши сексуальну революцію та отримавши в необмеженій кількості релігію і свободу слова, силкувався збагнути, у що це все виллється найближчим часом. Але нікому, жодній душі, навіть наснитися не могло про розпад імперії під назвою Радянський Союз і загибель світового комунізму.

Їх везли на здоровезних «Уралах» дорогами, навколо яких переважно стояли ліси. У критих брезентових кузовах сиділа різнобарвна компанія чималеньких хлопців. Їх загрузили в загальні вагони і звезли до Вільнюса, звідки вже кілька годин, розіпхавши по вантажівках, трусили вузькими, часом горбатими дорогами Литви. Вони травили анекдоти, гиготіли й хохмили, здебільшого ще під газом після прихованої у поїзді горілки та дешевого «чорнила», проте в кожного на серці було своє пережиття, своя тривога, свій страх. Новизна оточення, невизначеність, майбутні фізичні труднощі та небезпеки, випробування, часом дідівщина. У кожного з них, оцих учорашніх дітей, був свій головний біль, пов’язаний з тим, що називалося армією. І ці тривоги та жахи, які важко було заглушити гиготінням та щирим матом, виходячи з різних хлопців, дивним чином перепліталися і створювали своєрідне неспокійне біополе, розбурхану хмарку, гарячий ореол над кузовом кожної машини. Та серед цього неспокійного виру існувала одна абсолютно холодна точка, яка разюче контрастувала білою плямою на тлі загального хаосу емоцій та відчуттів.

Худий та змарнілий білявий хлопець, заплющивши очі, мовчки притулився спиною до зелених дощок кузова, що здригався на ямах. Хлопець не реагував взагалі ні на що, наче весь глум та дальня дорога його не стосувалися. За останніх дві доби в цій різнобарвній юрбі до нього наміцно приліпилося глузливе прізвисько «Афганець», але йому було байдуже. Хлопця звали Віктор Середа.

Їх вигрузили у якійсь обгородженій зоні з кількома дерев’яними будинками, схожими на бараки, і після двогодинного очікування повели до бані. Відразу після цього видали форму — просту солдатську, від якої не пахло ніяким ВДВ, і лише смугасті тільняшки говорили про те, що це не є звичайні війська.

Служба почалася з того, що койки виносилися з бараків, розбиралися, після чого там милася підлога. Потім койки збиралися й заносилися назад. Багато хто не розумів, для чого їх розбирати, адже площини навколо було вдосталь, і вони непогано стояли б і так. Але це місце не належало до тих, де слід щось розуміти. Останнє їм пояснювали сержанти, яких на такий барак було п’ять-шість чоловік. Вони не лякали новоприбулих і не поспішали демонструвати з перших днів усі принади явища під назвою «дідівщина», хоча й одразу повитрушували всі рюкзаки молодого поповнення — мовляв, «мамінимі пірожкамі єщо нєделю срать будєтє».

Новобранець Віктор Середа ні з ким не говорив і тихо та справно, хоч і без особливого завзяття, виконував те, що наказували. А коли його ніхто не займав, сідав, де доведеться, і заклякав на місці. Ще на обласному призовному пункті, коли комісія скінчилася й ніхто не збирався повідомляти йому результати відбору, він сам підійшов до полковника, який, вочевидь, був у них головуючим. Запитання було те саме — чи потрапить він до Афганістану. Навіть той, з неприємними очима, здивовано обернувся, здіймаючи брови.

— Аякже, — відповів лисуватий полковник. — Раз просився — то обов’язково. От пройдеш підготовку, за рік станеш вояком, тоді й потрапиш. Таких горобців, як ти, туди не направляють. Тому служи справно.

Отож тепер потрібно було згаяти час. Рік — то й рік, якщо вже інакше не можна. А потім… Те, що буде потім, займало всі його думки. Кожну вільну хвилину він переживав знову й знову один і той самий момент — коли в руках у нього опиниться автомат з повним боєкомплектом, а попереду буде лише ворог. Більше він не хотів від життя нічого. Не тому, що люди в чалмах з вузькими очима зробили йому щось погане. Не тому, що бажав визволити «дружній» афганський народ. І навіть не тому, що хотілося загинути на зло їй, щоб знала…

Природа його бажання була зовсім іншою. Доля познущалася з нього. Познущалася жорстоко, хоч він і не заслужив цього. Вона була безжальною, немилосердною, робила з ним, що хотіла, й не існувало навіть найменшої можливості не те що зарадити собі — хоча б дати їй якусь відповідь. Досі вона, кривдячи його, сама залишалася недосяжною. І лише там з нею можна буде зустрітися в жорстокому, смертельному протистоянні. Нехай вона матиме обличчя навіть бородатого душмана — байдуже чиє. Головне — вона стане вразливою. І тоді він зовсім по-іншому стикнеться з нею, можливо, навіть востаннє в житті. Байдуже, адже воно давно втратило сенс.

Ні, Віктор не повертався подумки до жінки на ім’я Зоряна й не переймався тим, знає вона, що трапилося з ним, чи ні. Хоча ім’я це було присутнє в ньому завжди. Щоправда, тепер воно відступило на другий план, кудись у директорію підсвідомого. Це відбулося того вечора, коли він сам-один довго сидів на могилі матері. Йому однаково було, сумуватиме ця жінка, дізнавшись про свою роль у тому, що сталося з його мамою і ще станеться з ним, чи ні. А відчуття, що вона зараз із кимось, давно втратило ту жахливу болючу гостроту, яка вражала наскрізь його понівечене єство. І це полегшувало очікування моменту, коли нарешті вдасться зробити цей крок — крок до розв’язки.

— Духи, вішайтеся!

Це кричав здоровезний мурмило в тільнику, виглядаючи з вікна другого поверху казарми. На його правому плечі синіло якесь татуювання, й він либився від душі, передбачаючи справжню забаву впродовж останніх півроку своєї служби.

— Духи! Духи приїхали! — лунали крики в казармах і розносилися через роззявлені вікна, примушуючи стискатися серце не одного з числа поповнення, яке зараз проводили строєм по асфальтованих доріжках військової частини.

— Духи, вам кінець! — доносилося ще звідкись.

З усіх вікон висувалися однакові задоволені, ні, просто щасливі пики в тільняшках, на спортмайданчиках припиняли тренуватися. Просто зараз, цієї миті для них, тих, хто називалися дембелями та дідами, починалося справжнє свято — привезли молоде поповнення.

Ті, що йшли внизу, озиралися, збиваючись з кроку від цього лементу й передбачаючи початок того, що, здавалося вже, за якимось щасливим та неочікуваним збігом мало їх минути. Відтепер починався самий «смак» військової служби. Саме тут, у військовій частині № 1527, оці самі, які виявляли зараз неабиякі прояви радості, допомагатимуть їм стати справжньою «десантурою». Усі вони — ті, хто крокували під вікнами в напрямку плацу, в загальних рисах могли припустити, що почнеться тепер. Проте ніхто не міг уявити, яких конкретних форм для кожного з них набуде явище, відоме під назвою «дідівщина», без якого, за щирим переконанням усіх ешелонів армійської влади, не мислимий порядок у військах.

І лише одного з цієї незграбної новоспеченої зеленої, як у прямому, так і в переносному значенні, маси подібні речі не турбували.

— Так, це мій, — сказав без жодного вступу здоровий та дещо незграбний сержант, тицьнувши пальцем у груди Віктору. — Значить так, дух, ти знаєш, куди попав? Так точно, трш-сержант! Що, я маю за тебе відповідати? Ну?

— Так точно, товариш сержант, — байдуже мовив Віктор.

— Значить так, — не міг натішитися той, — койку застелити. Оцю койку. Бігом. Як фамілія?

— Середа.

— Ой, бля! — сержант схопився за голову. — Оце так попався мені… Середа… Ето што, от слова срать? Ти што, хахол?

А навкруги робилося загалом те саме. На шістдесят «стариків» у роті припадало двадцятеро молодих — «духів», тому дефіцит був налице.

Койка застелилася погано, й сержант Карпов злісно розкидав постіль по металевих пружинах. Упродовж двох годин Віктор тільки й займався тим, що складав її знову, щоразу з одним і тим самим результатом. Нарешті прискіпливий «дід» повів його до вмивальників.

— Значить так, — авторитетно заявив сержант Карпов, — в учебці тебе ні хрена не навчили. Доведеться мені. Ти знаєш основний принцип в армії? Не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо. Хто не хоче робити те, що легше, робить те, що важче. Рядовой Сєрєда! — несподівано загорлав він на повен голос. — Упор льожа прінять!

Віктор виконав наказ. Після цього довелося віджиматися. А Карпов стояв, колупаючись сірником у зубах, і зупинявся в рахунку, коли хотів. Нарешті Віктор перестав відчувати руки й упав грудьми на плитку підлоги. Увійшов ще хтось.

— Я не зрозумів, це дух, чи глист із чиєїсь задниці виповз? — запитав він Карпова.

— Не знаю, — похмуро відповів той. — Зараз подивимося. Якщо зуміє помити парашу, значить, дух, якщо ні — то глист. А глистів давити треба. Встать!

Він вказав Вікторові на швабру та відро, а потім приніс власну форму і труси на додачу.

— Сьогодні моя черга тут мити, — сказав він, — значить, автоматично, — твоя. Ясно?! ХБ моє випрати. Тільки спочатку ХБ, а потім парашу! — він красномовно постукав при цьому себе по лобі.

— А чим мити? — запитав Віктор. — Тряпки немає.

— Ти шо, обурів, дух? — Карпову навіть перехопило подих. — Тільки зайшов, а вже питання ставити? Знайти!

— Де?

Рот Карпова роззявився сам собою.

— Упор льожа прінять!!!

І знову до падіння грудьми на зашаргану плитку.

Життя в казармі все-таки, нарешті, заспокоювалося. Закасавши рукави, Віктор набрав у відро води, начепив на швабру труси сержанта Карпова, зверху — його ж форму й почав мити підлогу в туалеті. За годину вона блищала, а сержантське ХБ сушилося тут же на батареї.

— Духи! Усім кінець!!! Де хахол? Уб’ю суку! Де мій дух?!

Сержант Карпов мало не плакав, літаючи по казармі зі своїм ХБ. Щойно скінчився ранішній семикілометровий крос, який проводив спортрук — невисокий жилистий «летьоха». Бігли на совість, а лейтенантові постійно ввижалися то «вспишка слева», то «вспишка справа», і тоді вся колона роздягнутих до пояса солдатів миттєво падала в пилюку, а за кілька секунд підхоплювалася знову. Після цього Віктор ледве додибав до вмивальника тремтячими ногами. Його, щоправда, вже не тягли, повісивши руки собі на плечі, як у перший місяць «учебки», але ноги ще тремтіли й дихання довго не могло відновитися, а в роті залипало й залипало від густої слини.

Карпов загальмував від несподіванки, таки знайшовши його, на що, очевидно, вже й сам не сподівався.

— Хахол, ти шо, припух? Шо ти нею робив?

— Прав, — відповів спокійно Віктор.

— Як прав? На, нюхай! — він тицьнув форму під ніс «духові», який лише відвернув обличчя.

Виявилося, що агресивний, але простакуватий сержант не зрозумів з першого разу, що ж саме робили його формою та трусами, а можливо, цей вчинок був першим свого роду за всю історію існування «дідівщини» у військовій частині № 1527.

— А, я зараз тебе навчу прати…

Віджимання знову проводилося «до втрати пульсу», а коли Віктор зрозумів, що, опустившись на зігнуті руки до підлоги, більше піднятися не зможе, несподівано побачив носок сержантового чобота перед очима. Команду зігнути руки він проігнорував.

Хтось натиснув зверху, і він вкарбувався-таки носом у цей чобіт.

— Що ти робив з моїм ХБ? — не вгавав сержант, коли Віктор випростався на тремтячих ногах.

— Мив парашу, — відповів той майже по складах. — Ви ж не дали ганчірки…

Удар у щелепу затьмарив його свідомість. Він не був надто сильним, але в голові зразу ж запаморочилося, а в очах з’явилася пелена, що помалу почала розсіюватися. А навколо вже зібралося вдосталь глядачів, які не проти були розважитися. Коли ж в очах розвиднілося, а сержант глянув кудись убік, ловлячи сказане кимось, Віктор коротко та, як самому здалося, сильно вдарив в обличчя, цілячи під око. Ляснуло доволі смачно, проте Карпов не впав і навіть не дуже хитнувся, лише розкрив рота від несподіванки, а наступної миті для Віктора все потонуло у цілковитій темряві.

У строю командир взводу лейтенант Мурадян похмуро підійшов до Віктора й запитав, що в нього з обличчям.

— Упав, — відповів той.

Форму ввечері йому дали прати знову, причому Карпов грозився, що якщо хоч комусь із «дідів» вдасться після цього щось «занюхати», Віктор не дослужить до «фазана».

Казарма заспокоїлася. Віктор сперся руками на вмивальник. Долоні пекли, ноги підкошувалися, щелепа боліла. Та що — щелепа… Здавалося, на всьому тілі немає жодного живого місця. Він лише на кілька секунд дозволив собі заплющити очі. Потім узяв швабру, намотав на неї труси, зверху ХБ і, зануривши все це у відро, «повіз» по смердючій підлозі.

Сержант Карпов волав не своїм голосом, а всі, хто чим був зайнятий, покидали справи, передбачаючи стати свідками подій, значно цікавіших за вчорашні. Тепер уже «духа» не довелося довго шукати. Сержант бив виключно в живіт, дбаючи про те, щоб на тілі Віктора лишалося якнайменше слідів. Той лише затулявся, хапаючи ротом повітря й напружуючи прес, який слабшав з кожним наступним ударом. Отямився Віктор на підлозі. Вдихнути ніяк не вдавалося, і він робив це лише губами, розуміючи, що так собі не зарадить. Усі продовжували стояти навколо них, сиплячи приколами. Нарешті вдалося. Один раз. А далі вже пішло легше. Скоро він стояв на одному коліні, а потім і на ногах. Дихання більше не перехоплювало.

— Ну што, хахол? Ану встать!!!

Кулак Віктора описав дугу, але не потрапив у ціль, адже цього разу його «дід» не ловив гав. Удар було блоковано, й дихання знову забракло. Довелося сісти навпочіпки. Підвівся нескоро й одразу отримав ще кілька болючих стусанів — цього разу по ногах. А за кілька хвилин зробив ще одну спробу дістати обличчя Карпова. Це було неможливо. При всьому бажанні. Довелося лише стояти, затуляючись і ловлячи нові й нові удари. Забаву скінчив сигнал шикуватися.

Сержант Карпов був зайнятий важливою справою — вирізав з шинельної тканини викройку для свого «дембельського» альбома, який значно відставав від темпів його просування до «дембеля». Таку важливу справу не хотілося довіряти комусь і, висолопивши язика, він завзято працював не надто гострими ножицями. Ніхто не озвався до нього, навіть його друзі, навіть ті, хто бачили, що Віктор рішуче, по прямій, кульгаючи, просувається до нього. Він не одразу зрозумів, що сталося, коли від удару в ліве вухо задзвеніло в голові й взялися паволокою очі. У цей удар було вкладено все, що залишалося у Віктора на той час. Шинель та ножиці випали з рук Карпова, а сам він ще й гупнувся потилицею об верхнє ліжко, намагаючись підвестися. Віктор стояв за кілька кроків у глухій обороні, розуміючи, що захиститися, звісно, не вдасться, а навколо цієї миті більше ніхто ні про що не думає.

На ліжко його у прямому розумінні висадили. Цього вечора форму Карпова прав інший «дух», адже Віктор фізично не міг цього зробити. А можливо, сержант Карпов зрозумів, що після ще одного використання не за призначенням її доведеться просто викинути.

Ніч розірвалася гуркотом та жахливими криками й лайкою. Солдати, перемучені за день, прокидалися, зіскакували з ліжок, і скоро майже всі зібралися в епіцентрі нічної події. Карпов сидів на своєму ліжку в трусах і намагався зупинити кровотечу з носа. А звідти юшило і юшило. Ніс скривився набік і опухав просто на очах. Сержант кліпав, задирав голову догори, ковтаючи власну кров, і був цієї миті повністю безпорадним.

А Віктор знову стояв за два кроки від нього впівоберта у глухому захисті, розуміючи, що за кілька хвилин йому вже ніщо не допоможе. Але Карпов був у повному «відрубі». Три місяці «учебки» не пропали даремно. Раніше Віктор попри все бажання не зміг би втнути такого. Кілька хвилин тому, щойно здобувши здатність пересуватися, він дійшов до койки свого кривдника, який хропів носом догори, і спромігся коротким рухом нанести удар ліктем згори донизу, підсиливши його вагою власного тіла.

Скривавленого Карпова повели на МПП. А Віктора мовчки взяли попід руки кілька сержантів і вивели знову ж таки туди, до умивальників. Двоє «розіп’яли» за руки до стіни, а третій підійшов упритул.

— Ти що, дух, озвірів? Ти що? Знаєш, що тобі за таке треба зробити?

— Я не винен, — відповів Віктор. — Він перший мене вдарив. А віддати скоріше я не міг, бо взагалі не стояв на ногах. Я ж не винен, що він уже спав.

— Що йому зробити? — невідомо до кого звернувся сержант, який стояв перед ним.

— А що, дух розумно каже, — несподівано мовив хтось поруч. — Він лежав відрубаний. Кожний має право за себе стояти. Он прийде завтра Карп — нехай розбираються сам на сам.

— Ну, живи до завтра, дух…

Карпов з’явився лише наступного дня надвечір. У госпіталі ніс сержанта, і так схожий на видовжену бараболю, порівняли. З нього ще стирчали ватні тампони, тому «Карп» дихав ротом і страшенно гугнявив, що викликало регіт його товаришів, які сподівалися цим самим реготом ще більше розлютити його.

Їх провели до тієї самої умивальної кімнати, де вони залишилися без свідків. Так наче диктували неписані закони. Але ніхто не сумнівався, що після перших звуків двері відчиняться — ну як можна таке пропускати… Віктор стояв у кутку, а поранений «дід», збираючися з думками, походжав перед ним, очевидно, гадаючи, як досягти найліпшої сатисфакції. Він демонстративно подивився на себе у дзеркало й поправив вату, що стирчала з носа. Опісля зробив кілька рухів, наче розминаючись. Потім прийняв стійку і щосили вгатив кулаком у стіну, відвалюючи білу керамічну плитку.

— Ну, що, дух, — нарешті запитав він, різко зупинившись перед Віктором, тоном, який давав зрозуміти, що ось тепер-то все робитиметься по серйозному й не на жарт. — Ти хоч розумієш, що зараз з тобою буде?

— Я-то розумію, — рівно та тихо відповів йому Віктор. — Ти мене зараз або заб’єш на смерть, або не на смерть, одне з двох.

— Правильно! — несподівано зрадів Карпов.

— А ось ти точно не розумієш, що потім буде з тобою…

На простому російському обличчі сержанта навіть з’явилася якась тінь нерозуміння та подиву після цих слів, а Віктор продовжував:

— Тобі в будь-якому разі кінець. Заб’єш на смерть — сядеш у дисбат. А не на смерть… Рано чи пізно дадуть автомат. Перше, що зроблю, — застрелю тебе.

Щось промайнуло в очах цього незграбного Карпова. Вони засмикалися, шукаючи виходу, наче не Віктор, а він сам зараз був затиснутий у кут дужим та розлюченим суперником. Він повірив. На мить його обличчя зобразило навіть якусь тінь дурнуватої посмішки, що супроводжувалася незрозумілим «Ги…». Погляд сержанта Карпова ковзнув по стінах і знову зупинився на Вікторі, а рука зім’яла гімнастерку на його плечі, збираючи тканину в жменю. Проте не було в цьому жесті ніякої рішучості, скоріше навпаки.

— Ну, ладно, дух… — похмуро, з погрозою в голосі сказав він, — ми з тобою потім розберемося…

Служба мало-помалу входила у звичне русло. Десятикілометрові кроси, спорт-тренаж, стрибки та кричуща, непоясненна з погляду цивільної людини дурість на кожному кроці стали життям кожного. Парадоксально, але Вікторові було легше, ніж багатьом іншим — значно підготовленішим фізично. Він не переймався думками — збайдужіння стало ніби захисним екраном, навіть у момент, коли вперше ступав крок з літака в повітряний вир на висоті півтори тисячі метрів. Навколишні вважали, що в рудого непоказного хлопця залізні нерви, хоча насправді все було не так. Нерви були звичайними. Іншою була мотивація.

Поняття «Зоряна» для нього трансформувалося у щось нове. Воно стало абстрактним, віддалилося кудись до межі нереального. Проте саме слово «Зоряна» завжди залишалося з ним, незалежно від бажання, так, що Віктор перестав звертати на це увагу. А все, що відбувалося навколо, сприймав безбарвно, прісно, беземоційно.

Що б не доводилося робити — бігти крос, складати парашут після стрибка чи відпрацьовувати той чи інший елемент рукопашного бою — щойно все закінчувалося, Віктор одразу відчував присутність цього слова. Відтепер воно відігравало роль такого собі індикатора «нормальності» власного стану. Сів, заплющив очі… Еге, воно тут… Отже, системи працюють нормально. Все гаразд.

Взвод займався вивченням БМД, засвоював ази керування. Віктор сидів у машині сам, чекаючи на інструктора, який виліз і кудись пропав. Решта солдатів відділення курили назовні. Усі вони вже проходили теоретичну частину цієї справи, й зараз була якраз черга Віктора відпрацьовувати практичні навички.

Несподівано через відчинений люк поруч із ним замість інструктора опустився якийсь майор, а слідом за ним підполковник. Не встиг Віктор збагнути, як належить себе поводити у цій ситуації, коли майор наказав йому, тицьнувши пальцем через відчинене водійське віконце:

— Уперед!

Запустивши мотор, Віктор рушив з місця так, що в тих обох мало не повідлітали назад голови — порівняно з трактором МТЗ ця штука мала в собі силу-силенну й водночас надзвичайну легкість. Вона в буквальному розумінні рила землю гусеницями й летіла вперед. Підполковник вилаявся, а майор сказав, притримуючи фуражку:

— Помалу, орле, встигнемо. Давай зараз наліво й через поле в кінець лощини — бачиш?

— Так точно.

Машина була надзвичайно чутливою, і Віктор, ще в інституті засвоївши навички керування учбовим незграбним трактором, дивувався стрімкості, з якою вона долала горби зарослого бур’янами поля. На такій швидкості дещо важко давалися повороти, й майор незадоволено запитав, коли БМД кілька разів кинуло з боку в бік:

— Ти що, пив учора?

— Нікак нєт, — відповів Віктор, не відриваючись від курсу.

— Зараз я наведу у вас порядок, — не повірив майор. — Чия рота?

— Капітана Полуніна.

Вони, ті двоє, вилізли на горб і, обдивляючись місцевість у біноклі, щось обговорювали щодо майбутніх навчань. Коли повернулися до частини й вилізли з машини, інструктор, козирнувши майорові, отримав невдоволений погляд і зауваження:

— Дивись, кого в машину садиш. Де Полунін? Учора цей орел так банячив, що дотепер заносить. А вже п’ятнадцята скоро.

Той у відповідь спочатку роззявив рота, а потім нерішуче перепитав:

— Хто — цей?

— А я тобі про кого кажу?

— Та… він, наче…

— Що — наче?

— Ще й не вміє… — розвів руками інструктор.

— Чого не вміє? Ти сам, я бачу, не в формі.

— Яке — не в формі, трш-майор? Та я щойно мав з ним перший раз їхати! Так чи ні? — останнє адресувалося Вікторові.

— Так точно.

— Не зрозумів… — тепер уже майор повернувся до нього. — Ти що, вперше БМД вів?

— Так точно.

— Гм… у колгоспі трактористом був? — це було єдиним припущенням, яке могло пояснювати таку вправність у першому в житті водінні цього апарата.

— Нікак нєт.

— А звідки навички?

— З інституту. Машинобудівний. Тракторний факультет.

— Ну ось! — зрадів майор. — Треба знати солдатів, інструкторе! Ти б його до вечора вчив, а він уже вчений! Стоп… — несподівано майор повернувся до Віктора. — Та звідти ж не призивають наче…

— Я покинув.

— Інститут? Що, до армії схотілося? — гиготнув підполковник.

— Так точно.

— От що таке десант! — підколов його майор. — Зрозумів? Не те, що у вас. Прикидаєш? Інститути лишають, щоб до нас потрапити.

І вони пішли, жартуючи й далі, лише майор обернувся й запитав Віктора:

— Як прізвище, орел?

— Середа.

Майор Горових був одним із тих, для кого армія — не просто життя. Швидше — спосіб життя, психологія, релігія і, звичайно, насущний хліб. Він виріс у військових містечках і, закінчивши Рязанське вище десантне училище, побував в Афгані у перші ж роки війни. Горових являв собою такого собі справжнього лицаря сучасного повітряного десанту. Те, чим він займався тепер, з погляду звичайної людини найкраще було б назвати грою у війну. Створивши в підпорядкованій йому частині неофіційний загін особливого призначення, майор служив у своє задоволення. З рання до вечора в них були суцільні військові навчання, які включали в себе все від майже справжнього рукопашного бою до стрільби бойовими майже з усіх видів зброї з обов’язковим «гробленням» військової техніки, далеко не завжди такої, що підлягала списанню. Його хлопці, яких окрім нього більше ніхто не займав, день і ніч бігали, стріляли, робили майже каскадерські трюки на «бетеерах», «беемдешках» та іншій техніці. Він міг підняти їх двічі і тричі серед ночі, відпрацьовуючи бойові виїзди та різні спеціальні навички в нічних умовах.

Товариші по службі між собою вважали його схибленим, дехто позаочі називав контуженим, начальство постійно «наїжджало» за пошкоджену техніку, перевитрати пального та псування військового реманенту. Що вже казати, іноді ставалися й нещасні випадки різного ґатунку. Зате коли насувалися всілякі комісії, паради, про Горових одразу згадували на всіх рівнях, і тоді йому все прощалося. Особливо прославився він під час спільних навчань військ Варшавського договору. Присутнє було вище військове начальство Союзу та співдружніх держав. Його хлопці влаштовували показові бої, трощили цеглу, кидали ножі та саперні лопатки так, що у глядачів перехоплювало подих. Але окрасою програми став такий собі заїзд «беемде» з «бетеером» по пересіченій місцевості. І там було на що подивитися — бойову машину десанту вів сам Горових, і вона переслідувала бронетранспортер «ворога» з його ж команди. Обидві машини виробляли такі піруети на швидкості, здіймаючи фонтани землі та багнюки, що військові лідери соціалізму хапалися за голови. А на кінець заїзду машина Горових таки сконтактувала з бронетранспортером і, елегантно так підкинувши його ззаду, зіпхала у глибоку баюру, де вдаваний супостат був узятий. Воєначальники аплодували стоячи.

Майор Горових не належав до тих, хто вірить у долю. І якби навіть йому натякнули про те, що станеться далі, він однаково лише б посміявся й не зробив жодних зусиль, щоб запам’ятати прізвище цього білявого скромного хлопця, схожих на якого в частині було море. Прізвище ж «Середа» чомусь запам’яталося само собою. Адже доля, очевидно, існує незалежно від уявлень зірвиголів, які вважають самих себе її творцями.

Віктор не надав значення факту, що така відома в частині особа запам’ятала його непоказне, як і він сам, прізвище, коли несподівано майже о дев’ятій вечора йому наказали з’явитися на спортмайданчик до майора Горових. Там ішла «справжня» служба. Здорові хлопці стали кружка, а в середині майор, одягнений у спортивні штани та тільняшку без рукавів, витримував напад одразу двох лобуряк, один з яких був озброєний несправжнім ножем, інший — ручкою від саперної лопатки. Майор упорався швидко, а збоку тренування більше нагадувало доволі жорстоку бійку. Обох хлопців він буквально «відключив», і тепер вони поволі приходили до тями. Віктор підійшов і почав доповідати майорові про свою появу, та той махнув рукою:

— Розслабся, орле. Слухай мене, рядовий Середа: ти хочеш служити в десантних військах? Чого мовчиш? Відповідай.

— Та я наче в них і служу, — відказав Віктор.

— Ні. Там, де ти служиш, — це клуб захисника Вітчизни. А я питаю, чи ти хочеш по-справжньому вчитися воювати. Ти чув про мій спецзагін? — майор був явно напідпитку, принаймні, про це свідчили запах та інтонації.

— Так точно.

— Так точно — чув, чи так точно — хочу?

— Так точно — хочу.

— Варданян! Автомат цьому орлові. Собі ніж. Уперед! — Горових відійшов кілька кроків назад, приймаючи стійку. — Давай, Середа, нехай тобі краще сьогодні перехочеться, ніж завтра.

Він ударив кулаком своєї руки по долоні другої, заохочуючи суперників. А Віктор глянув на учбовий автомат зі штик-ножем, що тицьнули йому до рук, і залишився на місці.

— Давай, дух, — обурився Варданян. — Чого вирячився?! Вперед!

Усе відбувалося швидко. Випад штик-ножа майор відбив однією ногою й одразу ж Віктор піймав удар другою в живіт. Коли ж він перевертався на коліна, відсапуючись та намацуючи на землі зброю, Варданян насідав на майора, відчайдушно вимахуючи ножем. Мить — і рука нападника потрапила в захват, але той був також дужим хлопцем, і вони зчепилися, а Віктор уже летів уперед, готовий «проштрикнути» майора, який зайняв доволі невигідну позицію, і руки якого були зайняті боротьбою з «арою». Яким же було його здивування, коли власні очі побачили, що штик-ніж б’є у спину того самого Варданяна, яка, він сам не зрозумів коли, з’явилася перед ним замість живота Горових.

Нещасний скрикнув, і майору вже не довелося застосовувати проти нього якогось хитромудрого прийому, лише відштовхнути. І вмить перехопив ствол автомата — тепер уже рукою. Віктор отримав удар знову в живіт, а потім просто в обличчя. В очах потемніло.

Він підводився повільно й чомусь ніяк не міг намацати автомата. Нарешті вдалося й це. Схоже, майор здивувався, побачивши його нову спробу. А збоку, стогнучи, навколішки стояв Варданян, і хлопці, задерши тільняшку, розглядали його спину. Невдалих спроб було ще дві, й після обох Віктор насилу знаходив у витоптаній траві свою дерев’яну зброю, а Горових стояв з таким виразом, що йому ця впертість починає набридати. Але наступна спроба здивувала всіх. Зробивши кілька рублених рухів штик-ножем, Віктор навмисно легко «подарував» майорові ствол автомата і, коли той перехопив зброю, миттєво, не чекаючи удару у відповідь, сам стрибнув ногами в його живіт. Те, що власна нога кудись таки влучила, він ще встиг відчути, а потім… Віктор не пам’ятав, що сталося потім. Його ляскали по щоках, і, сівши нарешті, він розглянувся довкола. Хлопця оточували чужі ноги. Перекинувшись навколішки, Віктор поповз до автомата, шукаючи очима Горових.

— Рядовий Середа! — прозвучало зовсім поруч. — Віддати зброю!

Це належало виконувати, і Віктор механічно тицьнув автомат тому, хто стояв найближче. Потім йому дозволили сісти. А за кілька хвилин наказали підійти.

— Ну що, орле, — запитав майор, надягаючи спортивну куртку. — Ще не розхотів? Тут щодня так.

— Дух! — встряг несподівано збоку Варданян, який і досі зігнутий, стогнав поруч, — кажи «ні»! Я тебе замучу! Кажи краще «ні»! Дух, зразу попереджаю — я тебе замордую! Будеш бачити!

А навколо всі, не виключаючи й майора, лише гиготіли.

— Один уже грозився, — сказав Віктор, не дивлячись на нього.

— І що? — з інтересом запитав майор.

— Служить… — Віктор знизав плечима.

— Живий? — уточнив хтось із хлопців, не приховуючи насмішки.

— Так точно, — відповів Віктор, — але труси пере сам. Можете перевірити. Сержант Карпов.

Усі знову загиготіли, підколюючи Варданяна, який продовжував сипати погрозами.

— Гаразд, — сказав майор. — Завтра — в іншу роту. Оце буде твій начальник, — він тицьнув пальцем в одного з хлопців, не Варданяна. — Будеш під його керівництвом засвоювати одну важливу військову професію. Здається, в тебе до неї хист. Запитання? Гуляй, орле.

Те, що десантник — орел лише п’ять хвилин, а решту часу — тяглова коняка, Віктор уже знав. Цю мудрість, народжену якось «батьком» радянських ВДВ генералом Мериловим, їм почали тлумачити одразу, з перших днів служби. Але у «спецзагоні» майора Горових її правдивість підтверджувалася найбільшою мірою. Насамперед це була важка праця, над собою зокрема.

У підрозділі Горових усе було серйозно. Тут, окрім потреби важко працювати, належало ще й не ловити ґав. Тому проміжків часу, коли ім’я Зоряни такою собі абстрактною хмаркою нависало над ним, стало менше. Якщо ж бути точним, у повсякденному житті цих моментів тепер було лише два — коротка мить, коли розплющувалися очі при команді «підйом» і трохи довша, коли після відбою очі заплющувалися і зморена свідомість мала в розпорядженні ще кілька секунд. Усе. Поринати в «медитацію», як бувало раніше за будь-якої паузи, тут не дозволялося. Любителя замріятися міг підстерігати якийсь доволі жорстокий жарт, наприклад, «вибивання землі з-під ніг», після яких мрійлива натура швидко трансформувалася, а на тілі залишалися сліди. На такі випадки в підрозділі існувало безвідмовне й лаконічне пояснення: «з навчальною метою».

Відставання фізичних кондицій Віктор ліквідував доволі швидко, навіть сам дивувався. А бойовий дух «фазана», яким він уже встиг стати, і доти завжди перебував на належному рівні. Під час «розваг» майора він найдовше вишукував у траві вибиту з рук зброю, а товариші починали зітхати — ну все, мовляв, цей уже вчепився, наче бульдог… Хоча, на бульдога він був схожим хіба що хваткою. Тіло ж за неповний рік служби стало стрімким, жилавим та витривалим. Ось тільки руде ластовиння на плечах, тепер уже широких та дужих, нікуди не поділося, хіба що засмагло.

Дослужував свій термін Варданян. Вірмен, у якого залишився «автограф» на спині у вигляді неправильної форми рубця, своїх погроз так і не виконав — про таке в підрозділі Горових не було коли думати. Хоча можливості гаркнути на Віктора він не пропускав. Він же й уперше продемонстрував, що таке «вибивання землі», але це не була особиста помста. А за тиждень, коли Варданян мав «дембельнутися», відбулася доволі дивна подія.

Це сталося увечері, коли Віктор вже розстелив ліжко і збирався «вимкнутися». День забрав багато сил. Підійшовши до нього, Варданян поклав руку на плече і мовив, як завжди з жахливим вірменським акцентом:

— Ідом, хахол, атдам тебе за штик. Через неделу дембел.

Не кажучи ні слова, Віктор рушив за ним до вмивальної кімнати. Там уже стояли два стільці, на яких було розкладене «приладдя майстра», що мало перейти комусь у спадщину. Отож, ішлося не про бійку.

— Я не хочу, — сказав Віктор. — Мені не треба.

— Как, не треба? — здивувався вірмен. — На, гляди! — він задер тільняшку без рукавів, — ти мне след зделал? Очен некрасивий, бездарний! Я тебе лучший сделаю! Будеш помнит Рафіка Варданяна. Самий лучший, какой я делал! Паследній мой картина! Ти пасматри на себя — савсем рижий! Как на дембел пайдош? Девки смеятса будут! На, вон, зеркало, сматри!

Цей аргумент, схоже, досяг мети, бо Віктор подумав кілька секунд, і сказав:

— Гаразд, роби, — і сів на стілець.

Останній шедевр Варданяна робився упродовж п’яти вечорів, а точніше — ночей. Вікторове плече пекло вогнем. Від служби для виконання таких «художеств» ніхто не звільняв.

Якось увечері, коли майор Горових був у доброму настрої й Віктор відвозив його на «газику» до будинку, де жили офіцери, Віктор звернувся до нього:

— Товаріщ майор, р-шитє обратіться?

— Валяй, Середа, — дозволив той.

І Віктор запитав, посилаючись на те, що підходить до завершення рік служби, яка перспектива потрапити до Афгану. На це Горових лише посміявся й пояснив, що виведення радянських військ з Афганістану — це вже вирішена справа і що воно вже триває. А побачивши розпач на обличчі бійця, пообіцяв:

— Я тобі тут Афган влаштую, — при цьому поляскав його по плечі.

Отже, відтепер Віктор знав, що надіям його не судиться здійснитись. І всі ці труднощі були максимумом, на що доводилося сподіватись. Чергове знущання долі. Вона знову ухилилася від прямого протистояння, залишаючись і далі недосяжною для його гніву. Вона не схотіла втілитися в бородатого душмана, якого існувала перспектива вразити, маючи в руках зброю. Байдуже, що для цього довелося прикрити цілу військову кампанію, яка тривала багато років. Їй наче весь час потрібно було тримати його, Віктора, на такій відстані, щоб можна було знущатися з нього, в той час як сам він міг лише шкіритися і клацати зубами.

Татуювання вийшло на славу, принаймні, так вважали всі. Задоволеним був і сам художник. А Віктор лише другого дня дозволив собі глянути у дзеркало. На нього вишкірилася морда леопарда з написом «LITUA», що півколом розташовувався під ним. Картинка займала все плече, яке на цей час, як виявилося, мало солідний розмір та непогану форму. Він стояв з голим торсом сам-один перед дзеркалом у пустій вмивальній кімнаті. Засмаглого ластовиння справді майже не було видно. Грудна клітка його набула трикутної форми, звужуючись донизу, до вузької талії, на якій «клітинками» спереду проступали м’язи черевного пресу. А грудні м’язи виглядали не гірше, ніж в якогось там кіногероя, що запам’ятався ще з дитячих часів. І зараз, дивлячись на себе, він усвідомлював власне перетворення гидкого каченяти на сильного та гарного птаха. Від наступної думки хлопець аж зазіпав ротом — в очах потемніло. Невже вона відмовилася б від такого? Віктор згадав самого себе колишнього — закомплексованого непоказного хирлявого хлопця, який насмілився пропонувати себе найгарнішій жінці. Чого ж ти хотів? На що сподівався? От якби зараз…

Зараз уже було пізно. Ще один вихиляс клятої планиди. Він був наче той леопард на плечі — шкіритися й лякати — скільки завгодно. Щось вдіяти — ніколи. Адже ти лише картинка.

Цього дня стрибав увесь батальйон. Літаки йшли низько, трохи вище від рівня купчастих хмар. Звідси, з літака, вже було видно яскравий сонячний диск, який цієї ранньої години там, на землі, ще не піднявся над обрієм. Вони вивалювалися в повітря швидко та стрімко, зникаючи у хмарах, під якими була земля.

Вітер ударив в обличчя, забиваючись першої миті в ніс та під повіки. Розправивши руки, наче крила, Віктор летів назустріч хмарам, автоматично відбиваючи у свідомості оте «п’ятсот двадцять один, п’ятсот двадцять два, п’ятсот двадцять три…». Завжди в таких випадках секунди рахувалися самі, рука висмикувала кільце в потрібну мить, а очі, ніби запрограмовано, фіксували те, що відбувалося внизу, не маючи навіть гадки насолоджуватися картинами земних ландшафтів, що виростали назустріч.

Те, що він побачив зараз, було несподіваним і збивало з пантелику. Хмари затягувалися у білу вату, й там, явно видима, утворювалася «воронка» з золотистим сяйвом, що, здавалося, манила до себе. І руки його наче самі прийняли відповідне положення, спрямовуючи тіло в неї. Що це? Може, ця сама Доля? Чомусь впевненість, що йому потрібно туди, виникла миттєво, сама собою, і зараз він повинен був увігнатися в оте золотисте сяйво. Що там?

Що було там, побачити не вдавалося, тому що дивовижна «воронка» не давала в себе заскочити. Вона наближалася, але, складалося враження, також рухалася вниз, до поверхні. Відстань з нею скорочувалася, але це — він не знав, що це було, воно не хотіло його приймати. А наступна думка виявилася жахливою — він утратив лік секунд! Здавалося, давно вже мало відбутися приземлення. А він усе летів і летів, набираючи швидкість. Майнуло, що ця «воронка» є воротами, входом крізь земну поверхню кудись углиб, і поверхня ця давно вже залишилася зверху, над головою… Ось вона, доля.

Напевно, руки самі зрозуміли, що простір цей не є абстрактний та нескінчений, і самі видерли кільце. І одразу його смикнуло догори зі страшною силою — здавалося, порвуться всі зв’язки, а наступної миті він побачив землю просто перед очима. Ноги автоматично прийняли її, а після цього був удар, який відчуло все тіло відразу. Щось оберталося й перекручувалось у голові. Лише коли на зубах захрустів пісок, Віктор усвідомив, що немає більше ніякої «воронки». Він мляво перекинувся на спину. Чомусь не відчувалися губи, наче це вони прийняли на себе основний удар. Він лежав довго, аж поки до його слуху почали доходити вигуки тих, хто приземлився поруч, і які свідчили, що парашутист розбився.

Але руки й ноги рухалися, отже, все-таки не розбився. Напевно, збоку його падіння з розкриттям парашута перед самою землею виглядало жахливо. Не звертаючи ні на кого уваги, Віктор став на тремтячих ногах і почав збирати парашут. У вухах дзвеніло. А потім пішов туди, куди давно вже рухалися всі.

Картина вражала. На полі серед натовпу стояв санітарний УАЗ і двоє санітарів щось збирали, точніше — виколупували з землі. І воно було взуте в солдатський чобіт, а за ним тяглося ще щось. Усе це складалося в санітарну машину. Отже, розбився не він, а те, що довелося зараз бачити, було вже закінченням. Потім він чутиме розмови та розповіді перших очевидців про те, як з землі витягали глибоко застромлені в неї стегнові кістки, що прошили довгими уламками форму й навіть халяву одного з чобіт невдахи. Боєць був з молодих — рядовий Попов, якого Віктор узагалі не знав.

Відчуття, що це мав бути він, переслідувало постійно. Йому знову вдалося якимось дивом не потрапити в налаштовану пастку. «Погрався» б з цією незрозумілою «воронкою» ще секунду — так вишкрібали б його. Врятувало невідомо що. Це наче зробили за нього. Наче навмисно підставили потім іншого хлопця, щоб продемонструвати йому, Віктору, наглядно та жорстоко: гляди, що мало статися з тобою.

Віктор сидів на траві в кутку спортмайданчика під деревами. Давно не траплялося такого, щоб бути так відданому самому собі. Давно не доводилося порпатися у власних думках. І тут, де ще зберігалася ранішня прохолода й навіть співали птахи, несподівано відчулася якась не те що зміна… Ні, просто з’явилося щось нове, таке, чого не було раніше. Раніше він не звертав уваги на сонце, що заплутувалося променями в гілках, не оцінював ранішньої прохолоди та дотику шерехатої кори стовбура дерева об щоку. Не сприймав приємних дотиків соковитої трави об долоні. Звісно, адже навколо не існувало нічого, окрім такого поняття, як «Зоряна». Що ж було дивуватися?

Зоряна не зникла й зараз. Більше того — він знову усвідомив, що це не просто слово, від якого неможливо відокремитися, а, як і раніше, — частина життя. Зоряна не поділася нікуди. Просто зараз він зрозумів, що в навколишньому світі існує ще щось. Не те щоб варте уваги… Просто ще щось, окрім неї.

Роту підняли по тривозі. П’ять хвилин тому прибалти обстріляли одночасно три блокпости, що розташовувалися у різних напрямках від військової частини. І о п’ятій-нуль три опергрупи на трьох БТР-ах виїхали з воріт частини. Це була заздалегідь спланована акція місцевих повстанців. А потім поступив сигнал для «спецзагону». І, похапавши автомати, будучи давно вже в повній екіпіровці, за кілька секунд вони стояли на плацу.

— Ти, ти й ти, — вказав капітан Полунін, — в машину!

Серед обраних виявився й Віктор. Машиною, на яку вказав капітан, був тренувальний УАЗ Горових, господар якого перебував зараз у БТР-і разом із опергрупою, що вже мала б під’їжджати до блокпоста, який стояв під Каунасом. Віктор за звичкою зайняв місце за кермом машини, але сам Полунін, за мить підбігши до водійських дверцят, кинув коротко:

— Я вестиму.

Миттєво Віктор перескочив на сусіднє сидіння й машина рвонула з місця.

— Що там, трш-капітан? — спробував «розвідати» ситуацію Валя Кірюхін, один з бійців, який сидів позаду.

— Їдемо на Каунас, — тільки й відповів Полунін.

Це означало, що сталося ще щось, про що їм не належало запитувати. Але дістатися до блок-поста хлопцям не судилося.

— Їті-твою мать… — мимоволі вирвалося в капітана, коли УАЗ опинився на підйомі й усі вони майже одночасно побачили внизу БТР, що стояв носом з дороги вниз, запханий передньою частиною в якусь баюру. «Задниця» його була високо піднятою — так, що останні колеса навіть не торкалися узбіччя. З машини валив дим, а навколо лунали автоматні черги. І щойно вони усвідомили, що сталося, розлетілося на дріб’язки скло УАЗа, й машину, закинувши, знесло з дороги і, стусонувши об щось, перекинуло на бік.

Першої миті Віктор утратив орієнтацію, вдарившись об щось головою, й насилу прокрутився у бронежилеті, розвертаючи тіло в тісній кабіні. Вибивши ліктем залишки переднього скла, автоматом уперед він випхався назовні, й озирнувся навколо. Там, унизу, продовжували лунати черги та одиночні постріли, а тут не було начебто нікого. У перекинутій машині чувся рух та чийсь стогін. Тут якраз переривався ліс і до найближчих дерев було метрів сто, не менше. Стріляли по них, очевидно, впритул з купки кущів, що стояли попри саму дорогу й тепер залишилися позаду. Там уже нікого не було.

Другим з машини виліз Кірюхін, тягнучи за собою за плечі капітана, який ніяк не хотів йому при цьому допомагати. Червона пляма розпливалася по його грудях. Куля з АКМ-у пробила бронежилет, або ж потрапила акурат по його верхньому краю. Отакої. Виявляється, капітан сам вирішив свою долю, кинувши йому крізь зуби оте «я вестиму». Полуніна витягли, і слідом з’явився Уразбаєв, який ліз крізь вікно, допомагаючи собі лише однією рукою, й голосно стогнав. А внизу продовжували розстрілювати БТР.

Очевидно, на дорозі прибалти заклали міну, яку підірвали, коли БТР минав низину. Пошкоджена вибухом машина злетіла з дороги і влізла носом у глибоку баюру. Лівіше від дороги, метрів за тридцять, виростала догори будівля старого млина з вузенькими вікнами, що чорніли, наче бійниці. Звідти і шкварили по хлопцях, що повилазили з підірваного димлячого БТР-а. А на другому боці дороги, де місцевість ішла різко догори, трохи вище примостилася невелика башта без вікон — пам’ятка старовини. І з неї також вівся вогонь по пошкодженому БТР-у. А хлопці, які залишилися живими, разом із Горових мали зараз лежати під дном машини, ховаючись за колеса від перехресного вогню. Поодинокі машини, що їхали по дорозі у цей ранній час, заздалегідь зупинялися, зачувши стрілянину.

Їм не було куди подітися. Кожного, хто ризикнув би відійти від БТР-а, чекав прицільний вогонь з близької відстані з обох будівель одразу. А наважитися на атаку в якийсь один бік не міг навіть такий урвиголова, як Горових, — щоб узяти млин, належало переправлятися через річку, а фортецю — з боку дороги туди просто не було як вдертися. І це з хлопцями, які ніколи не бували в бойових діях.

Усе це прокрутилося у голові якось миттєво, коли Віктор побачив, як Кірюхін, щось промовляючи, висаджував на плечі мертве тіло капітана.

— Куди?! — просичав до нього Віктор.

— Капітана треба виносити, — прохрипів той.

— Мертвий капітан! Кинь його! Там наші гинуть!

Але той, хитаючись на ногах, уже йшов у зворотному напрямку, боязко озираючись на кущі з протилежного боку дороги й намагаючись одночасно віддалитися від них. Уразбаєв зараз узагалі був не боєць.

Ось коли він настав, отой довгоочікуваний момент істини, коли Долі вже не було куди подітися від нього при всьому бажанні. Вона й зараз могла скривдити, знищити його, безперечно, проте саме зараз уже не була недосяжною, оскільки вселилася в невідомих озброєних людей, які не збиралися вступатися. Це не Афган, на якому ще нещодавно зациклювалося його світосприйняття, але хіба не байдуже? У руках був АКС з повним боєкомплектом, а шлях його несподівано повертався так, як мріялося упродовж майже двох останніх років. І існувала єдина деталь, що втручалася у події небажаним чином, намагаючись внести корективи. Нею були хлопці, його товариші, які, можливо, гинули зараз під черевом БТР-а, і життя яких напряму залежало від того, як зуміє він розібратися з власною долею.

Віктор проповз дорожнє асфальтове покриття й кинувся в кущі. Можливо, той, хто кількома хвилинами раніше стріляв по їхньому УАЗу й зараз стоїть десь тут, заховавшись за дерево… Але тоді загинуть хлопці. І він мчав, роблячи зигзаги між грубими деревами й підминаючи під себе дрібні кущі, не чуючи жодних пострілів. Віктор не міг знати, що чергу по машині випустив хлопець, підліток, руки якого насилу втримували танцюючий у них АКМ, і який, кинувшись після цього в ліс через дорогу, сам не знав, напевно, де зараз перебуває.

А Віктор продовжував мчати лісом, огинаючи дугою чималу його ділянку, намагаючись вийти точно в тил споруді, що з давніх-давен вростала в пагорб біля краю дороги. Продираючись крізь гущавину, на якийсь час він утратив орієнтацію й вискочив з неї просто навпроти округлої стіни, до якої залишалося якихось тридцять-сорок метрів, і в якій зяяв нерівний отвір на зразок дверей.

Людське обличчя визирнуло з-за каменя, і одномоментно Віктор побачив ствол чогось довгого, що піднімався в його напрямку. Вона не схотіла обирати тіло з бородою, вдягнуте в чалму, ота його підла примхлива Доля. І він продовжував мчати вперед, намагаючись утримати в одному, єдино правильному положенні свій АКС, що неймовірно смикався, випльовуючи жовті гільзи.

У нього нічого не потрапляло, і Віктор не міг би згадати миті, коли почув спрямовані в себе постріли, хоча підсвідоме очікування часу, коли буде уражений востаннє, існувало у ньому. Усе відбувалося на одному диханні, коли, продовжуючи зустрічати ногами землю, переклавши автомат у ліву руку й видерши чеку з гранати, він кидав її у той самий отвір.

Вибух пролунав за мить до того, як сам він заскакував у широкий кам’яний вхід, щиро позначений різнобарвними написами численних туристів. Очі заплющилися самі собою, коли різонуло по щоках гарячою хвилею від розриву гранати, що вибухнула десь усередині. А він уже стрибав у цей палаючий кам’яний простір. Напіврозвалені кілька сходинок ішли донизу, і в єдиному приміщенні башти було троє людей — один сидів під стіною спиною до неї поруч із вузькою бійницею. Чомусь саме він закарбувався в пам’яті першим. Хлопець був ще живим, але вже дивився в нікуди широко розплющеними нерухомими очима. Інший поруч із ним намагався пересмикнути затвор автомата однією рукою. Друга якимось дрантям висіла вздовж тіла. А третій…

Ось це й була вона… Ота сама Доля. Кров текла по його скроні, а автомат був спрямований у груди Віктору. Ось, коли. Наостанок майнуло усвідомлення, що палець власної правої руки стискає спусковий гачок, проте АКС наче занімів. Давай…

Але постріл не пролунав. Натомість ворог несподівано відкинув свій автомат, також розряджений, і схопив до рук лома, що стояв поруч, прихилений до стіни. Вона не хотіла завершувати цю виставу під назвою «його життя», продовжуючи знущатися.

Лом, яким, очевидно, пробивали бійниці, готуючи напад, піднявся догори, й Віктор, миттєво перехопивши автомат поперек, устиг відхилити його стволом цей потужний удар, так, що важке залізо лише ковзнуло по його правому плечі, сам розвертаючись завченим рухом і спрямовуючи приклад в обличчя ворога. Удар прийшовся в бік обличчя й виявився чутливішим для того, хто зараз претендував бути втіленням провидіння. Лом упав на каміння, й наступний щирий удар просто в чоло завалив його навзнаки. А другий, той, хто був справа, таки викрутився з нелегким завданням і, вперши АКМ стволом у кам’яну підлогу, притиснувши приклад грудьми, все-таки пересмикнув неслухняний затвор, і здорова рука його тепер піднімала зброю на ворога, який вдерся до їхнього сховища так несподівано. Крок назустріч був миттєвим, і нога сама відбила набік ствол автомата, який так і не встиг піднятися на рівень його грудей. Коротка черга сіканула по стінах. А наступний рух стався, наче запрограмований, і штик-ніж АКС-а зник у грудях пораненого хлопця. Не було відчуття, що гострий блискучий метал долає якусь перешкоду з людського тіла. Просто руки відчули струс, коли ствол автомата з розгону вперся у груди хлопця. Для власних очей це виглядало дико й несподівано. Той не впав, лише відступив на крок назад, так і не випустивши єдиною діючою рукою автомата. Очі його також дивилися на Віктора. Це був ворог, ще здатний стріляти. А можливо, й у ньому знову примарилася ота сама Доля, тому, зробивши ще один крок уперед, Віктор вразив його тим самим штик-ножем тепер уже по шиї. Яскраво-червоний струмінь сиркнув по спаплюжених туристами стінах і відразу перервався, розбризкуючись на всі боки по плечі та грудях ворога. Автомат упав на підлогу, й той, зробивши ще кілька кроків назад, з хрипом осів по стіні.

І відразу ж позаду пролунала коротка автоматна черга, а у вузьке вікно продирався сам Горових. Третій з нападників, той, кого Віктор уздрів першим, уже не сидів, притуляючись до стіни, а лежав під нею, зрізаний пострілами майора. Лише тепер Віктор озирнувся назад. Збоку на сходах розлігся ще один загиблий прибалт — той, чиє обличчя майнуло у проході першим. Так само молодий, напевно, його віку хлопець. Поруч валялася двохствольна мисливська рушниця.

— Де решта? — запитання, що кинув йому Горових, чулося наче десь здалеку.

— Кірюхін поніс капітана Полуніна, Уразбаєв поранений… — відповів він якимось чужим голосом, опускаючись, де стояв, на скривавлене каміння.